Львів: місто – суспільство – культура: Збірник наукових праць. Львів, 2016. Т. 10: Львів / Lwów / Lemberg як міські простори: уя

ЛЬВІВ: місто – суспільство – культура Збірник наукових праць Том 10, частина 1 ВІСНИК Львівського університету Серія історична Спеціальний випуск (2016) © Долинська М., 2005 V I S N Y K В І С Н И К OF THE LVIV ЛЬВІВСЬКОГО UNIVERSITY УНІВЕРСИТЕТУ Series History Серія історична Special issue Спеціальний випуск Л Ь В І В м і с т о с у с п і л ь с т в о к у л ь т у р а Т о м 10 Частина 1 Львів / Lwów / Lemberg як міські простори: уявлення, досвіди, практики За ред акцією Олени Ар ку ші, Олексія Вінн и ченка, Мар’ яна Мудр ого Ivan Franko National Львівський національний University of Lviv університет імені Івана Франка 2016 ЗАСНОВНИК: ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА Друкується за ухвалою Вченої ради Свідоцтво про державну реєстрацію Львівського національного університету друкованого засобу масової інформації імені Івана Франка серія КВ № 14614-3585 Р від 28 жовтня 2008 р. ISSN 2078–6107 Львів: місто – суспільство – культура: Збірник наукових праць. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2016. – Том 10: Львів / Lwów / Lemberg як міські простори: уявлення, досвіди, практики / За ред. О. Аркуші, О. Вінниченка, М. Мудрого. – Частина 1. – (Вісник Львівського університету. Серія історична. – Спеціальний випуск’2016). – 396 с. У збірнику вміщені статті українських і польських істориків, які розкривають просторові (реальні й символічні) аспекти історії Львова XIII–XX століть. В основу збірника покладено матеріали XII Міжнародної наукової конференції „Львів: місто – суспільство – культура”, що відбулась у Львівському національному університеті імені Івана Франка і Центрі міської історії Центрально- Східної Європи 29–31 травня 2014 р. Статті друкуються українською і польською мовами. Lviv: city – society – culture: Collection of scientific papers. – Lviv: Ivan Franko National University of Lviv, 2016. – Volume 10: Lviv / Lwów / Lemberg as urban spaces: imagination, experiences, practices / Edited by O. Arkusha, O. Vinnychenko, M. Mudryi. – Part 1. – (Visnyk of the Lviv University. Series History. – Special issue’2016). – 396 p. The journal includes articles of Ukrainian and Polish historians,which reveal the spatial (real and symbolic) aspects of Lviv history in the XIII–XXth centuries. The basis of the collection is comprised of the materials of XIIth International scientific conference „Lviv: city – society – culture”, which was held at the Ivan Franko National University of Lviv and the Center for Urban history of East Central Europe in 29– 31 May 2014. Articles are published in Ukrainian and Polish languages. Редакційна колеґія: канд. іст. наук, доц. Олена Аркуша, канд. іст. наук, доц. Олексій Вінниченко, д-р іст. наук, проф. Леонтій Войтович, д-р іст. наук, проф. Віктор Голубко, д-р іст. наук, проф. Леонід Зашкільняк, д-р іст. наук, проф. Степан Качараба, д-р іст. наук, проф. Костянтин Кондратюк, д-р іст. наук, проф. Степан Макарчук, канд. іст. наук, доц. Мар’ян Мудрий, д-р іст. наук, проф. Олексій Сухий, канд. іст. наук, проф. Роман Шуст. Адреса редакційної колеґії: Львівський національний університет імені Івана Франка, Історичний факультет, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна. Тел. +(38032) 239-41-36, 261-03-28 E-mail:

Комп’ютерна верстка Ганна Сумик, Майя Яковенко Художньо-технічне редаґування Олексій Вінниченко Обкладинка Василь Роган Відповідальний за випуск Роман Шуст Рекомендовано до друку Вченою радою історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 8 від 19 квітня 2016 р.) Адреса редакції, видавця і виготовлювача: Формат 70 х 100 1/16. Львівський національний університет Ум. друк. арк. 24. імені Івана Франка Тираж 300 прим. вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої © Львівський національний університет справи до Державного реєстру видавців, імені Івана Франка, 2016 виготівників і розповсюджувачів видавничої © М. Долинська, М. Капраль, О. Вінниченко продукції. Серія ДК № 3059 від 13.12.2007 р. та інші, 2016 ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV. Сер. істор. 2012. Cпец. вип. С. Komisja Ser.Rządząca Histor. 2012. we Lwowie Special(1919 issue. r.) P. ЗМіСТ / CONTENTS / SPIS TREŚCI Від редакції / From the editors / Od redakcji 9 I Формування і трансформації території давнього міста The shaping and transformations of the old city territory Kształtowanie i transformacja terytorium dawnego miasta Мар’яна ДОЛИНСЬКА, Формування і розвиток території Львова: зміни адміністративно-територіального поділу міста в ХІІІ–ХХІ століттях [The formation and development of Lviv territories: changes in the administrative and territorial division of the city in XIIIth–XXIst centuries / Kształtowanie i rozwój terytorium Lwowa: zmiany w podziale administracyjno-terytorialnym miasta w okresie XIII–XXI wieku] 13 Мирон КАПРАЛЬ, Розвиток Львова та Кракова у XIII–XVIII століттях: порівняльний історико-урбаністичний аналіз [The development of Lviv and Cracow from the XIIIth to the XVIIIth century: comparative historical and urban analysis / Rozwój Lwowa i Krakowa w okresie XIII–XVIII wieku: porównawcza analiza historyczna i urbanistyczna] 31 Олексій ВІННИЧЕНКО, Суперництво за міський простір Львова в першій третині XVII століття: скарги маґістрату на львівського старосту під час люстрації 1628 року [The struggle for the Lviv urban space in the first third of the XVIIth century: magistrate’s complaints on the Lviv elder (starosta) during lustration in 1628 / Rywalizacja o przestrzeń miejską Lwowa w pierwszym trzydziestoleciu XVII wieku: skargi magistratu przeciwko staroście lwowskiemu w trakcie lustracji 1628 roku] 49 Андрій ФЕЛОНЮК, Тарнавка і Поріччя – юридики львівського домініканського монастиря Божого Тіла [Tarnavka and Poricha – the Juridicas of Lviv Dominican Monastery of God’s Body / Tarnawka i Porzecze – jurydyki klasztoru Bożego Ciała dominikanów lwowskich] 67 5 Marek PRZENIOSŁO II Будівлі та споруди як елементи соціального й культурного простору міста Buildings as elements of social and cultural area of the city Gmachy i budowle jako elementy społecznej i kulturowej przestrzeni miasta Anna JAKIMYSZYN-GADOCHA, Żydowskie łaźnie (mykwy) we Lwowie. Historia wybranych obiektów z okresu od drugiej połowy XIX wieku do 1939 roku [The Jewish baths (mikveh) in Lviv. History of the selected objects from the time of the second half of XXth century until 1939 / Єврейські лазні (мікви) у Львові. Історія вибраних об’єктів з часу від другої половини ХІХ століття до 1939 року] 103 Chrystyna CHARCZUK, Najstarsze płyty nagrobne na Cmentarzu Łyczakowskim we Lwowie z drugiej połowy XVIII i początku XIX wieku [The oldest tombstones in Lychakiv necropolis in Lviv in the second half of XVIIIth – at the beginning of XIXth century / Найдавніші надгробні плити на Личаківському цвинтарі у Львові другої половини XVIII – початку XIX століття] 124 Kazimierz KAROLCZAK, Pałace arystokratyczne w przestrzeni publicznej Lwowa [The palaces of aristocrats in public space of Lviv / Палаци аристократів у публічному просторі Львова] 140 Мар’ян МУДРИЙ, Будівля Галицького сейму: амбіції, можливості, смисли [The Building of the Galician Sejm: ambitions, opportunities, meanings / Gmach Sejmu galicyjskiego: ambicje, możliwości, znaczenia] 152 Костянтин КОНДРАТЮК, Архітектурні пам’ятки Львова кінця ХІХ – початку ХХ століття: стильові ознаки і особливості [The architectural attractions of Lviv at the end of XIXth – at the beginning of XXth century: stylistic characteristics and peculiarities / Zabytki architektoniczne Lwowa z przełomu XIX i XX wieku: cechy stylistyczne i odmiany] 167 III Інфраструктура як простір репрезентацій. Візуалізація, облаштування та маркування міського простору Infrastructure as a space of representations. Vizualization, development and marking of the city space Infrastruktura jako przestrzeń reprezentacji. Wizualizacja, zagospodarowanie i oznaczanie przestrzeni miejskiej 6 Komisja Rządząca we Lwowie (1919 r.) Конрад МЕУС, Цивілізаційні перетворення Львова. Електрифікація публічного простору міста на зламі XIX–XX століть [The civilization transformations of Lviv. The electrification of city public space at the turn of XIX–XXth century / Przeobrażenia cywilizacyjne Lwowa. Elektryfikacja przestrzeni publicznej miasta na przełomie XIX i XX wieku] 179 Mariusz W. MAJEWSKI, Przemysł wojenny w przestrzeni Lwowa 1921–1939 [The military industry in the space of Lviv in 1921–1939 years / Військова промисловість у просторі Львова 1921–1939 років] 194 Iwona KAWALLA, Sklepy w realnej i symbolicznej przestrzeni Lwowa w pierwszych dekadach XX wieku [The shops in real and symbolic spaces of Lviv in the early decades of XXth century / Магазини в реальному та символічному просторі Львова у перші десятиліття ХХ століття] 208 Роман ГЕНЕГА, Радянське маркування львівського міського простору (1944– 1953) [The Soviet marking of the urban space of Lviv (1944–1953) / Oznaczanie radzieckiej przestrzeni miejskiej Lwowa (1944–1953)] 219 IV Міський вияв влади та ідеології The urban disclosure of power and ideology Miejski wyraz władzy i ideologii Łukasz Tomasz SROKA, Wpływ samorządu Lwowa na przestrzeń publiczną miasta (1870–1914) [The influence of Lviv self-government on the public space of the city (1870–1914) / Вплив самоврядування Львова на публічний простір міста (1870– 1914)] 251 Олена АРКУША, Представники політичної еліти Галичини у Львові початку ХХ століття: між офіційним і приватним просторами [The representatives of the Galician political elite in Lviv at the beginning of the XXth century: between the official and private space / Przedstawiciele elity politycznej Galicji we Lwowie początku XX wieku: między przestrzenią oficjalną a prywatną] 272 Роман ЛЕХНЮК, Українські консервативні середовища в ідейному просторі Львова початку ХХ століття [The Ukrainian conservative environments in ideological space of Lviv at the beginning of XXth century / Ukraińskie środowiska konserwatywne w przestrzeni ideowej Lwowa początku XX wieku] 310 7 Marek PRZENIOSŁO V Львів та інші міста: запозичення і досвід Lviv and other cities: borrowing and experience Lwów i inne miasta: zapożyczenia i doświadczenia Aleksander ŁUPIENKO, Przestrzeń publiczna Lwowa i Warszawy od lat 60-tych XIX wieku do I wojny światowej: próba porównania [The public space of Lviv and Warsaw from 60ies years of XIXth century to the First World War: attempt of comparison / Публічний простір Львова і Варшави від 60-х років ХІХ ст. до Першої світової війни: спроба порівняння] 349 Олена ЛУКАЧУК, Формування міського простору Львова і Каунаса: пошуки європейської ідентичності в пострадянських „культурних столицях” [The formation of Lviv and Kaunas urban space: searching of the European identity in the Post-Soviet „cultural capitals” / Formowanie przestrzeni miejskiej Lwowa i Kowna: poszukiwania tożsamości europejskiej w postradzieckich „stolicach kulturowych”] 372 8 ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV UNIV. Сер. істор. 2012. Cпец. вип. С. Ser. Histor. 2012. Special issue. P. Від редакції В основу збірника, який віддаємо до рук Читачів, покладено матеріали ХІІ Міжнародної наукової конференції „Львів: місто – суспільство – культура / Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura”, яка відбулася у Львові 29–31 травня 2014 року і стала черговим (бо цей проект триває від 1992 р.) кроком українсько- польського діалогу. На конференції йшлося про міський простір Львова в його реальних і символічних вимірах. Темою конференції було визначено „Львів / Lwów / Lemberg як міські простори: уявлення, досвіди, практики”. З українського боку організаторами конференції були історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка та Центр міської історії Центрально-Східної Європи, з польського – традиційно Інститут історії та архівістики Педагогічного університету імені Комісії національної освіти у Кракові. Конференція відбулася за підтримки Львівської міської ради та міського голови Львова Андрія Садового. Організатори конференції потрактували міський простір як складне і багаторівневе поняття, яке включає все, що формує та інтеґрує місто в цілість. Невід’ємною частиною творення міського обширу є власні уявлення / відчуття мешканців, їхній приватний досвід освоєння навколишнього світу. На обговорення учасників конференції були винесені такі питання, як-от формування території міста, його забудова, картографічні проекції Львова і околиць; стосунки між містом і позаміським простором (монархом, державою, урядовцями, селом, передмістями); маркування території міста (культові споруди, пам’ятники, назви районів, вулиць, площ); культурно-інтелектуальний простір (люди, середовища, тяглість); обшир міста у свідомості мешканців; історичне місто і виклики сучасності; просторова унікальність і типовість Львова з європейської перспективи. У конференції взяли участь більше 50 учених зі Львова, Кракова, Вроцлава, Варшави та інших наукових центрів. Учасниками форуму стали як відомі в історіографії загалом і львовознавстві зокрема дослідники, так і молоді вчені, які в науці робили тоді перші кроки. В обговоренні проблематики міського терену організатори прагнули почути голоси різних середовищ. Особливістю конференції був вихід за межі академічності: до осмислення міста долучилися художники, літератори, митці, арт-куратори, аніматори культури, дизайнери, тобто представники тих професійних середовищ, які змінюють / повертають значення старих місць і надають їм нових сенсів. Арт-заходи конференції стали спробою осмислити міський простір у художніх образах – з апелюванням до емоцій, асоціацій, причетності, атмосфери, змістів, звуків та образів. Митці розглядали територію як засіб, як матеріал, як тло і як акцент, мали змогу експериментувати з просторовими елементами, конструкціями та впливами. 9 Готуючи до друку цей том, редактори прийняли засаду, що він не мусить дзеркально повторювати конференцію. Конференція і видання є самодостатніми науковими формами. Для одних науковців важливим є живий обмін думками під час секційних засідань, тоді як для інших – виголошення реферату й участь у дискусіях є доброю нагодою насамперед апробувати текст і підготувати його до друку. Інколи обговорення відкриває нові дослідницькі грані, які можуть бути враховані у виданні. Так сталося і в цьому випадку. Авторами десятого тому є 39 осіб. Серед них – як ті, котрі були учасниками конференції, так і ті, дослідження яких розвиваються в руслі порушуваних на конференції питань. До видання залучено також деякі матеріали, які чекали на публікацію ще від 2010 року – за результатами конференції „Конфесійні громади Львова: поряд чи / і разом”. Ці матеріали добре увиразнили релігійні / конфесійні простори Львова. Статті друкуємо українською або польською мовами; кожна публікація доповнена резюме українською, польською і англійською мовами. Видання поділено на дві частини за тематичним принципом. У першій частині зібрано статті, які стосуються головно просторових, матеріальних та ідеологічних аспектів міського простору, а в другій – дослідження культурних (зокрема літературних і освітніх) образів Львова, людини в міському просторі, а також зв’язків поміж міськими просторами (питання про простір чи простори було одним із ключових на конференції) й соціальними практиками. Всі ці публікації дають можливість стверджувати, що форма міста – результат його цивілізаційного розвитку. Це значить, що вигляд міста відображає зміни політичних, соціальних та економічних умов і чинників, а міський простір має не тільки територіальні, а й світоглядні виміри. У різні часи простір був як частиною самопредставлення міста, так і частиною формування міського середовища через індивідуальні й колективні уявлення / відчуття його мешканців, їхній приватний досвід освоєння та ставлення до навколишнього світу. Поява цього тому стала можливою завдяки праці багатьох людей. Щира подяка належить Авторам, які підготували фахові тексти. Підготовка до друку видання потребувала також чималих організаційних, мовно-стилістичних, перекладацьких, коректорських, макетувально-технічних, консультаційних та багатьох інших зусиль. Ці роботи, на прохання редакції, безвідмовно й ретельно виконували Маґда Арсеніч, Мар’яна Байдак, Конрад Меус, Адам Свйонтек, Ганна Сумик, Лукаш Томаш Срока, Майя Яковенко. Без їхньої підтримки завершити роботу над підготовкою до друку поконференційних текстів було би складно. Редактори тому сподіваються, що пропоноване видання відкриє нові можливості для дослідження минулого Львова – міста, яке продовжує притягувати, викликає емоції, інколи розчаровує, але ніколи не залишає байдужим. Львів, 30 квітня 2016 р. 10 I Формування і трансформації території давнього міста The shaping and transformations of the old city territory Kształtowanie i transformacja terytorium dawnego miasta ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. М.С. Долинська 13–30. Visnyk of ISSN 2078-6107. the Lviv Вісник University. Львівського Series History. університету. 2016. Серія Special issue. історична. 2016. P.Спецвипуск. 13–30. С. 13–30. УДК [94:911.375]„13/21”(477) Формування і розвиток території Львова: зміни адміністративно-територіального поділу міста в ХІІІ–ХХІ століттях Мар’яна ДОЛИНСЬКА Український Католицький Університет, кафедра класичних, візантійських і середньовічних студій, вул. І. Свєнціцького 17, м. Львів 79011, Україна

Інформації щодо офіційного адміністративного поділу Львова в княжі часи немає; можна говорити тільки про елементи типових маґдебурзьких просторових утворень. У XIV–XVIII ст. Львів поділявся на середмістя, два передмістя і міські села; всі ці простори перебували в адмініструванні маґістрату. В австрійський період було змінено межі між передмістями, а села виведено з-під управління міста. Територія Львова зросла протягом ХХ ст. Межі передмість-районів було змінено на початку ХХІ ст. Ключові слова: Львів XIII–XXI ст., міська територія, адміністративно- територіальний поділ. Адміністративно-територіальний поділ міста виникає для полегшення його управління і базується на особливостях культурного ландшафту (поєднанні природного й рукотворного теренів). У пізньосередньовічний час адміністративно-територіальні одиниці не відразу набували юридичного статусу відповідно до якогось (невідомого нині) документа, а існували як традиційні утворення. На сьогодні немає даних щодо адміністративного устрою для найдавнішої історії Львова в період Галицько-Волинської держави. В науковій і краєзнавчій літературі описано лише традиційний територіальний поділ на дитинець, посад і поділ. Не заглиблюючись у полеміку щодо розташування княжого города, варто згадати просторові елементи останньої третини XIII – початку XIV ст., притаманні містам, що жили відповідно до засад маґдебурґії. У часі просторової локації розплановували майбутнє середмістя („місто в мурах”) і вимірювали значні площі землі для сільськогосподарської діяльності міщан. Просторова локація – це тривалий процес вимірювання отриманих територій, позначення на терені меж, визначення і розмежування середміських парцель – одиниць нерухомої власності. Середмістя набирало вигляду чітко урбанізованого, а передмістя – умовно кажучи, на початках було чистим полем із невеликими © Долинська М., 2016 13 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. анклавами поселень сільського характеру. Для середмістя характерним є паралельно-перехресний характер забудови, воно було оточене оборонними мурами і ровом з водою (деколи, водною оборонною лінією служило штучно відведене русло ріки). Для решти території міста (майбутніх передмість) вимірювалася конкретна територія (передбачена привілеєм) для сільськогосподарського та іншого використання. Переважно вимірювання здійснювалося у франконських ланах1. Свідченням впровадження елементів як просторової і правової локації маґдебурзького міста, так і просторових рис цього права є надання князем Левом війтові Бертольдові нерухомості. Млин Штехера належав його спадкоємцям щонайменше до кінця XIV ст., зберігав назву до XVII ст. і фізично проіснував на одному місці аж до початку XX ст. 2 Це підтверджує низка пізніших документів. У привілеї короля Казимира III 1368 року було написано, що „і млин пана Григорія Штехера, львівського міщанина, в розмірах вищезгаданих 100 ланів чи мансів також хочемо залишити”3. Ґреґор (Григорій) Штехер, очевидно, був нащадком першого відомого львівського війта на німецькому праві Бертольда Штехера. У тексті „Головного інвентаря” 1608 року стверджується, що на час написання документа млин Ґреґора Штехера належав канонікам і, відповідно, називався Канонічим – „młyn Kanonicy” („gdzie Połtew ma upust abo przyrwę, spadając na młyn Kanonicy przy Porzeczu Woli Zamarstynowskiej. Który młyn spomina przywilej, że był na onczas Gregra Stechera mieszczanina”)4. У Йосифінській метриці 1788 року фіґурує млин Капітули під конскрипційним номером 1955 . Якщо врахувати, що в Римо-католицькій церкві канонік – це член капітулу (колегії духовних осіб кафедрального собору) 6, то можна допустити, що в обох 1 Лан – одиниця площі, приблизно 20–25 га; територією, виміряною в ланах, наділяли в пізньому середньовіччі маґдебурзькі міста. У реальності це була дуже витягнена земельна ділянка довжиною близько 2 300 м і шириною понад 100 м (Могитич Р. Передмістя самоврядного Львова у першій половині XVII століття // Вісник Інституту „Укрзахідпроектреставрація”. Львів, 2003. Ч. 13. С. 33). Первісно „лан” означав тільки одиницю площі, а в процесі формування загального міського простору поступово перетворився в характеристику великого земельного наділу єдиного власника. 2 Долинська М. Елементи локації Львова у княжу добу // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 2008. Т. CCLV: Праці Комісії архітектури і містобудування. С. 78–85. 3 Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.) / Упоряд. М. Капраль; наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. Львів, 1998 („Львівські історичні пам’ятки”. Т. І). № 3. С. 35. 4 Sta łanów inwentarz główny z osobna każdych verificatią, na sześć tractatów rozdzielony // Zubyk R. Gospodarka finansowa miasta Lwowa w latach 1624–1635. Lwów, 1930. S. 461. 5 Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 19 (Йосифінська метрика), оп. 12, спр. 4, арк. 19 зв. 6 Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. Київ, 1974. С. 306, 309. 14 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. документах йдеться про той самий млин. Згідно з методикою ретроспективної локалізації нерухомої власності, будівля, що мала йосифінський конскрипційний номер 195, відповідала францисканському конскрипційному номеру 5887 і на кінець XIX ст. мала адресу ul. Młynarska, 138. Сьогодні це вул. Лемківська, на якій відсутній орієнтаційний номер 13, оскільки означена ним будівля в радянський час опинилася на території лако-фарбового заводу. Отже, млин Штехера – млин каноніків (прелатів) – капітульний млин знаходився при непарній стороні теперішньої вул. Лемківської неподалік від її стику з вул. Замарстинівською. Від території, яка належала до млина, вздовж течії ріки по її правому березі тягнувся найдавніший лан львівських передмість, порушуючи їх чітку структуру, про що йтиметься далі. Уже в локаційному привілеї Казимира III про надання Львову ста ланів у 1368 р. було записано: „Крім того, млин згаданого костелу святої Діви Марії, що з давніх часів і навічно до цього костелу приєднаний, разом з одним ланом, що також цьому костелові належить, до згаданих 100 ланів приєднуємо. І млин пана Григорія Штехера, львівського міщанина, в розмірах вищезгаданих 100 ланів чи мансів також хочемо залишити”9. Чому документ XIV ст. виокремлює тільки один зі ста ланів? Імовірно, причина була в тому, що з послідовного опису ста ланів цей ніби випадав, виокремлювався топографічно (місцем розташування). Земельні надання маґдебурзького міста складалися з величезних компактних наділів, а лан „Діви Марії” виокремлювався в просторі. Тому логічно було описувати його окремо. Традицію згадувати „один останній лан” окремо від інших продовжено й у „Головному інвентарі” 1608 року. У чорновому варіанті Інвентаря йшлося: „Za którym Zamerstynowem od zboczu iest ieszcze ieden łan ze stu ostateczny z przywileiu stolanowego kościołowi P. Mariey należący którego są possesormi toy M. PP. Aręza prałaci” („Від схилів Замарстинова є ще один лан, останній зі ста, за столановим привілеєм [наданий] костелові Діви Марії, власниками якого є прелати того [костелу]”)10. В люстрації Львівського староства 1570 року так описано розташування цього лану: „Tu konkluduią* sią łany mieyskie z łanem Panny Maryi, ktory się począł od Łanów Zamersztynowskich a kończy się u Zboisk” („Тут межують міські лани з ланом Діви Марії, який починається від Замарстинівських ланів і закінчується біля Збоїськ”)11. Фактично лан належав до Старостинської юридики (королівського Краківського передмістя). Він тягнувся вздовж течії Полтви з південного заходу на північний схід паралельно до межі між королівським передмістям 7 ЦДІА України у Львові, ф. 20 (Францисканська метрика), оп. 12, спр. 78, арк. 22 зв. 8 Skorowidz c. k. miasta Lwowa. Lwów, 1899; Spis domów i ulic c. k. głównego miasta Lwowa, z przedmieściamy. Lwów, 1856. S. 382. 9 Привілеї міста Львова… № 4. С. 38–39. 10 ЦДІА України у Львові, ф. 52 (Маґістрат міста Львова), оп. 1, спр. 108, арк. 18 зв. * Від лат. concludo – обіймати, обмежувати, закінчувати. 11 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 391, арк. 26. 15 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. (Старостинською юридикою) і селом Замарстинів. Початок лану (південно- західна точка) знаходився поблизу млина Штехера. Не випадково в привілеї 1368 року наступним реченням після згадки про „останній один” лан названо млин Григорія Штехера, що знаходився в ареалі 100 ланів. Ріка Полтва біля Штехерівського млина12 при загаті досить різко змінювала напрям течії з північного на північно-східний, її русло тут служило природною межею між передмістям та селами Замарстиновом і Збоїськами. Порівняння історичних і сучасної карт дає змогу прив’язати цей відтинок русла Полтви до частини вул. Хімічної (від її перетину з просп. В. Чорновола) і вул. Комунальної; при стику останньої з вул. Жовківською русло Полтви повертало різкіше на північ, майже співпадаючи з лінією вул. Жовківської. Межа між Замарстиновом і Збоїськами, згідно з картографічним аналізом, розпочиналася приблизно від перетину сучасних вулиць В. Липинського і Б. Хмельницького та йшла далі в північному напрямі. Відомостей про форму і напрям протяжності цього лану на сьогодні немає, проте його розміри повинні були відповідати тогочасним стандартам, тобто площа складала близько 250 тис. м2 (це число ймовірне при вимірах лану 103,68 × 2 332,8 м13). Можна припустити, що цей найдавніший лан тягнувся вздовж течії ріки по її правому березі. На протилежний берег костельний лан поширюватися не міг, бо там відповідно до привілею 1368 року були наміряні лани, які не могли ні співпадати, ні частково перекриватися з найдавнішим ланом. Не міг цей первинний лан довжиною прямувати і в південному напрямі, щоб не потрапити на територію княжого пригороддя. Після локації міста на маґдебурзьких засадах „марійський” лан опинився між Старостинською юридикою і селом Замарстинів. У локаційному привілеї 1368 року вказано, що лан „Діви Марії” належав костелу, освяченому цим іменем, а таким міг бути тільки костел Марії Сніжної. Оскільки історіографічна традиція пов’язує побудову костелу з дружиною князя Лева – Констанцією, то можна допустити, що вимірювання лану відбулося в час його володарювання. У чітку структуру розташування ланів, крім лану „Діви Марії”, не вписуються ще два лани, які мали нетипову форму. Вона була наближена до трикутника, сторони якого тягнулися від Галицької брами вздовж східних схилів Калічої гори, далі – на південь до злиття річки Свинориї і Срібного потоку з Полтвою, звідки – дещо східніше назад на північ до південного прясла міських фортифікацій і вздовж нього. У межах цих ланів розміщувалася реміснича оселя Під Сторожею. Згадка про чинші зі згаданої оселі, які почали надходити до міської каси в 1404 р., спонукає до гіпотези: дивна нетипова конфіґурація ланів окремого тракту* була зумовлена тим, що вони вже були виміряними на момент 12 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. Львів, 2006. С. 218–221. 13 Могитич Р. Передмістя самоврядного Львова… С. 48. * Тракт – допоміжне непостійне вимірне поняття, яке об’єднує декілька ланів. 16 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. першої відомої земельної донації (1356 р.) і тоді їх тільки включили в загальний ареал. Отже, перед привілеєм Казимира ІІІ від 1356 р. про надання Львову маґдебурзького права існували принаймні три територіальні об’єкти (лани, млин), що мали риси, притаманні просторовій локації міста на маґдебурзькому праві. Два з них (лан костелу Діви Марії і млин Штехера) розташовувалися поруч, а з півночі лан костелу Діви Марії межував з міським селом Замарстинів. Протяжність ланів цього села орієнтувалася в напрямі південь–північ, тобто вони тягнулися перпендикулярно до ланів Краківського передмістя та решти розташованих у цій частині львівського терену міських сіл (Клепарова, Голоска Великого і Малого). Можна припустити, що територія майбутнього села Замарстинів сформувалася дещо раніше від першої земельної донації 1356 року, коли в ареалі 70 ланів король Казимир ІІІ надав місту терени, на яких згодом сформувалися Галицьке і Краківське передмістя. На користь цього припущення свідчить документ, складений у Замарстинові 25 січня 1605 р.: „Акт опротестування [меж] між ґміною Замарстинова і Львовом та вирок суддів” („Akta protesty między gminą Zamarstynowa a gminą m. Lwowa i wyrok inkwizytorow”)14. У ньому подано свого роду коротку довідку про історію Замарстинова: Петро Штехер (Petrus Stecher) був райцею міста Львова і власником Замарстинова, так само як і його предки; у 1423 р. Штехери продали Замарстинів Янові Зомерштейну, і від того часу родина Зомерштейнів отримала прізвисько Штехер; Штехера польською називали Стачора (Staczora), а руською – Снадзь (Snadz)*, бо вживані в німецькомовній грубій книзі привілеїв від 1423 р. чужі слова були важкі для вимови (вжитку) полякам і русинам („zathym polakom albo russi nie własnie słowa były do wymowy”)15. У тому ж акті розповідалось: Ян Зомерштейн за життя купив від Петрихи Штехер (Piotrowey Stecherowey) дев’ять прутів* спадщини, що лежать при млині Ґреґора Штехера16, які після його (Зомерштейна) смерті успадкувала Катаріна. Райці додали йому ще один прут, щоб була вільна дорога до його фільварку, що знаходився біля Головська, щоб і фільварок, і гребля краще прилягали до міста. Відтак територію, якою володіли Зомерштейни, між межами Головська і Збоїськ називали фільварковою осадою і Волею, що мала в ширину десять прутів. До 1502 р. Замарстинів переходив до різних спадкоємців, з яких Петер Ліндж (Piotr Lindrz) заснував (?) Волицю і Заріччя або Поріччя (Wolica y Zarzecze albo Porzecze zasiadło). Як сучасні райці отримали на них право – невідомо, в 14 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 492, арк. 102. * Перекласти не вдалося. 15 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 492, арк. 109. Мабуть Петро Штехер посаду райці отримав у спадок, бо в тексті сказано „był Consul Leopolis od 200 lat”. * Прут (chorda, fenus) = 7,5 ліктя; шнур як міра довжини = 10 прутів; малий шнур = 10 малих прутів = 125 стіп (1 стіп = 0,314 м); 1/2 курії = 60 стіп (21,3 м) = 4 прути. 16 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 492, арк. 156 зв. 17 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. документах про це не йдеться; вони починаються щойно від 1603 р.17 Тим не менше, в іншому місці сказано, що, як випливає з раєцьких книг 1599 року, у Замарстинові тягнувся лан костелу Діви Марії, виділений зі ста ланів монахиням („Co z Act pp. Radziec Lwowskich … A[nno] 1599 i thu in bonis Zamerstiniw łan Panny Maryi rzeczony ex centum laneis na kościoł in prima Qiuisions centum laneorum didycowane od pp. Kośsielnycu jure”)18. Згадані в різних місцях прізвище Штехерів, лан костелу Діви Марії (Марії Сніжної), присілки Поріччя й Волиця, млин, що належав до Замарстинівського маєтку (млин Штехера)19, дають підстави вважати, що йдеться про первинне ядро просторової локації міста на маґдебурзькому праві останньої третини XIII ст., коли князь Лев наділив німецького війта Бертольда Штехера нерухомістю (млином і місцевістю Винники). Адже всі згадані просторові елементи оточували міське село Замарстинів: лан відділяв його на півдні від Старостинської юридики (королівського Краківського передмістя), на західній межі лану стояв млин Штехера, а далі на захід локалізовані присілки Поріччя і Волиця. Надзвичайно цікавим є документ, в якому площа Замарстинова подана не в ланах, а в прутах. Ця одиниця площі мусила бути дуже архаїчною, адже не може мати нічого спільного з відомими в історичній метрології прутами: названі прути не є співмірними навіть з вузькою стороною лану (5,33 м – прут і понад 100 м – вузька сторона лану). З етнографічних даних кінця XIX ст. випливає, що на той час лан мав 16 прутів або 6 шнурів локотних20, крім того при вимірюванні площі його довжина не була однаковою, а „поселенцї дбали лише про означенє ширини лану”21. Перелічені нюанси схиляють до висновку, що якийсь Штехер (можливо, навіть, Бертольд) був засновником і першим власником пізнішого Замарстинова. Якщо так, то вже в останній третині XIII ст. склалася цілісна система просторових елементів, локованих відповідно до маґдебурзького права, яка включала терен маєтку (фільварку Бертольда Штехера), прилеглий до нього його ж млин і один лан костелу Марії Сніжної. Так само деякі просторові елементи дають змогу допускати, що забудова середмістя була започаткована в княжу добу. Північна лінія оборонних мурів і паралельна до неї вулиця Вірменська не прилягають до західного і східного прясла під прямими кутами, утворюючи трапецеподібний план середмістя. Природні умови (рельєф і відсутність річок) давали змогу на цьому терені 17 Там само. Арк. 111 зв. 18 Там само. Арк. 109 зв. 19 Долинська М. Історична топографія… С. 149–150, 154–155, 218–221. 20 Зубрицький М. Село Мшанець Старосамбірського повіта. Матеріяли до історії Галицького села // Михайло Зубрицький. Зібрані твори і матеріали у трьох томах. Львів, 2013. Т. 1: Наукові праці. С. 297. 21 Там само. 18 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. виміряти „місто в мурах” ідеальної квадратної форми. Відхилення від просторових засад маґдебурзького середмістя можна пояснити наявністю забудови на цьому місці перед його вимірюванням. На зміну конфіґурації середмістя впливало теж штучне русло Полтви*. Мартин Ґруневеґ, німецький купець (пізніше монах), який мешкав у Львові в 1582–1602 рр., розповідаючи про часи князя Лева, стверджував: „оскільки в ті часи Полтва блукала по долині й утворювала в лісі під узгір’ям велике болото, князь розпорядився збирати воду в рів і відводити її, осушувати землю… А тоді князь Лев почав під своїм замком вимірювати місто…” 22 . Останню фразу складно витлумачити однозначно. Посилання на старе русло** Полтви зустрічаються в документах до XVII ст., а карти зберігають його зображення до кінця XVIII ст. Якщо князь Лев здійснював меліораційні роботи, то метою могло бути не тільки осушення терену, а й використання штучного русла для оборони міста. Безпосередня близькість нового русла до середмістя й Низького замку, як у випадку з північною лінією фортифікацій, наводить на думку, що ці терени вже освоювали / забудовували наприкінці XIII ст. Адміністративний поділ міської території в наступний (маґдебурзький) період склався, очевидно, на основі поступових земельних донацій XIV–XV ст. Головною територіальною одиницею було середмістя, яке нерідко називали „містом в мурах”, оточували його передмістя, а вже до них прилягали села, власником яких було місто в особі маґістрату. У випадку Львова чітку геометричність простору порушувала так звана Старостинська юридика (територія колишнього княжого підгороддя), яка вклинювалася в передмістя і прилягала з півночі безпосередньо до середмістя. Про стихійність формування передмість (як адміністративних одиниць) може свідчити значна різниця в їхній площі: Галицьке передмістя було в чотири рази більшим від міського Краківського. Відповідно до привілею 1356 року23 місто отримувало 70 франконських ланів. Ці лани вимірювали, починаючи від периметру „міста в мурах” (у пізніших * Штучне русло Полтви (каналізоване на зламі XVIII–XIX ст.) пролягало від кінця проспекту Т. Шевченка до початків проспекту В. Чорновола. 22 Ісаєвич Я. „Альтана посеред раю”: Львів у 1582–1602 рр. // Львів: Історичні нариси / Упор. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин. Львів, 1996. С. 38. ** З картографічного аналізу Степана Ямелинця випливає, що старе природне русло Полтви, починаючи від місця, де зливалися води Пасіки й Сороки, тобто від стику вулиць А. Фредра, М. Саксаганського, М. Грушевського і проспекту Т. Шевченка, тягнулося на північний схід між вулицями А. Волошина і Д. Григоровича, уздовж вул. П. Ковжуна, Ф. Ліста, Банкової, пр. Крива Липа, вул. С. Наливайка, перетинаючи вул. Городоцьку. Далі старе русло утворювало петлю, прямуючи до стику вулиці Шолом Алейхема зі Шпитальною, далі – на північ між вулицями Таманською і Джерельною, на схід паралельно до вул. М. Балабана і на південь паралельно до вул. М. Куліша і з’єднувалося з новим меліорованим руслом десь на стику вул. Вагової і просп. В. Чорновола. 23 Привілеї міста Львова… № 1. С. 27–30. 19 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. Елементи первинної просторової локації Львова (кінець XIII ст.) 1 – лан костелу Марії Сніжної 2 – млин Штехера 3 – каплиця Св. Катерини на Низькому Замку 4 – ймовірна церква Богородиці 5 – ймовірна церква Св. Петра і Павла Ілюстрація 1. Просторові елементи маґдебурзького права у Львові кінця XIII – початку XIV ст. Реконструкція М. Долинської. 20 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. місто: Середмістя Галицьке передмістя Краківське передмістя Старостинська юридика міські села (час переходу території, на якій вони розміщувались, під міську юрисдикцію): Білогоща (1415 р.) Брюховичі (1444 р.) Волиця (1356 р.) Голоско Велике (1368 р.) Голоско Мале (1368 р.) Замарстинів (1356 р.) Зубря (1507 р.) Клепарів (1368 р.) Кульпарків (1415 р.) Малехів (1489 р.) Поріччя (1356 р.) Сихів (1507 р.) Скнилівок (1607 р.) Ілюстрація 2. Формування території Львова у XIV – на початку XVII ст. Реконструкція М. Долинської. 21 Території, які були від’єднані від маґдебурзьких М. Долинська передмість і отримали статус сіл 22 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. Ілюстрація 3. Адміністративно-територіальний поділ Львова в австрійський період (1772–1918). Реконструкція М. Долинської. М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. документах стверджувалося, що лани починаються з „чола мурів”), тобто від зовнішньої сторони міських оборонних фортифікацій. Оточуючи середмістя вузькими сторонами, лани радіально тяглися до периферії загальної міської території. Казимир III привілеєм 1368 року 24 дарував Львову вже 100 франконських ланів, чітко окресливши міську територію під юрисдикцією львівського війта. Невиразне тлумачення обома згаданими привілеями кількості ланів зумовило плутанину щодо площі Львова уже в ранньомодерному періоді. Міські владці беззаперечно вірили, що з ласки королів отримали в сумі 170 ланів. Для прикладу, в судовому акті спеціального карного суду, що відбувся 14 квітня 1643 р., у вступній частині записано: „Згаданому місту Львову були щедро віддані приділені найяснішими польськими королями сто сімдесят ланів під оселю і для збільшення міських доходів разом з зазначеним і доданим застереженням того, що тих сто сімдесят ланів з своїм пожитком, юрисдикцією і з усім управлінням підлягатимуть місту і підлягають міському магістратові. Щоб підтвердити це, для меншої витрати часу він подає один, але особливої ваги привілей найяснішого Сигізмунда I, з дати – в Кракові на Генеральному сеймі, в понеділок після неділі юдіка [27. III] р. 1542*, щоб його прочитати і сюди внести. Ті сто сімдесят ланів перебували до цього часу і перебувають під юрисдикцією і управлінням міста на підставі підтвердження і скріплення всіх привілеїв з нагоди… коронації… Владислава IV…”25. Питання, чи під час другого надання місто отримало додаткових 100 ланів до 70-ти, які вже мало під юрисдикцією, чи до 70-ти додали 30, щоб загальна сума становила зазначені у привілеї 100 ланів, майже два століття дискутувалося серед львівських істориків. Однозначно вирішити це питання вдалося за допомогою документа (чистовика і чернетки) початку XVII ст. під назвою „Головний інвентар”, в якому описано всю рухому й нерухому власність міста26. Відповідно до цього опису загальна сума ланів, які місто мало у власності впродовж маґдебурзького періоду, становила 100 (за чистовиком інвентаря 1608 року) або 102 (за чернеткою). Дві наступні донації (1415 і 1444 років) складалися з так званих обшарів, тобто невиміряних територій. Уявлення про зміст і форму локаційного привілею щодо призначення подарованих територій, а також пояснення, що саме й де буде належати місту, дає обширна цитата з привілею Казимира ІІІ від 1368 р.: „відтепер даємо, даруємо і дозволяємо у повне і всіляке застосування цим міщанам… 24 Там само. № 3. С. 35–36. * Цей привілей не опублікований; очевидно, не зберігся. 25 Соціальна боротьба в місті Львові в XVI–XVIII ст.: Збірник документів / Під ред. Я. П. Кіся. Львів, 1961. № 88. С. 267, 273; ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 1104, арк. 72 зв. 26 Zubyk R. Gospodarka finansowa miasta Lwowa… S. 457–462; ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 108, арк. 10–18 зв. 23 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. 100 франконських ланів на німецькому маґдебурзькому праві зі всіма користями, луками, пасовищами, болотами, лісами, дібровами, чагарниками, орною землею й облогом, млинами, ставками, рибними місцями, водами, проточними річками, що в межах і розмірах згаданих 100 ланів можуть знаходитися для викорчовування, закладення, оброблення, покращення, доброчинного використання, почавши від „чола” мурів згаданого міста, від гори, що називають горою Стефана, і так вниз по обох берегах річки Полтви і звідтам від окружності згаданого міста Львова аж до млина парафіяльного костелу святої Діви Марії включно, який розташований внизу згаданого міста. Крім того, млин згаданого костелу святої Марії, що з давніх часів і навічно до цього костелу приєднаний, разом з одним ланом, що також цьому костелові належить, до згаданих 100 ланів приєднуємо. І млин пана Григорія Штехера, львівського міщанина, в розмірах вищезгаданих 100 ланів чи мансів також хочемо залишити” 27 . Окреме наголошення про включення млина Штехера і лану костелу Діви Марії до ареалу ста ланів підтверджує гіпотезу про їхнє давніше існування та першу локацію міста наприкінці XIII ст. Порівняння цього документа з пізнішими (зокрема з „Головним інвентарем” 1608 року) дає змогу реконструювати приєднання до міської юрисдикції конкретних територій відповідно до майбутнього адміністративно- територіального поділу. На теренах 70 ланів, отриманих згідно з привілеєм Казимира ІІІ, згодом сформувалися (у територіально-адміністративному вимірі) чотири тракти Галицького передмістя, Краківське передмістя, один лан костелу Діви Марії і території майбутніх сіл Поріччя, Волиця і Замарстинів. Друга донація (1368 р.) включала терени майбутніх сіл Голоско Мале, Голоско Велике і Клепарів. Третя (1415 р.) додала до міської юрисдикції територію майбутніх сіл Кульпарків і Білогоща, а четверта (1444 р.) – Брюхович. Середмістя Львова не входило у склад 100 ланів (хоча його площа – близько 50 га – приблизно відповідає площі двох ланів). Розпланування львівського середмістя (за виключенням того, що в плані воно є прямокутною трапецією) майже повністю втілює ідею ідеального маґдебурзького „міста в мурах”. Адміністративно-територіальне формування львівських передмість і міських сіл тривало до початку XVI ст. Передмістя отримали назви від двох головних брам міста: Галицької і Краківської (наприкінці XIV і на початку XV ст. остання називалася Татарською). Галицьке передмістя утворилося на 45 ланах з першого надання, Краківське займало 14 ланів того ж походження. Межа між ними розпочиналася навпроти західного прясла міських мурів і прямувала в північно-західному напрямку, залишаючи південний схил пагорба собору Св. Юра на Галицькому передмісті, а костел Св. Анни – на Краківському, пролягала паралельно до хребта Святоюрського пагорба вздовж гостинця, що тягнувся вздовж цього пагорба в 27 Привілеї міста Львова… № 3. С. 35. 24 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. західному напрямку. Межею між Краківським передмістям і Старостинською юридикою вважали русло Полтви. Межа між Галицьким передмістям і Старостинською юридикою пролягала трохи північніше від лінії сучасної вул. М. Лисенка і тягнулася вздовж пагорбів нинішнього Шевченківського гаю. Наприкінці XIV і на початку XV ст. переважно німецькі поселенці Львова активно освоювали надану місту територію шляхом заснування міських сіл. Чому частина наданих місту земель набула статусу передмість, а на решті були засновані села, на сьогодні залишається нез’ясованим. Можна тільки припускати, що найбагатші міщани-патриції набували значні земельні наділи й закладали там фільварки; міцні господарства дещо віддалені від середмістя з часом набували такої самостійності, що трансформувалися в села, феодом яких виступало місто в особі міської ради. Одними з перших виділилися села Поріччя й Волиця (Воля Замарстинівська), які згадуються в документах до початку XVII ст., але без вказівок щодо їхнього розташування. Накладання писемних даних стосовно північної межі Краківського передмістя на мапу дає змогу припустити, що обидва ці села первісно займали територію між цим передмістям та селами Клепарів і Замарстинів, а згодом були приєднані до Краківського передмістя. Датами заснування інших міських сіл прийнято вважати дати перших документальних згадок про них. Замарстинів утворений на площі 12 ланів з території 70 ланів першого надання ланів, що тягнулися в напрямку південь–північ. Уважають, що його заклали Андреас і Йоганн Зомерштейни в 1386 р.; від їх прізвища утворилася й назва (уже йшлося про те, що першим засновником фільварку на цьому терені міг бути хтось з родини Штехерів). На 30 ланах другої донації утворилися Клепарів, Голоско Мале і Голоско Велике. Клепарів був закладений на площі 12 ланів спочатку як фільварок, засновником якого в 1419 р. був міщанин Кльопер; від його прізвища й походить назва села. Голоско Велике містилося на 9 ланах; його фундатором 1404 року став міщанин Петер Ціммерман. Його зять Януш- перекладач у 1425 р. заснував Голоско Мале, яке займало 7 ланів. Обидві назви Голоска походять від ймення урочища Оловсько. Лани у всіх трьох селах тягнулися в напрямку південь–північ. На обшарах, наданих місту привілеєм Владислава II від 18 вересня 1415 р., були закладені два села – Білогоща і Кульпарків. Білогоща (Білогорща) була заснована в 1423 р., а Кульпарків виник у 1425 р. Назва походить від перекрученого прізвища першого власника Павла Ґольдберґа. Брюховичі засновані теж на обшарах, наданих Львову згідно з привілеєм Владислава III від 21 липня 1444 р. родиною міщан Гандлів. Назва походить від річки Брюховиці, що протікає в цій місцевості. Формування міської території Львова завершилося у другій половині XV – на початку XVI ст., коли до міста як його опосередкована (непряма) власність увійшли села Малехів (1489 р.), Зубря і Сихів (1507 р.). Першою писемною згадкою про Малехів можна вважати інформацію від 1377 р., коли вірменин Мандрус продав свій фільварок Мальоху русинові Янові Махевічові. У 1392 р. 25 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. фільварок перетворився на приватне село львівського громадянина Бльоротца, яке пізніше належало якомусь Михайлові Ламбацькому28. Згодом село, за інформацією Дениса Зубрицького, перейшло у власність львівського громадянина Бльортца (Dominus Blorots Civis Lemburgensis), який у 1392 р. продав його Михайлові Ламбацькому29, далі – Янові Юрі з Острова; від 1480 р. село належало Павлові Юрковському з Чорториї. Від 1469 р. назва Мальоха трансформувалася у Малехів. У 1489 р. король Казимир IV декретом від 16 квітня дозволив заміну трьох сіл, розташованих далі від міста, на село Малехів як власність шпиталю Св. Лазаря30. Трансакцію пояснив львівський хроніст XVII ст. Бартоломій Зіморович, пишучи, що Малехів як село, близько розташоване до Львова, виміняли за три інші села (Большів, Могилище і Лучани), які 1456 року (1427 р.31) „Ян Ходоровський з Бжоздовіц, щоб щось земного в землю живих з собою взяти, шляхетну частку своєї дідиччини… наказав віддати старим і немічним старцям”32. Наступна згадка Д. Зубрицького про Малехів відноситься до 1491 року: „В оренду віддали шпитальне село Малехів, за винятком корчми й чиншу готівкою”33. З цього випливає, що Малехів належав шпиталеві Св. Лазаря. Це село безпосередньо не було міською власністю; ще в першій половині XX ст. його вважали маєтком фундації калік імені Св. Лазаря34. Важливими є інша згадка у Д. Зубрицького під 1576 р. про села (з Малеховом включно), які він називає міськими маєтками35, і перелік міських сіл у податковому реєстрі (sczosz) від 1579 р.36, де фіґурує Maliechow. Відсутність Малехова в інвентарі 1608 року підтверджує припущення, що його територія не входила до ста ланів. До „Головного інвентаря” Малехів не внесли на тій підставі, що й інші території, які прямо чи опосередковано належали місту, але знаходилися поза ареалом ста ланів. Крім того, на особливих засадах (як приватна власність міських райців) до території Львова від 1507 р. належали села Зубря і Сихів37. 28 Dziubiński L. Okolice i dobra miasta Lwowa. Szkic historyczno-etnograficzny // Miasto Lwów w okresie samorządu 1870–1895. Lwów, 1896. S. 499. 29 Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Перекл. з польськ. І. Сварника; наук. комент. М. Капраля. Львів, 2002 („Львівські історичні пам’ятки”. Т. ІІІ). С. 57. 30 Dziubiński L. Okolice i dobra… S. 499. 31 Остання дата подана в примітках до „Хроніки” Д. Зубрицького видання 2002 року (с. 301) з посиланням на: Krętosz J. Organizacja archidiecezji lwowskiej obrządku łacińskiego od XV wieku do 1772 r. Lublin, 1986. S. 270. 32 Зіморович Б. Потрійний Львів. Leopolis triplex / Перекл. з латин. Н. Царьової; наук. комент. І. Мицька. Львів, 2002. С. 84. 33 Зубрицький Д. Хроніка… С. 114. 34 Drexler I. Wielki Lwów. Le Grand Leopol. Lwów, 1920. S. 24. 35 Зубрицький Д. Хроніка… С. 180. 36 Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie, Archiwum skarbu Koronnego, oddz. 1, sygn. 21, s. 888. 37 Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). Львів, 2003. С. 300. 26 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. Умовно територію міста можна графічно зобразити у вигляді трьох концентричних геометричних фіґур. Всередині міського простору знаходиться чотирикутник „міста в мурах”, його оточує неправильна геометрична фіґура передмість (з анклавом Старостинської юридики на північному сході), до північно-західної межі передмість прилягають плями теренів міських сіл. На початку XVII ст. до обширних теренів Галицького і Краківського передмість і міських сіл додалася ще невеличка територія села Скнилівок. Ще в першій половині XVI ст. Скнилівок (або Малий Скнилів) виокремився як присілок села Скнилова. Розташований на схід від основного села, Скнилівок межував з міським селом Кульпарковим і з Галицьким передмістям. Д. Зубрицький вважав, що присілок подарував львівському шпиталю Св. Духа король Сигізмунд III38. Згідно з іншою інформацією, власник Скнилова Станіслав Піруцький, програвши значну суму в карти, заклав цей присілок шпиталю, і дещо пізніше внаслідок несплаченого боргу шпиталь Св. Духа з 1607 р. став повноправним власником Скнилівка39. У такому адміністративно-територіальному вигляді терени Львова проіснували до 1772 р., коли Галичина була приєднана до Габсбурзької монархії. Адміністративні заходи австрійської влади поступово зумовили зміни практично в усіх сферах життя Львова. Можливо, найнаочніше вони проглядалися в адміністративно-територіальному устрої. Внаслідок змін у фіскальній політиці територія передмість спочатку номінально була зарахована до міської юрисдикції, а міські села були виключені з власності міста. Уже за короткий час почалися фактичні зміни у використанні міського простору. У документах з початку австрійського періоду два давні передмістя міської юрисдикції і Старостинська юридика (передмістя королівської юрисдикції) були переділені на чотири частини, які назвали дільницями: Галицьку, Краківську, Жовківську і Бродівську (пізніше Личаківську); передмістя отримали порядкові номери, а колишнє середмістя називали містом. Попередні межі між Галицьким і Краківським передмістями були пересунені в південному напрямку, а кордони між передмістями та міськими (й іншої юрисдикції) селами майже повністю збережені. Винятковими стали дві ділянки зовнішньої межі Львова. В обох випадках це було виключення чималих ділянок з Галицького і Краківського міських передмість і надання їм статусу сіл. У першій чверті XІX ст. західну периферію Галицького і Краківського передмість заселили німецькі колоністи. З невідомої досі причини вони почали трактувати цю територію як село, називаючи його Сигнівка. Те саме відбулося з оселею (чи фільварком) Персенківка, що розташовувалася на південній околиці Галицького передмістя; у документах середини XIX ст. вона виступає як самостійне село40. Під кінець XIX ст. відбулося правове визначення шостої 38 Зубрицький Д. Хроніка… С. 214. 39 Dziubiński L. Okolice i dobra… S. 500. 40 Долинська М. Історична топографія… С. 107, 128, 178. Персенківка в 1920-х роках буде повернена до складу Львова під назвою Кульпарків-2. 27 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. дільниці Львова, що однак ніяк не змінювало зовнішніх меж міста, – з найбільшого Галицького (першого) передмістя-дільниці частина була визначена як шоста дільниця, за якою офіційно закріпили стару традиційну назву Новий Світ. Початки модернізації суспільства і стрімке зростання населення Львова зумовили потребу в адміністративно-територіальній реформі, яка була здійснена в 1931 р. Тоді до юрисдикції Львова включено села-громади: Знесіння, Кривчиці (частина), Козельники, Кульпарків (село цієї назви і колишній фільварок Персенківка), Сигнівка, частина Білогощі (той терен, де під кінець XIX ст. утворилося селище залізничників Левандівка), Клепарів, Мале Голоско й Замарстинів41. З цього часу в адміністративному поділі Львова додалися три нові дільниці. Фактично перестала існувати Галицька дільниця, яку поділили поміж іншими; а новий поділ був такий: І. Середмістя, II. Янівське, III. Жовківське, IV. Личаківське, V. Снопків, Красучин, Софіївка, Козільники, Персенківка, VI. Новий Світ, Кульпарків, VII. Левандівка, VIII. Замарстинів, IX. Знесіння42. Після початку Другої світової війни і приєднання Львова до Радянського Союзу дільниці перейменували на райони, які отримали ідеологізовані назви: Середмістя і Перша (Галицька) дільниця – Центральний міський (від 1940 р. – Сталінський, згодом Ленінський) район; Друга (Краківська) дільниця – Залізнодорожний, пізніше Залізничний район; Третя (Жовківська) дільниця – Шевченківський район; Четверта (Личаківська) дільниця – Червоноармійський район. Значні територіально-адміністративні зміни були здійснені німецькою адміністрацією: 1 липня 1942 р. до Львова приєднали одне місто (Винники) і 20 сіл та присілків (Білогорща, Брюховичі, Велике Голосько, Каменопіль, Кривчиці, Ляшки Муровані, Лисиничі, Малехів, Підбірці, Рудно, Рясна Польська і Руська, Сихів, Козельники, Скнилів, Малий Скнилів, Львівські Сороки, Збоїська, Зимна Вода, Зимновідка). У результаті цього площа міста зросла від 6,6 до 26 тис. гектарів. Тоді ж запроваджено новий адміністративний поділ міста з одинадцяти дільниць: І. Штадтмітте, II. Кайзервальд, III. Квеллєнберґ, IV. Стрийпарк, V. Гохшулє, VI. Гауптбангоф, VII. Зоммерштайн, VIII. Вайнберґен, IX. Кальтвассер, X. Штадтвальд, XI. Ам Пельтев43. Після 1944 р. радянська влада повернула поділ міста на чотири адміністративні райони, фактично базуючись на першому адміністративно-територіальному устрої австрійського часу, але дещо розширивши його зовнішні межі. З набуттям Україною державної незалежності райони міста без зміни меж були перейменовані, відповідно, у Галицький, Франківський, Шевченківський і Личаківський. У 2000 р. виділили Сихівський район, що розташований на теренах 41 Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів / За наук. ред. М. Капраля. Київ, 2014. С. 61. 42 Степанів О. Сучасний Львів: Путівник / Вид. стереотипне. Львів, 1992. С. 26. 43 Там само. С. 27. 28 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. давнього села львівських райців Сихів і частини Галицького передмістя. Одночасно були змінені межі між районами без найменшого врахування історичної традиції. У 2009 р. погодили „включення до меж території м. Львова” двох невеликих ділянок колишнього радгоспу „Львівський”*, затвердили загальну площу території, що підпорядковується Львівській міській раді – 17 282,4 га (у тому числі площу м. Львова 15 076,4 га), та зафіксували лінію межі цієї території44. The formation and development of Lviv territories: changes in the administrative and territorial division of the city in XIIIth–XXIst centuries Mariana DOLYNSKA Ukrainian Catholic University, Department of Classical, Byzantine and Medieval Studies, 17 Sventsitskyi str., Lviv 79011, Ukraine

There is no information about official administrative division of Lviv’s territory during the princely rule; one can only talk about some typical features of the Magdeburg’s spatial formation. Lviv’s territory was divided into downtown, two suburbs and town’s villages, and all this spatial areas were administered by City Council during the XIV– XVIIIth centuries., The borders of the suburbs were altered and the urban villages were taken out of the City Council’s jurisdiction during the Austrian period. The Lviv territory grew during the XXth century. The borders of suburbian districts were changed at the beginning of the XXIst century. Keywords: Lviv in XIIIth–XXIst centuries, urban area, administrative-territorial division. * З ухвали не можна зрозуміти, в якому адміністративному підпорядкуванні були землі цього радгоспу до 2009 р. 44 Йдеться про ухвалу № 2711 Львівської міської ради „Про встановлення територіальних меж між землями Львівської міської ради, у тому числі м. Львова, та землями адміністративно-територіальних утворень, які межують із землями Львівської міської ради” від 18 червня 2009 р. 29 М. Долинська ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 13–30. Kształtowanie i rozwój terytorium Lwowa: zmiany w podziale administracyjno-terytorialnym miasta w okresie XIII–XXI wieku Mariana DOŁYŃSKA Ukraiński Uniwersytet Katolicki, Katedra Studiów Klasycznych, Bizantyjskich i Średniowiecznych, ul. H. Święcickiego 17, Lwów 79011, Ukraina

Nie dysponujemy informacjami na temat oficjalnego podziału administracyjnego Lwowa w czasach książęcych; możemy mówić tylko o typowych elementach magdeburskich przestrzennych formacji. Od XIV do XVIII w. Lwów był podzielony na śródmieście, dwa przedmieścia oraz podmiejskie wsie; wszystkie te części znajdowały sią pod administracją magistratu. W okresie austriackim granice przedmieść uległy modyfikacjom, a same wsie wyłączono spod kontroli władz miejskich. W XX w. terytorium miasta powiększyło się. Na początku XXI w. granice lwowskich przedmieść- rejonów uległy kolejnym zmianom. Słowa kluczowe: Lwów XIII–XXI w., obszary miejskie, podział administracyjno- terytorialny. 30 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. M. Капраль С. 31–48. Visnyk of ISSN 2078-6107. the Lviv Вісник University. Львівського Series History. університету. 2016. Серія Special issue. історична. 2016. P.Спецвипуск. 31–48. С. 31–48. УДК 94(477.83-25+438.31):911.375.1]„17/18” Розвиток Львова та Кракова у XIII–XVIII століттях: порівняльний історико-урбаністичний аналіз Мирон КАПРАЛЬ Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення; вул. В. Винниченка 24, Львів 79008, Україна

Львів та Краків становлять один типологічний вид метрополітальних міст, важливих реґіональних центрів. Від початків існування обидва міста мали столичні риси, які не втратили до сьогодення. Упродовж досліджуваного періоду можна чітко прослідкувати цивілізаційний вплив із заходу на схід, умовно названий вестернізацією (окциденталізацією), що в реґіоні Центрально-Східної Європи був найбільш помітний в розвитку автономної міської культури у вигляді набуття маґдебурзького права. На подальший містобудівельний розвиток обох міст вирішальний вплив мала локація на маґдебурзькому праві, що відбулася для Кракова в першій половині ХІІІ ст., а завершилася Великою локацією 1257 р. Для Львова період надання повноти автономних прав і відокремленої міської території тривав від кінця ХІІІ ст. до 1356 р. і пізніше. У пізній ранньомодерний період обидва міста пережили спад у розвитку, зумовлений як соціальною ситуацією в Речі Посполитій, так і демографічним спадом у більшості країн європейського континенту, що тривав від середини XVII до середини XVIII ст. Ключові слова: Львів, Краків, історико-урбаністичний аналіз, порівняльні студії. Більше 50-ти років тому в Європі під егідою Міжнародної комісії з історії міст започатковано великий картографічний проект з умовною назвою „Атлас європейських історичних міст”1. Вчені-урбаністи поставили за мету встановити типологію європейських міст. Для цього планували провести історико-порівняльні дослідження в масштабах всього континенту. Відповідно до розробленої програми Атласу, окремі карти виконували за спільними науковими стандартами, що практично дало би змогу реалізувати порівняльні студії. Чотири міські карти 1 Про цей картографічний проект існує велика література, її перегляд див.: Opll F. The European Atlas of Historical Towns: Project, Vision, Achievements // Ler Historia (Lisboa). 2011. № 60. P. 169–182; Lords and Towns in Medieval Europe. The European Historic Towns Atlas Project / Ed. by A. Simms and H. Clarke. Ashgate, 2015; Капраль М. Європейський атлас історичних міст: концепція, реалізація, український контекст // Український історичний журнал (Київ). 2014. № 4. С. 179–192. © Капраль М., 2016 31 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. мусили бути узгоджені тематично і хронологічно для всіх міст: це карти розвитку території міста, кадастральна карта початку або першої половини ХІХ ст., реґіональна карта того ж періоду та сучасна карта міста. До того ж для полегшення історико-порівняльних досліджень вони мали бути виконані в однаковому або порівняльному масштабі. До сьогодні друком вийшло більше 500 атласів міст з 19 європейських країн, що є достатнім матеріалом для порівняльного вивчення2. На думку історика картографії Вільгельма Ебрехта, порівняльні студії повинні включати огляд топографії, зростання міста, економіку, соціальну структуру, закони, управління, адміністрування, навколишнє середовище, позицію центральності та функціональність3. Методолог-урбаніст Дітріх Денеке виклав ряд питань, що виникають під час порівняльних студій: локація (відношення до річки), неперервність сітки доріг від ранньосередньовічних часів (римський період, доба вікінґів), топографія урядування (духовна та світська), захист (фортифікації), економічне життя (площі), церкви й культові будівлі, публічні споруди (ратуші), єврейські квартали. Усі ці критерії складають мозаїку зовнішніх і внутрішніх процесів4. Досі в літературі відомі приклади порівняльних урбаністичних студій великих, переважно столичних, центрів: Лондона та Дубліна, Відня та Кельна5. Ірландський історик Аннґрет Сіммс сміливо взяла до порівняльного аналізу кілька невеликих міст для кількох міст центру, сходу й заходу Європи: німецького Венцлара, чеського Будейовіце, ірландського Келлса та польського Ополе6. У подібному ключі на підставі опублікованого картографічного матеріалу А. Сіммс побудувала компаративістське дослідження для ірландського міста Кілкенні, німецького Калькара та угорського Шопрона7. 2 Simms A. The European Historic Towns Atlas Project: Origin and Potential // Lords and Towns in Medieval Europe… P. 21; Капраль М. Європейський атлас історичних міст: концепція, реалізація, український контекст. C. 184–185. 3 Докладніше див.: Städteatlanten: vier Jahrzehnte Atlasarbeit in Europe / Hrsg. von. W. Ehbrecht. Köln; Weimar; Wien, 2013. S. VIII. 4 Denecke D. Methodological approaches to the comparative studies of historic towns // Lords and Towns in Medieval Europe… P. 33–62. 5 Clarke H. B. London and Dublin // Medieval Metropolises: Proceedings of the Congress of the Atlas Working Group, International Commission for the History of Towns, Bologna 8–10 maggio 1997 / Ed. F. Bocchi. Bologna, 1999. P. 103–125; Opll F. Cologne and Vienna in the Middle Ages: a comparison // Acta Poloniae Historica (Warsaw). 2005. № 9. P. 5–30. 6 Simms A. Interlocking spaces: the relative location of medieval parish churches, churchyards, marketplaces and town halls // Ireland, England and the Continent in the Middle Ages and Beyond: Essays in Memory of a Turbulent Friar, F. X. Martin, O.S.A. / Eds. H. B. Clarke, J. R. S. Phillips. Dublin, 2006. P. 222–234. 7 Idem. Unity in diversity: a comparative analysis of thirteenth-century Kilkenny, Kalkar and Sopron // Princes, Prelates and Poets in Medieval Ireland. Essays in Honour of Katharine Simms / Ed. S. Duffy. Dublin, 2013. P. 107–123. 32 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Місто Краків давнього періоду також почали досліджувати в історико- урбаністичній парадигмі зі зверненням на його столичні функції в реґіоні Центральної та Центрально-Східної Європи8. В історико-порівняльному ключі Львів вивчали поряд з іншим великим міським центром українських земель – Києвом9. Львів та Краків – міста, що знаходяться в одному реґіоні Центрально- Східної Європи. У літературі можна знайти багато дрібних порівняльних ремінісценцій, але ґрунтовніші дослідження почали з’являтися нещодавно10. Після виходу друком картографічних атласів цих міст (Кракова – у 2007 р.11, Львова – у 2014 р.12) можна провести урбаністичне історико-порівняльне дослідження. У пропонованому матеріалі я зупинюся переважно на етапі заснування обох міст, середньовічному та ранньомодерному періодах історії, коли витворився ориґінальний урбаністичний ландшафт цих міських осередків. Хоча для ширшої узагальнюючої перспективи виходитиму також і на нову та новітню фазу розвитку українського та польського міст. Типологічна близькість. Спочатку слід зазначити, що обидва міста є дуже близькими за багатьма типологічними покажчиками та складниками. Так, обидва міські осередки довгий час виконували столичні та центральні функції як на загальнодержавному, так і реґіональному рівнях. Як Львів, так і Краків були осідками важливих церковних інституцій, стали садибами університетів, найстарших у своїх країнах. З точки зору урбаністики важливо, що обидва міста зберегли в головних рисах просторовий уклад у своїх центральних частинах з часу локації на маґдебурзькому праві. Краків був заснований як племінний центр у ранньослов’янський час, поступово трансформуючись у столицю ранньої Польської держави за часів 8 Див.: Kraków i Norymberga. O topografii dwóch centrów kulturalnych Europy. Katalog wystawy. Norymberga, 1989; Belzyt L. Kraków i Praga około 1600. Porównanie topograficznych i demograficznych aspektów struktury społecznej i etnicznej dwóch metropolii Europy Środkowo-Wschodniej. Toruń, 1999. 9 Капраль М. Самоврядування Києва та Львова (кінець XV – перша половина XVII ст.): регіональна специфіка // Самоврядування в Києві: історія та сучасність. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. Київ, 26–27 листопада 1999 р. Київ, 2000. С. 137–143. 10 Див., наприклад, дослідження переважно польських авторів: Małecki J. Lwów i Kraków – dwie stolice Galicji // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. Warszawa, 1989. T. 50. S. 119–131; Wyrozumski J. Kraków i Lwów w średniowiecznej Europie // Kraków i Lwów w cywilizacji europejskiej / Wyd. J. Purchla. Kraków, 2003. S. 35–45. В останньому збірнику, виданні матеріалів конференції, представлено також погляди українських істориків Ярослава Ісаєвича, Ярослава Грицака та інших. 11 Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków / Red. Z. Noga. Kraków, 2007. 12 Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів / За наук. ред. М. Капраля. Київ, 2014. 33 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. князя Мєшка І у 80-х роках Х ст.13 Львів же одразу планувався на столичний осередок ще за князя Данила Романовича в середині ХІІІ ст., що практично було реалізовано в 70-х роках того ж століття за його сина Лева Даниловича14. Наприкінці XVIII ст. Львів став столичним містом новоприєднаної австрійської провінції з назвою Королівства Галичини та Володимирії. А в новітню добу під час визвольних змагань головне західноукраїнське місто короткий час виконувало функції столичного центру Західноукраїнської народної республіки. У сьогоденні Львів та Краків вбачаються неофіційними центрами історико-культурних реґіонів української Галичини та польської Малопольщі, хоч у конституціях обох держав немає таких адміністративних одиниць. Промовистим арґументом на користь аналогічних етапів у розвитку обох міст, насамперед за часів перебування в Польському королівстві (потім Речі Посполитій) та Австрійській імперії, є навіть подібність електоральних симпатій мешканців Львова та Кракова до носіїв правих політичних поглядів у своїх державах. Подібним виглядає втрата обома центрами столичних функцій та перетворення їх на провінційні та прикордонні осередки. Так, Краків втратив столичний статус наприкінці XVI ст., і як наслідок, сильно зменшилося його значення в державних справах, а це відбилося як на чисельності населення, так і якості та багатстві еліти міста15. В австрійський час центральна влада у Відні розглядала Краків як прикордонне місто, оперезане потужними фортифікаційними спорудами (три ряди укріплень зі сильними фортами), що стримувало містобудівельний розвиток міста16. Львів поступово позбувався столичного характеру з середини XIV ст., коли перейшов під контроль польського короля Казимира ІІІ, а остаточно його втратив у 1434 р., ставши центром Руського воєводства. Безумовно, втрата статусу столиці значно сповільнила розвиток міста, але особливо це стало помітним, коли його провінційний статус накладався на прикордонне становище. Якщо Краків найгірші часи в цьому плані пережив у XIX ст., то Львів – у радянський період, перебуваючи на той час зовсім близько до „малої залізної завіси”, надто мало проникного для культурного та економічного обміну польсько-радянського кордону. На жаль, Львів у післявоєнний час опинився на околиці великої імперської держави (СРСР), яка будувала замкнений автаркійний культурний простір та самодостатнє економічне середовище. Комуністичний центр у Москві не мав жодного зацікавлення в контактах підлеглого населення з іншими країнами, розвитку прикордонного співробітництва. 13 Radwański K. Kraków przedlokacyjny // Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. S. 8. 14 Детальніше див.: Книш Я. Львів у Галицько-Волинській державі // Історія Львова. У трьох томах / Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2006. Т. 1: 1256–1772. С. 53–59. 15 Małecki J. Kiedy i dlaczego Kraków przestał być stolicą Polski // Rocznik Krakowski. Kraków, 1973. T. 44. S. 21–36. 16 Детальніше див.: Purchla J. Jak powstał nowoczesny Kraków. Kraków, 1990. 34 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Дуже близька для обох міст демографічна статистика протягом майже всіх історичних періодів. На сьогодні обидва міста нараховують приблизно 750 тис. мешканців, тоді як у XVI–XVII ст. вони налічували від 22 до 30 тис.17 У XVIII ст. кількість мешканців Кракова просіла аж до 10 тис. У ХІХ ст. Львів через столичний характер у Галичині теж передував у демографічних показниках. 70-тисячний демографічний рубіж Львів перейшов у 1845 р., а Краків щойно в 1890 р.18 У ХХ ст. обидва міста поступово вирівняли кількість своїх мешканців. Неможливо не помітити майже цілковитої синхронності у фазах розвитку та розширення території Львова та Кракова. Початки містам дали замки володарів, навколо яких виникли купецькі та ремісничі оселі. Але відправними точками для подальшого розвитку міст стали локації на маґдебурзькому праві, що обидва міста отримали двічі: Краків – близько 1220 р. і 1257 р.19; Львів – наприкінці ХІІІ ст. і в 1356 р.20 У середньовічний час територія міст поступово поширювалася через королівські надання, тоді як у ранньомодерний період вона загалом не зростала. При переході під правління Австрії наприкінці XVIII ст. Львів втратив міські села, що стали окремими самостійними громадами. Подібно сталося у Кракові з 1846 р., коли місто потрапило під владу Габсбурґів. Концепцію розширення міста під назвою „Великий Краків” було запроваджено ще до початку Першої світової війни 21 . Львів трохи спізнився з подібним містобудівельним проектом, реалізувавши його тільки в міжвоєнний час, у 1930 р.22 Цілком аналогічно розширювалася міська територія обох міст у післявоєнний час, відображаючи подібні урбанізаційні процеси на українських і польських землях. І в цьому випадку Краків дещо випередив Львів, розпочавши 17 Komarowski W., Follprecht K. Rozwój urbanistyczno-architektoniczny Krakowa w obrębie murów od połowy XIV do końca XVIII wieku // Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. S. 12–13; Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). Львів, 2003. С. 254. 18 Пор.: Стеблій Ф. Соціально-демографічний портрет // Історія Львова. У трьох томах. 2007. Т. 2: 1772–1918. С. 28; Purchla J. Rozwój przestrzenny i problemy urbanistyczne miasta w XIX–XX wieku // Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. S. 19. 19 Krasnowolski B. Lokacje na prawie niemieckim // Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. S. 9. Див. також останнє видання локаційного привілею Кракова з 1257 р. та інших міських осередків краківської аґломерації в ориґіналі на латині та в перекладі польською мовою: Przywileje ustanawiające gminy miejskie wielkiego Krakowa (XIII–XVIII wiek) / Oprac. B. Wyrozumska. Kraków, 2007. 20 Детальніше арґументацію про повторне надання німецького права для Львова див.: Капраль М. Привілей 1356 року як повторне надання магдебурзького права для міста Львова // Львів: місто – суспільство – культура. Львів, 1999. Т. 3 / За ред. М. Мудрого. С. 11–21. 21 Purchla J. Rozwój przestrzenny i problemy urbanistyczne… S. 19. 22 Drexler I. Wielki Lwów. Le Grand Leopol. Lwów, 1920. 35 M. Капраль 36 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Ілюстрація 1. Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.1: Rozwój przestrzenny Krakowa od XIII do końca XX wieku, фраґмент. M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Ілюстрація 2. Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.1: Просторовий розвиток Львова від ХІІІ до початку ХХІ ст., фраґмент. 37 M. Капраль 38 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Ілюстрація 3. Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.8: Krakowski ośrodek religijny od X do XX wieku, фраґмент. M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Ілюстрація 4. Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.8: Передмістя Львова у першій половині XVIII ст.: юридики та лібертації, фраґмент. 39 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. процес міського зростання ще за часів німецької окупації, у 1941 р., приєднуючи прилеглі міські села23. Львівська міська територія не зростала настільки стрімко, як у Кракові. У післявоєнний період міській владі Львова доводилося тільки окремими частинами, фактично малими шматками, обрізати території сусідніх сіл24. У Кракові ж приміські терени переходили під міський контроль цілими територіальними громадами. На нинішній час міста зупинилися у своєму територіальному розширенні, перебуваючи на етапі промислової деіндустріалізації. Хочу зазначити, що подібні фази розвитку обидва міста переживали, незалежно від того, в яких державних кордонах вони перебували. Це може свідчити про аналогічні типологічні риси в урбаністичному розвитку загалом реґіону Центрально-Східної Європи. Говорячи по типологічну схожість Львова та Кракова, неможливо оминути їхнє реґіональне суперництво. Воно ставало особливо помітним у часи перебування у спільних кордонах однієї держави. Так, з приєднанням Львова до Польського королівства в середині XIV ст., саме Краків став для міста Лева основним суперником на прибуткових східних торгівельних шляхах, забираючи частину прибутків на свою користь через сприятливі королівські надання25. Також помітні риси суперництва обох міст у другій половині ХІХ ст., коли Краків притягував західні повіти Галичини, а Львів залишався столицею всієї австрійської провінції. Відмінності у розвитку міст. Серед основних загальних відмінностей обох міст варто наголосити на давнішому характері виникнення Кракова та ранішому (на 100 років) набуттю ним статусу маґдебурзького міста. Львів, відстаючи у розвитку, змушений був підлаштовуватися та копіювати урбаністичні взірці із західних джерел, у тому числі з Кракова. У ділянці суспільного та правового устрою такі запозичення помітні в запровадженні міських книг, зокрема фінансових за краківським взірцем у XIV–XV ст., колеґії 40-а мужів – у другій половині XVI ст., коли львів’яни звернулися до краківської міської ради роз’яснити принципи формування нової для них колеґії міського управління26. Ці та інші приклади запозичення західних суспільних форм організації суспільного життя були пов’язані з широкою хвилею вестернизації (окциденталізації), що переживали руські (українські) землі після приєднання до Польського королівства27. 23 Див. карту розвитку території Кракова від ХІІІ до кінця ХХ ст.: Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.1: Rozwój przestrzenny Krakowa od XIII do końca XX wieku. 24 Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.1: Просторовий розвиток Львова від ХІІІ до початку ХХІ ст. 25 Charewiczowa Ł. Handel średniowiecznego Lwowa. Lwów, 1925. S. 90–91. 26 Ptaśnik J. Dokumenty objaśniające Quadragintawirat w Krakowie i we Lwowie // Kwartalnik Historyczny (Lwów). 1925. R. 39. S. 315–317. 27 В історіографії мало праць, присвячених цій проблемі, оскільки в очах істориків вона виглядає досить очевидною, проте вимагає докладнішого джерельного вивчення та ґрунтовнішої теоретичної основи, див. зокрема: Orzechowski J. Okcydentalizacja Rusi Koronnej w XIV, XV i XVI w. // Państwo, naród, stany w świadomości wieków średnich. Warszawa, 1990. S. 215–242. 40 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Для Львова характерна більша гомогенність території, на відміну від Кракова. Польське місто після бунту німецького війта Альберта за часів панування князя Владислава Локєтка, на початку XIV ст., попри столичність, не тільки було позбавлено окремих владних прероґатив, наприклад, обрання війта, але частково втратило контроль над своєю територією28. У 1335 р. поряд з Краковом, фактично за його мурами в південному напрямку, було надано міські права Казімєжу та Новому місту на Околі. А в 1366 р. вже з півночі від міста було локовано Клєпаж29. Така ситуація протривала до кінця існування Польської держави після трьох поділів кінця XVIII ст. В австрійський час юрисдикційний розділ міста частково зберігся до Першої світової війни у вигляді існування під Краковом Нового міста Окол (1784–1915). Зрозуміло, що такі штучні адміністративні поділи, викликані здебільшого політичними причинами, не сприяли стратегічно містобудівельному розвитку Кракова, використанню його природних та географічних переваг розташування. У другій половині ХХ ст. далекосяжний і неґативний вплив на розвиток міста мала побудова в 1949 р. за 10 км від центру Кракова найбільшого в Польщі металургійного комбінату в Новій Гуті30. Територія навколо нього невдовзі опинилася в межах міста. Це викликало сильні диспропорції в економічному розвитку, монополізації та викривленню структури виробництва, врешті загрожувало екологічній безпеці навколишньої території. Львів у радянський час також пережив період післявоєнної індустріалізації, коли було засновано десятки підприємств з екологічно шкідливим виробництвом, проте вона не мала таких важких диспропорційних містобудівельних наслідків, як у Кракові. Якщо подивитися на сучасну карту польського міста, то помітна тенденція до територіального розширення в напрямку саме на схід, тобто в район Нової Гути. Локація міст як домінанта їхнього просторового розвитку. Обидва міста були засновані за близькими містобудівельними зразками, характерними для слов’янських земель. Міста виникли на перетині важливих торговельних шляхів континентального та місцевого значення. Замки переросли у фортифіковані ґроди, оточені дерев’яними та земляними укріпленнями. У Кракові це був королівський замок Вавель, у Львові – княжа резиденція, що потім отримала назву Високого замку. Навколо ґроду розрослися підгороддя з купецьким та ремісничим населенням. У Кракові воно отримало характерну назву „Окол”, а в Львові цей район міста досі зберіг топонім „Підзамче”. 28 Bobrzyński M. Bunt wójta krakowskiego Alberta z roku 1311. Opowiadanie historyczne // Biblioteka Warszawska. Warszawa, 1877. T. 3. S. 329–348. 29 Топографічну локацію цих міст у межах міської аґломерації Кракова див.: Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.11: Krakowski zespół osadniczy w XVII–XVIII wieku. 30 Purchla J. Rozwój przestrzenny i problemy urbanistyczne… S. 22. 41 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Для польських земель уже на початок ХІІІ ст. такий містобудівельний уклад виглядав архаїчним після локації на маґдебурзького праві Вроцлава та інших сілезьких міст31. Очевидно, уже в 20-х роках ХІІІ ст. Краків за взірцем цього сілезького міста отримав маґдебурзьке право, і почалося планування первісної квартальної забудови новолокованого міста з центром на ринковій площі, де тепер Малий Ринок, вул. Столярська і св. Хреста32. Очевидно, монгольський напад у 40-х роках ХІІІ ст. якимось чином перервав містобудівельний розвиток Кракова, тому місто було знову локовано в 1257 р., але в новому місці – навколо сучасного Ринку, поряд з Маріацьким костелом. У Львові первісна локація, ймовірно, відбулася на території навколо сучасного храму св. Климента (колишнього домініканського монастиря), охоплюючи північну частину сучасного середмістя з вул. Вірменською, Лесі Українки та деяких інших. За вірогідними припущеннями, на цій території був споруджений князівський палац чи палати князя Льва наприкінці ХІІІ ст. Археологічні розкопки на площі Ринок і вул. Вірменській показують, що ця найдавніша забудова відхилялася на певний однаковий ґрадус від майбутньої забудови вже маґдебурзького періоду. Як стверджує Мар’яна Долинська, за допомогою картографічного методу можна виявити залишки князівських надань для війта, які стосуються первісної просторової локації міста33. Очевидно, ця львівська локація кінця ХІІІ ст. мала характер початковий, вона могла призупинитися у складних економічних або політичних реаліях першої половини XIV ст. Історик архітектури Роман Могитич пише про грецькі чи руські міри довжини, якими розміряли площу Ринок, тоді як прилеглі вулиці, ближчі до пізніших мурів, уже відміряли в західних мірах довжини34. Однаково Краків і Львів отримали шанc на другу спробу локації маґдебурзького міста. І в обох випадках маємо справу з перенесенням центру міста з одного місця на інше. У Кракові відповідно до так званої Великої локації, під якою розуміли саме повторну, в 1257 р. площа Ринок була перенесена на сучасне місце розташування на північ від Околу, де в долокаційні часи знаходився великий цвинтар. Археологи знайшли під сучасними „сукенницями” (sukiennicy) і на прилеглій території багато поховань. 31 Rutkowska-Płacińska A. Gmina miejska w początkach XIII w. w Polsce // Wieki średnie. Medium aevum. Prace ofiarowane Tadeuszowi Manteufflowi w 60 rocznicę urodzin. Warszawa, 1962. S. 148–149. 32 Krasnowolski B. Lokacje na prawie niemieckim. S. 9. 33 Долинська М. Львів: простір і мешканці (історико-урбаністичний нарис) / Вид. 2-е, виправл. і доповн. Львів, 2006. С. 14. Див. картографічне втілення її концепції: Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.4: Просторовий розвиток Львова від ХІІІ ст. до 1772 р.: адміністративний поділ. [Врізка:] Елементи первісної просторової локації Львова кінця ХІІІ ст. 34 Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його датування // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1994. Т. CCXXVII: Праці Секції мистецтвознавства. С. 279–288. 42 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. За князя Льва долину річки Полтви почали розчищати, відбулося виправлення чи скерування русла річки, щоб води омивали новолоковане місто. Року 1356-го польський король Казимир ІІІ повторно надав Львову маґдебурзьке право, після чого містобудівельні та фортифікаційні роботи пришвидшилися. Нова столиця приєднаного до Польщі краю потребувала міцних та потужних укріплень. На жаль, відсутність вірогідних результатів археологічних розкопок не дають можливості розкрити етапи розбудови нового локаційного міста. У привілеї 1257 р. для Кракова йшлося про 30 франконських ланів війтівського надання. Урбаністи, використовуючи модульні історико-архітектурні методи досліджень, уважають, що польське місто в той час могло отримати 90 або 180 (друге менш ймовірно) франконських ланів35. Більшого надання краківський і сандомирський князь Болеслав Сором’язливий не міг зробити через значне господарське освоєння прилеглих теренів із заходу, сходу та півночі, насамперед з огляду на велику церковну власність36. Тому місто розвивалося в північному та східному напрямках, намагаючись скуповувати прилеглі осади та фільварки. Так, у 1388–1389 рр. краків’яни купили з приватних рук села Ґжеґожкі та Дамб’є37. Навколишні землі навколо Львова в руські княжі часи не були так добре загосподарені, як навколо Кракова. Тому маґдебурзьке надання містило спочатку 70 франконських ланів у 1356 р., а через 12 років – у 1368 р. – за того ж короля зросло до 100 франконських ланів38. Поширення території Львова не зупинилося в XV ст., коли за Владислава Яґайла в 1415 р. місто отримало так звані обшари, тобто нічийні землі між міською територією та володіннями навколишньої шляхти. За його сина Владислава III у 1444 р. місто розширилося за рахунок земель у басейні річки Брюховиця, що пізніше стали основою однойменної населеної осади, належної до міської юрисдикції39. У XVI ст. Краків і Львів зупинилися в територіальному розширенні, що вказувало на слабкість міщанського стану в Польському королівстві, а з 1569 р. – Речі Посполитій. А Краків до того ж фактично позбувся значної частини території після невдалого бунту війта Альберта внаслідок локацій нових міст упродовж XIV ст. Локацію міста неможливо уявити без розбудови оборонних укріплень. І Львів, і Краків зуміли стати потужними фортецями у своїх реґіонах, намагаючись зупиняти іноземну військову загрозу з півдня, з боку Угорщини та Австрії (Краків) та зі сходу – з боку Кримського ханства і Молдавського князівства 35 Krasnowolski B. Lokacje na prawie niemieckim. S. 11. 36 Labeschak L. Zaplecze osadnicze Krakowa od średniowiecza do końca XVIII wieku // Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. S. 24. 37 Ibid. S. 25. 38 Привілеї міста Львова XІV–ХVІІI ст.: Збірник документів / Упор. М. Капраль. Львів, 1998. С. 27–31 (1356 р.), 33–36 (1368 р.). 39 Там само. С. 62–64 (1415 р.), 102–104 (1444 р.). 43 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. (Львів). В обох містах для заповнення водою ровів навколо укріплень використовували штучні виправлення русел річок Полтви та Вісли й прилеглих потічків, що вимагало великих витрат робочої сили, праці багатьох сотень робітників. З точки зору потужності фортифікацій Львів у пізній середньовічний та ранньомодерний час зі своїми двома рядами укріплень (Високим і Низьким мурами) перевищував Краків, оскільки основна загроза все ж таки йшла саме зі східного напрямку40. Але в ХІХ ст. вже Краків австрійська влада розглядала як найбільш загрожене місто та посилено і планово його укріплювала, щоб убезпечити імперію від російської загрози. Внутрішньоміські репери та маркери розвитку. Окрім території та укріплень, основними реперами чи знаками міського розвитку домодерних міст стали такі важливі внутрішньоміські будівлі та інституції, як площа Ринок, ратуші, релігійні храми, загалом мурована забудова, а також поширення юридик та лібертацій. В обох містах торгові ринкові площі за канонами маґдебурзького права займали центральне місце розташування. У Кракові вона простягалася на майже 1/6 франконського лану (або 4 га), утворюючи квадрат зі сторонами близько 200 м 41 . У Львові площа Ринок створювала прямокутник зі сторонами 147 х 128,5 м, тобто її площа була вдвічі меншою42. З огляду на більшу величину краківського ринку, на ньому знаходилося більше об’єктів, яких немає у Львові, наприклад невеликий храм св. Войцєха. Не були побудовані у Львові й аналогічні до краківських „сукенниці”, тобто крами з продажу сукна, бо вони знаходилися на Підзамчі, а не в середмісті. Але аналогічно до Кракова у Львові на ринковій площі розташовувалися багаті крами, що навіть утворювали окрему вулицю, а також вагарня, шевські ятки. До речі, різницькі ятки, важливі для забезпечення обох міст м’ясом, були локовані в аналогічних місцях – поряд з катедральними храмами, що спричиняло енерґійні протести духівництва в обох містах. Подібно в обох містах поряд з ринковими площами, на бічних вулицях знаходилися катедральні римо-католицькі храми: Маріацький костел у Кракові та костел Успіння Діви Марії – у Львові. Концентрація храмів у середмісті була характерна для обох міст. Усе ж Краків через більшу площу серед мурів у ранньомодерний час вміщував тільки на одній вулиці св. Яна до 5 святинь і близько 20–25 храмів у середмісті43. У львівському середмісті в 1772 р. було 40 Пор. карти з відтворенням фортифікацій обох міст у давній період: Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.5–4.6; Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.5–3.6. 41 Buśko C., Komorowski W. Rynek // Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. S. 26. 42 Долинська М., Капраль М., Фелонюк А. Розвиток міста у пізньому середньовіччі та ранньомодерний час (простір і мешканці) // Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. C. 32. 43 Див. карту сакральних об’єктів Кракова: Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.8: Krakowski ośrodek religijny od X do XX wieku. 44 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. 10 святинь44. Особливо багато церков будували в обох містах у період бароко – XVII–XVIII ст., що також співпадало з часом економічного занепаду міського життя Речі Посполитої. Характеризуючи розвиток мережі релігійних споруд в обох містах, слід констатувати більшу збереженість святинь у Кракові. Зважаючи на тривалу перевагу Римо-католицької церкви і фактичну моноконфесійність польського міста, у ньому майже не було переходу храмів від однієї конфесії до іншої в ХІХ–ХХ ст., як це часто траплялося у Львові. Також у Кракові менше знищених храмів, дотримана більша архітектурна „тяглість” при перебудовах церковних будівель. Релігійний ландшафт Львова багатший на інші християнські конфесії. Тут видно присутність руських (православних), потім унійних (греко-католицьких) церков, храмів Вірменської апостольської, потім Вірменської унійної церкви, а також синагог. На жаль, частина з них не збережена. Сучасний розвиток релігійної мережі у Львові показує сплеск нової християнізації території міста з початку 1990-х років45. Особливо активно будували церкви на околицях і в нових житлових масивах міста. Порівняння з Краковом показує, що в польському місті подібна хвиля побудови храмів на околицях міста поширилася ще з 1970-х років. Така велика кількість храмів, різноманітних церковних інституцій в обох містах фактично впродовж усього історичного періоду розвитку маркує та пояснює вплив сильної правої консервативної течії в суспільному розвитку як у цих містах, так і в реґіонах Галичини та Малопольщі загалом, де Краків і Львів є неформальними столицями. З поширенням сакральної мережі прямо пропорційно пов’язана розбудова мережі юридик та лібертацій, що не підлягали міській юрисдикції. У Кракові та Львові непідлеглі місту як духовні, так і шляхетські території масово виникли у XVII–XVIII ст., сягаючи в обох містах до половини і більше обкраєних земель. Так, у Кракові в XVIII ст. було 23 юридики, що охоплювали до половини міської території46. У другій чверті цього століття в місті було багато зруйнованих кам’яниць, а міщани з трудом утримували життєздатність будівель. Подібно, у Львові тоді виникло 16 шляхетських і духовних юридик на обох передмістях та в 28 лібертаціях47, не враховуючи численних кам’яниць і ділянок у неміщанських руках. Як і Краків, Львів помітно терпів від втрати території через зменшення податків та інших прибутків, що не потрапляли з юридик до міської скарбниці. 44 Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.11: Конфесійні зміни у Львові (ХVIII–ХХІ ст.). 45 Див. детальніше: Любащенко В. Релігійно-церковне життя сучасного Львова // Історія Львова. У трьох томах. 2007. Т. 3: Листопад 1918 – поч. ХХІ ст. С. 429–435. 46 Atlas historyczny miast polskich. T. 5: Małopolska. Z. 1: Kraków. Mapa 4.11: Krakowski zespół osadniczy w XVII–XVIII wieku. Przedmieścia, jurydyki, wsie podmiejskie. 47 Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів. Карта 3.8: Передмістя Львова у першій половині XVIII ст.: юридики та лібертації. 45 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Іншими маркерами, що вказували на константи міського розвитку, стали межі поширення мурованої забудови українського та польського міст. Упродовж середньовіччя та початку ранньомодерного часу Краків у межах мурів розбудував систему з приблизно 500 кам’яниць, тоді як у Львові їх було вдвічі менше – близько 250. На таку різницю мала вплив не тільки менша площа міста Львова в межах мурів, а й прийнята величина парцелі чи ділянки для забудови при локації: у польському місті вона мала величину близько 880 м2, а у Львові сягала близько 1 тис. м2 (9,25–10,25 арів)48. Через більшу величину парцель у Львові вміщувалося менше об’єктів нерухомості. Міська мурована житлова забудова (кам’яниці) обох міст переважно локалізувалася в межах мурів, зрозуміло, через загрозу її захоплення та знищення на передмістях з боку ворогів, які нападали та облягали міста. Тільки з кінцем ХVIII ст., коли міські укріплення розібрали, муровані будівлі поширилися далі від центру міста. Кам’яні та цегляні споруди швидко зростали в ХІХ–ХХ ст., встигаючи за галапуючим збільшенням кількості мешканців обох міст. Багато подібних рис помітно в соціотопографічній характеристиці Кракова та Львова ранньомодерного періоду. Міський патриціат і заможна шляхта володіли нерухомістю на площі Ринок і на головних транзитних вулицях. Ремесло переважно винесли поза міські мури, ближче до водних ресурсів. Такі вулиці в середмісті, як Шевська, втратили ще в середньовіччі ремісничий характер. Тільки різники обох міст зберігали ятки поряд з головними храмами. На передмістях Львів і Краків мали нагромадження шляхетських дворів, маґнатських палаців і сакральних споруд. У функціональному плані ці передмістя набули резиденційно-садово-рільничого характеру49. Висновки. Краків і Львів становлять один типологічний вид метрополітальних міст, важливих реґіональних центрів. Від початків обидва міста мали столичні риси, які не втратили до сьогодення. Упродовж досліджуваного періоду можна чітко прослідкувати цивілізаційний вплив із заходу на схід, умовно названий вестернізацією (окциденталізацією), що був найбільш помітний у розвитку автономної міської культури у вигляді набуття маґдебурзького права. Як польське, так і руське (українське) населення прилаштувалося до нових реалій та здобуло користі від отримання міських автономних прав50. На подальший містобудівельний розвиток обох міст вирішальний вплив мала локація на маґдебурзькому праві, що відбулася для Кракова у першій половині ХІІІ ст., а 48 Пор.: Zubyk R. Gospodarka finansowa miasta Lwowa w latach 1624–1635. Lwów, 1930. S. 177; Krasnowolski B. Lokacje na prawie niemieckim. S. 9. 49 Реґіональний контекст досліджено в: Zielińska T. Szlacheccy właściciele nieruchomości w miastach XVIII w. Warszawa–Łódź, 1987. 50 Українська (руська) громада Львова адаптувалася до нових соціальних реалій впродовж 150 років – від середини XІV до початку XVI ст. Див.: Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. С. 62–63. 46 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. завершилася Великою локацією 1257 р. Для Львова цей період тривав від кінця ХІІІ ст. до 1356 р. і пізніше. До сих пір у міському ландшафті обох міст читається архітектоніка локації в будові мережі вулиць центральної частини, розташуванні сакральних об’єктів тощо. Як Краків, так і Львів, за всіма класичними зразками маґдебурзьких міст пройшли всі фази розвитку в середньовічний період: розбудова центру (середмість), укріплень, загосподарювання передміських територій. У пізній ранньомодерний період обидва міста пережили спад у розвитку, зумовлений як соціальною ситуацією в Речі Посполитій, так і демографічним спадом у більшості країн європейського континенту, що тривав від середини XVII до середини XVIII ст. The development of Lviv and Cracow from the XIIIth to the XVIIIth century: comparative historical and urban analysis Myron KAPRAL M. Hrushevskyj Institute of the Ukrainian Archaeography and Source Studies of National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv Branch, 24 Vynnychenko str., Lviv 79008, Ukraine

Lviv and Cracow consist one typological kind of metropolitan city and important regional center. Both cities had traits of the capital city from the beginning of existence and hadn’t lose them to the present. During the period from the XIII th to the XVIIIth centuries we can clearly trace the influence of the civilization from west to east, conventionally called like westernization, which was most noticeable in our region in the development of autonomous urban culture as providing of Magdeburg law. Location on the Magdeburg law had a decisive impact on further urban development of both cities. It held in Cracow in the first half of XIIIth century and finnished in 1257 as a Great location. Lviv was granted Magdeburg law this at the late XIIIth century, but process of giving all law prerogatives and municipal territory continued to 1356 and after. In the late early modern period cities experienced a decline in development connected with social situation in the Polish-Lithuanian Commonwealth and also with demographic decline in Europe, which continued from the mid-XVIIth to the mid-XVIIIth century. Keywords: Lviv, Cracow (Kraków), historical and urban analysis, comparative studies. 47 M. Капраль ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 31–48. Rozwój Lwowa i Krakowa w okresie XIII–XVIII wieku: porównawcza analiza historyczna i urbanistyczna Myron KAPRAL Instytut Ukraińskiej Archeografii i Źródłoznawstwa im. M. Hruszewskiego Narodowej Akademii Nauk Ukrainy, Oddział we Lwowie, ul. Wynnyczenki 24, Lwów 79008, Ukraina

Lwów i Kraków tworzą typologicznie jeden rodzaj miasta metropolitalnego, ważnego ośrodka regionalnego. Od początków istnienia, oba miasta miały cechy stołeczne i nie straciły ich do współczesności. W okresie od XIII do XVIII w. możemy wyraźnie prześledzić ruch cywilizacji z zachodu na wschód, nazywany westernizacją (lub okcydentalizacją). W regionie Europy Środkowo-Wschodniej proces ten był najbardziej widoczny w rozwoju autonomicznej kultury miejskiej. Dało się to zaobserwować między innymi pod postacią nadawanego prawa magdeburskiego. Lokacje na prawie magdeburskim miały decydujący wpływ na rozwój obu miast. W Krakowie lokacja odbyła się w pierwszej połowie XIII w. i zakończyła się Wielką lokacją w 1257 r. We Lwowie uzyskanie wszystkich przywilejów prawa magdeburskiego i kształtowanie się odrębnego terytorium miasta trwało od końca XIII w. do 1356 r. i dalej. Pod koniec epoki nowożytnej w XVII–XVIII w. w interesujących nas miastach odnotowano zahamowanie rozwoju, co było związane z sytuacją społeczną w Rzeczypospolitej, jak też z upadkiem demograficznym w Europie, trwającym od połowy XVII do połowy XVIII w. Słowa kluczowe: Lwów, Kraków, analiza historyczna i urbanistyczna, studia porównawcze. 48 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. О. С. Вінниченко 49–66. Visnyk of ISSN 2078-6107. the Lviv Вісник University.університету. Львівського Series History. 2016. Серія Special issue. історична. 2016.P.Спецвипуск. 49–66. С. 49–66. УДК 94(477.83-25):35.071.5.077.6]„1628” Суперництво за міський простір Львова в першій третині XVII століття: скарги маґістрату на львівського старосту під час люстрації 1628 року Олексій ВІННИЧЕНКО Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра давньої історії України та архівознавства, вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна

В акт люстрації Львівського староства 1628 року вписано протестацію бурмістра і райців міста Львова проти львівського старости. Скарги маґістрату стосувалися неправомірних дій старости щодо міста й представляли контроверсії між ними. У просторовому плані предмети суперечок, зафіксовані в люстрації 1628 року, локалізувалися навколо таких теренів і частин міської території, як Краківське передмістя, річка Полтва, Краківська брама, Галицьке передмістя, місця міської торгівлі, ремісничі майстерні. Як староста, так і маґістрат прагнули взяти під контроль ці терени, розташовані на межі їх юрисдикцій, оперуючи певним набором монарших привілеїв і судових декретів та намагаючись на їх підставі опанувати певні частини й елементи міського простору. Ключові слова: Львів, Львівське староство, староста, люстрація, міська юрисдикція, передмістя. Ранньомодерний Львів (подібно до інших тогочасних українських міст, що послуговувалися маґдебурзьким правом) володів значним комплексом самоврядних прав, формально будучи забезпеченим від прямого втручання у міське життя позаміських урядників та судових органів1. Проте на практиці така автономія нерідко призводила до конфлікту інтересів між маґістратом і місцевим королівським намісником. У випадку Львова йшлося про ґенерального руського (фактично львівського) старосту, резиденцією якого був Низький замок, розташований практично в межах середмістя. Під контролем і юрисдикцією старости знаходилася й значна територія Краківського передмістя, яка формально відносилася до міського простору, проте юридично й адміністративно 1 Про комплекс привілеїв, прав і прероґатив ранньомодерного Львова див.: Капраль М. Привілеї міста Львова XIV–XVIII ст. (історико-джерелознавчий огляд) // Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. Львів, 1998 (Львівські історичні пам’ятки. Т. I). С. 14–24; Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально- правові взаємини). Львів, 2003. С. 45–93. © Вінниченко О., 2016 49 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. підпорядковувалося не Ратуші, а Замку2. Таке сумісне панування на міському просторі часто призводило до суперечок і конфліктів між старостою та його урядниками і маґістратом міста Львова стосовно низки спірних питань, зокрема щодо виборів райців і бурмістрів, сплати міщанами податків і несення ними повинностей, користування королівськими млинами, ув’язнень міщан, юрисдикції над мешканцями передмість, судівництва над приїжджими, контролю над міськими брамами й іншого та, найголовніше, щодо меж між міськими й старостинськими володіннями3. Неоднозначні відносини з маґістратом, звичні для львівських старост, наприкінці XVI – середині XVII століття підкріплював також особистісний чинник: від 1593 р. упродовж понад вісімдесят років уряд львівського старости посідали представники родини Мнішків (спершу Єжи в 1593–1613 рр., згодом його син Станіслав Боніфацій у 1613–1644 рр., племінник Анджей у 1644–1648, 1650–1653 рр. та син останнього Ян у 1653–1676 рр.) 4 , тож конфлікти акумулювалися впродовж десятиліть5 та зумовлювали a priori контроверсійний характер взаємовідносин між Замком і Ратушею. Суперечки між старостою і міською громадою актуалізувалися під час люстрацій державних маєтків6, коли королівські комісари визначали й фіксували характер, склад і рівень прибутковості володінь, приналежних до Львівського ґродового староства, відтак мимоволі й сферу повноважень і компетенцій 2 Про просторовий розвиток міста Львова див.: Долинська М., Капраль М., Фелонюк А. Розвиток міста у пізньому середньовіччі та ранньомодерний час (простір і мешканці) // Атлас українських історичних міст. Т. 1: Львів / За наук. ред. М. Капраля. Київ, 2014. С. 27–44 (також див. карти Атласу 3.1, 3.4, 3.8). 3 Зокрема, стосовно таких спірних питань у 1578–1580 рр. мав судові суперечки з радою міста Львова попередник Мнішків, тодішній львівський староста Міколай Гербурт з Фульштина (Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Пер. з польс. мови І. Сварника; наук. комент. М. Капраля. Львів, 2002 (Львівські історичні пам’ятки. Т. III). С. 183; Prochaska A. Lwów a szlachta. Lwów, 1919 (Biblioteka lwowska. XIV–XV). S. 32–35; Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. 1233–1799 / Каталог склали і підготували до друку О. А. Купчинський, Е. Й. Ружицький. Київ, 1972. С. 340, 345–350. № 689, 700, 701). 4 Urzędnicy województwa ruskiego XIV–XVIII wieku (ziemia halicka, lwowska, przemyska, sanocka). Spisy / Oprac. K. Przyboś. Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk–Łódź, 1987. S. 152–153, 366–367; Genealogia. Tablice / Oprac. W. Dworzaczek. Warszawa, 1959. Tab. 137; Polski Słownik Biograficzny. Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk, 1976. T. XXI. Zesz. 5. S. 458–459, 465–468, 486–487. 5 Horn M. Walka klasowa i konflikty społeczne w miastach Rusi Czerwonej w latach 1600–1647 na tle stosunków gospodarczych. Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk, 1972. S. 88–91. 6 Про проведення люстрацій див.: Люстрації королівщин українських земель XVI– XVIII ст.: матеріали до реєстру рукописних та друкованих текстів / Уклала Р. Майборода. Київ, 1999. С. 5–56. 50 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. старости в межах міста. У свою чергу представники львівської communitatis намагалися відстояти міські інтереси, тож у люстраційних актах відклалися об’ємні скарги членів міської ради та відповіді на них старости або навпаки. У цих взаємних претензіях знайшли відображення позиції обох сторін стосовно львівського міського простору та щоденного життя його мешканців. За урядування Мнішків на Львівському старостві під час проведення люстрації 1616–1617 років тодішній староста Станіслав Боніфацій скаржився на дії маґістрату7, натомість у часі люстрацій 1628 і 1661–1665 років8 уже львівські бурмістр і райці виголосили протестації, що їх було внесено до люстраційних актів. В їх розлогих заявах, що зайняли кілька щільно заповнених текстом сторінок і налічували кільканадцять пунктів, викладено низку скарг, спрямованих проти дій протилежної сторони. Зокрема, перша з „міщанських” протестацій, записана люстраторами в 1628 р., складалася з 14-ти постулатів (див. документ), в яких представлено такі неправомірні щодо міста дії старости: – збільшення на шкоду місту податей на користь Замку (1-й пункт); – підпорядкування Замку ремісників, які проживали й працювали на передмістях (Галицькому й Краківському) та шляхетських юридиках (2-й пункт); – залучення ремісників Підзамча до оборони Високого замку (3-й пункт); – підпорядкування Замку різників, які працювали при Краківській брамі (4-й пункт); – заснування старостою окремого шевського цеху і зведення шевських яток на Краківському передмісті (5-й пункт); – стягнення на користь Замку чиншу з інших, нецехових шевців (6-й пункт); – примушування міських пекарів до перемелювання зерна в замкових млинах (7-й пункт); – підпорядкування Замку будинків на міських ґрунтах Краківського передмістя, які після пожежі 1623 року скуповували євреї (8-й пункт); – стягнення на користь Замку чиншу з пекарів, які проживали й працювали на Галицькому передмісті (9-й пункт); – стягнення на користь Замку чиншу з ремісників, які проживали й працювали на передмістях та юридиках (10-й пункт); – твердження про шкідливість для мешканців і приїжджих „штукового”, яке збирало місто (11-й пункт); – передача „торгового” на користь Замку (12-й пункт); 7 Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie, zespół 335: Archiwum Publiczne Potockich (далі – AGAD, APP), sygn. 341, s. 25–28. 8 Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 9 (Львівський ґродський суд), оп. 1, спр. 390, стор. 779–784; Lustracja województwa ruskiego 1661–1665 / Wyd. Emilia i Kazimierz Arłamowscy. Wrocław–Warszawa– Kraków–Gdańsk, 1974. Cz. II: Ziemia lwowska. S. 6–11. 51 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. – вимога звітувати перед старостою про міські прибутки й видатки (13-й пункт); – стягнення на користь Замку грошової квоти за оренду міських млинів, збір містом мита, „спасного” й „торгового” (14-й пункт). Відповідаючи в зустрічній репротестації на скарги міщан, староста не став спеціально зупинятися на кожній з них, а лише загально задекларував: зв’язані присягою люстратори про всі прибутки Львівського староства, вписані ними згодом у люстраційний акт, довідалися на власні очі, зі слідства або з документів. Тому староста не мав змоги приховувати прибутки, натомість міщани, твердячи, що мають певні привілеї, не захотіли пред’явити їх люстраторам. Але в будь- якому випадку ці привілеї, на думку старости, були отримані протиправно („проти прав і статутів Королівства”), на шкоду інтересам Речі Посполитої. У просторовому плані предмети суперечок, зафіксовані у виголошених під час люстрації 1628 року скаргах, локалізувалися навколо таких об’єктів, теренів і частин міської території: Краківське передмістя, річка Полтва, Краківська брама, Галицьке передмістя, міські торги, ринки й місця торгівлі, ремісничі майстерні. *** Ключове місце в конкуренції між Замком і Маґістратом займав контроль над основними елементами тогочасного міського господарства, на яких базувалось економічне життя й добробут ранньомодерного міста. Найперше йшлося про контроль над міською торгівлею, який здійснювали через стягнення спеціальних мит і торгівельних зборів, а відповідно – про присутність міських або старостинських урядовців / митників на ринках, торгах чи при в’їзді до міста. З-поміж іншого староста намагався перебрати на користь Замку збір „торгового” (foralia; 12-й пункт), яке стягували від кожного возу з привезеним до міста збіжжям чи іншим товаром. Безпідставність дій старости міщани арґументували тим, що згідно з привілеєм короля Сигізмунда I 1539 року9 збір „торгового” було передано місту, а відповідно до королівського декрету 1628 року Замок міг стягувати „торгове” лише від деяких видів товарів (circa foralia a dorcis, leporis et alueis). Суперечка виникала тому, що міщани вважали нереґламентованість цього збору за причину дорожнечі на міських торгах і намагалися завозити до міста нерозмитнені товари, а староста трактував це як зловживання на шкоду традиційним замковим прибуткам. Певний (і то 9 Привілеї міста Львова… С. 234–237. № 108. Згідно з цим привілеєм збирали по 4 пенязі (1 гріш) з кожного возу зі збіжжям та іншими речами (Zubyk R. Gospodarka finansowa miasta Lwowa w latach 1624–1635. Lwów, 1930 (Badania z dziejów społecznych i gospodarczych pod redakcją prof. Fr. Bujaka. Nr 7). S. 369). 52 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. тимчасовий) компроміс згодом принесла ординація 1639 року, відповідно до якої встановлено чіткі квоти „торгового”, але старостинські урядники не мали права стягувати його з львів’ян (тільки з приїжджих)10. „Торгове” – разом з „великим” і „малим” митами, „спасним” (тобто збором від пригнаної на продаж худоби) і прибутками від трьох млинів – входило до групи міських доходів, за які Замок безпідставно вимагав щорічної виплати 1 тисячі злотих (14-й пункт). Принаймні таку квоту вказали у протестації бурмістр і райці, хоча в самій люстрації подано 1 100 злотих на рік11. У люстрації 1616–1617 років „торгове” (поряд з деякими згаданими й іншими міськими прибутками) входило до групи міських доходів, які сумарно приносили староству 1 600 злотих12, а за привілеєм 1626 року місто само мало стягувати ці та інші мита й збори, щорічно сплачуючи старості 2 100 злотих13. Натомість безпідставними, на переконання маґістрату, були намагання старости подати в люстрації як гнобительське „штукове” (11-й пункт) – інший торговий збір14, право стягувати який упродовж 20 років з привозних купецьких товарів (їх вимірювали „штуками” та іншими мірами й одиницями лічби) місто отримало на підставі королівського привілею 1621 року15. Протестуючі апелювали до того, що збір „штукового” стосувався тільки міщан і не заторкував представників шляхетського стану, не створював жодних утисків, а проти нього не було скеровано жодної скарги, протестації чи слідства (на відміну від замкових податей)16 . Іншим елементом міської економіки, прямий чи опосередкований контроль над яким прагнули тримати у своїх руках староста й міські урядники, було ремісниче виробництво, локалізоване в ремісничих майстернях як у середмісті, так і на передмістях. Староста трактував ремісників різних професій, котрі мешкали на Краківському й Галицькому передмістях і в дворах на шляхетських юридиках, як підлеглих Замку, накидаючи на них сплату щорічного чиншу (сумарно в розмірі 150 злотих на рік)17. Проте представники маґістрату, апелюючи до королівських привілеїв і декретів задворного й сеймового судів18, 10 Привілеї міста Львова… С. 442–447. № 185. 11 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 748. 12 AGAD, APP, sygn. 341, s. 23–24. 13 Привілеї міста Львова… С. 422–425. № 179. 14 Zubyk R. Gospodarka finansowa… S. 159–172. 15 Привілеї міста Львова… С. 417–419. № 178. 16 Насправді шляхтичі звільнялися від сплати, коли ввозили чи вивозили з міста товари власного виробництва (зі своїх маєтків), натомість мусили платити „штукове” за товари, придбані в місті (Zubyk R. Gospodarka finansowa… S. 165). 17 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 741–742. 18 Згідно з декретом короля Стефана 1580 року, підтвердженим у 1585 р., „під замком” мали перебувати по двоє шевців, кравців, ковалів і гарбарів, усі інші передміські ремісники мусили підпорядковуватися маґістрату (Каталог пергаментних документів… С. 349). 53 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. застерігали, що Замку були підпорядковані лише по двоє шевців, кравців, різників і гарбарів, які вичиняли малі шкури (2-й пункт). А під сплату чиншу підпадали тільки чотири цехи – крамарів, шевців, різників і пекарів, також суконники, які сплачували „слово”19 за краяння сукна (5-й і 10-й пункти), бо тільки їх було вписано в старі люстрації (зокрема в першу 1564–1565 років20). Двозначне трактування підпорядкованості ремісників виникало з того, що значна їх частина мешкала і практикувала фах на території передмість, а в цій частині міського простору зосереджувалися джерела замкових прибутків. Тому- то староста сприймав навіть Галицьке передмістя як принаймні частково підпорядкований йому терен. У люстрацію 1628 року були вписані ті пекарі з цього передмістя, котрі, як виявилося, не належали до фіксованого числа майстрів цього фаху; і їх зобов’язано сплачувати 20 злотих чиншу на користь Замку21. Міські представники запротестували проти такого нововведення, арґументуючи свою позицію потребами міста в хлібі й тим, що ніхто з пекарів на підміських теренах не сплачував жодних чиншів (9-й пункт). Проте, очевидно, маґістрат мало непокоїти й створення прецеденту, коли замкові урядовці стали б діяти на території Галицького передмістя, підпорядкованого Ратуші. Складнішою була ситуація навколо Краківського передмістя, частина якого (на схід від р. Полтви) перебувала під юрисдикцією Замку (Підзамче)22. Бурмістр і райці виступали проти записаних у люстрації обов’язків підзамчанських ремісників сплачувати чинш до Замку в розмірі 50 злотих, брати участь в обороні Високого замку та виконувати вказівки старости 23 . Свою позицію представники маґістрату мотивували приналежністю цих ремісників до міських цехів, у складі яких ті й мусили під час ворожого нападу боронити міські вежі та виконувати інші повинності. А стверджуючи, що у Львові цехи збережено тільки „для храмових обрядів і для оборони прикордонного міста” (3-й пункт), протестуючі вочевидь посилалися на королівські привілеї 1539 і 1540 років24. Насправді представникам міста мало йтися про можливі наслідки, коли староста міг накидати чинш і залучати до захисту львівських замків нецехових майстрів (які до того ж проживали й працювали на непідконтрольній Ратуші 19 „Словом” називали чинш, який щорічно сплачували суконники на користь Замку (Економічні привілеї міста Львова XV–ХVІІI ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упор. М. Капраль. Львів, 2007 (Львівські історичні пам’ятки. Т. IV). С. 532). 20 Lustracja województw ruskiego, podolskiego i bełskiego 1564–1565 / Wyd. K. Chłapowski i H. Żytkowicz. Warszawa, 2001. Cz. II. S. 166 21 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 743. 22 Фелонюк А. Описово-статистичні джерела дослідження передмістя Львова XVI– XVIII століть // Описи передмість Львова XVI–XVIII століть / Упор. А. Фелонюк. Львів, 2014. С. 9–11. 23 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 742. 24 Економічні привілеї міста Львова… С. 6–10. № 3, 4. 54 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. частині передмістя), таким чином фактично леґалізуючи їх становище. Проти цього віддавна виступали міські цехи, підтримувані маґістратом25. Недаремно в протестації наведено розлогу арґументацію проти чиншу з шевців Краківського передмістя, які, згідно з люстраційним актом 1628 року, гуртувалися у двох окремих від міського цехах, заснованих відповідно до королівського привілею 1620 року і старостинського консенсу 1628 року26. Прикметно, що протестуючі подали суперечливі свідчення про кількість передміських шевців (20 чи-то 40 і 60 майстрів, хоча в самій люстрації записано лише розмір чиншу з них), не згадали про існування в них цехових організацій (лише про ятки), натомість припом’янули старості грошову суму, ще в 1619 р. отриману ним від маґістрату на усунення нецехових ремісників з передмістя (5-й і 6-й пункти). Крім ремісників, на Краківському передмісті маґістрат непокоїла діяльність євреїв, які після пожежі 1623 року скуповували там будинки в християн. Представники міста висловили занепокоєння, що цю новопридбану єврейську нерухомість у люстрації підпорядковано юрисдикції Замку та зобов’язано сплачувати йому чинш; вони застерігали, що будь-які осади на міських ґрунтах на Краківському передмісті, на Підзамчі чи де-небудь (незалежно від того, хто став їх власником) повинні належати до міської юрисдикції і сплачувати чинші місту (8-й пункт). Але аналогічні побоювання і вимоги (тільки вже в контексті втрат Замку) висловлено в самій люстрації стосовно будинків, проданих євреям та іншим особам „на замковій юрисдикції”27. Треба гадати, після масштабної пожежі 1623 року28 на Краківському передмісті дійшло до „розмиття” кордонів між юрисдикціями Ратуші й Замку, що й зумовило взаємні підозри та декларації. До Краківського передмістя впритул прилягав терен Краківської брами, біля якої традиційно розміщувалися різники з ятками29. У люстрацію 1628 року було вписано тих з них, які всупереч цеховому привілею щодня відкривали для торгівлі м’ясом ятки й не належали до цеху; відповідно їх зобов’язано до сплати старості 79 злотих 10 грошів30. Натомість міські представники протестували проти їх прилучення з чиншем до Замку – як таких, що осаджені міським урядом і на міській території (4-й пункт). 25 Капраль М. Населення Підзамча та деканату св. Йоана на передмісті Львова наприкінці 50 – на початку 70-х років XVI ст. (за матеріалами фінансових книг) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2000. Вип. 35–36. С. 473–474. 26 Про обставини заснування цих передміських шевських цехів див.: Вінниченко О. Львівські шевці-передміщани в першій половині XVII століття: ординація „фретового” цеху 1633 року // Львів: місто – суспільство – культура. Зб. наук. праць. Львів, 2012. Т. 8. Част. 1: Влада і суспільство / За ред. О. Аркуші й М. Мудрого (Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск’2012). С. 204–209; Капраль М. Люди корпорації: Львівський шевський цех у XVII–XVIII ст. Львів, 2012. С. 35–37. 27 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 746. 28 Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. С. 234–235. 29 Економічні привілеї міста Львова… С. 636. 30 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 743. 55 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. Прилеглим до теренів обох передмість простором, де стикалися інтереси маґістрату й старости, була територія русла річки Полтви. Основним джерелом прибутків і, відповідно, предметом конфліктів тут ставали розміщені над Полтвою водяні млини – замкові, міські та інші31. Під час укладення люстрації 1628 року староста скаржився на побудову „приватних млинків”, які забирали необхідну для замкових млинів32 воду, і на осіб, які зі шкодою для Замку оминали замкові млини та їздили молоти „до чужих і міських млинів”, висловивши намір конфісковувати в них вимолот33. Міські представники, своєю чергою, твердили, що в замкових млинах лише цехові пекарі були зобов’язані молоти солод і пшеницю, натомість інші мешканці міста та приїжджі могли будь-яке збіжжя (житнє, пшеничне та ін.) вільно молоти де завгодно, не віддаючи за це певної частки помолотого (так званих мір) до замкових млинів34. Особливо протестуючі наголошували, що духовні, шпитальні й вірменські млини в люстрації отримали звільнення, хоча (як і міські) не мали жодних переваг у вигляді привілеїв чи декретів (7-й пункт). *** Скарги львівських бурмістра і райців, виголошені перед люстраторами й уміщені в люстраційному акті 1628 року, репрезентували просторовий вимір у відносинах між львівським старостою і маґістратом Львова. Відсутність чіткого розмежування юрисдикційних володінь між Замком і Ратушею (між якими не 31 За підрахунками Романа Зубика, у другій чверті XVII ст. налічувалося 30 млинів, з яких 18 були міськими (Zubyk R. Gospodarka finansowa… S. 114–118). 32 У люстрації 1628 року згадано три млини (ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 748), очевидно йшлося про „королівські” млини, традиційно згадувані в попередніх люстраціях як приналежні до Львівського староства – Гинковський (або Гінек, інакше Зимноводський), Канонічий (або Прелатів) і Раєцький (або Пекарський) (Lustracja województw ruskiego, podolskiego i bełskiego 1564–1565. Cz. II. S. 180; Жерела до історії України-Руси. Львів, 1903. Т. VII: Описи королівщин в руських землях XVI віку. Люстрация 1570 р. С. 204; AGAD, APP, sygn. 341, s. 24). Зимноводський млин знаходився неподалік від Єзуїтської хвіртки, Пекарський – північніше вірменської церкви Святого Хреста, Канонічий – біля Поріччя (Описи передмість Львова… С. 168; Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. Львів, 2006. С. 216–218). 33 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 390, стор. 744. 34 Вочевидь тут представники маґістрату апелювали до королівського привілею 1532 року (Привілеї міста Львова… С. 219–221. № 100). Їх суперечку зі старостою додатково ускладнював той факт, що згідно з привілеями 1542 і 1544 років місто отримало право на “третю мірку” (тобто на третину майна і прибутків) двох королівських, приналежних до староства млинів – відповідно, Зимноводського, який мав право молоти солод, і Пекарського, який спеціалізувався на виготовленні питльованого борошна (Там само. С. 256–259, 264–268. № 116, 119; Zubyk R. Gospodarka finansowa… S. 351–352). 56 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. було маркованого кордону) зумовлювала – як це часто буває, коли на одній території діють два владні органи, – виникнення конфліктів стосовно окремих частин міського простору (передмістя) або конкретних місць у місті (приміром, Краківської брами, розташованої поруч з Низьким замком). У багатьох випадках суперечки точилися не тільки і не стільки за територію, скільки за здійснення юрисдикції над окремими групами міських і передміських мешканців та за отримання від них повинностей. Обов’язок сплачувати грошовий чинш і виконувати певні роботи призводили до накидання юрисдикції і навпаки; тому- то й виникала конкуренція щодо окремих груп, які, наприклад, в юридичному плані підпорядковувалися місту, а повинності виконували на користь Замку. І староста, і маґістрат прагнули взяти таких „пограничних” людей під свій повний контроль, оперуючи певним набором монарших привілеїв і судових декретів та намагаючись на їх підставі опанувати певні частини й елементи міського простору. ДОКУМЕНТ* 1628 р., листопада 15. Львів. – Витяг з акту люстрації 1628 р. вписаної до нього протестації бурмістра і райців міста Львова, здійсненої від імені всієї громади проти львівського старости Станіслава Боніфація Мнішка стосовно порушення ним міських прав і вольностей, а також зустрічної репротестації того ж старости Protestatio proconsulis et consulum atq[ue] totius communitatis contra mag[nifi]cum Stanislau[m] Bonifacium Mniszek, cap[ita]neum leopoliense[m], de contrauentione juriu[m] et immunitatu[m] ciuitatis leopoliensis. Na przeciwko temu mies[z]czanie lwowscÿ takową protestatyą zaniesli. Naprzod, isz przeciwko przywileiom, decretom y przeszłym lustratyom, na vblizenie praw mie[i]skich za jego m[os]ci pana starosty lwowskiego podaniem y przyczynieniem podatkow zamkowych ta lustratya popisana iest. Secundo. Ze rzemiesnicy oboiga przedmiescia, krakowskiego y halickiego, takie ani z dworow s[z]lacheckich, oprocz dwu szewczow, dwu krawczow, dwu rzeznikow * За підставу публікації взято ориґінальний впис у львівську ґродську книгу; натомість витяг з неї використано для уточнення незрозумілих фраґментів. При передачі тексту документа зберігаємо його ориґінальне написання, лише модернізуємо пунктуацію, уніфікуємо вживання великої / малої літери та розбиваємо на абзаци. У квадратних дужках подаємо розшифровані скорочення. 57 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. y dwu garbarzow, mnieisze skory wyprawuiących, do zamku nie nalezących, są na to przywilegia, decreta tak seymowe, iako y zadworne z jego m[os]cia panęm starostą. Tertio. Jusz połozono z rzemięsnikow podząmeckich czynszu do zamku fl. 50 y strasz czasu incursyi nieprzyiacielskiey na ząmek wysoki, a rzemiesnicy podząmeccy w cechach mieiskich bydz y wiesz mieyskich z ynszymi cechami pod czas trwog y nieprzyiacielskich incursÿi bronic y wszelakie onera zarowno z cechowemi powinni, gdysz na to samo tylko cechy przy Lwowie prawem koronnym zostawionę sa, to iest // (780) dla obrzedow koscielnych a dla municyey miasta pogranicznego. Quarto. Isz rzeznikow nowych przy bramie krakowskiey w miescie, za decretami Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci y reuisorskiemi przes vrząd mieyski lwowski fundowanych y osadzonych35, do zamku y z czynszem przylączono, ktorych Je[g]o Krol[ewska] M[os]c decretem, ex controuersyi partiu[m] ferowanym, miastu przysądzieł y do miasta, a nie do ząmku, y z czynszem nalezec declarował iako na gruncie mieyskim osadzonych. Quinto. Isz Je[g]o M[os]c pąn starosta przywiley, na 20 szewcow de data Varsauiae die 28 february anno D[omi]ni 1620 wyprawiony, do lustratyey podał y czynszu per fl. 4 z kazdego szewca, fl. 40 s iatek, na przedmiesciu krakowskim za brąma budowanych, do zamku co rok oddawac połozył. Przeciwko takowemu przywileiowi, iako ad male narrata wyprawionęmu, przeciwko takze czynszowi y iatkom postanowionym protestowało się miasto. Isz tylko cztery cechy, kramarski, szewcy, rzeznicy y piekarski, takze sukiennicy slowu na kroy sukien maiacy, z dawnych fundatyi, do zamku czynsze powinni dawac według praw y starych lustratyi. Jatek ze sie szewskich y penitus zadnych cechow stanowic, przywileiiow wyprawiac, czynszow albo iakich podatkow vkładac, iako jego m[os]c pąn starosta przeciwko przywileiom y36 decretom Jego Krol[ewskiey] M[os]ci, miedzy miastem a nim samym zaszłych, ale osobliwie przeciwko submissyey swoiey w roku 1619 dan[e]y, actami grodzkimi y ziemskimi lwowskimi roborowaney, przywileiem Jego Krol[ewskiey] M[os]ci vtwierdzoney y decretem [J]ego Krol[ewskiey] M[os]ci w roku ninieyszym in septembre ferowanym, exequowac ich m[os]c pp., przy comissarzach na to deputowanych, nakazy nie miał y nie mogł. Sexto. Isz nad czterdziesci szewcow przedmieskich, w jatkach nowych przes je[g]o m[os]ci p. starostę in praeiud[ici]um praw mieyskich posadzonych, dwięma tysiącoma złotych, je[g]o m[os]ci panu staroscie w roku 1619 danemi executya decretow Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci, opłaconych, drugich szewcow, loznych, partaczow niecechowych, liczbę szescdziesiat, polozyc do lustratyey je[g]o m[os]c pąn starosta y nowy czynsz z nich 40 złotych, iakoby do ząmku nalezący, // (781) lustratyą vtwierdzic chciał. Co wszystko przeciwko dekretom seymowym, zadwornym y prawom mieyskim biie. 35 У витягу написано sadzonych 36 У витягу y пропущено 58 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. Septimo. Protestowało się miasto strony młynow takze nad przywieleie y decreta w lustratyey połozonych, gdysz w zamkowych młynach tylko słody y pszęnice piekarze cechowi, do ząmku czynszu oddawani[e]m vprzywileiowani, mlec powinni. I insze zasię zboza, tak zytne, pszeniczne y tym podobne, cuiuscunq[ue] g[e]neris et speciei, wolno wszystkim intra et extra incolis civitatis, nie dawaiac miar do młynow ząmkowych, kęndy kto chce mlec y mąki sprawowac. A isz w lustratyey tey połozono, ze wolno bęndzie takowych je[g]o m[os]ci panu staroscie zabierac, tedy protestuie się miasto, ysz to przeciwko prawom y przywileiom ta declaratya iest. Więc młÿny xięze, szpitalne y ormianskie saluouane sa w tey lustratyey, o ktore tak iako o mieyskie nie masz przywileiow y praeiudicata zadnych. Octavo. Isz cokolwiek zydow po ogniu anni 1623 na przedmiesciu krakowskim kupuią, pokupieło y kupic ies[s]cze mogą v chrzesciąn domow, te do ząmku lwowskiego z czynszami y z jurisdy[c]tyą w lustratyey połozono. Protestuie się miasto, isz cokolwiek iest osady na gruntach mieyskich na przedmiesciu krakowskim, na Podząmc[z]u y kendy indzie lubo tam chrzescianin, rusin y zÿd albo iakieykolwiek natyey, status et conditionis człowiek quocunq[ue] titulo juris mięszka albo trzyma, then y ci wszyscy do jurisdy[c]tyey mie[y]ski[ey] według praw fundationis ciui[ta]tis y czynszami ex natura tituli onerosi nalezą, w czym iest ciuitati lustratio pr[aese]ns pr[ae]iudicat, iterum atque iteru[m] miasto Lwow protestowało sie de suis juribus. Nono. Iz na piekarze na przedmiesciu halickim mieszkaiace czynszu złotych dwadziescia co rok do ząmku połozono, czego isz w zadnych lustracyach inszych nie bywało y pugnat to contra priuilegia y iura ciuitatis, dlategosz y przeciwko tey exactyey z piekarzow halickiego przedmiescia, nową tą lustratyą połozonych, protestowało się y protestuie miasto. // (782) Gdysz nie tylko piekarze, ktorzy groszowy okrągły zytny chleb piekaią na halickim przedmiesciu, ale y na krakowskim, Podząmczu, w dworach s[z]lacheckich pod inszymi jurisdy[c]tyami y w poblis[z]s[z]ych wioskach mięszkaiący, zadnych czynszow iako do miasta zazywaiąc miasta37 nie dawaią. Takowi do ząmku dawac nie powinni, bo ludzie stanu wszelkiego y condytyey oby[i]sc się nię mogą bes chleba, dlategosz ciuitas dopus[z]cza nawozow y pieczęnia zytnych chlebow propter omnem copiam ad vitae humanae conseruation[is], nie wkładaiąc zadnych onera na tych, ktorzy chleby pieką y do miasta zewsząd wozą. Ktore grauamen iako insze wszystkie, nad privilegia y decreta y nad antiquas consuetudines vstanowione, isz do lustartyey nie nalezą, tak oney podlegac nię mogą, hac prot[esta]t[i]one mediante. Decimo. Protestuie się y o to miasto, isz cokolwiek iest cechow, rzęmiosl y rzęmięsnikow w miescie, na wszystkich około miasta przedmiescia[ch], dworach s[z]lacheckich, jurisdicÿach roznych, the do lustraty[i] specifice wszystkich połozono y czynszu z nich do ząmku co rok dawac postanowiono, co przeciwko prawom, przywileiom y decretom mieyskim y przeciwko pierwszym lustratyom, w ktorych tylko cztery cechy wzwysz specificowane z czynszęm do ząmku nalezące według pierwszych dawnieiszych lustratyi. 37 У витягу написано do miasta, очевидно помилково. 59 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. Vndecimo. Isz przywiley od Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci miastu na sztukowe, iakoby na oppressyą incolaru[m] et aduenarum dany, w lustratyey wspomniono, na ktorey przywilei praeiudicata Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci y reuisorskie zaszły, isz ex iustis et rationabilibus causis od Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci miastu na same mieyskiey kondytyey ludzie nadany iest, ani kogo ten przywiley nie opprymuie, bo ani skargi zadney, ani protestatyey, ani inquisitye nie zaszły na miasto o ten przywiley, iako pozachodzieły na oppressye ząmkowe. Wiec nie moze zaden Jego Kr[o]l[ewskiey] M[os]ci Panu Naszemu M[iłos]ciwemu abbreuiare manu[m] liberalitatis et clementiae suae przeciwko poddanym swoim, a tesz ten przywiley equestrem ordinem namniey non concernit. Duodecimo. Isz foralia do ząmku połozono contra ordinationem et determinatione[m] Sigismundi // (783) primi inter castru[m] et ciuit[a]tem leopoliensem, ktore decretem Jego Krol[ewskiey] M[os]ci anni p[rae]sentis, ex controuersia partium między miastęm y jego m[os]ciąm panęm starostą ferowanÿm approbowane y ktore non obstantibus lustrationibus anteactis, kendy takze foralia generice et specifice zamkowi nalezec napisano, miastu przysądzono, a ząmek circa foralia a dorcis, leporis et alueis według pomienioney Sigismundi primi ordinatyey zachowano, w czym isz cierpi ciuitas praeiudiciu[m], iteru[m] atq[ue] iteru[m] eo loci protestatur. Tredecimo. Isz połozono w lustratyey iakoby miasto ex prouentibus et expositis ciuilibus je[g]o m[os]ci panu staroscie albo ich m[os]ciom pp. lustratorom rationes czynic powinno, co iest przeciwko wyraznym decretom Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci, ktore iasno disponunt komu z czego y kiedy czynic ma mag[istr]atus ciuilis ex prouentibus ciuitatis rationes, do czego je[g]o m[os]c pan starosta, ani lustratye, ani jego m[os]c pana podskarbiego koronnego praescr[ipt]um, ktore ich m[osc]i pp. lustratorowie pokazowali, nie nalezą, gdysz praeiudicata o rachunkow czynieniu zaszły y antiquissimae consuetudines. Decimo quarto. Protestuie się miasto, isz w lustratyey tey przybudowanie mlynow mieÿskich y arendy z młynow trzech pod miastęm, z myta wielkiego y malego, spasnego y targowego do ząmku oddawac na kazdy rok złotych polskich tysiąc połozono, w czym isz iest juribus, priuilegÿs, decretis, vsu et consuetudinibus praeiudicatum, ize to zamkowi nie nalezy y tym mieyskie jura y decreta swiątobliwych krolow polskich y mo[de]rni s[e]r[e]n[issi]mi regis, s[z]częsliwie panuiącego, conuelluntur et penitus tolluntur et abrogantur, załosnie się swiadczyło y protestowało mia[s]to iakosz swiadczy y protestuie, chcąc iura sua ex off[ici]orum suor[um] debito bronic y z je[g]o m[os]cią panęm starosta o contrawentyą praw y decretow Je[g]o Krol[ewskiey] M[os]ci przed Je[g]o Krol[ewską] M[os]cią iure mediante czynic, hac sua prot[es]t[i]one in praemissis mediante. Na koniec y przeciwko tęmu wszystkiemu in genere et in specie, co by priuilegys, decretis, juribusq[ue] et consuetudinibus, antiquitus receptis, vsuq[ue] confirmatis, ciuit[a]tis leopolien[sis] contrariu[m] esset y co by pod lustratyą podpadac nie nalezalo, 60 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. a w niey in praeiudicium miasta Lwowa // (784) napisano y połozono bÿło, protestuie się m[a]g[ist]ratus ciuilis cum tota sua communitate. In continenti jego m[os]c pąn starosta przeciwko tym wszystkim punctom, przes mies[z]czany lwowskie podanym, reprotestował się in hunc modum. Isz ich m[os]c panowie lustratorowi, będąc juramentem na lustratyą dobr Rze[czy]p[ospoli]tey y auctyą z nich ob[o]wiązani, thedy te wszystkie prowentus Reipub[li]cae, ktore pisali w lustracyey, iedne ex re oculis subiecta, drugie ex inquisitione, trzecie ex documentis certis et authenticis w tey lustratyey opisali. A tych prowentow, isz pro conscientia nie mogł je[g]o m[os]c pąn starosta taic sub censura[m], ie ich m[os]ciom panom lustratorom podał, ci ich m[os]c tho ex vinculo juramenti sui popisali. A co mies[z]czanie vdaią, zeby tho miało bydz przeciwko przywileiom ich y decretom, tedy oni, będąc obwies[z]częni od ich m[os]ciow pp. lustratorow, nie chcieli się przed ich m[os]ciami cum juribus suis stawic y onych vkazac. Ale chocby tesz mieli iakie priuilegia, tedy te ad male narrata y contra jura et statuta Regni otrzymali, ktoremi lustratÿ dawnych, ex consesu ordinum postanowionych, nie mogą znosic. A oni nihil magis hac protest[ati]one intendunt, tylko, zeby omnes prorsus prouentus, castro et reipub[li]cae odiąwszy, miastu one in proprium priuatu[m] vsum przylączyli. Na co się jusz często ad male narrata priuilegioru[m] impetratione[m] zanosieli, lec[z] tych przywileiow, samisz potym praeiudicium z nich wielkie Reipub[li]cae et cap[ita]nei pobaczywszy, zataieli. Reprotestuie się tedy solenniter iteru[m] atq[ue] iteru[m] jego m[os]c pąn starosta de nullitate ich praetensyi, w protestatyach swoich mianowanych, quo tempore et loco foroq[ue] competenti fusius deducetur et declarabitur. Ex originali lustratione anni 1628 extractu[m] et datu[m] Leopoli die 15 mensis nouembris anno eodem. Locus sigillorum. Samuel Słupiecki, kasztelan radomski, starosta zawichoiski. Jąn Glinka, łowczy halicki. Felicyąn Grochowski, pisarz ziemski przemyski. Jakub Budzynski, pisarz skarbu koronnego. 1) Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 9 (Львівський ґродський суд), оп. 1, спр. 390, стор. 779–784. Ориґінальний впис в реляційну книгу; 2) Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie, zespół 335: Archiwum Publiczne Potockich, sygn. 341, s. 81–88. Завірений екстракт з реляційної книги. Переклад Протестація бурмістра і райців, а також усієї громади проти вельможного Станіслава Боніфація Мнішка, львівського старости, проти порушення прав і вольностей Львівського міста. Проти цього львівські міщани таку протестацію подали. 61 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. Найперше, що всупереч привілеям, декретам і минулим люстраціям, на шкоду міським правам за його милості львівського старости подачею й збільшенням замкових податків ця люстрація є написана. Друге. Що ремісники обох передмість, Краківського і Галицького, такі ані зі шляхетських дворів, окрім двох шевців, двох кравців, двох різників і двох гарбарів, що виправляють менші шкури, до замку не належні, є на це привілеї, декрети з його милістю паном старостою так сеймові, як і задворні. Третє. Вже окреслено з підзамчанських ремісників 50 злотих чиншу до замку і сторожу на Високий замок на час неприятельського нападу, а підзамчанські ремісники повинні в міських цехах бути та міські вежі з іншими цехами під час небезпек і неприятельських нападів боронити й усілякі повинності [нести] нарівні з цеховими [ремісниками], бо ж на це саме тільки цехи у Львові [згідно з] коронним правом залишені були, тобто для храмових обрядів та для оборони прикордонного міста. Четверте. Що нових різників при Краківській брамі в місті, фундованих і осаджених львівським міським урядом за Його Королівської Милості й ревізорськими декретами, до замку і з чиншем прилучено, котрих Його Королівська Милість декретом, винесеним з контроверсії сторін, місту присудив та задекларував [їм] належати до міста, а не до замка, і з чиншем, як осаджених на міському ґрунті. П’яте. Що його милість пан староста подав до люстрації привілей, отриманий на 20 шевців з датою у Варшаві 28 лютого року Божого 1620-го, і чиншу по 4 злотих з кожного шевця, 40 злотих з яток, зведених на Краківському передмісті за брамою, до замку щороку віддавати накреслив. Проти цього привілею, як отриманого за поганими свідченнями, також проти чиншу та встановлених яток протестувало місто. Бо лише чотири цехи з давніх фундацій, крамарський, шевці, різники й пекарський, також суконники, що мають слову на краяння сукна [підлягати], повинні давати чинші до замку згідно прав і старих люстрацій. Яток же шевських і загалом жодних цехів встановлювати, привілеїв видавати, чиншів або якихось податків встановлювати, як його милість пан староста проти привілеїв і декретів Його Королівської Милості, отриманих між містом і ним самим, але особливо проти свого зобов’язання, даного в році 1619- му, роборованого львівськими ґродськими й земськими актами, затвердженого привілеєм Його Королівської Милості та схваленого декретом Його Королівської Милості в нинішньому році у вересні, вимагати [від] їх милостей панів, депутованих для цього при комісарах, виконати накази не мав і не міг. Шосте. Що понад сорок передміських шевців, розміщених у нових ятках його милістю паном старостою на шкоду міським правам, оплачених двома тисячами злотих, переданими його милості пану старості в році 1619-м [на] виконання декретів Його Королівської Милості, його милість пан староста хотів інших шевців, гультяїв, нецехових партачів, числом шістдесят, включити до 62 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. люстрації та затвердити люстрацією новий чинш з них у 40 злотих, що нібито належить до замку. Що все б’є проти сеймовим, задворним декретам і міським правам. Сьоме. Місто протестувало стосовно млинів, також окреслених в люстрації всупереч привілеям і декретам, бо в замкових млинах цехові пекарі, упривілейовані віддаванням чиншу до замку, тільки солоди й пшеницю молоти повинні. А інше натомість збіжжя, так житнє, пшеничне та їм подібне, будь-якого роду й вигляду, вільно усім з-поміж і з-поза мешканців міста, не даючи мір до замкових млинів, де хто хоче молоти і борошно робити. А що в цій люстрації встановлено, що можна буде таких його милості пану старості забирати, тоді протестується місто, що це проти прав і привілеїв ця декларація є. Адже ксьондзівські, шпитальні та вірменські млини убезпечені є в цій люстрації, про які, так як і про міські, немає жодних привілеїв і присудів. Восьме. Що скільки-небудь євреїв після вогню року 1623-го на Краківському передмісті купують, покупило й купити ще можуть у християн будинків, ті до львівського замку з чиншами і з юрисдикцією в люстрації окреслено. Протестується місто, що скільки-небудь є осад на міських ґрунтах на Краківському передмісті, на Підзамчі та деінде чи там християнин, русин і єврей або якої-небудь нації, стану й положення чоловік якої-небудь назви права мешкає або тримає, той і ці всі належать до міської юрисдикції згідно прав фундації міста і чиншами з природи обтяженої назви, в чому є місту теперішня люстрація присудом, раз у раз місто Львів протестувалося стосовно своїх прав. Дев’яте. Що на пекарів, які мешкають на Галицькому передмісті, чиншу 20 злотих щороку до замку покладено, чого ж в жодних інших люстраціях не бувало і бореться це проти привілеїв і прав міста, тому ж і проти цього збору з пекарів Галицького передмістя, окреслених новою тою люстрацією, протестувалося і протестує місто. Бо ж не тільки пекарі, котрі грошовий округлий житній хліб печуть на Галицькому передмісті, але й на Краківському [передмісті], Підзамчі, в шляхетських дворах під іншими юрисдикціями та в найближчих селах мешкають, жодних чиншів як до міста, користаючись [з] міста, не дають. Такі до замку давати не повинні, бо люди всілякого стану й положення обійтися не можуть без хліба, тому ж місто допускає привіз та випікання житніх хлібів для повного достатку до збереження людського життя, не покладаючи жодних тягарів на тих, котрі хліби печуть і до міста звідусіль везуть. Котрий тягар як інші всі, встановлені над привілеї й декрети і над стародавні звичаї, що до люстрації не належать, так їй підлягати не можуть, за допомогою цієї протестації. Десяте. Протестується місто і про то, що скільки-небудь є цехів, ремесел і ремісників у місті, на всіх навколо міста передмістях, шляхетських дворах, різних юрисдикціях, тих до люстрації осібно всіх внесено і чиншу з них до замку щороку давати призначено, що всупереч міським правам, привілеям і декретам та всупереч першим люстраціям, в яких тільки чотири цехи, вище перераховані, з чиншем до замку приналежні, згідно з першими давнішими люстраціями. 63 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. Одинадцяте. Що привілей від Його Королівської Милості місту на штукове, виданий нібито на пригноблення мешканців і прибульців, в люстрації згадано, на котрий привілей припали Його Королівської Милості й ревізорські присуди, що зі слушних і розсудних причин від Його Королівської Милості місту на самих міського стану людей наданий є, ані кого той привілей не утискає, бо ані жодної скарги, ані протестації, ані слідства не припали на місто про той привілей, як поприпадали на замкові утиски. Отже не може жоден Його Королівської Милості Нашому Милостивому Пану зменшити силу своєї вольності й ласки проти своїх підданих, і теж той привілей шляхетського стану найменше не стосується. Дванадцяте. Що торгове до замку покладено проти розпорядження й призначення Сигізмунда першого між замком і львівським містом, котре теперішнього року апробоване декретом Його Королівської Милості, винесеним з контроверсії сторін між містом і його милість паном старостою, і котре не перешкоджало минулим люстраціям, коли також написано, [що має] належати торгове загально й осібно замкові, місту присуджено, а замок збережено при торговому від ланей, зайців і вуликів згідно згаданої ординації Сигізмунда першого, у чому терпить місто шкоду, раз у раз в тому протестувало. Тринадцяте. Що покладено в люстрації нібито місто з міських прибутків і видатків його милості пану старості або їх милостям панам люстраторам рахунки чинити повинно, що є проти названих декретів Його Королівської Милості, які ясно описують кому з чого і коли міський маґістрат має чинити рахунки з прибутків міста, до чого не належать його милість пан староста ані люстрації, ані припис його милість пана коронного підскарбія, котрий їх милість пани люстратори показували, бо припали присуди про здійснення рахунків і стародавні звичаї. Чотирнадцяте. Протестується місто, що в цій люстрації покладено прибудову міських млинів і оренду з трьох млинів під містом, з великого й малого мита, спасного і торгового віддавати до замку кожного року тисячу польських злотих, у чому що є присуд правами, привілеями, декретами, уживанням та звичаями, що то замкові не належить і тим міські права й декрети благочестивих польських королів та теперішнього світлішого володаря, щасливо пануючого, порушено і цілком знесено та усунуто, жалісно свідчило й протестувало місто, як же свідчить й протестує, бажаючи свої права зі своїх урядів належним боронити і з його милістю паном старостою про порушення прав і декретів Його Королівської Милості перед Його Королівською Милістю за допомогою права чинити, за допомогою цієї своєї протестації в заповідях. На кінець і проти цьому всьому загалом і зокрема, що би львівському місту противне було привілеям, декретам та правам і звичаям, здавна прийнятим, також уживанням ствердженим, і що би під люстрацію підпадати не належало, а в ній на шкоду місту Львову написано й покладено було, протестується міський маґістрат з усією своєю громадою. 64 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. Слідом його милість пан староста проти цих усіх пунктів, поданих львівськими міщанами, репротестував у такий спосіб. Що їх милість пани люстратори, будучи присягою на люстрацію маєтків Речі Посполитої і збільшення [прибутків] з них зобов’язані, то ці всі прибутки Речі Посполитої, які записали в люстрації, одні з оказії оглядання предметів, другі зі слідства, треті з певних і автентичних документів в цій люстрації описали. А тих прибутків, що про [них] відомість не міг його милість пан староста таїти під карою, їх подав їх милостям панам люстраторам, ті їх милість то з обов’язку своєї присяги переписали. А що міщани вдають, ніби це мало бути проти їх привілеям і декретам, тоді вони, будучи повідомлені від їх милість панів люстраторів, не захотіли перед їх милостями ставитися зі своїми правами та їх показати. Але хоч би те ж мали якісь привілеї, то ті за поганими свідченнями й проти прав і статутів Королівства отримали, якими давніх люстрацій, ухвалених за згодою станів, не можуть зносити. А вони домагаються нічого більше цією протестацією, тільки, щоби всі цілковито прибутки, замку і Речі Посполитій відібравши, їх у власний приватний вжиток місту прилучити. Що вже часто намірялися на отримання привілеїв за поганими свідченнями, але затаїли ті привілеї, самі ж потім побачивши великі шкоди з них Речі Посполитій і старості. Репротестується тоді формально та раз у раз його милість пан староста щодо неважності їх претензій, у своїх протестаціях названих, що у терміні й місці належного суду широко доводитиме й виражатиме. З ориґіналу люстрації року 1628-го виписаний і даний у Львові дня 15-го місяця листопада року того ж. Місце печаток. Самуель Слупецький, радомський каштелян, завихвостський староста. Ян Ґлінка, галицький ловчий. Феліціан Ґроховський, перемишльський земський писар. Якуб Будзинський, писар Коронного скарбу. The struggle for the Lviv urban space in the first third of the XVIIth century: magistrate’s complaints on the Lviv elder (starosta) during lustration in 1628 Oleksiy VINNYCHENKO Ivan Franko National University of Lviv, Department of Medieval and Early Modern History of Ukraine and Archival Studies, 1 Universytetska str., Lviv 79000, Ukraine

Protestation of Lviv’s burgomaster and consuls (raitsi) against Lviv eldership (starostvo) was inscribed in the lustration act of Lviv eldership in 1628. The magistrate’s complaints concerned illegal actions of the elder (starosta) regarding the city and outlined 65 О. Вінниченко ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 49–66. controversies between them. The subjects of disputes, recorded in lustration in 1628 in spatial terms, were localized around such areas and parts of the urban area like suburbs of Cracow, Poltva river, the Cracow gate, the Galician suburbs, places of city trade, craft shops. The elder and magistrate sought to take control of the areas, located on the border of their jurisdictions, operating a specific set of monarchs privileges and court decrees, and attempting to acquire certain parts and elements of the urban space on their basis. Keywords: Lviv, Lviv eldership (starostvo), the elder (starosta), lustration, municipal jurisdiction, suburbs. Rywalizacja o przestrzeń miejską Lwowa w pierwszym trzydziestoleciu XVII wieku: skargi magistratu przeciwko staroście lwowskiemu w trakcie lustracji 1628 roku Oleksij WINNYCZENKO Lwowski Narodowy Uniwersytet imienia Iwana Franki, Katedra Historii Ukrainy Średniowiecznej i Nowożytnej oraz Archiwistyki, ul. Uniwersytecka 1, Lwów 79000, Ukraina

Do aktu lustracji starostwa lwowskiego w 1628 r. została wpisana protestacja burmistrza i rajców Lwowa przeciwko staroście lwowskiemu. Skargi magistratu dotyczyły niezgodnych z prawem działań starosty w stosunku do miasta i ukazywały spory pomiędzy nimi. Pod względem przestrzennym przedmioty konfliktów, zanotowane w lustracji 1628 r. dotyczyły takich obszarów i części terytorium miejskiego jak Przedmieście Krakowskie, rzeka Pełtew, Brama Krakowska, Przedmieście Halickie, miejsca targów miejskich i warsztaty rzemieślnicze. Zarówno starosta, jak i magistrat dążyli do przejęcia kontroli nad tymi terenami, znajdującymi się na granicach ich jurysdykcji, operując określonym zestawem przywilejów królewskich i dekretów sądowych, próbując na ich podstawie opanować niektóre części i elementy przestrzeni miejskiej. Słowa kluczowe: Lwów, starostwo lwowskie, starosta, lustracja, jurysdykcja miejska, przedmieścia. . 66 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. А. С.Фелонюк 67–99. Visnyk of ISSN 2078-6107. the Lviv Вісник University. Львівського Series History. університету. 2016. Серія Special issue. історична. 2016. P.Спецвипуск. 67–99. С. 67–99. УДК 94(477.83-25-2):[342.922:347.13]„16/17” Тарнавка і Поріччя – юридики львівського домініканського монастиря Божого Тіла Андрій ФЕЛОНЮК Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення, вул. В. Винниченка 24, Львів 79008, Україна

У центрі уваги автора – адміністративно-правовий статус, населення та місцезнаходження Тарнавки і Поріччя – юридик львівських передмість XVII– XVIII ст. Адміністративно-фінансова влада над їхніми мешканцями належала пріору та синдику львівського домініканського монастиря Божого Тіла і двом війтівсько- лавничим урядам (кожний складався з війта, чотирьох лавників і писаря). Усі цивільно-правові відносини між мешканцями юридик відбувалися за згодою і волею цих урядників. Контроль, головно за відчуженням нерухомості, був зумовлений потребою зберегти цілісний адміністративно-правовий статус юридик, який був запорукою стабільних чиншових оплат монастиреві. Кримінальне судочинство було в компетенції бурґґрафа. Поріччя у другій половині XVIII ст. – заселеніша юридика (18/22 оселі), тоді як Тарнавка нараховувала від 14 до 18 осель. За професійним складом на юридиках переважали ткачі. Показовим свідченням цього є історичний урбанонім (одонім) на території Поріччя – вулиця Ткацька, яка відома на картах від 1840-х років. За національно-конфесійною приналежністю мешканці юридик виразно поділялися на поляків і українців, навіть лавниками обирали по двох представників від цих громад. Важливим чинником національної-релігійної присутності українців на Тарнавці була церква Різдва Богородиці, навколо якої гуртувалося „парафіяльне суспільство” з її мешканців, а також сусідньої Зборовщини. Поріччя займало компактну територію у північній частині Замкового передмістя, його обмежували р. Полтва та інші юридики. Натомість малозаселена Тарнавка – просторово розлегліша (до неї входив фільварок, із полями, лукою, пасовищем, городами, ставком і млином), локалізувалася на східній периферії передмістя, межуючи зі Знесінням і добрами василіанського монастиря Св. Івана Богослова. Ключові слова: Тарнавка, Поріччя, юридика, Краківське (Замкове) передмістя, домініканський монастир Божого Тіла, пріор, війт, лавник. Тарнавка і Поріччя знаходилися на замковій (старостинській) частині Краківського передмістя Львова (Замковому передмісті), але перебували під юрисдикцією домініканського монастиря Божого Тіла. Формальним актом виникнення цих юридик, очевидно, був фундаційний документ короля, львівського © Фелонюк А., 2016 67 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. старости чи монастиря, який, на жаль, невідомий. Знаємо лише, що Тарнавка перейшла у власність домініканців 1613 року, коли львівський підкоморій Ян Свошовський подарував її („donationis in bono Tarnawka intromissus”) домініканцям монастиря Божого Тіла 1. Маєтністю цей шляхтич володів щонайменше від початку 1590-х років. У 1592 р. він заставив її львівському вірменському старшому Василеві Філіповичеві за позику 3 тисяч злотих. У 1640 р. нащадки В. Філіповича і Я. Свошовського висловлювали домініканцям майнові претензії щодо Тарнавки, однак безуспішно2. Поріччя, натомість, куплено монастирем трьома частинами: 3 березня 1623 р. від Іґнація Батуцького, 10 січня 1624 р. від Реґіни Лясковської3 і 20 липня 1645 р. від Станіслава Сикстовича4. Влада і судочинство юридик Війтівсько-лавничий уряд. Про статус юридик Тарнавки і Поріччя свідчить їх самоврядування, підставою якого стало маґдебурзьке право у своєму спрощеному варіанті. Самоврядування уособлювали щорічно обрані війт і чотири лавники (див. додаток, табл. 1–2). Пріор монастиря з кількох претендентів, запропонованих юридичанами, призначав війта. Була й інша практика – війта і лавників обирала громада юридики, а настоятель тільки затверджував. Так, 25 квітня 1652 р. „згідно звичаю при участі отця пріора і за проханням та дозволом Порицької громади обраний на війтівство Якуб Терехович”, а лавниками Матіаш Крауз, Шимон Вішенка, Амброзій Тетлюх і Вавжинець Пекар. Того ж дня війтом Тарнавки став Войцех Лукович, лавниками Войцех Турський, Себастьян Косінський, Демко і Савка Міхалович, „які всі отцем пріором затверджені”. Або ж, 13 березня 1710 р. „згідно звичаю, ставши ціла громада Порицька одностайним голосом того ж війта, тобто Матіаша Ожґу за війта на цей рік обрала за підтвердженням отця синдика монастиря з волі отця пріора”5. 1 Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 9 (Львівський ґродський суд), оп. 1, спр. 367, с. 77–88 (впис до ґродської книги 1 лютого 1613 р.); Archiwum Polskiej Prowincji oo. Dominikanów w Krakowie (далі – ADK), Lw-481, sine paginatio (засвідчений випис); Lw-517, sine paginatio; ЦДІА України у Львові, ф. 166 (Крайова табуля, м. Львів), оп. 1, спр. 4848, с. 299 (реґест); спр. 5125, с. 328– 330 (впис до „книг фундацій” табулі 25 квітня 1784 р.). 2 ЦДІА України у Львові, ф. 5 (Галицький ґродський суд), оп. 1, спр. 138, с. 3–5 (впис 30 листопада 1640 р.); ADK, Lw-481, sine paginatio . 3 ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 216, с. 1887; ф. 418 (Монастир домініканців, м. Львів), оп. 1, спр. 13, арк. 1 зв.; спр. 38, арк. 7. 4 Там само. Ф. 418, оп. 1, спр. 13, арк. 1 зв.; спр. 38, арк. 7. 5 ADK, Lw-105, sine paginatio. 68 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Вибори війтів і лавників відбувалися у березні, як правило, в один день, рідше в різні дні. Як виняток, вибори могли відбутися і в інші місяці року – через передчасне складання повноважень війта з волі пріора або інші обставини. Скажімо, 9 вересня 1699 р. пріор Томаш Богданович у зв’язку з непокірністю монастиреві усунув із війтівства Тарнавки Стефана Тарнопольського. Громада відмовилася вибирати нового війта, тоді його призначив пріор: „Оскільки громада не хотіла обрати собі іншого війта, отець пріор, скинувши з війтівства Стефана Тарнопольського за непослух монастиреві, декларує і встановлює громаді юридики Тарнавки за війта Андрія Савчака”6. Війт міг добровільно покинути свій уряд. Це було пов’язано, скажімо, з продажем нерухомості на юридиці, урядником якої він був, а тому не мав права займати війтівство. Наприклад, 23 квітня 1702 р. війт Тарнавки Андрій Савчак продав ґрунт з халупою на юридиці, а тому, не маючи власності, був змушений зректися уряду. Припинення повноважень війта означало переобрання лавників, тобто всього війтівсько-лавничого уряду. Вже 30 квітня відбулися вибори нового війтівсько-лавничого уряду юридики7. Зауважимо ще кілька особливостей виборів урядників юридик. Двох лавників обирали від війта, а двох – від громади, аналогічно як і від українців і поляків, які творили окремі етнічно-конфесійні групи. Війт і лавники після виборів чи затвердження складали присягу, зразки якої знаходимо у монастирських книгах (1712, 1723 рр.)8. Існували цілі урядницькі династії юридик. Так, представники родини Краузів і Амаловичів (Гамаловичів) у трьох поколіннях були війтами і лавниками Поріччя: Матіаш (у 1644–1666 рр.), Марцін (у 1665–1701 рр.) і Станіслав Краузи (у 1702– 1712 рр.), а також Міхал (у 1671–1673 рр.), Ян (у 1699–1743 рр.) і Марцін Амаловичі (у 1702–1726 рр.) (див. додаток, табл. 2). Два представники родини Амаловичів фіґурують у Йосифінській метриці 1788 року як власники будинків на Поріччі9. Також тривалий час проживали на цій юридиці (щонайменше, наприкінці XVII – XVIII ст.) родини Зихів, Лісовичів і Рафальських 10 , представники яких у кінці XVII – першій третині XVIII ст. були урядниками Поріччя. При війті і лавниках діяв писар, який записував усі адміністративно-правові акції війтівсько-лавничого уряду. Війтівські записи нотувалися в окремі книги, які не дійшли до нашого часу, проте про них є згадки в монастирських актах. 6 Ibid. 7 Ibid. 8 Ibid. 9 ЦДІА України у Львові, ф. 19 (Йосифінська метрика), оп. ХІІ, спр. 4, арк. 20 зв., 27 зв. ADK, Lw-105, sine paginatio; ЦДІА України у Львові, ф. 19, оп. ХІІ, спр. 4, 10 арк. 20 зв., 27 зв. 69 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Наприклад, 5 жовтня 1646 р. перед пріором Яном Домініком Рожнятовським вдова Адама Ярошковича Анна, разом з Яном Книшем з Тарнавки, просила, щоб до монастирських книг прийняли випис договору купівлі-продажу маєтності, який було зроблено з „урядових книг” Тарнавки писарем Станіславом 2 листопада 1632 р., а також засвідчено його підписом і „печаткою громади”11. Тут окремо потрібно наголосити на печатці Тарнавки, яка знаходилася у війта або писаря. Вказівка про писаря є найранішою згадкою про існування війтівсько-лавничого уряду на цій юридиці. Інше свідчення про війтівські книги стосується 21 грудня 1725 р., коли війт Тарнавки Даніель Любачовський і мешканець Зборовщини Анджей Подольський просили пріора і синдика, щоб витяг з „книг війтівських тарнавських” про дарування ґрунту дозволив вписати до монастирських книг12. Писаря, як правило, не згадують під час виборів війтів і лавників. Маємо про них відомості щодо Тарнавки лише за 1632, 1702, 1710–1711, 1713–1714, 1724 рр., а щодо Поріччя за 1702, 1704, 1708, 1722–1723, 1728 рр. (див. додаток, табл. 1–2). Обов’язки урядників юридик. Війт і лавники отримували від власника юридик – домініканського монастиря Божого Тіла в особі пріора та синдика, повноваження щодо вирішення поточних справ адміністративного та фінансового характеру. Обов’язки війта полягали у зборі чиншу, стеженні за порядком на території юридики, виконанні (спільно з лавниками і писарем) адміністративно-правових дій, пов’язаних із контролем за обігом нерухомої власності – головним чином, у засвідченні укладання договорів купівлі-продажу перед пріором і синдиком монастиря. Війт і лавники були присутніми при складанні актів останньої волі (заповітів) мешканців юридик, проводили розслідування в адміністративних правопорушеннях тощо. Війти також розподіляли юридичанам на постій жовнірів. Про цей обов’язок урядника дізнаємося зі скарги жителя Тарнавки Петра Калиновича на війта своєї юридики – Петра Росовича, яку записано до монастирських книг 19 березня 1705 р. У скарзі на ім’я пріора, а також війтівсько-лавничого уряду Поріччя, йдеться, що П. Росович розписав на постій до П. Калиновича бідного жовніра, який не мав чим заплатити, а собі взяв заможнішого. Настоятель монастиря наказав війтові перепросити П. Калиновича, дати свічки до костелу і застеріг, щоб на майбутнє уважніше розподіляв на постій жовнірів, дбаючи про жителів юридики13. Ця справа також свідчить, що скарга на війта однієї юридики розглядалася перед пріором монастиря й урядом іншої юридики, у даному випадку Поріччя. 11 ADK, Lw-105, sine paginatio. 12 Ibid. 13 Ibid. 70 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Війт і лавники не мали судових повноважень, тобто не ухвалювали рішень у цивільних справах. Це робив пріор і синдик у їхній присутності, вони виступали лише як помічники. Монастирський уряд. Вищим адміністративним органом, який контролював діяльність війта і лавників, був монастирський уряд на чолі з пріором монастиря14. Його помічником був синдик монастиря, в обов’язок котрого входило ведення протоколів засідань монастирського уряду; умовно називаємо їх монастирськими книгами (див. нижче). За відсутності пріора синдик виконував його обов’язки. Пріор вирішував справи цивільного характеру, а також присуджував кару за скоєні правопорушення у цій сфері. Цивільні справи, які входили до компетенції монастирського уряду, стосувалися права власності, зобов’язального, спадкового і родинного права. Це договори купівлі-продажу, обміну та застави нерухомого майна, позики грошей, поквитування, поруки, спадкування майна за заповітом і рішенням пріора. Мешканці Тарнавки і Поріччя, котрі вступали між собою в певні цивільні відносини з приводу майна чи особистих немайнових прав, засвідчували їх перед війтом і лавниками юридик, а також пріором і синдиком монастиря. Усі рішення, як війта з лавниками, так і пріора, записували до монастирських актів, після чого вони набирали правової сили. Детальніше зупинимося на конкретних прикладах цивільно-правових відносин, які відбувалися за згодою та участю війтівсько-лавничого і монастирського урядів. Мешканці юридик мали право власності, тобто могли вільно володіти, користуватися і розпоряджатися майном, про що свідчать численні договори купівлі-продажу нерухомості. У цих документах завжди прописували кілька правових норм, на яких ґрунтувалася майнова угода. Це, насамперед, податкові зобов’язання нового власника, а саме – сплата монастиреві щорічного чиншу на свято Св. Мартина (11 листопада), в окремих випадках – натуральних податків. Також чиншівник зобов’язувався сплачувати державні податки. Погодившись виконати ці умови, особа, яка набувала нерухомість, вступала у її володіння, тобто отримувала від пріора чи синдика інтромісію. Тож без відома 14 Така двоступеневість у підпорядкуванні домініканських юридик не була чимось винятковим для юридик львівських передмість. Подібний статус мали: прокураторський (прокуратор – економ, опікувався майном капітули) уряд капітули вірменської архієпископії, який розглядав справи судово-адміністративного характеру на Біскупщині; уряд провізорів (адміністраторів маєтків костелу / монастиря) юридики вірменського монастиря Св. Анни; „Палацовий уряд” (резидента палацу) князів Яблоновських, які володіли Хорунщиною (Яблоновщиною) на Галицькому передмісті та ін. Див.: Фелонюк А. Передмістя Львова другої половини XVII – XVIII ст.: адміністративно-правовий статус та соціотопографія. Автореф. дис. … канд. іст. наук. Львів, 2009. С. 10–11. 71 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. настоятеля монастиря неможливо було здійснити правові дії, пов’язані з відчуженням нерухомості. Введення у володіння нерухомістю є ключовим у відносинах мешканця і власника юридики, оскільки останній, надаючи інтромісію, примушував першого виконувати низку зобов’язань, головним серед яких була сплата чиншу. Договір купівлі-продажу теж передбачав вільне розпоряджання нерухомістю (успадкування, продаж, дарунок, обмін тощо). Було тільки одне обмеження – заборонялося її відчужувати шляхтичам, євреям і представникам духовного стану. Інтромісія та обмеження у відчуженні власності запобігали руйнуванню адміністративно-правового статусу юридики, що ґарантувало стабільне надходження чиншових оплат до монастирської скарбниці. Заборону продавати нерухомість представникам названих суспільних груп на практиці часто іґнорували. Відхилення від цієї норми дозволяв пріор, однак за умови, що єврей чи шляхтич зобов’язувався сплачувати щорічний чинш. Так, 11 вересня 1724 р. мешканець Тарнавки єврей Ізер Іцькович свій будинок з городом і садом, „які тягнуться під гору до дороги біля [церкви] Св. Івана Богослова”, продав за 1 800 злотих мазовецькому воєводі Станіславу Хоментовському. Його пленіпотент, теребовлянський мечник Станіслав Ціслінський, засвідчив, що воєвода „монастирський чинш, 2 злотих на Св. Мартина, податки як Речі Посполитої, так і приватні, до громади належні, платитиме”, а у випадку порушення цього припису відповідатиме перед ґродським судом15. Насправді, чи платив маґнат податок, сказати важко. Знаємо, що домініканці ретельно стежили за дотриманням власниками нерухомості цього обов’язку. Показовим прикладом у цьому плані є судовий процес монастиря із львівським міщанином, членом Колегії 40-а мужів, кравцем Александром Зелкевичем, який тривав від 1777 до 1784 р. Орендуючи фільварок на Тарнавці від 1760 р., він згодом став зволікати зі сплатою чиншового податку, що викликало протест домініканців16. Юридичани, які укладали договори купівлі-продажу нерухомості, особисто з’являлися до пріора й засвідчували цю угоду. Якщо ж вони не мали змоги цього зробити, війт і лавники юридики приходили до них. Так, 1 грудня 1646 р. урядники Тарнавки прийшли до будинку Григорія Личника, зятя Матіаша Зярка, де заслухали свідчення останнього про продаж зятеві ґрунту за 30 злотих. Опісля війт Матіаш Кафтанік узаконив цей договір, вписавши його в монастирські книги17. Коли нерухомість не мала спадкоємців, або здавна перебувала в запустінні, настоятель монастиря продавав її стороннім особам, дбаючи про постійні чиншові оплати до монастирської скарбниці. Так, 6 квітня 1655 р. за присутності 15 ADK, Lw-105, sine paginatio. 16 Ibid. Lw-517, sine paginatio. 17 Ibid. Lw-105, sine paginatio. 72 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. війта і лавників Поріччя, пріор Антоній Газ, „запобігаючи шкоді, як монастирській, так і громади [Поріччя]”, надав у власність Валентію Куліковському дім із садом, який був без господаря після смерті Бартоша Тетлюха18. Відомі кілька договорів купівлі-продажу права на побудову будинку на порожньому ґрунті, що автоматично означало зміну власника нерухомості. Їх укладали в другій половині 1650-х років (19 червня 1656 р., 20 березня 1657 р., 24 березня 1659 р.), після руйнування передмість у 1648 і 1655 рр. козацькими і татарськими військами19. За згодою пріора кредитор за борг міг забрати нерухомість. Наприклад, 4 травня 1647 р. львівський міщанин і купець Ян Войша скаржився на Войцеха Кушніра з Поріччя, що той винен 70 злотих за сукно, а оскільки не зміг повернути вчасно боргу, на його дім надано інтромісію позивачеві. Війт і лавники юридики за наказом пріора мали ввести львівського міщанина у володіння, однак пообіцяли, що В. Кушнір віддасть борг на свято Св. Яна. Останньому дозволено мешкати в будинку, але, якщо він не поверне вчасно гроші, то втратить нерухомість20. Інший приклад свідчить, що ґрунт був забраний у боржника. 30 квітня 1666 р. львівський райця Мартин Анчевський продав Павлові Романовичу за 70 злотих ґрунт на Поріччі, який, з відома пріора, забрав у Миколая Мулявки за борги (500 злотих)21. У разі позички грошей у монастиря, мешканці юридик заставляли своє майно, яке при їх неповерненні передавали іншій особі. Так, 22 лютого 1726 р. Анна, вдова кушніра Анджея Комонецького, позичила в монастиря 20 злотих, заставивши свій ґрунт на Тарнавці: у випадку неповернення позички монастир застеріг собі можливість продати цей ґрунт22. Застава майна за непогашений вчасно борг також зустрічається в монастирських актах. Наприклад, 6 травня 1652 р. Шимон Вішенка надав на рік свою маєтність на Поріччі Станіславу Тиксевичу, з огляду на борг у 300 злотих, який не зміг вчасно повернути23. Пріору скаржилися кредитори інших юрисдикцій на боржників, які проживали на домініканських юридиках. Так, 3 липня 1646 р. до Яна Домініка Рожнятовського позвали Івана Теслю, з-під „монастирської юрисдикції”, щоб він виправдався перед Грицьком, підлеглим „замковій юрисдикції”, за борг24. Боржники з юридик не обов’язково позивалися до пріора. Так, Казимир Мікульський 12 вересня 1714 р. позвав до замкового уряду війта Тарнавки Яна Літвіновського за несплачені за збіжжя гроші25. 18 Ibid. 19 Ibid. 20 Ibid. 21 Ibid. 22 Ibid. 23 Ibid. 24 Ibid. 25 ЦДІА України у Львові, ф. 52 (Маґістрат м. Львова), оп. 2, спр. 562, с. 607–608. 73 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Спадкування майна представлено двома заповітами, які вписано до монастирських книг 19 червня і 19 липня 1645 р., а також низкою рішень пріора. Так, 2 травня 1647 р. перед Яном Домініком Рожнятовським Бартош Тетлюх із Поріччя, син небіжчика Станіслава Тетлюха, скаржився на свою матір Анну стосовно маєтності, що залишилася після смерті батька. Настоятель монастиря наказав війтівсько-лавничому уряду юридики поділити цю нерухомість26. 19 червня 1645 р. до монастирських актів вписано заповіт мешканки Тарнавки Оришки Стехової. Із нього відомо, що останню волю ця жінка висловила у присутності війта і лавників юридики27. Покарання за правопорушення. Кари за цивільні провини присуджував пріор. Було їх кілька видів: штраф на користь потерпілої сторони, війтівсько- лавничого уряду й монастиря, натуральні данини останньому, ув’язнення та вигнання з юридики. Під таку відповідальність підпадали мешканці Тарнавки та Поріччя, котрі порушували майнові та особисті (немайнові) права інших юридичан. Майнові інтереси юридичан забезпечувались, як правило, безконфліктно, принаймні згадок про кару за їх порушення в монастирських актах не знаходимо. До категорії справ, пов’язаних з немайновими особистими правами мешканців юридик, які вирішував пріор, належала образа честі й гідності війта та лавників юридик. За неповагу до війта пріор карав ув’язненням і штрафом. Так, перед синдиком монастиря Гонорієм Марцевичем, уповноваженим пріора Людовіка Мілевського, війт Поріччя Яцентій Грегорович позивав мешканців юридики – Войцеха Крауза і його дружину Софію, звинувативши її в образі. У цій справі „монастирський суд”, тобто Г. Марцевич, вислухав двох свідків. Перший свідок, Станіслав Ленчар, зізнався, що, прийшовши до помешкання В. Крауза з пахолком за податком, отримав відмову від господаря, а господиня дорікнула, що „коли війт немає подушок, нехай на моїх виспиться”. Другий свідок, Казимир Ткач, перебуваючи на той час у будинку оскаржених, чув ці слова і засвідчив, що Софія Краузова сказала так: „Нехай бере ті подушки, і нехай на них виспиться, коли його будуть провадити на шибеницю, як тих жидів”. 19 травня 1715 р. Г. Марцевич виніс рішення у цій справі: В. Крауз публічно вибачився перед війтом і заплатив штраф, а його дружину за такі слова помістили у „в’язницю Порицького уряду”, без виплати штрафу, з огляду на убогість. У судовому рішенні також було застереження, якщо би образи на адресу війта повторилися, то подружжя Краузів заплатить монастиреві та війтівсько-лавничому уряду, відповідно, 10 і 5 гривень28. Загалом особі, яка ображала війта, пріор наказував перепросити останнього при свідках (24 липня і 3 серпня 1741 р.)29. 26 ADK, Lw-105, sine paginatio. 27 Ibid. 28 Ibid. 29 Ibid. 74 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Штрафом і натуральними стягненнями пріор карав за порушення громадського спокою на юридиках і наклепи. Так, 17 липня 1699 р. за непорозуміння між війтом Тарнавки Стефаном Тарнопольським і мешканцем юридики Констянтином Демковичем наказано кожному дати до костелу Божого Тіла воскові свічки30. Суворіші покарання накладали за крадіжки. 26 лютого 1700 р. пріор Юзеф Мочарський надав інтромісію на ґрунт Теодора Козійовича з Тарнавки, Гелені Грегоровічовій як відшкодування за забрані в неї Ю. Мочарським гроші (70 злотих) без відома монастиря та війтівсько-лавничого уряду, а також за вкрадені перли в Кипріяна Гіровського, мешканця юридики сестер бенедиктинок. Також настоятель дозволив вигнати Т. Козійовича, його дружину та її сестру з юридики. Гелена Григоровічова, яка отримала нерухомість злодіїв, мала поквитувати за вкрадені речі К. Гіровського31. З юридики виганяли теж за чародійство. Так, 6 жовтня того ж року Ю. Мочарський оштрафував дружину мешканця Тарнавки Петра Калиновича, наказав утримувати її три дні в колоді, а потім вигнати з юридики32. Ув’язнити теж могли за ухиляння від батьківських обов’язків. У цьому плані цікаву справу 24 жовтня 1646 р. розглядав пріор Ян Домінік Рожнятовський. Маренція зі своїм батьком кравцем Ілляшем скаржилася на Юрка, сина Лазаря, мельника „Гнилого млину”, що позваний, „забувши страх Божий і встид, обіцяв взяти за жінку [Маренцію], звів і народив з нею двох дітей, і зараз не хоче її прийняти”. Юрко визнав лише першу дитину, а від другої відмовлявся. Суд, вислухавши сторони, наказав, щоб він присягнув, що не є батьком другої дитини, однак той під тиском визнав і її. На підставі цього зізнання пріор наказав, аби Юрко взяв собі за дружину Маренцію або дав гроші на виховання дітей. Оскільки він не бажав цього робити, то був покараний ув’язненням33. Якщо ж війта або звичайного мешканця котроїсь із домініканських юридик ображав житель іншої юридики, скаргу вносили до книг останньої. Так, 4 липня 1720 р. війт Поріччя Ян Ружицький скаржився за образу честі на Яна Зінкевича до „книг і актів” Святоіванівської юридики львівського римо-католицького декана і вимагав покарати кривдника34. Рішення в кримінальних справах, у яких фіґурували мешканці домініканських юридик, приймав замковий (бурґґрафський) суд, оскільки в бурґґрафських книгах зафіксовані позивачами мешканці Тарнавки й Поріччя. Так, 26 червня 1662 р. Матвій Ткач, майбутній війт Тарнавки, засвідчив замковому уряду поранення, заподіяні йому вночі минулого дня за Босяцькою 30 Ibid. 31 Ibid. 32 Ibid. 33 Ibid. 34 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 577, с. 26. 75 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. фірткою Миколаєм Броховчиком, війтом з „волі” Жевуського, і скаржився на нього35. У справі зневаги лавника Тарнавки Теодора Кійовича 28 листопада 1699 р. пріор наказав позваному Дмитрові Хірчинському сплатити штраф 30 злотих монастиреві та 10 гривень війтівсько-лавничому уряду, і застеріг: якщо той спробує спалити будинок лавника, тоді сплатить штраф 100 злотих для монастиря, а також буде відданий до Львівського ґроду, тобто, слід розуміти, бурґґрафу36. Монастирські книги. Усі справи, пов’язані з мешканцями домініканських юридик, записували в монастирські книги, які вели спеціально для цього. Записи робив синдик під час вирішення справи пріором у присутності війта і лавників. Ці книги протягом довгого періоду називали переважно однаково: „монастирські акти”, „монастирські книги”, „монастирські акти і книги”, „протоколи”. Вони збережені в незадовільному стані. Маємо лише протоколи за 1641–1770 рр. зі значними часовими лакунами: за 1660–1663, 1675–1687, 1691–1694, 1698, 1716– 1720, 1730–1737, 1739–1740, 1742, 1746, 1750, 1753–1757, 1759, 1761, 1764, 1766, 1768–1769 рр. У нотатках 1738 року вказано, що „від 1728 року і до 1738 у цьому протоколі не записано жодної трансакції”. Однак, очевидно, велися інші акти, оскільки маємо чотири записи за 1729 р.37 Кількість записів у роках також є різною, що також свідчить про їх втрату. Найбільша їх кількість припадає на ранній період: за 1645 р. – 10 записів, 1646 р. – 21, 1647 р. – 12, 1648 р. – 9, 1651 р. – 16, 1652 р. – 5, 1653 р. – 8, 1654 р. – 5, 1669 р. – 7, а згодом дещо менше: 1690 р. – 8, 1695 р. – 6, 1696 р. – 7, 1697 р. – 11, 1699 р. – 14, 1700 р. – 7, 1710 р. – 6, 1725 р. – 7, 1726 р. – 5, 1751 р. – 5 записів. У решті років – від одного до чотирьох записів. Із монастирських книг видавали виписи, засвідчені пріором, синдиком і печаткою монастиря. Так, 21 серпня 1647 р. Матіаш Сікора з Комарна поквитував Войцеха Турського за борги, і в записі про це сказано: „Якщо екстракт кому буде потрібний, завжди видамо”38. Також маємо один відпис із „монастирських книг” 1747 року, засвідчений синдиком монастиря39. Монастирські акти, напевно, зберігались у пріора або синдика, а потім у монастирському архіві. Їхні фраґменти, оправлені в один конволют (записи розміщені не за хронологією), на сьогодні зберігаються в Архіві провінції домініканців у Кракові40. 35 Там само. Спр. 556, с. 85а. 36 ADK, Lw-105, sine paginatio. 37 Ibid. 38 Ibid. 39 Ibid. Lw-517, sine paginatio. 40 Ibid. Lw-105, sine paginatio. 76 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Мешканці юридик: чисельність, професійний та національно-релігійний поділ Чисельність мешканців юридик. Через відсутність описово- статистичних джерел з другої половини XVII – початку XVIII ст. неможливо вирахувати кількість населення домініканських юридик у той час. Згідно з податковими реєстрами 1720-х років, на Тарнавці було 30 халуп41, однак від цієї кількості потрібно відняти майже половину, тобто ті об’єкти, які насправді знаходилися на Поріччі (у переліках юридик його майже не згадували – там фіґурує Тарнавка, або „юрисдикція домініканців”42). Згідно з „Описом багатьох ґрунтів і будинків, вилучених з-під старостинської юрисдикції” близько 1759 р. на Поріччі знаходилося 22 будинки, а Тарнавці – 10 халуп 43 . „Ревізія старостинських ґрунтів” від 10 липня 1759 р. згадує на Поріччі 23 ґрунти і 19 халуп44. У люстрації Підзамча 1763 року зазначено, що на Поріччі було 22 ґрунти, а на Тарнавці – 14 халуп45. Натомість, в інвентарі прибутків з нерухомостей львівської старостинської юрисдикції, датованому 28 лютого 1765 р., нараховано 22 оселі на Поріччі та „близько” 12 на Тарнавці46. Однак, за відомостями Генеральної люстрації Руського воєводства 1765 року, на Тарнавці містилося 14 халуп, а Поріччі – 22 пляци47. Інформацію про 22 оселі Поріччя знаходимо в люстрації Львівського староства 1767 року48. У недатованому переліку нерухомої власності монастиря (кінець XVIII ст. – початок ХІХ ст.) зазначено, що на Поріччі проживало 19 чиншівників, а Тарнавці – 1849. 41 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 627, арк. 465. 42 Там само. Ф. 9, оп. 1, спр. 64, с. 2144; ф. 52, оп. 2, спр. 627, арк. 459, 477; спр. 664, с. 601; спр. 803, арк. 78–79; спр. 806, арк. 325зв.–326 зв.; Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 4 (Баворовські), спр. 1042, арк. 8, 24, 39; Описи передмість Львова XVI–XVIII століть / Упор. А. Фелонюк. Львів, 2014. С. 335, 341. 43 Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі (далі – НГАБ), ф. 694 (Радзівілы, князі), воп. 7, адз. зах. 850, арк. 49 адв. В „Описі поспільства Краківського передмістя…” 1759 року знаходимо ідентичну інформацію (Там жа. Адз. зах. 328, арк. 2052). Див.: Описи передмість Львова… С. 401. 44 НГАБ, ф. 694, воп. 7, адз. зах. 328, арк. 2047 адв.; Описи передмість Львова… С. 399. 45 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 393, арк. 15 зв., 17; Описи передмість Львова… С. 403, 404. 46 Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD), Archiwum Skarbu Koronnego (далі – ASK), dział XLVI (Lustracje, rewizje i inwentarze dóbr królewskich), sygn. 27, k. 13–13 v.; Описи передмість Львова… С. 414, 415. 47 AGAD, Metryka Koronna, dział XVIII (Lustracje i rewizje dóbr królewskich), sygn. 57, k. 15 v.–16; Описи передмість Львова… С. 417, 418. 48 AGAD, ASK, dział LVI (Inwentarze starostw), sygn. L-1/III, k. 127 v. 49 ЦДІА України у Львові, ф. 418, оп. 1, спр. 13, арк. 1 зв. 77 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Отож, кількість чиншівників / халуп / ґрунтів на юридиках упродовж другої половини XVIII ст. змінювалася. Кількість осель (чиншівників) Поріччя коливалася в межах 22/19, натомість на Тарнавці вона зросла – від 14 до 18. Прийнявши демографічний показник 6 осіб у одному будинку50, на підставі наведених вище відомостей вираховуємо приблизну кількість мешканців юридик протягом другої половини XVIII ст.: на Поріччі в 1750–1760-х роках проживало близько 132 осіб, а в кінці століття – 114, тоді як на Тарнавці – відповідно, 84 і 108. Повинності мешканців юридик, об’єкти приватної власності та господарювання. Головним критерієм підпорядкування юридичан був обов’язок сплати щорічного чиншу за право володіння нерухомістю. Окрім грошових платежів, вони виконували натуральні повинності, які зводилися до давання щорічно кількох курей для монастиря. Чинші платили на свято Св. Мартина (11 листопада) війтові юридики, а він передавав гроші синдику, оскільки той опікувався фінансовими і загалом господарськими справами монастиря. В описово-статистичних документах Замкового передмістя третьої чверті XVIII ст. знаходимо лаконічну інформацію про домініканські юридики. Так, у згаданому інвентарі прибутків із нерухомостей старостинської юрисдикції 28 лютого 1765 р. йдеться, що „юрисдикція Поріччя […] на 22 оселі з городами, садами і кілька пустих пляців”51. Натомість, „Тарнавка […] близько 12 осель, де житлові пляци, робочі поля, луки і фільварок, особливо з полями, луками і ставком”52. Конкретизуючи ці відомості, зауважимо, що в приватній власності мешканців юридик були ґрунти, на яких знаходилися халупи або будинки, господарські прибудови, городи, сади, тобто типовий набір елементів садиби львівського передміщанина. Згідно з люстрацією Львівського староства 1767 року, тарнавський фільварок на умовах „емфітевтичного права” (оренди) знаходився в користуванні львівського міщанина, кравця А. Зелкевича53. До фільварку, згідно з Йосифінською метрикою 1788 року, належали: три поля, переліг, пасовище, кущі, лука, ставок, млин на ньому та город54. Тут же знаходимо 50 Методика обрахунку орієнтовної кількості передміського населення на підставі кількості будинків чи чиншівників із визначенням демографічного множника 6 осіб на одного передміського власника нерухомості (платника податку) описана Мироном Капралем (Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). Львів, 2003. С. 248, 251–252). 51 AGAD, ASK, dział XLVI, sygn. 27, k. 13. 52 Ibid. K. 13 v. Такі самі відомості для двох юридик наведено в „Описі ґрунтів, відділених від львівської старостинської юрисдикції” близько 1765 року (Ibid. Archiwum Potockich z Radzynia, nr 171, s. 83). 53 Ibid. ASK, dział LVI, sygn. L-1/III, k. 128 v. 54 ЦДІА України у Львові, ф. 19, оп. ХІІ, спр. 4, арк. 47 зв.–48 зв. 78 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. коротку господарську характеристику нерухомостей, орендованих А. Зелкевичем: зокрема, що лука болотиста, на пасовищі доброї трави немає, давніше воно було оране, але через те, що врожаю не дало, запущено; переліг давно не ораний, бо користі від нього ніякої, а в чагарниках немає доброго хмизу навіть на паркан55. Про млин і ставок маємо згадки в монастирських книгах ще з середини XVII ст. Наприклад, 14 січня 1642 р. Ян Красуцький і швець Кшиштоф Баран, його шваґер, спадкоємці покійного Вавжинця Красуцького, у присутності лавників і субпріора Гіацинта Рогатинського, продали за 34 злотих Войцехові Римару „млинок Тарнавецький”56. 24 липня 1696 р. пріор монастиря уклав угоду купівлі-продажу ставу і ґрунту біля млина на Тарнавці львівському золотареві Северинові Сатовичу за 80 злотих (з умовою сплати річного чиншу та виконання різних повинностей)57. З монастирських актів 1713 року довідуємося, що на Тарнавці знаходилася й цегельня58. У 1690 р. в угоді купівлі-продажу ґрунту на цій юридиці Сюзанною, вдовою Мартина Дишпанка, його місцезнаходження локалізовано поруч „Голодяковського” ставка59. У колективному користуванні громади Тарнавки була лука, яку пріор монастиря Ангел Поліковський 17 квітня 1762 р. надав для спільного користування за сплату річного чиншу в розмірі 130 злотих60. Мешканці юридик розпоряджалися нерухомим майном по-різному. Насамперед, використовували у професійній діяльності (ремесло, торгівля), займалися присадибним господарством (городництво, садівництво). Про останнє свідчить наявність на кожному ґрунті городу й саду. Професійний склад. Підзамче було одним із центрів ремісничого життя львівських передмість. Тут на початку XVIII ст. у великій кількості проживали гарбарі61, зазвичай євреї за національністю, шевці, різники, а також ткачі. На Підзамчі кількість ткачів була досить великою; більше того, тут люстрація 1711 року навіть зафіксувала тенденцію до їх чисельного домінування62. Ремісники цієї професії головним чином концентрувалися на Тарнавці та Поріччі. Це ремесло було їхньою головною професійною ознакою. Окрім них, на домініканських юридиках проживали слюсарі (Павло Романович, Поріччя, 1666 р.), кушніри (Войцех Божульський, Поріччя, 1649 р.; Анджей Комонецький, Тарнавка, 1726 р.), пекарі (Ференц Тисячний, Поріччя, 1656 р.; Іван Фіґль, Тарнавка, 1653 р.), палітурники (Миколай Ґонтковський, Тарнавка, 1656 р.), гаптувальники (Павло Погорецький, Тарнавка, 1653 р.), кравці (Дмитро, Тарнавка, 55 Там само. Арк. 48 зв. 56 ADK, Lw-105, sine paginatio. 57 Ibid. 58 Ibid. 59 Ibid. 60 Ibid. 61 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 801, с. 186–223. 62 Там само. 79 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 1653 р.), ковалі (Семен, Поріччя, 1653 р.), рибаки (Семен Владичка, Поріччя, 1653 р.), мулярі (Матіаш Піґула, Тарнавка, 1646 р.), золотарі (латунники) (Іван, Ілько та Андрій Подгродські, Тарнавка, 1645 р.) та інші. Також нерухомою власністю на Тарнавці володіли львівські міщани, золотар і мечник вірменин Северин Сатович (кінець XVII – початок XVIII ст.), купець і відомий архітектор Петро Полейовський (купив у 1770 р.)63. Національно-релігійний поділ юридичан. На домініканських юридиках проживали переважно українці й поляки. Виявом цього, крім антропонімічних відомостей, які трапляються в монастирських актах, потрібно вважати практику обрання лавників за національною ознакою: двох від українців і двох від поляків. Мешканці Тарнавки українського походження, а також сусідньої юридики Зборовщини, творили „парафіяльну” спільноту церкви Різдва Богородиці. Ця сакральна споруда стояла на юридиці Зборовщині, по лівому боці Збоїської (Жовківської) дороги, а навпроти знаходилися будинки Тарнавки. Організаційним виявом парафіяльного життя були три церковні братства – два чоловічих і одне сестринське (Св. Варвари), діяльність яких потребує окремого дослідження. Просторове розташування юридик Тарнавка знаходилася на правому боці Збоїської (Жовківської) дороги і тягнулася на південь (під Високий Замок) і захід, де межувала з ґрунтами монастиря Св. Івана Богослова. Зі сходу юридику обмежувало село Знесіння. Її північним кордоном була згадана дорога. На теперішню адресу, відповідно до методики ретроспективної локалізації нерухомої власності, що її запропонувала Мар’яна Долинська, юридика знаходилася б при парній стороні вул. Б. Хмельницького, у проміжку вул. Караїмської та Опришківської (орієнтаційні номери від 82 до 98)64. На нашу думку – це помилкова локалізація. Тарнавку слід розміщувати східніше, між орієнтаційними номерами 94–10665. На зламі XVIII–ХІХ ст. юридика займала простір між церквою Різдва Богородиці66, тобто навпроти рогу сучасних вул. Донецької та Б. Хмельницького і Жовківською рогачкою (перетин сучасних вул. Волинської та Б. Хмельницького) і Замковою горою. Конскрипційні номери Францисканської метрики, які нанесені 63 ADK, Lw-105, sine paginatio. 64 Долинська М. Історична топографія Львова XIV–XIX ст. Львів, 2006. С. 130, 238. 65 Місцезнаходження ідентифіковано накладанням електронної копії „Плану міста Львова разом з передмістями” 1829 року, яка містить конскрипційні номери Францисканської метрики 1820 року, на сучасну топографічну підоснову міста. 66 Згідно з дослідженнями Ігоря Бокала, церква знаходилася на вул. Б. Хмельницького, 127 (внутрішнє подвір’я). Див.: Бокало І. Спроба локалізації зниклої церкви Різдва Пресвятої Богородиці в м. Львові // Вісник Львівського державного аграрного університету: Архітектура і сільськогосподарське будівництво. Львів, 2008. № 9. С. 250. 80 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. на карту Львова з передмістями 1829 року, вказують, що будинки Тарнавки знаходилися саме в тій частині сучасної вул. Б. Хмельницького. Для прикладу, Папарівський двір стояв навпроти церкви Різдва Богородиці (конскрипційний номер Йосифінської метрики 391)67, а сусідній будинок Григорія Прухницького вже належав до Тарнавки (конскрипційний номер 390)68. Це прямо вказує на розташування цієї юридики на схід від церкви. У другій половині XVIII ст. в актових документах і картах щодо Тарнавки застосовували означення „вулиця” і „передмістя”. Так, на карті Львова Жана Іґнація дю Дефійє 1766 року Тарнавку як вулицю (одонім) знаходимо лише в леґенді, без позначення на карті69, а на плані Шарля де Шеффера 1770 року „вулиця Тарнавка” (Rue Tarnawka) вже позначена 70 в районі сучасних вул. Жовківської та Донецької. На карті Фрідріха фон Міґа 1783 року міститься підпис „Передмістя Тарнавка” (Vorstadt Tarnawka), що свідчить про застосування назви юридики в ранній австрійський час як синоніму до Жовківського передмістя 71. В „Описі передміських границь” 1788 року Тарнавкою також названо передмістя72. Фільварок „Солтиство” („Вибранецтво”) локалізується на цьому передмісті, що засвідчує документ оцінки його дерев’яних будівель73, а також план спірного відтинку межі зі селом Знесіння 1778 року, при детальному зображенні місцезнаходження згаданого фільварку74. Наведені факти свідчать, що в ранній австрійський період Тарнавкою називали Жовківське передмістя – колишнє Краківське (Замкове) передмістя. Припускаємо, що назва могла поширюватися лише на її східну частину, де, зрештою, і знаходилася однойменна юридика. 67 В інвентарному описі Папарівського двору 1766 року також вказано, що він розташовувався навпроти церкви Різдва Богородиці (Фелонюк А. Інвентарні описи дворів на передмістях Львова останньої третини XVIII століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 2008. Т. CCLV: Комісія архітектури і містобудування. С. 416–417, 424–426). 68 Конскрипційний номер Францисканської метрики 362 відповідав орієнтаційному номеру 94, вул. Жовківської кінця ХІХ ст. і Б. Хмельницького тепер. Див.: Skorowidz Królewskiego Stołecznego miasta Lwowa z planem miasta. Lwów, 1916. S. 411. 69 ЦДІА України у Львові, ф. 742 (Колекція карт і планів), оп. 1, спр. 980. 70 Österreichische Nationalbibliothek (Відень), ALB Port 196, 12 Kar (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map). 71 Österreichisches Staatsarchiv, Kriegsarchiv (Відень), B 9a. 390 (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map). На цій карті, крім „передмістя” Тарнавки, вказані Бродівське, Краківське і Галицьке передмістя. 72 Долинська М. Історична топографія Львова… С. 102, 130. 73 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 1, спр. 599, арк. 18. Будівлі фільварку знаходилися в районі сучасної вул. Б. Хмельницького 169, тобто на просторі східніше вул. Волинської. 74 ЦДІА України у Львові, ф. 742, оп. 1, спр. 1667. 81 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Поблизу річки Полтви розташовувалося Поріччя. Річка була природною північною межею юридики. На заході її обмежувала дорога, що вела до мурованого мосту, на півдні – ґрунти монастиря бенедиктинок (костел Всіх Святих), а на сході – монастиря кармелітів взутих (костел Св. Мартина). Сьогодні це простір між вулицями Замарстинівською, Романа Дашкевича, Заводською і Бориславською, який розділяє на нерівні частини вул. Ткацька75. Показово, що вул. Ткацька під цією назвою зустрічається вже на картах 1840- х років76 і є професійним урбанонімом (одонімом), адже, як зазначалося, Поріччя – це ткацький осередок. У даному випадку цей одонім може бути історичним джерелом77. Поріччя знаходилося на північній периферії Замкового передмістя, на правому березі Полтви. Річка творила межу з ґрунтами села Замарстинова. Тут варто зазначити, що цю юридику потрібно відрізняти від присілку Замарстинова – Поріччя, яке знаходилося за межами передмість Львова78. На місцезнаходження юридики Поріччя вказує достатня кількість джерельних свідчень. У монастирських актах згадано „Мурований міст”, біля якого знаходилися ґрунти юридики. Так, 1655 року після смерті мешканця юридики Бартоша Тетлюха, в якого не залишилося спадкоємців, з метою запобігти як „монастирській, так і громадській” шкоді, пріор монастиря продав його дім із садом поблизу „Мурованого мосту” Валентію Куліковському. Інше письмове свідчення також стосується купівлі-продажу нерухомості на Поріччі. 28 серпня 1782 р. Францішек Ганцель купив будинок із ґрунтом у вдови Іцькової, на „ґрунтах старостинських львівських, і юридиці велебних отців домініканців місцевих Божого Тіла, під номером мілітарним 195 розташований, між межами її м[ило]с[ті] пані Убецької з одного, і рікою попід міст мурований плинучою з другого боку”79. Цей міст зображено на картах Львова Ж. дю Дефійє (1766 р.)80, Жана Детша (бл. 1770 р.) 81 , Ш. де Шеффера (бл. 1770 р.), Ф. фон Міґа 75 Долинська М. Історична топографія Львова… С. 238. 76 На літографічній карті „Львів з передмістями, станом на 1844 р.”, авторства Радоніха Кратохвіля, позначена „Ткацька вулиця” (Weber Gasse) (ЦДІА України у Львові, ф. 742, оп. 1, спр. 1001). Також її можна знайти на Кадастровій карті Львова 1849 року (Там само. Ф. 186 (Крайова земельно-податкова комісія, м. Львів), оп. 8, спр. 628, секція V). 77 Пор.: Долинська М. Історична топографія Львова… С. 77–78. 78 Іван Крип’якевич вважав, що Волиця (Воля) і Поріче (Заріче) – це фільварки від Замарстинова, засновані близько 1500 року (Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. Львів, 1991. С. 149). Ярослав Кісь надавав цим оселям статусу міських сіл (Кісь Я. Найстаріший інвентар Замарстинова, Волиці і Поріччя – сіл м. Львова // Науково- інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. Київ, 1960. № 1. С. 67–70). Для порівняння див.: Zubyk R. Gospodarka finansowa miasta Lwowa w latach 1624–1635. Lwów, 1930. S. 69, 90, 96; Капраль М. Національні громади Львова… С. 251; Долинська М. Історична топографія Львова… С. 90, 112–113, 130, 152–156. 79 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 570, с. 342–343. 82 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. (1783 р.)82, а також на плані 1829 року, який містить конскрипційні номери Францисканської метрики83. Нерухомість Ф. Ганцля в Йосифінській метриці знаходимо під конскрипційним номером 194, якому відповідає конскрипційний номер 181 Францисканської метрики84. На згаданому плані 1829 року будинок із цим номером справді знаходився поблизу (з правого боку) від „Мурованого мосту”, а ґрунт тягнувся на схід, вздовж правого берега Полтви85. „Мурований міст” на сьогодні локалізується на перехресті вулиць Хімічної, Замарстинівської і Р. Дашкевича, тобто в північно-західному куті Поріччя. Через „Мурований міст” вела дорога на лівий берег Полтви на Замарстинів („Замарстинівська дорога”)86, а Поріччя розпочиналося перед мостом, на правому боці цієї дороги і тягнулося у східному напрямку вздовж Полтви. На цій юридиці існували свої вулиці. У кількох актах згадані „Звяртовська” (1651 р.), „Каспровська” (1657, 1668 рр.) і „Заваліковська” (1670 р.) вулиці87. Поріччя мало усталене означення як юридика; тільки раз, у реєстрі шосового податку 1768 року, воно назване „передмістям”88. Тут варто зазначити, 80 Там само. Ф. 742, оп. 1, спр. 980. 81 Там само. Спр. 979. 82 Österreichische Nationalbibliothek (Відень), ALB Port 196, 12 Kar; Österreichisches Staatsarchiv, Kriegsarchiv (Відень), B IX a. 390 (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/ uk/umd/map). 83 Österreichisches Staatsarchiv, Kriegsarchiv (Відень), GIh 372_8 (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map). 84 ЦДІА України у Львові, ф. 19, оп. ХІІ, спр. 4, арк. 19зв.; ф. 20 (Францисканська метрика), оп. ХІІ, спр. 78, арк. 23зв. 85 Österreichisches Staatsarchiv, Kriegsarchiv (Відень), GIh 372_8 (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map). 86 „Вулиця Муровані Мости” (Platea Murowany Mossta, Rue Murowany Moisty) і „Замарстинівська дорога” („Дорога в Замарстинів”, Via in Zam[ar]ztinow, Chemin a Zamocztinow) позначені на картах Ж. Детша і Ш. де Шеффера близько 1770 року [ЦДІА України у Львові, ф. 742, оп. 1, спр. 979; Österreichische Nationalbibliothek (Відень), ALB Port 196, 12 Kar (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map)]. „Вулиця Муровані Мости” розпочиналася від церкви Св. Миколая і вела до мурованого мосту (теперішня вул. Замарстинівська до перетину з вул. Хімічною і Р. Дашкевича), а „Замарстинівська дорога” розпочиналася за мостом і прямувала до Замарстинова. На карті 1829 року „Вулиця до Мурованого Мосту” підписана як „Gasse gegen Murowany Most” (Österreichisches Staatsarchiv, Kriegsarchiv (Відень), GIh 372_8 (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/ umd/map). На картах початку ХІХ ст. біля мурованого мосту знаходилася Голосківська рогатка (Scharankenmaut, Holosker Linienmaut) [Österreichisches Staatsarchiv, Kriegsarchiv (Відень), GIh 372_8, Österreichische Nationalbibliothek (Відень), FKB 274–68 (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/umd/map)]. 87 ADK, Lw-105, sine paginatio. 88 ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 811, арк. 652. М. Долинська помилково ототожнила „передмістя” Поріччя з присілком Замарстинова – Поріччям (Долинська М. Історична топографія Львова… С. 130–131). 83 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. що в більшості описово-статистичних документів першої третини XVIII ст. ця юридика не названа власним іменем, а лише як „юридика домініканців”. У XVII ст. дві юридики домініканців у актових документах фіґурували як „села”89. Після встановлення австрійської влади у Львові 1772 року Тарнавка і Поріччя надалі залишалися у власності домініканського монастиря Божого Тіла. Маємо згадки про війта на Тарнавці у 1773 і 1786 рр. (див. додаток, табл. 1), а отже, існував війтівсько-лавничий уряд і збирали чинші в монастирську скарбницю. Однак у цей час, на відміну від минулого, пріори від усіх юридик сплачували до каси Львівського циркулу державні податки. Це підтверджують квити за 1791–1827 рр., які відклалися в архіві монастиря90. Їх видавала згадана львівська циркульна каса після кожної сплати податків. У 1791–1796 рр. в уряді циркулу Тарнавку називали юридикою91, у решті випадків позначали як „добра”. Висновок Тарнавка і Поріччя – типові юридики львівських передмість XVII– XVIII ст. Адміністративно та фінансово їхні мешканці підпорядковувалися юрисдикції домініканського монастиря Божого Тіла, а в питаннях кримінального судочинства – замковому (бурґґрафському) уряду. Адміністративно-фінансова влада над жителями юридики належала пріорові монастиря та війтівсько- лавничим урядам юридик. Настоятель монастиря призначав і звільняв війтів обох юридик, вирішував цивільні справи мешканців (у сфері права власності, зобов’язального, спадкового, родинного права), зокрема затверджував угоди купівлі-продажу і застави майна, позики грошей, поквитування, поруки тощо. Він присуджував покарання за правопорушення у цій сфері, а також у питанні немайнових особистих прав (зазвичай, образи честі й гідності війта і лавників). Війт, чотири лавники і писар допомагали пріорові та синдикові монастиря в цих справах. Головна мета адміністративно-фінансового контролю над юридичанами та їхньою нерухомістю полягала у збереженні цілісного адміністративно-правового статусу юридик, який був запорукою стабільних грошових надходжень (у формі чиншів) до монастирської скарбниці. Мешканці юридик поділялися на дві етноконфесійні громади – українців (православних / уніатів) і поляків (католиків). Свідченням цього були вибори до урядів двох лавників від кожної громади. Церква Різдва Богородиці була центром „парафіяльного суспільства”, котре складалося з українців – мешканців цієї юридики, а також сусідньої – Зборовщини. 89 В актах дарунку Тарнавки Я. Свошовським 1613 року, в договорах купівлі-продажу Поріччя в 1623–1624 рр., а також єдиний раз у записах „монастирських книг” (1670 р.). Див.: ЦДІА України у Львові, ф. 9, оп. 1, спр. 216, с. 1887; ADK, Lw-105, sine paginatio. 90 ЦДІА України у Львові, ф. 418, оп. 1, спр. 100, 200. 91 Там само. Спр. 100, арк. 83–87, 94–95, 99–101. 84 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. У господарському плані Поріччя і Тарнавка не відрізнялися від інших юридик і передмість міської юрисдикції. Вони були насамперед осередками ремісничого життя (головно ткацтва). Також юридичани займалися городництвом і садівництвом. Поріччя було більш заселене – 19–22 оселі (114–132 осіб) впродовж другої половини XVIII ст., на відміну від Тарнавки – 14–18 осель (84–108 осіб). Однак територіально Тарнавка була більшою, до неї входив фільварок з полями, лукою, пасовищем, ставком і млином. Розлогість Тарнавки пояснюється її розташуванням на периферії Замкового передмістя, у східному напрямку вона межувала із селом Знесіння. Поріччя було компактніше, знаходилося у північній частині Підзамча, обмежувалося річкою Полтва та ґрунтами інших юридик. Загалом Тарнавка і Поріччя були середньостатистичними юридиками. Їх вивчення сприяє кращому розумінню цього адміністративно-правового явища львівських передмість XV–XVIII ст. ДОДАТОК Таблиця 1 Війти, лавники і писарі Тарнавки (1632–1786 рр.)* Дата Війт Лавники 1632 писар: Станіслав (Stanislaus) 14 січня 1633 Ян Фурман (Jan Ян Авдикович Погорецький (Jan Furman) Awdykowicz Pohorecki), Кшиштоф Лизнік (Krzysztof Łyznik), Войцех Лукович (Woyciech Łukowicz), Ян Свєц (Jan Swiec) 27 грудня Матіаш Зярко (Maciej, 1641 Matyasz Ziarko, Ziarnko), Матіаш Кафтанік (Matya sz Kaftanik) 26 квітня Матіаш Зярко, 1642 Матіаш Кафтанік без дати, 1643 Матіаш Зярко Войцех Т урський (Woyciech Turski) 21 лютого Матіаш Зярко Войцех Т урський 1644 * При укладанні таблиці в дужках подано один або кілька найчастіше вживаних варіантів написання імені та прізвища / прізвиська особи. Виділені півжирним шрифтом дати стосуються виборів війта, лавників і писаря. Відсутність прізвищ при іменах війтів і лавників зумовлена втратою тексту. Дата у квадратних дужках вказує на першу згадку про лавників у цьому статусі. 85 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 19 серпня Матіаш Кафтанік Пйотр Тип’як (Piotr Typiak) 1644 3 листопада Матіаш Зярко Матіаш Кафтанік, 1644 Андрій Сокальський (Andrzey Sokałsky) [2.12.1644] 13 січня 1645 Матіаш Зярко Матіаш Кафтанік, Андрій Сокальський 19 червня Матіаш Зярко Матіаш Кафтанік, 1645 Войцех Т урський, Ян Дишпанк (Jan Dyszpank, Dispanko), Андрій Сокальський, Василь Попович (Wasil Popowicz) [22.12.1645] 26 січня 1646 Матіаш Зярко Ян Дішпанк, Войцех Т урський, Андрій Сокальський, Матіаш Кафтанік 24 травня Матіаш Кафтанік Войцех Т урський 1646 1 грудня 1646 Матіаш Кафтанік Ян Дишпанк, Матіаш Крупник (Matyasz Krupnik), Вавжи нець У рбанік (Wawrzyniec Urbanik), Пйотр Куба (Piotr Kuba) 17 вересня Матіаш Кафтанік Кшиштоф Баран (Krzysztof Baran), 1647 Себастьян Косінський (Sebestian Kosinski) 26 лютого Матіаш Кафтанік Вавжи нець У рбанік, 1648 Кшиштоф Баран, Себастьян Косіньськи й, Матіаш Крупник 23 квітня Матіаш Кафтанік Войцех Т урський 1648 27 квітня Войцех Лукович 1649 (Woyciech Łukowicz) 24 березня Войцех Лукович Кшиштоф Баран 1650 28 березня Войцех Лукович Войцех Т урський, 1651 Гарасим Глінський (Harasim Glinsky) [1.02.1651], Себастьян Гошовський (Sebestian Hoszowsky) [15.03.1651] 25 квітня Войцех Лукович Войцех Т урський 1652 86 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 25 квітня Войцех Лукович Войцех Т урський, 1652 Себастьян Косінський, Демко Кушнір (Demko Kusnirz), Савка Михалович (Sawka Michałowicz) 14 вересня Себастьян Ткач Сава Ми хайлович (Sawa Michaiłowicz) 1653 (Sebestian Textor, [27.10.1653], Tkacz) Сенько Пйотровіч (Senko Piotrowicz ) [27.10.1653], Войцех Сулкович (Albertus Sułkowicz) [14.09.1653], Валентин Ніжнік (Valentinus Niznik) [13.01.1654] 17 серпня Себастьян Ткач 1654 19 червня Бартош Семен Тип’як (Semion Typiak), 1656 Ґонсьоркович Демко Кушнір (Ґонсьорковськи й) (Bartosz Gąsiorkowicz, Gąsiorskowski) 21 серпня Бартош 1657 Ґонсьоркович (Ґонсьорковськи й) вересень 1658 Бартош Марцін Тип ’як (Marcin Typiak), Ґонсьоркович Марцін Мончаж (Marcin Mączarz), (Ґонсьорковськи й) Федір Ткач (Fedor Tkacz) 24 грудня Бартош Томаш Пясецький (Thomasz Piasecki), 1664 Ґонсьоркович Константин Ігнатович (Konstanty (Ґонсьорковськи й) Ignatowicz), Семен Тип’як 12 червня Себастьян 1665 28 квітня Федір Марцін Дішпанк (Marcin Diszpank), 1667 Іван Беднарчик (Iwan Bednarczyk) 29 квітня, Семен Тип’як Себастьян Косінський (Sebestian 8 травня 1667 Kosinski), Марцін Дішпанк, Іван Беднарчик 30 серпня Яцко Ігнатович Іван Козєйчик (Iwan Kozieycz yk), 1668 (Jacko Ignatowicz) Андрій Савчак (Jędrzey Szawczak) 4 лютого 1669 Яцко Ігнатович 16 жовтня Яцко Ігнатович 1669 87 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 29 серпня Яцко Ігнатович Семен Тип’як, 1671 Марцін Дішпанк, Константин Ігнатович, Андрій Савчак 14 листопада Севастіан Семен Тип’як, 1674 Яцко Ігнатович, Костантин Ігнатович, Яцко Кійовець (Jacko Kijowiec), Ян Беднарчек (Jan Bednarczek) 21 квітня Семен Тип’як Іванко Бернацький (Iwanko Bernacki), 1689 Габрiель Артишкевич (Gabriel Artyszkiewicz), Юзеф Лукомський, Ян Мачепа (Jan Maczepa) 14 березня Кузьма М агерка Андрій Савчак (від війта), 1690 (Kuzma M agierka) Валентій Кухарський (Walenty Kucharski) (від війта), Іван Козій (Iwan Koziey) (від громади), Пйотр Шпачек (Piotr Szpaczek) (від громади) 25 квітня Юзеф Лукомський Ян Гермачек (Jan, Iwan Germaczek, 1695 (Jozef Łukomski) Giermaczyk), Іван Беднарчик (Iwan Bednarczyk), Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович) (Ferens, Theodor, Fedor Kiiowicz, Kijowicz), Габріель Артишкевич (Gabriel Artyszkiewicz) [28.06.1695] 13 жовтня Юзеф Лукомський Андрій Савчак (Jędrzy Sawczak, 1695 Andrzey Sawczak), Кузьма Гермачек (Kuzma Germaczek), Марцін Голембйовський (Marcin Gołębiowski), Марцін Мединський (Медицький) (Marcin Medynski, Medycki) 13 березня Юзеф Лукомський Андрій Савчак, 1696 Кузьма Гермачек, Ян Гермачек, Марцін Мединський (Медицький) 18 березня Андрій Савчак Юзеф Лукомський, 1697 Стефан Тарнопольський (Stefan Tarnopolski), Габріель Артишкевич, Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович) 88 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 12 березня Стефан Андрій Савчак, 1699 Тарнопольський Юзеф Лукомський, (позбавлений Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович), війтівства Константин Демкович (Konstanty 9.09.1699) Dęmkowicz) 9 вересня Андрій Савчак Юзеф Лукомський, 1699 Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович), Габріель Артишке вич, Петро Росович (Росовський, Староміськи й) (Piotr Rosowicz, Rosowski, Staromieyski) 12 березня Андрій Савчак Юзеф Лукомський, 1700 Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович), Габріель Артишке вич, Петро Росович (Росовський) 12 березня Андрій Савчак Габріель Артишке вич, 1701 Пйотр Росовський, Юзеф Лукомський, Войцех Нушинський (Мушинський) (Woyciech Nuszynsky, Muszynski) 12 березня Андрій Савчак Габріель Артишке вич, 1702 (зрікся війтівства Петро Калинович (Piotr Kalinowicz), 23.04.1702) Войцех Нушинський (Мушинський), Марко; писар: Петро Росовський 30 квітня Єжи Локомський очевидно ті ж самі лавники 1702 (Jerzy Łоkomsky) 17 березня Габріель Юзеф Лукомський, 1704 Артишкевич Петро Росович (Росовський, Староміс ький), Стефа н Дуброва (Stefan Dubrowa), Петро Калинович 12 березня Петро Росович Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович), 1705 (Росовський, Василь Стокало (Bazil Stokało), Староміський) Анджей Коменевський (Коменецький) (Andrze y Komenewski, Komenecki), Войцех Паґанковський (Woyciech, Pagankowski, Pogankowski) 22 березня Петро Росович Ференц (Теодор) Кійовіц (Кийович), 1706 (Росовський, Анджей Коменевський (Коменецький), Староміський) Войцех Паґанковський, Пйотр Бураковський (Бораковський) (Piotr Burakowski, Borakowski) 89 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 11 березня Войцех Петро Росович (Росовський, 1707 Паґан ковський Староміський) (від війта), Пйотр Бураковський (від війта), Войцех Каменський (Woyciech Kamienski) (від громади), Федір Іляшевич (Fedor Ilia szewicz) (від громади) без року Пйотр Войцех Паґанковський, Бураковський Анджей Коменевський (Коменецький); писар: Петро Росовський 26 лютого Пйотр Войцех Нушинський, 1709 (?) Бураковський Войцех Паґанковський, Анджей Коменевський (Коменецький); писар: Петро Росовський 27 лютого Пйотр писар: Петро Росовський 1710 Бураковський 13 березня Пйотр Войцех Паґанковський, 1710 Бураковський Анджей Коменевський (Коменецький), Ілля Вольськи й (Eliasz Wolski); писар: Петро Росовський 14 квітня Пйотр Петро Росович (Росовський, 1711 Бураковський Староміський), Роман Гермакович (Roman Giermakowicz), Войцех Паґанковський, Анджей Коменевський (Коменецький); писар: Петро Росовський 12 березня Войцех Пйотр Бураковський (від війта), 1712 Паґан ковський Комажанський (Komarzanski) (від війта), Роман Гермакович (від громади), Ян (Jan) (від громади) 18 травня Ян Літвіновський Войцех Нушинський (Мушинський), 1713 (Jan Litwinowski) Войцех Камінський, Ференц (Ferenc); писар: Петро Росовський 22 листопада Ян Літвіновський писар: Петро Росовський 1714 20 березня Миколай Ясінський Войцех Паґанковський, 1721 (Mikołay Jasinski) Анджей Коринчак (Jędrzey Korynczak), Ян Кожушецький (Jan Kozuszecki), Василь Чернявський (Bazili Czerniawski) 90 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 12 березня Ян Кожушецький Ян Шиманськи й (Jan Sz ymanski), 1722 Василь Чернявський, Миколай Ніжинськи й (Mikołaj Nizinski) 16 березня Ян Шиманськи й Ян Кожушецький, 1723 Василь Чернявський, Миколай Ніжинськи й, Ференс Мокшицький (Ferens Mokrz ycki) 10 червня Войцех 1723 Познанськи й (Woyciech Poznanski) 13 березня Войцех Ян Кожушецький, 1724 Познанськи й Василь Чернявський, Миколай Ніжинськи й, Даніель Любачевський (Daniel Lubaczewski, Lubaczowski); писар – або Даніель Любачевський, або війт Войцех Познанський 22 березня Даніель Василь Чернявський, 1725 Любачевський Миколай Ніжинськи й, Василь Козак (Wasil Kozak), Іван Содом’як (Iwan Sodomiak) 13 жовтня Даніель Миколай Ніжинськи й, 1728 Любачевський Василь Козак, Ян Кожушецький 15 лютого Даніель Миколай Ніжинськи й, 1729 Любачевський Ян Кожушецький, Анджей Подольський (Jędrzey Podołski), Теодор Мокшицький (Theodor Mokrz ycki) 12 березня Ян Біньковський Даніель Любачевський, 1743 (Jan Binkowski) Ян Прусіновськи й (Jan Prusinowski), Казимир Васьньовський (Kazimierz Wasniowski), Семен Перхунович (Semian Perchunowicz) 2 листопада Кароль Ян Біньковський, 1747 Просяновський Казимир Васьньовський, (Karol Роман Рибчинський (Roman Prosianowski) Rybczynski), Матіаш Рибiцький (Maciasz Rybicki) 16 березня Ян Прусіновськи й два лавники без зазначення їх імен 1751 (Jan Prusinowski) 91 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 12 квітня Шимон (Szymon) 1762 27 січня 1770 Ян Нижанковський (Jan Nizankowski, Nizinkowski, Niżenkowski) 18 березня Ґжеґож Ян Нижанковський (від війта), 1770 Прухніцький Кшиштоф Диктановський (Krzysztof (Grzegorz Dyktanowski) (від війта), Pruchnicki) Кшиштоф Щуровський (Krzysztof Sczurowski) (від громади), Міхал Волошинович (Michał Wołoszynowicz) (від громади) 26 лютого Ян Нижанковський 1773 8 травня 1786 Ян Нижанковський Таблиця 2 Війти, лавники і писарі Поріччя (1644–1751 рр.) Дата Війт Лавники 21 липня 1644 Матіаш Крауз Станіслав Облесний (Stanisław (Mathias, Macej Obleszny) Krauz) 1645 Матіаш Крауз Матіаш Соколовський (Mathias Sokołowski) 10 червня Валентин Матіаш Крауз, 1645 Пйонтковський Матіаш Соколовський [21.07.1645] (Valentin Piątkowski) 23 травня Матіаш Крауз Матіаш Соколовський 1646 2 травня 1647 Матіаш Матіаш Соколовський, Валентій Пйонтковський, Томаш Вишинський (Tomasz Wyszynski) 13 квітня Матіаш Крауз Валентій Пйонтковський, 1649 Якуб Терехович (Терех, Ткач) (Jacub Terechowicz, Terech, Tkacz) 1650 Матіаш Крауз Матіаш Соколовський, Якуб Терехович (Терех, Ткач), Валентій Пйонтковський 92 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 28 березня Матіаш Крауз Валентин Пйонтковський, 1651 Мацей Мосц іський (Matiasz Moscicky), Амброзій Т етлюх (Ambrosius Tetluch), Шимон Вішенка (Szymon Wiszenka) 28 серпня Матіаш Крауз Симон Вишенка, 1651 Валентій Пйонтковський (Walenty Piątkowski), Амброзій Т етлюх, Вавжи нець Пекар (Laurentius Pistor, Wawrzyniec Piekarz) 25 квітня Матіаш Крауз Валентій Пйонтковський, 1652 Семен Вішенка 25 квітня Якуб Терехович Матіаш Крауз, 1652 (Терех, Ткач) Шимон Вішенка, Амброзій Т етлюх, Вавжи нець Пекар 24 жовтня Якуб Терехович Семен Вішенка, 1653 (Терех, Ткач) Амброзій Т етлюх, Матіаш Крауз [13.09.1653] 22 лютого Якуб Терехович Вавжи нець Пекар 1654 (Терех, Ткач) 13 лютого Якуб Канчуcький Станіслав Тиксовіч (Stanisław 1655 (Jacob Kanczuski), Tyxowic), можливо це Шимон Вішенка, Терехович Ян Сіховський (Jan Sichowski) квітень 1655 Якуб Терехович Валентій Пйонтковський, (Терех, Ткач) Матіаш Крауз 15 грудня Валентин Вавжи нець Пекар, 1656 Пйонтковський Матіаш Крауз [19.12.1656] 20 березня Матіаш Крауз Войцех Пекар (Woyciech Piekarz), 1657 Вавжи нець Пекар 26 січня 1658 Матіаш Крауз Войцех Пекар, Вавжи нець Пекар 24 березня Матіаш Крауз Дацко Даніель (Dacko Daniel), 1659 Себастьян Зиґмунтович (Sebestian Zygmuntowicz) 22 лютого Вавжинець Станіслав Радлович (Stanisław 1665 Зяркович Radłowicz), (Зярковський) Матіаш Крауз, (Wawrzyniec Марцін Краузик (Marcin Krauzik) Ziarkowicz, Ziarkowski) 30 квітня Вавжинець Матіаш Крауз, 1666 Зяркович Войцех Росола (Woyciech Rosola), (Зярковський) Матіаш Ґоронц и (Matiasz Gorący), Марцін Краузик [4.08.1666] 93 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 28 березня Войцех Росола Вавжи нець Зяркович (Зярковський), 1667 Матіаш Ґоронц и, Марцін Краузик, Ференц Кочбор (Ferens Kozbor), Григір Пельц (Griger Pelc) [17.01.1668] 28 жовтня Вавжинець Войцех Росола, 1668 Зяркович Матіаш Ґоронц и, (Зярковський) Марцін Крауз [4.02.1669], Ференц Козбор [4.02.1669] 14 березня Вавжинець Войцех Росола, 1669 Зяркович Марцін Крауз, (Зярковський) Себастьян Ткач (Sebestian Tkacz) [всі 1.10.1669] 18 квітня Вавжинець Себастьян Ткач, 1670 Зяркович Войцех Росола, (Зярковський) Марцін Крауз, Матіаш Ґоронц и [всі 15.06.1670] 31 жовтня Вавжинець Марцін Крауз, 1670 Зяркович Себастьян Ткач, (Зярковський) Войцех Росола 13 квітня Войцех Росола Станіслав Радлович, 1671 Вавжи нець Зяркович (Зярковський), Міхал Гамалович (Амалович) (Michał Amałowicz, Hamałowicz), Станіслав Войти нський (Stanisław Woytinski) 11 серпня Вавжинець Себастьян Косінський, 1671 Зяркович Станіслав Радлович, (Зярковський) Ян Саноцький (Jan Sanocki), Марцін Жиховський (Marcin Zychowski) 17 квітня Войцех Росола Міхал Гамалович (Амалович), 1673 Марцін Крауз, Станіслав Радлович, Станіслав Войти нський 6 січня 1688 Ян Лучкевич (Jan Войцех Вишинський (Woyciech Luczkiewicz) Wyszynski, Wiszinski), Василь Владика (?), Станіслав Скочинськи й (Stanisław Skoczynski), Марцін Крауз червень 1688 Войцех Росола Станіслав Войти нський 26 квітня Войцех Ян Лучкевич, 1689 Вишинський Войцех Лісович (Woyciech Lisowicz), Станіслав Скочинськи й, Марцін Крауз 94 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 1 березня Войцех Ян Лучкевич, 1690 Вишинський Войцех Лісович, Станіслав Скочинськи й, Марцін Крауз 14 березня Войцех Марцін Крауз, 1690 Вишинський Войцех Лісович (від війта), Ян Лучкевич і Войцех Зих (Woyciec h Zych) (від громади) без року Войцех Войцех Зих, Вишинський Марцін Крауз, Кшиштоф Зелінський (Krzysztof Zielinski), Павло 5 травня 1695 Войцех Марцін Пишинський (Marcin Вишинський Pyszynski), Марцін Крауз, Войцех Зих 13 березня Войцех Марцін Крауз, 1696 Вишинський Войцех Зих, Казимир, Криштоф Зелінський 18 березня Войцех Войцех Зих, 1697 Вишинський Марцін Крауз, Кшиштоф Зелінський, Томаш Хвала (Tomasz Chwała) 27 листопада Марцін Крауз Войцех Зих, 1697 Кшиштоф Зелінський, Томаш Хвала 6 січня 1699 Войцех Зих Войцех Вишинський, Марцін Крауз, Павло Ленцняж (Paweł Lencniarz) [10.03.1699], Себастьян [10.03.1699] 12 березня Войцех Войцех Зих, 1699 Вишинський Марцін Крауз (Старий), Ян Гамалович (Jan Hamałowicz), Кшиштоф Зелінський 12 березня Войцех Войцех Зих, 1700 Вишинський Марцін Крауз, Кшиштоф Зелінський і Павло Ленцняж 12 березня Войцех ті ж, що й попереднього року, окрім 1701 Вишинський лавника Яна Гамаловича 95 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 12 березня Войцех Войцех Зих, 1702 Вишинський Станіслав Краузик (Краузович) (Stanisław Krauzik, Krawzowicz), Томаш Хвала, Ян Гамалoвич; писар: Марцін Гамалович (Marcin Hamałowicz) 14 вересня Войцех Зих Войцех Вишинський, 1703 Станіслав Краузик (Краузович), Ян Гамалович, Павло Ленцняж 17 березня Войцех Станіслав Краузик (Краузович), 1704 Вишинський Ян Гамалович, Войцех Зих, Томаш Хвала, писар: Марцін Гамалович 12 березня Войцех Станіслав Краузик (Краузович), 1705 Вишинський Ян Гамалович, Войцех Зих, Томаш Хвала (Хвалович) 22 березня Войцех Зих Ян Гамалович, 1706 Войцех Вишинський 11 березня Войцех Зих Ян Гамалович, 1707 Войцех Вишинський (від війта), Марцін Гамалович, Ференс Мартиновіч (Fere ns Martynowicz) (від громади) 1708 (?) Матіаш Ожґа Войцех Зих; Войцех Вишинський, (Matiasz Ozga) Станіслав Крауз (Краузик, Краузович), Ян Гамалoвич; писар: Марцін Гамалович 26 лютого Матіаш Ожґа Войцех Зих 1709 (?) 27 лютого Матіаш Ожґа 1710 13 березня Матіаш Ожґа замість Войцеха Вишинського обраний 1710 Ференц Мартинович, всі решта, ті, що в 1709 р. 12 березня втрачений запис Войцех Зих, 1712 Станіслав Крауз (Краузик, Краузович) (від війта), Матіаш Ожґа, Яцентій Грегорович (Jacynty, Hia cynt Hrehorowicz) (від громади) 19 травня Яцентій Гре горович 1715 96 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. 4 лип ня 1720 Яцентій Ружицький (Jacynty Ruzycky) 12 березня Яцентій Ружицький Войцех Зих, 1722 Ян Гамалович, Матіаш Ожґа, Марцін Рафальський (Marcin Rafalsky); писар: Марцін Гамалович 12 березня Яцентій Ружицький Войцех Зих, 1723 Ян Гамалович, Марцін Ожґа, Марцін Рафальський; писар: Марцін Гамалович 1724 Войцех Курецький (Woycech Kurecki) без дати, 1726 Марцін Рафальський, Войцех Зих, Ян Гамалович, Матіаш Ожґа; писар: Марцін Гамалович 8 березня Марцін 1727 Рафальськи й 12 березня Марцін Ян Гамалович (Амалович), 1741 Рафальськи й Яцентій Ружицький, Пйотр Каспрович (Piotr Kasprowicz), Пйотр Шелінський (Piotr Szelinski) 18 березня Ян Гамалович Марцін Рафальський, 1743 (Амалович) Пйотр Каспрович, Пйотр Шелінський, Францішек Пруський (Franciszek Pruski) 21 серпня Марцін Рафальський, 1744 (?) Пйотр Каспрович, Пйотр Шелінський, Францішек Пруський 20 травня Домінік Францішек Пруський, 1749 Сошинський Миколай Біліцький (Mikolay Bilicki), (Dominik Шимон Ле нчнар (Szymon Lencznar), Soszynski) Якуб Ґундецький (Jakub Gundecki) 16 березня Марцін чотири лавники без зазначення їх імен 1751 Рафальськи й Джерела: ADK, Lw-105, sine paginatio; Lw-517, sine paginatio; ЦДІА України у Львові, ф. 52, оп. 2, спр. 562, с. 607; спр. 563, с. 293; спр. 565, с. 254; спр. 570, с. 371; спр. 571, с. 984; спр. 577, с. 26. 97 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Tarnavka and Poricha – the juridicas of Lviv Dominican Monastery of God’s Body Andriy FELONIUK M. Hrushevskyj Institute of the Ukrainian Archaeography and Source Studies of National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv Branch, 24 Vynnychenko str., Lviv 79008, Ukraine

In the center of the author’s attention are the administrative, legal status, population and location of Tarnavka and Poricha which were juridicas of Lviv suburbs in XVII– XVIIIth century. The administrative and financial authority over their residents belonged to the prior and syndicate of the Lviv Dominican Monastery of God’s Body and two vijt-lava governments (consisted of a vijt / wójt, four judges and secretary). All civil and legal relations among the residents of the juridicas were held due to the approval of these statement. Control over the alienation of land property was kept by necessity to preserve the entire administrative and legal status of juridicas which provided the steady paying off the quitrent to the Monastery. The legal proceedings were in the competence of the Mayor. Poricha was more populated by juridicas and consisted of 18–22 houses, at the same time Tarnavka concluded of 14–18 houses in the second part of the XVIIIth century. Weavers prevailed among juridicas in professional staff. The historical urbanonim which is the name of the street Tkatska (Weaver’s) has been depicted on the maps since the 1840s. Due to nationality and religion belongings, the residents of juridicas were divided into Polish and Ukrainian so that 2 representatives from each group were elected to the court. The important factor of the national and religious presence of the Ukrainian in Tarnavka was the fact that there was a church of Holy Virgin which gathered a parish of local residents and people from Zborovshchyna. Poricha occupied a compact territory in the northen part of Zamok suburbs and bordered with the Poltva and other juridicas. Instead, the sparsely populated Tarnavka occupied more territory (included a manor with fields, meadow, pasture, gardens, pond and mill) and was located on the eastern periphery of the suburbs and bordered with Znesinnia and lands of Vasylian monastery of St. Divine Jan. Keywords: Tarnavka, Poricha, juridica, Cracow (Zamok) suburbs, Dominican Monastery of God’s Body, prior, town mayor (vijt / wójt), judge (lavnyk / ławnik). 98 А. Фелонюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 67–99. Tarnawka i Porzecze – jurydyki klasztoru Bożego Ciała dominikanów lwowskich Andrij FEŁONIUK Instytut Ukraińskiej Archeografii i Źródłoznawstwa im. M. Hruszewskiego Narodowej Akademii Nauk Ukrainy, Oddział we Lwowie, ul. W. Wynnyczenki 24, Lwów 79008, Ukraina

Autor koncentruje uwagę przede wszystkim na uwarunkowaniach prawnych i administracyjnych oraz stosunkach społecznych na Tarnawce i Porzeczu – jurydykach na przedmieściach Lwowa XVII–XVIII w. Władzę sądowniczą i administracyjną na tym obszarze sprawowali przeor i syndyk klasztoru dominikanów lwowskich pod wezwaniem Bożego Ciała, a także miejscowe urzędy wójtowsko-ławnicze składające się z wójta, czterech ławników i pisarza. W szczególności rozpatrywali oni wszelkie sprawy o charakterze cywilnym. Do ich obowiązków należało także kontrolowanie stanu technicznego i majątkowego nieruchomości w celu zapewnienia stałego uiszczania czynszów z domów jurydyczan na rzecz klasztoru. Natomiast sprawy kryminalne znajdowały się w kompetencji burgrabiego lwowskiego. W jurydyce Porzecze w drugiej połowie XVIII w. naliczono od 18 do 22 parceli, nieco więcej niż w Tarnawce: 14– 18 parcel. Obydwie jurydyki zamieszkiwane były przeważnie przez tkaczy. Świadectwem tego jest nazwa jednej z ulic na Porzeczu – Tkacka, zaznaczona na mapach od lat 40- tych XIX w. Analizując pochodzenie etniczne obywateli jurydyk wyraźnie widać podział na Polaków i Rusinów, nawet ławnikami wybierano przedstawicieli z obu nacji. Ważnym czynnikiem umacniającym obecność Rusinów na Tarnawce była cerkiew Narodzenia Matki Bożej, wokół której ogniskowało się życie codzienne i religijne parafian, a także sąsiadującej z nią Zborowszczyzny. Porzecze obejmowało terytorium na północ od przedmieścia Zamkowego, graniczyło z rzeką Pełtwią i innymi jurydykami. Tarnawka – mniejsza pod względem liczby ludności rozciągała się na wschód od przedmieścia Zamkowego, graniczyła ze Zniesieniem i dobrami klasztoru bazylianów Św. Jana Bogosłowa (Ewangelisty). Na jurydyce zlokalizowane były folwark, pole, łąka, pastwisko, ogrody, staw i młyn. Słowa kluczowe: Tarnawka, Porzecze, jurydyka, przedmieście Krakowskie (Zamkowe), klasztor dominikanów Bożego Ciała, przeor, wójt, ławnik. 99 II Будівлі та споруди як елементи соціального й культурного простору міста Buildings as elements of social and cultural area of the city Gmachy i budowle jako elementy społecznej i kulturowej przestrzeni miasta ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. A. Jakimyszyn-Gadocha VisnykВісник ISSN 2078-6107. of the Lviv University. Львівського Series History. університету. Серія2016. Special 2016. історична. issue. Спецвипуск. P. 103–123. С. 103–123. УДК 94(477.83-25):[352:613.41(=411.16)] Żydowskie łaźnie (mykwy) we Lwowie. Historia wybranych obiektów z okresu od drugiej połowy XIX wieku do 1939 roku Anna JAKIMYSZYN-GADOCHA Uniwersytet Jagielloński, Wydział Historyczny, Instytut Judaistyki, Zakład Kultury Żydów, ul. Józefa 19, 31-056 Kraków, Polska

Żydowskie łaźnie i mykwy stanowiły stały element infrastruktury miasta Lwowa przed wybuchem II wojny światowej. Pozostawały własnością gminy lub osób prywatnych, zarządzane były przez Żydów i nie-Żydów, służąc wszystkim zainteresowanym. Dawały możliwość obmycia z brudu oraz wypełniania nakazu religijnego oczyszczania ciała. W przypadku gminy lwowskiej wyrażnie widać, że modernizowane i przebudowywane wciąż służyły przede wszystkim uboższej części mieszkańców Lwowa. Zamożni lwowianie mojżeszowego wyznania korzystali bowiem z obiektów prywatnych o wyższym standardzie. Z tego też względu włądze gminne decydowały się na zmniejszanie kosztów poprzez łączenie łaźni z innymi obiektami (np. rzeźnią) bądź wynajem pomieszczeń na cele mieszkalne czy handlowe. Słowa kluczowe: Lwów od drugiej połowy XIX w. po rok 1939, Żydzi, żydowskie łaźnie (mykwy). Niniejszy artykuł ma na celu zaprezentowanie historii wybranych żydowskich łaźni (mykw) działających na terenie Lwowa w okresie od drugiej połowy XIX wieku po rok 1939. Tak sformułowany cel badawczy ma charakter pionierski; do tego bowiem czasu nie ukazała się praca traktująca o historii żydowskich łaźni w tym mieście. Jedyne badania jakie prowadzone były w tym zakresie łączyły się z odtwarzaniem historii lwowskich synagog. Realizowała je Oksana Bojko1. Za podstawę niniejszych rozważań posłużą materiały źródłowe z zasobów Państwowego Archiwum Obwodu Lwowskiego (Державний aрхів Львівської oбласті / Derżawnyj archiw Lwiwśkoji obłasti) oraz Centralnego Państwowego Archiwum Historycznego Ukrainy we Lwowie (Центральний державний історичний 1 О. Бойко, Міська юдейська дільниця Львова. Територія та споруди в межах вулиць І. Федорова, Бр. Рогатинців, Арсенальної, 2008, машинопис; О. Бойко, Синагоги Львова, Львів 2008. Zob. również http://www.lvivcenter.org/en/lia/objects/?ci_objectid=269 (dostęp: 01–12–2014). © Jakimyszyn-Gadocha A., 2016 103 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. архів України, м. Львів / Centralnyj derżawnyj istorycznyj archiw Ukrajiny, m. Lwiw) oraz druki ulotne, kalendarze i księgi adresowe. Zgromadzone informacje zaprezentowane zostaną w dwóch częściach; w pierwszej omówione zostaną zakłady kąpielowe z terenów Lwowa oraz wyodrębnione spośród nich łaźnie żydowskie, w drugiej odtworzona zostanie historia wybranych mykw. Na wstępie należy zatem wyjaśnić jaką rolę w tradycji żydowskiej pełniły mykwy, jaka była różnica pomiędzy łaźnią a mykwą oraz dlaczego przyjęto takie właśnie ramy chronologiczne omawianego zagadnienia. W judaizmie cały szereg zachowań wymaga rytualnego oczyszczenia w wodzie. Nieczystość może być usunięta w jakimkolwiek zbiorniku wody uzyskanej w naturalny sposób (na przykład w morzu, rzece, jeziorze bądź zbiorniku z deszczówką) lub poprzez zanurzenie się w „żywej wodzie”. Tym drugim terminem określana jest woda gruntowa pochodząca ze studzien lub źródeł. Basen, w którym następuje oczyszczenie w „żywej wodzie” zwie się mykwą. Rytualne oczyszczenie nie oznacza jednak oczyszczenia fizycznego. Z tego powodu basen kąpielowy łączono z innymi pomieszczeniami w których można było dokonać ablucji. Całość określano mianem łaźni lub łazienek żydowskich. Istnienie miejsca, w którym można było obmyć ciało stanowiło wymóg religijny, a tym samym podstawę działania gminy żydowskiej. Początkowo do rytualnych ablucji wykorzystywano naturalne zbiorniki wodne, by z czasem wznieść jeden lub kilka obiektów służących tym celom. Nie inaczej było we Lwowie, w którym pierwsza mykwa wzmiankowana była w zapisach z XVI wieku. Wielowiekowy rozwój żydowskiej społeczności zamieszkującej Lwów skutkował tworzeniem i modernizacją istniejących obiektów gminnych, w tym także mykw. W przypadku tych ostatnich niezwykle istotne było stworzenie, u schyłku XIX wieku, nowoczesnej sieci wodociągowej (do tego czasu działały wodociągi grawitacyjne, zasilane przez wodę pochodzącą ze źródeł z okolicznych wzgórz oraz studnie pompowe, wiercone lub kopane). W rezultacie, w 1901 roku oddano do użytku centralny wodociąg wybudowany wedle projektu inż. O. Smrekera2. Kilka lat później powstała kanalizacja miejska3. Powyższe zmiany przyczyniły się do powiększenia liczby łaźni i miejsc kąpielowych na terenie Lwowa. Istniejące lub otwierane obiekty dostosowywano zarazem do obowiązujących przepisów sanitarnych, zaleceń Towarzystwa Higienicznego we Lwowie oraz wytycznych budowniczych specjalizujących się w tym zakresie4. Taki stan rzeczy utrzymał się do 1939 roku. 2 M. Orłowicz, Ilustrowany przewodnik po Lwowie ze 102 ilustracjami i planem miasta, Lwów–Warszawa 1925, s. 65. 3 J. Wiczkowski, Lwów, jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieście, Lwów 1907, s. 50–60. 4 T. Dobrowolski, A. Sznoilis, Łaźnie ludowe: podręcznik techniczny, Warszawa 1937; K. Fonferko, Łaźnie ludowe, Lwów 1910; J. Soleski, Rzecz o łaźni ludowej we Lwowie, Lwów 1904. 104 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. Lwowskie zakłady kąpielowe Wedle danych z 1897 roku w mieście działało 14 zakładów kąpielowych: Św. Anny przy ul. Akademickiej 10, Centralna łaźnia parowa przy ul. Kotlarskiej 6, łaźnia parowa im. Ducheńskiego przy pl. Dąbrowskiego 4, Diany przy ul. Słowackiego 8, zakłąd kąpielowy w Hotelu Europejskim przy pl. Mariackim 5, Łaźnia ludowa funduszu szpitalu izraelickiego przy ul. Bożniczej 2, Łaźnia Rzymska przy ul. Kołłątaja 8, Łaźnia Turecka przy ul. Szpitalnej 5, Łaźnia Warszawska przy ul. Leona Sapiehy 51, a także łaźnie przy ul. Leona Sapiehy 49 i Szpitalnej 6 oraz Berka 18, Rzeźnickiej 5 i Żółkiewskiej 405. W kolejnych latach w księgach adresowych miasta Lwowa wzmiankowane były następujące zakłady kąpielowe: Nazwa / Adres Rok Rok Rok Rok Rok Rok 19006 19027 19108 19139 191410 193511 Zakład kąpielowy św. Anny, x x x x x ul. Akademicka 10 Diany, ul. Słowackiego 8 x x x Hotel Europejski, pl. Mariacki 5 x x x Zboru Izraelickiego, ul. Rzeźnicka 5 x x x x Łazienki wiedeńskie, ul. Gazowa 8 x x x Centralna łaźnia parowa (Mendel x x x x x Meisels), ul. Kotlarska 6 Miejska łaźnia parowa x x x x x im. Ducheńskiego, pl. Dąbrowskiego 4 (5) 5 Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, Rocznik I: 1897, Lwów 1897, s. 167. 6 Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, Rocznik IV: 1900, Lwów 1900, s. 199. 7 Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, Rocznik szósty: 1902, Lwów 1902, s. 214–215. 8 Krótki przewodnik po Lwowie i okolicy z planem i 13 ilustracyami, Kraków 1910, s. 8; Skorowidz adresowy Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik II: rok 1910, Lwów 1909, s. 579. 9 Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, Rocznik siedemnasty: 1913, Lwów 1913, s. 548. 10 Kalendarz Lwowskiego Towarzystwa Ratunkowego na rok 1914, Lwów 1914, s. 120. 11 Księga adresowa Małopolski Lwów-Stanisławów-Tarnopol z informatorem M. Stoł. Warszawy, województwa krakowskiego, łódzkiego, pomorskiego, poznańskiego i śląskiego. Rocznik 1935/1936, Lwów 1935, Dział 1, s. 75. 105 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. Łaźnia parowa (Fundacja x x x x x Lazarusa / Łaźnia rytualna), ul. Za Zbrojownią 7 Łaźnia parowa, ul. Berka 18 x x x Łaźnia Rzymska (Günsberg Jakub), x x x x x ul. Kołłątaja 8 Turecka Łaźnia, ul. Szpitalna 5 (1) x x x x Zakład kąpielowy (Łazienki x x lecznicze Bratkowskiego), ul. Skrzyńskiego 10 Dolinar Jakub, ul. Leona Sapiehy 83 x Fand Z […], ul. Gazowa 18 x Gopło, Droga Wulecka 10 x Gruszoff Józef, ul. Leona x Sapiehy 51 Hiss M […], ul. Szpitalna 4 x Łaźnia ludowa (łaźnia rytualna), x x ul. Bożnicza 2 Łaźnia lwowska, ul. Żółkiewska 40 x Posament Mateusz, ul. Karna 8 x Rechtschaffer Izak, ul. Pełczyńska 5 x Schein Race, ul. Berka x Joselewicza 26 Schwarz Jakub, ul. Podgórna 3 x Lwowska łaźnia parowa, x ul. Żółkiewska 69 Z powyższego zestawienia można wysnuć kilka spostrzeżeń. Po pierwsze, liczba zakładów kąpielowych zmieniła się na przestrzeni dziesięcioleci, osiągając kulminację w okresie I wojny światowej. Po drugie, zakłady zmieniały swe nazwy, lokalizację (zmienione nazwy oraz numery posesji umieszczono w nawiasach). Po trzecie, wymienione zakłady kąpielowe można podzielić na grupy, wedle następujących kryteriów: wyznania użytkowników oraz właścicieli / dzierżawców. Takie kryterium da możliwość doprecyzowania informacji zawartych na wstępie, a dotyczących omówienia historii wybranych obiektów żydowskich. Jak zatem rozumieć ten termin? Wyjaśnić go można przecież dwojako: jako grupę obiektów rytualnych służących żydowskim mieszkańcom Lwowa lub jako zakłady kąpielowe będące w posiadaniu 106 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. lub prowadzone przez gminę lub osoby prywatne wyznania mojżeszowego. Należy od razu postawić kolejne pytanie: Ile spośród wyżej wymienionych zakładów stanowiły łaźnie żydowskie, mieszczące w swych podziemiach mykwy? W przypadku czterech zakładów (łaźni przy ul. Za Zbrojownią, Rzeźnickiej oraz Bożniczej i Berka Joselewicza) mamy do czynienia z zakładami kąpielowymi służącymi celom rytualnym, prowadzonymi przez gminę lub przedstawicieli społeczności żydowskiej. Z tej przyczyny to ich historia stanowić będzie temat dalszych rozważań. Nie oznacza to jednak, iż pominięte zostaną obiekty, których właścicielami lub dzierżawcami byli Żydzi. Te jednak, z uwagi na brak materiału źródłowego lub fakt ich użytkowania przez nie- Żydów omówione zostaną w ostatniej części tekstu w sposób marginalny. Łaźnia przy ul. Za Zbrojownią Historia mykwy, która znajdowała się na działce oznaczonej numerem 252 m (wedle numeracji wprowadzonej w 1871 roku funkcjonującej jako posesja przy ul. Za Zbrojownią 7)12 sięga swymi początkami XVI wieku13. Mykwa zlokalizowana przy „Złotej synagodze”14, przez wieki służyła przedstawicielom lwowskiej społeczności żydowskiej. W 1877 roku wnętrze budynku zostało opisane w następujący sposób: Z ciemnego przedsionka oświetlonego jedynie światłem padającym z przylegającej do niego garderoby wchodzi się do obszernej izby, łaźnią parową, zwanej. W tej łaźni znajduje się także mykwa, w 2-ch oddziałach, do której wstępuje się za pomocą 10 stopni dosyć wygodnych schodów. Ze wspólnego korytarza wstępuje się za pomocą 4 stopni do mykwy I-ej, zaś za pomocą 9 drewnianych schodków […] do mykwy II-ej. Obydwa oddziały mykw napełniane bywają wodą warstwową, która się zbiera do 1,25 m wysokości ponad stanem tychże stylami wyłożonymi. Jak z obok uwidocznionych szkicy powziąć można, to leży dno tych mykw o 3,45 m niżej od podłogi łaźni, rozciągając się także nad temiż w granicach […] wskutek czego są takowe zupełnie światła pozbawione. Oprócz tego nie mają te mykwy żadnego odpływu do wypuszczania wody zanieczyszczonej. Ze względu że takie urządzenie nie odpowiada ani celom zdrowotnym, ani bezpieczeństwa […]. Mając na względzie że gdy przy garderobie, czyli izbie wypoczynku i rozbierania się kąpiących, dwie drzwi przeciwległe się 12 Skorowidz nowych i dawnych numerów realności tudzież nazw ulic i placów król. stoł. miasta Lwowa według uchwały Rady Miejskiej z 1871 r. z urzędowych źródeł zestawiony, Lwów 1872, s. 243. 13 Zob. http://www.lvivcenter.org/en/lia/objects/?ci_objectid=269 (dostęp: 01-12-2014). 14 S. R. Kravtsov, Di Goldene Royze. The Turei Zahav Synagogue in L’viv, Petersburg 2011. 107 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. znajdują, z których jedne do izby łaziebnej, a drugie do ulicy prowadzą, by dla zapobiegania następstwu przeciągów drzwi od ulicy zamurować, a pozostawić tylko okno od ulicy15. W pierwszej dekadzie XX wieku łazienki zostały zamknięte z uwagi na zły stan techniczny. W ich miejsce, w budynku ulokowana została rzeźnia rytualna, która pierwotnie mieściła się przy ul. Blacharskiej. Z uwagi na duży ruch panujący w tym obiekcie i obawy przed zatarasowaniem ulicy w godzinach funkcjonowania rzeźni, wejście umieszczono od ul. Szklarskiej16. Niewiele to jednak pomogło, gdyż i tak wzmógł się ruch w okolicy. Wiele zastrzeżeń budził także stan samej rzeźni. W 1912 roku przedłożono władzom miasta projekt rekonstrukcji tego obiektu17, jednakże nie był on zbyt precyzyjny. W rezultacie, na jesieni 1912 roku nakazano zamknięcie budynku18. Gmina odwołała się od tej decyzji. Komisja, która zawezwana została na miejsce celem zbadania stanu technicznego, opisała budynek w następujący sposób: Rzeźnia drobiu mieści się w tzw. łazienkach murowanych, w parterowej części jednopiętrowej oficyny w realności 207 przy ul. Blacharskiej, a od realności 252 Za Zbrojownią 7 jest tylko wchód do niej19. W okresie międzywojnia w budynku ponownie uruchomiono łaźnię. W 1928 roku powrócił problem niewłaściwego stanu technicznego obiektu. Ówczesny zarządca – Henryk Grünsberger – poproszony został o dokonanie niezbędnych robót konserwacyjnych20. Wykonano jednak jedynie część prac; nie odnowiono fasady budynku21. Sprawa renowacji ściany frontowej ciągnęła się przez kilka kolejnych lat22. W 1933 roku stwierdzono, że w fatalnym stanie są drewniane schody prowadzące na wyższą kondygnację oraz fasada łaźni przy ul. Za Zbrojownią 7. Schody zagrażać miały bezpieczeństwu użytkowników obiektu, zaś elewacja była brudna i odrapana. Niezwłocznie nakazano przystąpić do prac renowacyjnych, pod rygorem ich wykonania przez magistrat miasta i obciążeniem finansowym gminy żydowskiej, jako 15 Państwowe Archiwum Obwodu Lwowskiego / Державний архів Львівської області / Derżawnyj archiw Lwiwśkoji obłasti (dalej: DALO), Akta realności ulica Za Zbrojownią nr 7, f. 2, op. 1, spr. 99, 17 I 1878. 16 Rzeźnia została umieszczona w ubikacjach dawnych łazienek; Ibid., 20 VII 1911. 17 Ibid., 12 VII 1912. 18 Ibid., 20 IX 1912. 19 Ibid., 27 X 1912. 20 Ibid., 12 VII 1928. 21 Ibid., 30 VII 1929. 22 Ibid., 8 VII 1933. 108 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. właścicielki rzeczonej realności23. Gmina odwołała się od tej decyzji uzasadniając brak możliwości podjęcia prac remontowych deficytem finansowym24. Wyjaśniono, iż przyczyną braku funduszy jest to, iż obiekt ten nie przynosił dużych zysków25. Wobec powyższego niewysoki dochód uzyskiwany z tytułu opłat uniemożliwiał wyasygnowanie sum przeznaczonych na prace remontowe26. W zaistniałej sytuacji zaproponowano wywiązanie się z części nałożonych obowiązków, a mianowicie naprawy schodów, gdyż odnowienie fasady postrzegane było jako wymóg natury estetycznej, a co za tym idzie nie będący pierwszoplanowym wydatkiem. Urząd Nadzoru Budowlanego nie przyjął takiego rozwiązania uznając, że gmina jako właścicielka winna troszczyć się o stan całego podlegającego jej mienia i jakiekolwiek tłumaczenie się brakiem pieniędzy jest niewłaściwe27. Przez kolejne dwa lata strony wymieniały korespondencję28. Na nic się zdały kolejne wezwania do naprawy fasady oraz wyznaczenie nieprzekraczalnego terminu wykonania robót29. Prace o charakterze remontowo-modernizacyjnym wewnątrz budynku udało się przeprowadzić w latach 1930–1932. Podłączono światło, zmieniono kanalizację, wyremontowano schody prowadzące do basenów, wybielono pomieszczenia oraz podwórze, zakupiono nowe wyposażenie, w tym pompy oczyszczające wodę, prześcieradła, wanny, spluwaczki, a nawet aparat do suszenia włosów30. Prace prowadzone były na tyle sprawnie, iż nie wymusiły zamknięcia obiektu. Ten bowiem cały czas był używany31. 23 Ibid., 10 III 1933, 15 III 1933. 24 Ibid., 27 VI 1933. 25 Budynek stanowił własność Gminy, która starała się zwiększyć pozyskiwane z łaźni dochody poprzez przeznaczenie górnych kondygnacji pod wynajem osobom prywatnym. W księdze adresowej z 1897 roku jako mieszkańcy tego obiektu wymienieni zostali: Adolf Gimpel, kupiec, Jakub Spitzer, krawiec, w 1900 roku Adolf Beigel, sierżant manip. W 1910 roku pod tym adresem mieszkali Jakub Bank, zarządca szpitala, Salo Dorf, muzyk wojskowy, Józef Klaften, Maks Scheilinger, krawcy, w 1913 roku Janowska Oliwia, nauczycielka, Schindler Adalbert, urzędnik asekuracyjny; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik I: 1897, Lwów 1897, s. 28, 162; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik IV: 1900, Lwów 1900, s. 10; Skorowidz adresowy Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik II: rok 1910, Lwów 1909, s. 116, 166, 260, 417; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik siedemnasty: 1913, Lwów 1912, s. 175, 373. 26 DALO, Akta realności ulica Za Zbrojownią nr 7, f. 2, op. 1, spr. 99, 27 VI 1933. 27 Ibid., 17 V 1934. 28 Ibid., 6 II 1935. 29 Ibid., 4 III 1935. 30 Centralne Państwowe Archiwum Historyczne Ukrainy we Lwowie / Центральний державний історичний архів України, м. Львів / Centralnyj derżawnyj istorycznyj archiw Ukrajiny, m. Lwiw (dalej: CDIAUL), Łaźnia przy ul. Arsenalskiej 7, f. 701, op. 3, spr. 1148. 31 Potwierdzają to należności za wodę, elektrykę oraz czyszczenie basenów, a także zatrudnienie 4 pracowników – nieznanej z nazwiska dozorczyni oraz łaziennych Sperlinga, Wolfa i Jollesa. W rozliczeniach brak natomiast danych dotyczących wysokości sum uzyskiwanych z tytułu sprzedaży biletów wstępu; Ibid. 109 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. Łaźnia przy ul. Bożniczej Informacje źródłowe dotyczące obiektu przy ul. Bożniczej (realności o lwh. 22 ¾)32 sięgają połowy XIX wieku. Plan żydowskiej łaźni parowej z 1849 roku przedstawia parterowy, 7-izbowy budynek na planie prostokąta33. Basen znajdował się na tyłach, w podziemiu (prowadziły do niego schody idące od głównego korytarza). Na planie obiektu z 1855 – na którego fasadzie, nad wejściem frontowym umieszczona została płaskorzeźba przedstawiająca kobietę, mężczyznę oraz balię napełnianą wodą, a więc odwołująca się do funkcji, jakie pełnił ten obiekt34 – widoczne są zmiany dotyczące liczby i rozkładu pomieszczeń. Na parterze wyodrębniono bowiem 5 izb. Ponadto na planie zaznaczono dwa baseny. Basen znajdujący się po lewej stronie był mniejszy, miał kształt prostokąta, podczas gdy zbiornik znajdujący się po prawej stronie miał kształt kwadratu35. Należy się domyślać, że jeden przeznaczony był dla kobiet, a drugi dla mężczyzn. W 1864 roku przy łaźni umieszczona została rzeźnia drobiu36. Oba obiekty miały wspólne podwórko. Przebiegał przez nie otwarty rów odprowadzający ścieki z łaźni, który, mimo że regularnie czyszczony, stanowił źródło nieprzyjemnych wyziewów oraz zastrzeżeń władz sanitarnych37. Z tej przyczyny zalecano budowę trąby łączącej posesję z Pełtwią. Z obawy przed wybuchem epidemii władze nakazały również regularne oczyszczanie działki38. Celem zachowania właściwego stanu technicznego obiektu zasugerowały również wybudowanie nowego komina, wymianę rynien, pokrycia dachu* oraz rur z drewnianych na metalowe. To ostatnie zarządzenie wynikało z faktu, iż duża część wody używanej w łaźni pochodziła ze studni miejskiej mieszczącej się przy ul. Bożniczej. Władze chciały w ten sposób ograniczyć jej zużycie. Rada szpitala izraelickiego, występująca jako właścicielka nieruchomości, nie była jednak skora do takich wydatków. Sfinansowanie prac możliwe byłoby wyłącznie ze środków pochodzących ze sprzedaży biletów wejściowych, a to skutkowałoby podniesieniem ich ceny (warto zaznaczyć, że obiekt przy ul. Bożniczej przeznaczony był dla 32 Po zmianie numeracji obiekt miał numer 2; Skorowidz nowych i dawnych numerów realności tudzież nazw ulic i placów król. stoł. Miasta Lwowa według uchwały Rady miejskiej z 1871 r. z urzędowych źródeł zestawiony, Lwów 1872, s. 130. 33 DALO, Akta realności ul. Bożnicza 2, f. 2, op. 1, spr. 720. 34 Ibid., Plan zur Umstaltung des sub Nro 22 ¾ besthenden israelitischen Schwitzbades in der K. Hauptstadt Lemberg, 29 IV 1855. 35 Prowadziło do niego 11 schodów; Ibid. 36 Ibid., 2 VII 1864. 37 Ibid., 13 VII 1866. 38 Skorowidz nowych i dawnych numerów realności tudzież nazw ulic i placów król. stoł. miasta Lwowa według uchwały Rady Miejskiej z 1871 r. z urzędowych źródeł zestawiony, Lwów 1872, s. 130. * Chodziło o pokrycie dachu ogniotrwałym materiałem. 110 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. najuboższych)39. Proponowano inne rozwiązanie, a mianowicie wzrost opłaty rocznej z tytułu pozyskiwania wody. W kolejnych latach stan obiektu opisywano w następujący sposób: Tamże w łaźni parowej nie bywa opalaną ani ubieralnia ani też sień wchodowa do której zamiast podwójnych drzwi wchodowych, to jest od dworu i środkowych prowadzą tylko drzwi pojedyncze, a co ze względu na możliwe porażenie lub chwilowy udar używających parni nie może być cierpianym; że basen obok parni nie może pozostać bez oświetlenia i wymaga koniecznej rekonstrukcji schodów, jeśli się ma zapobiec wypadkom […]40. Zwracano również uwagę na brak należytej dbałości o stan sanitarny obiektu. Problem ten podnoszono także w latach 80. XIX wieku. W aktach sprawy zanotowano: W mykwie realności pod nr 22 ¾ l. 2 Bożniczej znaleziono również wodę zanieczyszczoną przez kąpiących się, cuchnącą i przyrządy do czyszczenia, a właściwie wyczerpywania wody nieczystej, całkiem niedostateczne41. Kolejne wpisy dają możliwość potwierdzenia słuszności uprzednio postawionej tezy dotyczącej podziału basenów na męski i żeński. W taki sposób opisano je w dokumentacji z 1878 roku42. Basen dla mężczyzn znajdował się w izbie „wstępnej” od strony ulicy. Miał kształt studni liczącej 6,7 m głębokości. Schodziło się do niego po schodkach pozbawionych barierek „jako do jakiej otchłani”. Mykwa dla kobiet znajdowała się po prawej stronie budynku, za łaźnią. Kamienne schody prowadziły do basenu o głębokości 5,48 m. Oba baseny wyłożone były drewnianym szamerowaniem43. W odróżnieniu od basenu dla mężczyzn, basen dla kobiet posiadał pompę za pomocą której – jak zapewniał dzierżawca – co 6 tygodni, pod nadzorem rabina odprowadzano brudną wodę44. Prowadzone prace oczyszczające nie mogły jednak zadawalać władz sanitarnych, skoro w jednym z dokumentów zawarto następujące zalecenie: […] Ażeby na dnie obydwu mykw znajdowały się odpływy – najodpowiedniej wprost do podłóg wprowadzone, za pomocą których byłaby możność wypuszczenia zanieczyszczonej wody, po każdorazowym użyciu45. 39 DALO, Akta realności ul. Bożnicza 2, f. 2, op. 1, spr. 720, 12 I 1874. Warto podkreślić, iż część dochodów pozyskiwanych z łaźni przekazywana była na rzecz szpitala izraelickiego a także na utrzymanie 45 starców i kalek; Ibid., 26 IV 1878. 40 Ibid., 18 II 1874, 30 X 1874. 41 Ibid., Akta realności Berka Joselewicza 26, f. 2, op. 1, spr. 7035, 6 VII 1880 (Opis zawarty w teczce dotyczącej tej łaźni). 42 Ibid., Akta realności ul. Bożnicza 2, f. 2, op. 1, spr. 720, 4 I 1878. 43 Ibid., 8 II 1878. 44 Ibid., 5 I 1877, 7 I 1878. 45 Ibid., 4 I 1878. 111 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. Budynek opalany był drewnem. Nie palono jednak codziennie; w soboty obiekt był nieogrzewany. By zachować stałą temperaturę pomieszczeń konieczne było zabezpieczenie na podworcu dużych zapasów drewna – na mocy decyzji Magistratu z 1878 roku nie mogły jednak przekraczać 30 m kubicznych46. W 1878 roku przedłożone zostały plany przebudowy obu mykw47. Pierwsza mykwa miała zostać zlikwidowana, a w jej miejscu urządzona studnia. Druga, do której woda doprowadzaną być miała rurami ze studni, miała mieć nowe dno usytuowane w ten sposób, by stan wody nie przekraczał 1,5 m. W owym czasie wystawiono również nowy piec oraz wykopano nową studnię a także zamontowano nową, żelazną pompę do odprowadzania wody z basenu48. Nie podłączono natomiast odpływu do kanału prowadzącego do Pełtwi, gdyż jego poziom byłby niższy niż poziom rzeki. W 1887 roku powrócił problem sąsiedztwa rzezalni drobiu49. Planowano nawet umieścić obie instytucji w jednym obiekcie celem zaoszczędzenia na wydatkach, gdyż wodę z basenów chciano wykorzystywać do spłukiwania posadzki w rzezalni50. Z czasem zrezygnowano jednak z tego pomysłu; rzezalnia miała się mieścić w odrębnym budynku obok łaźni51. U schyłku lat 80. XIX wieku powróciła również kwestia złego stanu sanitarnego budynku, a także konieczności przebudowy obiektu, który stanowić miał „łaźnię ludową odpowiednią do wymogów nowoczesnych”52. W niej zaś znajdować się miały osobne baseny „dla wyznawców ortodoksów”. Sporządzony wówczas plan przewidywał, że na parterze mieścić się będą sień, kasa, garderoba, 2 baseny (osobny dla kobiet i dla mężczyzn) oraz łaźnia, zaś na I piętrze pokoje kąpielowe z wannami i kuchnia53. Zachowana dokumentacja pozwala stwierdzić również, że mury działowe między pomieszczeniami miały mieć 15 cali grubości; baseny winny być wyłożone posadzką, a ich odpływy umieszczone tak by umożliwić odprowadzenie całej wody54. Do czasu wykonania wspomnianych prac zakazano używania istniejącego budynku, jako obiektu zagrażającego zdrowiu i życiu55. 46 Ibid., 3 III 1878, 4 VI 1878. 47 Ibid., 27 III VI 1878. 49 Ibid., 6 IV 1881. 48 Ibid., 6 VI 1878. 50 Ibid., 28 X 1881, 6 III 1882, 22 IV 1882. 51 Ibid., 4 XI 1882 i nast. Plan na przebudowanie rzeźni drobiu w realności pod liczbą 22 ¾ przy ul. Rzeźniczej, [bdd] 1882. 52 Ibid., 3 V 1887. 53 Ibid., Plan na rekonstrukcję łaźni i wybudowanie domu jednopiętrowego w realności pod l. k. 22 ¾, 26 IX 1887. 54 Ibid., 7 VI 1888. 55 Ibid., 26 IX 1887. 112 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. W tym samym czasie przystąpiono do przebudowy ulicy, przy której mieścił się budynek mykwy. Zarząd szpitala izraelickiego występujący jako właściciel budynku zapoznawszy się z planami jej upiększenia, poprosił o możliwość korekty planu przebudowy łaźni, celem ich dostosowania do nowej linii ulicy56. Tak też się stało. Niewiele jest informacji o dalszej działalności tego obiektu. Nieliczne są również wzmianki dotyczące personelu łaźni. W jednej z nich, pochodzącej z 1897 roku, jako kasjer wymieniany jest Aron Dorf57. Nie wiadomo czy miał on okazję pracować pod kierownictwem Szai Oswalda Kugela, dzierżawcy obiektu łaźni przy ul. Bożniczej od lat 80. XIX wieku do śmierci, w 1916 roku58. Po zakończeniu I wojny światowej łaźnia przy ul. Bożniczej była w złym stanie. W 1924 roku tak opisywano stan obiektu: […] 3 belki stropowe, jakoteż podciąg […] leżący na dwóch słupach pionowych muszą zostać zastąpione nowymi. Stopnie (ławki w parni, pospolicie nazywane „schodami”) należy zrekonstruować, z dodaniem 3-ch nowych profilów podporowych do umocowania schodów […]59. Z tego też powodu gmina musiała ustalić czy sposób prowadzenia łaźni jest zgodny z przyjętymi zasadami (okazało się, że kasjerzy przywłaszczają sobie część należności z biletów wstępu, zaś dzierżawczyni nie respektuje bezpłatnych wejściówek wydawanych przez komisję dla spraw rytualnych i bez zgody władz gminnych podnosi ceny za bilety)60, wyasygnować fundusze na jego remont i przebudowę61. W 1926 roku w okolicy święta Pesach we Lwowie rozwieszono plakaty zachęcające do korzystania z odnowionej łaźni62. Kilka lat później, po raz kolejny, stan sanitarny łaźni przy ul. Bożniczej 2, wzbudził zastrzeżenia władz63. Stwierdzono poważne niedopatrzenia względem obwieszczenia Magistratu z 29 września 1927 roku określającego zasady prowadzenia i czystości łaźni. W dokumentach zanotowano: 56 Ibid., 5 IV 1888, 29 V 1888, 2 X 1888. 57 Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik I: 1897, Lwów 1897, s. 18. 58 CDIAUL, Protokoły, kontrakty, sprawozdania i inne dokumenty dotyczące łaźni rytualnej we Lwowie, przy ulicy Bożniczej, f. 701, op. 2, spr. 1629, 26 IV 1923; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik siedemnasty: 1913, Lwów 1913, s. 232; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik dwudziesty: 1916, Lwów 1916, s. 175. Po nim obowiązki przejęła małżonka, Rebeka Kugel; Ibid. 59 CDIAUL, Protokoły, kontrakty, sprawozdania i inne dokumenty dotyczące łaźni rytualnej we Lwowie, przy ulicy Bożniczej, f. 701, op. 2, spr. 1629, 25 I 1924. 60 Ibid., 30 XII 1923, 21 I 1923, 26 IV 1923, 5 VI 1924. 61 W. Chajes, Sześć lat Gminy Wyznaniowej Żydowskiej we Lwowie 1929–1934, Lwów 1935, s. 7. 62 CDIAUL, Instrukcja, protokoły, plany dla działalności finansowo-gospodarczej szpitala im. Lazarusa i apteki, f. 701, op. 3, spr. 773, 25 III 1926. 63 Księga adresowa Małopolski 1935–1936, Schematyzm m. Lwowa i województwa lwowskiego, dział I, s. 75. 113 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. Na podwórzu łaźni przy ul. Bożniczej zastano od strony ul. Łamanej […] nagromadzoną kupę śmieci na co najmniej 2 fury, co nie powinno mieć miejsca64; […] Wszystkie wanny z wyjątkiem czterech mają dna zardzewiałe, ponadto kilka z nich ma dna przedziurawione. Taki stan jest połączony z możliwością skaleczenia ciała podczas kąpieli, może być również powodem zakażenia krwi. W szatni w suterenach przeznaczonych dla kąpiących się bezpłatnie względnie opłacających po 50 groszy, podłoga w kilku miejscach przegniła, ustępu w ogóle nie ma. Natomiast ustęp znajdujący się w szatni na parterze dla opłacających pełny wstęp jest w stanie zaniedbania bardzo przykrego65. By zastosować się do obowiązujących przepisów wykonano roboty stolarskie, murarskie, przeczyszczono kominy, wymieniono obelkowanie i stropy (zamieniając je na żelazno-betonowe), naprawiono drzwi i schody oraz wstawiono nowe drabinki prowadzące do mykwy. Ponadto przerobiono rezerwuar na wodę, zmieniono układ pomieszczeń, poprowadzono nową kanalizację i przewody elektryczne66. Wymieniono rynny67, oczyszczono kominy68. Nie zamykało to jednak listy niezbędnych prac, na której znajdowało się jeszcze wybielenie łazienek, postawienie nowych pieców, lakierowanie schodów do wysokości 1,8 m, dodanie szafek na odzież oraz obicie leżaków i łóżek ceratą i płótnem. Nakazano również utrzymywanie czystości w spluwaczkach, wannach i klozetach, a także wywieszenie tablicy informującej o zakazie plucia na podłogę. W przypadku niezastosowania się do tych zaleceń, Gmina miała zostać obciążona karą grzywny69. W 1936 roku podjęto decyzję o dalszych pracach mających na celu podniesienie stanu technicznego tego obiektu. Zdecydowano zatem o przerobieniu rezerwuarów wody 70 , gdyż te nie nadawały się do dalszego użytkowania. W 1939 roku odrestaurowano fasadę. Przystąpiono do naprawy okien. Planowano wymianę stropów, podłóg, naprawę klatki schodowej, uprzątnięcie gruzu i śmieci z I piętra i piwnic, wymianę stopni żelazno-betonowych, pieca oraz renowację ubikacji71. Sukcesywnie uzupełniano lub wymieniano sprzęty znajdujące się na wyposażeniu łaźni72. Władze 64 CDIAUL, Towarzystwo Ochrony Zdrowia Ludności Żydowskiej w Polsce 1921– 1939, f. 503, op. 1, spr. 161, 17 V 1928. 65 Ibid., 24 XII 1928. 66 Ibid., Zestawienie przychodów i rozchodów łaźni przy Bożniczej 2 za rok 1930, f. 701, op. 3, spr. 1321. Por. W. Chajes, Sześć lat Gminy Wyznaniowej Żydowskiej…, s. 7. 67 CDIAUL, Protokoły, kosztorysy dla rekonstrukcji rytualnej łaźni przy ul. Bożniczej 2 (1936–1939), f. 701, op. 3, spr. 2042, 31 I 1936. 68 Ibid., 12 XI 1936. 69 Ibid., Też z łaźni miejskiej przy ul. Bożniczej 2, f. 701, op. 3, spr. 1149, 17–18 VII 1930. 70 Ibid., Protokoły, kosztorysy dla rekonstrukcji rytualnej łaźni przy ul. Bożniczej 2 (1936–1939), f. 701, op. 3, spr. 2042, 3 XII 1936, 29 XII 1936, 23 III 1937. 71 Ibid., 12 VII 1939. 72 Ibid., Protokoły, kontrakty, sprawozdania i inne dokumenty dotyczące łaźni rytualnej we Lwowie, przy ulicy Bożniczej, f. 701, op. 2, spr. 1629, inwentarz 1905 r., inwentarz 1911 r., inwentarz 1923 r. 114 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. sanitarne nakazały także usunięcie z obiektu prywatnych rzeczy pracowników łaźni. Gmina nie była skłonna podporządkować się tym decyzjom, w konsekwencji czego sprawa zakończyła się nałożeniem kary pieniężnej73. W trakcie kontroli stanu technicznego budynku okazało się również, że pracownicy łaźni nocują w jej pomieszczeniach, co było niezgodne z obowiązującymi przepisami. Nie znane są personalia tych osób (wiadomo jedynie że chodziło m.in. o praczkę). Niewiele jest bowiem informacji o pracownikach tego obiektu. Na listach pracowników pochodzących z lat 20. i 30. XX wieku znalazły się Beila Haberman, Bajla Hirschhorn, Rebeka Gruber, Roza Stier, Drezel Altfest, Maria Szebesta oraz Hena Margulies74 określane mianem pracownic łaźni lub łaziebnych, Fajga Krimstock, kasjerka, Breindla Gruber, nadzorczyni łaźni, oraz Albert Joachim Bank i […] Grunbaum, kasjerzy75. W kolejnych dokumentach wymieniano dozorcę Jana Grosa i jego żonę, oskarżanych o grabież wyposażanenia łaźni76. Niezależnie jednak od wyżej wspominanych trudności, przeprowadzone prace podniosły komfort kąpieli w łaźni przy ul. Bożniczej. Jak zanotował ówczesny prezes Gminy Wyznaniowej: „[…] To co zostało przeprowadzone wprowadziło wielki już postęp w tej dziedzinie ku zupełnemu zadowoleniu tych, którzy z tych łazienek korzystają”77. Na koniec warto zaznaczyć, iż łaźnia przy ul. Bożnicznej była jednym z obiektów w którym można było skorzystać z usług gastronomicznych. Na korytarzu umieszczono bowiem bufet, prowadzony przez okolicznych szynkarzy i restauratorów78. Innym przejawem prowadzonej w tym obiekcie działalności gospodarczej była możliwość zawieszania tablic ogłoszeniowych. Należność pozyskiwaną z tytułu wywieszania informacji przekazywano na cele dobroczynne79. Łaźnia przy ul. Rzeźnickiej Gmina wyznaniowa izraelicka była również właścicielką posesji nr 167 2/4 (ul. Rzeźnicka 5). Na jej terenie znajdowała się łaźnia wzmiankowana w dokumentacji pochodzącej z początku XX wieku (należy nadmienić, iż pod tym samym adresem 73 Ibid., 26 I 1931, 2 I 1932. 74 Ibid., Zestawienie przychodów i rozchodów łaźni przy Bożniczej 2 za rok 1930, f. 701, op. 3, spr. 1321; Ibid., Protokoły posiedzeń miejskich szpitali, f. 701, op. 3, spr. 694, 8 I 1925. 75 Protokoły posiedzeń miejskich szpitali, f. 701, op. 3, spr. 694, 8 I 1925. 76 Ibid., Protokoły, kosztorysy dla rekonstrukcji rytualnej łaźni przy ul. Bożniczej 2 (1936–1939), f. 701, op. 3, spr. 2042, 9 XI 1936. 77 W. Chajes, Sześć lat Gminy Wyznaniowej Żydowskiej…, s. 7. 78 CDIAUL, Protokoły z Miejskiego szpitala (1928), f. 701, op. 3, spr. 980, 18 I 1928. 79 Ibid., Protokoły ze spotkań Rady Miejskiego Szpitala (1924–1925), f. 701, op. 3, spr. 694, 21 IX 1925. 115 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. znajdowały się również prywatne mieszkania)80. W okresie I wojny światowej prócz łaźni, dzierżawionej przez Leizora Liebera81, działał tu Zakład hydropatyczny Rubina Bierera. Działalność łaźni potwierdzają dokumenty z 1914 roku wystawione przez przedsiębiorstwo Preis and Pops, specjalizujące się w instalacjach wodociągowych, kanalizacyjnych oraz urządzeniach sanitarnych82. W dokumentacji z kolejnych lat jest spora luka. W zapisach z 1921 roku zanotowano przygotowanie przedmiaru i kosztorysu niezbędnych adaptacji budynku, który poważnie ucierpiał w trakcie I wojny światowej83. Prace obejmowały roboty murarskie, instalacyjne oraz roboty określane mianem „różnych”84. Koszty prac oszacowano na 1 434 092 marek polskich. Informowano wówczas także o problemach z wodą. Zamykanie w godzinach popołudniowych wodociągów miejskich powodowało, że łazienki nie były w stanie oferować odpowiedniej liczby kąpieli, gdyż zgromadzony zapas wody wystarczał na uzupełnienie mykwy oraz wypełnienie zaledwie 10 wanien. Rozwiązaniem byłoby 80 W 1883 roku Majer Bach przy ul. Rzeźnickiej 5 prowadził sprzedaż towarów jedwabnych i bławatnych. W 1897 roku mieszkał tutaj Jakub Stern, kupiec, w 1900 roku Arnold Weiss, magister farmacji, 1902 roku Markus Weiss, kasjer i Ignacy Weiss, urzędnik prywatny, w 1910 roku Marya Alter i Beile Erblin, wdowy oraz Mojżesz Chuwin, pryw., Maksymilian Szczepankiewicz, księgowy, Izaak Weintraub, kupiec, Markus Dawid Weiss, kasjer szpitala Lazarusa oraz Moryc Weiss, kasjer szpitala izraelickiego, a także Amalia Zipper, krawczyni, zaś w 1913 roku Saul Grünsberg, właściciel hotelu; A. Kleczewski, Księga adresów miasta Lwowa. Wydanie nowe, Lwów 1883, s. 9; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik I: 1897, Lwów 1897, s. 109; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik IV: 1900, Lwów 1900, s. 166; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, Rocznik szósty: 1902, Lwów 1902, s. 177; Skorowidz adresowy Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik II: rok 1910, Lwów 1909, s. 108, 150, 177, 462, 495, 496, 524; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik siedemnasty: 1913, Lwów 1913, s. 143. 81 Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik dwudziesty: 1916, Lwów 1916, s. 189. Ta sama osoba wymieniana jest w 1902 i 1910 roku jako właściciel tej realności; Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa, rocznik szósty: 1902, Lwów 1916, s. 92; Skorowidz adresowy Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik II: rok 1910, Lwów 1909, s. 305. 82 Firma wystawiła rachunek za wykonanie syfonów odpływowych w budynku; CDIAUL, Plany budowlane wraz z kosztorysem w budynku łaźni przy ul. Rzeźnickiej 5 (1907–1936), f. 701, op. 2, spr. 1634. 83 CDIAUL, TOZ. Towarzystwo Ochrony Zdrowia Ludności Żydowskiej w Polsce 1921– 1939, f. 503, op. 1, spr. 178, 2; Przedmiar i kosztorys niezbędnych adaptacji w łazienkach rytualnych w realn. Nr 151 2/4 (l.obj. 5 ul. Rzeźnicka) we Lwowie, 20 III 1921. 84 W wykazie wyszczególniono m.in. skrobanie i szorowanie ścian i sufitów w pomieszczeniach, urządzenie betonowego podkładu w mykwie, kotłowni rozebranie starych i instalowanie nowych pieców, przebicie kanałów wentylacyjnych, ponadto przebicie nowych kanałów odpływowych, wystawienie zbiornika na węgiel, wymiana popękanych płytek w basenie kąpielowym, ułożenie nowej drewnianej podłogi, naprawa dachu, lakierowanie framug, malowanie ścian, oczyszczenie lub wymiana instalacji wodno-kanalizacyjnej; Ibid., 23 III 1921. 116 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. zamontowanie na strychu zbiornika na wodę o pojemności co najmniej 5 m³, jednakże by to uczynić konieczne było wzmocnienie przyległych ścian85. Wspomniane prace były z kolei niezwykle kosztowne, wobec czego sprawa utknęła w miejscu86. Do tej sprawy powrócono rok później. Z 1922 roku pochodzą bowiem pozwolenia na wystawienie na działce przy ul. Rzeźnickiej jednopiętrowego domu, w którym znajdować się miały rytualne łazienki87. Wygląd budynku dostosowany został do obowiązujących przepisów, rygorów religijnych oraz kształtu działki. Na planach sporządzonych przez lwowskiego architekta Leopolda Reissa, widoczny jest budynek na planie wydłużonego prostokąta (z węższym bokiem od strony ul. Rzeźnickiej) oraz wewnętrznym dziedzińcem. Na parterze i piętrze znajdować się miały pokoje kąpielowe oraz wanienne, suszarnie, poczekalnie, rozbieralnie i pisuary. Baseny w liczbie czterech umieszczono w piwnicy (wejście do nich znajdowało się na parterze). Największy, centralnie umieszczony basen miał wymiary 8 na 2,4 m oraz głębokość 2,2 m. Pozostałe były mniejsze; dwa z nich miały symetryczny układ oraz wymiary 2,2 na 2,2 m88. Ostatni liczył 4 na 2 m i w przeciwieństwie do trzech pierwszych prowadził do niego wyłącznie jeden ciąg schodów89. Z niewiadomych przyczyn prace w budynku przy ul. Rzeźnickiej przerwano; ich dokończenie miało miejsce dopiero w 1928 roku90. Od tego czasu budynek służył celom gminnym, lecz nie jako łazienki. Zmieniono bowiem jego pierwotne przeznaczenie – w zachowanych dokumentach opisywany był jako biblioteka91. W 1932 roku przedłożony został do akceptacji władz plan przebudowy łaźni rytualnej przy ul. Rzeźnickiej l. 5 będącej własnością Żydowskiej Gminy Wyznaniowej we Lwowie92. Jego pojawienie się stanowiło pokłosie dyskusji nad potrzebą uruchomienia nowoczesnej łaźni rytualnej, mającej odciążyć istniejące już obiekty. Wstydem – argumentowano – jest dla tak starej społeczności, jak lwowska, by w swym posiadaniu miała łaźnie, których stan jest dużo gorszy niż porównywalnych obiektów z małych miasteczek. Co więcej korzystanie z działających łaźni postrzegane było jako niebezpieczne dla zdrowia użytkowników, a co za tym idzie grożące brakiem możliwości wypełniania podstawowego nakazu judaizmu, jakim jest regularne obmywanie ciała. Podkreślano również, iż o nowy obiekt zabiegano od kilkunastu lat; 85 Ibid., 23 III 1921. 86 Ibid., 1 IV 1921. 87 DALO, Akta realności domu nr 5 ul. Rzeźnicka, f. 2, op. 2, spr. 3585, 24 V 1922. 88 Na planie z 19 VIII 1932 r. basen znajdujący się po lewej stronie opisano jako damski, zaś basen znajdujący się po prawej stronie jako męski; Ibid., 19 VIII 1932, 12 IX 1932. 89 Ibid., Plan na wybudowanie łazienek rytualnych (mykwy) przy ulicy Rzeźnickiej no 5 we Lwowie, 24 V 1922. 90 CDIAUL, Plany budowlane wraz z kosztorysem w budynku łaźni przy ul. Rzeźnickiej 5 (1907–1936), f. 701, op. 2, spr. 1634, 21 IX 1928. 91 Ibid., 16 IV 1931. 92 DALO, Akta realności domu nr 5 ul. Rzeźnicka, f. 2, op. 2, spr. 3585, 12 IX 1932. 117 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. odbywały się w tej sprawie niezliczone zebrania, stosowane były interpelacje i rezolucje. Z uwagi na brak efektów działań Zarządu Gminy, siedemnastu jej członków uformowało komitet mający na celu monitorowanie rozwiązania tej sprawy poprzez jej pozytywne załatwienie93. Komitet zwrócił się do Zarządu z propozycją mianowania go komisją budowy łaźni, pozostającą pod wpływami Zarządu. Z uwagi na fakt, iż jedynym celem powołania Komitetu było doprowadzenie do uruchomienia nowego obiektu, zaproponowano, iż w sytuacji gdyby Zarządowi nie odpowiadał skład komisji, możliwe będą roszady personalne. Ostatnimi z zachowanych dokumentów są wzmianki dotyczące wyasygnowania w latach 1929–1934 na te łazienki sumy 55 000 zł94 oraz kosztorysy dokończenia prac w budynku przy ul. Rzeźnickiej pochodzące z lat 30. XX wieku, poświadczające, że po ich zakończeniu „[obiekt] odpowiadać będzie wszelkim wymogom nowoczesnym”95. Łaźnia przy ul. Berka Joselewicza W 1874 roku na posesji o lwh. 462 2/4 znajdowało się letnie kąpielisko96. Dwa lata później władze miasta przychyliły się do prośby właściciela tej realności i wydały zgodę na przekształcenie, należącego do niego murowanego, parterowego domu, w którym mieścił się zakład stolarski na łazienki97. Ich wygląd tak opisywano w dokumentach z 1878 roku: Z przedsionka budynku wchodzi się do wygodnego i należycie oświetlonego pokoiku, w którym jest mykwa na naturalnym źródle urządzona. Urządzenie tejże, odpowiadałoby zgodnie z opisanym przez fizyka miejskiego zamierzeniem całości, gdyby tylko na dnie tejże, które jest kamiennymi płytami wyłożone, urządzona była rura odpływowa, za pomocą której byłaby możność po każdorazowym użyciu odprowadzenia wody zanieczyszczonej z łazienek98. Problem z należytym oczyszczaniem basenu należało rozwiązać jak najszybciej. W tym celu zobligowano właściciela obiektu do urządzenia odpowiedniego odpływu99. Okazało się jednak, iż osoba, którą władze wskazały jako właściciela – Baruch Zimmermann – nim nie był, a sprawa dotyczyła Abrahama Ozjasza Scheina. Ów nie był skłonny do jakichkolwiek zmian100. W piśmie wyjaśniającym zanotował: 93 CDIAUL, Łaźnia przy ul. Arsenalskiej 7, f. 701, op. 3, spr. 1148, 27 XI 1936. 94 W. Chajes, Sześć lat Gminy Wyznaniowej Żydowskiej…, s. 7. 95 Ibid. 96 DALO, Akta realności Berka Joselewicza 26, f. 2, op. 1, spr. 7035, […] 1874. 97 Ibid., 18 VIII 1876, 19 V 1877, 30 V 1877. 98 Ibid., 3 I 1878. 99 Ibid., 3 I 1878, 26 II 1878. 100 Ibid., 38796/78. 118 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. […] Wspominana mykwa źródłem jest z którego woda się do takiej wysokości podnosi, że ta codziennie wyczerpaną być musi, gdyż w przeciwnym wypadku woda by się wylała i cały budynek by zniszczyła, z której to przyczyny powyższy nakaz nieusprawiedliwionym się okazuje, a to tym bardziej, że proszący faktycznie dziennie wodę z tej mykwy wyczerpać musi, którą on do znajdujących się w tym domu kanałów odpływowych wlewa. Mykwa ta znajduje się w uliczce źródlanej, a woda podnosi się aż do podłogi i jest o wiele czystsza od wód studziennych w tym mieście101. Kolejna komisja kontrolująca wszystkie lwowskie mykwy102, stwierdziła, że zainstalowanie pompy na niewiele się zdało, gdyż ta nie sięgała dna, w konsekwencji czego woda nie była wymieniana w całości103. W rezultacie obiekt miał zostać zamknięty jako niespełniający przepisów sanitarnych. Odnotowano także jeszcze jeden istotny fakt, w 1878 roku przeprowadzono renowację mykwy, w wyniku której dno zostało podwyższone o 2 metry. Tym samym brudna woda pozostawała pomiędzy górnym a dolnym dnem104. Gmina żydowska odwołała się od tego zarzutu, twierdząc że woda jest tak czysta, że patrząc w nią, widać dno basenu105. W 1879 roku nakazano wymianę wody w basenie przynajmniej raz w tygodniu (jak zanotowano „czyszczenie mykwy odbywa się poprzez wyczerpywanie wody aż do samego dna”). Zalecono również wykonanie ocembrowania106. W 1880 roku właściciel mykwy zdecydował się zmodernizować obiekt poprzez dodanie ogrzewalni, 3 oddziałów dla wanien i nowych wychodków107. Dach nad tymi częściami budynku był ogniotrwały, zaś podłoga wykonana z cegły 108 . Ponadto uruchomiono ogrzewalnię109. W kolejnych latach zajęto się m.in. sprawą odprowadzania fekaliów z ubikacji mieszczących się przy łazienkach110. Okazało się bowiem, że brak właściwych odpływów skutkował zanieczyszczaniem wody w basenie111. Jedynym rozwiązaniem okazało się zamontowanie silniejszej pompy112. Mimo kolejnych wątpliwości, obiekt działał. Potwierdziło to pozwolenie wydane przez Magistrat miasta Lwowa w 1893 roku113. W latach 1894–1895 dobudowano 101 Ibid., 24 IX 1878. 102 Ibid., 3 I 1879. 103 Ibid., 26 XII 1878. 104 Ibid., 31 V 1888. 105 Ibid., 28 III 1879. 106 Ibid., 16 V 1879. 107 Ibid., 18 IV 1880, 29 VIII 1880. 108 Ibid., 5 V 1880. Projekt zatwierdzony został 17 VIII 1880. 109 Ibid., 29 VIII 1880. 110 Ibid., 17 II 1889. 111 Ibid., 6 VII 1880. 112 Ibid., 6 VII 1880. 113 Ibid., 3 V 1893 (Karta przemysłowa na utrzymanie zakładu kąpielowego nielekarskiego we Lwowie). 119 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. magazyn oraz ustępy. Z 1910 roku pochodzi adnotacja o groźbie zawalenia się łazienek, w konsekwencji czego w 1912 roku wydano nakaz zamknięcia tego obiektu. Działalność wznowiono dwa lata później. Wtedy też budynek został zdemolowany. Nie wiadomo jakie były poniesione wówczas straty oraz jak toczyła się dalsza historia tego budynku, gdyż materiał źródłowy urywa się w tym miejscu. Na koniec należy wymienić zakłady kąpielowe, które stanowiły własność lub były prowadzone przez przedstawicieli społeczności żydowskiej, jednakże nie spełniały funkcji rytualnych. Do tej grupy należały łazienki przy ul. Kotlarskiej 6114 będące własnością Mendla Meiselsa, Izaka Rechtschaffera przy ul. Pełczyńskiej 5, łaźnia rzymska przy ul. Kołłątaja 8 prowadzona przez Jakuba Günsberga oraz zakład przy ul. Podgórnej 3 Jakuba Schwarza. Osoby zarządzające łaźniami zmieniały miejsca zatrudnienia, pracując zarówno dla Żydów, jak i nie-Żydów. Taką postawę prezentował m.in. dzierżawca łaźni przy ul. Bożniczej – Szaja Oswald Kugel – zarządzający również zakładami przy ul. Szpitalnej oraz przy pl. Zbożowym115. Podsumowanie Żydowskie łaźnie i mykwy stanowiły stały element infrastruktury miasta Lwowa przed wybuchem II wojny światowej. Pozostawały własnością gminy lub osób prywatnych, zarządzane były przez Żydów i nie-Żydów, służąc wszystkim zainteresowanym. Dawały możliwość obmycia z brudu oraz wypełniania nakazu rytualnego oczyszczania ciała. Mimo że liczba łaźni na przestrzeni omawianego okresu ulegała zmianie, a zachowany materiał źródłowy nie pozwala jednoznacznie stwierdzić, ile osób, rokrocznie, korzystało z kąpieli oraz ile odbierało bezpłatne bilety wstępu*, to niezaprzeczalnym pozostaje fakt, iż wspomniane przybytki stanowiły duże obciążenie dla budżetu gminy. Istnienie kilku łaźni stanowiło również o pozycji gminy, gdyż wyłącznie duże wspólnoty, mogły pozwolić sobie na utrzymanie więcej niż jednego gminnego zakładu kąpielowego. Ponadto wielkość obiektu, jego stan techniczny oraz zaplecze odzwierciedlało możliwości finansowe wspolnoty, potrzeby i preferencje mieszkańców. W przypadku gminy lwowskiej wyrażnie widać, że modernizowane i przebudowywane łaźnie służyły przede wszystkim uboższej części mieszkańców Lwowa. Zamożni lwowianie wyznania mojżeszowego korzystali bowiem z obiektów prywatnych o wyższym standardzie. Z tego też względu władze gminne decydowały się na 114 Ibid., Akta realności Kotlarska 6, f. 2, op. 1, spr. 5194. W dokumentacji zachowały się plany łaźni parowej, łazienek w kamienicy czynszowej na realności nr 607 2/4 z 1893 roku. 115 Skorowidz adresowy Król. Stoł. Miasta Lwowa rocznik II: rok 1910, Lwów 1909, s. 288. * Każda gmina gwarantowała stałą pulę bezpłatnych biletów najuboższym mieszkańcom, by w ten sposób zapewnić im możliwość uczęszczania do mykwy i wypełniania obowiązku religijnego. 120 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. zmniejszanie kosztów ich utrzymania poprzez łączenie łaźni z innymi obiektami (np. rzeźnią) bądź wynajem części pomieszczeń na cele mieszkalne czy handlowe. Przez cały omawiany okres łaźnie rytualne pozostawały pod stałą kontrolą władz żydowskich i nieżydowskich. Nie zawsze jednak działania obu organów nadzorczych pozostawały ze sobą zgodne. Świadczy o tym chociażby odmienne podejście do stanu technicznego łazienek oraz protesty władz żydowskich przeciw ich zamykaniu, rozumiane jako działania godzące w wolność religijną. Należy zarazem podkreślić, iż wielokrotnie pojawiające się wzmianki dotyczące fatalnego stanu zakładów kąpielowych znajdują odzwierciedlenie w opisach dotyczących wszystkich tego typu obiektów z terenów Lwowa. W notatce z 1914 roku czytamy: […] Wszystkie zakłady kąpielowe cieszą się ogromną frekwencją, ale też z wyjątkiem jednego zakładu św. Anny, są w najwyższym stopniu zanieczyszczone i zawszone. Zakład św. Anny zarezerwowany wyłącznie dla oficerów, bywa bardzo troskliwie codziennie czyszczony i dezynfekowany, wszystkie inne przepełnione żołdactwem, które korzysta z chwilowego pobytu we Lwowie i pragnąc pozbyć się wszy, pozostawia je miastu na pamiątkę […]116. Brak środków finansowych a także przeciwdziałanie złemu stanowi sanitarnemu obiektów próbowano przezwyciężyć po zakończeniu I wojny światowej, poprzez pozyskanie funduszy na naprawę i odbudowę od American Joint Distribution Comittee117. Wśród aplikujących gmin nie było jednak lwowskiej118, w której łaźnie wznowiły pracę niedługo po zakończeniu działań wojennych119. By poprawić ich stan techniczny, w 1921 roku powołano 12-osobowy komitet mający czuwać nad polepszaniem warunków kąpieli. Do zadań komitetu należało także dystrybuowanie bezpłatnych biletów oraz nadzorowanie czystości rytualnych basenów120. Wspominane prace przynosiły wymierne efekty, czego przykładem jest również obywatelska postawa zabiegania o nowoczesny obiekt przy ul. Rzeźnickiej czy też formowanie się grup pań zrzeszonych w Towarzystwie „Mikweh Izrael”, które zajmowały się czystością i 116 Lwów po inwazyi rosyjskiej wrzesień-grudzień 1914. Opowiadanie naocznego świadka, Wien [1915], s. 31. 117 CDIAUL, Towarzystwo Ochrony Zdrowia Ludności Żydowskiej w Polsce 1921– 1939, f. 503, op. 1, spr. 166, […] II 1922. 118 Ibid., f. 503 op. 1, spr. 22, 2 I 1922. Prośba o pomoc finansową została wystosowana dopiero w 1922 roku; Ibid., Amerykański Generalny Sanitarny Komitet do wydawania lekarstw, wyposażenia szpitali, przychodni, domów sierot w Galicji (1922–1923), f. 701, op. 3, spr. 647, 26 VI 1922. 119 Wszystkie zakłady działały jednak na ograniczoną skalę, gdyż do roku 1921 zaczęły ponownie funkcjonować wodociągi miejskie; A. Bonusiak, Lwów w latach 1918-1939. Ludność – Przestrzeń – Samorząd, Rzeszów 2000, s. 23. 120 Ibid., Towarzystwo Ochrony Zdrowia Ludności Żydowskiej w Polsce 1921–1939, f. 503 op. 1, spr. 11, 3 XI 1922; f. 503, op. 1, spr. 93, 17 V 1922. 121 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. upiększaniem łaźni121. Co więcej, podkreślić należy, iż z podobnymi problemami borykały się także łaźnie rytualne z innych miast i miasteczek. Niezależnie jednak od wszystkich trudności, do 1939 roku członkowie lwowskiej społeczności żydowskiej mieli możliwość rytualnych kąpieli w wyżej opisanych obiektach. The Jewish baths (mikveh) in Lviv. History of the selected objects from the time of the second half of XXth century until 1939 Anna JAKIMYSZYN-GADOCHA Jagiellonski University in Cracow, Faculty of History, Institute of Jewish Studies, Department of Culture of the Jews, 19 Józefa str., Kraków 31-056, Poland

The Jewish bath-houses and mikveh were the part of infrastructure of Lviv to World War II. They were in property of urban society or private persons, Jews and non-Jews ruled them. These bath-houses and mikvah were in general use, they gave to the person an opportunity to wash off dirt or execute the religious ritual of cleaning of a body. The Lviv community clearly shows that the Jewish baths and mikvah, which were constantly modernized and reconstructed, used mainly by poor townspeople. The wealthy habitants of Jewish religion used private establishments with higher standards. Because of this, the city government tried to reduce the cost of public baths, combining with other objects (for example, with a local butchery) or giving their space for the apartment or commercial purposes. Keywords: Lviv of the second half of ХІХth century to 1939, Jews, Jewish bath- houses (mikveh). 121 Ibid., Protokoły, kontrakty, sprawozdania i inne dokumenty dotyczące łaźni rytualnej we Lwowie, przy ulicy Bożniczej, f. 701, op. 2, spr. 1629, 28 V 1924. 122 A. Jakimyszyn-Gadocha ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 103–123. Єврейські лазні (мікви) у Львові. Історія вибраних об’єктів з часу від другої половини ХІХ століття до 1939 року Анна ЯКІМИШИН-ҐАДОХА Яґеллонський університет, Історичний факультет, Інститут юдаїстики, Заклад єврейської культури, ul. Józefa 19, Kraków 31-056, Польща

Єврейські лазні й мікви були сталим елементом інфраструктури Львова до Другої світової війни. Вони знаходилися у власності міської громади або приватних осіб, а управляли ними як євреї, так і не-євреї. Ці лазні й мікви були загального користування, вони давали людині можливість просто відмитися від бруду або ж виконати релігійний ритуал очищення тіла. На прикладі львівської громади виразно видно, що єврейські лазні й мікви, які постійно модернізували й перебудовували, використовували переважно бідніші містяни. Заможні ж мешканці юдейського віросповідання користувалися приватними закладами з вищими стандартами. Через це міська влада намагалася зменшити витрати на лазні загального користування, поєднуючи з іншими об’єктами (наприклад, з міською бойнею) або віддаючи їх приміщення під помешкання чи торговельні цілі. Ключові слова: Львів другої половини ХІХ ст. і до 1939 р., євреї, єврейські лазні (мікви). 123 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Visnyk ISSN 2078-6107. of the Вісник Lviv University. Львівського Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 124–139.С. 124–139. Спецвипуск. УДК 94:726.8.03](477.83-25) Najstarsze płyty nagrobne na cmentarzu Łyczakowskim we Lwowie z drugiej połowy XVIII i początku XIX wieku Chrystyna CHARCZUK Lwowski Narodowy Uniwersytet Agrarny, Katedra Dizajnu Środowiska Architektonicznego, ul. Wołodymyra Wełykoho 1, Dublany 80371, Rejon żółkiewski, Ukraina

W artykule podjęto pierwszą w literaturze przedmiotu próbę podsumowania stanu badań płyt nagrobnych na cmentarzu Łyczakowskim we Lwowie, pochodzących z drugiej połowy XVIII i początku XIX wieku. Płyty te zachowały się w stosunkowo dobrym stanie i należą do najstarszych historycznych i artystycznych zabytków cmentarza, ponieważ pochodzą głównie z czasów jego założenia. Analizując zamieszczone na płytach daty, ogólny wygląd płyt oraz inskrypcje można stwierdzić, że w większości odpowiadają one analogicznym zabytkom europejskiej sztuki sepulkralnej tego okresu. Wśród nich są także obiekty o rzadko występującej stylizacji, przez co można je określić wręcz jako unikatowe na obszarze dzisiejszej Ukrainy. Niestety zły stan niektórych płyt nie pozwala na zidentyfikowanie pochowanych pod nimi osób. Słowa kluczowe: płyty nagrobne, cmentarz Łyczakowski, inskrypcja, księga cmentarna. Kamiennych płyt nagrobnych na cmentarzu Łyczakowskim z końca XVIII i początku XIX wieku, które mają szczególną wartość historyczną oraz artystyczną, nie pozostało zbyt wiele. Należy również zauważyć, że kamienne płyty nagrobne z drugiej połowy XIX wieku mają mniejszą wartość, ponieważ od tego czasu rozpoczyna się masowa ich produkcja w specjalistycznych warsztatach kamieniarskich. Liczba odnalezionych przeze mnie w latach 2014–2015 dawnych płyt nagrobnych wynosi 25, z których 19 miało dające się odczytać inskrypcje, a na 6 napisy były nieczytelne. Ponadto nie udało mi się zlokalizować – być może już nieistniejących – trzech płyt, o których wpominają księgi cmentarne z lat 1920–1930. 11 ze wspomnianych płyt opisywał jeszcze w 1890 r. Władysław Ciesielski, badacz cmentarza Łyczakowskiego. Odczytał on wówczas inskrypcje wykute na 9 z nich. Najstarsze płyty nagrobne datowane są na 1786 r. i pochodzą z czasu powstania cmentarza Łyczakowskiego, a kolejne pochodzą już z pierwszej dekady XIX wieku, i zostały opisane w literaturze dotyczącej tej problematyki. © Charczuk Ch., 2016 124 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Do najstarszych, istniejących do dziś, zaliczają się płyty nagrobne z 1787 r. Są to płyty Scholastyki z Nikorowiczów Augustynowiczowej i Angeli Ludwiki z Komorowskich hrabiny Bąkowskiej. Inskrypcje na obu tych płytach odczytałam osobiście. Na cmentarzu znajdują się jeszcze inne, starsze płyty, które datuje się na XVII wiek. Zostały one pod koniec XVIII wieku przetransportowane z cmentarzy przykościelnych likwidowanych wskutek wprowadzenia w życie dekretów cesarza Józefa II. Tak się stało m.in. z płytami pochodzącymi z cmentarza znajdującego się przy katedrze ormiańskiej1. Wiele dawnych kamiennych płyt zostało zniszczonych podczas regulacji cmentarza w r. 1933, gdy wytyczano nowe aleje i ścieżki2. Destrukcja wskutek upływu czasu, a także brak należytej opieki nad zabytkami sprawiły, że zachowały się one w złym stanie: wiele z nich jest pozbawionych inskrypcji pamiątkowych lub napisy są nieczytelne; część płyt nosi też ślady celowej dewastacji. Najwięcej płyt nagrobnych i nagrobków z przełomu XVIII i XIX wieku znajdowało się w pobliżu drewnianej altanki, która niegdyś mieściła się na 9. polu3, prawie w samym centrum najstarszej części cmentarza4. Wskazują na to również wpisy w księgach cmentarnych cmentarza Łyczakowskiego z lat 1920–1930. W latach pięćdziesiątych XX wieku, kiedy w pobliżu altanki drewnianej zaczęto grzebać oficerów sowieckich, zniszczono wiele dawnych płyt i nagrobków, a potem zburzono również samą altankę. Wówczas duża liczba zabytków z końca XVIII i początku XIX wieku, niekiedy o dużej wartości artystycznej, została utracona bezpowrotnie. Dawne płyty można obecnie spotkać na polach 6, 7, 10 i 14. Jak twierdzi historyk Władysław Ciesielski – niemal jedyny ich badacz – pod koniec XIX wieku ich opisowi można było poświęcić oddzielną pracę5. Niestety do dziś mało kto zajmował się tą problematyką. O dawnych płytach nagrobnych cmentarza Łyczakowskiego można przeczytać jedynie w pracach Józefa Białyni Chołodeckiego, Aleksandera Medyńskiego, Mykoły Hołubcia, 1 O odkopaniu płyt ormiańskich na сmentarzu Łyczakowskim w latach trzydziestych XX wieku wspomina Bronisława Prendkówna (zob. B. Prendkówna, 150 lat historii Cmentarza Łyczakowskiego, „Przegląd Krajoznawczy” (Lwów), 1938, nr 10–12, s. 178). 2 A. Medyński, Ilustrowany przewodnik po cmentarzu Łyczakowskim, Lwów 1937, s. 74. 3 W tym tekście słowo „pole” używa się dla określienia części terytorium cmentarza, ograniczonej alejami, i odpowiada znaczeniu terminu „kwatera”, używanym teraz dość często w polskiej literaturze naukowej. Słowo „pole” wykorzystywano przez takich historyków, jak M. Baczyńska, M. Orłowicz, A. Medyński, S. Nicieja, J. Biriulow, a także w dokumentach archiwalnych i czasopismach z końca ХІХ i początku ХХ wieku. Stosowało się ono nie tylko do cmentarzy lwowskich – Łyczakowskiego i Janowskiego, ale i innych cmentarzy Galicji. S. Nicieja używał słowo „pole” również w tym sensie (zob. S. Nicieja, Cmentarz Łyczakowski we Lwowie w latach 1786–1986, Wrocław 1989, s. 12), a slowo „kwatera” w wypadku masowych pochówków wojskowych (zob. S. Nicieja, Cmentarz Łyczakowski..., s. 307). 4 A. Medyński, Ilustrowany przewodnik…, s. 74. 5 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy z cmentarzy lwowskich, Lwów 1890, s. 75. 125 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Bronisławy Prendkówny6. Ważne materiały znajdują się również w Państwowym Archiwum Obwodu Lwowskiego (Державний архів Львівської області), m.in. we wspomnianych księgach cmentarnych z lat 1920–1930 (fond P–3152, opis 1). Dawne kamienne płyty nagrobne cmentarza Łyczakowskiego można podzielić według materiału (piaskowiec, marmur), dekoracji rzeźbiarskiej lub stylu. Piaskowiec dawniej pobierano z dolnych warstw wyrobiska i dla tego miał on szczególną twardość. Z racji iż ten materiał nie ulegał poważniejszej destrukcji wskutek upływu czasu, doskonale nadawał się i był często wykorzystywany do wykonywania płyt nagrobnych. Kształt płyt był głównie prostokątny, ale istniały także płyty zaowalowane w górnej części albo o przekroju trapezowym. Z reguły – jak wynika z ksiąg cmentarnych z lat 1920–1930 – płyta miała 1 wiedeński klafter długości (to jest 1,896 m). Jeśli mowa o dekoracjach rzeźbiarskich, to płyty można podzielić na te, które je zawierają, jak i te, które zostały opatrzone tylko inskrypcją. Do najbardziej charakterystycznych symboli sepulkralnych, które znajdują się na nagrobkach i dawnych płytach nagrobnych cmentarza Łyczakowskiego drugiej połowy XVIII i początku XIX wieku należą: przedstawienie Golgoty, wąż, zjadający własny ogon (uroboros), kotwica, kielich z hostią, czaszka z piszczelami, amfora, kosa, klepsydra, ptasie skrzydła, gasnące pochodnie skierowane w dół, złamane świece, gałązki wawrzynowe i oliwne, a także – w przypadku żołnierzy – insygnia wojskowe (kaduceusz, broń i in.). Należy pamiętać, że w górnej części płyty nagrobnej w większości przypadków umieszczano głównie Golgotę, uroborosa albo kotwicę. Na dole płyty zazwyczaj umieszczano czaszkę ze skrzyżowanymi piszczelami, klepsydrę, kosę, ptasie skrzydła lub złamane świece. Na płytach nagrobnych z reguły odnotowywano takie informacje jak: nazwisko osoby zmarłej (w przypadku kobiet zazwyczaj także nazwisko panieńskie), niekiedy tytuł lub zawód (np. „artysta muzyki”), ponadto podawano datę urodzenia i śmierci lub samą datę śmierci i liczbę przeżytych lat, a także epitafium – krótki napis pamiątkowy w formie wiersza lub prośby o modlitwę. Taka symbolika i tego typu inskrypcje są charakterystyczne również dla dawnych płyt nagrobnych występujących na cmentarzach Polski, Czech, północnych Węgier (dzisiejszej Słowacji), Austrii właściwej czy innych krajów niemieckich. Analogiczne płyty nagrobne były fundowane również na wileńskim cmentarzu Na Rossie, warszawskich Powązkach i nieistniejącym już cmentarzu Świętokrzyskim przy ul. Nowogrodzkiej w Warszawie czy francuskim Pere Lachaise. Przy tym warto zauważyć, że najstarsze z płyt nagrobnych cmentarza Łyczakowskiego pochodzą z ostatniej ćwierci XVIII wieku i mogą z nimi konkurować w Europie tylko płyty nagrobne z wileńskiego cmentarza Na Rossie, który jako nowoczesny pozamiejski cmentarz nieprzykościelny został założony w 1769 r. (oficjalnie otwarto go w 1801 r.). 6 J. Białynia Chołodecki, Cmentarz Łyczakowski, „Kronika Powszechna” (Lwów), 1911, nr 48, s. 340; A. Medyński, Ilustrowany przewodnik…; M. Голубець, Личаківський цвинтар у Львові (Первопочини цвинтаря і його найстарші надгробки), „Діло” (Львів), 1932, № 233, 20 жовтня; B. Prendkówna, 150 lat historii Cmentarza Łyczakowskiego, „Przegląd Krajoznawczy” (Lwów), 1938, nr 10–12, s. 176–183. 126 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. W zdobnictwie nagrobnym cmentarza Łyczakowskiego rozwinięta została cała chrześcijańska symbolika pośmiertna7. Najbardziej rozpowszechnioną dekoracją dawnych płyt nagrobnych na cmentarzu Łyczakowskiem z drugiej połowy XVIII i początku XIX wieku, typową dla europejskiej sztuki sepulkralnej, było przedstawienie Golgoty, symbolu odkupienia ludzkich grzechów i Męki Pańskiej – w górnej części płyty, a także czaszki ze skrzyżowanymi piszczelami znajdujące się w dolnej części płyty, które symbolizowały nieubłaganną i niszczącą wszystko śmierć, a także przejście ku doskonałości i zmartwychwstaniu. Czaszka ludzka pojawia się na europejskich pomnikach sepulkralnych jednocześnie ze scenami Ukrzyżowania, można ją zobaczyć u stóp krucyfiksu. To są szczątki praojca Adama, pochowanego według legendy na wzgórzu, w pobliżu Jerozolimy, nazywanym Wzgórzem Czaszki (gr. Golgota – czaszka). Szczątki Adama u stóp krzyża przypominają, że śmierć jest karą za grzech pierworodny, a wybawieniem od niego jest Chrystus, który przez swoją mękę na krzyżu oddał za człowieka życie i stał się nowym Adamem. Czaszka w symbolice sepulkralnej oznacza przede wszystkim ludzką śmierć, a właściwie marność ciała, które, mimo iż zostało stworzone przez Boga, to ulega zniszczeniu. W symbolice chrześcijańskiej ludzka czaszka przypomina również o śmiertelnych dla duszy skutkach grzechu. Jednak właśnie sama śmierć jest bramą do życia wiecznego, toteż czaszkę można uznać także za znak wiary w zmartwychwstanie. Jedną z najstarszych kamiennych płyt nagrobnych na cmentarzu Łyczakowskim zanotował pod koniec XIX wieku wspomniany już badacz Władysław Ciesielski. Dzięki staraniom ówczesnego zarządcy cmentarza Tytusa Tchórzewskiego, w pobliżu wspomnianej drewnianej altanki wykopano ją spod ziemi8. W pracy W. Ciesielskiego wspomniano, że z resztek napisu na płycie można było odczytać, że człowiek pochowany pod nią zmarł 15 czerwca 1787 r. Pod tym napisem wyryty został w kamieniu kielich z hostią, a pod nim – czaszka z piszczelami. Możliwe, że niezidentyfikowany z imienia i nazwiska zmarły był jednym z tych kapłanów, którzy w celu zmiany nastawienia opinii publicznej do podmiejskich cmentarzy (dotychczas chowano na cmentarzach przykościelnych) dla przykładu kazał po swojej śmierci pochować się na cmentarzu Łyczakowskim9. Na tym samym 9. polu obok drewnianej altanki został pochowany pod kamienną płytą kasztelan owrucki Mikołaj Trzeciak10. Na jego płycie nagrobnej, co wiemy z literatury11, był napis, prawie już nieczytelny, po łacinie: 7 Ł. Charewiczowa, Cmentarze Lwowa, „Ilustrowany Kurier Codzienny” (Kraków), 1936, nr 305, 2 listopada. 8 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 75; J. Białynia Chołodecki, Cmentarz Łyczakowski, „Kronika Powszechna”, 1911, nr 48, s. 340; B. Prendkówna, 150 lat historii cmentarza Łyczakowskiego, „Przegląg Krajoznawczy” (Lwów), 1938, nr 12, s. 183. 9 M. Голубець, Личаківський цвинтар у Львові (Первопочини цвинтаря і його найстарші надгробки), „Діло” (Львів), 1932, № 233, 20 жовтня. 10 Ta płyta istniała jeszcze w końcu lat trzydziestych XX wieku (zob. B. Prendkówna, 150 lat historii…, s. 183). 11 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 75; A. Medyński, Ilustrowany przewodnik…, s. 74; J. Białynia Chołodecki, Cmentarz Łyczakowski, s. 340; B. Prendkówna, 150 lat historii…, s. 183). 127 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. NIKOLAUS TRZECIAK CASTELANI OVRUCENSIS, NATUS 1768. Z inskrypcji wiemy również, że kasztelan zmarł 23 kwietnia 1790 r. – informuje o tym inskrypcja umieszczona obok czaszki ze skrzyżowanymi piszczelami. W księgach cmentarnych wspomniano tę płytę pod numerem 150 na 9. polu12. Płyta ta nie zachowała się do dzisiaj. Blisko niej, według zapisów ksiąg cmentarnych, pod numerem 151 znajdowała się jeszcze jedna płyta, niezawierająca jednak informacji indentyfikujących zmarłego13. W pobliżu dawnej altany mieściła się również płyta nagrobna, na której w górnej części był wyrzeźbiony krzyż, a z inskrypcji wiadomo, że został tam pochowany Leopold Karol Piller, który „żył pobożnie lat 21 i umarł w stanie kawalerskim R. P. 1793”14. Na 10. polu, w pobliżu pomnika Amelii Gołębskiej (†1825 r.) autorstwa Antona Schimsera, mieści się jedna z najstarszych płyt nagrobnych na cmentarzu Łyczakowskim, która dotrwała do dnia dzisiejszego prawie nieuszkodzona. Pod nią pochowana hrabina Angela (po polsku Aniela) Ludwika z Komorowskich Bąkowska, która umarła w 1787 r., mając 44 lata. Na płycie dobrze zachował się napis w języku polskim, ujęty w ramkę w stylu późnobarokowym i rozdzielony wyrytą w kamieniu czaszką ze skrzyżowanymi piszczelami: DOM ODPOCZYWA TU ANGELA LUDO= WIKA Z KOMOROW= SKICH HRABINA BĄKOWSKA W 44: WIEKU SWEGO ZE= SZŁA O WESTSZNIE= NIE DO BOGA ZA DUSZE SWOIE UPRA= SZA PRZENIOSŁA SIĘ DO WIECZNOŚCI D. 1 WRZEŚNIA 1787 ROKU* 12 Państwowe Archiwum Obwodu Lwowskiego / Державний архів Львівської області (dalej: ДАЛО), ф. P–3152, оп. 1, спр. 15, с. 91. 13 Ibid. 14 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 74; B. Prendkówna, 150 lat historii…, s. 183. * W tym tekście autor podaje prawie wszystkie osobiście odczytane epitafia na istniejących teraz dawnych płytach nagrobnych cmentarza Łyczakowskiego. Przy tym zachowana jest oryginalna stylistyka ich napisania. W nawiasach kwadratowych podane są utracone i nieczytelne fragmenty napisów. 128 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Rodzicami Anieli Ludwiki z Komorowskich hrabiny Bąkowskiej byli: Ignacy Komorowski z Komorowa herbu Korczak (urodzony około 1710 r., zmarły 23 lutego 1760 r.), kasztelan chełmski, i Katarzyna Radecka z Radecza herbu Godziemba (urodzona okolo 1710 r.), mężem – Mateusz hrabia Jaksza-Bąkowski z Bąkowa i Zaborowa herbu Gryf, stolnik halicki, cześnik kołomyjski (1746 r.), podczaszy halicki (1761 r.)15. Na 10. polu przy alei, która oddziela je od 15. pola, w pobliżu najwyższej neogotyckiej edykuły cmentarza Łyczakowskiego, w której zostały pochowane hrabina Józefa z Ryszczewskich Chołoniewska i hrabina Melania z Chołoniewskich Lewicka, zachowała się płyta kamienna, na której w górze wyrzeźbiono krzyż, a na dole – czaszkę ze skrzyżowanymi piszczelami. Z napisu częściowo zatartego, który został wykonany w języku polskim, wiadomo, że została tu pochowana „Magdalena Migdalska, zmarła dnia 30 września 1817 roku” i około środkowej cześci płyty widać wyryty w kamieniu wizerunek kielicha z hostią16. Nieco dalej, jeśli iść w kierunku bramy cmentarza, także na 10. polu, zachowała się jedna z najstarszych i najpiękniejszych płyt z dekoracją rzeźbiarską. Leży pod nią nieznany z nazwiska żołnierz, o czym świadczą militarne motywy zdobnicze na płycie. W górnej partii umieszczono: kotwicę, ul pleciony z łozy, dwa kaduceusze i dwie gałązki oliwne, a w dolnej – dwie skrzyżowane ze sobą armaty, związane wstęgą, z których luf wydobywa się dym. W miejscu przecięcia się luf armatnich siedzi sowa, która opiera się pazurami o broń. Obok tej płyty mieści się jeszcze jedna – z napisem łacińskim informująca, że pod nią pochowana została Felicja Immer de Treüenfeld, która urodziła się w 1733 r. w Mediolanie, umarła zaś w 1799 r. we Lwowie. Płyta skierowana jest w przeciwną stronę niż inne, tj. górą ku zachodowi. Możliwe, że była przetransportowana z jakiegoś cmentarza przykościelnego ze śródmieścia. Na tej płycie, w górnej części obok Golgoty, wyrzeźbiono z jednej strony słońce, z drugiej – księżyc. Kolejna dawna kamienna płyta nagrobna mieści się na 10. polu. Zdobi ją w dolnej partii motyw amfory. Niestety nie wiadomo, kto został pod tą płytą pochowany, bowiem inskrypcja została zatarta. W latach 1920–1930 resztki uszkodzonej dawnej kamiennej płyty nagrobnej zostały odnowione przez kogoś z rodziny Czernych i Lisowskich, a w jej górnej części, na nowym postumencie została ustawiona waza kamienna, wykonana w stylizacji antycznej, z następującym napisem memoratywnym: Wanda z Leliwa Lisowskich Czernowa 4.XII.1867. †5.II.1923 15 M. J. Minakowski, Genealogia potomków Sejmu Wielkiego, [zasób elektroniczny], dostęp: http:// www. sejm-wielki.pl/ 16 Dawnej uważało się mylnie w literaturze okresu sowieckiego i późnej, że to jest płyta nagrobna kasztelana owruckiego Mikołaja Trzeciaka. 129 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Bronisław Czerny 9.VIII.1861. †18.XII.1930. Na rogu 10. pola znajdują się jeszcze dwie inne dawne płyty. Jedna z nich, wykonana z piaskowca – Magdaleny Dulskiej, z końca XVIII wieku – leży poziomo, a druga – marmurowa, użyta powtórnie (wykorzystano ją po raz drugi i nowy napis wykuto z tylnej strony), położona obok pierwszej na boku na ziemi pionowo (a zatem widoczny jest napis na niej z obu stron) – z połowy XVII i początku XVIII wieku. Pierwsza płyta ma wyraźnie widoczny napis: DOM TU LEŻY MAGDALENA z BALECKICH DULSKA ŻY= ŁA LAT 48 ZMARŁA DNIA 2 STYCZNIA PROSI O WEST= CHNIENIE DO BOGA R. B. 1789 Na drugiej płycie z jednej strony wyrzeźbiono kartusz herbowy i datę „ANNO 1645". Napis wykonany alfabetem ormiańskim (tj. czcionką) został już zatarty i jest nieczytelny. Krawędzie płyty ozdobiono ornamentem kwiatowym stylizowanym na dekoracje renesansowe. Do kogo należała ta płyta, nie wiadomo, ale możemy domniemywać, że pierwotnie znajdowała się na cmentarzu przy katedrze ormiańskiej we Lwowie. Na cmentarzu Łyczakowskim płyta ta znalazła się prawdopodobnie pod koniec XVIII wieku, na skutek wprowadzenia w życie dekretów cesarza Józefa II, który zakazał grzebania zmarłych obok budowli sakralnych. Z drugiej strony znajduje się płyta, na której umieszczono w górnej partii płaskorzeźbę przedstawiającą Golgotę, a poniżej czaszkę ludzką. Obok krzyża z jednej strony wyrzeźbiono słońce, a z drugiej – księżyc. Z resztek napisu na płycie wiadomo, iż pod nią pochowana została Gertruda z Moszyńskich de Spa[…], która zmarła w 1701 r. Napis na płycie jest następujący: DOM Tu leży ciało Wielmożnej Gertrudy z Moszyńskich 130 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. de Spa[…] tey małżonki wielmożnego de Spav[…] kawalera swiętego cesarstwa rzymskiego wykonując usilnie obowązki Pana Boga pobożnie żyła um. 1701 R. B. Na poczatku 7. pola, naprzeciw kaplicy hrabiów Dunin Borkowskich mieści się płyta nagrobna Sibilli von Pągowskiej baronessy Elerdt z napisem niemieckim: der im 43ten Lebensjahre verstorben Sibilla von Pągowska gebornen Baronesse Erlerdt Wem des Leben Freuden so wenig blühten wie ihr Der wandle so wie Sie vorwunsfrey zubessern ihnen. Niestety płyta ta kiedyś częściowo znalazła się pod grobowcem zbudowanym w czasach sowieckich i przy jej wyjmowaniu uległa zniszczeniu górna jej część, gdzie zapewne znajdowały się daty życia zmarłej i być może także kartusz herbowy. Najprawdopodobniej płyta ta pochodzi z końca XVIII wieku. Pod inskrypcją wyrzeźbiono czaszkę z piszczelami. Z kolei przed pomnikiem Anny Marii z Kalinowskich hrabiny Ponińskiej na 7. polu cmentarza Łyczakowskiego przy alei leży płyta nagrobna z płaskorzeźbą Chronosa, greckiego boga czasu z klepsydrą na głowie. Przy głowie Chronosa przedstawiono dwie pary skrzydeł – u góry – ptasie, u dołu, przy brodzie – prawdopodobnie nietoperza. W dolnej części płyty przedstawiono skrzyżowaną kosę i gasnącą pochodnię opuszczoną w dół. Kto został pochowany pod nią, nie wiadomo, napis bowiem nie zachował się. W środkowej części, tam gdzie w większości znajduje się napis pamiątkowy, płyta jest niestety zamazana roztworem cementowym. Być może pochodzi ona z końca XVIII wieku. 131 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Za pomnikiem hrabiny Ponińskiej leży jeszcze jedna dawna płyta nagrobna, na której w górnej partii widać przedstawienie Golgoty, a w dolnej – czaszkę ze skrzyżowanymi piszczelami. Nazwisko zmarłego oraz data śmierci na niej są zatarte, ale dawna dekoracja rzeźbiarska pozwala datować płytę na koniec XVIII – początek XIX wieku. Tuż powyżej pomnika Anny Marii hrabiny Ponińskiej na 7. polu cmentarza znajduje się jeszcze płyta kamienna na grobie Górskiej (imienia nie można odczytać, płyta częściowo uszkodzona), która zmarła w 1807 r. Górna część płyty uległa zniszczeniu, a napis jest prawie nieczytelny, w dolnej zaś jej części umieszczony został motyw czaszki ze skrzyżowanymi piszczelami. Z resztek napisu na dole płyty wiadomo, że fundatorem płyty był mąż Górskiej, czytamy bowiem: „te cztery wiersze mąż Kałassanty wyryć rozkazał”. Na rogu 7. pola za klasycystycznym nagrobkem Józefa Wenzla pozostała częściowo uszkodzona płyta nagrobna Scholastyki z Augustynowiczów Nikorowiczowej, która zmarła w roku 178717. Zachowany fragment napisu wygląda następująco: DOM Tu leży Scholastyka z Augustynowi= czów Nikorowi= czowa umarła Dnia 13 W[rześnia] R. 17… [1787]. Scholastyka, córka Marianny I-voto Aniołkowej, II-voto Giżyckiej, a więc siostrzenica sędziego Dominika Aniołka, była żoną Dominika Nikorowicza, założyciela lwowskiej odnogi ormiańskiego rodu Nikorowiczów, asesora trybunału wekslowego, który został wyniesiony do stanu szlacheckiego (szlachectwo austriackie otrzymał w 1782 r.)18. Po matce Scholastyka była wnuczką Mikołaja Aniołka, założyciela Bractwa Trójcy Przenajświętszej, jednego z czterech bractw, z których połączenia powstał ormiański bank pobożny, Mons Pius przy katedrze ormiańskiej19. Po przeciwległej stronie, na 9. polu leżą dwie anonimowe płyty kamienne. Jedna z nich z napisem łacińskim jest datowana na 1788 r. Druga płyta, z inskrypcją w języku polskim, prawie już nieczytelną, pochodzi z lat siedemdziesiątych XIX wieku. Niestety poza trzema pierwszymi cyframi daty zgonu nie jesteśmy w stanie odczytać innych informacji, w tym tego, kto został pochowany pod tą płytą. W obu przypadkach w dolnej partii tych płyt znajdujemy wkłęskłorzeźby z wyrytymi czaszkami z piszczelami. 17 L. Charewiczowa, Czarna kamienica i jej mieszkańcy, Lwów 1935, s. 118. 18 Ibid., s. 115–118. 19 Ibid., s. 115. 132 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Trochę dalej za wspomnianymi płytami, w miejscu gdzie wcześniej stała wspomniana już drewniana altanka, zachowało się kilka płyt nagrobnych z prawie nieczytelnymi napisami. Na jednej z nich, ozdobionej tradycyjnymi symbolami sepulkralnymi – na szczycie Golgotą, a na dole – czaszką ze skrzyżowanymi piszczelami, częściowo zachował się napis, z którego wiemy, że została tu pochowana Antonina z Nikorowiczów Pillerowa. Była ona żoną Tomasza Pillera, starszego syna wiedeńskiego drukarza Antoniego Pillera, który przyjechał do Lwowa, by założyć tu drukarnię i rozpocząć 15 stycznia 1776 r. wydawanie pierwszego w Galicji drukowanego czasopisma „Gazette de Leopol” (w języku francuskim). Jak wiadomo, Tomasz Piller rozszerzył drukarnię ojca i otworzył pierwszą firmową drukarnię w domu Pillerowskim, budynku na rogu ulic Stauropigijskiej 11 i Blacharskiej 4 (obecnie Fedorowa). Z ksiąg cmentarnych z lat 1920–1930 wiadomo, że na 9. polu pod numerem 170 pochowana została Antonina z Nikorowiczów Pillerowa, która zakończyła życie w 1806 r. w wieku 45 lat20. Obok tej płyty, jak świadczą zapisy w księgach cmentarnych z lat 1920–1930, zostali pochowani pod kamiennymi płytami nagrobnymi także inni członkowie tego słynnego rodu drukarzy lwowskich. Pod numerem 172 odnotowano pochówki: zmarłego w 1833 r. w wieku 64 lat właściciela drukarni przy ul. Łyczakowskiej 18 (dzisiaj dom nr 3) – Józefa Johanna Pillera, który był młodszym synem Antoniego Pillera; zmarłego 9 października 1884 r. Piotra Pillera, który był synem Józefa; oraz Kornela Pillera (1827 – 2 marca 1885). Obok płyty Antoniny z Nikorowiczów Pillerowej na 9. polu pod numerem 169 została pochowana Małgorzata Zabłotowska, która zmarła 16 listopada 1788 r. w wieku 50 lat21. Płyta ta nie zachowała się do dzisiaj. Wspomina o niej jednak w swojej książce Władysław Ciesielski i podaje napis, który miał brzmieć następująco: MAŁGORZATA ZABŁOTOWSKA która lat 50 przeżyła a 16. Novembera R. 1788 przeniosła się do wieczności22. Na 9. polu, według ksiąg cmentarnych, pod numerem 163 została także pochowana pod płytą nagrobną w 1805 r. w wieku 51 lat Genowefa Longchamps23 z domu de Mercenier, żona Franciszka Longchamps de Berier (ur. 1710 – zm. 1784), właściciela posiadłości Lonszanówka, która to posiadłość po przyjeździe do Lwowa Józefa II, zaczęła nazywać się Kajzerwaldem (dzisiaj wchodzi w skład miasta Lwowa). Jak wiadomo, Franciszek Longchamps de Berier był burmisrtzem miasta Lwowa w 1766 r., burmistrzem królewskim w 1777 r., burmistzem rajeckim w 1780 r. Jego małzeństwo zostało zawarte w późnym wieku. Na lwowskim rynku Franciszek posiadał kamienicę numer 14, nazywaną Wenecką. 20 ДАЛО, ф. P–3152, оп. 1, спр. 15, с. 92. 21 Ibid. 22 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 75. 23 ДАЛО, ф. P–3152, оп. 1, спр. 15, с. 92. 133 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Z opisu Władysława Ciesielskiego wiadomo, że w pobliżu drewnianej altanki, na 9. polu mieściła się także płyta nagrobna Teodora Wierzejskiego z napisem: „Teodor Wierzeyski zmarł 1810 r.”24 Obok leżała płyta Tomasza Wierzejskiego, na której był napis: „Tomasz Wierzeyski zm. 1807" i jeszcze kilka płyt kamiennych na grobach rodzinych Wierzejskich z późniejszymi datami. Zachowała się na przykład płyta z napisem: „Marianna Wierzeyska zmarła 27 marca 1823 w 60 roku życia; Karolina z […] Wierzeyska zmarła 9 Sierpnia 185… w 45 roku”. Znana jest także dzięki odpisowi Władysława Ciesielskiego płyta nagrobna z 1807 r., która do dziś się nie zachowała. U jej szczytu był wyrzeźbiony kartusz herbowy przedstawiający łabędzia, otoczony festonem. W dolnej części płyty została wyryta czaszka z piszczelami. Po środku płyty był napis: D.O.M. Tu leżą zwłoki ANDRZEJA ANDZUŁOWICZA, Męża pełnego cnot chrześciańskich szczególnie miłości bliźniego. Żył 74 lat – umarł 10 Maja 180725. Na 14. polu przy alei, w pobliżu dawnej kaplicy Cetnerów (rodzina ta przybyła do Lwowa ze Śląska na przełomie XVI i XVII wieku), którą w latach 1890–1891 przebudowali architekci Jan Lewiński i Jan Kudelski z przeznaczeniem dla rodziny Krzyżanowskich, mieści się płyta nagrobna z początku XIX wieku. Pod nią pochowana została obywatelka lwowska Zofia z Ziedlińskich Wisznioska, która zmarła w „wieku średnim” w lutym 1801 r. W górnej partii płyta została ozdobiona Golgotą, a na dole – po środku – wyryto w kamieniu czaszkę ze skrzyżowanymi piszczelami. Po jej lewej stronie wyrzeźbiono klepsydrę, ptasie skrzydła, a po prawej – świecznik ze złamaną świeczką. Napis na płycie głosi: DOM Wieczności Tu leży Zofia z Ziedlińskich Wisz= nioska Obywatelka Lwowska w średnim wieku przeniesła się do wieczności Przechodniu ten widok porusza równy Los […] czeka Dnia […] Lutego 1801 roku 24 Ibid. 25 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 72. 134 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Naprzeciwko, na 9. polu mieści się płyta nagrobna rodziny Bilińskich, pod którą pogrzebano Tomasza Bilińskiego, zmarłego 7 lipca 1807 r. w wieku 67 lat, i Bazylego Bilińskiego, zmarłego w październiku 1843 r. w wieku 65 lat. Na 10. polu, za kaplicą cmentarną Malinowskich, leży płyta, pod którą została pochowana Teresa z Biernackich Erstrowa. Dekoracja płyty jest typowa dla początku XX wieku – w górnej części płyty wyrzeźbiono Golgotę, pod którą znajduje się epitafium, a w dolnej części widzimy czaszkę i skrzyżowane kości piszczelowe. Na płycie napisano: DOM Tu spoczywa Teressa z Biernackich zrodzona Erstrowa Dobra Matka Cnotliwa Żona Wieku trzydziestuośmiu Czytelniku i ciebie Los ten nie ominie Dnia […] Roku 1802*. Podobna płyta kamienna zaowalowana w górnej części i z wyrzeźbionym przedstawieniem Golgoty znajdowała się przy prowadzącej na południe bocznej ścieżce, która dziś już nie istnieje. Na płycie znajdował się napis: „ALEKSANDER PIOTR LUBKOWSKI / zmarł 25 września 1802”26, a także wymieniono z imienia innych członków tej rodziny, ale napisy te już w czasach Ciesielskiego były nieczytelne. Pod inskrypcją umieszczono czaszkę i skrzyżowane piszczele. Na 6. polu za kaplicą cmentarną hrabiów Dunin Borkowskich mieszczą się płyty nagrobne rodziny Czempińskich. Leżą tutaj obok siebie trzy płyty kamienne. Pod pierwszą z nich pochowano małżeństwo – Mikołaja (zm. w 1796 r.) i Mariannę (zm. w 1797 r.) Czempińskich, a także Rozalię Czempińską (być może ich córkę), która zmarła 20 maja 1803 r. W górnej części płyty, wyrzeźbiono przedstawienie Golgoty. Napis na tej płycie brzmi: DOM Pod [tą płytą] spoczywaią Ciala [zmarłych] Rozalii z Czempińskich Dnia 20 Maja 1803 Roku zmarlej * W. Ciesielski podał w swojej książce, że napis na tej płycie jest zatarty, a jedynie co można przeczytać to: „Tu leży T…” (zob. W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 73). 26 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 73. 135 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Mikołaja w Roku 1796 [Mar]janny Czempińskiej wiczów Małżonków R. 1797 zmarłych Prosi o Westchnienie do Boga wszak czeka wszystkich Nas taż dr= oga Pod drugą płytą pochowana została Katarzyna z Czempińskich, która zmarła 1 marca 1806 r. w wieku 29 lat. W górnej części płyta ma podobną dekorację jak poprzednia, a w dolnej części wyrzeźbiono czaszkę ze skrzyżowanymi piszczelami. Epitafium pośmiertne na tej płycie jest następujące: Katarzyny z Gą[…]kich Czempińskiej która przeżyw= szy lat 29 wieku swojego p= rzeniosła się do Wieczności Dnia 1 Marca 1806 Roku Przechodniu westchnij do BOGA wszak czeka wszystkich taż dr= oga Wieczny Pokój każ dać Panie Na […] pows= tanie. Na trzeciej płycie nagrobnej nie zachowała się ani inskrypcja, ani dekoracja rzeźbiarska. Kto został pod nią pochowany też nie wiadomo. Te trzy płyty nagrobne odnotowano w księgach cmentarnych z lat 1920–193027. Naprzeciw, na 7. polu cmentarza, znajduje się płyta nagrobna, pod którą jest pochowany „artysta muzyki” Jan Kaczkowski. Płytę dla niego postawiła żona i dzieci. W górnej cześci płyty wyrzeźbiono węża, który zjada własny ogon, a na dole – relief czaszki ze skrzyżowanymi piszczelami. Inskrypcja na niej zachowała się w całkiem dobrym stanie, ale niestety, w miejscu, gdzie podano rok śmierci, kamień został uszkodzony: TU LEŻĄ ZWŁOKI JANA KACZ= KOWSKIEGO ARTYSTY MUZYKI I MĘŻA PEŁNEGO CNOT СHRZEŚCIAŃSKICH SZCZEGÓLNEJ MIŁOŚCI BLIŹNEGO KTÓRY WIEKU SWEGO 89. DNIA 21 GRUDNIA […] ROKU PRZENIOSŁ SIĘ DO WIECZNOŚCI 27 ДАЛО, ф. P–3152, оп. 1, спр. 15, с. 9. 136 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. PRZECHODNIU WESTCHNIENIE W TYM GROBIE WSZAK ŻE ZDA SIĘ WKRÓTCE TOBIE TEN POMNIK ŻONA I DZIECI MĘŻOWI POSTAWIŁY SWEMU Oceniając wygląd i napis pamiątkowy, płytę można datować na koniec XVIII – początek XIX wieku. Z pracy Władysława Ciesielskiego wiadomo28, że płyta z podobną dekoracją rzeźbiarską została umieszczona także na grobie muzyka Michała Dębickiego (ur. 1754 – zm. 1816), który był pochowany na 10. polu cmentarza Łyczakowskiego pod nr. 4429 (teraz już niezachowana). Pod tą płytą została pochowana także Maria Dębicka (zm. 21 maja 18[…])30. Na płycie była inskrypcja, którą zanotował Władysław Ciesielski: Tu leży MICHAŁ DĘBICKI METR NAUKI FORTEPIANU zmarł w 62 roku życia dnia 3. Oktobra 1816. Z tego samego 1816 r., według Władysława Ciesielskiego, pochodziła również (niezachowana do dzisiaj) płyta nagrobna z napisem: „JÓZEFA VOGEL / zmarła w r. 1816"31. Naprzeciw płyty nagrobnej Michała Dębickiego mieściła się dawniej płyta nagrobna, na której była wyryta czaszka z piszczelami, ale napis pamiątkowy był nieczytelny, widać było tylko rok śmierci zmarłego – 180832. Na podstawie przeanalizowanego materiału można wysnuć następujące wnioski. Badane dawne płyty nagrobne cmentarza Łyczakowskiego z drugiej połowy XVIII i początku XIX wieku z racji na swój wiek są cennymi zabytkami historii oraz sztuki sepulkralnej, wyjątkowymi w skali europejskiej, bowiem nie wiele jest cmentarzy miejskich z tego czasu na starym kontynencie. Ze względu na ogólny wygląd, surowiec, z którego je wykonano, treść inskrypcji i dekoracje rzeźbiarskie analizowane płyty są raczej typowe dla swego okresu. Wsród nich należy jednak wyróżnić unikaty, które zasługują na szczególną uwagę. Zwłaszcza mowa tu o płytach nagrobnych Felicji Immer de Treüenfeld, Zofii z Ziedlińskich Wiszniowskiej i muzyka Michała Dębickiego ze względu na bogactwo dekoracji rzeźbiarskiej, liczne symbole sepulkralne, kaligraficznie wykonane inskrypcje. To wszystko wskazuje na charakterystyczne rysy 28 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 71. 29 ДАЛО, ф. P–3152, оп. 1, спр. 16, с. 4. 30 Ibid. 31 W. Ciesielski, Pomnikowe rysy…, s. 71. 32 Ibid., s. 72. 137 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. stylu tego typu płyt nagrobnych z tego czasu. O Michale Dębickiem wspomina m.in. Aleksander Medyński33. Należy mieć nadzieję, że w przyszłości uda się ustalić, kim wspomniane osoby były za życia, bowiem prawie nic o nich nie wiadomo. Biorąc pod uwagę wartość historyczną i artystyczną dawnych płyt nagrobnych cmentarza Łyczakowskiego, chcę zaakcentować i wyrazić swoje zaniepokojenie ich dzisiejszym stanem. Niestety w chwili obecnej (2015 r.) są one porzucone wśród krzaków, chwastów i gruzów, porośnięte mchem, niektóre zachlapane roztworem cementowym lub pęknięte. Potrzebują koniecznej renowacji, ochrony państwowej, inwentaryzacji, troskliwej opieki i odpowiednich badań naukowych. Niestety nie tylko czas je niszczy, ale i ludzie, obojętni na zabytki sztuki i historyczne dziedzictwo. A przecież można je jeszcze uratować, ale do tego potrzebne są nie tylko pieniądze, ale i chęci. The oldest tombstones in Lychakiv necropolis in Lviv in the second half of XVIIIth – at the beginning of XIXth century Khrystyna KHARCHUK Lviv National Agrarian University, Department of Design of Architectural Environment, 1 Volodymyr Velykyj str., Dubliany 80381, Zhovkivkyi district, Ukraine

In the article made first attempt in the scientific literature to sunmmarize research of tombstones from Lychakiv necropolis in Lviv in the second half of XVIIIth – beginning of XIXth century. These tombstones saved in the kind enough state and belong to the oldest historical, cultural and artistic sights of necropolis whereas originate since their foundation. Analyzing their dating, general view, inscriptions it’s possible to summarize that in general they are typical for European sepulchral art of the investigated period. There are rare and unique attractions for the territories of Ukraine among them. Unfortunately, many persons buried under these tombstones could not be identified due to bad condition of preservation. Keywords: tombstones, Lychakiv necropolis, inscription, cemetery book. 33 A. Medyński, Ilustrowany przewodnik…, s. 16. 138 Ch. Charczuk ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 124–139. Найдавніші надгробні плити на Личаківському цвинтарі у Львові другої половини XVIII – початку XIX ст. Христина ХАРЧУК Львівський національний аграрний університет, кафедра дизайну архітектурного середовища, вул. Володимира Великого 1, м. Дубляни 80371, Жовківський район, Україна

У статті здійснено першу в науковій літературі спробу узагальнити дослідження надгробних плит з Личаківського цвинтаря у Львові другої половини XVIII – початку ХІХ ст. Ці плити збереглися в доволі доброму стані та належать до найдавніших історико-культурних і мистецьких пам’яток цвинтаря, оскільки здебільшого походять з часу його заснування. Аналізуючи їхнє датування, загальний вигляд, інскрипції, можна підсумувати, що загалом вони є типовими для європейського сепулькрального мистецтва досліджуваного періоду. Серед них трапляються рідкісні й навіть унікальні для теренів України пам’ятки. На жаль, через поганий стан збереженості деяких плит не вдалося ідентифікувати похованих під ними осіб. Ключові слова: надгробні плити, Личаківський цвинтар, інскрипція, цвинтарна книга. 139 K.ISSN Karolczak 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. Visnyk ISSN 2078-6107. of theЛьвівського Вісник Lviv University. Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 140–151.С. 140–151. Спецвипуск. УДК [94:725.171](477.83-25)„17/19” Pałace arystokratyczne w przestrzeni publicznej Lwowa Kazimierz KAROLCZAK Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie, Instytut Historii i Archiwistyki, Katedra Historii XIX Wieku, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Polska

Zdecydowana większość pałaców lwowskich powstała w XIX wieku, a więc w okresie wypełniania przez miasto funkcji stołecznych w prowincji austriackiej. Wyrastały wprawdzie blisko centrum, ale w rejonie wówczas jeszcze słabo zabudowanym. Najatrakcyjniejsze dla tego rodzaju zabudowy były tereny na południe i wschód od starego miasta. Pojawienie się pałacu w przestrzeni publicznej wniosło w krajobraz miejski atrakcyjny wizualnie rodzaj architektury, a zasiedlający go mieszkańcy fascynowali całkowicie odmiennym od tradycyjnie „mieszczańskiego” stylem życia, budzącym z jednej strony ciekawość, a z drugiej chęć naśladowania zwyczajów, właściwych dotąd dworowi wiejskiemu. Materiały zachowane w lwowskich archiwach pozwalają nie tylko odtworzyć wystrój i wyposażenie siedzib bogatego ziemiaństwa galicyjskiego, ale poznać też życie codzienne ich mieszkańców, rytm dnia, sposób odżywiania się, spędzania czasu i kontaktowania ze światem zewnętrznym. Po 1918 r. Lwów utracił swoją prowincjonalną stołeczność, władza przeniosła się do Warszawy, a utrzymanie lwowskich pałaców dla wielu rodzin stało się nadmiernym ciężarem. Słowa kluczowe: Lwów XVIII–XX w., przestrzeń publiczna, pałace arystokratyczne, życie codzienne. Pałac w przestrzeni publicznej Lwowa pojawia się już w epoce nowożytnej, ale większe znaczenie zyskuje dopiero w XVIII i XIX wieku. Do tego czasu rodziny szlacheckie i magnackie nie widziały jeszcze potrzeby budowania i utrzymywania swych miejskich siedzib, za wyjątkiem Krakowa i Warszawy, co wymuszała niejako bliskość dworu królewskiego. Miasto było dla szlachty miejscem spotkań, załatwiania interesów i realizowania swych wzrastających z czasem potrzeb kulturalnych. Lwów jako stolica prowincji przyciągał okresowo obywateli całego regionu, oddziaływał na szerszą społeczność dzięki funkcjonującymi w mieście, a regulującymi życie zbiorowe instytucjami politycznymi, wojskowymi i kościelnymi o większym zasięgu. W rozumieniu socjologicznym spełniał więc funkcje metropolitalne1. Tłumnie ściągano 1 P. Rybicki, Społeczeństwo miejskie, Warszawa 1972, s. 376. © Karolczak K., 2016 140 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. do miasta podczas wizyt królewskich, ale i chroniono się w nim w czasie częstych na tym terenie zagrożeń tatarskich, tureckich czy kozackich. Po pierwszym rozbiorze Galicja znalazła się pod berłem Habsburgów, a władze wiedeńskie wyznaczyły największemu na tym terenie miastu rolę stolicy nowej prowincji. Umieszczono tu władze gubernialne i wojskowe, obrastające w miarę upływu czasu biurokracją zastępującą urzędy ziemskie, do których przyzwyczajona była szlachta. Ziemiaństwo dotkliwie odczuwało konieczność coraz częstszych wizyt w urzędach poszczególnych szczebli lokalnej administracji. Ważniejsze sprawy załatwiano w stolicy prowincji, we Lwowie, tu też zbierał się raz w roku Sejm Stanowy, którego kompetencje były jednakże tylko symboliczne. Atrakcyjność zamieszkiwania we Lwowie rosła w miarę liberalizowania polityki Wiednia, zwłaszcza po klęsce włoskiej 1859 roku. Polacy przejmowali stopniowo ważniejsze urzędy w kraju, obsadzane w ogromnej większości przez wykształcone jednostki spośród arystokracji. Na niższych stanowiskach lokowało się w okresie autonomicznym zubożałe ziemiaństwo, czyniąc niejednokrotnie z pensji urzędniczej jedyne już źródło swego utrzymania. Wzrastająca liczebnie grupa urzędników w instytucjach tzw. krajowych zmuszona była do stałego przebywania we Lwowie. Większość z nich wynajmowała mieszkania, niektórzy – wyzbywając się resztek zadłużonych dóbr – kupowali domy, a najzamożniejsza arystokracja kupowała, bądź budowała w mieście pałace. Do XVIII wieku miasta, zwłaszcza na wschodnich terenach Rzeczypospolitej, spełniały istotną funkcję obronną, stąd też większość budowli musiała być położona wewnątrz systemu umocnień, czy murów obronnych. W ciasnej zabudowie nie było miejsca na wygodne pałace. Miasta dziewiętnastowieczne – z wyjątkiem uznanych za twierdze, jak Kraków czy Przemyśl – zdecydowanie wyszły poza dawne systemy obronne, a architekci zyskali możliwość projektowania nie tylko samych budowli, ale całych kompleksów pałacowo-parkowych. Mieszkańcy dziewiętnastowiecznego pałacu miejskiego oczekiwali bowiem nie tylko wygodnych wnętrz, ale i swoistej izolacji, którą zapewnić mogły przyległe tereny ogrodowo-parkowe. Zdecydowana większość pałaców lwowskich powstała w XIX wieku, a więc w okresie wypełniania przez miasto funkcji stołecznych w prowincji austriackiej. Wyrastały wprawdzie blisko centrum, ale w rejonie wówczas jeszcze słabo zabudowanym. Najatrakcyjniejsze dla tego rodzaju zabudowy były tereny na południe i wschód od starego miasta. Jedynie najstarsze budowle tego typu (te z okresu I Rzeczypospolitej) położone były w samym Śródmieściu, jak pałac Felicjana Korytowskiego, komendanta garnizonu lwowskiego z czasów konfederacji barskiej. Powstał on w 1768 roku z przebudowanych dwóch kamienic: Zimorowiczowskiej i Dybowiczowskiej. Charakter okazałego pałacu przybrały też kamienice w Rynku zakupione w 1763 r. od Sapiehów i przebudowane przez Stanisława Lubomirskiego2, 2 Po zajęciu Lwowa przez Austrię rezydowali w niej aż do 1821 r. namiestnicy Galicji. Po 1895 r. swą siedzibę miała w niej ukraińska „Proświta”, a obecnie mieści się tam jedyne w swym rodzaju w Europie Muzeum Mebli. 141 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. a zwłaszcza Konstantego Korniakta, przebudowana przez Jana III Sobieskiego (1678) na wygodną rezydencję, zwaną „małym Wawelem”. Obecnie nazywa się ją „królewską” i mieści się w niej Muzeum Jana III. Blisko Rynku położony jest też dawny pałac Mirów (przy ul. Ormiańskiej), który jednakże już w 1783 roku został przebudowany na potrzeby umieszczonej tam Prokuratorii Skarbu. Przy ul. Kopernika stanął w 1890 r. jeden z najpiękniejszych pałaców w mieście, rezydencja Potockich z Łańcuta, wybudowana w stylu wczesnego klasycyzmu francuskiego. Jej obecna neorenesansowa bryła powstała w 1880 roku po przebudowie według projektu Ludwika d’Auvergne. Neorenesansowy charakter ma także położony nieco dalej po drugiej stronie tej samej ulicy pałac krasiczyńskich Sapiehów z końca XIX wieku, za którym wybudowano już w okresie międzywojennym (1923) secesyjny pałac Wandy Bielskiej. W tym samym rejonie miasta znajdowały się jeszcze pałace Badenich (ul. 3 Maja), Gołuchowskich (ul. Mickiewicza, na skraju obecnego parku I. Franki), Adama Lubomirskiego (ul. Kraszewskiego) i Dunin-Borkowskich (ul. Słowackiego). Właściciele tych rezydencji pełnili ważne stanowiska polityczne i administracyjne w Galicji i zmuszeni byli stale przebywać we Lwowie. Alfred Potocki był najpierw namiestnikiem, a potem marszałkiem Sejmu Krajowego; Leon Sapieha przez 14 lat marszałkował temu sejmowi. Oba wymienione stanowiska piastowali Gołuchowscy: Agenor był trzykrotnie namiestnikiem Galicji, a Adam marszałkiem sejmu oraz Badeniowie: Kazimierz Stanisław – komisarz cesarski w Sejmie Stanowym, Kazimierz Feliks – namiestnik Galicji, Stanisław Marcin – dwukrotnie marszałek Sejmu Krajowego. Wymienione osoby oraz inni przedstawiciele tych rodów pełnili także szereg ważnych funkcji w instytucjach gospodarczych i finansowych oraz organizacjach społecznych i politycznych zlokalizowanych we Lwowie. Po wschodniej stronie od starego centrum położone były pałace Miączyńskich (z XVIII wieku) przy ul. Łyczakowskiej, Siemieńskich-Lewickich i hr. Comello przy ul. Piekarskiej (oba z początku XIX wieku). Pierwszy z nich nie przetrwał do naszych czasów, a dwa ostatnie mieszczą obecnie instytucje oświatowe i naukowe (szkołę i Instytut Weterynaryjny). Konstanty Siemieński wybudował swój pałac według projektu Fryderyka Baumana, ale jeszcze przed końcem wieku obiekt został dwukrotnie przebudowany. Dla jego syna Wilhelma Stanisława po raz pierwszy uczynił to w latach siedemdziesiątych XIX wieku Adolf Wagner, a po raz drugi w latach dziewięćdziesiątych Jan Lewiński i Jan Tomasz Kudelski. Efekty działań tych ostatnich zachowały się do dziś. Kilka pałacyków położonych było przy ul. Zielonej: Czartoryskich (dawny Sieniawskich), Russockich, Zamoyskich i Maurycego Dzieduszyckiego (kupiony w 1869 r. od Adamowej Zamoyskiej). Na wzniesieniu powyżej ul. Podwalnej wybudowano w pierwszej połowie XIX wieku pałace: Namiestnikowski (1821) i Arcybiskupi (1844, wg projektu Johanna Salzmanna, przebudowany 20 lat później), oba przy dawnej ul. Czarnieckiego oraz Włodzimierza Dzieduszyckiego (kupiony w połowie XIX wieku) przy ul. Kurkowej3. 3 Bliżej o pałacu „na Kurkowej” patrz: K. Karolczak, Lwowski pałac Dzieduszyckich w drugiej połowie XIX wieku, [w:] Lwów. Miasto, społeczeństwo, kultura. Studia z dziejów Lwowa, t. I, pod red. H. W. Żalińskiego i K. Karolczaka, Kraków 1995, s. 62–71. 142 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. Lokatorzy tych pałaców także związani byli z instytucjami lwowskimi, by wymienić chociażby Dzieduszyckich: Maurycego – kuratora Ossolineum, Włodzimierza – marszałka Sejmu Krajowego, fundatora Muzeum Przyrodniczego, czy Włodzimierza Russockiego – prezesa Towarzystwa Kredytowego Ziemskiego i Galicyjskiej Kasy Oszczędności. Obco brzmiące nazwisko Comello pojawia się w księgach hipotecznych za sprawą małżeństwa córki jednego z właścicieli, hr. Tadeusza Turkułła. Owa Felicja z Turkułłów hr. Comello odziedziczyła nieruchomość po śmierci ojca w 1870 roku, a egzotyczne w mieście nazwisko szybko przyjęło się w nazwie pałacu4. Sam obiekt wybudowany został w latach czterdziestych XIX wieku dla Henryka Dzieduszyckiego, w którego posiadaniu był jednak bardzo krótko. Ten najbardziej rzutki i najbogatszy w pierwszej połowie XIX wieku Dzieduszycki, jeden z pionierów przemysłu cukrowniczego w Wielkopolsce i w Galicji, przeinwestował, popadł w problemy finansowe i zmarł w 50 roku życia (w 1845 r.). Wdowa nie uratowała fortuny, sprzedała liczne majątki oraz pałac lwowski i osiadła w Toskanii, dając początek włoskiej linii Dzieduszyckich5 . Po śmierci Włodzimierza Dzieduszyckiego również pałac na Kurkowej przestał być klasyczną miejską rezydencją arystokratyczną, a zaczął spełniać funkcję swego rodzaju hotelu familijnego, w którym zatrzymywały się nie tylko córki z mężami, ale i coraz liczniejsza grupa dorastających wnucząt. W latach pierwszej wojny światowej na Kurkowej stale mieszkało około trzydziestu osób6. Lwów stając się miastem prowincjonalnym przestał być dla arystokracji atrakcyjny. Nie widziała ona potrzeby stałego w nim przebywania. Miejskie siedziby pustoszały. W rozbudowanym pałacu Dzieduszyckich drugie piętro rzadko bywało w tym czasie wykorzystane. Okresowo zamieszkiwała na tej kondygnacji rodzina jednej z córek Włodzimierza, Jadwigi Czartoryskiej z Pełkiń, posyłająca swych synów do lwowskich szkół i na uniwersytet. Ta część pałacu została wyposażona w meble sprowadzone z Weinhausu, wiedeńskiej siedziby Czartoryskich, sprzedanej w 1912 roku7. 4 Centralne Państwowe Archiwum Historyczne Ukrainy we Lwowie / Центральний державний історичний архів України, м. Львів (dalej: CPAHU we Lwowie), fond (dalej: f.) 2, opis (dalej: op.) 2, jednostka (dalej: j.) 2317: Dom przy ulicy Piekarskiej, 1855–1930. Pałac ten zbudowany został w latach 1810–1830. Przed Turkułłami należał krótko do Teodozji hr. Dzieduszyckiej, która po przeniesieniu się do Włoch dała początek włoskiej linii Dzieduszyckich, skoligaconej m. in. z arystokratycznymi rodzinami Capelli, Pieroni, Bonelli Cresceni, Antinori, Balleani. 5 K. Karolczak, Rodzina Dzieduszyckich herbu Sas w XIX i XX wieku. Linia starsza. Potomkowie Tadeusza Gerwazego, Warszawa 2013, s. 145–146. 6 CPAHU we Lwowie, f. 64, op. 1, j. 367: List Klementyny Dzieduszyckiej do siostry Róży z 9 IX 1917 r. 7 Książę Witold Czartoryski (mąż Jadwigi) pałac w Wiedniu odziedziczył po rodzicach, ale w związku z planowaną rozbudową miasta władze wykupiły go w 1912 r. Zgromadzone w nim dzieła sztuki i meble przewieziono do Polski, gdzie w większości uległy zniszczeniu, natomiast Weinhaus rozebrano dopiero w 1957 r. 143 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. Do przedstawicieli arystokracji należało też szereg lwowskich kamienic, w których rezydowały z reguły kobiety, np. Romaszkanów, Pawlikowskich, Teresy Sapieżyny. W końcu XIX wieku modne stały się wille z ogrodami, niekiedy niewiele różniące się od mniejszych pałacyków. Położone były one z reguły na dużych działkach, na które nie było już wówczas miejsca w centrum. Najładniejszą lokalizację miały wille w okolicach Parku Stryjskiego. Bliżej śródmieścia tego typu architektura powstawała zazwyczaj z przebudowy obiektów istniejących tam już wcześniej. W latach 60-tych XIX wieku uczyniono tak np. z budynkiem szkoły kadeckiej przy ul. Sykstuskiej, który stał się wygodną siedzibą brata cesarza, arcyksięcia Karola Ludwika 8 . Po I wojnie światowej nabył ją Tadeusz Cieński, zięć Włodzimierza Dzieduszyckiego. Pojawienie się pałacu w przestrzeni publicznej wniosło w krajobraz miejski atrakcyjny wizualnie rodzaj architektury, a zasiedlający go mieszkańcy fascynowali całkowicie odmiennym od tradycyjnie „mieszczańskiego” stylem życia, budzącym z jednej strony ciekawość, a z drugiej chęć naśladowania zwyczajów, właściwych dotąd dworowi wiejskiemu. W życiu publicznym miasta nowi mieszkańcy nie brali zbyt aktywnego udziału, ale dzięki zajmowanej pozycji społecznej niejednokrotnie wpływali na decyzje gremiów nim rządzących. Pałac nie był dostępny dla ogromnej większości społeczności miejskiej, jego progi przekraczali nieliczni spoza środowiska ziemiańskiego, a i tak toczące się w nim życie towarzyskie wzbudzało zainteresowanie prasy, wywoływało liczne komentarze i plotki powtarzane na lwowskiej ulicy. Zamożna arystokracja galicyjska przykładała ogromną wagę nie tylko do wyglądu zewnętrznego, ale i do wyposażenia swych siedzib. Wielkość i sposób ich urządzenia świadczyły z jednej strony o możliwościach finansowych właściciela, a z drugiej o jego gustach i upodobaniach. W bezpośrednim otoczeniu mieszkańca pałacu znajdowały się zarówno przedmioty codziennego użytku, jak i piękne oraz wartościowe dzieła sztuki. „Kuchnia” sąsiadowała niejako z „muzeum”. Miejski pałac spełniał niekiedy obok mieszkalnej także inne funkcje, mieszcząc np. udostępnianą publicznie bibliotekę, galerię obrazów, czy wręcz muzeum. Bogata arystokracja chcąc mieć wygodne siedziby w każdym ze swoich – znacznie niekiedy oddalonych od siebie – majątków, utrzymywała kilka pałaców. Prócz właściciela w pałacu, bądź w budynkach tworzących z nim pewną całość, mieszkała cała grupa zatrudnionych tam osób, których status określał miejsce zajmowane w owej mini społeczności. Materiały zachowane w lwowskich archiwach pozwalają nie tylko odtworzyć wystrój i wyposażenie siedzib bogatego ziemiaństwa galicyjskiego, ale poznać też życie codzienne ich mieszkańców, rytm dnia, sposób odżywiania się, spędzania czasu i kontaktowania ze światem zewnętrznym. Tak szczegółowej analizy dokonać można tylko w oparciu o bardzo różnorodne źródła wytworzone w danej epoce. Podjęta przeze mnie próba odnosi się do drugiej połowy XIX wieku, a dokonana została na przykładzie arystokratycznych rodzin Dzieduszyckich, Potockich i Sapiehów. Każda 8 Wspomnienia Stanisława Cieńskiego, t. IV, Kraków 1961, s. 22. 144 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. z nich posiadała swe historyczne, bądź główne siedziby w mniej lub bardziej oddalonych majątkach. W drugiej połowie XIX wieku hrabia Włodzimierz Dzieduszycki przebywał głównie we Lwowie, ale utrzymywał także cztery inne pałace9 i dwa rzadziej odwiedzane dwory na terenach trzech sąsiadujących z sobą państw: Austro-Węgier, Niemiec i Rosji. Najbardziej znaną rezydencją Potockich w Galicji był Łańcut, a Sapiehów Krasiczyn. Wnętrza pałacowe urządzano zgodnie z gustem gospodarzy, którzy w przywołanych przykładach nie byli, jak się zdaje, zbytnio podatni na wpływy ówczesnej mody. Zachowane inwentarze pozwalają na odtworzenie umeblowania i wyposażenia pałaców, będących dość typowymi miejskimi siedzibami arystokratycznymi tego okresu. Najbardziej reprezentacyjna była ogromna rezydencja Potockich, a znacznie mniejsze Sapiehów i Dzieduszyckich. Co kilkadziesiąt lat pałace przebudowywano, modernizując przy okazji ich wnętrza i wprowadzając nowoczesne urządzenia techniczne. Powiększano obiekty nie tyle ze względu na potrzeby właściciela, ile jego wzrastającą pozycję społeczną. Włodzimierz Dzieduszycki przebudował swój dwukondygnacyjny pałac wkrótce po mianowaniu go przez cesarza na prestiżowe stanowisko marszałka Galicyjskiego Sejmu Krajowego. Budynek nadal nie zaliczał się jednak do największych we Lwowie, ale stanowił średniej wielkości, wygodną, miejską siedzibę arystokratyczną, otoczoną dużym, jak na warunki miejskie, dwuhektarowym parkiem. Kompleks pałacowo-parkowy uzupełniały dwie sąsiadujące z nim piętrowe kamienice, w których mieszkały osoby pracujące dla Dzieduszyckich, rodziny po zmarłych pracownikach, a niekiedy także zubożali patrioci utrzymywani przez hrabiego. Przez wiele lat kilka pomieszczeń w pałacu zajmowała publicznie udostępniana Biblioteka Poturzycka, podobnie jak gromadzona przez cztery pokolenia Galeria Miączyńskich-Dzieduszyckich, licząca kilkaset płócien malarzy włoskich, niderlandzkich, niemieckich, francuskich, hiszpańskich i polskich. Sam pałac spełniał więc nie tylko funkcje mieszkalne, ale apartamenty używane przez właściciela były ściśle oddzielone od części udostępnianej okresowo czytelnikom i zwiedzającym galerię. Owa „okresowość” wiązała się z reguły z pobytem właściciela i jego rodziny w innym pałacu, bądź z wyjazdami za granicę. Mieszkanie arystokraty było wyraźnie podzielone na dwie części: reprezentacyjną i prywatną. W pałacach Potockich i Sapiehów apartamenty prywatne znajdowały się w innych skrzydłach górnych kondygnacji. Na Kurkowej natomiast góra pałacu miała charakter bardziej reprezentacyjny, a dół prywatny, co wynikało z dolegliwości zdrowotnych samego właściciela. Prócz pomieszczeń gospodarczych znajdowały się tu także sypialnie. Z 9 Bardzo duże pałace w Pieniakach (koło Złoczowa) i Konarzewie (pod Poznaniem) oraz mniejsze w Poturzycy (blisko Sokala) i Zarzeczu (na południe od Jarosławia i Przeworska). Skromne dwory posiadały dwa rzadziej odwiedzane przez właściciela majątki: Jaryszów na Podolu rosyjskim i Tarnawatka w Lubelskiem. Szczegółowe informacje o majątkach Dzieduszyckich i ich siedzibach por. K. Karolczak, Dzieduszyccy. Dzieje rodu. Linia poturzycko- zarzecka, Kraków 2000. 145 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. jednej strony od głównej sieni wchodziło się w świat mężczyzn, a z drugiej kobiet. W pałacu Dzieduszyckich tzw. „męską” część parteru stanowił salon, przylegająca do niego prywatna biblioteka oraz sypialnia hrabiego. Za tą ostatnią znajdował się pokój jego osobistego służącego. W dolnym salonie przyjmowano gości składających wizyty wyłącznie hrabiemu (politycy, naukowcy, zarządcy majątków). Kobiety bywały tam rzadko. W „damskiej” części parteru nie było salonu. Hrabina przyjmowała wyłącznie na górze, a wstęp do jej dolnego apartamentu miały tylko córki, osobisty lekarz oraz mieszkająca w pałacu tzw. dama do towarzystwa. Obok sypialni hrabiny znajdował się pokoik z dodatkowymi schodkami na piętro, co umożliwiało gospodyni bezpośrednią komunikację z górnym salonem. Naprawdę wielkie przyjęcia i bale wydawano z reguły w karnawale. W mniejszych domach ziemiańskich przybierały one skromniejsze rozmiary, a liczbę uczestników ograniczano do kilkunastu, rzadziej kilkudziesięciu osób. Bale urządzane przez lwowską arystokrację pozwalały utrzymywać kontakty towarzyskie z rezydującymi tu przedstawicielami władzy: nie tylko bywać na oficjalnych przyjęciach, np. w Namiestnictwie, ale i gościć pożądane osoby w swoich salonach. Bale karnawałowe wydawały najczęściej rodziny posiadające dorastające córki. Podczas karnawału rodzice wprowadzali je w życie towarzyskie i niejako przedstawiali ofertę matrymonialną. W następnych miesiącach zainteresowane strony sprawdzały nawzajem swoje koligacje i „aktywa”, a dalszy ciąg zabiegów odbywał się latem „u wód”. Wszystkie pałacowe salony bywały więc wykorzystywane najwyżej raz w roku, jako że przyjmując u siebie, należało w rewanżu uświetnić własną osobą także inne bale. Prasa skrupulatnie wyliczała nazwiska znanych gości i komentowała kto komu towarzyszył. Wydawanie przyjęć i balów należało do obowiązków towarzyskich w rodzinach arystokratycznych, stąd też urządzeniu salonu poświęcano wiele uwagi. Wielkie bale (zwłaszcza z dużą ilością młodzieży) burzyły jednak ustalony porządek i przez mieszkańców pałacu traktowane były niczym kataklizm. Na co dzień przyjmowano wąskie grono najbardziej zaprzyjaźnionych osób, przy czym prawo do składania wizyt bez zaproszenia ograniczało się do najbliższej rodziny lub wyjątkowo bliskich współpracowników traktowanych niemal jak domownicy. Porę odwiedzin wyznaczał gospodarz. Wyróżnieniem było zaproszenie na obiad, co na ogół wiązało się z dłuższą wizytą i było połączone z kolacją. Nieproszonych gości ze swojej sfery towarzyskiej przybywających podczas obiadu zazwyczaj nie przyjmowano, co obie strony uważały za normalne. Wizyta taka kończyła się pozostawieniem wizytówki z pozdrowieniem, bądź ewentualną prośbą o wyznaczenie terminu przyjęcia. Na takie „niespodzianki” pozwalali sobie jednak prawie wyłącznie mężczyźni. Wizyty z damami uzgadniano wcześniej i to na ogół nie telefonicznie, ale poprzez posłańca. Kontakt telefoniczny długo traktowano jako służbowy, a ostatecznie wystarczający do aranżowania męskich spotkań. W XIX wieku popularne były salony towarzyskie prowadzone przez arystokratki (bądź panie ze sfer inteligenckich) przyjmujące w tym samym dniu tygodnia (lub miesiąca) o zawsze tych samych godzinach. Zwalniało to przybywających od 146 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. wcześniejszego anonsowania swej wizyty, a gospodarza od pisemnego zapraszania. Zwyczajowo spotykali się tam ci sami ludzie, a każdy nieznajomy musiał być wprowadzony i przedstawiony przez stałego bywalca. Po I wojnie światowej „otwarte salony towarzyskie” powoli zanikały, a ich rolę przejmowały w pewnym sensie salony i kawiarnie artystyczno-literackie10. Na początku XX wieku opinia publiczna Lwowa coraz rzadziej miała okazję ekscytować się wielkimi i ekstrawaganckimi przyjęciami w miejscowych pałacach arystokratycznych. Lista gości i znajdujące się na niej znane nazwiska interesowały stosunkowo wąski krąg osób z tzw. „towarzystwa”, a inni poszukiwali raczej doniesień o posmaku skandaliczno-obyczajowym. Nie wzbudzał już wielkiej sensacji Murzyn na koźle karety, czy karły spacerujące po stołach i zabawiające gości w pałacu Potockich. Chętnie opowiadano sobie natomiast o kolejnych dziwactwach hr. „Tunia”, tj. Wojciecha Dzieduszyckiego11. Ten ogromnie popularny polityk, filozof i literat słynął nie tylko z ekscentrycznego zachowania, ale i z niebywałego poczucia humoru. Pół Lwowa śmiało się z odpowiedzi jakiej udzielił on po przyjęciu zaproszenia na kolację. Na wizytówce przekazanej posłańcowi napisał bowiem skrót d.u.p.a., wprawiając w ogromne zakłopotanie gospodarzy wieczoru. Ostatecznie okazało się, że znaczyło to niewinne: dziękuję uprzejmie, przybędę akuratnie, ale do czasu wyjaśnienia wiedział o tym jedynie autor owej odpowiedzi. Bliskich znajomych przyjmowano w pałacach codziennie, ale wieczorem. Po wspólnej kolacji namiętnie grywano w karty (w wista, preferansa), co stanowiło najpopularniejszą chyba rozrywkę w rodzinach ziemiańskich. Stolik do kart bywał więc najczęściej używanym sprzętem w saloniku pałacowym. Papierosów i cygar nie palono w salonie, zwłaszcza w obecności pań. Czyniono to natomiast w specjalnie przeznaczonym do tego celu pokoju. Ciekawe, że pobyt w owej „palarni” wykorzystywano do typowo męskich dyskusji, za jakie uważano np. sprawy gospodarcze. Panie (nawet te palące!) widywano więc tam niechętnie. W pałacu miejskim posiłki przygotowywano na dwa stoły, a przy tym drugim (kuchennym) zasiadała służba. Oficjaliści i rezydenci zamieszkujący oficyny i sąsiednie kamienice prowadzili własne kuchnie. W pałacach wiejskich ta grupa osób zasiadała przy oddzielnym, trzecim stole. Szczegółowy jadłospis na dłuższy czas (np. miesiąc) układała osoba zarządzająca kuchnią w porozumieniu z panią domu. Na wszystkie stoły przyrządzano podobne w danym dniu posiłki, a różnica dotyczyła głównie dodatków 10 O lwowskich kawiarniach i restauracjach pisze M. Tyrowicz, Wspomnienia o życiu kulturalnym i obyczajowym Lwowa 1918–1939, Wrocław 1991, s. 184–194. 11 Wojciech Dzieduszycki (1848–1909) uchodził za jednego z najpopularniejszych ludzi swoich czasów. Był profesorem Uniwersytetu Lwowskiego, politykiem austriackim znanym w całej Europie, a jednocześnie właścicielem dwóch wspaniałych stadnin koni odziedziczonych po przodkach. Bliżej o nim: K. Daszyk, Osobliwy Podolak. W kręgu myśli historiozoficznej i społeczno-politycznej Wojciecha hr. Dzieduszyckiego, Kraków 1993; T. Jakubiec, Wojciech Dzieduszycki. Pisarz, estetyk, filozof, Kraków 2009. 147 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. i sposobu podania. Tylko na pierwszym stole pojawiało się wino i owoce (zwłaszcza cytrusowe), ale wszędzie podstawą wyżywienia była kasza. Mięso nie stanowiło codziennego składnika pokarmowego także w menu właścicieli pałacu. Na ogół nie zaopatrywano się w nie w sklepach na mieście, ale dostarczano z majątków wiejskich12. Latem był to głównie drób, zimą dziczyzna: zające, sarny, dziki. Te ostatnie wysyłano właścicielom nie tylko do Lwowa, ale korzystając z dobrodziejstwa komunikacji kolejowej i ujemnych temperatur nawet na Istrię, gdzie często spędzano zimowe miesiące. Gotowe przywożono też wszelkiego typu przetwory (pasztety, marynaty). W pałacu miejskim stosunkowo mało używano mleka, którego nie można było sprowadzać ze swoich folwarków. Problem wyżywienia małych dzieci rozwiązywało zatem sprowadzenie ze wsi jednej krowy, którą umieszczano w pomieszczeniu obok stajni. Serce gospodarcze pałacu biło w kuchni i kredensie, mieszczącym wielkie, po części przeszklone szafy z dużą ilością półek, szuflad i przegródek, w których przechowywano zastawę stołową, sztućce, obrusy itp. W pomieszczeniach kredensu znajdowały się także duże stoły, na których doprawiano i dekorowano potrawy przed wniesieniem do sali jadalnej. Tu również umieszczano drobne urządzenia techniczne, wspomagające (a czasem zastępujące) pracę personelu kuchennego. Były to np. podgrzewacze do potraw (w tym do talerzy i półmisków), maszynki do gotowania wody i jajek, zaparzania kawy czy robienia czekolady, ruszciki do grzanek. Najcenniejszy w kredensie był zazwyczaj duży serwis herbowy, składający się z kilkuset obiektów, a wykonany na specjalne zamówienie przez którąś z renomowanych wytwórni europejskich. Na początku XX wieku w pałacach lwowskich spotykało się zarówno starą porcelanę rodową, przewiezioną z wiejskich rezydencji, jak również nowoczesne (i bardziej praktyczne) serwisy współczesne. Jedynie przy specjalnych okazjach na stołach pojawiała się porcelana z Miśni, Wiednia i Sèvres ozdobiona herbami i monogramami przodków, a ogromnie poszukiwane wówczas wyroby polskiej manufaktury w Korcu13 traktowano wyłącznie jako eksponaty muzealne. Podobnie było ze zgromadzonym przez Potockich ogromnym zbiorem porcelany chińskiej i japońskiej14. Arystokracja lwowska rzadziej zamawiała porcelanę w Berlinie, wytwórniach angielskich czy polskich (Ćmielów, Chodzież). W ciepłe i pogodne dni mieszkańcy pałacu spędzali sporo czasu na wolnym powietrzu, w parku i ogrodzie, o których stan troszczył się specjalnie zatrudniany 12 W podobny sposób zaopatrywano też poznański Pałac Działyńskich, o czym szerzej pisze: W. Molik, O kuchni i sztuce kulinarnej w Pałacu Działyńskich w połowie XIX wieku, „Kronika Miasta Poznania” 2003, nr 4, s. 111 i nast. 13 Manufaktura w Korcu została założona przez Józefa Klemensa Czartoryskiego w 1784 r. i pracowała z przerwami do 1832 r. 14 Dziennik podróży Włodzimierza Dzieduszyckiego, 1885, CPAHU we Lwowie, f. 64, op. 1, j. 6. Potoccy posiadali bardzo dużą kolekcję starych, cennych przedmiotów sprowadzonych z Chin. Znajdowały się one głównie w innym ich pałacu, w Łańcucie, gdzie wyposażono nimi specjalnie urządzone pokoiki, tzw. chińskie. 148 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. fachowy ogrodnik. Park przy pałacu służył jednak właścicielom rzadko, jako że w miesiącach letnich na ogół przebywali w którymś z wiejskich pałaców, bądź w kurortach austriackich, niemieckich lub włoskich (Franzensbad, Aussee, Baden pod Wiedniem, Kaltenleutgeben, Baden-Baden, Ems, Wiesbaden, Merano, Wenecja, Florencja). Wyjeżdżano na ogół z osobistymi służącymi, damą do towarzystwa, lekarzem rodziny, a na dłuższe pobyty w jednym miejscu także z kucharzem. Dobry kucharz był wizytówką domu, przedmiotem zazdrości ze strony gości i uzasadnionej dumy gospodarzy. Fachowcy w tej branży cieszyli się niekiedy dużą sławą, a ich nazwiska znano w całym regionie. *** Pałac w mieście stanowił na ogół sezonowe jedynie mieszkanie arystokraty angażującego się w działalność publiczną. Udział w życiu politycznym kraju wymagał częstych pobytów w stolicy monarchii lub prowincji (Wiedniu lub Lwowie), gdzie miały swe siedziby instytucje przedstawicielskie (Rada Państwa, Sejm Krajowy) i organy władzy wykonawczej. W miastach mieściły się też instytucje finansowe, towarzystwa gospodarcze, czy stowarzyszenia charytatywne, w które tak chętnie angażowało się ziemiaństwo. Posiadanie stałego mieszkania (w wypadku bogatej arystokracji pałacu) miało więc charakter czysto praktyczny. Polska arystokracja urządzała tego typu siedziby nie tylko we Lwowie, ale też w Wiedniu (Weinhaus Czartoryskich), Berlinie i Petersburgu. Jeden z energiczniejszych przedsiębiorców w Rosji przedrewolucyjnej, późniejszy fundator Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, Karol Jaroszyński, posiadał nie tylko dwa pałace w Petersburgu, dwa luksusowe hotele w Kijowie, ale też własne wille w Odessie, Beaulieu we Francji, Monte Carlo i Londynie15. Najbogatsza arystokracja przyzwyczajona do życia w pałacu wiejskim, a zmuszona do częstego przebywania w mieście, przenosiła tam też swoje zwyczaje i upodobania mieszkaniowe. Pałac wrósł w pejzaż większych miast polskich, stając się niejednokrotnie wzorem do naśladowania dla nowobogackiej arystokracji przemysłowej. Wnętrza okazałych siedzib, np. wielkiej finansjery Łodzi różniły się jednak nie tylko brakiem portretów kilku pokoleń przodków, ale i panującą tam atmosferą. Budując pałac w mieście ziemianin w miarę możliwości próbował pozostać w swoim naturalnym środowisku, w klimacie miejsca w którym się wychował. Przenosił więc niejako styl życia i zwyczaje dworu wiejskiego nie ze snobizmu, ale z przyzwyczajenia, z tęsknoty za wiejską swobodą i wygodą. Po 1918 r. Lwów utracił swoją prowincjonalną stołeczność, władza przeniosła się do Warszawy, a utrzymanie lwowskich pałaców dla wielu rodzin stało się nadmiernym ciężarem. Próbowano sprzedać luksusowe miejskie siedziby, ale popyt 15 G. Karolewicz, Karol Jaroszyński (1877–1929). Fundator Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, Lublin 2000, s. 13–15. 149 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. na tego typu nieruchomości w okresie powszechnego kryzysu bliski był zeru. Żadna inna warstwa społeczna (poza szczątkową we Lwowie burżuazją) nie była w stanie wypełnić miejsca po ubożejącym ziemiaństwie, a pałac w przestrzeni publicznej schodził stopniowo do atrakcyjnego wprawdzie, ale wyłącznie elementu architektonicznego. The palaces of aristocrats in public space of Lviv Kazimierz KAROLCZAK Pedagogical University of Cracow, Institute of History and Archive Studies, Department of History of XIXth Century, 2 Podchorążych str., Kraków 30-084, Poland

The vast majority of Lviv palaces appeared in XXth century in the period when the city was the administrative center („capital”) of the Austrian province. The palaces were mostly built near city centre, but in rarely constructed areas. The territories to the south and east of the old city were the most attractive for palace buildings. The appearance of the palaces in the public space of the city brought in the urban landscape visually enjoyable kind of architecture, and its inhabitants attracted townspeople in quite different from the traditional „philistine” lifestyle, which on the one hand exited interest, and on the other side – the desire to follow traditions, inherent to manor house. The materials which are kept in the archives of Lviv give a possibility to reconstruct the dwellings appearance and arrangement of Galician wealthy landowners and also recreate the daily lives of residents, the rhythm of the day, meals, leisure time and contacts with the outside world. Lviv lost the status of the „capital” (administrative centre) of province after 1918, the power was concentrated in Warsaw, the maintenance of Lviv palaces became overburdened for many families. Keywords: Lviv in XVIII–XXth centuries, public space, the palaces of aristocrats, everyday life. 150 K. Karolczak ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 140–151. Палаци аристократів у публічному просторі Львова Казімєж КАРОЛЬЧАК Педагогічний університет ім. Комісії національної освіти в Кракові, Інститут історії та архівістики, Кафедра історії ХІХ століття, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084 Польща

Переважна більшість львівських палаців виникла у ХІХ ст., тобто в період, коли місто було адміністративним центром („столицею”) австрійської провінції. Палаци зводили близько до центру міста, але в районах, де забудова була ще рідкою. Найпривабливішими для палацових споруд були терени на південь і схід від старого міста. Поява палацу в публічному просторі Львова привнесла в міський краєвид візуально приємний різновид архітектури, а його мешканці приваблювали містян цілком відмінним від традиційного „міщанського” стилем життя, яке збуджувало, з одного боку, цікавість, а з іншого – бажання наслідувати звичаї, характерні для сільського двору. Матеріали, що зберігаються у львівських архівах, дають змогу не тільки реконструювати вигляд і облаштування помешкань багатих галицьких землевласників, а й відтворити повсякденне життя мешканців, ритм дня, харчування, проведення часу й контакти із зовнішнім світом. Після 1918 р. Львів утратив провінційну столичність, влада зосередилася у Варшаві, а утримання львівських палаців для багатьох родин стало надмірним тягарем. Ключові слова: Львів у XVIII–XX ст., публічний простір, палаци аристократів, повсякденне життя. 151 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. Visnyk ISSN 2078-6107. of the Вісник Lviv University. Львівського Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 152–166.С. 152–166. Спецвипуск. УДК 94(477.83-25):725.12.04„187/188” Будівля Галицького сейму: амбіції, можливості, смисли Мар’ян МУДРИЙ Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України ім. М. Грушевського, вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна

Символіка будинку Галицького сейму, спорудженого у Львові в 1878– 1881 рр., була результатом не тільки фінансових чи мистецьких (естетичних), а й політичних компромісів. Більш чи менш свідомо політичні та інтелектуальні еліти краю прагнули отримати споруду, яка засобами архітектурного простору та уяви мала згуртувати галицьку спільноту навколо ідеї автономії. Замовники будівництва вважали, що сеймова споруда повинна утверджувати напрям історичного розвитку Галичини і реґіональну столичність Львова. В історії міста це була перша відверта спроба влади підпорядкувати архітектуру політичним завданням. Найбільший дослідницький інтерес в оздобленні будинку Галицького сейму викликають скульптурні алеґорії, які можна було трактувати по-різному. Вони відображали тогочасну доволі рухому ідентичність галицької провінції – між імперськістю та національністю. Іншим ідеологічним компромісом була площина польсько- українських відносин. Сеймова споруда та її символізм, з точки зору польської правлячої більшості, мали вказувати на бажане для польських еліт місце русинів у галицькій спільноті. Його визначали уявлення про річпосполитську єдність, яка поступово зазнавала перетворень на засадах модерного польського націоналізму. Ключові слова: Львів 70–80-х років ХІХ ст., Галицький сейм, громадський простір, архітектура, ідентичність. „Історія будови ґмаху* сеймового повинна бути нам відомою”, – так у 1883 р. депутат Микола Антоневич, професор Перемиської гімназії, вимагав від Крайового виділу фінансового звіту про витрати на спорудження будинку Галицького сейму1. Сьогодні фінансовий бік цієї справи назагал відомий. Однак Антоневичів заклик не втратив притягальної пізнавальної сили дотепер. Мірою * Від польськ. gmach – великий будинок. 1 Stenograficzne Sprawozdania z pierwszej sesyi piątego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1883. [Lwów, 1883]. T. 1. Pos. 9 (2 X 1883 r.). S. 212 („historja budowy gmacha sejmowoho powynna buty nam widomoju”). © Mудрий M., 2016 152 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. того як змінювалося розуміння минулого виникали нові питання. Сьогодні вивчення міста неможливе без дослідження архітектури як діяльності, невіддільної від соціального та політичного замовлення. „Після встановлення нової політичної влади в архітектурі відразу розпочинається пошук засобів вираження змін, що відбулися у суспільстві, тобто пошук нових яскравих метафор та зрозумілих всім змістів”, – пише історик архітектури Богдан Черкес2. Організація міського простору таким чином стає джерелом для вивчення історії влади і політичних еліт, для розуміння способів формування новочасних ідентичностей. Будинок Галицького сейму (згодом головний корпус Університету Яна Казимира, а тепер Львівського національного університету імені Івана Франка) є невід’ємною частиною презентації сучасного образу Львова. Від недавнього часу ця споруда має свою історіографію3. У популярних і наукових публікаціях, крім історії самого проектування і будівництва, з’явилися й питання світоглядного плану: які ідеї хотіли донести будівничі сейму до сучасників і майбутніх поколінь? як відбилися в оформленні споруди імперська та національні ідентичності? що мав символізувати будинок Галицького сейму в площині українсько-польських відносин? як змінювалося призначення і образ споруди відповідно до політичних перетворень у реґіоні? Метою публікації є на прикладі спорудження будинку Галицького сейму показати зв’язок архітектури з ідейно- політичними перетвореннями в суспільстві. Феномен парламентської споруди. Будинок Галицького сейму належить до тих споруд, поява яких була зумовлена практичними потребами, але водночас вона була витворена уявою та наділена символікою. Як розуміти будівлю? Чи існує щось таке, як філософія споруди? Шукаючи відповіді на ці запитання, найчастіше доводиться натрапляти на такі словосполучення, як „філософія приватного / власного дому”, „філософія сімейного дому”, у цьому ж контексті – й „філософія дерев’яного дому”. Нині, як видно, прийнято робити 2 Черкес Б. Національна ідентичність в архітектурі міста. Львів, 2008. С. 28. 3 Starzyński P. Budowa gmachu Sejmu Krajowego we Lwowie w latach 1877–1881 // Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura / Studia z dziejów Lwowa pod red. H. W. Żalińskiego i K. Karolczaka. Kraków, 1998. T. II. S. 133–136; Черкес Б., Гофер Е. Галицький сейм. Львівський національний університет ім. І. Франка / Історико-архітектурний атлас Львова. Серія ІІ „Визначні будівлі”. Зош. 4. Львів, 1999; Аркуша О., Мудрий М. З історії спорудження будинку Галицького крайового сейму у Львові // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка: Збірник наукових праць. Львів, 2001. Вип. 4. С. 133–144; Szuro S. Powstanie gmachu Sejmu Krajowego we Lwowie (budynek obecnego Uniwersytetu Lwowskiego) // Studia Polsko- Ukraińskie / Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu. 2006. T. 1. S. 135–143; Grodziski S. Dyskusja o galicyjskich symbolach // Grodziski S. Studia Galicyjskie. Rozprawy i przyczynki do historii ustroju Galicji / Redakcja i słowo o autorze G. Nieć. Kraków, 2007. S. 283–289. 153 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. акцент на приватності, сімейності. Однак так було не завжди. У ХІХ ст. в межах тогочасних стилів мислення і діяння сформувався своєрідний культ громадської споруди – будівлі, позбавленої приватності, яка не тільки промовляла до естетики людини, а й оповідала, ким ця людина була, є чи якою має стати. Так чи інакше, будинок не може існувати сам по собі. Він набуває значення тільки у зв’язку з людьми, які його споруджували, використовували чи просто споглядали4. У ХІХ ст. будинок – поряд з тим, що був частиною фізичного простору людини, – став ще засобом самоідентифікації особи, інструментом творення колективних ідентичностей. Особливою в цьому плані є символіка громадських споруд, насамперед парламентів. У будинку парламенту (представницької установи) кожен громадянин міг побачити частку себе. Така споруда зазвичай, окрім інших, мала функцію наближати людину до влади, перетворювати політику і владу в частину повсякдення. Феномен Галицького сейму полягав у тому, що ця представницька інституція знаходилася в місті, однак була символом не так самого міста, як навколишньої політичної території. Більшість населення у Львові становили поляки, тоді як у реґіоні – русини/українці, неприхильно налаштовані до будь- яких інституцій, які могли нагадувати про Річ Посполиту. Якщо взяти до уваги, що у випадку Львова навколишня територія була в етносоціальному плані іншою, не завжди приязною, то поява в місті спочатку самого сейму 5, а згодом спеціального приміщення для нього не тільки підкреслювала „столичний” статус міста, а й привносила в міське життя „чужість”, інколи невизначену. Депутати, які щороку з’їжджалися до Львова на сеймові сесії, надавали місту неповторного колориту, творячи рухливий образ крайового суспільства. Були серед депутатів і звичайні селяни, які завдяки сейму опинялися в одному місці з родовитими аристократами. Парламентські будівлі зазвичай вдовольняли амбіції містян і водночас робили будь-яке місто відкритим, наче беззахисним перед новими віяннями, 4 Про обмеженість для розуміння міста тільки просторової перспективи і потребу бачити міський простір через людину писав свого часу (на прикладі Познані) польський соціолог Флоріан Знанецький: „За точку відліку ми обрали поняття міста як цілісності непросторової, людської, такої, що реалізується в досвіді й діяльності людей. Люди справді живуть на міській території і з цієї причини вважаються „мешканцями” міста; просторові умови їхнього життя впливають на це життя: втім, це не означає, що вони можуть бути повністю поміщені в цю територію як будинки або трамваї. Зрештою, вони є не тільки тілами, а й особами, які відчувають та діють, і в цьому плані не вони знаходяться в місті, а – якщо так можна сказати – місто знаходиться у сфері їхнього спільного досвіду й діяльності, вони його створюють як найскладнішу соціальну структуру” (Znaniecki F. Miasto w świadomości jego obywateli: z badań Polskiego Instytutu Socjologicznego nad miastem Poznaniem. Poznań, 1931. S. IX–X). 5 Докладніше див.: Аркуша О. Відкриття Галицького крайового сейму у Львові // Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura. Studia z dziejów Lwowa / Pod red. K. Karolczaka. Kraków, 2002. T. IV. S. 135–164. 154 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. породжували боязнь перед майбутнім. У ХІХ ст. місто-столиця, де відбувалися засідання парламенту, переставало належати собі, втрачало самодостатність, бо мусило узгоджувати свої інтереси з інтересами цілого політичного утворення. Миттєва поява нових людей, осередків та інституцій відкривала для нього інше життя. Так само було зі Львовом. Перетворення Львова в 1860-х роках у „столицю” автономного в монархії Габсбурґів краю „Королівства Галичини і Лодомерії / Володимирії з Великим князівством Краківським…” підвело риску під минулим періодом провінційності, коли місто шукало опору в іншому центрі, передаючи йому розв’язання своїх проблем. Відтепер доводилося самостійно приймати рішення і нести тягар відповідальності: Львів став орієнтаційним центром для всієї провінції. Тоді, у 1860-х роках, у Львові сформувалася особлива суспільно-політична атмосфера, що стала своєрідною візитною карткою міста аж до Другої світової війни. Вона виникла на основі взаємодії провінційних – у свідомості й побуті – стандартів життя більшості львів’ян і завданнями адміністративно-політичного й культурно-освітнього центру великої провінції. З точки зору політичної культури Львів не був толерантним містом. Політичні дискусії часто виплескувалися тут на вулиці, де захоплювали найрізноманітніші верстви населення, а їх атмосфера досягала критичної перед вибухом межі. Головна причина цього полягала в тому, що суспільно-політичну атмосферу в місті дедалі частіше визначала не міська інтеліґенція, а діячі з-поза Львова. Необхідність утвердитися у великому й не завжди прихильному місті змушувала їх діяти підкреслено активно, шукати підтримки в найнижчих верствах міського суспільства, бути популістами6. Перетворення, яких у ХІХ ст. зазнавало місто, були частиною великих суспільних змін. По суті, це було звільнення від старих залежностей і водночас творення нових, як-от: розширення простору життя людини нерідко поєднувалося зі збідненням її уяви, а намагання (під впливом новітніх ідеологій) заглянути у віддалене майбутнє часто повертало людину в глибоке минуле. Під таким кутом зору можна стверджувати, що одним із завдань парламентських споруд було забезпечити не тільки політичну рівновагу, а й уявлену тривкість і зв’язок епох. Така будівля повинна була нагадувати про минуле, забезпечувати теперішнє й інтриґувати майбутнім. Деякі історичні відомості. Галицький крайовий сейм – представницько- законодавчий орган австрійської провінції „Королівство Галичини та Лодомерії / Володимирії з Великим князівством Краківським…” (у повсякденній практиці використовували назву „Галичина”), який діяв у 1861–1914 рр. (формально ліквідований у 1920 р.). Після ліквідації сейму в його приміщенні розташувався Львівський університет (тоді Університет Яна Казимира). У перші два Докладніше див.: Мудрий М. Активізація суспільно-політичного життя [у Львові] 6 у 60–70-х роках ХІХ ст. // Історія Львова. У трьох томах / Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. Т. 2: 1772 – жовтень 1918. С. 222–237. 155 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. десятиліття діяльності сейму пленарні засідання відбувалися в редутовому (бальному) залі театру Скарбека. Питання про потребу спеціального приміщення для сейму вперше обговорювали в 1869 р., остаточне рішення про це було прийняте щойно в 1874 р., а будівництво здійснене протягом 1878–1881 рр. Головним організатором будівництва був виконавчий орган сейму – Крайовий виділ, який збирав матеріали, здійснював торги, укладав угоди і реалізував плани7. Від 1881 р. засідання сейму відбувалися у новозбудованому приміщенні. Будівля Галицького сейму належить до тих львівських споруд, навколо яких сформувався розлогий у часі й тематиці ідейний дискурс. Подекуди він підпорядкував собі навіть функціональне призначення споруди. У ході будівництва приміщення для Галицького сейму відбилися усі важливіші питання, які турбували місцеву суспільність – зокрема, фінансове становище провінції, бачення її минулого й майбутнього різними верствами, естетичні смаки тогочасної епохи, ідеологічні платформи політичних угруповань, українсько-польські відносини. З часом ця символіка, якою була наділена сеймова споруда, тільки посилювалася. Будівля Галицького сейму була в міському просторі Львова спорудою, яка відбивала політичні реалії свого часу: забезпечувала перехід від імперської до національної історії. Головна лінія напруги, яка була пов’язана з будівництвом сеймового приміщення, знаходилася в площині українсько-польських відносин. Навіть закладення наріжного каменя під сеймовий будинок, яке відбулося в неділю 29 вересня 1878 р., призвело до національного скандалу. Депутати-русини виступили з протестом проти іґнорування української мови в грамоті, що була покладена під наріжний камінь (грамота була складена польською і латинською мовами). Апелюючи до конституційної норми про крайові мови, вони стверджували, що через таке нехтування „руського язика” вбачають „народність руську в Галичині покривдженою і оскорбленою”. Маршалок сейму й одночасно голова Крайового виділу Людвік Водзіцький був змушений виправдовуватися. Невключення українського тексту до грамоти він визнав помилкою, але пояснив її простою забудькуватістю і надмірною зайнятістю організаторів урочистості8. Національно-політичне навантаження, яке від початку тяжіло над спорудою Галицького сейму, проявлялося й пізніше. І тоді, коли в листопаді 1918 р. упродовж трьох тижнів вуличних боїв, які українці та поляки вели за Львів, будинок Галицького сейму знаходився в руках українців і був одним із їхніх головних 7 Małecki M. Wydział Krajowy sejmu galicyjskiego. Geneza, struktura i zakres kompetencji, następstwo prawne. Kraków, 2014. S. 80–82. 8 Stenograficzne Sprawozdania z drugiej sesyi czwartego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1878. [Lwów, 1878]. Pos. 10 (2 X 1878 r.). S. 201–202 („podpysani wydiaczy czerez załyszenie ruskoho jazyka na reczenom dokumenti, narodność ruskoju w Hałycii pokrywdżennoju i oskorbłenoju”). 156 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. опорних пунктів9, і тоді, коли в 1920 р. (спочатку тимчасово, а від 1923 р. на постійно) у сеймовому будинку розташувався головний корпус Львівського університету, який був перейменований в Університет Яна Казимира і знову став для поляків символом національної перемоги, а для українців – зверхності польської влади, поразки та національної несправедливості10, і тоді, коли в 1939 р. було створено радянсько-український (правда, розуміння університету українцями і радянською владою різнилося) Львівський державний університет імені Івана Франка, а від польської присутності в цьому приміщенні до другої половини 1940-х років нічого не залишилося. Амбіції. Ідея будівництва спеціального приміщення для Галицького сейму та Крайового виділу (виконавчого органу сейму) визріла в розпалі гострих дискусій між польськими політиками й австрійським урядом навколо питання автономії провінції. Натхненником ідеї сеймової споруди був крайовий маршалок Леон Сапєга, один із творців галицької автономії. Мірою того як автономія ставала реальністю, а політичні пристрасті вщухали, зростали амбіції польських еліт. Засідання в театрі наштовхували на думки. У місці засідань сейму відбувалися не тільки театральні спектаклі, а й бали, і навіть укладали важливі торговельні контракти11. Уперше публічно вказав на цю невідповідність на одному із сеймових засідань у 1871 р. Юліан Дунаєвський, пізніший міністр, дивлячись вочевидь на вимальовану на стелі театральної зали веселу балетну сцену12. У 9 Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Львів, 1998. С. 51–106; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 2003. С. 154, 176, 179, 203 та ін.; Academia Militans. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie / A. Redzik, R. Duda, M. Mudryj, Ł. T. Sroka, W. Wójtkiewicz-Rok, J. Wołczański, A. K. Wróblewski; Całość zredagował, wstępem i zakończeniem opatrzył A. Redzik. Kraków, 2015. S. 158–159. 10 Academia Militans. Uniwersytet Jana Kazimierza… S. 163, 165–167. До Другої світової війни над входом до зали ім. Коперніка (колись зали засідань сейму) містилася інскрипція: „W roku akademickim 1919–1920, Wszechnicy tej istnienia dwieście pięćdziesiątym dziewiątym, gdy po wojny światowej ciężkich przejściach, a zamachów drogiemu miastu grożących przezwyciężeniu pełnie pracy szczęśliwie podjęto, wszedł Uniwersytet Jana Kazimierza, z woli Rządu Rzeczypospolitej, za rektoratu Alfreda Halbana, w progi gmachu dawnego sejmu dzielnicowego święcąc w nim d. 3 maja 1920 rocznicę Konstytucyi. Wdzięcznością względem Ojczyzny przejęci Rektor Jan Kasprowicz i Senat, w roku akademickim 1921–1922, oddanie tego gmachu trwałej pamięci przekazują, nauce polskiej na chlubę, młodzieży na pożytek” (Ibid. S. 166–167). Ця інскрипція є добрим джерелом для відкриття символіки сеймового будинку. Вона виразно понижувала Галицький сейм, акцентуючи на його локальності, а водночас зв’язувала воєдино Конституцію 1791 року, ухвалену в умовах поділів Речі Посполитої, з польсько-українською війною 1918–1919 років і відновленням польської держави. 11 Докладно про внутрішнє планування театру Скарбека, зокрема про редутову залу, див.: Ямаш Ю. Театр графа С. Скарбека в контексті європейської архітектури. Львів, 2012. 12 Stenograficzne Sprawozdania z drugiej sesyi trzeciego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1871. [Lwów, 1871]. Pos. 21 (13 X 1871 r.). S. 23. 157 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. баченні польських політиків, сеймова будівля мала підкреслити значимість Галичини як польської автономії у складі монархії Габсбурґів, символізувати життєздатність галицької автономії, акцентувати на її неподільності. На одному із сеймових засідань у 1877 р. депутат Оттон Гауснер наголошував, що зведення сеймової споруди свідчитиме про „віру в майбутнє, міцність і непорушність крайового самоуправління”13. Така споруда відображала бачення поляками Галичини як моделі майбутньої відновленої польської держави. Галицькі еліти намагалися наслідувати в культурі „віденський стиль” з його чітко вираженим у архітектурі „духом місця” (genius loci), що поєднував у собі деякі „константи” з поточною актуальністю14. Цій меті насамперед були підпорядковані пошуки відкритої ділянки для будівництва. Так, головно з просторових міркувань, були відхилена фінансово вигідна пропозиція куратора Оссолінеуму князя Єжи Любомирського стосовно спорудження будівлі Галицького сейму в частині парку Оссолінських – сеймовий будинок у такому разі мав одним боком упиратися в узгір’я Цитаделі15. Так само з просторових (і теж фінансових) причин був відхилений проект будівництва сейму на площі Каструм і прилеглих до неї ділянках*. Тоді ця площа була оточена вузенькими вуличками, які утруднювали доїзд та обмежували доступ світла. Відтак вибір зупинився на території, яка добре проглядалася і давала можливість підкреслити вагомість споруди: поблизу Міського (Єзуїтського) парку між вулицями Словацького (нині Університетська), Міцкевича (Листопадового Чину), Майєрівською (Січових стрільців) і Костюшка. Про амбіції галицької еліти свідчила теж спеціальна делеґація, відряджена наприкінці 1874 р. в європейські столиці для вивчення архітектурних планів парламентських будівель та найсучасніших систем опалення, вентиляції й 13 Stenograficzne Sprawozdania z pierwszej sesyi czwartego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z W[ielkiem] Ks[ięstwem] Krakowskiem w roku 1877. [Lwów, 1877]. Pos. 9 (23 VIII 1877 r.). S. 251 („w uchwaleniu tej budowy, w tej myśli jest wyraz ufności w przyszłość, trwałość i nienaruszalność samorządu krajowego”). 14 Стригалев А. А. О „венском стиле” // Художественная культура Австро-Венгрии: Искусство многонациональной империи. 1867–1918 / Отв. ред. Н. М. Вагапова, Е. К. Виноградова. Санкт-Петербург, 2005. С. 51–74. Про віденські впливи на архітектуру Львова та її залежності від політики також див.: Пурхля Я. Віденські впливи на архітектуру Львова (1772–1918) // Українсько-австрійські культурні взаємини другої половини ХІХ – початку ХХ століття / Гол. ред. О. Федорук. Київ–Чернівці, 1999. С. 79–94; Prokopovych M. Habsburg Lemberg: architecture, public space, and politics in the Galician capital, 1772–1914. West Lafayette, Indiana (Purdue University Press), 2009. 15 Szuro S. Powstanie gmachu Sejmu Krajowego we Lwowie… S. 137. * Приблизно в тому місці, де тепер знаходиться Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, будинок економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка і приміщення Національного музею у Львові. 158 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. освітлення. Делеґація складалася з двох осіб – радника Вищого крайового суду, члена Крайового виділу Октава Петруського та директора гімназії Амброзія Яновського. У листопаді-грудні 1874 р. делеґація відвідала Відень, Дрезден, Берлін, Брюссель, Париж, Мюнхен і Пешт (побувати в Берні й Туріні завадили снігові замети), де оглянула будинки парламентів, театрів, бірж, лікарень, лазень, пралень тощо16. Наступним кроком (у 1875 р.) було оголошення міжнародного конкурсу на проект будинку Галицького сейму, який передбачав суттєві премії для переможців. Конкурсом зацікавилися більше ста архітекторів, а на розгляд жюрі, яке очолював крайовий маршалок, надійшло 30 проектів17. Можливості. Відкриті автономією перспективи йшли в парі з обмеженнями. Питання коштів на будівництво було темою гострих дискусій між депутатами. І хоча ці суперечки мали національно-політичний підтекст, ініціатори будівництва були змушені рахуватися зі скупими фінансовими можливостями провінції. Це було головною причиною, через яку журі конкурсу відмовилося від реалізації проекту талановитого архітектора віденської школи Отто Ваґнера. Кінцевий варіант проекту будівлі Галицького сейму розробив у 1876–1877 рр. на замовлення Крайового виділу директор львівського міського будівельного управління Юліуш Гохберґер, уродженець Познані, випускник Королівської будівельної академії в Берліні. Проект Гохберґера був здешевленою компіляцією результатів попереднього конкурсу. Підсумовуючи свою роботу, архітектор вказував на „пригноблене враження”, позаяк витрати на будівництво перевищили плановану суму18. Попри обмежений бюджет провінції та матеріальні нестатки більшості мешканців, на будівництво було витрачено величезну суму – понад 1 млн 300 тис. 16 Sprawozdanie z czynności Wydziału krajowego za czas od 1 lipca 1874 do 31 stycznia 1875 [11 III 1875 r.] // Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z siódmej sesyi trzeciego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z W[ielkiem] Ks[ięstwem] Krakowskiem z r. 1876. Aleg. II/6. S. 1–19. 17 Sprawozdanie Wydziału krajowego w przedmiocie budowy gmachu na pomieszczenie Wysokiego Sejmu i Wydziału krajowego [15 II 1876 r.] // Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z siódmej sesyi trzeciego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z W[ielkiem] Ks[ięstwem] Krakowskiem z r. 1876. Aleg. VII. S. 1–15 + Aleg. 1– 11; Sprawozdanie Komisyi administracyjnej w przedmiocie budowy gmachu dla Sejmu i Wydziału krajowego [b. d.] // Ibid. Aleg. LXIV. S. 1–9. 18 Черкес Б., Гофер Е. Галицький сейм… С. 6–7; Odpis opisu projektu gmachu dla Sejmu i biór Wydziału krajowego [15 II 1877 r.] // Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z pierwszej sesyi czwartego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z W[ielkiem] Ks[ięstwem] Krakowskiem z r. 1877. Aleg. 9/2. S. 15–24; Sprawozdanie Wydziału krajowego w przedmiocie budowy gmachu na pomieszczenie Wysokiego Sejmu i Wydziału krajowego [30 III 1877 r.] // Ibid. Aleg. 9. S. 5; Odpis podania Dyrektora urzędu budowniczego miejskiego we Lwowie, Pana Hochbergera, przedłożonego do L. W. kr. 5.148/1877 wraz z projektem budowy gmachu sejmowego // Ibid. Aleg. 9/5. S. 31–32. 159 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. Ілюстрація 1. Будинок Галицького крайового сейму. Перед 1898 р. Фото Едвард Тшемеський / Edward Trzemeski. Дж.: Електронний ресурс. Режим доступу: https:// commons.wikimedia.org/wiki/File:Lviv_university_old.png золотих ринських19. Нестатки населення стали темою популістських виступів у сеймі не тільки українських (що сприймали за природне20), а й польських депутатів, особливо зі східної частини провінції, так званих подоляків (виразників 19 Sprawozdanie ostateczne Wydziału krajowego o budowie gmachu sejmowego [28 VIII 1884 r.] // Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z drugiej sesyi piątego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ks[ięstwem] Krakowskiem z r. 1884. Aleg. 22. S. 1–23. 20 Траплялося, що й українські депутати заявляли про свої амбіції у зв’язку з планами спорудження сеймової будівлі. Однак вони робили це головно з австрофільських позицій. Таким був виступ Василя Ковальського, представника так званої староруської партії і радника Крайового суду, який у 1877 р. під час дискусії про кошти будівництва заявив, що в ім’я об’єднуючої ідеї парламентаризму та автономії простий народ, незважаючи на бідність, „не хоче скупити” [Stenograficzne Sprawozdania… w roku 1877. Pos. 9 (23 VIII 1877 r.). S. 257–258]. Тоді польська більшість потрактувала цей виступ Ковальського із захопленням – як слово на захист фактично польської автономії, не звернувши увагу на підтексти – зокрема на використаний промовцем арґумент про потребу розвитку в інтересах простолюду представницьких інституцій і про будівлю сейму як „пам’ятку ідеї автономії”: „A meni wydyt sia, szczo jesły kto buduje takij gmach, to tim samym dowodyt, szczo maje nadiju w swoju buducznost’ (brawa). Toja pałata dołżna staty sia wyrazom wełykoj idei, t.j. krajewoj autonomii, chyba ne majete dowireju do sebe i do autonomii! Kto maje toje dowirenje, toj dołżen dla swojej idei wystawyty jakuś pamiatku (brawo i oklaski)” (Ibid. S. 257). 160 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. інтересів польських землевласників), які вбачали в парламентаризмі загрозу для свого існування. Граф Антоній Ґолеєвський, власник великих земельних маєтків поблизу Коломиї і Стрия, заявляв у 1877 р., що „не є завданням сейму ставити монументальні споруди ані для Львова, ані теж для Галичини”21. Стосунки з руським (українським) селянством польські землевласники до останнього намагалися будувати на патріархальних засадах, вдаючись на засіданнях сейму до спекулятивних заяв про опіку над простолюдом. „Питаю, – звертався граф Александер Круковецький, землевласник зі села Аксманичі поблизу Перемишля, до сеймової аудиторії в тому самому році, – чи ми насправді є такими багатими, аби могли такі чудові споруди будувати. […] Переконаний, що буде будинок великий чи малий, місто Львів назавжди залишиться провінційним. А економією цього будинку дамо народові так важко зібрані гроші”22. Смисли. Говорити про смисли в контексті будівлі Галицького сейму складно, бо вони з часом змінювалися. Практично вся символіка була виражена через скульптурні алеґорії. В ідейному навантаженні сеймових скульптурних композицій проглядаються три теми: І) „органічної праці”, що передбачала використання леґальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу (алеґоричні скульптурні композиції перед входом, які символізують Освіту і Працю), ІІ) Галичини як частини ширшої Вітчизни [надаттикова композиція, яка зображає „ґенія Вітчизни” (жіноча постать), що встановлює опіку над Галичиною, втіленою в персоніфікаціях Вісли (жіноча постать) і Дністра (чоловіча постать)], ІІІ) українсько-польської цивілізаційної єдності [обабіч сходової клітки, на рівні другого поверху, були вміщені дві скульптурні пари польських і русько-українських правителів – Мєшка І та Володимира Великого (князів, що запровадили християнство), Казимира Великого і Ярослава Мудрого (законодавців у своїх державах); зал засідань прикрашало полотно „Люблінська унія” авторства Яна Матейка23]. Найбільший простір для різночитань викликала надаттикова композиція. Як трактувати її центральну жіночу постать? Початково комітет, створений Крайовим виділом для підготовки проекту оздоблення сеймового будинку, пропонував розташувати на аттику скульптурну групу „Законодавство, яке бере під опіку Польщу і Русь”, нав’язуючи таким чином до постулатів Гадяцької унії 21 Stenograficzne Sprawozdania… w roku 1877. Pos. 9 (23 VIII 1877 r.). S. 252 („nie jest zadaniem Sejmu, aby monumentalne dzieła stawiał dla Lwowa lub też i dla Galicyi”). 22 Ibid. S. 254–255 („Pytam się, czy rzeczywiście jesteśmy tak bogaci, abyśmy mogli tak znakomite gmachy budować. […] Jestem przekonany, że, czy gmach będzie wielki, czy mały, miasto Lwów na zawsze zostanie prowincyonalnem. A oszczędzeniem tego gmachu damy temu ludowi pieniądze, które tak ciężko są zebrane”). 23 Про русько-українські сюжети у творчості Я. Матейка докладно див.: Świątek A. „Lach serdeczny”. Jan Matejko a Rusini. Kraków, 2013. 161 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. Ілюстрація 2. Зал засідань Галицького крайового сейму. 1900 р. Фото Зиґмунт Ґольдгаммер / Zygmunt Goldhammer. Дж.: Історія Львова. У трьох томах / Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. Т. 2: 1772 – жовтень 1918. С. 261. 1658 року24. Однак під тиском політичних міркувань переважила думка, що ключова композиція повинна відкривати більше простору для уяви, дистанціювати від проблеми українсько-польського роздвоєння. Як не парадоксально, цього було можна досягнути не розширюючи, а звужуючи перспективу. Ще в 1871 р. у промові на захист ідеї будівництва сеймового приміщення Ю. Дунаєвський звертався до близьких і зрозумілих кожному понять „дому” і „родини”25. 24 Grodziski S. Dyskusja o galicyjskich symbolach… S. 285. 25 Stenograficzne Sprawozdania… w roku 1871. Pos. 21 (13 X 1871 r.). S. 23 („niektóre szlachetne dążności z dziedziny życia prywatnego mogą nam posłużyć za wskazówkę i w życiu publicznem. Znane panom usiłowania czynione na zachodzie Europy, dążące do tego, aby i jak najmniej zamożnym ułatwić nabycie domu. […] Bo dopiero w tym cichym na zewnątrz zamkniętym własnym przytułku nabywa rodzina to poczucie swej odrębności […] Otóż i my […] dążymy wraz z Wydziałem krajowym do tego, aby Sejm jako przedstawiciel wielkiej rodziny całego kraju […] się osiadł i ustalil w własnym gmachu i dał niejako krajowi pomyślną wróżbę ustalenia się jego stosunków i położenia”). 162 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. Центральним образом надаттикової композиції стала „Галичина”. Цей задум реалізував варшав’янин Теодор Риґер, який мешкав тоді у Флоренції, згодом автор пам’ятника Адаму Міцкевичу на краківському Ринку. Прихований зміст полягав у прагненні поляків представити Галичину як частину Польщі- Вітчизни, водночас ця сама композиція давала змогу побачити в центральній жіночій постаті тільки Галичину (не Польщу) – такий собі „ґеній краю”, а в розміщених обабіч персоніфікаціях Дністра і Вісли відчитати „русина” і „мазурку”, що відповідало настроям українського населення, а також відображало політичні очікування Відня. Різним теж було трактування поляками й українцями Люблінської унії26. Зі сформованого навколо сеймової будівлі дискурсу видно механізми народження модерних націоналізмів, коли одні й ті самі символи в різних середовищах набували різного, нерідко протилежного значення. Будівничі Галицького сейму були змушені рахуватися з австрійським (імперським) розумінням крайових представницьких органів. У вересні 1880 р. ще не вивершений будинок Галицького сейму відвідав цісар Франц Йозеф І. Преса по-різному представила цю подію. Якщо українське народовецьке „Діло” обмежилося лаконічною згадкою27, то краківський консервативний „Czas”, який виражав позицію правлячої „партії”, писав розлогіше, з акцентом на побажанні цісаря: „аби цей гарний будинок став храмом благодатної для краю роботи”28. У дусі польсько-австрійського порозуміння, що його підтримували на політичному рівні краківські консерватори (так звані станьчики), було відкореґовано й скульптурне оздоблення споруди. Ініціатором цього був крайовий маршалок Людвік Водзіцький, який створив площину для львівсько-краківської дискусії та заручився підтримкою членів Академії мистецтв і наук (Akademia Umiejętności) у Кракові (головою Академії був тоді Юзеф Майєр, антрополог, колишній повстанець) і низки професорів Яґеллонського університету29. Чи зуміли львів’яни й гості міста відчитати символіку сеймового будинку так, як цього прагнули політичні еліти? Історичні джерела багато говорять про задуми будівничих, але майже нічого – про те, які емоції й думки викликала 26 У 1875 р. український народовецький журнал „Правда” вмістив у рубриці „Новинки” повідомлення, що польський громадський комітет закупив полотно Яна Матейка „Люблінська унія” і подарував його Крайовому виділу, аби той вмістив його в залі засідань нового сеймового будинку. На думку видавців журналу, якщо так станеться, то картина Я. Матейка відіграє позитивну роль у поглибленні національної свідомості українців, бо „буде неустанною пересторогою для русинів стерегтися всяких умов і договорів з поляками” (Правда: письмо літературно-політичне. Львів, 1875. Ч. 20. 18 (30) жовтня. С. 823). 27 Е. В. Ц4сарь Францъ-Іосифъ І. во Львов4. День третій – Понед4локъ 1 (13) вересня 1880 // Д4ло (Львів). 1880. Ч. 70. 10 (22) вересня. 28 Цит. в ориґіналі: „…aby piękny ten gmach stał się przybytkiem zbawiennej dla kraju pracy” (Podróż Najjaśniejszego Pana // Czas (Kraków). 1880. Nr 212. 16 września). 29 Докладніше про це див.: Grodziski S. Dyskusja o galicyjskich symbolach… S. 283–289. 163 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. будівля Галицького сейму в людини, яка дивилася на неї, скажімо, на зламі ХІХ– ХХ ст. Сеймова споруда, попри розмах, якимось дивним чином не потрапляла ні в поточну публіцистику, ні в спогадову літературу. Про неї майже не писала преса. Як можна припустити, новий сеймовий будинок не виправдав сподівань львів’ян (незалежно від національної приналежності) на появу в місті довершеного архітектурного витвору. Мешканців міста разили, зокрема, „зовнішні вади” споруди, відсутність „гармонійної цілості” в її оздобленні, що були неспівмірні, на думку багатьох, з величезними витратами на будівництво30. Символіка будівлі була важливою, як видається, тільки для вузького кола правлячої національної та політичної еліти. У цьому плані можна стверджувати, що архітектура обслуговувала владу. Висновок. Символіка будинку Галицького сейму, спорудженого у Львові в 1878–1881 рр., була результатом не тільки фінансових чи мистецьких (естетичних), а й політичних компромісів. Більш чи менш свідомо політичні та інтелектуальні еліти краю прагнули отримати споруду, яка засобами архітектурного простору та уяви мала згуртувати галицьку спільноту навколо ідеї автономії. Замовники будівництва вважали, що сеймова споруда повинна утверджувати напрям історичного розвитку Галичини і реґіональну столичність Львова. В історії міста це була перша відверта спроба влади підпорядкувати архітектуру політичним завданням. Найбільший дослідницький інтерес в оздобленні будинку Галицького сейму викликають скульптурні алеґорії, які можна було трактувати по-різному. Вони відображали тогочасну доволі рухому ідентичність галицької провінції – між імперськістю та національністю. Іншим ідеологічним компромісом була площина польсько-українських відносин. Сеймова споруда та її символізм, з точки зору польської правлячої більшості, мали вказувати на бажане для польських еліт місце русинів у галицькій спільноті. Його визначали уявлення про річпосполитську єдність, яка поступово зазнавала перетворень на засадах модерного польського націоналізму. L. A. [Abramowicz L.] Lwów i jego właściwości. Lwów, 1884. S. 46–48. Згодом Вітольд 30 Шольґіня, львів’янин (до 1946 р.), архітектор і автор популярних оповідок про „польський” Львів, пояснював, що сеймовий будинок споруджено в характерному для свого часу еклектичному, нетворчому архітектурному стилі, й потрібен був час, аби львів’яни звикли до його розкішного вигляду (Szolginia W. Tamten Lwów. Wrocław, 1993. T. III: Świątynie, gmachy, pomniki. S. 93–95). 164 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. The Building of the Galician Diet (Sejm): ambitions, opportunities, meanings Marian MUDRYI Ivan Franko National University of Lviv, Department of Contemporary History of Ukraine, 1 Universytetska str., 79000 Lviv, Ukraine

The symbolics of the Galician Sejm building, built in Lviv in 1878–1881 was the result not only of financial or artistic (aesthetic) but also political compromises. Political and intellectual elite of the region more or less consciously sought to obtain the building that was supposed to unite the Galician community around the idea of autonomy by means of architectural space and imagination. The customers of the building considered that the Sejm building could approve the direction of the historical development of Galicia and Lviv as a region capital. It was the first explicit attempt of the government to subordinate the architecture to the political task in the city history. The largest research interest in the decoration of the house of the Galician Sejm was caused by sculptural allegories that could be differently interpreted. They represented the movable identity of the Galician province – between imperial and national identity. The Polish-Ukrainian relationship was another ideological compromise. The building of the Sejm and its symbolism, from the Polish ruling majority point of view, had to indicate to desirable for the Polish elite place of the Galician Ruthenians in the community. It was determined by ideas of the Polish-Lithuanian Commonwealth unity, which was gradually transformed on the basis of modern Polish nationalism. Keywords: Lviv in 70–80ies of the XIXth century, Galician Diet (Sejm), public space, architecture, identity. Gmach Sejmu galicyjskiego: ambicje, możliwości, znaczenia Marian MUDRYJ Lwowski Narodowy Uniwersytet im. Iwana Franki, Katedra Nowoczesnej Historii Ukrainy im. M. Hruszewskiego, ul. Uniwersytecka 1, Lwów 79000, Ukraina

Symbolika wybudowanego we Lwowie w latach 1878–1881 gmachu Sejmu galicyjskiego była wynikiem nie tylko finansowych oraz artystycznych (estetycznych) kompromisów, ale także tych o charakterze politycznym. Mniej lub bardziej świadomie 165 M. Mудрий ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 152–166. polityczne oraz intelektualne elity Galicji pragnęły gmachu, który za pośrednictwem symboliki architektonicznej mógł zmobilizować społeczność galicyjską wokół idei autonomii. Inicjatorzy budownictwa uważali, że sejmowy gmach powinien uzasadniać kierunek historycznego rozwoju Galicji oraz regionalną stołeczność Lwowa. W historii miasta była to pierwsza tak otwarta przez władze próba podporządkowania architektury celom politycznym. W ozdobie gmachu Sejmu galicyjskiego największy interes badawczy wywołują rzeźby alegoryczne, które mogą być różnie interpretowane. Odźwierciedlały one ówczesną, stosunkowo ruchomą, identyczność prowincji galicyjskiej – między tożsamością imperialną a narodową. Kolejnym kompromisem ideologicznym była płaszczyzna stosunków polsko-ukraińskich. Gmach sejmowy i jego symbolizm, z punktu widzenia władz autonomicznych, miał wskazywać na pożądane przez polskie elity miejsce Rusinów w społeczności galicyjskiej. Jego podstawę tworzyły wyobrażenia wokół mitu jedności z czasów Rzeczypospolitej, który to stopniowo przechodził transformację w kierunku nowoczesnego polskiego nacjonalizmu. Słowa kluczowe: Lwów w latach 70–80. XIX w., Sejm galicyjski, przestrzeń publiczna, architektura, tożsamość. 166 ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. К. С. Кондратюк 167–176. Visnyk Вісник ISSN 2078-6107. of the Lviv University. Львівського Series History. університету. Серія2016. Special 2016. історична. issue. Спецвипуск. P. 167–176. С. 167–176. УДК [930.85:72](477.83–25)„189/190” Архітектурні пам’ятки Львова кінця ХІХ – початку ХХ століття: стильові ознаки й особливості Костянтин КОНДРАТЮК Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України ім. М. Грушевського, вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна

Суспільно-громадські потреби на зламі ХІХ–ХХ ст. призвели до появи у Львові значної кількості архітектурних споруд. До будівництва залучали як місцевих, так і закордонних архітекторів, скульпторів. При виконанні робіт використовували елементи старих європейських стилів – класицизму, бароко, ренесансу, готики тощо, надаючи їм новочасного змісту. Популярною залишалася еклектика (історичний стиль), основний принцип якої полягав у твердженні „кожна споруда – свій стиль”. У той час в архітектурі Львова поширився стиль під назвою „сецесія”, у дусі якого було споруджено чимало житлових будинків. Новими для архітектурного простору міста стали будівлі, виконані у поєднанні модерну з народною дерев’яною архітектурою. Стародавні народні зразки (художні орнаменти, матеріали) намагалися по-новому „вписати” в сучасні споруди. Творці нових архітектурних пам’яток наголошували на ориґінальності й самобутності, не відмовляючись від причетності до європейських традицій. Ключові слова: Львів зламу ХІХ–ХХ ст., архітектура, еклектика (історичний стиль), модерн, сецесія. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть у Львові споруджено велику кількість будівель, які досі вражають красою і вишуканістю. На той час суспільний розвиток викликав нагальну потребу побудови великих за розміром споруд загального громадського призначення, таких як залізничний вокзал, приміщень банків, готелів, адміністративних споруд, навчальних закладів, театрів, музеїв тощо. Тогочасні львівські будівничі, дотримуючись новітніх європейських естетичних поглядів, постійно перебували у творчих пошуках, вносили в архітектурні стилі місцевий колорит. У цей час в архітектурі Львова подальшого розвитку набув історичний стиль, або еклектика. Прибічники еклектики широко використовували весь багатий історичний арсенал різноманітних засобів архітектурної та художньої пластики: ренесансові та класичні ордерні системи, аркади, портики і лоджії, © Кондратюк К., 2016 167 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. вигадливі портали і сандрики над багатообрамленими вікнами, масивні балюстради, барокові крепування поряд з черепашковими оздобленнями рококо, ампірні гірлянди та ін. Провідним архітектором періоду еклектики, а також одним із творців львівської архітектурної школи був Юліан Захаревич (1837–1898). Після навчання у Львові та Відні у 1871 р. він став професором Технічної академії (пізнішої Львівської політехніки). Творчість Ю. Захаревича характеризує поєднання раціоналізму і неоромантичних тенденцій: академічні форми неоренесансу, що мають „італійське” забарвлення, фіґурують у роботах поряд з нетрадиційними інтерпретаціями мотивів історичної архітектури1. Ще у 70-х роках ХІХ ст. під керівництвом Ю. Захаревича споруджено будинок Львівської політехнічної школи (нині головний корпус Національного університету „Львівська політехніка”). Будівля зведена на пагорбі неподалік від костелу Св. Марії Маґдалини і катедри Св. Юра була задумана і проектувалася як новітній храм науки й освіти. При цьому архітектор вдало поєднав класицизм з рисами італійського ренесансу. У зв’язку з цим будівля набрала строгого і водночас багатого вигляду. Центр будівлі енерґійно акцентовано аттиком з латинським девізом і алеґоричними статуями, які символізують інженерні науки, будівництво і механіку (скульптор Леонард Марконі). Добре трактовано й інтер’єр актового залу. Тут зустрічаються деталі, запозичені з історичної спадщини міста. Стеля залу розмальована поливною майолікою, стіни насичені скульптурами і розписами. Великі алеґоричні панно, які розповідають про перемогу людини над стихіями природи, виконані під керівництвом польського живописця Яна Матейка та його учнями. Стрічки коридорів і широкі сходи чітко зв’язують просторі та добре освітлені навчальні аудиторії і кабінети. Ця будова стала однією з найдосконаліших навчальних споруд свого часу2. У 1888–1892 рр. за проектом Юліана Захаревича зведено в центрі міста будинок Галицької ощадної каси (нині Інститут народознавства НАН України та діючий при ньому Музей етнографії та художнього промислу). Перший поверх еклектичної за характером споруди вирішений у вигляді кам’яного цоколю, а верхні, більш легкі, викладені з жовтої цегли. Для цієї будівлі теж характерні багаті ренесансові форми у поєднанні з бароковими мотивами. Ю. Захаревич вдало розв’язав композицію інтер’єрів, особливо вестибюлю, оздобленого скульптурною групою „Фортуна” Юліана Марковського та панелями з кольорового каменю, сходового майданчика з вітражами і ліпниною, зали засідань із різьбленими дубовими панелями й алеґоричними барельєфами „Праця” Станіслава Левандовського. У центрі фасаду, під куполом, споруду 1 Żuk I. Yulian Zachariewicz 1837–1898, Alfred Zachariewiez 1871–1937: Wystawa twórczości. Katalog. Warszawa, 1996. S. 6–12. 2 Рудницький А. М. Історія і традиції Львівської архітектурної школи // Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. 2001. № 429: Архітектура. С. 6. 168 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. оздобила композиція Леонарда Марконі „Ощадність”, що символізувала економічний проґрес Галичини. Цей будинок можна вважати одним з шедеврів пізнього, мальовничого історизму3. Престижні споруди Політехніки і Галицької ощадної каси архітектурною формою символізували тісні зв’язки між Віднем і Львовом4 . Основний принцип еклектики „кожна споруда – свій стиль” досить послідовно втілено в неоренесансній монументальній будівлі Галицького крайового сейму (тепер головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка), спорудженого в 1881 р. за проектом Юліуша Гохберґера5. Для надання величності зовнішньому вигляду зодчий не пошкодував засобів архітектурної виразності, передбачив оздоблення фасадів монументальною скульптурою. Роги будинку закріплені двома крилами з куполами, середня частина прикрашена колонадою спарених колон, яка спирається на цокольний поверх. Важкий аттик увінчаний алеґоричними скульптурними постатями „Галичини”, „Вісли” й „Дністра”, що їх виконав Теодор Риґер. Біля входу встановлено композиції „Праця” і „Освіта” того самого скульптора. Чітко розділений і тильний фасад, що виходить на заокруглену в плані вулицю. Однією з найзначніших палацових будівель Львова доби історизму став палац Потоцьких на вул. Коперника, 15. Його спорудили Юліан Цибульський і Людвік Балдвін-Рамулт у 1888–1890 рр. за зміненим у Львові проектом французького архітектора Луї д’Оверня6. Палац збудовано у стилі французького неоренесансу. Такий вибір не був випадковий. У часи моди на все французьке форми тамтешньої архітектури ставали ознакою вишуканості. Ще престижнішим було замовити проект саме у французького архітектора. Палац має доволі великі розміри. Його планувальна структура проста і зручна. Її центром є великий вестибюль – хол. Від нього у два боки відходять коридори, на які „нанизані” приміщення: у правій частині – господарські, у лівій – парадні зали. Окрім того, різні приміщення для прийому гостей. Вітальню, салон, хол розташовано вздовж тильного фасаду. Усі вони пов’язані з терасою і виходом у сад. Другий поверх призначався для потреб господарів, а третій – для гостей. Високі художні якості також притаманні будинку Галицького намісництва (1877–1880 рр., архітектор Фелікс Ксенжарський), спорудженому на сучасній вулиці Винниченка, 18. Розташований на узгір’ї, він вирізняється парадним 3 Бірюльов Ю. Захаревич Юліан // Енциклопедія Львова. Т. 2 / За ред. А. Козицького. Львів, 2008. С. 418–419. 4 Пурхля Я. Віденські впливи на архітектуру Львова 1772–1918 // Архітектура Львова ХІХ століття. Краків, 1997. С. 39. 5 Лінда С. М. Архітектурна діяльність Ю. Гохбергера у Львові в період історизму // Вісник Державного університету „Львівська політехніка”. 1998. № 358: Архітектура. С. 178– 181. 6 Львівська галарея мистецтв: Палац Потоцьких / За ред. Ю. Бірюльова. Львів, 2006. С. 1–5. 169 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. виглядом. Монументальний фасад будівлі, повернутий у бік старовинного міста, ефектно насичений бароковими формами. Такими самими парадними є інтер’єри, в оздобленні яких брав участь скульптор Леонард Марконі. Будівля – чотирикутник з великим внутрішнім двором, по периметру якого розташовані робочі приміщення. Фасади витримані у формах французького ренесансу, для якого характерні високі дахи, прорізані люкарнами і прикрашені на гребенях ковкою7. Ще більша пишність класичних форм у стилі неоренесансу, з використанням елементів необароко, властива архітектурі Львівського театру опери і балету, спорудженого в 1897–1900 рр. архітектором Зиґмунтом Ґорґолевським. До приїзду до Львова він успішно працював у Берліні. Проектована ним будівля Львівського театру відноситься до архітектурного типу, поширеного по всій Європі, найбільш відомим зразком якого є будинок Паризької опери8. Зручне планування, прекрасна акустика, просторі кулуари – все це ставить споруду поряд з кращими зразками будівництва театрів тих часів. В оздобленні головного фасаду та інтер’єрів залу і вестибюля застосовані монументальна скульптура, живопис, дорогі оздоблювальні матеріали, ліплення, позолота. Будівництво театру побіч захованого під землею русла річки Полтви викликало ряд складних інженерних проблем, у вирішенні яких брало участь широке коло архітектурно-будівельної громадськості міста. Оздоблення фасадів та інтер’єрів театру – це колективна творчість цілого ґрона провідних митців Львова. В нішах наріжних пілонів портика розміщені алеґоричні композиції „Життя” і “Мистецтво”, створені Антонієм Попелем і Тадеєм Барончем; зображення муз на аттику належать скульпторам Антонію Попелю, Юліушу Белтовському, Тадеушу Вишневецькому і Юліану Марковському, а завершують композицію фасаду величні бронзові статуї „Поезія”, „Слава” і „Музика”, виконані українським майстром Петром Війтовичем. Цінним твором мистецтва є живописна композиція завіси пензля Генріха Семирадського „Парнас”. Глядацький зал театру вміщує дві тисячі осіб9. До неоренесансних споруд цього ж типу належить ефектний готель „Жорж”, розташований на площі Адама Міцкевича, 1 і збудований за проектом віденської архітектурної спілки Германа Гельмера і Фердинанда Фельнера у 1901 р. Цими ж архітекторами побудовано казино (нині Будинок вчених, вул. Листопадового Чину, 6). У цій будівлі автори використали зразки палацевої архітектури середньоєвропейського пізнього бароко. На вулицю будівля повернута 7 Архітектура Львова. Час і стилі, ХІІІ–ХХІ ст. / Упоряд. і наук. ред. Ю. Бірюльов. Львів, 2008. С. 270–271. 8 Жук І. Архітектура // Історія Львова. У трьох томах / Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. Т. 2: 1772–1918. С. 441. 9 Вуйцик В. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. Вид. 2-ге, доповн. Львів, 1991. С. 37. 170 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. симетричним фасадом, активності якому надають опуклі фланги, прорізані внизу вхідними лоджіями, обрамленими експресивними фіґурами атлантів, котрі підтримують балюстради балконів10 . У споруді вражає також вишукана елеґантність інтер’єрів, майстерність різьбленої сходової галареї вестибюля. Важливою подією в культурному житті Львова стало зведення Художньо- промислового музею, для якого виділили найкращу ділянку в центрі міста поруч з Міським театром. Музей споруджено в 1898–1904 рр. за проектом скульптора Леонардо Марконі та архітектора Юзефа Яновського. Скульптурне оздоблення виконали Антоній Попель і Михайло Паращук11 . Монументальна споруда, витримана в дусі французького бароко, милує око гармонійними фасадами, просторими й ошатними інтер’єрами, серед яких виділяються парадні сходи з двоярусною ґалереєю і верхнім світлом. У стилі віденського ренесансу в 1903 р. зведено Львівський центральний залізничний вокзал (архітектор Владислав Садловський). Його фасад розділений центральним і двома боковими ризалітами, увінчаними віденськими куполами і збагаченими великою кількістю різноманітних деталей. Ефективною виявилася функціональна організація руху пасажирів за допомогою тунелів, які сполучають вокзал з перонами, а також використання металевих ферм, які підтримують засклене перекриття над перонами. У нішах парадного входу вокзалу розміщені скульптури, які символізують промисловість і торгівлю (скульптор Антоній Попель). На фронтоні – алеґорично-декоративні постаті, створені Петром Війтовичем. Однією з монументальних управлінсько-відомчих споруд Львова того часу стала будівля нової Дирекції залізниць на розі вул. Міцкевича (тепер вул. Листопадового Чину, 20) і Зиґмунтовської (тепер вул. Миколи Гоголя, 1–3; архітектор Збіґнєв Левинський). Це чотириповерхова будівля в стилі модернізованого класицизму12 . У 1903 р. завершено будівництво єврейського госпіталю в дусі мавританської архітектури (тепер міська лікарня на вул. Раппапорта, 6; архітектор Казимир Мокловський). Будівля є великим двоповерховим корпусом з бічними і центральними триповерховими ризалітами. Ряди жовтої і червоної цегли, масивні карнизи на аркатурі, стрічки вікон з підковоподібними арками на приземкуватих колонках, нарешті шоломоподібна баня з триколірною дахівкою на циліндричному барабані – усе свідчить про прагнення створити архітектурний образ будівлі для іудеїв, коріння яких походило зі Сходу. 10 Історія української культури: У 5 т. / Гол. ред. Б. Є. Патон. Київ, 2005. Т. 4. Кн. 2: Українська культура другої половини ХІХ століття. С. 537. 11 Сьомочкін І. Будинок Промислового музею // Галицька брама (Львів). 1998. № 2. С. 11. 12 Бірюльов Ю. Левинський Збіґнев Брохвіч // Енциклопедія Львова. Т. 4 / За ред. А. Козицького. Львів, 2012. С. 46. 171 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. У неоґотичному стилі в 1903–1911 рр. збудований костел Св. Єлизавети (Привокзальна площа), в якому архітектор Теодор Таловський скрупульозно відтворив чистоту ґотики, добре передав її характер. Фасади виконані з червоної цегли, а численні елементи оздоблення, обрамлення і рами вікон, колони, скульптура – з білого натурального каменю13. На зламі ХІХ–ХХ ст. в архітектурі Львова. поширився новий стиль під назвою „сецесія” – модерн (від французького moderne – новітній, сучасний). Прихильники цього стилю прагнули логічного і зручного планування, використовували нові залізні конструкції й оздоблювальні матеріали (цементне ліплення, залізобетон, скло, кераміка, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асиметричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи), до вигадливих оздоб, символічних орнаментів, ламаних ліній тощо. Однією з типових споруд у стилі модерн є будинок Торгово-промислової палати (нині приміщення обласної прокуратури на просп. Шевченка, 17/19), побудований архітектором Альфредом Захаревичем у 1907–1910 рр. Разом із Олександром Сосновським він також спроектував житловий будинок у модерному дусі на розі Галицької площі і Валової вулиці, а також банк на вул. Коперника14. Зрілі форми сецесії – з фантазійним викроєм віконних розрізів, ефектним завершенням наріжника скляним куполом, характерною трактовкою кованих залізних грат, балконів та орнаментального пластичного декору – репрезентує чотириповерховий житловий будинок на просп. Шевченка, 6 (архітектор Тадеуш Обмінський, 1905 р.). Уваги заслуговують також розв’язання вестибюля і сходової клітки з ориґінальними вітражами (які лише частково збереглися) та ажурна конструкція відкритих залізних сходів у дворі. У дусі сецесії у Львові споруджено багато житлових будинків. Найбільше їх на вулицях академіка Богомольця, Глибокій, академіка Павлова. Зближення різних просторових мистецтв є характерним для будинку Музичного товариства Галичини (тепер будинок філармонії та музичного училища на вул. Чайковського, 7; архітектор Владислав Садловський, 1905– 1907 рр.). Виразні форми фасаду були підсилені вишуканим рисунком металевих балюстрад і ажурних маркіз грибовидних обрисів (не збереглися), а також ліпним декором і великими металевими скульптурами лебедів на фронтоні. Ці зображення улюблених птахів сецесії були пофарбовані в зелений колір. Фасад, у відповідності з призначенням будинку, був покликаний пробуджувати музичні асоціації як ритмікою архітектурних членувань, так і скульптурним декором, що мав ідейне значення15. 13 Вуйцик В. Костел Св. Єлизавети у Львові // Вісник Інституту „Укрзахідпроектреставрація”. Львів, 2005. Ч. 15. С. 170–173. 14 Овсійчук В. Архітектурні пам’ятки Львова. Львів, 1969. С. 137. 15 Бірюльов Ю. Мистецтво львівської сецесії. Львів, 2005. С. 89. 172 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. Чимало архітекторів намагалися поєднати модерн з народною дерев’яною архітектурою і народним прикладним мистецтвом. Видатним представником цієї течії був український архітектор Іван Левинський (1851–1919). У 80-х роках ХІХ ст. він заснував у Львові власне архітектурно-проектне ательє і майстерню по виробництву художньої майоліки. Поряд з Іваном Левинським в різний час працювали архітектори Олександр Лушпинський, Лев Левинський, Тадеуш Обмінський, Євген Червінський. Усі вони з увагою ставилися до національних традицій, їх синтезу із сучасним зодчеством, зокрема з архітектурою модерну. У 1893 р. на засіданні Наукового товариства імені Шевченка у Львові, що проходило під головуванням українського художника і громадського діяча Корнила Устияновича, обговорювалося питання підготовки українських культурних і промислових товариств до крайової виставки, що мала відбутися в 1894 р. у Львові. Для цього було вирішено збудувати власний павільйон. В обговоренні питання брали участь Володимир Шухевич, Іван Левинський та ін. Було ухвалено, що павільйон українських товариств має постати у вигляді сучасної споруди у поєднанні з елементами гуцульської хати. Керувати цією справою доручили відомому знавцю Гуцульщини професору Володимиру Шухевичу. За його порадами професор Львівської політехніки Юліан Захаревич та Іван Левинський розробили проект, і в 1894 р. Левинський втілив його в життя. Це була перша споруда в українському новітньому стилі (збудована за 13 років до відомого твору Василя Кричевського – будинку Полтавського губернського земства). Уже в той час вона відзначалася усіма ознаками цього напряму (орієнтація на просторове вирішення народного будівництва, використання кераміки і дерев’яного різьблення, народних орнаментальних мотивів). Було зроблено першу спробу гармонійного поєднання традицій дерев’яного народного будівництва з архітектонікою модерну, ориґінального вирішення екстер’єру – зіставленням гладких стін з мальовничою керамікою, виконаною на основі гуцульських традицій, червоною черепицею, багаторізьбленою верандою, балконом і дахом. Церковний майстер Я. Хомик з Бережан здійснив малювання стін, спираючись на зразки давніх українських тканин і килимів, органічно вписуючи їх у новітню просторову композицію. На початку ХХ ст. Іван Левинський та його однодумці збудували у Львові чимало яскравих і значних будівель, спираючись саме на таку естетичну програму. Однією із вдалих спроб зодчого в цьому напрямі стала будівля страхового товариства „Дністер” на вул. Руській, 20 (1905 р.). У розробці проекту І. Левинському допомагали архітектори О. Лушпинський, Л. Левинський, Т. Обмінський16. Займаючи наріжну ділянку вулиці Руської та Підвальної, будівля отримала підкреслено асиметричну композицію. Важкорустовані на першому поверсі стіни переходять вище у гладкі; вони прорізані частим ритмом вікон і Діло (Львів). 1906. Ч. 223. 17 жовтня; Ч. 227. 21 жовтня; Ілюстрований народний 16 калєндар товариства „Просвіта” на рік звичайний 1907. Львів, 1906. 173 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. густо декоровані стилізованими мотивами слов’янського язичества, а кольорові керамічні фризи і вставки гуцульського орнаменту надають будинку нарядності і святковості. Втілюючи проект, Іван Левинський та його співавтори застосували прийом народного будівництва. Це особливо відчувається в обрисі даху, зокрема в трактовці невисокої чотирикутної вежі над наріжною частиною споруди, що віддалено нагадує силует дерев’яних дзвіниць. У такому ж плані виконано проект бурси Українського педагогічного товариства на вулиці генерала Чупринки, 103 (1906–1908 рр., тепер корпус Українського лісотехнічного університету), в якому виразно виступає прагнення Івана Левинського творчо втілити форми і прийоми української народної архітектури. У протяжній, крупно закладеній конфіґурації будинку чітко підкреслюються виступаючими об’ємами середня і бокові частини. Рустування цокольного поверху за формою повторює зрубну кладку стін із брусів у дерев’яній архітектурі. Площини стін другого і третього поверхів гладкі, майже без декору і завершуються сильно виступаючим, підтриманим кронштейнами дахом. Цікаво вирішений центральний об’єм споруди – підкреслений баштою, опоясаною смугами червоного цегляного мурування, на тлі якого контрасно накладається м’яко обрисований високий трикутний фронтон. Дах на башті багатоярусний, характерний для дерев’яних церков. Уступи його прикрашені різьбою. Стилізовані прийоми народної архітектури помітні й у інших деталях, зокрема в оформленні віконних прорізів та інтер’єрів. У 1914–1916 рр. під керівництвом Івана Левинського та Олександра Лушпинського велося будівництво останньої і найбільш значної пам’ятки цього напряму в архітектурі Львова – будинку Музичного інституту ім. М. Лисенка. В його оформленні брали участь скульптор Григорій Кузневич, художники Олександр Новаківський і Модест Сосенко. Це була серйозна спроба синтезу архітектури і монументально-декоративних мистецтв на основі сучасної інтерпретації української народної творчості. Фасад будівлі, розділений класичними пілястрами, виглядає стримано і строго. І тільки щит з музикальними емблемами та овальні вікна третього поверху видають почерк майстрів зодчества модерну. На високому рівні виконано оформлення концертного і актового залів, у яких Г. Кузневичу належать горельєфні портрети Тараса Шевченка і Миколи Лисенка, а Сосенку – ориґінальна поліхромія за мотивами народних вишивок і живописні вставки, які зображують бандуристів, лірників, скрипалів, трембітарів17 . Таким чином, суспільно-громадські потреби на зламі ХІХ–ХХ ст. призвели до появи у Львові значної кількості архітектурних споруд. До будівництва залучали як місцевих, так і закордонних архітекторів, скульпторів. При виконанні робіт використовували елементи старих європейських стилів – класицизму, Нога О. Іван Левинський: художник, архітектор, промисловець, педагог, 17 громадський діяч. Львів, 1993. С. 71. 174 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. бароко, ренесансу, готики тощо, надаючи їм новочасного змісту. Популярною залишалася еклектика (історичний стиль), основний принцип якої полягав у твердженні „кожна споруда – свій стиль”. У той час в архітектурі Львова поширився стиль під назвою „сецесія”, у дусі якого було споруджено чимало житлових будинків. Новими для архітектурного простору міста стали будівлі, виконані у поєднанні модерну з народною дерев’яною архітектурою. Стародавні народні зразки (художні орнаменти, матеріали) намагалися по-новому „вписати” в сучасні споруди. Творці нових архітектурних пам’яток наголошували на ориґінальності й самобутності, не відмовляючись від причетності до європейських традицій. The architectural attractions of Lviv at the end of XIXth – at the beginning of XXth century: stylistic characteristics and peculiarities Kostiantyn KONDRATIUK Ivan Franko National University of Lviv, Department of Contemporary History of Ukraine, 1 Universytetska str., Lviv 79000, Ukraine

The social necessities resulted to constructing many of architectural buildings in Lviv at the fracture of ХІХ–ХХth centuries. To the building was attracted local and foreign architects, sculptors. At implementation of works used the elements of old European styles – classicism, baroque, renaissance, gothic and ect., giving them new times content. The eclecticism (historical style) was popular too. The fundamental principle was in the statement „each building – his style”. At that time style under the name „secession”, in a spirit that a bit dwelling-houses was build, spread in the architecture of Lviv. The building executed in the combination of modern with wooden folk architecture became new for architectural space of the city. Ancient folk standards (artistic decorative patterns, materials) tried newly to „enter” in the modern building. The creators of new architectural sights emphasized the originality and identity, without abandoning involvement in the European tradition. Keywords: Lviv at the turn of ХІХ–ХХth centuries, architecture, eclecticism (historical style), modern, secession (Art Nouveau). 175 К. Кондратюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 167–176. Zabytki architektoniczne Lwowa z przełomu XIX i XX wieku: cechy stylistyczne i odmiany Kostiantyn KONDRATIUK Lwowski Narodowy Uniwersytet im. Iwana Franki, Katedra Nowoczesnej Historii Ukrainy im. M. Hruszewskiego, ul. Uniwersytecka 1, Lwów 79000, Ukraina

Potrzeby społeczne końca XIX i początku XX wieku doprowadziły we Lwowie do znacznego wzrostu liczby budowli architektonicznych. Do budownictwa angażowano zarówno miejscowych, jak i zagranicznych architektów i rzeźbiarzy. Podczas prac projektowych i budowlanych wykorzystywano elementy starych europejskich stylów – klasycystycznego, barokowego, renesansowego, gotyckiego itp., nadając im nowej treści. Popularny na przełomie wieków stał się eklektyzm (tzw. styl historyczny), którego podstawową zasadć była formuła „każdy budynek – swój styl”. W architekturze ówczesnego Lwowa zdobył teć popularność styl określany jako secesja (od łac. seccesio). W tym stylu zbudowano wiele domów mieszkaniowych. Nowością w przestrzeni architektonicznej miasta stały się budowle wykonane przez połączenie modernizmu z ludową architekturą drewnianą. Dawne ludowe wzory (ozdoby artystyczne, materiały) próbowano w nowy sposób „wpisać” w ówczesne budowle. Twórcy nowej lwowskiej architektury podkreślali oryginalność i indywidualizm nie rezygnując z udziału w europejskiej tradycji. Słowa kluczowe: Lwów z przełomu ХІХ i XХ w., wystrój architektoniczny, eklektyzm (styl historyczny), modernizm, secesja (Art Nouveau). 176 III Інфраструктура як простір репрезентацій. Візуалізація, облаштування та маркування міського простору Infrastructure as a space of epresentations. Vizualization, development and marking of the city space Infrastruktura jako przestrzeń reprezentacji. Wizualizacja, zagospodarowanie i oznaczanie przestrzeni miejskiej ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193.К Меус VisnykВісник ISSN 2078-6107. of the Lviv University. Львівського Series History. університету. Серія2016. Special 2016. історична. issue. Спецвипуск. P. 179–193. С. 179–193. УДК [008:537.214](477.83-25)„189/190” Цивілізаційні перетворення Львова. Електрифікація публічного простору міста на зламі XIX–XX століть Конрад МЕУС Педагогічний університет ім. Комісії національної освіти в Кракові, Інститут історії та архівістики, Кафедра історії ХІХ століття, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Польща

Електрифікація Львова є одним з найважливіших цивілізаційних досягнень, які „торкнулися” галицької столиці на зламі ХІХ–ХХ ст. По-суті, Львів був одним із перших міст у Східній Європі, яке могло похвалитися власною електростанцією. І хоча на початку (1894 р.) вона виникла для живлення трамваїв, які обслуговували найважливіші комунікаційні маршрути в місті, усе ж з плином часу стала загальним надбанням. Надалі з’являлося електричне обладнання, яке забезпечувало місто енерґією для освітлення громадського простору і, врешті, приватних будинків. Зростаючі потреби змусили владу Львова відкрити нову (у ХХ ст. її постійно модернізували) електростанцію на Персенківці. Електрифікація Львова мала далекосяжні наслідки в господарській (розвиток виробництва) і соціальній сферах. Стосовно останньої – то найважливішим було значне збільшення для мешканців Львова світлового дня як у практичному, так і ментальному плані. Не можна теж переоцінити зростання пожежної безпеки. Адже одні з головних причин пожеж – нафтова лампа і воскова (або зроблена з тваринних жирів) свічка – були замінені значно безпечнішими дуговою або жаровою лампами. Ключові слова: Львів на зламі ХІХ–ХХ ст., електрифікація, модернізація. „Довге” ХІХ століття – це час революційних змін у технологічному розвитку, які мали безпосередній вплив на умови життя мешканців міст. Львів як місто зі столичним і представницьким характером, а також з найбільшою кількістю населення в північній частині монархії Габсбурґів було місцем новаторських втілень у Галичині. Йдеться, головно, про реалізацію на практиці найновіших досягнень прикладних наук, а також про далекосяжну модернізацію публічного простору. Без сумніву, одним з найважливіших, аванґардних, осягнень львів’ян у цих ділянках було успішне старання про якнайшвидше „визволення Прометея” – як емоційно названо в історіографії початкову стадію електрифікації1. Першим це поняття поширив Девід Ландес (Dawid Landes) у книжці: Landes D. 1 Der Entfesselte Prometheus. Technologische Wandel und industrielle Entwicklung in © Меус К., 2016 179 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Концепція запуску першої над Полтвою електричної станції, яка спеціально мала бути використана для модернізації громадського траспорту, виникла в 1891 р. Тоді рішенням Львівського маґістрату скликано комісію, відповідальну за вивчення досвіду щодо функціонування електричних трамваїв у столичному Відні, у Празі чи теж у німецькому Берліні. Висновки комісія представила наступного року. Остаточно рішення в цій справі було прийнято в травні-червні 1893 р., коли затверджено кошторис запровадження в місті електричного трамваю. Підрядником для такого новаторського для Львова заходу вибрано фірму „Siemens-Halske”2. „Вивільнення Прометея” у Львові Перший аґреґат, який виробляв струм, був інстальований у Львові наприкінці лютого 1894 р.3 Запуск тоді ще невеличкої львівської електростанції відбувся щойно в травні. Момент „вивільнення Прометея” у Львові не був випадковим, позаяк відкриття Енерґетичного закладу було пов’язано з організацією в парку Кілінського Загальної крайової виставки, що відбулося 1 червня 1894 р. Однією з головних атракцій цієї великої львівської імпрези був електричний трамвай, для потреб якого збудовано відповідну інфраструктуру, зокрема на тогочасній вулиці Вулецькій4. Від запуску у Львові першого електричного мотору до близько 1900 р. електрифікація міста, порівняно з наступними роками, відбувалася повільно. Серед причин такого стану треба передусім назвати потребу в додаткових інвестиціях для опертої на електричний трамвай комунікації, яка наприкінці ХІХ ст. становила для міської влади один з найважливіших напрямів модернізації публічного простору. Мали значення й інші фінансові можливості для інвестора, передусім громади міста Львова, влада якої не могла (до 1900 р.) вповні використати потенціал енерґетичної революції. І хоча на початку 1890-х років за ініціативою президента Едмунда Мохнацького і радного Еміля Бика міська влада отримала згоду взяти інвестиційний кредит у розмірі 10 млн золотих ринських, усе ж ці кошти здебільшого були призначені на інші цілі. У червні Westeuropa von 1750 bis zur Gegenwart. Köln, 1973. Згодом його використав Юрґен Остергаммель (Jürgen Osterhammel) у праці: Osterhammel J. Die Verwandlung der Welt. Eine Geschichte des 19. Jahrhunderts. München, 2010 (пер. польс. мовою: Historia XIX wieku. Przeobrażenia świata / Red. naukowa W. Molik; tłumaczenie: I. Drozdowska-Broering, J. Kałążny, A. Peszke, K. Śliwińska. Poznań, 2013). 2 Більше про це пише Андрій Крижанівський у книжці: Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. Львів, 2006. С. 19–21. 3 Там само. С. 21. 4 Там само. С. 23–26. 180 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. 1893 р. місцеві радні розпочали роботу щодо розподілу отриманих коштів5. Розроблений план передбачав фінансування ключових для міста інвестицій, зокрема будівництва водопроводів, упорядкування мережі каналізації, брукування вулиць, будівництва бойні, а також торгового ринку і шкіл, відкриття притулку для жінок, реставрацію ратуші, а також – що важливо з перспективи цієї статті – викупу електричної колії та модернізації міського освітлення. В останніх двох позиціях львівські радні постановили витратити, відповідно, такі кошти: 700 і 250 тис. золотих ринських6. Ці кошти, з одного боку, давали змогу модернізувати трамвайну лінію, а з іншого – обмежували інвестиційні можливості міста в ділянках, не передбачених планом 1893 року. Графік 1 Кількість джерел електричного струму у Львові на початку ХХ століття Підраховано за: Hoszowski S. Ekonomiczny rozwój Lwowa w latach 1772–1914. Lwów, 1935. S. 104. Динаміка електрифікації міста зазнала змін після 1900 р., що видно з графіків. До цього призвело стрімке зростання попиту на електроенерґію, яку дедалі частіше використовували для освітлення публічного простору і приватних будинків 7. Можливості наявних джерел електричного струму виявилися недостатніми. Тоді ж ужито заходів для оптимізації виробництва електроенерґії. Серед міських опозиціонерів виник задум побудувати новочасну міську 5 Sroka Ł. T. Rada Miejska we Lwowie w okresie autonomii galicyjskiej (1870–1914). Studium o elicie władzy. Kraków, 2012. S. 132. 6 Ibid. S. 132–133. 7 Одним із перших будинків у Львові з електричним освітленням був щойно споруджений міський театр. Відповідне обладнання для виробництва електроенерґії встановлено в його підвалах (Крижанівський А. Історія електрифікації… С. 27–28). 181 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Графік 2 Кількість жарових ламп, які використовували у Львові в 1900–1913 роках Підраховано за: Hoszowski S. Ekonomiczny rozwój Lwowa… S. 104. електростанцію на Персенківці, що була частиною львівської дільниці Кульпарків. Як пише Станіслав Гошовський, електростанція на Персенківці була відкрита уже в 1900 р.8 Вибір місця для будівництва нової електростанції не був випадковим. Серед арґументів, які визначили це місце, передусім треба назвати близькість залізничної колії Львів–Чернівці–Іцкани (у Румунії), яку було можна використати для довезення нафти або вугілля9. Зрештою, через кілька років від цієї залізниці до електростанції на Персенківці споруджено спеціальну вітку. Виявляється, з часом її почали використовувати теж для потреб інших підприємств поряд з електростанцією (наприклад, міське підприємство дроблення каменю – т. зв. tłuczkarka) 10 . Треба наголосити, що в 1890-х роках, після запуску першої у Львові електростанції, перед її керівництвом постала проблема забезпечення підприємства вугіллям високої якості11. У грудні 1900 р., не без проблем, Адміністративна комісія для Міської електричної колії (Komisja Administracyjna dla Miejskiej Kolei Elektrycznej) прийняла рішення надати право на постачання 8 Hoszowski S. Ekonomiczny rozwój Lwowa… S. 104. 9 Державний архів Львівської області, м. Львів (далі – ДАЛО), ф. 3, оп. 1, спр. 5721, арк. 8. 10 Там само. Арк. 8–9, 15–16. 11 Там само. Спр. 4507, арк. 1–5. 182 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. вугілля підприємцю Герману Даттнеру (Herman Dattner)12. Крім прийнятної ціни, Даттнер пропонував вугілля з дуже добрим хімічним складом, про що свідчили відповідні дослідження, проведені на замовлення міської влади в лабораторії хімічної технології Львівської політехніки13. З метою зменшення коштів угоди контракт включав покупку вугільного палива для електростанції, міської бойні, а також водонапірної станції14. І хоча угода була чинна на період від січня до березня 1901 р., можна припускати, що й пізніше Даттнер постачав вугілля на львівські міські підприємства. Більшість привезеного до Львова палива походила з копалень, які знаходилися на теренах тоді німецьких міст Мисловіце (Mysłowice) і Свєнтохловіце (Świętochłowice) (копальні „Deutschland” і „Mathilde”)15. Модернізація електростанції та розбудова енерґетичного обладнання У перших десятиліттях ХХ ст. відбулося стрімке зростання попиту на електричну енерґію у Львові, що виразно ілюструють графіки 1 і 2. На їх підставі видно, що тільки в 1900–1904 рр. кількість джерел електричного струму, які діяли на території міста, виросла з 6 до 252. Водночас кількість інстальованих жарових ламп зросла на 440 %! Цей процес треба пояснювати масовим – не тільки для потреб трамваю – використанням такої цивілізаційної переваги, як електрифікація. Ще в 1900 р. місто дочекалося електрифікації вуличного освітлення. Крім того, швидко збільшувалася кількість приватних споживачів електроенерґії, що свідчило про стало зростаючий рівень заможності львів’ян. Така ситуація змусила керівництво Міського електричного закладу (Miejski Zakład Elektryczny, MZE)16 розпочати роботу над модернізацією і розширенням наявної інфраструктури. 22 листопада 1905 р. директор 12 Пропозиції подали теж такі підприємства: „Торговельний дім Костянтина Адамовича” (Dom Handlowy Konstantego Adamowicza), „Львіське торговельне бюро З. Маєвського” (Lwowskie Biuro Handlowe Z. Majewskiego), фірма Йозефа Шпрехера (firma Josepha Sprechera), „Перша галицька спілка імпорту вугілля” (Pierwsza galicyjska spółka importu węgla) (Там само. Арк. 9–12). 13 Там само. Арк. 11–12, 21, 23. 14 Там само. Арк. 5. 15 Там само. Арк. 11–12; див.: Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. XI / Red. B. Chlebowski, W. Walewski, F. Sulimierski. Warszawa, 1890. S. 697. 16 Формально на початку ХХ ст. назва підприємства була така: „Електричні заклади королівського столичного міста Львова” (Zakłady elektryczne królewskiego stołecznego miasta Lwowa). У листуванні його називали теж Міським електричним закладом (Miejski Zakład Elektryczny). З часом з’явилася також назва Міський енерґетичний заклад (Miejski Zakład Energetyczny). 183 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Електричного закладу Юзеф Томіцький (Józef Tomicki) скерував у цій справі до міської влади листа з концепцією розбудови електричного підприємства, особливо „електричної колії”, як тоді називали трамвай. Тут важливо наголосити, що це не була перша спроба Томіцького, аби переконати маґістрат Львова здійснити відповідні заходи для покращення якості платних енерґетичних послуг17. На жаль, попередні зусилля не дали позитивних результатів. У доданому листуванні Томіцький переконливо наголошував: […] Електричний заклад знаходиться у стані повного зношення і дальше зволікання з найнеобхіднішими інвестиціями призвело б до ситуації, коли ми не могли би виконати зобов’язання. Нині вже є велике запізнення, на виконання ж замовлень треба близько 8-ми місяців, тому в разі навіть негайного рішення необхідні інвестиції можуть бути закінчені щойно в серпні н[аступного] (1906-го. – К. М.) р[оку], і цей термін треба вважати крайнім, до якого підприємство буде могло з наявними засобами, хоча й із труднощами, справитися з потребами руху18. Відповідно до переданого на розгляд Львівського маґістрату проекту, заплановано охопити інвестиційними роботами передусім „головну електричну станцію”, де на спорудження машинного залу площею близько 1 500 квадратних метрів передбачено витратити трохи більше 269 тис. крон. На обладнання головного машинного залу електричного підприємства було передбачено 415 тис. крон19. На купівлю високоякісних парових машин, необхідних для виробництва електроенерґії, визначено понад 189 тис. крон. Найважливішим пунктом видатків у цій рубриці були парові турбіни Персона потужністю від 500 до 650 к. с. (HP). Їх вартість визначено у 168 тис. крон20. Так само важливу позицію в проекті займали парові котли, які, згідно з обрахунками, коштували 199 350 крон 21 . Крім того, передбачено модернізацію трубопроводів, електричних двигунів різного призначення (від конденсації до охолодження обладнання з виробництва струму) і підйомників. Суттєвим питанням залишалося пристосування ґаражних приміщень (т. зв. депо) для трамваїв. Кошти ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 4975, арк. 1. 17 Цит. в ориґіналі: „[…] zakład elektryczny jest w stanie zupełnego wyczerpania i 18 dalsze ociąganie się z najkonieczniejszymi inwestycyami postawiłoby nas w tem położeniu, że nie moglibyśmy podołać zobowiązaniu. Czas już dziś jest bardzo opóźniony, na wykonanie bowiem zamówień potrzeba około 8-miu miesięcy czasu tak, że w razie nawet bezzwłocznej decyzyi konieczne inwestycye mogłyby być dopiero w sierpniu r. p. ukończone i termin ten też należy uważać za ostateczny do którego zakład będzie mógł z obecnymi środkami choć z trudnością podołać wymaganiom ruchu” (Там само. Арк. 1–2). 19 Там само. Арк. 19. 20 Там само. Арк. 20. 21 Там само. Арк. 20–21. 184 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. цього етапу робіт пораховано в 118 800 крон22. Додаткові витрати належало передбачити для облаштування електричної мережі й колії для трамвайних ліній. Ці роботи заплановано провести в таких районах Львова: відтинок від парку Кілінського (тепер Стрийський парк) до Залізних вод, вул. Кохановського, від вул. Кшижової / Хрестової до вул. 29 Листопада, вул. Гетьманська, а також відтинок між пл. Галицькою і Високим замком23. Водночас слід зазначити, що модернізація міської електростанції у Львові була пов’язана теж із зміною та закупівлею трамваїв, а також облаштуванням механічних майстерень, призначених для обслуговування трамвайного руху. У кошторисі передбачено й потребу побудови (за 90 тис. крон) нового приміщення для адміністрації Електричного закладу 24. Кінцевий рахунок, пов’язаний з модернізацією електричного господарства Львова, становив близько 3,5 млн крон. З них 2 293 015 крон мала коштувати модернізація „електричної колії”, 949 436 крон планували витратити на міське освітлення, а відповідно 257 549 крон – на ремонт трамвайної колії25. Новочасну міську електростанцію на Персенківці запущено в дію остаточно в лютому 1909 р.26 Одночасно з головними роботами над розширенням міської електростанції здійснювали заходи, які мали на меті приєднати до енерґетичної мережі нових клієнтів. На замовлення Львівського маґістрату „будівництво нової кабельної мережі” виконувала від червня 1907 р. фірма Зиґмунта Родаковського. Масштаб втілюваних інвестицій був досить великим, оскільки названа фірма виконала роботи на суму понад 207 тис. крон27. У більшості випадків кабелі було прокладено в землі під дорогами і тротуарами. Слід теж зазначити, що – як випливає з аналізу збереженого архівного матеріалу – електричною мережею охоплено навіть віддалені дільниці Львова. Міська влада для потреб цієї модернізації взяла кредит у розмірі 213 016 крон28. Ще в першій половині 1908 р. технічний стан інвестиції перевірили представники Міського будівельного управління (Miejski Urząd Budowniczy) і Міського електричного закладу (Miejski Zakład Elektryczny). Після викриття низки дрібних вад виконавець виправив їх, і вже в серпні 1908 р. проект було завершено29. Утім, ще в наступні роки траплялися незначні недоліки. Деякі з них Родаковський усував власним коштом. Ці вади стосувалися переважно погано вимощених тротуарів і дорожного покриття30. У випадку рекламацій, пов’язаних із приєднаннями 22 Там само. Арк. 20–25. 23 Там само. Арк. 28–32. 24 Там само. Арк. 33–35. 25 Там само. Арк. 36. 26 Крижанівський А. Історія електрифікації… С. 39. 27 ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 5213, арк. 12, 36. 28 Там само. Арк. 36, 38. 29 Там само. 30 Там само. Арк. 76. 185 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. електричної мережі до будинків, вони адресувалися виробнику кабелів, а саме фірмі „Siemens i Halske”31. Разом із завершенням монтажних робіт маґістрат зобов’язав львів’ян, аби надалі про всі земельні роботи інформувати Міський електричний заклад. Водночас, у разі дозволу на такі роботи, виконавця зобов’язали вести відповідний „щоденник розкопів”. Недотримання цієї вимоги загрожувало штрафом або навіть кримінальною відповідальністю32. Ця процедура повинна була запобігти можливому пошкодженню енерґетичних мереж, уміщених під землею. Крім того, позиція перестрахування, якої дотримувалася міська влада, фактично попереджувала небезпеку пожежі 33. Для підприємців-будівельників, які працювали на території Львова, такі вимоги були значною проблемою, позаяк усі земельні роботи мали бути узгоджені з Міським електричним закладом. Стосовно питання під’єднання до електричної мережі, треба зазначити, що працівники Закладу виконували його за плату. Для повного образу цього процесу наведу приклад Товариства народної школи ім. Б. Ґольдмана у Львові (Towarzystwo Szkoły Ludowej im. B. Goldmana we Lwowie). За під’єднання до трансформатора – на зламі 1911–1912 рр. – Міський електричний заклад вимагав від дирекції школи 250 крон. Після втручання у ратуші голови Товариства Марцелія Шаффа (Marceli Schaff) сума була знижена наполовину, тобто до 125 крон34. Розбудова електричної мережі у Львові, що відбулася в 1907–1910 рр., була, поза сумнівом, переломною подією в житті львів’ян. Разом з її закінченням, тобто в літньо-осінній період 1908 р., електричне світло стало загальнодоступним благом. Виразом перемін у Львові залишалося в той час швидке зростання обсягів використаної електроенерґії, які в 1908–1909 рр. збільшилися з 32 913 до 62 733 гектоват-годин на рік. Подібну тенденцію видно й з кількості інстальованих на території міста жарових ламп. Якщо в 1908 р. їх було 33 657, то вже через декілька місяців міська електростанція подавала струм на 70 172 жарівок. Одночасно дуже швидко зростали доходи електростанції від проданої електроенерґії (див. графіки 1, 2 і 3). Модернізація електростанції на Персенківці разом з енерґетичними комунікаціями тривала майже до початку Першої світової війни. Ще в 1913 р. осучаснено водонапірну станцію в районі Залізних вод. З цією метою встановлено, із-поміж іншого, нову розподільну підстанцію струму35. Роком раніше там інстальовано насос для викачування води, яка надходила до Енерґетичного закладу36. Значні інвестиції зроблено в головній котельні на 31 Там само. Арк. 68. 32 Там само. Спр. 5724, арк. 44–46. 33 Там само. Спр. 5213, арк. 101. 34 Там само. Спр. 5727, арк. 11–14. 35 Там само. Спр. 5842, арк. 4. 36 Там само. Спр. 5728, арк. 1. 186 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Графік 3 Доходи електростанції у Львові в 1900–1913 роках Підраховано за: Hoszowski S. Ekonomiczny rozwój Lwowa… S. 104. Персенківці, де здійснено роботи по пристосуванню паливних котлів до переходу з нафти на вугілля37. Слід теж зазначити, що в 1913 р. замовлено модернізаційні роботи в електричній підстанції „на Вульці” („na Wólce”). Із-поміж них треба назвати введення у дію нової розподільної підстанції для високої напруги і постійного струму. Метою цих заходів було зменшити витрати електроенерґії під час її вироблення та акумулювання, які становили тоді 15,88 %38. Крім того, прокладено 3 700 м нових кабелів, пристосованих до передавання постійного струму. Серед районів і об’єктів, охоплених „каблюванням”, були Львівська політехніка і стрийський гостинець39. Соціальні та господарські наслідки електрифікації Новий винахід, після його поширення, здобув визнання і був прийнятий мешканцями Львова, а також численними зацікавленими відвідувачами галицької столиці. Для багатьох з них можливість бачити вуличні лампи була неабиякою атракцією. Цікаві спомини, пов’язані з облаштуванням електричного освітлення вздовж найважливіших комунікаційних трактів підавстрійського Львова, залишив польський поет і прозаїк Мєчислав Лісєвіч (Mieczysław Lisiewicz). Про ті події він так писав: 37 Там само. Спр. 5842, арк. 4. 38 Там само. 39 Там само. Арк. 8. 187 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Уздовж [вулиць] Академічної та Кароля Людвіка (пізніше Леґіонів) турботливий Маґістрат розвісив великі дугові лампи, що освітлювали дороги й тротуари „al giorno”. Невдовзі виник звичай, коли туди поміж 5-ою і 7-ою увечері виходив на прогулянку весь панський Львів. „Na corso” – як казали. Під приємно миготливим світлом снував натовп вперед і назад від цукерні Залєвського до рогу Коперніка40. Змін зазнав просторовий краєвид міста. Обабіч старих пішохідних трактів і доріг почали масово з’являтися електричні лампи, що часто заміняли гасові ліхтарі. Не менш істотною, а водночас недооціненою, проблемою були численні трасформаторні будки, які встановлювали на львівських вулицях і площах41. Вони неґативно впливали на естетику міста, а передусім становили безпосередню загрозу для життя і здоров’я пішоходів. Часто львів’яни (особливо діти), не розуміючи небезпеки, торкалися встановленого електричного обладнання. З цього приводу 20 лютого 1909 р. маґістрат міста Львова видав оголошення, в якому з-поміж іншого йшлося: […] суворо заборонено відкривати трансформаторні будки, торкатися всередині проводів і приладів, просувати через шпарини будь-які предмети, а також відкривати підвальні приміщення, в яких знаходяться трансформатори, а надто тому, що ці прилади і проводи знаходяться під високою напругою, яка сягає 5 000 вольт, і кожен дотик є смертельним42. Освітлення вулиць Львова, подібно як запровадження електричного трамваю, було одним з фундаментальних критеріїв цивілізаційного поступу, помітного в галицькій столиці на початку ХХ ст. Про переломне значення здійснених у місті над Полтвою інвестицій свідчить те, що електрифікація „дійшла” до Львова десятиліттям раніше, ніж до другого міста Галичини – 40 „Wzdłuż Akademickiej i Karola Ludwika (późniejszej Legionów) zawiesił dbały Magistrat wielkie lampy łukowe, oświetlające jezdnię i chodniki „al giorno”. Przyjął się wkrótce zwyczaj, że tam, między 5 a 7-mą wieczorem wylegał na przechadzkę cały szanujący się Lwów. „Na corso” jak mówiono. Pod przyjemnie drgającym światłem sunęły tłumy tam i z powrotem od cukierni Zalewskiego po róg Kopernika” (цит. за: Sroka Ł. T. Rada Miejska we Lwowie… S. 143). 41 ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 5724, арк. 44. 42 „[…] zakazuje się jak najsurowiej otwierania budek transformatorowych, dotykania wewnątrz założonych przewodów i przyrządów, wsuwania przez szpary jakichkolwiek przedmiotów jak niemniej otwierania pomieszczeń suterynowych, w których transformatory się znajdują, tem bardziej, że przyrządy te i przewody znajdują się pod wysokim napięciem 5000 wolt wynoszącym, a każde ich dotknięcie się jest śmiertelnem” (Там само). Зміст цього застереження повторно був доведений до відома мешканців Львова у березні 1912 р., що дає підстави стверджувати про проблеми з дотриманням попередніх розпоряджень маґістрату. 188 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Кракова, де електростанцію запущено щойно в лютому 1905 р.43 Треба мати теж на увазі, що поява електричного освітлення мала далекосяжні соціальні наслідки, із-поміж яких найважливішим було значне видовження для львів’ян світлового дня як у практичному, так і ментальному плані. Зросла теж пожежна безпека. Адже одні з головних причин пожеж – нафтова лампа і воскова (або зроблена з тваринних жирів) свічка – були замінені значно безпечнішими дуговою або жаровою лампами. Як уже говорилося, перед Першою світовою війною електрика у Львові стала загальним набутком. Але стосовно цього твердження слушним буде питання: якою була тоді ціна електроенерґії? Спираючись на збережені архівні джерела, можна спробувати відтворити ціни. Отож, ще у вересні 1911 р. дирекція Торговельної школи (Szkoła Handlowa) у Львові за використану кіловат-годину платила 60 гелерів. Це була відносно висока плата, бо, як випливає з доступного джерельного матеріалу, її можна вважати ринковою ціною. Зрештою, на прохання керівництва школи, скерованого до маґістрату і Міського електричного закладу, її зменшено на 25 %. Подібні знижки, не без проблем, отримали теж інші громадські осередки та інституції, що діяли в місті44. Однак нерідко навіть такі промоційні ставки були для навчальних закладів та адміністративних установ надто високі. У зв’язку з цим з’являлися чергові прохання стосовно більших знижок. Наприклад, керівництво згаданої Торговельної школи порахувало, що в зимовий період видатки на освітлення сягали близько 100 крон на місяць, що перевищувало „мізерні фінансові можливості” навчального закладу45. У цьому випадку дирекція електростанції поставилася неґативно до наступних знижок, арґументуючи, що споживачами електроенерґії є мешканці службового житла, що належить школі46. Подібну позицію стосовно прохання Львівської музичної консерваторії (школи, яка діяла під егідою Галицького музичного товариства), приміщення якої використовували для прибуткової комерційної (кінематографічної) діяльності. У підсумку, після встановлення двох лічильників, на електроенерґію, що її використовували в навчальних приміщеннях, встановлено досить суттєві знижки47. Крім названих аспектів, головно пов’язаних з покращеннях якості життя і безпеки львів’ян, запровадження у Львові електрифікації повинно було вплинути на промисловий сектор у широкому його розумінні. Уже в перші роки ХХ ст. було помітно виразне зростання обсягів використаної сили електричних двигунів. 43 Archiwum Narodowe w Krakowie (далі: ANKr.), „Akta Miasta Krakowa”, sygn. IT 315, без паґінації; пор.: Bieniarzówna J., Małecki J. Dzieje Krakowa. Kraków, 1979. T. III: Kraków w latach 1796–1918. S. 351. 44 ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 5727, арк. 1–2, 5, 7–9. 45 Там само. Арк. 3. 46 Там само. Арк. 4–6. 47 Там само. Арк. 7–9. 189 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Якщо в 1902 р. на території Львова електроенерґію використовували для роботи двигунів сукупною силою 82 HP, то в 1913 р. ця сила сягнула позначки в майже 4 143 HP. Таким чином за одинадцять років використання електроенерґії у промисловості Львова зросло більш як у п’ятдесят разів!48 Напередодні Світової війни серед промислових підприємств, які у виробництві використовували електроенерґію, були: фабрика машин і ливарня князя Анджея Любомирського, тартак братів Рубінштейнів і Формера, „Товариство виготовлення гральних карт, паперових виробів і літографічного промислу” („Towarzystwo dla fabrykacji kart do gry, wyrobów papierowych i przemysłu litograficznego”), львівські залізничні майстерні, консервна фабрика Зиґмунта Рукера, а також популярний виробник спирту і фабрика горілки та лікерів Ю. А. Бачевського49. На окрему увагу заслуговують два господарські суб’єкти. Перший – Акціонерне електричне товариство (Akcyjne Towarzystwo Elektryczne), де в 1912 р. працювало 200 робітників і яке спеціалізувалося на виробництві та встановленні електричного обладнання. Другим гідним виокремлення підприємством була фабрика братів Шлеєнів (Schleyen), маґнатів на місцевому ринку електричних приладів і акумуляторів50. Про роль цієї фірми може свідчити те, що один з її власників Адольф Влодзімєж Шлеєн51 у червні 1900 р. отримав від міської влади Кракова пропозицію створити проект центральної міської електростанції, що врешті й було зроблено в наступні місяці52. Електрифікація міста, без сумніву, позитивно вплинула на розвиток Львова, а особливо покращила місцеві господарські відносини. Траплялися й виняткові ситуації, коли розбудова електричної інфраструктури в її широкому розумінні мала парадоксально неґативний ефект. Йдеться передусім про певні обмеження, помітні при спробах модернізації урбаністичної мережі підавстрійського Львова. Hoszowski S. Ekonomiczny rozwój Lwowa… S. 87. 48 Ibid. S. 89–90. 49 50 Ibid. S. 91. 51 Адольфа В. Шлеєна (1868–1926), який походив зі Станіславова, ще за життя вважали одним із головним ініціаторів електрифікації Галичини. У 1904–1905 рр. він керував львівським відділенням фірми „Siemens-Schucert”. Зробив значний внесок у створення перших електростанцій у: Самборі (1907 р.), Жовкві (1908 р.), Чорткові (1909 р.), Тарнуві (1910 р.) і Ланьцуті (1911 р.). У 1912 р. створив фабрику електричних акумуляторів „Bracia Schleyen i Ska”, яка діяла під патронатом авторитета у виробництві акумуляторів – фірми „Tudor”. Після її знищення росіянами під час їх евакуації зі Львова у 1915 р. Шлеєн очолив Акціонерне електричне товариство у Кракові. У Тшебіні (Trzebinia) розпочав заходи, аби відкрити професіональну фабрику електричних машин. Зважаючи на економічну кризу, ці зусилля не були реалізовані. Був членом Віденського товариства електротехніків. Помер 26 грудня 1926 р. у Кракові. Див.: Czasopismo Techniczne. Organ Ministerstwa Robót Publicznych i Polskiego Towarzystwa Politechnicznego. R. XLV. 1927. Nr 7. 10 kwietnia. S. 114. 52 ANKr., sygn. IT 315 (без паґінації). 190 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Прикладом на підтвердження цієї думки може бути казус Товариства взаємного страхування приватних урядників (Towarzystwo Wzajemnych Ubezpieczeń Urzędników Prywatnych), яке навесні 1912 р. розпочало на пл. Бернардинській будівництво ексклюзивного готелю (пізніше готель „Краківський”)53. Водночас інвестор розпочав заходи щодо перенесення трамвайної колії в межах вул. Панської, аби полегшити доїзд до нерухомості. Міський електричний заклад погодився на зміни, однак – за великі кошти (понад 43 191 крон), які мало виплатити назване Товариство. Згодом ці кошти зменшено до 35 253, а врешті до неповних 9 тис. крон54. Із листування видно, що інвестор вказував на брак гнучкості (а, по суті, на зловживання) з боку енерґетиків. Для підтвердження цього вказував на включення до кошторису перебудови винятково нових матеріалів і обладнання. Письмова полеміка між зацікавленими суб’єктами, а також маґістратом тривала понад два роки. І як можна стверджувати, вона завершилася важко знайденим компромісом55. Цей випадок, вочевидь, не був одиничним. Треба думати, що й у інших подібних ситуаціях будь-яка спроба втрутитися в уже існуючу електричну інфраструктуру наштовхувалася на суттєві технічні, а передусім економічні проблеми. Підсумкові міркування Будівництво львівської електростанції, її наступні оновлення, а також розширення енерґетичної мережі на території міста можуть викликати подив у сучасних дослідників історії Галичини. Розмах і темп інвестицій, пов’язаних з електрифікацією міста, заслуговує на тим більше визнання, оскільки влада Львова одночасно реалізувала кілька стратегічних і коштовних проектів, які з відстані часу можна вважати за знакові в цивілізаційному розвитку міста. Досить нагадати, що тільки в 1913 р. завершено (великою мірою за кошти інвестиційного кредиту) розбудову газового заводу (зокрема запущено новочасний перегінний завод) за більш як 1,5 млн крон. При тому інвестиційний кредит становив 2 млн крон56. У період Першої світової війни електростанція переважно діяла, однак це відбувалося не без проблем. Складним завданням було підтримувати на належному рівні фінансовий стан підприємства, що виникало з нереґулярних оплат за спожиту електроенерґію. До прикладу, ще в листопаді 1915 р. Галицьке намісництво, яке тоді знаходилося в західногалицькому містечку Бяла, порушувало питання про оплату протермінованих (ще з-перед війни) рахунків за електроенерґію, надану до деяких будинків у Львові, що їх використовували 53 ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 5731, арк. 1. 54 Там само. Арк. 7–9, 23. 55 Там само. Арк. 13, 16–18, 21, 23, 29. 56 Там само. Спр. 5724, арк. 3–7, 27. 191 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. чиновники намісництва (йшлося про приміщення на тогочасних вулицях Собєського, Пекарській і Руській)57. Слід зазначити, що справа невреґульованих Галицьким намісництвом оплат за електроенерґію була темою кореспонденції, яка „надходила” до Львівського маґістрату ще навесні 1918 р.58 З польської переклав Мар’ян МУДРИЙ The civilization transformations of Lviv. The electrification of city public space at the turn of XIX–XXth century Konrad MEUS Pedagogical University of Krakow, Institute of History and Archive Studies, Department of History of XIXth Century, 2 Podchorążych str., Krakow 30-084, Poland

The electrification of Lviv is one of the most significant civilization achievements which affected the Galician capital at the turn of XIX–XXth century. Essentially, Lviv was one of the first cities in Eastern Europe which could boast its own power plant. It was created to power trams that served the main communication routes in the city, still eventually became public attainment at the beginning (1894). New electric installations, which were responsible for supplying energy used to illuminate public space and later private houses. The growing needs forced Lviv authorities to open a new (constantly modernized in the XXth century) power plant in Persenkovka. The electrification in Lviv had far-reaching consequences in economy (development of the production branch) and society. When it comes to the latter category, the most important was the fact that Lviv citizens’ day was prolonged, both in reality and in mental meanings. Fire safety was also increased considerably, as one of the leading causes of fires, the paraffin lamp and the wax candle (also the candle made from animal fats), were displaced with a much safer arc lamp or a light bulb. Keywords: Lviv at the turn of XIX–XXth century, Galicia, electrification, modernization. 57 Там само. Спр. 5728, арк. 2, 32. 58 Там само. Арк. 32. 192 К Меус ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 179–193. Przeobrażenia cywilizacyjne Lwowa. Elektryfikacja przestrzeni publicznej miasta na przełomie XIX i XX wieku Konrad MEUS Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie, Instytut Historii i Archiwistyki, Katedra Historii XIX Wieku, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Polska

Elektryfikacja Lwowa pozostaje jednym z najdonioślejszych osiągnięć cywilizacyjnych jakie „dotknęły” galicyjską stolicę na przełomie XIX i XX wieku. Faktycznie Lwów był jednym z pierwszych miast w Europie Wschodniej, które mogło pochwalić się własną elektrownią. I choć początkowo (1894 r.) powstała ona w celu napędzania tramwajów obsługujących najważniejsze ciągi komunikacyjne w mieście, to z upływem lat stała się ona dobrem powszechnym. Powstawały kolejne instalacje elektryczne, które zaopatrywały miasto w energię wykorzystywaną do oświetlania przestrzeni publicznej, a następnie domów prywatnych. Wzrastające zapotrzebowanie zmusiło władze Lwowa do uruchomienia nowej (w XX wieku stale unowocześnianej) elektrowni na Persenkówce. Zaprowadzenie elektryczności we Lwowie skutkowało także dalece posuniętymi konsekwencjami natury gospodarczej (rozwój branży produkcyjnej) i społecznej. Wśród tych ostatnich za najważniejsze należy uznać znaczne wydłużenie się mieszkańcom Lwowa dnia, zarówno w sferze realnej jak i mentalnej. Nie sposób też ocenić wartość wzrostu bezpieczeństwa przeciwpożarowego. Oto bowiem jedna z głównych przyczyn pożarów – lampa naftowa oraz świeca woskowa (ewentualnie wykonana z tłuszczy zwierzęcych) – została zastąpiona zdecydowanie bezpieczniejszą lampą łukową lub żarową. Słowa kluczowe: Lwów na przełomie XIX i XX w., Galicja, elektryfikacja, modernizacja. 193 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. Visnyk ISSN 2078-6107. of the Вісник Lviv University. Львівського Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 194–207.С. 194–207. Спецвипуск. УДК 355.278(477.83-25)„1921/1939” Przemysł wojenny w przestrzeni Lwowa 1921–1939 Mariusz W. MAJEWSKI Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie, Instytut Historii i Archiwistyki, Katedra Najnowszej Historii Polski, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Polska

Rozwój przemysłu zbrojeniowego we Lwowie w okresie międzywojennym miał charakter cykliczny. W latach 1919–1926 powstały zręby przemysłu zbrojeniowego – głównie polegające na modyfikacji przejętej rosyjskiej broni palnej i dostosowanie jej do polskiej amunicji. Przeprowadzano ponadto prace remontowe broni białej szabli i bagnetów, dorabiano części zapasowe do karabinów. W kolejnym okresie obejmującym lata 1926–1935 narodził się wówczas przemysł lotniczy. W ostatnim okresie z lat 1936– 1939 powstały we Lwowie warsztaty pomocnicze wytwarzające podzespoły dla przemysłu lotniczego, broni pancernych oraz produkcja motoryzacyjna. Dalsze perspektywy rozwoju Galicji Wschodniej zostały nakreślone przez wicepremiera Eugeniusza Kwiatkowskiego. Determinowane potrzebami maksymalnego odsunięcia ośrodków przemysłu zbrojeniowego od granic państwa po zajęciu Czechosłowacji przez III Rzeszę, odkryciem bogatych pokładów węgla kamiennego oraz względami demograficznymi. Wśród planowanych inwestycji były budowa dużego ośrodka hutniczego i metalurgicznego, kolei Warszawa–Lwów oraz kanału San–Dniestr. Rozbudowa przemysłu zbrojeniowego we Lwowie miała doniosłe znaczenie – nie tylko bowiem zapewniała nowe miejsca pracy ale również generowała rozwój budownictwa mieszkalnego i transportu miejskiego. Rozbudowa przemysłu zbrojeniowego spowodowała także powstanie nowych instytutów naukowych oraz katedr i zakładów przede wszystkim na Politechnice Lwowskiej. Słowa kluczowe: Lwów w latach 1921–1939, przemysł wojenny. Są miasta, które wypełniły już swą misję dziejową i dożywają swych dni w spokoju, ulegając wprawdzie postępowi i modernizacji, ale w sposób powolny i tylko w takim stopniu w jakim jest to konieczne ze względu na zmianę warunków życia. Ich rozwój jest raczej bierny, polega na przystosowaniu się do współczesności. Przeszłość tych miast była zazwyczaj bujna i bogata. Ich jutro łatwe do przewidzenia, spokojne i równe. Inne jest życie miast, które tkwią w nurcie współczesności, nie wyczerpały bowiem swych zadań, sięgając po coraz nowe, przodujące role. Tempo ich rozwoju jest żywiołowe i szybkie. Ich jutro pełne niespodziewanych perspektyw. Można śmiało – w tym wypadku – twierdzić, że przeznaczeniem ich jest realizacja © Majewski M. W., 2016 194 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. wielkich zadań stojących przed ludzkością. Do takich miast należy Lwów. Szybki rozwój miasta był konsekwencją dogodnej lokalizacji geograficznej, komunikacyjnej oraz dużego potencjału gospodarczego i demograficznego. Położony nad rzeką Pełtwią nęcił obcokrajowców z zachodu elementami orientu. Również przybyszy ze wschodu, zdumiewało bogactwo miasta, posiadającego wiele – godnych pozazdroszczenia – elementów cywilizacji zachodniej. Było to przyczyną wielu tragedii mieszkańców Lwowa w przeszłości. Społeczeństwa Małopolski Wschodniej w szczególny sposób zostały doświadczone w trakcie Wielkiej Wojny. Wątłe kapitały, które tu pozostały po zakończeniu konfliktów zbrojnych zostały przeznaczone na odbudowę swojego potencjału. Inne migrowały do stolicy w poszukiwaniu większego rynku zbytu, atrakcyjnych lokat, a czasami także nowych pomysłów inwestycyjnych. Duży popyt we Lwowie, podobnie jak w innych miastach II Rzeczypospolitej spowodowany koniecznością odbudowy, entuzjazmem i wiarą społeczeństwa w kształt odrodzonego państwa oraz symboliczne podatki sprzyjały inwestycjom. W bardzo krótkim okresie optymizm udzielający się przemysłowcom, kupcom, a także rzemieślnikom został nadwątlony procesami inflacyjnymi, najpierw marki polskiej oraz w krótkim czasie złotego. Zaledwie w okresie jednej dekady okazało się, że bez wsparcia inwestycji ze strony państwa najbardziej newralgiczne dla gospodarki państwa działy produkcji nie zostaną rozwinięte w oparciu o rodzimy, a tym bardziej obcy kapitał. Z tego też powodu rolę inwestora musiały przejąć organy państwa. Tradycje przemysłowe, wykształcona kadra zarówno inżynieryjno-techniczna jak i robotnicza, dobrze utrzymana infrastruktura miejska, dostęp do ośrodków badawczych, uniwersytetu, politechniki bezwzględnie sprzyjały temu procesowi. Podobnie było w przypadku Lwowa, gdzie czynnikiem decydującym o rozwoju przemysłu była przede wszystkim politechnika. Już w okresie poprzedzającym odzyskanie niepodległości była miejscem, do którego najszybciej docierały nowinki ze świata. Umiejętnie podsycane przez kadrę profesorską potrafiły skutecznie zapalić entuzjazm młodych ludzi. Odzyskanie niepodległości przez Polskę spowodowało, że społeczeństwo stanęło przed faktem zabezpieczenia mienia pozostawionego przez dotychczasowych zaborców. Było to tym bardziej trudne, gdyż jednocześnie przyszło Polakom walczyć o wolność najpierw przeciwko narodowi ukraińskiemu, a po zawarciu wspólnego porozumienia z Armią Czerwoną. Strach przed bolszewicką nawałą mobilizował wszystkie środki i siły jakimi wspólnie dysponowano. A były one bardzo skromne, gdyż zaborcy niemieccy na przełomie października i listopada 1918 r. skwapliwie wywozili sprzęty wojskowe. Nie wszystko byli jednak w stanie zabrać z sobą i zrabować. Pozostawili zdezelowany sprzęt wojskowy, którego prace remontowe były nieopłacalne. Porzucili również naprędce zorganizowane warsztaty polowe. Do takich właśnie należały Warsztaty Remontowe IV Parku Maszynowego. Na zdobycznym samolocie na lotnisku w Lewandówce 5 listopada 1918 r. załoga por. pil. Stefan Bastyr i por. obs. Janusz de Beaurain wykonała pierwszy lot bojowy polskiego samolotu. Wśród pozostawionego mienia były także rozmontowane komplety samolotów Hansa Brandenburg RPL. Rozpoczęte 195 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. prace we Lwowskich Warsztatach Lotniczych zostały wnet przerwane wobec zbliżającego się frontu. Następnie były kontynuowane na terenie Krakowa. Łącznie we lwowskich, a następnie krakowskich warsztatach lotniczych zbudowano 20 samolotów Hansa Brandenburg1. Z Błoniami Janowskimi i ulicą Zimorowicza we Lwowie związana jest działalność Związku Awiatycznego Studentów Politechniki Lwowskiej. Jego początki sięgają jeszcze monarchii Austro-Węgierskiej. Powstał zaledwie sześć lat po pierwszym udanym locie braci Wright. W oparciu o Związek Awiatyczny organizowano najpierw wykłady m.in. Maksymiliana Hubera, Władysława Florjańskiego, Jana Webera, zapraszano francuskich i niemieckich pilotów – Grand, Sablatnik organizując pokazy lotnicze, podejmowano również wysiłki mające na celu budowę modeli – Bigoszt, Królisz, Michalewski, Csadek, Rubczyński a następnie własnych prototypów Tadeusz i Władysław Florjańscy. Warto zwrócić uwagę, że samolot braci Floriańskich, zapewne był pierwszą konstrukcją lotniczą zaprojektowaną i wykonaną przez Polaków2. Po wielu perturbacjach działalność Związku Awiatycznego została wznowiona w 1923 r. Polegała początkowo na zbieraniu literatury i organizacji wykładów. Władze Politechniki Lwowskiej same borykając się z trudnościami finansowymi nie były w stanie pomóc studentom. W 1924 r. rozpoczęto prace w dziedzinie szybownictwa. W ich wyniku Wacław Czerwiński, rozpoczął budowę pierwszego szybowca CW-1. Pomocy udzieliły władze wojskowe II Pułku Lotniczego w Krakowie. Powstał tam kadłub oraz skrzydła płatowca. Dalsze prace, z braku odpowiednich pomieszczeń i urządzeń, prowadzono aż do 1927 r. Dopiero wiosną następnego roku szybowiec ten został wypróbowany w trakcie I Wyprawy Szybowcowej w okolicach Złoczowa. Długość lotu nie była imponująca, nieco ponad 4 minuty, ale znaczenie istotne, ponieważ przełamano ostatecznie nieufność, jaką dążono szybownictwo po nieudanych lotach w Białce oraz Gdyni. Obok Wacława Czerwińskiego w krótkim okresie czasu również inni konstruktorzy rozpoczęli budowę szybowców. Byli wśród nich Szczepan Grzeszczyk, Adam Nowotny, Władysław Jaworski oraz Franciszek Kołowski. Większość nowych konstrukcji została wypróbowana w trakcie kolejnych wypraw. Jedna z nich zakończyła się odkryciem Bezmiechowej. Ponieważ Związek Awiatyczny był kołem naukowym studentów politechniki, nie mógł zając się wyszkoleniem odpowiedniej ilości pilotów doszło do powołania w lutym 1927 r. Akademickiego Aeroklubu Lwowskiego. Władze Politechniki Lwowskiej doceniając zaangażowanie oraz zainteresowania studentów powołały do życia Sekcję Lotniczą na Wydziale Mechanicznym. Kolejne działania polegały na powstaniu Warsztatów Szybowcowych Związku Awiatycznego Studentów Politechniki Lwowskiej. Również władze LOPP dostrzegając te sukcesy, jak również dążąc do wsparcia rodzimego przemysłu lotniczego – Wielkopolskiej Wytwórni Samolotów Samolot SA w Poznaniu, Zakładów 1 M. W. Majewski, Samoloty i zakłady lotnicze II Rzeczypospolitej, Warszawa 2008, s. 14–15. 2 Tradycje lotnicze Lwowa, „Życie Techniczne” 1934, nr 9, s. 198–201. 196 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. Mechanicznych Plage i Laśkiewicz w Lublinie, Podlaskiej Wytwórni Samolotów w Białej Podlaskiej sfinansowały budowę laboratorium aerodynamicznego na politechnice3. Warsztaty Szybowcowe, a po przekształceniu Lwowskie Warsztaty Szybowcowe łącznie zbudowały około 350 płatowców. Siedziba tej firmy mieściła się przy ul. Niemcewicza 37 oraz ul. Gródeckiej 62. Formalnie stanowiły filię Podlaskiej Wytwórni Samolotów SA, która przejęła Doświadczalne Warsztaty Szybowcowe Instytutu Techniki Szybownictwa i Motoszybownictwa. Produkowano całe serie szybowców inżyniera Wacława Czerwińskiego (WWS-1 Salamandra, WWS-2 Żaba, WWS-3 Delfin i PWS-101 Rekin). Od 1932 r. proces szkolenia pilotów wojskowych organizowany był na lwowskich szybowcach. Działalność warsztatów była wspierana przez Instytut Techniki Szybownictwa i Motoszybownictwa, którego pracami kierował prof. Stanisław Łukasiewicz. Do najważniejszych zadań instytutu należały prace projektowe w zakresie szybowców i motoszybowców, ocena projektów, opracowanie instrukcji oraz prowadzenie badań z zakresu aerodynamiki, mechaniki, techniki pilotażu i innych. Osiągnięcia rodzimej myśli konstruktorskiej były prezentowane w trakcie Krajowej Wystawy Lotniczej 29 maja – 29 czerwca 1938 r.4 Z inicjatywy profesora Politechniki Lwowskiej dr. Ignacego Mościckiego oraz inżyniera Władysława Szaynoka 30 listopada 1916 r. został zawiązany Instytut Badań Naukowych i Technicznych „Metan” we Lwowie sp. z o.o. Do grona pozostałych założycieli należeli „Gaz Ziemny” sp. z o.o. z siedzibą we Lwowie, Marian Wieleżyński, Roman Januszkiewicz, Józef Tomicki, dr Stanisław Tołłoczko, dr Walenty Dominik, Michał Jakubowski, Emil Piwoński, Włodzimierz Kunowski. Do rady nadzorczej spółki wybrano Stanisława Tołłoczkę, Emila Piwońskiego, Władysława Szaynoka i Józefa Tomickiego. Nadzór nad pracami oddano prof. dr. Ignacemu Mościckiemu oraz doc. dr. Kazimierzowi Klingowi. Skromny kapitał zakładowy wynosił 100 tys. koron. Początkowo wpłacono zaledwie 25 tys. koron, pozostałą kwotę uzupełniono dopiero w przyszłości wkładami rzeczowymi. Postanowiono jednocześnie nie występować do rządu austriacko-węgierskiego w obawie utraty narodowego charakteru oraz przewlekłości procedur. Podstawowym celem powołanego stowarzyszenia było rozwiązanie praktyczne problemów z zakresu wydobycia surowców naturalnych ropy naftowej, gazu, soli potasowych, węgla. Dla urzeczywistnienia tych celów postawiono przed spółką podstawowe zadanie założenia laboratorium chemicznego, pracowni, 3 Młodzież lwowska w poszukiwaniu szybowiska w Polsce, „Młody Lotnik” 1928, nr 4, s. 78; Pierwszy szybowiec akrobacyjny we Lwowie, „Życie Techniczne” 1934, nr 5, s. 123–133. 4 Archiwum Akt Nowych (dalej: AAN), Sztab Główny (dalej: SG), 617/65, k. 115. Pismo płk. dypl. Ludomiła Rayskiego do szefa Oddziału II SG z 19 IX 1933; Pierwsze polskie pilotki na szybowcach, „Start” 1930, nr 13, s. 11; Nowe sukcesy naszego szybownictwa, „Stadion” 1931, nr 34, s. 12–13; Szybowce wyprodukowane w 1934 r. przez Warsztaty Szybowcowe we Lwowie, „Życie Techniczne” 1934, nr 1, s. 88; A. Nowotny, Możliwości taniego i ekonomicznego samolotu sportowego, „Czasopismo Lotnicze” 1933, nr 1, s. 8–11; Z. Sikorski, Nieco historii, „Życie Techniczne” 1938, z. VI, s. 276–277. 197 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. specjalistycznych warsztatów mechanicznych oraz biblioteki. Zanim zdołano wypracować środki pieniężne umożliwiające kupienie nieruchomości i zorganizowanie własnych pracowni, spółka korzystała z gościnności oferowanej przez władze Politechniki Lwowskiej. Dlatego część doświadczeń przeprowadzono w laboratoriach profesorów Ignacego Mościckiego oraz Stanisława Tołłoczki. Pozostałe odbywały się w suterynie I i II Instytutu Chemii. Oprócz nich wynajęto kilka pomieszczeń od spółki „Gaz Ziemny”, przy ulicy Leona Sapiehy 1–3. Umieszczono tam laboratorium analityczne oraz warsztaty doświadczalne. Korzystano ponadto z udogodnień oferowanych w laboratoriach zakładów „Azot” SA w Jaworznie. W pierwszym bardzo krótkim okresie funkcjonowania, przypadającym na lata 1916–1919, zgłoszono ogółem ponad 110 zastrzeżeń patentowych. Instytut Badań Naukowych i Technicznych Metan we Lwowie wydawał najpierw czasopismo „Metan”, a następnie „Przemysł Chemiczny” oraz prace monograficzne. W czasie inwazji ukraińskiej w listopadzie 1918 r. ustały wszelkie prowadzone doświadczenia oraz prace. Podczas obrony Lwowa powstała samorzutnie Grupa Chemiczna WP. Produkowano wówczas w instytucie granaty ręczne. Część zgromadzonych urządzeń została wywieziona wówczas do Krakowa. Dzięki wsparciu profesora dr. Konstantego Zakrzewskiego urządzono prowizoryczne laboratorium w suterynach Uniwersytetu Jagiellońskiego. Pozostałe przeniesiono również do Jaworzna. Niedane było długo cieszyć się pracownikom instytutu z pokoju. Prawie natychmiast po powrocie do Lwowa ponownie pakowano cenne urządzenia, tym razem w obawie przed nawałą sowiecką. Po ostatecznych klęskach wojsk dowodzonych przez Michaiła Tuchaczewskiego w bitwach warszawskiej i nadniemeńskiej prace instytutu zostały wznowione. Dopiero po kilku nieudanych próbach nastąpiło przekształcenie sp. z o.o. „Metan” w Chemiczny Instytut Badawczy, finansowany z budżetu państwa. Dotychczasowi akcjonariusze spółki „Metan” zrzekli się swoich udziałów oraz praw patentowych. Rozpoczęta w sierpniu 1925 r. na warszawskim Żoliborzu budowa postępowała w dość znacznym tempie i już w listopadzie 1926 r. została uruchomiona pracownia chemiczna, notabene większość jej wyposażenia przewieziono z dotychczasowej siedziby we Lwowie. W kolejnym roku uruchomiono pozostałe pracownie. 14 stycznia 1928 r. gmach przy ul. Rydygiera 8 w obecności prezydenta Rzeczypospolitej prof. dr. Ignacego Mościckiego oraz przedstawicieli rządu został uroczyście poświęcony i oddany do użytku. Warto nadmienić, że budowa wsparta została dzięki pomocy Polonii amerykańskiej. Prace badawcze prowadzono w zakresie paliw stałych, ciekłych, metalografii, elektrochemii i innych. Najważniejszymi osiągnieciem lwowsko- warszawskiego instytutu było opracowanie technologii sztucznego kauczuku – Stanisław Kiełbasiński, Wacław Szukiewicz, Kazimierz Cybulski oraz Witold Klonowski, koksu hutniczego – zespół pod kierunkiem Wojciecha Świętosławskiego, stopów metali lekkich – Jan Czochralski. Instytucja ta mająca wielkie zasługi dla rozwoju chemii organicznej została przejęta przez MSWojsk. w 1936 r5. K. Kling, W. Leśniański, Powstanie i dotychczasowa działalność Instytuty Badań 5 Naukowych i Technicznych „Metan” oraz jego przekształcenie na „Chemiczny Instytut 198 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. Z działalnością Instytutu Badań Naukowych i Technicznych „Metan” we Lwowie (Chemicznego Instytutu Badawczego) mają także wiele wspólnego opracowania prof. dr. Stanisława Pilata. Dokończone zostały w Katedrze Technologii Nafty i Gazów Ziemnych Politechniki Lwowskiej. Dotyczyły następujących zagadnień produkcji paliw syntetycznych oraz sadzy technicznych. Produkcję sadzy technicznej planowano uruchomić jako uboczną w filii Zakładów Chemicznych „Boruta” SA – Wytwórni Nitrozwiązków Organicznych Nitroza SA w Obleśnej Górze k. Sarzyny. Była ona niezbędna dla m.in. przemysłu gumowego. W podobnym zakresie prowadzili badania profesorowie Wojciech Świętosławski i Aleksander Zmaczyński. Opracowali metodę przemysłową pozyskiwania benzyny z węgla. Wiadomo jedynie, że polskim chemikom udało się dostosować niemieckie doświadczenia Franza Fischera i Hansa Tropscha do produkcji z rodzimego węgla kamiennego. Planowane koszty budowy zakładów, o zdolności przetwórczej do 30 tys. ton węgla rocznie, wynieść miały 37 mln zł. Ostateczna decyzja miała zostać podjęta jesienią 1939 r6. Inną nie mniej interesującą placówką badawczą Politechniki Lwowskiej była Mechaniczna Stacja Doświadczalna we Lwowie. Powstała w 1886 r. w trakcie II Zjazdu Techników Polskich, z inicjatywy prof. inż. Jana Nepomucena Franke. Właściwym organizatorem stacji był prof. dr. inż. Tadeusz Fiedler. Od 1929 r. Mechaniczna Stacja Doświadczalna prowadziła na zlecenie MSWojsk. prace naukowo- badawcze w zakresie półproduktów stalowych i metalowych przeznaczonych do wyrobu uzbrojenia (m.in. armat, haubic, karabinów, sprzętu pancernego, kordu stalowego), a także kotłów parowych i wielu innych. Do kompetencji należały także prowadzenie prac odbiorczych m.in. w hutach, walcowniach i odlewniach. Orzeczenia stacji miały charakter wiążący i były traktowane na równi z instytutami państwowymi. W 1939 r. stacja posiadała 14 przedstawicielstw m.in. w Hajdukach Wielkich, Katowicach, Warszawie, Ostrowcu, Starachowicach Borysławiu. Łącznie zatrudniała ponad 150 inżynierów i techników7. Badawczy”, „Przemysł chemiczny” 1922, z. VI, s. 128–155; B. Roga, Chemiczny Instytut Badawczy w Warszawie, „Przegląd Techniczny” 1928, nr 3, s. 40–43; Sprawozdanie z posiedzenia Kuratorium Chemicznego Instytutu Badawczego, „Przemysł Chemiczny” 1934, nr 6–7, s. 117– 124; Sprawozdanie z XVII posiedzenia Kuratorium Chemicznego Instytutu Badawczego, „Przemysł Chemiczny” 1937, nr 6, s. 176; AAN, Ministerstwo Skarbu, 5136, k. 269. Pismo zastępcy II wiceministra spraw wojskowych płk Władysława Filipowskiego do Eugeniusza Kwiatkowskiego z 16 VI 1936; S. Zamęcki, Chemiczny Instytut Badawczy w Warszawie w okresie międzywojennym, „Kwartalnik Historii Nauki i Techniki” 1979, nr 2, s. 329–340. 6 AAN, Min. Skarbu, 5891, k. 221–222 (Pismo Biura Przemysłu wojennego do Związku Koksowni w Katowicach z 30 IX 1938), Min. Skarbu, 5891, k. 209–210 (Pismo Związku Koksowni do Ministerstwa Skarbu z 11 II 1939 w sprawie ulg inwestycyjnych); S. Raczyński, Z. Budrewicz, O potrzebie produkowania sztucznej benzyny w Polsce, „Przegląd Techniczny” 1936, nr 6, s. 172–173; S. Pilat, Paliwa syntetyczne w Polsce, „Życie Techniczne” 1938, z. 3, s. 53–57; Czy będziemy produkowali benzynę syntetyczną?, „Przemysł Metalowy” 1939, nr 12, s. 151. 7 Archiwum Państwowe – Poznań, Zakłady Przemysłu Gumowego Stomil SA w Poznaniu, 11, bez paginacji (Pismo kierownika Samodzielnego Referatu Przemysłu Wojennego w 199 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. We Lwowie w okresie międzywojnia rozwinął się także przemysł optyczny. Było to wynikiem prac realizowanych przez Jana Bujaka. Pochodzący ze stanu chłopskiego ukończył Cesarsko-Królewską Zawodową Szkołę Ślusarską w Świątnikach, a następnie studia w Technische Hochschule w Wiedniu. Zachęcony perspektywami rozwoju założył jesienią 1909 r. we Lwowie przy ul. Kopernika 14 Specyalny Skład i Warsztaty Reparacyjne Aparatów Fotograficznych8. Oprócz sprzedaży sprzętu warszawskiej firmy Fos, oferowano także usługi w zakresie napraw oraz fotografiki. Realizacja tych zamierzeń byłaby niemożliwa gdyby nie wsparcie finansowe udzielone przez Galicyjską Kasę Pożyczkową, za poręczeniem profesorów Franciszka Bujaka, Stanisława Zakrzewskiego, Antoniego Pureckiego. W trakcie działań wojennych sytuacja finansowa lwowskiej firmy była skomplikowana. Brak dostępu do odczynników chemicznych, reglamentacja, konieczność spłaty zobowiązań, zamrożenie aktywów w bankach były jednym z wielu czynników uniemożliwiających działalność9. Po odzyskaniu niepodległości korzystając z rozlicznych koneksji brata prof. dr. Franciszka Bujaka uzyskał zgodę Państwowej Centrali Dewiz na sprowadzenie wielu luksusowych artykułów fotograficznych. Były wśród nich takie firmy jak Camera Industria, Photo Union, Carl Hackle i innych, których daremnie było poszukiwać w innych miastach Polski. Gromadzone skwapliwie środki finansowe umiejętnie zostały zainwestowane w zakup dużej nieruchomości przy ul. Sadownickiej (Zadwórzańskiej) 31. Oprócz parterowego budynku mieszkalnego nabyto pomieszczenia gospodarcze oraz oranżerie. W obrębie tej nieruchomości doprowadzono do założenia Zakładu Mechaniki Precyzyjnej sp. z o.o. Specjalizowano się w produkcji urządzeń pomiarowych dla przemysłu naftowego. Niedostatki finansowe spowodowały przekształcenia kapitałowe. Powstała wówczas Fabryka Przyrządów Mierniczych Jan Bujak SA. Kapitał akcyjny spółki wyniósł 30 mln mkp. Udziały większościowe, o Dowództwie Broni Pancernych mjr Antoniego Żarskiego do dyrekcji Stomil SA z 8 IV 1939); Archiwum Instytutu Polskiego i Muzeum Sikorskiego – Londyn (dalej (AIPiMS), Relacje z Kampanii Wrześniowej, B. I. 116/1, k. 688–691 (Protokół z przesłuchania Kazimierza Gielniewskiego przed Komisją Powołaną w Związku z Wynikiem Kampanii wojennej 1939 z 17 VI 1941); S. Jamróz, Mechaniczna Stacja Doświadczalna Politechniki Lwowskiej 1902– 1928, „Czasopismo Techniczne” 1928, nr 12, s. 1–2; W. Trzebiatowski, Rola lwowskich przedstawicieli nauk chemicznych w środowisku wrocławskim, „Kwartalnik Historii Nauki i Techniki” 1988, nr 1, s. 84–85. 8 Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Wrocław (dalej: ZN Ossolińskich), rkps 120/58, k. 1–3 (List Jana Bujaka do Franciszka Bujaka z 19 XII 1894), k. 417–423 (Podanie Jana Bujaka do Prokuratury ds. Cywilnych we Lwowie z 11 XII 1939). 9 ZN Ossolińskich, rkps 120/58, k. 163 (List Jana Bujaka do Franciszka Bujaka z 23 XII 1918); Archiwum Magdaleny Bujak – Lenczowskiej. Korespondencja pomiędzy Janem i Franciszkiem Bujakiem z 9 XII 1909 – 13 II 1912; Skorowidz przemysłowo-handlowy Królestwa Galicyi, Lwów 1912, s. 180; Wykaz obiektów przemysłowych obowiązanych do produkcji na cały czas wojny, Warszawa 1925, s. 17; Ilustrowany informator miasta Lwowa na rok 1939, Lwów 1939, s. 50. 200 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. wartości 20 mln mkp, pozostały w gestii dotychczasowego właściciela. Resztę nabyły Międzymiastowe Gazociągi SA oraz „Gazolina” SA. Udziałowcy wnieśli również wkłady rzeczowe, umożliwiające powiększenie parku maszynowego10. Oprócz urządzeń pomiarowych gazomierzy i przepływomierzy, uruchomiono produkcję stołów kreślarskich, cyrkli oraz sprzętu geodezyjnego – stolików mierniczych i tyczek celowniczych. Od początku lat 30-tych rozwinięto dział optyczny. Były to różnego rodzaju soczewki kondensatorowe i hartowane. Działem optycznym zarządzał początkowo rosyjski optyk Milke. Uruchomienie szlifierni soczewek importowanych z angielskiej firmy Chance Brothers umożliwiło rozpoczęcie produkcji powiększalników fotograficznych, lup i lornetek. Współpracę z władzami wojskowymi prawdopodobnie rozpoczęto już od 1927 r. Wojskowy Instytut Badań Inżynierii zrealizował wówczas zamówienie na 200 aparatów sygnalizacji świetlanej. W 1936 r. Departament Lotnictwa MSWojsk. zlecił prace montażowe sztucznego horyzontu oraz żyroskopu kierunkowego. Podzespoły zostały sprowadzone z angielskiej firmy – Sperry Horizont. Prace montażowe były nadzorowane przez inż. J. S. Reid. Realizacja tego zamówienia napotkała na szereg barier, przede wszystkim z powodu wykorzystania zupełnie odmiennych technologii. Początkowo z tego powodu wyrażano duże wątpliwości co do jakości sprzętu. W kolejnym roku lwowska wytwórnia otrzymała kolejne zamówienie z Kierownictwa Zaopatrzenia Lotnictwa. Tym razem dotyczyło 250 kompletów przyrządów Sperry. Przed wybuchem II wojny światowej lwowska wytwórnia realizowała duże zlecenia Kierownictwa Zaopatrzenia Broni Pancernej. Pierwsze z nich dotyczyło 500 peryskopów odwracalnych mjr. Rudolfa Gundlacha11. Kolejne z zamówień dotyczyło okien pryzmatycznych dla czołgów 7TP. Bujak otrzymał zamówienie w czerwcu 1939 r. łącznie na 575 kompletów. Termin realizacji tego zlecenia przewidywał ukończenie dostawy w lutym 1940 r. Podobnie jak w przypadku peryskopów szkło-optyczne pryzmaty zostały zlecone do wykonania w angielskiej firmie. Łącznie było to 2 200 pryzmatów, z których 1 600 były niezbędne do wykonania zamówienia, a pozostałe tworzyły zapas. Odkucia ze specjalnej stali pancernej zlecono natomiast do realizacji w Hucie Batory. Również na wyposażenie załóg czołgów 7TP powstała konstrukcja peryskopu Gundlacha sprzężona z lornetką PZOx4. Zastosowano w niej podobne rozwiązanie jak w nasadce peryskopu umożliwiającej obserwację obrazu do tyłu. Wśród innych zamówień lwowska wytwórnia otrzymała z 10 ZN Ossolińskich, rkps 120/58, k. 313–383 (Korespondencja Franciszka i Jana Bujaków 2 V 1920 – 5 XII 1922); Statut Spółki Akcyjnej Jan Bujak Fabryka Przyrządów Mierniczych, „Monitor Polski” 1923, nr 12, s. 3. 11 Soczewki. Kondensatory optyczne Jan Bujak Fabryka Przyrządów Mierniczych, Lwów b. r. w; Centralne Archiwum Wojskowe (dalej: CAW), Wojskowy Instytut Badań Inżynierii, I.342.3.17 (Sprawozdanie z przebiegu prac odbiorczych Wojskowego Instytutu Badań Inżynierii za I i II 1928); Biuro Badań Technicznych Broni Pancernych, I.342.4.50 (Sprawozdanie z przeprowadzonych prób peryskopu wielokierunkowego kpt. Rudolfa Gundlacha i gąsienicy krajowej inż. Edwarda Birscha); AAN, SG, 616/303, k. 399–400 (Pismo Sperry Gyroscope Ltd do attaché wojskowego w Londynie z 23 VII 1938). 201 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. Departamentu Uzbrojenia MSWojsk. na 3 326 lornetek pryzmatycznych 6x30 oraz 15 lornetek przeciwlotniczych. Jeszcze inne zamówienia dotyczyły tarczy odległościomierzy oraz trójnogów do kątomierzy – busoli wz. 30. Kierownikiem działu optycznego w Fabryce Przyrządów Mierniczych był inż. Zygmunt Bodnar, natomiast działem mechanicznym kierował Stefan Nawrot. Napływ dużych zamówień wojskowych spowodował pod koniec grudnia 1937 r. podjęcie decyzji o rozbudowie wytwórni. Pozyskano kredyty w Miejskiej Kasie Oszczędności miasta Lwowa w łącznej wysokości 181 tys. zł. Wzniesiony został jednopiętrowy gmach o powierzchni ponad 800 m². Wdrożone zostały tam prace dla działu optycznego. Wyposażenie zostało zakupione we Francji i Niemczech. Wykupienie weksli spoczywało na MSWojsk. w zamian za zrealizowane dostawy sprzętu. Przed wybuchem działań wojennych przeciętnie zatrudniano we lwowskiej wytwórni ok. 100 pracowników. Po wkroczeniu Armii Czerwonej zarówno wytwórnia, sklep, a także mieszkania zostały przejęte przez władze sowieckie. Dotychczasowym właścicielom nie tylko zabroniono wstępu na teren wytwórni, ale również zagrożono aresztem. Dopiero na wskutek wielu interwencji uzyskano zmianę decyzji. Powstały wówczas Zakłady Topograficzne Sztabu Generalnego Armii Czerwonej. Wyposażenie wytwórni znacznie zostało powiększone. Kolejny okupant doprowadził do wznowienia prac. Powstały wówczas Optisch-Mechanische Werke Jan Bujak. Firma pozostawała w tym czasie pod zarządem komisarycznym. Obydwie okupacje przetrwał także sklep dostosowany na potrzeby kina i atelier12. Podczas walk polsko-ukraińskich o Lwów dla potrzeb obrońców miasta zorganizowane zostały warsztaty naprawcze broni ręcznej i maszynowej. Pracami tej placówki kierował inż. Stanisław Kubiński. Nosiły najpierw nazwę Warsztatów Rusznikarskich WP Nr 3 Lwów, a następnie Warsztatów Broni Dowództwa Okręgu Generalnego. W związku z zakończeniem działań wojennych Ministerstwo Spraw Wojskowych podjęlo decyzję w sprawie likwidacji warsztatów. Grupa przemysłowców 12 AAN, SG, 616/262, k. 192 (Pismo kierownika KZL wz. ppłk. obs. Wiktora Pniewskiego do Ambasady RP w Londynie z 26 V 1937); CAW, Korpus Kontrolerów MSWojsk., I.300.16.587 (Raport ppłk K. K. dr Stanisława Raczyńskiego z kontroli stanów zapasów surowcowych w ścisłym przemyśle wojennym z 1 VII 1939); Archiwum AIPiMS, Korpus Kontrolerów, BI.IId/II, k. 88–89 (Raport płk K. K. Witolda Tyszkiewicza dla Komisji Powołanej w Związku z Wynikiem Kampanii Wojennej 1939 roku z 17 VIII 1943); Ministerstwo Przemysłu, Handlu i Żeglugi, A. 37/125, bez paginacji (Terminarz dostaw sprzętu optycznego Fabryki Przyrządów Mierniczych Jan Bujak SA na lata 1939–1942 z IV 1939; Zestawienie planowanej produkcji lornetek pryzmatycznych na lata 1939–1942 dla firm PZO, Bujak, Kolberg z VIII 1939); ZN Ossolińskich, rkps 120/58, k. 405 (List Jakuba Bujaka do Jana Bujaka w sprawie warunków zatrudnienia Stefana Nawrota z 12 XII 1937), 229 (List Jana Bujaka do Franciszka Bujaka z 13 XII 1937), k. 231 (Pismo Jana Bujaka do akcjonariuszy SA Fabryki Przyrządów Mierniczych z 17 II 1939), k. 417–423 (Podanie Jana Bujaka do Prokuratury ds. Cywilnych we Lwowie z 11 XII 1939); F. Ratajczyk, B. Bańka, Biografia prof. dra hab. inż. Zygmunta Bodnara, Wrocław 2004, s. 20– 21. 202 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. lwowskich postanowiła reaktywować działalność. Założono wówczas spółkę „Arma” Lwowskie Warsztaty Broni Jan Wasung i spółka z o.o. Początkowo dokonywano przeróbki broni strzeleckiej na sztucery myśliwskie. Po podpisaniu umowy z MSWojsk. 4 sierpnia 1922 r. firma przekształciła się w Fabrykę Broni i Maszyn „Arma” SA we Lwowie. Przedmiotem działalności były – remonty i modernizacje karabinów Mosin wz. 1891 oraz produkcja części zapasowych, broni białej, myśliwskiej i sportowej, a także handel powyższymi przedmiotami. Założycielami nowej spółki byli: Polski Bank Krajowy we Lwowie, dr Stanisław hr. Mycielski, dr Ludwik Roehr, inż. Klaudiusz Filasiewicz, Stanisław Henryk Kieszkowski, Włodzimierz Iżycki, Albert Mniszek, Tomisław Jędrzejowicz oraz Jan Wasung. Kapitał zakładowy ustalono na 600 mln mkp. Łącznie było to 10 tys. akcji, po 600 tys. mkp każda. Udziały większościowe należały do pasjonata rozwoju przemysłu na terenie Galicji dr. Stanisława Mycielskiego13. Po II emisji akcji kapitał zakładowy wynosił początkowo 50 tys. zł, a następnie podwyższony został do kwoty 300 tys. zł14. Drugi kontrakt z władzami wojskowymi został podpisany 17 stycznia 1923 r. Umowa dotyczyła przeróbki 15 tys. karabinów Mosin wz. 1891, na amunicje Mauser 7,92 mm. Warunki finansowe kontraktu zostały narzucone lwowskiej firmie. Za dokonanie przeróbki karabinu rosyjskiego otrzymywano nieco ponad 41 zł. Podczas gdy koszty własne były czterokrotnie wyższe. Mogło to wynikać z braku oprzyrządowania oraz skromnego parku maszynowego. Ponadto „Arma” nie dotrzymała terminów prac, co doprowadziło do naliczenia kar konwencjonalnych. Na dostawach dla MSWojsk. poniesiono znaczne straty. Cześć akcji przejął wówczas BGK. Było to konsekwencją udzielonych pożyczek BGK w kwocie 125 tys. zł. W dalszym okresie funkcjonowania spółki poziomy zadłużenia systematycznie wzrastały. Wśród pożyczek długoterminowych już do 348 554 zł. Jeszcze większe kwoty spółka 13 Dr hr. Stanisław Mycielski współwłaściciel Ordynacji Bóbrka przyczynił się do założenia m.in. Lwowskiego Towarzystwa Akcyjnego Browarów, Lesienickiej Fabryki Drożdży Prasowanych i Spirytusu SA, Polskiej Foresty SA, Spółki Akcyjnej „Nafta”, Polskiego Towarzystwa Budowlanego SA, Krajowego Związku Przemysłowego SA, Kolej Lokalna Lwów– Podhajce, Akcyjnego Banku Hipotecznego, a także Małopolskiej Spółki Akcyjnej dla Przemysłu Naftowego, „Wawel” Spedycyjno-Transportowej i Handlowej Spółki Akcyjnej, z siedzibami w Krakowie, Zakładów Przędzalniczo-Tkackich SA w Krośnie, Górka Towarzystwo Akcyjnego Fabryki Cementu w Sierszy. Por.: Małopolskie Spółki Akcyjne. Księga informacyjno-adresowa, Kraków 1922, passim. 14 Statut Fabryki Broni i Maszyn Arma SA we Lwowie, „Monitor Polski” 1923, nr 173, s. 3–6; AAN, Bank Gospodarstwa Krajowego (dalej: BGK), 784, bez paginacji (Wniosek prezesa Rady Ministrów Aleksandra Prystora na KEM w sprawie udziału Skarbu Państwa w spółkach mieszanych z 10 VI 1930; Pismo Prezydium Rady Ministrów do BGK w sprawie sprzedaży lub likwidacji udziałów Skarbu Państwa w Fabryce Broni i Maszyn „Arma” we Lwowie z 3 II 1931; Sprawozdanie Banku Gospodarstwa Krajowego o przedsiębiorstwach wchodzących w skład koncernu BGK z 3 II 1931); L. Zachuta, „Arma” Fabryka Broni i Maszyn we Lwowie Spółka Akcyjna, „Dawna Broń i Barwa” 1999, nr 19–20, s. 3–19. 203 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. była winna głównemu akcjonariuszowi dr. Stanisławowi Mycielskiemu. Zadłużenie to dotyczyło sumy 918 251 zł. Poza nimi spółka posiadała nieuregulowane należności w stosunku do Skarbu Państwa (9 324 zł), władz komunalnych (8 263 zł), ubezpieczeniach (19 134 zł), dostawcach (36 172 zł). Warsztaty zostały sprzedane przez BGK ze względu na zbyt małe moce przerobowe. Podobne prace wykonywał holding firm Państwowych Wytwórni Uzbrojenia. Produkcja w „Armie” została zorganizowana w trzech działach, a mianowicie wojskowym (rusznikarskim), maszynowym i rolniczym. Dodatkowo uruchomiono także dział produkcji karoserii samochodowych oraz budowlany. Starty finansowe poniesione w okresie spowolnienia finansowego na produkcji karoserii samochodowych, doprowadziły do zawieszenia, a następnie likwidacji. Przyczyn należy doszukiwać się w zmniejszeniu zapotrzebowania na karoserie, a także w tym, że lwowska firma nie była w stanie dostosować swojej produkcji do zmieniających się technologii m.in. karoserii Weymanna oraz nowinek związanych z nanoszeniem farb nitrocelulozowych (system Duco). Innym problemem pozostanie, że pomimo prób pozyskania przedstawicielstwa firm samochodowych negocjacje te skończyły się niepowodzeniem. Podstawowe środki finansowe pozyskiwano dzięki zamówieniom wojskowym, ale te po uruchomianiu pełnych cyklów wytwórczych w Państwowych Wytwórniach Uzbrojenia w Radomiu zostały zredukowane do minimum. W najlepszym okresie swego rozwoju „Arma” otrzymywała zamówienia MSWojsk. w przeciętnej wysokości 918 tys. zł. Począwszy od 1928 r. zamówienia systematycznie spadały osiągając poziom 175 tys. zł. W początkach kryzysu gospodarczego już tylko 145 tys. zł, wykazując dynamikę malejącą15. Ostatecznie w 1934 r. ogłoszono upadłość „Army”. Funkcję zarządcy masy upadłościowej (konkursowej) pełnił Wit Sulimierski. Część wyposażenia przejęło Kierownictwo Zaopatrzenia Armii, firmy śląskie oraz lwowskie. Nieruchomości zostały włączone do Dowództwa Okręgu Korpusu nr VI we Lwowie16. Fabryka Wyrobów Metalowych i Akumulatorów „Metal” została założona jeszcze przed wybuchem I wojny światowej. W 1924 r. została przekształcona w spółkę akcyjną. Kapitał zakładowy wynosił 500 mln mkp. Łącznie było to 50 tys. akcji 15 AAN, BGK, 784, bez paginacji (Bilans zamknięcia SA „Arma”. Stan na 31 XII 1931; Zestawienie zadłużenia długo i krótkoterminowego SA „Arma” według stanu na 31 XII 1931; Zestawienie obrotów, wysokości produkcji oraz obrotów SA „Arma” za lata 1929–1931 z 22 VI 1932). 16 Центральний державний історичний архів України, м. Львів / Centralnyj derżawnyj istorycznyj archiw, m. Lviv (dalej: CDIAL), f. 558, op. 1, teczka 1, k. 46 (Pismo SA „Arma” do syndyka w sprawie rozliczenia kosztów postepowania konkursowego z 15 V 1934), k. 60 (Pismo adwokata dr. Maksymiliana Hoffmana do zarządcy masy konkursowej Wita Sulimierskiego w sprawie obciążeń hipotecznych „Arma” SA z 9 VI 1934), k. 58 (Pismo Arma SA do Departamentu Budownictwa MSWojsk. w sprawie przejęcia wydzierżawionych nieruchomości z 16 VI 1934), k. 64 (Pismo SA „Arma” do zarządu miasta Lwowa z 27 VI 1934), k. 70 (Pismo SA „Arma” do Kierownictwa Zaopatrzenia Uzbrojenia z 11 VII 1934), k. 71 (Pismo Wita Sulimierskiego do KZU w sprawie konferencji w Prokuratorii Generalnej z 20 VIII 1934). 204 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. po 10 tys. mkp każda. Założycielami byli Polski Bank Krajowy, dr Stanisław Bieńkowski i dr Ludwik Smoleński. Siedziba przedsiębiorstwa mieściła się we Lwowie przy ul. Pańskiej 8. Fabryka posiadała kilka oddziałów, trudniąc się produkcją wyrobów metalowych, nitów, okuć, odlewów mosiężnych, brązowych, aluminiowych oraz niklowaniem. W kolejnych warsztatach wytwarzano wyroby ołowiane plomby i rury. W ostatnim wytwarzano różnego rodzaju akumulatory kolejowe, przenośne, radiowe, a także latarki górnicze. Fabryka po przejęciu przez Zakłady Akumulatorowe systemu „Tudor” SA zostały unieruchomione. Dopiero bezpośrednie zagrożenie wojenne spowodowało, że prace w Zjednoczonych Zakładach Przemysłu Metalowego zostały wznowione. Od jesieni 1939 r. planowano uruchomienie produkcji drutu kolczastego, przyczepek samochodowych, wind i wagonetek17. W połowie lat 30-tych produkcję prototypów tachometrów (szybkościomierzy) dla PZInż. podjęła z powodzeniem lwowska firma Inż. Edmund Romer Zakład Pomocy Naukowych. Początkowo miała siedzibę przy ul. Bartosówny 15, a następnie Obmińskiego 16. Wytwarzano również inne podzespoły jak zespoły wskaźnikowe, wycieraczki elektryczne, amperomierze, wskaźniki benzyny, prostowniki. Część z produkowanych tachometrów była zintegrowana z chronometrem oraz wskaźnikami paliwa, oleju i ładowania akumulatora, a w motocyklach zabudowywano je w oprawie reflektora. W planach było uruchomienie filii wytwórni na terenie Rzeszowa18. Rozwój przemysłu zbrojeniowego we Lwowie miał charakter cykliczny. W latach 1919–1926 powstały zręby przemysłu zbrojeniowego – głównie polegające na modyfikacji przejętej rosyjskiej broni palnej i dostosowanie jej do polskiej amunicji. Przeprowadzano ponadto prace remontowe broni białej szabli i bagnetów, dorabiano części zapasowe do karabinów. W kolejnym okresie obejmującym lata 1926–1935 narodził się wówczas przemysł lotniczy. W ostatnim okresie z lat 1936–1939 powstały we Lwowie warsztaty pomocnicze wytwarzające podzespoły dla przemysłu lotniczego, broni pancernych oraz produkcji motoryzacyjnej. Dalsze perspektywy rozwoju Galicji Wschodniej zostały nakreślone przez wicepremiera Eugeniusza Kwiatkowskiego. Determinowane potrzebami maksymalnego odsunięcia ośrodków przemysłu zbrojeniowego od granic państwa po zajęciu Czechosłowacji przez III Rzeszę, odkryciem bogatych pokładów węgla kamiennego oraz względami demograficznymi. Wśród planowanych inwestycji były budowa dużego ośrodka hutniczego i metalurgicznego, kolei Warszawa–Lwów oraz kanału San–Dniestr19. Rozbudowa 17 Uruchomienie nieczynnej od szeregu lat fabryki wyrobów metalowych we Lwowie, „Codzienna Gazeta Handlowa” 1939, nr 9, s. 5. 18 AIPiMS, Ministerstwo Przemysłu, Handlu i Żeglugi, A.37/122, bez paginacji: E. Romer, Zestawienie odszkodowań w zakresie przemysłu elektrotechnicznego, 1944, s. 5–84 (mps); Firma inż. Edmunda Romera we Lwowie, „Codzienna Gazeta Handlowa” 1939, nr 170, s. 4. 19 CDIAL, f. 774, op. 1, teczka 203, k. 2–62 (Ściśle tajny projekt uchwały Rady Ministrów w sprawie akcji zmierzającej do wzmocnienia elementu polskiego w Małopolsce Wschodniej z 17 III 1939). 205 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. przemysłu zbrojeniowego we Lwowie miała doniosłe znaczenie – nie tylko bowiem zapewniała nowe miejsca pracy ale również generowała rozwój budownictwa mieszkalnego i transportu miejskiego. Rozbudowa przemysłu zbrojeniowego spowodowała także powstanie nowych instytutów naukowych oraz katedr i zakładów przede wszystkim na Politechnice Lwowskiej. Od roku akademickiego 1939/1940 miał rozpocząć prace Wydział Technologii Obróbki Metali. The military industry in the space of Lviv in 1921–1939 years Mariusz W. MAJEWSKI Pedagogical University of Cracow, Institute of History and Archives, Department of Modern History of Polish, 2 Podchorążych str., Kraków 30-084, Poland

The production of a weapons had a cyclic character in Lviv in interwar time. In 1919–1926 years the foundations of this industry were appeared – mainly based on the modification of the Russian firearm and its adaptation to the Polish ammunition. Furthermore there was the repair of edged weapons and bayonets made spare parts for carbines were produced. In the next period, which covered the 1926–1935 years, there was aviation industry. The workshops appeared in Lviv in the last period in 1936– 1939 years, where produced parts for the aviation industry, tanks and motorized parts. The prospects of development of East Galicia outlined the vice-prime Eugeniusz Kwiatkowski. They were identified by necessities to maximally move away the enterprises of gunsmith from the borders of the state after the occupation of Czechoslovakia by forces of the Third Reich due to opening of rich coal deposits, and also demographic reasoning. Among the planned investment projects were the construction of a large metallurgical center, railway Warsaw–Lviv and also channel San–Dniester. Development of military industry mattered very much in Lviv – provided not only new workplaces but also stimulated the development of housing and public transport. The production of weapons stipulated opening new scientific institutes and departments foremost in Lviv Polytechnic. Keywords: Lviv in 1921–1939 years, military industry. 206 M. W. Majewski ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 194–207. Військова промисловість у просторі Львова 1921–1939 років Маріуш В. МАЄВСЬКИЙ Педагогічний університет ім. Комісії національної освіти в Кракові, Інститут історії та архівістики, Кафедра новітньої історії Польщі, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Польща

Виробництво зброї у Львові міжвоєнного часу мало циклічний характер. У 1919–1926 рр. виникли основи цієї промисловості – головно засновані на модифікації російської вогнепальної зброї та її пристосуванні до польської амуніції. Крім того, здійснено ремонт холодної зброї та баґнетів, виготовлено запасні частини для карабінів. У наступний період, що охоплював 1926–1935 рр., виникла авіаційна промисловість. В останній період – 1936–1939 рр. – у Львові з’явилися майстерні, де виготовляли деталі для авіаційної промисловості, танків, а також моторизованих частин. Перспективи розвитку Східної Галичини накреслив віце-прем’єр Еуґеніуш Кв’ятковський. Вони були визначені потребами максимально відсунути зброярські підприємства від кордонів держави після окупації Чехословаччини силами ІІІ Райху, відкриттям багатих покладів кам’яного вугілля, а також демографічними міркуваннями. Серед планованих інвестиційних проектів були будівництво великого металургійного центру, залізниці Варшава–Львів, а також каналу Сян–Дністер. Розбудова військової промисловості у Львові мала велике значення – не тільки забезпечувала нові робочі місця, а й стимулювала розвиток житлового будівництва та міського транспорту. Зброярське виробництво зумовило теж відкриття, передусім у Львівській політехніці, нових наукових інститутів і кафедр. Ключові слова: Львів у 1921–1939 рр., військова промисловість. . 207 I.ISSN Kawalla 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Visnyk ISSN 2078-6107. of theЛьвівського Вісник Lviv University. Series History. університету. Серія 2016. Special історична. issue. 2016. P. 208–218.С. 208–218. Спецвипуск. УДК [94:339.176:725.21](477.83-25)„192/193” Sklepy w realnej i symbolicznej przestrzeni Lwowa w pierwszych dekadach XX wieku* Iwona KAWALLA Muzeum Historyczne Miasta Krakowa, Rynek Główny 35, Kraków 31-011, Polska

W okresie dwudziestolecia międzywojennego Lwów należał do grona miast o największej liczbie sklepów w Polsce, plasując się na trzecim miejscu, za Warszawą i Łodzią. Liczba przedsiębiorstw handlowych ustawicznie wzrastała, choć dotyczyło to głównie sklepów detalicznych. Miejscami wypełnionymi różnymi towarami, jak również oferującymi wielorakie atrakcje, były lwowskie pasaże. Lokale sklepowe dawnego Lwowa wpisywały się w realną przestrzeń miasta. Istniały również w ówczesnej warstwie symbolicznej, w inseratach w prasie lub w księgach adresowych i informatorach. Przedsiębiorstwa handlowe nie przetrwały zawieruchy dziejowej, ale pozostali świadkowie ich istnienia w postaci reklam, fotografii i wspomnień. Słowa kluczowe: Lwów w latach 20–30-tych XX w., przestrzeń miejska, sklepy. Lwów od wieków pełnił funkcję ważnego ośrodka handlowego. Swoje znaczenie w tym względzie zawdzięczał optymalnemu położeniu geograficznemu w punkcie przecięcia szlaków kupieckich. Wśród nich od średniowiecza dominującą pozycję miały drogi łączące Wschód z Zachodem. Pomimo zmienności koniunktury politycznej miasto utrzymywało kluczową rolę w wymianie towarowej1. W okresie dwudziestolecia międzywojennego należał do grona miast o największej liczbie lokali sklepowych w Polsce. Plasował się na trzecim miejscu, za Warszawą i Łodzią, wyprzedzając Kraków. Według danych Głównego Urzędu Statystycznego w 1932 r. we Lwowie znajdowało się 4 844 przedsiębiorstw handlowych2, trzy lata później już 6 4093, a w 1937 r. – 6 6434. Utrzymywała się tendencja rosnąca, choć wzrost liczby sklepów, dotyczył * Artykuł stanowi zaledwie przyczynek do niezwykle szerokiego zagadnienia. 1 Ł. Charewiczowa, Handel średniowiecznego Lwowa, Lwów 1925, s. 68. 2 Według danych z roku 1932 w Warszawie działało 19 213 przedsiębiorstw handlowych, w Łodzi – 10 272, w Krakowie – 4 674, a w Poznaniu – 3 769. Zob. Statystyka przedsiębiorstw handlowych w Polsce. Statystyka Polski. Seria B, z. 5, Warszawa 1932, s. 23, 26, 48, 82, 96. 3 Statystyka zakładów przemysłowych i handlowych. Statystyka Polski. Seria C, z. 89, Warszawa 1938, s. 137, 149. 4 Archiwum Głównego Urzędu Statystycznego (dalej: AGUS), sygn. 670: Świadectwa przemysłowe wykupione dla zakładów handlowych, zajęć przemysłowych i usług w pierwszym kwartale 1937 r., brak paginacji. © Kawalla I, 2014 208 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. głównie tych o najsłabszej kondycji finansowej. Najwięcej działało placówek III i IV kategorii5 czyli sklepów detalicznych i malutkich sklepików. Uwagę zwraca spadek liczby przedsiębiorstw, między rokiem 1932 a 1937, najwyższej kategorii aż o połowę, z drugiej strony wzrost o 134 % punktów handlowych IV kategorii6. Wiązało się to niewątpliwie ze skutkami kryzysu ekonomicznego, który dotknął również Lwów. Tabela 1 Wykup świadectw przemysłowych we Lwowie w latach 1932, 1935 i 1937 Kategorie Rok Ogółem I II III IV 1932 4844 20 599 2343 1815 1935 6409 586 Brak danych 1937 6643 10 622 1655 4253 Źródło: Statystyka przedsiębiorstw…, s. 23, 103; Statystyka zakładów…, s. 137, 149; AGUS, sygn. 670: Świadectwa przemysłowe wykupione dla zakładów handlowych, zajęć przemysłowych i usług w pierwszym kwartale 1937 r., brak paginacji. We Lwowie w początku lat trzydziestych XX w. najwięcej sklepów oferowało artykuły spożywcze – blisko 2 000. Mięso i podroby można było nabyć w 427 punktach. Z odzieżą, galanterią było pół tysiąca sklepów, obuwie można było kupić w 97 sklepach. Artykuły papiernicze i piśmiennicze sprzedawano w 193 placówkach handlowych. Magazynów z materiałami budowlanymi i opałem było 69. Naczynia kuchenne, wyroby 5 Kategorie wykupywanych przez kupców świadectw przemysłowych określały wielkość, charakter przedsiębiorstwa handlowego, a nawet oferowany w nich asortyment. Kategorię I. tworzyły sklepy w których prowadzono sprzedaż wszelkich towarów w hurtowych ilościach przeważnie kupcom i przemysłowcom. Kolejna kategoria to głównie odsprzedaż towarów drobnym kupcom i klientom. W jej ramach sprzedawano towary luksusowe, jak antyki, przedmioty jubilerskie, motocykle i automobile, alkohol wysokoprocentowy, perfumy, broń, czy lampy. Kolejna grupa dotyczyła handlu wszelkimi towarami w mniejszych ilościach z zastrzeżeniem produktów przynależnych do grupy omówionej wyżej. Przy tej kategorii określono wygląd i charakter sklepu. Mianowicie, miał składać się tylko z jednego pomieszczenia i nie więcej niż dwóch magazynów. Właściciel mógł zatrudniać tylko jednego subiekta. Kategoria IV. to sprzedaż wszelkich towarów z wyłączeniem luksusowych. Miejsce handlu określono jako pomieszczenie nie posiadające ani wyglądu ani charakteru pokoju. Były to małe sklepiki, budki i kioski. Nie można było dysponować żadnymi magazynami, a sprzedaż prowadził wyłącznie właściciel. Zob. Statystyka przedsiębiorstw…, s. 3; J. Chodorowski, Struktura wewnętrznego handlu towarowego w Polsce, Warszawa 1938, s. 9, 14. 6 Statystyka przedsiębiorstw…, s. 23, 103; AGUS, sygn. 670: Świadectwa przemysłowe… 209 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. porcelanowe, fajans, lustra, lampy oferowano w 80 składach. We Lwowie mieściło się stosunkowo dużo, bo aż 67, pracowni proponujących wyroby zegarmistrzowskie, jubilerskie i platerowane. Nowoczesny jak na owe czasy asortyment, jakim niewątpliwie były aparaty elektrotechniczne i radiotechniczne oraz przybory oświetleniowe można było zakupić w 45 placówkach. W mieście działało 36 aptek, poza tym 42 składy apteczne, perfumeryjne i kosmetyczne. Meble i wyroby z drzewa oferowano w 93 przedsiębiorstwach handlowych7. W poniższym zestawieniu przestawiono szczegółową strukturę branżową. Tabela 2 Podział przedsiębiorstw handlowych we Lwowie z uwzględnieniem branży i kategorii wykupionych świadectw przemysłowych w roku 1932 Kategorie Branża Razem I II III IV Artykuły spożywcze i kolonialne 1288 2 69 645 572 Artykuły spożywcze wraz z 187 – 6 107 74 niespożywczymi Mięso, tłuszcze, przetwory mięsne 427 – 12 133 282 Wino, wódki, piwo (możliwe połączenie z towarami spożywczo- 36 – 17 18 1 kolonialnymi) Wyroby monopolu tytoniowego 163 – 3 46 114 Manufaktura 300 2 86 165 47 Manufaktura wraz z konfekcją, 45 – 13 30 2 galanterią, odzieżą i obuwiem Konfekcja i galanteria 397 1 52 243 101 Ubrania i ich części, futra i wyroby 148 – 29 86 33 futrzane Obuwie 97 – 14 70 13 Obuwie wraz ze skórami i 30 – 2 19 9 przyborami szewskimi Skóry wszelkiego rodzaju 63 – 9 37 17 7 Statystyka przedsiębiorstw…, s. 23, 103. 210 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Maszyny, narzędzia i artykuły techniczne (z wyjątkiem 58 – 33 24 1 rolniczych) Artykuły opałowe i budowlane 277 1 27 61 188 Meble i wyroby z drzewa 93 – 16 51 26 Żelazo, wyroby żelazne, 86 – 24 47 15 aluminiowe, emaliowane Naczynia kuchenne, wyroby 80 – 16 40 24 porcelanowe, fajans, lustra, lampy Mydło, świece, farby, benzyna, 209 2 21 82 104 nafta, oleje mineralne, smary Instrumenty muzyczne, optyczne, 60 – 24 33 3 chirurgiczne, sprzęt fotograficzny Wyroby zegarmistrzowskie, 67 1 15 38 13 jubilerskie i platerowane Wyroby elektrotechniczne, 45 – 13 28 4 radiotechniczne Apteki 36 – 25 11 – Składy apteczne, sklepy 42 1 16 23 2 perfumeryjne i kosmetyczne Artykuły gumowe, cerata, linoleum, 8 – 4 4 – opony Księgarnie, materiały papiernicze i 189 - 24 118 47 piśmiennicze Maszyny, narzędzia i artykuły rolne 44 1 21 11 11 Syndykaty i spółdzielnie rolne 6 – – 6 – Przedsiębiorstwa niewymienione 63 13 9 12 29 łącznie z usługami i bankowością Niezidentyfikowane branże 114 – 17 83 14 Razem 4748 28 627 2306 1787 Zródło: Statystyka przedsiębiorstw…, s. 23, 103. Lokale sklepowe wpisywały się w ówczesną przestrzeń miejską Lwowa. Złożona sieć infrastruktury handlowej stanowiła element zagospodarowania przestrzennego terenu miasta, aktywnie z nim współistniejąc i podlegając procesom zachodzącym w jego organizmie. Występowało wiele uwarunkowań i czynników, które miały wpływ na rozmieszczenie przedsiębiorstw handlowych. Halina Szawłowska 211 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. badająca zjawisko handlu detalicznego w układzie komunikacyjnym miast wyróżniła kilka grup. Pierwszą stanowiły czynniki funkcjonalno-przestrzenne, takie jak: wielkość miasta, pełnione przez nie funkcje, rodzaj zabudowy oraz układ przestrzenny i komunikacyjny. W skład kolejnego zespołu wchodziły czynniki ludzkie, czyli preferencje dotyczące miejsca zakupu, struktura mieszkańców pod względem płci, wieku oraz zajmowanego stanowiska zawodowego. Następną warstwę tworzyły uwarunkowania ekonomiczno – organizacyjne, a wśród nich możliwości nabywcze ludności, struktura i formy organizacyjne sieci handlu detalicznego. Ostatnią grupę stanowiły czynniki różne, jak architektura czy obowiązujący system prawny. Owe uwarunkowania występowały również we Lwowie. Charakter poszczególnych dzielnic miasta i liczba mieszkańców, przekładały się na strukturę i organizację handlu8. Ulica Akademicka, plac Mariacki i Rynek wraz z przyległościami stanowiły śródmiejskie centra handlowo – usługowe z dziesiątkami bogatych, eleganckich sklepów, magazynów i salonów sprzedaży artykułów wszelkich branż, a plac Krakowski był miejscem zgoła odmiennym. Na straganach i w sklepach mieszczących się w kamienicach otaczających plac można było nabyć przysłowiowe: szwarc, mydło i powidło. Odtworzenie rozmieszczenia lokali handlowych we Lwowie w międzywojniu umożliwiają ówczesne informatory, skorowidze, księgi adresowe i przewodniki9. Wielce pomocne są opisy placów, ulic i kamienic w których mieściły się sklepy. Zawdzięczamy je autorom pamiętników i wspomnień opisujących Lwów początku XX wieku. Ulicami o największej koncentracji sklepów były: Akademicka, Halicka, Stefana Batorego, Mikołaja Kopernika, Legionów, Sykstuska i Karola Ludwika. Stosunkowo dużo sklepów mieściło się przy ulicach: Józefa Piłsudskiego, Mikołaja Zyblikiewicza, Wałowej, Boimów, Łyczakowskiej, natomiast w dzielnicy Krakowskie przy ulicach Starozakonnej i Starotandetnej. Wśród placów najbardziej handlowy charakter miały: Halicki, Mariacki, Krakowski i oczywiście Rynek. Analizując księgi adresowe i informatory można zauważyć specjalizację branżową poszczególnych ulic. Najwięcej lokali sklepowych z galanterią mieściło się przy ul. Halickiej, Sykstuskiej, placu Mariackim. Ulica Stefana Batorego nazywana była ulicą książek, ze względu na koncentrację licznych księgarń10. Jubilerzy, złotnicy i zegarmistrzowie swe pracownie prowadzili w dużej mierze przy ul. Akademickiej. Właściciele salonów z konfekcją upatrzyli sobie ulice Jagiellońską, Halicką, plac Mariacki, podobnie, kupcy prowadzący składy z suknem. Artykuły techniczne można było nabyć m.in. przy ul. gen. Michała Tokarzewskiego. 8 H. Szawłowska, Handel detaliczny a układ komunikacyjny miasta, Warszawa 1976, s. 8–9. Przykładowo: Księga adresowa królewskiego stołecznego miasta Lwowa, R. 17, 9 Lwów 1913; Skorowidz adresowy królewskiego stołecznego miasta Lwowa, R. 2, Lwów 1910; Ilustrowany informator miasta Lwowa: ze spisem miejscowości województwa lwowskiego na rok 1939, Lwów 1939; F. Barański, Przewodnik po Lwowie, Lwów 1904. 10 A. Skrzypczak, Ulica Batorego – z dziejów księgarstwa lwowskiego, „Rocznik Lwowski” 1992, t. 2, s. 131–148. 212 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Na zachowanych fotografiach, pocztówkach i na kartach pamiętników rysuje się obraz handlowego oblicza miasta sprzed wieku11. Dzięki tym materiałom można z dużą dokładnością odtworzyć sklep po sklepie, w tym szczegóły obrazujące wystrój, oferowany asortyment, sposób reklamowania oraz ciekawostki i anegdoty o kupcu i klientach. Niezwykle cenne są wspomnienia Witolda Szolgini. Autor w książce Tamten Lwów Ulice i place przytacza poszczególne placówki handlowe, m.in. przy ulicy Akademickiej „(…) pod numerem ósmym. Obok wspomnianego już sklepu złotnika Wojtycha znajdował się sklep papierniczy Władysława Szulca o pięknej firmowej nazwie „Sarmacja”. Bywał on otwarty nawet w niedzielę, do godziny jedenastej, po to mianowicie, aby okoliczne roztrzepane uczniaki mogły zaopatrzyć się w potrzebne im na poniedziałek przybory szkolne. Oprócz przyborów pan Szulc polecał swoje pierwszorzędne przybory kancelaryjne oraz księgi handlowe. Tuż zaś obok, w witrynie zegarmistrzowskiego sklepu pana Mariana Sucheckiego (wcześniej: Stanisława Woźniaka), duża tarcza zegarowa wskazywała dokładny czas zarówno owym śpieszącym do szkoły uczniakom, jak i wszystkim innym przechodniom. To reklamowe godło sklepu uzupełniała informacja również reklamowa, że oto tu właśnie znajduje się „Skład i sprzedaż zegarów i zegarków renomowanych firm szwajcarskich i pracownia własna”. Była też i data założenia tej pracowni przez pana Woźniaka: 1892…”12 Pamiętnikarz pisze dalej: „Jestem przekonany, że podobnie jak nad placem Akademickim i jego bliską okolicą unosił się genius loci literarum – tak tutaj, w połowie ulicy Akademickiej, nad Izbą Przemysłowo-Handlową i jej sąsiedztwem polatywał pokrewny tamtemu, ale „resortowo” odmienny genius loci industrial et mercatus – opiekuńczy duch miejsca przemysłu i handlu. Jak sądzę, opiekował się nie tylko samą Izbą, ale także mieszczącym się w jej sąsiedztwie, pod numerem siedemnastym, Naftowym Towarzystwem Krajowym i sklepami w sąsiednich budynkach. A oto najbliższe z tych sklepów. Pod piętnastym pan Ludwik Lange w swoim lokalu nie tylko handlował papierem w każdej postaci, przyborami szkolnymi i kancelaryjnymi oraz tytoniem i papierosami, ale także prowadził laboratorium fotograficzne i handlowo zajmował się filatelistyką. Jego sąsiad, pan A. Prewender, miał zakład fryzjerski, chyba jedyny na całej Akademickiej”13. Witold Szolginia na kartach swych wspomnień utrwalił również lokale sklepowe mieszczące się w poszczególnych kamienicach, np. w gmachu ekskluzywnego hotelu George: „W parterowej strefie owego wielkiego budynku hotelu o czterech fasadach znajdowało się sporo bogatych i eleganckich sklepów różnych branż handlowych, które z upływem czasu niejednokrotnie się zmieniały wraz z nowymi właścicielami firm. Miał tu swój elegancki salon i perfumerię fryzjer męski i damski, Rudolf Purtzl. 11 I. Kotłobułatowa, Lwów na dawnej pocztówce, Kraków 2006; Ż. Słoniowska, Przedwojenny Lwów. Najpiękniejsze fotografie, Warszawa 2013; T. Riedl, Lwów w pamięci i fotografii, Wrocław 2002; idem, Chodząc po Lwowie, Pelplin 2006. 12 W. Szolginia, Tamten Lwów. Ulice i place, t. 2, Kraków 2011, s. 39. 13 Ibid., s. 58–59. 213 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Był sklep z galanterią, którego właściciel, A. R. Terich (…). Wśród wszystkich sklepów „u Żorża” największą jednak renomą cieszył się niewątpliwie konfekcyjny interes pani Berty Stark (…). Mam w swoich zbiorach bardzo solidną papierową torbę firmową ze sklepu Berty Stark, na której to torbie dość frywolnie, jak na tamten odległy czas, podkasana młoda, fertyczna kobieta, siedząc na … globusie, zalotnie reklamuje sprzedawany w sklepie, a na torbie sumiennie wymieniony towar: bieliznę, trykotaże, pończochy i rękawiczki (oczywiście wszystko to damskie) oraz artykuły specjalnego działu konfekcji dziecięcej”14. W krajobraz miasta wpisywały się słynne lwowskie pasaże, dla których przystosowywano podwórza wielkich kamienic albo przejścia między ulicami centralnej części miasta. Nie sposób nie wspomnieć najstarszego pasażu Andreolli, zlokalizowanego pod adresem Rynek 2915. Początki tego miejsca sięgają końca XVIII w. Rozgłos uzyskał dzięki szwajcarskiemu cukiernikowi Dominikowi Andreolli, który urządził w pasażu pierwszą lwowską cukiernię oraz pięknym freskom zdobiącym wnętrze16. Przy alei Karola Ludwika 27. w przejściu do ul. Tadeusza Rejtana, działał pasaż Belle Vue. Swą nazwę zawdzięczał istniejącemu tutaj od końca XIX w. hotelowi. Ulicę Karola Ludwika z Rzeźnicką łączył pasaż Fellerów. Mieściło się w nim wiele hurtowni tekstyliów, sukna, towarów bławatnych, a przede wszystkim znany z doskonałego asortymentu sklep z papierem i przyborami do pisania Samuela Fellera17. Popularnym handlowym centrum był także powstały w 1912 r. pasaż Grünerów umiejscowiony od placu Smolki 5 do ul. Hugo Kołłątaja 8. Znajdowało się w nim biuro firmy „Chevrolet”, liczne kancelarie adwokackie, składy i hurtownie18. Oprócz tego działał pasaż Hermanów, zlokalizowany od ul. Słonecznej do Gazowej. Na placu Adama Mickiewicza mieścił się od połowy lat dwudziestych XX w., pasaż handlowy kryty przeszklonym dachem, nazwany Galerią Mariacką. Działały w nim: dom handlowy J. Heckera, punkt obsługi Polskich Linii Lotniczych „Lot”, biuro „Paramount Films”, Transportowe Towarzystwo „Pronta”, salon fryzjerski, sklepy z konfekcją, bielizną oraz różnorodne zakłady usługowe. Pasaż Hausmana utworzono w końcu XIX w. przy ul. 3 Maja, przy przejściu między „Grand-Hotelem” i pierwszą Dyrekcją Kolei Państwowych. Znajdowało się w nim wiele luksusowych sklepów, składów sukna, futer; dwie pralnie, znany fotograficzny zakład „Rembrandt”, wypożyczalnia książek „Vita”, drukarnia J. Friedmana, kancelarie adwokackie i pracownie krawieckie19. 14 Ibid., s. 247. 15 Ibid., s. 111; G. Rąkowski, Lwów, Pruszków 2008, s. 101. 16 I. Kotłobułatowa, Pasaże Lwowa, „Brama Halicka” (wyd. polskie), XII 1994 – I 1995, nr 4. Dostępny w Internecie: http://www.lwow.com.pl/brama/pasaze/pasaze.html [dostęp: 5 I 2015]. 17 G. Rąkowski, Lwów…, s. 153; L. Allerhand, Żydzi Lwowa: opowieść, Warszawa– Kraków 2010, s. 85. 18 G. Rąkowski, Lwów…, s. 197. 19 Ibid., s. 194. 214 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Najsłynniejszym pasażem handlowym we Lwowie, działający w latach 1900– 1941 był pasaż Mikolascha. Miał długość 120 metrów, przykryty był przeszklonym dachem o rozpiętości 18 metrów. Na wyposażenie tego miejsca składały się liczne dzieła plastyczne i dekoracyjne, jak lampy, sztukaterie, panneaux i witraże. Twórcy budynku zastosowali najnowsze technologie i trendy prekursorskiego stylu w architekturze – secesji. Całość tego założenia architektonicznego była ogrzewana zimą. Pasaż posiadał dwa wejścia: od ulicy Mikołaja Kopernika (przy wejściu znajdowała sie słynna fontanna z marmurową figurą nagiej Wenus) oraz od ulicy Henryka Sienkiewicza. Kompleks wypełniony był po brzegi różnego typu atrakcjami, stał się więc miejscem przechadzek i spotkań towarzyskich. W galerii mieściły się: biuro „Universal Pictures Corporation”, przedstawicielstwo „Citroena”, sklep „Czar Elegancji” B. Katke, ponadto zakłady jubilerskie, złotnicze, fryzjerskie i fotograficzne, w tym najbardziej znany „Adela” oraz słynna apteka „Pod Złotą Gwiazdą” Piotra Mikolascha (1828). Sklepy przyciągały klientów nie tylko bogatym asortymentem, zapewniającym zainteresowanym szeroki wachlarz towarów, ale i ciekawym wystrojem wnętrz. Po zakupach można było obejrzeć film w jednym z dwóch kin działających w galerii, ewentualnie wypić kawę w kawiarni „Kryształowy Pałac” lub „Cafe de la Paix”. Można było zaopatrzyć się w słodycze w cukierni lub rozkoszować się wspaniałymi daniami w restauracji znajdującej się w tym samym kompleksie20. Cukiernie a zwłaszcza ta z pasażu Mikolascha utkwiły w pamięci niejednego Lwowianina21. Zostały również utrwalone na kartach Wysokiego Zamku Stanisława Lema zyskując tym samym nieśmiertelność22. Bodajże najbardziej znany opis pasażu przytoczony został na łamach Nieba w płomieniach Jana Parandowskiego. Główny bohater Teofil Grodzicki „Wchodząc do pasażu doznawał zawsze podniecenia, jakby w oczekiwaniu niespodzianki. Tyle już rzeczy zdarzyło się pod tym oszklonym dachem, pod patronatem zagadkowych postaci, wymalowanych z wielką rozrzutnością szkarłatu i złota na dwóch olbrzymich obrazach, umieszczonych pod środkowym sklepieniem! Tu widział pierwszego w życiu dzika u progu restauracji Ilkowa; tutaj oczarował go nurek w swej bani z mosiądzu i szkła, w gumowym ubraniu i trzydziestokilowych butach, który właził do ogromnej kadzi napełnionej brudną wodą i wyszukiwał na dnie centy rzucane mu z krzeseł; tu po trzykroć podziwiał papuasa o białej wełnie włosów i czerwonych tęczówkach, który kilku wężowymi ruchami uwalniał się z kajdanów, łańcuchów i kłódek, w jakie go zamknięto; tu widywał karły i dziewczęta przeraźliwie tłuste, ważące po sto pięćdziesiąt kilo, i siostry syjamskie, i Murzynów, mających 20 M. Napora, Pasaż Mikolascha, „Cracovia Leopolis” 2004, nr 3, s. 5–7; M. Witwicki, Pzyjaciel z Pasażu Mikolascha, „Cracovia Leopolis” 2004, nr 4, s. 17–18; P. Włodek, A. Kulewski, Lwów: przewodnik, s. 156–157; G. Rąkowski, Lwów…, s. 186; W. Szolginia, Tamten Lwów…, s. 142; K. Schleyen, Lwowskie gawędy, Warszawa 1999, s. 48. 21 J. Augustyn-Puziewicz, Lwów: Wspomnienie lat szczęśliwych, t. 1, Wrocław, 1994, s. 49, 50, 71; J. Mayen, Gawędy o lwowskich kawiarniach, „Rocznik Lwowski” 2002, t. 8, s. 99–133. 22 S. Lem, Wysoki zamek, Warszawa 2009, s. 31. 215 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. skórę wytatuowaną w obrazy bitew, lasów, słoni. Przez ten pasaż szła odrobina zapachu dalekich światów, które nawiedzały skromny Lwów rzadko i ubocznie”23. Mieszkańcom utkwił w pamięci nie tylko wygląd sklepów, asortyment, postać kupca czy subiekta, ale również specyfika i charakter tych miejsc, barwy i zapachy24. Parandowski pisał „(…) Teofil mógłby iść przez pasaż z zawiązanymi oczyma, kierując się strefami zapachów. Oto kończy się woń kawy i tytoniu, która wieje od kawiarni, tuż za nią przecina drogę wąskie pasmo świeżej, soczystej woni owoców z koszów, wystawionych przed sklepem Schleichera, i wreszcie drogeria Mikolascha nasyca powietrze zapachem chemikaliów. W tej ostatniej, surowej strefie, nad muszlą bez wody, w podmuchach zimna z dwóch bram stoi biała marmurowa panna”25. Jak wspomina Janina Augustyn-Puziewicz „za rogiem Wałowej ulica Halicka, ulica dla dziecka zaczarowana, co krok inny sklep z kolorową wystawą”26. Stanisław Lem przywołał w pamięci, iż: „Na początku Akademickiej, niedaleko hotelu George’a, znajdował się inny, już nie cukierniczy sklep, też bardzo ważny, Klaftena, z zabawkami. Nic nie wiem ani o jego wystawie, ani o szczegółach wnętrza, ponieważ miejsce to, dla mnie święte, odejmowało mi dar spostrzegawczości i zbliżałem się tam w słodkim oszołomieniu, z bijącym sercem, czując, na jaką próbę zostanie zaraz wystawiona moja, niezdolna do wyboru, zachłanność. Kupowało się tam rozkosznie ciężkie, płaskie pudełka ołowianych żołnierzy, armatki strzelające grochem, drewniane fortece, bąbki, strzelby korkowe, natomiast prawie żadnych pistoletów ani do nich amunicji, jedno i drugie było zakazane”27. Lwów to nie tylko ekskluzywne lokale handlowe, ale to również mnóstwo sklepów, sklepików, składów, magazynów w dzielnicy Krakowskie. „W podwórzach wszystkich domów przy wszystkich ulicach i uliczkach tej żydowskiej dzielnicy zawzięcie i jakby zaciekle handlowano przez cały dzień”28. Relacje o lwowskich sklepach spisane przez pamiętnikarzy oraz te przekazywane z pokolenia na pokolenie świadczą jak ważnymi były miejscami i jak istotną rolę odgrywały w życiu mieszkańców. Z biegiem lat przedsiębiorstwa, których już dziś nie odwiedzimy, stały się symbolami miasta, jak wspomniany pasaż Mikolascha czy ekskluzywne lokale sklepowe z ulicy Akademickiej i placu Mariackiego. Przedsiębiorstwa handlowe w warstwie symbolicznej można rozpatrywać na kilka sposobów. Symbol sklepu stanowiły reklamy w prasie lub w księgach adresowych i w informatorach. Z lektury inseratów (tj. ogłoszeń prasowych) można było dowiedzieć się gdzie mieściło się przedsiębiorstwo, jaki oferowało asortyment, kto był właścicielem i w jakich godzinach było otwarte, czy można było uzyskać upust lub zakupić towar na raty. Reklamy sklepów drukowano w pismach wydawanych w innych miastach. 23 J. Parandowski, Niebo w płomieniach, Warszawa 1981, s. 35. 24 J. Augustyn-Puziewicz, Lwów…, s. 83. 25 J. Parandowski, Niebo…, s. 36. 26 J. Augustyn-Puziewicz, Lwów…, s. 45. 27 S. Lem, Wysoki zamek…, s. 31. 28 W. Szolginia, Tamten Lwów…, s. 126; idem, Na Krakidałach, „Rocznik Lwowski” 1992, t. 2, s. 149–156. 216 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Przedsiębiorstwa te umożliwiały zakup towarów drogą wysyłkową. Mieszkańcy nawet odległych zakątków Polski przeglądając katalogi reklamowe, mogli wybrać artykuł i zamówić w lwowskim magazynie. Tak więc sklepy Lwowa były dostępne nie tylko w warstwie bezpośredniej lecz również pośredniej. Kolejny znak rozpoznawczy sklepu stanowiła nazwa (czasami nazwisko kupca) i logo firmy, np. „Alba” Mydła i perfumy francuskie z ul. Halickiej 21, czy „Sarmacja” sklep papierniczy Władysława Szulza z ul. Akademickiej 8, Dom Handlowy „Magnus” przy ul. Szpitalnej 1. Znaki te umieszczano na szyldzie i reklamach. Zaproszenie do sklepu stanowiły stosownie zaaranżowane witryny wystawowe i gabloty. Znajdował się w nich proponowany w przedsiębiorstwie asortyment. Niektórzy kupcy decydowali się na tematyczne wystawy sklepowe, nawiązujące do pory roku, świąt, ważnych wydarzeń, inni wybierali wystawy symboliczne. Lwowskie sklepy różniły się branżą, wielkością i formą organizacyjną. Lokale sklepowe, w których mieszkańcy robili codzienne zakupy wpisywały się w realną przestrzeń miasta stanowiąc jego integralną część. Istniały również w warstwie symbolicznej, w ogłoszeniach prasowych, księgach adresowych i informatorach. Same przedsiębiorstwa fizycznie nie przetrwały zawieruchy dziejowej, ale pozostali świadkowie ich istnienia w postaci reklam, fotografii i utrwalonych wspomnień. Same zaś miejsca, mimo upływu czasu wciąż żyją w pamięci Lwowian. Tym samym stały się nieśmiertelnym świadectwem, nie tak dawnej, lecz jakże odległej od nas epoki. The shops in real and symbolic spaces of Lviv in the early decades of XXth century Iwona KAWALLA The Historical Museum of the City of Cracow, 35 Rynek Główny sq., Kraków 31-011, Poland

In the interwar twenty years Lviv belonged to the cluster of cities with the largest number of stores in Poland, settled in the third position after Warsaw and Lodz. The number of commercial establishments in the city was increasing constantly, although it concerned mainly retail trade. Lviv passages were the places filled by all sorts of goods and offered a variety of entertainment. The apartments of shops in old Lviv fit into the real space of the city. At the same time, they exited in symbolic spaces, in press announcements or address books and directories. Those trade establishments didn’t outlive the historical cataclysm, but there are witnesses of their existence – advertisements, photos and memories. Keywords: Lviv in 20–30ies years of XXth century, urban space, shops. 217 I. Kawalla ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 208–218. Магазини в реальному та символічному просторі Львова у перші десятиліття ХХ століття Івона КАВАЛЛЯ Історичний музей міста Кракова, Rynek Główny 35, Kraków 31-011, Польща

У міжвоєнне двадцятиліття Львів належав до ґрона міст з найбільшою в Польщі кількістю магазинів, розташувавшись на третій позиції, після Варшави й Лодзі. Кількість торговельних закладів у місті постійно зростала, хоча це стосувалося головно магазинів роздрібної торгівлі. Місцями, які були заповнені всілякими товарами, а також пропонували різноманітні розваги, були львівські пасажі. Приміщення магазинів старого Львова вписувалися в реальний простір міста. Водночас вони існували в символічній площині, в оголошеннях у пресі чи адресних книгах і довідниках. Тогочасні торговельні заклади не пережили історичних катаклізмів, але залишилися свідки їх існування – реклами, фотографії та спогади. Ключові слова: Львів у 20–30-х роках ХХ ст., міський простір, магазини. 218 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. VisnykВісник ISSN 2078-6107. of the Lviv University. Львівського Series History. університету. Серія2016. Special 2016. історична. issue. Спецвипуск. P. 219–248. С. 219–248. УДК [94(477.83–25):911.375.5]„1944/1953” Радянське маркування львівського міського простору (1944–1953) Роман ГЕНЕГА Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра історичного краєзнавства, вул. Університетська 1, Львів 79000, Україна

Упродовж 1944–1953 рр. радянська влада намагалася наповнити Львів новим ідейним та емоційним змістом, докорінно відмінним від австрійського й польського. Радянські й партійні керівники бачили місто як індустріальний осередок зі стандартним для Радянського Союзу типом соціальних відносин і просторовим втіленням. Цьому завданню був підпорядкований ґенеральний план розвитку Львова. Радянське маркування міського простору Львова здійснювали кількома способами: через перейменування вулиць (з акцентом на російсько-радянській традиції з вкрапленнями українських географічних, народницько-культурницьких та історичних назв), знесення старих і спорудження нових пам’ятників (показовими в цьому плані були пантеон радянських воїнів „Холм Слави” і пам’ятник В. Леніну), вилучення з громадського простору сакральних споруд, вплетення в архітектуру міста (особливо, в інтер’єри нових будівель) радянської та комуністичної символіки, формування нових відпочинкових просторів, підпорядкованих ідеологічним і політичним завданням. Зважаючи на непомірну заідеологізованість громадсько-культурної сфери, а також відчутний брак творчих сил (який виникав, із-поміж іншого, з недовіри нової влади до місцевих митців) і коштів, значну частину міського простору повоєнного Львова заповнили низькопробні гіпсові фіґури робітників, колгоспників, спортсменів, піонерів. Перевагу радянської влади у Львові мав візуально підкреслювати й червоний колір, який домінував у численних плакатах, панно, полотнищах. Ключові слова: Львів 1944–1953 рр., радянізація, міський простір. Кожна нова влада у Львові намагалася якнайшвидше підпорядкувати місто актуальним політичним завданням. Особливо разючими були соціальні й просторові зміни в радянський період. Цієї теми вже торкалися в дослідженнях © Генега Р., 2016 219 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Борис Мельник1, Ярослав Грицак2, Богдан Черкес3, Софія Дяк4, Ілько Лемко, Володимир Михалик і Георгій Бегляров5, Ігор Мельник і Роман Масик6. Метою ж цієї статті є висвітлити візуальне бачення радянських перетворень, що формувалося через використання ідеологічної скульптури, специфічних архітектурних впроваджень, змін у топоніміці міста. На початку нова влада не надто замислювалася над соціальним сприйняттям Львова. Більше того, вона не дуже точно орієнтувалася в міській етимології. Так, вересневий випуск газети „Вільна Україна” за 1944 р. відкривала стаття професора Миколи Петровського під назвою „Богдан Хмельницький” з фотографією львівського пам’ятника польському королю Яну Собеському, ззовні подібного на пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві7. Згодом, з’ясувавши ситуацію, було виділено декілька пріоритетів у діяльності в місті органів радянської влади. Йшлося про перебудову міста на основі нового ґенерального плану розвитку Львова за зразком інших радянських міст, повну зміну топоніміки міста (назв районів, вулиць, готелів, кінотеатрів тощо), знесення старих пам’ятників і встановлення нових. Усі нововведення повинні були мати виразні ознаки радянського стилю. Зміни в місті патронувала й контролювала Комуністична партія. Під час однієї з перших сесії Львівської міської ради, на початку 1945 р., присутній там перший секретар Львівського обласного комітету КП(б)У Іван Грушецький накреслив орієнтири на 1945–1946 рр. За цей час Львів мав перетвориться не тільки в промисловий, а й новий політично-культурний центр8. Першим кроком у цьому напрямі було рішення міськвиконкому зобов’язати власників будинків, крамниць і будинкоуправлінь зняти старі вивіски, розпорядження, плакати та оголошення, незалежно від мови, якою вони були написані9, і замінити їх новими, радянського зразка. 1 Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ–ХХ століття. Львів, 2001. 2 Грицак Я. Конструювання національного міста // Критика (Київ). 2007, січень– лютий. Ч. 1–2 (111–112). С. 13–17. 3 Черкес Б. С. Архітектурні трансформації ідентичності історичного Львова // Досвід та перспективи розвитку міст України. Київ, 2006. Вип. 11. С. 79–91. 4 Дяк С. Творення образу Львова як регіонального центру Західної України: радянський проект та його урбаністичне втілення // Схід–Захід: Історико-культурологічний збірник. Харків, 2008. Вип. 9–10: Patria / За ред. В. Кравченка. С. 75–86. 5 Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1 243 вулиці Львова (1939–2009). Львів, 2009. 6 Мельник І., Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. Львів, 2012. 7 Вільна Україна (Львів). 1944. 2 вересня. 8 Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р–6 (Виконком Львівської міської ради трудящих), оп. 2, спр. 76, арк. 31. 9 Там само. Спр. 35в, арк. 1. 220 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Надалі архітектурно-художнє оформлення мало контролювати Управління головного архітектора міста, що діяло при виконкомі Львівської міської Ради депутатів. Воно теж надавало земельні ділянки для будівництва, контролювало планування, забудову. Головним архітектором міста призначено росіянина Андрія Натальченка, інваліда війни, який до того часу працював у Москві10. На початку жовтня 1944 р. прибув до Львова і його довоєнний головний архітектор, а пізніше – головний архітектор Харкова, Олександр Касьянов. Його досвід планували використати при укладенні ґенерального плану розвитку Львова11. Запрошення А. Натальченка і О. Касьянова було своєрідною декларацію намірів нової влади, встановленням певних пріоритетів, які визначали місце Львова в загальносоюзній шкалі цінностей. На 90 відсотків працівниками Управління були росіяни, решта – українці зі східних областей та євреї. Місцевих архітекторів, як видно з річного звіту головного архітектора за 1946 р., в Управлінні не було12. Місцеві інженери, як виняток, працювали в інших архітектурних конторах Львова. На момент звільнення міста від нацистів тут перебувало 62 архітектори, які здебільшого працювали в різних комунальних організаціях – Обласному відділі в справах архітектури, Обласній архітектурно-проектній конторі, архітектурно- модельній майстерні. З них 48 осіб були за національністю поляками, які поступово виїжджали до Польщі. Місцевих українців було всього шестеро13, зокрема Євген Нагірний і Микола Мікула. Місцевим архітекторам не довіряли – забороняли використовувати місцевий досвід будівництва, звинувачували в модернізмі та конструктивізмі як несумісними з принципами радянської архітектури14. Спираючись на наявний інженерний ресурс, виконком Львівської міської ради видав розпорядження від 29 вересня 1944 р. про „Реконструкцію центру міста Львова”. На час розробки ґенерального плану розпорядження передбачало перехідний період (1944–1945 рр.), протягом якого треба було змінити архітектурне оформлення центральної частини міста і прилеглих площ, маґістралей і вулиць. Насамперед зміни стосувалися будинків на вулицях 1 Травня, Коперніка, Казимира, Рутовського, Підвальна, Академічна, Городоцька, Жовківська, Вокзальний бульвар і площах Маґістрату, Марійській, Академічній, Краківській, Галицькій, Вільчевського, Старий Ринок. До 1 січня 1945 р. їхні фасади мали бути відреставровані та пофарбовані. Гірша доля чекала на синагогу й будівлі № 7 і 10 на пл. Теодора, які мали бути демонтовані. Знесенню підлягав будинок № 29 на Краківській площі (тепер пл. Ярослава Осмомисла), а також 10 Там само. Ф. Р–1660 (Управління головного архітектора Львова), оп. 2, спр. 7, арк. 5. Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 1, арк. 368. 11 Там само. Ф. Р–1660, оп. 2, спр. 7, арк. 1–6. 12 13 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 4, арк. 66. 14 Там само. Ф. Р–1657 (Львівське відділення союзу архітекторів УРСР), оп. 1, спр. 51 , арк. 2а–3; спр. 16, арк. 23–24. 221 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. декілька будинків на пл. Голуховських (пл. Торгова). Чимало будинків планували знести на вулицях Божничій (вул. Сянська), зокрема № 1, 16, 22, і Сонячній (П. Куліша), пл. Пруса (вул. І. Франка), Овочевій (не існує), Штерншуса (Підмурна). Мешканці цих будинків мали бути переселені. На їх місці планували сформувати центральну міську площу для, як зазаначено в постанові, „революційно-громадських міропріятій і парадів частей Червоної армії”15. Архітектурний проект рішення щодо площі мав бути готовий до 15 січня 1945 р. При підготовчих роботах від 15 лютого до 1 травня 1945 р. планували розібрати 11 пошкоджених будинків загальним об’ємом 26 890 тис. кубометрів. І це без урахування кількох заселених будинків, які теж підлягали знесенню. У дусі того часу з ініціативою про стислі терміни робіт виступили колективи газового і нафтоперегонного заводів16. Наступним кроком міськвиконком зобов’язав головного архітектора А. Натальченка приступити до складання ґенерального плану реконструкції Львова. У травні 1945 р. при Управлінні головного архітектора було створено архітектурно- проектну майстерню „Львівпроект”17. Головні завдання плану полягали в забезпеченні реконструкцій і новобудов Львова архітектурними проектами й кошторисами. Архітектори „Львівпроекту” стали основними виконавцями ґенерального плану м. Львова. Для координації роботи в червні 1945 р. „Львівпроект” створив спеціальну групу, яка займалася винятково створенням ґенерального плану міста. Брак архітекторів планували подолати шляхом „рекрутування” кадрів з Росії та східних областей України. Одним з перших запрошених до Львова архітекторів був дніпропетровець Генріх Швецько-Вінецький. На нього й покладено завдання розробити ґенеральний план міста Львова. Орієнтуючись на лінію партії, Г. Швецько-Вінецький виступив з концепцією індустріалізації Львова, яку покладено в основу перспективних планів розвитку міста. Передбачалося реалізувати цей план за п’ятнадцять років, перетворивши Львів у „грандіозне радянське місто”18. Для здійснення задуму передбачали створити величезну вулицю-проспект, взявши за основу центральну вулицю 1- го Травня (тепер просп. Свободи). Вулицю мали розширити і продовжити на південь до теперішньої площі Петрушевича (там планували збудувати театр російської драми) і на північ через залізничну колію (сучасна вул. 700-річчя Львова, аж до вул. Липинського). Не забули архітектори і про велику міську площу для парадів та різних святкових подій. Найкраще місце для неї бачили на місці тодішнього Краківського ринку (за Оперним театром) 19 . Були в ґенеральному плані й доволі несподівані рішення. Наприклад, планували 15 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 5, арк. 41–42; спр. 79, арк. 98. 16 Там само. Спр. 58, арк. 271. 17 Там само. Ф. Р–1660, оп. 2, спр. 2, арк. 1. 18 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр.16, арк. 6. 19 Там само. Арк. 15–16. 222 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. збудувати канал через Брюховичі, з’єднати таким чином річки Дністер, Віслу та Дніпро й забезпечити потреби львівської промисловості в матеріалах20. 22 жовтня 1946 р. „Генеральну схему м. Львова” затвердив виконкомом Львівської міської ради, але не вище державне керівництво. Згодом відбулося декілька обговорень проекту на міській конференції архітекторів, у результаті він набрав чіткіших обрисів. Як і початково було задумано, наріжним каменем розвитку Львова мала стати орієнтація на точне й середнє машинобудування. Акцентовано теж на легкій промисловості та виробництві будівельних матеріалів. Просторово індустріалізація мала розвиватися у трьох напрямках – північно- східному (Замарстинів, Знесення), південно-східному й західному (Городоцька, Ільницька, Левандівка). У зв’язку з цим загальний архітектурний план Львова передбачав певну ексцентричність розвитку на південь. Передбачали, що з 500 тис. населення майбутнього Львова 76 тис. будуть працювати в промисловості. Важливим містоутворюючим елементом мав стати канал, від ідеї будівництва якого не відмовилися, а тільки констатували необхідність добрих розрахунків21. На кінець 1951 р. ґенеральний план так і не був затверджений. Це неґативно позначилося на реконструкції та забудові міста. Окрім цього частина розділів плану застаріла й потребувала ґрунтовного доопрацювання. У зв’язку з цим траплялися випадки самовільного перепланування деяких проектів забудовниками22. Утім, львівські архітектори при плануванні будівництва здебільшого дотримувалися задекларованих у проекті плану напрацювань. Одночасно з дискусіями щодо ґенерального плану влада впроваджувала радянську візуалізацію Львова. У стислі терміни в місті мали замінити назви вулиць і демонтувати пам’ятники з попередньої епохи. На практиці ця робота затягнулася на десятиліття. Перейменування мали здійснювати одночасно в чотирьох районах, назви яких Львів отримав ще до війни – Сталінському, Червоноармійському, Залізничному та Шевченківському. 5 квітня 1951 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради Української РСР „Про утворення в місті Львові п’ятого – Ленінського району” (за підписом голови президії ВР УРСР Михайла Гречухи). Відповідна постанова міськвиконкому датована 24 квітня 1951 р. Ленінський район мав стати центральним у місті через розукрупнення Сталінського, Залізничного й Червоноармійського районів23. Як зауважив дослідник Б. Черкес, у назвах районів були відображені основні символи й міфи, які радянська влада збиралася запровадити у Львові, зокрема утвердження радянської влади на основі армії та пролетаріату під егідою українізації24. Прикладом такої політики була спроба в 1947 р. змінити українську топоніміку 20 Там само. Арк. 10. 21 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 208, арк. 49–51. 22 Там само. Спр. 451, арк. 41. 23 Там само. Спр. 424, арк. 99–101. 24 Черкес Б. Архітектурні трансформації… С. 82–83. 223 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Червоноармійського і Залізничного районів на російську з українською транскрипцією. Проти цього різко виступив навіть Ярослав Галан, відомий проросійськими переконаннями. На міській нараді інтеліґенції Львова в січні 1947 р. він розкритикував рішення про перейменування, назвавши його безглуздим, науково необґрунтованим і політично неправильним25. Про пріоритетність зміни назв вулиць свідчить спільна постанова Львівської міської ради та міськкому КП(б)У від 30 серпня 1944 р. Вона передбачала демонтаж у 5-денний термін усіх німецькомовних вказівників вулиць і заміну їх до 30 вересня 1944 р. україномовними вказівниками встановленого зразка. Назви вулиць подавали станом на червень 1941 р.26 Слід зазначити, що в 1939–1941 рр. було перейменовано на радянський лад тільки 11 вулиць27. Тоді стримуючим елементом було польське населення міста. У той час з’явилися такі вулиці, як 17 Вересня, Жовтнева, Радянська, 1 Травня, але не було вулиці Леніна. Радянсько-німецька війна кардинально змінила ситуацію. Повернувшись до Львова, радянська влада була впевнена у своїй перевазі й діяла прямолінійно. Зважаючи на щоденну потребу львів’ян у комунікації, в якій назви вулиць відігравали ключову роль, перейменування вулиць на радянський лад видавалося першочерговим завданням. Нові назви мали створити ілюзію непорушності радянського режиму, стверджувати безповоротність комуністичної перспективи. Тому цим питанням займався не виконком Міської ради, а спеціально створена комісія при міськкомі КП(б)У. Міській раді залишалося тільки підтверджувати прийняті там рішення. Формально при міськвиконкомі діяла постійна депутатська комісія з питань перейменування, до якої входили відомі науковці. Членами комісії (бригади, як її називали) були україномовні депутати міськради Леопольд Левицький, Михайло Рудницький, Віталій Петльований та інші, які, втім, не могли впливати на рішення міськкому КП(б)У. По суті, вони тільки затверджували подані зверху назви вулиць, інколи навіть заднім числом28. Перейменування здійснювали поступово в кілька етапів. У Львові тоді було 990 вулиць 29 . Уже наприкінці грудня 1944 р. вийшла постанова міськвиконкому (за номером 449) „Про перейменування вулиць у м. Львові”. Було вирішено переглянути назви 140 вулиць, з них 75 отримали нові назви, назви інших 65 вулиць тимчасово залишили без змін. У пресі ця постанова була опублікована щойно 13 березня 1945 р.30 25 ДАЛО, ф. П–3, оп. 2, спр. 79, арк. 96. 26 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 35а, арк. 12. 27 Там само. Спр. 8, арк. 542. 28 Там само. Спр. 403, арк. 5. 29 Там само. Спр. 63, арк. 222. 30 Вільна Україна (Львів). 1945. 13 березня. 224 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Пропоновані чиновниками нововведення базувалися, головно, на російській традиції. Під час першого етапу перейменувань частка таких „російських” назв складала близько 60 відсотків. Перевагу надавали іменам радянсько-російських письменників, державних діячів і географічним назвам метрополії. Показово, що в 1944–1945 рр. радянське керівництво з обережністю підходило до використання в назвах львівських вулиць імен героїв Другої світової війни. Із 75 нових назв таких було тільки чотири – Марченка, Ватутіна, Гвардійська, Партизанська. Натомість у честь героїв Громадянської війни було названо шість вулиць (Дзержинського, Котовського, Чапаєва, Пархоменка, Боженка, Щорса). Серед українських (16) переважали географічні назви – Чернігівська, Полтавська, Донецька, Дніпровська, Дністровська тощо. Деякі взагалі мали нейтральне значення (наприклад, Вокзальна, Театральна, пл. Липнева). Другу чергу перейменувань здійснено 30 жовтня 1945 р. (постанова № 708). Було змінено назви 93 вулиць, ще у 23 випадках залишено старі назви31. У національному плані ці зміни були збалансованіші порівняно з перейменуваннями першої хвилі. У другій хвилі радянські назви становили 53 %, традиційні загальноукраїнські (вул. Харківська, Каховська, Ніжинська, Глібова) – бл. 11 %. Значно зріс відсоток нейтральних і старих українізованих назв – 24 %. Влада обмежувала використання української етимології в нових назвах, вдаючись до часткової українізації радянсько-російських назв. Третя черга перейменувань, найбільша, відбулася 25 жовтня 1946 р. (згідно з постановою міськвиконкому № 1132). Перейменовано 374 вулиці32. Порівняно з попередніми роками частка радянських і російських назв зменшилася до 30 %. Серед українських назв (11 %), як і раніше, переважали географічні з деякими вкрапленнями на честь культурно-мистецьких діячів. Натомість трохи зросла частка назв на честь діячів світового комуністичного руху – 3 %. Найбільшу групу вулиць (бл. 65 %) було названо відносно нейтрально (Горішня, Вузька, Мучна, Пряма, Колумба та ін.). Після масштабних перейменувань 1944–1946 рр. у наступні чотири роки назвами львівських вулиць не займалися. Виняток становили перейменування, пов’язані зі знаковими чи резонансними подіями більшовицького режиму. Так, з нагоди 30-річчя Ленінсько-Сталінського комсомолу, 28 жовтня 1948 р., за ініціативою першого секретаря Львівського обкому ЛКСМУ І. Чирви було перейменовано вул. Сонячну Шевченківського району на вул. Н. Ботвіна – комуністичного підпільника, розстріляного польською поліцією в 1925 р.33 У лютому 1949 р. з нагоди 375-ї річниці виходу першої друкованої книги в Україні вул. Бляхарську (де нібито знаходилася друкарня Івана Федорова) було перейменовано на вул. І. Федорова. А вже існуючу вул. І. Федорова (колишня 31 ДАЛО, ф. Р–6, оп. 2, спр. 62д, арк. 93–96. 32 Там само. Спр. 209, арк. 95–106. 33 Там само. Спр. 283, арк. 51–52. 225 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Гродзіцьких) перейменовано на вул. Друкарську. До 15 березня 1949 р. мав бути виготовлений проект меморіальної дошки в честь першодрукаря, яку мали встановити на будинку типографії. Вивіски з новими назвами вулиць мали бути встановлені на будинкових ліхтарях у десятиденний термін34. Появу нової вулиці зумовила й трагічна смерть відомого публіциста Ярослава Галана. Уже невдовзі після його загибелі 28 жовтня 1949 р. відбулося засідання постійної депутатської комісії Львівської міської ради з питань культури і народної освіти, де вирішено клопотати перед виконкомом назвати одну з вулиць або площ Львова іменем Я. Галана, а також встановити на будинку, де мешкав письменник, меморіальну таблицю35. Через два місяці, у січні 1950 р., виконком Львівської міської ради прийняв рішення „Про увіковічення пам’яті письменника- публіциста Ярослава Галана”. На будинках по вул. Стрийській, 46-б і Гвардійській, 18, де мешкав Я. Галан, мали встановити меморіальні дошки, а на могилі – спорудити пам’ятник. З цією метою оголосили конкурс на проект пам’ятника і виділили кошти в розмірі 50 тис. крб. У Залізничному районі вул. Браєрівську перейменували на вул. Ярослава Галана36. Дружині Я. Галана – Марії Кротковій – виконком надав трикімнатну квартиру (63 м2 житлової площі) письменника на вул. Гвардійській, 18/10 у довічне користування37. Четверта хвиля перейменувань львівських вулиць відбулася у вересні 1950 р. Відповідно до постанови виконкому Львівської міської ради № 1158 від 14 вересня 1950 р. „Про перейменування вулиць і площ міста Львова”, попередні рішення виконкому щодо перейменувань вулиць були частково змінені або доповнені. Незначні зміни торкнулися рішень від 29 грудня 1944 р. (№ 449), 30 жовтня 1945 р. (№ 708), 25 жовтня 1946 р. (№ 1132), 28 жовтня 1948 р. (№ 1113), 22 лютого 1949 р. (№ 213) і 17 січня 1950 р. (№ 42). Всього було перейменовано 245 вулиць і площ міста. Знову першість мали радянські назви (42 %), на другій позиції були нейтральні назви (31 %). Прикметно, що порівняно з попередніми перейменуваннями частка українських назв зросла вдвічі (до 25 %). Цього разу вони включали не тільки географічні, а й деякі історичні назви, утверджуючи тим сам певні етапи формування української радянської ідеології. Для прикладу, назви близько десяти вулиць стосувалися історії Київської Русі (зокрема Щекавицька, Дулібська, Древлянська, Полянська, Сіверянська, Тиверська, Вічева). Дванадцять вулиць відображали історію козаччини та Коліївщини (зокрема Наливайка, Сулими, Д. Гуні, І. Гонти, Пушкаря, пл. Коліївщини), ще десять – участь українців у Другій світовій війні (зокрема Червона, Кожедуба, Руднєва, Танкістів). Знайшла відображення у назвах вулиць і повоєнна відбудова (вул. Склозаводська, Інструментальна, Колгоспна, 34 Там само. Спр. 314, арк. 70. 35 Там само. Спр. 347, арк. 128. 36 Там само. Спр. 358, арк. 131. 37 Там само. Спр. 448, арк. 230. 226 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Трактористів, Урожайна, Вчительська). У цей час з’явилася довжелезна (159 номерів) вул. Івана Франка, культ якого набував поширення нарівні з Т. Шевченком. Вона була утворена з’єднанням вулиць Тімірязєва, Чернишевського, Червоноармійської, пл. Пруса і аж до площі Возз’єднання. Верхня частина вул. Тімірязєва отримала назву Івана Франка-бічна (мала 41 номер)38. У наступні десятиліття радянська влада вже не змінювала назви вулиць десятками, застосовуючи тільки точкові перейменування. Насамперед це стосувалося вулиць, які якимось чином зберегли назви під час попередніх перейменувань, а також при будівництві нових кварталів чи появі нових „героїв”. У серпні 1951 р. виконком прийняв рішення про будівництво головного корпусу Львівського державного ветеринарно-зоотехнічного інституту на розі вулиць Марченка і Пекарської, 50. При цьому вул. Марченка було продовжена від вул. Чкалова до Пекарської39. У грудні 1952 р. з’явилося рішення виконкому № 1709 „Про часткову заміну рішення Львівської міської Ради депутатів трудящих від 25.10.1946 р. № 1132 «Про перейменування вулиць і площ міста Львова»”. Воно передбачало перейменувати в Шевченківському районі вулицю Кресову на Хімічну40. З розвитком міста виникала потреба в проектуванні нових вулиць. Один з перших таких проектів (червень 1953 р.) стосувався урочища Кульпарків-І. Цей район планували віддати під індивідуальну забудову. Новоутворені п’ять вулиць вписувалися в загальний ансамбль міста, ділячи район на чіткі квадрати. Наявність у районі лікувальних установ зумовила назви вулиць. Початково планували назвати вулиці на честь заслужених медиків – Сергія Боткіна, Миколи Семашка, Миколи Бурденка, Миколи Гамалії, Луї Пастера. Гамалія був пов’язаний з Україною, оскільки деякий час проживав у Одесі. Однак ця пропозиція не знайшла підтримки в міськвиконкомі. У затвердженому проекті вже не було жодних українських пов’язань, а нові назви вулиць (С. Боткіна, Черепанових, Шухова, Кулібіна, Костичива)41 явно вказували на етнічну та ідеологічну перевагу в місті росіян у її радянській інтерпретації. Зі зміною назв вулиць встановлювали нові вказівники і впорядковували нумерацію будинків. Деякий час це викликало плутанину серед мешканців. Уже в 1944 р. планували виготовити дві тисячі бляшаних табличок з новими назвами загальною вартістю 28 тис. крб.42 Затверджено й розміри: 70 см у довжину, 18 см у ширину, білого кольору з темно-синіми буквами висотою 9–5 см43. Замовлення 38 Там само. Спр. 382, арк. 83. 39 Там само. Спр. 442, арк. 101. 40 Там само. Спр. 533, арк. 231. 41 Там само. Спр. 568, арк. 302–305. 42 Там само. Спр. 63, арк. 222. 43 Там само. Спр. 35б, арк. 297. 227 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. на виготовлення табличок отримала Львівська граверна фабрика Укрполіграфтресту. Зважаючи на стислі терміни і незначні можливості, керівництво фабрики спробувало зменшити замовлення удвічі. Утім, замовлення не тільки не зменшили, а й зобов’язали працювати у дві зміни, встановивши норму – 40 табличок щоденно на робітника. Станом на 1 лютого 1945 р. над замовленням працювало тільки два робітники, які виготовили 70 табличок, в основному для центральних вулиць – В. Леніна і Й. Сталіна. Згодом кількість робітників збільшено до 5 осіб рівночасно, а робочий день до 12 год.44 На кінець червня 1945 р. було встановлено 720 нових вивісок на 202 вулицях. Ще 150 вулиць мали отримати нові вивіски (250 шт.) до жовтня 1945 р.45 У жовтні 1945 р. на проведення другої черги перейменувань з міського бюджету було виділено 150 тис. крб.46 Більша частина коштів йшла на заміну табличок. Назви вулиць планували розташовувати на спеціальних будинкових ліхтарях. Але справа рухалася повільно: не вистачало то матеріалів, то потужностей, то робітників. Львівська міська рада навіть зверталася за допомогою до Львівського політехнічного інституту з проханням надати місцевому Емаль-заводу допомогу – 5 кг окису заліза для виготовлення білої емалі, якою мали покривати вуличні таблички47. На 1947 р. з 800 перейменованих вулиць вивіски було замінено на 720 вулицях загальною кількістю 1 350 штук48. До середини 1950 х років поряд з новими офіційно використовували старі назви вулиць. У ґенеральних планах (схемах) садибних ділянок, які видавало Обласне інвентаризаційне бюро в 1950 р., радянські назви вулиць дублювали попередніми, причому стару назву писали великими літерами, а зверху дрібно назву, яку отримала вулиця після перейменування (наприклад, вул. Кенчинського- Федьковича)49. Зміни відбулися і в нумерації будинків. На львівських будинках з’явився номер 13, який раніше не використовували через упередження мешканців (як правило, такі будинки мали номер 11а). Радянська влада таку практику засудила як буржуазний пережиток50. Ще одним напрямом формування радянського обличчя Львова було відкриття пам’ятних дошок, спорудження арок тощо. Протягом 1944–1950 рр., у зв’язку зі значними затратами і трудомісткістю спорудження пам’ятників, влада обмежувалася встановленням меморіальних дошок, пам’ятних знаків, гіпсових статуй, дерев’яних арок. Уже в листопаді 1944 р. виконком Львівської міської ради звернувся до міжобласної контори „Главпостач” з проханням 44 Там само. Спр. 63, арк. 222–222зв. 45 Там само. Спр. 58, арк. 270. 46 Там само. Спр. 62г, арк. 246. 47 Там само. Спр. 59, арк. 313. 48 Там само. Спр. 233, арк. 11–13. 49 Там само. Спр. 380, арк. 14. 50 Там само. Спр. 382, арк. 83; спр. 389, арк. 56. 228 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. виділити художньому фонду тону гіпсу для оформлення Львова з нагоди жовтневих свят51. Невдовзі виготовлені з гіпсу скульптури були розставлені у сквері біля вулиць Сталіна і Герцена, а також на дитячих майданчиках52. Усі парки і сквери Львова заставлено вазами для квітів, які теж виготовлено з нетривкого матеріалу. У 1945 р. встановили меморіальні дошки російському імператору Петру І і генералу Олексію Брусилову53. Новий образ Львова мала формувати й „Тріумфальна арка перемоги” авторства В. Афанасьєва, збудована в 1945 р. на вул. Городоцькій недалеко від залізничного вокзалу. Головне призначення новобудови – піднесення морального духу радянських військ, які поверталися з Німеччини54. Арка була зведена з дерев’яних дощок товщиною 40 мм, закріплених на 8-метрових стовпах і оббитих фанерою. Для її оформлення в липні 1945 р. було витрачено 25 м червоної тканини55. Оздоблена портретами радянських лідерів, лозунгами і плакатами, арка мала створювати відчуття „свого” міста, підтримувати почуття радянського патріотизму. Ймовірно, будівництво арки завершили тільки в 1946 р. (наприкінці жовтня 1945 р. проектанти вимагали додатково 20 тис. крб. на завершення робіт)56. Наступною подією, про відзначення якої йшлося в постанові виконкому Львівської міської ради, була робітнича демонстрація 16 квітня 1936 р. у Львові, що завершилася сутичками з поліцією і жертвами. З цієї нагоди не пізніше 7 листопада 1947 р. мали збудувати пам’ятник на могилі В. Козака, що на Янівському кладовищі. Також до 20 червня 1947 р. планували встановити меморіальні дошки на вул. Академічній (просп. Шевченка), де загинув В. Козак, і пл. Возз’єднання, де проходила демонстрація57. Утвердити новий статус Львова мало й створення 8 червня 1946 р. у будинку на пл. Ринок, 24 у Львові Історичного музею імені Петра Великого. У зв’язку з цим було переселено мешканців чотирьох квартир58. А рішенням міськвиконкому від 17 березня 1950 р. перейменовано ресторан „Люкс” на „Москва”59. Нові назви отримали насамперед найбільш публічні установи та місця відпочинку. Напередодні 300-річчя „возз’єднання” України з Росією, у липні 1953 р. Управління культури Львівської області постановило відзначити меморіальними дошками пам’ятні місця, пов’язані з перебування на Львівщині російсько-української армії в 1655 р. Це – пл. Б. Хмельницького у Львові, де 51 Там само. Спр. 1, арк. 249. 52 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48 , арк. 15. 53 Там само. Ф. П–4 (Міський комітет КП(б)У), оп. 1, спр. 58, арк. 35, 130–135. 54 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр.12 , арк. 2. 55 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 62, арк. 167–169. 56 Там само. Спр. 62г, арк. 246. 57 Там само. Спр. 231, арк. 126. 58 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 341, арк. 143. 59 Там само. Спр. 362, арк. 104. 229 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. знаходився командний пункт російських військ, залишки укріплень замку на Княжій горі, який захопив М. Кривоніс, будівля Єзуїтського колеґіуму, де навчався Б. Хмельницький. Кошторис цих заходів становив 7 тис. крб.60 Водночас було розпочато спорудження декількох знакових для влади пам’ятників і меморіалів. Особливе місце серед них займало будівництво військового кладовища „Холм Слави” (українською „Пагорб Слави”). Радянське керівництво усвідомлювало важливість для міста ідеологічно витриманої „сакральної” пам’ятки за зразком інших радянських міст. Уже 10 серпня 1944 р. з’явилася спільна постанова Львівської обласної ради та Львівського обкому КП(б)У „Про увіковічення пам’яті героїв Вітчизняної війни, які полягли в боях за визволення міста Львова”. Вона передбачала спорудження „братського кладовища” з переносом туди праху червоноармійців з усіх інших міських поховань. Будівництво комплексу мали схвалити Рада народних комісарів УРСР та Центральний комітет КП(б)У. На час розроблення проекту меморіалу на братській могилі мали встановити тимчасовий пам’ятник. До побудови нового меморіалу пам’ятник мав стояти і в парку Костюшка, де тоді було найбільше поховання червоноармійців (переважно померлих від ран у госпіталях міста)61. У грудні 1944 р. було вирішено побудувати на площах Львова два тимчасових скульптурних монументи – „Слава Львівським дивізіям” і „Визволення” (із загальним кошторисом 165 тис. крб.)62. Але спорудження тимчасових пам’ятників ішло повільно. Конкурс серед місцевих архітекторів на проект пам’ятника в парку Костюшка не визначив переможців. Тому 14 квітня 1945 р. було вирішено провести всесоюзний закритий конкурс, асиґнувавши для цього чималі кошти – 100 тис. крб. Термін подання проектів завершувався 15 липня 1945 р. Було запрошено відомих скульпторів з Києва, Львова, Ленінграда, а також персонально запросили народних скульпторів СРСР В. Мухіну, М. Манізера і С. Меркулова. Їм надіслали офіційні листи-запрошення за підписами голови виконкому П. Бойка та секретаря міськкому КП(б)У І. Боднара63. Жоден з відомих архітекторів на запрошення не відгукнувся64. Згодом від ідеї побудови тимчасового пам’ятника в парку Костюшка відмовилися, зосередившись на розробці проекту меморіалу „Холм Слави”. Одночасно з проектуванням і будівництвом пантеону у Львові було здійснено ще декілька проектів на визвольну тематику. Одним з перших став „Пам’ятник танкістам визволителям Львова”, що його відкрито на вул. Леніна (тепер Личаківська) – своєрідних східних воротах міста. Кошторис будівництва 60 Там само. Ф. Р–1338, оп. 1, спр. 3, арк. 45. 61 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 35а, арк. 18. 62 Там само. Спр. 35б, арк. 234. 63 Там само. Спр. 59, арк. 279–281. 64 Там само. Спр. 35а, арк. 62. 230 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. був порівняно незначний, витрати передбачали тільки для спорудження постаменту. Автор проекту архітектор Володимир Афанасьєв побудував високий постамент з чорного шведського ґраніту, прикрашеного бронзовим литвом. На постамент встановлено танк ИС-2 65, наданий Львівським бронетанковим заводом № 1766. Встановлювали танк за допомогою чотирьох паровозних домкратів і двох кранів67. На кінець грудня 1945 р. пам’ятник ще не був завершений і потребував збільшення кошторису на 150 тис. крб.68 Відкриття пам’ятника відбулося у 1946 р. Так радянська влада поступово формувала у Львові нове соціальне середовище з опертям на міф про „Велику перемогу”. На початку 1945 р. розпочали будувати „Холм Слави”. Для пантеону було виділено 1 га землі поряд з парком Оссолінських по вул. Личаківській. Ділянка включала колишнє російське військове кладовище 1914 р., яке планували реконструювати. Тут мали перепоховати всіх загиблих і померлих від ран червоноармійців зі Львова та околиць. Головний архітектор Львова А. Натальченко отримав завдання до 20 вересня 1944 р. скласти проект архітектурно-художнього оформлення „Холма Слави”. Для проектних робіт виділили 60 тис. крб.69 Попри це, архітектурний проект вдалося виконати тільки в березні 1945 р. Було визначено й етапи будівництва. Планували до 1 червня здійснити перезахоронення, до 27 червня збудувати монумент і провести роботи по озелененню пантеону. Будувати меморіал зобов’язали місцевий трест ОСМЧ*–322. Допомогу людьми й технікою пообіцяли надати командувач Львівського військового округу генерал-лейтенант Смирнов і командувач Південно-західного фронту протиповітряної оборони генерал-полковник Зашихін70. Але ці зобов’язання залишилися невиконаними. Грошей для проекту, який мав ідеологічне навантаження, не шкодували. Для виконання першочергових будівельних робіт 13 липня 1945 р. Львівська міська рада виділила 400 тис. крб. При цьому частину коштів було вилучено з інших соціальних проектів: з відбудови доріг (116 тис.), очистки міста (49,2 тис.), озеленення (75 тис.), решту коштів забрали в Похоронного управління71. Для оздоблення комплексу тільки мармуру використали на суму 150 тис. крб.72, а бронзове литво замовляли у Відні73. У квітні 1948 р. із Відня залізницею прибули 65 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр.12 , арк. 2. 66 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 59, арк. 124. 67 Там само. Арк. 11; спр. 62, арк. 114, 121, 124, 208, 276. 68 Там само. Спр. 62д, арк. 330. 69 Там само. Спр. 35а, арк. 17. * Від рос.: Областная строительно-монтажная часть. 70 Там само. Арк. 48. 71 Там само. Спр. 62в, арк. 24. 72 Там само. Спр. 62д, арк. 207. 73 Там само. Спр. 195, арк. 200. 231 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. перші бронзові скульптури та деталі декору, за транспортування яких Похоронне управління міськвиконкому заплатило 10 тис. крб. 74 Тільки деякі деталі комплексу виготовляли у львівській артілі „Каменотес”75. У жовтні 1945 р. ця артіль на замовлення Львівського міськвиконкому встановила пам’ятник Герою Радянського Союзу полковнику Володимиру Горелову, який загинув у Познані в січні 1945 р. Його прах було перевезено до Львова і поховано на „Холмі Слави”. Вартість пам’ятника становила 7 890 крб.76 Попри запевнення будівельників, завершення робіт затягувалося. Були на це й інші причини. Очевидно через літню спеку ексгумацію останків вирішили проводити в грудні 1945 р. Цим мала займатися хімрота, яка вивозила трупи двома спеціально обладнаними машинами. Безпосередньо на „Холмі Слави” перезахоронення здійснювали 200 саперів протягом 15 робочих днів77. Процес перепоховання затягнувся. Як видно з чергового рішення міськради, його планували завершити тільки 25 березня 1946 р. Після цього з 5 квітня 1946 р. новий підрядник ОСМУ*–9 „Укрдормост” мав розпочати закладку фундаменту під колонаду та замощення внутрішніх доріжок комплексу. Як допоміжну робочу силу при будівництві використовували військовополонених (близько 100 осіб)78. У березні 1946 р., через рік після попереднього розгляду, проект перезатвердили. На цей раз у рішенні міськвиконкому конкретизовано об’єкт затвердження – „генеральний проект будівництва військового цвинтаря та монументу „Перемога” на „Холмі Слави” у Львові”. Кошторис будівництва було збільшено на 352 074 крб.79 У лютому 1946 р. на загальному зібранні архітекторів і скульпторів, задіяних на будівництві „Холма Слави”, було розглянуто планування кладовища (його здійснював архітектор Г. Швецько-Вінецький) з деякими скульптурними композиціями комплексу. В баченні Г. Швецько-Вінецького, меморіал мав бути прямокутної форми, оточений строгою колонадою. За межами некрополя й трохи асиметрично до основної вісі кладовища планували збудувати монумент „Перемога” – колону, увінчану солдатом, який піднімає прапор перемоги. Таку асиметрію, що зазнала критики, зумовлювала топографія пагорба. У чотирьох кутах кладовища планували розмістити братські могили, з’єднані між собою алеями. На передньому плані увагу концентрували дві паралельні могили, призначені для вищого командного складу. На задньому плані одна могила мала увіковічити невідомого солдата, друга – героя-танкіста Олександра Марченка. 74 Там само. Спр. 267, арк. 212. 75 Там само. Спр. 205, арк. 286. 76 Там само. Спр. 62д, арк. 221. 77 Там само. Спр. 35а, арк. 71. * Від рос.: Областное строительно-монтажное управление. 78 Там само. Арк. 113а. 79 Там само. Арк. 101. 232 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. У центрі некрополя планували двома півкругами вшанувати Героїв Радянського Союзу. В алеях між чотирма братськими могилами планували розмістити 389 могил рядового і сержантського складу. Кожна з чотирьох братських могил мала свою скульптурну композицію. Моделі скульптур були виготовлені львівськими скульпторами та архітекторами. Серед них були Іван Севера, Володимир Сколоздра, Євген Дзиндра. Попри те, що українські скульптори були допущені до конкурсу, їхні проекти зазнали різкої критики. Найбільше перепало професору І. Севері за проект пам’ятника невідомому солдату. Начальник обласного відділу в справах архітектури А. М. Феофанов так допікав скульптору професійною непридатністю, що навіть висловив сумнів у позитивному проектуванні пам’ятника Іванові Франку, яким займався на той час скульптор80. Затягування з будівництвом меморіалу та потреба в нових асиґнуваннях не могла не турбувати міське керівництво, з’явилися підозри щодо розкрадання коштів. У лютому 1949 р. головний архітектор А. Натальченко звернувся до голови виконкому Львівської міської ради Василя Ніколаєнка з проханням профінансувати нагальні роботи з виготовлення фотографій проектів „Холма Слави” для представлення вищим партійним і урядовим органам81. Після ознайомлення з ходом будівельних робіт (на час інспекції ще не були споруджені пам’ятники на надгробках), виконком 1 серпня 1950 р. ухвалив рішення „Про продовження будівництва військового кладовища Холм Слави в м. Львові у 1950 році”. Для зведення пам’ятників планували додатково використати 25 т старих трамвайних рейок і 55 т цементу. До кінця грудня 1950 р. трест „Строймонумент”, що діяв при Управлінні в справах архітектури при Раді Міністрів УРСР, зобов’язувався відлити в бронзі скульптурну композицію за проектом М. Г. Лисенка для братської могили „Холма Слави”. Відтепер виконком мав обговорювати хід будівництва кожного місяця82. На жовтень 1951 р. будівництво „Холма Слави” не тільки не завершилося, а й вимагало нових капіталовкладень у сумі 607 тис. крб. Розпочате розслідування з прискіпливим вивченням попередніх видатків виявило значні зловживання. Тільки прямі, доведені збитки становили 525,6 тис. крб. З них 152,9 тис. крб. були витрачені головним архітектором А. Натальченком на оплату проектів скульптурних робіт, які не були використані при будівництві „Холма Слави”. До зловживань долучився і Міськкомунгосп, який виплатив головному підряднику будівництва ОСМУ–9 168,1 тис. крб. при відсутності актів виконаних робіт. Як з’ясувалося, ця організація невдовзі самоліквідувалася разом з усіма фінансовими документами, пов’язаними з будівництвом „Холма Слави”. Приблизні підрахунки дали підстави стверджувати, що ОСМУ–9 таким чином 80 Там само. Ф. Р–1657 (Львівське відділення Спілки радянських архітекторів УРСР), оп. 1, спр. 11 , арк. 1–3. 81 Там само. Ф. Р–1660, оп. 2, спр. 20, арк. 21. 82 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 378 , арк. 36–37. 233 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. „освоїло” не менше 900 тис. державних коштів. Значні кошти пропали у Відні, де виготовляли бронзовий декор для кладовища. Уповноважений Лошаков отримав для цього майже півмільйона карбованців, хоча матеріали коштували не більше 16 тис. Замовляли матеріали й поза прямими потребами будівництва пантеону, як-от 60 кг шкіри83. Вибухнув скандал. Про довгобуд і розкрадання коштів написала республіканська преса. Газета „Правда України” 4 жовтня 1951 р. опублікувала статтю „Про одне упущення Львівської Міської Ради”, в якій звинуватила місцеву владу в недостатній наполегливості щодо увіковічення радянських символів у Львові: зірвано плани будівництва пам’ятників В. Леніну, І. Федорову, О. Марченку, Я. Галану, І. Франку, незавершеним залишався меморіальний комплекс „Холм Слави”, були невпорядковані могили комуністів О. Гаврилюка і С. Тудора, бракувало меморіальних дошок з відображенням „боротьби пролетаріату проти експлуататорів”. У відповідь міськвиконком на засіданні 11 жовтня зобов’язався закінчити будівництво „Холма Слави” до 1 січня 1952 р. та встановити надгробок на могилі Я. Галана до 15 жовтня 1951 р.84 Попри незаверженість, партійне керівництво активно використовувало пантеон з пропаґандистською метою. Уже в перші повоєнні роки на „Холмі Слави” відбувалися щорічні cмолоскипні демонстрації, в яких брали участь студенти та учні навчальних закладів Львова. Акції приурочували до дня Радянської армії. Вони розпочиналися о 18 год. вечора і тривали декілька годин. У середньому в акції брало участь близько 40 тис. осіб85. Відкриття меморіалу відбулося у 1952 р. Не менш масштабним радянізаційним проектом у Львові мав стати пам’ятник Леніну. Його встановлення ініціював і контролював ЦК КП(б)У. Перше рішення в справі пам’ятника Львівський міськвиконком ухвалив у квітні 1945 р. Передбачалося спорудити пам’ятник Леніну на Бернардинській площі (тепер пл. Соборна). Урочисте закладення каменю мало відбутися 22 квітня, а до 1 липня головний архітектор Львова А. Натальченко повинен був розробити проект оформлення пам’ятника86. Але роботи на Бернардинській площі так і не розпочалися. Партійне керівництво вважало площу замалою. Остаточне місце для пам’ятника та оздоблювальний матеріал міськвиконком визначив щойно 18 жовтня 1951 р. Постамент мав розміщуватися по осі будівлі Театру опери та балету з віддаленням від нього на 78 м87. Площадка під пам’ятник мала бути замощена сірим ґранітом із Жежелівського кар’єру Вінницької області88. 83 Там само. Спр. 447, арк. 30–48. 84 Там само. Арк. 186–188. 85 Львовская правда (Львов). 1949. 23 февраля. 86 ДАЛО, ф. Р–6, оп. 2, спр. 35а, арк. 63. 87 Там само. Спр. 448, арк. 231. 88 Там само. Спр. 478, арк. 47. 234 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Постановою міськвиконкому від 26 травня 1947 р. будувати пам’ятник доручено Міськкомунгоспу. Комунальне підприємство в особі директора Комова повинно було розпочати фінансування пам’ятника не пізніше трьох діб після прийняття постанови. Місцевим архітекторам і будівельникам було довірено спорудити тільки фундамент і постамент. Скульптуру В. Леніна мав виготовити хтось із відомих митців СРСР. Проект пам’ятника мав затвердити Комітет у справах мистецтв при Раді Міністрів СРСР, а кошторис – відповідний комітет при Раді Міністрів УРСР. Попередній уповноважений по будівництву пам’ятника архітектор І. Слободяник був відсторонений від загального керівництва, надалі архітектурний контроль здійснював головний архітектор міста А. Натальченко89. У 1946 р. жодних зрушень у будівництві пам’ятника Леніну не відбулося. Щойно в березні 1947 р. з’явилася спільна постанова виконкому Львівської міської ради і бюро Львівського міськкому КП(б)У „Про затвердження ескізу пам’ятника Володимиру Іллічу Леніну у місті Львові”. На розгляд було винесено ескіз пам’ятника „Ленін на трибуні” народного художника та скульптора С. Меркулова. Місцевим архітекторам (І. Слободяник, В. Шарапенко) відведено роль співавторів постаменту пам’ятника. Також на них покладено обов’язок організувати будівельні роботи по встановленню монументу, які мали завершити до 7 листопада. У Москві архітектор І. Слободяник мав узгодити фінансування монумента та підписати угоду з С. Меркуловим про виготовлення ґранітного постаменту90. Після погодження проекту С. Меркулова в Комітеті у справах мистецтв при Раді Міністрів СРСР рішенням виконкому Львівської міської ради від 8 грудня 1948 р. було визначено, що пам’ятник Леніну буде споруджений у Львові коштом обласного відділу мистецтв. Загальний кошторис будівництва складав 1,258 млн крб. Монумент мав бути виготовлений на скульптурно-художній фабриці № 3 Художнього фонду СРСР у м. Митіщі (РРФСР), про що було обумовлено окремим договором між Львівським міськвиконкомом і Митіщинською скульптурно-художньою фабрикою ще 3 грудня 1948 р.91 До кінця 1949 р. кошторис будівництва зріс майже на 300 тис. крб. і становив 1 млн 549,4 тис. крб. З них 913,3 тис. планували витратити на фіґуру Леніна за трибуною, 375,5 тис. – на постамент, 70,5 тис. – на драбину до постаменту, 190,1 тис. становили інші витрати (транспортні засоби, механізми, тимчасові споруди та ін.)92. Голова міськвиконкому Василь Ніколаєнко на засіданні Львівської міської ради 8 травня 1951 р. наголосив, що пам’ятник Леніну, попри готову бронзову фіґуру й заготовлений ґраніт для постаменту, залишається 89 Там само. Спр. 234, арк. 109. 90 Там само. Спр. 252, арк. 9. 91 Там само. Спр. 286, арк. 116–117. 92 Там само. Спр. 342, арк. 100–101. 235 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. недобудованим через брак фінансування. На той час уже було використано 747 тис. крб. Питання коштів було в руках Ради Міністрів СРСР93. Державна комісія прийняла львівський пам’ятник Леніну щойно 19 січня 1952 р., а міськвиконком затвердив акт комісії 7 лютого94. На початку радянська влада у Львові толерувала вже існуючі монументи, які не мала виразного ідеологічного навантаження. У довідці про історичні пам’ятки Львова, складеній для міськвиконкому в 1946 р.*, поряд з пам’ятниками архітектури різного періоду згадувалося і про пам’ятники Яну Собєському, Адаму Міцкевичу, Александру Фредру95. Але коли йшлося про національно значимі символи, то влада діяла без вагань. Показовим є рішення міськвиконкому від 7 серпня 1947 р. про демонтаж (нібито на прохання мешканців Червоноармійського району) пам’ятника митрополиту Андрею (Шептицькому), що знаходився в подвір’ї Львівського музею українського мистецтва. Демонтувати пам’ятник зобов’язали до 9 серпня „Дормосттрест”, яким керував Євтешенко96. Рішення про знесення пам’ятника митрополитові, крім голови виконкому Василя Ніколаєнка, був змушений підписати його заступник К. Пелехатий, а не секретар Молчанова, як передбачав протокол. Така ж доля чекала польський меморіал, який був символом відродження ІІ Речі Посполитої. У листопаді 1947 р. міськвиконком ухвалив рішення „Про зняття пам’ятників „польським оборонцям Львова” на Персинківці та садибі Політехнічного інституту”. У постанові йшлося про те, що польська влада в Західній Україні була окупаційною та реакційною, тому зведені в той час пам’ятники не мають історичної та художньої вартості. Міськкомунгосп зобов’язано демонтувати ці пам’ятники до 1 грудня. На це призначено 10 тис. крб. 97 Згодом сума зросла. У четвертому кварталі 1947 р. на демонтаж пам’ятників Міськкомунгоспом з міського бюджету було витрачено 15 тис. крб.98 Отримані матеріали (колонаду, надгробки та ін.) мали використати на благоустрій міста, зокрема облаштування нових пам’ятників. Вивільнені площі у травні 1951 р. передали Львівському державному університету імені Івана Франка для розширення території Ботанічного саду99. Колишні пам’ятники не раз ставали причиною дискусій на засіданнях Львівської міської ради. У червні 1949 р. депутат Есмонт порушив питання про зміну обличчя Львова, де ще траплялися вивіски німецькою мовою, як-от при 93 Там само. Спр. 452, арк. 61, 64. 94 Там само. Спр. 482, арк. 124. * Ймовірно, автором довідки був Іван Крип’якевич (початок його „Історичних проходів по Львову” та довідки ідентичні). 95 Там само. Спр. 221, арк. 180. 96 Там само. Спр. 240, арк. 105. 97 Там само. Спр. 247, арк. 119. 98 Там само. Спр. 246, арк. 57. 99 Там само. Спр. 427, арк. 219–220. 236 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. в’їзді до Львова з вул. Городецької (тепер Городоцька) стояв обеліск з назвою „Штадт Лемберґ”. Зміни мали відбутися шляхом встановлення нових пам’ятників революційним діячам із розрахунку один пам’ятник в рік. Есмонт вимагав передбачити відповідні кошти в міському бюджеті100. Вирішальним для львівських довоєнних пам’ятників став 1950 р. Тоді було демонтовано більшість монументів і пам’ятників сакрального призначення. Під час Різдвяних свят 9 січня 1950 р. була опублікована постанова Львівської міської ради „Про зняття статуї Мадонни на площі Міцкевича і пакування пам’ятника Уєйського”. Начальник УНР–120 Теодорович отримав завдання зняти статую Мадонни і підготувати постамент під водний фонтан, а також запакувати п’єдестал і фіґуру Корнеля Уєйського з вул. Академічної в дерев’яні ящики і доставити на головний вокзал для відправки в Польщу (м. Щецін)101. Після цього на пл. Міцкевича розпочали будівельні роботи, які тривали 1950–1951 рр. Замість статуї Мадонни встановлено фонтан. Контроль за будівництвом здійснювало Управління головного архітектора Львова102. Наступним демонтували пам’ятник королю Яну Собєському на вул. 1 Травня (тепер просп. Свободи), на місці якого в 1950 р. встановлено 3-метрову вазу з живими квітами103. Біля вази з квітня 1950 р. з дозволу влади діяв книжковий базар104. Деякі рішення щодо ліквідації колишніх пам’ятників були дискусійними і навіть зазнавали кореґування. Так, рішення Львівської міської ради від 14 квітня 1950 р. „Про зняття частини пам’ятників у Львові, які не мають історичної та художньої вартості” мало дві редакції. Перша зобов’язувала до 15 травня демонтувати пам’ятники: польському гетьману Станіславу Яблоновському на пл. Трибунальській; президенту австрійської Державної ради Францішеку Смольці на пл. Свободи; галицькому наміснику Аґенору Ґолуховському в парку Костюшка; а також деякі споруди й фіґури сакрального значення: каплицю на вул. Леніна (тепер Личаківська), фіґура Святого на вул. Замковій, скульптуру навпроти костелу Св. Маґдалини на вул. Сталіна (тепер Бандери), фіґуру Яна з Дуклі біля костелу Бернардинів; плащаницю на пл. Капітульній біля латинської катедри мали загородити металевою огорожею. Контроль за виконанням рішення мав здійснювати заступник голови облвиконкому Семен Стефаник105. Тільки скульптур культового походження було демонтовано близько 100; зрозуміло, що їх треба було чимось замінити106. 100 Там само. Спр. 344, арк. 208. 101 Там само. Спр. 358, арк. 29. 102 Там само. Спр. 406, арк. 7. 103 Там само. Ф. Р–1660, оп. 2, спр. 26, арк. 2–3. 104 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 368, арк. 21. 105 Там само. Спр. 369, арк. 108. 106 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48, арк. 11–12. 237 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. З таким підходом не погодився голова постійної депутатської комісії по культурі і народній освіті Львівської міської ради В. Паньків. Комісія спробувала відстояти деякі сакральні пам’ятки107. Так з’явилася друга редакція рішення міськвиконкому від 23 травня 1950 р. „Про зняття частини пам’ятників у Львові, які не мають історичної та художньої вартості”. Вона вже на містила пункту про зняття фіґури Яна з Дуклі. Натомість у документі з’явилася преамбула, яка пояснювала, що деякі пам’ятники у Львові з часів „Австро-Угорської імперії та фашистської Польщі” ґлорифікують антинародних діячів або є пошкоджені та псують зовнішній вигляд вулиць і площ міста. Чіткіше прописано відповідальних за демонтаж конкретних пам’ятників і сакральних фіґур. Передбачено скульптурні фіґури з бронзи передати для зберігання у Львівський історичний музей, а будівельні та декоративні матеріали – міському відділу комунального господарства для використання з метою благоустрою. Його завідувач О. Манджуло повинен був до 1 червня 1950 р. встановити металеву огорожу навколо плащаниці на пл. Капітульній. Директора тресту зеленого будівництва Ярославцева зобов’язали на місцях демонтованих пам’ятників Смольці та Ґолуховському облаштувати квіткові клумби108. На просп. 1 Травня (тепер просп. Свободи) на початку 1950-х років було встановлено вітрину з портретами членів політбюро і карту Кореї. Однак навіть незначну самодіяльність депутатів влада жорстко обмежувала. В. Паньків був змушений виправдовуватися перед головою міськвиконкому Василем Ніколаєнком. Фіґуру Яна з Дуклі все одно зняли. Згодом той-таки Паньків мусив виступити „з ініціативою” демонтувати ще колону й мур навколо бернардинського саду109. У травні 1951 р. Львівська міська рада ухвалила постанову передати фруктовий сад (0,13 га) біля костелу й монастиря Бернардинців дитячому садку № 1 для дитячого майданчика. Від костелу сад відгородили дерев’яною огорожею висотою у 2,5 м. Кам’яну огорожу саду ненадовго зберегли, зробивши в ній окремий вхід з боку пл. Возз’єднання110. Одночасно демонтувати визначену кількість пам’ятників і впорядкувати на їх місці територію міська влада не могла. Так, довелося міняти підрядників і відтерміновувати демонтаж пам’ятника Ф. Смольці. Роботи мали бути виконані до 15 вересня 1950 р. трестом УНР–120 (директор Теодорович) 111, а не Львівського обласного управління МВД УРСР, як планувалося раніше. Так Львів позбувався історичних пам’яток. Як виглядало місто після цього? Член постійної депутатської комісії по культурі та народній освіті, депутат Львівської міської ради В. Пронь у березні 1950 р. заявляв: „[…] зараз Львів 107 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 425, арк. 137. 108 Там само. Спр. 369, арк. 106–107. 109 Там само. Спр. 403, арк. 25. 110 Там само. Спр. 425, арк. 137. 111 Там само. Спр. 382, арк. 34. 238 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. брудніший, ніж до війни. Сучасний ремонт будівель, фарбування фасадів проводиться незадовільно, захаращує місто несанкціонована торгівля, зокрема на вул. 1 Травня. Оформлення магазинних вітрин портретами радянських лідерів малокультурне і непристойне. У місті знято багато пам’ятників, натомість не запропоновано нічого іншого. Потрібно дбати про те, щоб Львів втримав свою архітектурну цінність […]”112. Але така позиція зустрічалася з критикою більш лояльних депутатів. Член тієї ж комісії Р. Скворцова, навпаки, стверджувала, що в радянський час місто почало виглядати краще, хоча не всі його нові мешканці мають відповідний рівень культури. Цю думку підтримав заступник голови комісії Павло Павленко, який прямо звинуватив нових мешканців Львова, вихідців із сіл, у неналежному гігієнічному вихованні*. Розуміючи можливі наслідки такої дискусії, за В. Проня заступився теж галичанин В. Паньків, стверджуючи, що той мав на увазі Львів 1941-го, а не 1939-го року. Комісія утворила „бригаду”, яка мала докладно вивчити питання архітектурного оформлення Львова і представити висновки письмово. До „бригади” увійшли Леопольд Левицький (голова), В. Пронь, Л. Коробчинська113. У підсумку Леопольд Левицький підготував доволі відверту, як для радянського часу, доповідну записку, в якій підтримав критику архітектурних нововведень влади. Зауваги Л. Левицького схвалили й члени Спілки радянських художників у Львові. У записці з-поміж іншого йшлося про неякісне фарбування фасадів будинків. Замість колишніх алебастрових тонів, що нагадували природний камінь, почали широко застосовувати яскраву жовту фарбу. На вул. Руській кам’яні портали будівель замазували цементом і вапном114. В інших випадках фарбували в дуже темні кольори – сажею. Так було зроблено на пл. Ринок. Під час фарбування не передбачали реставрації архітектурних деталей фасадів, не фарбували вікна, що створювало враження незавершеності ремонту. Матеріали, які застосовували для фарбування, були недовговічні й потребували щорічного оновлення. З 1950 р. почали складати паспорти фарбування будинків, але вони не враховували кольористики кварталу. Багато шкоди завдавала місту низька кваліфікація керуючих будинками та командирів розквартированих у місті військових частин. Траплялися непоодинокі випадки, коли двірники за вказівкою будинкових керуючих в один день замальовували всі цоколі кварталу чи вулиці чорним кольором (сажею), незважаючи на фактуру цоколя і фасаду, як це було 112 Там само. Спр. 403, арк. 21–24, 40. * Згідно з офіційною статистикою, станом на 16 квітня 1950 р. населення Львова становило 378 552 особи, з них було 80 179 осіб місцевого українського населення, 144 583 немісцевих українців, 93 379 росіян, 29 893 поляків, 18 614 євреїв, 4 894 представників інших національностей. Було теж 7–12 тис. репатріантів, рееміґрантів і переселенців із Польщі (ДАЛО, ф. П–4, оп. 3, спр. 460, арк. 44–45). 113 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 403, арк. 21–24, 40. 114 Там само. Арк. 117–122. 239 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. на вул. Чернишевського. У кращому випадку двірники білили цоколі вапном. З’явилася теж практика фарбування вхідних дверей червоною масляною фарбою, навіть якщо ці двері були дубові й поліровані115. Дитячі майданчики були загромаджені гіпсовими, які швидко руйнувалися, скульптурами фізкультурників, у парку Костюшка влаштовано смітник, місто перенасичене примітивними вазами. Усі ці вади Л. Левицький пояснював малоосвіченістю головного архітектора міста А. Натальченка116. Архітектурні переміни у Львові були настільки неґативно стрімкі, що питання збереження місцевих історичних та культурних пам’яток порушували навіть на всесоюзній нараді архітекторів у 1951 р. Присутній на нараді представник правління Львівського відділення Союзу радянських архітекторів Г. Грутман відверто заявив, що у Львові збереженням архітектурної спадщини ніхто не займається: у штаті виконавчої влади є тільки одна посада для особи, яка повинна опікуватися охороною 206 львівських пам’яток, але її за сумісництвом займає інженер-геодезист. У зв’язку з цим, стверджував Г. Грутман, 90 % охоронного фонду орендовано під склади зерна й овочів, в історичних спорудах організовують соління та переробку продукції. Домініканський костел передано в оренду аж трьом підприємствам – кондитерській фабриці „Більшовик”, „Тресту столових і ресторанів” та базі „Главгастроном”. У підвалах костелу було організовано овочесховище. Бернардинський костел був переданий „Укркультторгу” і зазнав руйнувань. Скульптурну композицію „Нептун” на пл. Ринок позбавлено тризубця, бо той нагадував символ українських націоналістів117. Утім, голоси мистецтвознавців були поодинокими й залишалися без уваги. Влада воліла дослухалася до думки „політичних архітекторів”. Прикладом може бути виступ працівника „Ізокомбінату” Левіна на зборах архітекторів та інтеліґенції Львова у квітні 1951 р. Як „пережитки капіталізму” у Львові він затаврував захисні металічні штори на вітринах магазинів, ковані вуличні огорожі, газове освітлення міста і використання числа „13” при нумерації міських будівель. При цьому Левін пропонував брати приклад з „простых восточных городов”118. Ці думки знайшли підтримку і навіть були розвинуті в 1953 р. на з’їзді Союзу радянських архітекторів. Тоді до ознак „буржуазності” Львова зараховано відсутність великої міської площі, вузькі вулички з газовими ліхтарями, малі архітектурні форми, решітки на вікнах перших поверхів, розміщення в житлових кварталах дрібних виробничих підприємств119. Усе це належало змінити, аби перетворити Львів на новий соціалістичний центр. І справді, на кінець листопада 1948 р. з 1 185 ліхтарів, які освітлювали Львів, 573 були газовими. Попри переваги, 115 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48, арк. 7, 9. 116 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 403, арк. 117–122. 117 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48 , арк. 18–19зв., 20–21. 118 Там само. Спр. 44, арк. 14. 119 Там само. Спр. 66, арк. 43. 240 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. робота електричного освітлення залишалася нестабільною. Нерідко через відмову автоматики центральні вулиці залишалися неосвітленими вночі, натомість яскраво освітлювалися вдень120. Послідовно руйнуючи образ старого міста, влада майже нічого не пропонувала взамін. Попри показову українськість, місцева радянська влада в перші десять повоєнних років не ініціювала жодного українського пам’ятника. Про будівництво у Львові пам’ятників Тарасу Шевченку та Іванові Франку вирішували в Києві. Відповідна постанова ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР за № 1436 з’явилася ще 4 вересня 1945 р. Одночасно міською владою були визначені місця розташування скульптур Шевченка (у сквері на пл. Черняховського, тепер пл. Соборна) та Франка (у парку Костюшка)121. 24 січня 1946 р. Львівський міськвиконком продублював це рішення, запросивши до проектування пам’ятників: І. Франку – львівського скульптора Івана Северу, а Т. Шевченку – київських скульпторів Михайла Лисенка і Кирила Діденка122. Спочатку, попри усталену практику, у рішенні міськвиконкому не було зазначено кошторису і термінів виконання постанови. І хоча 24 квітня 1946 р. вартість проектних робіт на суму 130 тис. крб. була формально затверджена, справа з будівництвом пам’ятників так і не зрушила з місця123. До питання спорудження знакових для українців монументів поверталися ще неодноразово. У березні 1950 р. головний архітектор Львова А. Натальченко на засіданні депутатської комісії по культурі і народній освіті стверджував, що в найближчі п’ять років поряд з пам’ятником Леніну біля оперного театру стоятиме пам’ятник Шевченкові, а біля університету – Франкові124. Про ці монументи йшлося теж у щорічних планах роботи Управління головного архітектора міста Львова на 1951 р. Було заплановано розробити до 25 травня 1951 р. заходи щодо будівництва у Львові пам’ятників Т. Шевченкові та І. Франкові125. Втім, у радянському Львові пам’ятник Шевченку так і не з’явився126. Були й інші нереалізовані проекти радянської пам’ятникотворчості. Так, з нагоди десятиріччя „возз’єднання” 28 жовтня 1949 р. Львівський облвиконком ініціював будівництво відповідного монументу на Краківській площі. Конкретне місце розташування пам’ятника мав визначити міський архітектор127. Під кінець 1949 р. місце для майбутнього монументу було визначено. По осі вул. Театральної на Краківській площі закладено камінь, де згодом мав постати 120 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 285, арк. 156. 121 Там само. Спр. 35а, арк. 69. 122 Там само. Спр. 195, арк. 169–170. 123 Там само. Спр. 199, арк. 271. 124 Там само. Спр. 403, арк. 27. 125 Там само. Спр. 406, арк. 7. 126 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48, арк. 11–12. 127 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 340, арк. 21, 27. 241 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. монумент. Проектуванням займалася архітектор А. Гальцева. Але на перше півріччя 1951 р. проект монументу так і не був оприлюднений, не був спроектований він і в майбутньому128. У січні 1953 р., у межах підготовки до відзначення 300-річчя Переяславської ради, Художній фонд СРСР звернувся до Львівської міської ради з пропозицією придбати за 30 тис. крб. гіпсову фіґуру Б. Хмельницького висотою 2,2 м (автором був лауреат Сталінської премії скульптор Павло Бондаренко). Головний архітектор Львова Іван Персіков відмовитися від скульптури через нетривкий матеріал і слабку портретну схожість. На готовність автора виготовити скульптуру в бронзі І. Персіков теж не пристав. Натомість він запропонував оголосити конкурс на проект пам’ятника Б. Хмельницькому серед львівських архітекторів і встановити його на пл. Б. Хмельницького (тепер пл. Святого Юра)129. Цей проект також залишився нереалізованим. Аналізуючи загалом спорудження пам’ятників і монументів у Львові, а також виготовлення монументальної скульптури, яку використовували для оформлення площ, скверів і проспектів у 1944–1953 рр., можна констатувати, що ці роботи, за окремими винятками, проводили абияк. Незважаючи на постанову Ради Міністрів УРСР № 1136 від 29 травня 1946 р., яка визначала порядок проектування і спорудження пам’ятників та монументів у Львівській області та місті, траплялися випадки встановлення пам’ятників і монументів без затверджених проектів або взагалі без проектів. Вироби монументальної, декоративної скульптури здебільшого виготовляли з нетривких матеріалів, внаслідок чого вони швидко руйнувалися130. Особливо незадовільним був стан із випуском масової скульптури. Її виробництвом у Львові займалися різні організації та відомства, які не мали постійних кваліфікованих художніх кадрів, а деякі – й необхідної виробничої бази. Художньо-скульптурна майстерня „Гіпсова статуетка” промкомбінату Залізничного району, артіль імені Лесі Українки, артіль „Бурільщик” виробляли побутову та політичну скульптуру на дуже низькому художньому рівні131. Деякі підприємства взагалі виробляли образотворчу продукцію всупереч постановам Ради Міністрів УРСР та виконкому Львівської обласної ради від 14 квітня 1950 р.132 У результаті Львівський міськвиконком постановив замінити в 1953 р. тимчасово встановлені залізобетонні та гіпсові монументи на пам’ятники і монументи з тривких матеріалів, зобов’язавши обласний відділ у справах 128 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48, арк. 11–12. 129 Там само. Ф. Р–1660, оп. 2, спр. 48, арк. 2–3. 130 Там само. Ф. Р–1338 (Управління культури Львівського облвиконкому), оп. 1, спр. 2, арк. 53. 131 Там само. Арк. 56. 132 Там само. Арк. 54. 242 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. архітектури до 1 липня 1953 р. подати на затвердження облвиконкому відповідні фінансові розрахунки 133. Водночас було заборонено використовувати для спорудження вуличних пам’ятників гіпс. Відтепер масовий випуск політичної, декоративної та побутової скульптури мали проводити тільки по затверджених проектах. При спорудженні будь-якого пам’ятника чи монумента мали відбуватися слухання та обговорення ескізів і макетів робіт на художніх радах. Створену при облвиконкомі Художню раду очолював скульптор В. Сколоздра134. Окремим напрямом маркування радянського соціального простору була наочна аґітація. Початково вона не потребувала великих капіталовкладень і зводилася до застосування яскравих, але недовговічних матеріалів. Особливе місце серед них займав червоний сатин, який на рівні з прапорами „прикрашав” не тільки адміністративні, а й житлові будівлі. Також з нього виготовляли лозунги і плакати. У перші повоєнні роки сатин використовували у величезних кількостях. Так, тільки за листопад 1944 р. було використано 800 м такої червоної тканини, з них міськком КП(б)У – 155 м, Залізничний район – 150 м, Сталінський район – 125 м, інші райони – по 100 м135. Для кращого візуального ефекту ратушу навіть освітлювали 136 . З часом потреба в червоному матеріалі суттєво зменшилася. У жовтні 1950 р. для підготовки міста до чергової річниці так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції, як було прийнято називати в Радянському Союзі більшовицький переворот 1917 року, було використано вже тільки 300 м червоної тканини137. Натомість з’явилися інші засоби наочного впливу. Увесь Львів заполонили портрети радянських вождів, а на головних адміністративних будівлях і центральних вулицях розміщено численні червоні зірки, серпи й молоти. Доповнювала радянський колорит мережа міських газетних стендів, а також різноманітні комуністичні гасла. Тільки одна Червоноармійська районна рада виготовила 30 газетних вітрин на суму 12 тис. крб. Співвідношення газетних вітрин було таке: для центральних газет „Правда” та „Известия” – 10, „Радянська Україна” і „Правда України” – 10, „Вільна Україна” і „Червоний штандарт” – 10138. Газети на стендах поновлювали рідко, тому на практиці стенди перетворювалися на дошки для приватних оголошень139. Окрім цього, відповідно до нової концепції розвитку міста, у Львові почали з’являтися так звані малі архітектурні форми – кіоски для продажу газет та іншої друкованої продукції, 133 Там само. Арк. 57. 134 Там само. Арк. 57–58. 135 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 35б, арк. 162. 136 Там само. Спр. 204, арк. 170. 137 Там само. Спр. 387, арк. 133. 138 Там само. Спр. 8, арк. 537. 139 Вільна Україна (Львів). 1948. 7 лютого. 243 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. чого раніше не практикували140. Кіоски „Союздрук” долучалися до створення нової атмосфери в місті, нав’язливо пропонуючи покупцям разом з газетами аґітаційні матеріали замість решти141. Згодом головну роль у наочній аґітації відвели „червоним куткам”, які активно діяли в усіх районах міста. Тільки в Шевченківському районі таких „кутків” було шістнадцять. Окрім цього, за парками, скверами та іншими місцями масового відпочинку городян було закріплено 38 культосвітніх установ142. Всі ці місця, а також окремі площі та будинки Львова наповнювали лозунгами, плакатами, стендами, панно і заставками, створюючи враження аґітаційних осередків. У першому півріччі 1953 р. у Львові було більше 100 аґітаційних стендів143. З розгортанням радянського житлового будівництва ідеологічні елементи з’явилися в оформленні будівель. Споруджений у 1950-х роках будинок на вул. Гнатюка, 3 рясно оздоблений зображеннями колосків і серпів з молотами144. Фронтони будинків на розі вулиць Залізничної (тепер вул. Братів Міхновських) і Ленінградської (О. Степанів), на Городоцькій, 85 прикрасили радянські зірки. Для оздоблення сталінських будівель використовували „роги достатку” (вул. Ярослава Мудрого, 1), що мало символізувати заможну радянську дійсність. Серед тогочасних новобудов особливе місце належало залізничному вокзалу у Львові. Радянська влада поклала на нього функцію своєрідних „радянських воріт” міста. Вокзал був сильно пошкоджений під час війни, тому його довелося фактично будувати заново. Допоки тривала відбудова, у вересні 1945 р. приміщення та фасад головного вокзалу з боку під’їзних колій було оздоблено лозунгами, плакатами і портретами „вождів партії та уряду”145. Завдяки надбудові другого поверху вокзал отримав притаманну радянській архітектурі монументальність. Внутрішній інтер’єр також був докорінно змінений і оформлений декоративною ліпниною в дусі соцреалізму. Вокзал Львів-головний був повністю відбудований до жовтня 1953 р.146 і став важливим елементом у політиці радянської візуалізації міста. Окрема роль у будівництві нової моделі соціального простору Львова належала місцям масового відпочинку городян – паркам. Але перебудовувати Стрийський парк, парк Костюшка та Високий замок у дусі соцреалізму було складно й коштовно. Зважаючи на це, Львівська міська рада обмежилася 140 ДАЛО, ф. Р–6, оп. 2, спр. 5, арк. 41–42. 141 Львовская правда (Львов). 1946. 8 июня. 142 ДАЛО, ф. Р–1338, оп. 1, спр. 18, арк. 22. 143 Там само. Арк. 23. 144 Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1 243 вулиці Львова. Львів, 2009. С. 95. 145 ДАЛО, ф. Р–6, оп. 2, спр. 59, арк. 293. 146 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 66, арк. 64. 244 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. постановою про деякі архітектурні зміни в цих парках, а в парку Костюшка мали бути розібрані старі споруди. На противагу „буржуазним” паркам було вирішено створити у Львові радянський за формою і змістом парк відпочинку. У лютому 1949 р. це рішення було підкріплене постановою виконкому Львівської міської ради „Про утворення парку культури і відпочинку в місті Львові”. Зазначено й мету – для культурного відпочинку і розваг трудящих, проведення масових культурно-освітніх, політичних і фізкультурних заходів, спрямованих на піднесення політичної та виробничої активності трудящих та зростання їхнього культурного рівня. Згодом ці завдання були затверджені міськвиконкомом під назвою „Положення про парк культури і відпочинку у Львові”. Із-поміж іншого вони передбачали „організацію широких політичних інформацій, роз’яснення радянських законів, рішень і постанов комуністичної партії і радянського уряду”147. По суті, парк мав бути організований на базі Стрийського з підпорядкуванням міському відділу культосвітніх установ. Новоствореному парку передавали всі міські атракціони. Завідувачка міським відділом культурно- освітніх установ Юлія Боцва була зобов’язана до березня 1949 р. виробити проект положення про парк культури та відпочинку, а також укласти його бюджет на 1949 р. Територію парку планували розширити за рахунок прилеглої до нього сільськогосподарської виставки, приміщення якої на той час займали військові; вони були зобов’язані звільнити їх до 1 травня. Перший штатний розпис Міського парку культури та відпочинку на початку налічував сім осіб разом з директором148. У 1950 р. було складено ескізний проект Парку культури та відпочинку на базі Стрийського парку149. Парк з територією 6 га спроектували в майстерні „Облпроекту” під керівництвом архітектора Г. Швецько-Вінецького. Навесні 1951 р. почали активне будівництво, яке вели методом народної будови. Ці роботи передбачали поширення Стрийського парку до вулиць Дзержинського, Гвардійської і Стрийської з відповідним облаштуванням відпочинкової зони. Передбачено спорудження добре облаштованого парадного і двох другорядних входів. Уздовж головної алеї парку планували встановити 12 ваз, таких самих як на вулицях і проспектах міста. Новий парк був насичений павільйонами з ідеологічним та мілітарним спрямуванням. У парку була змонтована металева 60-метрова парашутна вежа, працювали лекторії й тири, встановлено пам’ятники Леніну і Сталіну150. Ці пам’ятники були розташовані трохи з боку від центральної алеї151, за що архітектора Г. Швецько-Вінецького не раз критикували. 147 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 453, арк. 162. 148 Там само. Спр. 313 , арк. 234–235. 149 Там само. Ф. Р–1660, оп. 2, спр. 26, арк. 2–3. 150 Там само. Ф. Р–1657, оп. 1, спр. 48, арк. 4–5. 151 Там само. Спр. 51, арк. 2а–3. 245 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Участь у будівництві брали всі промислові підприємства міста й області, військові частини та населення міста. Будівництво тривало три роки. У 1952 р. парк було відкрито (разом з монументом Сталіна)152. Догляд за пам’ятниками в парку міськвиконком окремим рішенням поклав на Трест зеленого будівництва, що мав облаштувати площадки біля постаментів квітковими композиціями153. У парку домінувало панно з портретом Й. Сталіна розміром 3,4 х 4,6 м. Парк „прикрашали” 94 стенди, 15 гербів союзних республік СРСР, 150 флагштоків, чотири великих панно („Дружба народів СРСР”, „Возз’єднання України з Росією”, „ХІХ з’їзд КПРС”, „Волго-Донський канал”), 10 газетних вітрин, портрети стахановців. Тільки за перше півріччя 1953 р. в парку було проведено більше ста масових заходів, у тому числі міський карнавал „Дружба народів СРСР”, в якому взяло участь понад 7 тис. львів’ян154. Політична спеціалізація призвела до перенасичення парку дерев’яними павільйонами, кіосками, лозунгами, гіпсовими фіґурами. Тільки дерев’яних павільйонів було в парку більше сорока, а ще 18 торгових кіосків і 42 лозунги на червоній і білій тканинах розмірами 4,75 х 1,90 м155. Кошторис і штат працівників Львівського парку культури та відпочинку вражали розмахом. На кінець лютого 1952 р. кошторис становив 2 131 700 крб., з них 169 тис. були дотацією з місцевого бюджету. У парку працювало 111 осіб156. Крім відпочинкової функції, парк став одним із символів утвердження в місті радянської влади. Таким чином, упродовж 1944–1953 рр. радянська влада намагалася наповнити Львів новим ідейним та емоційним змістом, докорінно відмінним від австрійського й польського. Радянські й партійні керівники бачили місто як індустріальний осередок зі стандартним для Радянського Союзу типом соціальних відносин і просторовим втіленням. Цьому завданню був підпорядкований ґенеральний план розвитку Львова. Радянське маркування міського простору Львова здійснювали кількома способами: через перейменування вулиць (з акцентом на російсько-радянській традиції з вкрапленнями українських географічних, народницько-культурницьких та історичних назв), знесення старих і спорудження нових пам’ятників (показовими в цьому плані були пантеон радянських воїнів „Холм Слави” і пам’ятник В. Леніну), вилучення з громадського простору сакральних споруд, вплетення в архітектуру міста (особливо, в інтер’єри нових будівель) радянської та комуністичної символіки, формування нових відпочинкових просторів, підпорядкованих ідеологічним і політичним завданням. Зважаючи на непомірну заідеологізованість громадсько-культурної сфери, а також відчутний брак 152 Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1 243 вулиці Львова. С. 132. 153 ДАЛО, ф. Р–6, оп. 2, спр. 506, арк. 59. 154 Там само. Ф. Р–1338, оп. 1, спр. 18, арк. 23. 155 Там само. Ф. Р–6, оп. 2, спр. 453, арк. 156–165. 156 Там само. Спр. 486, арк. 130. 246 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. творчих сил (який виникав, із-поміж іншого, з недовіри нової влади до місцевих митців) і коштів, значну частину міського простору повоєнного Львова заповнили низькопробні гіпсові фіґури робітників, колгоспників, спортсменів, піонерів. Перевагу радянської влади у Львові мав візуально підкреслювати й червоний колір, який домінував у численних плакатах, панно, полотнищах. The Soviet marking of the urban space of Lviv (1944–1953) Roman HENEHA Ivan Franko National University of Lviv, Department of Historical Area Studies, 1 Universytetska str., Lviv 79000, Ukraine

During 1944–1953 the Soviet authorities tried to fill Lviv’s urban space with new ideological and emotional content, which was radically different from Austrian and Polish ones. The Soviet and party leaders viewed at the city as an industrial center with the standard Soviet type of social relations and spatial embodiment. For that purpose obeyed the general plan of the development of the city. The Soviet marking of Lviv’s urban space took place in several ways: by renaming streets (with emphasis on the Russian- Soviet traditions including only a few Ukrainian geographic, cultural and historical names), demolition of the old and construction of the new monuments (indicative in this regard was the pantheon of Soviet soldiers „Hill of Glory” and the monument of Vladimir Lenin), separetion from the public space sacral buildings, interweaving the Soviet and communist symbols into the architecture of the city (especially in the interiors of new buildings), formation of new recreational spaces which were aimed to perform ideological and political task. Despite the exorbitant ideologization of socio-cultural sphere and the noticeable lack of creative people (arising from, among other things, the mistrust of the new government to local artists) and funds, a significant part of urban space of postwar Lviv was filled with low-grade plaster statues of workers, farmers, sportsmens, pioneers. The superiority of the Soviet power in Ukraine was also had to visually emphasized red color, which dominated in numerous posters, panels, banners. Keywords: Lviv in 1944–1953, Sovietization, urban space. 247 Р. Генега ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 219–248. Oznaczanie radzieckiej przestrzeni miejskiej Lwowa (1944–1953) Roman HENEHA Lwowski Narodowy Uniwersytet im. Iwana Franki, Katedra Krajoznawstwa Historycznego, ul. Uniwersytecka 1, Lwów 79000, Ukraina

W latach 1944–1953 władze radzieckie starały się wypełnić Lwów nową ideową i emocjonalną treścią, zasadniczo odmienną od austriackiej i polskiej. Kierownictwo radzieckie i partyjne widziało miasto jako ośrodek przemysłowy ze standardowym dla Związku Radzieckiego typem relacji społecznych i układem przestrzennym. Temu zadaniu został podporządkowany generalny plan rozwoju Lwowa. Oznakowanie radzieckie przestrzeni miejskiej Lwowa wykonywano na kilka sposobów: przez zmiany nazw ulic (z akcentem na tradycję rosyjsko-radziecką z wtrąceniami ukraińskich nazw geograficznych, narodowościowo-kulturalnych oraz historycznych), zburzenie starych i wznoszenie nowych pomników (wzorcowymi pod tym względem były panteon wojowników radzieckich „Wzgórze Sławy” i pomnik W. Lenina), eliminowanie z przestrzeni publicznej budowli sakralnych, wplatanie w architekturę miasta (szczególnie we wnętrza nowych budynków) symboliki radzieckiej i komunistycznej, kształtowanie nowych przestrzeni rekreacyjnych podporządkowanych celom ideologicznym i politycznym. Biorąc pod uwagę nadmierną ideologizację sfery społeczno-kulturowej, a także odczuwalny brak sił twórczych (spowodowany między innymi brakiem zaufania nowych władz do lokalnych artystów) i pieniędzy, znaczną część przestrzeni miejskiej powojennego Lwowa wypełniły wątłej jakości figury gipsowe robotników, kołchoźników, sportowców, pionierów. Wyższość władzy radzieckiej we Lwowie miał też wizualnie podkreślać kolor czerwony dominujący na licznych plakatach, panneau, brytach. Słowa kluczowe: Lwów w latach 1944–1953, sowietyzacja, przestrzeń miejska. 248 IV Міський вияв влади та ідеології The urban disclosure of power and ideology Miejski wyraz władzy i ideologii ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С.Ł.251–271. T. Sroka VisnykВісник ISSN 2078-6107. of the Lviv University. Львівського Series History. університету. Серія2016. Special 2016. історична. issue. Спецвипуск. P. 251–271. С. 251–271. УДК [94:352.075](477.83-25)„1870/1914” Wpływ samorządu Lwowa na przestrzeń publiczną miasta (1870–1914) Łukasz Tomasz SROKA Uniwersytet Pedagogiczny im. Komisji Edukacji Narodowej w Krakowie, Instytut Historii i Archiwistyki, Katedra Historii XIX Wieku, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Polska

W latach 1870–1914 samorząd Lwowa wywarł bardzo duży wpływ na zmiany dokonujące się w przestrzeni publicznej miasta. Projekty inicjowane, obsługiwane i finansowane przez samorząd zapewniły miastu skok cywilizacyjny. Na przełomie XIX i XX wieku Lwów aspirował do grona najlepiej rozwiniętych pod względem infrastrukturalnym miast Europy. Inwestycje tego rodzaju co: nowoczesne oświetlenie, kanalizacja i wodociągi, nowe drogi i trakty dla pieszych, a następnie rozbudowa transportu miejskiego, budowa szkół i zakładanie parków miejskich, powoli acz konsekwentnie zbliżały Lwów do czołowych ośrodków. Wysoką ocenę całokształtu osiągnięć samorządu pomniejsza asekuracyjna i w wielu momentach mało dynamiczna praca radnych i urzędników miejskich. Biorąc zaś pod uwagę to, że działający od dekady lat 70. XIX wieku samorząd pilnie obserwował przeobrażenia dokonujące się w Wiedniu i niejednokrotnie wzorował się na nich, to skala wpływu rządów austriackich na przestrzeń Lwowa okaże się większa niż się powszechnie uważa. Słowa kluczowe: samorząd Lwowa w latach 1870–1914, przestrzeń publiczna miasta, modernizacja. W pierwszych dekadach rządów austriackich. W okresie poprzedzającym erę samorządu miejskiego przestrzeń publiczna Lwowa znajdowała się pod przemożnym wpływem władz centralnych w Wiedniu. Oceniając krajobraz Lwowa schyłku XVIII i początku XIX wieku należy przyjąć perspektywę lokalną, lecz także ogólnoeuropejską. Otóż monarchie europejskie rozwijały się w dość specyficzny sposób, z wyraźnym podziałem na centrum (władzy, polityki, gospodarki, kultury, etc.) oraz prowincję. Spowodowało to dotkliwe zaniedbania wielu miast. Ranga mieszczaństwa, jako oddzielnej grupy miała dopiero ulec zwiększeniu. Było to nie tylko następstwem Wielkiej Rewolucji Francuskiej i schyłku systemu feudalnego, lecz także stanowiło konsekwencję rozpoczynającej się industrializacji i ogólnie pojętego rozwoju miast. Uwzględniając natomiast miejscową perspektywę dostrzegamy systematyczny upadek (polityczny i militarny) Rzeczypospolitej, którego zwieńczeniem stały się rozbiory tegoż państwa. Pierwszy z nich, przypomnijmy, dokonany został w © Sroka Ł. T., 2016 251 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. 1772 roku. Wówczas to Lwów znalazł się pod panowaniem austriackim. W tym miejscu znów trafiamy na interesujący i złożony temat. Mianowicie Lwów wraz z Galicją stanowił swego rodzaju łup przynależny Habsburgom po dokonanych przez nich wspólnie z Rosją i Prusami rozbiorach (Austria uczestniczyła w pierwszym i trzecim rozbiorze). Ów łup przysporzył jednak nowym władcom sporych kłopotów. Po pierwsze katolicka monarchini Teresa nie kryła frustracji w związku z tym, że jej poddanymi stało się wielu Żydów, którzy – tak się składało – licznie zamieszkiwali Galicję1. Następnie trzeba zauważyć, że brakowało komunikacji drogowej i rzecznej, która łączyłaby nową prowincję z naddunajskim centrum monarchii. Niniejszą prowincję odcinało od pozostałej części kraju wysokie pasmo Karpat. Poza tym stanowiła ona tzw. miękkie podbrzusze względem Rosji, od której nie oddzielały ją żadne naturalne przeszkody (w postaci wysokich gór, dużych jezior lub rzek). Poczucie zawodu mogło wzmagać zapóźnienie cywilizacyjne Galicji. Brakowało tu dobrych dróg i innej infrastruktury komunalnej. Spośród przeszło 300 miast galicyjskich tylko kilkanaście odpowiadało austriackiemu rozumieniu tego pojęcia, mianowicie: Lwów, Jarosław, Przemyśl, Sambor, Drohobycz, Brody, Tarnopol, Buczacz, Biała, Tarnów i Podgórze2. Wysłannicy Marii Teresy meldowali jej o kłopotach ze znalezieniem reprezentantów lokalnych władz lub urzędników. W porównaniu do absolutystycznie zarządzanych Prus, Austrii i Rosji, ziemie dawnej Rzeczypospolitej znajdowały się w daleko posuniętym bezwładzie organizacyjnym. Profesjonalnego korpusu urzędniczego, który spełniałby kryteria austriackie, praktycznie tu nie było. Nikt też nie stawiał oporu militarnego wobec wkraczających wojsk. Lata bezprawia zrobiły swoje. Mieszkańcy terenów zajętych przez Austrię zdążyli się przyzwyczaić do widoku żołnierzy w bardzo różnym umundurowaniu. Ponieśli ekonomiczne konsekwencje walk toczących się pomiędzy konfederatami barskimi oraz Rosjanami. Doskwierały im nakładane na nich kontrybucje. Oczekiwali więc przede wszystkim spokoju. Aczkolwiek to wszystko niepokoiło Austriaków i wzmagało u nich poczucie tymczasowości ich rządów nad „niedźwiedzim krajem”. W związku z wyszczególnionymi wyżej czynnikami Austriacy ograniczyli wszelkie inwestycje do niezbędnego minimum. U schyłku XVIII wieku urzędnicy i wojskowi zadowolili się obiektami, które wcześniej zostały zabrane skasowanym właśnie zakonom. Tym samym pierwsze lata rządów austriackich nie skutkowały pojawieniem się w przestrzeni Lwowa wyraźnych zmian architektonicznych. Wymienić należy głównie nowe flagi, godła, różnego typu szyldy i oznaczenia w języku niemieckim oraz symbolikę wojskową. Świadectwem militarnej dominacji Austriaków stała się cytadela, którą wznieśli w połowie XIX wieku na Wzgórzach Wronowskich. Do obsługi 1 H. Magenschab, Antysemityzm i Dom Habsburgów. Historia ambiwalencji, „Midrasz” 2002, nr 7–8 (63–64), s. 11. 2 K. Broński, Rozwój gospodarczy większych miast galicyjskich w okresie autonomii, Kraków 2003, s. 25. Por. T. Gąsowski, Urbanizacja Galicji w dobie autonomicznej, „Studia Historyczne”, R. XXVIII: 1985, z. 2 (109), s. 223–243. 252 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. realizowanych inwestycji budowlanych ściągnięto architektów austriackich. Nie przyniosło to jednak miastu zbyt wielu korzyści, gdyż – jak celnie zauważa Jacek Purchla – „[…] Wiedeń nie był w pierwszej połowie XIX wieku silnym ośrodkiem myśli architektonicznej, a raczej prowincją artystyczną w tym względzie”3. Owoc pracy architektów austriackich, to przede wszystkim pozbawiona oryginalności, biurokratyczna odmiana wiedeńskiego stylu biedermeier. Na tym tle wyróżnia się Peter Nobile, który na zamówienie Maksymiliana Ossolińskiego przed 1819 rokiem zaprojektował przebudowę dawnego kościoła i klasztoru Karmelitanek Trzewiczkowych. Pracami budowlanymi kierował kapitan Józef Bem, późniejszy polski generał, jeden z dowódców powstania listopadowego, feldmarszałek armii tureckiej i naczelny wódz powstania węgierskiego (1848–1849). Odnowiony gmach stał się siedzibą Ossolineum (dziś Lwowska Narodowa Naukowa Biblioteka Ukrainy im. Wasyla Stefanyka). Do udanych zaliczają się również wykonane przez Jana Salzmanna projekty: pałacu arcybiskupiego (1844) i Teatru Skarbkowskiego (1837– 1842)4. Zdecydowanie mniej uznania wzbudza ratusz miejski, wzniesiony w latach 1827–1835 według projektu Józefa Markla i Franciszka Treschera5. W 1848 roku w czasie Wiosny Ludów w wyniku bombardowań i pożaru budynek ten uległ częściowemu zniszczeniu. Odbudowa, która objęła również wieżę ratuszową, została zakończona w 1851 roku6. Właśnie wspomniana wieża jest przedmiotem szczególnej krytyki. Zwraca na siebie uwagę jej dość ułomne wkomponowanie w bryłę budynku (zob. poniższą ilustrację). W architekturze europejskiej nie jest to jednak ewenement. Ten sam mankament cechuje np. ratusz we Florencji. 3 J. Purchla, Patterns of Influence: Lviv and Vienna in the Mirror of Architecture, “Harvard Series in Ukrainian Studies”, vol. 24 (2000): Lviv. A city in the crosscurrents of culture, ed. by J. Czaplicka, s. 131–147; Por. idem, Wpływy wiedeńskie na architekturę Lwowa 1772–1918, [w:] Architektura Lwowa XIX wieku, red. J. Purchla, Kraków 1997, s. 32. 4 Ibid. 5 Pierwsze informacje na temat lwowskiego ratusza pochodzą z XIV wieku. Druga budowla datuje się na 1451 r. W 1617 r. gmach przebudowano. F. Jaworski, Ratusz lwowski, „Biblioteka Lwowska”, t. 1, Lwów 1907 [reprint: Warszawa 1990], s. 9–94. 6 Następną próbę przebudowy ratusza podjęto na początku XX wieku. Szerzej na ten temat pisze: J. Sz. Wroński, Konkurs architektoniczny na projekt przebudowy ratusza lwowskiego (1907–1908), [w:] Lwów. Miasto – społeczeństwo – kultura, t. II, Studia z dziejów Lwowa pod red. H. W. Żalińskiego i K. Karolczaka, Kraków 1998, s. 471–490. 253 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Fot. 1. Nowy ratusz wzniesiony w latach 1827–1835, Karol Auer, 1837. Budynki typu koszarowego i kiepska odmiana stylu biedermajer, to nie jest cała prawda o dziedzictwie austriackim we Lwowie. Z inicjatywy rządu nastąpiła rozbudowa dróg łączących miasto z innymi ośrodkami prowincji, państwa i kontynentu europejskiego7. Dla celów militarnych przygotowano mapy, które znalazły później zastosowanie podczas wykonywania inwestycji cywilnych. W trosce o bezpieczeństwo sanitarno-epidemiologiczne mieszkańców zadecydowano o likwidacji położonych w obrębie miast cmentarzy przykościelnych. W wyniku tego wyrosła piękna nekropolia w Łyczakowie, natomiast wokół katedry wyłonił się kameralny plac. Lwów w odróżnieniu od Krakowa nie został zamknięty w wąskim gorsecie fortyfikacji8. Ponieważ miasto straciło status twierdzy, to na przełomie XVIII i XIX wieku rozebrano okalające go stare umocnienia i mury obronne. W ich miejsce założono planty oraz 7 Zob. K. Meus, Lwów w europejskiej i galicyjskiej sieci komunikacyjnej (1772– 1914), [w:] „Mkną po szynach…”. Z dziejów transportu i komunikacji na ziemiach polskich na przestrzeni wieków, pod red. T. Głowińskiego i R. Klementowskiego, Wrocław 2014, s. 111– 126. 8 Por. J. Bogdanowski, Rozwój miast – twierdz na galicyjskim „place du manoeuvre”, [w:] Rozwój przestrzenny miast galicyjskich położonych między Dunajcem a Sanem w okresie autonomii galicyjskiej, Materiały z sesji Jasło 23–24 kwietnia 1999, pod red. Z. Beiersdorfa i A. Laskowskiego, Jasło 2001, s. 263–277; J. Malczewski, Wpływ funkcji garnizonowej i inwestycji wojskowych na rozwój terytorialny i przestrzenny miast w środkowej części Galicji. Zarys problematyki, [w:] Rozwój przestrzenny miast galicyjskich położonych między Dunajcem a Sanem w okresie autonomii galicyjskiej, op. cit., s. 279–284. 254 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. wybudowano szerokie ulice i bulwary. Rozbudowie uległa dzielnica nazywana Komorowszczyzną. W latach 1816–1820 na terenie rozpościerającym się pomiędzy ulicami Na Wale a Szeroką urządzono skwer miejski, który dał początek „Wałom Gubernatorskim”. W 1841 roku rozpoczęto też prace prowadzące do uregulowania koryta Pełtwi. W 1864 roku Lwów został przyłączony do europejskiej sieci kolejowej. Poczynione przez władze austriackie działania przyczyniły się do bardziej zrównoważonego rozwoju miasta. Stworzone zostały również warunki pod dalsze inwestycje komunalne i gospodarcze. W okresie samorządowym (1870–1914). W drugiej połowie XIX wieku w monarchii habsburskiej przeprowadzono reformę konstytucyjno-liberalną, która doprowadziła do reaktywacji samorządu terytorialnego. Doszło do tego wskutek rozważnej kalkulacji Habsburgów, którzy woleli scedować część władzy na niższe szczeble, by uprzedzić w ten sposób wybuch niezadowolenia społecznego. Państwem targały konflikty na tle narodowościowym i religijnym. Na szczytach władzy wykryto afery korupcyjne. Do tego wszystkiego w 1859 roku doszła też klęska w wojnie z Piemontem, któremu wsparcia udzieliła Francja oraz dopełniająca poczucie zawodu przegrana z Prusami w 1866 roku. Zatem odbudowa samorządu stanowiła zmyślny ruch do przodu. Przyniósł on Habsburgom liczne korzyści. W terenie ludzie mieli lepsze rozeznanie, co do najpilniejszych potrzeb występujących w ich małych ojczyznach. Przed wieloma mieszkańcami prowincji otwarły się nowe możliwości karier, co w pewnym sensie rozładowywało napięcie wśród lepiej wykształconych i mobilnych grup społecznych. Poza tym władze centralne mogły przyjąć wygodną dla siebie pozycję rozjemcy w mnożących się konfliktach dotyczących podziału środków finansowych, czy rodzaju dokonywanych inwestycji. Dopóki większość władzy spoczywała w rękach rządu, to był on też adresatem rozlicznych skarg. Odkąd pojawił się samorząd członkowie rządu i sam monarcha odbierali delegacje np. reprezentantów skłóconych ze sobą grup narodowych lub religijnych, którzy prosili o interwencję w ważnych dla siebie sprawach. W roli rozstrzygającego występował niekiedy sam cesarz, co bezsprzecznie ugruntowało jego wizerunek, jako dobrego i sprawiedliwego władcy. Podstawę prawną do tworzenia samorządu miejskiego stanowiła przyjęta w 1862 roku ustawa gminna. W 1866 roku zaczęła obowiązywać galicyjska ustawa gminna, która zdefiniowała gminę oraz określiła jej pozycję w strukturze terytorialno – administracyjnej państwa. Nadto ustrój dwóch największych miast Galicji, czyli Lwowa i Krakowa miał się opierać na ich odrębnych statutach. Określono w nich między innymi prawa, obowiązki, strukturę i sposób wyłaniania władz samorządowych. Najwyższym organem władzy we Lwowie była Rada Miejska, która reprezentowała gminę miasta Lwów we wszystkich jej sprawach. Główne zadania, które przypisano radnym, to: dbałość o majątek miasta, gospodarowanie jego dobrami i praca nad ich rozwojem, troska o ład i bezpieczeństwo publiczne oraz kulturę i edukację. Rada kierowała sprawami gminy samodzielnie poprzez Magistrat lub inne urzędy miejskie. 255 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Przypomnijmy, że na system władzy samorządowej w mieście składał się jeszcze wybierany z grona radnych prezydent, który pełnił funkcję organu wykonawczego i zarządzającego oraz Magistrat9. Z czasem kluczowe okazały się sprawy odnoszące się do przestrzeni publicznej. Od nich bowiem zależała pomyślność wszelkich innych zadań. Celem ułatwienia rozwoju gospodarczego należało zadbać o rozbudowę połączeń komunikacyjnych wiodących do stref przemysłowych. Inwestycji budowlanych wymagała edukacja, kultura i szeroko pojęta służba zdrowia. W trosce o komfort życia mieszkańców należało przebudować lub wybudować od podstaw nowe chodniki, place, ulice i parki. Początkowo działania samorządu miejskiego w tym zakresie były bardzo zachowawcze. Radni nie chcieli doprowadzić do zadłużenia miasta. Czynili starania idące w tym kierunku, by koszty prac inwestycyjnych opłacać z wpływów budżetowych. Dochody otrzymywane przez gminę nie należały jednak do zbyt wysokich. Należało z nich opłacić także bieżące wydatki. Zatem przyjęta przez radnych polityka nie gwarantowała gruntownych, a tym bardziej szybkich zmian w przestrzeni miasta. Wobec tego rozpoczęto dyskusję na temat pozyskania większej pożyczki, by zapewnić finansowanie wyżej wymienionych celów. Dyskurs polityczny oraz fachowe przygotowanie tego przedsięwzięcia przedłużyły się do lat dziewięćdziesiątych XIX wieku. Zadecydowały o tym różne przyczyny, pośród nich wyróżniamy asekuranctwo i brak determinacji ze strony władz miasta. Tradycyjnie już powodzenie takich projektów zależy od konkretnych ludzi. Tak samo stało się we Lwowie, gdzie bieg spraw zdecydowanie przyśpieszył za sprawą prezydenta Edmunda Mochnackiego, który z kolei mógł polegać na daleko idącej pomocy ze strony radnego Emila Byka, legitymującego się doświadczeniem w Radzie Państwa oraz licznymi kontaktami w kołach rządowych. W efekcie ich zabiegów miasto uzyskało zgodę na zaciągnięcie długu (w formie obligacji komunalnych) w wysokości 10 mln zł. Na mocy uchwały Rady Miasta z dnia 19 czerwca 1893 roku komisja budżetowa przygotowała projekt rozdysponowania tych środków, który wyglądał następująco: 1. Budowa wodociągów – 1.500.000 zł, 2. Rozszerzenie sieci kanałowej i rekonstrukcja starych wadliwych kanałów, dalsze zasklepianie Pełtwi, wykonanie urządzeń dla uprzątnięcia miejskich śmieci i nieczystości – 500.000 zł, 3. Wybrukowanie ulic – 600.000 zł, 4. Budowa rzeźni i targu – 540.000 zł, 5. Budowa szkół – 200.000 zł, 6. Budowa przytuliska dla kobiet – 32.000 zł, 7. Stworzenie funduszu dla zakładu zastawniczego – 100.000 zł, 8. Budowa koszar – 600.000 zł, 9. Utworzenie funduszu dla rozwoju przemysłu i handlu – 100.000 zł, 10. Budowa teatru – 700.000 zł, 11. Ewentualne wykupienie kolei elektrycznej – 700.000 zł, 12. Rozbudowa i unowocześnienie oświetlenia (po objęciu gazowni przez miasto) – 250.000 zł, 13. Przeprowadzenie prac geodezyjnych, regulacja ulic i placów – 100.000 zł, 14. Odnowienie i adaptacja ratusza – 250.000 zł, 15. Budowa centralnej stacji dla straży ogniowej – 70.000 zł, 16. Konwersja długów miasta – 2,922.086 zł, 9 Zob. Ł. T. Sroka, Rada Miejska we Lwowie w okresie autonomii galicyjskiej 1870– 1914. Studium o elicie władzy, Kraków 2012. 256 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. 17. Utworzenie rezerwy kasowej – 200.000 zł, 18. Pokrycie wydatków związanych z pobraniem pożyczki – 635.914 zł10. W principiach obranych przez Radę i prezydenta miasta widzimy z jednej strony troskę o realizację niezbędnych i oczekiwanych od lat inwestycji, a zarazem oddziaływanie ogólnoeuropejskich trendów, by uczynić miasta bardziej czystymi i lepszymi do życia. Tym samym na zagadnienie przestrzeni publicznej możemy spojrzeć bardzo dosłownie. Wówczas powinniśmy wskazać przede wszystkim na Sekcję III Rady Miasta, która przyjęła nazwę: „Dla spraw budowniczych” – późniejsza nazwa: „Dla budownictwa i robót publicznych”. Liczyła ona 25 członków, którzy pracowali nad planowym i estetycznym rozwojem przestrzennym Lwowa. Do zakresu ich obowiązków należała także kontrola: bezpieczeństwa na budowach realizowanych w mieście, stanu technicznego budynków, ulic, placów, skwerów i chodników. Uczestniczyli też w organizacji robót publicznych. Tutaj kierowano prośby i wnioski związane z remontowaniem lub budową ulic, wyłożeniem chodników i montażem lub obsługą oświetlenia. Mając jednak na uwadze to, co zostało napisane powyżej wiemy, że przestrzeni publicznej nie możemy zredukować do spraw pojętych tak wąsko i konkretnie. Wszak jest to także temat rozwoju wielu dziedzin życia i jednocześnie walki o współdecydowanie w sprawach politycznych, gospodarczych i kulturalnych. Otwierając temat inwestycji w przestrzeni publicznej, stykamy się z czymś o wiele bardziej złożonym, niż można wstępnie zakładać. Radni odrodzonego samorządu wzorem włodarzy wielu innych miast europejskich z dużym zapałem przystąpili do prac porządkowych, które miały uczynić przestrzeń Lwowa bardziej schludną i zdrową. W tym względzie na czoło wysunął się postulat dokończenia prac regulacyjnych nad częściowo już wyschniętą rzeką Pełtwią. Podobnie uczynili radni miasta Krakowa, lecz oni skupili się na starym i nieczynnym już korycie Wisły (tak powstały okazałe ulice Dietla i Starowiślna). Poczynania radnych lwowskich przyjęły daleko idące rozmiary i dotknęły rzeki w jej regularnym korycie. Ich działalność odpowiada ówczesnemu stanowi wiedzy i mentalności. Powszechne uważano wówczas, że to „złe powietrze” wydobywające się ze starych fos oraz częściowo wyschniętych oczek wodnych i rzek, zagraża życiu i zdrowiu mieszkańców. Pełtew w istocie stała się czymś w rodzaju płytkiego i leniwie płynącego strumienia (zob. ilustrację poniżej, która prezentuje rzekę przed jej zasklepieniem). Nie posiadała już większych walorów, nie mogła służyć za kąpielisko. Nie zdecydowano się jednak, by choć spróbować przywrócić jej świetność. Nie dociekano specjalnie przyczyn zaistniałego stanu rzeczy i perspektyw dalszych zmian. Podjęto decyzję o całkowitym zasklepieniu koryta. Wykorzystano do tego Państwowe Archiwum Obwodu Lwowskiego we Lwowie / Державний aрхів 10 Львівської oбласті (Derżawnyj archiw Lwiwśkoji obłasti, cyt. dalej: DALO), Sprawozdanie Prezydenta król. stoł. miasta Lwowa z trzechletniej czynności Reprezentacyi miejskiej i Magistratu 1893, 1894 i 1895, f. 3, op. 1, Magistrat Miasta Lwowa, Rada Miasta, brak numeru sprawy. 257 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Fot. 2. Pełtew przed zasklepieniem, panoramę zwieńcza gmach Teatru Miejskiego (dziś Opera), przełom XIX i XX w. betonowe kanały. Najbardziej zaawansowane prace przypadły na lata 1883–1892 oraz rok 1896. Zakończenie tej inwestycji nastąpiło w 1905 r. Pozyskano rozległy teren w centrum miasta, na którym wybudowano plac Mariacki, Wały Hetmańskie i ulicę Akademicką. Fot. 3. Wały Hetmańskie we Lwowie, początek XX w. 258 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Lwowianie otrzymali nową arterię komunikacyjną. W krótkim czasie zyskała ona reprezentacyjny charakter. Wzbogacono ją dużą ilością zieleni i traktami dla pieszych. Pojawiło się tam nowoczesne oświetlenie. Wespół z ekskluzywnymi sklepami i szeregiem restauracji oraz punktów usługowych zadecydowało to o dużej popularności tego ciągu komunikacyjnego, który wydatnie odciążył Rynek, chroniąc go jednocześnie przed zniszczeniem i nadmierną przebudową (która stała się udziałem wielu innych rynków europejskich). Perłą architektoniczną zwieńczającą Wały Hetmańskie stał się wybudowany w latach 1897–1900 gmach Teatru Miejskiego (dziś Opera). Teatr wystawiono wedle projektu Zygmunta Gorgolewskiego, który zadbał o każdy detal architektoniczny obiektu. Czerpał przy tym z różnych wzorców. Odnajdujemy w tej architekturze m. in. wpływy sztuki starożytnej Grecji, a przede wszystkim motywy dobrze znane z gmachu Opery w Wiedniu (rozpoczęła swoją działalność w 1869 r.) oraz Teatru Miejskiego w Krakowie (dziś Teatr im. Juliusza Słowackiego, otwarty w 1893 r.). Kolejność, wedle której wznoszono gmachy teatrów w monarchii habsburskiej uwidacznia oddziaływanie kulturalne Wiednia. Samorząd Lwowa inicjując i finansując to przedsięwzięcie nie tylko odpowiadał na postulaty mieszkańców, lecz także uległ widocznej w tamtym czasie (także w innych państwach) tendencji do wznoszenia imponujących „świątyń kultury i sztuki”. Korzystający z nich mieszczanie zaspokajali własne potrzeby kulturalne. Poprzez odwiedzanie tych „świątyń” mogli też poczuć się dziedzicami najwspanialszych tradycji kultury europejskiej i zawiązać w wymiarze symbolicznym pewną wspólnotę z uczestnikami podobnych inscenizacji, które odbywały się w Wiedniu, Paryżu, Londynie, Rzymie, Mediolanie i szeregu innych wspaniałych metropolii. Fot. 4. Teatr Miejski we Lwowie, początek XX w. 259 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Nie brak też mankamentów odnotowanych wyżej zmian przestrzennych. Lwów stracił własną rzekę, co wyróżniło go negatywnie na tle szeregu innych miast Europy, zbliżonych pod względem wielkości terytorialnej i liczebności mieszkańców. Na domiar złego zasklepiono także liczne potoki, wypryski wodne i stawy – w tym Panieński i Pełczyński11. Oprócz tego wysuszono (poprzez drenaż) tereny podmokłe, na przykład Ogród Pojezuicki (późniejszy Park Kościuszki). W tym kontekście dodatkowego znaczenia nabiera dawne powiedzenie: „Lwów nie każdemu zdrów”. Swoistą rekompensatą za brak terenów wypoczynkowych „nad rzeką” i prawdziwą chlubą Lwowa stały się parki i ogrody. Dostrzegamy w tym wpływ popularnego wówczas kierunku tworzenia „miast ogrodów”. W miejscowej prasie w 1910 roku zanotowano: „Lwów odkupują ogrody. Ogrody płacą po królewsku za wiele niedostatków i ubóstw życia lwowskiego”12. Rada Miejska nie tylko inicjowała zakładanie terenów zielonych, lecz także zapewniała im odpowiednie fundusze na utrzymanie. Do najbardziej okazałych parków, które założono pod koniec XIX wieku zaliczamy: Stryjski / J. Kilińskiego (1877), Łyczakowski (1884), B. Głowackiego (1892) i T. Wiśniowskiego (1895)13. Za najpiękniejszy park Lwowa uznano zaprojektowany przez miejskiego inżyniera Arnolda Röhringa Park Stryjski, o którym pisano w sposób następujący: […] przypomina czasem upragnioną kobietę, czasem jakąś wiosenną pamiątkę młodości, a czasem którąś z ballad Chopina. Urok, którym ten ogród oddycha, tłumaczy się nie tylko różnorodną pięknością jego widoków, ale także różnorodnym czarodziejstwem uczuć, które budzi. Okolice, gdzie dziewięć lat temu, była wystawa, mają już po trochu wygląd natury „eleganckiej”, zbanalizowanej konwencją. Ale środkowa i przeciwległa część ogrodu są jednym pasmem niespodzianek, budzących zachwyt. Nagłe zakręty, kryjące się za niemi wzgórza i doliny, raptowne wzniesienia i ostre spadki ścieżek, szerokie zielone wąwozy, pełne fantastycznie porozrzucanych świerków, brzóz i topól, wszystko zlewa się w słodką harmonię natury, której podobną stworzyć potrafi tylko jedna ze sztuk, potęgą równa naturze, muzyka. Przychodzi mi zawsze na myśl, że ten cały ogród jest idealnym tłem dla wszystkich radości i wielkich cierpień, słowem dla wielkich tryumfów uczuciowego życia14. 11 F. Papée, Historia miasta Lwowa w zarysie, wyd. II, Lwów – Warszawa 1924, s. 230– 231. 12 Biblioteka Naukowa PAU i PAN w Krakowie (cyt. dalej: BN PAU i PAN), Wycinki prasowe z lat 1903–1935 zebrane przez ks. Fijałka głównie do dziejów Lwowa i jego okolic ze szczególnym uwzględnieniem budownictwa sakralnego, zabytków i kultury miasta, Artykuł prasowy pt. Ogrody lwowskie, 1910, brak miejsca wydania, podpisany: GIBELIN. Lwów 25 września, sygn. 5018. 13 J. Białynia-Chołodecki, Lwów w XIX stuleciu, Lwów 1928, s. 14–15. 14 BN PAU i PAN, sygn. 5018. 260 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. W XIX wieku wiele miast europejskich wkroczyło na ścieżkę industrialnej transformacji. Położenie gospodarcze Lwowa (podobnie jak to miało miejsce w innych miastach Europy) stało się zależne od rozwoju terytorialnego miasta, rozbudowy przedmieść oraz ich dobrego skomunikowania z historycznym i administracyjnym centrum. Europejskie ośrodki o imponujących tradycjach historycznych popadły w impas wtedy, gdy rozwój przemysłu blokował brak niezbędnej ku temu przestrzeni. Różnego typu fabryki, cegielnie, cementownie i inne zakłady produkcyjne wymagały terenów, na których można by wznieść budynki potrzebne do ich założenia. Niezbędne były również place służące do załadunku oraz rozładunku towaru. Podczas, gdy w starych częściach miast brakowało takich terenów, to w innych ich jeszcze nie udostępniono lub nie zostały one powiązane z pozostałymi dzielnicami na tyle dobrze, by do zakładów mogli bez problemu dojeżdżać właściciele, pracownicy oraz kontrahenci. Rozwój terytorialny miast bardzo często odbywał się poprzez przyłączenie do nich przyległych gmin. W Krakowie ów projekt zyskał nazwę „Wielki Kraków” i został z powodzeniem przeprowadzony na początku XX wieku. Pomysł na „Wielki Lwów” po raz pierwszy oficjalnie zgłoszono na posiedzeniu Rady Miasta w dniu 21 stycznia 1901 roku. Debatę w tej sprawie ponawiano jeszcze w latach: 1904, 1908, 1910, 1912, 1914, 1917 oraz 191915. W tym wypadku pojawił się scenariusz zbliżony do tego związanego ze wzmiankowaną wcześniej pożyczką. Trudne przedsięwzięcie odstręczało radnych, którzy nie mieli wystarczająco dużo przekonania do tego pomysłu i środków finansowych na jego realizację. O wiele łatwiej było uznać tę koncepcję za „przedwczesną”16. Większemu zaangażowaniu nie sprzyjał również negatywny stosunek przedstawicieli gmin podmiejskich. Aczkolwiek władze Krakowa spotkały się z tym samym problemem i poradziły sobie z nim o wiele skuteczniej. Mimo oporu sąsiednich gmin – zwłaszcza władz Podgórza – ostatecznie w 1915 roku sfinalizowano projekt „Wielkiego Krakowa”. Dokonano tego poprzez połączenie się Krakowa z Podgórzem, które przez okres ponad stu lat stanowiło odrębne miasto, położone na prawym brzegu Wisły. Wcześniej do Krakowa przyłączono liczne gminy oraz obszary dworskie17. We Lwowie propagatorem „Wielkiego Lwowa” stał się Ignacy Drexler, lecz nie miał on tej siły oddziaływania, którą posiadał prezydent Krakowa Juliusz Leo. Powołany przez Drexlera zespół opracował szczegółowy projekt, który uzasadniono w sposób następujący: „Lwów przestał być siedzibą licznych władz i w rezultacie utracił, cechujący go dotąd, profil miasta wybitnie urzędniczego. W przyszłości Lwów może się przemienić w wielki ośrodek komunikacyjny i handlowy oraz do pewnego stopnia przemysłowy”18. Choć przemawiały za tym racjonalne przesłanki, to aż do wybuchu II wojny światowej nie zdołano w całości zrealizować projektu przyłączenia do Lwowa: Białogorszczy (Lewandówki), Sygniówki, 15 I. Drexler, Wielki Lwów. Le grand Léopol, „Lwów w Cyfrach”, R. XV: 1920, nr 1, s. 62. 16 Ibid. 17 Zob. C. Bąk-Koczarska, Juliusz Leo – twórca wielkiego Krakowa, Wrocław 1986. 18 I. Drexler, op. cit., s. 65. 261 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Kulparkowa, Kozielnika, Krzywczyc, Hołoska Małego, Hołoska Wielkiego, Skniłówka, Lesienic, Laszek Murowanych i Zboiska19. Za połowiczny sukces należy uznać dobre zintegrowanie przedmieść z centrum miasta. Dokonania tego nie można jednak w całości przypisać samorządowi pracującemu w latach 1870–1914. Proces ten zaczął się wcześniej, albowiem w 1857 roku wprowadzony został podział miasta na pięć dzielnic: Śródmieście, Halicka (pierwotna nazwa Przedmieście Halickie), Krakowska (Przedmieście Krakowskie), Żółkiewska (Przedmieście Żółkiewskie) i Łyczakowska (Przedmieście Łyczakowskie). W ocenie Jakuba Lewickiego już na początku XIX wieku zapoczątkowane zostało odsunięcie się nowego centrum w kierunku dawnego starego miasta (Wały Gubernatorskie i Hetmańskie), a następnie na obrzeża20. Zmiany dokonujące się w architekturze i funkcjach pełnionych przez Lwów nie zachwiały pozycją historycznego centrum miasta. Dla lwowian głównym punktem miasta wciąż był Rynek i znajdujący się na nim ratusz. Rosła też (o czym wspomniano wcześniej) popularność Wałów Hetmańskich (obecnie Prospekt Swobody) oraz ulicy Akademickiej (obecnie Prospekt Szewczenki). Lwów będąc miastem stołecznym przyciągał również mieszkańców prowincji. Dla nich (np. z powodu pełnionych funkcji publicznych lub zawodowych) bardzo często o wiele ważniejsze były ośrodki władzy galicyjskiej, mieszczące się w dużej liczbie w Przedmieściu Krakowskim. W tym znaczeniu Lwów miał charakter policentryczny. Jego rozwój przestrzenny przyjął formę promienistą – wieloosiową. Za główne osie miasta możemy uznać wychodzące od Śródmieścia ulice: Żółkiewską, Kurkową, Karmelicką, Łyczakowską, Piekarską, Pańską i biegnące dalej: Zieloną, Jabłonowskich, Stryjską, Halicką, Akademicką, Chorążczyzna, Kopernika i Sykstuską oraz położoną do nich prostopadle Nowy Świat, Majera, Jagiellońską i wychodzącą dalej Mickiewicza, którą wieńczył plac Św. Jura, Kaźmierzowską oraz jej przedłużenie w postaci ulic: Grodeckiej i Janowskiej, a także Słoneczną21. Przedmieścia posiadały nie tylko rozległe tereny, lecz także istotny potencjał demograficzny. Mieściło się w nich wiele szynków i zajazdów (w Łyczakowie popularnością cieszył się np. „Hotel de Laus”). Funkcjonowały tu również place targowe, młyny, browary i cegielnie. W Przedmieściu Żółkiewskim za sprawą Żydów na większą skalę rozwinął się handel detaliczny i hurtowy22. Dla Lwowa poszerzenie terytorium przyniosło nowe perspektywy rozwoju. Dla przedmieść oznaczało to postęp cywilizacyjny, lecz jednocześnie stopniowe zatracenie własnej odrębności (głównie 19 Ibid., s. 62–65. 20 J. Lewicki, Między tradycją a nowoczesnością. Architektura Lwowa lat 1893–1918, Warszawa 2005, s. 37. 21 Plan kr. stoł. miasta Lwowa z uwzględnieniem nowych nazw ulic i placów. 1871; Plan król. stoł. miasta Lwowa. 1894, [w:] Атлас українських історичних міст, т. 1: Львів, за наук. ред. М. Капраля, Київ 2014. 22 A. Krajewski, Lwowskie przedmieścia. Obrazki i szkice z przed pół wieku, Lwów 1909, „Biblioteka Lwowska”, t. 1 (reprint: Warszawa 1990), passim. 262 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. administracyjnej, kulturalnej i architektonicznej). Z problemem tym mierzył się już w 1909 roku Adam Krajewski, autor pracy Lwowskie przedmieścia: A gdy się popatrzymy na eleganckie dziś dzielnice, stawiane na dawnej dziedzinie przedmieszczan; gdy spojrzymy na okazałe kamienice, wille i pałacyki, stojące na miejscu dawnych zapadłych domków parterowych z ogrodami i sadami, pytamy siebie mimo woli: co się stało z mieszkańcami tych domostw zapadłych, gdzie się przeniosły siedziby tych ludzi?23 Zespolenie przedmieść ze starymi dzielnicami było procesem rozłożonym w czasie. Stąd też relatywnie długo utrzymywała się ich odmienność. Brakuje jednak szczegółowych badań, które wyjaśniłyby na ile – jak to wówczas określano – „typy z przedmieść”, to rodzaj mitu lub stereotypu, na ile zaś fakt. Deagraryzacja przedmieść postępowała wolno24. Szybciej za to pojawiły się tam obiekty użyteczności publicznej, sakralne i zabudowa willowa. W przypadku Łyczakowa pierwszorzędną rolę odegrała rozbudowa traktu prowadzącego w kierunku granicy z Rosją, wiodącego przez Brody – jeden z większych ośrodków handlu w Galicji, mieszczący jedną z trzech izb handlowych i przemysłowych działających w tej prowincji. Interesujący nas tutaj trakt przyjął nazwę ulicy Łyczakowskiej (zob. ilustrację poniżej), która do wybuchu II wojny światowej uchodziła za najdłuższą w mieście. Fot. 5. Ulica Łyczakowska, XIX w. 23 Ibid., s. 7. 24 Zagadnienie deagraryzacji miast szerzej omawia K. Meus w artykule pt. Deagraryzacja miast galicyjskich w XIX wieku: na przykładzie Wadowic, „Roczniki Ludowego Towarzystwa Naukowo-Kulturalnego, Oddział w Krakowie” 2011, nr 10/11, s. 160–171. 263 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Do najbardziej przełomowych wydarzeń w historii Łyczakowa zaliczymy założenie na tym terenie w 1786 roku nekropolii, którą nazwano Cmentarzem Łyczakowskim. W krótkim czasie ta nekropolia stała się ważnym symbolem. Pojawiły się na niej okazałe grobowce, uchodzące za wyjątkowe dzieła sztuki. Chowano tu znanych artystów, literatów, naukowców oraz polityków polskich, ukraińskich i niemieckich. W 1880 roku w związku z obchodami pięćdziesiątej rocznicy wybuchu powstania listopadowego samorząd wydzielił dla jego uczestników odrębną kwaterę. Później w ten sam sposób wyróżniono weteranów powstania styczniowego25. Stał się zatem ów Cmentarz celem narodowego pątnictwa Polaków i Ukraińców. Trudną do jednoznacznej oceny konsekwencją tego stanu rzeczy jest fakt, iż Cmentarz Łyczakowski stał się wyraźną dominantą. Lwów zyskał jedną z najpiękniejszych nekropolii Europy, ale stała się ona w zasadzie jedynym znakiem rozpoznawczym dzielnicy. Współcześnie dysponujemy wieloma opracowaniami na temat Cmentarza Łyczakowskiego26. Tymczasem historia samego Łyczakowa i jego mieszkańców należy do najsłabiej opisanych. W wielu opracowaniach Łyczaków, to po prostu synonim Cmentarza. W dzielnicy wzniesiono jeszcze dużą liczbę budynków wojskowych, szpitali i klasztorów. Tym niemniej nie były to obiekty w pełni otwarte na otoczenie, wokół których mogliby integrować się mieszkańcy. Spokojny i na w poły wiejski charakter dzielnicy z dużą ilością zieleni sprawił, że chętnie budowali tam swoje wille zamożni mieszczanie27. Analiza źródeł kartograficznych pozwala wnioskować, że rozwój pozostałych przedmieść odbywał się w sposób bardziej zróżnicowany28. Znakiem rozpoznawczym Żółkiewskiego stał się Kopiec Unii Lubelskiej, którego kamień węgielny poświęcono 11 sierpnia 1869 roku. Pomysł usypania kopca upamiętniającego 300-letnią rocznicę zawarcia unii polsko – litewskiej zgłosił Franciszek Smolka, który w dużej mierze pokrył jego koszty. Radni miejscy włączyli się w tę inicjatywę, a później dofinansowali niezbędne prace geodezyjne i zabezpieczające. Oprócz tego w Przedmieściu Żółkiewskim mieściła się stacja kolejowa Podzamcze, targ koni i drzewa oraz Zakład Wodoleczniczy „Kiselka” (spotykamy też formę zapisu „Kisełka”). Przedmieście Krakowskie wyróżniały gmachy: Sejmu Krajowego, Wydziału Krajowego, Poczty, Politechniki, licznych banków, Kasyna Narodowego, Dom Inwalidów, dworzec kolejowy, słynna cerkiew Św. Jura oraz Park Miejski. Nadto w tej dzielnicy mieściła się siedziba dyrekcji tramwaju miejskiego, zakład gazowy, targ bydła, plac Zbożowy i waga miejska. Oblicze Przedmieścia Halickiego w sposób gruntowny zmieniła otwarta w 1894 roku Wystawa Krajowa, którą zlokalizowano w Parku Stryjskim (Kilińskiego). 25 J. Białynia-Chołodecki, op. cit., s. 15. 26 Pośród nich naczelne miejsce zajmuje pionierskie dzieło Stanisława S. Nicieji pt. Cmentarz Łyczakowski we Lwowie w latach 1786–1986, Wrocław 1988. 27 J. Lewicki, op. cit., s. 39–40. 28 Analiza wykonana na podstawie: Атлас українських історичних міст, op. cit. 264 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Fot. 6. Teren Wystaw Krajowych w XIX w. Ideą Wystaw była prezentacja dorobku rzemiosła, przemysłu i handlu galicyjskiego oraz miejscowych przedsiębiorców, rękodzielników, techników, twórców i artystów. Przedsięwzięcie to wzorowano na wystawach organizowanych w Londynie, Paryżu, Wiedniu i innych europejskich ośrodkach. Rada Miejska partycypowała w nim finansowo. Natomiast urzędnicy Magistratu przygotowali szczegółowe plany sytuacyjne i dotyczące budowy pawilonów oraz zapewnili potrzebną infrastrukturę29. Największym powodzeniem cieszyła się Wystawa z roku 1894. Ściągnęło wówczas do miasta tysiące gości. Przyjechali przedsiębiorcy, by reklamować swój asortyment i szukać kontrahentów. Przy tej okazji swoje zjazdy zorganizowali: technicy, absolwenci dawnej Akademii Technicznej i Politechniki Lwowskiej, literaci, dziennikarze, lekarze, przyrodnicy, członkowie Towarzystwa Pedagogicznego, prawnicy, ekonomiści, oficjaliści prywatni, śpiewacy, ogrodnicy, bartnicy, balneolodzy, kandydaci adwokatury, kupcy, przemysłowcy, młynarze, gorzelnicy, delegaci Kółek rolniczych i leśnicy; odbył się też wiec delegatów miast i II Zlot Sokołów30. Nastąpiło wówczas zjawisko określane w literaturze fachowej mianem „wybuchu miasta”. Pobudzeniu uległa przedsiębiorczość mieszkańców Lwowa i innych ośrodków Galicji. Do użytku oddano wiele nowoczesnych urządzeń składających się na infrastrukturę komunalną. Absolutną sensacją stało się uruchomienie tramwaju elektrycznego, który pierwotnie obsługiwał J. Lewicki, op. cit., s. 106–116. 29 B. Gubrynowicz, M. Rolle, Historya Gazety Lwowskiej 1883–1911, [w:] Stulecie 30 Gazety Lwowskiej 1811–1911, t. I, cz. I: Historya Gazety Lwowskiej 1811–1911 na tle czasopiśmiennictwa galicyjskiego 1773–1811, Lwów 1911, s. 308. 265 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. linię: dworzec główny – Park Stryjski (Kilińskiego). Działalność wystawiennicza trwale została związana z Parkiem Stryjskim. W dwudziestoleciu międzywojennym ulokowano tam Targi Wschodnie. Mieszczące się tam obiekty i urządzenia służyły mieszkańcom nie tylko w trakcie trwania Wystaw, lecz także po ich zakończeniu. Słusznie wnioskował Franciszek Jaworski: Plac powystawowy jednak i Park Kilińskiego dopiero dla przyszłego kronikarza lwowskiego przedstawiać będą wartość wspomnienia. Dzisiaj zanadto tam wre życie, za często opisują je reporterzy i felietoniści, za dużo tamtędy chodzi par zakochanych i zbyt często wreszcie wyznacza tam sobie schadzkę cały Lwów elegancki, ażeby to wszystko brać było można pod kątem wieczności31. Poza tym Przedmieście Halickie uświetniał Uniwersytet Lwowski (w 1920 r. przeniesiony do gmachu dawnego Sejmu Krajowego) oraz Biblioteka Ossolińskich (dziś Lwowska Narodowa Naukowa Biblioteka Ukrainy im. W. Stefanyka). W tej części miasta znajdowały się siedziby: Izby Handlowej i Przemysłowej oraz Sądu Krajowego, a także miejski dworzec budowlany. Popularnym miejscem spacerów stał się Wąwóz Wulecki (podczas II wojny światowej miejsce kaźni polskich profesorów) oraz tzw. Żelazne Wody, czyli park założony w 1894 roku przez Arnolda Röhringa. Nazwa tego parku pochodzi od bijących w nim źródeł zawierających wyczuwalne związki żelaza. We wszystkich dzielnicach wybudowano nowe szkoły. Do czasu reaktywowania samorządu miejskiego, we Lwowie nie było choćby jednego budynku wystawionego specjalnie na cele oświatowe. Po dwudziestu pięciu latach pracy samorządu istniało już 25 szkół z 225 klasami. Uczęszczało do nich 11.105 dzieci32. Zaangażowanie samorządu w sprawy szkolne, to kolejny przejaw jego wpływu na przestrzeń miasta. W tym wypadku mówimy nie tylko o przestrzeni w wymiarze materialnym, lecz także społecznym i kulturowym. Wokół szkół kształtowała się wspólnota uczniów, nauczycieli i rodziców. Stanowiły one inwestycję najlepszą z możliwych, realizowaną z dużym wysiłkiem mimo niełatwej sytuacji finansowej miasta. Inicjowane przez Radę Miejską inwestycje w przestrzeni miejskiej często integrowały mieszczan. Dobrym tego przykładem jest oświetlenie. Powinniśmy je oceniać nie tylko z perspektywy technologicznej, ale także z uwzględnieniem funkcji społecznej, które spełniało. Dzięki niemu wydłużył się czas aktywności mieszczan. Odtąd równie chętnie uczęszczali na spotkania po zmroku. Oświetlone trakty zapełniły się osobami spacerującymi, bądź zmierzającymi na spotkania. Wokół nich wyrosła duża ilość kawiarni, restauracji i klubów. Z kolei w pięknych i zadbanych parkach 31 F. Jaworski, Lwów stary i wczorajszy (szkice i opowiadania), wyd. 2, Lwów 1911, s. 344. J. Wiczkowski, Lwów. Jego rozwój i stan kulturalny oraz przewodnik po mieście, 32 Lwów 1907, s. 66–67. 266 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. wypoczywali rodzice z dziećmi i osoby starsze. Odwiedzano je w celach rekreacyjnych. Gromadzili się w nich pasjonaci zbiorowych pikników i amatorzy przyrody. Na zbiórki przychodzili skauci. Krótko rzecz ujmując dobrze oświetlone trakty i atrakcyjnie wyglądające parki tętniły życiem; umożliwiały ugruntowanie starych i zawiązanie nowych znajomości. Lwowianie wyrażali dumę z odrestaurowanych zabytków. Potrafili jednoczyć wysiłek dla sprawnej realizacji różnorodnych inwestycji. Zarazem nieraz dzieliły ich jałowe spory np. wokół tego, od której strony zacząć remont drogi, czy jaką nawierzchnię na niej wyłożyć. Starano się przy tym korzystać z doświadczeń lepiej rozwiniętych miast (głównie) z terenu monarchii habsburskiej. Dlatego też radni i urzędnicy miejscy nader często wyjeżdżali w delegacje służbowe, podczas których sporządzali rzeczowe sprawozdania i analizy. Ten w sumie pozytywny obraz działań samorządu obciąża jednak to, że za sprawą ordynacji wyborczej z dyskursu postępu wykluczeni zostali ludzie biedni i gorzej wykształceni. Te same przepisy odsunęły od współdecydowania o polityce samorządu dużą cześć ludności ukraińskiej. Tymczasem aspiracje kulturalne i polityczne tej społeczności stale rosły. Niniejsza sytuacja w oczywisty sposób sprzyjała nieporozumieniom, które stanowiły cześć składową narastającego w Galicji konfliktu polsko-ukraińskiego. Poczucie frustracji wśród Ukraińców pogłębiło się także z tego powodu, że polityka zdominowanego liczebnie i politycznie przez Polaków samorządu, miała na celu afirmację ich kultury. Widomym tego znakiem w przestrzeni publicznej stały się pomniki, które wznoszono wyłącznie dla polskich bohaterów narodowych. W tym samym kierunku zmierzały zmiany nazw placów i ulic. Po latach rządów austriackich Sekcja III Rady Miejskiej na posiedzeniu w dniu 13 kwietnia 1897 roku, zgodnie z wnioskiem Magistratu, postanowiła wdrożyć „restytucję historycznych nazw, które istniały w obrębie starodawnego Lwowa”33. Kazimierz Chłędowski zanotował w swoich Pamiętnikach refleksje z pobytu we Lwowie, gdzie zamieszkał przy dawnej ulicy Nowej: „Ulica Nowa nazywa się dzisiaj ulicą Sobieskiego, po nadaniu, bowiem statutu autonomicznego miastu Lwowowi uważała sobie Rada Miejska za obowiązek kasować wszystkie obojętne nazwy ulic, a zaprowadzać ile możności patriotycznie brzmiące nazwy”34. Do tej sytuacji nawiązuje Marjana Dolińska, która zwraca uwagę na to, że lwowskim ulicom nadawano imienia także tych Polaków, których związki z miastem były luźne lub wręcz żadne. Natomiast na zapomnienie skazano postaci ważne dla historii i kultury ukraińskiej. Do wyjątków zaliczymy ulice: Świętego Jura, Świętego Jozafata, Szeptyckich, Szumlańskich, Lewowa, Wachiliewicza i Szewczenka. Tę praktykę władz samorządowych Dolińska nazwała „totalną polonizacją miasta”35. 33 DALO, f. 3, op. 1, Magistrat Miasta Lwowa, Rada Miasta, spr. 4256: Protokoły z posiedzeń Sekcji III Rady Miasta Lwowa za rok 1897. 34 K. Chłędowski, Pamiętniki. Galicja (1843–1880), wstęp i przyp. A. Kot, Wrocław 2006, s. 208. 35 M. Долинська, Львів: простір і мешканці (історико-урбаністичний нарис), вид. 2-ге, виправ. й допов., Львів 2006, s. 79. 267 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Nawet, jeśli uznamy tę opinię za przesadzoną, to pamiętajmy, że została ona sformułowana w związku z problemem realnie istniejącym na przełomie XIX i XX wieku. O wiele bardziej złożona będzie nasza ocena stosunku władz miejskich wobec zjawiska segregacji ludności. Poważnym osiągnięciem samorządu jest wybudowanie na przedmieściach i w Śródmieściu licznych i starannie zaprojektowanych przestrzeni dla pieszych, które umożliwiły interakcje społeczne. Problem w tym, że równocześnie samorząd przyjął dość bierną postawę wobec wyraźnie kształtującego się odwróconego getta. Otóż po dokonanym w 1867 roku równouprawnieniu Żydów nikt oficjalnie nie mógł ich przymusić do zamieszkiwania wyłącznie w wydzielonych kwartałach. Tym bardziej nikt nie śmiał podjąć takich kroków wobec Ukraińców, czy Polaków z najniższych warstw społecznych. Aczkolwiek uboższa ludność żydowska, ukraińska i polska najczęściej nie była w stanie przedostać się poza niewidzialny mur, który oddzielał ich nędzne osiedla od reprezentacyjnych części miasta. Ukraińcy oraz Polacy z niższych warstw społecznych (robotnicy, biedniejsi kupcy i rzemieślnicy, osoby pozostające bez stałego zajęcia, etc.), mieszkali w odległych częściach przedmieść. Często żyli pozbawieni wygód znanych już w centrum miasta. Żydzi tradycyjnie zamieszkiwali przedmieścia: Krakowskie (w jego biedniejszej części) i Żółkiewskie. Parcele i domy w Śródmieściu oraz na terenach z nim sąsiadujących najczęściej przynależały do zamożnych Polaków (nierzadko ziemian i arystokratów) oraz zasymilowanych Żydów. Segregacja odbywała się także w obrębie kamienic. Nawet, jeśli ktoś uboższy zdołał zamieszkać pod bardziej prestiżowym adresem, to najczęściej przynależało do niego mieszkanie pozbawione okien wychodzących na ulicę, zaciemnione, zawilgocone, a nierzadko w suterenach. Naturalnie trudno oczekiwać, by samorząd np. dopłacał biedniejszym mieszkańcom do zakupu lepszych mieszkań lub parcel. Radni i urzędnicy posiadali jednak liczne instrumenty, by w Śródmieściu pojawiły się obiekty integrujące mieszkańców niezależnie od ich narodowości, wyznania czy stanu posiadania. Tej szansy nie wykorzystano. Obok gmachów użyteczności publicznej, obiektów sakralnych (łączyły, ale tylko w obrębie jednego wyznania) i rezydencji bogatych arystokratów, ziemian i mieszczan, w Śródmieściu oraz przylegających do niego częściach miasta na ogół wznoszono: pasaże handlowe, sklepy kolonialne, kawiarnie, restauracje i hotele, przeznaczone dla co najmniej średnio zamożnych. W tych warunkach mniej zamożni mieszkańcy na tym obszarze mieli prawo czuć się wyłącznie gośćmi, w dodatku nie zawsze chcianymi. Tak u wielu z nich narastała frustracja oraz lęk przed nowoczesnością i sprzeciw wobec niej. To wyjaśnia, dlaczego coraz bardziej bogate miasta stały się zapleczem ruchów rewolucyjnych początku XX wieku36. Jeśli w tym kontekście coś podwyższa notowania samorządu, to duża waga, jaką przywiązywano do edukacji (co odnotowano wyżej). Rozwinięcie tego problemu znajdziemy w dwóch wyśmienitych książkach: B. Hamann, 36 Wiedeń Hitlera. Lata nauki pewnego dyktatora, z niem. przeł. J. Dworczak, Warszawa 1999; M. Shore, Nowoczesność jako źródło cierpień, przeł. M. Sutowski, Warszawa 2012. 268 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Wiadomym jest, że dobrze rozwinięta edukacja jest najlepszą drogą do awansu społecznego. Kłopot polega na tym, że Rada Miejska poprzez specyficzny podział subwencji uczyniła z edukacji kolejne narzędzie służące asymilowaniu do kultury polskiej reprezentantów mniejszości narodowych i religijnych. Z tak ukształtowanej oferty oświatowej wielu z nich nie chciało lub nie mogło skorzystać. Zresztą obok czynnika ekonomicznego, to właśnie względy kulturowe decydowały o tym, że w centrum miasta Ukraińcy i niezasymilowani Żydzi mieli prawo czuć się wyobcowani. Była to przestrzeń zdominowana przez polskość wyrażaną poprzez: język, nazwy ulic i placów, zwyczaje oraz świątynie Kościoła rzymskokatolickiego. Wnioski końcowe. W latach 1870–1914 samorząd Lwowa wywarł bardzo duży wpływ na zmiany dokonujące się w przestrzeni publicznej miasta. O znaczeniu tego oddziaływania decyduje nie tylko jego skala i rozległość prowadzonych wówczas prac, ale też to, że także dziś w niemałym stopniu decydują one o obliczu Lwowa (przede wszystkim w jego najstarszej części). Projekty inicjowane, obsługiwane i finansowane przez samorząd zapewniły miastu skok cywilizacyjny. Na przełomie XIX i XX wieku Lwów aspirował do grona najlepiej rozwiniętych pod względem infrastrukturalnym miast Europy. Widoczne są zaległości dzielące to miasto już nie tylko od Londynu, Paryża, czy Wiednia, ale także od Pragi, Brna lub Grazu. Nie zmienia to faktu, że kolejne inwestycje, tego rodzaju, co: nowoczesne oświetlenie, wodociągi, kanalizacja, nowe drogi i trakty dla pieszych, a następnie rozbudowa transportu miejskiego, budowa szkół i zakładanie parków miejskich, powoli acz konsekwentnie zbliżały Lwów do czołowych ośrodków. Wysoką ocenę całokształtu osiągnięć samorządu pomniejsza asekuracyjna i w wielu momentach mało dynamiczna praca radnych i urzędników miejskich. Pamiętajmy też, że to władze austriackie zapoczątkowały szereg korzystnych dla miasta zmian cywilizacyjnych. Na ich polecenie rozebrano stare umocnienia i mury obronne. Zaczęto budować nowe drogi, place i trakty dla pieszych. Zlikwidowano znajdujące się w obrębie miasta cmentarze przykościelne. Choćby tylko na marginesie wypada dodać, że to w czasie panowania austriackiego w zanarchizowanym wcześniej mieście, pojawili się profesjonalni urzędnicy, władni wcielać te wszystkie rozwiązania w życie. Biorąc zaś pod uwagę to, że działający od dekady lat 70. XIX wieku samorząd pilnie obserwował przeobrażenia dokonujące się w Wiedniu i niejednokrotnie wzorował się na nich, to skala wpływu rządów austriackich na przestrzeń Lwowa okaże się większa niż się powszechnie uważa. Wygląd Przedmieścia Krakowskiego, który uchodził za najbardziej reprezentacyjną dzielnicę, dowodzi natomiast tego, że nie bez znaczenia były inwestycje dokonywane przez władze krajowe (galicyjskie) oraz kapitał prywatny. Wszakże największe budynki w tej dzielnicy wzniesiono bez zaangażowania finansowego gminy. Z uwagi na ograniczony zakres objętościowy i tematyczny niniejszego artykułu, pominięta w nim została rola kościołów oraz związków wyznaniowych (chodzi tu głównie o trzy religie: rzymskokatolicką, greckokatolicką oraz mojżeszową). Posiadały one niebagatelny wpływ nie tylko na modelowanie przestrzeni w wymiarze 269 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. materialnym, lecz także – a raczej przede wszystkim – na wypełnienie jej treścią duchową. O ile więc samorząd należy uznać za pierwszorzędne ogniwo decydujące o obliczu rozwijającego się Lwowa, to mamy tu do czynienia z bardziej złożonym systemem. Współtworzyły go władze krajowe, co jest typowe dla ośrodków stołecznych, a także kościoły i związki wyznaniowe oraz przedsiębiorcy. Ten model poświadcza także to, że Lwów wkroczył na ścieżkę industrialnego i kapitalistycznego rozwoju. The influence of Lviv self-government on the public space of the city (1870–1914) Łukasz Tomasz SROKA Pedagogical University of Cracow, Institute of History and Archive Studies, Department of History of XIXth Century, 2 Podchorążych str., Kraków 30-084, Poland

In 1870–1914 years the organs of Lviv self-government had considerable influence on the changes in the public space of the city. The projects that were initiated, administered and financed the civilization leap to the city. On the turn of XX century Lviv entered the cluster of the best developed cities from the infrastructure point of view. Such investments as modern lighting, sewerage and plumbing, new roads and sidewalks, and further development of urban transport, construction of schools and building of city parks, slowly but steadily approximated Lviv to the level of primary urban centers. The high estimation of whole complex of city self-government achievements was slightly diminished by little dynamic work of council and city officials, their desire to get reinsured. When regarding the valid since 1870th years Lviv self-government and its attentive observation of converting in Vienna as an example to follow, it will appear that Austrian influences on Lviv space were much more than it was considered. Keywords: Lviv self-government in 1870–1914 years, the public space of the city, modernization. 270 Ł. T. Sroka ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 251–271. Вплив самоврядування Львова на публічний простір міста (1870–1914) Лукаш Томаш СРОКА Педагогічний університет ім. Комісії національної освіти в Кракові, Інститут історії та архівістики, Кафедра історії ХІХ століття, ul. Podchorążych 2, Kraków 30-084, Польща

У 1870–1914 роках органи самоврядування Львова мали значний вплив на зміни в публічному просторі міста. Проекти, що були ними ініційовані, адміністровані та фінансовані, забезпечили місту цивілізаційний стрибок. На зламі ХІХ–ХХ ст. Львів увійшов до ґрона найкраще розвинених з погляду інфраструктури міст. Такі нововведення, як сучасне освітлення, каналізація і водопровід, нові дороги й тротуари, а далі розбудова міського транспорту, спорудження шкіл і закладання міських парків, повільно, але неухильно наближали Львів до рівня першорядних міських центрів. Високу оцінку всього комплексу досягнень міського самоврядування трохи зменшує малодинамічна в багатьох випадках робота радних і міських чиновників, їхнє бажання перестраховуватися. А беручи до уваги те, що чинне від 1870-х років міське самоврядування Львова уважно відстежувало перетворення у Відні й неодноразово на них взорувало, то виявиться, що австрійські впливи на простір Львова були більшими, ніж прийнято вважати. Ключові слова: самоврядування Львова у 1870–1914 рр., публічний простір міста, модернізація. 271 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Visnyk ISSN 2078-6107. of the Вісник Lviv University. Львівського Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 272–309.С. 272–309. Спецвипуск. УДК 323.39(477.83-25)„19” Представники політичної еліти Галичини у Львові початку ХХ століття: між офіційним і приватним простором Олена АРКУША Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України, відділ новітньої історії, вул. Козельницька 4, м. Львів 79026, Україна

Одним із наслідків статусу Львова як столиці австрійської провінції Галичини стало зосередження в місті яскравих політиків і державних діячів. Використовуючи можливості роботи в інституціях державної влади, вони водночас діяли як лідери національних рухів. Наголос на національних інтересах став у цей час неодмінною умовою успішної політичної кар’єри. Наростання українсько-польських суперечностей суттєво стримувало формування політичної еліти провінції як цілісності. У статті на основі біографій Олександра Барвінського, Міхала Бобжинського, Станіслава Ґломбінського, Влодзімєжа Козловського, Костя Левицького, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Анджея Потоцького здійснено спробу порівняти тогочасних польських та українських політичних лідерів, беручи до уваги не лише їхні політичні погляди і діяльність, а й приватний простір, родинні й товариські середовища та пов’язані з ними життєві стратегії. Таке порівняння, яке показує закритість національних просторів, дає змогу краще зрозуміти, чому компроміси між українськими й польськими політиками в той період виглядали настільки недосяжними. Національні лідери були зосереджені на пошуках втраченої вітчизни, яку прагнули здобути. Після здійснення цієї мети львівські політичні еліти мусили поступитися столичною першістю незалежно від того, де би Львів опинився – серед польських чи українських міст. Австрійський проект Львова як космополітичної столиці програв національним версіям не в останню чергу тому, що серед провінційної політичної еліти не було зацікавлених у його здійсненні. Ключові слова: Львів початку ХХ ст., українські політики Галичини, польські політики Галичини, повсякденне життя, ідентичність. Набуття Львовом статусу центру австрійської провінції Галичини відіграло переломну роль у розвитку міста, відкривши перед ним широкі перспективи перетворення в новочасний мегаполіс. Тогочасна Галичина була великим адміністративним утворенням: за матеріалами перепису населення 1910 року в © Аркуша О., 2016 272 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. ній проживало 8 025 675 мешканців 1 . Звісно, управління таким краєм супроводжувалося чималими викликами, а водночас відкривало столичному місту значні перспективи для розвитку. Ці можливості були використані не відразу. Ще наприкінці 1860-х років один з найвідоміших польських письменників і публіцистів ХІХ століття Юзеф Іґнацій Крашевський стверджував, що Львів, незважаючи на статус, ще „не має обличчя столиці”, і порівнював місто з чотирнадцятирічною панянкою, з якої ще важко сказати, що виросте2. Однією з важливих причин такого стану цей автор, з-поміж іншого, вважав амбіції Кракова, через які дві частини Галичини лише „намагаються поєднатись, але не можуть”. Такий дуалізм, стверджував він, зумовлював дроблення краю, коли кожне більше місто починало активно формувати навколо себе власний світ, а в підсумку – сторонні особи й навіть вихідці з інших реґіонів колишньої Речі Посполитої не почували себе в ньому як „удома”. Ключем до розуміння цієї ситуації Ю. І. Крашевський називав історичну пам’ять. Саме через спогади про минуле, на думку письменника, занепад Кракова мав у собі „щось трагічно велике”, що змушувало рахуватися з його інтересами навіть попри зведення австрійською владою міста до ролі укріпленої фортеці, яка гальмувала його модернізацію. Натомість Львів, хоча й був старовинним містом, однак не мав у минулому такої ситуації, яка б перевищувала його становище в підавстрійській Галичині3, і в цьому полягав його історичний шанс. За відсутності переконливої історичної традиції наповнення формального столичного статусу Львова реальним змістом аж ніяк не було чимось таким, що давалося само собою і не мало альтернатив. Сприятливі передумови для наближення Львова до рівня європейських столиць склалися щойно на зламі ХІХ–ХХ ст. – у період, який з легкої руки французьких літераторів увійшов в 1 Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych wydawane przez Krajowe Biuro Statystyczne / Pod red. Prof. Dra T. Pilata. T. XXIV, zesz. 3: Materiały statystyczne do reformy sejmowej ordynacyi wyborczej. Zestawił Dr M. Nadobnik. Lwów, 1912. Tabl. 4. 2 Цит. в ориґіналі: „Miasto Lwów, przybywającemu doń choćby z Krakowa, przedstawia się odrazu w barwach najzupełnie odmiennych i sobie tylko właściwych. Stare, nie ma prawie znamion swej starożytności, stołeczne, niema fizyognomji stolicy, ruchawe odżywia swą elegancyą żywiołami wiejskiemi, a w ogóle na szacie nosi znamiona źle ukrywanego ubóstwa. Wygląda on jak te panienki, które z czasem na bardzo ładne wyrosnąć mogą, ale w czternastu leciech, z tego Backfischu poznać trudno, co wykwitnie. W takiej właśnie epoce wzrostu i rozwoju znajduje się Rusi Stolica. Ma też wszystkie wady i przymioty młodzieńcze, porywczość, zapał, niecierpliwość, umiłowanie rzeczy błyskotliwych i wrzawy – dużo ognia i szlachetnego popędu… brak taktu i powagi. Na każdy wyraz wielki i ideę brać się daje, każdej potwarzy uwierzyć gotowe. A kto chce je prowadzić, byle umiał namiętności pogłaskać” ([Kraszewski J. I.]. Galicja // Z roku 1868. Rachunki. Przez B. Bolesławitę. Poznań, 1869. S. 460–461). 3 Ibid. S. 263–266. Про намагання еліт Кракова продовжувати традицію „столичного королівського міста” також див.: Grodziski S. Z dziejów starań o prymat Krakowa w Galicji // Studia Galicyjskie. Rozprawy i przyczynki do historii ustroju Galicji / Redakcja i słowo o autorze G. Nieć. Kraków, 2007. S. 373–377. 273 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. історію Європи як fin de siècle4. „Кінець століття” став особливим також для Габсбурзької монархії, яка намагалася протиставити власну високу культуру традиційно привабливим центрам, передусім Парижу, знайти свій шлях у поєднанні непоєднуваних провінційних спільнот, впорядкувати навколишній хаос у гармонію з потенціалом розвитку5. Взірцем для формування провінційних метрополій у Габсбурзькій монархії був більш як двохмільйонний Відень, що напередодні Великої війни став шостим за чисельністю містом світу. Атмосфера Відня утверджувала тріумф лібералізму, космополітизму й креативних перетворень6. Саме таким ідеям була підпорядкована внутрішня політика держави: втікаючи від політичних протистоянь, керманичі Габсбурзької монархії намагалися відтіснити гострі суперечності, зокрема національні, в кордони провінцій, тим самим ніби підкреслюючи їхню другорядність. Натомість об’єднувати монархію мали спільні великі проекти неполітичного характеру. За прем’єра Ернеста Кьорбера (1900–1904) австрійський уряд намагався дати імпульс економічному розвитку та зрівнянню реґіонів шляхом великих інвестиційних проектів з державного бюджету. Проекцією цих процесів у Галичині стала ідея „великого Львова”, яка мала піднести місто до рівня європейських столиць. Наприкінці ХІХ ст. міська влада отримала значну позику з державного бюджету. Завдяки залученню інвестицій на зламі ХІХ–ХХ ст. зовнішній вигляд міста змінювався: було розширено водопровідну мережу, завершено перекриття Полтви, збудовано міське газове підприємство, електростанцію на Персенківці, що дало змогу розвинути маршрути електричного трамваю, поставлено заключні акценти у формуванні нового центру міста (споруджено будівлі Міського театру, Художньо- промислового музею, торгівельно-розважальний Пасаж Міколяша). Підтвердженням швидкого розвитку Львова стала динаміка чисельності його населення: упродовж 1900–1910 рр. воно зросло зі 159 877 до 206 113 осіб, у тому числі т. зв. цивільне населення (без військових) – зі 149 544 до 195 796 осіб7. 4 Утвердження цього терміна пов’язують з кількома однойменними творами французьких авторів, що з’явилися на зламі 1880–1890-х років (Jouvenot F., Micard H. Fin de siècle. Pièce en quatre acts. Paris, 1888; Callier H. Fin de siècle. Paris, 1889; Ricard J. Histoires fin de siècle. Paris, 1890; Virmaitre Ch. Dictionnaire d’Argot. Fin de siècle. Paris, 1894; та ін.). 5 „Кінцю століття” у Відні присвячена монографія американського історика Карла Шорске: Schorske C. Fin de siècle. Vienna–New York, 1981. 6 Purchla J. Kraków i Lwów w okresie nowoczesności // Kraków i Galicja wobec przemian cywilizacyjnych (1866–1914). Studia i szkice: Prof. F. Ziejce na siedemdziesiąte urodziny / Red. K. Fiołek, M. Stala. Kraków, 2011. S. 226–227. 7 Wnęk K., Zyblikiewicz L. A., Callahan E. Ludność nowoczesnego Lwowa w latach 1857–1938. Kraków, 2006. S. 217; Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych wydane przez Krajowe Biuro Statystyczne pod red. Prof. d-ra T. Pilata. T. XXIV, zesz. I: Najważniejsze wyniki spisu ludności i spisu zwierząt domowych według stanu z d. 21 grudnia 1910 r. Podali dr S. Kasznica i dr M. Nadobnik. Lwów, 1911. S. 24. 274 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Символічним визнанням успіхів модернізації Львова став візит до міста на початку вересня 1904 р. австрійського прем’єра Е. Кьорбера, який всіляко демонстрував захват змінами: „Львів швидкими кроками рухається вперед; чимало публічних закладів блищать ще свіжим лаком і досконало оснащені. […] давнє господарство, яке вже неможливо підтримувати, сходить зі сцени, натомість гору бере ретельний порядок, а наступне покоління буде змушене рахуватися зі Львовом як із вогнищем великого руху між Заходом і Сходом”8. Сучасники доволі одностайно підкреслювали, що Львів зламу ХІХ– ХХ ст. врешті усвідомив свій столичний статус. Характеризуючи стрімкі зовнішні перетворення в місті, зокрема покращення умов для життя його мешканців, кореспондент варшавського часопису „Słowo” відзначав, що навіть більшою мірою змінилося „духовне обличчя” міста, „повіяло свіже повітря”, зріс загальний інтелектуальний рівень – Львів став містом, в якому є рух і життя9. Іншим важливим аспектом утвердження столичного статусу Львова було визнання його лідерства з-поміж інших галицьких міст, ширших можливостей, які відкривалися перед його мешканцями, насамперед у втіленні політичних і матеріальних амбіцій. Саме зі зламу ХІХ–ХХ ст. у галицькій пресі й приватній кореспонденції можна простежити визнання того факту, що ритм життя і спосіб вирішення проблем дедалі більше відрізняють Львів від інших галицьких міст. „Це місто дуже вигравало порівняно з Краковом, – згадував про тогочасний Львів польський дипломат Альфред Висоцький, який розпочинав кар’єру чиновника в Галицькому намісництві. – Люди були веселішими, жвавішими, працьовитішими, любили розважитися з фантазією і завжди – на противагу цнотливому Кракову – в товаристві жінок, у яких відчувалася домішка східної 8 Ширший варіант промови Е. Кьорбера у версії польської преси: „Lwów szybkimi krokami posuwa się naprzód; wiele pulbicznych zakładów błyszczy jeszcze pokostem świeżości; posiadają też one wyborne urządzenia. Pod tym względem nie ma na szczęście różnicy pomiędzy ludami kulturnymi; każdy naród przyswaja sobie chętnie zdobycze drugiego, nie pytając o pochodzenie. Mimo to wam, na dalszym Wschodzie, nie tak to łatwo jak innym miastom, którym formalnie wszystko znoszą do domu. Nie wolno przytem zapominać, że ludność nie jest bogata, że tylko ciężką pracą zdobywa sobie środki, jakich domaga się pojęcie nowoczesnego miasta. Tem większe uznanie należy się stolicy Galicyi za jej rozwój w ostatnich lat dziesiątkach, tem szczerzej godzien pochwały ów duch publiczny, który nieustannie dąży do wyrównania różnic. Mieszkają tu obok siebie dwa szczepy i z niejednej gorącej głowy strzeli od czasu do czasu iskra, ale olbrzymia większość czuwa nad tem, aby nie powstał stąd pożar. Kwitnący handel dawno już rozsiadł się w tem mieście, obecnie przychodzi zwolna kolej na przemysł, stosunki kredytowe przystosowują się do wzorów potężnie rozwiniętych krajów, dawna niemożliwa do utrzymania gospodarka schodzi z widowni, natomiast zaś bierze górę ścisły porządek, a pokolenie, które przyjdzie, będzie musiało liczyć się ze Lwowem jako z ogniskiem wielkiego ruchu pomiędzy Zachodem i Wschodem. Rządowi bardzo leży na sercu dobro stolicy Królestwa Galicyi; może ona liczyć zawsze na jego poparcie, ilekroć zechce uczynić nowy krok naprzód” (Dr. Koerber we Lwowie // Słowo Polskie (Lwów). 1904. Nr 411. 1 września). 9 Lwów dzisiejszy // Dziennik Polski (Lwów). 1903. Nr 39. 24 stycznia. 275 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. крові. […] Загальна заможність також була вищою, ніж у Кракові. Міщани заробляли маєтки на торгівлі з багатими землевласниками. Близько був Борислав, де не раз несподіваний вибух нової нафтової свердловини перетворював випадкового учасника на багатія. Намісництво і Крайовий виділ як останні інстанції крайової державної адміністрації й автономії давали численним адвокатам і нотаріусам можливості доброго заробітку, словом, життя було значно легшим. […] Львівська суспільність була проґресивнішою, ніж краківська, активнішою і переважно щиро демократичною та загалом хотіла мирно й лояльно співіснувати з урядом держави-загарбника в щирому переконанні, що ця політична позиція в тогочасних умовах була цілком слушною та корисною”10. На тогочасні суспільні настрої впливало й те, що Габсбурзька монархія протягом останніх десятиліть не переживала значних політичних катаклізмів – війн, революцій чи повстань. Це давало змогу багатьом планувати життя, орієнтуючись на державні кар’єри. Стабілізація життя й зрозумілі для середнього класу правила гри нібито наочно підтверджували тріумф польської політики „органічної праці” в Галичині. І хоча Відень у галицькому дискурсі зазнавав чимало нищівної критики, що цілком відповідало сформованій ще в останній чверті ХІХ ст. австрійським урядом політиці „помірного невдоволення” у провінціях, усе ж чимало яскравих діячів обирали для себе кар’єру австрійського політика. Шукаючи можливості реалізувати себе, молоді амбітні особистості з усієї провінції стікалися до Львова, де ставали чиновниками, політиками, науковцями, журналістами, підприємцями. Під гаслом політичної доцільності з найближчого конкурента Кракова до столиці рекрутували політичні й адміністративні таланти. Відображенням тогочасних настроїв можна вважати реакцію польського аристократичного середовища Кракова на призначення Анджея Потоцького в 1901 р. маршалком Галицького сейму. Від’їзд Потоцьких сприйняли як „поразку” для Кракова, однак при цьому зауважували, що є міркування вищого порядку, перед якими локальні інтереси мусять поступитися11. 10 Цит. в ориґіналі: „Miasto to bardzo zyskiwało na porównaniu z Krakowem. Ludzie byli weselsi, żwawsi, procowitsi. Lubili zabawić się z fantazją i zawsze – w przeciwieństwie do cnotliwego Krakowa – w towarzystwie kobiet, w których odczuwało się przymieszkę krwi wschodniej. […] Ogólna zamożność była też większa aniżeli w Krakowie. Mieszczaństwo dorabiało się fortun na handlu z bogatym ziemiaństwem. Borysław był blizko, gdzie nieraz niespodziany wybuch nowego źródła naftowego przemieniał przypadkowego udziałowca w bogacza. Namiestnictwo i Wydział Krajowy jako ostatnie instancje administracji państwowej i autonomii dawały licznym adwokatom i rejentom możność sutych zarobków, słowem życie było o wiele łatwiejsze. […] Społeczeństwo Lwowa było bardziej postępowe aniżeli krakowskie, bardziej aktywne i w przeważnej swej większości szczerze demokratyczne, lecz chciało na ogół współżyć zgodnie i lojalnie z rządem państwa zaborczego w szczerym przekonaniu, że jest to stanowisko polityczne w ówczesnych warunkach słuszne i korzystne” (Wysocki A. Sprzed pół wieku. Kraków, 1956. S. 118–119). 11 Archiwum Narodowe w Krakowie (далі – ANKr), Oddział I – akt staropolskich grodzkich i ziemskich, archiwów rodów i rodzin, kolekcji i zbiorów, Archiwum Krzeszowickie 276 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Чиновницький апарат у столиці Галичини на зламі ХІХ–ХХ ст. швидко зростав. Австрійська політична еліта, навіть провінційного рівня, безумовно мала б ставати чинником інтеґрації, адже такою була її природа, призначення й вимоги до неї з боку державної влади, яка намагалася стримувати політичну активність чиновників у сферах, які прямо не служили інтересам Габсбурзької монархії. Орієнтація на Відень як джерело культурних взірців і „машина бюрократичної держави” перетворювали міста монархії в малі копії Відня, одночасно змінюючи концепцію міста-фортеці, покликаного захистити мешканців, на відкрите місто, в якому можна було як загубитися, так і вирізнитися, змінити життя, отримати значно ширші можливості12. Звісно, віднайти себе в місті, яке стрімко розвивалося, було психологічно складно – і це рівною мірою стосувалось як селянина, що йшов у місто на заробітки, так і польського аристократа, який теж стикався у Львові з явищами, до яких не був готовим. Нові мешканці Львова часто зберігали тісні зв’язки з родинною місцевістю, незважаючи на те, чи очікував їх там аристократичний маєток, парафіяльний дім священика або й селянська хата. Для політиків, навіть найвищого рівня, призначення чи обрання на певну посаду ще не означало переїзду у Львів, а перебування в столиці вони розглядали в категоріях непостійності. Тимчасовість зв’язку зі Львовом позначалася насамперед на приватному просторі, зменшуючи лінії дотику до мінімуму. Інтеґраційним і в цьому сенсі космополітичним функціям державної бюрократії протистояли інтереси національних рухів, які, спираючись на австрійську конституцію, розхитували стабільність держави13. Розглянувши формування публічного міського простору Львова, Маркіян Прокопович дійшов висновку, що від часу конституційних перетворень у Габсбурзькій монархії 1860-х років Львів став полем битви між його головними етнічними групами за політичне представництво, а громадський простір міста одночасно уміщував два великі проекти – імперію та націю14. Польсько-українські суперечності Potockich, rkps 546, k. 358, 353 (Лист Ружі Тарновської до Катажини Потоцької, Краків, 26 жовтня 1901 р.). 12 Purchla J. Kraków i Lwów w okresie nowoczesności… S. 233. 13 Особливо категорично протистояння імперського й польського національних проектів у Львові почали оцінювати вже в ІІ Речі Посполитій. Польський історик Юзеф Бялиня-Холодецький, підсумовуючи історію Львова ХІХ ст., стверджував: „Gdy władze austrjackie usiłowały uczynić Lwów stolicą ucisku, stał się gród ten własną mocą stolicą odporu i obrony, wzorem pod tym względem dla wszech obszarów Wschodniej Małopolski” (Białynia Chołodecki J. Lwów w XIX stuleciu. Lwów, 1928. S. 32). З українського боку такі антиавстрійські висловлювання були характерні для москвофілів – О. Мончаловського, С. Ваврика та ін., які розглядали історію реґіону в контексті протистояння слов’янського (руського) і германського світів. 14 Prokopovych M. Habsburg Lemberg. Architecture, Public Space, and Politics in the Galician Capital, 1772–1914. West Lafayette, Indiana, 2009. 277 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. ускладнювали інтеґраційні функції Львова, які місто мало виконувати як столиця краю. Львів, хоча й набув на початку ХХ ст. характеру „космополітичної метрополії”, однак, на відміну від Праги, не виконував інтеґраційної функції і не став у цей час національною столицею, бо „не існувало галицького народу”15. Польсько-український конфлікт насичував суспільний клімат Львова відчуттям тимчасовості16. Хоча на початку ХХ ст. галицька автономія, на перший погляд, ще зберігала чимало ознак польського краю, польські політики усвідомлювали хиткість свого становища в місті, яке, за висловом Станіслава Ґломбінського, було „ніби островом, найгустіше заселеним поляками”17. Арґументи українців, які доводили, що їхні впливи в місті зростатимуть, було важко заперечувати18. Задум цієї роботи полягає в тому, аби – визначивши за предмет аналізу офіційний/публічний і приватний/індивідуальний простори представників політичної еліти Галичини, які на початку ХХ ст., обіймаючи посади в органах державної влади, жили і працювали у Львові, – порівняти верхівку політичного світу тогочасних поляків і українців та встановити, чому політичне порозуміння між ними виглядало тоді таким недосяжним. Попри те, що в кар’єрах багатьох чільних українських політиків видно „польський слід”, аналіз офіційного й приватного листування цих діячів показує, що прямі стосунки між першими особами українського і польського політичних світів були в той час неймовірно утрудненими. Розбіжності національних, партійних та ідейних інтересів не пояснюють такий стан достатньо вичерпно. Для повноти картини її потрібно доповнювати аналізом приватного життя і досвіду цих людей, який, у підсумку, не давав змоги їм порозумітися. У накладенні на міський простір Львова, який у даному випадку виступає як місто-столиця, що акумулює енерґію провінції для її нібито вищих інтересів, це призводить до тези про функціонування в місті фактично паралельних польського та українського як офіційного, так і приватного просторів. У точках дотику й перетину вони мало змінювали одне одного, що не відповідало головному напряму розвитку галицького суспільства, який задавали саме українсько-польські відносини. 15 Purchla J. Kraków i Lwów: zmienność relacji w XIX i XX wieku // Kraków i Lwów w cywilizacji europejskiej. Materiały międzynarodowej konferencji zorganizowanej w dniach 15–16 listopada 2002 / Red. nauk. J. Purchla. Kraków, 2003. S. 87. 16 Докладніше див.: Аркуша О. Місце Львова в дискусіях про національний характер Східної Галичини на зламі ХІХ–ХХ століть // Львів: місто – суспільство – культура: Зб. наук. праць / За ред. О. Аркуші й М. Мудрого. Львів, 2012. Т. 8. Ч. 1: Влада і суспільство. (Вісник Львів. ун-ту. Сер. істор. Спец. вип.’2012). С. 365–410. 17 Głąbiński S. Ludność polska w Galicyi wschodniej. Referat wygłoszony na I. wiecu narodowym we Lwowie dnia 1. czerwca 1903 r. Lwów, 1903. S. 20. 18 Міста Східної Галичини // Дїло (Львів). 1906. Ч. 1. 2 (15) січня; Наші меншости по великих містах // Дїло. 1906. Ч. 2. 3 (16) січня. 278 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. В основу статті покладено біографії Анджея Потоцького (1861–1908; маршалок Галицького сейму, галицький намісник)19, Міхала Бобжинського (1849– 1935; віце-президент Крайової шкільної ради і галицький намісник)20, Станіслава Ґломбінського (1862–1941; депутат Галицького сейму, голова польського Кола в австрійському парламенті, міністр залізниці, лідер Сторонництва національної демократії, професор Львівського університету)21, Влодзімєжа Козловського 19 Tarnowski S. Andrzej Potocki. Wspomnienie pośmiertne, Kraków, 1908; Демкович- Добрянський М. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини. 1903–1913. Рим, 1987 (Видання Українського католицького університету св. Климента папи. Т. LIX); Partacz Cz. Od Badeniego do Potockiego. Stosunki Polsko-Ukraińskie w Galicji w latach 1888– 1908. Toruń, 1996; Korusiewicz A. W. Panowie na Krzeszowicach. Kraków, 2005; Korusiewicz A. W. Cesarski i Królewski Namiestnik. Życie i działalność polityczna Andrzeja hrabiego Potockiego. Kraków, 2008; Wernichowska B. Kardy i kokardy. Opowieść o hrabinach Potockich. Kraków, 2009; Аркуша О. Анджей Потоцький: біографія політика на тлі українсько-польських відносин. Частина перша: Формування політичної кар’єри // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2009. Вип. 44. С. 107–162; Аркуша О. Анджей Потоцький: біографія політика на тлі українсько-польських відносин. Частина друга: Галицький намісник // Там само. 2010. Вип. 45. С. 169–282. Основні збірки рукописних матеріалів родини Потоцьких зберігаються в: ANKr, Oddział I, Archiwum Krzeszowickie Potockich; Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD), Archiwum Potockich z Łańcuta. Документи про діяльність А. Потоцького як галицького намісника зберігаються в: Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 146 (Галицьке намісництво). 20 Łazuga W. Michał Bobrzyński. Myśl historyczna a działalność polityczna. Warszawa, 1982; Łazuga W. Ostatni Stańczyk. Michał Bobrzyński – portret konserwatysty. Szczecin, 2005; Аркуша О. Міхал Бобжинський та українське питання в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2000. Вип. 35–36. С. 168–206; Łazuga W. Kalkulować… Polacy na szczytach c. k. Monarchii. Poznań, 2013. М. Бобжинський був автором праць з історії Польщі, написаних у руслі краківської історичної школи, працював професором Яґеллонського університету. Одним з основних джерел для вивчення біографії М. Бобжинського є його опубліковані спогади: Bobrzyński M. Z moich pamiętników / Oprac. A. Galos. Wyd. 2. Wrocław, 2006. T. 1–2. Свою рукописну спадщину М. Бобжинський віддав на зберігання Яґеллонській бібліотеці із застереженням про початок використання через 25 років після його смерті. Рукописи упорядковував Станіслав Естрайхер. Ця колекція зберігається в: Biblioteka Jagiellońska, Oddział Zbiorów Specjalnych, Sekcja Rękopisów, Teki M. Bobrzyńskiego. Там само зберігаються спогади сина М. Бобжинського – Яна (Zwierciadło. Pamiętnik z ćwierćwiecza w służbie Ojczyzny. Przyb. 37/1969), а також невістки Марії з Пайґертів (Życie zmiennym jest. Przyb. 84/1958). 21 Galos A. Głąbiński Stanisław // Polski Słownik Biograficzny. Wrocław; Warszawa; Kraków, 1959. T. VIII. Zesz. 36. S. 102–105; Stanisław Głąbiński o ustroju państwa Polskiego i parlamentaryzmie / Wstęp, wybór i oprac. J. Kornaś. Warszawa, 1999; Kowalczyk A. Stanisław Głąbiński wobec kwestii ukraińskiej w latach 1902–1939 // Polacy i sąsiedzi – dystanse i przenikanie kultur / Zbiór studiów pod red. R. Wapińskiego. Gdańsk, 2001. Cz. II. S. 163–176; Wątor A. Narodowa Demokracja w Galicji do 1918 roku. Szczecin, 2002; Аркуша О. Польські 279 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Анджей Потоцький Євген Олесницький (1858–1917; депутат Галицького сейму, лідер польського клубу „Центр”, депутат австрійського парламенту, голова Галицького господарського товариства, віце- президент польського Центрального виборчого комітету, ініціатор руху самоорганізації поляків у Східній Галичині)22. З боку українських політиків у статті взято до уваги біографії українських депутатів Галицького сейму та австрійського парламенту, лідерів українського парламентського представництва: націонал-демократи та українське питання в Галичині на початку ХХ століття // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2005. Вип. 39–40. С. 149–202. С. Ґломбінський був автором наукових праць у ділянці соціально-економічних відносин, прихильником так званої історичної школи, яка акцентувала на ролі народу у створенні матеріальних благ; видавав брошури на політичні теми. Опубліковано спогади С. Ґломбінського (Głąbiński S. Wspomnienia polityczne. Pelpin, 1939 (Wyd. 2: Warszawa, 2007); Głąbiński S. Wspomnienia polityczne. Tom uzupełniający. Londyn, 1986) і його сина, відомого журналіста (Głąbiński S. W cieniu ojca. Warszawa, 2001). Архівного фонду С. Ґломбінського немає; його особова справа як професора Львівського університету зберігається в: Державний архів Львівської області, ф. 26 (Львівський університет), оп. 5, спр. 441. 22 Feldman W. Stronnictwa i programy polityczne w Galicyi 1846–1906. Kraków, 1907. T. 1. S. 227–242; Аркуша О. Українсько-польські відносини у Східній Галичині на початку ХХ ст.: акція Влодзімєжа Козловського 1902–1903 років // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2002. Вип. 37/1. С. 268–314. Górski A. Podolacy. Obóz polityczny i jego liderzy. Warszawa, 2013. Особистий архів В. Козловського, який містить його листування, 280 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Олександра Барвінського (1847–1926)23, Євгена Олесницького (1860–1917)24, Костя Левицького (1859–1941) 25 , Євгена Петрушевича (1863–1940) 26 . різні матеріали, записки про політичні справи та замітки з історії, зберігається в: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛННБУ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, ф. 59 (Козловські). Про В. Козловського багато писала галицька преса під час його акції у Східній Галичині в 1902–1903 рр. 23 Павлишин С. Олександр Барвінський. Львів, 1997; Чорновол І. Польсько- українська угода 1890–1894 рр. Львів, 1997; Олександр Барвінський 1847–1927. Матеріали конф., присвяч. 150 річниці від дня народж. Олександра Барвінського (Львів, 14 травня 1997 р.). Львів, 2001; Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині на початку ХХ століття: політичне товариство „Руська громада” // Шляхами історії. Наук. зб. історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. На пошану проф. К. Кондратюка. Львів, 2004. С. 63–99; Мудрий М. Рукописні джерела до історії Християнсько-суспільного союзу в Галичині // До джерел. Зб. наук. праць на пошану О. Купчинського з нагоди його 70- річчя. Київ–Львів, 2004. С. 421–440; Романюк С. Олександр Барвінський – публіцист, редактор, видавець. Львів, 2009; Аркуша О. Олександр Барвінський // Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті. Львів, 2009. С. 48–66; Аркуша О. Барвінський Олександр // Наукове товариство імені Шевченка. Енциклопедія / Ред. О. Купчинський, О. Савула, Н. Федорчак. Київ–Львів–Тернопіль, 2012. Т. 1. С. 442–449. О. Барвінський був автором численних історичних та літературознавчих розвідок і статей на суспільно-політичні теми. Опубліковано спогади О. Барвінського: Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга / Упор. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. Нью-Йорк–Київ, 2004; Барвінський О. Спомини з мого життя. Том другий, частини третя та четверта / Упор. А. Шацька, коментар Б. Янишина, ред. Л. Винар, М. Жулинський. Нью-Йорк–Київ, 2009. Рукописні матеріали О. Барвінського зберігаються головно у двох фондах: ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11 (Барвінські); Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописних фондів і текстології, ф. 135 (Барвінський О. Г.). 24 Сохоцький І. Д-р Євген Олесницький // Історичні постаті Галичини ХІХ–ХХ ст. Ню-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1961. С. 118–136; Чуйко І. С. Євген Олесницький: сторінки життєпису. Історико-біографічний нарис. Тернопіль, 2005. Велика вступна стаття про Є. Олесницького міститься в останньому перевиданні його спогадів: Аркуша О. „Найсильніший інтелект з-поміж політичних діячів Галицької України”: громадсько-політична біографія Євгена Олесницького // Олесницький Є. Сторінки з мого життя / Упор. М. М. Мудрий, Б. О. Савчик. Львів, 2011. С. 15–129. Особистого фонду Є. Олесницького немає; його рукописна спадщина здебільшого представлена листами до українських політиків. Деякі аспекти приватного життя Є. Олесницького відображено у збірці про Олексу Бобикевича: Олекса Бобикевич. Твори / Упор. М. Ващишин. Львів, 2000. 25 Сохоцький І. Д-р Кость Левицький // Історичні постаті Галичини… С. 137–158; Литвин М., Науменко К. Кость Левицький // Західно-Українська Народна Республіка… С. 142–156; Василик І. Б. Кость Левицький: від адвоката до прем’єра ЗУНР. Київ, 2012. Написані на підставі спогадів К. Левицьким нариси з історії українського руху в Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. до кінця минулого століття були головним джерелом фактів та інтерпретацій з політичної історії галицьких українців: Левицький К. Історія 281 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Першорядне значення для дослідження мали особові джерела – спогади й листування названих осіб і відгуки сучасників про них. Хоча ця вибірка не є репрезентативною з точки зору соціології й може бути доповнена ще кількома десятками осіб, обрані для дослідження постаті відігравали ключові ролі в польсько-українських відносинах і своїми діями й словами створювали, говорячи мовою австрійського законодавства, так звані межові орієнтири для національних політичних просторів. У силу значущості цих постатей, їхні біографії добре вивчені в сучасних українській і польській історіографіях не лише з точки зору фактологічної канви, а й з урахуванням багатьох нюансів і деталей, особливо важливих для даної роботи. Усі названі діячі народилися в доволі бурхливий період – під час революції 1848 року або протягом конституційних перетворень у Габсбурзькій монархії на зламі 1850–1860-х років. На початок ХХ ст. вони, 40–50-річні, мали за собою значний досвід політичної, громадської та професійної діяльності, який спершу здобували переважно десь у галицькій провінції, де змогли проявити себе як депутати повітових рад, організатори громадського життя. З цим досвідом вони приходили до столичних Львова і Відня як депутати Галицького сейму й австрійського парламенту. Усі вони розпочинали публічну кар’єру з наміром служити своєму народові, однак у силу особистих якостей і сприятливих обставин у зрілому віці стали не тільки політичними, а й австрійськими державними діячами. Втім, їхні ідентичності все ж поєднували, хоча й у різних пропорціях, національні дискурси з усвідомленням цілісності галицької провінції як автономного утворення та з інтересами Габсбурзької монархії. З-поміж названих осіб немає жодного львів’янина з народження. Граф Анджей Потоцький був представником одного з найзаможніших і найвпливовіших в історії Польщі родів (Потоцькі гербу Срібна Пилява), які мали родинні й товариські зв’язки з багатьма польськими та європейськими аристократичними й навіть монаршими дворами. Його дядько, Альфред Потоцький, був намісником Галичини, у 1870–1871 рр. – австрійським прем’єром, а батько Адам, учасник польського повстання 1863 року, – одним із лідерів краківських консерваторів. Мати Анджея – Катажина – походила з родини Браніцьких, великих політичної думки галицьких українців. 1848–1914: На підставі споминів. Львів, 1926; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. З ілюстраціями на підставі споминів і документів. Львів, 1928. К. Левицький був автором розвідок на правничі теми, публіцистичних статей про політику й господарство. 26 Сохоцький І. Д-р Євген Петрушевич // Історичні постаті Галичини… С. 159– 207; Литвин М., Науменко К. Євген Петрушевич // Західно-Українська Народна Республіка… С. 244–256; Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013; Соляр І. Євген Петрушевич у 1923–1940 роках: спроба політичного портрета // Новітня доба (Львів). 2013. Вип. 1. С. 122–136. Особистого архівного фонду Є. Петрушевича, який би відображав його діяльність у підавстрійській Галичині, немає. 282 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. землевласників на Київщині. Дитинство А. Потоцького пройшло в родинному маєтку в містечку Кжешовіце (бл. 25 км від Кракова в напрямку Катовіц) й у Кракові, де сім’я мала кам’яницю „Під Баранами” на площі Ринок. Дім Потоцьких був центром світського життя міста, тут реґулярно приймали політиків, літераторів, митців, науковців, журналістів газети краківських консерваторів „Czas”, а його господарі, за висловом Казімєжа Хлєндовського, провадили в Кракові „різновид династичної політики”27. Влодзімєж Козловський народився в с. Кривче Борщівського повіту в середньозаможній шляхетській родині. Він був єдиним сином Зиґмунта Болєсти Козловського гербу Ястшембєц і графині Северини Стаженської, по лінії матері спорідненої з Бадені (жінка рано померла). Власник кількох сіл у Перемишльському повіті З. Козловський був політиком, довголітнім депутатом сейму й парламенту28; багато часу він проводив у Відні та керував вихованням сина здебільшого через листи. У дорослому віці В. Козловський отримав для господарювання родинний маєток у с. Заболотці Перемишльського повіту. Міхал Бобжинський народився у Кракові в родині лікаря Войцеха Бобжинського й Зофії з давнього краківського міщанського роду Ципсерів. У попередніх поколіннях по обох лініях родини були представники міської творчої та підприємницької інтеліґенції. Станіслав Ґломбінський народився в містечку Сколе, у родині державного службовця. Його батько, Ян Ґломбінський, брав участь у польському повстанні 1846 року, за що був заарештований. Згодом Я. Ґломбінський керував фінансовими управліннями в Сколе, Чорткові й Самборі. У цих східногалицьких містечках і проходило дитинство Станіслава Ґломбінського. Якщо для А. Потоцького і В. Козловського політична кар’єра була чимось самозрозумілим (у цьому сенсі вони повторювали життєві шляхи батьків), то С. Ґломбінський і М. Бобжинський (обидва – університетські професори) давали приклад кар’єри завдяки особистим здібностям, освіті та зусиллям, що на зламі ХІХ–ХХ ст. було можливим, однак ще не очевидним. Всі українські політики походили з сімей греко-католицьких парафіяльних священиків. Батько Костя Левицького – Антон – був парохом с. Нижнева Товмацького повіту. Євген Олесницький народився в сім’ї пароха с. Великий Говилів Гусятинського повіту Григорія й Софії з Познанських, яка також походила зі священицької родини з давніми традиціями. Батько О. Барвінського – Григорій – майже півстоліття був парохом у с. Шляхтинці на Тернопільщині (тепер с. Гніздичка Тернопільського р-ну), а мати – Домініка (Доміцеля) з Білинських – була донькою греко-католицького священика Дмитра Білинського, який походив з дрібної шляхти на Самбірщині, та Анни з родини заможних тернопільських міщан Юськевичів. Євген Петрушевич народився в сім’ї отця 27 Chlędowski K. Pamiętniki. Wyd. drugie, uzupełnione / Do druku przygotował, wstępem i przypisami opatrzył A. Knot. Kraków, 1957. T. 1: Galicja (1843–1880). S. 144–145. 28 †Zygmunt Bolesta Kozłowski // Gazeta Lwowska (Lwów). 1893. Nr 231. 11 października. 283 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Омеляна, пароха Буська, і Савини Коцюби, доньки державного службовця і члена Ставропігійського інституту Стефана Коцюби й Маріанни з Дашкевичів. Греко- католицьке парафіяльне духовенство в Галичині наприкінці ХІХ ст. було потужною й згуртованою соціальною групою з виразними кланово-династичними тенденціями. „Ми були, – згадував Є. Олесницький, – через батька і матір споріднені з усіма майже попівськими родинами на Поділлі. […] На цілому Поділлі не було попівства, в якім не сидів би хтось з нашої родини”29. На середину ХІХ ст. греко-католицьке духовенство відмежувало свій світ від колись єдиної для нього й селянства культури та наблизило спосіб життя до дрібної буржуазії30. Греко-католицьке духовенство сприяло формуванню української інтеліґенції, яка займала місце дрібної шляхти, що швидко декласувалася31. Євген Петрушевич Міхал Бобжинський 29 Олесницький Є. Сторінки з мого життя… С. 145. 30 Заярнюк А. Ідіоми емпансипації. „Визвольні” проєкти і галицьке село в середині ХІХ століття. Київ, 2007. С. 106. 31 Докладніше див.: Сливка Л. Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині (1772– 1914 рр.). Івано-Франківськ, 2009. За твердженням О. Барвінського, саме завдяки тому, що „виробилася поважна верства руського образованого клиру, витворювалася постепенно світська руська інтелігенція з нащадків руського духовенства і наша суспільність, хоч позбавлена колишньої шляхти і в значній части міщанства, стала почуватися народом” (Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга… С. 63–64). 284 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. В усіх цих сім’ях зберігали пам’ять про шляхетське походження. Барвінські походили зі шляхетського роду гербу „Ястшембєц”, коріння якого простежувалося від XVI ст.; Левицькі визнавали шляхетство гербу „Роґаля”. Літописці Петрушевичів виводили корені роду від бояр Великого князівства Литовського, гербом якого був „П’ястук”. Є. Олесницький виводив генеалогію від шляхетського роду, який використовував герб „Дембно”, і вказував на спорідненість із краківським кардиналом Збіґнєвом Олесницьким. Правдоподібно, його дід Ілля, службовець у домініях Мйончинських і Кросновських, збирав документи для підтвердження шляхетства (однак не завершив цього), а його син і батько Є. Олесницького – Григорій – розірвав зі шляхетськими традиціями роду. За свідченням Є. Олесницького, він, опинившись серед руського духовенства, „здається соромився свого шляхотського польського походження. Про це ніколи не було мови в хаті, а коли часом згадувалося, то хіба з насмішкою. […] Мої сестри, значно старші від мене, згадували нераз в пізніших роках, що наші шляхотські документи наша покійна мама зужила в кухні під пляцки”32. Це останнє речення стало в українській історіографії хрестоматійним. З цього випливає висновок: шляхетське походження в суспільному дискурсі греко-католицького парафіяльного духовенства того часу не вважалося цінністю, а навпаки – чимось обтяжливим, що утруднювало русько-українську національну самоідентифікацію. Однак до щирості такого трактування варто поставитися з певною недовірою. Навряд чи випадково у спогадах Є. Олесницького знайшлося місце для фраґменту, сповненого зневаги до представників „нової” польської аристократії „ріжнородного, часто підозрілого походження”, які набули графські титули й земельну власність уже за австрійських часів, „а дальше лізли в репрезентацію краєву і державну, як лєґітимована кляса великої посілости, яка правила краєм”33. Тому можна припустити, що родинна пам’ять про належність до вищої верстви суспільства згодом, вже у „великій політиці”, полегшувала українським діячам виконання непростого для тогочасного українця завдання – триматися на рівних з родовитою польською аристократією. Родини майбутніх політиків, як правило, були активними в громадському просторі; дитинство проходило в атмосфері обговорення актуальних суспільних питань, що відбувалося в дискурсах національних рухів. У польських середовищах атмосфера конституційних перетворень 1860-х років, у поєднанні з подіями повстання 1863 року, спричинила сплеск антиавстрійських настроїв. С. Ґломбінський згадував про патріотичне піднесення серед дрібної польської шляхти та міщанства у Східній Галичині. Одним із його виявів стала заміна на вежі самбірської ратуші „чорного” австрійського орла на білого польського34. 32 Олесницький Є. Сторінки з мого життя… С. 139. 33 Там само. С. 146–147. 34 Про цей епізод С. Ґломбінський писав: „W Samborze, gdzie ojciec mój pełnił także niektóre funkcje honorowe, między innymi był radnym i asesorem miejskim, uchwaliła rada 285 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Адам Потоцький, батько Анджея, за участь у польському визвольному русі в 1851 р. був заарештований і провів 25 місяців в ув’язненні, деякий час навіть під загрозою страти. Про атмосферу в родинному домі старша сестра Анджея Потоцького – Ружа – згадувала: „Щодня зранку і ввечері молимося за вітчизну і за батька і щоб вибачати ворогам нашим, бо нас так мати навчила, але я, трирічна дівчинка, вже знаю, що ненавиджу австріяків, бо то вони у всьому винні”, „хочемо битися за вітчизну, поки що прагнемо вигнати австріяків, бо маємо їх поряд, а потім і тих інших”35. Утім, відносно м’які, але послідовні репресії австрійської влади, придушення польських повстань у поєднанні з широкими можливостями для леґальної політики, які відкрилися перед поляками в результаті конституційних перетворень, змінили ці настрої на більш прихильні до Відня задля реалізації в Галичині програми „органічної праці”. Самого Адама Потоцького вважають одним з авторів відомого адресу Галицького сейму 1866 року до Трону, в якому була розвинута ідея про перебрання Габсбурґами від Речі Посполитої месіанського призначення стати спільним домом для різних народів, а також підкреслено: „При Тобі, найяснійший цісарю, стоїмо й хочемо стояти”36. Ідеологію проавстрійської орієнтації в польському русі створили краківські консерватори (станьчики), чий вплив був визначальним для формування політичних поглядів А. Потоцького і М. Бобжинського. В. Козловський і С. Ґломбінський, відповідно, представники польського східногалицького консерватизму й націонал-демократії, були налаштовані до Відня критичніше, однак діяли як леґальні політики, тобто приймали правила гри в єдиному політичному просторі Габсбурзької монархії37. miejska już w początkach życia konstytucyjnego i samorządowego, zdjąć z wieży ratuszowej czarnego dwugłowego orła austriackiego i zastąpić go białym orłem polskim troskliwie przechowywanym. Ku wielkiej radości mieszkańców czarny orzeł został spuszczony do podziemi, a w jego miejscu zawisł triumfalnie Orzeł Biały, jako symbol polskiej idei narodowej i państwowej. […] ostatecznie doszło do kompromisu: Orzeł polski pozostał na swoim miejscu, ale musiał przyjąć obok siebie braciszka w postaci orła czarnego” (Głąbiński S. Wspomnienia polityczne… S. 10). 35 Цит. в ориґіналі: „Co dzień rano i wieczór modlimy się za ojczyznę i za ojca i żeby przebaczać nieprzyjaciołom naszym, bo nas tak matka nauczyła, ale ja wiem, ponieważ już jestem trzyletnią dziewczynką, że nienawidzę Austriaków, bo oni wszystkiemu winni”, „chcemy się bić za ojczyznę, na razie chcemy wypędzić Austriaków, bo ich mamy pod ręką, a potem ‘tamtych’ ” (Raczyński E. Pani Róża z domu Potocka, synowa Zygmunta Krasińskiego, potem Edwardowa Raczyńska. Łomianki, [b. r.]. S. 25, 57). 36 Adres z 10.XII.1866 r. // Grodziski S. Sejm Krajowy galicyjski 1861–1914. Warszawa, 1993. T. 2: Źródła. S. 254–256. 37 М. Бобжинський залишився прихильником австро-польської орієнтації до останніх днів існування Габсбурзької монархії. Смертельно поранений А. Потоцький попросив переказати цісареві, що він був вірним слугою й помирає на посту. Натомість В. Козловського невдоволення австрійського уряду змусило перервати акцію самоорганізації поляків у Східній Галичині, яку він кілька років уважав справою життя. 286 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Кость Левицький Влодзімєж Козловський Прихильність до Габсбурґів у родинах греко-католицьких священиків сформувалася ще внаслідок реформ освіченого абсолютизму, які покращили становище унійного духовенства. Ця лояльність сильно впливала на політичну позицію галицьких українців, які звикли апелювати до Відня зі скаргами (здебільшого безрезультатно) на несправедливу політику поляків. Критичність у ставленні до австрійського уряду з’явилась аж наприкінці ХІХ ст. в першому поколінні української світської інтеліґенції, головно під впливом поразок на виборах через правопорушення на користь польських кандидатів. На деякий час в українській публіцистиці утвердилася теза про те, що між польською та австрійською політикою в Галичині немає принципових різниць. Однак через усвідомлення політичної реальності такі акценти тривали недовго. На практиці польські й українські політики шукали та використовували будь-які можливості впливати на урядові настрої задля відстоювання своїх інтересів і ревниво С. Ґломбінський у спогадах визнавав, що потреба проавстрійської орієнтації на зламі ХІХ–ХХ ст. зумовлювала складні психологічні дилеми серед патріотичної польської інтелігенції: „Wchodząc w życie polityczne w zaborze austriackim zastałem i aprobowałem na razie istniejący stan polityczny i stosunek Polaków do państwa i dynastii, co prawda jako stan prowizoryczny, prowadzący do zrealizowania w sposobnej chwili naszych ideałów narodowych przy pomocy Austrii, bez niej lub przeciwko niej. Czy taki „lojalny” stosunek do Austrii był ze stanowiska polskiego dopuszczalny, czy nie był upozorowaną zdradą narodową?” (Głąbiński S. Wspomnienia polityczne… S. 32). 287 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. сприймали будь-які в цьому плані досягнення іншої сторони. Суспільне пожвавлення середини ХІХ ст. вплинуло на українські середовища передусім під кутом зору відмежування від поляків. Тоді деякі родини греко-католицьких священиків перейшли з польської на українську розмовну мову, підкреслюючи розрив із польським культурним і політичним простором. Автори польської й української спогадової літератури доволі одностайно визнають, що у східногалицькій провінції в третій чверті ХІХ ст. українсько-польські відносини загострювалися, що врешті-решт призвело до відкритої конфронтації. Як розуміли в середовищах, які формували тогочасні політичні еліти, поняття великої / малої батьківщини? Очевидно, що кордони й моделі адміністративного поділу та управління державою в Габсбурзькій монархії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. не відчувались як довготривалі й незмінні. Загалом можна вважати, що образи вітчизни для цієї останньої перед великим європейським переділом ґенерації політиків були віддаленими від сучасних України й Польщі – охоплювали радше не конкретну територію з кордонами, а кілька опорних пунктів, які ніби означували простір „своєї землі”. Аристократи бачили батьківщину насамперед крізь призму землеволодінь – власних і найближчих родичів, – які нерідко були розкидані по різних частинах поділеної Речі Посполитої. При цьому в їх уявному образі вітчизни доволі сильно бриніли й українські мотиви. Так, Адама Потоцького сучасники називали „рівною мірою дитиною Кракова й сином українських степів”38, про Катажину Потоцьку писали, що „Краків був, поряд з Україною, краєм першої молодості, краєм мрій, а згодом – спогадів і туги – особливо улюбленою точкою на всьому просторі польських земель”39. Їх старший син Артур був особливо прив’язаним до Гуцульщини, де любив полювати й відпочивати; за свідченням греко- католицького митрополита Сильвестра Сембратовича, місцеве населення називало його „своїм паном”40. Такі уявлення визначали й погляди Потоцьких на українців: відвідуючи родину на Правобережжі, Анджей Потоцький, як свідчать листи, дивився на світ з вікон шляхетського двору, звідки бачив гармонію землевласників з місцевим населенням. Майнові міркування змушували Потоцьких шукати порозуміння не тільки з австрійським, а й з російським урядом. Заради власності на маєтки синам А. Потоцького довелося прийняти російське підданство, що могло виглядати дивним з точки зору австрійської політики, однак було цілком реальним і виправданим з огляду на інтереси аристократичної родини, яка все ще намагалася функціонувати як „держава в державі”. 38 Цит. в ориґіналі: „zarówno dzieckiem Krakowa i synem stepów ukraińskich” (Dębicki Z. †Adam Potocki. Kraków, 1872. S. 5). 39 Цит. в ориґіналі: „Kraków, to był obok Ukrainy, kraju pierwszej młodości, kraju marzeń, a później wspomnień i tęsknot – punkt szczególnie umiłowany na całej przestrzeni ziem polskich” (Tarnowski S. Pani Adamowa Potocka. Wspomnienie pośmiertne. Kraków, 1907. S. 6). 40 Dębicki Z., Tarnowski S. †Artur hr. Potocki. Wspomnienia pośmiertne. Kraków, 1890. S. 28. 288 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Світогляд С. Ґломбінського і В. Козловського був сформований у середовищі польської шляхти й інтеліґенції Східної Галичини. Тут на зламі ХІХ–ХХ ст. поляки опинилися на перетині двох світів: з одного боку, польський характер галицької автономії й близькість польсько-українського етнічного кордону давали змогу відчути себе під захистом і сповнювали оптимізмом на майбутнє. З іншого боку, на погляди східногалицьких консерваторів впливали настрої у шляхетських середовищах Правобережної України, де маєтки були територіально розкидані. Їх власники, за спостереженням французького історика Даніеля Бовуа, прагнули відмежуватися від української стихії й ніби закритися у дворах-фортецях41. Простір на схід від польських етнічних земель, де залишались осередки польського національного життя, у ХІХ ст. на хвилі пошуків „своїх” народу і вітчизни був визначений як „креси” й відразу міфологізований. Вважалося, що осередки польської культури містичним способом пов’язують ці території з „польськістю”, залишають їх частками загубленої, але не забутої Речі Посполитої42. Польський історик Роман Вапінський наголошував, що суспільний резонанс міфу Речі Посполитої в ХІХ ст. був значно сильнішим у „кресових вітчизнах”, ніж у центральній (етнічній) Польщі43. Цим можна пояснити загострене сприймання поляками Східної Галичини „особливостей” свого становища, акцентування на тому, що тільки вони здатні бачити його зсередини (тобто „об’єктивно”), звинувачення поляків з інших реґіонів (передусім із Західної Галичини) в неспроможності зрозуміти цю специфіку і відповідно до неї діяти. На практиці ця „особливість” була зведена до „українського питання”. У розумінні „українського питання” чітко видно розрив між поколіннями. З точки зору С. Ґломбінського, в часи його дитинства та юності „весь край, як на заході, так і на сході, мав виразний польський характер. […] Руський простолюд охоче розмовляв польською мовою”44. За його твердженням, „аж до кінця ХІХ століття поляки не могли зважитися, чи їм визнавати і трактувати русинів як окремий народ, чи лише як простонародний уламок польського народу. […] Найдовше також протестувала власне польська шляхта у Східній Галичині проти виокремлення руського простолюду під національним оглядом” 45 . Таке намагання приймати русинів за поляків врешті-решт дало зворотний ефект: від 41 Beauvois D. Walka o ziemię. Szlachta polska na Ukrainie prawobrzeżnej pomiędzy caratem a ludem ukraińskim 1863–1914. Sejny, 1996. S. 280. 42 Beauvois D. Mit „Kresów wschodnich” czyli jak mu położyć kres // Polskie mity polityczne XIX i XX wieku / Pod red. W. Wrzesińskiego. Wrocław, 1994. S. 93–105. 43 Wapiński R. Mit dawnej Rzeczypospolitej w epoce porozbiorowej // Polskie mity polityczne XIX i XX wieku… S. 91. 44 Цит. в ориґіналі: „Cały kraj, zarówno na zachodzie, jak na wschodzie, miał wyraźny charakter polski. […] Lud ruski chętnie mówił po polsku” (Głąbiński S. Wspomnienia polityczne… S. 12). 45 Цит. в ориґіналі: „Aż niemal do końca XIX stulecia nie mogli się Polacy zdecydować na to, czy mają Rusinów uznawać i traktować jako odrębny naród, czy jako ludowy odłam 289 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. початку ХХ ст. середовище польської східногалицької шляхти стало сприятливим тлом для поширення націонал-демократичної ідеології, одним із головних постулатів якої був відхід від ідеї нерозривної єдності поляків і русинів та визнання в українському русі небезпечного конкурента, фактично ворога. Ще чіткіше відмінності в підходах до „української справи” в межах двох поколінь можна простежити на прикладі Зиґмунта і Влодзімєжа Козловських. У 1890 р., виступаючи з трибуни Галицького сейму, З. Козловський промовив слова, що були співзвучними з настроями багатьох польських землевласників „на Русі”, які вперто заперечували національний конфлікт з українцями: „Мої панове, становище русинів і поляків, які віками зростали на тій нашій спільній землі, уявляю собі як великий дуб з двома кронами. Окремі гілки цього дерева могли зігнутися протягом віків через блискавки і громи, які на них падали, частково бути пошкодженими, частина може навіть відпала, деякі галузки повідлітали, але залишилися вони при своєму пні, а дуб як був з’єднаний, так таким і залишається і, дасть Бог, так стоятиме в майбутні віки! Іншого розв’язку руського питання я не уявляю. Ми виросли на цій землі разом, наша історія спільна, наша влада раніше була спільною й долі наші спільні, і яке б майбутнє нам Бог не призначив, існувати мусимо спільно. Розділення тих двох племен не розумію, а в моєму віці ніхто мене в іншому не зможе переконати”46. Натомість його син, В. Козловський, став одним з ідеологів польської національної організації у Східній Галичині, що мала на меті будь-якою ціною запобігти витісненню поляків з цього реґіону; у публічних промовах неодноразово наголошував на першості тут польського чинника. Причиною відходу польських політиків у Східній Галичині від ідеї нерозривності польсько-руського зв’язку, одвічного братерства між поляками й русинами був страх втратити позиції. Наприкінці ХІХ ст. у приватній кореспонденції та публічних виступах подоляків з’явився мотив „ґрунту, який narodu polskiego. […] Najdłużej też protestowała właśnie polska szlachta w Galicji Wschodniej przeciwko wyodrębnianiu ludu ruskiego pod względem narodowym” (Głąbiński S. Wspomnienia polityczne… S. 41–42). 46 Цит. в ориґіналі: „Moi Panowie, stanowisko Rusinów i Polaków zrosłych od wieków na tej wspólnej naszej ziemi wyobrażam sobie jakoby dąb wielki o 2 konarach. Pojedyncze gałęzie drzewa tego mogły uledz w czasie wieków przy burzach i gromach, jakie nań spadały, częściowemu uszkodzeniu, części może nawet odpadły, niektóre gałązki odleciały od tych konarów, jednakże pozostały one przy swoim pniu, a dąb jak był połączony, tak jest połączony i tak stać powinien i da Bóg będzie na wieki! Innego sobie rozwiązania kwestyi ruskiej nie wyobrażam. Wzrośliśmy na tej ziemi razem, historya nasza jest wspólną, rządy dawniejsze nasze były wspólne i losy nasze wspólne, a jakąkolwiek przyszłość Bóg nam przeznaczy, egzystować musimy wspólnie. Odrębności tach dwóch plemion nie rozumiem, a w moim wieku nikt mnie inaczej przekonać nie zdoła” (Stenograficzne sprawozdania z drugiej sesyi szóstego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1890. [Lwów, 1890]. S. 1003). 290 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. усувається з-під ніг”47. Це відчуття формувалося під впливом кількох головних чинників: господарського занепаду шляхетських дворів, парцеляції земельної власності, внаслідок якої ділянки переходили в руки українців та євреїв, зміцнення і радикалізації українського національного руху, що стало особливо помітним після партійної структуризації та сільськогосподарського страйку 1902 року. „Мій Боже, так ще недавно, кілька років тому, а й сліду не залишилося від того світу, на моїх очах марнів і ховався під могили, під лахміття. Двори стоять пусткою”, – так патетично описував руйнування польського шляхетського двору на Поділлі один з місцевих землевласників Людвік Яблоновський48. Передчуття цього руйнування, страх перед його наслідками творили психологічну основу багатьох найгостріших висловлювань і дій польських політиків щодо українців у Галичині на початку ХХ ст. Спробувати вийти з цього замкнутого кола закликала краківська історична школа. Услід за Юзефом Шуйським, М. Бобжинський пропонував критично подивитися на наслідки приєднання руських земель до Польського королівства, визнати, що це приєднання ослабило поляків, спрямувавши на безкраї східні простори енерґію, необхідну для внутрішнього розвитку. Втім, ця теза в реаліях переплетеного політичного життя Галичини, щоденного українсько-польського діалогу, не працювала. Напередодні Першої світової війни питання майбутнього українсько-польського кордону залишалося відкритим, а спроби його обговорення – болісними і сповненими драматичних пристрастей для обох сторін49. Всі українські політики, про яких йдеться в цій статті, мали тверді переконання в потребі створювати „Велику Україну” й декларували рішучість присвятити цьому своє життя. К. Левицький, Є. Олесницький і Є. Петрушевич 47 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 5 (Оссолінські), спр. 8058 І (Архів Цєнських з Вікна, кореспонденція Адольфа Цєнського з 1880–1914 рр.), арк. 8 (Лист Є. Чарториського до А. Цєнського, В’язівниця Ярославського повіту, 1 жовтня 1887 р.); Stenograficzne sprawozdania z trzeciej sesyi siódmego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyj i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1897/8 od 28 grudnia 1897 do 22 lutego 1898. [Lwów, 1898]. S. 582–583 (Виступ Еміля Торосевича). 48 Цит. в ориґіналі: „Mój Boże, tak temu niedawno, lat kilka, a i śladu tego świata; w moich oczach marniał i krył się pod mogiły, pod łachmany. Dwory stoją pustkowiem…” (Jabłonowski L. G. Złote czasy i wywczasy. Pamiętnik szlachcica z pierwszej połowy XIX stulecia / Z przedmową S. Wasilewskiego. Lwów, 1920. S. 324). 49 Дуже влучно визначив сумніви й непевність польської спільноти щодо майбутньої держави лідер польських націонал-демократів Роман Дмовський: „Gdyby był istniał jakiś trybunał międzynarodowy, któryby mógł w sprawie naszej wyrok wydać, a gdyby miał siłę do wykonania tego wyroku, gdyby ten trybunał był wezwał Polaków, żeby przedstawili swą sprawę, powiedzieli czego żądają, znaleźlibyśmy się w wielkim kłopocie. Trzeba by było powiedzieć nie tylko, że się żąda niepodległości, ale na jakim obszarze, w jakich granicach chce się mieć państwo polskie. Okazałoby się że Polacy do odpowiedzi na to pytanie nie są wcale przygotowani” (Dmowski R. Polityka polska i odbudowanie państwa. Wyd. 2 / Przedmowa i komentarz T. Wituch. Warszawa, 1989. T. 1. S. 55). 291 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. належали до лідерів Української національно-демократичної партії (УНДП); О. Барвінський через особливості політичної біографії мав власне коло однодумців, які об’єднувалися в організації християнсько-суспільного напряму, однак ідеологічно вони творили праве крило української націонал-демократії. Українські переконання цього покоління політиків формувалися через громадський рух – участь у народовських громадах під час навчання в гімназіях, згодом – у студентських товариствах Львівського університету. Покоління їх батьків не мало скристалізованої національної ідентичності: сповідувало традиційну серед консервативного духовенства прив’язаність до „старої Русі” й гостро відчувало свою відмінність від поляків. К. Левицький згадував про русофільські симпатії в батьківському домі: „Ось так стояли в тім часі дві орієнтації проти себе: батьків політичних руссофілів та синів – безглядних українофілів. Перші вижидали приходу побідної Росії до Галичини, щоб визволити нас з польського ярма, – другі бажали собі розбиття Росії, щоби визволити Україну з російської неволі…”50 О. Барвінський розпочинав політичну діяльність у тісній співпраці з братом Володимиром, який присвятив життя організації та формуванню ідеології народовського руху в Галичині, становленню української журналістики. Барвінські розуміли відставання українців від багатьох інших європейських народів і бачили вихід у політиці „органічної праці” з поступовим виведенням „українського питання” на європейську арену. Їм належала чимала заслуга в налагодженні культурної та політичної взаємодії галицьких діячів з наддніпрянськими українцями, передусім П. Кулішем, О. Кониським, В. Антоновичем. Попри всі намагання ввести Галичину в загальноукраїнський часопростір (зокрема, незважаючи на включення до партійних програм наприкінці ХІХ ст. положення про самостійну та єдину Українську державу), сумніви щодо реальності цього проекту серед самих українських політиків Галичини були значними. Ще в 1879 р. під час переговорів про входження народовців до русофільського товариства „Руська рада”, Володимир Барвінський у листі до брата Олександра писав: „З України нема ніякої вісти. Підніс Гладилович таку гадку, щоби мене виправити на Україну і щоби раз вже основне переконатися, які вигляди є на Україні і чи маємо і можемо ще бути партиєю українською, чи маємо перевернутися в чисто галицьку партийку, котра очевидно сама про себе при знаній байдужности нашій тож само не може вважатись партиєю. […] Але ж і я маю таку охоту, що як побачу, що з нашими людьми дійсно не можна ні вперед, ні взад – раз на все плюнути на нашу блуканину на потемки і відтягнутися зовсім від справ, котрі при таким веденю і сидженю на місци не мають найменшої будучности”51. Ці сумніви щодо всеукраїнської перспективи посилювалися після подорожей у Наддніпрянську Україну, яка вражала галичан ступенем русифікації. „Ми це бачили ясно і дуже нас це боліло, – так описував 50 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців… С. 159. 51 Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга… С. 273. 292 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Є. Олесницький свої враження після поїздки в Київ з дружиною влітку 1894 р. – Моя віра в силу й будучність України була цим підкопана. – Деж та Україна, де той нарід, до якого ми линемо нашими надіями і на якім опираємо наш національний ідеал? – Я старався переконати сам себе, що та московщина – це лиш поверховна поволока, під якою живе український зміст, що скорше чи пізніше вийде наверх. Одначе дійсність цьому противорічила, а з напису на монументі Хмельницького неначе гірка іронія світила: єдина, неділимая Росія. Я не знайшов у Києві тоді того, чого шукав і знайти надіявся”52. Станіслав Ґломбінський Олександр Барвінський Життєві стратегії майбутніх політиків, настанови, отримані від батьків, були різними; вони залежали від соціального середовища, можливостей, однак їх об’єднували прагнення професійної та життєвої реалізації, чесної праці, наголос на патріотичних, а здебільшого – й релігійних почуттях, потребі служити рідному краю, вітчизні й народові. У сім’ї Потоцьких панував культ батька як героя, котрий воював за вітчизну, і матері, яка розмовляла з монархами. А. Потоцький отримав типову для польського аристократа освіту – багато працював з учителями вдома, згодом вивчав право, історію та філософію в університетах Кракова і Ґраца, відслужив рік у війську в Празі, здобув титул доктора права в Яґеллонському університеті. Професійну кар’єру А. Потоцький розпочинав як дипломат, працював у Лондоні, Парижі й Мадриді. Згідно з планами родини, він мав зайнятися згодом управлінням маєтками, однак передчасна смерть брата 52 Олесницький Є. Сторінки з мого життя… С. 293. 293 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Артура, якого готували для політичної кар’єри, докорінно змінила його долю, змусивши зайнятися політикою і державною службою. Свого часу його батько перед смертю (а він помер, коли Анджею було 10 років) заповідав сину постаратися „бути корисним”53. Мати, яка опікувалася вихованням Анджея, до кінця життя залишилася для нього авторитетом у всьому. Рівень її освіти, досвід громадської діяльності й товариське середовище дозволяли давати дітям слушні й глибокі життєві поради. В одному з листів до Анджея вона писала: „Щоб ти був добрим поляком, тобто щоб був шанованою людиною. Величі та політичної сили ми не маємо – й так швидко не зможемо мати – для цього потрібні речі понад нашими силами і волею – але завжди під силу кожному з нас так поводитися, щоби змушувати поважати Польщу і поляків”54. За подібним зразком, однак з урахуванням суттєво скромнішого матеріального рівня, проходило формування В. Козловського. Його батько надавав великого значення забезпеченню синові належної освіти, хоча щоразу підкреслював потребу скромного життя та економії коштів. В. Козловський вивчав право й суспільні науки в університетах Кракова, Праги, Інсбрука й Відня, титул доктора права здобув в Яґеллонському університеті. З. Козловський мав власний досвід спрямованих проти нього інтриґ і хитросплетінь світу політики. Даючи синові поради, як поводитися в дорослому житті, він писав: „Можеш уже сам задуматися, що запевнить тобі в майбутньому якщо не повне щастя, бо такого в цьому світі немає, то принаймні, наскільки це можливо, спокій, повагу співгромадян і відповідне становище в суспільстві – знаю, що тільки сумлінна й ґрунтовна праця в теперішніх часах, особливо в такому, як у тебе становищі, дозволить цього добитися, бо ні ім’я, ні зв’язки, ні маєток не є того характеру, щоб допомогти тобі в будь-якому напрямі – а тільки те, що сам собі здобудеш, зможеш назвати своїм, а для того потрібна праця і ще раз праця, й то не в легкому занятті, а в суспільних науках, бо без них сьогодні не вдасться здобути позиції. Не будь еґоїстом, але й з послужливістю не поспішай”55. 53 Tarnowski S. Andrzej Potocki. Wspomnienie pośmiertne. Kraków, 1908. S. 7–8. 54 Цит. в ориґіналі: „Żebyś był dobrym Polakiem, to jest żebyś był człowiekiem szanownym. Wielkości i potęgi politycznej nie mamy – i tak prędko nie będziemy mogli mieć – do tego potrzebne są rzeczy nad naszemi siłami i wolą – ale zawsze każdy z nas ma w swojej mocy tak się prowadzić żeby zmuszać do szanowania Polski i Polaków” [ANKr, Oddział I, Archiwum Krzeszowickie Potockich, Korespondencja Andrzeja Potockiego, rkps 583, k. 156– 157 (Лист Катажини Потоцької до Анджея Потоцького, Ланьцут, 20 липня 1886 р.)]. 55 Цит. в ориґіналі: „Możesz więc sam nad tym zastanowić, co Ci może być rękojmią na przyszłość, jeżeli nie zupełnego szczęścia, bo tego na tym świecie nie ma, to przynajmniej ile być może spokojnej przyszłości, poszanowania u współobywateli i odpowiedniego w społeczeństwie stanowiska – wiem że tylko pracą sumienną i gruntowną w dzisiejszych czasach, zwłaszcza w podobnem jak Twoje położeniu dojść można, bo ani imię; ani związki, ani majątek nie są tego rodzaju by Ci w jakimkolwiek kierunku mogły stać się pomocą – tylko to, co sam sobie zdobędziesz, swojem nazwać możesz, a do tego trzeba pracy i jeszcze raz pracy nie w 294 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. М. Бобжинський і С. Ґломбінський здобували визнання в політиці через наукову кар’єру. С. Ґломбінський зі студентських років відчував схильність до наукової й викладацької діяльності, мріяв про кар’єру професора Львівського університету як про вершину професійної реалізації. Після закінчення Львівського університету він працював в адвокатських канцеляріях у Самборі, Відні й Львові, навчався у Віденському університеті, згодом здобув титул доктора права у Львівському університеті, габілітувався в галузі суспільної економії та фінансів, тривалий час очолював відповідну кафедру у Львівському університеті, а одночасно з головуванням у польському Колі австрійського парламенту в 1909/ 1910 навч. році – ще й побував його ректором, був автором численних наукових праць, у яких, з-поміж іншого, доводив зв’язок господарської системи з територією й характером народу, економічно обґрунтовував можливість суттєвого розширення автономії Галичини. М. Бобжинський після закінчення Яґеллонського університету також починав працювати як правник, однак за кілька років повернувся в університет на посаду професора польського і німецького права, а невдовзі очолив кафедру польського права. Його ім’я стало відомим після публікації в 1879 р. праці „Dzieje Polski w zarysie” („Нарис історії Польщі”)56, у якій автор розглянув минуле крізь призму історії держави і права. Чільне місце в роботі займала теза про падіння польської державності через неповагу її громадян до влади і законів. Таким чином М. Бобжинський покладав відповідальність за розпад Речі Посполитої не на зовнішніх завойовників, а на самих поляків, їхню схильність до анархії. Це викликало бурхливу критику польської громадськості й водночас принесло авторові популярність. У 1890– 1901 рр. М. Бобжинський очолював Крайову шкільну раду, що ввело його в коло найвпливовіших політиків Галичини. Матеріальне становище родин греко-католицьких священиків не давало змоги забезпечувати синам тривале навчання за кордоном. Життєві стратегії молодих українських інтеліґентів наприкінці ХІХ ст. були зорієнтовані на якнайшвидше завершення освіти, здобуття фаху і початок професійної праці, що давало би змогу утримувати власну сім’ю. О. Барвінський згадував, що одруження змусило його відмінити план річного навчання у Віденському університеті. Хоча батьки-священики були для дітей прикладом доброчесності, сумлінної праці, життєвого досвіду й поваги до кожного, вони небагато могли допомогти чи порадити в професійній реалізації, не мали потрібних контактів чи досвіду політичної діяльності навіть на рівні депутатів. Звісно, у житті кожного відомого політика зустрічалися впливові особистості, які вирізняли, підтримували lekkim zawodzie, lecz w zawodzie nauk społecznych, bo bez tych dzisiaj pozycyi zdobyć się nie da. Egoistą nie bądź, ale i z usłużnością nie zbyt się wyrywaj” [ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 59, спр. 361, арк. 123–124 (Лист Зиґмунта Козловського до Влодзімєжа Козловського, Відень, 6 грудня 1879 р.)]. 56 Сучасне видання див.: Bobrzyński M. Dzieje Polski w zarysie / Oprac. i wstępem poprzedzili M. H. Serejski i A. F. Grabski. Warszawa, 1987. 295 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. й допомагали, проте брак ресурсів для старту таки давався взнаки. „Треба було вписатись на університет, – згадував О. Барвінський, – і в сій справі я сам промощував собі дорогу, бо не мав ніякої поради і указки ні від кого, поки що не мав я старших знакомих, котрі могли б мені тут стати в пригоді”57. „Годі було удержатись у Львові з жінкою і дитиною, – нарікав Є. Олесницький, – хочби які обмежені були наші вимоги, а помочи з іншої сторони не мав я зовсім ніякої”58. У спогадах українських політиків є яскраві описи перших вражень про Львів, який порівняно зі звичними сільськими чи маломістечковими образами вражав дитячу уяву та, попри любов до „малої батьківщини”, ставав вершиною мрії про реалізацію в дорослому житті. „Рух великого міста, освітлення, вистави крамниць – усе те мене просто приголомшило, – згадував Є. Олесницький. – […] Я тоді постановив собі свято вчитися добре, щоб стати коли не єпископом, то принайменше каноніком” 59 . Однак, під час навчання у Львівському університеті відбувалася різка зміна цих позитивних емоцій. Львів поставав перед українськими студентами як „польське”, вороже й байдуже місто, де амбітному українцеві було важко зробити кар’єру і заробити гроші, де він міг зіткнутися з проявами національної дискримінації, конкуренцією й політичними конфліктами, що дисонувало з природним прагнення людини до спокою. Тому чимало молодих освічених українців свідомо обирали місцем проживання містечка східногалицької провінції. Після закінчення Львівського університету О. Барвінський поїхав учителювати в Тернопіль, що не дало змоги йому стати фаховим істориком, адже у відриві від джерел він міг діяти лише як популяризатор. Є. Олесницький відкрив адвокатську канцелярію у Стрию, Є. Петрушевич – у Сокалі, згодом переїхав у Сколе. К. Левицький залишився працювати адвокатом у Львові, однак передумовою цього стало одруження. Закритість для українців багатьох посад у політиці й державному управлінні переносила центр їхньої уваги на національно-громадський простір, на тривалу роботу над зростанням культурно-освітнього рівня населення. Вони очолювали українські культурно-просвітні та господарські товариства, писали популярні брошури для народу, статті у пресі, формувалися насамперед як місцеві лідери, які вигравали вибори. При цьому в їхньому середовищі побутувало загострене розуміння відповідальності перед рідним народом. „Я був свідомий того, – стверджував Є. Олесницький, – що з відкриттям канцелярії приходить на мене пора чину, приходить час, який мав рішати про мою вартість для народу, в якім я мав сповнити все, про що мріяв від молодости, виконати присягу, яку зложив при вступленні до ґімназійної „Громади” в Тернополі. З того всього здавав я собі справу поважно і докладно”60. Також і психологічно чимало українських 57 Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга… С. 90. 58 Олесницький Є. Сторінки з мого життя… С. 261. 59 Там само. С. 158. 60 Там само. С. 261. 296 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. діячів, які прагнули реалізувати себе в громадській роботі, воліли працювати у провінції, де поява освіченого українця одразу ставила його в центр уваги. Певною мірою вони навіть боялися таких життєвих обставин, які б змусили їх повернутися до Львова. Показовою тут можна вважати категоричну відмову Є. Олесницького наприкінці 1905 р. переїхати у Львів на керівні позиції в УНДП: „До Львова переноситися мені годі. Тут чую ґрунт під ногами – и се одно є, що дає мені яку-будь вартість. Тут я правдиво независимий, а независимість перше условє для житя публичного. Я Львова боюсь – як пекла и здаєся мені, що не пережив би хвили, в котрій мусів би Стрий на Львів перемінити”61. Утім, лідерські позиції в національному русі таки змушували їх змінювати місце проживання. О. Барвінський повернувся у Львів в 1888 р. за підтримки князя Адама Сапєги в контексті підготовки „нової ери”. Є. Олесницький проводив у Львові багато часу з початку ХХ ст. як депутат Галицького сейму, а остаточно переїхав у столицю краю в 1909 р. як голова товариства „Сільський господар”, яке було задумане як потужна господарська організація з перспективою перетворення в селянську партію. Є. Петрушевич розпочав ширшу політичну кар’єру в досить пізньому віці (близько 45 років), після обрання в 1907 і 1908 рр. депутатом австрійського парламенту і Галицького сейму. Хоча польські політики високого ранґу приймали переїзд у Львів менш драматично, утім, не можна сказати, що для їх родин це відбувалося безболісно; тим більше, що тягар адміністративних обов’язків рідко давав змогу чоловікам проводити з родиною багато часу. „Так шкодую, що того року ми не можемо бути в Кракові на Великдень, – писала до Катажини Потоцької її онучка, донька Анджея Потоцького Кристина, – я б так хотіла зараз мати змогу бути під Баранами. […] Тут гроби в костелах набагато менш гарні, як у Кракові, і значно їх менше […]. Вчора ввечері ми були на хресній ході в Бернардинів, не в Катедрі, бо там занадто офіційно було б йти з маршалком в оточенні військових”62. Публічний простір політиків першого плану у Львові обертався передусім навколо Галицького намісництва і Крайового сейму. А. Потоцький і М. Бобжинський були галицькими намісниками (обоє по п’ять років), С. Ґломбінський і В. Козловський могли ними стати, якби надали перевагу більш поміркованій політичній позиції, зокрема в українському питанні. Галицький намісник був керівником провінційної адміністрації, особистим представником цісаря, а 61 ЦДІА України у Львові, ф. 664 (Ревакович Тит), оп. 1, спр. 27, арк. 5–5зв. (Лист Є. Олесницького до Т. Реваковича, Стрий, 12 грудня 1905 р.). 62 Цит. в ориґіналі: „Tak żałuję, że tego roku nie możemy być w Krakowie na Wielkanoc, tak bym chciała módz teraz być pod Baranami. […] Tutaj groby w kościołach są o wiele brydsze od krakowskich i daleko ich mniej. […] Wczoraj wieczór byłyśmy na resurekcyi u Bernardynów, nie w Katedrze, bo tam zaoficyalnie by było iść za Marszałkiem otoczone żołnierzami” (ANKr, Oddział I, Archiwum Krzeszowickie Potockich, Korespondencja Katarzyny Potockiej, rkps 536, k. 991–993 (Лист Кристини Потоцької до бабці, Катажини Потоцької, Львів, 30 березня [1902 або 1903 р.])]. 297 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. водночас політичною фіґурою, особою, яка одночасно мусила бути австрійським чиновником, польським патріотом і ще, як підкреслював М. Бобжинський, незважаючи на будь-які власні переконання, шукати порозуміння з українцями63. Надмір адміністративних справ, ускладнення і переплетення чиновницьких функцій на тлі швидкого розвитку краю, ставили на порядок денний адміністративну реформу. Під цим кутом зору А. Потоцький і М. Бобжинський були подібним типом намісника, чимало змін вони задумували разом, щиро прагнучи впорядкувати й раціоналізувати урядову вертикаль. Про обох писали, що в них переважало почуття вимогливості й відповідальності, уміння швидко вловлювати суть справи. Попри значний штат службовців, намісник власноруч писав та редагував звіти до Відня й розпорядження повітовим старостам, однак, як стверджував М. Бобжинський, „про те, щоб намісник міг особисто переглядати й перевіряти всі справи, не було вже при тому мови”64. Більшість робочого дня намісника проходила в його офіційній резиденції – так званому палаці під Кавками (від зображеного на фронтоні гербу Галичини і галок, які нібито полюбляли збиратись у сквері навпроти) на вулиці Панській, спорудженому в 1880 р. за проектом архітектора Фелікса Ксенжарського. Тут намісник не лише працював, проводив наради, а й жив з сім’єю. У період літніх відпусток будинок порожнів і намісник залишався в ньому наодинці з нечисленною обслугою. Одну з головних тез австрійського державного управління – відкритість і доступність влади – втілювала практика прийому на аудієнцію будь-кого бажаючого: саме таким шляхом у 1908 р. пішов український студент Мирослав Січинський для скоєння замаху на А. Потоцького, що загалом свідчить про незахищеність посадовців. Як найвищі посадові особи в провінції намісники зазнавали критики з різних боків. У фонді Галицького намісництва зберігся лист С. Ґломбінського до А. Потоцького, в якому він вимагав від намісника підтримувати польські національні інтереси65, а проти М. Бобжинського ендеки вели відкриту війну. Хоча галицькі намісники, без сумніву, одночасно діяли як польські політики, вони не були настільки вільними в діях і не мали таких значних повноважень, як про це стверджувала українська преса, приписуючи А. Потоцькому в Галичині становище монарха66 та називаючи урядування М. Бобжинського „системою Лиса Микити”67. Приватні зв’язки і протекції були важливою передумовою для успішної кар’єри в Галичині, однак не можна стверджувати, що посадовці діяли 63 Bobrzyński M. Z moich pamiętników… S. 204. 64 Цит. в ориґіналі: „O tym, żeby namiestnik wszystkie sprawy mógł osobiście przeglądać i aprobować, nie było już przy tym mowy” (Bobrzyński M. Z moich pamiętników… T. 1. S. 24). 65 ЦДІА України у Львові, ф. 146, оп. 6, спр. 1302, арк. 553–554зв. (Лист С. Ґломбінського до А. Потоцького, 30 листопада 1905 р.). 66 Президент польської републики // Дїло. 1908. Ч. 44. 27 (14) лютого. 67 Старостинські розбої при повітових виборах. Мостиска, в серпни 1910 // Дїло. 1910. Ч. 183. 18 (5) серпня. 298 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. в цих питаннях свавільно. Так, в одному з листів до двоюрідного брата Романа (син колишнього намісника Галичини Альфреда Потоцького, ординат у Ланьцуті) А. Потоцький рішуче відкинув його прохання підвищити по службі якогось лісника, бо той недбало виконував попередні обов’язки: „Мені дуже шкода, що я не можу задовольнити твоє бажання, але ти сам на моєму місці не зміг би вчинити по-іншому”68. Син С. Ґломбінського згадував, що батько ніколи не використовував політичного становища для збагачення, залишаючись власником скромної професорської вілли у Львові; він міг забезпечити собі певний рівень достатку, а йдучи на правопорушення – навіть багатство, однак „ніколи цього не зробив”69. Тягар відповідальності, заклопотаність справами позначалися на повсякденній поведінці, неоднозначно сприймались оточенням. М. Бобжинському закидали повну відсутність почуття гумору. У Кароліни Лянцкоронської з дитячих років залишилися непрості спогади про зустрічі з А. Потоцьким: „Пан Анджей Потоцький виглядав страшенно суворо, завжди морщив чоло і не посміхався, навіть коли вітався з дитиною – я його трохи боялася”70. Приватне листування показує, що в середовищі польської шляхти у Східній Галичині було прийнято іронічно сприймати громадсько-політичну активність сусідів, протиставляючи цьому принади світського життя. „Дай вже собі спокій з тим сеймом, в якому немає нічого забавного, тим більше, що й ти там нічого не зрозумієш, великий державний діячу!”, – закликав В. Козловського його товариш, Оріо Дунін- Борковський, заохочуючи долучитися до світських прийомів віденської „полонії”71. Під приціл сатири могли потрапити й погляди чи надмірно активна діяльність політиків. Ось, до прикладу, як один з найвідоміших політичних оглядачів свого часу Станіслав Россовський (публікував твори під псевдонімом „Monokl”) описав В. Козловського: „Нібито першим, хто з’явився в університеті після пайдократичної авантюри, був д-р Козловський… Нібито бачили, як він збирав шкаралупу з українських яєць, якби то були брильянти… Нібито має намір помістити їх у своїх чудових збірках дрібничок і старовини з написом „Рештки бомб, якими зруйновано станіславівську гімназію”… Нібито його давно 68 Цит. в ориґіналі: „Bardzo mi przykro, że Twemu życzeniu nie mogę zadość uczynić, ale sambyś na mojem miejscu inaczej nie postępił” [AGAD, Archiwum Potockich z Łańcuta, Korespondencja Romana Potockiego, rkps 2101, k. 10–11 (Лист Анджея Потоцького до Романа Потоцького, б. м., б. д.)]. 69 Głąbiński S. W cieniu ojca. Warszawa, 2001. S. 18–19. 70 Цит. в ориґіналі: „Pan Andrzej Potocki wyglądał strasznie surowo, marszczył zawsze czoło i nie uśmiechał się, nawet gdy się witał z dzieckiem – troche się go bałam” (Lanckorońska K. Szkice wspomnień / Przedmowa A. Biernacki. Warszawa, 2005. S. 44). 71 Цит. в ориґіналі: „Daj sobie więc pokój z tym sejmem który i tak nie zabawny, szczególnie że ty tam nic nie zrozumiesz, wielki mężu stanu!” [ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 59, спр. 363/2, арк. 151 (Лист О. Дунін-Борковського до В. Козловського, Відень, 25 вересня 1898 р.)]. 299 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. не бачили в такому доброму гуморі… Нібито – всі ці „нібито” дуже правдоподібні, бо д-р Козловський має тепер у руках документ з підтвердженням, що організовуючи в Східній Галичині захист польськості перед руським морем, не починав боротьбу з вітряками. Передбачив небезпеку швидше й виразніше, ніж інші, тому тепер має права потирати руки і втерти носа злосливим політичним критикам”72. Український політик у дискурсі національної громадської думки мусив відзначатися насамперед готовністю жертовно служити народові. Саме на цій рисі сконцентрував увагу Іван Франко, створюючи образ головного героя повісті „Перехресні стежки” адвоката Євгенія Рафаловича, прототипом якого був Є. Олесницький: „Євгеній мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам’яну гору з наміром – зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга і важка, але сказав собі в душі: «Все одно! Мушу двигнути!»”73 Утім, на початку ХХ ст. ключові українські політики, досвідчені парламентарі, які, набувши досвіду у Львові й Відні, ставали консервативними в поглядах, зазнавали критики вже від молодших і радикальніших діячів, які бачили розвиток українського руху в розхитуванні політичної системи й нарощуванні опозиційних виступів. Новий тип українського політика-депутата намагався утвердити власним прикладом О. Барвінський, який вважав, що для успішного відстоювання національних інтересів потрібно створювати власні лобі, а також володіти правилами закулісної гри, вміти спілкуватися з різними діячами та виглядати в їх очах достатньо цікавим і ерудованим. Однак, потрапивши після провалу „нової ери” під вогонь критики, О. Барвінський сповна прийняв на себе звинувачення в „угодовстві”, вислужуванні перед владою й закиди в отриманні вигод особисто для себе, що було неправдою74. Сам він інколи втрачав терпіння, коли доводилося 72 Цит. в ориґіналі: „Podobno pierwszym, którzy pojawił się na uniwersytecie po awanturze pajdokratycznej, był dr Kozłowski… Podobno widziano go, zbierającego skorupy jaj ukraińskich, jakby to były brylanty… Podobno zamierza umieścić je we wspaniałych swych zbiorach osobliwości i starożytności z napisem „Szczątki bomb, któremi wysadzono gimnazyum stanisławowskie”… Podobno dawno nie widziano go w tak dobrym humorze… Podobno – te wszystkie „podobno” są bardzo prawdopodobne, bo dr Kozłowski ma teraz w ręku dokument z potwierdzeniem, że organizując w Galicyj wschodniej ochronę polskości przed zalewem ruskim, nie wszczynał walki z wiatrakami. Obaczył niebezpieczeństwo prędziej i wyraźniej niż inni, przysłuża więc mu prawo zacierać ręce i strugać marchewki zoilom politycznym” (Monokl. [Rossowski S.]. Wizerunki sejmowe. Ludzie i sprawy. Przyczynek do historyi samorządu galicyjskiego. Serya pierwsza. Lwów, 1903. S. 63). 73 Франко І. Мойсей; Перехресні стежки. Київ, 2001. С. 242–243. 74 „Пощо та привітливість, – іронізував часопис „Правда” з критиків О. Барвінського, – як н. пр. у бродського Salon-ruthene-a, що всякого товариша парляментарного поздоровить […], ба навіть з міністром розмовляє! Руський посол независимий повинен вовком на всіх дивитися і бути типом народного „бурмила” […], повинен стоячи на становищі „виборювання” рішуче промовляти: приказую вам іменем независимих Русинів зробити все, чого нам треба, а ні, то пошлю вас всіх к чортам” (Сучасна хроніка // Правда (Львів). 1895. Вип. 76. 30 (18) березня. С. 205). 300 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. пояснювати діячам українського руху, нерідко відомим і заслуженим, елементарні правила парламентської етики та прийнятний спосіб вирішення питань. „Вчера зійшов ся я по обіді з о. Танячкевичем, котрий приїхав сюди попирати справу руської школи виділової. Казав мені, що поїхав би і до цісаря в Ішль, але гроший не мав. Зовсім по селянськи розуміє справу”, – жалівся він у листі до дружини 13 серпня 1898 р.75 Листування О. Барвінського і членів його родини переповнене проханнями далеких і близьких знайомих посприяти у працевлаштуванні та вирішенні інших життєвих питань. Ймовірно, багатьма з них він таки займався особисто; за твердженням Анатоля Вахнянина, вони „немало чобіт сходили за руськими справами” 76 . Назагал це відповідало й уявленням самого О. Барвінського про способи розбудови українського національного життя, які, базуючись на концепції „органічної праці”, передбачали увагу до деталей. Між ключовими українськими політиками можна простежити елементи конкурентної боротьби. Як загрозу особистим позиціям сприймали зростаючу на початку ХХ ст. популярність Є. Олесницького, якого сучасники називали „політиком європейського масштабу”77. Основна лінія напруги пролягала між Є. Олесницьким і К. Левицьким, які конкурували зі студентських часів. Залишившись у Львові, К. Левицький поступово зосереджував у своїх руках лідерство в українських інституціях. Лонгин Цегельський пояснював це тим, що він, хоча й „розмахом не грішив”, однак умів вислухати інших та сприйняти їх побажання, маючи практичний „хлопський розум сільського війта”, рідко робив необдумані кроки 78 . Декілька разів К. Левицький блокував переїзд Є. Олесницького до Львова, побоюючись, що той „стане першим політичним провідником”79; на засіданнях керівництва УНДП доводив, що Є. Олесницький „не спосібний обняти провід в нашім сторонництві”80. Однак сам К. Левицький, за відгуками сучасників, „не придбав великої симпатиї серед інтел[іґенції] нашої у Львові”81. Можна припустити, що саме через це, внаслідок порозуміння між 75 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописних фондів і текстології, ф. 135 (Барвінський О. Г.), спр. 35 (Барвінський О. Г. Спомини з мого життя. Ч. VI), арк. 822. 76 Вахнянин Н. Руска справа в роках 1891–1894. Львів, 1895. С. 34–35. 77 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914 роки) / Передм. К. Галушко, приміт. К. Галушко, К. Лобанова. Київ, 2007. С. 98. 78 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Львів, 2003. С. 165–166. 79 Войнаровський Т., о. мітр. Спогади з мого життя // Історичні постаті Галичини… С. 43–49. 80 ЦДІА України у Львові, ф. 664, оп. 1, спр. 7, арк. 50–53 зв. (Лист Т. Реваковича до Народного комітету УНДП, адресований Ю. Романчуку, Львів, 9 грудня 1905 р.); арк. 24– 25 зв. (Чернетка листа Т. Реваковича до Є. Олесницького, Львів, 10 грудня 1905 р.); спр. 27, арк. 5–5 зв. (Лист Є. Олесницького до Т. Реваковича, 12 грудня 1905 р.). 81 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41 (Грушкевичі), спр. 123 / п. 24, арк. 179 (Щоденник Т. Грушкевича, запис від 30 квітня 1909 р.). 301 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Ю. Романчуком і Є. Олесницьким, на провідні ролі в українській політиці напередодні Світової війни був стрімко виведений Є. Петрушевич. За твердженням І. Сохоцького, Є. Петрушевич відповідально підходив до справ, ставив загальні інтереси вище від особистих, не рвався до лідерства й самореклами, не любив інтриґ і демагогії, а тому „втішався великими симпатіями серед українського громадянства. Представляв собою тип високоосвіченого европейця, що проявлялось в його поведінці з іншими і в публичних виступах. Був чесний, безкорисливий”82. Сучасники виділяли його елеґантність і манери, які окреслювали визначенням „джентльмен”83. Водночас Л. Цегельський стверджував, що Є. Петрушевич був „типовий максималіст і різкий контраст до К. Левицького”, з „крайньою безкомпромісністю”, прихильник „нереальної політики”84. Таке дещо незвичне поєднання відкривало дорогу як для контактів із впливовими політиками, так і задовольняло радикалів85. У ХІХ – на початку ХХ ст. національні дискурси набували значення в сімейному житті. З точки зору національних інтересів змішані, насамперед польсько-українські подружжя, відсоток яких у Галичині був доволі значним, розцінювались як небажані. Обидві сторони вважали, що діти в них не отримують належного патріотичного виховання. Ще в 1830-х роках керівництво Львівської греко-католицької духовної семінарії закликало вихованців одружуватися тільки з доньками священиків і відповідно виховувати дітей; відзначали, що одруження з римо-католичками або з доньками полонізованих службовців зумовлює конфлікти в родині та полонізацію наступного покоління86. „Віддавалися попівські доньки правильно лиш за питомців духовної семінариї, – стверджував Є. Олесницький. – Дуже рідким випадком було, що попадянка виходила за світського і це уважали мезаліянсом. […] Ще рідші були випадки, що попадянка виходила за поляка. Хоч товариські відносини з поляками були ще тоді зовсім можливі, руські родини не входили з ними в тісніші родинні зв’язки. В кожнім поляку сиділа давня панська бута, в кожнім з русинів бачив він таки недавнього 82 Сохоцький І., о. Д-р Євген Петрушевич… С. 160. 83 Плекан Ю. Євген Петрушевич і Ярослав Окуневський: історія однієї „сильветки” // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2009. Вип. 18. С. 533–534. 84 Цегельський Л. Від леґенд до правди. Львів, 2003. С. 165–166. 85 На підтвердження цієї думки можна навести опис участі Є. Петрушевича в голосній обструкції українських депутатів Галицького сейму, який помістило „Діло”: „На першім місци кидаєть ся в очи д-р Петрушевич. В устах труба, а обома руками вбраними в чорні рукавички, гатить накривкою пульту, яку в кінци вириває з завіс. Все те – повне поваги і гідности, очи палають завзятєм і шлють стріли в ворожий табор. Чоловік – справдї сотворений до бою” (Українська обструкция в соймі // Дїло. 1910. Ч. 250. 9 падолиста (27 жовтня). 86 Студинський К. Львівська духовна семінария в часах Маркіяна Шашкевича (1829–1843). Львів, 1916. С. CCXXVII. 302 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. підданого панщизняка. Ніде не було чувати, щоб котра русинка вийшла добре на подружжі з поляком та могла остоятися при своїй народности і вірі”87. Такий самий вплив на чоловіків-українців приписували полькам. „Зговорилося за женячку молодих Русинів, – так описував одну з товариських бесід з Реваковичами Т. Грушкевич. – Не можна викоренити сеї пошести – женитьби Русинів з Польками. Нинї серед так великого антаґонїзму полїтичного Поляків і Русинів, се майже неімовірне, щоби міг Русин з Полькою побирати ся і копати собі і другій особі гріб домашнього щастя”88. Звісно, життя вносило суттєві корективи в настанови національних рухів щодо вибору подружніх партнерів. На мотиви вибору, крім почуттів, впливали також майнові міркування та межі соціального середовища, вийти поза які було складно, незручно і не прийнято. Утім, якщо спробувати проаналізувати сімейні відносини чоловіків, які зробили політичні кар’єри, можна простежити певні перехресні впливи між позицією жінки та громадською діяльністю чоловіка. Перша дружина О. Барвінського – Софія Шумпетер – мала чеське походження. Після її передчасної смерті політик одружився вдруге з Євгенією Любович, яка походила з давнього священицького роду. Щоправда, батько Євгенії, Максим, працівник фінансового управління у Львові, за свідченням О. Барвінського, в молодості захоплювався польськими патріотичними ідеями. Є. Любович закінчила вчительську семінарію у Львові й мала добрі музичні здібності; разом із Антоном Крушельницьким вона була першою вчителькою музики його доньки, Соломії Крушельницької, а після переїзду до Львова керувала хором музичного товариства „Боян”. Любовичі мали родинні зв’язки зі Студинськими й Шухевичами. Євгенія підтримувала громадсько-політичну діяльність чоловіка, який ділився з дружиною не тільки приватними, а й суспільними новинами і турботами. Для К. Левицького одруження з донькою Омеляна і племінницею Олександра Огоновських (обоє були професорами Львівського університету, а Олександр Огоновський – ще першим головою політичного товариства „Народна рада”) – Ольгою – дало змогу йому оселитись у Львові, а згодом очолити УНДП. Ольга мала вчительську освіту, була організаторкою національно- культурних заходів і жіночих товариств. За свідченням І. Макуха, К. Левицький „дуже дорожив тим впливом, що він його мав у Львові. Він старався не допустити до того, щоб хтось вибився наверх та дорівняв йому”, а його дружина „часто питала його, коли він уже нарешті буде австрійським міністром”89. Політична біографія Є. Петрушевича підтверджувала важливість для кар’єри в Галичині приватних зв’язків. Дорогу у велику політику, як можна думати, йому відкрив Ю. Романчук, обидві дружини якого (Леокадія, а після її Олесницький Є. Сторінки з мого життя… С. 149. 87 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 41, спр. 123 / п. 24, арк. 147 зв. 88 (Щоденник Т. Грушкевича, запис від 20 січня 1909 р.). 89 Макух І. На народній службі. Дітройт, 1958. С. 190–191. 303 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. смерті – Марія) були рідними тітками Є. Петрушевича (сестрами його матері Савини з Коцюбів)90. За свідченнями сучасників, Ю. Романчук був частим гостем Петрушевичів у Буську91. У сімейному житті Є. Петрушевич зважився на змішаний шлюб. Його дружина Леокадія – донька Антонія Пуніцького, державного службовця повітового масштабу, – була польськомовною й римо- католичкою 92. Вона не займалася громадською роботою й нібито важко пристосовувалася до активності чоловіка. Через брак джерел важко говорити про взаємини в подружжі, однак загальною тенденцією в таких випадках ставало відчуження через зростання політичної популярності чоловіка та його асоціювання з польсько-українськими конфліктами, що дисонувало зі звичним родинним і товариським оточенням дружини. Більше відомо про такі проблеми в родині Олесницьких. Дружина Є. Олесницького – Марія з Врублевських – також походила з польської (чи полонізованої) родини і, виходячи заміж, „навіть не вміла по-руськи”93. Однак у подружжі вона спробувала підпорядкуватися високому публічному становищу чоловіка, навіть заперечувала проти його товариських взаємин зі стрийськими поляками, твердячи, що їх доведеться розривати через політичні суперечності, допомагала чоловікові в громадській праці й під час виборів. „Ми поважали й Олесницьку, – згадувала Осипа Бобикевич. – Хоч полька, але в усіх нас бувала та розмовляла лише по- українськи”94. Переломним моментом у житті подружжя стала смерть єдиної доньки Софії в 14-річному віці. Почувши у свій бік побутові закиди про розплату за віровідступництво, М. Олесницька віддалилася від чоловіка і багато часу проводила у веденому на польський лад домі своєї сестри Ванди, що дратувало чоловіка. Навіть на похороні Є. Олесницького у Стрию „нуртував у ній якийсь неоправданий жаль […], бо ніхто з священиків під час похорону не згадав про неї, а вона ж, полька, посвятилася для Олесницького”95. Досвіди подружнього життя Є. Олесницького й Є. Петрушевича показують, що змішані шлюби у випадку діячів національного руху в Галичині таки спричиняли певні проблеми. Шлюбні стратегії польської аристократії також були орієнтовані на власне середовище, що пояснювалося насамперед майновими міркуваннями. Робота за кордоном змусила Анджея Потоцького відкласти матримоніальні проекти майже до 30-річного віку. У відповідь на заклики матері задуматися над 90 Макух І. На народній службі. С. 32–33. 91 Ярославин С. Призабутий державний муж – Президент і Диктатор ЗОУНР д-р Євген Петрушевич // Його ж. Визвольна боротьба на західньо-українських землях у 1918– 1923 роках. Філаделфія, 1956. С. 17–18. 92 Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013. С. 58–64. 93 ЦДІА України у Львові, ф. 146, оп. 6, спр. 1312, арк. 611–612 (Донесення стрийського старости до президії Галицького намісництва, 11 вересня 1907 р.). 94 Бобикевич-Нижанківська О. Спомини з моїх років // Олекса Бобикевич… С. 172. 95 Там само. С. 171. 304 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. влаштуванням особистого життя він писав: „Зараз радше не бачу нікого. А власне є ті труднощі, що сиджу в службі за кордоном, бачу лише чужоземців, але я принципово відкидаю думку одружитися не з полькою. Мені здається, що ти теж так вважаєш” 96. Врешті обраницею стала Кристина з польської аристократичної родини Тишкевичів, власників маєтку у Ваці (частина Вільнюса). Це ще раз підтверджує те, що для польського аристократичного середовища державні кордони не мали жодного значення. Кристина чудово справлялася з роллю першої дами, завжди перебувала в центрі уваги 97. А. Потоцький підкреслено пишався зовнішністю дружини, яка подарувала йому дев’ятьох дітей, та її громадською діяльністю, радився з нею у важливих справах. Щасливо склався шлюб у М. Бобжинського, який одружився з Софією Цеґельською, донькою польського громадського діяча, публіциста й землевласника Іполита Цеґельського з Познані. У шлюбі народилося троє дітей; вони згадували, що мати все життя залишалася для батька найближчою людиною. Цей шлюб також зміцнив матеріальне становище М. Бобжинського98, що в підсумку дало змогу займатися історією. Натомість сімейне життя С. Ґломбінського було невдалим. У 1895 р. він одружився зі значно молодшою Марією Задуровіч. На початку ХХ ст. родина взяла на виховання дівчинку Станіславу, а в 1924 р. народився син Станіслав. Дружина С. Ґломбінського страждала психічними розладами; у 1926 р. вона померла; за свідченням сина, про подружнє життя батько ніколи не розповідав. В. Козловський не одружувався99. Якими були лінії перетину між українськими й польськими політиками у Львові? Можна виокремити кілька таких зв’язків, однак жоден з них не став основою для міцних товариських стосунків. Формувалися такі контакти під конкретні політичні акції, як правило, в контексті більш чи менш вдалих спроб польсько-українського порозуміння. Так, О. Барвінський деякий час тісно 96 Цит. в ориґіналі: „Raczej teraz nie widzę nikogo. A właśnie jest i ta trudność, że siedzę w służbie za granicą, widzę tylko cudzoziemców, a z zasady odpycham z góry myśl żenienia się nie z Polką. Sądzę zresztą że Mamusia jest tego samego zdania” [ANKr, Oddział I, Archiwum Krzeszowickie Potockich, Korespondencja Katarzyny Potockiej, rkps 545, k. 807–808 (Лист Анджея Потоцького до Катажини Потоцької, 21 січня 1887 р.)]. 97 „Pani Marszałkowa miała suknię z adamaszku ciężkiego koloru vert d’eau. Na staniku sznury olbrzymich pereł i trzy kolosalne szmaragdy. Na szyi perły, we włosach brylanty”, – так описував кореспондент „Gazety Narodowej” Кристину Потоцьку на балу (Kronika karnawałowa. Bal u marszałka // Gazeta Narodowa (Lwów). 1903. Nr 38. 17 lutego). 98 Łazuga W. Michał Bobrzyński… S. 35. 99 З цього проводу всезнаючий Monokl писав: „Bo raz tylko serce statysty ziemi przemyskiej uderzyło żywiej, a nie osiągnąwszy celu swoich marzeń, wyrzekło się uciech rodzinnego życia. Znać już do końca życia pozostanie drowi Kozłowskiemu kraj – ogniskiem domowem, żoną – sprawa publiczna” (Monokl. [Rossowski S.]. Wizerunki sejmowe. Ludzie i sprawy… S. 67). 305 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. спілкувався з Адамом Сапєгою, наслідком чого стала „нова ера”. Пізніше він підтримував стосунки з крайовим маршалком Станіславом Бадені, але ці стосунки не були надто приязними і погіршилися з відходом О. Барвінського від угодової політики. В 1904 р. С. Бадені стримано поставився до ідеї допомогти О. Барвінському на виборах до Галицького сейму, що стало однією з причин його поразки 100. Іншу лінію можна простежити між родинами Бадені й Петрушевичів. Бадені мали земельну власність у Буську; К. Бадені був колятором церкви, тому мусив періодично зустрічатися з батьком Є. Петрушевича, місцевим деканом. С. Бадені зафіксований як свідок на весіллі молодшої сестри Є. Петрушевича Емілії101. Можна припустити, що цей досвід приватного спілкування згодом був використаний під час обструкції українських депутатів у Галицькому сеймі, в якій Є. Петрушевич виступав у ролі порушника порядку, а С. Бадені як маршалок сейму, маючи повноваження її припинити, чомусь того не робив. Ймовірно, що це відбувалося за взаємною згодою, а обструкція була прикриттям для переговорів у вужчому колі. А. Потоцький достойним партнером серед українських політиків вважав Є. Олесницького. Однак контакти між ними були спорадичними, про що свідчать листи102. Винятком тут можна вважати приїзд А. Потоцького до Є. Олесницького у Стрий з пропозицією обійняти посаду віце-маршалка Галицького сейму103, однак цей план був зірваний вбивством намісника. Про М. Бобжинського відомо, що він змусив чиновників намісництва вивчати українську мову, зокрема для моніторингу української преси104; також він згадував про те, що був посередником між українськими й польськими політиками під час переговорів про виборчу реформу. Слідів контактів з українськими діячами серед матеріалів В. Козловського і С. Ґломбінського, як і згадок про такі контакти з українського боку, не виявлено. *** Бурхливий розвиток Львова як „столиці” провінції припав на кінець ХІХ ст., раніше місто тільки вчилося бути столицею. Модернізація зовнішніх ознак міста, перетворення соціальної структури його мешканців, ширші можливості доступу нижчих верств до освіти, політики й кар’єри супроводжувалися зіткненнями 100 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 887 / п. 70, арк. 64 зв. (Лист М. Герасимовича до О. Барвінського, Лешнів, 23 червня 1904 р.). 101 Павлишин О. Євген Петрушевич… С. 34–35. 102 ЦДІА України у Львові, ф. 146, оп. 107, спр. 5, арк. 79–80 (Лист Є. Олесницького до А. Потоцького, Стрий, 20 лютого 1908 р., з приміткою А. Потоцького для Є. Олесницького й чернетками доручень старостам Рогатинського й Калуського повітів, висланими шифрованими телеграмами 22 лютого 1908 р.). 103 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців… С. 472–473. 104 Wysocki A. Sprzed pół wieku… S. 164. 306 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. старого світу, уособленням якого була польська аристократія, з тим, що народжувався в поєднанні понять нації та демократії. Хоча родини польських аристократів ще залишалися в центрі уваги, а вихідці з них обіймали ключові посади на державному й провінційному рівнях і об’єктивно – завдяки освітнім можливостям і досвіду – були найкраще для цього підготовленими, усе ж непорушність їхніх прав і привілеїв виглядала вже вкрай сумнівною, а серія актів політичного терору, жертвами яких в Європі ставали, як правило, аристократи, показувала глибину проблеми. У Львові символом драматичного зіткнення різних світів стало вбивство українським студентом Мирославом Січинським галицького намісника Анджея Потоцького під претекстом помсти за кривди українців. Зі зламу ХІХ–ХХ ст. українсько-польський діалог у Галичині неухильно загострювався. Публіцистика, виражаючи політичні концепції, конструювала з Іншого образ ворога, звинувачувала опонентів в аґресивній позиції й нарощувала термінологію воєнного часу. В такій реальності політична еліта Галичини, яка формувалася й виростала навколо національних дискурсів (усупереч бажанням імперської влади) мусила прийняти на себе тягар відповідальності за перебіг українсько-польського діалогу. Тому логічно поставити питання, наскільки політичні лідери були готовими відповідати цим викликам часу? Очевидно, що досвід, з яким вони на початку ХХ ст. з’являлися на провідних політичних ролях у столиці Галичини, складався зі сформованих у родині й найближчому оточенні та відкориґованих власною практикою світоглядних налаштувань, висновків із загального інформаційного поля і приватних контактів. Представники політичної еліти Галичини, які діяли у Львові на початку ХХ ст., мали різне соціальне походження й відмінні політичні погляди, однак були й спільні риси: винесені з родин життєві установки чесно й сумлінно працювати задля суспільного блага, інтелектуальні й адміністративні таланти, переважно глибоке релігійне виховання. Утім, це все виявилося не достатнім, щоб узгоджувати різні національно-політичні прагнення, говорити й слухати одне одного, не використовувати власну силу проти іншого, натомість діяти заради спільних інтересів, врешті навчитися зводити ці інтереси до спільного знаменника. Однією з причин такого стану була закритість товариських середовищ, яка мала коріння в соціальних відмінностях, а національні суперечності її тільки посилили. Натякаючи на кулуарне вирішення польською політичною елітою суспільних проблем, газета „Діло” стверджувала, що українці ніколи не погодяться на „публичну комедію” ухвал, „згори порішених на панських конвентиклях або польованях в Буську чи в Ланьцуті”105, де були маєтки Бадені й Потоцьких. На підставі аналізу біографічних даних і текстів представників польської та української політичних еліт Галичини, які працювали у Львові на початку ХХ ст., а також відгуків про них, можна стверджувати, що попри фактично 105 Jedyny polski parlament // Дїло. 1907. Ч. 198. 16 н. ст. вересня. 307 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. щоденну необхідність взаємодії, польське та українське політичні середовища зберігали замкнутість. Дискурси національних рухів, ставлячи на чолі ієрархії цінностей ідею безоглядного служіння власному народові, диктували й певні правила політичної позиції та поведінки, відхід від яких породжував для діяча більше проблем, ніж їх дотримання. Загальноприйнятою нормою стало сприймання і трактування Іншого в межах високого ступеня публіцистичних узагальнень і схематизації, стереотипного мислення. Хоча політичні еліти, зважаючи на свою природу й призначення, мусили насамперед дбати про інтереси Галичини, образ краю як цілісної адміністративної території розбивався при перших спробах проекції як на минуле, так і на майбутнє. The representatives of the Galician political elite in Lviv at the beginning of the XXth century: between the official and private space Olena ARKUSHA Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, The National Academy of Sciences of Ukraine; Department of Contemporary History, 4 Kozelnytska str., Lviv 79026, Ukraine

The concentration in the city of the brightest politicians and statesmen was consequence of Lviv status as the capital of the Austrian province of Galicia. Using the opportunities of job in the government institutions they simultaneously acted as leaders of national movements. The emphasis on national interests was the prerequisite of successful political career at that time. The growth of the Polish-Ukrainian contradictions significantly hindered the formation of the political elite of the province as a whole. There was an attempt in the article to compare the Polish and Ukrainian political leaders at that time, taking into account not only their political views and activities, but also private space, family and friendly environment, and related life strategies on the basis of Oleksandr Barvinskyi, Michał Bobrzyński, Stanisław Głąbiński, Włodzimierz Kozłowski, Kost Levyckyi, Yevhen Olesnyckyi, Yevhen Petrushevych, Andrzej Potocki biographies. This comparison which shows the closeness of national spaces, enables a better understanding why compromises between the Ukrainian and Polish politics seemed so unattainable in that period. National leaders were focused on the search of a lost homeland, which desired to gain. The political elites of Lviv had to concede the capital championship, regardles Lviv was among Polish or Ukrainian cities. The Austrian project of Lviv as a cosmopolitan capital lost national versions as the provincial political elite wasn’t interested in its implementation. Keywords: Lviv at the beginning of the XXth century, Galician-Ukrainian politicians, Galician-Polish politicians, everyday life, identity. 308 О. Аркуша ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 272–309. Przedstawiciele elity politycznej Galicji we Lwowie początku XX wieku: między przestrzenią oficjalną a prywatną Ołena ARKUSZA Instytut Ukrainoznawstwa im. Iwana Krypiakewycza Narodowej Akademii Nauk Ukrainy, Oddział Historii Najnowszej, ul. Kozelnycka 4, Lwów 79026, Ukraina

Jednym z następstw pełnienia przez Lwów stołecznej funkcji dla austriackiej Galicji była koncentracja w mieście wybitnych polityków oraz mężów stanu. Korzystając z możliwości pracy w instytucjach władzy państwowej, zapisali się oni w historii jako działacze i liderzy ruchów narodowych. Nacisk na interesy narodowe stanowił wówczas niezbędny warunek udanej kariery politycznej. Wzrost napięć ukraińsko-polskich poważnie utrudniał tworzenie prowincjonalnej elity politycznej jako całości. W artykule na podstawie życiorysów Aleksandra Barwińskiego, Michała Bobrzyńskiego, Stanisława Głąbińskiego, Włodzimierza Kozłowskiego, Kostia Lewickiego, Jewhena Olesnickiego, Jewhena Petruszewicza, Andrzeja Potockiego dokonano próby porównania ówczesnych ukraińskich i polskich przywódców politycznych, biorąc pod uwagę nie tylko ich poglądy i działalność, ale także przestrzeń prywatną, środowisko rodzinne i towarzyskie oraz powiązane z nimi strategie życiowe. Takie porównanie pokazujące hermetyczność środowisk narodowych, pozwala dokładniej zrozumieć, dlaczego kompromisy pomiędzy politykami ukraińskimi i polskimi wydawały się niemożliwe do osiągnięcia. Liderzy narodowi skupili się na poszukiwaniach Ojczyzny utraconej. Pragneli ją zdobyć. Po osiągnięciu tego celu lwowskie elity polityczne musiałyby oddać pierwszeństwo stołeczne, bez względu na to, czy Lwów znalazłby się w polskich czy też ukraińskich rękach. Austriacki projekt Lwowa jako metropolii kosmopolitycznej przegrał z koncepcjami narodowymi także i z tego powodu, że wśród krajowej elity politycznej brakowało osób, zainteresowanych jego poparciem. Słowa kluczowe: Lwów początku XX w., ukraińscy politycy w Galicji, polscy politycy w Galicji, życie codzienne, identyczność. 309 Р.ISSN Лехнюк 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Visnyk ISSN 2078-6107. of the Вісник Lviv University. Львівського Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 310–345.С. 310–345. Спецвипуск. УДК [94:329.11](477.83-25)„19” Українські консервативні середовища в ідейному просторі Львова початку ХХ століття Роман ЛЕХНЮК Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України ім. М. Грушевського, вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна

На початку ХХ ст. український консерватизм у Галичині проявлявся в ідеях і практиках трьох середовищ – русофілів, християнсько-суспільного руху і Греко- католицької церкви, інтелектуальні та інституційні центри яких зосереджувалися у Львові. Кожне з них, як і консерватизм у тогочасній Європі загалом, постало перед модерними викликами, насамперед ідеологіями націоналізму і соціалізму. Попри спільні засадничі принципи, українські консервативні середовища різнилися світоглядними засадами, поглядами на джерела традиції та перcпективи розвитку українства. Кожне з них мало власну історію ідейної еволюції, спроб організуватися відповідно до новочасних вимог і зберегти позиції в суспільстві. Відмінним був і результат цих намагань. Вивчення українських консервативних середовищ у Галичині показує, що в умовах гострої кризи вони могли занепадати, еволюціонувати до радикалізму або вдало пристосовуватися до нового світу. Ключові слова: Львів на початку ХХ ст., консерватизм, русофільство, християнсько-суспільний рух, Греко-католицька церква. Упродовж перебування Галичини у складі Габсбурзької монархії Львів був центром політичного життя краю. Модернізаційний варіант, яким йшло місто („модернізація через бюрократизацію” 1 ), зумовив концентрацію тут найважливіших інституцій не лише адміністративно-управлінського характеру, а й перетворив його на головний осередок українських і польських (поряд із Краковом) ідейно-політичних середовищ і течій. Окрім цього, столичний статус Львова у межах Галичини та його масштаб (п’яте за розміром місто імперії після Відня, Будапешта, Праги і Трієста) давали найкращі (часто – єдино можливі) шляхи кар’єрного зростання, а отже призводили до зосередження тут активних і талановитих особистостей. Це додатково сприяло утвердженню в ідейному просторі міста різних політичних напрямів. 1 Грицак Я. Страсті за Львовом // Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Київ, 2004. С. 232. © Лехнюк Р., 2016 310 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Початок ХХ ст. був логічним продовженням тенденцій попереднього століття. Ще наприкінці ХІХ ст. у Галичині відбувалося стрімке зростання і популяризація модерних ідеологій – соціалізму, націоналізму, лібералізму – як в українському, так і польському суспільствах краю, що вилилось у виникнення політичних партій відповідного спрямування. У досліджуваний період цей процес лише набирав обертів і нові ідеї все міцніше укорінювалися в галицькому суспільстві. Ліберальні, націоналістичні, соціалістичні й радикальні ідеї в українському середовищі несли в собі тенденцію секуляризації політичного простору Галичини, надання політичним процесам масового характеру, ставили під сумнів авторитет і досягнення попередніх поколінь політичних діячів. Ці тенденції були серйозною загрозою для найдавнішої, з точки зору традицій, політичної активності й інституційного оформлення ідеї у краї – консерватизму. Консервативне світосприйняття у другій половині ХІХ ст. було невід’ємною складовою української суспільно-політичної думки в Галичині. Протягом тривалого часу консерватори зі середовища вищої ієрархії Греко-католицької церкви (ГКЦ) і русофілів утримували політичний і культурний провід національного розвитку. У 1890-х роках у результаті українсько-австрійсько- польського компромісу – „нової ери” – на політичну сцену вийшло ще одне консервативне угруповання – християнсько-суспільний рух на чолі з Олександром Барвінським. Ці три середовища – два світських і ГКЦ – залишалися носіями української консервативної думки Галичини і на початку ХХ ст. Кожне з них мало власне теоретичне підґрунтя, світоглядні засади і погляди на різні аспекти політичного, соціально-економічного, культурного життя суспільства. Були й спільні риси. Давність традицій цих середовищ, більшою мірою церковного й русофільського, а меншою – християнсько-суспільного, відобразилася теж у наявності в них досить широкої мережі інституцій і періодичних видань, що зосереджувалися найчастіше у Львові. Ключовим питанням при дослідженні українських консервативних середовищ у Галичині початку ХХ ст. є визначення критеріїв, за якими можна стверджувати їх консервативність. Український консерватизм протягом ХІХ ст. у Галичині й на підросійській Наддніпрянщині не мав чітко виражених ідейних засад і, що важливіше, ідеологів. Напередодні Першої світової війни розпочав активну діяльність В’ячеслав Липинський, проте його фундаментальні праці з теорії українського консерватизму були написані вже у міжвоєнний період за інших історичних і суспільно-політичних умов. Говорячи про Галичину, варто зазначити, що є теоретичні праці русофільських авторів, насамперед Осипа Мончаловського, де розглядалися світоглядні засади цього руху, однак їх важко трактувати як повноцінний теоретичний фундамент. Нарисом консервативної програми ГКЦ можна вважати пастирські послання митрополита Андрея Шептицького. Утім, треба пам’ятати, що в досліджуваний період церковне середовище не було цілісним у підході до вирішення проблем, що постали перед ним внаслідок модернізаційних процесів в українському суспільстві Галичини. 311 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Тому погляди митрополита були надважливим, але не єдиним варіантом теоретичного підґрунтя консерватизму ГКЦ. За такої ситуації чи не єдиним способом окреслити риси українського галицького консерватизму початку ХХ ст. є виведення його теоретичних засад із практик відповідних середовищ. Аналіз діяльності носіїв консервативної свідомості, періодичних видань і окремих публікацій представників досліджуваних середовищ дають змогу виділити такі теоретичні принципи, що характеризують українські консервативні середовища: шанування політичної та культурної традиції; визнання необхідності соціальної стратифікації суспільства, фактично – збереження соціального статус-кво; повага до авторитетів, зокрема діячів старшого покоління; визнання важливої суспільно-політичної ролі Церкви і прагнення її зберегти і посилити; ворожість до модерних ідеологій з огляду на притаманні їм ідеї суттєвих соціальних і суспільних перетворень; зваженість і поступовість у ставленні до змін, що проявилось у практиках досліджуваних середовищ – у політичній, соціально-економічній чи культурній сферах, оцінках радикальних дій інших середовищ, підході до національного питання в Галичині. Ці риси були притаманні русофілам, християнським суспільниками і ГКЦ. Необхідно наголосити, що ці засади цілком вписуються в межі „класичного” переліку засадничих принципів консервативного мислення, які наводять дослідники цієї ідеї, зокрема Рассел Керк2. Очевидно, що в ідеях і практиках кожного з названих середовищ одні характерні риси могли проявлятись яскравіше, а інші менш виразно. Це можна пояснити неоднорідністю їх теоретичних засад, оскільки навіть визначені прояви консервативної свідомості, попри спільний корінь, могли мати різко відмінні, навіть конфліктуючі й взаємозаперечні прояви. Українські консервативні середовища Галичини мали різну історію та світоглядно-культурні орієнтири (найкращим прикладом є протиставлення орієнтації Схід/Захід – йдеться про погляди русофілів і християнських суспільників відповідно). Окрім того, необхідно враховувати важливість кризового становища консерваторів Галичини початку ХХ ст., які були вимушені боротися проти наростаючої сили інших ідеологій. Пошуки відповідей на нові виклики видавали подекуди діаметрально відмінні результати. Накладена на засадничі відмінності між консервативними середовищами, ця різноманітність пошуків і їх результатів творять картину українського консерватизму в Галичині початку ХХ ст. не як одного цілого, а як мозаїки ідей, підходів і цінностей. Це робить дослідження українських консервативних середовищ ще цікавішим і актуальнішим з огляду на їх активну присутність у тогочасному суспільно-політичному просторі. Актуальною ця тема є теж в історіографічному плані. З одного боку, проблематика українського консерватизму в австрійській Галичині не є новою, Керк Р. Основи і принципи консерватизму // Консерватизм: Антологія. 2-ге вид. / 2 Упор. О. Проценко, В. Лісовий. Київ, 2008. С. 76–88. 312 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. а з іншого – ці середовища рідко досліджували як власне консервативні, з точки зору їхньої світоглядної платформи. Меншою мірою це стосується русофільства, про різні аспекти якого писали Анна Вероніка Вендланд3, Олена Аркуша і Мар’ян Мудрий4, Ірина Орлевич5, Олексій Сухий6 та ін. Консерватизм русофілів відзначали майже завжди, а подекуди він виступав центральним об’єктом дослідження. Утім, недостатньо дослідженою залишається історія русофільського руху в період його кризи і поступового занепаду на початку ХХ ст., насамперед розколу русофілів і доля старшої ґенерації – так званих старокурсників. Стосовно консерватизму ГКЦ, то про взаємодію митрополита Андрея Шептицького з галицькими політичними колами йдеться у статті Василя Расевича7, діяльність єпископа Григорія Хомишина досліджував Олег Єгрешій8, участі парафіяльного духовенства в суспільно-політичних процесах приділив увагу Назар Кісь 9 , постать митрополита Сильвестра Сембратовича є центральною у студіях Ірини Антоняк10. Ці студії дають важливий і багатий матеріал для вивчення церковної історії; втім, гостро бракує досліджень, які б розглядали Церкву як консервативну інституцію з відповідними світоглядними засадами, що на початку ХХ ст. постала перед складними викликами модерності. 3 Вендланд А. В. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією і Росією, 1818–1915 / Пер. з нім. Х. Назаркевич; наук. ред. М. Мудрий. Львів, 2015; Її ж. Русофільство: ще один український проект? Зауваги про невтілене прагнення. [Електрон. ресурс]. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n18texts/wendland.htm. 4 Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1999. Вип. 34. С. 231–268. 5 Орлевич І. Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVІІІ – 60-і рр. ХІХ ст.). Львів, 2000; Її ж. Взаємини греко-католицької ієрархії та русофільських товариств Галичини (ХІХ – початок ХХ століть) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Львів, 2007. Кн. І. С. 672–684. 6 Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). Львів, 2003. 7 Расевич В. Митрополит Андрей (Шептицький) і проблема національно-політичної консолідації українців (1900–1918 роки) // Ковчег: Науковий збірник з церковної історії. Львів, 2000. Ч. 2. С. 212–223. 8 Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча. Івано-Франківськ, 2006. 9 Кісь Н. Греко-католицька церква в суспільно-політичних дискусіях у Галичині на початку ХХ століття: автореф. дис. … канд. іст. наук / НАН України, Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, Ін-т народознав. Львів, 2011; Його ж. Участь парохіального греко- католицького кліру у громадсько-політичному житті. Партійна риторика початку ХХ століття (1900–1914) // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Львів, 2009. Кн. 1. С. 375–384. 10 Антоняк І. Львівський собор Греко-католицької церкви 1891 р. // Історія релігій в Україні: Науковий щорічник. Львів, 2008. Кн. І. С. 160–171. 313 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Прикладом такого дослідження може слугувати хіба праця Ліліани Гентош, у якій авторка аналізує зіткнення консерватизму й модернізму в масштабах усієї Католицької церкви11. Не ставало центральним об’єктом дослідження і питання про те, як консерватори бачили роль і місце Церкви в політичних процесах. Як наслідок, немає порівняльного аналізу ставлення до цього питання різних консервативних середовищ із виділенням спільних і відмінних ознак, поясненням їх суті, причин і наслідків. Найменшою за обсягом є історіографія християнсько-суспільного руху. Нарис історії цього середовища здійснив Тарас Антошевський12. Андрій Кліш дослідив роль і місце Кирила Студинського в цьому русі, а також коротко охарактеризував діяльність першого політичного товариства християнських суспільників – Католицького русько-народного союзу13. Історії заснування КРНС, ідейним засадам його діяльності та питанню виникнення й організації роботи редакції газети „Руслан” – пресового органу прихильників О. Барвінського – присвячено статтю Романа Лехнюка14. Олена Аркуша і Мар’ян Мудрий дослідили другу і третю стадії інституційного розвитку християнських суспільників – історію товариства „Руська громада” 15 і „Християнсько-суспільного союзу”16, акцентуючи більше на організаційних питаннях і менше на ідейних засадах. Головною проблемою у вивченні середовища прихильників О. Барвінського залишається відсутність узагальнюючої праці, яка би включила аналіз усіх етапів християнсько- суспільного руху, аналізувала його світоглядний фундамент, особливості консерватизму цього руху і практичні прояви діяльності. 11 Гентош Л. Ватикан і виклики модерності: східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923). Львів, 2006. С. 29–96. 12 Антошевський Т. До історії християнсько-суспільного руху в Галичині (90-і рр. ХІХ ст. – 1914 р.). Львів, 1997. 13 Кліш А. Кирило Студинський та християнсько-суспільний рух у Галичині (кінець ХІХ–початок ХХ ст.) // Наука. Релігія. Суспільство. Донецьк, 2006. № 1. С. 30–36; Його ж. Політична діяльність християнсько-консервативної течії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. [Електрон. ресурс]. Режим доступу: http://nauka.uagate.com/wp-content/uploads/ 2014/04/Klish.pdf. 14 Лехнюк Р. Газета „Руслан” як джерело до вивчення середовища Католицького русько-народного союзу (1896–1901 рр.) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. Тернопіль, 2015. Вип. І. Ч. 1. С. 150–159. 15 Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині на початку ХХ століття: політичне товариство „Руська громада” // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. На пошану професора Костянтина Кондратюка. Львів, 2004. С. 63–99. 16 Мудрий М. Рукописні джерела до історії Християнсько-суспільного союзу в Галичині // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Київ; Львів, 2004. Т. І. С. 421–440. 314 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Основою джерельної бази дослідження стали матеріали періодичних видань. Газета „Руслан” у 1897–1914 рр. була рупором ідей християнсько- суспільного середовища і найдовготривалішою пов’язаною з ним інституцією. У період неактивності створених О. Барвінським політичних товариств, або ж їх відсутності, саме „Руслан” був опорою, довкола якої гуртувалося це середовище. Русофільська преса – „Галичанинъ” і „Русское слово” – дає змогу простежити інституційну та світоглядну еволюцію русофілів, зокрема поступовий занепад їхніх товариств, падіння популярності. Водночас, ці газети ілюструють світоглядні коливання, викликані кризою русофільської ідентичності, і подають детальні відомості про передумови, перебіг і наслідки розколу в русофільському таборі 1909 р. Також „Галичанинъ” є головним джерелом до історії „старокурсників” після розколу руху. Маловідомим джерелом є газета „Русь”, що виходила у Львові в січні-серпні 1909 р. і зіграла важливу роль у розколі, висвітлюючи позицію радикальніших „новокурсників”. Серед періодичних видань, які виходили в середовищі ГКЦ, використано матеріали часописів „Нива” й „Основа”, які містять інформацію про бачення різними групами й особами всередині Церкви шляхів її розвитку, а також про поточну суспільно-політичну, соціально-економічну і культурну ситуацію в Галичині початку ХХ ст. Важко переоцінити теж важливість матеріалів, які зберігаються у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України, передусім у фонді Барвінських (№ 11). Тут міститься значний обсяг інформації про редакційні та адміністративні клопоти видавців „Руслана”, зокрема листи до редакції часопису від дописувачів, а також листування чільних представників середовища (як-от Василя Тисовського і Кирила Студинського) з О. Барвінським щодо організаційних питань. Чималий пласт інформації до історії християнсько-суспільного руху можна знайти в листах до О. Барвінського від судді Тита Реваковича, організатора виборчих кампаній Барвінського на Бродівщині Миколи Герасимовича і симпатика християнських суспільників – станиславівського єпископа Григорія Хомишина. З фондів відділу рукописів використано теж матеріали біографічного словника Івана Левицького (№ 167/ ІІ), що надають інформацію про тогочасних громадсько-політичних діячів, у тому числі консервативного спрямування. З матеріалів Центрального державного історичного архіву України у Львові слід виокремити фонд Ставропігійського інституту (№ 129), що містить дані про світогляд групи „новокурсників”. Там само в особовому фонді Кирила Студинського (№ 362) зберігаються джерела до історії християнсько-суспільного руху, зокрема статут товариства „Руська громада” і листи О. Барвінського. З опублікованих джерел треба назвати вхідну кореспонденцію перемиського єпископа Костянтина Чеховича, яка містить інформацію як про християнсько-суспільний рух (листи Т. Реваковича), так і про ситуацію у ГКЦ 315 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. загалом 17. Ключовими до розуміння русофільства є брошури авторства представників цього середовища, насамперед Осипа Мончаловського18 і Дмитра Маркова19. Джерелом для розуміння теорії та практики цього руху є офіційні документи „Русско-народної партії” (РНП), зокрема видання рішень з’їздів „мужів довіри” цієї організації20. Погляди митрополита Андрея Шептицького дають змогу з’ясувати його пастирські послання21. Галицькі русофіли Фундаментом русофільської ідентичності була теза про „національное и культурное единство всего русскаго народа” 22, яка ґрунтувалася на ідеї „всеруськості”. Поняття національної єдності „всего русскаго народа”, пропаґоване русофільськими діячами в окремих і періодичних виданнях, не слід трактувати з точки зору модерного націоналізму з його чіткими розрізненнями і критеріями. Вирісши на антипольському ґрунті, русофіли бачили себе і галицьких українців як частину східнослов’янського „русского” простору, який ототожнювали не з Росією і росіянами як народністю чи нацією, а з історичною і культурною спадщиною Київської Русі. Її традиції, а також традиції Галицько- Волинської держави лежали в основі русофільського бачення минулого, теперішнього і майбутнього23. З цієї спільної східнослов’янської спадщини витікало усвідомлення русофілами „племенного единства всего русского народа”24 з тисячолітнім культурним простором і надбаннями25, де „малороси” (українці) або „москалі” (росіяни) були лише складовими частинами, локальними групами єдиного організму, поєднаного історією і культурою26: „первою задачею русско-народной партіи – стоять въ защит4 русскаго имени и національнаго единства вс4хъ русскихъ племенъ (курсив мій. – Р. Л.). Это основа нашего 17 Konstantyn Czechowicz: korespondencja greckokatolickiego biskupa przemyskiego z lat 1897–1914 / Wyd. A. Krochmal. Przemyśl, 1998. 18 Мончаловскій О. Главныя основы русской народности. Львовъ, 1904; Його ж. Литературное и политическое украинофильство. Львовъ, 1898; Його ж. Святая Русь. Львовъ, 1911. 19 Марковъ Д. Письма публициста. Львовъ, 1905; Його ж. Посл4днее слово передъ австрійскимъ военнымъ судомъ. Львовъ, 1938. 20 Вторый съ4здъ мужей дов4рія Русско-народной партіи во Львов4 2 н. ст. февраля 1903. Львовъ, 1903. 21 Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899–1914 рр. Львів, 2007. Т. 1. 22 Мончаловській О. Главныя основы русской народности. С. 9. 23 Докладніше див.: Мончаловскій О. Святая Русь… 24 Вторый съ4здъ мужей дов4рія Русско-народной партіи … С. 14. 25 Мончаловській О. Главныя основы русской народности. С. 9. 26 Наша програма и тактика // Галичанинъ. 1907. Ч. 172. 2 (15) серпня. 316 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. народнаго сущестованія, это в4рн4йшій залогъ нашего національнаго развитія въ ц4лости и частяхъ”27. Про неправильність ототожнення уявлення русофілів про історичну традицію з Росією свідчить розмитість їхніх уявлень про територіальні межі спільного культурного й національного простору. Осип Мончаловський писав: „Русская Земля – это т4 географическія условія, въ которыхъ живетъ русскій человекъ, та географическая обстановка, въ которой прилагается его трудъ… это русскій народный геній, это духовныя творческія силы русскаго народа…”28. Цей фраґмент підтверджує не лише відсутність конкретних кордонів, а й загальну аморфність русофільської ідентичності, її радше духовний, метафізичний характер. Доброю ілюстрацією прив’язаності русофілів до близьких їм духовних засад і неприйняття модерного раціонального світу є текст Дмитра Маркова, в якому він описує Захід як світ матеріалізму, гедонізму і диктату сильного над слабким, що прикривається гаслами „модерної свободи”. Заходу він протиставляв „Славянскую Русь”, що зберегла примат духовного над матеріальним, людську гідність і розуміння ціни духовного життя людини29. Крім історичної традиції, а також як її складова, другою опорою русофільської ідентичності був східний християнський обряд і важлива роль Церкви в житті суспільства. Шанування загальнішої давньої традиції в цьому випадку поєднувалося з бажанням утримати не такий віддалений досвід ХІХ ст., коли духовенство перебувало біля керма національного руху. Русофіли, значна частка яких була представниками або ж вихідцями з цього соціального стану й ототожнювала себе з усією українською політикою в Галичині другої половини ХІХ ст., хоч і визнавали подекуди помилки церковного проводу, вважали, що роль Церкви в Галичині має бути ключовою: „Особенное значеніе представляетъ нын4 церковъ для насъ, живущихъ въ Галицкой Руси… Въ борьб4 съ сильными противностями является опять церковъ самой отличной нашей помощницею. Подобно какъ путешественникъ, окруженный стаею собакъ, опершись о пень дерева, размахиваетъ на вс4 стороны палкой, – такъ Галицкая Русь, опершись сильно о свою церковъ, до сихъ поръ усп4шно отражаетъ всc нападенія. Упадетъ пень, а собаки непрем4нно погрызутъ путешественника; упадетъ русская церковъ, а Галицкая Русь покончитъ свое національное существованіе и пойдетъ въ поминальную книгу в историческіе аннали”30. Із двох попередніх основ витікала третя – захист етимологічного правопису і церковнослов’янської мови в літургії. Для русофілів вони були символами нерозривності культурної „русскої” традиції 31. Етимологічний правопис 27 Сущность, задачи и ц4ли русско-народной партіи // Галичанинъ. 1907. Ч. 145. 1 (14) липня. 28 Мончаловскій О. Главныя основы русской народности. С. 15. 29 Марковъ Д. Письма публициста. С. 5–6. 30 Украинскій языкъ въ церкви // Галичанинъ. 1910. Ч. 254. 12 (25) листопада. 31 Там само. 317 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. вшановували як мову високої культури, освіти, а запровадження і поширення фонетики таврували як шлях до загальної неграмотності32. Про міцність етимології як історичного і культурного символу свідчить і прихильність до неї осіб, що були русофілами лише поверхнево33. Русофіли відкидали модерний український національний рух з його чіткою самоідентифікацією як неприйнятний і такий, що суперечить фундаментальним основам ідентичності. Тому вони трактували модерне українство як „сепаратизм” стосовно „общерусской” культури і відмовляли українству в праві бути окремою самодостатньою культурою34. Русофіли звинувачували українські партії в радикалізації суспільства, у підштовхуванні молоді до „пайдократизму” (радикалізму, бунту проти старшого покоління)35. Наприклад, другий з’їзд мужів довіри „Русско-народной партіи” засудив українських націонал-демократів за активність під час селянських страйків влітку 1902 р. Причиною цього було як неприйняття консерваторами радикального характеру таких шляхів боротьби36, так і перетворення страйків на маніфестацію українських національних вимог37. Інституційні й видавничі центри русофільського середовища зосереджувалися у Львові. Створення у 1900 р. РНП було спробою відповідати вимогам часу загалом і реакцією на партійну інституалізацію народовців у формі Української національно-демократичної партії. Втім, це виглядає радше як намагання видозміни форми при збереженні старого змісту. Попри утворення партії, провідну роль у поточній діяльності продовжувало відігравати товариство „Руська / Русская рада”, яке було постійним представництвом РНП38. Найвищим органом влади у партії були з’їзди так званих мужів довіри. Вони відбувалися рідко (перші два – у 1900 і 1903 рр.), мали скликатися лише за особливих обставин 39. Про збереження впливу „Руської ради” свідчить і принцип формування виконавчого органу РНП – „Народного сов4та”. Його автоматично очолював голова „Руської ради”, а також належали як члени три інших 32 Мончаловскій О. Главныя основы русской народности. С. 11 33 Отець Олекса Пристай у спогадах писав, що „не міг собі ніяк уявити, щоби можна було викинути з українського письма наші „рідні”, старі та „дуже заслужені”, „святі” букви: йор, їр, ять, іпсилон, омеґу і т. д. Викинути ці букви з нашого письма означало, на мою думку, не більше і не менше, тільки знищити за одним махом цілу Русь” (Пристай О. З Трускавця у світ хмародерів: спомини з минулого й сучасного / Репринт. вид. Дрогобич, 2010. С. 199). 34 Мончаловскій О. Главныя основы русской народности. С. 8–9. 35 Див., напр.: Николаевичъ. Недостатки педагогіки // Галичанинъ. 1903. Ч. 105. 11 (24) травня; Молчите, безстидники! // Там само. 1907. Ч. 121. 31 травня (13 червня); Причины и посл4дствія убійства нам4стника // Там само. 1908. Ч. 75. 1 (14) квітня. 36 Вторый съ4здъ мужей дов4рія Русско-народной партіи… С. 8. 37 Там само. С. 11. 38 Вторый съ4здъ мужей дов4рія. С. 15. 39 Там само. 318 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. представники цього товариства, до яких додавали 12 діячів, обраних загальним з’їздом. Певна організаційна заплутаність РНП, переплетення повноважень і ролей „Руської ради” і „Народного сов4та” показують неготовність русофілів до модерних форм політичної діяльності. До складу „Народного сов4та” входили і два представники редакцій друкованих органів русофілів. Серед них ключове місце займала щоденна газета „Галичанинъ”, редакцію якої очолювали Осип Марков (загальне керівництво) й Іван Пелех (відповідальний редактор), а після смерті Маркова за видання відповідав „Издательскій Ком4тетъ” зі збереженням Пелеха на попередній посаді. Історія „Галичанина” добре ілюструє процеси, що їх переживало русофільське середовище на початку ХХ ст., насамперед падіння рівня матеріального забезпечення. Часопис „Галичанинъ”, як спадкоємець газет „Новый Проломъ”, „Червоная Русь” і „Галицкая Русь”, був одним із символів середовища. Часопис виходив аж до 1913 р., хоча фінансовий стан редакції протягом кількох попередніх років мав характер повільної агонії. Станом на 5 лютого 1910 р. заборгованість редакції перед друкарнею Ставропігійського інституту становила 4 052 крон40, а до наступного року зросла ще на 2 400 крон41. Редакція не приховувала важкої матеріальної ситуації часопису, але щоразу лунали оптимістичні нотки про майбутнє42. Матеріальна скрута „Галичанина” була відображенням глибокої кризи русофільства, насамперед на рівні ідентичності, падіння його впливів і внутрішніх конфліктів. На шпальтах преси можна зауважити неодноразові, подекуди розпачливі, заклики до активізації роботи русофільських товариств серед селян, інтеліґенції, молоді, серед яких зростав вплив УНДП і Радикальної партії. До радикалів ставлення було однозначно неґативним, зважаючи на соціалістичний характер їх ідей, порушення консервативних засад соціального спокою, поваги до авторитету й традиції, антиклерикальність 43 . Натомість з націонал- демократами, попри докорінні світоглядні суперечності, у перші роки ХХ ст. русофіли подекуди намагалися укладати політичні союзи. Відтак суспільна атмосфера в Галичині, зростання польсько-української конфронтації, радикалізація гасел і дій призвели до перетворення націонал-демократів з їх однозначними національними (націоналістичними) гаслами в ключову українську політичну силу. За таких умов русофіли пішли на контакт із традиційним супротивником – поляками, що вилилося в домовленості напередодні виборів 40 Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАУЛ), ф. 129 (Ставропігійський інститут, м. Львів), оп. 2, спр. 965, арк. 24. 41 Там само. Арк. 25. 42 Див., напр.: Будущее „Галичанина” // Галичанинъ. 1909. Ч. 92. 26 квітня (9 травня); „Галичанинъ” будетъ издаваться! // Там само. 1910. Ч. 256. 14 (27) листопада. 43 Церковъ и „Сїчи” // Галичанинъ. 1910. Ч. 246. 2 (15) листопада; Борьба духовенства съ соціализмомъ // Там само. 1903. Ч. 13 і 14: Додаток. 18 (31) січня. 319 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. до Галицького сейму в 1908 р. Переважання страху перед модерним українським рухом над давнім антагонізмом ілюструє допис у газеті „Русское слово”, де автор не надто сумує з приводу провалу кандидата від РНП на виборах до сейму, натомість втішається тим, що зусиллями цього кандидата й русофілів округу вдалося не допустити перемоги „українофіла”44. Кость Левицький стверджував, що ідея такого союзу виникла ще за намісника Леона Пінінського (1898–1903) 45. Задовго до виборів 1908 р. протеґування поляками русофілів фіксували й у християнсько-суспільному середовищі46, а також митрополит Андрей Шептицький47. Зацікавлення у підтримці русофілів польськими консервативними колами, перш за все східногалицькими („подоляки”) і меншою мірою західногалицькими („станьчики”), можна пояснити схожими до русофільських мотивами – настороженістю через зростання сили українського руху, його опозиційність, радикалізацію гасел і дій. На думку О. Аркуші, підтримка русофілів поляками, зокрема намісником А. Потоцьким, спрямовувалася не так на протеґування їх як таких, як на розпалювання ворожнечі всередині українського табору в політичних цілях польських еліт48. Мотиви польських середовищ ілюструє лист пов’язаного зі „станьчиками” Мєчислава Рея до одного з лідерів краківських консерваторів Міхала Бобжинського, в якому Рей закликав останнього до підтримки союзу, бо русофіли „залишаються… єдиним поважним сторонництвом на руській землі”49 . Хоча русофіли публічно заперечували угоду з польськими колами з огляду на потенційні іміджеві втрати50, аналіз періодики дає змогу виявити сигнали, що свідчили про домовленості. Передвиборча відозва „Руської ради” демонструвала 44 Дописи. Изъ львовского пов4та // Русское слово. 1908. Ч. 8. 22 лютого (6 березня). 45 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914: На підставі споминів. Львів, 1926. С. 367. 46 Священик із Бродівщини М. Герасимович ще в 1901 р. фіксував підтримку в повіті русофілів поляками: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛННБУ ім. В. Стефаника), відділ рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 886 / п. 70, арк. 35 (Лист М. Герасимовича до О. Барвінського, 7 вересня 1901 р.). 47 Там само. Спр. 2201 / п. 135, арк. 51–51 зв. (Лист Т. Реваковича до О. Барвінського, 24 листопада 1905 р.). 48 Аркуша О. Анджей Потоцький: біографія політика на тлі українсько-польських відносин. Частина друга: галицький намісник // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2010. Вип. 45. С. 244. 49 Аркуша О. Краківський консерватизм та проблема українсько-польських взаємин у Галичині на початку ХХ століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 2008. Т. CCLVI: Праці Історично-філософської секції. С. 300. 50 Иванъ Политика. Безпотребно безпокоятся // Русское слово. 1908. Ч. 3. 18 (31) березня; Якъ випадутъ виборы? // Там само. Ч. 5. 1 (14) лютого; Кто держалъ при виборахъ съ поляками? // Там само. Ч. 8. 22 лютого (6 березня). 320 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. непритаманне для русофілів запрошення поляків до співпраці, водночас утверджуючи безкомпромісність боротьби з „українофілами”: „близкій уже часъ, коли братъ Ляхъ переконаеся, що не в борьб4 съ Руссомъ будущность Польщи, а въ т4сномъ съ нимъ единенію, въ спольной съ нимъ любви до Славянства… Но безпощадно зм4рится русскій народъ съ домашнимъ своимъ ворогомъ, съ народнымъ сепаратизмомъ, съ своими народными здрадниками. Съ ними, котрыи погубляютъ народъ, скривляють его погляды на св4тъ, отнимаютъ у него народное его имя, затроюють его народную душу, – може быти лишь борьба на житье и смерть”51. Іншими ознаками досягнутих домовленостей була позитивна оцінка русофільською пресою постаті намісника А. Потоцького52 і відносно велика кількість отриманих мандатів, яка перевершила навіть очікування самих русофілів53. Союз при сеймових виборах 1908 р. хоча й приніс русофілам результат, що значно перевищував їхні можливості без польської підтримки, утім спричинив подальше падіння впливу цього середовища. Наслідком цього став офіційний розкол русофілів на „новокурсників” і „старокурсників”, що оформився протягом 1909 р. На з’їзді „мужів довіри” РНП відбувся конфлікт між, з одного боку, Володимиром Дудикевичем, Дмитром Марковим і прихильниками, а з іншого – більшістю русофільських сеймових і парламентських послів – Михайлом Королем, Василем Давидяком, Миколою Глібовицьким та ін. Завдяки присутності незапрошених учасників, насамперед селян із Бродівщини, В. Дудикевич зумів встановити контроль над „Народним сов4том” і „Руською радою”54. На знак протесту означена група депутатів вдалася до сецесії і згодом створила політичне товариство „Галицко-русская рада”55. „Старокурсникам” вдалося зберегти часопис „Галичанинъ”, натомість виразником позиції „новокурсників” стала спочатку газета „Русь”, а з кінця 1909 р. – „Прикарпатская Русь” і „Голосъ народа”. 51 До Русского народа Галицкой земли // Русское слово. 1908. Ч. 4: Додаток. 25 січня (7 лютого). 52 Обманщики народа // Русское слово. 1908. Ч. 14. 4 (17) квітня. Позитивна оцінка А. Потоцького контрастувала зі ставленням „Русского слова” і „Галичанина” до його наступника М. Бобжинського (Новинки // Там само; Протестъ // Галичанинъ. 1911. Ч. 128. 10 (23) червня). 53 Перед виборами „Русское слово” писало, що їх результат передбачуваний і русофіли отримають вісім мандатів: Якъ випадутъ виборы? // Русское слово. 1908. Ч. 5. 1 (15) лютого. Натомість, уже інформуючи про результати виборів, часопис писав, що депутатами обрано 21 „руського” кандидата, з них 11 „українофілів” і 10 представників „Руської ради”: Якая для насъ наука изъ теперышнихъ выборовъ? // Там само. Ч. 7. 15 (28) лютого. 54 Съ4здъ мужей дов4рія // Галичанинъ. 1909. Ч. 17. 22 січня (4 лютого); Заявленіе на „заявленіе” // Там само. Ч. 18. 23 січня (5 лютого). 55 „Галицко-Русская Рада” до галицко-русскаго народа // Галичанинъ. 1911. Ч. 49. 2 (15) березня; Общее собраніе „Галицко-Русской Рады” // Там само. Ч. 60. 15 (28) березня. 321 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Головною причиною розколу став пошук молодшим поколінням русофілів на чолі з Д. Марковим і В. Дудикевичем виходу з ідейної кризи, в яку все глибше поринало русофільство через домодерність власного світогляду. Новітня доба диктувала необхідність чіткої національної самоідентифікації, а покликання на аморфний „всеруський простір” не могли відповідати цим вимогам. З огляду на абсолютну ворожість до українського „сепаратизму”, єдиним можливим варіантом ставало чітке (у межах, які визначали австрійське законодавство і складні австро-російські відносини) ідентифікування себе з модерною російською нацією, її культурою і мовою. Рупором „новокурсників” у перші місяці їх існування як окремої групи стала газета „Русь”. Вона піддала гострій критиці промову Михайла Короля у Галицькому сеймі, який сказав, що визнає лише культурну спільність Русі, натомість справу національної самоідентифікації слід покласти на „суд історії”56. Головні закиди були в так званій „рутенщині”. Цим терміном „новокурсники” маркували ті явища русофільського руху, які, на їх думку, призвели до кризи і розколу. Михайла Короля звинуватили в зраді „русскої” програми, підігруванні „українофілам” і полякам57. Суть конфлікту полягала не тільки у відмінності поглядів на національне питання („Галичанинъ” усіляко намагався довести, що ідейних протиріч між двома групами немає, що всі вони стоять на засаді „всеруської” національної і культурної єдності58). В основі протиріч між складеними переважно з молоді „новокурсниками” та представленими старшими й досвідченими діячами „старокурсниками” лежав конфлікт поколінь. Симптоми цього протистояння були помітні ще в 1907 р., коли серед молодших із захватом було зустрінуто російськомовний виступ Д. Маркова у Державній раді, натомість депутати- русофіли М. Король, В. Давидяк і В. Курилович, які входили до спільного Руського клубу, прохолодно оцінили цю подію. Це викликало шквал критики на їхню адресу. Внаслідок рішення з’їзду „мужів довіри” РНП вони були змушені вийти зі спільного з українськими депутатами клубу. З’їзд 1907 року вирізнявся присутністю великої кількості незапрошених осіб, переважно молоді59. Часопис „Русь” стверджував, що діяльність старшого покоління призвела до занепаду народної організації, падіння активності політичних, культурних і економічних товариств60. Адресовані М. Королю закиди, вочевидь, стосувалися всього старшого покоління: „Люди, котри занимаются публичною д4ятельностью, котори любятъ свой народъ и дорожатъ своимъ личнимъ достоинствомъ, если увидятъ, що не могутъ идти на встр4чу новому теченію 56 Бес4ды русскихъ пословъ при соймовой бюджетной дебат4 // Русское слово. 1908. Ч. 43. 24 жовтня (6 листопада). 57 Правда въ очи // Русь. 1909. Ч. 1. 1 (14) січня. 58 Див., напр.: Борьба съ в4тряками // Галичанинъ. 1909. Ч. 40. 20 лютого (5 березня). 59 Съ4здъ мужей дов4рія русско-народной партіи // Галичанинъ. 1907. Ч. 147. 4 (17) липня; Съ4здъ мужей дов4рія и русскіи послы // Там само. Ч. 152. 10 (23) липня. 322 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. народной жизни, не могутъ держати кроку до ц4ли, котру соб4 народъ нам4тивъ и до неи стремится, – такіи люди уступаютъ м4стце другимъ, прогресивнимъ людямъ, стоячимъ въ т4сной связи съ народомъ и его душевными чаяніями и желаньями”61. Ще одним докором було іґнорування „народу”. Характерним у цьому плані став вислів депутата В. Давидяка на з’їзді на початку 1909 р. про те, що він не буде звітувати перед невідомими людьми, складеними з „хапугъ и распутій”62 (йшлося про осіб без запрошення). Хоча опоненти надмірно акцентували на цих словах В. Давидяка, у них була закладена одна з неґативних рис русофільського консерватизму – менторські нотки, які були характерними для русофільських текстів на будь- яку тему. Розуміння русофілами потреби „органічної праці” й активної роботи серед населення поєднувалося зі зверхнім ставленням до селян, що видно як у накиданні „русской” ідентичності63, так і формуванні заголовків газетних дописів, як-от „Честолюбіе нашого крестьянства”64 чи із зазначенням мети: „научити нашого простолюдина опрятности”65. Траплялося подекуди зверхнє ставлення духовенства або ж вихідців з-поміж нього до представників селянської верстви66. Русофіли окреслювали свій аристократизм як „ідейний”, ґрунтований на моральних ідеалах67. За умов переходу до масової політики вони скептично оцінювали ефективність таких політичних інструментів, як віча, зберігаючи погляд на політику як „справу еліт” 68. Цієї ситуації не змінив і розкол русофільського табору69. 60 Съ4здъ мужей дов4рія русско-народной партіи // Русь. 1909. Ч. 3. 16 (29) січня. 61 Политичный „гоноръ” д-ра Короля передъ судомъ // Русь. 1909. Ч. 23. 6 (19) червня. 62 Заявленіе на „заявленіе” // Галичанинъ. 1909. Ч. 18. 23 січня (5 лютого). 63 Див., напр.: Простыя пожеланія съ Новым годомъ // Галичанинъ. 1906 (1907). Ч. 284. 31 грудня (13 січня); Пора организовать // Там само. 1908. Ч. 72. 28 березня (10 лютого); Работа среди народа // Там само. 1910. Ч. 15. 20 січня (2 лютого); Наблюдатель изъ-надъ Буга. Дописи. Отъ Сокаля // Там само. 1903. Ч. 35. 13 (26) лютого. 64 Николаевичъ. Честолюбіе нашего крестьянства // Галичанинъ. 1903. Ч. 89. 23 квітня (6 травня). 65 Там само. 66 Николаевичъ. Въ д4л4 школьной молодежи // Галичанинъ. 1903. Ч. 151. 8 (21) липня. 67 Украинскіе голосы о русскомъ манифест4 // Галичанинъ. 1908. Ч. 15. 18 (31) січня. 68 Новый „подвигъ” пайдократовъ // Галичанинъ. 1904. Ч. 180. 12 (25) серпня. 69 „Старокурсники”, реаґуючи на закиди „молодших” щодо зверхнього ставлення до широких мас населення, стверджували, що одна справа – активна участь народу в національній роботі, а зовсім інша – радикальне „хлопоманство”, позбавлене виваженості й поваги до авторитетів [Демократизмъ а хлопоманство // Галичанинъ. 1909. Ч. 260. 19 листопада (2 грудня)]. 323 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Розвиток подій після розколу русофільства показав неспроможність „старокурсників” змінюватися відповідно до потреб часу. Їм не вдалося запропонувати нових ідей, натомість вони лише оборонялися в дискусіях. Навіть у суперечках з „новокурсниками” старше покоління русофілів не мало арґументів, окрім старих консервативних гасел, і вдавалося до персональних нападів (що не виключає їх достовірності) на В. Дудикевича70 і Д. Маркова71. Логічним наслідком став повний провал політичного товариства „Галицко-русская рада” на виборах до Державної ради 1911 року. Не мали успіху й „новокурсники”, попри всі намагання пристосуватися до модерної доби. Хоча ця група стояла на супротивних консерватизму позиціях, її вивчення є важливим для студій з історії українського консерватизму в Галичині задля розуміння й ілюстрації того, яким чином багатолітня консервативна традиція у кризовий момент може еволюціонувати до радикальності. Спроба прийняти чітку національну самоідентифікацію неминуче вела до прийняття поширених зразків. Злиття з течією часу в цьому випадку потребувало розриву з традиціоналізмом, особливо ґрунтованим на домодерних засадах, усталеними авторитетами. За цих умов різка радикалізація ідей і методів була найпростішим кроком. Прапор радикалізму „новокурсники” вивісили із самого початку72, ним же огорнувся й один з лідерів групи Д. Марков, якого „Русь” величала „національним радикалом”73. Про запозичення зовнішніх радикальних зразків свідчить використання Д. Марковим на судовому процесі проти себе як позитивного прикладу діяльності „паннімецької” партії Ґеорґа фон Шенерера, відомої крайнім націоналізмом, антисемітизмом і антикатолицизмом 74 . Радикалізм русофілів-„новокурсників” можна порівняти з еволюцією іншої домодерної консервативної ідентичності – малоросійства, частина носіїв якої, опинившись перед тими ж викликами, що й галицькі русофіли, знайшла вихід у власному перетворенні на радикальних російських націоналістів. 70 Новокурсный первомученикъ // Галичанинъ. 1910. Ч. 84. 14 (27) квітня; Куда д4вались пожертвованія на бурси? // Там само. Ч. 266. 26 листопада (11 грудня). 71 Грязная сд4лка деп. Д. А. Маркова // Галичанинъ. 1910. Ч. 275. 8 (21) грудня. 72 Отъ редакціи // Русь. 1909. Ч. 1. 1 (14) січня. 73 Дума державная // Русь. 1909. Ч. 8. 20 лютого (5 березня). 74 Марковъ Д. Посл4днее слово передъ австрійскимъ военнымъ судомъ / Изданіе газеты „Русскій голосъ”. Львовъ, 1938. С. 11–12. Якщо порівнювати діяльність партії Шенерера з поглядами Д. Маркова і „новокурсників”, то спільними були радикальні методи й антикатолицизм. Найповніше погляди радикальних русофілів на західний і східний обряди, питання унії відображенно у статтях Семена Бендасюка „Западно-римская чужина” і „Подальше від Рима”. Див.: ЦДІАУЛ, ф. 129, оп. 3, спр. 259, арк. 1–13. 324 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Християнсько-суспільний рух В українському політичному спектрі Галичини початку ХХ ст. християнські суспільники були консервативною силою, яка намагалася пристосувати традиційні цінності – клерикалізм, соціальну структуризацію суспільства, досягнення змін шляхом неквапливих рішень і компромісів, відкидання конфронтації як методу й самоцілі – до умов і викликів часу. Це середовище намагалося підхопити загальноєвропейську хвилю, розпочату енциклікою папи Лева ХІІІ „Rerum Novarum”, що започаткувала створення партій християнсько-суспільного (християнсько-соціального) спрямування у багатьох європейських країнах. Однією з найуспішніших була австрійська християнсько-соціальна партія на чолі з Карлом Люеґером. Водночас, ця партія була головним зразком для наслідування групою О. Барвінського75. Загалом, концепції християнських суспільників, попри загальну спільність консервативних засад, ґрунтувалися на інших основах, ніж русофільські, що пов’язувалося з опорою прихильників О. Барвінського на західну культурну традицію, у тому числі церковну76. З огляду на такий вектор, звичним для редакції „Руслана” було відстежувати процеси в європейських країнах, зокрема гостро критикувати заходи європейських урядів, спрямовані на обмеження впливу Церкви77. На відміну від русофілів, які обстоюючи важливу роль Церкви уникали терміну „клерикалізм”, християнські суспільники активно використовували це поняття в публікаціях, утверджуючи його позитивний зміст: „«Клєрикалом» пятнують отже кождого, що вірить у вічність, в Бога. Клєрикалом є всякий, що бажає держати ся релїґії, що не хоче стерпіти нїякого нарушення релїґії, ніякого 75 Ще одна замітка про „Християньско-суспільний Союз” // Руслан. 1911. Ч. 162. 25 (12) липня. 76 Культурна боротьба на европейскім Заході // Руслан. 1906. Ч. 188. 27 серпня (9 вересня). Обґрунтовуючи належність українства до західної культури, християнсько- суспільний часопис „Руслан” доводив західну природу греко-католицького обряду: „Галицкий обряд Русинів може назвати ся вповні католицким, бо в своїх церемоніях виражає віру католицку в особенний спосіб, однак грецким не є, лиш до грецкого подібний, а в многім сходить ся з ним. Проте чисто грецким не є, але греко-руским і католицким… Щодо віросповідання Русини галицкі є такого самого, як і християни латинського обряду. Русини галицкі є такими самими католиками, як і всі инші католики на цілій кулї земній. Ріжниці в догматах між віросповіданєм католиків Русинів галицких і яких будь правдивих католиків найменшої нема” (Блуд карає блудячих // Руслан. 1903. Ч. 58. 12 (25) березня). 77 Найчастіше у фокусі опинялася Франція, де на початку ХХ ст. було прийнято одразу декілька законодавчих актів, які обмежували роль кліру: Війна Франциї з Католицкою Церквою // Руслан. 1906. Ч. 268. 5 (18) грудня); Внутрішня сила француских католиків // Там само. 1907. Ч. 188. 22 серпня (4 вересня). Див. також: Бельґійскі католики і нові вибори // Там само. 1912. Ч. 109. 16 (3) травня. 325 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. глузованя з віри, нїякого богохульства. Отже, всяке християньске переконанє, всякий християньский звичай є «клєрикальний». Хто боронить сьвятости подружа, християньскої школи, християньских звичаїв, сего пятнують… «клєрикалом»”78. Важливість клерикалізму, що був засадничим принципом християнсько-суспільного руху, неодноразово відстоювали в дискусіях з іншими, зосередженими насамперед у Львові, ідейними середовищами та їхніми часописами79. Процитований фраґмент містить перелік важливих для світогляду християнських суспільників постулатів. У прем’єрному числі „Руслана” видавці проголошували опору на християнську традицію в „народній праці”80. Надалі вони заперечували трактування релігії як приватної справи кожної людини81. Поширення цієї ідеї приписували намірам „соціалістичного інтернаціоналу” відірвати народ від Церкви задля його використання в побудові утопічних соціалістичних конструкцій82, а також ліберальній ідеології з її гаслом тотальної свободи і „грубим матеріалізмом”83. Прихильники О. Барвінського бачили модерні ідеології загрозою для християнського світогляду84. Крім соціалізму й лібералізму, критиці піддано націоналізм, який радикалізував суспільство (як українське, так і польське) і породжував „вузькоглядний шовінізм”85. Цікавою сторінкою історії християнсько-суспільного руху щодо аналізу світогляду його представників є дискусія, що розгорнулася в 1911 р. між лідером цього середовища О. Барвінським і одним з провідних діячів УНДП Юліаном Романчуком. Ключовим питанням було: що є важливішим – церковний обряд чи народність? Барвінський заперечував Романчукові, який вважав, що вірність релігії понад вірність народу може довести до фанатизму і піти всупереч інтересам народної справи. Як приклад він вказував на соціал-демократів, які, засліплені класовою ідеєю, іґнорували національне86. Своєю чергою, лідер християнських суспільників стверджував, що людина вже при хрещенні стає членом церковної громади, а її національна свідомість формується протягом 78 „Клєрикал – клєрикалізм” // Руслан. 1909. Ч. 221. 3 (16) жовтня. 79 Див., напр.: Барвінський О. Страх перед „клєрикальною” партиєю // Руслан. 1911. Ч. 106. 16 (3) травня; Звідки взяв ся і що означає „клєрикалізм”? // Там само. Ч. 18. 26 (13) січня. 80 З Різдвом Христовим! // Руслан. 1897. Число на показ. 81 Релїґія не є річию приватною // Руслан. 1897. Ч. 61. 15 (27) березня. 82 Задачі рускої інтелїґенциї а передовсім духовенства // Руслан. 1907. Ч. 183. 15 (28) серпня. 83 Наші наміри // Руслан. 1897. Ч. 6. 9 (21) січня; Ч. 16. 21 січня (2 лютого); Борба о християнський світогляд // Там само. 1912. Ч. 42. 24 (11) лютого. 84 Борба о християнський світогляд // Руслан. 1912. Ч. 42. 24 (11) лютого. 85 Переписка учеників // Руслан. 1903. Ч. 20. 25 січня (7 лютого). 86 Барвінський О. Страх перед „клєрикальною” партиєю // Руслан. 1911. Ч. 106. 16 (3) травня. 326 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. життя87. Як доказ переваги церковного обряду для національної ідентичності Барвінський писав, що „численні відступники від руско-катол[ицького] обряду в низших верствах на наших очах, а відтак і социялїсти, вичеркнувши віру із своєї проґрами, пропадають для рускої народної справи і ідеї, покинувши підвалини рускої Церкви. Не заперечиш і сему, що де вже погасла була зовсїм национальна сьвідомість, там руско-кат[олицька] Церква наново розбудила сю сьвідомість. Отже на мій погляд признанє первеньства вірі не тілько не може довести до понехтуваня народної справи а навпаки причиняє ся до єї скріпленя і не може бути в тім нїякої суперечности”88. Християнські суспільники вказували на потребу „християнізації” системи освіти, насамперед шкільної. Передбачали закріпити за Церквою викладання не лише науки релігії, а й ряду світських предметів89. Право Церкви на таку роль в освіті обґрунтовували історичною традицією: „Церква виступає з правом до школи, покликуючи ся на переказане їй Ісусом Христом покликанє учительське. Церква може також зовсім справедливо навести своє право, що она є властиво цивілїзуючою силою; церква розбудила гадку засновуваня шкіл, она є матерю школи, основателькою многих шкіл, она збирала дітий і висилала учителів. Доперва коли показало ся, як важною річчю є не тілько відомости подавані в школї, але й вплив на доростаючи поколїнє, почала й держава дбати про школи і взяла їх в свої руки”90. Визначальну роль у питаннях виховання молоді християнські суспільники відводили вчителеві. Образ „досконалого” вчителя мав включати релігійність і дотримання церковних обрядів, співпрацю в освітніх справах з духовенством, повагу до авторитету дідичів, Крайової шкільної ради. Результатом діяльності такого вчителя мало стати покоління моральних християн, що поважають суспільні устої91. Повага до авторитетів, що була головною складовою ставлення християнських суспільників до питання виховання і ролі молоді, зумовлювала їх критичну позицію щодо політичної активності молодих людей. Студентську сецесію 1901 року, спричинену неприхильним ставленням університетської адміністрації до мовних домагань українців, „Руслан” потрактував як необдуманий, але вимушений крок92. Барвінський, який сам неґативно поставився до вчинку студентів93, закликав використати ситуацію для реалізації права 87 Там само. 88 Барвінський О. Чи християньска основа може довести до понехування народної справи? // Руслан. 1911. Ч. 111. 21 (8) травня. 89 Школа, церква і держава // Руслан. 1897. Ч. 92. 25 квітня (7 травня). 90 Там само. 91 „Учитель”. Школа а церков // Руслан. 1905. Ч. 70. 26 березня (8 квітня); Ч. 71. 29 березня (11 квітня). 92 Народна жалоба // Руслан. 1901. Ч. 263. 21 листопада (4 грудня); Барвінський О. Доси були слова – тепер потреба дїл // Там само. Ч. 275. 6 (19) грудня. 93 Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині… С. 82. 327 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. українців на національний університет94. Неефективною вважав студентську сецесію й інший лідер руху, професор університету Кирило Студинський95. Християнські суспільники вважали за неможливе досягнути позитивних цілей радикальними методами. Хоча вони й не виступали проти масових віч, проте закликали перетворити їх з трибуни для порожніх гасел на політичну й культурну школу96. Поміркованість і обережність групи О. Барвінського добре ілюструє її позицію під час загострення українсько-польських відносин у Галичині за намісника Л. Пінінського. Хоча це був час, коли християнсько-суспільний рух шукав порозуміння з українськими націонал-демократами, а отже активізував, порівняно з попередніми роками, критику польських акцій, його позиція не лише у справі студентської сецесії, а й сільськогосподарських страйків 1902 року була поміркованішою, ніж УНДП. Видавці „Руслана” наголошували на соціально- економічних причинах заворушень97, натомість про національне підґрунтя писали мимоволі й ситуативно98. Видавці ж „Діла” майже одразу акцентували на національному аспекті страйкового руху99. Обидва часописи засудили позицію „Галичанина”, який стримано й подекуди критично писав про страйковий рух100, хоча засудження русофілами факту перетворення страйків на національну маніфестацію має спільні риси з акцентом „Руслана” на їх соціальних, а не національних причинах. Ще одним проявом загострення міжнаціональної напруги в Галичині, а також прямим наслідком страйків, стала так звана акція Влодзімєжа Козловського – аґітаційна поїздка заступника голови польського Центрального виборчого комітету, метою якої було зміцнити „польськість” у Східній Галичині, створити масив місцевих осередків і протидіяти зростанню українського руху. Християнські суспільники засудили цю акцію101. Найбільшу увагу редакції „Руслана” привернула активна участь в акції Козловського латинського духовенства. Римо-католицькі священики були учасниками заходів польського Центрального виборчого комітету, підтримували дії польських політиків щодо спорудження у Східній Галичині нових костелів і каплиць. Це зумовило в 94 Барвінський О. Доси були слова – тепер потреба дїл // Руслан. 1901. Ч. 275. 6 (19) грудня. 95 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 2483 / п. 149, арк. 54 зв. (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 5 грудня 1901 р.), 56 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 15 лютого 1902 р.). 96 По вічу // Руслан. 1897. Ч. 243. 25 жовтня (6 листопада). 97 Рільні страйки в Галичинї // Руслан. 1902. Ч. 157. 16 (29) липня. 98 Рільничі страйки // Руслан. 1902. Ч. 155. 13 (26) липня. 99 Хлопскі страйки // Діло. 1902. Ч. 158. 17 (30) липня. 100 Спасаймо селянъ-хл4боробовъ // Галичанинъ. 1902. Ч. 153. 17 (30) липня; Кацапи про страйки // Руслан. 1902. Ч. 159. 18 (31) серпня. 101 Аґітатор др. В. Козловский // Руслан. 1903. Ч. 3. 4 (17) січня; Аґітацийна поїздка д-ра Козловского // Там само. Ч. 48. 28 лютого (13 березня). 328 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. українській пресі хвилю протестів і невдоволення. Але й тут „Руслан” виступав з поміркованих позицій. Засуджуючи польські наміри, християнські суспільники на шпальтах „Руслана” атакували радше польські часописи, ніж Церкву102. Українські ж націонал-демократи разом з русофілами відверто оскаржували в шовіністичних намірах римо-католицьке духовенство, зокрема львівського архієпископа Юзефа Більчевського103. Поміркованість, порівняно з іншими українськими середовищами, підходу християнських суспільників до польсько-українського конфлікту можна пояснити тим, що ідеалом цієї групи було міжнаціональне порозуміння за зразком „нової ери” 1890–1894 років. Цю подію часто наводили як зразок для наслідування, так само як її трактування і результати зазвичай ставали на перешкоді порозумінню християнських суспільників і націонал-демократів. З позиції християнських суспільників, польсько-українська угода – вигідна для обох сторін104. Головною умовою порозуміння дописувачі „Руслана” називали розширення мережі українських освітніх закладів. У цьому контексті нетрадиційною для українських політичних сил була позиція „Руслана”, супротивна ідеї поділу Галичини. Зазначалося, що поділ – не більше ніж романтична ідея, яка відвертає увагу суспільства від „позитивної роботи”105. Важливість останньої обґрунтовував Осип Маковей у статті „Поляки а ми”, яку „Руслан” передрукував за чернівецькою „Буковиною” 106. Прагнення до компромісів було не самоціллю, а оптимальним, на думку групи О. Барвінського, способом покращити становище українців Галичини. У відповідь християнські суспільники зазнавали критики з боку народовської та русофільської преси, мовляв, за „угодовство”, прислужництво владі, безпринципність107. На зламі ХІХ–ХХ ст. християнсько-суспільним середовищем було здійснено три спроби інституалізації руху. Усі створювані О. Барвінським і його однодумцями організації обирали за центр діяльності й осідок Львів. Першою пробою сил стало заснування 14 жовтня 1896 р. Католицького русько-народного союзу (КРНС). Причину створення товариства його засновники вбачали у відсутності організації, яка стояла би на народній основі та спиралася на 102 Лицеміри // Руслан. 1902. Ч. 63. 17 (30) березня; Польска дяка // Там само. Ч. 105. 11 (24) квітня. 103 Кс. арцибіскуп гакатистом // Діло. 1903. Ч. 20. 25 січня (7 лютого); Латинство идетъ // Галичанинъ. 1903. Ч. 15. 19 січня (1 лютого). 104 Поляк о Русинах // Руслан. 1898. Ч. 169. 30 липня (11 серпня). 105 Подїл Галичини // Руслан. 1897. Ч. 116. 24 травня (5 червня). 106 Поляки а ми // Руслан. 1897. Ч. 193. 27 серпня (8 вересня). 107 Див., напр.: Мамелюки против п. Окуневского // Діло. 1898. Ч. 82. 18 (30) березня; Нещирий // Там само. 1897. Ч. 219. 27 вересня (9 жовтня); На село дурити… // Там само. 1898. Ч. 124. 6 (18) червня; Хто пускає тумана? // Там само. 1899. Ч. 69. 27 березня (8 квітня); Отъ напасти не пропасти! // Галичанинъ. 1900. Ч. 45. 25 лютого (9 березня); См4хотворцы // Там само. Ч. 136. 17 (30) червня. 329 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. „новоерівську” декларацію 1890 року. Ці функції мала виконувати „Народна рада”, однак, на думку творців КРНС, вона відійшла від „Народної програми”, останнім доказом чого стала спілка з русофілами напередодні парламентських виборів 1897 року108. Першим головою КРНС обрано о. Івана Чапельського, очільника Руського педагогічного товариства (у 1887–1891 і 1902–1910 рр.), каноніка собору Св. Юра. Статутною метою товариства було „дбати про релїґійно-моральні, народні, полїтичні і економічні справи руского народу в Галичині іменно же про справи руских селян і міщан на основах католицких”109. Досягти цього планували „органічною працею”: піднесенням освітнього рівня суспільства, його правової свідомості, проведенням віч і зборів щодо поточних політичних і економічних питань. КРНС не став впливовою інституцією, насамперед через організаційну слабкість. Фактично, ця організація активно діяла тільки в перші місяці свого існування – до парламентських виборів 1897 року. Частково завинило в цьому керівництво, зокрема І. Чапельський, який у 1901 р. визнав, що не був здатним у складній політичній ситуації керувати товариством110. Тривожні думки про брак активності в КРНС висловлював В. Тисовський 111. На недієздатність організації вказували й опоненти зі середовищ „Діла” й „Галичанина”112. Окремим параграфом у статуті КРНС йшлося про створення і поширення часопису113. Так було засновано газету „Руслан”, перше число якої з’явилося друком 1 січня 1897 р. і яка стала найтривкішою інституцією християнсько- суспільного середовища. За зразок було обрано віденську „Neue Freie Presse”114. Постійною проблемою редакції були фінанси. Нестача коштів зумовила 108 Нове руске товариство політичне у Львові // Правда. 1896. Ч. 41. 11 (23) жовтня. Схильність народовців до союзів з русофілами була однією з головних причин непорозумінь між ними і християнськими суспільниками. Для середовища О. Барвінського русофіли були національними зрадниками і „ренеґатами”. Див.: Москвофільске credo // Руслан. 1899. Ч. 45. 26 лютого (10 березня); Національні нїгілїсти // Там само. 1898. Ч. 292. 31 грудня (12 січня); Час отверезити ся! // Там само. Ч. 197. 3 (15) вересня. 109 Статут політичного товариства під назвою „Католицкий руско-народний Союз” // Правда. 1896. Ч. 41. 11 (23) жовтня. 110 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 2720 / п. 163, арк. 30 (Лист І. Чапельського до О. Барвінського, 27 січня 1901 р.). 111 Там само. Спр. 5337 / п. 330, арк. 18–18 зв. (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 19 листопада 1897 р.) 112 Въ страс4 и трепет4 // Галичанинъ. 1899. Ч. 78. 7 (19) квітня; Мудрагел4 зъ офіцины // Діло. 1899. Ч. 167. 28 липня (9 серпня). 113 Статут політичного товариства під назвою „Католицкий руско-народний Союз” // Правда. 1896. Ч. 41. 11 (23) жовтня. 114 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 5218 / п. 326, арк. 1 (Лист Давида Дродзікевича до редакції „Руслана”, 28 листопада 1896 р.). 330 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. відтермінування видання до початку 1897 р.115, а згодом призводила до хронічних заборгованостей перед друкарнею Владислава Шийковського. У більшості листів В. Тисовського і К. Студинського до О. Барвінського йдеться про борги перед друкарнею та потребу виправити матеріальне становище редакції116. Імовірно, з непевною фінансовою ситуацією були пов’язані часті переїзди редакції (протягом 1896–1901 рр. змінилося три адреси) і невисокий наклад часопису (500 примірників)117. Скрутне матеріальне становище провокувало фінансові махінації118. Згодом ситуація поправилася, що відзначав К. Студинський119, який після 1898 р. значною мірою визначав редакційну політику. Якщо витрати на видання „Руслана” джерела дають змогу з’ясувати120, то складніше встановити джерела надходжень до бюджету часопису. На початку марно планували, що більшість видатків будуть покривати кошти від передплати 115 Там само. Спр. 5337 / п. 330, арк. 5 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 2 грудня 1896 р.). 116 Там само. Спр. 5331 / п. 330, арк. 13 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 6 липня 1900 р.); арк. 17–18 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, б/д); арк. 26–27 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 20 серпня 1900 р.); спр. 5337 / п. 330, арк. 9 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 6 травня 1897 р.), 17 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 19 листопада 1897 р.). 117 Там само. Спр. 5337 / п. 330, арк. 7 зв. (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 29 березня 1897 р.). 118 Фінансові зловживання визнав один з головних співробітників газети В. Тисовський: „Я бідний, незасібний чоловік, обмежений хиба на учительску пенсию і на те, що лекциями можна було здобути – так і ратував ся, удержуючи четверо дїтий у школах, а ще до того тяжкі домашні відносини в часї недуги жінки приводили мене просто до розпуки. Серед таких обставин не порадно менї було тисячами орудувати, і станути в котрій хвилї готовим до обрахунку… а при оборотї в двох лїтах около 20 000 зр. виходить недоїмків на 400 зр. … і чим скорше постараю ся покрити все як слїд, ще в тім році” [ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 5337 / п. 330, арк. 25 зв.–26 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 20 квітня 1900 р.)]. За підрахунками К. Студинського, збитки від діяльності В. Тисовського становили тисячі золотих ринських [Там само. Спр. 5331 / п. 330, арк. 7 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 18 листопада 1899 р.)]. 119 Там само. Спр. 5331 / п. 330, арк. 80 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 7 грудня 1913 р.). 120 За перші п’ять місяців 1897 р. вони становили 3 829 золотих ринських (гульденів) 40 крейцерів, тоді як доходи – 3 883 зр. 39 кр. Таким чином на поточні видатки адміністрації, як-от експедиційні марки, нафту для освітлення редакції, зарплату тощо, залишалося тільки 59 зр. 99 кр. – на думку В. Тисовського, сума недостатня [ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 5337 / п. 330, арк. 9 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 6 травня 1897 р.)]. У 1900 р. значилися такі видатки: друкарня 6 300 зр.; щомісячні витрати на адміністрацію: зарплатня редактора Льва Лопатинського – 60 зр., його помічника Семена Ґорука – 30, коректа – 20, експедиція – 13, оренда помешкання для редакції – 18, слуга – 6 зр. З урахуванням витрат на поштарів, світло, дрова, листування і папір виходило щонайменше 200 зр. на місяць, тобто 2 400 зр. на рік. Сумарно річні витрати на друкарню та адміністрацію з урахуванням податків становили 9 тис. зр. [Там само. Спр. 5331 / п. 330, арк. 27 зв. (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 20 серпня 1900 р.)]. 331 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. і пожертв121. Заклики до передплати також не мали помітного успіху122. Головне джерело доходів забезпечував через зв’язки у Відні О. Барвінський123. Ці кошти проходили й через Галицьке намісництво124. Можна стверджувати, що „Руслан”, принаймні в перші роки, почасти фінансували центральні органи австрійської влади в порозумінні з крайовою польською адміністрацією. На зміну КРНС прийшло політичне товариство „Руська громада”. Перші згадки про нову організацію датуються початком 1901 р., коли ще не був зрозумілий остаточний характер майбутнього товариства125. Офіційно „Руська громада” заявила про себе в червні 1901 р. на сторінках „Руслана”126. Її статут і програмні засади були співзвучними з КРНС127. Появу нового товариства Т. Ревакович пояснював неможливістю миритися з існуючим станом справ: з русофілами – через їх заперечення української ідентичності, з радикалами – через антицерковну позицію, з народовцями – через бажання консолідації з русофілами і відсутність чіткої мети128. Утім, брак чіткої мети та способів її досягнення характеризував радше саму „Руську громаду”, чий статут у цьому плані суттєво програвав УНДП129. Як і КРНС, товариству бракувало активності, масовості, організованості. Проблеми з цим виникали навіть у Бродівському повіті, де балотувався до Галицького сейму і Державної ради О. Барвінський. Не в останню чергу це було пов’язано з надмірною зав’язаністю організації навколо постаті її лідера130. 121 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 5337 / п. 330, арк. 5 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 2 грудня 1896 р.). 122 Там само. 123 Це випливає з листування К. Студинського і В. Тисовського: Там само. Спр. 5331 / п. 330, арк. 13 (Лист К. Студинського до О. Барвінського, 6 липня 1900 р.); спр. 5337 / п. 330, арк. 17 (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 19 листопада 1897 р.), 19 зв. (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 23 листопада 1897 р.). 124 Там само. Спр. 5337 / п. 330, арк. 19–19 зв. (Лист В. Тисовського до О. Барвінського, 23 листопада 1897 р.). 125 Там само. Спр. 886 / п. 70, арк. 5 зв. (Лист М. Герасимовича до О. Барвінського, 8 березня 1901 р.). 126 „Руска Громада”. Полїтичне товариство у Львові // Руслан. 1901. Ч. 134. 15 (28) червня. 127 ЦДІАУЛ, ф. 362 (Кирило Студинський), оп. 1, спр. 196, арк. 29–33 (Статут політичного товариства „Руска Громада” у Львові, 1901 р.). 128 Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині… С. 74. 129 Там само. С. 73–74. 130 Про брак власної ініціативи й активних передвиборчих дій без вказівки зі Львова свідчить один з листів М. Герасимовича: ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 886 / п. 70, арк. 3 зв. (Лист до О. Барвінського,11 лютого 1901 р.). І це при тім, що в Бродівському повіті, де мешкав М. Герасимович, підтримка християнських суспільників була чи не найвищою у краї і навіть існувало бажання утворити локальне товариство як представництво цього середовища: Там само. Арк. 3. (Лист М. Герасимовича до О. Барвінського, 11 лютого 1901 р.). 332 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Ударами, що остаточно підкосили „Руську громаду”, стали додаткові сеймові вибори 1904 року, де О. Барвінський програв русофільському кандидату о. Теодозію Ефиновичу, і вихід зі складу товариства одного з ключових діячів і близького товариша О. Барвінського – Т. Реваковича. Пояснюючи свій вчинок, той вказував на хибність політичної стратегії і тактики християнських суспільників, спрямованої на пошук компромісу з поляками 131. За умов наростання національної боротьби єдиним шляхом для українців Ревакович вважав „о кілько в єго [народу. – Р. Л.] силах – вести найзавзяйтійшу борбу протів своїх вікових гнобителїв… Гіднїйше чоловіка є в тій борбі відразу умерти, ніж поволи конати”132. Після цього діяльність товариства фактично припинилася, хоча останні згадки про нього на шпальтах „Руслана” датовані травнем 1905 р.133 Прирікав на неуспіх Т. Ревакович і останню спробу О. Барвінського створити дієву організацію – Християнсько-суспільний союз (ХСС): „Шкода, що Барв[інський] иде самопас. Він полишить ся з своїми 10 генералами без армії. А шкода го, бо він працьовитий чоловік і будь щобудь такій украінське серце має. А єго надія на уладненє стосунків і з польскими та другими „панами” противоричить цілій нашій історії”134. Він мав рацію, оскільки ні розширення „Руслану”, ні активна пресова кампанія на користь нової організації135, ні навмисна затримка з її створенням до завершення виборів, аби уникнути закидів у розбитті українських сил, не дали результату. ХСС неґативно сприйняли як русофіли136, так і народовці137. Не відрізняючись ідейно й організаційно від КРНС і „Руської громади”, ХСС спіткнувся об ті ж перешкоди – організаційну слабкість, нечисленність товариства, низьку активність і несприятливу політичну атмосферу138. Це й вирішило долю Союзу, який припинив діяльність із початком Першої світової війни. 131 Там само. Спр. 2201 / п. 135, арк. 40–41 (Лист Т. Реваковича до Виділу політичного товариства „Руська Громада”, 24 вересня 1905 р.), 47–48 зв. (Лист Т. Реваковича до О. Барвінського, 7 жовтня 1905 р.). 132 Там само. Арк. 41 (Лист Т. Реваковича до Виділу політичного товариства „Руська Громада”, 24 вересня 1905 р.). 133 З’їзд мужів довіря // Руслан. 1906. Ч. 103. 16 (29) травня. 134 Лист Т. Реваковича до єпископа Костянтина Чеховича, 3 липня 1911 р. // Konstantyn Czechowicz: korespondencja… S. 114. 135 Див., напр.: Ідім вперед! // Руслан. 1911. Ч. 1. 1 січня (19 грудня); о. Ілия Чорнодоля. До бою! // Там само. Ч. 40. 22 (9) лютого; Ч. 41. 23 (10) лютого. 136 Голос наших „приятелів” // Руслан. 1911. Ч. 140. 27 (14) червня. 137 Новая украинофильская партія // Галичанинъ. 1911. Ч. 136. 19 червня (2 липня). 138 Мудрий М. Рукописні джерела до історії Християнсько-суспільного союзу… С. 439–440. 333 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Греко-католицька церква: між інституційним консерватизмом і новочасними викликами На початку ХХ ст. Греко-католицька церква опинилася перед внутрішніми і зовнішніми викликами, продиктованими новим ідейно-політичним кліматом. Як складова частина Католицької церкви, вона зіткнулася з тими ж проблемами, що й Апостольська столиця в межах усього католицького світу, а отже суть та еволюцію консерватизму ГКЦ досліджуваного часу складно розуміти без ширшого суспільного контексту. Зовнішнім викликом для Католицької церкви стали модерні ідеології, насамперед націоналізм і соціалізм. Українські періодичні видання християнського спрямування висвітлювали хід боротьби між Церквою і новочасними течіями, передусім у межах Європи. Це свідчило про долученість принаймні певної частини галицького кліру до ширших суспільних процесів і дискусій. Сама ГКЦ вирішувала ті ж дилеми, що й інші консервативні середовища. Соціалізм тяжів до революційності й мобілізації до активного громадського життя нижчих верств суспільства. Націоналізм апелював до емоцій людини, яка ставала вкрай чутливою до „Інших”. Практичними втіленнями ставали дії, що йшли врозріз із християнським цінностям (наприклад, убивство М. Січинським у 1908 р. намісника Галичини А. Потоцького). Ці тенденції ставили під загрозу інституційний консерватизм ГКЦ, що проявлявся у претензіях на суспільний провід, політичному леґалізмі та акцентуванні соціальних поділів. У світлі поширення модерних ідеологій ці положення опинилися під загрозою: „роздїл церкви від держави в нових часах став ся ідеалом в цивільних кругах, просяклих релїґійним індиферентизмом, або атеїзмом. Пруть до сього новітні духові струї, то менше то більше заражені атеїзмом, як лїбералізм, соціялїзм (не по своїй сути, але як його нині проповідують), фільозофічний позитивізм ітд.”, – так о. Гавриїл Костельник характеризував виклики, перед якими опинилася ГКЦ на початку ХХ ст.139 Світська інтеліґенція відтісняла духовенство на другорядні ролі в національно-політичному русі. Радикали й деякі націонал-демократи закликали до повного усунення кліру від політичних справ. Головним внутрішнім викликом для Церкви стали дискусії між модерністами і антимодерністами. Перші не мали цілісної програми, їх єднало переконання в потребі оновлення Церкви, зокрема у відношенні до найновіших наукових досягнень. Натомість антимодерністи виступали з консервативних, а подекуди й ультраконсервативних позицій, заперечуючи можливість порозуміння між християнською доктриною і наукою, а тим паче проявами лібералізму й секуляризації140. Особливо міцними позиції антимодерністів були за понтифікату Костельник Г. Границї демократизму. Львів, 1919. С. 170. 139 Детальніше про модерністські дискусії в Католицькій церкві див.: Гентош Л. 140 Ватикан і виклики модерності… С. 29–96. 334 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Пія Х (1903–1914). Цей папа-консерватор видав 8 вересня 1907 р. буллу „Pascendi Dominici Gregis”, у якій засудив світоглядну систему модернізму, вказав на його небезпеку відносно філософії, апологетики, історії, літургії і дисципліни, а також накреслив шляхи поборення реформістської течії141. Як наслідок, Ватикан розпочав репресивні заходи проти модерністів, що тривали до кінця понтифікату Пія Х і були поступово зупинені його наступником Бенедиктом XV. Пошуки греко-католицьким кліром відповіді на виклики часу призвели до появи відмінних бачень напрямів розвитку ГКЦ – як таких, що включали необхідність змін у Церкві, так і ультраконсервативних, що цілком відповідали духові понтифікату Пія Х. Основними інтелектуальними середовищами всередині галицького духовенства стала вища церковна ієрархія та парафіяльне духовенство. Чимало ідей ґенерували слухачі й керівництво Духовної семінарії у Львові, де вихованців заохочували брати участь у дискусіях на актуальні теми. У контексті антимодерністської кампанії в церковному середовищі сформувалася група ультраконсервативного духовенства, виразником ідей якої був о. Онуфрій Волянський142. У центрі його публіцистики стояло поняття „християнсько-католицького світогляду”, основою якого вважалася першість Католицької церкви над державою і культурою. Позаяк „християнсько- католицький світогляд” відводив Церкві головну роль у всіх сферах життя як інструменту втілення Божої волі, то держава повинна їй підпорядкуватися і бути опорою у „веденї суспільности до вічного і дочасного добра”143. Зважаючи на важливу роль держави для досягнення Церквою своїх цілей, їх розділення публіцист проголошував проявом атеїзму144. Показовим прикладом неґативу секуляризаційної політики, на думку Волянського, був сепараційний закон у Франції від 9 грудня 1905 р., який проголошував країну безконфесійною 145 . Підпорядковану роль у „християнсько-католицькому світогляді” Волянський відводив і культурі146. Важливим питанням для нього було співвідношення в 141 Пій Х. Pascendi Dominici Gregis. [Електрон. ресурс]. Режим доступу: http:// w2.vatican.va/content/pius-x/en/encyclicals/documents/hf_p-x_enc_19070908_pascendi- dominici-gregis.html. 142 Очільником запеклих клерикалів його вважало „Діло”: Testimonium paupertatis animi, видане „Русланови” його власним співробітником // Діло. 1910. Ч. 190. 27 (14) серпня. 143 Волянський О. Церков а держава // Нива. 1906. Ч. 16. 15 серпня. С. 466. 144 Там само. С. 467. 145 Там само; Волянський О. Наука і житє в обороні Католицкої Церкви // Нива. 1907. Ч. 9. 1 травня. С. 269. 146 Її завданням було „причинити ся до ширеня ідей католицкої церкви, бодай там, де то для успішного сповнювання надприродної задачі церкви, є кончене або хосенне. Лїтература не повинна виключувати від своєї творчости і католицкої ідеї і католицких мотивів… Анальоґічно повинні служити церкві і прочі области природної культури, отже політична, суспільна і прочі” (Волянський О. Начерк християньско-католицкого світогляду // Нива. 1908. Ч. 5. 1 березня. С. 134). 335 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. культурі релігійного (конфесійного) і національного елементів. З погляду „християнсько-католицького світогляду” пріоритет мав належати релігійному. Наприклад, література не повинна була торкатися тем, ворожих церковному вченню147. Модерністську течію Волянський засуджував як єресь148. Публіцистичну спадщину Волянського пронизує ідея дуалізму. Він уважав, що Європа поділена на два табори – католицький і антицерковний. До антицерковного табору відносив усі модерні ідеології – соціалізм, лібералізм, націоналізм – як такі, що ставлять за мету ліквідувати Церкву як вагомий чинник суспільно-політичного життя149. Волянський фіксував зростання впливу цієї тенденції в Галичині, проявами чого вважав поширення „поступових” (себто „протицерковних”) ідей на кшталт „вільної школи”, „статевої освіти”, релігійного раціоналізму, недовіри до Церкви загалом – усього того, що становило загрозу консервативній ГКЦ150. У цьому плані він гостро критикував українських радикалів, соціал-демократів і націонал-демократів151. Поняття „християнсько-католицького”, або ж просто „християнського” світогляду було наріжним каменем у побудові моделей поведінки і розвитку ГКЦ на початку ХХ ст. Погляди О. Волянського поділяли не всі теоретики Церкви. Для збереження суспільного авторитету й політичної ролі потрібна була гнучкіша політика. Якщо Волянський різко засуджував науку, то о. Микола Садовський у брошурі „Хто є ворогом католицького світогляду?” шукав компроміси. На прикладі знань із соціології, історії та антропології він доводив сумісність релігійного і наукового світоглядів, а причиною ворожості Церкви до здобутків науки вважав брак знань152. Там де Волянський у дусі патерналізму утверджував „християнсько-католицький світогляд” і таврував інші світогляди як однозначно хибні, Садовський акцентував не так на вищості „католицького” (як він його називав) світогляду, як на його ролі у формуванні позитивних якостей людини153. Подібно трактували релігійний світогляд і деякі автори часопису „Основа”154. 147 Волянський О. Про відношеня штуки до релігії // Нива. 1908. Ч. 7. 1 квітня. С. 200. 148 Його ж. Про єресь модернїзму // Нива. 1908. Ч. 6. 15 березня. С. 161–171; Ч. 7. 1 квітня. С. 193–199. 149 Його ж. Апольоґетично-социяльна дїяльність руского душпастира в наших часах. Львів, 1908. С. 4–5. 150 Там само. С. 5. 151 Його ж. Сьвященики а социялїзм // Нива. 1908. Ч. 18 і 19. 1 жовтня. С. 595–596; Його ж. До фізиоґномії социяльної демократиї // Там само. 1907. Ч. 14. 15 липня. С. 417– 420; Його ж. Дїло в службі лїбералїзму // Там само. Ч. 17. 1 вересня. С. 513–518. 152 Садовский М. Хто є ворогом католицького світогляду? Львів, 1910. С. 8–14. 153 Там само. С. 18–19. 154 Що се таке християнський світогляд? // Основа. 1909. Ч. 1. 5 січня. Підпис: М. Щ. 336 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Зразком поміркованої і раціональної програми адаптації ГКЦ до модерності, задля збереження Церквою нехай не ключової, але важливої ролі в суспільстві, відіграв митрополит Андрей Шептицький. Першим кроком до подолання проблеми пошуку місця Церкви в модерній секулярній добі стало визнання ним нової реальності й неможливості утримувати перевагу церковної ієрархії в українській політиці: „Справ, які взяла у свої руки світська інтелігенція, ми її не відбираємо! Бо й не хочемо відбирати! Часи, коли руську інтелігенцію репрезентували самі лише священики, минули безповоротно”155. Перед кліром митрополит ставив завдання насамперед утримати провід у справах віри й моралі. Способом осягнення цієї мети мала стати активніша діяльність священиків у економічній і соціальній сферах. Від духовенства вимагав безпосередньої участі в культурних і економічних акціях, а найбільше вітав власну ініціативу таких заходів 156. Таким чином митрополит намагався спрямувати громадську активність парафіяльного духовенства в помірковане та прийнятне для вищої ієрархії русло. Суттєвим елементом боротьби за збереження позицій Церкви була критика митрополитом з консервативних позицій соціалізму, яка ґрунтувалася на положеннях папської енцикліки „Rerum Novarum”. На цьому ж документі базувалася соціальна програма митрополита: релігія й моральність – це питання суспільного, а не приватного порядку; приватна власність – природна; люди є рівні від природи, проте абсолютна соціальна рівність – утопія; неприпустимість посягань на традиційну сім’ю, родинні зв’язки; соціалізм – ворожа народу, Церкві й Богу секта157. Важливим кроком митрополита Андрея Шептицького стала підтримка, хоч і не без непорозумінь, українських націонал-демократів. Таким чином він відмовився від проекту клерикальної партії, що відстоювала б інтереси Церкви і на створенні якої наполягали клерикали, такі як християнські суспільники чи О. Волянський 158. Крім врахування непопулярності клерикальної ідеї в українському суспільстві Галичини та її невідповідності ситуації, такий підхід 155 Наша програма. Пастирське послання Єпископа Андрея до духовенства, 1 серпня 1899 р. // Шептицький Андрей. Пастирські послання… Т. 1. С. 21. 156 Про достоїнство і обов’язки священика // Шептицький Андрей. Пастирські послання… Т. 1. С. 172–173. 157 О квестії соціальній. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства, 1904 // Шептицький Андрей. Пастирські послання… Т. 1. С. 544. 158 Для Волянського, як і для християнських суспільників, прикладом була австрійська Християнсько-соціальна партія: Волянський О. В справі христіяньско- соціяльної партії // Нива. 1907. Ч. 19. 1 жовтня. С. 577–581. Про співпадіння поглядів свідчить і те, що саме цю статтю Волянського опублікував „Руслан” під час кампанії на підтримку Християнсько-суспільного союзу: Ще одна замітка про „Християньско- суспільний Союз” // Руслан. 1911. Ч. 162. 25 (12) липня. 337 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. відповідав ширшим теоретичним уявленням Андрея Шептицького про участь Церкви в партійному житті хіба у формі надпартійної організації. Ця візія повною мірою проявилася уже в міжвоєнний період при створенні Українського християнського союзу159. На противагу митрополиту, опору в західній клерикальній традиції вбачав станиславівський єпископ Григорій Хомишин, чиї погляди були наближеними до антимодерністських засад і, попри осідок владики у Станиславові, відігравали суттєву роль у дебатах львівських консервативних та інших ідейних осередків. Ці погляди диктували жорстке ставлення до участі парафіяльного духовенства в політичному житті, яка часто суперечила світогляду владики. Про незадовільний стан єпархії, зокрема про зближення частини парохів з радикалами, писали і русофіли, і християнські суспільники160. Важливим заходом єпископа стало заснування, поряд зі світськими інституціями, підпорядкованих Церкві культурно-просвітницьких товариств. Це мало нагадувати парафіяльним священикам про пріоритетність душпастирських обов’язків, з чим, на думку владики, світські товариства не справлялися через релігійну індиферентність161. Хомишин забороняв духовенству передплачувати і читати газети з антицерковними матеріалами, до яких віднесено не лише радикальні часописи, а й „Діло” і „Галичанинъ” (русофілів звинувачено у пропаґанді православ’я)162. Русофіли й націонал-демократи, своєю чергою, звинувачували єпископа в потуранні християнським суспільникам163. Погляди Григорія Хомишина справді мали помітну спільність із баченням ситуації християнськими суспільниками. Єпископ і християнські суспільники доволі легко знаходили спільну мову, свідченням чого є листи Хомишина до Барвінського, у яких виразно проступає консервативність світогляду єпископа. Він підтримував „Руську громаду”164 і Християнсько-суспільний союз165, намагався популяризувати його в єпархії166, підтримував і О. Барвінського в моменти політичних невдач167. Йому ж він писав про своє бачення суспільно- політичної ситуації: „Мене жахом переймає нинїшня ситуація. Бруди ллють ся з 159 Гентош Л. Митрополит Шептицький 1923–1939: випробування ідеалів. Львів, 2015. С. 186–194. 160 Указанія для новаго епископа // Галичанинъ. 1904. Ч. 60. 14 (27) березня. 161 Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин… С. 22. 162 Травля русско-народной партіи въ станиславовской епархіи // Галичанинъ. 1908. Ч. 78. 4 (17) квітня. 163 Камо грядете? // Галичанинъ. 1908. Ч. 74. 30 березня (12 квітня); Собачий куток // Руслан. 1911. Ч. 123. 6 червня (24 травня). 164 ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 2665 / п. 160, арк. 1 зв. (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 5 травня 1904 р.). 165 Там само. Арк. 68 (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 8 січня 1913 р.). 166 Там само. Арк. 42 (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 29 жовтня 1910 р.). 167 Там само. Арк. 50 (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 4 травня 1911 р.). 338 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. всїх боків, і дуже ся бою, щоби нарід руский не топив в тім багнї. В темнотї, яка залягла на цілїм овидї нашого життя, навіть віруючі одиницї христіяньскі сходят на манівцї… На цілїй лїнії хаос, замішанє, заострена борба, а пристрасти взяли верх над розвагою і тактикою розумною”168. Точка зору єпископа про те, що запорукою успішного розвитку українців є „ухрестиянення суспільности”169, перегукувалася з публікаціями газети „Руслан”, позиції якої єпископ старався лобіювати. Обговорюючи з митрополитом потребу християнського часопису, Григорій Хомишин висував на цю роль газету християнських суспільників170. Водночас він намагався кориґувати редакційну політику171. На початку ХХ ст. питання християнського часопису було одним із найгостріших для церковного середовища. Попередні такі періодичні видання – „Прапор” і „Душпастир” – на межі століть припинили вихід з фінансових причин. Спробами заповнити нішу стало видання у Львові часописів „Нива” й „Основа”, зорієнтованих на парафіяльне духовенство. Потреба їх видання ґрунтувалася на усвідомленні важливості використати на користь Церкви новочасні здобутки, насамперед масові періодичні видання, роль яких у формуванні суспільної думки визнавали за критично важливу: „Нам треба горністів і то сильних, щоби в гаморі наших часів їх було можна чути і почути голос нашого коменданта Христа і єго Церкви. Ті горнїсти то наші органи і видавництва, але не видані і на складї в магазинї, лише там, куди їх треба, щоб свою службу робили”172. Видавати „Ниву” розпочали в 1904 р. Тематично цей часопис охоплював як вузькі догматичні й літургійні питання, так і актуальні політичні, соціально- економічні й культурні. Редакційна політика часопису не була послідовною. У часі перебування на посаді редактора О. Волянського (листопад 1908 – листопад 1909 р.) зміст часопису часто відповідав поглядам його редактора. Натомість за наступних редакторів політика редакції стала більш поміркованою і спрямованою на дискусію з опонентами, що викликало невдоволення клерикалів – єпископа Хомишина і християнських суспільників173. Часопис „Основа” почав 168 Там само. Арк. 22 (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 4 січня 1908 р.). 169 Там само. Арк. 31–31 зв. (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 24 січня 1909 р.). 170 Там само. Арк. 11–11 зв. (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 12 січня 1906 р.). 171 Там само. Арк. 23–23 зв. (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 4 січня 1908 р.), 28–28 зв. (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 22 травня 1908 р.), 57 (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 19 жовтня 1911 р.). 172 Будка Н. Вага друкованого слова і способи єго ширення // Нива. 1910. Ч. 1. 1 січня. Див. також: Вигнанський Й. Голоси з кругів духовенства в справі популярного видавництва для народу // Нива. 1908. Ч. 18 і 19. 1 жовтня. 173 Станиславівський єпископ критикував „Ниву” за „пайдократизм”, зарозумілість і вважав часопис зіпсутим: ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 11, спр. 2665 / п. 160, арк. 57 зв. (Лист Г. Хомишина до О. Барвінського, 19 жовтня 1911 р.). „Руслан” дорікав „Ниві” за прихильну оцінку радикальної брошури, ширення лібералізму й інших ворожих „католицькому світогляду” ідей та виступи проти станиславівського владики: о. Ілия Чорнодоля. „Ниві” у заяву // Руслан. 1911. Ч. 228. 14 (1) жовтня; Ч. 230. 17 (4) жовтня. 339 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. виходити в 1906 р. як господарсько-просвітнє видання, а його релігійне спрямування оформилося після „перезапуску” в 1909 р. Редактором до кінця 1912 р. був о. Ярослав Левицький, і на цей час припали найбільш якісні за змістом і широтою охоплених питань роки часопису. Коло питань багато в чому повторювало „Ниву”, однак менший обсяг обмежував можливості редакції. З відходом о. Я. Левицького „Основа” втратила в якості змістового наповнення. Рік 1913 став для часопису останнім. Скрутне матеріальне становище редакцій „Ниви” та „Основи” великою мірою було зумовлене обмеженістю їхнього впливу. Вирішальною була пасивність парохів при передплаті: як редактор „Ниви” О. Волянський відзначав, що лише третина духовенства передплачує часопис, при тому багато передплатників не надсилають вчасно коштів174. Так, „Нива” на кінець 1908 р. тільки друкарні заборгувала 4 тис. крон175. Участь парафіяльного духовенства в суспільно-політичних процесах, утримання її в прийнятних для ієрархії та інституційного консерватизму Церкви межах було проблемою, що сильно турбувала владик та інші консервативні середовища Львова. Націоналізація ГКЦ становила в цьому контексті небезпеку з огляду на ключову роль парафіяльного духовенства як часто єдиного активного і свідомого українського елементу в провінції 176. Це стирало межу між політичними і душпастирськими функціями парохів. Церковні ієрархи намагалися протидіяти такій політичній активності парафіяльного духовенства, яка, на думку владик, ішла врозріз із вченням Церкви і шкодила її авторитету в суспільстві. Так, митрополит Андрей Шептицький заборонив у 1908 р. парафіяльним священикам громадсько-політичну діяльність поза межами парафій, що викликало неґативне збурення як у русофільському, так і народовському середовищах177. У контексті його ідей про моральний провід духовенства вкрай небажаним було перетворення парохів на партійних функціонерів. Парафіяльне духовенство не було єдиним у своїх думках і починаннях. Багато священиків було задіяно в структурах Національно-демократичної партії, інші продовжували дотримуватися русофільського світогляду, що призводило 174 Воляньский О. „Нива” яка повинна бути, а яка вона є // Нива. 1908. Ч. 20 і 21. 1 листопада. С. 609–614. 175 О. В. [Онуфрій Волянський] До руского Духовеньства! // Нива. 1908. Ч. 22 і 23. 1 грудня. С. 736–737. 176 Колб Н. Греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині на зламі ХІХ– ХХ століть: соціальна характеристика, майновий стан, спроби самоорганізації // Галицька Митрополія 1303–1807–2007: Статті і матеріали / Ред. кол.: З. Білик, В. Гаюк, Я. Дашкевич та ін. Львів, 2008. С. 17. 177 Апогеєм невдовлення стала стаття редактора „Діла” Лонгина Цегельського „Ad maiorem Poloniae gloriam”, де митрополиту закидалося виконання ролі польського аґента і зрада українських національних інтересів (Цегельский Л. Ad maiorem Poloniae gloriam // Діло. 1908. Ч. 182. 14 (1) серпня. 340 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. до непорозумінь як з громадою, так і церковною владою178. Українські партії в Галичині по-різному бачили місце духовенства в суспільному житті загалом і реалізації партійних програм зокрема. Для консервативних середовищ воно мало стати основою авторитету й ролі Церкви в суспільстві. Вагому роль парафіяльного духовенства визнавали й націонал-демократи, попри загальні секуляризаційні гасла, оскільки світської інтеліґенції для повного усунення кліру від суспільно-політичних справ бракувало. Навіть радикали з їх антицерковними гаслами бачили користь у впливі парохів на населення, адже ті могли виконувати просвітницьку роботу стосовно шляхів подолання соціально-економічних проблем179. Парафіяльне духовенство було не тільки об’єктом, а й суб’єктом суспільно- політичного життя. Глибоко укоріненим було усвідомлення ним себе як окремого стану з власною історією, традицією і призначенням, важливим для Церкви й суспільства загалом180. Середовище парафіяльних духівників мало власну ієрархічну стратифікацію – складалося з парохів, завідателів (обидві категорії можна віднести до самостійних душпастирів) і сотрудників181. Поділ на парохів і сотрудників сприяв проявам священичого консерватизму182. Активній позиції парафіяльного духовенства в громадських справах сприяла теж наявність власних форм самоорганізації – деканальних соборчиків, священицьких 178 Показовим прикладом протистоянням русофільської частини греко- католицького кліру з вищою ієрархією ГКЦ стала історія з „Пропамятним письмом руського духовенства” (1910 р.). Це було звернення русофільського духовенства до митрополита Андрея Шептицького, спровоковане обнародуваним у „Ниві” звинуваченням у ширенні православ’я. Русофіли не тільки відкидали звинувачення, а й представили своє бачення роботи Греко-католицької духовної семінарії у Львові, зокрема звертали увагу на поширення радикальних настроїв серед вихованців і вказували на потребу встановити квоту 36 % для представників русофільського середовища. Священики-русофіли, визнаючи деякі власні хиби та православну пропаґанду в Галичині, натякали митрополиту на можливість повторити долю Сильвестра Сембратовича, який, як стверджували, через хибну політичну позицію втратив підтримку духовенства. Див.: Пропамятное письмо львовского духовенства русско-народной партіи къ митрополиту Андрею // Галичанинъ. 1910. Ч. 24. 30 січня (12 лютого). 179 Кісь Н. Участь парохіального греко-католицького кліру… С. 378. 180 Воляньский О. „Нива” яка повинна бути, а яка вона є // Нива. 1908. Ч. 20 і 21. 1 листопада. 181 Колб Н. Греко-католицьке парафіяльне духовенство… С. 18. 182 Там само. До прикладу, парохи обмежували повноваження сотрудників задля зменшення видатків, що провокувало конфлікти не лише між представниками цих груп духовенства, а й між парохом і громадою. Питання про стосунки між парохом і сотрудником неодноразово виникало на сторінках церковних часописів. Див: В. М. Єще про відносини між парохами а сотрудниками // Нива. 1908. Ч. 3. 1 лютого; Садовський М. На тему відносин між парохами і сотрудниками // Нива. 1908. Ч. 16 і 17. 1 вересня. 341 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. конференцій, віч, товариств. Найактивнішим було створене в 1891 р. Товариство святого Апостола Павла, що займалося видавництвом літератури і реколекціями для різних верств населення183.. Усе це може свідчити про неконсолідованість парафіяльного духовенства в суспільно-політичних справах. Будучи активним учасником партійного життя, воно не могло абстрагуватися від цієї діяльності задля зміцнення себе як окремого громадського чинника. Щоправда, активне відстоювання священиками ролі провідників українського руху на місцях, наявність власних форм самоорганізації зберігали потенціал для поєднання парохами функцій захисників традиції, душпастирів і громадських активістів. За тогочасних умов досягти певної єдності парафіяльного духовенства і поставити його діяльність на службу зміцненню авторитету Церкви можна було тільки обережними і продуманими кроками. Це доволі успішно втілив митрополит Андрей Шептицький, чиї зважені дії виявилися ефективнішими і популярнішими серед священиків, аніж клерикалізм християнських суспільників чи єпископа Григорія Хомишина. Підсумкові міркування Українські консервативні середовища займали в ідейному просторі Львова початку ХХ ст. важливе місце. Їхні представники брали активну участь у дискусіях з прихильниками інших ідейних течій, інституційним та інтелектуальним центром яких, як і консерваторів, був Львів. Ключові ідеї та світоглядні принципи, довкола яких вели дискусії, мали спільний для усіх консервативних середовищ – русофілів, християнських суспільників, Церкви – характер і ґрунтувалися на захисті традиційних суспільно-політичних, соціальних і культурних цінностей, загрозу яким несло стрімке поширення в Галичині модерних ідеологій лібералізму, соціалізму й націоналізму. Попри засадничу спільність принципів, підходи до їх практичного втілення у трьох консервативних середовищах різнилися, і часто настільки, що породжували протиріччя всередині самих цих середовищ. Загалом, внутрішні й зовнішні конфлікти для українських консерваторів у Галичині були звичним явищем з огляду на світоглядну й інституційну кризу, яку різною мірою переживало кожне із середовищ. Найдраматичнішою з точки зору світогляду та інституційного розвитку була криза русофільського середовища. Його становище погіршувала, у порівнянні з Церквою і християнсько-суспільним рухом, опора на домодерну ідею „всеруськості”, яка не могла еволюціонувати відповідно до викликів модерності. Прикладом русофільської дилеми стала традиційна орієнтація на Церкву, попри переважну світськість цього середовища на початку ХХ ст. У той час ця традиція увійшла в конфлікт із „всеруською” ідеєю через націоналізацію ГКЦ і перетворення її на виразно українську 183 Колб Н. Греко-католицьке парафіяльне духовенство… С. 23–25. 342 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. інституцію. За таких умов еволюція русофільського світогляду була неможливою, а єдиним шляхом стала його радикалізація і наближення до модерної російської ідентичності. Виразом цього став ідейний та інституційний розкол середовища в 1909 р. з виокремленням радикальної групи „новокурсників”. В іншій площині знаходилися проблеми християнських суспільників. Як і русофіли, вони втрачали вплив на українське суспільство. Утім, якщо проблема русофілів була в площині ідентичності, то причини неуспіху християнських суспільників треба шукати не так у розриві з часом (клерикальні партії доволі успішно діяли в Європі й Австро-Угорщині зокрема), як у несприятливій локальній політичній кон’юнктурі. Загострення національної конфронтації в Галичині, загальна радикалізація і секуляризація суспільного та ідейного просторів – усе це позбавляло перспектив поміркований і клерикальний політичний рух. Зіграла роль і нездатність цього середовища пристосуватися до масової політики, що було логічним з огляду на скептичні погляди християнських суспільників на цей новий феномен. У поєднанні з організаційною слабкістю це вилилося у нездатність групи О. Барвінського заручитися підтримкою як світських, так і церковних кіл. Не вдалося, зокрема, заручитися підтримкою митрополита Андрея Шептицького, який, на відміну від Сильвестра Сембратовича, не підтримував ідеї окремої клерикальної партії. А сприяння єпископа Григорія Хомишина виявилося недостатньо. На тлі невдач світських консервативних середовищ важливим є зрозуміти причини успіху Церкви, якій, попри втрату політичного проводу, вдалося здолати кризу і зберегти сильний вплив на національно-політичні процеси в Галичині. Ключовою була роль парафіяльного духовенства як опори і провідника українського руху. Неможливість його повноцінної заміни світською інтеліґенцією сприяла збереженню ролі парохів, попри внутрішню неоднорідність цієї частини кліру. За таких умов зберігалося підґрунтя для „відродження” впливу й авторитету Церкви шляхом посилення єдності кліру, запобігання внутрішнім партійним суперечкам через активізацію власне душпастирської діяльності, перетворення священиків з партійних активістів на моральних провідників громади незалежно від політичних симпатій – у цьому напрямі докладали зусилля теоретики різних (як поміркованих, так і ультраконсервативних) ідейних таборів усередині ГКЦ. На відміну від світських консервативних організацій, Церква була інституцією, скасування якої не бажав ніхто, за виключенням крайніх радикалів і соціалістів. Це додавало їй стійкості і перспектив. Уміле використання такого інституційного фундаменту митрополитом Андреєм Шептицьким у поєднанні з програмою пристосування ГКЦ до нової доби, опертою на визнання нових суспільних сил, відмову від політичного проводу і моральний авторитет при збереженні консервативних засад, стало ключем до успішного розвитку Церкви. 343 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. Вивчення ідей та практик українського християнсько-суспільного руху і ГКЦ показує, що вони не були в ідейному плані локальним явищем, оскільки актуалізували в ідейному просторі Львова і Галичини питання, що були частиною масштабніших дискусій. Пропаґована християнськими суспільниками клерикальна ідея, попри неуспіх у Галичині, була однією з провідних тем тогочасного європейського суспільного простору, а проблема пристосування ГКЦ до викликів часу була складовою світоглядної боротьби в межах Католицької церкви. Винятком є русофіли. Утім, зважаючи на слов’янофільську або неослов’янську ідеї, що мали прихильників серед еліт слов’янських народів – чехів, словенців, росіян та ін., та питання східного церковного обряду, що часто межувало (у випадку пізніх русофілів, зокрема „новокурсників”) з пропаґандою православ’я, їм неодноразово вдавалося ставати силою не тільки галицького, а й загальнодержавного масштабу. Дослідження українських консервативних середовищ Галичини дає змогу розширити уявлення про теорію і практику українського консерватизму загалом, а також відкриває перспективи для вивчення взаємних впливів галицьких і наддніпрянських українських консерваторів. Осібною перспективною темою, що випливає із досліджуваного питання, може стати взаємодія українських консервативних середовищ Галичини з іншими консерваторами в межах монархії Габсбургів, насамперед із польськими східно- і західногалицькими консервативними середовищами. The Ukrainian conservative environments in ideological space of Lviv at the beginning of ХХth century Roman LEKHNIUK Ivan Franko National University of Lviv, Department of Contemporary History of Ukraine, 1 Universytetska str., Lviv 79000, Ukraine

At the beginning of XXth century the Ukrainian conservatism in Galicia manifested in the ideas and practices of the three environments – Russophiles, Christian-social movement and the Greek Catholic Church, which intellectual and institutional centers concentrated in Lviv. Each of them, as the conservatism in contemporary Europe in general, appeared before modern challenges, first of all before ideologies of the nationalism and socialism. Despite the common fundamental principles, Ukrainian conservative environment varied by philosophical principles, views on the sources of tradition and development prospekts of Ukrainians. Each of them had the own history of ideological evolution, attempts to organize in accordance with the requirements of the new times 344 Р. Лехнюк ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 310–345. and save the position in society. Also the result of this competition was different. Exploring of the Ukrainian conservative environments in Galicia reveals that in the conditions of the acute crisis they could fall into decay, evolve to radicalism or successfully adapt to the new world. Keywords: Lviv in the early XXth century, conservatism, Russophilism, Christian social movement, the Greek Catholic Church. Ukraińskie środowiska konserwatywne w przestrzeni ideowej Lwowa początku XX wieku Roman ŁECHNIUK Lwowski Narodowy Uniwersytet im. Iwana Franki, Katedra Nowoczesnej Historii Ukrainy im. M. Hruszewskiego, ul. Uniwersytecka 1, Lwów 79000, Ukraina

Na początku XX w. konserwatyzm ukraiński w Galicji występował w ideologii i praktyce trzech środowisk – rusofilów, ruchu chrześciańsko-społecznego i Cerkwi greckokatolickiej, których ośrodki intelektualne oraz administracyjne znajdowały się we Lwowie. Każde z wymienionych środowisk, podobnie jak konserwatyzm w całej ówczesnej Europie, stanęło wobec wyzwań nowoczesności, a przede wszystkim wobec ideologii nacjonalizmu i socjalizmu. Mimo wspólnych podstawowych zasad, ukraińskie środowiska konserwatywne różniły się pod względem światopoglądu, rozumieniem źródeł tradycji jak i wizji rozwoju ukraiństwa. Kazda z wymienionych grup posiadała odrębne koncepcje ideowe oraz kierunki i formy działalności, co miało umożliwić zachowanie dotychczasowej pozycji w społeczeństwie. Zróżnicowane były też wyniki tych działań. Badanie ukraińskich środowisk konserwatywnych w Galicji z początku XX w. wskazuje, że w warunkach ostrego kryzysu mogły one zupełnie stracić pozycję, zmierzać do radykalizmu albo skutecznie dostosować się do nowego porządku. Słowa kluczowe: Lwów na początku XX w., konserwatyzm, rusofilstwo, ruch chrześciańsko-społeczny, Cerkiew greckokatolicka. 345 V Львів та інші міста: запозичення і досвід Lviv and other cities: borrowing and experience Lwów i inne miasta: zapożyczenia i doświadczenia ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. A. 349–371. Łupienko VisnykВісник ISSN 2078-6107. of the Lviv University. Львівського Series History. університету. Серія2016. Special 2016. історична. issue. Спецвипуск. P. 349–371. С. 349–371. УДК 94(477.83-25:438.11)„186/1914” Przestrzeń publiczna Lwowa i Warszawy od lat 60-tych XIX wieku do pierwszej wojny światowej: próba porównania Aleksander ŁUPIENKO Instytut Historii im. Tadeusza Manteuffla Polskiej Akademii Nauk, Zakład Historii Idei i Dziejów Inteligencji w XIX–XX wieku, Rynek Starego Miasta 29, Warszawa 00-272, Polska

Od lat 60-tych XIX w. do I wojny światowej Lwów i Warszawa były centrami komunikacji, handlu, przemysłu i administracji przynajmniej w skali regionu, oba miasta miały wielonarodowy skład mieszkańców (w obu dominowali etniczni Polacy, ale udział innych etnosów był spory, bo wynoszący ponad 40 %: we Lwowie Ukraińców i Żydów, w Warszawie głównie Żydów). Polacy, dominujący w samorządzie lwowskim, postrzegali Lwów jako miasto niemal wyłącznie polskie, o wielowiekowej tradycji wierności Rzeczypospolitej. Warszawa, mimo różnych prób rusyfikacji jej przestrzeni, też pozostała miastem w zasadzie polskim (czy raczej polsko-żydowskim). W odróżnieniu od Warszawy nowoczesna przestrzeń publiczna we Lwowie dopiero powstała w omawianym okresie. Skupiała się w „otulinie” wokół ścisłego centrum (szczególnie w dzielnicy Krakowskiej), a także wzdłuż głównych dróg koncentrycznych, prowadzących do Śródmieścia, których zabudowa z dworkowej zmieniła się w wielkomiejską. Na początku XX w. Lwów sprawiał wrażenie bardziej zmodernizowanego i bardziej europejskiego (pod względem kultury i wyglądu przestrzeni publicznej) miasta niż Warszawa. Z drugiej strony ze względu na mniejsze zaludnienie obszar Lwowa był mniej zabudowany, a życie w nim było spokojniejsze. Słowa kluczowe: Lwów i Warszawa (lata 1860-te – 1914), przestrzeń publiczna, modernizacja. Porównanie obu miast. Moim głównym tematem badawczym była do tej pory Warszawa jako wielkie dziewiętnastowieczne miasto. W toku moich badań nad okresem końca XIX w. natrafiłem na próby porównania tego miasta do innego dużego miasta, zdominowanego przez Polaków, stolicy jednego z austriackich krajów koronnych, Lwowa. Porównywano atmosferę obu miast oraz ich wygląd zewnętrzny. Różnice były wyraźne i rzucały się wprost w oczy. Wygląd ich i atmosfera odpowiadały ogólnym różnicom między dwoma imperiami, w skład których wchodziły, Cesarstwem Rosyjskim i Austro-Węgrami. W niniejszym artykule chciałbym spróbować porównać wygląd i funkcjonowanie przestrzeni publicznej obu miast, skupiając się bardziej – z © Łupienko A., 2016 349 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. oczywistych względów – na Lwowie. Był on do tej pory porównywany raczej do innych miast Galicji (szczególnie Krakowa), nie zaś do stolicy Królestwa Kongresowego, stąd wybór tematu nie jest oczywisty. Poza wieloma różnicami chciałbym zwrócić uwagę także na pewne podobieństwa. Cezurą w dziejach obu miast będą przełomowe lata sześćdziesiąte XIX w., kiedy to Królestwo Kongresowe po przegraniu przez Polaków Powstania Styczniowego przeciwko Rosji w 1864 r. zaczęło być intensywnie rusyfikowane, zaś przed Galicją, po przegraniu przez Austriaków wojny z Prusami w 1866 r. i utworzeniu monarchii dualistycznej, otworzyła się droga do autonomii pod polską hegemonią. Datą zamykającą będzie początek wielkiego konfliktu między Rosją i Austro-Węgrami, który całkowicie odmienił sytuację polityczną obu miast. Różny był punkt wyjścia dla obu miast: Warszawa w końcu XVIII w. była jako stolica Rzeczpospolitej Obojga Narodów miastem wielkim, przekraczającym 100 tys. mieszkańców, a jej oblicze nosiło już ślad kilkudziesięciu lat oświeceniowych starań o porządek i czystość. Lwów posiadał z kolei wszystkie znamiona upadku, w jakim znajdowały się miasta polskie w pierwszej połowie XVIII w., a reformy okresu stanisławowskiego już go nie objęły. Terytorium właściwego miasta było ograniczone do wnętrza murów, a życie koncentrowało się głównie wokół Rynku i przy klasztorze jezuitów, który Austriacy, nowi włodarze miasta od 1773 r., zamienili na siedzibę władz gubernialnych1. Objawem życia publicznego Lwowa w pierwszej połowie XIX w. były sejmy stanowe, ustanowione w 1817 r. przez cesarza austriackiego, były one jednak raczej dekoracją niż organem realnej władzy2. Liczba ludności miasta wraz z okolicznymi terenami luźnej zabudowy (m.in. dworkowej) świadczyła o roli Lwowa (było to wszak ponad 40 tys., więcej niż wówczas w Kijowie, Krakowie czy Monachium), był jednak Lwów zdecydowanie mniejszym od Warszawy ośrodkiem, pułap 100 tys. mieszkańców przekroczył dopiero w końcu lat siedemdziesiątych XIX w.3, a przed pierwszą wojną światową osiągnął liczbę 212 tys. mieszkańców4, tyle ile Warszawa w latach sześćdziesiątych XIX w.5 Ta druga z kolei, dzięki rozwojowi gospodarczemu (szczególnie przemysłu metalowego) stała się wielką metropolią o znaczącym udziale ludności robotniczej, osiągając przed pierwszą wojną światową liczbę prawie 900 tys. mieszkańców6. Lwów, jako ośrodek głównie administracyjny, a potem też handlowy i centrum polityczne Galicji, był ośrodkiem mniejszym, a 1 J. Białynia Chołodecki, Lwów w XIX stuleciu, Lwów 1928, s. 3. 2 Ibidem, s. 7–8; S. Mękarski, Lwów. Karta z dziejów Polski, Lwów 1982, s. 37. 3 K. Ostaszewski-Barański, Lwów w cyfrach, [w:] Miasto Lwów w okresie samorządu 1870–1895, Lwów 1896, s. 563. 4 I. Drexler, Wielki Lwów, Lwów 1920, s. 14–15. 5 A. Szczypiorski, Warszawa: jej gospodarka i ludność w latach 1832–1862, Wrocław 1966, s. 235–236. 6 Na temat ludności Warszawy w badanym okresie por. M. Nietyksza, Ludność Warszawy na przełomie XIX i XX wieku, Warszawa 1971. 350 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. proporcje między wielkością obu miast rosły (gród nadwiślański był wpierw 2,5 razy, a później 4 razy większy). Jednak Lwów, dzięki swej mniejszej skali i pomyślnym warunkom politycznym, jako miasto nieprzeludnione z bogatą infrastrukturą miejską, lepiej nadawał się do życia niż inne ośrodki miejskie ziem polskich7. Oba miasta były centrami komunikacji, handlu, przemysłu i administracji przynajmniej w skali regionu, oba miały wielonarodowy skład mieszkańców (w obu dominowali etniczni Polacy, ale udział innych etnosów był spory, bo wynoszący ponad 40 %: we Lwowie Ukraińców i Żydów, w Warszawie głównie Żydów). Oba miały też rewiry żydowskie w północnej części miasta (w Warszawie również częściowo w zachodniej), które formalnie zniesiono w latach sześćdziesiątych XIX w., ale których charakter pozostał żydowski przez cały badany okres (w Warszawie wyraźnie się przy tym rozszerzał). Łączyły, ale i dzieliły je czynniki geopolityczne: oba należały wpierw do Rzeczpospolitej Obojga Narodów, a potem przeszły w skład obcych imperiów. Oba uzyskały charakter peryferyjny oraz stały się przedmiotem represji wynikających m.in. z aktywności polskiego ruchu niepodległościowego w środkowym trzydziestoleciu XIX w., czego widocznym znakiem były cytadele ulokowane przy samych historycznych centrach obu miast (budowane w Warszawie od 1832 r., a we Lwowie od 1852 r.). Poważną różnicą była jednak sytuacja polityczna tych ośrodków w badanym okresie: podczas gdy Warszawa traciła resztę znamion autonomii i dawnego samorządu, a wraz z nimi także coraz bardziej swój polski charakter, Lwów wchodził w okres autonomii i polskiego samorządu, który sprawiał, że miasto przyjęło jak żadne duże miasto z wyjątkiem Krakowa wybitnie polski charakter. Lwów wychodził w końcu lat sześćdziesiątych XIX w. z okresu administracji austriackiej jako miasto rozbudowujące się powoli. Mury miejskie zostały już dawno zniesione (miało to miejsce od lat siedemdziesiątych XVIII w. do ok. roku 1820) oraz połączono Śródmieście z dzielnicą Krakowską za pomocą trzech mostów oraz dwóch placów (Solnego i Ferdynanda)8 wymurowanych nad korytem rzeki Pełtwi, jednak nadal centrum miasta było relatywnie odseparowane od innych dzielnic. Nowe urzędy i instytucje kulturalne lokowano głównie w budynkach klasztorów, których zakony zlikwidowano odgórnie w czasach Józefa II (przykładowo gubernium ulokowano w klasztorze jezuitów, bibliotekę Ossolińskich umieszczono w klasztorze karmelitanek, a uniwersytet w klasztorze trynitarzy). Głównymi nowymi budynkami publicznymi tego czasu był m.in. pałac gubernatora (1821 r.), nowy odbudowany ratusz (1835 r.) czy teatr Skarbka (1842 r.). Zwarta zabudowa rozciągała się od nowożytnego grodu wzdłuż dróg dojazdowych ku peryferiom, co nadawało miastu kształt wieloramiennej 7 J. Hrycak, Lwów w Europie środka, [w:] Kraków i Lwów w cywilizacji europejskiej, materiały międzynarodowej konferencji zorganizowanej w dniach 15–16 listopada 2002, red. J. Purchla, Kraków 2003, s. 21. 8 Plan von Lemberg, ca 1863, skala 1:10800, mapa dostępna na stronie internetowej lwowskiego Centrum Historii Miejskiej: http://www.lvivcenter.org/en/umd/map/?ci_mapid=19, dostęp: październik 2014. 351 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. gwiazdy, ze słabym skomunikowaniem poszczególnych ramion9. Stan miasta był jednak zły, co dobrze oddaje opis powstały z perspektywy kilku dekad: Pamiętam Lwów, w którym bruki i liche chodniki znaleźć było można tylko na najgłówniejszych ulicach Śródmieścia; Lwów oświetlony nędznie kilkuset lampami olejnymi […] Pamiętam Lwów, w którym każdy mógł budować co chciał i jak chciał – a stąd właśnie mamy dziś takie elewacje ulic, iż wiekowej pracy potrzeba, ażeby je jako tako uregulować […] Lwów bez ogrodów publicznych, z wiekującym śmieciem i błotem na placach nawet Śródmieścia, z otwartymi rynsztokami wśród pryncypalnych ulic10. Lwów miał do tego momentu charakter wybitnie austriacki; od 1773 r. był obiektem germanizacji, której wykonawcami byli urzędnicy, głównie zgermanizowani Czesi11. Efekt tej germanizacji był widoczny dla przyjezdnych już po krótkim pobycie w mieście12. Nawet samo zniesienie baszt i dawnych murów miejskich oraz kontrola stylu nowo stawianych budynków miały na celu, w opinii Stefana Mękarskiego, upodobnienie miasta do innych ośrodków austriackich13, choć trzeba przyznać, że umożliwiło przy tym powstanie nowoczesnej przestrzeni publicznej, jakiej miasto nie znało wcześniej. Zasadniczy zrąb nowej przestrzeni publicznej w Warszawie powstał już w pierwszej połowie XIX w.14 W obrębie rozszerzonego terytorium miasta, które jeszcze w 1770 r. wyznaczono poprzez usypanie wału sanitarnego, główną osią zabudowy były okolice biegnącego w osi północ-południe Traktu Królewskiego do Krakowa, poszerzonego o rozbudowujące się na północy tereny Żoliborza oraz wytyczoną kompozycję siatki placów gwiaździstych w dzielnicy południowej, na zachód od rezydencji królewskiej w Łazienkach15. Po 1815 r. nastąpił okres wielkiej rozbudowy miasta, która koncentrowała się po zachodniej stronie Traktu Królewskiego. Powstał wówczas szereg nowych placów (nanizanych m.in. na oś ul. Senatorskiej) oraz budowli publicznych w okolicach średniowiecznego Starego Miasta oraz na terenach na południe i południowy zachód od niego. Sprzyjała temu formalna niezależność Królestwa Polskiego w stosunku do Cesarstwa Rosyjskiego, z którym łączyła je unia personalna. 9 M. Sepiał, Rozwój miasta Lwowa w XIX wieku, [w:] Architektura Lwowa XIX wieku, red. J. Purchla, Kraków 1997, s. 19. 10 B. Komorowski, Rozwój ruchu umysłowego i towarzyskiego we Lwowie w okresie 1870–1895, [w:] Miasto Lwów w okresie samorządu 1870–1895, Lwów 1896, s. 670. 11 J. Białynia Chołodecki, op. cit., s. 2. 12 J. Hrycak, op. cit., s. 22. 13 S. Mękarski, op. cit., s. 32. 14 Na ten temat moja praca: A. Łupienko, Przestrzeń publiczna Warszawy w pierwszej połowie XIX w., Warszawa 2012. 15 Na temat rozwoju Warszawy por. chociażby pracę: E. Szwankowski, Warszawa. Rozwój architektoniczny i urbanistyczny, Warszawa 1952. 352 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Niektóre urzędy centralne ulokowano w licznych pałacach magnackich, w które Warszawa obfitowała, a dla innych zbudowano od nowa monumentalne siedziby (czego pamiątką jest np. klasycystyczna zachodnia ściana placu Bankowego). Powstały wówczas także instytucje publiczne, które potrzebowały siedzib, takie jak np. Resursa Kupiecka. Nadzieje i aspiracje elit Kongresówki były zupełnie niezgodne z wizją rosyjskich cesarzy, a suwerenność kraju często naruszana, czego skutkiem były wpierw większe i mniejsze incydenty i wydarzenia w przestrzeni publicznej, a następnie powstanie narodowe i wojna polsko-rosyjska lat 1830–1831. Historia następnych lat to okres okupacji wojskowej miasta oraz represji wobec polskiego ruchu patriotycznego. Władze carskie zdecydowały się ujednolicić ustrój państwa, a także wygląd samej Warszawy, z resztą Cesarstwa. Proces ten przebiegał niekonsekwentnie (przede wszystkim z uwagi na różnice historyczne, etniczne i prawne, których nie dało się zniwelować), a okres „odwilży” po przegranej przez Rosję wojny krymskiej doprowadził do szeregu manifestacji patriotycznych w latach 1860–186116, swoistej wojny o przestrzeń publiczną między ludnością miasta a Rosjanami oraz do kolejnego powstania zbrojnego lat 1863–1864. Po jego przegraniu proces likwidowania śladów dawnej autonomii i ujednolicania wyglądu Warszawy z innymi miastami imperium przyspieszył. Nie objęto przy tym syreniego grodu nową rosyjską ustawą samorządową z 1870 r.; stał się on bezpośrednio zależny (np. w sferze ważnych decyzji budżetowych) od Petersburga, a jego przestrzeń publiczną naznaczano symbolami rosyjskimi. Lwów w okresie autonomicznym rozwijał się przestrzennie głównie w kierunku zachodnim i południowo zachodnim, podobnie jak Warszawa. Zadecydowały o tym we Lwowie takie czynniki jak względnie równy (lub równomiernie wznoszący się) teren z tej strony miasta* oraz usytuowanie w 1861 r. stacji kolejowej na zachód od centrum (od 1904 r. monumentalnego dworca). W Warszawie powodem tego kierunku rozwoju było istnienie kompleksu Cytadeli wraz z jej przedpolem na terenie dawnego Żoliborza, która blokowała rozwój w kierunku północnym; zalewane okresowo przez rzekę Powiśle oraz szerokie koryto Wisły od wschodu, a także usytuowanie w 1845 r. dworca kolejowego na południowy zachód od centrum miasta. Zabudowa typu wielkomiejskiego rozwijała się sukcesywnie we Lwowie jedynie w dzielnicy Krakowskiej, na zachód od Wałów Hetmańskich i placu Gołuchowskich (gdzie później powstał Teatr Miejski), a następnie między Wałami Hetmańskimi a Parkiem Miejskim oraz wąskim pasem po drugiej stronie Wałów Gubernatorskich17. Rozwój zwartej 16 O tym: J. Komar, Warszawskie manifestacje patriotyczne 1860–1861, Warszawa 1970. * Dla porównania północna część dzielnicy Krakowskiej ograniczona była wzniesieniami oraz istnieniem cmentarza; Żółkiewska „zablokowana” była dawnym ruskim miastem średniowiecznym oraz Wysokim Zamkiem; Łyczakowska od północy była pokryta pagórkami, a od południa rozwój miasta blokowały dawne cmentarze i nowe szpitale; Halicka na południe od Placu Akademickiego była górzysta znajdowała się tu m.in. cytadela i największy park. 17 M. Sepiał, op. cit., s. 24. 353 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. zabudowy w Warszawie był znacznie szerszy i objął tereny wokół dawnego założenia ogrodowego z czasów saskich (Ogród Saski), okolice ul. Senatorskiej oraz dawnej dzielnicy żydowskiej, potem ul. Marszałkowskiej i Nowego Światu, a następnie także zachodnie peryferie miasta (drugą dzielnicę żydowską na zachód od Marszałkowskiej) i dzielnicę Łazienkowską na południe od arterii Alei Jerozolimskich. W początku XX w. objął szerzej także robotniczą Wolę i bliską Pragę, co sprawiło, że cały obszar miasta, niewiele tylko poszerzony poza dawną linię wału sanitarnego, został zabudowany i zaczęło brakować powoli miejsca na dalszy rozwój. Wynikało to także z fortecznego charakteru miasta: w latach osiemdziesiątych opasano bowiem Warszawę dodatkowo szeregiem fortów, wokół których nie zezwalano na stawianie trwałej zabudowy. Rezultatem tego była względnie duża gęstość zabudowy oraz chaotycznie stawiane bardzo wysokie kamienice, także w miejscach, gdzie dominowała niska klasycystyczna zabudowa z początku XIX w.18 Przestrzeń publiczna: główne arterie, place, zieleńce i parki. Pierwszą nową, dziewiętnastowieczną (od 1820 r.) przestrzenią publiczną na większą skalę we Lwowie były Wały Gubernatorskie (wcześniej nazywane Wałami górnymi). Powstały po zniesieniu murów, uporządkowaniu przestrzeni i nasadzeniu zieleni po wschodniej stronie Śródmieścia. Dominowały w tej podłużnej, eleganckiej i wznoszącej się nieco w stronę Góry Zamkowej przestrzeni pałac gubernatora i pałac arcybiskupi, okresowo znajdował się tu też drewniany teatr letni, zastąpiony następnie przez strażnicę ogniową19, były też plany adaptacji stojącej tu nowożytnej baszty na siedzibę jednego z muzeów. Po drugiej stronie grodu utworzono stopniowo drugą nowoczesną przestrzeń publiczną, która urosła do rangi głównego corso lwowskiego: Wały Hetmańskie. W miejscu tym znajdowała się po zniesieniu murów trasa spacerowa zwana Wałami niższymi, jednak ich prawdziwa kariera rozpoczęła się po całkowitym uporządkowaniu terenu w 1820 r. i wzbogaceniu ich o położony na przesklepionej Pełtwi plac Ferdynanda, na którym umieszczono w 1844 r. studnię. Niedaleko niej w 1859 r. ustawiono odnaleziony osiemnastowieczny pomnik hetmana Stanisława Jabłonowskiego (stąd nazwa Wałów Hetmańskich), studnia zaś, udekorowana posągiem Matki Boskiej, dała nową nazwę placowi (plac Mariacki, od 1862 r.). Ostateczny kształt uzyskały te Wały po przesklepieniu całej rzeki w tym rejonie w latach 1888–1890 i założeniu pięknych plantacji klombów miejskich20; tworzyły je ulice Karola Ludwika oraz Hetmańska. Razem z przesklepioną nieco wcześniej rzeką wzdłuż ul. Akademickiej tworzyły one ważny ciąg komunikacyjny i miejsce spacerów21. Upiększono go pomnikami wybitnych Polaków. Naprzeciw placu 18 A. Łupienko, Kamienice czynszowe Warszawy 1864–1914, Warszawa 2015, s. 125–126. 19 F. Barański, Przewodnik po Lwowie. Z planem i widokami Lwowa, Lwów 1904, s. 146. M. Kowalczuk, Rozwój terytorialny miasta, [w:] Miasto Lwów…, s. 319–320. 20 Por. K. Pawłowski, Miejsce Lwowa w rozwoju urbanistyki europejskiej przełomu 21 XIX i XX wieku, [w:] Architektura Galicji XIX XX w., red. B. Czerkes, M. Kubelik, E. Hofer, Lwów 1996, s. 128. 354 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. św. Ducha stanął na Wałach Hetmańskich konny posąg króla Jana III Sobieskiego (w 1898 r.), a ul. Akademicka zyskała ozdobę w postaci popiersia Kornela Ujejskiego (w 1901 r.), ustawionego naprzeciw Kasyna Mieszczańskiego. W 1904 r. na placu Mariackim pojawił się jeszcze pomnik Adama Mickiewicza, który szybko stał się jednym z symboli miasta. Końcowy punkt tego corso zaakcentowany został jeszcze jednym eleganckim wnętrzem: placem Akademickim. Istniał on wcześniej; był to jednak nieduży placyk św. Jana, do którego prowadziła wąska uliczka tej samej nazwy, biegnąca wzdłuż Pełtwi22. Przykrycie tej ostatniej odmieniło plac, który dzięki postawieniu na nim w 1897 r. pomnika Aleksandra hr. Fredry stał się interesującym akcentem i niejako zwieńczeniem całego ciągu komunikacyjnego. Dzięki obu tym Wałom oraz rozwijającej się eleganckiej zabudowie wokół dawnych placów: Halickiego i Bernardyńskiego, Lwów uzyskał ciąg nowych jakościowo i przyciągających spacerowiczów wnętrz urbanistycznych. Niemożliwe stało się jednak opasanie miasta dookoła takimi plantami, jak to miało miejsce w Krakowie, gdyż od północy Śródmieście graniczyło z dawnym miastem ruskim, a od południowego wschodu z kompleksem bernardyńskim23. Ten ostatni stał się także przeszkodą w połączeniu ul. Łyczakowskiej ze Śródmieściem. Dzięki tej nowej przestrzeni publicznej odciążona została dawniejsza przestrzeń Rynku lwowskiego. Jednocześnie ważną trasą stała się ulica Kilińskiego, łącząca Rynek z Wałami Hetmańskimi, co wpłynęło także na jej karierę komunikacyjną, o czym niżej. Oprócz tego w kreacji nowej przestrzeni publicznej pomagały nowe gmachy publiczne. Splendoru sporemu, intensywnie zabudowującemu się fragmentowi dzielnicy Krakowskiej (między ulicami Kazimierzowską a Sykstuską) dodał wielki gmach Sejmu Krajowego (ukończony w 1881 r.). Podniósł on prestiż Parku Miejskiego i pomógł w przestrzennym uporządkowaniu jego północno-wschodniej flanki; w 1901 r. ustawiono w pobliżu, w parku na osi ul. 3 Maja pomnik Agenora Gołuchowskiego. Zyskała na ważności także ul. Mickiewicza, biegnąca z drugiej strony gmachu. Zbudowano przy niej neobarokowe Kasyno Narodowe, a na rozstaju dróg łączących Park z Wałami Hetmańskimi rozwinął się okazały plac, otoczony wysokimi, nowoczesnymi budynkami. Zyskał on miano placu Franciszka Smolki, gdyż ustawiono na nim w 1913 r. pomnik tego polskiego polityka i inicjatora usypania Kopca Unii Lubelskiej. Innym monumentalnym gmachem była siedziba Politechniki z roku 1877. Jej zabudowania podniosły prestiż ul. Leona Sapiehy, której ważność podkreśliło już wcześniej pojawienie się stacji kolejowej. Przy samych Wałach Hetmańskich pojawiły się oczywiście także ważne gmachy, jak np. Lwowska Galeria Obrazów (1897 r.) i Miejskie Muzeum Przemysłu (nowy gmach w 1905 r.), ponadto gmachy hoteli, towarzystw ubezpieczeniowych i banków, jednak najważniejszy stał się nowy reprezentacyjny 22 Plan Królewskiego Stołecznego miasta Lwowa z uwzględnieniem nowych nazw ulic i placów, 1872, skala 1:7200, mapa dostępna na stronie internetowej lwowskiego Centrum Historii Miejskiej: http://www.lvivcenter.org/pl/umd/map/?ci_mapid=240, dostęp: październik 2014. 355 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. budynek Teatru Miejskiego (ukończony w 1900 r.), który stał się nie tylko ozdobą lwowskiego corso, ale także symbolem całego miasta. We Lwowie najwięcej przestrzeni publicznych (ulic i placów) znajdowało się w centralnej dzielnicy, co nie dziwi, dysponujemy jednak w tym przypadku także danymi statystycznymi z końca badanego okresu. W Śródmieściu (chodzi o ścisłe centrum zajmujące zaledwie 1 % powierzchni miasta) niezabudowana przestrzeń publiczna zajmowała aż 38 % jego powierzchni (dla porównania w dzielnicach Halickiej, Krakowskiej, Żółkiewskiej i Łyczakowskiej było to tylko od 4 do 8 %), zaś ogrody publiczne i cmentarze zajmowały po kilka procent powierzchni każdej dzielnicy24. Jeśli chodzi o parki miejskie, to miasto zyskało ich całkiem sporą liczbę w okresie autonomii, co sprawiło, że Lwów oceniano jako bardzo zielone miasto. Wpływ na to miała bardzo urozmaicona rzeźba terenu w mieście, pełna malowniczych pagórków. Sercem nowej przestrzeni publicznej w dzielnicy Krakowskiej był Park Miejski, dawniej ogród jezuicki (stąd zwany także pojezuickim), wpierw w stylu francuskim, od 1855 r. park angielski, rozbudowany w 1886 r., pełnił funkcję zielonego salonu miejskiego, położonego blisko Śródmieścia. W jego obrębie powstał budynek restauracyjny, gdzie odbywały się także koncerty letnie i wiosenne25. Innym bliskim centrum i interesującym terenem zielonym był graniczący z dawnym miastem ruskim (czyli dzielnicą żydowską) Wysoki Zamek. To posępnie wyglądające wzniesienie zostało w 1835 r. zalesione i stało się celem wycieczek Lwowian. Również tej przestrzeni nadano polskie piętno w 1869 r., kiedy to usypano na jego szczycie kopiec na cześć trzystulecia Unii Lubelskiej i przeniesiono tam pięć lat później posąg lwa spod ratusza lwowskiego. Położenie kamienia węgielnego stało się patriotycznym świętem podkreślonym specjalnym nabożeństwem w kościele dominikanów, a Polacy z różnych stron przybywali do Lwowa przywożąc ziemię do jego usypania26. Największym i najpiękniejszym parkiem miejskim był park Jana Kilińskiego, położony na południe od centrum, w dzielnicy Halickiej, założony w 1879 r. i biorący swą nazwę od pomnika ustawionego tam w 1894 r. W jego sąsiedztwie odbywała się słynna Wystawa Krajowa w 1894 r., która przyspieszyła modernizację Lwowa i stała się symbolem jego szybkiej kariery jako ważnego ośrodka Przedlitawii. Tereny Wystawy stały się ogólnodostępną częścią parku; po jej zakończeniu celom publicznym służył zbudowany dla potrzeb Wystawy m.in. gmach Pałacu Sztuki, pełniącego funkcję jednej z miejskich galerii. Istniały oprócz tego jeszcze dwa „patriotyczne” parki miejskie: otwarty w 1892 r. Park Łyczakowski z pomnikiem Bartosza Głowackiego (z 1906 r.) oraz park urządzony na dawnym Wzgórzu Straceń, położonym na północny zachód od Śródmieścia, gdzie w 1895 r. upamiętniono pomnikiem straconych tam w 1847 r. Teofila Wiśniowskiego i Józefa 23 M. Sepiał, op. cit., s. 16. 24 I. Drexler, op. cit., s. 30. 25 M. Kowalczuk, op. cit., s. 318. 26 Ł. T. Sroka, Rada miejska we Lwowie w okresie autonomii galicyjskiej 1870–1914. Studium o elicie władzy, Kraków 2012, s. 158. 356 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Kapuścińskiego. W drodze do Parku Łyczakowskiego pojawiło się już wcześniej znane miejsce rekreacyjne w postaci zazielenionej Strzelnicy Miejskiej, a obok tego parku zbudowano potem ujeżdżalnię oraz boisko Sokoła, co dodatkowo spopularyzowało te leżące na wschód od centrum tereny. Pod koniec XIX w. parki miejskie zajmowały 100 ha, co było niezwykle dużym obszarem w porównaniu z innymi miastami27. Do najpiękniejszych ulic w początku XX w. zaliczano według miejskich przewodników: ul. Karola Ludwika, Akademicką, Hetmańską, Batorego, Pańską, Czarnieckiego, Kraszewskiego, 3 Maja i Słowackiego, a także place: Mariacki, Halicki, Bernardyński i św. Jura28. Wszystkie te ulice i place (poza dawnym placem św. Jura, miejscem odbywania słynnych targów) należały do nowych przestrzeni publicznych (przy Wałach Hetmańskich i Gubernatorskich, w okolicy ul. Akademickiej oraz blisko Parku Miejskiego). Opis nowych przestrzeni publicznych Warszawy w tym okresie zacząć należy od działalności Rady Budowniczej oraz Komitetu do Ułożenia Planu Regulacyjnego m. Warszawy. Rada, istniejąca od czasów konstytucyjnych Królestwa, zajmowała się opiniowaniem i kontrolą nowych budów oraz upiększaniem miasta. Komitet zaś powołano w okresie odwilży posewastopolskiej (1856 r.), a jego celem było stworzenie całkowitego planu uregulowania Warszawy (a więc jej działania miały charakter ponaddzielnicowy). Jego praca regulacyjna (podobnie jak istnienie Rady Budowniczej) została przerwana po powstaniu styczniowym, ale zdążył on przeprowadzić wiele pożytecznych działań mających na celu regulację ulic, a więc uporządkowanie ich przebiegu, upiększenie oraz wytyczanie nowych arterii, usprawniających komunikację w mieście. Działania Rady powstrzymywały spekulacyjny zakup działek budowlanych oraz fuszerkę budowlaną29. Dzięki Komitetowi możliwe było dzielenie większych, słabo rozwiniętych do tej pory bloków parcel na zachód od linii Wisły, dzięki czemu ułatwiono parcelację tych terenów oraz udrożniono komunikację w mieście w kierunku wschód-zachód. Oprócz tego uregulowano kilka placów, z których jeden, istniejący od XVIII w. plac Zielony, znajdował się w nowej, eleganckiej dzielnicy na południe od Ogrodu Saskiego, drugi, dawny plac Mariensztacki w okolicy Zamku Królewskiego poniżej linii skarpy, a trzeci, nowy plac Kercelego, znajdował się na zachodnich peryferiach (dwa ostatnie miały charakter handlowy). Oprócz tego utworzono plany dwóch peryferyjnych terenów: centrum Pragi (dopiero od tego momentu zaczyna się jej niepowstrzymany rozwój) oraz południowych rubieży dzielnicy zachodniej (z centralnym nowym placem handlowym imienia K. Witkowskiego). Wraz z końcem działalności Rady i Komitetu zaczął się okres bezplanowego rozwoju miasta. Funkcję Komitetu przejął Wydział Budowlany przy Rządzie Gubernialnym, a od 1876 r. Magistrat30, z tym, że bardzo ograniczono budżet i utrudniono proces regulacyjny. 27 K. Pawłowski, op. cit., s. 128. 28 F. Barański, op. cit., s. 5. 29 E. Szwankowski, op. cit., s. 188–189. 30 M. Nietyksza, W. Pruss, Integracja obszaru miasta w pierwszej połowie XIX w., [w:] Wielkomiejski rozwój Warszawy do 1914 r., red. I. Pietrzak-Pawłowska, Warszawa 1973, s. 29. 357 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. W okresie nas interesującym powstała tylko jedna większa nowa przestrzeń publiczna w centrum miasta. Składały się na nią kwartały nowej zabudowy rozparcelowane na terenie dawnego Szpitala Dzieciątka Jezus między ul. Marszałkowską a Nowym Światem. Poza tym wytyczono szereg nowych ulic w dzielnicy południowej i północnej (dawnym rewirze żydowskim). Szczególnie sporo nowych ulic utworzono na południe od Alei Jerozolimskich; była to przestrzeń pełna zieleni, której dostarczył ogród nowego szpitala, zieleń wokół kościoła na Koszykach oraz prywatny tzw. ogród pomologiczny31. Najważniejszym jednak czynnikiem przemian przestrzeni publicznej w tym okresie były nie nowe ulice, a postępująca wysoka zabudowa centralnych przestrzeni miasta oraz nowe gmachy publiczne. W odróżnieniu jednak od Lwowa, w Warszawie nie było tak wielu i tak ważnych urzędów i siedzib władz, nie było więc potrzeby budowy nowych gmachów dla nich. Na jakość przestrzeni publicznej i jej percepcję wpływały siedziby instytucji (do przełomu wieków jeszcze nieliczne), banków, różnych towarzystw (np. finansowych, ubezpieczeniowych czy sportowych) oraz hoteli. Dawne przestrzenie publiczne były oczywiście zabudowywane nowymi kamienicami, ale monumentalnych gmachów publicznych do końca wieku nie przybywało. Muzeum Przemysłu i Techniki takiej siedziby się nie doczekało, ulokowano je w budynkach po skasowanym klasztorze bernardynów. W 1877 r. na obrzeżu Ogrodu Saskiego powstała jedynie nieduża siedziba giełdy, a w 1880 r. w okolicy powstał jeszcze gmach Towarzystwa Kredytowego Miasta Warszawy. Prawdziwą zmianę przyniósł koniec wieku. Ze składek społecznych powstały trzy ważne gmachy, nadające wyższą jakość przestrzeni publicznej centrum miasta oraz jej południowym obrzeżom. Mam tu na myśli siedzibę Filharmonii Warszawskiej na wspomnianym terenie poszpitalnym blisko ul. Marszałkowskiej (w 1901 r.), gmach Politechniki (z tego samego roku), który ulokowano blisko południowych rogatek przy nowo uregulowanym placu oraz siedzibę Towarzystwa Zachęty Sztuk Pięknych, instytucję zajmującą się promocją sztuki, która powstała w 1903 r. koło Ogrodu Saskiego32. Towarzyszyły im siedziby instytucji prywatnych takich jak gmach Warszawskiego Towarzystwa Wioślarskiego koło Nowego Światu z 1897 r. czy Dom Stowarzyszenia Techników niedaleko Ogrodu Saskiego z 1903 r. Niedaleko Starego Miasta postawiono też w 1901 r. nieduży Teatr Nowości. Biorąc pod uwagę skalę miasta, liczba nowych reprezentacyjnych gmachów publicznych była nieduża. Sytuację jednak ratowało budownictwo kamienic czynszowych, domów handlowych i instytucji finansowych. Szczególna rola przypadła ul. Marszałkowskiej, prowadzącej od Ogrodu Saskiego w kierunku dworca kolei Warszawsko-Wiedeńskiej. Tu powstały takie wielkie gmachy jak m.in. siedziba Towarzystwa Ubezpieczeniowego „Rosja” czy dom handlowy B. Hersego (oba z 1899 r.). Centrum miasta oraz jej reprezentacyjna zabudowa skupiły 31 E. Szwankowski, op. cit., s. 224–225. 32 Na temat nowych gmachów oraz rozwoju Warszawy por. K. Dumała, Dzielnice Warszawy w okresie zaborów, „Kwartalnik Historii Kultury Materialnej”, 37, 1989, nr 1, s. 3– 82 oraz J. S. Majewski, Warszawa nieodbudowana. Metropolia belle époque, Warszawa 2003. 358 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. się wówczas w okolicy ul. Senatorskiej, przy której stał Teatr Wielki (z 1833 r.) oraz rozbudowano ratusz miasta (w 1870 r.). Dopiero w końcu pierwszej dekady XX w. pojawiło się więcej nowych gmachów publicznych, których oddziaływanie na przestrzeń publiczną zaczęło się dopiero na krótko przed wojną światową. Należały do nich rosyjski Bank Państwa (1911 r.) i gmach Hipoteki (1913 r.) blisko ul. Senatorskiej; nieduży Teatr Nowoczesny (1913 r.) i główna siedziba Poczty (1916 r.) w nowej dzielnicy poszpitalnej oraz Teatr Polski (1913 r.), Biblioteka ordynacji Krasińskich (1914 r.) i Konserwatorium (1914 r.), które podniosły prestiż terenów przy skarpie Wisły. Wymienione budynki, wraz z wielkimi i luksusowymi kamienicami czynszowymi, hotelami i domami handlowymi, nadały Warszawie prawdziwie wielkomiejski charakter na krótko przed końcem badanego okresu. Miejscami popularnych spacerów były założenia z XVIII w. z parkiem Krasińskich, Łazienkami Królewskimi oraz wspomnianym Ogrodem Saskim na czele, z których ten ostatni służył za „letni salon Warszawy”. Zbudowano w nim m.in. Teatr Letni (1870 r.) oraz różne pawilony usługowe. Powstały też nowe parki, jak np. Ujazdowski i Skaryszewski. Nieco inny charakter miały także pomniki miejskie. Przede wszystkim nie pojawił się prawie żaden nowy pomnik o polskim charakterze. O polskiej przeszłości miasta świadczyło kilka dawnych pomników (przede wszystkim Kolumna Zygmunta na placu Zamkowym, pomnik Kopernika na początku Krakowskiego Przedmieścia czy Jana III Sobieskiego naprzeciw pałacu w Łazienkach). W najważniejszej dla miasta przestrzeni Krakowskiego Przedmieścia Rosjanie postawili w 1870 r. pomnik wieloletniego znienawidzonego włodarza miasta, ks. Iwana Paskiewicza-Erywańskiego, zaś na mieszczącym się przed Ogrodem Saskim placu stał od lat czterdziestych XIX w. pomnik upamiętniający wiernych Rosji generałów, którzy zostali zabici w początku powstania listopadowego w 1830 r. Oprócz trwałych pomników wznoszono także pomniki okazjonalne, np. łuki triumfalne na trasie przejazdu wizytujących miasto carów. Co ciekawe Rosjanie nie zdecydowali się ustawić nie tylko pomnika żadnego cara33, ale też nie pojawił się w mieście monument poświęcony żadnemu rosyjskiemu artyście czy pisarzowi. Promocja kultury rosyjskiej miała miejsce głównie w murach rządowych gimnazjów (do których dostęp był nota bene utrudniony), a nie w przestrzeni publicznej. Niekonsekwencja ta staje się jeszcze bardziej widoczna, gdy się weźmie pod uwagę okres przełomu XIX i XX w., gdy w warunkach chwilowego złagodzenia represyjności reżimu car zgodził się na powstanie polskiego pomnika Adama Mickiewicza (ukończony w 1898 r.) oraz Fryderyka Chopina (zgodę wydano w 1901 r., ale realizacja pomnika przeciągnęła się do 1926 r.). Budowa i odsłonięcie pomnika wieszcza stały się wielkim narodowym świętem, a składki na jego powstanie spływały od szerokich rzesz 33 Chodzi o pomniki w przestrzeni publicznej miasta; obelisk ku czci Aleksandra I znajdował się w obrębie Cytadeli, por. P. Paszkiewicz, Carskie pomniki i architektura okazjonalna w Warszawie (1815–1915). Treści i funkcje ideowe, „Biuletyn Historii Sztuki”, 52, 1990, nr 3–4, s. 301–303. 359 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. mieszkańców. Policja musiała ściśle kontrolować, kto będzie miał prawo być obecny przy jego odsłonięciu, gdyż obawiano się rozruchów. Dzięki tej budowie Polacy uzyskali długo oczekiwany polski akcent w jednej z najważniejszych przestrzeni publicznych miasta. Bardzo ważną sprawą dla wymowy przestrzeni publicznej obu miast było budownictwo sakralne. Zauważyć można w Warszawie relatywnie słabą aktywność budowlaną kościoła rzymskokatolickiego oraz sporą cerkwi prawosławnej, co wynikało z odgórnej polityki rusyfikacyjnej. Powstało tylko kilka kościołów rzymskokatolickich, po jednym w każdej dużej dzielnicy: św. Piotra i Pawła na Koszykach (1886 r.), św. Augustyna w dzielnicy północnej (1896 r.), św. Floriana na Pradze (1901 r.), św. Stanisława na Woli (1905 r.) i Zbawiciela w dzielnicy południowej (1911 r.). W czasie tym powstało także kilka cerkwi34 (nie licząc samych kaplic), które miały służyć ludności prawosławnej, stanowiącej kilka procent ludności miasta. Oprócz dawnego soboru w samym centrum Warszawy, powstały cerkwie św. Marii Magdaleny na Pradze (1869 r.); św. Michała Archanioła również niedaleko tego samego parku (który stanowił wówczas rezydencję cara, 1894 r.); pw. Ikony Matki Bożej przy nowym szpitalu Dzieciątka Jezus w południowej części miasta (1902 r.); św. Olgi oraz św. Martyniana przy koszarach ulokowanych koło Łazienek Królewskich (1903 i 1906 r.); św. Piotra i Pawła przy południowych rogatkach (1904 r.) i w końcu olbrzymi sobór katedralny tuż przy Ogrodzie Saskim w centrum miasta (1912 r.). Nowe kościoły rzymskokatolickie były więc sytuowane głównie dalej od centrum, w dynamicznie rozwijających się parafiach, cerkwie zaś szczególnie wielki sobór w centrum, gdzie swą architekturą oraz skalą podkreślały rosyjski charakter miasta. Podobną rolę miała spektakularna przebudowa dawnej siedziby Towarzystwa Przyjaciół Nauk przy Krakowskim Przedmieściu w latach dziewięćdziesiątych XIX w., której fasada z klasycystycznej zmieniła się w neobizantyjską. W tym kontekście znacząco przedstawia się relatywnie dynamiczny ruch rzymskokatolickiego budownictwa sakralnego we Lwowie. W okresie autonomicznym powstało wiele nowych oraz rozbudów dawnych kościołów, np. nowa dzwonnica przy kościele dominikanów w 1865 r.; kościół zmartwychwstańców w 1877 r.; franciszkanek w 1888 r.; reformatów w 1890 r. oraz karmelitanek w 1895 r. To tylko wybrane przykłady świadczące o propolskiej polityce budowlanej miasta, wyrażającej się budową sporej liczby kościołów szczególnie jeśli się weźmie pod uwagę, że Lwów był ośrodkiem znacznie mniejszym od Warszawy których sylwetki w pierzejach ulic oraz na zakończeniach osi urbanistycznych wskazywały na dominację tego wyznania w mieście. Tezę tę potwierdza przegląd nowych cerkwi grekokatolickich, powstałych w badanym okresie. Oprócz dwóch nowych cerkwi w peryferyjnym Kleparowie (św. Andrzeja) i Zniesieniu (Wniebowstąpienia), w centrum miasta 34 Na ten temat: P. Przeciszewski, Warszawa. Prawosławie i rosyjskie dziedzictwo, Warszawa 2011 oraz wcześniejsza monografia: P. Paszkiewicz, Pod berłem Romanowów. Sztuka rosyjska w Warszawie 1815–1915, Warszawa 1991. 360 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. powstały tylko dwa obiekty; przede wszystkim w 1906 r. cerkiew Przemienienia Pańskiego w obrębie dawnych murów, przy Narodnym Domu, będącym centrum ukraińskiego ruchu narodowego oraz klasztor bazylianek na południe od placu Akademickiego. Cerkiew prawosławna doczekała się budowy jednej tylko nowej świątyni, św. Jerzego w dzielnicy Łyczakowskiej. Na koniec opisu przestrzeni publicznej należy wspomnieć o urządzeniach komunalnych. Późno powstały pierwsze linie tramwaju konnego we Lwowie (1880 r.), podczas gdy w Warszawie konieczne to się stało wcześniej (pierwsza linia łącząca dworce powstała w 1866 r.). Za to tramwaj elektryczny we Lwowie, symbol nowoczesności miasta, powstał już z okazji Wystawy Krajowej w 1894 r. (w Warszawie dopiero w 1908 r.). Główna linia tramwaju lwowskiego przechodziła przez samo centrum miasta: przecinając Wały Hetmańskie prowadziła ulicą Kilińskiego oraz przez sam Rynek35, co było konsekwencją organicznego powiązania starego miasta z nowszymi dzielnicami. W Warszawie starówka, z uwagi na zahamowanie rozwoju miasta ku północy, pozostała na uboczu siatki komunikacyjnej, stając się w końcu XIX w. północno-wschodnimi peryferiami dziewiętnastowiecznej metropolii, zamieszkanymi przez drobnomieszczaństwo i biedotę. Dzięki nowym arteriom i tramwajom przyspieszono we Lwowie rozwój dzielnic bardziej oddalonych od centrum. Powstał nawet ambitny projekt urządzenia rodzaju corso (trasy komunikacyjnej) dookoła miasta36, przy użyciu m.in. istniejących już dróg biegnących w nowych dzielnicach. Oświetlono przestrzeń publiczną Lwowa przy użyciu gazu od 1858 r., w podobnym momencie jak Warszawę (1856 r.), dopiero jednak wprowadzenie elektryczności do oświetlenia corso lwowskiego: Wałów Hetmańskich oraz ul. Akademickiej od 1900 r. sprawiło, że mieszkańcy miasta zaczęli urządzać sobie masowo spacery wieczorne tym traktem37. W tym samym czasie podobne oświetlenie pojawiło się w Warszawie (elektrownię na Powiślu uruchomiono w 1904 r.). Estetyce ulic służyła też kanalizacja, którą modernizowano we Lwowie w latach osiemdziesiątych XIX w. (betonowe kanały były trwałe i umożliwiły pozbycie się wysychającej Pełtwi)38, jednak brak dużej rzeki w mieście sprawiał, że usuwanie nieczystości było mało sprawne. Na brak takiej rzeki nie mogli narzekać warszawiacy, dzięki czemu bardzo nowoczesny system kanalizacyjny projektu angielskiego inżyniera Williama Lindleya (realizowany w tym samym czasie, co wymiana kanałów drewnianych na betonowe we Lwowie) mógł skutecznie rozwiązać problem kanalizacji tego wielkiego miasta. Na niekorzyść Lwowa trzeba dodać, że jego nowe przestrzenie publiczne znajdujące się poza obrębem miasta średniowiecznego nie wszyscy wysoko oceniali: 35 M. Kowalczuk, op. cit., s. 331. 36 Ibidem, s. 321. 37 Ł. T. Sroka, op. cit., s. 143. 38 M. Kowalczuk, op. cit., s. 322–329. 361 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. placów było niewiele, nie były zaplanowane, a ogólny urok miasta wynikał bardziej z malowniczego położenia i rzeźby terenu niż z planowej działalności urbanistycznej39. Trzeba zgodzić się z faktem, że poza lwowskimi „Plantami”, których kształt wynikał z przebiegu dawnych wąskich murów miejskich i uliczek im towarzyszących, nie powstały nowe place (plac Akademicki czy plac Smolki były starymi placami w nowej szacie architektoniczno-rzeźbiarskiej), a ulice centrum miasta przejawiały pewną chaotyczność wynikającą z ukształtowania terenu. Szerokim arteriom towarzyszyły liczne wąskie zaułki i uliczki. Trzeba jednak przy tym dodać na korzyść Lwowa, że zabudowa przestrzeni publicznej wykazywała lokalną specyfikę, którą zawdzięczać mogło miasto wykształconym na miejscowej Politechnice twórcom40. Skala budownictwa publicznego przyciągała też zdolnych twórców także z innych ziem polskich41, szczególnie Krakowa; widoczny był też w mieście wpływ architektury metropolii, Wiednia42. Instytut Politechniczny w Warszawie powstał późno (w 1898 r.) i nie posiadał wydziału architektonicznego, dlatego trudno mówić o specyficznie warszawskiej architekturze tutejszych przestrzeni publicznych (tak jak można mówić o jej klasycystycznej specyfice w dobie konstytucyjnej 1815–1830). Można doszukiwać się za to wpływów ośrodków zachodnich, gdzie architekci warszawscy studiowali (głównie wpływu Berlina i Wiednia) oraz metropolii rosyjskich (głównie Petersburga). Rusyfikacja, polonizacja oraz dynamika przestrzeni publicznej obu miast. Jak widać z powyższych wywodów przestrzeń publiczna Lwowa była poddana silnemu procesowi polonizacji. Wynikało to przede wszystkim z faktu przejęcia przez Polaków sterów polityki miejskiej po nadaniu miastu samorządu w październiku 1870 r. Pierwsze oznaki przełamania germanizacji pojawiły się już wcześniej (w 1858 r. pojawiło się pierwsze polskie gimnazjum w mieście, rok później pojawił się na Wałach Hetmańskich wspomniany pomnik Stanisława Jabłonowskiego), a po 1870 r. proces ten wezbrał niesłychanie na sile. Już rok później przemianowano dużą część ulic miasta, nadając im polskich patronów spośród dawnych władców, poetów czy polityków. Oprócz tego uporządkowano sprawę numeracji domów, a kształt tabliczek informował o tym, które ulice prowadziły do środka miasta, a które wokół43. Bardzo poważną rolę polonizacyjną odgrywały szkoły, o których mogę tu tylko krótko wzmiankować. Szkoły polskie doby autonomii (a te dominowały ilościowo) wychowywały patriotycznie. Młodzież poznawała historię Polski i to nie tylko w samej szkole; przykładowo program szkolny w gimnazjum im. Franciszka Józefa, jak wspominał Jan Jerzy Rucker, uzupełniano na 39 I. Drexler, op. cit., s. 60. 40 J. Purchla, Patterns of Influence: Lviv and Vienna in the Mirror of Architecture, [w:] Lviv. A City in the Crosscurrents of Architecture, red. J. Czaplicka, Cambridge (Mass.) 2005, s. 135. 41 G. P. Bąbiak, Mecenat kulturalny elit na terenie Lwowa u schyłku XIX wieku, [w:] Modernistyczny Lwów. Teksty życia, teksty sztuki, red. E. Paczoska, D. M. Osiński, Warszawa 2009, s. 54. 42 Ibidem, s. 137. 43 M. Kowalczuk, op. cit., s. 313. 362 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. kółkach polonistycznych oraz w szeregach „Sokoła”44. Oprócz nazw ulic i szkół polonizowały przestrzeń publiczną także same gmachy polskich instytucji, uczelni i wspomnianych kościołów. Już w 1878 r. określano Lwów jako miasto polskojęzyczne, gdyż w tym języku mówiła ulica, po polsku rozmawiano w kawiarniach i w parkach, tu także polonizowały się dawne rodziny niemieckie, niektóre żydowskie i czeskie. Inne języki, w tym głównie ukraiński, popularne były wśród części niższych warstw społecznych45. Tę konstatację należy nieco zniuansować. Z pewnością również inne języki słyszało się w najważniejszych przestrzeniach miasta (wspominano także, że w latach dziewięćdziesiątych na Wałach Hetmańskich dobrze słyszalna była mowa niemiecka bogatych, niezasymilowanych do polskości Żydów46). Jednak większość mieszkańców miasta w końcu wieku przyznawała się do używania języka polskiego i nie czuła dyskomfortu z powodu polonizacji przestrzeni publicznej. Trzeba wspomnieć o jeszcze jednym sposobie oznaczania przestrzeni, jakim było stawianie pomników. Podczas gdy usypanie Kopca Unii Lubelskiej miało być w zamierzeniu inicjatorów pamiątką ważną tak samo dla Polaków, jak i Rusinów (czego ci ostatni raczej nie odczuwali), to następne symbole umieszczane w przestrzeni publicznej stanowić mogły chlubę jedynie dla polskiej części ludności miasta. Już wymieniłem polskie pomniki, które powstały w tym czasie. Zauważyć trzeba, że wszystkie nowe przestrzenie publiczne ozdobione były tymi polskimi akcentami (Wały Hetmańskie, ul. Akademicka, place dzielnicy Krakowskiej i okolica gmachu Sejmu Krajowego oraz miejskie parki, z jedynym wyjątkiem Wałów Gubernatorskich, ale tam rolę symboliczną grał od 1878 r. pałac „pod Kawkami”, gdzie rezydował namiestnik Galicji, Polak). Przestrzeń publiczna pełniła także funkcję edukacyjną dla polskiej młodzieży, o czym nie należy zapominać. Dbano też o piękno miasta. Przez cały okres autonomiczny dokonywano stopniowej regulacji ulic. Zajmowała się tym Komisja Regulacyjna, której dodatkowym celem (jak w przypadku analogicznego warszawskiego Komitetu z okresu wcześniejszego) było stworzenie stosownego planu dla całego miasta. Decyzje w sprawie proponowanych przez nią działań podejmowała Rada Miejska47. Dbano też o wygląd fasad budynków położonych przy ważnych ulicach rezerwując środki na zwolnienie z podatków tych właścicieli, którzy się podejmowali ich przebudowania (warunkiem było dokonanie przebudowy w określonym czasie). Istniało w tym celu specjalne Towarzystwo Upiększania Miasta Lwowa i Okolic. Dbało ono o sprawy szczegółowe, jak np. o wygląd witryn sklepowych48. 44 J. J. Rucker, Wspomnienia o Lwowie. Wyjątki z Pamiętników z lat 1867–1939, New York 1965, s. 8. 45 L. Podhorodecki, Dzieje Lwowa, Warszawa 1993, s. 128. 46 Z. Dębicki, Iskry w popiołach. Wspomnienia lwowskie, Poznań Warszawa Wilno Lublin 1931, s. 49. 47 M. Kowalczuk, op. cit., s. 350. 48 M. Opałek, O Lwowie i mojej młodości. Kartki z pamiętnika 1881–1901, Wrocław Warszawa Kraków Gdańsk Łódź 1987, s. 124. Wspomina o nim m.in. Michał Kowalczuk (op. cit., s. 349). Działalność tego Towarzystwa wymaga jeszcze naświetlenia. 363 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Rozmach całego procesu polonizacji był z pewnością o tyle bardziej żywiołowy, że niemal we wszystkich innych polskich miastach trwał w tym czasie proces rusyfikacji i germanizacji49. Tę dynamikę zauważali współcześni: Polskość miasta, odgrywającego rolę stolicy, wychodziła na wierzch, jak burak dojrzały z ziemi. Jakaś siła przyrodzona wysadzała ją do góry i czyniła widoczną we wszystkim50. Innym ważnym tego powodem był fakt, że miasto to było wieloetniczne. Oprócz dominującej grupy Polaków zamieszkiwali je także m.in. Żydzi i Ormianie, Niemcy i Czesi oraz last but not least Ukraińcy. Ich obecność we Lwowie (oraz w całej Galicji Wschodniej) stała się dobrze widoczna w okresie Wiosny Ludów, gdy poparli ich dążenia Austriacy. Po 1848 r. to poparcie stopniało, ale widocznymi pozostałościami ówczesnej aktywności pozostała działalność Narodnego Domu we Lwowie, który swą siedzibę miał w dawnym klasztorze trynitarzy przy ul. Krakowskiej koło Rynku. To miejsce obok siedziby Sejmu Krajowego było centrum działalności ukraińskiej we Lwowie, o czym niżej. Sytuacja w Warszawie była inna. Rosjanie prowadzili tu podobną politykę rusyfikacji, jak Polacy nieco później w polonizowanym Lwowie. Mimo, że w Warszawie Rosjanie stanowili od ok. 3,5 do 4 % populacji51, stopniowo od lat sześćdziesiątych XIX w. wszystkie tablice informacyjne w przestrzeni miejskiej musiały być dwujęzyczne, rosyjsko-polskie (tabliczki z nazwami ulic, z numerami domów oraz nazwiskiem właściciela, szyldy sklepowe itp.). Przestrzeń publiczna była kontrolowana przez funkcjonariuszy policyjnych (przede wszystkim przez stójkowych, którzy mieli pieczę nad poszczególnymi fragmentami miasta, ale potem też tajnych agentów ochrany). Wszelkie przejawy życia narodowego były zwalczane, a polskie akcenty patriotyczne usuwane z przestrzeni ulic i placów. Owo zawłaszczenie przestrzeni publicznej utkwiło w pamięci wielu autorów wspomnień. Kazimierza Chłędowskiego po przyjeździe ze Lwowa do Warszawy uderzyła przede wszystkim bieda: Na stacji [w Warszawie. – A. Ł.] inaczej wszystko wglądało aniżeli gdzie indziej; dużo wojskowych i umundurowanych urzędników, zamiast kufli piwa dymiący samowar i szklanki herbaty. Warszawa nieświetne na mnie zrobiła wrażenie: haniebne bruki, publiczność uboga, smutna, przy włościańskich wozach konie małe, zbiedzone i wychudzone52. 49 S. Mękarski, op. cit., s. 55. 50 Z. Dębicki, s. 52–53. 51 M. Nietyksza, Ludność Warszawy..., s. 121. 52 K. Chłędowski, Pamiętniki, t. 1, Galicja 1843–1880, Wrocław 1951, s. 224–225. 364 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Kontrast ten wynikał z faktu, że autor stolicę Kongresówki oglądał w 1873 r., kiedy miała ona jeszcze wiele cech małomiasteczkowych, zaś Lwów wówczas choć sam miał podobne cechy cieszył się już polskim samorządem. Ciekawe są tu jednak uwagi o rusyfikacji kultury (w tym wypadku chodzi o najpopularniejsze napoje) oraz samego miasta. Ten drugi aspekt pozostał w mocy w czasie, gdy Warszawa nabrała wielkomiejskich cech w końcu XIX w.: Widziało się […] policję rosyjską na rogach ulic, dużo wojskowych w mundurach rosyjskich […], dużo urzędników Rosjan także w mundurach, wreszcie nieumundurowanych studentów uniwersytetu (politechniki w Warszawie [jeszcze. – A. Ł.] nie było) i innych szkół rządowych. Skromne bluzy i kepi francuskie tegoż koloru, jakie nosili „górale” (uczniowie [prywatnej polskiej. – A. Ł.] szkoły Górskiego), ginęły wśród tłumu „piękniej” ubranej młodzieży gimnazjalnej [czyli uczniów rosyjskich gimnazjów rządowych. – A. Ł.]53. Pobieżny choćby przegląd wydarzeń dziejących się w przestrzeni publicznej (chodzi głównie o wydarzenia wyjątkowe, a nie codzienne) pozwoli lepiej odmalować kontrast między miastami. We Lwowie świętowane były wszystkie ważne polskie rocznice narodowe, przy okazji których odbywano uroczyste nabożeństwa kościelne, zebrania publiczne, pochody i manifestacje. Takie rocznice grupowały publiczność – głównie młodzież, jak wspominał Zdzisław Dębicki przy grobach znanych osób na cmentarzu Łyczakowskim. Śpiewano pieśni kościelne i patriotyczne, po czym następował pochód w kierunku placu Bernardyńskiego54. Im bliżej centrum, tym pieśni patriotyczne stawały się „ostrzejsze” (narodowowyzwoleńcze). Ten sam Zdzisław Dębicki, będący dla nas nieocenionym źródłem, wspominał o szczególnie wzniosłych obchodach rocznicy Konstytucji 3 Maja w 1891 r., wielkim zlocie młodzieży z organizacji Sokoła w 1892 r., zgromadzeniach ludowych na Wzgórzu Straceń, które miały na celu przypomnienie czasów, gdy ginęli tu polscy patrioci (z największym, które miało miejsce w 1897 r., w pięćdziesiątą rocznicę najgłośniejszej z egzekucji) oraz obchodach rocznic bitwy pod Grunwaldem (m.in. pod Teatrem Miejskim, z iluminacją miasta)55. Oprócz tego latem przez miasto przechodziły grupy młodzieży ubranej w mundurki polskich gimnazjów, kierujące się za miasto (w celu spędzenia dnia na łonie przyrody, były to tzw. korpusy wakacyjne56). Ważnym momentem bywały także wystawy krajowe. Spośród kilku wystaw, które miały miejsce we Lwowie (wystawa krajowa rolnictwa i przemysłu w 1877 r. na terenie przy pałacu 53 S. Kozicki, Pamiętnik 1876–1939, opr. M. Mroczko, Słupsk 2009, s. 61. 54 Z. Dębicki, op. cit., s. 174–175. 55 Ibidem, s. 114–115, 122, 175–176, 178. 56 Ibidem, s. 91. Swoją drogą świadczy to o fakcie, że zurbanizowany teren administracyjny miasta sąsiadował bezpośrednio z terenami wiejskimi, co w Warszawie wyglądało inaczej. 365 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Jabłonowskich; wystawa budowlana w 1894 r. w pobliżu gmachu Politechniki; wystawa pszczelarsko-ogrodnicza w 1898 r. oraz wystawa techniczna w 1902 r. w Parku Kilińskiego57) najważniejsza była wystawa krajowa z 1894 r., urządzona na terenach graniczących z Parkiem Kilińskiego (które później weszły w jego skład). Nie ma tu miejsca na jej opis, ma ona jednak już własną literaturę. Miała ona ważną rolę w procesie modernizacji miasta oraz propagowania jego polskiego charakteru, a także fizycznie poszerzyła miejską przestrzeń publiczną. Zauważyć tu trzeba także fakt, że przestrzeń publiczna Lwowa była też polem symbolicznej walki między patriotami polskimi oraz ukraińskimi. Ci drudzy stali się ponownie aktywni w przedostatnim dziesięcioleciu XIX w. Ich względna słabość wynikała z podziału na zwolenników opcji narodowej (właśnie ukraińskiej) oraz opcji rosyjskiej (zwano ich moskalofilami)58. Ukraińcy (zwani wówczas Rusinami) brali udział w wydarzeniach publicznych urządzając wiece, głównie w gmachu wspomnianego już Narodnego Domu. Wielki wiec z czerwca 1883 r.59 ukazał siłę tego ugrupowania (debatowano na temat walki o ukraińskojęzyczne szkoły i seminaria oraz używanie języka ukraińskiego w urzędach), inne ważne wiece odbyły się w maju 1884 r. oraz w październiku 1888 r. System wieców stał się ważną częścią strategii politycznej narodowców. Początek XX w. okazał się okresem zaostrzenia wystąpień polskich i ukraińskich, które stawały się coraz bardziej antagonistyczne (czego symbolem było zamordowanie namiestnika Andrzeja Potockiego przez studenta ukraińskiego w 1908 r.), ale także pojawiły się polskie wystąpienia przeciw zaborcom. W końcu 1901 r., po odsłonięciu pomnika Kornela Ujejskiego, młodzież ruszyła tłumnie na konsulat niemiecki, odpychając tarasującą im drogę policję z pobliskiej strażnicy. Była to manifestacja przeciwko głośnym wydarzeniom germanizacyjnym we Wrześni. W tym samym roku manifestowano pod konsulatem rosyjskim przy ul. Franciszkańskiej (powodem była zbyt ugodowa polityka austriacka wobec Rosji)60. W 1908 r. miały miejsce manifestacje antyniemieckie (tym razem powodem była nowa ustawa wywłaszczeniowa) oraz przemarsz młodzieży akademickiej spod znaku Narodowej Demokracji, którego trasa biegła z centrum na zachód ku cmentarzowi Janowskiemu. Miał on antyhabsburski charakter, a pretekstem było sześćdziesięciolecie krwawych wydarzeń Wiosny Ludów, które przypadały w roku jubileuszu Franciszka Józefa. Policja się na ten pochód zgodziła, pod warunkiem, że prasa o tym będzie milczeć61. Jeszcze przed wojną miały miejsce kolejne manifestacje antyrosyjskie przeciw odgórnemu wcieleniu Chełmszczyzny, części Kongresówki, do granic Cesarstwa62. 57 F. Barański, op. cit., s. 5. 58 Na temat tego podziału oraz działalności ukraińskiej końca XIX w. por. choćby: D. Maciak, Próba porozumienia polsko-ukraińskiego w Galicji w latach 1888–1895, Warszawa 2006. 59 Ibidem, s. 84. 60 Z. Dębicki, op. cit., s. 177–178. 61 S. Grabski, Pamiętniki, t. 1, Warszawa 1989, s. 197–198. 62 S. Mękarski, op. cit., s. 61. 366 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Pochody takie zazwyczaj nie kończyły się przykrymi konsekwencjami dla swych uczestników. Wynikało to stąd, że władze miejskie i policja nie stawiały sobie za cel pełnej kontroli przestrzeni publicznej, a jedynie pilnowania ogólnego porządku i bezpieczeństwa. Policja, po reformie w latach pięćdziesiątych XIX w., składała się z oficerów cywilnych oraz wojskowo-policyjnych, choć były nawet starania o zmianę wojskowego charakteru policji na wyłącznie cywilną. Od roku 1869 zaczęto polonizować policję (zatrudnieni w niej musieli znać język polski), dzięki czemu zniwelowaniu uległy bariery między nią a polską ludnością cywilną63. Policja lwowska była więc mniej groźna niż zdominowana przez Rosjan policja warszawska, a funkcjonariusze nie doczekali się nawet ustanowienia stałych komisariatów policji (kontroli poszczególnych dzielnic dokonywali ze zwykłych strażnic64, czyli mieszkań udzielonym im czasowo na ten cel). Warszawska przestrzeń publiczna była kontrolowana przez odpowiedni wydział biura Warszawskiego Wojennego Gubernatora oraz przez siatkę policyjną, mającą oparcie w szeregu komisariatów rozlokowanych po mieście. Po 1861 r. nieprzerwanie trwały różne rodzaje stanu wyjątkowego (stan ochrony wzmocnionej, stan ochrony nadzwyczajnej, wreszcie stan wojenny), a prerogatywy policji (na czele której stał generał-gubernator) sukcesywnie poszerzano. W związku z tym ułatwione były procedury aresztowania, zsyłki na Syberię (na drodze administracyjnej, a nie sądowej) czy rewizji domowej. Wszelkie zebrania publiczne powyżej trzech osób mogły się teoretycznie skończyć aresztowaniem. W związku z tym niemal jedyną możliwością wyrażania przez Polaków w badanym okresie uczuć patriotycznych były m.in. pogrzeby znanych osób (można tu wymienić znany z wielu fotografii olbrzymi kondukt pogrzebowy po śmierci Bolesława Prusa, ale głośnych pogrzebów było bardzo dużo). Zmiana nadeszła w latach dziewięćdziesiątych, w okresie kształtowania się nowoczesnych partii politycznych. Pierwszą znaną nielegalną manifestacją publiczną po Powstaniu Styczniowym były nieliczne obchody stulecia uchwalenia Konstytucji 3 Maja (w 1891 r.) w ruinach osiemnastowiecznej świątyni Opatrzności Bożej na północ od Łazienek Królewskich, a więc daleko od centrum miasta. W samym sercu Warszawy, bo w obrębie Starego Miasta, miał miejsce pochód studencki w stulecie powstania pod wodzą Jana Kilińskiego w 1894 r. Ta osławiona „kilińszczyzna” spowodowała masowe aresztowania, a potem zsyłki wielu jej uczestników, w większości młodych ludzi. Ta bezwzględność Rosjan doprowadziła w końcu do gwałtownych zajść z czasu Rewolucji 1905 r., kiedy to doszło do masowych strajków i manifestacji robotniczo-patriotycznych oraz starć uzbrojonej policji z warszawiakami. Brak tu jednak miejsca na opisywanie w szczegółach tych wydarzeń. 63 A. Kurka, Dzieje i tajemnice lwowskiej policji z czasów zaboru austriackiego 1772 1918, Lwów 1930, s. 70–71. 64 Ibidem, s. 69. 65 Zwraca na to uwagę wspomniany wiele razy Zdzisław Dębicki (op. cit., s. 20–21). 66 K. Strugińska, Miasto kilińczyków, indywidualistów i feministek – Lwów końca XIX wieku w świetle wspomnień Zdzisława Dębickiego, [w:] Modernistyczny Lwów…, s. 38. 367 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. Konsekwencją utrzymującego się stanu wyjątkowego i bezwzględnego rugowania polskości z przestrzeni publicznej była przedwczesna inicjacja polityczna młodzieży. Wszędzie ona była elementem najdynamiczniejszym, jednak w Warszawie młodzież przejęła wręcz inicjatywę polityczną, a starsze pokolenie ustąpiło jej pola. Kontrastowało to z sytuacją we Lwowie, gdzie działalność polityczna była legalna i gdzie stery polityki dzierżyło starsze pokolenie65. Inną konsekwencją tego stanu rzeczy w Warszawie było udomowienie życia politycznego i patriotycznego, co stało w kontraście z sytuacją we Lwowie, gdzie dość swobodnie „korzystano” z przestrzeni miasta (co przyciągało też do Lwowa różnych indywidualistów, którzy nie mogli znaleźć dla siebie miejsca w miastach innych zaborów66). We Lwowie popularniejsze także były według stwierdzenia pamiętnikarza np. przechadzki po mieście i umawianie się w kawiarni niż przyjęcia w mieszkaniach, jak w Warszawie (na co wpływ mógł mieć także niższy poziom zamożności lwowian67). Oczywiście to wykorzystanie miało swoją granicę. Policja dbała o to, by nikt nie dyskredytował ani oczerniał dynastii panującej i by ruch niepodległościowy nie był zbyt widoczny. Utrudniano więc demonstracje antydynastyczne, o czym była mowa, a także podjęto decyzję, by np. zakazać w 1890 r. publicznego śpiewania Marsylianki68. Wnioski. Wśród wniosków końcowych wyróżniłbym następujące konstatacje związane z porównaniem rozwoju i życia obu badanych miast. Nowa przestrzeń publiczna Lwowa skupiała się w „otulinie” wokół ścisłego centrum (szczególnie w dzielnicy Krakowskiej), a także wzdłuż głównych dróg koncentrycznych, prowadzących do Śródmieścia, których zabudowa z dworkowej zmieniła się w wielkomiejską69 (przykładowo ulice Gródecka, Żółkiewska, Łyczakowska, Zielona). Gorzej było z niektórymi przecznicami między tymi ramionami gwiazdy. Względnie luźna zabudowa niektórych nawet niedalekich Śródmieściu ulic wynikała z faktu, że ograniczenia forteczne w mieście nie były uciążliwe. Najlepszym tego dowodem była powierzchnia obu miast. Czterokrotnie mniejszy pod względem zaludnienia Lwów obejmował prawie taki sam obszar, co ogromna na początku XX w. Warszawa (odpowiednio ok. 3270 i 3371 kilometry kwadratowe). Rozwój taki wynikał oczywiście też z ukształtowania terenu, bogatszego we Lwowie. Istnienie warszawskiej skarpy sprawiało, że przestrzeń publiczna leżących poniżej dzielnic (np. Mariensztatu, Powiśla) miała znacznie gorszą jakość (tereny zagrożone zalewaniem nie cieszyły się względami mieszkańców i inwestorów budowlanych, z wyjątkiem przemysłowców). Całe jednak miasto lewobrzeżne było w końcu badanego okresu w miarę podobnie rozwinięte i regularnie pokryte parcelami zabudowy. W rezultacie obszar dawnego centrum (ze Starym Miastem oraz okolicami ul. Senatorskiej i Krakowskiego Przedmieścia) pozostały 67 Z. Dębicki, op. cit., s. 54. 68 M. Opałek, op. cit., s. 90. 69 Ibidem, s. 73. 70 F. Barański, op. cit., s. 6. 71 M. Gajewski, Zabudowa miasta, [w:] Wielkomiejski rozwój Warszawy…, s. 101. 368 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. nieco na uboczu najbardziej żywiołowego rozwoju nowoczesnej tkanki miejskiej. Ta zaś najszybciej rozwijała się wzdłuż ul. Marszałkowskiej oraz w dzielnicy łazienkowskiej: w dalszym biegu Marszałkowskiej oraz wzdłuż ul. Kruczej oraz Alei Ujazdowskich. We Lwowie zaś obszar miasta nowożytnego wszedł w skład nowego city i był z nim powiązany komunikacyjnie (co przypomina przypadek np. Poznania w zaborze niemieckim). W odróżnieniu od Warszawy nowoczesna przestrzeń publiczna we Lwowie dopiero powstała w omawianym okresie. Przykładem niech będą parki miejskie, których niemal nie było przed 1870 r., podczas gdy w Warszawie już istniały w 1864 r. i prawie się nie rozwijały w okresie późniejszym do 1914 r. Ze względu na mniejsze zaludnienie obszar Lwowa był mniej zabudowany, a życie w nim było spokojniejsze, mniej wielkomiejskie, zaś ulice po godzinie 10 wieczorem pustoszały72 w odróżnieniu od Warszawy, gdzie nocne życie było znacznie rozwinięte. Nie zmienia to jednak faktu, że Lwów sprawiał wrażenie bardziej zmodernizowanego i bardziej europejskiego73 (pod względem kultury i wyglądu przestrzeni publicznej) niż stolica Prywislinnego Kraju. Na koniec warto jeszcze porównać dwa ciekawe procesy: polonizację przestrzeni publicznej Lwowa oraz rusyfikację tej przestrzeni w Warszawie. Polacy, dominujący w samorządzie lwowskim, postrzegali Lwów jako miasto niemal wyłącznie polskie, o wielowiekowej tradycji wierności Rzeczypospolitej (określenie semper fidelis). W związku z tym trudno im było przyjąć do wiadomości, że jakikolwiek inny etnos zamieszkujący Lwów może pomyśleć o suwerenności narodowej w ramach tego miasta. Mimo, że obecność Rusinów była dla Polaków od wieków oczywista, trudno było im przyjąć do wiadomości, że mogą oni dążyć do równouprawnienia językowego z Polakami, a tym bardziej do oddzielenia miasta (wraz z całą Galicją Wschodnią) od reszty Galicji jako oddzielnego kraju koronnego. Nowa perspektywa, w jakiej zaczęto postrzegać Lwów w początku XX w. (miasto zagrożone irrendentą ukraińską po odejściu w niepamięć ostatnich prób porozumienia między obu nacjami, szczególnie w kontekście budzącej się świadomości narodowej biernej do tej pory ludności wiejskiej, która w tej części Galicji mówiła „narzeczem rusińskim”) sprawiła, że polonizacja jego przestrzeni nabrała jeszcze na sile. Z drugiej strony Rosjanie w Warszawie nigdy nie czuli się pewnie. Zachęty, które stosowano wobec przyjeżdżających do Królestwa Kongresowego przybyszy z Cesarstwa, nie były dostatecznie skuteczne. Warszawa pozostała miastem w zasadzie polskim (oraz żydowskim), mimo różnych prób rusyfikacji jego przestrzeni. Ze względu na niestabilność ustrojową państwa, carat nie był w stanie prowadzić skutecznej polityki wynaradawiającej przez dłuższy okres, dlatego brakowało mu też konsekwencji w obrębie strategii przedsiębranej w stosunku do tego największego polskiego miasta. 72 Z. Dębicki, op. cit., s. 54. 73 Ibidem, s. 40. 369 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. The public space of Lviv and Warsaw from 60 years of XIXth century to the First World War: ies attempt of comparison Aleksander ŁUPIENKO The Tadeusz Manteuffel Institute of History, Polish Academy of Science, Department of History of Ideas and the History of Intelligentsia in the XIX–XXth centuries, 29 Rynek Starego Miasta, Warszawa 00-272, Poland

Lviv and Warsaw were (at least at the regional level) the centers of communication, trade, industry and administration from 1860ies years to the First World War. Both cities had a multinational population (in both prevailed ethnic Poles but the share of the other ethnos was large, exceeded 40 %: in Lviv it comprised Ukrainians and Jews, in Warsaw – mainly Jews). The Poles, who had the advantage in Lviv municipality, saw Lviv as an almost exclusively Polish city with a long tradition of loyalty to the Polish-Lithuanian Commonwealth. Despite various attempts of Russification in Warsaw, the city also has retained its Polish (or rather Polish-Jewish) character. The public space in Lviv, in contrast to Warsaw, has just emerged during the investigated period. It concentrated near the old center (especially in the Krakowska district) and also along the main concentric ways that led to the urban core, where buildings changed from manor houses to metropolitan. At the beginning of XXth century, Lviv made the impression of more modernized and more European city (regarding the culture and appearance of public space) than Warsaw. On the other hand, given the smaller number of population, territory of Lviv was built less densely and life in the city was more quiet/calm. Keywords: Lviv and Warsaw (1860ies – 1914), public space, modernization. Публічний простір Львова і Варшави від 60-х років ХІХ ст. до Першої світової війни: спроба порівняння Алєксандр ЛУПЄНКО Інститут історії ім. Тадеуша Мантойфеля Польської Академії наук, Заклад історії ідей та інтеліґенції ХІХ–ХХ століть, Rynek Starego Miasta 29, Warszawa 00-272, Польща

Від 60-х років ХІХ ст. до Першої світової війни Львів і Варшава були (принаймні на реґіональному рівні) центрами комунікації, торгівлі, промисловості та адміністрації, обидва міста мали багатонаціональне населення (в обидвох 370 A. Łupienko ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 349–371. переважали етнічні поляки, однак частка інших етносів була великою, перевищувала 40 %: у Львові українців і євреїв, у Варшаві головно євреїв). Поляки, маючи перевагу у львівському самоврядуванні, бачили Львів як місто майже винятково польське, з багатовіковою традицією вірності Речі Посполитій. Варшава, попри різні спроби русифікації її простору, теж залишилася містом польським (точніше польсько- єврейським). Новочасний публічний простір у Львові, на відміну від Варшави, виник щойно в досліджуваний період. Він зосереджувався поблизу старого центру (особливо в Краківській дільниці), а також уздовж головних концентричних шляхів, що вели до Середмістя і на яких забудова змінилася з дворової на великоміську. На початку ХХ ст. Львів справляв враження більш модернізованого і європейського міста (під оглядом культури і вигляду публічного простору), ніж Варшава. З іншого боку, зважаючи на менше залюднення, територія Львова була й менше забудована, а життя в місті було спокійніше. Ключові слова: Львів і Варшава (1860-ті рр. – 1914 р.), публічний простір, модернізація. 371 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Visnyk ISSN 2078-6107. of the Вісник Lviv University. Львівського Series History. університету. 2016. Special Серія історична. issue. 2016. P. 372–394.С. 372–394. Спецвипуск. УДК 908(477.83-25:474.5)„20” Формування міського простору Львова і Каунаса: пошуки європейської ідентичності в пострадянських „культурних столицях” Олена ЛУКАЧУК Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України, відділ новітньої історії, вул. Козельницька 4, м. Львів 79026, Україна

Формування міського простору Львова і Каунаса проаналізовано на підставі просторового розвитку та планової забудови міських осередків, особливостей розширення кордонів міст, історичного минулого, звичаєвих практик. Водночас взято до уваги аналіз міського способу життя й організацію повсякдення жителів, умови розвитку туризму і рекреації, екологічної безпеки і громадського порядку в обох містах, проблеми пограниччя та столичності. Символами європейської ідентичності в містах є прагнення стерти потребу окремішності міських центрів і побудувати єдиний європейський простір з широкими вулицями та зручною інфраструктурою. Елементи європейського характеру міст представлені спільно з місцевим колоритом, що зумовлює їх локальну унікальність. Історичні кліше та асоціації осіб після відвідин Львова й Каунаса свідчать, що їх образи є стійкими й спираються як на документальні джерела, так і на громадське бачення, сформоване публікаціями реґіональної преси, інформаційними буклетами для гостей, особистими враженнями від перебування в місті. Однією з ментальних особливостей розвитку міст стало осмислення їх приналежності до „Європи” і пошук арґументів на користь „європейського” характеру, який утверджується на противагу вже мало-кому потрібного нині „радянського”. В обох містах важливою стала боротьба з пострадянським синдромом міських спільнот. Символи ностальгії за радянським минулим у міському просторі відображено хіба що в діючих фонтанах у центрі міста, деяких скульптурах з каменю, багатоповерхівках стандартного планування і спогадах мешканців. Ключові слова: місто, міський простір, Львів, Каунас, європейська ідентичність, пострадянський простір. Чи не кожна людина визначає для себе місто, в яке прагне на якийсь час повернутися або прожити там (бодай у мріях) усе життя. Місто стало справжнім феноменом в історії людства, а одним зі стійких елементів його колективної уяви про майбутнє є образи ідеальних міст. Критеріїв ідеальності – чимало, однак інколи смаки в людей таки сходяться. Ця розвідка присвячена двом © Лукачук О., 2016 372 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. містам, які можна назвати візитними картками своїх країн, оскільки жодна згадка з історії чи подорожі Україною й Литовською Республікою не може обійтися без відвідин Львова і Каунаса. Обидва міста дуже подібні як візуально, так і в плані забудови, мають спільний міський дух і гостинну атмосферу. Не дивлячись на певну старомодність і культурний шлейф столичності, вони перебувають в історичному та європейському брендингу, що й зумовлює прагнення до вдосконалення. Важливою складовою сприймання міста сучасниками є знання про те, як воно розвивалося раніше. Історичні деталі можуть багато про що розповісти спостерігачеві за міським життям. Спогади про місто є особистими, подекуди навіть прихованими від сторонніх, однак саме вони приваблюють відвідувачів, бо враження від побаченого залишаються в них на все життя. Аксіомою стало, що приїжджі миттєво вловлюють „дух міста”, який тутешні жителі сприймають як данину буденності. Оскільки успішна промоція населеного пункту впливає на його вдосконалення, то й відгуки гостей про те, що в Каунасі та Львові їм було комфортно, які зафіксовані в щоденниках і спогадах мандрівників або ж на їх сторінках у соціальних мережах, власному блозі чи альбомі зі світлинами, долучаються до формування привабливого для життя й відпочинку образу міста. Задум статті полягав у тому, щоби проаналізувати проблеми, які виникають перед пострадянськими містами на шляху входження до європейського простору, крізь призму уявлень і думок мешканців, які щодня могли бачити місто, і приїжджих, які зауважували нове в доступному для огляду міському просторі. Особливістю роботи є спроба зіставити спостереження мешканців Львова і Каунаса про своє та інше місто. Виділення фактів з історії та їх осмислення представниками міських спільнот дало змогу виокремити кілька блоків даного процесу, серед яких – історичні пам’ятки та їх інтерпретація сучасниками, компоненти міського обширу, враження литовців і українців, які відвідували Каунас і Львів, про зміни публічних просторів, використання „євро”-кліше й „пост”-асоціацій, пов’язаних зі стиранням радянських символів і не завжди продуманою популяризацією приналежності до всього „європейського”, що стало швидше даниною модним тенденціям, ніж ознакою поетапного інтеґрування міської громади в європейський простір. Джерелами до написання наукової розвідки стали матеріали інтерв’ю й опитувань щодо розуміння міського простору і його компонентів, проведених з мешканцями Львова і Каунаса в 2009–2015 рр.* Отримана з усних джерел інформація про визначні пам’ятки міст та їхню історію, а також міркування про подолання пострадянських залишків у забудові через поширення маркерів, які вказують на причетність до європейського простору, дали змогу висвітлити не лише уявлення містян про населений пункт, у якому вони проживають, а й скласти доволі об’єктивний публічний портрет міста, яке вони відвідували. Матеріали * Усі записи й матеріали зберігаються в особистому архіві автора. 373 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. усної історії часто стають єдиними й незамінними для вивчення недавнього минулого, а також з успіхом застосовуються для аналізу теперішнього життя локальної спільноти й навіть для прогнозування її розвитку1. Розпорошеність цих джерел, нефіксована манера викладу і поширення не дають змоги фахівцям уміло використовувати їх для вдосконалення туристичного іміджу міст або ж аналізу змін у їх ментальних мапах з відповідним підбором об’єктів культурної спадщини. Однак записи вражень корінних жителів, туристів і гостей міста могли б посприяти цій меті. З історії – в історію Переосмислення уявлень про місто, реальний контекст його буття, соціальне обличчя – все це є результатом праці локальної спільноти. Ця діяльність, з урахуванням історичних традицій Львова від 1256 р. і Каунаса від 1361 р., спрямовується на створення належної інфраструктури та універсального комплексу послуг для комфортного життя містян. Хоч етимологія назв міст вказує на провінційність (Kaunas – „болотиста місцевість”) і приватність (Львів названо на честь сина правителя Галицько-Волинського князівства Лева Даниловича) задуму їх заснування, однак подальший розвиток цих населених пунктів засвідчив протилежне. Обидва міста мали офіційний статус столиці: Львів – тричі, щоправда в межах реґіону, у часи Галицько-Волинського князівства, австрійської провінції Галичини й ЗУНР, Каунас – тільки раз, у 1919– 1939 рр., однак у загальнодержавному масштабі. Прийнято вважати, що як місто побувало столицею хоча б день, то цей урбаністичний ярлик прикріпиться назавжди. Тож вживання дослідниками й туристами словосполучень „столиця Галичини” чи „перша столиця Литви” не викликають подиву. Каунас і Львів також отримали статус „культурних столиць”, який почали активно пропаґувати після розпаду Радянського Союзу. Така PR-кампанія з популяризації туристичних послуг зробила обидва міста, які не мали кліше „популярний курорт”, привабливими для вітчизняних і закордонних мандрівників. Відвідати Львів і Каунас заохочувала поширена думка, що „там можна оглядати цілком приємні споруди і одночасно при цьому відпочивати”. Таку мотивацію було виявлено, за офіційними даними прес-служб міських рад, у понад половини опитаних відвідувачів обох міст упродовж 2009–2015 рр. З 1990-х років жителі Львова і Каунаса обрали для розвитку міських спільнот гасло „моє місто – мій бренд”, що дало змогу їм перейти у своєрідну опозицію до діючих столиць з їх асиґнуваннями та адміністративними впливами. Привабливими складовими їхнього публічного дискурсу стали старовинна забудова з пам’ятками 1 Нагайко Т. Застосування методу усної історії студентами вищих навчальних закладів у краєзнавчих дослідженнях. [Електрон. ресурс]. Режим доступу: http:// oralhist.narod.ru/files/Publ.htm. 374 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. архітектури, навколо якої в новіший час виникали „спальні” райони, узгоджені комунікації, туристичні маршрути, окремий медіа-простір, який дає змогу пізнати життя міста через шпальти місцевих газет („Kauno Diena”2 і „Ратуша”3). Пошук, конструювання й популяризація привабливих сторін Львова і Каунаса були зорієнтовані на акцентування етнічної самобутності та стирання елементів колективної пам’яті містян, пов’язаних із пострадянським минулим, натомість підкреслення тих її складових, які свідчили про належність до європейського простору. При цьому предметом спекулювання ставали ті факти історії, які набували вигідного, як здавалося на початках, трактування й перетворювались у маркери європейської ідентичності. Певною перешкодою для посилення тих ознак стало конструювання історичних образів міст на базі нібито моноетнічної константи, хоча в обох містах проживала значна кількість представників інших національностей – поляків, росіян, євреїв. Однак на сьогодні в Каунасі значно переважає литовське, а у Львові – українське населення, що дало змогу створити міф про національну винятковість цих міст на пограниччі. Виділення національного – литовського й українського – колориту було покладено в основу концепцій розбудови міських просторів Каунаса і Львова. У радянський період їх мешканці не надавали належної уваги історії та візуалізації пов’язаних з нею образів. Символами другої половини ХХ ст., що акцентували на приналежності до наддержави – СРСР, було встановлення монументів, пам’ятних знаків чи погрудь політичних керівників країни. Поза цим якихось помітних змін у центральних частинах міст не відбувалося: У середині 80-х в старому місті відбувалася велика реконструкція старих будівель і потім в цій частині міста було покладено хорошої якості бруківку. Більше чогось екстраординарного в місті не відбувалось. Я закінчила вісім класів, поступила до технікуму і по місту жодних обмежень у пересуванні, пов’язаних із ремонтом окремих вулиць чи будинків точно не було. На Лайсвес Алеї все працювало в звичайному режимі: і магазини, і кінотеатри, і кафе, і фотоательє, і перукарні. Люди сиділи на лавочках біля пам’ятника Леніну і смакували морозиво, смачне таке „Ленінградське” за 28 копійок й до „свободи” ще залишалось майже п’ять років […]4. У Львові теж був пам’ятник Леніну, традиційно розташований навпроти центральної споруди міста – Оперного театру: Звісно, пам’ятником вождю в СРСР нікого не здивуєш, він мусив бути як центральний елемент чи, як то тепер кажуть, пазл конструкції кожного радянського міста, як зараз у нас Тарас Шевченко – компонент міського 2 Kauno Diena. Oficiali svetainė. [Elektroninis išteklius]. Priėjimas: http://kauno.diena.lt. 3 Ратуша. Офіційний сайт. [Електрон. ресурс]. Режим доступу: http://ratusha.lviv.ua. 4 Інтерв’ю з Оленою Спічак, 1958 р. н., зап. в м. Каунасі 12 травня 2012 р. 375 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. простору в незалежній Україні та й значної кількості міст світу. Дивно, що в Каунасі нема, але є у Вільнюсі, певно він ближчий до європейської шевченкіани. [сміється] Але на Лайсвес Алеї є пам’ятна дошка Євгену Коновальцю як почесному жителю міста й здається навіть громадянину Литви, тому це місто більш близьке львівським націоналістам. Такий собі елемент затятого українського патріотизму в міському просторі, як і пам’ятник Степанові Бандері у Львові5. Пам’ятники В. Леніну було демонтовано. Монумент з каунаської Лайсвес Алеї (під його п’єдестал у 1972 р. було закладено капсулу з листом для нащадків) тепер знаходиться в Грутському парку скульптур радянського періоду6: Так, глянула на цей пам’ятник вже як бабуся в Грутасі і розповідаю внучці історію про лист, а вона сміється і каже, що наш Ленін без листів в урочище попав, де таке от до музею, то хіба литовці можуть собі дозволити, а ми ж – ні. То ж ганьба! Але сама добірка в музеї – то частинка історії нашої країни, яку треба пам’ятати також. Зараз поширеною є ностальгія за Радянським Союзом у людей старшого віку, яка поглинута європоманією молоді. Нашими нащадками мандрівка в литовський СРСР розглядається як видовище для туристів, кошти від якого йдуть на благоустрій держави, й звісно їм хочеться глянути, як жилось бабусям, дідусям, батькам, чи справді все так погано було й сіро в тому Союзі […]7. Львівський монумент В. Леніну був демонтований і розплавлений, а матеріал використано під час спорудження в місті пам’ятника Жертвам комуністичних злочинів: Пригадую, що цей пам’ятник Жертвам комуністичних злочинів, який я минаю щодня, ідучи на роботу, він же частинка Леніна, привіт з радянського Львова. Так! Саме в цю скульптуру його переплавили. Співпадіння?! Не думаю, мені здається то логічний ланцюжок історії міста, точніше історії пам’яток міста, які трансформуються відповідно до часу й епохи. Вони залишаються поряд із сучасниками й водночас є поважними, з власним родоводом, як люди. Поки що ми маємо лише історичний музей, в котрому по різних періодах розкладено експонати з життя львів’ян, які оживають під час словесного супроводу екскурсовода. Звісно, парку Грутаса, що в Литві, ми не відкрили, та в Шевченківському гаї, скажімо, також є багато епохальних будиночків, які дозволяють наочно проглянути, як жили українці. Я б назвав цей музей під відкритим львівським небом частинкою дорадянської Європи8. Інтерв’ю з Олегом Троценко, 1956 р. н., зап. в м. Львові 17 грудня 2014 р. 5 6 Grūto parkas. Oficiali svetainė. [Elektroninis išteklius]. Priėjimas: http:// www.grutoparkas.lt/apie.php. 7 Інтерв’ю з Тетяною Моргун, 1956 р. н., зап. в м. Вільнюсі 11 листопада 2014 р. 8 Інтерв’ю з Андрієм Когутом, 1965 р. н., зап. в м. Львові 30 травня 2013 р. 376 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Долі цих двох пам’ятників дають можливість проілюструвати зміни в ментальності містян, які зараз позиціонують себе насамперед як громадяни Литви й України. До пам’яті про радянський період історії Вітчизни вони ставляться як до віддаленого минулого, що трансформоване в окремий елемент простору теперішнього міста. Героїв цієї епохи замінили постаті в камені борців за незалежність – Вітаутаса Великого й Тараса Шевченка, які розташовані на центральних вулицях – Лайсвес Алеї в Каунасі та проспекті Свободи у Львові. Минуле міста можна розглядати й крізь призму життєвих історій його мешканців, які теж стають індивідуальним чи колективним урбаністичним брендом. Політиків або ж музикантів пов’язують із певним містом на підставі народження, перебування там чи важливого етапу кар’єри або творчості. Натомість діяльність спортивних клубів пропаґують засоби масової інформації та й самі мешканці. У випадку Каунаса – це баскетбольний клуб „Жальґіріс”, який набув популярності в Радянському Союзі й дотепер залишається візитною карткою міста: Я чудово знаю Каунас, правда не була в Литві вже дванадцять років. Там зараз багато всього змінилось, і я думаю, що не впізнаю місто взагалі, хіба через історію баскетболу. Вона незмінна. Мені дуже подобалась мудра політика тренерського складу Жальґіріса, особливо старшого тренера Владаса Гарастаса, який чесно і справедливо набирав гравців до командного складу. Гру Сабоніса взагалі не коментуватиму, тому що вона поза конкуренцією, однак цікавими постатями також були Сергіюс Йовавші, Рімас Куртінайтіс, Альгірбас Бразіс і Шарунас Марчюленіс, котрі переїхали із Вільнюса. Цей клуб був не лише каунаським, бо в ньому грали хлопці з Каунаса, він став національним клубом, обличчям Литви, зрештою Балтійського реґіону9. Натомість серед львів’ян леґендою міста залишається футбольний клуб „Карпати”, однак захоплених спогадів його гра не викликає, радше можна говорити про патріотичні емоції: Звісно, за наші Карпати ще треба повболівати, але вони завжди програють, символ такий. В СРСР їх, тих, що подавали надії, забирали в Динамо чи на Москву, але зараз то таки реґіональна команда, не пріоритет. От візьмемо баскетбол, чого вартував литовський Жальґіріс – леґенда й досі відомий, бо було поставлено, що своїх не віддаємо10. Яким би не було ставлення до команд самих мешканців, назовні вони насамперед асоціюються з містами, які представляють. Фанати й підприємці розповсюджують спортивну атрибутику з логотипами місцевих команд. Так, 9 Інтерв’ю з Тетяною Ілюшкенє, 1962 р. н., зап. в м. Києві 6 червня 2013 р. 10 Інтерв’ю з Василем Лукачуком, 1964 р. н., зап. в м. Львові 12 квітня 2012 р. 377 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. використовуючи методи туристичного маркетингу, вони поширюють сувенірну продукцію, що впливає на появу відповідних асоціацій з міськими брендами, які не втратили популярності ще з радянського часу. Емоції, які виникають при згадці про ту чи іншу споруду в місті, дають змогу простежити, як елементи міського простору (такі собі „складові настрою в камені”) впливають на внутрішній стан мешканців і гостей міста, актуалізують особисті спогади. У радянських Каунасі та Львові, подібно до інших міст СРСР, однією з центральних споруд для пересічного жителя був поштамт – місце зв’язку з близькими з різних куточків країни і світу. Оповідачі зізнаються, що це була міська установа, розташування і графік роботи якої потрібно було знати; навіть відвідини гастроному здавалися тоді не такими життєво необхідними: Життя йде, а старенька Пошта стоїть, як і раніше, ще пройде багато-багато років, але вона й далі гордо стоятиме на Лайсвес Алеї. Як згадаю, бігала туди стрімголов на переговори телефонні, то з мамою, то з сестрою, які жили у Львові. Кричу: „Алло! Ало! Лаба дєна! Привіт, рідні!!!” А це чують всі присутні, виходжу й зустрічаю посмішки осіб, які не слухали про що я там кричала в тій кабінці переговорній, а раділи, що мені вдалось поспілкуватись з рідними. Зараз же пошта втратила свою популярність через спілкування за допомогою Інтернету й персонального телефону, однак будинок головної пошти міста, він викликає сильну ностальгію за молодими роками, як би там не було, але ті відчуття не може передати доступний сьогодні в будь-яку секунду дзвінок, коли тобі чужий голос кричить: „Третя кабінка! Львів!!!” Так, мій рідний Львове, слухаю!11 Сьогодні, крім ностальгії, проходження повз Головний поштамт міста додає усвідомлення важливості спілкування не тільки між людьми, а й містами, викликає посмішку при згадці про близьких. Важко не погодитися з міркуваннями львівського екскурсовода Марії Ковалевич: А це міська пошта, комочок рідних у місті, яких не має поряд, але саме ця споруда дарує ілюзію їхньої присутності не лише у Вашому інтимному просторі, а й у публічному міському. І мені здається, що вона більш людська, ніж айфон чи айпад зі світлинами родичів12. Офіційна та неофіційна версії історії міста, як і життєві історії його мешканців, накладаються й формують добірку фактів; вони показують, як елементи міського простору переходять з одного історичного періоду в інший, змінюючи при цьому смислове навантаження, а людина одночасно виступає в ролі творця і споживача нововведень. 11 Інтерв’ю з Галиною Певнечітє, 1953 р. н., зап. в м. Львові 2 вересня 2014 р. 12 Інтерв’ю з Марією Ковалевич, 1980 р. н., зап. в м. Львові 12 жовтня 2014 р. 378 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Компоненти міського простору Львова та Каунаса Пошук спільних і відмінних рис розвитку Каунаса та Львова зумовив потребу вивчення настроїв і ставлення самих мешканців до життя в місті й поза ним, з’ясування уявлень про інфраструктурні перетворення, особливості міжнаціональних відносин і локальну ідентичність. Міські простори Львова і Каунаса поділені на історичні й сучасні складові. Перші обумовлені давньою забудовою, другі – зростанням кількості населення. В обох містах є „Старе місто” з пам’ятками архітектури й вузькими брукованими вуличками. Зосередженість історичних споруд в одному місці привертає увагу перехожих значною кількістю пам’ятних дошок з назвами будинків, відомостями про визначні події, які в них відбувалися, чи осіб, які там проживали: Люблю мандрувати сам, бо тоді можна кориґувати час власного перебування поряд з однією чи іншою будівлею. Є мої, і є не мої пам’ятки в камені. Так, люблю дивитись на львівську Ратушу й ностальгувати за каунаською, рідним „Білим лебедем” (неофіційна назва ратуші в м. Каунасі. – О. Л.), котрий змушує повертатись додому частіше, завжди багато часу проводжу в катедрі, там інша атмосфера. А Ваша площа Ринок, як і наша Ратушна площа, всіяна в повному розумінні цього слова бароковими будиночками, про кожного з яких можна написати не лише леґенду для буклету туриста, але й окрему книгу13. Сучасна забудова міст мала відповідати насамперед стандартам комфорту і потреб жителів, що не завжди вдавалось узгодити з традиціями. Викликом традиційній забудові стали так звані європейські стандарти, які лише частково випливали з вимог часу, а більшою мірою були зумовлені стереотипними уявленнями людей про ідеальне місто з розвинутою інфраструктурою. У 1990- х роках литовці та українці просто прагнули жити в місті, при цьому умови проживання мали другорядне значення, як і розміщення житла поблизу центру; цінувалася „міська прописка”, тому міста доволі швидко обростали новими житловими масивами. В той час у Каунасі виникли Шянчяй, Шилайняй, Дайнава, а у Львові розбудовано Сихівський масив, Новий Львів, Левандівку. Забудова цих районів була однаковою в обох містах: ряд багатоповерхівок, розміщених по периметру квадрату, стоянка для транспорту, дитячий майданчик, оновлений парк (Стрийський у Львові й Дубовий у Каунасі; ці парки вважають найбільшими за площею в реґіоні), налагоджене сполучення з центром міста. Згодом у нових дільницях збудовано школи, поліклініки, лікарні, стадіони, які дали змогу цим адміністративним одиницям діяти автономно. 13 Інтерв’ю з Арвідасом Стєпановічесом, 1970 р. н., зап. в м. Львові 29 липня 2015 р. 379 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Ілюстрація 1. Панорама м. Каунаса, 10 травня 2013 р. Світлина з фотоальбому „Mūsų Kaunas” (Kaunas, 2014). У 2000-х роках фахівці спостерігають дві зміни в забудові міст. Перша – переїзд деяких сімей до індивідуальних будинків у передмістя, що станом на сьогодні дає змогу міській владі ставити питання про розширення територіальних меж Львова й Каунаса. Друга – спорудження сучасними будівельними компаніями житлових кварталів у наближених до центру районах, інколи – на базі промислових підприємств, які припинили виробництво. Забудовники ведуть активні рекламні кампанії серед населення міста, зорієнтовані на планування нових осель за „європейськими стандартами”, з „євроремонтом”. На практиці рекламований „євростиль” часто зводиться до суттєвого збільшення площі помешкання (від колишніх стандартних 40–65 до 120 і більше квадратних метрів), наявності підземного паркінгу, нового ліфту й клумб із газонною травою. У Львові й Каунасі немає хмародерів і будівель вищих за 20 поверхів. Тут реставрують пам’ятки архітектури, шанують народні звичаї й традиції, які привертають увагу гостей. Елементи європейськості міста представлені спільно з національними й місцевими, що обумовлює самобутність локальної спільноти. Остання проявляється в креативних практиках організації життя мешканців, дозвіллі, соціальній і громадянській активності містян (вуличні акції щодо благоустрою міста, публічні обговорення моделей „правильного міста”, стріт-арт, партизанінг тощо). Крім житлових будинків, архітектори (фактично це представники пострадянських шкіл) споруджують різноманітні приміщення для промислових і фінансових установ, розважальних центрів і закладів громадського харчування й відпочинку, які не відповідають довколишній забудові, контрастують у просторі вулиць, привертаючи в такий спосіб увагу перехожих: 380 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Я думала тільки Львів місто контрастів, де поряд із пам’яткою архітектури ХІХ ст. стоїть готель-стєкляшка зі склопакетами і всі сприймають це як належне, хоч певно не одну мене то нервує в глибині душі. Та відвідавши Каунас, пройшовшись по Старому місту, я була майже як у Львові, окрім кав’ярень-кавін, готелі й магазини зі своїми вивісками й вітринами просто заполонили місто. Певно їхня влада теж закриває на це очі, бо куди ми дінемось від того бізнесу й прибуткового туризму. Але де ж громадські активісти? Чого вони такі пасивні й чому не захищають міську історію, досі міркую про це час від часу, хоч і пасивна, як і всі решта14. Символами Львова і Каунаса є центральні вулиці, до яких сходяться шляхи з околиць і беруть початок туристичні маршрути: проспект Свободи і Лайсвес Алея (Алея Свободи). Закладений у назві дух вільнодумства містяни оберігали багато років. Мешканці Каунаса не дозволяли перейменовувати вулицю протягом усього ХХ ст. й досі вважають найдовшу пішохідну алею в Європі головною окрасою міста: Місто древнє – місто молоде з незмінним Ангелом Охоронцем – Лайсвес Алеєю, в якій сконцентрована вся трагічність та унікальність історії й ментальності литовців: постійні повстання проти окупантів, вимога самостійності в управлінні, любов до Батьківщини, гостинність. Пройшовши Лайсвес Алеєю, не можна залишитися байдужим до всього литовського, що виглядає особливо привабливим із духом Свободи, котрий літає по всій пішохідній вулиці й змушує мурах-пішоходів з інших міст долучатися до захисту своїх інтересів нарівні з каунасцями, бо вони справді це робили, та й роблять просто захоплююче […], так у цьому всі принади литовської Алеї Свободи, відомої всьому світу і львів’янам зокрема15. Жителі Львова виявилися більш піддатливими щодо назви проспекту Свободи, який протягом минулого століття був і проспектом 1 Травня, і проспектом В. Леніна. На зламі 80–90-х років ХХ ст. львів’яни почали збиратися на цій вулиці й розмовляти про зміни в державі, місті й повсякденному житті, про перші контакти з закордоном – країнами Європи та США. Палкі дискусії на цих зібраннях, відомі у Львові як „новини з клумби”, стали своєрідним символом духу свободи: Ми з дідусем завжди в неділю ходили до львівської проґресивної „клумби”. Він там грав у шахи з іншими дідусями, а я спостерігав за грою, завжди мені хтось дарував того дня чи значок тризубця, чи маленький український прапор, 14 Інтерв’ю з Інною Радомською, 1973 р. н., зап. в м. Львові 2 травня 2014 р. 15 Інтерв’ю з Вікторією Середою-Паядайтє, 1974 р. н., зап. в м. Кам’янці- Подільському 16 серпня 2012 р. 381 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. чи невеличку листівку, яку всі називали „неформалкою”. Так мені й заклалося в пам’яті, що новини з „клумби” то завжди було про самостійність України і свободу українців, про це й зараз згадую, ділюся спогадами з сином, який запитує щоразу, що ж таке та українська свобода, а я пробую пояснювати… Таке воно життя – спершу мені розповідав дідусь про боротьбу українців за самостійність власної держави, а тепер я про це розповідаю синові16. Місцями відпочинку мешканців Каунаса і Львова навесні й восени були фонтани в центральних частинах міст. Довкола них завжди було багато людей, які шукали прохолоду чи призначали зустрічі. Ці фонтани працюють досі, хоча час до часу перебувають на реставрації; вони виступають завершенням однієї з центральних вулиць Львова й серединним поділом ряду кав’ярень і крамниць на Лайсвес Алеї в Каунасі. З особистих дитячих спогадів відзначу, що поряд з лайсвеським фонтаном завжди був фотограф, який робив перехожим світлини на пам’ять із написом „Каунас – найкраще місто! Де б Ви не були, вертайтесь до Каунаса!” Зараз цього фотографа зі штативом і раритетним фотоапаратом уже немає. Невід’ємні атрибути обох міст у радянський і пострадянський час – кав’ярні й сувенірні крамниці, облаштовані за майже однаковими зразками на центральних і прилеглих вуличках. У типовій кав’ярні Каунаса і Львова були невеликі столики зі стільцями, живі квіти та вишукані горнятка з тістечками, обов’язково невеликі за розміром, а також офіціанти, які володіли кількома мовами. Згодом (головно з маркетингових міркувань) елементами міського простору стали тематичні кав’ярні й ресторани. В гостей Львова з інших реґіонів України вони асоціюються із західноєвропейською культурою харчування. У Каунасі звичай обговорювати питання за горнятком кави існував давно і став навіть сімейною традицією („як у Європі”). В обох містах є популярними вуличні співи й імпровізовані концерти під відкритим небом. Мелодіями Каунаса можна назвати композиції в супроводі мандоліни й гітари, а Львова – скрипки і кобзи. Дух свободи й незалежності львів’ян і каунасців, який вони намагаються акцентувати, підкріплений „статуями свободи” в містах (у Львові – сидячою, у Каунасі – стоячою скульптурою жінки, яку двічі відновлювали, що свідчить про її важливість у міському просторі). Прикметою Львова і Каунаса є надання ваги культурним подіям, різноманітним громадським і розважальним заходам. Їх проведення підтверджує публічний статус „культурної столиці країни”. На відміну від статусу „культурна столиця Європи”, його призначають щороку іншому місту, він не має терміну давності, тому й вважається на пострадянському просторі цінною міською нагородою, яка спрямовує до міста додаткові потоки туристів і змушує мешканців оновлювати інформаційно-комунікаційну інфраструктуру, усувати залишки радянського часу (як у міських символах, так і в ментальності мешканців, зокрема тих, хто зайнятий у сфері послуг). 16 Інтерв’ю з Юрієм Табакою, 1982 р. н., зап. в м. Львові 12 лютого 2013 р. 382 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Ілюстрація 2. Панорама м. Львова, 17 травня 2013 р. Світлина з відкритих електронних джерел. Враження литовців про Львів В останні роки Львів переживає справжній туристичний бум. З утвердженням гасла „Львів відкритий для світу”, його почали популяризувати як „місто, куди треба їхати негайно”. Географічне розташування й комфортна інфраструктура, добре співвідношення між ціною та якістю послуг, яке важливе для більшості туристів, дали змогу Львову в 2012 р. обійти німецький Гамбурґ і литовський Каунас та отримати статус „європейська туристична сенсація” за результатами голосування у спільноті користувачів незалежного міжнародного сайту Virtual Tourist (Віртуальний турист)17. Продумане конструювання іміджу Львова поза межами України додало зацікавленості та арґументів для туристів відвідати місто, яке знаходиться „майже в Європі”. Чимало литовців і німців захотіли на власні очі побачити, що вирізняє Львів з-поміж інших міст і завдяки чому він став кращим у престижній інтернет-номінації. Тож туристів з Литви, які відвідали Львів, в останні роки значно побільшало. Дослідження про образ Львова в уявленнях литовців базувалося на аналізі матеріалів інтерв’ю та опитувань, проведених у 2009–2015 рр. Виділено три категорії респондентів: особи, які відвідували Львів як представники офіційних 17 Львів став європейською туристичною сенсацією. [Електрон. ресурс]. Режим доступу: http://lviv-online.com/ua/video/lviv-stav-jevropejskoyu-turystychnoyu-sensatsije yu/. 383 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. делеґацій (7 респондентів), як гості, що приїхали до родичів чи знайомих (5 респондентів), і як туристи (11 респондентів). Опитування проводилося шляхом поглибленого інтерв’ю у формі питання–відповідь за окремою тематичною програмою для кожної категорії респондентів. Було виділено наступні тематичні блоки: підготовка до мандрівки й віртуальне ознайомлення з Україною, перше враження про Львів, особливості перебування в місті, побутова культура львів’ян, взаємини з місцевим населенням, представниками офіційних установ і працівниками сфери послуг. Ці матеріали дають змогу сформувати загальні уявлення про те, який образ Львова побутує серед сучасних литовців. В останні роки українська тема стала частиною медійного простору Литовської Республіки, про що свідчать публікації у пресі та згадки у стрічці щоденних новин. Журналісти показують події в Україні насамперед у контексті можливостей зміцнити литовські позиції на зовнішньополітичній арені. Таке трактування сприяло появі різноманітних міркувань про роль України в історії та сьогоденні Литви. Тож бажання познайомитися з цією країною в мешканців Литви випливало передусім з цілеспрямованої інформаційної кампанії, що мала на меті показати життя пересічного українця „на шляху від одного союзу до іншого”. Згадки про Україну заохочували до поїздок і екскурсій, оскільки наштовхували на думку, що „варто відвідати країну, про яку часто згадують у Литві в різних і зовсім несподіваних місцях”18. Окремого популярного серед литовців маршруту по Україні немає; та й туристичні аґенції обох країн поки не пропонують приїжджим екскурсійні послуги широкого спектру. Найчастіше литовці бувають у Києві, Луцьку, Львові й Одесі. Свій вибір вони пояснюють переважно враженнями від світлин міста зі звичним коментарем „тут є на що подивитись, тому ми тут”19. Такі мандрівки, як правило, тривали один-три дні й супроводжувались ознайомленням подорожуючих із визначними пам’ятками міста, відвідинами наукових і бізнес-форумів, театральних вистав, концертів, кінопрем’єр, придбанням сувенірів і подарунків. Візуальна подібність українських і литовських міст заохочувала до подорожі. Майже кожен з опитаних говорив про спільне з українцями минуле, замислювався над відносинами обох держав, аналізував їх сучасний стан, прагнув долучитися до взаємовигідного розвитку литовсько-українських контактів на локальному рівні. Враження литовців від перебування у Львові були емоційно насиченими. Респонденти охоче розповідали про те, що їм припало до душі й запам’яталося під час прогулянок містом („у Вас тут такі огорожі цікаві залізні […] то дуже дорого, у нас таких нема”20), радили, що варто змінити („мабуть оці машини на тротуарах, то повна ганьба місту, вони псують прогулянку вулицями Львова, 18 Інтерв’ю з Іреною Палєускайтє, 1962 р. н., зап. в м. Львові 12 травня 2012 р. 19 Інтерв’ю з Вірджинією Рутавічутє, 1958 р. н., зап. в м. Києві 28 травня 2013 р. 20 Інтерв’ю з Аудроне Каупієне, 1956 р. н., зап. в м. Львові 11 серпня 2013 р. 384 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. напишіть скаргу і заберіть їх”21), згадували про відвідини різних місць („що у Вас за місто, куди не зайдеш всюди кава і кава, коньяк і коньяк, таке враження, що як нема кави з коньяком, той порозмовляти не можна”22), ділилися спогадами про спілкування з перехожими („на вулиці Шевченка у Вас ходять цікаві люди, вони не розуміють хто я, але хочуть допомогти, дві дівчинки провели мене до готелю і наголошували, що захистять від злодіїв, от від яких невідомо, але блокноту, який я привезла із Парижа цього літа, так і не стало в сумочці”23) та жартували на тему мовних бар’єрів між литовцями та українцями („багато спільного між нами – дякой наше і Ваше дякую, але якщо Ви швидко говорите я зовсім нічого не розумію, тільки звичайне ла-ла-ла, гарно, але ситим від цього не станеш”24). Частина респондентів перебували у Львові у відрядженні або як туристи, тож для знайомства з містом мали достатньо часу. Натомість жоден з опитаних не хотів би провести тут усю відпустку – лишень кілька днів, а згодом знову повернутися до оглядин міста за рік чи два. Пояснювали таку позицію ностальгією за близькими25, відчуттями перенасичення атмосферою міста26 або ж бажанням „просто часто тут бувати і завжди мати на що подивитись”27. Гості з Литви визначали Львів „як місто, з яким варто розпочати своє перше знайомство з Україною”28, „настільки комфортне по всіх параметрах, що здається тут не можна заблукати, а привітні посмішки львів’янок є дієвим орієнтиром, де краще перепочити і випити кави”29, „відверто можу сказати, що Львів – моє місто, він мені в усьому подобається, я тут, як у рідному Каунасі”30, „якщо всі міста України такі ж, як і Львів, то я люблю цю державу, бо вона мені дуже приємна”31. Деякі з опитаних (9 респондентів) почали знайомство з Україною саме з відвідин Львова, тож візуальні образи міста сприяли формуванню українського колориту в очах пересічного литовця. Раса Юкневіченє, відома в Каунасі дослідник-антрополог, після кількаденного 21 Інтерв’ю з Іреною Палєускайтє, 1962 р. н., зап. в м. Львові 12 травня 2012 р. 22 Інтерв’ю з Едітою Рімкутє, 1978 р. н., зап. в м. Львові 1 липня 2013 р. 23 Інтерв’ю з Діаною Мешкаушкіенє, 1962 р. н., зап. в м. Львові 27 січня 2013 р. 24 Інтерв’ю з Дангірасом Самаліусом, 1980 р. н., зап. в м. Львові 2 грудня 2013 р. 25 Інтерв’ю з Вітаутасом Вайтекаускасом, 1953 р. н., зап. в м. Львові 5 березня 2014 р.; Інтерв’ю з Юрайте Пасіншкенє, 1971 р. н., зап. в м. Львові 21 липня 2011 р. 26 Інтерв’ю з Аудронє Пасяншкенє, 1969 р. н., зап. в м. Львові 17 грудня 2013 р.; Інтерв’ю з Едітою Рімкутє, 1978 р. н., зап. в м. Львові 1 липня 2013 р. 27 Інтерв’ю з Кейстутісом Лесанавічусем, 1967 р. н., зап. в м. Львові 3 лютого 2013 р.; Інтерв’ю з Вітаутасом Вайтекаускасом, 1953 р. н., зап. в м. Львові 5 березня 2014 р.; Інтерв’ю з Аудроне Каупієне, 1956 р. н., зап. в м. Львові 11 серпня 2013 р. 28 Інтерв’ю з Артурасом Євдокімовасом, 1953 р. н., зап. в м. Львові 6 квітня 2013 р. 29 Інтерв’ю з Дангірасом Самаліусом, 1980 р. н., зап. в м. Львові 2 грудня 2013 р. 30 Інтерв’ю з Діаною Мешкаушкіенє, 1962 р. н., зап. в м. Львові 27 січня 2013 р. 31 Інтерв’ю з Євгенісом Браждінасом, 1975 р. н., зап. в м. Львові 1 лютого 2014 р. 385 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. перебування у Львові досить несподівано для себе зауважила: „[…] європейський шарм, затертий у популярних містах Європи звиклим побутом, який зачаровує приїжджих і дозволяє просто насолодитись вуличною гармонією симфоній архітектурних комплексів та туристичних кольорових цікавинок”32. Різноманітними є джерела інформації про Львів, доступні громадянам Литви. Серед них можна виділити чотири групи. Перша – інформаційні сайти для туристів, де представлено англомовний відеоролик про Львів з численними коментарями різного жанру й змістового наповнення. Друга – розповіді про перебування у Львові родичів, друзів, знайомих, які заохочують відвідати місто. Третя – рекламні кампанії туристичних фірм, які пропонують провести у Львові вихідні дні під час різних тематичних свят. Четверта – особистий інтерес до налагодження співпраці з львів’янами як партнерами й посередниками. Одним із джерел знань про Львів є також відомості, отримані приїжджими від фахових або „стихійних” ґідів, які під час екскурсій своїми розповідями можуть вплинути на формування образу міста. Достеменно не можна визначити, яке з джерел має найбільший вплив на вибір туристів у плануванні мандрівки, однак у комплексі вони дають змогу прогнозувати очікування від подорожі. Перше співвідношення очікувань із власними спостереженнями відбувається, як правило, під час прогулянки містом після приїзду. Вночі гостям міста найбільше запам’ятовувався Оперний театр, у ранковий час – вежа Корнякта, а вдень – площа Ринок. У кожного з опитаних з’явилось улюблене місце у Львові, як правило, пов’язане з наявністю чогось подібного в рідному місті. Для прикладу, політик Сігутіс Обелевічіс під враженнями від композицій квіткових клумб в центрі Львова наголосив, що обидва міста можна сміливо назвати квітковими, „а нас із Андрієм Садовим віртуозними бджолярами міського меду та вуликів-квіточок для мешканців”33. А жителька Каунаса Юрате Міулавічіутє захоплювалася вузенькими вуличками центральної частини міста: „У нас куди б ти не зайшов, вийдеш до Церкви Святого Архангела Михаїла, що на Лайсвес Алеї, а у Вас до Оперного театру на проспекті Свободи. Мабуть забудову Львова проектували затяті театрали, а Каунаса стримані ченці, бо ж Ваші вулички закручені, як сюжет вистави, а наші прямі та строгі, як атрибути церковної церемонії”34. Враження жителів Каунаса про Львів є доволі доброзичливими; згадки про Львів викликають у них ностальгію. Кожен з опитаних помітив схожість обох міст, наголосив на їх спільному литовсько-руському й пострадянському минулому, прагненнях модернізувати публічний простір, аби нічим не відрізнятися від міст Центрально-Східної Європи. Каунасці, як і львів’яни, зізналися, що доволі часто не можуть спланувати дозвілля через значну кількість туристів у святкові 32 Інтерв’ю з Расою Юкневіченє, 1976 р. н., зап. в м. Львові 1 липня 2011 р. 33 Інтерв’ю з Сігутісом Обелевічісом, 1959 р. н., зап. в м. Львові 14 травня 2012 р. 34 Інтерв’ю з Юрате Міулавічіуте, 1983 р. н., зап. в м. Львові 14 травня 2012 р. 386 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. й вихідні дні; однак імідж міста для них понад усе, – й вони готові жертвувати зручністю для себе, щоб забезпечити відкритість власного міста для всіх охочих його відвідати. Окремо можна виділити міркування про периферійний характер міст, які потерпають через відсутність належного фінансування урбаністичних проектів. Спільною в роздумах мешканців Львова й Каунаса є „польська тема”; усі вони зауважують приїжджих поляків, які вважають, що мають тут свої закорінені в історії права. Респонденти стверджували, що таке явище потрібно сприймати толерантно, підходити до нього згідно з продуманою концепцією національної пам’яті власного народу. Спогади українців про Каунас Серед мешканців Львова, котрі відвідували Каунас, вдалось опитати 10 осіб: троє протягом певного часу проживали в місті, двоє – провідували родичів, а решта – були тут у відрядженні. Відвідини населеного пункту в різний час й індивідуальні враження респондентів згруповано за кількома проблемами: ставлення каунасців до приїжджих і росіян, сприймання міського життя крізь призму подій у Литві, індивідуальні міркування про місто та його жителів. Усі респонденти констатували позитивне ставлення до себе, без дискомфорту й ворожості. Незручності виникали головно через мовний бар’єр. Як мови міжнаціонального спілкування в Каунасі опитані використовували російську і польську, а останнім часом – англійську. Львів’яни, котрі перебували в місті у період розпаду СРСР, спостерігали вороже ставлення литовців до всього радянського, яке часто ототожнювали з російським: У мене склалося враження, що всі каунасці, з якими я спілкувався, постійно задумувалися над проблемами своєї національної історії і впевнювалися в тому, що якнайшвидша хода на Захід є правильним шляхом35. Деякі литовці, коли до них зверталися російською мовою, вдавали, що не розуміють і не хочуть розуміти співрозмовника. Зате у відповідь на звернення українською, жителі Каунаса намагались допомогти, хоча в умовах взаємного нерозуміння було складно знайти відповіді на поставлені питання. Виникали ситуації, коли в магазинах для покупців, які зверталися російською мовою, „зникали” потрібні товари, а за кілька хвилин для польськомовних відвідувачів вони „з’являлися” в широкому асортименті. Так у багатьох українців сформувалися стійкі спогади про неприязнь литовців до росіян. Велике враження на українців справляв високий рівень національної свідомості литовців, які будь-що прагнули її підтримати. У підсумку це зумовило вектор орієнтації литовських політиків на Захід, який став домінуючим ще в 35 Інтерв’ю з Романом Турієм, 1964 р. н., зап. в м. Львові 10 травня 2011 р. 387 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. часи перебування у складі Радянського Союзу та постійно засвідчував, що Литва – європейська держава36. Під цим кутом зору українці були менш консолідовані порівняно з литовцями, і це значною мірою визначало їх враження від перебування в Каунасі. Львів’яни не описували те, що їм найбільше запам’яталося в Каунасі з міської забудови чи архітектурних пам’яток. Натомість вони згадують про місто з вираженим литовським патріотизмом, чого не вистачало в їх рідному місті й державі загалом. Уміння литовців об’єднатися навколо спільної програми дій з чіткими перспективами приваблювали українських громадян: Невеличке місто, яке приваблює маленькими вуличками, кавінами з різними декораціями, безліччю ліхтарів і магазинів з усталеним доволі бурхливим кав’ярняним життям містян, які облаштовують власне житло в доволі консервативних традиціях, однак вишукано й аристократично, водночас вони дуже пишаються своїм містом та країною37. Образ Литви в осіб, які відвідали її в 1990-х роках, формувався з урахуванням того акценту, що ця держава, докладаючи максимум зусиль, намагається утвердити на міжнародній арені свою самостійність, водночас стираючи і ретельно приховуючи все, що пов’язувало її з радянським минулим. Патріотизм литовців був найменше декларативний, він мав глибоке особистісне коріння, що впадало у вічі львів’янам: Жителі Каунаса, в якому я перебувала протягом кількох днів, – це спільнота людей, яким притаманна значна прив’язаність до власної національної ідентичності, зокрема мови, як символу національної приналежності, та інших традицій38. В опитаних українців сформувався образ Каунаса як типового європейського міста: „Каунас – це місто споріднене в своєму розвитку зі Львовом, Галичиною, зі спільними присутніми в реґіоні традиціями центрально-східної європейської ідентичності”39. Помітною для українців була тенденція щодо повернення жителів Каунаса до розміреного життя за західноєвропейським взірцем. За їх твердженням, Каунас підтримує в собі „все європейське”, однак репрезентує його крізь призму патріотичного світогляду своїх мешканців, які долучаються до змін у просторовій забудові міста й модернізації споруд, що 36 Інтерв’ю з Леонідом Зашкільняком, 1949 р. н., зап. в м. Львові 3 січня 2009 р. 37 Інтерв’ю з Оксаною Лукачук, 1964 р. н., зап. в м. Яворові Львівської обл. 27 листопада 2012 р. 38 Інтерв’ю з Оленою Аркушею, 1970 р. н., зап. в м. Львові 3 грудня 2010 р. 39 Інтерв’ю з Олексієм Сухим, 1957 р. н., зап. в м. Львові 12 травня 2012 р. 388 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. перебувають у приватній власності40. У міській спільноті виник своєрідний литовський „європеїзм” – модель інтеґрації до Європейського Союзу, успішно втілений Литовською Республікою; на думку більшості литовців, ця модель прийнятна для інших країн пострадянського простору41. Таким чином, опитані українці, які побували в Каунасі, побачили його як місто особливих контрастів, які притягують і водночас відштовхують представників інших країн. Це невеликий за розмірами населений пункт у Литві, який, незважаючи на компактність, зміг взяти участь у „параді незалежності” радянських республік, активно інтеґрується в Європу, але водночас оберігає свою мову і традиції. „Євро”-кліше та „пост”-асоціації У цьому підрозділі проаналізовано ті враження мешканців Львова і Каунаса, які залишилися в них через якийсь час після відвідання цих міст. Актуалізація спогадів була досягнута за посередництвом конструювання асоціативного ряду, присвяченого окремому місту. Серед учнів і студентів проведено експеримент, під час якого запропоновано висловити в письмовій формі міркування щодо 15 слів / словосполучень, пов’язаних з містом, та однієї світлини „Панорама населеного пункту”. Опитувані отримували бланк для відповідей у формі анкети. Було обрано чотири визначні пам’ятки архітектури обох міст (ансамбль будинків зі збереженою планувальною структурою та історичною забудовою, сакральна споруда, музейний комплекс, пам’ятка монументального мистецтва), а також ратушу, центральні площу й вулицю, три вуличні скульптури, назву тематичної кав’ярні, найвідомішу сувенірну крамницю, баскетбольний / футбольний клуб міста, словосполучення „найвідоміший представник населеного пункту” і „перехожий містянин”. Анкети, сформовані за методикою „незакінчені речення”, допомогли зібрати інформацію про слабкі й сильні сторони маркерів публічного простору. Доволі часто асоціації й стереотипні кліше, які опитані висловлюють усно чи на письмі, зводяться не до власних міркувань, опертих на враження від побаченого, а до стійких словосполучень, підкріплених думкою авторитетних осіб, видань чи висловлювань більшості, що швидко поширюються в засобах масової інформації або дописах у соціальних мережах і починають сприйматись як правильні. Такий підхід породжує певні проблеми для модернізації міста, обмежує креативні ідеї через надання переваг вигідним у фінансовому плані туристичним турам. Для визначення кліше, якими послуговуються жителі й гості Каунаса і Львова, було обрано класифікатор „євро”, яким можна окреслити зміни в містах відповідно до геополітичної стратегії держави й напливу приїжджих з 40 Інтерв’ю з Дмитром Ващуком, 1978 р. н., зап. в м. Києві 21 листопада 2011 р. 41 Інтерв’ю з Олександром Луцьким, 1955 р. н., зап. в м. Львові 18 квітня 2009 р. 389 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. країн Євросоюзу, яких є більше, порівняно з туристами з пострадянських республік і Туреччини. Натомість асоціації, що виникли після відвідин цих міст, є осмисленими міркуваннями, які актуалізують враження від пережитого і свідчать про вплив міської культури на свідомість людини. Їх класифікатором у даній розвідці обрано „пост”. Під час спілкування з литовською молоддю у Львові (20-ма учнями Каунаської гімназії) після екскурсії „Пам’ятки литовської культури у Львові” авторка запропонувала їм заповнити анкети, присвячені визначним місцям і пам’яткам міста42. Письмове опитування про враження від перебування в Каунасі також було проведено серед 20-ти студентів третього курсу факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка43. Історичні кліше й складові асоціативного ряду щодо обох міст: „місто левів”, „місто чортів”, „місто литовських буржуа”, а також кілька спільних – „міста замків, кавового аромату, вишукано вбраних перехожих та патріотичного духу”, свідчать, що образи обох населених пунктів є стійкими. Вони спираються як на документальні джерела, так і на уявлення, які утвердилися в громадській думці. Серед євро-кліше, якими учні з Каунаса послуговуються на прикладі Львова, виділено подібність обох „культурних столиць”, на що вказували міркування про типове європейське місто з усіма традиційними, на їх думку, атрибутами: „стара” з пам’ятками архітектури й „нові” з багатоповерхівками частини, ратуша з пішохідною площею і клумбами з квітами, вузькі вулиці, бруківка в центральній частині, вуличні кав’ярні й сувенірні крамниці, вказівники й інформаційні повідомлення англійською, раритетний громадський транспорт, продумані екскурсійні програми. Ці міські символи були ідентифіковані за аналогією з Каунасом, який, на їх думку, за всіма ознаками відповідає європейському місту, як і Львів: „асоціації викликає не сам Львів, таких міст є багато, а ось настрій, який ми відчули і, звісно, подібність з Каунасом”, – приблизно такі відповіді були чи не в кожній анкеті реціпієнта. Каунасці визначили символом Львова лева, присутнього у міському просторі в різних формах: від кам’яної скульптури до шоколадної фіґури. Вони вважають його охоронцем міста й заперечують пріоритет інших кліше про Львів, пов’язаних з кавою, пивом, шоколадом, кнайпами тощо. Натомість львів’янина асоціювали на підставі розповідей екскурсовода про батяра, а також як активного у всьому чоловіка (подібно до перехожих-містян, які „завжди поспішають”). У половини опитаних школярів склалося враження, що місто є „лінивим”, бо о 42 Матеріали анкетування 20-ти учнів Каунаської гімназії, проведеного 21 травня 2012 р. в м. Львові. 43 Матеріали анкетування 20-ти студентів третього курсу факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка, проведеного 13 квітня 2013 р. в м. Львові. 390 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. восьмій ранку всі громадські заклади ще зачинені, а на вулицях – мало перехожих. Така властивість характеризує й Каунас, однак для туристів – то помітна незручність. Стосовно пам’яток архітектури, які кваліфікують як „пост”-асоціації, то у просторі Львова литовці виділили низку споруд, як-от: музей зброї „Арсенал” („старовинна будівля зі зброєю, мурами й потертостями на стінах”), Порохова вежа з левом („оборонна споруда міста, от відразу видно всі будиночки, храми, вулички від захистом цього статечного лева”), Латинський катедральний собор („у центрі міста храм, він дозволив набратись сил, там добре було усім”), будинок головного корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка („університет великий дуже і з різними статуями та гарним парком поряд”), Оперний театр („чарівна опера, як білий лебідь у центрі міста”), Львівська майстерня шоколаду („там дуже багато шоколаду, так от би все взяв і з’їв, переніс додому й смакував”), пам’ятник Адаму Міцкевичу („о, наш земляк!”), церква Св. Андрія Первозванного ЧСВВ („вона колись нам належала, там герб Литви, у Львові є литовські знаки на храмах”), Високий Замок (ой, в нас хоч трішки замку є, хоч вежа з мурами, а в чому Ваш львівський замок – так і незрозуміло, певно в деревах та горі”). Львівські студенти, які мали нагоду відвідати Каунас, поділилися своїми враженнями. При аналізі з’ясувалося, що практично всі опитані послуговуються усталеними „євро”-кліше, пов’язаними з розумінням міста та його забудови в категоріях радянського міського простору. У висловлюваннях помітні прагнення подолати пострадянський синдром у побутовому вжитку мешканців; ці прагнення, на думку львів’ян, є запорукою успішного розвитку міста. Тож їх бачення простору європейського міста, сформоване на основі почутого від інших, поволі змінюється під впливом побаченого на власні очі. Просторову локацію Каунаса було визначено як „місто в Прибалтиці”, неподалік Балтійського моря. Опитані наголосили на невеликій площі міста (порівняно зі Львовом) і відзначили компактність забудови. Найяскравішими ознаками приналежності Каунаса до Європи названо „європейські” смак, дух та орієнтири, відображені у вигляді вулиць і площ, вишуканих будинках, Лайсвес Алеї, наявності річок і мостів, парковій зоні, доброму сполученні з будь-яким містом у світі та наявністю на фасадах державних установ подвійної атрибутики Литви й Євросоюзу. Як окремий елемент міського простору опитані виділили мешканців міста, котрі були одягнуті по-європейськи й мислили так само, однак у жодній анкеті не було пояснень, що це означає; це може свідчити про відкриту стереотипність поданих суджень. Асоціативний ряд на підставі пост-спогадів був сформований у львівських студентів на основі того, що їх найбільше вразило й чого вони не бачили в рідному місті. Рейтинг асоціацій очолили Військовий музей імені Вітаутаса Великого („тут справді є все про військових, які мають захистити місто і всіх людей”), Музей чортів („стільки нечисті ще ніколи не бачив, як такими можуть бути 391 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. чорти і кому вдалось їх об’єднати в цьому музеї, то фантастична колекція!”), Каунаський зоопарк („у місті має бути зоопарк і крапка, Львів має вимагати наявність зоопарку”), місце злиття двох річок Нярісу й Німану („дивитись як поєднуються течії обох рік, можна вічно, то дуже романтичне місце Каунаса”), політ на повітряній кулі довкола міста („я повернусь сюди, аби глянути на місто з висоти пташиного польоту, обов’язково повернусь!”). Не зацікавили гостей зі Львова забудова в промислових районах міста й паркові зони, про планування яких за львівським зразком згадували учні з Каунаса. Подібність з іншими містами опитані визначали так: „Львів – то романтичний маленький Париж”, а „Каунас – маленький Відень із сюрпризами”. Натомість в опитаних обох країн склалося враження про спільне минуле Львова і Каунаса, їх переплетену з іншими країнами історію й концепцію майбутнього, продемонстровану сучасникам у спорудах „старих” і „нових” частин міста й компонентів міського простору. Хоч кількість опитаних не є великою, вона все ж дає змогу вловити загальні тенденції щодо формування взаємних образів серед молоді Каунаса й Львова. *** Більш-менш виразні уявлення про місто формуються в людини, як правило, після його відвідин; наяву багато що виглядає інакше, ніж може здаватися на підставі чужих відгуків. Тільки особистий досвід перебування в певному середовищі дає змогу сформувати повний (хоча й не позбавлений низки колективних ідентичностей) його образ. Респондент, відповідаючи на запитання, мимоволі починає репрезентувати громадську думку рідного міста і, зрештою, рідної країни. Враження і висловлені під час інтерв’ю міркування дають змогу з’ясувати рівень інформаційної обізнаності опитуваного, джерела її змістового наповнення, а також історичні, суспільно-політичні, соціально-економічні й культурно-інтелектуальні відмінності, – тобто все те, що зазвичай спотворюють засоби масової інформації. Львів і Каунас є подібними й близькими за різними критеріями, сформованими як річпосполитським простором, так і пострадянськими нововведеннями, спрямованими на побудову ідеального міста. Вони ніби й не претендують на сучасну столичність, однак не зовсім приймають статус другорядних міст, вирізняються плеканням національних традицій, за що їх називають „культурними столицями”. Обидва міста є туристичними центрами. На підставі відгуків львів’ян, які відвідували Каунас, і мешканців Каунаса, які бували у Львові, можна стверджувати, що вони не відчувають суттєвої різниці між цими двома містами, за винятком мовного бар’єру та наявності „видимої” річки в Каунасі. На вулицях іншого міста вони бачили „своє, рідне, як і вдома”. 392 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Відповіді на питання – „Яким бачать каунасці Львів?” і „Яким є Львів для каунасців?” – для кожного є різними, однак найчастіше опитані апелювали до історичної традиції (згадували про спільні держави) і наголошували на перспективному євроінтеґраційному шляху (його „українці просто зобов’язані почерпнути з досвіду Литви, що завжди відкрита для українців”). Одним із засобів обміну цим досвідом є вдосконалення публічного простору обох міст і пошук його спільних елементів на противагу стирання пам’яті про радянське. The formation of Lviv and Kaunas urban space: searching of the European identity in the Post-Soviet „cultural capitals” Olena LUKACHUK Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, The National Academy of Sciences of Ukraine; Department of Contemporary History, 4 Kozelnitska str., Lviv 79026, Ukraine

The formation of Lviv and Kaunas urban space analyzed on the basis of the spatial development and planned construction of urban centers, features extending the boundaries of cities, historical past and customary practices. Simultaneously, the analysis of urban lifestyle and the organization of the residents everyday life, the conditions for development of tourism and recreation, environmental security and public order in cities, frontier problems and the capital belonging were taken into account. The symbols of European identity in cities are desire to erase the need for isolation of urban centers and build a common European space with wide streets and convenient infrastructure. The elements of the European chatacter of cities are jointly submitted with a local flavor, which determines their local uniqueness. Historical cliché-definitions and assocaistions of persons after visiting Lviv and Kaunas indicate that their images are steady and base on documentary sources and public visions, which were formed by the regional press publications, informational booklets for guests, and personal impressions staying in the city. One of the mental features of cities’ development was the reflection of their own belonging to „Europe” and searching arguments in favor of the „European” character which has generated as opposed to unnecessary „Soviet” for contemporaries. The struggle with the post-Soviet syndrome was important for urban communities in both cities. In the urban space the symbols of Soviet nostalgia are reflected in the existing fountains in the center-city, some of the sculptures of stone, high-rise standard buildings and the memories of residents. Keywords: city, urban space, Lviv, Kaunas, European identity, the Post-Soviet space. 393 О. Лукачук ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Спецвипуск. С. 372–394. Formowanie przestrzeni miejskiej Lwowa i Kowna: poszukiwania tożsamości europejskiej w postradzieckich „stolicach kulturowych” Ołena ŁUKACZUK Instytut Ukrainoznawstwa im. Iwana Krypiakewycza Narodowej Akademii Nauk Ukrainy, Oddział Historii Najnowszej, ul. Kozelnycka 4, Lwów 79026, Ukraina

Kształtowanie przestrzeni miejskiej Lwowa i Kowna zostało przeanalizowane na podstawie rozwoju przestzennego oraz planowanej zabudowy ośrodków miejskich, procesu poszerzenia granic miast, przeszłości dziejowej, praktyk obyczajowych. Jednocześnie brano pod uwagę miejski tryb życia, organizację codzienności mieszkańców, warunki rozwoju turystyki i rekreacji, bezpieczeństwo ekologiczne oraz porządek publiczny, kwestię pogranicza i stołeczności. Za symbol identyczności europejskiej w obu miastach można uważać dążenie do wyeliminowania potrzeby odrębności centrów miejskich oraz stworzenia – na wzór zachodnioeuropejski – całościowej przestrzeni z szerokimi ulicami i wygodną infrastrukturą. Elementy charakteru europejskich miast są reprezentowane wspólnie z miejscowym kolorytem, prowadzącym do ich lokalnej wyjątkowości. Historyczne stereotypy oraz asocjacje podróżników po zwiedzaniu Lwowa i Kowna pokazują, że ich obrazy funkcjonują jako stabilne, oparte zarówno na źródłach dokumentalnych, jak i na opinii publicznej; tworzone przez lokalną prasę, przewodniki informacyjne, własne wrażenia z pobytu w mieście. Jedną z mentalnych osobliwości rozwoju miast stało się zrozumienie własnej przynależności do „Europy” i poszukiwanie argumentów na rzecz ich „europejskiego” charakteru, sformowanego w przeciwieństwie do „radzieckiego”, które niewielu osobom pozostaje dziś potrzebne. W obu miastach ważne znaczenie uzyskała walka z postradzieckim syndromem wspólnoty miejskiej. Symbole tęsknoty za radziecką przeszłością widoczne są w przestrzeni miast poprzez wybudowane w centrach fontanny, wybrane rzeźby z kamienia, bloki mieszkalne oraz wspomnienia mieszkańców. Słowa kluczowe: miasto, przestrzeń miejska, Lwów, Kowno, tożsamość europejska, przestrzeń postradziecka. . 394 395 ЛЬВІВ місто суспільство культура Т о м 10 Частина 1 Львів / Lwów / Lemberg як міські простори: уявлення, досвіди, практики За редакцією Олени Аркуші, Олексія Вінниченка, Мар’яна Мудрого Спеціальний випуск Вісника Львівського університету Серія історична (2016) Комп’ютерна верстка Ганна Сумик, Майя Яковенко Художньо-технічне редагування Олексій Вінниченко Обкладинка Василь Роган Відповідальний за випуск Роман Шуст Підписано до друку 20.05.2016 Формат 70 х 100 1/16. Папір офс. Друк. офс. Гарн. Times New Roman Обл.-вид. арк. 24. Тираж 300 прим. Зам. © Долинська М., 2005 396