(PDF) Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. V. – Чернівці: Видавничий дім “Букрек”, 2007. – 424 с.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ ТА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЦЕНТР ПЕРСПЕКТИВНИХ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ОСВІТИ (CASE) ПРОЕКТ “СОЦІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В ПРИКОРДОННІ: БІЛОРУСЬ, УКРАЇНА, МОЛДОВА” БУКОВИНСЬКИЙ ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Збірник наукових праць Том V Тематичний випуск Україна–Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин Видання здійснене в рамках проекту «Соціальні трансформації в Прикордонні: Білорусь, Україна, Молдова» за підтримки Корпорації Карнегі (Нью-Йорк) Чернівці–Вільнюс Видавничий дім «Букрек» 2007 ББК 66.0+66.4(4УКР)+66.4(БЕЛ) П50 УДК 327(477:476)(08) Друкується за ухвалою вченої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Редколегія випуску: Бурдяк В.І. – доктор політичних наук, професор (заступник голови редколегії) Буркут І.Г. – кандидат історичних наук, доцент Варзар І.М. – доктор політичних наук, професор Василенко С.Д. – доктор політичних наук, професор Горбатенко В.П. – доктор політичних наук, професор Добржанський О.В. – доктор історичних наук, професор Кармазіна М.С. – доктор політичних наук, професор Картунов О.В. – доктор політичних наук, професор Кресіна І.О. – доктор політичних наук, професор Круглашов А.М. – доктор політичних наук, професор (голова редколегії) Макар Ю.І. – доктор історичних наук, професор Маковецький А.М. – доктор соціологічних наук, професор Пірен М.І. – доктор соціологічних наук, професор Ротар Н.Ю. – доктор політичних наук, доцент (відповідальний секретар) Фісанов В.П. – доктор історичних наук, професор Ярош Б.О. – доктор політичних наук, професор Науковий редактор – А.М. Круглашов Заступник наукового редактора – В.І. Бурдяк Технічний редактор – І.С. Недокус Рецензенти: Долженков О.О. – доктор політичних наук, начальник управління з міжнародних відносин, європейської інтеграції та зв’язків з Одеською діаспорою Одеської міської ради Денисенко В.М. – доктор політичних наук, професор кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка Адреса редколегії: Кафедра політології та державного управління, факультет історії, політології та міжнародних відносин, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, Чернівці, 58012, тел.: (0372) 523053, факс: (0372) 557182, E-mail:

;

© ЧНУ, 2007 ISBN 978-966-399-120-7 © Автори, 2007 Зміст Анатолій Круглашов Україна–Білорусь: формуючи нові уявлення про сусідів.............11 Розділ І. БІЛОРУСЬ ТА УКРАЇНА: ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ Віталій Макар Українська спільнота у Республіці Білорусь: аналіз соціально-культурного становища . ...................................17 Марія Пірен Українська діаспора в Республіці Білорусь: реалії, проблеми.....27 Ігор Буркут Образ Білорусі та білорусів у буденній свідомості буковинців......................................................................36 Леонид Горизонтов Украинско-белорусские исторические и историографические паралелли . .......................................................................................43 Марина Соколова Сравнительная история против методологического национализма?..................................................................................59 Тарас Лупул Концепт “етнічність” у формуванні політичної нації в Республіці Білорусь та Україні....................................................76 Андрей Киштымов Историческое моделирование и реконструкция водных путей: новый опыт научного и культурного сотрудничества историков Беларуси и Украины......................................................90 3 Світлана Герегова Франциск Скорина та поширення книгодрукування у Східній Європі...............................................................................98 Розділ ІІ. національна ідентичність українців та білорусів: політичні та культуроЛогічні виміри Олег Бреский Нация Интеллектуалов: стратегии формирования национальных Беларуси и Украины.............................................109 Елена Матусевич Методологический статус культурной идентификации в современных cultural studies........................................................129 Дина Белявцева Политическая идентичность Беларуси: опыт реконструкции в ситуации Пограничья...................................................................141 Ігор Недокус Білоруська національна ідентичність як чинник процесів політичної трансформації в країні................................................155 Ігор Чарських Подібність чинників впливу на ідентичність населення Донбасу, Білорусі та інших околиць східноєвропейського Пограниччя......................................................................................164 Розділ ІІІ. політичні процеси в країнах-сусідах: порівняльний аналіз Уладзімір Роўда Слабасць сучасных аўтакратый (параўнальны аналіз палітычных рэжымаў Кучмы і Лукашэнкі)..................................179 Микола Примуш Ефекти «майдану» та його наслідки для Білорусі.......................199 4 Анатолий Лысюк Современная Беларусь сквозь призму украинской пассионарности..........................................................213 Віра Бурдяк Становлення відносин влади у постсоціалістичних країнах..............................................................................................225 Наталія Ротар Порівняльний аналіз процесів формування протестних моделей політичної участі громадян України та Білорусі.........................................................................237 Євгенія Юрійчук “Раціональний вибір” громадян України та Республіки Бєларусь шляхом референдуму: порівняльний аналіз........................................................................254 Наталя Лазар Парадокси політичних трансформацій пострадянського простору...........................................................................................269 Галина Дроздова Модель функціонування засобів масової інформації України та Білорусі.........................................................................276 Василь Веренько Особливості діяльності білоруської опозиції після президентських виборів 2006 року......................................288 Алексей Криволап Использование концепции медиа-ландшафта в парадигме пограничных исследований......................................297 Іван Осадца Становлення багатопартійних систем на постсоціалістичному просторі (на прикладі Білорусі, України і Болгарії)....................................308 5 Розділ ІV. Соціально-економічні та геополітичні проблеми становлення сучасних бІлорусі та україни Анатолий Круглашов, Юлия Коцкая Трансрегиональное сотрудничество Беларуси: попытка строительства регионов без Европы?...........................................319 Анатолий Круглашов, Татьяна Белайц Украина и Беларусь: две модели сотрудничества с ЕС ..............346 Ігор Мельничук Особливості російсько-білоруських взаємин наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття...................................364 Дзеніс Юрчак Беларуска-ўкраінскае міждзяржаўнае двухбаковае супрацоўніцтва ў постсавецкі перыяд .........................................374 Оксана Шкутько Специфичность экономических трансформаций Беларуси и Украины в условиях Пограничья . ............................383 Елена Петрушкевич Рост привлекательности Республики Беларусь для прямых иностранных инвестиций как фактор устойчивости экономического развития ..................390 Євген Козловський Сучасні проблеми розвитку соціального туризму в Україні та Республіці Білорусь...................................................400 Анатолій Круглашов Відносини Україна–Білорусь: післямова до конференції ..............................................................411 Відомості про авторів..................................................................418 6 CONTENTS Anatoliy Kruglashov Ukraine–Belarus: forming the new concepts of the neighborhood. Foreword .........................................................11 Chapter 1. BELARUS AND UKRAINE: HISTORICAL ASPECTS OF NATIONAL DEVELOPMENT Vitaliy Makar Ukrainian community in the Republic of Belarus: analysis of social and cultural situation ............................................ 17 Mariya Piren Ukrainian diaspora in the Republic of Belarus: reality and problems ......................................................................... 27 Ihor Burkut Image of Belarus and Belarussians in Bukovinians’ everyday consciousness .................................................................... 36 Leonid Gorizontov Ukrainian–Belarussians parallels of History and Historiography .... 43 Marina Sokolova Comparative history versus methodological nationalism? ............... 59 Taras Lupul The Concept of “Ethnicity” in the Construction of the Political Nation in Belarus and Ukraine ................................. 76 Andrey Kishtymov The Historical Modelling and the Reconstruction of the Waterways is the New Experience of the Scientific and Cultural Cooperation of the Historians of Belarus and Ukraine . ........................................ 90 7 Svitlana Herehova Francisс Skorina and Book-Printing Development in Eastern Europe . ............................................................................ 98 Chapter 2. NATIONAL IDENTITY OF UKRAINIANS AND BELARUSSIANS: POLITICAL AND CULTURAL DIMENSIONS Oleg Breskiy Nation of intellectuals: strategy of formation of national Belarus and Ukraine . ....................................................................... 109 Elena Matusevich Methodological status of cultural identification in modern cultural studies ............................................................................... 129 Dina Belyavtseva Political identification of Belarus: experience of reconstruction in the situation of Borderland .......................................................... 141 Igor Nedokus Belarussian national identification as a factor of political transformation processes in the country .......................................... 155 Igor Charskykh Reciprocal Factors of Influence on the Identity of the Population of Donbas, Belarus and other Margins of the Land Between in Eastern Europe . ........................................................................... 164 Chapter 3. POLITICAL PROCESSES IN THE NEIGHBORING COUNTRIES: COMPARATIVE ANALYSIS Uladzimir Rouda Vulnerability of Contemporary Authoritarianism (Comparative Analysis of Kuchma and Lukashenka Regimes) ..... 179 Mykola Prymush “Maydan” effects and their consequences for Belarus .................... 199 8 Anatoli Lysiuk Contemporary Belarus Through The Prism Of Ukrainian Passionarity . .............................................................. 213 Vira Burdyak Establishment of democratic power relations in the post-socialist states ................................................................ 225 Natalia Rotar Comparative analysis of formation processes of the protest models of political participation of Ukrainian and Belarussian citizens . .... 237 Yevheniya Yuriychuk “Rational choice” of the citizens of Ukraine and Belarus Republic by means of the referendum: comparative analysis . ...................................................................... 254 Natalya Lazar Paradoxes of transition in the post-soviet space .............................. 269 Galina Drozdova The model of functioning of mass-media of Ukraine and Byelorussia . ............................................................ 276 Vasyl’ Veren’ko Peculiarities of the activities of Belarussian opposition after the presidential election of 2006 . ............................................ 288 Alexei Krivolap Use of the concept of a media-landscape in paradigm of the concept of a media-landscape in paradigm of “Border studies” ......................................................................... 297 Ivan Osadtsa Multi-party system establishing in the post-socialist area (case studies of Belarus, Ukraine and Bulgaria) . ............................ 308 9 Chapter 4. SOCIO-ECONOMICAL AND GEOPOLITICAL PROBLEMS OF THE ESTABLISHMENT OF MODERN BELARUS AND UKRAINE Anatoliy Kruglashov, Julia Kotskaia Trans-regional cooperation of Belarus: Attempting at build-up Regions without Europe? . ............................................................... 319 Anatoliy Kruglashov, Tatyana Belaits Ukraine and Belarus: two models of cooperation with the EU ...................................................................................... 346 Ihor Mel’nychuk Peculiarities of Russian-Belarussian relations in the end of the 20th – at the beginning of the 21st century . ......... 364 Dzenis Yurchak Belarussian-Ukrainian interstate collaboration in the post-soviet period . ................................................................ 374 Oksana Shkutko Peculiarity of economical transformations in Belarus and Ukraine in the Borderland ............................................................................. 383 Elena Petrushkevich Increase of attractiveness of Belarus Republic for the direct foreign investments as a factor of stability of economic development . ............................................ 390 Evhen Kozlovs’kyy Modern problems of social tourism development in Ukraine and Republic of Belarus . ............................................... 400 Anatoliy Kruglashov Relations of Ukraine and Belarus: afterword to the Conference ......411 About authors . ................................................................................ 418 10 Анатолій Круглашов (Чернівці, Україна) Україна–Білорусь: формуючи нові уявлення про сусідів Передмова П оруч – не завжди разом. Ця сентенція цілком відповідає найстислішому опису-характеристиці сучасного стану україно-білоруських взаємин. Але, на жаль, незнання або недо- статнє розуміння один одного неухильно впливає на розвиток на- ших взаємин. І чим менше ми пізнаємо один одного, тим більше програємо взаємно від такого стану речей. Мушу з прикрістю відзначити: відносини України та Білорусі чомусь перебувають на узбіччі дослідницьких інтересів у науко- вому співтоваристві обох країн. У цьому факті, за оптимістичного бажання, можна побачити навіть деякий позитив. Адже така пери- ферійна увага може бути ознакою безконфліктності самого пред- мету досліджень. Свідченням того, що вони позбавлені суттєвих протиріч, які заважають будувати мирні взаємини і загрожують як взаємній безпеці, так і безпеці країн-сусідів, Європі в цілому. Але з іншого, більш реалістичного погляду, така неувага обертається проти інтересів двох сусідніх держав та близькоспоріднених наро- дів, позбавляючи їх надійних орієнтирів на шляху взаємного піз- нання та співпраці, підпорядковуючи їх стосунки зовнішній щодо їх власних інтересів кон’юнктурі впливів та залежностей. Тому навряд чи такий стан формування наукової картини стосунків України та Білорусі має втішати та задовольняти всіх небайдужих та причетних до неї людей, які зацікавлені у подальшому розвитку взаємин двох країн, наповненні їх новим змістом. Навпаки, існу- ючий дефіцит знань про найближчих сусідів має слугувати радше подразником якщо не викликом інтелектуальній потузі науковців обох країн. Цей тематичний випуск збірки наукових праць «Політологічні та соціологічні студії», яка вийшла друком у 2007 році, присвяче- но висвітленню історичних, політичних, економічних і культур- 11 них аспектів стосунків України та Білорусі. Видання не претен- дує на те, аби запропонувати читачам докорінно нову концепцію історії або сьогодення україно-білоруських зв’язків і взаємодії. Але на тлі того браку системних спільних пізнавальних та дослід- ницьких проектів, який зберігається донині, вона має виконати деякі важливі функції. По-перше, сприяти кращому, аніж існує нині, усвідомленню потреби у спільних дослідженнях науковця- ми обох країн. По-друге, створити певні підстави, теоретичний та організаційно-науковий ґрунт для розвитку такої співпраці та ви- значити її можливі пріоритети. По-третє, і чи не найголовніше, віднайти та побачити критичні питання в історії та сьогоденні двох країн і народів з тим, щоби започаткувати повномасштабну дискусію щодо вирішення цих проблем. Відповідно до цих основних завдань, автори та редакційна колегія збірки наукових праць поєднали свої зусилля у створен- ні статей, які увійшли до її складу. В них відбита досить широка палітра проблемних питань, наукових поглядів, методологічних засад і дослідницького інструментарію, врешті-решт, й громадян- ська позиція авторів текстів, що ввійшли до цієї книги. Визначальним поштовхом до появи цього тематичного випуску збірки наукових праць «Політологічні та соціологічні студії» стала міжнародна наукова конференція, яка відбулась у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (ЧНУ) ще у квітні 2005 р. Вона була ініційована кафедрою політології ЧНУ та Буковинським політологічним центром, а підтримана Бюро зі спів- робітництва в Україні та Білорусі Фонду імені Фрідріха Еберта та Центром перспективних наукових досліджень та освіти (CASE). В роботі конференції, яка відбувалась на факультеті історії, по- літології та міжнародних відносин ЧНУ, взяли участь більшість з авторів, представлених у цій збірці. Під час проведення конференції її учасниками було висловлено пропозицію видати друком матеріали її доповідей та повідомлень. Але в процесі роботи над ними мною була висловлена пропозиція, підтримана колегами, не обмежуватись цим форматом, а попрацю- вати додатково над змістом та якістю зібраних матеріалів, довести їх до рівня наукових статей. А в процесі цієї роботи запросити до колективу авторів дещо ширше коло зацікавлених у проблемати- ці тематичної збірки наукових праць дослідників. Саме тих, кому небайдужа тематика україно-білоруських взаємин. Звичайно, таке переформатування вимагало часу та додаткових організаційних зу- 12 силь з боку як авторів, так і редколегії. Врешті-решт, організаційні та концептуальні проблеми формування збірки було подолано. В наслідок докладених зусиль тематична збірка охоплює най- важливіші, хоча й не всі, аспекти двосторонніх взаємин України та Білорусі.Віддаючи належне їх глибокій вкоріненості в мину- лому, низка авторів виклали своє бачення історичних аспектів розвитку обох країн, чому присвячено перший розділ книги. Цьому напрямку вивчення проблематики двосторонніх взаємин присвятили свої творчі зусилля такі відомі дослідники як проф. Леонід Горизонтов (Москва, Росія) і Марія Пірен (Київ, Україна), доц. Андрій Киштимов та Марина Соколова (Мінськ, Білорусь). З цікавими розвідками виступили також чернівецькі науковці: доценти Ігор Буркут, Віталій Макар, Тарас Лупул та Світлана Ге- регова. У полі зору цієї групи дослідників опинилися проблеми становлення українського та білоруського народів, процеси їх трансформації у сучасні нації, ті складні випробування, з якими вони зіштовхнулись на цьому шляху. Чималий інтерес виклика- ли у авторів історичного розділу книги питання історіографіч- ного та історіософського осмислення минулого сусідніх народів, динаміки їх взаємовпливів, відбиття цих процесів у колектив- ній свідомості та інтелектуальних рефлексіях відповідних наці- ональних наукових еліт. Не лише теоретичним, але й помітним прикладним значенням відрізняються зокрема роздуми авторів над долею українців та білорусів, які опинились поза межами своїх батьківщин у новітній період їх історії. Але історія не виносить остаточних вироків, а залишає як окре- мій особистості, так і соціальним, і етнічним спільнотам певний простір для самореалізації, для зусиль щодо зміни своєї індиві- дуальної або колективної «долі». В цих умовах сучасні українці та білоруси мають чимало спільного або подібного. Обидва наці- ональні колективи зустрічалися з багатосторічним бездержавним існуванням, перейшли через тривалий період перебування у складі потужніших державних утворень, зазнаючи відповідних впливів на власну культуру. Їм довелось зустрічатись з випробуваннями політики денаціоналізації та форсованої інтеграції, навіть асимі- ляції в інонаціональні спільноти. На них випробовувались проек- ти творень надетнічних імперських конструкцій, що не могло не відбитися на їх менталітеті, національній ідентичності білорусів та українців. Над питаннями конструювання та змін національної самосвідомості білорусів та українців, спільним та відмінним у їх 13 пострадянському періоді розвитку, еволюцією ідентичностей роз- мірковують у працях, які увійшли до другого розділу збірки, доц. Олег Бреський (Брест, Білорусь), Олена Матусевич (Мінськ). Ці теми викликали творчий інтерес у доц. Діни Белявцевої (Мінськ, Білорусь), к.політ.н Ігоря Недокуса (Чернівці), а також доц. Ігоря Чарських (Донецьк). Перетин та навіть переплетіння етнологіч- них, культурологічних та соціологічних методик дозволили на- уковцям наповнити багатшим змістом уявлення читачів про спря- мованість націотворчих процесів у сучасній Білорусі та Україні, зрозуміти креативні переваги та методологічні обмеження тих па- радигмальних підходів, які обрали автори статей другого розділу збірки наукових праць. Різнобічний аналіз політичних процесів у наших країнах здійсне- но в третьому розділі «Політичні процеси у країнах-сусідах: порів- няльний аналіз». При цьому низка авторів, як, наприклад, відомий білоруський політолог Володимир Ровдо та його брестський коле- га Анатолій Лисюк, разом з досвідченими чернівецькими дослід- ницями доцентами Наталією Ротар і Євгенією Юрійчук здійснили аналіз, використовуючи компаративістські методи для порівняння та співставлення феноменів політичного життя України та Білору- сі, обраних ними для вивчення. Неоднозначні наслідки бурхливих українських подій кінця 2004 року осмислює знаний серед вітчиз- няних політологів автор – проф. Микола Примуш (Донецьк, Укра- їна). Привертають увагу спроби розглянути зміст і спрямованість посткомуністичних трансформацій в Україні та Білорусі у більш широкому пострадянському та постсоціалістичному контексті. Ці зусилля демонструють праці як поважної чернівецької вченої проф. Віри Бурдяк, так і її молодших колег: к.політ. Наталі Лазар та к.політ наук Івана Осадци. Перспективи власних наукових пошуків та сис- тему добору аргументів на користь обраної наукової позиції окрес- люють у своїх працях білоруський дослідник Олексій Криволап та його українські колеги Галина Дроздова та Василь Веренько. Останній розділ книги присвячено соціально-економічним та геополітичним вимірам співпраці країн-сусідок. Важливо відзна- чити, що в окремих статтях цього розділу узагальнено вивчення ма- лодосліджених, на жаль, економічних аспектів співпраці України та Білорусі, запропоновано використання їх прагматичного потен- ціалу у зміцненні двосторонніх стосунків. Цю прогалину заповнює доробок мінських дослідниць доцентів Оксани Шкутько та Олени Петрушкевич. Євген Козловський простежує перспективи та ви- 14 вчає можливості розвитку соціального туризму в обох країнах. Ця тема теж є недостатньо представленою у сучасній науковій літера- турі. Натомість чернівецький науковець доц. Ігор Мельничук тор- кається актуальних і суперечливих питань російсько-білоруських взаємин. У творчій співпраці з авторкою–дебютанткою з Мінська Тетяною Белайц проф. Анатолій Круглашов пропонує спільний погляд на українсько-єесівську та білорусько-єесівську співпрацю як на дві моделі зовнішньої політики пострадянських країн, які відбивають принципові особливості їх сучасного етапу розвитку. Конкретизацією цієї ж теми, втім у досить насиченому теоретич- ному полі виступає інша розвідка, створена ним же в співавтор- стві з іншою білоруською дослідницею, що подає надії, Юлією Коцькою. В цій статті розглянуто правові, інституційні та політич- ні виміри трансрегіонального співробітництва України та Білорусі з країнами-сусідками. Таким чином, зміст цієї тематичної збірки охопив та увібрав у себе досить широку, представницьку палітру наукових праць, які створені істориками, соціологами, економістами, політологами та культурологами України, Білорусі та Росії. Їх спільний доробок дозволяє у доволі системному вигляді розглянути сучасний стан та замислитись над майбутністю українсько-білоруських взаємин. Він дозволяє оцінити їх місце в процесах розвитку європейсько- го та євразійського геоекономічного та геополітичного простору, знайти та виокремити низку проблемних питань, які потребують поглибленої уваги та запропонувати наукові підходи до їх раціо- нального вирішення. Важливо зазначити, що ця збірка побачила світ завдяки об’єднаним зусиллям їх авторів і редакційної колегії. Серед тих, хто докладав додаткові зусилля щодо її підготовки хочу подякува- ти проф. Віри Бурдяк, доц. Наталії Ротар. Треба відзначити внесок чернівецької білорусистки доц. Євгенії Юрійчук і особливо наго- лосити на значенні чималих зусиль, докладених до формування цієї збірки з боку її колеги за тематичним уподобанням – к.політ.н. Ігоря Недокуса. Насамкінець, зазначу, що важко уявити успішний вихід цієї книги у світ без належної фінансової підтримки, яку надав Центр перспективних наукових досліджень та освіти (CASE) Європей- ського гуманітарного університету в рамках реалізації проекту «Соціальні трансформації в Прикордонні: Білорусь, Україна, Мол- дова», за що хочу висловити їм щиру вдячність. 15 Сподіваюсь, що ця книга матиме певний резонанс у наукових та громадських колах наших країн, викличе інтерес з боку інших зацікавлених читачів за їх межами, в першу чергу, серед дослідни- ків минулого та сучасного України та Білорусі. Буде дуже добре, якщо статті, що вміщені тут, спонукатимуть до подальшого об- говорення порушених питань, викликатимуть належну полеміку та дискусію. А головне – сприятимуть проведенню подальшого наукового та суспільного діалогу, усталеності та результативнос- ті, якого так помітно ще бракує у стосунках між нашими країна- ми, українським та білоруським суспільствами, їх політичними й науковими елітами. 16 Розділ І. БІЛОРУСЬ ТА УКРАЇНА: ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ Віталій Макар (Чернівці, Україна) Українська спільнота у Республіці Білорусь: аналіз соціально-культурного становища П редставники українського етносу на території Республіки Білорусь є автохтонами і складають третю за чисельністю і питомою вагою національну меншину країни після росіян та по- ляків. За результатами загальнонаціонального перепису населен- ня, який був проведений у лютому 1999 р., чисельність українців у Білорусі склала 237 тис. осіб або 2,36% від усього населення країни [12]. Порівнюючи результати останнього загальносоюзно- го перепису населення, який проводився у 1989 р., з даними пе- репису населення 1999 р., зауважимо, що чисельність українсько- го населення упродовж цього періоду у Білорусі скоротилася на 54 тис. осіб або на 18,55% [8, 13, ���������������������������������� c��������������������������������� . 88-89]. У цьому контексті ціка- вим є те, що, у свою чергу, представники білоруського титульного етносу продемонстрували зростання своєї чисельності і питомої ваги серед усього населення республіки. Як вже зазначалося вище, представники української на- ціональної меншини є автохтонами на білоруській території, оскільки, здебільшого, проживають на землях, які є продо- вженням української етнічної території. Передусім, йдеться про південно-західну і південно-східну частини Білорусі, а саме про Брестську і Гомельську області. У межах цих областей укра- їнці посідають значну частину населення у Жабинковському, Кобринському, Брестському, Брагинському, Кам’янецькому і Малоритському районах, в яких вони складають більше 5% від усього населення. У центральних і північних регіонах республі- ки українці формують незначну частку від загальної кількості населення. У 27 районах республіки питома вага українців скла- дає менше 1%, а саме: в Ошмянському, Ів’євському, Воронов- ському, Кореличському, Мядельському, Копильському, Шарков- щинському, Ушачському та інших [17]. 17 Найбільшим українським осередком у Білорусі завжди була Берестейщина, щоправда, переписи населення, які проводилися у період після Другої світової війни, засвідчили катастрофічне скорочення чисельності українців на цій території. Слід погоди- тися з розповсюдженою думкою дослідників, що катастрофічне скорочення української громади на Берестейщині потрібно по- яснювати тим, що населення цього регіону в одних переписах рахувалося як українці, а в інших як білоруси. Отже, це робить дані про чисельність українців у цьому регіоні доволі суперечли- вими. Так, за результатами всеросійського перепису населення, який був проведений у 1897 р., більшість населення Берестей- щини була віднесена до українців (407 тис. осіб). Крім цього ет- нографи того часу констатували, що й частина населення деяких інших регіонів, які записували себе білорусами, за мовою мо- жуть вважатися українцями. Московська діалектологічна комісія Імператорської академії наук у 1914 р. відносила Берестейський мовний масив до північноукраїнських говірок. Однак у пізніших переписах населення більшість мешканців Берестейщини врахо- вувалися вже як білоруси. Зокрема, згідно з даними переписів населення 1926-1931 рр. (1926 р. – у СРСР, у 1931 р. – у Польщі), чисельність українців у всій Білорусі становила лише 34,5 тис. осіб [15, ����������������������������������������������������� c���������������������������������������������������� .228]. За даними перепису населення, який був прове- дений у 1939 р., на території тогочасної Білоруської РСР було зареєстровано лише 104 247 українців [4]. Поряд з тим, що українці споконвіку заселяють територію су- часної Білорусі, чисельність українського населення у респуб- ліці розпочала динамічно зростати, за офіційними даними, лише у післявоєнний період, що є характерним для всіх без винятку колишніх радянських республік СРСР. Однією з причин цього була політика на переміщення і змішування національностей усередині СРСР. За даними загальносоюзного перепису насе- лення 1959 р., у Білорусії налічувалося 133,1 тисячі українців, у 1970 р. їх чисельність зросла до 190,8 тис. осіб, а у 1979 р. до- сягнула 231 тис.осіб [5, 6, 7]. Згадаємо, що за даними перепису населення 1989 р. чисельність представників українського етно- су в Білорусі зросла вже до 291 тис.осіб [8]. Збільшення чисель- ності українського населення у Білорусі, окрім його природного зростання, слід пов’язувати з активним залученням українців до процесів індустріалізації республіки та її відбудови у післявоєн- ний період. 18 Натомість, уже в 1990-х рр. намітилася чітка тенденція до ско- рочення чисельності української спільноти у Білорусі. Передусім, зменшення чисельності українців слід пов’язувати з активізацією міграційних процесів. На противагу представ- никам білоруського етносу, які розпочали масово реемігрувати до Білорусі з інших республік СРСР, що спричинило зростання чисельності білорусів, українці залишали республіку для повер- нення в Україну або еміграції у треті країни. На користь процесів рееміграції українців свідчить те, що, за даними перепису 1989 р., 268 тис. осіб, які мешкали у Білорусі, народилися в Україні, що означає, що вагома кількість українців не мали тісних зв’язків з Білорусією. По-друге, зменшення чисельності української спільноти краї- ни може бути пояснене процесами культурної асиміляції, у тому числі й мовної. Характерно, що у Білорусі, більше, ніж у будь-якій іншій державі пострадянського простору, виражена мовна асимі- ляція населення. Щоправда, на противагу радянському періоду, для якого була притаманна русифікація основних етнічних груп, котрі населяли Білорусь, починаючи з 1990-х рр. відбувається пос- тупова асиміляція під впливом власне білоруського етносу. Най- вагомішим свідченням цьому є зростання питомої ваги українців, які визнали білоруську мову своєю рідною (з 5,9% за даними пе- репису 1989 р. до 14,3% за переписом 1999 р.) [17]. Натомість, порівнюючи результати переписів населення 1989 р. і 1999 р., час- тка українців, які визнавали українську мову своєю рідною, ско- ротилася з 45,4% до 42,9% [17], що свідчить про інтенсифікацію асиміляційних процесів у середовищі українського населення Бі- лорусі. У цьому контексті зауважимо, що процеси мовної асиміля- ції у Білорусі упродовж тривалого періоду відбувалися під впливом саме російської культурної і мовної домінації. Щоправда, характер- ним є той факт, що у середовищі представників білоруського етносу русифікація не набула таких загрозливих показників, які виявилися характерними для українців. За даними перепису населення 1999 р. лише 14,3% білорусів визнали російську мову своєю рідною, нато- мість російську мову визнали своєю рідною 42,8% українців [17]. Проте зауважимо, що показник визнання рідної мови може дещо не збігатися зі справжнім вживанням тієї чи іншої мови. Для кращого розуміння процесів, які відбуваються у середови- щі української спільноти у Білорусі, варто розглянути динаміку розвитку українського населення в окремих областях і містах кра- 19 їни. Зробимо це на прикладі Брестської, Гомельської, Гроднен- ської, Мінської областей та м. Мінська. За даними загальнонаціонального перепису населення 1999 р. чисельність представників українського етносу у Брестській об- ласті, на відміну від результатів 1989 р., скоротилася на 3,5 тис. осіб, або майже на 6% [12, 13, c. 88-89]. Незважаючи на відносно незначне зменшення чисельності українців, з огляду на те, що Берестейщина є автохтонною українською територією, можна говорити про присутність негативних тенденцій у середовищі українського населення області. Представники української етніч- ної групи продовжують посідати третє місце після власне біло- русів і росіян [2, 3]. Слід зауважити, що скорочення чисельності і питомої ваги українців відбувається поряд зі зростанням чи- сельності усього населення області (на 36 тис. осіб або на 2,49%) і представників білоруського етносу (на 5,26%) [12], що підси- лює присутність негативних тенденцій у середовищі українсь- кої спільноти. За даними перепису 1989 р. українці у Брестській області вирізнялися доволі слабкою національною ідентичністю, оскільки лише 56% з них визнали українську мову своєю рідною [13, c. 88-89]. На нашу думку, скорочення чисельності українців потрібно пов’язувати, передусім, з асиміляційними тенденціями. Асиміляційні процеси у середовищі українського населення відбувалися під впливом російського етносу, оскільки за даними перепису 1989 р. 38% українців визнали російську мову своєю рідною [13, c. 88-89]. Незважаючи на присутність негативних демографічних тенденцій, українська спільнота у Брестській області продемонструвала найкращі демографічні показники з-поміж інших білоруських областей. Зауважимо, що природне зменшення чисельності населення у цій області за даними на 2004 р. складало лише 3,6 осіб на 1000 мешканців [10], що є другим кращим показником у країні (після столиці). З огляду на значну українську діаспору у цій області і тісні культурно-етніч- ні контакти між країнами у 1998 р. у Бресті було відкрито кон- сульство України. Національно-культурне життя української спільноти у Брест- ській області виявилося доволі складним. На початку 1990-х рр. у Бресті виникли Українське громадсько-культурне об’єднання Брестської області “Берестейщина” та “Просвіта Берестейщи- ни імені Тараса Шевченка”, а також почали виходити дві газе- ти: “Голос Берестейщини” та “Берестейський край” [11]. Однак 20 невдовзі ці газети закрилися, а обидва товариства не пройшли оголошеної білоруським урядом у 1995 р. перереєстрації. Незва- жаючи на активність української спільноти Берестейщини щодо реформування “Просвіти”, офіційні державні органи не відреа- гували на це позитивно. Крім цього, зауважимо, що при Брестсь- кому державному університеті імені О.Пушкіна існує спеціалі- зація з української мови, однак популярністю серед абітурієнтів вона не користується [16]. У листопаді 1998 р. 80-річний ювілей відсвяткувала Українська культурно-просвітницька організація Брестської області “Просві- та” з м. Кобрин [1]. Крім цього, у Бресті функціонує Брестське міське культурно-просвітницьке товариство “Полісся” і Брест- ське міське культурно-просвітницьке товариство “Берегиня”. У березні 1996 р., внаслідок зусиль українських громадсько-куль- турних об’єднань Берестейщини, Брестського державного педа- гогічного інституту, а також за сприяння Брестського обласного телерадіооб’єднання, у Бресті вийшла перша україномовна теле- передача [15, c�������������������������������������������������� ��������������������������������������������������� .229]. У своїй діяльності українській громаді пот- рібно брати приклад з польської меншини, яка відстояла відкрит- тя ряду шкіл і класів з польською мовою викладання на території Гродненської і Брестської областей [14]. На відміну від Брестської області, в якій скорочення чисель- ності українців не було значним, загальнонаціональний біло- руський перепис 1999 р. зафіксував значні зміни у чисельності і питомій вазі української спільноти у Гомельській області. Ця область, як і попередня Берестейщина, належить до території історичного проживання українців. Порівнюючи результати переписів 1989 р. і 1999 р., зазначимо, що чисельність української спільноти у цій області скоротилася на 18 тис. осіб або на 21,26%�������������������������������������������� [12]. Щоправда, зменшення чисельності пред- ставників українського етносу відбувалося паралельно зі ско- роченням усього населення області, а також білоруського і російського етносів. У 1989-1999 рр. чисельність населення в області скоротилася на 122,7 тис. осіб або на 7,36% [12, 13]. Проте зменшення чисельності українців відбувалося дещо ак- тивнішими темпами. Слід зауважити, що скорочення чисель- ності населення і української спільноти у Гомельській області проходило найактивнішими темпами, порівняно зі всіма регіо- нами Білорусі. На нашу думку, це, передусім, слід пов’язувати з активізацією міграційних процесів. Гомельська область ви- 21 явилася надзвичайно неблагополучною для проживання те- риторією, зважаючи на екологічні наслідки аварії на Чорно- бильській АЕС, значний рівень смертності і низький рівень народжуваності населення. По-друге, асиміляційні процеси у середовищі української спільноти відбувалися доволі активни- ми темпами під впливом переважання російського культурного і мовного факторів (що є загальною тенденцію для Білорусі). За результатами перепису 1989 р. лише 49% українців області виз- нали українську мову своєю рідною, натомість 45% – російську [13, c.88-89]. Характерно, що у Гомельській області показники скорочення українського і російського населення у цілому збі- гаються, натомість білоруси демонструють кращі демографічні характеристики. На нашу думку, це викликано активними тем- пами зменшення саме міського населення області. Показник природного скорочення населення цієї області у 2004 р. стано- вив 5,3 особи на 1000 мешканців [10]. У Гомельській області функціонує Гомельське міське культур- но-просвітницьке товариство українців “Верховина” [16]. На відміну від Брестської і Гомельської областей, чисельність української спільноти у Гродненській області порівняно незначна, оскільки ця область не належить до регіонів історичного розсе- лення українців. За результатами перепису населення 1999 р. чи- сельність представників української національної меншини у цій області знизилася порівняно з результатами перепису населення 1989 р., на 2,2 тис. осіб або на 9,5% [12, 13, �������������������� c������������������� . 90-91]. Скорочен- ня чисельності і частки представників української етнічної групи потрібно пов’язувати з процесами асиміляції, які виявилися актив- ними у цій області. За переписом 1989 р. лише 35% українців виз- нали українську мову своєю рідною, натомість 55% – російську. Характерною рисою цього регіону є наявність значної польської і російської меншин, які майже не продемонстрували скорочен- ня своєї чисельності. Поряд з цим чисельність усього населення області упродовж 1989-1999 рр. навіть дещо зросла – на 21,5 тис. осіб або на 1,85%. У Гродненській області показник природного скорочення населення дорівнює середньому по країні і складав на 2004 р. 6,7 осіб на 1000 мешканців [10]. У Гродненській області функціонує Гродненське міське куль- турно-просвітницьке товариство українців “Барвінок” [16]. За результатами перепису населення 1999 р. питома вага пред- ставників українського етносу в Мінську виявилася дещо вищою, 22 ніж в інших білоруських областях, окрім Брестської і Гомельської. Упродовж 1989-1999рр. чисельність українців скоротилася на 13,3 тис. осіб або на 25% [12, 13, c. 90-91], що виявилося найзначнішим зменшенням чисельності з-поміж основних національних груп, які населяють білоруську столицю. Натомість, населення Мінська продемонструвало суттєве зростання чисельності населення, завдячуючи активному збільшенню чисельності і частки власне представників білоруської національної більшості внаслідок активного притоку населення до столиці. Традиційно, українська спільнота демонструє високий рівень культурної асиміляції. За результатами перепису 1989 р. українці у Мінську виявилися надзвичайно зрусифікованими, оскільки лише 33% з них визнали українську мову своєю рідною, натомість 64% – російську [13]. Щоправда у 2004 р. у Мінську було зареєстроване найменше при- родне скорочення населення – 0,2 особи на 1000 мешканців [10]. На нашу думку, зменшення чисельності українців у білоруській столиці потрібно пов’язувати з міграційними і асиміляційними процесами. У Мінську національно-культурне життя української спільноти вирізняється своєю активністю, незважаючи на значне зменшення чисельності українців у білоруській столиці. Зауважимо, щоправ- да, що була зліквідована спеціалізація з української мови при Бі- лоруському державному університеті (у Мінську), яка існувала протягом кількох років. У Мінську функціонує Обласне культур- но-просвітницьке товариство українців “Заповіт”. На відміну від Мінська, у Мінській області українська спільнота скорочувалася меншими темпами. Упродовж деся- тиліття 1989-1999 рр., у Мінській області українська спільно- та зменшилася на 4 433 особи або на 15% [12, 13, c. 90-91], що у цілому відповідає середнім показникам, які мають місце у Білорусі. Чисельність усього населення у Мінській області залишилася в цілому стабільною, що також супроводжувалося незначним зростанням чисельності представників білоруської національної більшості і незначним зменшенням громади росіян, поляків і українців. Зниження чисельності української спільноти у цій області слід пояснювати як міграційним відтоком і дією асиміляційних процесів (за результатами перепису населення 1989 р. 50% українців визнали українську мову своєю рідною [13]), так і перевищенням показників смертності над народжуваністю. 23 У Мінській області зафіксоване відносно активне національно- культурне життя української спільноти. Тут функціонує Мінське культурно-просвітницьке товариство “Краяни” у м. Молодечно, Районне культурно-просвітницьке товариство “Обрій” у с. Ко- лодищі��������������������������������������������������������� [16], а також Мінське міське культурно-просвітницьке то- вариство “Центр української культури Січ” [16]. Лідером серед українських організацій виступає Націо- нально-культурне об’єднання “Ватра”, яке об’єднало навколо себе значний інтелектуальний потенціал. Загальна чисель- ність членів цієї організації складає 1,5 тис. осіб. Об’єднання випускає щоквартальну газету “Українець у Білорусі”, яка ви- дається тиражем у 500 примірників періодичністю 4-6 разів на рік������������������������������������������������������ [16]. Крім цього до складу �������������������������� “Ватри” входять шість осе- редків: Обласне культурно-просвітницьке товариство “Заповіт” у м. Мінську; Мінське культурно-просвітницьке товариство “Краяни” у Мін- ській області, м. Молодечно; Районне культурно-просвітницьке товариство “Обрій” – Мін- ська область, Мінський район, с. Колодищі; Гомельське міське культурно-просвітницьке товариство “Вер- ховина”; Могилівське міське культурно-просвітницьке товариство “Дні- про”; Вітебське міське культурно-просвітницьке товариство “Радис- лав”, а також хор “Ватра”. Крім цього у Білорусі зареєстровано чотири самостійні громад- ські об’єднання українців, а саме: Гродненське міське культурно-просвітницьке товариство укра- їнців “Барвінок”; Брестське міське культурно-просвітницьке товариство “Полісся”; Брестське міське культурно-просвітницьке товариство “Бере- гиня”; Мінське міське культурно-просвітницьке товариство “Центр української культури Січ”, за ініціативи якого організовано і про- ведено декілька фестивалів української пісні у Білорусі. Попри наявність достатньої кількості українських національ- но-культурних і освітніх товариств слід погодитися з думкою українських дослідників Трощинського В.П. і Шевченка А.А. що в цілому рівень забезпечення національно-культурних, ос- 24 вітніх та інформаційних потреб української діаспори у Білорусі залишається незадовільним [15, c. 230]. Актуальними є питання взаємообміну інформацією через відповідні агентства, пресу, радіо, телебачення України і Білорусі. У Білорусі фактично немає у продажу українських періодичних видань і книжок, а про політичне, економічне та культурне життя України українці Білорусі дізнаються переважно з російських передач та інформаційних блоків Бі-Бі-Сі у білоруському перекладі. Певний час між відповідними міністерствами України і Білорусі проводилися переговори про вирішення питань трансляції українських радіo й телепрограм на території Республіки Білорусь, а білоруських на території України, зокрема й про обмін радіо та телепрограмами між регіонами компактного проживання українців у Білорусі й білорусів в Україні. У цьому контексті погодимося з думкою, висловленою науковцями Трощинським В.П. і Шевченком А.А., що вирішення цих питань матиме безумовно позитивний вплив на збереження етнічної ідентичності, відродження української мови, культури і традицій української спільноти у Білорусі [15, c. 230]. Таким чином, у цілому підсумуємо, що українська спільнота Білорусі переживає складний період трансформації і при- стосування. На відміну від балтійських держав, в яких чисельність українського населення упродовж 1989-2000/2001 рр. значно зменшилася, українська спільнота Білорусі упродовж 1989-1999 рр. скоротилася лише на 19%. На нашу думку, дещо оптимістичніші демографічні показники серед українського населення Білорусі слід пов’язувати, передусім, з відносно незначним міграційним відтоком українців з Білорусі. На початок ХХІ століття з Білорусі майже припинилася еміграція українського населення, яка була активною у першій половині 1990-х рр. Натомість, з огляду на вікові особливості представників української етнічної групи, подальше скорочення чисельності української спільноти слід пов’язувати з її природнім зменшенням. Список використаних джерел та літератури 1. 80-летие отмечает сегодня украинская культурно-просветительская организация Брестчины // Агентство БелаПАН (Минск, Бєларусь). – 1998. – 28 ноября. 2. Белорусские регионы и угроза стабильности в государстве // Белорус- ская Деловая Газета (Минск). – 1997. – 4 августа. – №51. 25 3. В Беларуси стало больше белорусов // Народная газета (Минск, Бєла- русь).– 1999. – 28 декабря. – №254. 4. Всесоюзная перепись населения 1939 года. Национальный состав населения по республикам СССР. Белорусская ССР // http://demoscope.ru/ weekly/ssp/sng_nac_39.php?reg=3 5. Всесозная перепись населения 1959 года. Национальный состав насе- ления по республикам СССР. Белорусская ССР // http://demoscope.ru/weekly/ ssp/sng_nac_59.php?reg=3 6. Всесоюзная перепись населения 1970 года. Национальный состав населения по республикам СССР. Белорусская ССР // http://demoscope.ru/ weekly/ssp/sng_nac_70.php?reg=3 7. Всесоюзная перепись населения 1979 года. Национальный состав населения по республикам СССР. Белорусская ССР // http://demoscope.ru/ weekly/ssp/sng_nac_79.php?reg=3 8. Всесоюзная перепись населения 1989 года. Национальный состав населения по республикам СССР. Белорусская ССР // http://demoscope.ru/ weekly/ssp/sng_nac_89.php?reg=3 9. Громан Ш. Белоруссия теряет полпроцента населения в год // http:// www.languages-study.com/demography/belo.html 10. Громан Ш. За десять лет Белоруссия потеряла 567 тысяч жителей // http://www.languages-study.com/demography/belo.html 11. Марусик Т. Українці Берестейщини: минуле і сучасне // http://www. novamova.com.ua/htm/marusyk/marusyk_7.htm 12. Национальный состав населения Республики Беларусь и областей // http://babylon.iatp.by/nationalRegistry/1/index.html 13. Национальный состав населения СССР: По данным всесоюзной переписи населения 1989 г. Госкомстат СССР. – М.: Финансы и статистика. – 1991. – 159 с. 14. Плетюхов В.А. “Конституционные права русских и украинцев в Беларуси...” // Национальный институт Украинско-Российских отношений. – 2001. – 9 января. 15. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., Видавничий Дім “Альтернативи”, 1999. – 352 с. 16. Українські громади Білорусі. Інформаційно-довідниковий сайт посольства України в Республіці Білорусь // http://www.ukraine-emb.by/text/ obedinen.htm 17. Шахотько Л., Куделка Д. Этноязыковый состав населения Белорус- сии // http://www.demoscope.ru/weekly/2003/097/analit01.php 26 Vitaliy Makar Ukrainian community in the Republic of Belarus: analysis of social and cultural situation The article deals with the issues of Ukrainian minority in neighboring to Ukraine country as Belarus. The research provides us with information about Ukrainian group in this country and considerable attention is paid to socio-cultur- al development of this national minority. The article goes on to discuss the ethnic situation of Ukrainians in four regions in Belarus. Of great significance is the fact that Ukrainian national organization tries to keep their national identity, but it is difficult to do because of integration of the Ukrainian minority into Belarus title nation. There are also some problems relating to the financing of Ukrainian national organization by the Ukrainian state. Марія Пірен (Київ, Україна) Українська діаспора в Республіці Білорусь: реалії, проблеми В Україні донедавна термін “українська діаспора” сприймав- ся далеко не однозначно і був об’єктом гострих дискусій. Противники вживання цього терміну посилалися здебільшого на те, що поняття “діаспора” стосувалось і стосується винятково єв- реїв, і провадити тут якісь аналогії з українцями не зовсім право- мірно з наукового погляду [1, с. 97]. Проте це не зовсім правдиво тому, що першоосновою тако- го підходу була політична кон’юнктура. З проголошенням неза- лежності української держави ставлення до терміну “українська діаспора” значно змінилося. Уже в 80-х рр. у дев’ятому томі ЕУ з’явилася стаття під назвою “Українська діаспора”. Значним внеском у теоретичне осмислення соціологічних, істо- ричних, культурних та світоглядних проблем української діаспори у світі, та зокрема в Білорусі, стали праці вітчизняних дослідників В. Євтуха, В. Трощинського, А. Шевченко, В. Маркуся, Ф. Застав- ного, А. Попка та ін. З боку вчених Республіки Білорусь, які досліджують етнічні проблеми, зокрема й український етнос, для прикладу виділяємо 27 роботи: Курыловіч Г. Украінцы на Беларусі: разселение, шлюб, семя // Нацыянальныя меншасці Беларусі. – Брэст-Мінск, 1996; Билык А.Н., Уральский Ю.М. Законодательное обеспечение прав лиц, принадлежащих к национальным меньшинствам и его реа- лизация в Республике Беларусь // Этническая спульнасцы у Бела- русі: исторыя и сучаснасць. – Мн., 2001; Віннічэнка І. Украінцы Беларусі: становища і прспектывы этнічнай самоідентифікацыі // Нацыянальныя меншасці Беларусі. – Брэст-Мінск, 1996. Кніга 3; Карев Д. Украінцы Беларусі (Праблемы истарычнага суіснавання і узаемадзеяння) // Етносоциальные и конфесиональные процессы в трансформирующемся обществе. – Гродно, 2001 та ін. Щодо загального наукового підходу, то вже те, що діаспора є і самим своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську при- сутність у світі, є певним позитивом, тому що налагодження, роз- ширення й усіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним обов’язком перед Україною як істо- ричною батьківщиною всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних ці- лей. Зокрема це стосується використання інтелектуального, полі- тичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання за- рубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світо- вому співтоваристві та ін. У контексті даного дослідження йдеться про становлення та життєдіяльність діаспори в державі-сусіді України – Білорусі. Отже, факт існування української діаспори в сусідній та братній нам Білорусі урізноманітнює і збагачує присутність та вплив Укра- їни на розвиток всебічних культурних, наукових, економічних та політичних зв’язків. Свого часу, на жаль, вироблення системної та ціленаправле- ної державної політики щодо української діаспори не одразу ви- явилося пріоритетом державного будівництва. Лише через пев- ний час логіка та проблеми розвитку державотворчих процесів призвели до усвідомлення життєвої необхідності формування такої політики. В 1996 р. до Конституції України була включе- на ст. 12, де йдеться про те, що “Україна дбає про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами держави” [2]. Уперше ж завдання налагодження зв’язків та розвитку співро- бітництва між Україною й українською діаспорою, створення на- 28 дійного й ефективного механізму міжнародно-правового захисту інтересів зарубіжних українців, розв’язання комплексу їхнього духовно-культурного життя знайшли відображення в Державній програмі “Українська діаспора” на період до 2000 року [4]. Щодо висунутої нами проблеми, то українці в Білорусі про- живали протягом століть, ділили з білорусами успіхи, перешко- ди, вносили і вносять вагомий внесок у розвиток державотворчих процесів. На даний час, отримавши суверенітет та незалежність, Республіка Білорусь формує свою політику щодо етнічного від- родження національних меншин. Перші згадки про українців у Білорусі відносяться до ХІІ ст., мова може йти про цілі поселення в білоруському прикордонні. Як зазначає дослідник Т. Курілович у статті “Українці в Білорусі: роз- селення, шлюб, сім’я” – Білорусь не мала етнічно виражених меж з Україною, на півдні Білорусі завжди жили українці, а в Україні – білоруси. За першим офіційним переписом 1897 р. в Білорусі проживало 377.511 українців, з них в Гродненській області 96% [8, с. 79]. За даними перепису 1989 р. на території Білорусі проживало 291,0 тис. українців (2,9% від всього населення республіки). Найбільш компактно вони розселені в Гомельській (68 тис.) та Брестській (60 тис.) областях. Близько половини українців (45,4%) вважають укра- їнську мову своєю рідною. За даними цього ж перепису 16,4 тис. українців вільно володіють українською мовою [1, с. 228]. У зв’язку з тим, що населення Берестейщини в одних перепи- сах вважало себе українцями, в інших – білорусами, то дані про кількісний склад української діаспори в Білорусі в різні роки дуже відмінний, до речі так є і з представниками багатьох етносів у діа- спорах світу. Отже, за переписом 1897 р. більшість населення Берестейщи- ни була віднесена до українців (біля 400 тис.). Етнографи того часу констатували, що й частина деяких інших регіонів Білорусі можуть вважатися україномовними. Тому за розрахунками демо- графів, на середину ХХ століття на Берестейщині мала б мешка- ти значно більша частина українців – близько 1 млн. Але історія розпорядилася так, що політика в СРСР велась до зближення та злиття націй. Це й призвело до того, що радянський перепис 1959 р. зафік- сував лише 2,2% українців, а останній перепис, проведений уже в Республіці Білорусь 1999 р. – 3,8%, тобто неповні 60 тис. 29 Постає питання: як вийшло, що пропав отой мільйон укра- їнців? Чого їх тепер у 6 разів менше ніж навіть 100 років тому? Адже на білоруських територіях не було голодоморів, як в Україні, де за їх період Україна не дорахувала 11 млн. чоловік. Відповідь на дану тезу одна: жодна панівна влада, – а їх в історії українського та білоруського народів (особливо в Берестейському) окрузі було багато – не враховувала в своїй мовно-національній політиці рід- ної мови самого населення. Російська влада нав’язувала російську мову, польська – польську, а радянська – після приєднання в 1939 р. Берестейщини до Білоруської РСР – білоруську й російську. Ви- няток становить період 1917-1918 рр., коли край належав до Укра- їнської держави, де, як і в самій Україні, проводилась українізація – “прихід до себе”. На цей час можемо зауважити, що на Берестейщині діяло Това- риство “Просвіта”, яке проводило роботу з вивчення історії, гео- графії та традицій України. Цікаво, що з 1939 р., коли ця територія ввійшла до складу БРСР, місцеве населення Берестейщини стало називатися білорусами. При різних обставинах певна доля українського залишилася. На- приклад, у 1939 р. в Бересті (Бресті) працювала українська бі- бліотека, а в сільській місцевості – 127 хат-читалень “Просвіти”; у 1939-40 н/році діяло 49 українських шкіл [1, с.229]. У 1943 р. тільки у Берестейському окрузі було відкрито 159 українських шкіл, 2 технікуми, театр, видавалися дві українські газети [10]. У подальші роки діяльність українських культурно-освітніх закладів була згорнута. У перші повоєнні роки було закрито 58 українських шкіл, що їх створили самі більшовики в передво- єнний час на прохання місцевих людей. Ще один безперечний факт, коли в радянський період стали видавати посвідчення осо- би і паспорти, усіх поголовно в Берестейщині почали записувати білорусами. Цікаво висловився з цього приводу головний редактор журна- лу “Пам’ятки України” Олександр Рибалко: “Врешті, протягом ра- дянського часу українське питання на Берестейщині “розв’язано”. Замість українського мільйона нині є маса, так би мовити, пас- портних білорусів з невиразною національною свідомістю. Проте частина з них ще користується вдома, в побуті говірковою укра- їнською мовою, молодь же в умовах Білорусі, де в усіх сферах життя панує не білоруська, а переважно російська мова, “надціль зросійщується” [16]. 30 Зробимо маленьке порівняння зі Словаччиною: за офіційними даними українська меншина в Словаччині не налічує і 40 тис., вона теж має складні проблеми, зокрема з самоідентифікацією, але Словацька держава фінансує кілька її товариств, газет і часо- писів, наукові заклади, школи, музей, театр, радіо - і телепередачі [1, с. 199]. Нічого цього українці Берестейщини не мають. Останніми роками втрачено навіть те, що було здобуто громадськістю в середині 90-х рр. Тоді в краї діяли два товариства – Українське громадсько-культурне об’єднання і “Просвіта” Берестейщини ім. Т. Шевченка, виходили дві газети – “Голос Берестейщини” та “Берестейський край”. Газети закрилися, обидва товариства в 1999 р. не пройшли оголошену владою перереєстрацію і припинили свою діяльність. Стоїть питання про перереєстрацію “Просвіти”, але державні органи її й далі не реєструють. Чому? Відповідь проблемна. При Брестському університеті ім. Пушкіна кілька років існує спеціалізація з української мови. Виникає проблемне запитання: “Куди можуть піти випускники, якщо немає ні українських шкіл, ні класів, ні навіть оплачуваного державою факультативного викладання української мови?” Діє Асоціація українців Білорусі “Ватра”, яка об’єднує національно-культурні товариства, що функціонують у Мінську, Гомелі, Молодечному та Кобрині, їх тринадцять у Білорусі на даний час. З ініціативи асоціації в міській бібліотеці №20 Мінська відкрито український відділ, який став осередком гуртування української інтелігенції. В Мінську функціонує одна українська недільна школа №20. Україна надала допомогу в поповненні фондів бібліотеки новими виданнями історичної та художньої літератури, збірками українських пісень. Але це капля в морі. Щодо допомоги української держави своїм землякам, то питання є проблемним. З іншого боку: “Чи опікуються державні чиновники України, на яких покладені відповідні функції, нашими українськими братами у Республіці Білорусь?” Ні! Передусім має бути порушено питання про визнання українців Берестейщини автономною меншиною. Це проблема як для України, так і для Білорусі (для Білорусі це може свідчити про демократизацію життя національних меншин, а для України – не забути про своїх братів і надати їм всіляку підтримку). 31 Тепер, коли візьмемо офіційне видання Державного комітету в справах релігій і національностей Республіки Білорусь, то кар- тина не є кращою. Укладено міжнародні угоди, що передбачають забезпечення прав національних меншин. Ці угоди повинні ви- конуватися, причому з додержанням паритету. Тим більше, що Україна, згідно з ратифікованою Парламентом Хартією про мови меншин, взяла на себе захист білоруської мови в Україні. В той же час у Білорусі українська мова автохтонного населення Бе- рестейщини ігнорується. Думаю, що буде справедливо, коли вка- жу і на те, що українцями Білорусі ігнорується і білоруська мова. Проте для задоволення інформаційних потреб в Україні розгля- дається можливість трансляції на Білорусь деяких телеканалів, зокрема Першого Національного. Але, коли це стане реальністю, не знає ніхто. Приємно відзначити, що в Україні діє відділ білоруської кни- ги, де постійно продається література Республіки Білорусь. Це добре, бо навіть самі видавці зауважують, що там друкується ба- гато цікавих книг. У рамках заходів – “Книжковий сад – 2003”, його відкрито в “Міжрегіональній академії управління персона- лом” у м. Києві. Договірна база з питань забезпечення потреб національних меншин у Республіці Білорусь знаходиться в стадії розвитку. Під- писані відповідні угоди поки що з двома державами – Україною в 1999 р. і Молдовою – 1997 р. Українсько-білоруські взаємини регулюються базовим догово- ром між Україною і Республікою Білорусь “Про дружбу, добро- сусідство та співробітництво” від 1995 р. Усього укладено понад 150 двосторонніх угод, у тому числі 7 міждержавних, 1 міжпарла- ментська, 66 – міжурядових та 75 – міжвідомчих. Головні з них – про Державний кордон, про довгострокове еко- номічне співробітництво, про вільну торгівлю, про забезпечення прав національних меншин та ін. На основі аналізу законодавчої бази Республіки Білорусь мож- на зробити висновок, що теоретично вона дозволяє національним меншинам, у тому числі й українській, вирішувати питання щодо задоволення своїх потреб. Однак на практиці через обмежене фі- нансування та нерівномірність політичних відносин ці проблеми залишаються невирішеними. В політичній сфері двосторонні відносини розвиваються не- рівномірно, залежать від ступеня зрілості суспільств, розстанов- 32 ки політичних сил. Як відомо, Білорусь зорієнтована на створення Союзної держави з Росією та інтеграції в рамках Євразійського економічного співробітництва, а також Договору про колективну безпеку. Україна ж безпосередньо зорієнтована на Європейський Союз. Мусимо визнати, в контексті поставленої проблеми є і такі фак- тори, що входженню білоруських українців до українського куль- турного простору шкодять: недостатній рівень правдивих знань про Україну як з минулого, так і сучасного; несформованість інтелектуальної, професійної та політичної культури еліти українських товариств; втрата інтересу в частини білоруських українців до національ- них питань через соціальні проблеми на території своєї етнічної батьківщини; вплив світових тенденцій щодо спроб уніфікації, стандартиза- ції культур; спроби певних груп людей, політичних технологів відсу- нути українську культуру, мову з цивілізаційного простору та ін. Аналізуючи відносини та збіг інтересів України й Республіки Білорусь, можна відзначити, що позитивно на становище біло- руських українців буде впливати наступне: хороші добросусідські відносини; вміле становлення та реалізація взаємних економічних інтересів; взаємна підтримка у міжнародних організаціях; об’єднання зусиль у подоланні наслідків екологічного лиха на ЧАЕС; спільна робота з розвитку туристичної галузі; спільна боротьба зі злочинністю, наркобізнесом, тероризмом, нелегальною міграцією; в освіті – взаємне залучення громадян до навчання у вищих на- вчальних закладах, підтримка двосторонніх зв’язків між навчаль- ними закладами; проведення спільних науково-практичних кон- ференцій з науковцями Республіки Білорусь, проведення спільних досліджень, підготовка науково-методичної літератури, проведен- ня олімпіад та ін.; підтримання постійних зв’язків з організаціями і громадами української діаспори, обмін делегаціями, розширення контактів, надання меценатської і державної допомоги та ін.; 33 у сфері культури – широке використання можливостей сусід- ських регіонів, співпраця з художніми колективами та письмен- никами Республіки Білорусь в проведенні спільних заходів, пред- ставниками педколективів, з митцями, кінематографістами; удосконалення сфери консульських відносин щодо взаємних поїздок громадян, спрощення взаємодії з візових питань з треті- ми країнами, а також забезпечення прикордонних повсякденних контактів; реалізація заходів щодо інформування закордонних українців, передбачених національною програмою “Закордонне українство на період до 2005 року” та ін. Отже, на процеси етнічного відродження українців в Республі- ці Білорусь безпосередньо впливають політичні, правові, еконо- мічні, соціальні, гуманітарні та інші чинники. Вивчення проблем української діаспори в Республіці Білорусь дає підстави враховувати, що при співпраці мають переважати на- укова обґрунтованість, прогресивність, доцільність, системність, врахування змінності ситуації. В практичній діяльності слід роби- ти наголос на людський фактор, а не лише на особистісні стосунки, сприяти формуванню позитивних національних цінностей. Дуже важливою є фіксація надбань співпраці з закордонними українця- ми в літературних творах, наукових працях, публікаціях. Список використаних джерел та літератури 1. Трощанський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. Т.15. – К.: Видавничий Дім “Альтернативи”. – 1999. – 351 с. 2. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997. 3. Закон України “Про правовий статус закордонних українців” // Урядовий кур’єр. – 2004. – 3 квітня. 4. Указ Президента України “Про національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року” від 24 вересня 2001 р. №892/2001. 5. Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям” // Урядовий кур’єр. – 2005. – 11 лютого. 6. Євтух В.Б., Трощинський В.П., Попок А.А., Швачко О.В. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії. – К., 2003. 7. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення: Навчальний посібник // Б.Д. Лановик, М.В.Траф’як та ін.; За редакцією проф. Б.Д. Лановика. – Тернопіль: Чарівниця, 1999. – 512 с. 34 8. Вдовенко С.М. Закордонне українство в національному держа- вотворчому процесі: ідентифікація, організація, взаємовідносини: Монографія. – Чернігів, ЧДТУ, 2004. – 209 с. 9. Закон України “Про національні меншини”. Інформаційний бюлетень Міністерства України у справах національностей, міграції та культів. – 1995. - №12. – С.7-9. 10. Карев Д. Украінцы Беларусі (проблеми гістарычнага суіснування і узаемадзеяния) // Этносоциальные и конфесиональные процессы в трансформирующемся обществе. – Гродно, 2001. – С. 115-116. 11. Винниченко І. Українці Берестейщини, Підляшшя, Холмщини в першій половині ХХ століття: Хроніка подій. – К., 1997. – 288 с. 12. Бандаренка В.К., Піліпенка М.Ф., Чавкін І.І. Беларускі вытакі і етнічнае развіцце. – Мн.: Беларуская наука, 2001. 13. Малиновська О. Прикордонні міграції: характер, значення, шляхи оптимізації регулювання (на прикладі поїздок населення прикордоння у Білорусь). Вісн. НАДУ. – 2003. - №3. – С.458-464. 14. Постанова Кабінету Міністрів України “Про державну програму “Українська діаспора на період до 2005 року” від 22 січня 1996 р. №119 // Етнополітика в Україні: Документи і матеріали. – К., 1998. 15. Винниченко І.І. Українці в державах колишнього СРСР: історико- географічний нарис. – Житомир: редакційно-видавниче державне підприємство “Льонок”, 1992. – 164 с. 16. Минуле Берестейщини драматичне, нинішнє сумне, майбутнє безперспективне // http://novamova.com.ua/htm/marusyk/marusyk_10.htm Mariya Piren Ukrainian diaspora in the Republic of Belarus: reality and problems In this article the matter concerns Ukrainian diaspora in Byelorussia. The author discloses current state and problems of Byelorussian Ukrainians, in- forms on those societies and sunday schools which are the evidence of condi- tion of their national identification. On the basis of the analysis of legislative base of Byelorussia and Ukraine, it is possible to draw a conclusion, that theoretically all is safely; nevertheless, in practice there is a set of problems. Drawing generalizations, the author marks the factors which will bring a new jet to life of Ukrainians in Byelorussia and to familiarity between our peoples. 35 Ігор Буркут (Чернівці, Україна) Образ Білорусі та білорусів у буденній свідомості буковинців Для успішного розвитку відносин між країнами чимале значення має те, як сприймають один одного народи цих країн. В їхній свідомості це сприйняття може формуватися або на детальному знанні один одного, або ж на схематичних, спрощених уявах, тобто стереотипах. Останні можуть бути позитивні, нейтральні або негативні. У будь-якому випадку їхній вплив на динаміку взаємних контактів є помітним. Процес формування подібних стереотипів буває стихійним, але значно частіше він є цілеспрямованим. Активну роль у ньому беруть держава, політичні партії, громадські організації, церква. У сучасному суспільстві особливу роль у запровадження стереотипів сприйняття того чи іншого етносу в суспільну свідомість відіграють засоби масової інформації, починаючи від традиційної друкованої преси, і завершуючи таким сучасним засобом комунікації, як Інтернет. Необхідно детальніше зупинитися на тих чинниках, які впливають на формування образу сусідньої держави та її народу у громадян України. Найбільш дієвими з них є особисті регулярні відвідини Білорусі і підтримання постійних контактів з її громадянами. Власні спостереження і спілкування з представниками різних верств населення сусідньої країни дозволяють зрозуміти особливості їхнього повсякденного життя, побачити рівень розвитку і специфіку їхньої культури у всіх її проявах, порівняти умови життя у своїй країні з умовами, що існують у сусідній державі. Хоча кожен громадянин сприймає побачене і почуте через індивідуальні фільтри, обумовлені освітою, життєвим досвідом, політичними поглядами тощо, все ж власне знайомство з країною дозволяє сформувати об’єктивну уяву про неї. Менш об’єктивними є спогади про колишнє відвідування сусідньої країни, тоді ще БРСР, або більш-менш тривале проживання у ній. Наприклад, чимало буковинців у радянські часи проходило військову службу на території Білорусі або ж працювало там на промислових підприємствах, транспорті тощо. Їхня уява про Білорусь та білорусів у значній мірі формувалася на основі особистих вражень, хоча й віддалених від сучасності певним проміжком часу. 36 Далеко не завжди пам’ять зберігає найсуттєвіше, до того ж, з часом спомини набувають ностальгійного забарвлення. Та й умови життя на пострадянському просторі швидко змінюються і згадки про минуле все більше відрізняються від реалій сьогодення. Помітне падіння життєвого рівня громадян України в 90-ті рр. негативно позначилося на їхніх можливостях подорожувати, і напрямки виїзду за кордон у пострадянський період кардинально змінилися. Тому особисте знайомство з Білоруссю характерне скоріше для представників старшого або середнього покоління, а серед молоді все менше тих, хто знайомий з цією країною особисто. Існує ще один вид особистих вражень. Певний образ народу та його культури формується і при спілкуванні з представниками національної меншини, історично пов’язаної зі своєю материнською нацією. Вони виступають своєрідним містком між двома сусідніми народами і при умові активної культурницької діяльності можуть чимало зробити для популяризації надбань культури, знань про історію та сучасне життя материнської нації серед населення країни, де вони нині проживають. Дія подібних чинників найбільше відчувається у регіонах, що безпосередньо межують з сусідньою країною. Чернівецька область, яку за історичною традицією називають Буковиною, відділена від Білорусі відстанню у декілька сотень кілометрів. Правда, ще з радянського періоду існує досить тісний зв’язок між Чернівцями і Брестом, забезпечений регулярними транспортними маршрутами. Ними активно користується чимало буковинців і в наш час, виходячи з різних мотивів. Впродовж кільканадцяти років у Чернівцях функціонує Калинівський ринок, який певний час відносився до числа найбільших у Європі. Стійкою популярністю на ньому користуються товари широкого вжитку, які виробляються у Білорусі. Їх перевезенням і продажем займаються ті мешканці Чернівецької області, які мають постійні контакти з білоруськими партнерами і добре знайомі з сучасними реаліями сусідньої країни. Подібні зв’язки підтримує чимале число буковинців, для яких особисте спілкування є головним джерелом інформації про Білорусь. Звичайно, визначити кількісні параметри цієї частини населення практично неможливо, але, судячи по широкому розповсюдженню ними відомостей про сусідню країну серед населення Чернівецької області, число це чимале. 37 Втім, існують непрямі дані, котрі дають можливість оцінити кількість потенційних комунікаторів, зацікавлених у підтриманні тісних контактів з Білоруссю. До їхнього числа належать ті мешканці Чернівецької області, які народилися в Білорусі; громадяни Білорусі, що постійно проживають на території нашої області; нарешті – представники білоруської національної меншини на Буковині. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Чернівецькій області проживало 1.543 уродженці Білорусі, переважну більшість з яких складали етнічні білоруси [1, с. 43]. У відсотковому відношенні це близько 0,2 % всього населення Буковини. На постійне місце проживання з Білорусі у Чернівецьку область, за даними того ж джерела, переїхало 1.350 осіб [2, с.66]. До речі, у порівнянні з матеріалами останнього радянського перепису населення 1989 року, дане число значно скоротилося. Тоді число переселенців з Білорусі складало тут понад 2.600 чол., а кількість етнічних білорусів у Чернівецькій області досягала 2.864 чол. [3, с. 101, 106]. Нині в області проживає невелике число громадян Білорусі – у 2001 р. всього 54 особи [4, с. 10]. А населення Чернівецької області на 5 грудня 2001 р. становило 922,8 тис. осіб [5, с. 5]. На динаміку процесу помітного скорочення білорусів у демографічній структурі Чернівецької області вирішальний вплив здійснила соціально-економічна ситуація в Україні початку 90-х років ХХ ст. Різке падіння життєвого рівня переважної більшості населення спричинило швидке поширення еміграційних настроїв у суспільстві. Ситуація в Білорусі тоді виглядала більш стабільною і прогнозованою. По меншій мірі, її краще розуміли люди, сформовані радянською системою, і в їхньому середовищі виїзд до Білорусі здавався прийнятним варіантом покращення своїх справ. Крім повернення на етнічну батьківщину, частина вихідців з Білорусі виїжджала і до інших країн, що також позначалося на кількісному скороченні цієї категорії мешканців Чернівецької області. Ті ж білоруси, що залишилися на Буковині, активно включалися у нові процеси, які розгорталися у громадсько-політичному житті області та України в цілому. У роки незалежності України в Чернівецькій області було створено сприятливі умови для формування і розвитку товариств культури національних меншин. Одним з перших тут 38 було створено Товариство білоруської культури ім. Франциска Скорини у Чернівцях. Воно активно діяло на початку 90-х рр., знайомлячи буковинців з надбаннями білоруської культури. Але після зміни керівництва цієї організації у середині 90-х років його діяльність завмерла і нині практично непомітна. Такий стан, насамперед, пов’язаний з небажанням членів громади проявляти ініціативу в проведенні культурницьких акцій. Певна частина етнічних білорусів у Чернівецькій області бере участь в діяльності інших товариств національних культур. Взагалі асиміляційні процеси в цьому середовищі досить помітні. Якщо в радянські часи розповсюдженим явищем було ототожнення частини білорусів з російською культурою, то в останні півтора десятиліття серед білорусів – громадян України, почастішали факти добровільного обрання української етнічної самоідентифікації. Як правило, вони зустрічаються у змішаних білорусько-українських сім’ях. Помітна близькість мови, культури і навіть менталітету українців та білорусів сприяє розвиткові подібного явища. Історично між двома народами складалися доброзичливі стосунки і навіть стереотип білоруса, сформований у буденній свідомості українців, містить більше позитивних, ніж негативних рис. На загал білорусів уявляють як людей м’яких, неконфліктних, у певній мірі флегматичних. Українці наділяють своїх сусідів певними рисами, котрими деякі інші народи визначають сформований у своєму середовищі стереотип українця: наприклад, схильністю до фаталізму. У будь-якому випадку, історично сформованої упередженості щодо білорусів у буденній свідомості українців не існувало. У покоління буковинців, яке виросло в радянські часи, образ білорусів значною мірою створювався на основі офіційної міфології, що запроваджувалася в суспільну свідомість системою освіти та пропаганди, і закріплювалася повсякденною діяльністю ЗМІ. Тут особливо акцентувалася участь значної частини білорусів у партизанській боротьбі проти гітлерівських окупантів у роки війни. Відтак навіть більшість анекдотів про білорусів, що ходили серед буковинців, засновувалася на партизанській темі. А у 70-80-х роках в СРСР дуже популярною була білоруська музика, особливою народною любов’ю користувався вокально- інструментальний ансамбль „Песняры”. У буденній свідомості 39 багатьох українців улюблені білоруські пісні закріплювали позитивний образ народа-сусіда. У той же час, подібні симпатії не варто абсолютизувати – вони є плинними і змінюються під впливом різноманітних чинників, особливо соціально-економічних та, в меншій мірі, політичних. Соціологічні опитування, проведені в Україні на початку ХХІ століття, показали зростання ксенофобських настроїв серед її населення. Такі тенденції викликані, перш за все, низьким життєвим рівнем значної частини населення України, а також відображають загальну тенденцію, характерну для багатьох сучасних країн. Щорічний моніторинг, який проводить Інститут соціології НАНУ з 1994 р., засвідчує: в країні поглиблюється психологічне несприйняття людей інших національностей. Найменше такі настрої стосуються білорусів. Проте у 2002 р. 7% опитаних у ході чергового соціологічного дослідження громадян України заявило, що в жодному разі не допустило би білорусів у нашу країну. Для прикладу: арабів не допустило би 38% респондентів, афганців – 43%. У ролі туристів згодні бачити в Україні білорусів 22% опитаних. Навіть серед респондентів, які дотепер відчувають себе „громадянами Радянського Союзу”, 5% висловилось за недо- пущення білорусів в Україну взагалі і 22% – допущення лише у ролі туристів [6, с. 4]. Під час моніторингу опитується 1800 осіб у віці понад 18 років, які за статтю, віком, освітою, областю і типом поселення (місто/село) репрезентативно представляють доросле населення України. Шкала „соціальної дистанції” Богардуса нині постійно використовується в дослідженнях психологічного стану населення нашої країни. Дані засвідчують зростання ізоляціоніст- ських та ксенофобських настроїв в Україні. Підкреслимо – на- ведені цифри є загальноукраїнськими. Рівень етнічної толерант- ності буковинців за традицією лишається вищим від середнього по країні. Однак соціологічні опитування останніх років показу- ють деяке зниження толерантності і серед буковинців. Правда, на позитивне ставлення, навіть симпатію до білорусів воно майже не вплинуло. Глибинним джерелом такої симпатії є етнічна близь- кість двох слов’янських народів, спільні елементи їхньої культу- ри. Ці фактори виявилися сильнішими за політичну кон’юнктуру. А дію політичних чинників на формування образу Білорусі та бі- лорусів у свідомості буковинців ігнорувати не варто. 40 Своєрідне суперництво Лукашенка і Кучми, які одночасно у 1994 році прийшли до влади у своїх країнах, значним чином вплинуло на інформування української громадськості вітчизня- ними мас-медіа про події в Білорусі. Проурядові ЗМІ давали головним чином негативну інформацію, котра повинна була пе- реконати українських громадян, що їхня держава є справді де- мократичною, чим вигідно відрізняється від авторитарної Біло- русі. Натомість прокомуністичні видання проповідували інші оцінки: Білорусь, мовляв, на відміну від України має ефективну економіку і життєвий рівень білорусів помітно вищий, ніж ук- раїнців. Чималий вплив на українську аудиторію справляють і російські ЗМІ, яким належать значні сегменти українського інформаційного простору. Тому в комунікаційному процесі споживачі інформації мали чималий вибір і могли враховувати різні погляди на проблему. Особливістю інформаційного ринку України є велика роль на ньому регіональних засобів масової інформації. А регіональні телекомпанії та друковані видання Чернівецької області біло- руську тематику піднімають нечасто, не маючи власних корес- пондентів у цій державі. Але існує помітний інтерес до Білорусі серед буковинців, що й засвідчив певний резонанс, який викли- кали статті про неї в регіональних виданнях (наприклад, 7). Чи- тачі реагували емоційно, надсилаючи листи і телефонуючи в ре- дакцію, особливо ті, що висловлювали незгоду з позицією автора статей. Симптоматично, що читачів майже не цікавив російсь- ко-білоруський союз, котрий вони не сприймають політичною реальністю. І останнє. Попри асиміляційні тенденції, в середовищі буко- винських білорусів збереглося усвідомлення власного етнічно- го походження і надія на те, що через культурницькі організа- ції вони зможуть захистити свої національні права. Упродовж 30 червня – 8 липня 2004 р. співробітники кафедри політології та соціології ЧНУ і Регіонального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної вла- ди, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій проводили соціологічне опитування населення Чернівецької області. У відповідях на питання анкети 1,1% респондентів повідомили, що захисником своїх національних інтересів вважають Чернівецьке культурно- освітнє товариство білорусів. Відсоток цей, до речі, значно пе- 41 ревищує питому вагу білорусів в етнодемографічній структурі Чернівецької області. Підсумовуючи, підкреслимо: у буденній свідомості буковин- ців відсутній негативний стереотип білорусів. Сучасну Білорусь більшість краян сприймає як незалежну державу і розглядає її поза контекстом російсько-білоруського союзу. Ставлення до іс- нуючого в Білорусі політичного режиму неоднозначне і залежить, насамперед, від політичних симпатій та антипатій самих буковин- ців. У будь-якому випадку політична кон’юнктура не справляє ви- рішального впливу на образ Білорусі та білорусів, сформований у буденній свідомості буковинців. Список використаних джерел та літератури 1. Населення Чернівецької області за громадянством, місцем народжен- ня та його міграція (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). – Чернівці: Обласне управління статистики, 2004. 2. Там же. 3. Географія Чернівецької області. – Чернівці, 1993. 4. Населення Чернівецької області за громадянством, місцем народження та його міграція. 5. Чисельність та територіальне розміщення населення Чернівецької області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). – Чернівці: Обласне управління статистики, 2003. 6. Кириченко И., Панина Н. Особенности национальной толерант- ности в Украине //Зеркало недели. – 2002. – 31 августа. 7. Буркут І. Звичайний „лукашизм” //Молодий буковинець. – 1997. – 29 серпня, 3 вересня, 10 вересня. Ihor Burkut Image of Byelorussia and byelorussians in ordinary consciousness of bucovinians On the basis of data and information from the regional mass media and so- ciological surveys author came to the next conclusions. First of all, among the poliethnic population of Chernivtsi region positive attitudes towards Belarussians and Belarus are dominated. Cultural and economic relations and personal interac- tions are the most influential criteria’s of positive image formation on Belarus and Belarussians. Political criteria have the minimum influence. 42 Леонид Горизонтов (Москва, Россия) Украинско-белорусские исторические и историографические паралелли* У краинско-белорусские взаимоотношения исследованы зна- чительно меньше, чем взаимоотношения между многими другими парами соседей на востоке Европы. Гораздо больше на- писано об украинско-польских и белорусско-польских сюжетах, не говоря уже о сюжетах русско-польских. В последние годы рас- тет внимание к украинско-русским темам, со значительным отста- ванием, но все же изучается белорусско-русская проблематика. Украинско-белорусская оказалась на периферии научного инте- реса во всех странах, не исключая самих Украину и Белоруссию. Почему так происходит? Мы имеем дело со случаем, когда обоюдные влияния не были определяющими. Необходимы тонкие инструменты для осмысления взаимодействия не только близкородственных, но и на протяже- нии длительного времени лишенных «собственного» государства этносами. Дополнительные сложности привносит размытость «стыков», обширное этнокультурное пограничье, которое напоми- нало о себе при каждом геополитическом катаклизме в Новейшее время – последний раз после распада СССР, когда в Полесье обозна- чились новые подходы к определению региональной идентичности. Условием научно корректного сопоставления является не толь- ко выбор адекватных этой процедуре объектов, но и одинаково глубокое знакомство с ними. Между тем, редки специалисты, в равной степени свободно владеющие как украинским, так и бело- русским материалами. Не случайно, что последние «встречаются» преимущественно в коллективных работах, вовсе не обязательно компаративистски ориентированных. Потеря белорусского ком- понента в рассуждениях на общерусские темы наблюдалась уже в дореволюционный период: взаимно дополняли друг друга ве- ликорусское и малорусское начала, тогда как белорусы преиму- щественно виделись гибнущим народом. В польской оптике они зачастую растворялись в массе литвинов или русинов. * Работа выполнена в рамках Программы фундаментальных исследований Отделения историко- филологических наук РАН по проекту “Славяноведение в постсоветских социокультурных трансформациях России, Украины и Белоруссии: идеи, идентичности, научные стратегии”. 43 В то же время сопоставительное изучение истории Украины и Белоруссии принадлежит, на наш взгляд, к весьма перспективным направлениям научного поиска. Проведение такого рода соотне- сений представляется гораздо более предпочтительным, нежели обращение к эффектным западноевропейским параллелям. Важ- но повысить внимание к украинско-белорусскому историческому взаимодействию, выявляющему уникальные особенности каждой из сторон. Залогом успеха подобных штудий является следование мето- дологическому императиву системного подхода. Несомненно, восточнославянские этносы в своей совокупности и не в одном лишь генетическом плане образовывали достаточно устойчивую систему. При этом не следует абсолютизировать закрытости и ста- тичности данной системы, а также отдельных ее движущих сил. Так, речь должна идти не только об изучении влияния русского фактора на украинцев и белорусов, но и о формировании русской (в современном понимании этого слова) нации, которое совершен- но ошибочно считать только побочным продуктом неудачи проек- та, ориентированного на общерусское триединство. Думается, не стоит переоценивать ни масштабов западнорусского культурного воздействия на великороссов в ���������������������������������� XVII������������������������������ -����������������������������� XVIII������������������������ вв., ни степени близос- ти различных отраслей восточного славянства в XIX в., обратив внимание на отражение бытовавших представлений о России и русских в источниках имперского периода. Два обозначенные выше подхода – украинско-белорусское со- отнесение и учет общевосточнославянского контекста – легли в основу научной стратегии Отдела восточного славянства Институ- та славяноведения РАН, которым я руководил в 1999-2005 гг. и ряд коллективных тем которого продолжаю координировать поныне1. Эту же стратегию реализуют выходящий с 2003 г. ежегодник «Бе- лоруссия и Украина: история и культура» (изданы два тома, третий готов к печати – в нем будет помещена подробная информация о конференции в Черновцах) и многие исследовательских проекты, одни из которых уже завершены публикацией, другие находятся на завершающей стадии подготовки к печати, третьи разработаны концептуально и ожидают своего «запуска». В сравнительных украинско-белорусских исследованиях видное место принадлежит разработке широко понимаемой этнической проблематики и продиктованному предметом изуче- ния междисциплинарному подходу. Причины этому объяснять 44 не приходится: таковы безусловные приоритеты современной гуманитаристики. Как показывает опыт, только в комплексе, с учетом всех час- тей восточного славянства можно анализировать любой элемент его изменчивой во времени этногеографической номинации. Равным образом нельзя раскрыть механизм формирования этнических стереотипов и – шире – идентичностей, не держа в поле зрения целую группу народов. Исторические пути восточ- ного славянства, существовавшие альтернативы развития нельзя глубоко осмыслить, предавая забвению траекторию белорусов, их расхождение не только с поляками и русскими, но и с укра- инцами. Понимание этого, между прочим, продемонстрировал в своем классическом сочинении «Звичайна схема «руськоï» i������������������������������������������������������������� стор��������������������������������������������������������� i�������������������������������������������������������� ï й справа рац������������������������������������������ i����������������������������������������� онального укладу i����������������������� ������������������������ стор������������������� i������������������ ï Сх�������������� i������������� дного Словян- ства» М.С.Грушевский, которому позднее в качестве главы Цен- тральной Рады пришлось столкнуться с данной проблемой так- же в плоскости реальной политики. Не только не восторжествовало общерусское триединство, но и не состоялся ни один из возможных вариантов попарной консоли- дации восточнославянских народов. Альтернативы их этнического развития, в том числе перспектива складывания западнорусской этнической общности, давно стали предметом научных споров. Уже в отзыве Н.И.Костомарова на лекции М.О.Кояловича в 1864 г. употребление последним понятия «западно-русский народ» было подвергнуто критике. Костомаров решительно выступил против того, что Коялович «причисляет малороссийское и белорусское племя к особой группе западно-русского народа, в отличие от ве- ликорусского». Рецензент настаивал на большей близости велико- россов и белорусов, чем белорусов и малороссов2. Общепризнанным является опережающее развитие этнополитических и этнокультурных процессов у украинцев. Это наблюдалось во времена Речи Посполитой в XVII в. и Российской империи в XIX��������������������������������������������������� ������������������������������������������������������ в., это не раз обнаруживалось в XX���������������� ������������������ в. в ходе стро- ительства украинской и белорусской государственности. Вместе с тем фактом является и то, что украинский этнос оказывался не в состоянии увлечь в свою орбиту значительную массу населения белорусских земель. Общепринята роль казачества в становлении украинского этноса. Если казаки развернули борьбу за свои пра- ва, принадлежа Польской Короне, то для белорусов до XX века включительно важное значение сохраняла традиция Великого 45 княжества Литовского. Историческая Литва во многих отношени- ях оставалась реальностью. Проживание в составе одного государства не только способ- ствует ассимилирующему влиянию доминантного этноса (как стихийному, так и политически направляемому). Однако, увели- чивая взаимные контакты, а следовательно, наглядно обнаруживая различия, оно запускает также механизмы этнодифференциации. Оба процесса наблюдались после включения украинских и бело- русских земель в состав России. Во времена поздней Российской империи в Белоруссии не происходило той борьбы, которая велась на Украине с украино- фильством. Местное белорусское начало власти были в гораздо большей степени готовы поддерживать в противовес польской угрозе, чем малороссийское (хотя последнее по мере обострения русско-польского противостояния также могло получать префе- ренции в определенные периоды, при определенных обстоятель- ствах и в определенных регионах). “Белоруссии, – утверждал С.В.Максимов, обследовавший край в 1867-68 гг. по заданию Русского географического общества, – чужды намеренные стремления обособляться, казаться племенной особенностью и национальною исключительностью, хотя бы даже по приемам и убеждениям малороссов, казаков всех наименований, сибиря- ков и т.п.”3. Отметим, что украинско-белорусские соотнесения, выявляемые в источниках по изучаемым эпохам, особенно ценны для целей научной компаративистики. Плодотворно сравнивать развитие белорусского и украинского движений и вырабатываемые ими националистические концепты. Следует изучать украинские соответствия ряду феноменов этнокультурного и этнополитического развития Белоруссии, та- ким как литвинство, краевость, западнорусизм. После прихода к власти большевиков важной плоскостью соотнесения становят- ся проводимые ими украинизация и белорусизация, а также весь спектр социокультурных трансформаций советской эпохи. Нема- ло аналогий обнаруживается в судьбах Украины и Белоруссии в период мировых войн. Интересную картину дает сравнение про- цессов периода Перестройки и еще более существенно разошед- шихся путей постсоветского развития. Новая геополитическая ситуация обозначила проблемы восточнославянских диаспор, причем не только русских на Украине и в Белоруссии, но и укра- инцев и белорусов в России. 46 Весьма контрастный украинский и белорусский политичес- кий опыт является фактором серьезного взаимного влияния. Если «оранжевая революция» может служить образцом для белорус- ской оппозиции, то широким слоям украинского общества близка идея социально ориентированного государства: рейтинги бесс- менного белорусского президента на Украине весьма высоки, и в экспертном сообществе этой страны не без тревоги поговаривают об эффекте ее «белорусизации». Оба пути – украинский и бело- русский – обсуждаются применительно к будущему России ее по- литическим классом4. Говоря о неравномерности развития, полезно помнить, что ги- пертрофированная этничность в современном мире, изнемогаю- щим от груза конфликтности, не является безусловной ценностью и имеет привлекательную альтернативу в виде социокультурной толерантности. К тому же белорусское отставание относитель- ное – жители России и Украины также испытывали и испытывают немалые трудности в обретении идентичности. Многие аспекты бегло очерченной выше проблематики стали предметом обсуждения на «круглых столах», проведенных Отде- лом восточного славянства в 2001-2003 гг. с участием тридцати российских ученых, имеющих опыт работы в различных облас- тях гуманитарного знания (историки, культурологи, лингвисты), специалистов различного страноведческого профиля, знатоков отдельных исторических периодов, представителей академичес- кой и вузовской науки. Затрагивался широкий спектр политичес- кой, конфессиональной, культурной и языковой проблематики под углом зрения этнического развития восточного славянства. В хронологическом отношении «столы» охватывали отрезок с XVII в. по канун Второй мировой войны («Восточные славяне в XVII- XVIII вв.: этническое развитие и культурное взаимодействие», «Механизмы формирования украинской и белорусской наций в российском и общеславянском контексте (дореволюционный пе- риод)», «Государственно-политический фактор в развитии укра- инской и белорусской наций (первая треть XX в.)»). В конце 2004 г. материалы всех трех «круглых столов» были опубликованы от- дельной книгой5. Близкая им проблематика этнокультурного взаимодействия восточных славян в XVII-XVIII вв. сформировала тематический блок на Международном съезде славистов в Любляне (август 2003 г.), инициаторами которого выступили российские ученые6. Показа- 47 тельно, что она сильно перекликалась со сделанным на пленарном заседании съезда докладом итальянской славистки Д.Броджи Бер- кофф, принявшей участие и в работе тематического блока. В Любля- не состоялась презентация первого тома ежегодника «Белоруссия и Украина: история и культура». Общение на съезде имело определен- ное влияние и на оформление замысла конференции в Черновцах. Наряду с этнизацией и глобализацией, для современного мира в высшей степени характерна регионализация, интерес к которой существенно способствовал развитию исторического регионоведе- ния. Типология станет существенно содержательнее, если прини- мать во внимание не только некие абстрактно-усредненные украин- скую и белорусскую модели, но и региональные вариации каждой из них. По сложности своей региональной композиции Украина ближе к России, чем к достаточно компактной Белоруссии, и обре- менена серьезным конфликтным потенциалом межрегионального взаимодействия. Однако было бы недопустимым упрощением «на контрасте» считать Белоруссию абсолютно гомогенным простран- ством. И для ментальных карт ее жителей большое значение имеют представления о Западе и Востоке страны. Существуют различия более тонкие и дробные, благодаря которым не смешиваются, ска- жем, Брестская и Гродненская области, как на Западной Украине далеко не одно и то же Галичина, Буковина и Закарпатье. Региональная специфика формировалась в результате рас- членения как украинских, так и белорусских земель соседними государствами (Восточная Галиция при Габсбургах, Западная Белоруссия межвоенного периода и т.д.). Восточная Белоруссия своим своеобразием в немалой степени восходит ко временам первого раздела Речи Посполитой, вследствие которого часть белорусских земель оказалась недоступной для целенаправ- ленной полонизации последних десятилетий существования Польско-литовского государства. Нечто подобное происходило и с Украиной, бывшей гораздо дольше разделенной днепров- ским рубежом между Россией и Речью Посполитой: правобе- режная ее часть испытала существенную полонизацию, в то время как на левобережье исчезали следы польского присут- ствия. Каждому региону присущ неповторимый симбиоз этно- и социокультурных стихий. Можно, в частности, выстраивать региональную типологию славяно-еврейских отношений – их картина не была одинаковой даже в различных сегментах черты оседлости Российской империи. 48 Наиболее сложным оказался процесс «собирания земель» в украинском случае, неслучайно именно в украинском полити- ческом лексиконе особый смысл получило понятие соборности. Однако и в белорусском случае геополитическая проекция нацио- нальной идеи вступала в противоречие с представлениями соседей об их собственных идеальных отечествах7. Немалую роль наряду с геополитическими катаклизмами сыграли миграции. Северное Причерноморье стало Новороссией гораздо раньше того, как на- чало примерять не всегда удобные одежды Южной Украины. В период Первой мировой войны беженство на восток имело важное значение в формировании национального самосознания белору- сов. Украинцы и белорусы активно осваивали российские, в том числе зауральские, просторы. Региональная специфика обнаруживает себя также через отно- шение к идее Европы, цивилизационную (макрорегиональную) идентичность. Западная Украина позиционирует себя составной частью Центральной Европы, не желая идентифицироваться с Ев- ропой Восточной или даже Восточно-Центральной, подобно тому, как это делает, дистанцируясь от Балкан, постюгославская (в плю- сквамперфектуме – также габсбургская) Словения. В русле регионоведческих исследований в 2005 г. увидел свет сборник статей «Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе»8, специальные блоки исследований по региональ- ной проблематике публикуются в ежегодниках «Белоруссия и Украина: история и культура». Интереснейшие сопоставления может дать обращение к кон- фессиональной сфере. В Новое время происходила перекодировка идентичностей, в результате которой вероисповедная детерминан- та менялась на национальную. При этом нации современного типа формировались как на моно-, так и на поликонфессиональной основе. Следует признать, что все три восточнославянских народа консолидировались на конфессиональной основе в той или иной степени гетерогенной. Помимо официального православия, у ве- ликороссов большое распространение получило традиционно го- нимое старообрядчество, причем раскольники издавна находили прибежище за литовским рубежом – на белорусских и украинских землях. На этих последних значительную напряженность порож- дало призванное ее гасить греко-католичество. Униатство на укра- инских землях Российской империи удалось ликвидировать легче, чем на белорусских, но за ее пределами, в габсбургских владени- 49 ях, оно просуществовало гораздо дольше. Уроженец украинских земель Иосиф Семашко сравнивал «энергическое малороссийское племя» с белорусским в плане отношения к вере и церкви9. Укра- инское население оказалось восприимчивым к сектантству еван- гелических толков. После 1905 г. по западным окраинам России прокатилась волна обращений в католицизм. Ставившие во главу угла национальную идею будители, «стро- ители наций», апеллируя к народным низам, были вынуждены утверждать национальное начало на известном конфессиональ- ном основании. Истоки украинской политической мысли в XIX в. отмечены не только славянско-федералистской, но и религиоз- ной утопией. И много позднее Грушевский не видел перспектив для безрелигиозного национализма. Связь между национальной идентичностью и вероисповедными тяготениями ощутима и в постсоветский период, когда наблюдается рост религиозности на- селения и одновременно политизация церкви. Налицо различные результаты возрождения греко-католичества в восточнославян- ском ареале: так, в Белоруссии данный проект успеха не имел. Очевидные глубокие исторические корни у современной слож- нейшей конфессионально-церковной ситуации на Украине. Системный подход не только диктует необходимость учитывать взаимосвязи трех восточнославянских этносов, он побуждает расс- матривать их также в общеславянском и имперском измерениях, в которых реально осуществлялся транзит людей, идей и институ- тов. В этническом становлении украинцев и белорусов немалую, хотя опять-таки едва ли равнозначную, роль сыграли славянская идея и сложная система взаимоотношений с соседними славян- скими народами, с поляками в первую очередь. Обращают на себя внимание отличия в архитектонике украинско-польских и белорусско-польских отношений. В свою очередь, Русь (Ruś) и Литва играли различную роль в польской истории, в частности, перипетиях польского национального дви- жения. Поляки имели больший ресурс на белорусских землях, где их взаимодействие с белорусами происходило отчасти в условиях белорусско-литовского пограничья. Наследием прошлого в этом регионе являются белорусы-католики и протянувшийся вдоль белорусско-литовской границы этнически польский пояс10. Если избегать двойных стандартов в подходе к истории восточных славян, с одной стороны, и южных и западных славян, с другой, то парадигму национального возрождения следует ра- 50 спространить также на украинцев и белорусов, что, разумеется, не исключает обсуждения специфики восточнославянских сце- нариев развития. Именно в этом русле была задумана прошед- шая в июле 2006 г. в Праге конференция чешских и белорусских историков «Пути к национальному возрождению: белорусская и чешская модель»11. Примечательно, что название пражской конференции перекликается с заглавием выпущенного в 2004 г. Институтом славяноведения РАН тома материалов «круглых столов». Принимавший в ней участие М.Грох произвел диахро- ническое (стадиальное) сопоставление фазы «В» (периода на- растающей национальной агитации) у различных народов, в том числе белорусов. Учет украинских и белорусских реалий суще- ственно обогащает типологию национального возрождения, во- круг феномена которого немало споров как в российской, так и в зарубежной славистике. В то же время ошибочно интерпретировать Новую историю исключительно сквозь призму национального возрождения, ис- кусственно обособляя украинские и белорусские земли от тог- дашних государственно-политических образований или сугубо негативно трактуя эти последние, что свойственно современной украинской историографии. Не только на Украине, но и в Бело- руссии наблюдается падение интереса к имперской тематике, хотя ее популярность в мировом научном сообществе достигла свое- го пика. Права украинская исследовательница В.С.Шандра, ког- да пишет о невозможности изучения истории Украины XIX в. без учета реалий имперской государственности или руководствуясь «крикливым» антирусским восприятием последней12. Так называемый общерусский проект не являлся исключением в славянском мире, принадлежа к типологическому ряду мульти- славянских сценариев. Речь идет не только о конкурировавших с ним польских этноинтеграционных устремлениях, но и о других известных феноменах западно- и южнославянской истории. С немалыми трудностями сталкиваются в поиске эффективных научных стратегий российские исследователи. Изучение Украины и Белоруссии в рамках так называемой отечествен- ной (в сегодняшних условиях – преимущественно российской) истории ведет к потере специфики объекта и, в конечном сче- те, недостаточному вниманию к нему. Кроме того, украинские и белорусские земли пребывали также вне орбиты российской государственности. Вряд ли на стадии своего становления 51 украинистика и белорусистика в России органично впишутся в необъятный домен всеобщей истории, тем более что и те госу- дарства, подданными которых являлись украинцы и белорусы (Польша, Австро-Венгрия, Румыния, Чехословакия и др.) по тра- диции слабо представлены в ней. Лишь попадая в славянский и региональный ряд, украинский и белорусский материал может рассчитывать на адекватное сравнительное и, что немаловажно ввиду преобладания этнокультурной проблематики, междисци- плинарное изучение. К тому же славяноведение, традиционно выполняющее роль моста между отечествоведами и «всеобщни- ками», располагает кадрами, наиболее подготовленными (в том числе и в языковом плане) к изучению Украины и Белоруссии. Только предвзятые исследователи способны считать славянскую идею заведомо и неизменно враждебной формированию отдельных наций. Выступая в качестве зонтичной, на определенных этапах она не только поддерживала славян в их противостоянии несла- вянским стихиям, но и амортизировала межславянские противо- речия, вселяя, в частности, надежду на реализацию федералист- ской модели, предполагавшей более гармоничный тип отношений между родственными народами. Свое новое дыхание славянская идея (идея славянской взаимности) получает не только в услови- ях военной борьбы и блокового строительства, но и перед лицом жестких вызовов глобализации. По инициативе украинских коллег, в программу предстоя- щего в 2008 г. очередного Международного съезда славистов включен тематический блок «Славянская идея в XIX-XX веках: интеллектуальные поиски и политическое конструирование». Это позволит ученым из Украины, России, Белоруссии и Польши во время встречи в Македонии продолжить обсуждение, начатое ле- том 2005 г. в Донецке на специальной панели Международного конгресса украинистов. Говоря о сходствах и отличиях, необходимо (хотя часто и весь- ма сложно) оставаться на почве историзма, не преувеличивая и не преуменьшая ни того, ни другого начала. Между тем возникает ис- кушение восполнять слабую изученность отдельных сюжетов за счет параллелей, что умаляет национальную специфику и приводит к схематизму. Украинско-белорусские аналогии не должны подме- нять собой разработки конкретно-исторического материала. Следу- ет также различать действие общих закономерностей и результат прямого или косвенного влияния, уподобления, имитации. 52 Украинско-белорусские контакты не были одновекторными и бесконфликтными. Для их осмысления должны быть востребованы имагология, изучающая складывание и функцио- нирование этнических стереотипов (в том числе идентичностей- автостереотипов), и ментальная география, изучающая представ- ления о пространстве в его аксиологическом восприятии. Анализ постсоветских белорусских учебников по истории приводит к за- ключению, что из всех соседей Белоруссии образ Украины оказал- ся в наименьшей степени подвержен изменениям13. Помимо параллелей исторических, исключительно важны ис- ториографические соотнесения, с помощью которых мы подхо- дим к пониманию современного состояния науки в разных стра- нах и оценке возможностей международной кооперации ученых. Историко-научная проблематика заняла видное место в россий- ской украинистике и белорусистике и вызывает большой интерес у украинских и белорусских коллег, а также ученых из «дальнего» зарубежья. Это обусловлено, между прочим, прагматической по- требностью не только быть в курсе новейшей научной литературы, но и знать корни современных, нередко конфронтационных по отношению друг к другу, интерпретаций истории. Крупной акцией в этом плане стала международная конферен- ция «Государственная самостоятельность Украины и Белоруссии и основные тенденции освещения прошлого восточного славян- ства мировой наукой», проведенная Институтом славяноведения РАН и Российским государственным гуманитарным университе- том в сентябре 2004 г. Тезисы конференции, в которой приняли участие ученые из восьми стран, доступны в Интернете, планиру- ется издание ее материалов14. Обмен мнениями убедительно по- казал, что дефицит научной информации открывает простор для недобросовестных экспертов, готовых огульно и тенденциозно судить о состоянии науки в соседних странах. Совершенно оче- видно, что при всей полезности двусторонних и трехсторонних встреч, историко-научная проблематика требует широкого между- народного обсуждения. Этим же путем пошли украинские коллеги из Института исто- рии Украины НАНУ, проведя в декабре 2005 г. международную конференцию на тему «Образ другого в соседних историографи- ях: мифы, стереотипы, научные интерпретации». В Киеве мною была предпринята попытка обобщить накопленный опыт, обратив- шись к проблеме этноисториографических стереотипов. Речь шла 53 о важной и болезненной сфере взаимодействия так называемых национальных историографий, которые в условиях лавинообраз- ной национализации истории не только воспринимают присущие обществу этнические и исторические стереотипы, но и активно внедряют их в общественное сознание, сами, в свою очередь, ста- новясь объектами стереотипизации15. Глубоко символично, что у истоков собственно украинской и белорусской историографических традиций стояли М.С. Грушев- ский и М.В. Довнар-Запольский – воспитанники одного учителя, сознательно порвавшего со своей национальной средой поляка В.Б. Антоновича, профессора Университета св. Владимира в Кие- ве. Сопоставление «отцов» двух восточнославянских историогра- фий вызвало большой интерес на прошедшей в октябре 2006 г. в Киевском национальном университете им. Т.Г. Шевченко конфе- ренции, посвященной Грушевскому, научная и политическая де- ятельность которого в последние десять лет находилась также в поле зрения российских украинистов. Долгое время украинские и белорусские ученые вместе со своими российскими коллегами пребывали в советском плавильном котле, параллельно развивая в диссидентском самиздате и в эмиграции альтернативную истори- ографию, что в совокупности и определило стартовые возможнос- ти исторической науки после распада СССР16. Сегодня отнюдь не праздным является вопрос о том, должна ли белорусская историческая наука полностью повторить путь украинской со всеми свойственными последней издержками де- советизации. В среде самих украинских историков все громче звучат голоса критиков безудержной «национализации исто- рии», которые стремятся сформировать новое видение прошло- го, отличное как от официальной советской, так и от ставшей нормативной в постсоветский период историографии. Они не без оснований отмечают, что советский и постсоветский дискурсы обнаруживают сложную взаимосвязь. Констатируя неоднород- ность украинской и белорусской исторической науки, было бы преувеличением настаивать на сугубой конфронтационности сложившихся в них историографических ситуаций, которые, на наш взгляд, нельзя представлять как черно-белые, исключающие всякий синтез и диалог. Международное сотрудничество исто- риков может послужить фактором оздоровления обстановки не только в сфере отношений между соседями, но и в каждой из национальных «квартир». 54 Знаменательно, что Совместная российско-украинская ко- миссия историков впервые собралась в московском Институте всеобщей истории РАН в дни, когда на родине наших гостей развертывались получившие мировой резонанс события «оран- жевой революции». В перерывах между заседаниями российские участники слушали радио и смотрели Интернет, украинские – звонили по мобильным телефонам домой. Остро ощущалось, что наше профессиональное сотрудничество вплетено в сложные процессы взаимодействия соседних стран и само в определен- ной степени участвует в формировании исторической действи- тельности. Тогда, в ноябре 2004 г., обсуждались перспективные планы работы комиссии и в перечень координируемых ею тем был включен предложенный мной и поддержанный украински- ми коллегами историографический проект, посвященный судь- бам науки в постсоветский период. С украинской стороны ру- ководить проектом дал согласие Г.В. Касьянов. Думается, пора вернуться к этой инициативе, которая могла бы быть реализова- на в рамках совместной программы Российского гуманитарного научного фонда (РГНФ) и НАНУ. Благодаря совместной программе РГНФ и Белорусского республиканского фонда фундаментальных исследований в 2005-2006 гг. творческий коллектив из четырех российских и четырех белорусских ученых (руководитель с российской стороны – Л.Е.Горизонтов, с белорусской – А.В.Морозов) по- лучил возможность работать над историко-научной темой с выраженным социокультурным звучанием «Белорусисти- ка в российском и белорусском славяноведении конца XIX – середины XX в.: традиции и современность». В 2005 и 2006 гг. в Минске и Москве были проведены «круглый стол» и конфе- ренция, а на 2007 г. по итогам проекта запланировано издание в Вильнюсе сборника исследований и публикаций17. Весьма характерно, что в процессе изучения русско-белорусской тема- тики постоянно обнаруживались украинские аспекты, требо- вавшие специальных экскурсов, от которых участники проекта решили не отказываться. Отделение историко-филологических наук РАН поддержало очередной трехлетний (2006-2008 гг.) исследовательский проект группы сотрудников Института славяноведения «Славяноведе- ние в постсоветских социокультурных трансформациях России, Украины и Белоруссии: идеи, идентичности, научные стратегии» 55 (руководитель – М.А. Робинсон, основной разработчик – Л.Е. Го- ризонтов). Хотя по своему формату это не международный про- ект, успешное его осуществление едва ли возможно без участия украинских и белорусских коллег, причем не только в роли рес- пондентов, но и в качестве диспутантов и даже соавторов. Именно на трехсторонней основе в его рамках в Москве в ноябре 2006 г. был проведен «круглый стол». Развернутую информацию о со- стоявшемся обсуждении и проекте в целом предполагается опу- бликовать в №4 московского журнала «Славяноведение» за 2007 г., а также в славистических ежегодниках, выходящих в Киеве и Минске18. Таким образом, при самых различных формулировках тем и со- ставе участников коллективных проектов, практически любой из них, связанный с восточнославянской проблематикой, неизбежно превращается в российско-украинско-белорусский. За постсоветские годы накоплен немалый позитивный опыт сотрудничества в новых условиях, очевидны стали и препят- ствия на этом пути. В частности, негативно сказывается на ка- честве взаимодействия плохая координация работы внутри рос- сийского научного сообщества, которая, увы, дает о себе знать с завидным постоянством и особенно наглядно проявилась в связи с проведением последнего Международного конгресса украи- нистов. В данном случае импульс по оздоровлению сложивше- гося положения дел в немалой степени исходит от Международ- ной ассоциации украинистов, уже давно и все более настойчиво призывающей к активизации деятельности Российской ассоциа- ции украинистов. В целом же можно констатировать, что периодичность об- щения возрастает, ряд контактов удается выводить на уровень совместных исследовательских проектов. Будущее именно за этим форматом сотрудничества, способным обеспечить максимальную научную отдачу и достижение глубокого взаимопонимания. Чем более ученые будут свободны в выражении своих мыслей, чем лучшую материальную базу получит их взаимодействие, тем со- лиднее станут плоды кооперации. Украинско-белорусские параллели благодаря как чертам близ- кого сходства, так и отличиям в судьбах двух народов являются важным инструментом познания их прошлого. В настоящей ста- тье, разумеется, лишь частично получили освещение потенциал, сложности и контекст этих соотнесений. Роль российских специ- 56 алистов и российского материала в разработке соответствующих исторических пластов была проиллюстрирована рядом близких автору научных подходов и исследовательских начинаний. Список использованных источников и литературы 1 Горизонтов Л.Е. Отдел восточного славянства Института славяноведения РАН: возможности, результаты, планы // Белоруссия и Украина: история и культура. Ежегодник 2003. М., 2003. С.395-401; Горизонтов Л.Е. Украинистика в постсоветской России: опыт Отдела восточного славянства Института славяноведения РАН // Материалы VI Международного конгресса украинистов. Донецк. В печати. 2 ���������������������������������������������������������������� Костомаров Н.И. Русские инородцы. Исторические монографии и ис- следования. М., 1996. С.404-406, 412. 3 Максимов С.В. Собрание сочинений. Т.19. СПб., 1913. С.262. 4 См.: Горизонтов Л.Е. Беларусь: уроки государственной идеологии // www.dumaem.ru. 5 На путях становления украинской и белорусской наций: факторы, механизмы, соотнесения / Л.Е.Горизонтов. М., 2004. Вводная статья к книге: Горизонтов Л.Е. Исторические пути и перепутья восточных славян глазами российских ученых. 6 Восточные славяне в 17-18 вв. и некоторые проблемы историографического наследия // 13. Mednarodni slavistični kongres. Zbornik povzetkov. 2.del. Ljubljana, 2003. S.321-324. 7 Горизонтов Л.Е. Национальные идеи и их геополитические проекции (Восточная, Центральная и Юго-Восточная Европа) // Славяноведение. 2003. N2. 8 Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе / Л.Е.Горизонтов. М., 2005. Вводная статья к книге: Горизонтов Л.Е. Украина в зеркале регионалистики. 9 Записки Иосифа, митрополита Литовского. 1883. СПб., Т.1. С.50; Т.2. С.226-227. 10 Донских С.В. «Polski pas» как пример трансформации культурного центра в пограничье // Проблемы национального сознания польского населения на Беларуси. Материалы III Международной научной конференции. Гродно, 2005. С.45-63; Dylągowa H. Koniec Rzeczypospolitej. Granica wschodnia w świadomości Polaków XIX i XX wieku. Kilka refleksji historycznych // Przegląd Wschodni. Historia i współczesność Polaków na Wschodzie. 1992/93. T.II. Ze- szyt 4. S.915-919. 11 Cesty k národnímu obrození: bĕloruský a český model. Praha, 2006. 57 12 Український гуманiтарний огляд. Київ, 2002. Вип.8. С.160; Горизонтов Л.Е. Славянские народы и империи в долгом XIX������������������������� ���������������������������� веке. Размышления о век- торах исследований // Российское славяноведение в начале XXI века: задачи и перспективы развития. Материалы всероссийского совещания. М., 2005. С.115-129. 13 Сагановiч Г. Вобраз суседа ў беларускiх i ўкраiнскiх падручнiках па гiсторыi (1990-я гады) // XIII Мiжнародны з’езд славiстаў (Любляна, 2003). Даклады беларускай дэлегацыi. Мiнск, 2003. С.380-382. 14 Государственная самостоятельность Украины и Белоруссии и основные тенденции освещения прошлого восточного славянства мировой наукой // www.vostslavia.yandex.ru. См. также: Горизонтов Л.Е. Постсоветские нарративы национальных историй и общего прошлого восточных славян (Украина, Белоруссия, Россия) // История России. XX-XXI века. Программы спецкурсов. М., 2006. С.259-266. 15 Горизонтов Л.Е. Этноисториографические стереотипы: к постановке проблемы // Образ i������������������������������������������������������� �������������������������������������������������������� ншого в сус�������������������������������������������� i������������������������������������������� дн����������������������������������������� i���������������������������������������� х �������������������������������������� i������������������������������������� стор��������������������������������� i�������������������������������� ограф��������������������������� i�������������������������� ях: м��������������������� i�������������������� фи, стереотипи, нау- ковi iнтерпретацiї. Київ, 2007. В печати. См. также: Горизонтов Л.Е. Истори- ческое сознание и национальная идентификация в постсоветских Украине и Белоруссии. Тезисы к постановке проблемы // Национальное самосознание славянских народов в современном мире. М., 2004. С.31-39. 16 См.: Беларуская гiстарыяграфiя часоў БССР // Гiстарычны альманах. Гародня, 2004. Т.10. 17 Горизонтов Л.Е. Традиции белорусоведения. Российско-белорусский проект по истории науки // Славяноведение. 2006. №5. С.116-122. 18 Горизонтов Л.Е., Робинсон М.А. Славяноведение в восточнославянских странах перед вызовами современности. Информация о научном проекте // Славяноведение. 2007. №4. В печати. Leonid Gorizontov Ukrainian –BelArussian parallels of History and Historiography SUMMURY Analysis of the Ukrainian-Byelorussian parallels could be effective research tool, which helps to understand the processes of both countries’ historical devel- opment. It is true not only for the “pure” historical, but for cultural and political studies of these countries as well. Such an approach seems fruitful to trace the fate of humanities under the post-Soviet conditions. 58 Some similarities between countries however can be results of mutual influ- ences, stronger from the Ukrainian side, but also evident from the Byelorussian one. There is an essential risk to minimize the differences neglecting the local peculiarities. The proper balance between common and specific features makes it possible to reveal a background for mutual perception articulated in a set of im- ages, visions and stereotypes. While comparing, one has to remember that Ukraine and Byelorussia were the elements of more complicated systems on Eastern Slavic, all-Slavic, imperial and macro-regional levels. The combination of these circumstances created a number of alternatives in the fields of Nation and State-building, co-existing and competing identities. The mentioned above contexts, the great role of external factors deter- mined the transition and contradictory character of the countries under review. The article presents the experience of the Department of the Eastern Slavs of the Institute for Slavic Studies, the Russian Academy of Sciences during 1999-2005, discussing its major projects and some general prospects of research activity. The Ukrainian-Byelorussian historical parallels shape up a common ground for a promising international cooperation of scholars, who are to over- come however a number of significant obstacles. Марина Соколова (Минск, Беларусь) Сравнительная история против методологического национализма? «…ставить вопрос вместо того, чтобы давать неправильный ответ» Вальтер Зуцьбах1 С овременные белорусская и украинская историографии ха- рактеризуются стремлением переосмыслить место исто- рии в системе социальных и гуманитарных наук, ростом интере- са к современным философским и социологическим подходам, а также попытками реализовать задачи исторического синтеза – вписать национальные истории в региональный и общеевропей- 1 Зульцбах В. Основы образования политических партий (1921). М. 2006. С. 5. 59 ский контекст2. Серьезным препятствием для реализации таких проектов является партикуляристский национальный» нарра- тив3, основу которого составляет современная версия принципов классического историзма: тщательная критика источников, пре- небрежительное отношение к генерализирующим теориям4 и так называемй методологический национализм. Профессиональная историческая наука, дисциплинарное оформление которой при- шлось на середину XIX в., изучает, прежде всего, историю су- веренных (национальных) государств. Другими словами, в поле исторических исследований входят страны, границы которых оформились в рамках вестфальской системы (1648), версальской системы (1918), а также после второй мировой войны, краха ко- лониализма и распада СССР и других геополитических транс- формаций5. 2 См., например, Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVII–XX століть. Київ, 2002; Бандарэнка Н. Новы этап развіцця ўкраінскай гістарыяграфіі// БГА Снежань 2001Том 8 Сшытак 1–2 (14–15). С. 191–214. 3 Касьянов Г. Украина – 1990: «Бои за историю» // Новое литературное обозрение. 2007. № 83 <http://magazines.russ.ru/nlo/2007/83/ka8.html>; Kappeler А. The Rus- sian Empire and its Nationalities in Post-Soviet Historiographies // The Construction and Deconstruction of National Histories in Slavic Eurasia. Sapporo. 2002. P 35–53. А Миллер, в частности, отмечает: «Складывается парадоксальная ситуация, когда те исследователи на постсоветском пространстве, которые не работают в жанре национального нарратива, и в этом смысле составляют часть main-stream в мировом масштабе, являются маргиналами в собственных академических структурах, которые, в свою очередь, маргинальны по отношению к мировой историографии» Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. М., 2006. С. 18). 4 Такое пренебрежение проявляется не столько в отказе от теоретизирования как такового, сколько в произвольном и эклектичном использовании различных, часто взаимоисключающих, подходов в качестве теоретического контекста исследования. 5 В этой связи уместно вспомнить, что «средневековая Европа состояла из небольших пересекающихся сетей; ни один орган власти не управлял четко очерченной территорией или проживающими на ней людьми. Во всяком случае, территории меняли форму из поколения в поколение, поскольку монархи в эпоху раннего Средневековья часто делили свои владения между наследниками. Крестьяне могли испытывать чувство долга по отношению к местному сеньору, но не к далекому монарху. Даже если бы местный сеньор действительно проживал в этой местности, он почти наверняка не говорил бы на языке своих крестьян» (Биллиг М. Нации и языки //Логос. 2005 №4. С. 67–68). 60 Несмотря на то, что ряд исследователей осознаёт эпистемологи- ческие и эвристические ограничения такого подхода, для большой части белорусских и украинских историков, нация и национальное государство остаются, перефразируя К. Леви–Стросса (1956), «ну- левыми институтами»6, основная функция которых – легитимация существования «национальной историографии», а методологичес- кий национализм остается преобладающим подходом. В рамках этого подхода национальное государство (нация) трактуется и как «единое тело», и как единственно возможная и естественная грани- ца исследования. При этом влияние партикуляристских националь- ных нарративов на формирование методологической базы истори- ческой науки зачастую недооценивается, поскольку исследователи чаще всего не осознают, или воспринимают как само собой разуме- ющийся, «взгляд изнутри» на историю совей страны7. В настоящее время возможности «преодоления» методологи- ческого национализма являются темой многочисленных статей и исследований8. В мировой исторической науке данная проблема 6 Мочник Р. Субъект, который должен верить, и нация как нулевой институт// Критик и семиотика. 2001. Вып. 3–4. С. 33–66. 7 Автором термина «методологический национализм» считается британский социолог Э. Мартинс (Martins H. Time and Theory in Sociology// Approaches to Sociol- ogy: An Introduction to Major Trends in British Sociology. London. 1974. P. 248–294). Десятилетием позже этим термином воспользовался Энтони Смит, отмечая, что статистика и социальные исследования, основанные на использовании статистических данных, рассматривают национальное государство как естественную единицу анализа (Smith A. Nationalism and Social Theory// British Journal of Sociology. 1983. V. 34. P. 19– 38). Термин является противопоставлением так называемому «методологическому индивидуализму» (Вебер, Хайек, Поппер), определяющему индивидов (акторов, агентов) как рациональных, автономных и равноправных и выводящему свойства системы из свойств ее элементов (индивидов). Методологический индивидуализм, в свою очередь, сформировался в дискуссиях с социологическими теориями (Э.Дюркгейм), основанными на убеждении в том, что характеристиками индивидов можно пренебречь, что “социальные факты” обладают отдельным существованием и могут анализироваться независимо от индивидов, действия которых они определяют. Lessnoff M. The Structure of Social Science. A Philosophical Introduction. London. 1974; Lindblom L. The Changing Face of Methodological Individualism// Annual Review of Sociology. 2002. 479–492). 8 Wimmer А. Nationalist Exclusion and Ethnic Conflict: Shadows of Modernity. Cam- bridge, 2002; Beck U., Sznaider N. Unpacking cosmopolitanism for the social sciences: a research agenda // The British Journal of Sociology. 2002. N1, P. 1–23: Beck U. The Cosmo- politan Society and Its Enemies //Theory, Culture and Society. N1–2. P.17–44; Chernilo D. 61 была сформулирована в форме двух парадигматических вопро- сов: 1) как писать всемирную (транснациональную) историю и 2) возможна ли история одной страны9. Необходимо отметить, что, для постсоветской историографии, озабоченной «воссозданием» национальных историй, а также стремлением избавиться от «ро- димых пятен» исторического материализма, методологический национализм предполагает еще более ограниченные телеологи- ческие трактовки, сочетающиеся, как верно заметил А. Миллер с «неосознанным примордиализмом». В западной же традиции «национальное государство» (nation-state) – это, прежде всего, су- веренное государство: «совокупность институциональных форм управления, поддерживающих административную монополию над определенной территорией (границы), господство которых санкционировано законом и прямым контролем над средствами внутреннего и внешнего принуждения и насилия» 10, политичес- кий аппарат с верховной юрисдикцией в рамках отграниченного (demarcated) территориального пространства, обладающий моно- полией на принудительную власть и имеющий хотя бы минималь- ный уровень гражданской поддержки или лояльности11. То есть «культурный компонент» (в том числе и национальная культура, идентичность) имеет вторичное значение как средство обеспече- ния лояльности граждан12. Чрезвычайно важно в этом контексте Social Theory’s Methodological Nationalism // European Journal of Social Theory. 2006. N. 1. P. 5–22; Wimmer A., Schiller N. Nationalism and Beyond.: Nation-State Build- ing, Migration and the Social Sciences// Global Networks. 2002. N2. P. 301–334; Wim- mer A., Schiller N. Methodological Nationalism and the Study of Migration// Archives of European Sociology. 2002. N 2. P. 217–240; Шпорлюк Р. Імперія та націï (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі). Київ, 2000. 9 Thelen D. The Nation and Beyond: Transnational Perspectives on United States His- tory // American Historical Review. 1999 N 3. P.965-976; Curthoys A., Lake M. Connected Worlds History in Transnational Perspective. 2006; Wallerstein I.Unthinking Social Sci- ence: The Limits of Nineteenth –Century Paradigms. New York, 1991; Хаген М. Имеет ли Украина историю?// Ab Imperio.2000. N1. СС. 40–45. 10 Giddens А. Social Theory and Modern Sociology. Oxford, 1987. Р. 171. 11 Held, D. The development of the modern state// Formations of Modernity. London, 1992. P. 87. См также Greenfeld L. Nationalism and Modernity// Social Research. 1996. N 8 (63) P. 9–10. 12 Интересно в этой связи отметить, что концепт «Volk» трактовался немецкими интеллектуалами конца XVIII как элемент будущего, когда «германский народ» (включая различные «нации»: австрийцев, баварцев, поляков, датчан) станет суверенным. Термин же Nationalstaat стал использоваться примерно с 1848 года, 62 не забывать, что понимание нации как «единой духовной общнос- ти», повышенное внимание к символике и национальным атрибу- там – это, прежде всего, продукт соперничества и конфронтации европейских государств в 1870-1918 годах. Именно в этот период активизируются усилия по ликвидации региональных, культур- ных и прочих различий в рамках модернизирующихся государств, а также формулируются концепции «национального суверените- та» и «национального самоопределения»13. когда стремление к восстановлению границ Германской конфедерации как наследницы Священной Римской империи вступило в конфликт с «этнической» национальностью (Woolf S. Introduction// Nationalism in Europe 1815 to present. New York, 1996. P. 14–15). 13 The National Question in Europe in Historical Context. Cambridge. 1993; Dyson К. The State Tradition in Western Europe. Oxford, 1980; Philpot D. Revolutions in Sovereignty: How Ideas Shaped Modern International Relations. Princeton, 2001; Katzenstaein P. (ed) The Culture of National Security: Norms and Identity in World Politics. New York, 1996; Wimmer A., Schiller N. Methodological Nationalism an Beyond: Nation – State Building, Migration and Social Sciences// Global Networks. 2002. N 2. P. 301–304. Необходимо также отметить, в основе понимания национального государства (nation state) лежало представление о суверенитете, осуществляемом правителем в определенных территориальных границах и по отношению к населению этой территории. В период французской и американской революций сформировалось также представление о нации как «политической ипостаси», народа – суверена (См. об этом подробнее: Бройи Дж. Подходы к исследованию национализма // Нации и национализм. М. 2004. С. 201– 234; Хабермас Ю. Европейское национальное государство // Нации и национализм. М., 2004.С. 365; 4; Seton-Watson H. Nations and States. An Enquiry into the Origins of Nation and the Politics of Nationalism. London, 1977; Connor W. A Nation is a Nation, is a State, is an Ethnic Group, is a... // Nationalism. Oxford, 1994. Р.38–45. Уместно вспомнить здесь и следующий пассаж М. Биллинга “Ретроспективно возникновение системы национальных государств может показаться неизбежным, но вряд ли можно признать неизбежность возникновения отдельных наций. Политическая карта менялась после каждой крупной европейской войны: карта, созданная в соответствии с Берлинским договором 1878 года, отличается от карты, созданной по Версальскому договору 1919 года, и, конечно, обе они отличаются от сегодняшней политической карты. Одни национальные государства подобно Польше меняют свои форму, размер и местоположение. Другие, на Балканах, появляются и исчезают, иногда появляясь вновь, а иногда нет. Валлерстайн отмечает, что немногие сегодняшние государства могут похвастаться тем, что им удалось сохранить свою административную целостность и географическое положение с 1450 года. Гипотетических возможностей море. Если бы силы на конкретных по лях сражений развернулись иначе, существовали ли бы сегодня другие нации и другие национальные идентичности?» (Биллинг М. Нации и языки //Логос. 2005. № 4. C. 75). 63 Белорусские и украинские историки зачастую склонны подчер- кивать именно «культурные» компоненты процесса формирования национального государства («от национальных движений к полно- стью сформировавшейся нации»14) и недооценивать «политичес- кую» составляющую15 («государство создает нацию, а не нация создает государство»), ссылаясь при этом на неоднократно под- вергавшуюся критике традицию противопоставления «западного» и «восточного» национализма, восходящую к работам Г. Кона16 и на тексты чешского теоретика М. Хроха17, теоретической базой ко- торых являются положения австро-марксизма, гегелевская теле- ология и разделение народов на исторические и неисторические, трансформировавшееся (в частности, через работы Т. Масарика) в тезис о специфике исторической судьбы «малых народов»18. Ме- тодологический национализм в таком контексте приобретает еще более «ограничительную» форму: 1) «история – это, в основном история государств и государство подобных единиц и институтов, а также идей, которые ведут к их созданию…В случае с истори- ей …малых народов, в которых государство и нация расходились, 14 Часть заглавия статьи М. Хроха (Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе // Нации и национализм. М., 2002. 121–145). 15 Последняя, как правило, выступает как цель и результат: обеспечение доминирующей позиции определенной «национальной общности» в рамках территории, на которую она имеет исторические, языковые, лингвистические «права»; обретение национальной независимости рассматривается как внутренне обусловленный телеологический процесс. 16 Kohn H. The idea of Nationalism. New York, 1945. Критику см. в: Nairn T. Faces of Nationalism. Janus Revisited.London-New York, 1997; Nation and Narration. London-New York. 2002;Notions of Nationalism. Budapest-London-New York, 1995; Greenfeld L. Na- tionalism and Modernity // Social Research. 1996. N. 8. 3–40. 17 Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. A Comparative Analy- sis of the Social Composition of Patriotic Groups Among the Smaller European Nations. Cambridge 1985. 18 Masaryk T. The Problem of Small Nations in the European Crisis//Seton-Watson R. W. Masaryk in England. London, 1943. P. 135–152; Masaryk T. Pangermanism and the Zone of Small Nations // New Europe. 1916. N 1. P. 271–277; Hayashi T. Masaryk’s ”Zone of Small Nations” in His Discourse during World War I // Regions in Central and Eastern Europe: Past and Present. Slavic Eurasian Studies. 2007. N.15. P. 3–21. Одним из немногих удачных примеров “отхода” от этой схемы явялется, на наш взгляд, сборник статей, написанных Р. Шпорлюком в 1970-х – 1990-х годах, изданный в Киеве в 2000 году под названием “Імперія та націï (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі)». 64 история длительное время была историей идей, которые вели к созданию государства и которые разрабатывали представители элит»; 2) «история как наука является территориализированным линеарным временем, которое базируется на письменных доку- ментах – источниках»19. Необходимо отметить, что данная ситуация обусловлена рядом внутридисциплинарных и внешних факторов. Среди внешних причин, безусловно, следует упомянуть как мобилизующее влия- ние национальных идеологий в борьбе с советской системой, так и необходимость формирования новых лояльностей в ставших независимыми бывших советских республиках20. Исследователи белорусской и украинской историографии 1990-х годов отмечают, что «вымывание» коммунистических символов из массового ис- торического сознания сопровождалось активными попытками за- местить их националистическими нарративами и мифами21, или, в терминологии М. Биллинга «изобретенными национальными непреложностями»22. Среди основных внутри – дисциплинарных факторов следует отметить «наследие» советской историографии и «познаватель- ные повороты» в мировой исторической науке. Так, националь- ный партикуляризм белорусской и украинской историографий 19 Потульницкий В. Українська та світова історична наука// Український історичний журнал. 2000. №3 С. 4. Чрезвычайно точно последствия такого подхода охарактеризовал украинский историк Я. Грицак: «Зведення явища модерного українства до “українськості”, зрозумілої в одвічних мовно-лінґвістичних термінах, дуже звужує розуміння українського історичного процессу… традиційна українська історіографія не в стані пояснити, звідки взявся феномен 1991 р. Бо якщо “етнолізувати” українську історію ХХ ст., то українська держава якщо мала б і виникнути, то лише в межах території між західним кордоном Української РСР та правим берегом Дніпра з додатком Чернігівської, Сумської і Полтавської областей” (Грицак Я. Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX–XX ст. Київ, 1996 <http://history. franko.lviv.ua/gryc_intro.htm>.) 20 Подробно об этом: Szporliuk R. (ed.) National Identity and Ethnicity in Russia and the States of New Eurasia.New York, 1994; Micgiel J. (ed.) State and Nation Building in East Central Europe. New York, 1996; Mungu-Pippidi A., Krastev I. (ed.) Nationalism after Communism. Lessons Learned. Budapest- New York. 2004. 21 Касьянов Г. Украина -1990: «Бои за историю»// Новое литературное обозрение. 2007. № 83 <http://magazines.russ.ru/nlo/2007/83/ka8.html>; Сагановіч Г. Дзесяць гадоў беларускай гістарыяграфіі //Беларускі гістарычны агляд. 2001.Т. 8. Сшытак 1–2 (14– 15) < http://www.lingvo.minsk.by/~bha/08/215.htm> 22 Биллинг М. Нации и языки//Логос. 2005 №4. С. 76–78. 65 стал одним из следствий «разделения труда» советского периода: исследователи «на местах» занимались преимущественно истори- ей в границах республики; в структуре академических институ- тов истории в некоторых случаях даже не было подразделений, занимавшихся так называемой «всеобщей историей» или методо- логическими и теоретическими проблемами исторического поз- нания23. Важно также отметить, что в рамках советской историог- рафии внимание исследователей концентрировалось не столько на политической (территориально-государственной) составляющей, сколько на культурном, этнографическом многообразии «братс- ких народов»24. С другой стороны, рост интереса к немарксист- ским парадигмам исторических исследований сопровождался активным усвоением «антропологических» и «лингвистических» перспектив в изучении истории. Например, именно в 1980–90-е годы национальная идентичность и прочие «культурные» элемен- ты нации оказались в центре научного социологического и исто- рического дискурсов25. Таким образом, как уже отмечалось выше, методологический национализм и исторические исследования, основанные на этом принципе, приобрели еще более ограниченные, “нормативные” черты26: в качестве основной единицы стала рассматриваться оп- ределенная национальная и/или этническая общность, претенду- ющая на доминирующую позицию в рамках той или иной терри- тории (чаще всего – в границах бывших советских республик). Чрезвычайно точной характеристикой современной ситуации в белорусской и украинской историографии в данном контексте является следующее высказывание А. Миллера: «национальные исторические нарративы, как правило, по-своему сочетают этни- ческий и территориальный подходы, то есть рассказ об истории 23 В результате, как отмечает Н. Бондаренко, «сложилась катастрофическая нехватка специалистов в этой области» (с. 213–214) 24 Критику таких концепций см., например, в: Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної українськоі нації ХIХ–ХХ ст. Київ, 1996. 25 Greenfeld L. Nationalism and Modernity// Social Research. 1996. N 8 (63) P. 8; Mc- crone D. The Sociology of Nationalism: Tomorrow’s Ancestors. London, 1998; Hutchinson J. Re-Interpreting Cultural Nationalism // The Australian Journal of Politics and History. 1999. N 3. P. 392–409. 26 О нормативном и методологическом национализме см., например, Beck U. To- ward a New Critical Theory with a Cosmopolitan Intent// Constellations. 2003. N. 4. P. 453, 455, 456. 66 нации сочетается с рассказом о том, почему именно такая террито- рия ей принадлежит «по праву»27. Национальный нарратив, эклек- тически сочетающий как формационную (в марксистском стиле) и националистическую (в духе Гегеля и Г. фон Трейчке) телеоло- гию, так и идеологии борьбы классов и борьбы наций, «упорядо- ченный интеллектуалами и подготовленный через историческое образование и популярные тексты для восприятия обществом»28, стал, в сущности, основой современной трактовки истории, как в Беларуси, так и в Украине. В последнее десятилетие, однако, наблюдается и тенденция к переосмыслению описанных выше методологических принципов. Чрезвычайно ценным, с точки зрения преодоления описанного выше варианта «методологического национализма» является те- зис, выдвинутый чешским исследователем Миланом Главачкой о двух подходах к истории формирования наций в Центральной и Восточной Европе в �������������������������������������������� XIX����������������������������������������� в. (на примере Чехии 1790–1848 гг). Тра- диционная трактовка, по его мнению, концентрируется на изуче- нии возникновения и развития национального движения, истории национальных идей, оформления письменного национального языка и т.п.. “Неклассический” вариант исследует, прежде всего, социально-политические факторы (унификацию, секуляризацию, бюрократизацию и т.п.) в процессе перехода от абсолютизма – к конституционализму; от подданства – к гражданству; от традици- онного (аграрного) общества – к промышленному) 29. Стремление выйти за пределы национальных нарративов ре- ализуется в проектах исследования империй и регионов, постко- лониальных исследований и исследования пограничья30, в рамках которых широко используются сравнительно-исторические подхо- 27 Миллер А.. Империя Романовых и национализм. М., 2006 С.18. 28 Касьянов Г. Украина -1990: «Бои за историю»// Новое литературное обозрение. 2007. № 83 <http://magazines.russ.ru/nlo/2007/83/ka8.html>; Kappeler А. The Russian Empire and its Nationalities in Post-Soviet Historiographies // The Construction and De- construction of National Histories in Slavic Eurasia. Sapporo. 2002. P 35–53; Кирчанов М. Болгаро-македонская полемика в 1990-е годы. Воронеж. 2007. 29 Hlavačka, М. Návrh koncepce českých dějin předbřeznovè doby (1790–1848)// Сesty k národnímu obrozeni:bělorusky a cěsky model. Praga. 2006..S. 100–101. 30 Шпорлюк Р. Імперія та націі (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі). Київ 2000; Yekelchyk S. The Body and National Myth // Australian Slavonic and East European Studies. 1993. No. 2. P. 31–59; Екельчик С. О трансконтинентальном путешествии и постколониальном воображении: взгляд в прошлое из 2006 года на 67 ды 31, которые и представляют собой одну из возможных альтерна- тиву методологическому национализму32. С сожалением, однако, приходится отметить, что так называемое «контролируемое срав- нение» находится на периферии исторической науки. Игнорируя тот факт, что «наличие сравнительного рассмотрения отдельных фактов в историческом исследовании ещё не свидетельствует о “Человеческое тело и национальную мифологию”// Ab Imperio. 2006 №3 <http:// abimperio.net/scgi-bin/aishow.pl?state=showa&idart=1663&idlang=2&Code=>; После империи: исследования восточноевропейского Пограничья. Вильнюс. 2005; Шандра B. Київське генерал-губернаторство (1832–1914). Київ, 1999; Ее же. Малоросійське генерал-губернаторство 1802–1856. Функції, структура, архів. Київ, 2001; Мацузато К. Ядро или периферия империи? Генерал-губернаторство и малороссийская идентичность // Ab Imperio. 2002. № 2. С. 605–615. Бандарэнка Н. Новы этап развіцця ўкраінскай гістарыяграфіі// Беларускі гістарычны агляд. 2001. Т. 8. Сш. 1–2 (14–15). СС. 202–203; Исследования империй (империология), по мнению некоторых исследователей включают и проблематику пограничьья (См., например, Мацузато К. Российская “империология” и региональные исследования (впечатления от Берлинского конгресса ICCEES “Имперский поворот” на VII Конгрессе Международного Совета по центрально- и восточноевропейским исследованиям, Берлин, июль 2005 г.// Ab Im- perio. 2005. N3 <http://abimperio.net/scgi-bin/aishow.pl?state=showa&idart=1386&idlang =2&Code=>). 31 Rudnytsky I. Essays in Modern Ukrainian History... Р. 25, 395; Laitin D., Petetersen R., and Slocum J.W. Language and the State: Russia and the Soviet Union in Comparative Perspective // Alexander J. Motyl (ed.) Thinking Theoretically About Soviet Nationalities. History and Comparison in the Study of the USSR. New York, 1992. P. 129–130; Kappeler A. Die ukrainische Nationalbewegung im Russischen Reich und in Galicien: Ein Vergleich // Heiner Timmermann (Hrsg.) Entwicklung der Nationalbewegun-gen in Europe 1850–1914. Berlin,. 1998. S. 195–196; Миллер А., Репринцев В., Флоря Б. (ред.). Россия–Украина: история взаимоотношений. М., 1997; Пасько І., Пасько Я.І. Громадянське суспільство і національна ідея. (Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси). Донецьк, 1999; Білоусько О.,.Киридон А., Киридон П.,.Кравченко П. Історія України (компаративні нариси). Полтава, 2002. 32 В статье «К сравнительной истории европейских обществ» (1928 г.) М. Блок отмечал, что границы современных государств не могут служить удобной рамой для изучения институтов прошлого. «Если, мы хотим выбраться, наконец, за пределы искусственных построений, – писал он, – нам придется найти для каждого аспекта общественной жизни Европы в различные ее моменты его собственные географические рамки, заданные не извне, а изнутри» (Блок М. К сравнительной истории европейских обществ// Одиссей. 2001. С. 85–87. См. Также: Sluga G. The Nation and the Com- parative Imagination// Comparison and History: Europe in Cross-National Perspective. New York, 2004. P. 103–114; Американский исследователь Дж. Фредриксон предло- жил определить сравнительную историю как исследование, основная цель которого – 68 «компаративности» его методологии»33, историки зачастую огра- ничиваются «сличением явлений, существовавших по разные сто- роны государственной или национальной границы» 34. Именно на таком сличении построена статья М. Нордберга и Т. Кузё «Историческое наследие и национальное самосознание в Беларуси и Украине. Сравнительный анализ»35. Произвольным, несмотря на попытку выделения переменных36 в рамках двух ис- торических примеров (cases) – «белорусского национального дела» в первое и в последнее десятилетие ХХ века, – представляется и сравнение в статье Я. Запрудника “Белорусский век: сравнительная перспектива”37. Неудивительно поэтому, что авторы обеих статей приходят к банальным (и при этом противоречивым) выводам. Я. Запрудник заключает, что “основной тенденцией двадцатого столе- тия был рост атрибутов белорусской нации и государственности”, в обществе углубляется понимание того, что “экономическое бла- систематическое сравнение процессов или институтов в двух или более обществах, выходящее за пределы традиционной географической специализации (Frederickson G. Comparative History// The Past Before Us: Contemporary Historical Writing in the Unit- ed States. New York, 1980. P. 458; Рэймонд Грю отмечал, что сравнение в различных культурных контекстах обладает гораздо большей эвристической ценностью, чем сравнение похожих ситуаций (Grew R. The Comparative Weakness of American His- tory// Journal of Inter- disciplinary History. 1985 V. XVI. Р. 95. Одна из программ такого сравнения представлена Р. Келли (Kelley R. Comparing the Incomparable: Politics and Ideas in the United States and the Soviet Union // Comparative Studies in Society and Histor. 1984. V. XXVI. P. 672–708. 33 Тюпа В.И. Историческая реальность и проблемы современной компаративистики. – М., 2002. С.7. 34 Блок М. К сравнительной истории европейских обществ// Одиссей. 2001. С. 66. 35 Нордбэрг М., Кузё Т. Гістарычная спадчына і нацыянальная самасвядомасць у Беларусі і Ўкраіне. Параўнальны аналіз// ARCHE. 2001. № 5 <http://arche.bymedia. net/2001-5/num501.html>. Авторы сравнивают, территорию, границы и роль столиц, религию, диссидентство, национал-коммунизм, роль личностей, «экономическую трансформацию и энергетическую зависимость». 36 Автор перечисляет следующие «показатели» сравнения: политический статус страны, социальная структура общества, национально сознательная интеллигенция, уровень образования, язык и белорусская печать, политические партии и организации, пропагандирующие национальное дело (Запруднік Я. Беларускае (дваццатае) стагодзьдзе: параўнальная рэтраспектыва// Беларусіка. Albaruthenika. Нацыянальныя пытанні. Матэрыялы ІІ Міжнароднага кангрэса беларусістаў “Беларуская культура ў дыялоге цывілізацый”. Мінск 2000. Мінск, 2001. С. 121). 37 Там же, с. 126. 69 госостояние и культурные ценности могут оптимально развиваться только в независимом государстве с демократическим режимом”38. А М. Нордберг и Т. Кузе отмечают, что “с 1991 года политическое развитие Украины и Беларуси пошло в разных, во многих аспектах – диаметрально противоположных направлениях... будущее Укра- ины видится гарантированным, а будущее Беларуси неопределен- ным… Самый вероятный вариант – полунезависимая Беларусь» 39. Одна из причин такой ситуации – игнорирование нормализую- щего (с методологической точки зрения) потенциала социальных наук, основанное на сосуществование двух одинаково ошибочных предубеждений. Это, во-первых, убеждение в том, что неповто- римость и уникальность явлений истории исключает всякую воз- можность широких обобщений и адекватных сравнений или, в более мягком варианте, что формализованное сравнение приводит к игнорированию конкретного исторического контекста. Во-вто- рых, отождествление «неконтролируемого» сравнения и строгого применения компаративного метода. С этой точки зрения, отмеча- ет российский историк В. Любарский, вся история – сравнитель- ная, поскольку только один тип описания не может быть сведен к сравнению – указание пальцем на предмет: «Вот то!». Все ос- тальные типы описания подразумевают сопоставления объектов через их именование, отнесение к различным типам и категори- ям. В синтетической форме такая позиция принимает следующую форму: «уникальность объекта – не его объективное свойство, а результат операции сравнения» 40. В принципе с данным суждени- ем нельзя не согласиться. Однако его следствием часто становится уверенность историков в том, что они не нуждаются ни в каких специальных методах сравнительного анализа, место которого за- нимают «параллельные национальные нарративы» и декларации об «особом» историческом пути развития той или иной страны41. 38 Там же, с. 120–126. 39 Нордбэрг М., Кузё Т. Гістарычная спадчына і нацыянальная самасвядомасць у Беларусі і Ўкраіне. Параўнальны аналіз// ARCHE. 2001. № 5. <http://arche.bymedia. net/2001-5/num501.html> 40 Любарский Г. Морфология истории. М. 2000. С.11–12. 41 Подробный разбор такого случая см. в Kocka J. Assymetrical Historical Compar- ison: the case of the German Sonderweg //History and theory P.40–50. Между прочим, знакомство с этой статьёй, на наш взгляд, было бы чрезвычайно полезно тем белорусским историкам, которые неустанно выискивают причины «замедленного» процесса формирования белорусской нации. 70 Каковы же основные вызовы сравнительной истории как ана- литического проекта, способного компенсировать эвристические недостатки методологического национализма в исследованиях ис- тории формирования нации и/или национального государства? На наш взгляд, это, прежде всего, необходимость четкого оп- ределения теоретических и концептуальных основ анализа. Не- трудно убедиться в том, что многие белорусские и украинские историки, изучающие процессы формирования наций, (не всегда отдавая себе в этом отчет) опираются в своих работах на тео- рии модернизации. Об этом, прежде всего, свидетельствует тот факт, что наиболее часто цитируемыми авторами в текстах по истории названной выше проблемы являются К. Дойч, Э. Гелл- нер, Б. Андерсон и пр42. Естественно поэтому, что формирование нации и национального государства ставятся в зависимость от таких факторов, как уровень развития урбанизации, индустри- ализации, коммуникации, просвещения и т.п.43, которые и изби- раются исследователями в качестве «параметров сравнения»44. Однако, ощущая недостаточность перечисленных выше факто- ров, историки вводят новые категории, пренебрегая тем, что эти категории являются составляющими других теорий. Например, исследуя роль центров, взаимоотношения центра и периферии и т.п., историки используют элементы миро-системного анализа. При этом внимание исследователей может по-прежнему сосре- дотачиваться на событиях в пределах территориальных границ современных государств, что является с точки зрения данной 42 Правда, с сожалением приходится отметить, что исследователи редко обращаются к «основоположникам» теории модернизации, в частности, к работам С. Айзенштадата (Eisenstadt S. The Political Systems of Empires. New York, 1963; Eisenstadt S. Moderniza- tion: Protest and Change. Englewood Cliffs, 1966;Eisenstadt S. Tradition, Change, and Mo- dernity. New York, 1973; Eisenstadt S.N. Revolution and the Transformation of Societies. A Comparative Study of Civilizations. New York, 1978) и С. Блэка (Black C. The Dynamics of Modernization: A Study in Comparative History. New York, 1966). 43 Именно модернизационных подходы лежат в основе стремления Я. Грицака доказать «нормальность» украинской истории, несмотря на декларируемую автором задачу «сконфронтувати» украинский исторический материал XIX–XX вв. с новейшими теориями (Грицак Я. Нарис icтopiї Украіни. Формування модерноï українськоï націï XIX–XX ст. Киïв, 2000). 44 Терешкович П. Украинцы и белорусы: сравнительный анализ формирования нации на фоне Центральной и Восточной Европы XIX–XX вв. // Перекрестки. 2004. №1–2. С.10–32. 71 теории недопустимым45. И если традиционный исторический нарратив нисколько не страдает, а даже обогащается от введения новых «сюжетов», то корректный сравнительный анализ при та- ком эклектичном подходе вряд ли возможен46. Следующий момент – точная формулировка задач сравни- тельного анализа (причинное объяснение, выявление разли- чий, проверка гипотезы, демонстрация теории и т.п.) и на ос- новании этого – выбор сравнительной стратегии: ориентация на сравнение «исторических примеров» (case oriented) или существенных факторов (variable oriented)47. Важность точной формулировки задач сравнительного анализа историками, как правило, не осознается, а сами задачи редко дифференциру- ются. Так, например, С. Токць статью, представляющую собой 45 So A.Y. Social Change and Development: Modernization, Dependancy, and World- System Theories. California, 1990; Shanon Th. An Introduction to the World-System Per- spective. Boulder, 1989; см. также главу «Взлет и грядущее падение миросистменого анализа» в книге: Валлерстайн И. Конец знакомого мира. Социология ХХI века. М., 2004. С.257–269. 46 Vision and Method in Historical Sociology. Cambridge, 1984; Comparison and His- tory: Europe in Cross-National Perspective. New York, 2004; Kocka J. Comparison and Be- yond History and Theory. 2003N3. P.39–44. 47 Подробно об этой методологии см.: Ragin Ch. The Comparative Method: Moving Be- yond Qualitative and Quantitative Strategies.University of California Press.1989. Историкам также было бы небезынтересно ознакомиться и с другими типологиями сравнительного анализа. В книге «Социальные революции в современном мире», опубликованной в 1994 г., на основе анализа вышедших к этому времени сравнительно-исторических исследований Т. Скочпол выявляет и описывает четыре типа сравнительных процедур: макрокаузальный анализ и проверка гипотез (пример – Moore B. Social Origins of Dic- tatorship and Democracy. Boston, 1966); параллельная демонстрация теории [пример – Paige M. Agrarian Revolution: Social Movements and Export Agriculture in the Underdevel- oped World. New York, 1975); контраст контекстов (пример – Bendix R. Nation-Building and Citizenship, Studies of our changing Social Order. New Yorky, 1964). По мнению Ч. Тилли, исторические сравнения макро-структур и процессов могут подразделяться на четыре категории: индивидуализирующие, универсальные, отграничивающие (encom- passing) сравнения и сравнения, направленные на выявление вариативности (variation finding) (Tilly Ch. Big Structures, Large Processes, Huge Comparisons. New York, 1989). М. Мандельбаум выделяет следующие методологические приемы: сравнение разных стадий эволюции; генетическое сравнение (поиск сходства на основе прослеживания общих корней, происхождения), а также сравнение по аналогии, которое подразделяется на феноменологию (прямое описание) и аналитику (внутренне сходство) (Mandelbaum М. Some forms and uses of comparative history // American studies international. 1980. № 2. СС. 19–34). 72 “параллельную демонстарцию теории”, называет «Белорусское национальное движение в ����������� XIX�������� – нач. ���������������������� XX�������������������� вв. в контексте на- циональных движений народов Центрально-Восточной Евро- пы»48. Хотя в данной ситуации корректнее было бы обозначить тему как «белорусское национальное движение в XIX – нач. XX������������������������������������������������������ вв. в контексте теоретических построений Ю. Хлебовчи- ка». Я. Запрудник, в цитировавшейся уже статье, декларирует намерение использовать «компаративный метод» и даже пере- числяет параметры («показатели») сравнения. Из текста статьи ясно, что он стремится выявить «основные тенденции развития государственности», сопоставляя ситуации начала и конца ХХ в Беларуси. Эти элементы – показатели, выявление тенденций и т.п. – обычно являются частью сравнения, направленного на тестирование гипотезы или демонстрации (подтверждение) теории. Однако автор так и не сообщает нам, в рамках какой теории формулировались предложенные им показатели49. По- добных примеров – множество50. Пытаясь выйти за рамки на- циональных историй при анализе формирования наций и госу- дарств в Украине и Беларуси, исследователи утверждают, что их задача сравнение «процессов» «в контексте» или «на фоне» процессов, происходивших в Европе. На самом же деле, в та- ких текстах явно прослеживается попытка построения теории среднего уровня51 или, по крайней мере, существенной коррек- 48 Токць С. Беларускі нацыянальны рух ХІХ – нач. ХХ ст. У кантэксце нацыянальных рухаў народаў Цэнтральна –Усходяй Еўропы// Беларусіка. Albaruthenika. Нацыянальныя пытанні. Матэрыялы ІІ Міжнароднага кангрэса беларусістаў “Беларуская культура ў дыялоге цывілізацый”. Мінск 2000. Мінск, 2001. СС. 68–76. 49 Запруднік Я. Беларускае (дваццатае) стагодзьдзе: параўнальная рэтраспектыва// Беларусіка. Albaruthenika. Нацыянальныя пытанні. Матэрыялы ІІ Міжнароднага кангрэса беларусістаў “Беларуская культура ў дыялоге цывілізацый”. Мінск 2000. Мінск, 2001. С. 121. 50 См. подробный анализ сравнительных белорусско-украинских исследований в Терешкович П. Украинцы и белорусы: сравнительный анализ формирования нации на фоне Центральной и Восточной Европы XIX–XX вв // Перекрестки. 2004. №1–2. С.10–32. 51 Radzik R. Między zbiorowoscią etniczną a wspołnotą narodową. Białorusini na tle przemian narodowych w Europie Środkowo-Wschodniei XIX stulecia Lublin, 2000. 25. Rodkiewicz W. Russian nationality policy in the Western Provinces of the Empire. 1863– 1905. Lublin, 1988. 52 Пасько І., Пасько Я. Громадянське суспільство і національна ідея. (Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси). Донецьк, 1999. 73 тировки известных авторам гипотез52. Следует также заметить, что последовательный анализ связи между результатами про- цесса и специфической конфигурацией определенных условий требует не только выявления этих условий в тех ситуациях, где мы имеем сходные результаты, но и демонстрации отсутствия их в тех ситуациях, где подобный результат (например, форми- рование нации или национального государства) не фиксируется (например, Карелия или народы Урала)53. Для того же, чтобы осуществить такой анализ, необходимо «разрушить» престав- ление о нации или национальном государстве как «едином теле», обладающем определенными характеристиками, выявив сложную конфигурацию акторов, условий, отношений, которые его формируют. Один из редких примеров корректного и осознанного срав- нительного анализа представляют собой статьи белорусского историка П. Терешковича, которые как раз и демонстрируют возможности преодоления «методологического национализма», в рамках которого за единицу сравнения (������������������� case��������������� ) обычно прини- маются государство или, в нашем случае, нация в целом. Так, в качестве примеров (������������������������������������������ cases������������������������������������� ) для сравнения по контрасту он пред- лагает проанализировать судьбы отдельных личностей – двух историков, учеников киевского профессора В. Антоновича, укра- инца М. Грушевского и белоруса М. Довнар-Запольского. В этой же статье исследователь упоминает еще один вариант сравнения имеющий не меньшую эвристическую ценность – сопоставле- ние публикаций украинских и белорусских фольклористов и эт- нографов для выявления и сравнения «масштабов артикуляции» этнического самосознания54. Не последнюю роль в преодолении “методологического наци- онализма” в значительной стпени может играть и так называемая 53 Подробное описание такой процедуры см. в Ragin Ch. The Comparative Meth- od: Moving Beyond Qualitative and Quantitative Strategies.University of California Press.1989. 54 Терешкович П. Украинцы и белорусы: сравнительный анализ формирования нации на фоне Центральной и Восточной Европы XIX–XX вв //Перекрестки. 2004. №1–2. С.10–32; Его же Терешкович П. Белорусы в контексте национального возрождения народов западного пограничья Российской империи на рубеже ХІХ–ХХ вв.// Cesty k národnímu obrozeni:bělorusky a cěsky model. Praga. 2006. S. 41–61. 55 Lorenz, Chris. Comparative Historiography: Problems and Perspectives // History and Theory. 1999. No.1.P.25–32. 74 компаративная историография55. Чрезвычайно плодотворной в этом отношении, на наш взгляд, является тезис В. Потульницкого о необходимости разрабатывать контекстуальное видение украин- ской истории – в рамках немецкой, турецкой, польской, еврейской и российской перспектив56. Одним из вариантов реализации такой идеи является серия публикаций в «Беларускім гістарычным аг- лядзе” об освещении истории Беларуси в иностранных учебниках по истории57. В целом же пока можно утверждать, что в белорусской и ук- раинской историографии сравнительная история остается слабо освоенной областью. Данная ситуация, порожденная как слабой разработанностью сравнительной истории, так и недостаточным вниманием историков к концептуальным основаниям и страте- гическим задачам исторического сравнения как такового, дикту- ет необходимость анализа, усвоения и последующей разработки «дисциплинарной матрицы» сравнительной истории, описываю- щей как её теоретические основания, так и прикладные аспекты. Последовательное же применение «контролируемого сравнения», на наш взгляд, может стать одной из возможных альтернатив «магнетизму традиционных методологий», и, в частности, мето- дологическому национализму в историографии. Marina Sokolova Comparative history versus methodological nationalism? The article discusses the issue of possible alternatives to the constraints of methodological nationalism, which remains an underlying principle in Belarusian and Ukrainian historiographic traditions. Methodological nationalism is under- stood as a presupposition that the nation-state is the natural and necessary form of society in modernity, that a particular nation is a constant unit of historical observation, and that the ���������������������������������������������������������������� task of building a viable national culture is seen as an ev- 56 Потульницький В. Українська та світова історична наука// Український історичний журнал. 2000.№1 С. 8–15. 57 Ластоўскі Г. Беларусь і беларусы ў расійскіх падручніках па гісторыі// Беларускі гістарычны агляд. 1998.Т.5. Сш 1(8) С.161–175; Партноў А. Беларусі і беларусы ва ўкраінскіх падручніках па гісторыі// Беларускі гістарычны агляд. 1998.Т.5. Сш 2(9) С. 434–438; Антонаў А. Беларусь і беларусы ў літоўскіх школьных падручніках па гісторыі// Беларускі гістарычны агляд. 2001. Т. 8. Сш 1–2 (14–15). С. 173–191 и др. 75 ident corollary to the other tasks of modernization (Chernilo D. Social Theory’s Methodological Nationalism // European Journal of Social Theory. 2006. N. 1. P. 5–22; Wimmer A., Schiller N. Nationalism and Beyond.: Nation-State Building, Migration and the Social Sciences// Global Networks. 2002. N2. P. 301–334; Wimmer A., Schiller N. Methodological Nationalism and the Study of Migration// Archives of European Sociology. 2002. N 2. P. 217–240). The legacies of soviet historiography, cognitive turns in the world historiography as well as pursuit of loyalty by new post –soviet power elites contributed to the situation when methodological nationalism in one of its narrowest versions has become on of the dominant approaches in historical writing in both countries. The author poses comparative approaches as an alternative to this dominant methodological position. Historical comparison is used, though in a limited way, in postcolonial studies, in connected histories and cultural transfer projects gaining more and more popularity in Belarusian and Ukrainian historiography. However, as the author clearly demonstrates, a “controlled comparison” is still a rare enterprise. In this context, it is crucial for the historians to understand and apply comparative logic in a systemic way, while going beyond and over national borders. Mid-level studies of cities, groups and industries, micro historical approaches to comparisons of, for instance, family traditions as well as “comparative incorporation” into macro historical processes will allow historians to identify and determine the salience of a variety of factors, new patterns of causations, and by that – deeper understanding of national history through its contextualization within the frameworks of the global and transnational history. Тарас Лупул (Чернівці, Україна) Концепт “етнічність” у формуванні політичної нації в Республіці Білорусь та Україні Н а початку ХХІ століття перед Україною та Білоруссю, постало величезне питання, – інтеграція різних етніч- них груп у колективний проект творення політичної нації, що має бути базована на українській та білоруській етнокультурі. Дана проблема потребує більших зусиль і нових підходів до її реалізації. 76 Досвід політологічної науки у сфері аналізу міжетнічних від- носин є унікальним і важливим з огляду, коли в сучасній Украї- ні нав’язується двомовність, а абстрактне “громадянство” є єди- ною основою для творення української політичної нації, така нав’язливість призводить вже навіть до некоректного наведення статистичних даних: “Будь-який українець (sic!) визнає, що укра- їнське суспільство багатоетнічне. Українці складaють лише (кур- сив наш – Т.Л.) 73% населення [1, с.334]” (Уточнимо – українці складають 72,2% за переписом 1989 року та 77,8% за переписом 2001 року). Складніша ситуація у білоруських сусідів, де росій- ською розмовляють 45-50%, а білоруською – менше 10% населен- ня Білорусі [1, c.357], що взагалі ставить під загрозу існування бі- лоруської нації та державного суверенітету як політико-правових принципів функціонування незалежної країни, як це з сумом кон- статують неупереджені дослідники [8, c.299]. Отже, маємо і практичне завдання: у сучасній Україні та Біло- русі розгорнулась значна боротьба за те, яку націю насправді бу- дують ці сусідні держави: чи на основі “етнічної серцевини” чи на ідеї “громадянського націоналізму”, тим більше, що ці концепції постійно протиставляються, а, отже, вивчення точності термінів, котрі б адекватно характеризували стан справ в етнонаціональній сфері обох держав дасть змогу врахувати при прийнятті правиль- них доленосних стратегічних державних рішень для творення адекватної моделі сучасної нації. Тому вкрай важливим є для нас аналіз оцінок зарубіжного до- свіду з пізнання категорії “етнічність” як наукового терміну та як дієвого суспільного фактору. У статті на снові політологічного дослідження ставиться завдання розглянути основні наявні парадигми сучасного ет- нічного розвитку. Крім того, автором здійснена спроба узагаль- нити певні досягнення зарубіжної політичної думки у сфері теоретичних аспектів етнічної проблематики. У ході вирішен- ня поставленого завдання було використано міждисциплінар- ний підхід, так як міжетнічні відносини – це переплетіння комплексу різноманітних взаємостосунків людей у соціально- економічній сфері, ідеології, політиці, культурі та релігії під впливом історичних, міграційних, географічних, побутових та психологічних факторів. Саме такий підхід, що використовує різні дисципліни, дає найбільшу результативність у досліджен- ні міжетнічних відносин. 77 При написанні статті використана сучасна закордонна літера- тура, яка з тих чи інших причин не була предметом спеціального вивчення у вітчизняній політології за поодинокими випадками [4]; [7]. У роботі проаналізовані деякі праці провідних зарубіжних по- літологів, етносоціологів, присвячені сучасним етнічним проце- сам, як теоретичного, так і конкретно-історичного характеру. Подібно до багатьох концептів, які отримали універсальне по- ширення в гуманітарних науках, а також у політичному та сус- пільствознавчому дискурсі, терміни, що використовуються для характеристики людських спільнот, – “нація”, “етнос” – відріз- няються багатозначністю і недостатньою строгістю. Зміст, який в них вкладається, варіюється у залежності від історичної епохи і наукової школи. До того ж визначення понять – процедура далеко не нейтральна: “у самому визначенні нації вже імпліцитно закла- дена її теорія [Цит. за: 11, с.172]”, стверджує французька дослід- ниця Д. Шнаппер. І, справді, етнічна термінологія не завжди набувала широкого поширення в літературі, поняття “етнічний” хоча і використову- валось у спеціальних дослідженнях, але у значенні, яке закріпи- лось за ним у побутовій мові, тобто “племінний”, “язичницький”. Російська дослідниця Е. Філіппова і тепер стверджує, що вказані прикметники є ідентифікаторами “нації”. “Нація у найбільш ран- ньому, примітивному (курсив наш – Т.Л.) значенні слова виражає ідею сім’ї, спорідненості, племені, так як має значення, близьке до того, яке сьогодні має слово “етнос” [11, с.173]”. Тут доводиться погодитись з дослідницею З. Чертіною, у тому, що “завжди існу- вала неясність відносно значення слів “нація” і “національність”, а це ускладнювалось плутаниною у вживанні цих слів чи з-боку офіційних організацій, науковців, укладачів словників чи побуто- вої лексики [9, c.11]”. Нижче ми намагатимемось простежити і уза- гальнити існуючі на сьогодні визначення ключового для нашого предмету поняття “етнічність”, звертаючи увагу як на його еволю- цію від моменту введення у науковий обіг і суспільно-політичний дискурс аж до наших днів, так і особливості її концептуалізації в сучасній політологічній науці. Розвиток політологічних досліджень у галузі етнічної пробле- матики отримав поштовх у кінці 1960-х - 1970-х роках, про що свідчить проведення численних конференцій, прийняття програм багатокультурності, видання великої кількості монографічних ви- дань та збірників і т.п. У науковий обіг надовго ввійшло поняття 78 “ethnicity”/етнічність. Категорія “етнічність”, введена в 1970-х ро- ках, стала основоположною і отримала широкий резонанс серед науковців. Але, що означав нововведений термін? У визначенні змісту даної категорії не має єдності і до сьогодні. У статті спе- ціально присвяченій концептуальному аналізу, її автор, – канад- ський соціолог українського походження В. Ісаїв розглянув 65 праць, пов’язаних з тим чи іншим аспектом етнічності, але тільки в 13 знайшов визначення терміну [15]. Низка авторів ототожнювали поняття “етнічність” з такими поняттями, як “етнічна група”, “етнічна ідентичність” [12]; [13]; [16]; [18]. Поряд з “етнічністю” широко вводились категорії “ет- нічний плюралізм”, “культурний плюралізм”; синонімами става- ли терміни “багатокультурність” і “різнорідність”, академічного вжитку набуло поняття “етнонцентризм” [17]. Різнобій в термінології помітили і на австралійському конти- ненті. Там, науковці, котрі намагаючись дослідити взаємозв’язoк термінів “етнічність”, “етнічна ідентичність” та “етнічна група”, зазначали: “відсутність концептуальної ясності цих термінів при- звело до того, що дослідники по-різному використовують їх зна- чення, а звідси і неспівпадіння стосовно того, чому етнічні групи, етнічність виникають, існують і зникають [18, р.412]”. Питання термінологічного апарату залишилось актуальним і у 1990-і роки про що свідчило проведення в липні 1990 року в Ірландії засідання “круглого столу”, ініціатором якого виступив дослідницький комітет з політики і етнічності при Міжнародній політичній асоціації [19]. Така невирішеність термінології слугувала і появі кількох мо- делей включеності етнічних груп у колективні національні про- екти. У політологічній теоретичній думці найбільші дебати роз- горнулись між прихильниками теорії асиміляції і прибічниками моделі “культурного плюралізму”. Саме ці концепції претендують на роль перспективних парадигм етнонаціонального розвитку, пропонують рецепти на майбутнє. В силу різноманітних причин, асиміляційна модель у свій час вважалася найбільш сприйнятливим ліберальним шляхом вирі- шення проблем етнонаціональних меншин для правлячих кіл цен- тралізованих бюрократичних держав. Американський соціолог з Чиказького університету Р. Парк вперше висунув модель чоти- рьохступеневого розвитку процесу міжетнічних взаємин у будь- якому поліетнічному суспільстві: контакти, конфлікти, пристосу- 79 вання та асиміляція [9, с.72]. Асиміляція, отже, є останнім етапом у циклі міжетнічної взаємодії. Саме школа Парка Р. заклала осно- ви так званого ліберального асиміляціонізму. Досягнення асиміля- ційних цілей покладалось на освітні системи, саме вони повинні стати основним механізмом у проведенні політики, направленої на асиміляцію етнічних груп, тим механізмом, який би дав свої результати у короткий термін. Інший спосіб асиміляції – зміша- ні шлюби. Як результат, певна кількість населення тієї чи іншої країни тобто, тих, які перебувають у етнічно змішаних шлюбах, втрачають зв’язок зі своєю етнічною групою і під час проведення опитувань та переписів, не можуть визначити своє етнічне похо- дження по “народу-предку” і називають таким, наприклад, етніч- не походження виключно за громадянством: “канадець”, “амери- канець” “австралієць” та ін. Проте загострення міжетнічних відносин у 1960-1970-х роках зробили сумнівними модель асиміляції: Іспанія з проблемами бас- ків, каталонців та галісійців; Швейцарія, де проявились ворожість до іноземних робітників і колізії стосунків між франкомовним та німецькомовним населенням Берна; Південний Тіроль, невдо- волений італійським пануванням; населення Бретані, що відчуло аналогічну участь у Франції; відродження валлійського та шот- ландського націоналізму на Британських островах; конфлікт у Північній Ірландії; гостре суперництво валлонів та фламандців у Бельгії; сепаратистські рухи частини чорного населення США, квебекська проблема в Канаді і т.д. Ці приклади свідчили про те, що ні тривалість існування тих чи інших держав, ні висока ступінь технологічної та економічної інтеграції не гарантують імунітет від етнічного партикуляризму. Отже, етнічні групи довели, що вони не є пережитками минулого, а виступають як нові форми соціального життя, здатні оновлюватись і модифікуватись. А значить було зро- блено висновок, що етнічні групи ніколи не зіллються і не сплав- ляться, що вони не тільки продовжують зберігати специфічні риси, особливості та стійкі традиції, але й істотно нарощують рівень ет- нічного самозбереження, чуттєво та бережно відносяться до своєї етнічної ідентичності. Таким чином, робився відчутний наголос на виключній ролі етнічного фактору у громадському житті всіх кра- їн. “Не зважаючи на систему світових комунікацій, а, можливо, і завдяки їй, – писав соціолог зі штату Конектікут, Г’ю Абрамсон, – етнос і етнічна самосвідомість у формах африканського трайбаліз- му, європейського неонаціоналізму та соціальних рухів на захист 80 культурного плюралізму на всіх континентах – стають феноменом, що набирає сили у відповідь на суперечності і напругу сучасного багатоскладного світу. Деякі аспекти соціальної та політичної по- ведінки на сьогодні вже неможливо пояснити без залучення кате- горії “коріння”, структурної належності до етносу, субкультур ет- нічних норм, а також їх відсутності чи втрати як прояву аномії [12, р.43]; [3, с.112-113]. Критиці піддавалась школа Р. Парка, так як науково-технічний прогрес, твердили її критики, лише сприяє по- глибленню культурно-етнічного розділу праці, а культурно-етнічна диференціація відтворюється і навіть зростає [14]. Звідси поширення набула нова модель врегулювання міжет- нічних взаємин – модель “культурного плюралізму”. Головний ар- гумент культурних плюралістів полягав у тому, що демократія є обов’язковою умовою існування та розвитку культури. Тому будь- яка програма соціальної асиміляції, що має на меті гомонізацію населення, є ворожою до ідеалу демократії і процесу культурного зростання. Будь-яка асиміляція є поверховою, іммігранти справ- ді можуть вивчати і вивчити, наприклад, англійську мову, одяга- тись, як представники етнічної більшості та таке інше, але повна асиміляція не є реальною, так як навіть після тривалого перебу- вання в країні прибуття людина не може забути про етнічне похо- дження своєї сім’ї. Як зазначав ідеолог “культурного плюралізму” Г. Каллен: “люди здатні змінити свій одяг, політичні переконан- ня, дружин, релігійні вірування, філософські погляди…, але вони не можуть змінити своїх дідів: євреїв, поляків, англосаксів, щоб перестати бути євреями, поляками, англосаксами…” [Цит. за: 9, с.87-88]. Фактор етнічності піддав ревізії як ліберально-асиміліціоніст- ські погляди, так і класово-марксистські підходи до оцінки при- роди етнічного феномену. Альтернативу і критику обох запропо- нував американський політолог Дж. Ротшильд. Як базові поняття він використав “етнічність” та “політизація етнічності”. На його думку, етнічність – це гнучка, багатозначна і, насамперед, опи- сова категорія, котра легко політизується у певних історичних та соціально-економічних обставинах. Ознаками та критеріями етнічності виступає: расова приналежність, спорідненість, ві- росповідання, мова, звичний спосіб життя, політичний досвід у рамках спільних політичних інститутів. Не має, на думку науков- ця, ні головних, ні другорядних ознак етнічності, так як провідна роль тієї чи іншої ознаки історична: у ХІХ ст. найважливішу роль 81 відгравало віросповідання, зараз – мова чи ностальгія за мовною культурою нащадків [7, с.144-147]. Активним критиком лібераль- них та марксистських тлумачень феномену етнічності виступив і професор Вашингтонського університету (м. Сіетл, США) П.Л. Ван ден Берге, основні аргументи він звів до того, що етнічність і раса, є поняттями кровної спорідненості, а отже, почуття етно- центризму та расизму, пов’язаних з членством у групі, – це про- довження непотизму між родичами [21]. Соціобіологічна теорія зразу ж зазнала нищівної критики з боку низки науковців [19], які закидали П.Л Ван ден Бергу спробу перенесення на суспільство закономірностей біологічної еволюції, що представляє реабіліта- цію ідей соціального дарвінізму [5]. Змінювались реалії, а з ними й підходи дослідників. Паную- чими у теоретичній думці і суспільній практиці була концепція “культурного плюралізму” та “етнічності” аж допоки розвинені країни не зіштовхнулись з масованим напливом іммігрантів, ра- сово та етнічно відмінних від населення приймаючих країн. Іммі- грацію та її наслідки почали подавати як основну загрозу націо- нальній самобутності. Наводились цифри, з яких видно, що частка білих у міграційному потоці спадає, а вихідці з африканського та азіатського континентів складають більше половини сучасного припливу до розвинених країн [6], що дало підставу стверджу- вати, що імміграція руйнує приналежність до спільної ідентич- ності. Такі страхи подавались у формі апокаліпсичних прогнозів: представники білої більшості, котрим не перестають вбивати в голову ідеї “прийняття іншого”, обмежені з усіх боків цілим ар- сеналом так званих антирасистських законів, безумовно, невдо- взі опиняться у становищі “великих меншин”. Інтеграція набула зворотного сенсу: тепер більшість інтегрують з меншинами. А не навпаки! Врешті-решт залишаться тільки спомини про зникаючий людський біологічний вид, котрий називався “біла раса” і зник у результаті невідомої генетичної метаморфози. Сучасна політика держави у сфері міграції характеризується як “політика вселення, але не інтеграції”, в результаті якої існуюча модель суспільного устрою піддається руйнуванню завдяки хибній і наївній “респу- бліканській інтеграції [10]”, яка не тільки загрожує перенести на приймаюче суспільство чужі конфлікти (наприклад, релігійного характеру), але й спричинити формування ”білої меншини”. А це внесло ще більшу плутанину у розуміння терміну “ет- нічність”, до чого долучилась франкомовна академічна думка, 82 яка через упереджену несприйнятливість всього американського запропонувала власний термін “ethnie”. У сучасному суспільно- політичному дискурсі як праві, так і ліві вживають термін “ethnie” і його похідні у дебатах стосовно імміграції, релігійних проблем, ситуації у неблагополучних кварталах, становища “етномен- шин”. Засоби масової інформації ведуть мову про “племінну” чи “етнічну” природу конфліктів, війн, вживаючи ці два термі- ни як синоніми. На думку згадуваної вже нами Д. Шнаппер, така плутанина навряд чи може бути пояснена випадковістю: “слова слугують одночасно об’єктом й інструментом ідеологічних і по- літичних конфліктів [Цит. за: 11, с.184]”. Д. Шнаппер пропонує власне визначення “ethnie”: “група людей, котрі відчувають себе спадкоємцями однієї і тієї ж культурної та історичної спільноти (часто формульованої у термінах спільного походження) і хочуть продовжувати цю спільність [Цит. за: 11, с.184]”. При цьому, під- креслює дослідник, “ethnie”, не більш природні, аніж нації. Ет- нічна ідентичність зовсім не обов’язково є більш фундаменталь- на і стійка, аніж національне почуття. “Ethnie” зможуть ділитись, поєднуватись і реорганізовуватись, установлюючи нові соціальні “кордони”, у результаті прoцесів “змішання” (amalgame), “при- єднання” (incorporation), “розділення” (division) чи “поширення” (proliferation), у залежності від економічних та політичних умов. Тому “не чисельність і не які-небудь об’єктивні характеристики відрізняють “ethnie” від нації, а природа зв’язків, що поєднує лю- дей [Цит. за: 11, с.185]”. Націю, таким чином, не слід плутати ані з “ethnie”, ані з державою. Вона формується у діалектичній вза- ємодії як з першими , так і з другими, і саме у цій взаємодії стає соціальною реальністю. Претензії на подолання подібних плутаних тлумачень заявили праці етнолінгвістів. В одній з яких стверджується, що “народ є основна (соцієтальна) одиниця, а держава – як “вища по відно- шенню до народу інституціональна політична структура [Цит. за: 11, с.187]”. Людство складається з “тисяч етнічних груп [Цит. за: 11, с.184]”, котрі, у свою чергу, включають в себе “розплив- часті і багатоперeтинаючі підгрупи [Цит. за: 11, с.184]”. Терміни ”нація”, “народ”, “плем’я” і їм подібні є відображенням нерівно- го політичного статусу відповідних груп, “тоді, як з точки зору антрополігчного аналізу будь-яка етнолінгвістична група є ethnie [Цит. за: 11, с.184]”. Такий погляд виділяє чотири типи держав у відповідності з етнічним складом їх населення: “моноетнічні дер- 83 жави” (“États-nation”) (держави-нації – це ті, котрі взяли курс на гомогенізацію нації на основі єдиної мови), “подрібнені держа- ви” (“États fractionnaires”), до складу яких входить тільки частина “розділеного народу” (в Європі до таких відноситься Бельгія та Австрія, з віднедавна і Молдавія), “поліетнічні держави”, (“États poliethniques”), котрі офіційно визнають етнічне і мовне багато- маніття свого населення (наприклад, Швейцарія і Фінляндія), і, насамкінець, “а-етнічні держави” – “États anethniques”, котрі існу- ють завдяки не етнічним, а іншим – наприклад, територіальним та історичним факторам: до них відносяться всі держави Латинської Америки та більшість країн так званої Чорної Африки, що вико- ристовують колишні колоніальні мови [11, с.184]. Нелогічність запропонованої кваліфікації є цілком очевид- ною: незрозуміло чому Бельгія увійшла до числа “подрібнених”, а не “поліетнічних” держав; чому Німеччина, Нідерланди, Ру- мунія і Франція не відносяться до “подрібнених”, хоча немала частина тих, хто розмовляє французькою, німецькою, фламанд- ською та румунською мовами живуть за межами етнонаціональ- них територій; куди зникла Іспанія з Каталонською та Баскською автономіями? Така логіка врешті-решт призвела до твердження, що суто по- літична концепція нації є одночасно більш невиразною, більш розпливчастою, і менш розширеною, аніж її етнічне розуміння [11, с. 186]. І, навіть, пропонуються етнонаціональні моделі, котрі вважають, що необхідно встановити новий соціальний договір – не між індивідами, а між “общинами” з одного боку – приймаю- чою спільнотою з “корінного народу, котру можна прирівняти до “ethnie”, а з іншого – з общинами багатьох етнічних меншин, котрі відтіняють гідність французької самобутності [Цит. за 11, с. 186]”. А це визнання того, що “етнічність” є значимою силою, а етнічні групи і надалі є основними соціальними факторами суспільного - політичного життя сучасних країн. Очевидно, що і в майбутньому будуть відбуватись дискусії від- носно переосмислення проблем етнічного феномену та пошуку нових методологічних підходів щодо понятійно-термінологічного апарату, здійснюватись спроби теоретичного осмислення склад- них і динамічних сучасних процесів, приділення особливої уваги мові дослідження. Зі свого боку ми б хотіли наголосити на тому, що громадян- ський патріотизм може бути необхідним, але недостатнім для 84 творення нації: сам по собі він не усуває успадкованих від імпе- рії стереотипів нетерпимості – і то не тільки до української куль- турної самобутності, а й до культурних ознак будь-якого іншого етносу, окрім російського. Збереження стереотипів цієї нетерпи- мості, їх консервація – нібито в ім’я відвернення міжетнічних конфліктів – насправді залишатиметься серйозним, хоча часто прихованим, їх джерелом. Тут важко заперечити чернівецькому науковцю І. Недокусу, котрий аналізуючи подібні проблеми су- часного білоруського суспільства стверджує, що: “…перепоною для вибору шляху розвитку країни є невисокий рівень національ- ної самосвідомості, недостатня увага до національної культури та мови, подолання стереотипів (курсив наш – Т.Л.), які виникли в часи Російської імперії та СРСР [8, с.300]”. Саме тому освіта і виховання в Україні та Білорусі мають бути спрямовані на те, щоб подолати ці стереотипи, без чого громадянська солідарність чи, інакше, політична нація не матиме глибшої етико-психічної основи. Але тут перешкодою є те, що у сучасному навіть політо- логічному дискурсі, російський фактор оцінюється не як концепт “етноменшини” у житті Білорусі та України, а як рушійна сила по втягненню цих держав до проектів політичних націй на осно- ві “двомовності” та “багато-культурності”. Прикладом є стаття знаного політичного експерта Д. Видріна під назвою: “Росіяни в Україні: під час референдуму, до і після референдуму [2]”, в якій жодного разу не вжито поняття щодо росіян як “етноменшини”, а тільки один раз не розтлумачений і досить розмитий термін: “ін- шомовна меншина [2, с.237]”. Отже, жодна вдумлива людина не буде заперечувати, що соціальне майбутнє України, як і Білорусі, в основному залежить від відповіді на питання про головну етно- політичну проблему цих країн – проблему російського фактору. Тут слід протистояти ідеї “перехресної ідентичності”, яка воло- діє думкою і західних науковців, що намагаються осмислити су- часні та минулі етнічні процеси розвитку України [1, с.334-380], так як головний соціальний ідеал, який немовби зводиться до того, що у справді вільній, демократичній спільноті люди будуть прагнути жити серед різних етнічнозмішаних сусідів [1, c.353; с.356-357], що існували в Україні та Білорусі тривалий час. Міф про “перехресну ідентичність” базується на основі таких поло- жень: по-перше, росіяни хотіли нібито обов’язково розпроща- тись зі своїми країнами і стати українцями чи білорусами, якщо б тут був вищий рівень життя, аніж у Росії; по-друге, успішна 85 новітня “українізація” та “білорусизація” мала б бути немовби швидкою і легкою, так як мовна близькість сприяла б володін- ню таким вагомим ідентифікаційним маркером як українська та білоруська мови, а, отже, у росіян та російськомовних не було б значних перешкод на їх шляху інтеграції в українське і білорусь- ке життя; по-третє, “українізація” чи “білорусизація” сплавляла б іммігрантів в єдину культуру націю, незалежно від часу їх пе- ребування, так як сила простору і співжиття з сусідами впливає обопільно сильніше на взаємне притягнення; по-четверте, росія- ни сприймали б “українізацію” та “білорусизацію” як звільнення від бідності, дефіциту, і зиску колишнього СРСР. У цьому ви- падку нам, як прихильникам вибудовування нації довкола “ет- нічного осердя”, необхідно мати на увазі, що при всій відданості та палкості пропагування чеснот “українськості” чи “білорусь- кості” як стержнів формування сучасних націй слід враховувати всю складність того, що головне в етнічному зв’язку людини не те, що вона знає, а те, що вона відчуває. Слід також не забувати наступне. При визначенні кінцевих результатів, також не треба плутати цілі і засоби, оскільки помилково вважати, що можливо “переплавити” індивідів, якщо вони цього не хочуть. Необхідно, за фасадом “українізації” та “білоруськості” росіянам пропагу- вати та прививати, а можливо і нав’язувати усвідомлення ними їх самобутньої, окремої від української та білоруської етнічної субкультури, щоб вони ставали реальною “етноменшиною”, ко- тра у найближчій перспективі має знати українську та білоруську мови, елементарний курс національної української та білорусь- кої історії, підтримувати незалежність цих держав та поважати їх національну символіку, поширювати серед них правдиві зна- ння про український та білоруський традиційний (а не псевдо- фольклорний) спосіб життя при допомозі освітніх програм, без яких подальше існування обох незалежних націй буде не- можливим. Для цього звичайно необхідна й конкретніша прикладна робо- та, котра мала б дати відповіді на такі за питання: скільки від- сотків дорослого населення обговорюють з дітьми своє етнічне походження? Наскільки етнічна ідентичність важлива серед укра- їнців, білорусів, росіян молодого покоління та старшого? Скільки людей вважають, що етнічне походження визначає їх соціальну поведінку? Яким терміном назвати громадян України та Білорусі, які не сприймають українське та білоруське і не знають власного 86 етнічного походження чи воно для них байдуже? Головне питан- ня: чи буде у майбутньому “етнічність” збережена або послаблена, чи зросте її значимість, і чи можливо її взагалі спрогнозувати? Тут зауважимо, що дискурс про культурну ідентичність від- творює класичний механізм ідеологічного забезпечення полі- тичного конструювання: щоб надати необхідної легітимності існуванню політичної одиниці, необхідно “довести”, що їй пе- редувало формування культурно-історичної єдності населення відповідної території. Національний міф завжди виходить з наявності спільної культури як фундаменту національної дер- жави, теперішньої чи майбутньої. Переконаність у тому, що безумовним виправданням права на суверенітет є культурна ідентичність, глибоко вкорінена у ліберальній ідеології. Нація, при такому баченні, є квінтесенцією певного таємничого про- цесу, що полягає у демократизації “ethnie”. Отже, нація ототож- нюється з державою, якщо мати на увазі те, що політична не- залежність є одночасно наслідком культурної ідентичності та беззаперечною основою її існування. На наш погляд, механізмом подолання формального та аб- страктного політико-юридичного поняття громадянства, котре суперечить потребам будь-якої людської спільноти в установ- ленні між його членами соціального зв’язку, яке за визначенням має “общинний”, тобто безпосередній, та емоційний характер саме по собі є недостатнім для формування нації. Державниць- кий патріотизм це вигадка чи утопія, навіть, якщо вона і творча. Для цього необхідні цілком конкретні реалії, спільні цінності та інтереси, що виправдовують неминучі обмеження, котрі накла- даються спільним існуванням. Ці спільні цінності та інтереси творяться спадкоємністю суспільних інститутів, колективних практик, при допомозі яких здійснюється передача з покоління у покоління специфічного для даної історико-політичної спіль- ноти способу життя, що фундаментально закладено у природі “етносу”. Ігнорування цього факту поставить нас перед невтіш- ним вибором – повне вихолощення і вимиття “українськості” чи “білоруськості”, натомість отримаємо символи, що будуть зна- чимі тільки для легітимізації корисливих інтересів корпоратив- них еліт, так як індивіди залишаться чужі одні одним, оскільки втратиться центр їх взаємодії, а це як ми побачили навіть на при- кладі розвинених країн дає тільки фактор реального відчуття й існування “етнічності”. 87 Список використаних джерел та літератури 1. Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К.: К.І.С., 2004. – 552 с. 2. Видрін Д. Г. Росіяни в Україні: під час референдуму, до і після // Політологічні читання. – 1992. – №1. – С. 237-249. 3. Гринфилд Л. Национализм и разум // у кн.: Национализм в мировой истории / Под ред. В.А. Тишкова, В.А. Шнирельмана. – Ин-т этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая РАН. – М.: Наука, 2007. – С. 105-121. 4. Евтух В.Б. Современная Этнология в Канаде // у кн.: Этнология в США и Канаде. – М.: Наука, 1989. – 328с.; він же Концепции этносоциального развития США и Канады: Типология, традиция, эволюция / Отв. ред. Тишков В.А. – Киев: Наукова думка, 1991. – 180 с. 5. Комаров М.С. Социобиология, новый синтез или возрождение редукционизма? // Социологические исследования. – 1984. – №4. – С. 140-148. 6. Лупул Т.Я. Сучасна імміграція в Канді: основні тенденції та особливості. Автореф. дис. … канд. істор. наук: 07.00.02 – Чернівці, 2000. – 17 с. 7. Майборода О.М. Проблема зумовленості національних рухів у етнополітичних дослідженнях // Політологічні читання. Українсько- канадський щоквартальник. – 1992. – №1. – С. 127-150. 8. Недокус І.С. Вплив політичного режиму Республіки Білорусь на формування взаємин з Європейським Союзом // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т.IV. – Чернівці: Прут, 2006. – С. 290-302. 9. Чертина З.С. Плавильный котел? Парадигмы этнического развития США. – М.: ИВИ РАН, 2000. – 164 с. 10. Фай Г. Всемирный переворот. Эссе о новом американском империализме http://www.rodnoverije.com/geo/guillaume-faye-worldwide- coup-ru.html#00 – Дата перегляду: 15-17.02.06; 11. Филиппова Е.И. Что такое Франция? Кто такие французы?: в кн. Национализм в мировой истории / Под ред. В.А. Тишкова, В.А. Шнирельмана. – Ин-т этнологии и антропологии им. Н.Н. Миклухо-Маклая РАН. – М.: Наука, 2007. – С. 172-226. 12. Abramson H. On the Sociology of Ethnicity and Social Change: A Model of Rootedness and Rootlessness // Economic and Social Review. – 1976. –Vol.1, N3. – P. 43-59. 13. Aronson D. Ethnicity as a Сultural System: An Introductory Essay // Eth- nicity in the Americas. – The Hague, 1976. – P. 9-19. 14. Banacich E. Theory of Ethnic Antagonism // American Sociological Re- view. -1973. –Vol. 37. – 547-599. 88 15. Isajiw W. Defenitions of Ethnicity // Ethnicity. – 1974. – Vol.1, N2. – P.111-124. 16. Goering J. The Еemergence of Ethnic Interests: A Case of Serendipity // Social Forces . – 1976. –№49. – Р. 379-384. 17. Lupul M. R. The Politics of Multiculturalism: a Ukrainian-Canadian Memoir. – Edmonton – Toronto: CIUS Press, 2005.–508p. 18. McKay J. and Lewins F. Ethnicity and the Ethnic Group: A Conceptual Analysis and Reformation // Ethnic and Racial Studies. – 1978. – Vol.1, №4. – Р. 412-427. 19. Reynolds V. Sociobiology and the Idea of Primordial Discrimination // Ethnic and racial Studies. – 1980. – Vol.3, №3. – Р.303-315. 20. Riggs F. Ethnicity, Nationalism, Race, Minority: A Semantic (Onomastic Exercise) // International Sociology. – 1992. – Vol.6, №3. – Р. 281-288. 21. Van den Berghe P.L. Bringing Beasts Back in: Forward a Biosocial Theory of Agression // American Sociological Review. – 1974. – Vol., №6. – Р.777–788; idem Race and Ethnicity: a Sociobiological Perspective // Ethnic and Racial Stud- ies. – 1978. – Vol.1, №4. – P.401–411. Taras Lupul The Concept of “Ethnicity” in the Construction of the Political Nation in Belarus and Ukraine The concept of ethnicity is somewhat multidimensional as it includes aspects such as race, origin or ancestry, identity, language and religion. It may also in- clude more subtle dimensions such as culture, the arts, customs and beliefs and even practices such as dress and food preparation. It is also dynamic and in a constant state of flux. It will change as a result of new immigration flows, blend- ing and intermarriage, and new identities may be formed. There are fundamental three ways of measuring ethnicity: origin or ancestry, race and identity. Origin or ancestry attempts to determine the roots or ethnic background of a person. The concept, however, is somewhat ambiguous since it does not usually specify an historical reference point. Conceptually, race may be somewhat less ambiguous than origin or ancestry, but it is not without difficulties in terms of measurement. Identity has a certain appeal because it attempts to measure how people perceive themselves rather than their ancestors. Nevertheless, it retains certain dimensions of not only origin but race as well. In addition, it may include aspects of citizen- ship. Ethnicity is a fundamental factor in human life: it is a phenomenon inherent in human experience. 89 Андрей Киштымов (Минск, Беларусь) Историческое моделирование и реконструкция водных путей: новый опыт научного и культурного сотрудничества историков Беларуси и Украины Д умаю, что не будет преувеличением определение исто- рии как эксперимента, который на протяжении многих веков ставит над собой человечество. О смысле и целях этого эксперимента размышляют гуманитарные науки. Но в арсенал их традиционных научных методов ни экспериментальные подходы, ни тесно связанные с ними принципы научного моделирования обычно не входят. Считается, что эти методы – прерогатива так называемых “точных”, естественных и технических, наук. Дей- ствительно, в отличие от химика или физика, с их возможностью и даже обязательной необходимостью многократно проверить и подтвердить собственные выводы экспериментальным путем, ис- торик, изучающий, допустим, вторую мировую войну, не может организовать и использовать “свою собственную” войну в каче- стве доказательного тезиса. Есть ли место эксперименту в искусстве нарратива – истории? Или исторические науки по-прежнему обречены только на поиск сигналов из прошлого, работу с источниками, оставленными нам временем? Сегодня можно с уверенностью сказать, что экспери- ментальные методы и методы исторического моделирования до- полнили доступные ученым методы изучения прошлого. Обычно «отцом» экспериментальной истории и исторического моделиро- вания принято считать норвежского исследователя Тура Хейерда- ла. Действительно, в 1947 г. для экспериментального обоснования своей исторической гипотезы о возможности колонизации части Полинезии жителями Южной Америки он с пятью спутниками предпринял путешествие по Тихому океану на плоту «Кон-Тики», построенному по образцу древнеперуанских. Позднее последова- ли экспедиции на папирусном судне «Ра» – реконструкции кораб- ля эпохи фараонов. Хотя, вероятно, не менее справедливо было бы считать родо- начальниками нового направления в исторических исследованиях тех ученых-этнологов, которые еще в XIX������������������������ ��������������������������� в., задолго до экспери- 90 мента Тура Хейердала, отправлялись в поисках научных матери- алов в места еще не затронутые европейской цивилизацией. Их жизнь среди аборигенов вполне может быть квалифицирована как своеобразный исторический эксперимент, погружение в прошлое, представленное в виде законсервированного настоящего. Доста- точно вспомнить многочисленные экспедиции Н.Н. Миклухо- Маклая. Наиболее активно экспериментальной историей и методами ис- торического моделирования занимаются археологи [1]. Число экс- периментов в археологии быстро растет с конца XIX века. В СССР с середины 50-х гг. под руководством ленинградского археолога С.А. Семенова предпринимается ряд экспедиций с эксперимен- тальными программами. В 1985-1995 гг. проходила Международ- ная комплексная научно-спортивная экспедиция «Нево-Викинг» по древнему пути «из варяг в греки» [2]. Для белорусских архе- ологов наибольший интерес представляет опыт, накопленный за последние годы их литовскими коллегами [3]. По новому пути реконструкции прошлого идут некоторые му- зеи. Особенно часто к такой практике обращаются музеи науки и техники [4], индустриальные музеи (например, The Black Cointry Museum�������������������������������������������������������� (Великобритания), ������������������������������������� Westfalisches������������������������ Industriemuseum�������� ����������������������� (Герма- ния), отдельные программы по сохранению и пропаганде истори- ческого наследия и памятников истории и культуры (например, программа Viking Network, которая с 1987 г. действует в рамках проекта “Cultural Routes” Совета Европы. Начиная с 2001 г. белорусские ученые Института истории НАН Беларуси – старший научный сотрудник отдела истории Белару- си ������������������������������������������������������� XIX���������������������������������������������������� – начала ХХ веков. А.Л. Киштымов и заведующий отде- лом средневековой археологии С.В.Тарасов принимали активное участие в совместных проектах экспериментальных исторических экспедиций Межотраслевой Лаборатории исторических исследо- ваний Института археологии НАН Украины. Бессменным капи- таном, инициатором, организатором и руководителем этих экспе- диций являлся директор этой Лаборатории – С.А. Воронов. Ныне лаборатория преобразована в Государственный департамент под- водного наследия Украины. Целью проектов было моделирование и реконструкция древних судов и кораблей и экспериментальное прохождение на них по европейским водным путям. С 2000 г. при поддержке Кабинета Министров Украины и спон- соров были построены: славянская ладья Х в. “Княгиня Ольга”, 91 казацкая чайка XVII в. “Богун” и ладья типа “драккар” IX-X вв. “Сварог”, на которых в 2000-2005 гг. проведены длительные науч- но-исследовательские экспедиции по старинным речным и морс- ким путям. Маршруты Киев – Днепр – Черное море – Стамбул (2000 г., 3000 км) и Петербург – Нева – Волхов – Старая Ладога – озеро Ильмень – Великий Новгород – Днепр – Смоленск – Могилев – Киев (2001 г., 1770 км) в совокупности соответствовали древнему пути “из варяг в греки” и были преодолены на копии-реплике сла- вянской ладьи “Княгиня Ольга”. Экспедиция 2002 г. “Казацкий шлях” посвящалась 210-й го- довщине образования Кубанского казачьего войска. Ее участни- кам предстояло пройти по маршруту Киев – Днепр – Черное море – Азовское море – станица Тамань (1700 км), повторив тот путь, по которому в конце XVIII������������������������������������ ����������������������������������������� в. прошли запорожские казаки, пере- селяясь по указу Екатерины II на Кубань. Этот путь предстояло преодолеть на копии-реплике казачьей чайки – так называемого днепровского дубка. Это небольшая чайка 10-12 м, шириной до 3 м, грузоподъемностью 3-3,�������������������������������� 5 ������������������������������ т, вооруженная небольшими пуш- ками – фальконетами, с экипажем до 20 человек. Такие дубки предназначались для ведения разведки и посыльной службы. Экспедиционной чайке было присвоено имя “Богун” в память о легендарном казачьем полковнике. На борту находились и два бронзовых фальконета, отлитые по старинным образцам в Запо- рожье. 25 августа 2002 г., спустя ровно 210 лет со дня высадки первой партии запорожских казаков на кубанском берегу, участ- ники экспедиции на “Богуне”, преодолев воды Днепра и Черного моря, ступили на берег азовской бухты у станицы Тамань. Экс- педиция протяженностью почти две тысячи километров завер- шилась. Для экспедиции 2003 г., которая должна была пройти по север- ной водной ветви Великого Шелкового пути, в Чернигове было построено новое судно – копия скандинавской ладьи-драккара. Окрестили новый экспедиционный корабль «Сварогом», по имени языческого славянского бога, покровителя огня и воен- ного дела. Маршрут экспедиции 2003 г. состоял из двух частей. Сначала путь из Чернигова в Киев и затем вниз по Днепру до Ржищева, где «Сварог» принял участие во всеукраинском юби- лее, посвященном археологическому открытию трипольской культуры. После этого последовала переправка драккара на 92 трейлере до азовского порта Мариуполь, и далее через Азовское море до устья Дона и вверх по течению до Цимлянского водо- хранилища – того места, где в древности существовали волоки между Волгой и Доном, что позволяло осуществлять плавания из бассейна Каспийского моря в бассейн Черного моря. Затем экспедиция проделала тот же путь в обратном направлении. В общей сложности маршрут экспедиции по Великому шелковому пути составил почти 2,5 тыс. км. Драккар «Сварог», как и ладья «Княгиня Ольга», строился на реке Десне, на судоверфи в Чернигове. Длина судна – 12,5 м, ширина – 3,2 м, число весел – пять пар, парусность – 36 кв. м. При весе судна в 3,5 т глубина осадки всего 50 см. Высота борта – 1,3 м, то есть, соблюдены характерные для кораблей викингов низкие борта (около 2/5 средней ширины судна). Киль дубовый, обшивка борта из тонкой сосновой доски. По своему типу скан- динавские ладьи относятся к классу “река��������������������� –�������������������� море”. Они изначаль- но предназначались как для речных, так и для дальних морских походов. Такая конструкция была оплачена не одним десятком, если не сотнями жизней древних мореплавателей, пока не был выработан оптимальный вариант. Ходовые качества “Сварога” оказались выше, чем у ладьи “Княгиня Ольга”, на которой про- ходили экспедиции 2000 и 2001 гг. Драккар отличала меньшая осадка, большая устойчивость на воде, он легче шел и на веслах и под парусом. Здесь вероятно сказалась не только более удач- ная конструкция, но и опыт постройки судов и мореплавания, накопленный к этому времени постоянными участниками экспе- диций. В 2004-2005 гг. в соответствии с Указом Президента Украи- ны “О провозглашении 2004 года годом Польши в Украине” и положения Государственной программы “Развитие туризма в Украине в 2002-2010 годы” (постановление Кабинета Минис- тров Украины от 29 апреля 2002 г. № 583. п. № 24 “Создание новых культурно-познавательных туристических маршрутов для развития перспективных тематических направлений туризма”) Межотраслевой лабораторией исторических исследований НАН Украины под эгидой Государственной туристической админис- трации Украины проводилась реализация проекта «Янтарный путь». Ее маршрут проходил по историческому водному пути, который соединял Киевскую Русь и Византию с Прибалтийски- ми странами. 93 Основу проекта составила двухгодичная Международная научно-исследовательская экспедиция под названием “Янтарный путь����������������������������������������������������� ”���������������������������������������������������� . Транспортным средством вновь послужила ладья ����� “���� Сва- рог”, чью мореходность и высокие ходовые показала предыдущая экспедиция по Шелковому пути. В первый год был пройден маршрут Киев–Днепр–Припять– Чернобыль – Мозырь – Туров – Пинск – Днепро – Бугский канал – Кобрин – Брест–Западный Буг – Висла – Варшава – Гданьск). Учитывая, что большая часть маршрута 2004 г.- 511 км из почти 1000 км – должна была пройти по белорусским водным путям, на борт снова были приглашены коллеги из НАН Беларуси. А в 2005 г. международный экипаж “������������������������������������ ������������������������������������� Сварога����������������������������� ”���������������������������� пополнился учеными из Поль- ши и Литвы. Дело в том, что в 2005 г. второй этап экспедиции стар- товал в Гданьске, где ладья была оставлена на зимовку в Морском музее Польши. Далее маршрут включал переход по Балтийскому морю до Калининграда и по Неману через Литву до белорусского города Гродно. Затем путь по направлению древних волоков до Бреста и далее движение по знакомому маршруту через Днепро – Бугский канал – Пинск –Припять – Чернобыль – Днепр до Киева. Несмотря на то, что методы эксперимента и моделирования пе- рестали быть эксклюзивной экзотикой и все чаще применяются в исторических науках, конечно, их применение как инструмента научного познания имеет свои пределы, как в силу своей специ- фики, так и в силу ограниченных возможностей современного ис- следователя. Исторический эксперимент не обладает абсолютной доказательностью. Его успех не дает возможности категорически утверждать, что именно так это происходило в древности. При его проведении далеко не всегда соблюдаются все гипотетические условия, существовавшие в прошлом. Обратимся к опыту экспедиций Межотраслевой лаборатории исторических исследований НАН Украины. Отсутствие точных чертежей и описаний позволило построить копии старинных кораблей не без известной доли условности. Частично при их изготовлении использовались современные материалы: паруса из синтетических тканей, такой же стоячий и бегучий такелаж, металлические крепления рангоута и наличие некоторых других деталей, не имевших места в прошлом. Прокладка маршрута ве- дется по современным картам. Свои жесткие правила диктовал и Морской регистр Украины: наличие аварийной радиостанции на борту, современные спасательные морские жилеты у всех членов 94 экипажа, навигационные средства – как минимум шлюпочный компас. Без этого экспедиционным кораблям просто не дали бы разрешения на выход в море и на речные пути. Далеко не всегда соответствовал древнему рацион питания экипажа и его экипировка (организаторы экспедиции не ставили перед собой задачи пройти маршрут в одеяниях викингов или казачьих ша- роварах). Наконец, изменились и сами условия плавания. Напри- мер, на пути из Киева вниз по Днепру необходимо преодолеть пять шлюзов. В ходе экспедиции «Янтарный путь» пришлось дважды пересечь Чернобыльскую зону радиоактивного зараже- ния. Пограничный и таможенный контроль вероятно можно срав- нить с враждебным отношением к древним путешественникам аборигенов, но такое сравнение носит скорее эмоциональный характер и неадекватно визуальному восприятию и тем послед- ствиям, которые такая встреча могла иметь для мореплавателей в прошлом. Кабинетные ученые в своей массе плохо подготовлены для достаточно сложных и опасных путешествий по воде. Поэтому состав экспедиционных экипажей формируется не только из представителей гуманитарных наук. Исходя из опыта прошедших экспедиций, следует отметить, что к настоящему времени создался устойчивый коллектив энтузиастов историчес- кого моделирования, в котором, однако, профессиональные ис- торики и археологи составляют меньшинство. Примерно у двух третей экипажа за плечами опыт двух или трех экспедиций, при- мерно одна треть – ветераны четырех экспедиций. Средний воз- раст членов экипажа последней экспедиций составлял примерно 45 лет. Реконструкция древних кораблей и путешествия по старинным водным путям, безусловно, могут иметь практи- ческое значение и как стимул, и как ориентир для организации новых туристических маршрутов. О том, что государственное руководство туристической отрасли Украины придает этому повышенное внимание, свидетельствует присвоение белорус- ским участникам украинских экспедиций звания «Заслуженный работник туризма Украины». Нельзя отрицать и большой научной значимости проведенных экспедиций. Путешествие драккара «Сварог» показало универ- сальность этого корабля в преодолении как речных, так и морских водных просторов. Доказана принципиальная возможность про- хождения древних водных путей при использовании доступных 95 на то время средств передвижения. Подтвердились высокие море- ходные качества казачьих чаек. Средняя скорость передвижения во время экспедиции 2002 г. составила от 70 до 120 км в сутки. Следовательно, не являются преувеличением известия о том, что казаки во время морских набегов на Турцию могли пересечь ак- ваторию Черного моря за 36 часов. Зато летописные известия о том, что черниговские князья с дружиной на ладьях могли за день по Десне достичь Киева, не подтвердились. Наше путешествие по этому маршруту на «Свароге» заняло двое суток. Постройка и эксплуатация славянской ладьи, казачьей чайки и скандинавс- кого драккара наглядно продемонстрировала высокий уровень мастерства, знаний и умений судостроителей прошлых веков. Се- годня в Европе есть около полутора десятка судов-репликантов, на которых проходят экспедиции по древним водным путям. В их число входит и драккар «Сварог». Исторический эксперимент и моделирование отталкиваются от источника (археологического, иконографического или нарратив- ного), но в конечном итоге, как результат, создают новый источник для нашего понимания прошлого и приводят к появлению нового исторического знания. Результаты прошедших экспедиций отра- жены не только в официальных научных отчетах, но и совместных научных публикациях, в том числе в белорусской исторической периодике [5]. Опыт, накопленный белорусскими участниками экспедиций, востребован и сегодня. Особенностью Беларуси является ее рас- положение на водоразделе. Это означает, что по водному пути с территории страны можно попасть в южные и северные моря: Березина, Сож, Припять, Днепр – это выход в Черное море; Не- ман, Западная Двина, Западный Буг – в Балтийское море. Еще в XIX в. были проведены каналы, соединяющие эти реки в единую сеть. Таким образом, водный транспорт и водные пути Беларуси имеют богатые исторические традиции. Сейчас действует толь- ко Днепро-Бугский канал. Однако в 2006 г. закончена реставра- ция белорусской части Августовской водной системы на стыке белорусских и польских земель (21 км), соединяющей водные бассейны Вислы и Немана. Планируется, что водный туризм по этому пути значительно расширит туристические возможности и привлекательность этого Еврорегиона. Поэтому по инициати- ве Литвы в июле 2006 г. прошла экспедиция «Большой Неман», руководить которой были приглашены С.Тарасов и автор этой 96 статьи. Водный переход осуществлялся на старинных литовских кораблях – куренасах. Водный туризм – традиционная отрасль туристического хо- зяйства и, в соединении с историческим моделированием, он бу- дет выглядеть особенно привлекательно. Опыт решено повторить в 2007 г., и теперь мы планируем пригласить к участию в новой экспедиции наших украинских коллег. Остался не пройденным и один из четырех водных «коридоров» с земель Киевской Руси на Балтику – по Западной Двине. Так что перспективы для сотрудни- чества сохраняются. Список использованных источников и литературы 1. Малинова Р., Малина Я. Прыжок в прошлое: Эксперимент раскрывает тайны древних веков. М., 1998. 2. Лебедев Г., Жвиташвили Ю. Дракон Нево: на пути из Варяг в Греки. Археолого-навигационные исследования древних водных коммуникаций между Балтикой и Средиземноморьем. 2-е изд. СПб, 2000. 3. Archeologijos paminklas: nuo atradimo iki rekonstrukcijos. Konferencijos medziaga. Siauliai, 2002. 4. Museum. 1986. № 150. 5. Воронаў С., Кіштымаў А., Тарасаў С. Рэканструкцыя і мадэліраванне старажытных рачных і марскіх шляхоў // Беларускі гістарычны часопіс. 2005, № 1. С. 21-30; № 3. С. 3-14. Andrey Kishtymov The Historical Modelling and the Reconstruction of the Waterways is the New Experience of the Scientific and Cultural Cooperation of the Historians of Belarus and Ukraine The Historical Modelling and the Reconstruction of the Waterways is the New Experience of the Scientific and Cultural Cooperation of the Historians of Belarus and the Ukraine The joint expeditions of the Belorussian and the Ukrainian investigators on the copies-reconstructions of the old ships along the ancient river and sea ways: “From the Varangians to the Greeks” (2000-2001), “Kazachiy Shlyach” (2002), “The Silk Road” (2003), “The Amber Way” (2004-2005). The scientific significance of the traced expeditions. The opportunities and scantiness of applying 97 the experimental methods and modelling as the instrument of knowledge in historical sciences. The practical importance of the reconstruction of old ships and travelling along ancient waterways as the stimulus and reference point at the organization of new travelling routes. Світлана Герегова (Чернівці, Україна) Франциск Скорина та поширення книгодрукування у Східній Європі Б удь-який народ, будь-яка нація, уся світова спільнота не можуть жити поза культурою, поза певним природним, матеріальним і духовним середовищем. Сьогодні культура сприймається й розуміється як необхідна умова самої можли- вості нашого існування. Тому звернення до постатей, які зро- били важливий внесок у розвиток національної культури, і тим самим долучились до розвитку світової культури, є надзвичай- но актуальним. Незважаючи на розбіжності у тлумаченні процесів етногенезу українців, росіян, білорусів, безсумнівним є тісний зв’язок куль- тур України, Білорусі та Росії, що зумовлений безпосередньою прилеглістю територій, спільністю умов економічного життя, а також вірувань, традицій, обрядів тощо. Важливим чинником відродження білоруської культури стало виникнення у першій чверті XVІ ст. національного друкарства, яке в подальшому мало велике значення і для всієї Східної Європи. За словами І.  Огі- єнка, “нема нічого дивного, що друкарство розпочалося якраз у спільній білорусько-українській столиці – у Вільні і вже звідси поволі сунуло на південний схід, на властиві українські землі” [14, с.17]. Процес самовизначення українського і білоруського народів (ХІV–ХVІ ст.) характеризувався тим, що не збігався з будівни- цтвом державності (як це відбувалося у Росії), а розвивався як духовно-культурний рух, спрямований на усвідомлення власної національної самобутності. Він вилився у широку гуманістичну й реформаційну течію, що збагатила європейську культуру доби Ре- 98 формації. Тісні зв’язки із Західною Європою сприяли активному розвиткові української та білоруської культури, зокрема освіти і науки (українські й білоруські студенти навчалися в університетах Болоньї, Падуї, Кракова, Праги). За допомогою купців з Європи надходили не лише здобутки літератури й мистецтва, а й нові сус- пільні віяння. Порівняно ранньому проникненню нових ідей у білоруську культуру сприяло географічне положення Великого Князівства Литовського (ВКЛ), яке виникло внаслідок консолідації протягом ХІІІ–ХІV ст. західно-руських і литовських земель. Політичне ста- новище православних у Полоцьку чи Вільні (нині – Вільнюс) було набагато кращим, ніж у Львові [11, с.99]. Крім цього, сприяв роз- витку білоруської культури державний статус ВКЛ. Як зазначає Я. Ісаєвич, найдавнішим нині відомим друком, що з’явився у слов’янському світі, слід вважати видану латин- ською мовою у Кракові листівку-календар на 1474 р. [6, с.35]. Слов’янським кириличним алфавітом були надруковані у Кракові книги “Октоїх” та “Часослов” (бл. 1491), де видавцем зазначений краківський міщанин Швайпольдт Феоль, який за словами І. Огі- єнка був “родом з Нейштадта у Франковії”. Проте Феоль був зму- шений припинити видання своїх “схизматичних” книжок у Крако- ві: майже одразу інквізиція притягнула його до суду за єресь, хоча невдовзі його відпустили “на поруки” [14, с.40–41]. Книги Феоля були спалені, а в подальшому його ім’я зникло з книговидавничо- го обрію. На замовлення православної церкви книги слов’янською мо- вою друкувалися на Балканах: глаголицею – з 1483 р., кирилицею – з 1494 р. [2, с.51]. Можна зробити висновок, що з насильним припиненням книгодрукування у Кракові, кириличне друкування мало своє продовження поза межами слов’янських земель. Загаль- ні дані щодо появи першодруків у слов’ян зазначив М. Семчишин: 1478 р. – у чехів, 1533 – у сербів, 1543 – у поляків, 1564 – на Мос- ковщині, 1641 – у болгар [17, с.83-84]. Проте на особливу увагу дослідників заслуговують видання Франциска Скорини, що впер- ше на території Східної Європи використав друкарський верстат, за допомогою якого були створені найбільш авторитетні пам’ятки середньовічної книжності. Одним з перших звернувся до постаті Ф. Скорини київський про- фесор П. В. Владимиров, який у 1888 р. видав монографію “Док- тор Франциск Скорина. Его переводы, печатные издания и язык” 99 [3]. Вагомі дослідження життя й діяльності Скорини з’явилися до 400-ліття з дня початку його видавничої справи (умовно 1925 р.): саме тоді діяльність Скорини вперше була введена у контекст іс- торії білоруської культури. У 1990 р., за рішенням ЮНЕСКО, відзначався 500-літній ювілей від дня народження Ф. Скорини: вийшли у світ числен- ні видання, присвячені життю й діяльності доктора Скорини зі “славного града Полоцка”, відбулися наукові конференції. Ви- значною подією стало факсимільне видання Скоринівської бі- блії, яку підготувало до ювілею видавництво “Беларуская Са- вецкая Энциклапедия”. Свій внесок у розвиток скоринознавства зробив відомий дослідник слов’янського книгодрукування Є. Л. Немировський, який, зокрема, упорядкував і опублікував зведе- ний каталог видань Ф. Скорини [12]. В українській історіогра- фії вагоме місце займає науковий доробок історика Я. Ісаєвича, присвячений українському книговиданню, в якому значна увага приділяється початкам кириличного друкування, яке було запро- ваджено Ф. Скориною у ВКЛ [6]. Але попри існування значного масиву наукової та популярної літератури, дотичної до імені Ф. Скорини, залишилося чимало нез’ясованих обставин його життя, зокрема, невідомими залиша- ються точна дата його народження і смерті, місце захоронення. Чекає свого дослідника розпорошена по світу велика видавнича спадщина Скорини, частина з якої увійшла й у скарбницю україн- ської культури, його роль у поширенні книгодрукування у Східній Європі. Франциск Скорина (за сучасним білоруським правописом — Францішак Скарына) народився у родині Луки Скорини у м. Полоцьку, яке було другим після Вільна економічним центром ВКЛ. Точна дата його народження невідома: більшість дослід- ників вказує дату – близько 1490 р. За іншою версією, Скори- на народився 6 березня 1486 р. – у день сонячного затемнення в Полоцьку, адже на гравюрах у виданнях Скорини зустріча- ється зображення сонячного диску, прикритого напівмісяцем [1, с.9–10]. За етнічною приналежністю Скорина був білорусом і своєю рідною мовою називав руську. Його білоруське походження під- тверджують чимало документів, де він іменується “Ruthenus”. Але під час навчання у 1504–1506 рр. у Кракові Ф. Скорина в університетських матрикулах був зазначений литовцем. Можна 100 висловити припущення, що він приховував своє походження з метою можливості навчання у Краківському університеті. З ін- шого боку, сам факт народження Скорини у ВКЛ давав йому право називатись литовцем. Проте подальша книгодрукарська діяльність Скорини стала свідченням того, що він завжди за- лишався вірним своїй етнічній приналежності, видаючи книги для “братів руських”. Закінчивши навчання на філософському факультеті Краків- ського університету, Скорина отримав ступінь бакалавра, проте, за словами І. Огієнка, викладання у цьому навчальному закладі не зовсім відповідало вимогам допитливого юнака, який “десь після 1506 р. покидає Краків і мандрує на Захід шукати науки...” [14, с.53–54]. Протягом шести років, напевно, продовжував студії у Західній Європі, здобувши собі учений ступінь доктора вільних мистецтв. Збереглися відомості, що у Падуанському університеті у листопаді 1512 р. Скорина отримав ступінь доктора медицини [10, с. 344]. Той факт, що він домігся здавати відповідні іспити без оплати, свідчить про його здібності і наполегливість. Проте медицина й вільні науки не стали сенсом життя білоруського гу- маніста. Ф. Скорина, напевно, навчався й у Празі, адже необхідною умо- вою для задуманого ним перекладу й видання Біблії було грун- товне ознайомлення з чеською біблеїстикою та вивчення чеської мови. На той час Прага стала “огнищем слов’янського руху” [11, с.99], де ще з часів гуситського руху існувала традиція викорис- тання біблійних книг у формуванні суспільної свідомості, вста- новленні більш справедливого суспільства й вихованні людей у патріотичному дусі. Невипадково саме в Чехії широко викорис- товувалися рукописні переклади біблійних книг і вийшли друком перші переклади Біблії на одну зі слов’янських мов. Крім того, су- сідство Праги з такими центрами книгодрукування як Нюрнберг, Аусбург, а також Венеція, де слов’янські книги друкувались уже з кінця ХV ст., сприяло можливості забезпечення необхідним дру- карським обладнанням. У серпні 1517 р. вийшов Псалтир, у передмові до якого вида- вець вказував, що книга могла бути використана дітьми як “по- чаток всякої доброї науки, дорослим приумноження в науці”. В обох збережених примірниках виявлено тогочасні приписки, які свідчать, що Псалтир був видрукуваний завдяки матеріальній під- тримці віленського міщанина Богдана Онькова [19, с.446, 482– 101 483]. Наступний крок видавця Скорини – “Біблія руська”. Біблійні книги виходили не в тій послідовності, яка прийнята у церковно- му каноні, а в міру їх підготовки: Книга Йова, Притчі премудрого Соломона царя, Книга Ісуса сина Сірахового. Загалом Ф. Скорина видав 22 книги (19 випусків) “Біблії руської” загальним обсягом 2389 друкованих аркушів [12, с.5–13; 19, с.257, 364]. В. Конон вка- зував, що їх було 23 [9]. Варто зауважити, що ці випуски не охо- плюють всіх книг Старого завіту, і в повному об’ємі Біблія так і не була надрукована Скориною. Празька Біблія доктора Скорини стало незвичайним явищем в історії біблеїстики і друкарства. Використання в ілюстраці- ях мотивів з гравюр німецького художника Альбрехта Дюрера свідчить про вплив культури західноєвропейського Ренесан- су на формування світогляду Скорини [13, с.8]. До того ж, це – перше видання Священного Писання для домашнього чи- тання, де були перекладені тексти рідною мовою з подачею численних глосів ∗ та складені передмови-тлумачення до кож- ної книги Старого Завіту й до всієї “Біблії Руської”. Скорина вносив чимало нового до характеру видання, але намагався зберігати точність перекладу біблійних текстів, вважаючи, що кожний при читанні “знайде ліки душевні і тілесні, навчить- ся філософії доброчинній, яко любити Бога для самого себе і ближнього для Бога”, розглядаючи Біблію як єдине істинне джерело мудрості й усіх наук [4, с.119]. Він вирішив проблему розуміння народом Священного Писання, яке ставало при пе- рекладі з латині на національну мову доступним для читання малопідготовленими людьми. Даючи оцінку своїй діяльності, Скорина охарактеризував її як служіння “людем посполитым руского языка” [16, с.7]. Отже, Скоринівська біблія стала пер- шою друкованою Біблією у східно- та південнослов’янських народів. Залишаються невідомими причини припинення видавничої діяльності Скорини у Празі, але він продовжив видання книг у Вілені “в дому шанованого мужа Якуба Бабича, найстаршого бурмистра славного і великого міста віленського” [20, с.255]. Віленська друкарня Скорини була заснована на початку 20-х років XVI ст., де була видрукувана так звана “Мала подорож- * Глоси – замітки на полях переписувача, читача чи видавця, де тлумачаться незрозумілі слова. 102 ня книжка” – збірка для читання найширшого кола читачів. Наступне видання – “Апостол”, яке протягом тривалого часу вважали первістком вітчизняного книгодрукування, має точну дату виходу в світ – 1525 р. Проте знахідка 1957 р. у Королів- ській бібліотеці Копенгагена: найповніший примірник “Малої подорожньої книжки”, що мав Пасхалію – своєрідний церков- ний календар, спростувала це уявлення. Перша фраза і дата Пасхалії прочитується так: “В лєто 7031 круг сонцу…”, тобто мова йде про 1523 р. Таким чином, було доведено, що “Мала подорожня книжка” видана за три роки перед “Апостолом” – близько 1522 р. [8, с.4], і саме вона тепер вважається першою надрукованою, а “Апостол” відповідно – першою точно дато- ваною книжкою, що побачили світ на території колишнього Радянського Союзу. Прагнення зробити мову своїх видань зрозумілішою для “людей простих”, “посполитых” – яскрава риса гуманізму Ско- рини, який багато в чому випередив свою епоху. Адже протягом тривалого часу після його діяльності національна свідомість виступала під оболонкою конфесійної приналежності. За визна- ченням І. Франка, вихід книг Ф. Скорини став “не лише літера- турним фактом, але й вагомим внеском в історію культури” [18, с.173]. Саме завдяки мові мислителя й книговидавця Ф. Скори- ни, його переклади стали надбанням усіх східнослов’янських народів. Видання Скорини включали в себе зібраний, пере- кладений, переписаний та відредагований ним матеріал, а вже потім видрукуваний. Численні рукописні копії, авторами яких були представники різних народів, є доказом високої оцінки ви- дань Скорини читачами. З виникненням книгодрукування тра- диційні контакти українського, білоруського та російського на- родів отримали новий імпульс. Особливості мови й оформлення перших кириличних книжок та обставини їх видання є свідченням того, що вони були ви- явом культурних зв’язків православних народів між собою та іншими народами Центральної та Східної Європи, адже книж- кові контакти займали почесне місце у системі міжнародних культурних зв’язків. Діяльність Скорини стала дороговказом для слов’янського книгодрукування. І на першодруках у Москві, Львові, Острозі та інших міст завжди відчувався певний вплив книговидавця Ф.  Скорини. Його доробки використовували такі відомі особистості як Симон Будний та Василь Тяпинський, 103 Максим Грек та Іван Федоров, Герасим Смотрицький та Степан Беринда. Попри неодноразово відзначену нами спільність культур- ного розвитку України та Білорусі, Ф. Скорина і С. Будний насамперед належать до білоруської культури. Друкування Тяпинським двомовного Євангелія засвідчило, що ініціатива Скорини й Будного знайшла не лише прихильників, але й про- довжувачів. У середині ХVІ ст. виникло книгодрукування у Московії, хоча перше знайомство з друкованою книгою на цих землях відбулося раніше. До речі, друковані книги Скорини, що потрапили до Москви, були визнані “єретичними” й забо- ронені духовенством. У березні 1564 р. Іван Федоров (Федорович) і Петро Мстис- лавець надрукували церковнослов’янською мовою першу мос- ковську друковану книгу – „Апостол”. Перейнявши від Ско- рини не лише елементи оформлення книги й запровадження післямови, а, наслідуючи його традиції, намагалися донести духовну культуру до народу й своєю діяльністю зробити внесок у справу просвітництва. Але після знищення їх друкарні, вони перебралися до Білорусії, і в 1568 р. у Заблудові, за сприяння гетьмана Гр. Хоткевича, надрукували перше видання “Єван- гелія Учительного”, яке потім неодноразово перевидавалося православними братствами. Далі їх дороги розійшлися: Мстис- лавець подався до Вільна продовжувати друкарську справу, а Федоров – до Львова, перед тим самотужки видавши “Псалтир” та “Часослов” [7, с.32, 68–84]. Початок друкарства на сході, безумовно, знаходився під пев- ним впливом друкарства інших слов’ян, проте вже у другій по- ловині ХVІ ст. на Україні визріли передумови для зародження і подальшого безперервного книгодрукування. Розвиваючи ско- ринівські традиції, українські книгодрукувачі зробили подаль- ший крок на шляху зближення мови біблейських книг до “мови простої” і, в кінцевому результаті, – до “живої” народної мови. У ХVІІ ст. цією мовою стали друкувати не лише художню і на- вчальну літературу, а навіть молитви та коментарі до церковних книг. До речі, передмови багатьох тогочасних українських ви- дань за своїм просвітницьким спрямуванням були схожі на пе- редмови Скорини. Заснування І. Федоровим перших типографій у Львові та Острозі відповідало запитам культурного життя всієї України, і 104 видання Ф. Скорини мали суттєвий вплив на ранню українську книгу. Зокрема, І. Федоров вперше у східнослов’янському кни- годрукуванні, наслідуючи Скорину, застосував титульні аркуші з гравірованими рамками, фоліанти та заставки. Так, в “Апос- толі”, який став первістком української друкованої книги, на фронтиспісі зображено апостола Луку, а в післямові автор на- писав, що “неначе ідучи по слідах, протоптаних одним бого- вибраним мужем… почав проводити цю боговибрану справу”. Без сумніву, йде мова про Ф. Скорину. Заставки і кінцівки, а їх 48, були виконані на високому художньому рівні [2, с.53]. Ви- дана І. Федоровим “Острозька Біблія” – перше повне видання церковнослов’янською мовою, де було вміщено передмову К. Острозького та післямову видавця, користувалася великим по- питом у всіх східнослов’янських народів [15, с.4]. Велика роль у популяризації друкованої книги належала церковним братствам, а перший у Східній Європі друкований підручник “Буквар” нео- дноразово перевидавався друкарнями братств як на українських, так і білоруських землях. Можна зробити висновок, що зачинателі книговидавничої справи в Україні та Росії були послідовниками справи великого Ф. Скорини, який багато в чому виявився першим не тільки у на- ціональній білоруській культурі, а й у культурах народів Східної Європи. Його Біблія вийшла раніше, ніж протестантська в пере- кладі німецькою мовою Біблія Мартіна Лютера. Він майже на пів- століття випередив польських і російських видавців. Але за рів- нем популярності Ф. Скорина значно поступався своїм визначним сучасникам, у тому числі М. Лютеру, Е. Роттердамському та ін. За Скориною – цілий культурний напрямок, відкритий і очолений ним. Завдяки заслугам Ф. Скорини у галузі освіти, книгодруку- вання й розповсюдження книг, його ім’я назавжди залишилось в історії людства. Видатний гуманіст Ф. Скорина пристрасно жадав прислужи- тися загальній справі духовного відродження людства, його вну- трішньому удосконаленню, і “навчений зцілювати тіло, пропо- нував зцілювати душу…” [9, с.58]. Його безперечною заслугою є те, що, видавши свою біблію, він заклав фундамент для фор- мування білоруської мови, і в тогочасних умовах неможливості цілковитого відходу від традицій середньовічної ідеології, свідо- мо виступив за піднесення освітнього рівня свого народу. Йому фактично вдалося стати передвісником білорусько-литовської 105 реформації. Цей мотив рефреном звучить у книгах славетного білоруса, які сприймаються сьогодні як найдорогоцінніша на- ціональна реліквія, як духовний скарб, національна святиня, як символ усієї тисячолітньої білоруської культури, що розвивалася протягом століть у найтісніших контактах з російською і україн- ською культурами. Список використаних джерел та літератури 1. Белорусский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечата- ния в Белоруссии и Литве // Федоровские чтения. 1977. – М.: Наука, 1979. – 280 с. 2. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. К.: МАУП, 1998. – 232 с. 3. Владимиров П. В. Доктор Франциск Скорина: Его переводы, печатные издания и язык. – Спб, 1888 (Репринт: Specimina Philologiae Slavicae, Band 85, Munchen 1989). – ХХVІ + 351 с. 4. Дзюба О., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (Х- середина ХУП ст. – К.: АртЕК, 1998. – 199 с. 5. Исаевич Я. Наследие Франциска Скорины на Украине // Бело- русский просветитель Франциск Скорина и начало книгопечатания в Белоруссии и Литве. – Москва, 1979. – С.170–172. 6. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інст-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с. 7. Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. – Львів: Вища шко- ла, 1989. – 191 с. 8. Книги Франциска Скорини в зібранні ЦНБ Академії наук України / Уклад. І. Ціборовська-Римарович та ін. – К., 1991. – 79 с. 9. Конон В. “Да совершенен будет человек…” / http://tdibp.by.ru/1204/ francisk/ 10. Лойко О. Скорина. (Авториз. перевод с белорус. Г.Бубнова). – М.: Молодая гвардия, 1989. – 349 с. 11. Лотоцький О. Українське друковане слово // Українська культура: Лекції за ред. Д. Антоновича / Упор. С. Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – 592 с. 12. Немировский Е. Л. Начало книгопечатания в Белорусии и Литве. Жизнь и деятельность Франциска Скорины: Описание изд. и указ. лит. 1517–1977. – М.: Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина, 1978. – 160 с. 13. Немировский Е. Л. Франциск Скорина. Жизнь и деятельность бело- русского просветителя. – Мн.: Мастац. лит., 1990. – 597 с. 106 14. Огієнко І. І. Історія українського друкарства /Упор., авт. іст.-біогр. нарису та прим. М. С. Тимошик. – К.: Либідь, 1994. – 448 с. 15. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні. XVI – перша половина XVII ст. /Упор. Я. Д. Ісаєвич та ін./ – К.: Наук. думка, 1975. – 342 с. 16. Подокшин С. А. Франциск Скорина. – М.: Мысль, 1981. – 215 с. 17. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. – (New York – Paris – Sydney – Toronto, 1985). – 2-е вид. – К.: МП “Фенікс”, 1993. 18. Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. – Т.41. – К.: Наук. думка, 1984. – 683 с. 19. Франциск Скорина и его время. Энциклопедический справочник (перевод на русск. язык). – Мн.: Мастац. лит., 1990. – 610 с. 20. Яремченко О. Франциск-Георгій Скорина, його життя та літературна і видавнича діяльність // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1923. – Кн. ХІ. – С.253–259. Svitlana Herehova FrancisC Skorina and Book-Printing Development in Eastern Europe The article deals with appearance of the Byelorussian book-printing in the 1st quarter of the 16th century, connected with the activities of great Byelorussian and East Slavic humanist, enlightener, printing pioneer Francis Skorina (born in about 1490 – died in 1551). He was born in a rich merchants’ town of Polotsk in the family of merchant Luka Skorina. His father was skinner (in Byelorussian it means “skorina”). By his origin Skorina was Byelorussian, and Rus’ka was considered his native tongue. His Byelorussian roots had been testified by many documents, in which he was called “Ruthenus”. The ideas of Reformation and Humanism greatly influenced Skorina’s outlook shaping. But Skorina himself had never mentioned his religion and had never interfered with discussions between Catholics, Orthodoxies and Protestants. His activities were above the narrow confessional interests and he considered his ultimate goal – enlightenment of the people, and teaching of high morality in people. He published his books for all “Rus’ky Brothers”. Skorina was Doctor of Liberal Arts and Medicine – “Frantishek Skorina – Doctor of Liberal Arts and Medicine”. But neither liberal arts nor the medicine became Byelorussian humanist’ sense of life. He devoted his life to enlightening, book-printing and distribution of books. 107 Like many European publishers F.Skorina began his publishing activities with the Bible. In his remarks and comments to the Bible Skorina showed civilian and patriotic feelings, his striving for encouragement of spiritual development of his people. F.Skorina’s patriotism was harmonized with his great respect to other nations, their traditions and culture, cultural and historic heritage. The activities of Dr.Skorina became a road map for his followers’ development in publishing work in Eastern Europe. Prominent humanist F.Skorina was striving to serve the common task of the humanity’s spiritual renaissance, its moral improvement. 108 Розділ ІІ. національна ідентичність українців та білорусів: політичні та культуроЛогічні виміри Олег Бреский (Минск, Беларусь) Нация Интеллектуалов: стратегии формирования национальных Беларуси и Украины – Администрация говорит, что ты стоял и думал среди производства, – сказали в завкоме. – О чем ты думал, товарищ Вощев? – О плане жизни. Андрей Платонов, «Котлован» Открытие национального мира В начале 90-х годов ХХ века можно было наблюдать за бе- ларуским и украинским молодежными движениями в Москве. Это были советские молодые люди – из «Белоруссии», Украины, выпускники советской школы, комсомольцы. Оказав- шись в столице советской империи они стали просто грустить по семьям, и не всегда чувствовали себя в своей тарелке в мет- рополии. В основе их пробудившегося в Москве национального чувства лежала грусть и неустроенность в чужом городе и обще- стве. Этому обществу была противопоставлена беларуская или украинская семья, представленные как Беларусь или Украина. Беларусь в этой роли оказалась почти случайно – просто боль- шего друга нельзя было изобрести. Беларусь ассоциировалась с деревней, в которой жили бабушка с дедушкой, и куда городс- кие внуки отправлялись на каникулы. В самой Беларуси нацио- нальное чувство нарождалось аналогично — как страна, где «все по-другому», чем при советском коммунизме. В 70-е годы в Ук- раине, Беларуси, Молдове происходит удивительное обращение многих интеллигентов в приверженцев беларуского, украинско- 109 го. Это было движение, связанное с открытием альтернативной Родины, выступавшей вместо Советского Союза, который к тому времени использовал тему патриотизма до предела. Но часто та- кое этническое чувство было именно чувством одиноких людей, не адаптировавшихся ни к какой системе вообще – ни к совет- ской, с точки зрения которой они были неудачниками, ни к бе- ларуской, потому что она была мифической и не существовала нигде, кроме как в их сознании. Для этих молодых людей – как в Москве, так и в Беларуси, – су- ществовало только два пути – либо принятие той действительнос- ти, которую предлагали другие и вхождение в нее – либо револю- ционное, жертвенное продвижение в социальный порядок мифа воображаемой Беларуси. Им открылся мир столицы советской империи – и они захотели назад – к семьям. Национальное чувство вырастало как «мы – не они», «не хотим быть, как они». Третий путь был бы тупиком – это путь желания навсегда остаться в созданном мифе. Этническая революция В ������������������������������������������������������������ XXI��������������������������������������������������������� веке, подводя итоги ХХ века, можно сказать, что этничес- ких революций в Восточной Европе не получилось, – потому что они и не могли получиться – мечта юношей начала того века и меч- та юношей конца того века не предусматривала ни определенный социальный порядок, и не опирались на подлинные социальные практики. Эти мечты вообще лежали в стороне от реальной полити- ки и социального устройства, замыкаясь в основном в культурной проблематике. Кроме того, никто из национально-ориентированной интеллектуальной элиты не желал установления этнократии. Так- же меньше всего эти юноши думали о том, как следует научиться управлять теми сообществами, которыми они грезили, и не стреми- лись к какой-то политической деятельности. Больше всего их забо- тила культура, язык, археология и пр. Образы, которые возникали в прошлом, экстраполировались в будущее, программируя ситуа- цию столкновения этого этнического мифа с реальным государс- твом, ничего общего не имеющим с этнократией, и, более того, – не предусматривавшем места для самих интеллектуалов. Положение интеллектуала вообще стало характеризоваться предикатом “вне” – они вышли от своих, но никогда так и не присоединились к власти, они никогда не сроднились с теми системами, которые возникали с помощью интеллектуалов на месте старых. 110 Этнической революции не получилось еще и потому, что в Вос- точной Европе не существовало даже локальных этноцентричес- ких сообществ – к примеру, беларуской этноцентричной семьи. И семья, и первичные сообщества были просто “тутэйшыми”. А “тутэйшыя” не эволюционируют в нацию. В самой Беларуси про- изошла грандиозная ошибка с “тутэйшыми” – их включили в ге- неалогию нации. Прагматичной беларуской семье идея особого беларуского порядка была непонятна и настолько же чуждой, как и идея социалистического общества или построения коммунизма. Для таких обществ все внешние были чужаками по языку, либо чу- жаками, как представителями господствовавшего над их домами и землею более широкого и высокого порядка. Противопоставление не только Русскому, но даже Советскому, как противопоставление власти, – было в таком контексте надуманным и искусственным, поскольку политическое участие – совершенно непонятная вещь для первичных социальных структур, и они не претендовали на него. Первичные социальные структуры (которые в контексте их не-участия в публичных делах, уместно описывать как «молчали- вые массы» Бодрийяра) [6, 3] восстают только в том случае, ког- да нечто начинает угрожать их жизненным интересам [1, 17]. По- тому беларуские национальные деятели – в сознании белорусов, живущих не в воображаемой Беларуси, а в границах первичных социальных структур, – воспринимаются как поэты, чудаки, меч- татели, странные, претендующие на странные вещи люди. Из этих первичных структур идентичность национальной элиты выглядит как хобби. Кто-то увлекается Толкиеном и на выходных проводит турниры между эльфами и орками, а кто-то поет на тех же выход- ных беларуские песни под электрогитару. Между тем, беларуские и украинские и молдавские интеллек- туалы создали миф народа, который они вообразили как тех са- мых «тутэйшых», как будто бы именно эти первичные социаль- ные структуры и репрезентируют подлинные Беларусь, Украину и Молдову. Потому национальные деятели, будучи готовы к конф- ликту с властью и государством, не были готовы к самому сущес- твенному – к конфликту с первичными социальными структурами – сверхпрагматичными, консервативными и оказавшимися в тече- ние 90-х годов совсем не «национальными». Национальной была элита, вышедшая на обретение родины, но для этого ей приходи- лось преодолевать не только сопротивление неких «антинацио- нальных» сил, но, и в первую очередь, сопротивление первичных 111 социальных структур. И вот эта неготовность увидеть Восточную Европу такой, как она есть, подвигает элиту говорить о серости, и о необходимости просвещать «отсталые народные массы». Субстанциальное понимание модернизации Принято считать, что процесс модернизации в Восточной Европе до настоящего времени заключался в построении наци- онального государства, понимаемого как результат реализации права народа на самоопределение. Однако в течение XIX века народы Восточной Европы самоопределяться не хотели. Хотели самоопределяться элиты этих народов, освобожденные от гра- ниц первичных структур и создававшие публичное пространс- тво, пытавшиеся солидаризировать с собой население и развора- чивая соответствующие программы, рассчитанные на поднятие самосознания и уравнение в правах, требуя радикализации мо- дернизационных процессов. Потому понять суть „права народа на самоопределение” можно только в контексте существовавших в то время империй и особенностей модернизационной поли- тики империи, которая не учитывала интересов элит некоторых этносов, и вступала с ними в конкуренцию за влияние на про- странство первичных структур. Для националистов первичные структуры и были, собственно, их народом. Для империи они были именно подданными, которых необходимо было изолиро- вать и оградить от влияния националистов. Это столкновение влияло в первую очередь на способность народа к самоорганиза- ции и самоопределению. К примеру, Империя на территории Бе- ларуси в течение всего ХIХ века видела лишь польский элемент, по отношению к которому применялась политика русификации и сдерживания – в самом прямолинейном значении: колониза- ция, насаждение быта, языка и культуры великоррусских, выде- ление наделов земли российским помещикам. Под эту политику попадали и белорусы, которым отказывалось в культурной са- мобытности и политической субъектности. Этническое движе- ние интеллектуалов никогда не было институциализировано. И каждый раз, когда происходила институциализация власти, уже не имперской, а национальной, интеллектуалы оказывались в оп- позиции к ней. Противостояние совершалось на персональном уровне. Ру- сификация ХIХ века, навсегда связанная с именем графа Му- равьева, не могла не вызвать контрмер со стороны Белорусов, 112 мер, таких же недалеких, не пересекавших культурные границы. Вхождение же национально настроенных в политику, бросало их в ультрарадикальные круги, главной своей целью видевших разрушение империи. Утверждение этнографической белору- щины, украинскости было ценностью в себе и могло при этом выступать в совершенно различном обличии – революционном, монархическом, демократическом, масонском и пр., оставаясь вне политического пространства. Из всех российских политиков лишь П. Столыпин в своей политике в Гродненской губернии предпринял попытку противопоставления Польскому влиянию не великоросского чиновника, а беларуского кулака – реально существовавшего самобытного института. И это было поистине самое интересное решение, за всю историю политики Россий- ской империи в отношении Беларуси, позволявшее институци- ализировать этнос через экономические практики и традиции самоуправления. Однако оно было очень запоздалым, локализо- ванным и имевшим огромный дефицит времени для своего раз- вития [5, 96]. Этно-нация Существует нечто трагическое в том разнообразии смыслов, которые усваиваются в Восточной Европе понятию «нация». «На- родами» в ������������������������������������������������ XIX��������������������������������������������� веке в представлении этнических интеллектуа- лов выступали этнические группы1, определяемые на основании лингвистических карт, составляемых этнографами (к примеру, знаменитая карта академика Карского, составленная по переписи населения в Российской империи 1897 г). На самом же деле эти этнографически определенные народы не имели ни политическо- го значения, ни политического интереса, поскольку не создавали публичного пространства, а если и входили в политику, то только 1 Начало этно-национального движения в Восточной Европе совпадает с веком Романтизма и полностью отвечает его главным посылкам. Влияние романтизма до сих пор очень велико в Восточной Европе, проявляясь самым неожиданным образом. К примеру, первоначальной идеей Беларуси мы обязаны, прежде всего, людям Польской культуры, белорусам по крови: Яну Чачоту, Дунину-Мартинкевичу, Яну Борщевскому, Михаилу Бобровскому, Иосифу Семашко, Антонию Сосновскому, а далее — целой череде историков, церковных и культурных деятелей на протяжении всего XIX века. Одним из них были интересны этнографические особенности Белорусов, а другим был дорог сам этот народ, дорог, как Родина. Долгое время этот процесс находился в стороне от институционального строительства на данной территории. 113 как арьергад, за которым скрывались численно малые группы эт- но-интеллектуалов, собственно, репрезентировавшие этническое пространство. Чрезвычайно важно представлять, что история современных Восточно-Европейских сообществ начинается с карты, где они очерчивают собственный ареал. Украинцы грезят о Великой Ук- раине, с Доном и Сибирской полосой до Тихого океана. Поляки говорят о Речи Посполитой от моря до моря. На беларуских картах Беларусь включает в себя Чернигов, Брянск, Смоленск, Вязьму и Псков. Эти карты свидетельствуют только об одном: картографы национализма не имеют представления о границе. Они не видят преград и пределов для того народа, идеологами которого явля- ются. Между тем такие пределы существуют. И их существование обусловлено миллионом различных причин, самая тривиальная из которых: существование других таких же субъектов, выступа- ющих в истории с собственными картами. Однако расхождение между действительными и воображаемыми границами в Восточ- ной Европе плохо учитывается, а потому практически не развитой оказалась проблема отношения субъекта и границы. Между тем система коммуникаций и является первой задачей национального строительства. Национализм в Восточной Европе принадлежит к интел- лигентскому типу. Он – не буржуазный, т.е. он не возника- ет как развитие города в Восточной Европе, он возникает из интеллектуальных движений, из университетов, выходит из фольварков (таков генезис Кирилло-Мефодиевского Братства, об- щества филоматов. и пр.) Родина новых Восточно-Европейских сообществ – это кабинеты интеллектуалов. Парадоксальным яв- ляется, то, что этнический национализм явился продуктом де- ятельности механизмов модернизации, а не саморазвития того или иного этноса. Еще одним парадоксом является то, что в то же время университеты были частью Империи, способство- вавшей осуществлению социального движения и модерниза- ции, а также в рамках Империи существовал единый рынок, не разделенный внутренними границами. Потому индивидуальные стратегии развития наиболее полно могли реализовываться в им- перском культурном или экономическом пространстве. Потому в Восточной Европе поначалу с помощью университета или фа- брики возникает не только новая социальная структура, а еще и класс думающих или предприимчивых людей, составляющих 114 план новой социальной структуры и желающих этот план, во что бы то ни стало, реализовать. Б. Андерсон употребляет для опре- деления подобной ситуации понятие «серийность». Университет предлагает для человека совсем иной мир, как иной мир пред- лагают революции, восстания, предприятия и пр.: «В круге братьев и сестер Ис отсутствуют серии. Но во время революции, в которую она вносит свой скромный вклад, она во- ображает себя – впервые за свою короткую жизнь – серийно: как «некую» женщину, «некую» машинистку, «некоего» свободного индивида, «некоего» нового человека. Эта сериализация настоль- ко преображает ее сознание, что все предстает перед ней в новом свете» [4 , 68]. В связи с этим уместно вспомнить и беларуский пример, описанный А. Мрыем в повести «Записки Самсона Самосуя» [11]. Ее герой – Самсон Самосуй, – при всей своей несимпатичнос- ти – действует именно в таком мире, в котором вдруг открылись границы первичных обществ и человек оказался в мире серий, в мире множества собственных идентичностей и альтернатив личных стратегий. Стратегии трансформации могут осуществляться как эволюционное движение, постепенное приспособление существу- ющего общества к изменяющимся внешним условиям. Но для та- кого типа изменений необходимо, чтобы они происходили изнутри публичного порядка. Интеллектуалы же находясь вне публичной сферы в Восточной Европы, склонялись к методам радикальной социальной инженерии, к якобинству. А это в свою очередь созда- ет потребность в идеологическом обосновании таких действий. Потому национальное движение стало идеологией более, нежели модернизационной программой. С такими же процессами стол- кнулась, к примеру, Турция в межвоенный период в ХХ веке, нуж- давшаяся в идеологии перестройки более, чем в действительных инструментах осуществления реформ: «В то время как традиционное общество утверждало, что «для защиты сегодняшних условий общества нужно вернуться к тем основам, что существовали в прежние времена, то есть вернуться назад», «новые османы» всего лишь призывали «обратиться к бу- дущему». Таким образом, в числителе у них были реформы, одна- ко в знаменателе сохранялась тенденция к сохранению существу- ющей структуры общества. Этой модели, несмотря на всю свою революционность, следовали и младотурки» [8 , 68] . 115 Методом младотурков, а затем и кемалистов, стала идеоло- гия жесткой модернизации: централизация, полное определение места личности в общественной системе, инженерный характер общественных изменений, то есть продуманные и планомерные действия по обрыванию связей с прошлым, были параметрами жесткой доктринерской идеологии кемалистских реформ. Таким образом, процесс модернизации и соответствующая функция интеллектуалов, поначалу определяясь стремлением отыскать и построить образ будущего общества, постепенно трансформиро- вались в дело формирования личности. Социальная инженерия, переходящая на персональный уровень, представляет собой осо- бенности эволюции участия интеллектуалов в публичной жизни Трагичным также является тот факт, что наднациональные институты в Российской империи также не были свободны от этнической идеи, «русскости», развивавшейся славянофилами и вводившей ее в конфликт с окраинами Империи и теми сила- ми, которые возникали в процессе социальной дифференциации и требовали модернизации публичной сферы в первую очередь. Славянофильство трагически и окончательно утвердило идентич- ность России по этнографическому признаку, что в конце-концов погубило Империю и на 2 века вперед определило политику Рос- сийской империи в Украине и Беларуси. К несубстанциональной нации Внутри процесса самоопределения, развивавшегося в Восточ- ной Европе, ясно различаются две его составляющие: 1) это действительный процесс дифференциации и стратифи- кации социума, производящий все новые и новые надстройки над первичными структурами и 2) идеология интеллектуальных этнических элит, производя- щих строительство культурных границ, призванных выделить определенную этническую группу в качестве субъекта модерни- зации или анти-модернизации в своих культурных границах. Два этих процесса оказываются в значительной степе- ни противоположными. Процесс дифференциации является внеположным по отношению к этническим проблемам развития. Этнос в таком процессе – это всего лишь одна из форм первичных персонифицированных структур, границы которых преодолевают- ся субъектом, желающим войти в сообщества второго и последу- ющих уровней, войти в иные серии. Однако этническое сознание 116 воспроизводит и актуализирует значение этнических границ как границ публичной сферы, локализуя процесс дифференциации в пространстве, определенном границами этноса, что и составляет вызов существующему публичному порядку. Для современной Восточной Европы, без сомнения, наиболее важной является проблема согласования двух этих процессов и ак- туализация несубстанциального понимания нации, выступающей одной из главных парадигм Нового Времени. В Восточной Европе неизбежна оказывается дилемма понима- ния сообщества: либо оно – союз независимых и равноправных субъектов, или же – союзе, определяемый по некоторым этнографическим особенностям, отличающими его от всех иных союзов людей. Гуревич так определял, что такое нация: «… это группа лиц, в течение своей долгой исторической жиз- ни автономно разрешавшая все свои социальные проблемы и вы- работавшая себе таким путем индивидуальную, своеобразную форму социальной жизни» [9, 10]. Это определение очень характерно для государственной мысли Нового времени, и понять его вне контекста модерна совершен- но невозможно. Лишь сопоставив его с формулировкой аббата Сийеса [12, 23], можно приблизиться к ответу на вопрос о том, что есть нация для носителей индивидуалистических идей в со- временную эпоху – в ней именно этнографические особенности являются следствием совместной жизни, а не наоборот. Но та- ких наций в Восточной Европе не было, и потому на место на- ции была поставлена достаточно произвольная этническая группа людей. Такой выбор влечет за собой два последствия: поощрение якобинской политики и идеологизацию публичной сферы. В такой перспективе история Восточной Европы, в том числе новейшая постсоветская не представляется случайной. В публичном про- странстве Восточной Европы существование нации может быть никак не связанным с существованием государства, и его деятель- ностью, направленной на охрану прав членов нации, и среди про- чих – их культурных прав. Однако существование нации всегда предполагает выработку «национальной политики», посредством которой государство вторгается в культурную сферу, моделируя национальные отношения и образ нации. Такая политика возмож- на только в том публичном пространстве, которое опирается на идеологическую (в том числе – этническую) – риторику. В Восточ- ной Европе потому до сих пор актуальны вопросы уравнения прав 117 граждан и преодоление политики этнических приоритетов. И если этническая консолидация граждан, приводящая к формированию современных этносов, в эпоху модерна является резуль­татом, а не предпосылкой возникновения национальных государств, то в Вос- точной Европе именно этническая консолидация лежит в основе новой государственности. Формирование нации в Восточной Европе происходит под воздействием двух процессов, автономных по отношению друг ко другу: первый – это классическая модернизация с построени- ем социальных фронтиров, служащих появлению второго и по- следующих социальных уровней (проводимая, прежде всего, надэтническими политическими структурами), вторая – это про- светительская деятельность национальных интеллектуалов, на- правленная на «пробуждение национального самосознания». Два этих процесса являются противоположными, и способны ослабля- ют один другого. Первый процесс до сих пор находится в тени, и ему уделяется мало внимания, второй составляет парадигму иссле- дований по истории модернизации народов Восточной Европы. Проблема суверенитета Существует еще одна проблема, общая для процессов этнизации и социальной дифференциации, объединяющая их в одно целое: это проблема суверенитета. На обладание суверенитетом пре- тендовали как имперские, наднациональные, так и национальные структуры. Однако именно имперские структуры в Восточной Ев- ропе производили действительную социальную дифференциацию и модернизацию, а этнические структуры развивали программу просвещения и пропаганды. Они могли бы дополнять друг дру- га, если бы не имели своим объектом первичные социальные структуры: имперские структуры были заинтересованы в кон- сервации таких первичных структур, национальные желали их национализации. Империя, открывая границы первичных со- обществ и модернизируя социальную структуру, не успевала создать механизмы, учитывающие внутреннее многообразие, национальные элиты радикализировали это многообразие. Империя сталкивается в своей политике с тем, что встречает та- ких субъектов, которыми невозможно управлять, не согласовывая с ними процесс управления, интеллектуальные элиты же форму- лируют для себя проблему суверенитета. Так империи открывают пределы собственной власти, а национальные элиты – отсутствие 118 у себя этой власти, хотя бы для осуществления программы про- свещения народа. Процесс дифференциации может развиваться только в суверенном пространстве, ему необходим относительный покой, кризисы и потрясения приводят к регрессу социального пространства. Всякий политический порядок – это чрезвычайно тонко настроенный механизм баланса сил и интересов, способный обустроить внутреннее многообразие. Концепция суверенитета и появляется как категория и инструмент, позволяющий составлять баланс сил и интересов, выделяя доминантную силу в публичной сфере. Интеллектуалы Восточной Европы, развивающие идеи об особенности своих народов, рано или поздно сталкиваются с проблемой суверенитета, вынуждающей их искать для самих себя определенное место в публичном пространстве. И здесь оказывается, что этнос – не институциализируется, что для этноса не находится в публичном пространстве собственного места. Этническая идея имеет значение в переходные периоды, периоды кризиса, надлома, реформы. В такие периоды особен- но остро стоит вопрос о сохранении суверенитета – при условии большего или меньшего сохранения внутреннего многообразия. Если не удается обеспечить два этих условия, политическая сис- тема прекращает свое существование. В такое время этническая идея может быть политизирована, и тогда этнос на какое-то время приобретает признаки субъекта, претендующего на обладание су- веренитетом. С точки зрения этнической идеи основанием транс- формаций является не социальное движение, вызванное дифферен- циацией, а некоторые субстанциальные и идеологические факты: язык, костюм, привычки, обычаи, религия, история, и, особенно – национальное самосознание, позволяющие вычленить данный субъект из более крупной политической формы. Эти процессы в значительной мере отличают историю национального государства в Восточной Европе от истории национальных государств в За- падной и Центральной Европе, в которых этническая идея никог- да столь радикально не противопоставлялась политической. Институциализация этноса В Восточной Европы можно увидеть две попытки институциа- лизации этноса, обе направленные на деполитизацию этнической идеи. Первая связана с восприятием модели национальной авто- номии Отто Бауэра, фактически реализовавшаяся в современной Европе и Америке, вторая – концепция Абдзираловича, направ- 119 ленная на создание фронтира внутри этно-общности, выводящего этнос на процессы подлинной дифференциации, продолжающая оставаться актуальной для Восточной Европы. Этническая автономия Свою теорию Отто Бауэр создал в начале ХХ века, и ее поло- жения до сих пор сохраняют свою значимость, практически для всех государств мира по причине некоей общей для всего мира тенденции в этническом вопросе. Этничность для Бауэра есть ес- тественное состояние, определяемое им как общность характера людей в обществе, унаследованные качества определенной груп- пы людей, суть нечто развивающееся, и не являющееся простым застыв­шим осколком истории [5, 21]. С точки зрения Бауэра – эт- ничность вечна, и ее вечность доказывается законом, утверждаю- щем на основе апперцепции Лейбница, что ни одно сообщество не воспринимает новых эле­ментов в неизменном виде. Потому, к примеру, уравнение материального со­держания различных нацио- нальных культур отнюдь не означает уничтожения национальной индивидуальности. Для Бауэра это правило было принципиально важным, поскольку позволяло сочетать этнический принцип с со- циалистической идеей, и утверждает многообразие и сложность в социальной жизни. В предисловии к работе О. Бауэра, вышедшей в переводе в России в 1909 году, X. Житловский писал: «Нам приятно соз­навать, что основные черты теории Бауэра заключаются в доказывании той основной мысли, что верно по- нятый национальный принцип не только не идет вразрез с про- грессом человечества и его стремлением к социализму, а наобо- рот: социализм, прогресс и национализм взаимно обуславливают друг-друга...» [5, 3]. За четверть века до того К. Леонтьев высказывал такую мысль: «Движение современного политического национализма есть не что иное как видоизмененное только в приемах распространение кос- мополитической демократизации» [10, 25-26]. Все этнические движения выступали против суверенной власти и претендовали на собственный суверенитет. Порядок, который составляли этнические движения, возникал как антите- за предыдущему порядку и был, прежде всего, демократическим порядком. Однако вследствие недостаточной дифференциации со- циума, такие режимы становились авторитарными, поскольку не 120 находили в обществе достаточного сопротивления, определявше- го бы необходимость децентрализации власти. На первый взгляд, парадоксально, что этнические движения, направленные на уста- новление особенного порядка, не противоречат глобаль­ной либе- рализации, эгалитаризму, социализации обществ и народов. Однако этнонациональное движение, уравнивая членов нации, парадоксальным образом не может удержать демократическое прав- ление. И это падение и увядание демократии в этно-национальных государствах обусловлено тем, что они не в состоянии диффе- ренцировать членов нации, не в состоянии наделять различные группы различными правами, в том числе и относительно поли- тического участия. Потому все правовые механизмы, призванные регулировать социальные отношения, оказываются словно бы избыточными. Отсюда проистекает и практически неизбежный для этно-национальных государств популизм – как в Украине, так и в Беларуси. Если же такие сообщества желают утверждения де- мократии и правового публичного порядка, они вынуждены при- бегать к реальной дифференциации, как это происходит, к приме- ру, в Турции, где армия играет выдающуюся роль в поддержании демократии, обладая реальным суверенитетом, или же ограничи- вая политическое участие. Теория Бауэра представляет собой апологию этничности, по- нимаемой в перспективе прагматических целей индивида. Этнос представляет собой определенную ценность и выгоду для чело- века. При этом человек освобождается собственно от каких-либо обязательств, поскольку этнос (нация) воспринимается только в культурном своем аспекте. Нация для О. Бауэра есть личный союз. Бауэр утверждает персоналистический принцип построения на- циональной автономии. Население государства национальностей, как стала в XIX������������������������������������������������ ��������������������������������������������������� веке именоваться Австро-Венгерская империя (Ба- уэр был австрийским подданным), разделяется на национальные союзы, причем каждый гражданин волен выбрать приглянувшу- юся ему нацию. По свободным заявлениям граждан составляется национальный кадастр (кстати, в 1905 г. в окончательно либерали- зированной Австро-Венгерской империи такой кадастр как экспе- римент был учрежден в одной коронной провинции - в Моравии). Нация консолидируется теперь как публично-правовая корпора- ция, задача которой – заботиться об удовлетворении культурных потребностей своих членов. Бауэр оговаривается, что государс- тво это делает, пока «принцип национальности не нас­только си- 121 лен, чтобы разрушить государство национальностей и на его месте построить самостоятельное национальное госу­дарство» [5, 371]. По крайней мере, национальная автономия в ее персо- налистическом виде представляет собой не что иное, как прин­ цип национальности, проявляющий себя внутрь государства. Это очень важное замечание, поскольку позволяет выявить чисто фун- кциональный характер такой национальной идеи. «Принцип наци- ональности даже в «государстве национальностей» приводит к такому конститу­ционному строю, в котором каждой нации пре- доставляется от­носительная самостоятельность» [5, 115]. При этом, отождествляя национальность с индивидуальными культур- ными потребностями человека, которые он может осуществлять через правовую корпорацию себе подобных, социал-демократы производят растождествление между на­цией и государством, а также между индивидом и государством, у государства отнимая его определенную национальную основу, а у человека (создавая две совершенно изолированных сферы интересов) – культурную и государственную, не позволяя национализировать государствен- ную политику. Так интерпретируемый национализм предполагает, что лич- ность включается в сообщество лишь на основе правовых свя- зей, лишенных внутренних основ и направленных на охранение ее «правового статуса». Такой подход позволяет единомышленнику О. Бауэра – К. Реннеру, – так писать о национальном чувстве рабо- чего, который действительно, вследствие особого своего положе- ния, оторван от территории: «Национальное чувство питается личной и культурною об- щностью, а не государством и территорией, и эта культурная об- щность легко стирает территориальные границы, если они разде- ляют нацию на части» [5, 6]. Это учение чрезвычайную ценность придавало государственным и правовым институтам, автономным по отношению к нацио- нальности, что позволяло придать и этничности политически- нейтральный характер. Примечательно, что в России идеологию культурной автономии приняли только еврейские партии, затем в 1907 г. конференция ле- вонароднических партий разных наций и, наконец, меньшевики. Ленин в письмах к Горькому в 1913 году писал о теории Бауэра: “Нет, той мерзости, что в Австрии, у нас не будет, не допустим” [3, 110]. И не допустили, радикализировав этнический вопрос. 122 От идеологии к дискурсивным практикам: концепция Абдзираловича Радикализация этнического вопроса заключается в исполь- зовании этнических интеллектуалов для легитимации власти, выдвигающей программу этнической политики. Интеллектуалы однажды становятся важным ресурсом такой власти, когда она обращается к народу, уже просвещенному интеллектуалами и отчасти воспринявшего язык интеллектуалов. Однако будет пре- увеличением полагать, что интеллектуалы в таком случае полу- чают возможность воздействовать на власть и содержание по- литики. Советская традиция усваивает национальному государству именно этническое содержание. И это противоречивое определе- ние оказывает воздействие на социальную систему Восточной Европы до сих пор. В такой ситуации оказывается, что интелли- генция как будто бы должна быть довольной культурной этно- центричной программой власти, вне зависимости от того, какова эта власть. В силу негативного и отстраненного утверждения нацио- нального мифа, беларуская идентичность всегда утвержда- ется только в противовес «российской», «советской» – суве- ренной власти — поддерживая альтернативные силы и при этом испытывая трудности с формулированием собственной программы модернизации. По-существу, кроме культурной программы этнические интеллектуалы не имели иных идей. Потому этническая модель в Восточной Европе была обречена на роль легитиматора новой власти, добиваясь от нее призна- ния культурных прав граждан. В конце ХХ веке беларуские интеллектуалы открыли для себя имя Игната Канчевского. Эссе «Адвечным шляхам», напи- санное в 1921 году умирающим от туберкулеза И. Канчевским и подписанное псевдонимом И. Абдзиралович [2, 1], воспри- нимается как откровение деятелями беларуского Адраджэння. Эссе представляет собой развернутую в белорусскую истори- ософию эсерорвскую программу кооперативизации страны. Историософские идеи содержится в первой части работы: а идея коопреративизации – во второй. Они связаны безуслов- но и очень жестко между собою, но современные белорусы пропускают вторую часть и читают только первую. Одна- 123 ко ключ к смыслу работы находится именно во второй части, призывающей к «всеобщей кооперативизации страны» [2, 85]. Это была точка перелома в этническом сознании Восточной Европы, которую не заметили, и которую, впрочем, и нельзя заметить в этно-национальном контексте. И. Канчевский пере- носил акценты в этнической идее с субстанциальных факторов на экономические и политические, при рассмотрении сообще- ства, помещенного в определенные границы, именно как поли- тического и экономического сообщества. Во-первых, Канчевский говорит о необходимости отказаться от какого-либо мессионизма в национальной работе: «…на прыкладзе чужацкіх мэсіанізмаў мы бачылі, як стра- шэнная сьціскае жыцце отрымаўшая неакрэсьленую ўладу форма. З нашага высокага парыву індывідуальнага і народнага адраджэння ня створым жа гвалту й енку ні для іншых, ні для саміх сябе: не павінна быць беларускага месыяніму. І ў вялікім, і ў малым, і для сваіх, і для чужых – ен – прымус, зьдзек і сь- мерць» [2, 55]. Канчевский в 1921 году уже мог видеть, что никакой особенной политической этнической формы в результате эт������������� нических дви- жений не получается, получаются только новые государства, готовые использовать ресурс этнической легитимности для на- силия. Вместе с тем, Канчевский понимает, что “запэўніць маг- чымасьць грамадзянскай творчасьці мы можам толькі ў разе адсутнасьці перш-на-перш чужынскага прымусу. З гэтага выні- кае падстава да неабходнасьці палітычнае незалежнасьці» [2, 74]. Но поскольку Канчевский отрекается от всякого мессиониз- ма, возникает вопрос о месте этничности в деле обретения не- зависимости. Потому второй важнейший тезис Канчевского – о невозможности в этнических программах ограничиваться только требованиями независимости. Политические требования долж- ны обосновываться и оправдываться свободой человека, в том числе и свободой в области культуры: «…сучасная палітычная дзейнасьць у кірунку незалежнасьці, падгрунтаваная на захапленньні ўлады палітычна-класавымі ор- ганамі, мала можа задаволіць сумленнага чалавека. Яна не дасягае ўсе роўна забесьпячэнньня гармадскае самодзейнасьці і можа вы- клікаць новую роспач і расчараваньне» [ 2, 75]. Потому Канчевский приземляет этническую идею, направив ее в даже не в русло национального строительства, а в сторону 124 решения повседневных проблем, никак не обусловленных идеологически. Канчевский назвал эту платформу кооперати- визацией (в нынешних терминах можно было бы говорить о дискурсивности индивидульного действия, или же о политике солидаризации): «… ў кааперацыі, нягледзячв на яе сур'езнвя жыццевыя заданні і вагу, нама нічога падобнага да палітычнай пляцформы. Каапе- рацыя ня мае азначанага ідэалу, які мог бы зрабіцца Молахам ка- аперацыйнага руху, вымагаючы чалавечых ахвяр. Рух кааперацыі кіруецца выняткова жыццнвымі зажаннямі, і ніякай папярэдняй ідэёвасці ў ім няма» [2, 82]. Канчевский говорит: занимайтесь чем угодно, но только чем- то конкретным и ввиду другой человеческой личности, на основе своей свободы и свободы другого. Так была осуществлена попытка избавления от детского мифа о “неизвестном защитнике”, который служит лишь для спаситель- ной в какой-то момент самоизоляции от внешнего мира. Кончев- ский говорит: нацию не создает отличие ее от иных народов – ее создает процесс собственного обустройства. Проблема модернизации И здесь нам открывается один парадокс. Белорусы, конечно же, на основе воспринятого в его этническом плане националь- ного мифа не совершили этнической революции, не создали эт- нократии — потому, что не могли ее создать. Белорусы, как нация, не входили в модерн, оставаясь в рамках первичных сообществ, которые испытали на себе в ХХ веке наибольший удар идеокра- тических государств, в создание которых внесли свой вклад и этнические интеллектуалы. Потому, когда в Восточной Европе в 90-е годы возникли новые государства в границах советских республик, в них обозначились все те же проблемы соотноше- ния личности, первичных сообществ, власти и интеллектуалов. Можно было бы считать этот процесс результатом национально- го движение, но это не так. Снова интеллектуалы обратились к теме национального (или этнического в их понимании государс- тва) – снова обратились к первичным сообществам, в которых они хотели видеть народ – и снова оказались не у беларуских или к примеру, украинских очагов, а в локализированном гра- ницами Беларуси или Украины позднем Советском Союзе с его социальной структурой и законами, действующими в данной со- 125 циальной структуре. Т.е. задачи, стоявшие в 90-е годы перед со- обществами Восточной Европы, снова превышали объем задач по культурному просвещению населения. Отсюда берет начало раскол беларуского национального сознания, склоняющегося од- новременно и к самоизоляции в границах национального мифа, и к легитимации реальной политической идеократии, возникшей как правопреемница Советского Союза, но воспринявшей рито- рику беларуского национального суверенитета. Суверенитет и обеспечение свободы личности – универсаль- ное социальное пространство и универсальные механизмы со- циального движения – оказываются в такой перспективе зада- чей, намного более важной, чем все этнографические и языковые особенности. Наилучшее, что можно сделать с этнической идеей в такое время – это постараться не политизировать ее, не вов- лекать как аргумент в становление суверенного пространства и решение проблемы свободы личности. Политизация этнической идеи усиливает радикализм, перекодирует смыслы социального порядка, выделяя коллективные проблемы в качестве ведущих проблем и устраняя дискурсивность в политике и социальных отношениях. Общество и государство оказываются не готовыми и не способными к продуманному и целенаправленному взаи- модействию. Система эффективных социальных фронтиров не возникает, локальные общества продолжают изолироваться и от- чуждаться. Большего, чего бы такое общество желало – это само- изоляции или игры без правил – игнорируя любые вызовы. Сно- ва на место реальных социальных коммуникаций и механизмов встает идеология, которую может обслуживать этническая идея – самобытности, уникальности, третьего пути и пр. Идеология скрывает печальный факт предельной атомизированности сооб- ществ Восточной Европы, испытывающих дефицит в структурах второго и последующего уровней. К политическому порядку в этнических границах Потому необходимо ясно представлять себе реальную кар- тину, связанную с «национальным» строительство в Восточной Европе, и влекущее за собой дележ культурного наследства, а также реанимацию этнических культурных процессов, начатых в эпоху романтизма и постепенно политизировавшихся. В ре- зультате культурное наследство было поделено, а в жертву были принесены даже те универсалии, которые лежали в основе уст- 126 ройства Восточной Европы до �������������������������������� XVIII��������������������������� века. Однако проблемы сов- ременной Восточной Европы – не в т.н. этнической территории, потерянной или обретенной, не в вышивках и поделках, не в язы- ках или обычаях, – это вообще не проблемы узкого историческо- го или территориального порядка. Проблема заключается в сути социальных структур, которые составляют Восточную Европу и общих предпосылок модернизации ее обществ – создания новых суперструктур, обеспечивающих интеграцию общества на более высоких уровнях, чем первичный. По-существу, это не эгалитар- ный, а элитарный проект, который, если смотреть на историю Восточной Европы ХХ века непредвзято и без заранее заготов- ленных шаблонов, – совершенно очевиден. Потому что само “на- циональное” движение в этом регионе – сугубо элитарно, и не захватывает даже буржуазию. Каждой из нации Восточной Европы помимо собственного национального государства и доминирующей этнокультуры не- обходимо видение той цивилизации, к которой она принадле- жит. А для этого необходимо видение собственных универсаль- ных основ и умения конвертировать эти основы в подлинные социальные ценности. Это открывает определенную цивилиза- ционную перспективу, которую для целой Восточной Европы открыла эпоха модерна. Это переход от коллективных форм к видению человека в определенных социальных институтах и структурах. Список использованных источников и литературы 1. Jałowiecki B. Narodziny demokracji w Polsce lokalnej. – Warszawa: In- stytut Gospodarki Przestrzennej 1990. Польские ���������������������������������� локальные сообщества про- являют способность к модификации в двух случаях: когда личный интерес особенно совпадает с интересом групповым, а также в момент угрозы ло- кальным интересам. 2. Абдзіраловіч І. Адвечным шляхам. / Вобраз-90. – Мінск, 1990. 3. Алексеев Н. Советский федерализм. / Общественные науки и совре- менность. 1992. – № 1. – C. 110-123. 4. Андерсон Б. Национализм, идентичность и логика серийности. / Ло- гос. № 2. – 2006. 5. Бауэр О. Национальный вопрос и социал-демократия. – СПб., 1909. 6. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства. – Екатеринбург: Изда- тельство Уральского университета, 2000. 7. Гарэцкi М. Дзве душы. – Мінск: Мастацкая літаратура, 1991. 127 8. Кахраман Х. Исторический тупик турецких интеллектуалов. / Непри- косновенный запас. 2003. – №1. 9. Козлов В.И. Национализм, национал-сепаратизм и русский вопрос. / Отечественная история. № 2. – 1993. С. 10-23. 10. Леонтьев К. Записки отшельника. – М., 1993. 11. Мрый А. Записки Самсона Самосуя. – Москва: Советский писатель, 1991. 12. Сийес, аббат. Что такое третье сословие? – М., б.г. «… Что такое на- ция? – Общество людей, живущих под одним законом и представленных общим законодательным органом… Между тем, знатное сословие имеет прерогативы, изъятия, даже законы, отдельные от законов всей корпорации граждан. Оно стоит выше общего порядка и общего закона. Его гражданс- кие права делают его отдельным народом среди всей нации. Оно – настоя- щее государство в государстве». 13. Флоровский Г. Пути русского богословия. – Вильнюс, 1991. 14. Цьвікевіч А. «Западно-руссизм»: нарысы з гісторыі грамадскай мысьлі на Беларусі ў ХІХ і пачатку ХХ в. – Менск: Навука і тэхніка, 1993. Еще одним примером является политика Империи в отношении «западно-руссов», со- циального движения ХIX века. Деятели этого движения, (которое, впрочем не было оформлено, и говорить о нем можно только имея ввиду общий дух отдельных лиц, составлявших его – в разное время это Н. Коялович, К. Говорский: М. Бобровский, П. Столыпин в бытность Гродненским генерал-губернатором, Л. Солоневич), – были православными, изначально настроенными пророссийски, и настаивали лишь на самобытности края, на его особенной истории, на его языке, на праве самоуправления. Империя игнорировала это лояльное по отношению к ней движение вполоть до 10-х годов ХХ века. Oleg Breskiy Nation of intellectuals: strategy of formation of national Belarus and Ukraine In the present article the genesis of national states in Belarus and Ukraine is investigated and the place of intellectuals in this process is explored. Special at- tention is paid to the contradictions in the existing etho-national ideas, which have the prevailing status in the discourse of East-European nationalism. Peculiarities of conceptualization of the terms “nation”, “national state” and the strategy of transformation of national idea into the most important consolidation factor on the basis of law and constitutional principles are studied. 128 Елена Матусевич (Минск, Беларусь) Методологический статус культурной идентификации в современных cultural studies В рамках современных наук о культуре проблема выбора методологии гуманитарного исследования имеет специ- фическое значение. С одной стороны, уже существующие иссле- довательские парадигмы современной теории культуры требуют постоянного развития и совершенствования методической и ме- тодологической базы, рефлексии над путями и средствами пости- жения и понимания своего предмета. С другой стороны, особен- ностью и спецификой большинства научных концепций является преобладание метода (или их совокупности) над предметом, т.е. порядок операций с предметом, своеобразная дисциплина мыш- ления диктуют исследователю направление и последовательность анализа. Совокупность методологических подходов к исследова- нию культурной идентичности вынуждает к сознательному су- жению предполагаемой сферы анализа. В современной филосо- фии и культурологии можно выделить две модели идентичности. Первая – классическая концепция фактической идентичности. Вторая – современная интерпретация процесса идентификации как взаимодействия психологического и социального оснований, предполагающего возможность формирования единой («трансна- циональной») культурной идентичности, которая позволила бы всесторонне исследовать и оценивать соотношение традиционно- го и современного начал внутри культуры. Трактовка концептуальных оснований и свойств идентичнос- ти позволяет провести терминологическую границу между иден- тичностью этнической группы или сообщества, определяемой как коллективная идентичность, и идентичностью в смысле прина- длежности ей индивида, то есть идентичностью личностной. Один из ведущих теоретиков национализма Э. Смит трактует идентич- ность как категорию, классифицирующую распределение соци- альных ролей в обществе, от которого индивид отказаться не мо- жет. «На социальном уровне, это [идентичность, – прим. автора] представляет собой не только чувства и интересы индивидов, но и природу коллективного родства. Посредством социализации, ком- муникационных движений и возможного соразвития мы обнару- живаем тот факт, что обладаем определенной идентичностью уже 129 с рождения» [4, p. 124]. На личностном уровне идентичность – это ощущение присутствия и принадлежности к некоторой социаль- ной системе, в которой каждый ощущает себя в качестве активно действующего субъекта истории. В качестве такого субъекта мо- жет выступать не только отдельный индивид, но и целая этничес- кая группа (группы), готовая(-ые) идентифицироваться с выбран- ной формой социокультурного развития. В упрощенном варианте идентичность субъекта самоорганизуется и упорядочивается по принципу соотнесения с позитивными чертами выбранной для принадлежности группы или веры в то, что таковые существуют. Этот процесс представляет собой аргументированную теорию невозможности становления нового субъекта безотносительно к другим, подтверждая еще раз динамичность и процессуальность характера идентификации. Последнее утверждение исходит из основного тезиса обоснования коллективной идентичности: в по- рядке обретения стабильности личность должна выбирать силь- ное доминантное общество, а не полагаться на нестабильность и аморфность локального. Это своеобразный политический выбор, выступающий условием возможности самосовершенствования посредством взаимосвязи с мейнстримом. Фактически, эти отношения и дали толчок к первоначально- му определению культурной идентичности как некой негативной формы отношения, «отчуждения» или «культурной колонизации». Только в 80-х гг. ХХ в. получили распространение иные мнения и взгляды в отношении тематического измерения данного фено- мена. «Современные информационные технологии и их функци- онирование в обществе создают угрозу для культурной иденти- фикации в большинстве стран, если не во всех <…> Нам стоит поразмыслить над значением концепта идентичности, воспринять его в качестве аспекта национальной самобытности, который <…> является результатом ассимиляции кросс-культурных влияний из- вне» [3, p. 200]. Феноменологически культурная идентичность проявляется в традициях, привычках, сформированных системах ценностей и верований, стиле жизни и поведения, уровне мышления и качес- тва приобретенного опыта определенного общества. Это жизнен- ная суть культуры в целом и культурного наследия/достояния в частности, динамический принцип существования личности или сообщества на основе их социально-исторического прошлого и культурной укорененности, без которых настоящее развитие ста- 130 вится под сомнение. «Для отдельно взятой − культурной − формы идентичности отсутствует четкое определение предмета; боль- шинство же существующих двусмысленны и нечетки. Тем не ме- нее, взаимозависимость и взаимовлияние идентичности и дина- мики мультикультуры не подлежит сомнению» [2, p. 128]. Учитывая возрастающее в современном обществе значе- ние культурного разнообразия и взаимовлияния культур, общие механизмы идентификации субъекта выстраиваются следующим образом: – признание того факта, что личность на протяжении долго- го времени является центральной категорией существования в реальном (конкретном) времени-пространстве, определяемого социальными структурами и нормативными механизмами; – забота о сохранении разделяемого личностью культурного наследия и права на выбор собственного варианта национальной, расовой, гендерной и этнической принадлежности (не исключая взаимных обязательств отдельно взятого субъекта культуры перед включающим его мейнстримом); – готовность расширять и иногда усиливать полномочия, как отдельной личности, так и локальной культурной группы в целом, что позволит акцентировать момент потенциальности развертки культурной идентификации. Детализируя эволюционный процесс идентификации, сто- ронники ее динамической трактовки фиксируют точки перехо- да от одной фактической идентичности к другой, называя их – «гомеостатический кластер» («А-кластер»), центрированный вокруг личности, который совершенствуется и видоизменя- ется во взаимоотношениях с другими. Проблема кластера идентичности состоит в понимании того, насколько гибкость их структуры может стать органичной и контролируемой час- тью своего носителя. Различные идентификационные черты- кластеры не просто сосуществуют, но и взаимодействуют меж- ду собой (к примеру, «макро»-кластер, взаимодействующий с культурным стереотипом «гостеприимного белоруса» обычно находит выражение в нормативной оценке ментальных харак- теристик белорусов как нации). Спектр приобретенных черт не означает, что все они получат стабильность и универсальность − некоторые из них отсеиваются в процессе диалога, остава- ясь всего лишь возможными альтернативами расхожим прин- ципам стереотипизации и культурных клэшей. Несовместимые 131 кластеры способны привести к кросс-культурному конфликту, способному вынуждать своих носителей к дальнейшему выбору стратегий поведения. Одного факта этнокультурной принадлежности и возможнос- ти выбора жизненной стратегии недостаточно. Необходимо еще включение и принятие другого как уникального самого по себе, равноценного и равноправного. Ключевая позиция в этом отно- шении состоит в том, что любое из качеств, приобретенное лич- ностью в процессе идентификации, а затем и их совокупность должны получить собственную специфику в социокультурном контексте. Принцип полезности и востребованности в этом отно- шении становится одним из самых актуальных, обосновывая значимость коннотативного (дезидеративного) компонента идентификации: когда «А» рассматривается как позитивный и эффективный фактор, то процесс идентификации ускоряется в сторону принятия, осмысления и сохранения духовного и ма- териального наследия «А». Аналогия по отношению к другим может быть выстроена в терминах оценивания: оценивая «А» как жизнеспособного или, по крайней мере, инструментально действенного «субъекта» для своего общества, идентифицирую- щий может приписывать черты «А» другим группам, равно как и отдельным личностям. Как писал О. Бауэр в 20-х гг. ХХ в.: «Когда я осознаю свою принадлежность нации, я принимаю как должное тот факт, что меня связывает с ней чувство родства, что ее судьба формирует и меня самого, что ее культура определяет меня, что это основа моей сущности <…> если кто-либо унижает мою нацию, он унижает и меня; если нацию хвалят, я разделяю эту хвалу» [1, р. 62–63]. Очевидно, что на выбор идентичности оказывает влияние система культуры, следовательно субидентичность отдельно взятой личности представляет собой микрокосм социально- го воспроизводства, «становления» культурной уникальности и фиксированных черт отдельно взятой культуры, обнаруживая взаимосвязь с идентичностью коллективной. Наглядным при- мером конструирования коллективной идентичности служит на- ционалистический подход. Размышляя об истоках идентичности в целом, можно обнаружить, что содержание фактической иден- тичности аналогично основаниям национальной принадлежнос- ти; оно формируется безотносительно к их имплицитности или эксплицитности, сознательному или бессознательному приятию. 132 В соответствии с националистической моделью социального устройства можно выделить факторы, способствующие формиро- ванию коллективной идентичности: – создание границ, которые различают и отделяют некоторую категорию от доминирующего сообщества; – развитие сознания, которое предполагает существование со- циально созданных критериев для объяснения структурной пози- ции группы; – интенсификация «внутренних различий» посредством поли- тизации повседневной жизни. Кластер стабильной идентичности особо акцентируется в обсуждении национальной идентичности индивидов, соотне- сенной с ее интерпретацией в рамках теории национализма. Упомянутые ключевые позиции, обусловленные феноменом куль- турной идентичности, связывают националистические модели и теории с новыми традициями, которые составляют современный философско-культурологический контекст анализа: 1. Радикальный (экстремистский) национализм постепенно приобретает черты умеренного, корректируя старую оппозици- ональную формулу за/против про-национальных (или коммуни- таристских) взглядов в пользу сочетаний элементов различных теорий, иногда даже неожиданных в сферах, касающихся поиска эмпирической базы. 2. Стабильность этнических культурных черт связана с культурными запросами и их соответствием (непротиворечивос- ти) ценностям доминантной группы, обогащая и расширяя поле возможностей формирования культурной пластичности и адап- тивности определенной локальной группы в пределах внешне единой культуры. 3. Националистическая модель хорошо работает в рамках идей, популярных в социальной психологии, выдвигающей тезис о значимости культурной идентичности. Осмысление основных субъект-объектных категорий и точек их соприкосновения опред- еляет специфику психоаналитической традиции. Признаваемая идентичность, которая создается отдельной личностью, состав- ляет смысл развития общности в определенный исторический период. 4. Исследование структурных компонентов идентичности по- степенно вызывает скептическое отношение к монокультурной идее эволюции и единой общенациональной традиции. Плас- 133 тичность, гибкость и динамичность противопоставляются аб- солютизации, онтологической заданности и монологичности. Исследование сложной, противоречивой, полицентричной и дро- бящейся идентичности привело к критике неизменности модели культурного единообразия. Расширение границ восприятия, тен- денции ассимиляции и синтезиса реструктурировали однознач- ность становления этнически-национальной идентичности. Это заставляет исследователей ХХ в. обратиться к более детализи- рованному варианту определения модели культурного развития. Масштабность детального анализа культурной идентификации, проведенного психологами, социологами, историками и филосо- фами на междисциплинарном уровне, свидетельствует о попытке поставить культуры в контекст более широкого межкультурного взаимодействия. 5. Проблематизация трактовки культурной идентичности. Уг- роза отчуждения и суррогат культурной целостности приводит к неразрешимости существования в определенном линейном, про- странственном направлении (идея экспансии Запада и противо- поставление ей традиции постколониализма и мультикультуры). Пространственные ограничения и изоляция разной степени стро- гости по отношению к определенным категориям населения, представляет собой подсознательную, инстинктивную реакцию на любые отличия, особенно отличия тех, чье включение в сис- тему привычных социальных отношений невозможно или неже- лательно. Культивирование фактической идентичности приводит к ее об- литерации, суть которой состоит в том, что поиск собственной уникальности и изначальности, равно как и формализация суб- традиций родной культуры, может обернуться своеобразной по- дменой оснований культурной идентичности. Причиной служит приписывание себе личностью несуществующих культурных черт и последующее им соответствие. Обманчиво реалистическая идентичность постоянно ставится под сомнение, рождая иден- тификационное беспокойство или полную утрату возможности самовыражения. В отличие от соотнесенности себя с идеальным, вымышленным образом, материализация фактической идентич- ности влечет за собой утрату эпистемологической определеннос- ти, актуализируя проблему культурного, а не только личностного выбора. В этой связи обращает на себя внимание концепция лич- ности как нациоморфного эндемика (������������������������������ no���������������������������� -��������������������������� personality���������������� -��������������� without�������� ������� nation- 134 ality view)1. Основной смысл термина и его отношение к референ- ту состоит в дилемме изначальной национальной принадлежности (или национальной идентичности) по отношению к личностной, как в узком (буквальном), так и в более широком (метафоричес- ком) смысле. «В современном мире комплексных социальных систем, идентичность часто выражается при помощи этнических терминов. Этнический подход имеет «эмическую» (внешнюю) и «этическую» (внутреннюю) составляющие. Психологический и социальный уровни, иррациональный и эмоциональный на- равне с целесообразным – совмещаются» [5, р. �������������� IX������������ ]. В концеп- ции нациоморфного эндемика индивидуальность и уникальность становления субъекта безотносительно принадлежности таким параметрам как этничность, раса и пол цензуируются. Факт на- циональной принадлежности особо подчеркивает специфические черты национальности, играющие особую роль в качестве стиму- ляторов национальной формы идентичности. Главными чертами обычно выступают язык (Ч. Тейлор), «национальные жизненные кредо» (А. Маргалит), «способы ощущения принадлежности» (А. Маргалит) и т.д. Фиксация этнической или национальной принадлежности происходит и на основании одного из наиболее весомых аргументов системы культуры – языке. Представитель какой-либо этнической группы или нации в це- лом, говорящий на своем родном языке, имеющем ряд очевидных особенностей, не нуждается в глазах антрополога в подтвержде- нии собственной идентичности при помощи каких-либо других факторов. Большинство представителей групп меньшинств в Центральной, Юго-Восточной и Восточной Европе два века на- зад (болгары и сербы, говорящие на своих родных языках), были официально определены как принадлежащие к одной религиозно- политической группе внутри Оттоманской империи. Тем не менее, они обладали автономной культурно-этнически-национальной принадлежностью, не испытывая потребности в адекватном со- ответствии Оттоманам, подтверждая факт связи между потенци- 1 Вводимый термин трактует разнообразные потребности личности в автономной самоартикуляции, раскрывая крайние пределы каждой из таких автономий, неизбежно производящих множество конфронтаций. Для нациоморфного эндемика характерна «фракционализация» идентичности, понимаемая как процесс, посредством которого один параметр идентичности исключает другой для укрепления собственного единства и когерентности. 135 альной идентификацией2 и признанием исконной идентичности. Сказанное выше во многом справедливо и в отношении мораль- ного подтекста обозначенной темы. Ни один из параметров ста- бильной идентичности не способен маркировать этническую принадлежность (знание арабского, испанского, английского или французского языков автоматически не наделяют говорящего на нем статусом его носителя). Нормативно-ценностная характерис- тика взаимосвязана с усилением недискриминационной политики общества, которая соотносится с либеральной ценностью равен- ства. Выбор элементов культурной принадлежности, не расходя- щейся с основными моральными установками общества, должен быть открытым и поддерживаемым, равно как и признание пра- ва самостоятельно ограничивать степень зависимости от «иной» культуры. Взаимосвязь между «достоинством» и «признанием» локальной культуры (категории, предложенные Ч.Тейлором и по- следователями) выстраивается всецело вне рамок иерархичности общества, акцентируя их значимость в контексте культурного раз- нообразия. Несомненно, что каждый субъект или группа в целом имеют второй шанс и возможность обретения идентичности путем мо- дифицирования и коррекции ее кластеров. Национальная при- надлежность может быть выражена в произвольной форме, в качестве второстепенных черт идентификации: членство в со- юзе, партии или клубе могут иметь тот же самый смысл, что и принадлежность к определенной национальности. Повседнев- ная жизнь демонстрирует постоянную смену идентичностей в зависимости от доминирующего контекста, причем эти иден- тичности могут быть и несхожи одна с другой. Миромодель, в которой личность обладает несколькими идентичностями, по- следовательно проходя через открытия своих «я», соотнося их с чужими, в результате создавая новое, «синтетическое», гибрид- ное (в терминах Х. Бхабхи) сознание, лежит в основе процесса культурной идентификации. Основываясь на методологическом анализе личности, оперирующей собственными идентичностя- ми, одним из представителей кросс-культурных исследований П. Адлером впервые было дано ее определение – «мультикуль- турная личность». Американский исследователь проанализиро- 2 Изначально фрейдовское понятие, определяющее бессознательную соотне- сенность с установками общества, порой навязываемыми. 136 вал преимущества и недостатки механизма совмещения и функ- ционирования множественных идентичностей мультикультурной личности. Недостатком является неустойчивое, постоянно баланси- рующее на грани сознание. При этом состояние личности, не ограничивающееся ни уходом назад в традицию, ни полным отказом от нее, демонстрирует неоспоримое преимущество процесса культурной идентификации. С познавательной точки зрения нельзя игнорировать анализ «двойной» детерминации мышления и поведения субъекта, его зависимость от конкретно- го пространственно-временного локуса и готовность к собствен- ной трансформации в процессе коммуникации с другими. Однако форсирование «Я» посредством самых различных культурных практик воссоздает образ нереального, вымышленного, множественного двойника реального челове- ка, маргинала, который постоянно балансирует между фунда- ментальностью и неустойчивостью, своим и чужим, единством и тем, что принято называть культурной многосоставностью. Смешение характеристик личности и условий окружающей среды/социума приводит к вопросу о том, существуют ли воз- можности самовыражения, или средства выражения становят- ся важнее самой идеи, зачастую подменяя ее. М. Уолзер гово- рит о существовании в мультикультурном контексте «двойной (разделенной) самости» − личности, которая совмещает в себе несколько противоречивых идентичностей, не сводимых к уто- пическим и излишне простым схемам и идеалам, категориям группы, класса, этноса, пола, не поддающихся однозначной классификации3. Продолжая исследования «мультикультурной личности» П. Адлером, его последователи Г. Хофстеде, Е. Сэмпсон, Р. Шве- дер полагают, что на развитие идентичности оказывают влияние преимущественно культурные и социополитические факторы. 3 Эту полемику поддерживает известный критик постколониализма П.Гилрой. Проблематизация «политики идентичности» в социальных движениях ХХ века, по его мнению, сыграла важную роль в определении моделей исследовательского анализа «двойного сознания» личности. В кн. «Черная Атлантика: модернити и двойное сознание» П.Гилрой адаптирует идеи постколониальной критики и теории пограничья к расовой теории, демонстрируя социальное и культурное состояние «человека- границы», демаркационной линией которого является диалектика изначальной «цветной» принадлежности. 137 К примеру, исследуя национальные культурные различия сре- ди представителей мультинациональной корпорации (IBM) в 64 странах, Г. Хофстеде выделяет пять независимых оснований для их системного исследования: 1. Дистанцированность от доминирующей властной структуры. В рамках данного критерия отмечается возникновение неравенства в обществе, прежде всего, на локальном уровне. Борьба за утверж- дение собственной культурной стабильности, возникающая сре- ди представителей различных этнических групп, показывает, что неравны все общества, но некоторые из них неравны более чем остальные. 2. Индивидуализм/коллективизм как теоретическая бинарная оппозиция, раскрывающая степень личностной вовлеченности в социальный контекст. Взаимосвязи и взаимозависимости между членами индивидуалистических обществ строятся по принципу максимально возможного дистанцирования, предоставляя каж- дой отдельной личности возможность реализации собственной стратегии развития. В обществах коллективистского типа вовле- ченность в группы формируется в зависимости от принципа со- циальной иерархии (ролевой, родовой или статусной). Само слово «коллективизм» в этом смысле редуцирует свою политическую окраску: изначально оно более сконцентрировано на структуре группы, нежели на ее статусе по отношению к доминирующему государственному строю и культуре. 3. Маскулинность/фемининность − основание, определяю- щее систему распределения гендерных ролей внутри общества и поиск вариантов разрешения возникающих конфликтных ситуаций. На основе данных, полученных в процессе изуче- ния IBM группы, Г. Хофстеде сформулировал два основных вывода: а) ценностные ориентации женщин подвергаются, по выражению Дж.Батлер, «перекрестному сличению» с домини- рующей (маскулинной) фигурой, либо ассимилируясь, либо вытесняясь вовсе; б) мужская система ценностей неравноценно политически субъективирована по отношению к женской, что увеличивает разрыв между обеими. 4. Релятивизм/универсализм. Предложенная Х. Бхабхой кон- цепция «темпорального разрыва» легла в основу размежевания идеи культурного релятивизма и культурного универсализма. 138 Исследователь сводит оба понятия к репрезентации в определен- ном контексте, который по своим характеристикам с правом мож- но назвать постмодернистским, оставляя времени прерогативу вхождения в конфликтное поле постколониальности. Совмещая «запаздывание» выработки новых смыслов в постмодернист- ском пространстве и «временной зазор», предоставляемый для их гибридизации постколониальностью, представители мульти- культурализма и современных кросс-культурных исследований указывают на то, что противоречие универсального и релятив- ного является искусственно созданным противопоставлением. Полный отказ от идеалов, ценностей, систем жизненных взгля- дов, равно как и безграничное расширение культурного канона, полное размывание границ и децентрация, является фантазма- тической конструкцией. Методологический компромисс обнару- живается в «умеренности» по отношению к критике взглядов и попытке формирования поля междисциплинарного и межкуль- турного диалога. 5. Значимость категории пространство/время. Этот крите- рий был выделен в результате изучения различных этнических групп в 23 странах мира с использованием опросника, разра- ботанного китайскими учеными. Влияние на формирование систем ценностей большинства культур оказывает параметр кратко-, долго-, или гипердолговременности. Ценности дол- говременного и гипердолговременного характера ассоцииру- ются с эволюцией и стремлением к новации, в то время как кратковременные вписаны в контекст традиционности, устой- чивости и неизменности. В ходе проведенных структурно-функциональных и семантико- тематических измерений фактической идентичности как феноме- на культуры было установлено, что основными ее характерис- тиками являются абсолютизация, онтологическая заданность и монологичность, в то время как культурной и личностной иден- тификации свойственны пластичность, гибкость и динамичность. В рамках теорий мультикультурализма и кросс-культурных ис- следований методологический анализ культурной идентичности позволил определить возможности личности и перспективы ее развития в качестве особого трансгрессивного стиля самосозна- ния, направленного на преодоление культурной стереотипизации путем участия во всех типах межличностных и межкультурных взаимоотношений. 139 Список использованных источников и литературы 1. Bauer O. The Nation. Translated in Balakrishman. Mapping the Nation. – London-New York: Verso 1923. – P. 62-63. 2. Brunsvick Y., Bady J.-P. & Clergerie B. Lexique de la vie culturelle. – Paris: Dalloz, 1987. – Р. 100-130. 3. Sean Mac Bride et.al., Voix multiplies, un seul monde, La Documentation Francaise/Les Nouvelles Editions Africaines. – Paris: Unesco, 1980. – P. 200- 210. 4. Smith Anthony D. Nations and Nationalism in a Global Era. – UK: Polity Press 1995. – 205 p. 5. Vos G. de and Romanuchilos L. Ethnic Identity. Cultural continuities and change. – London: University of Chicago Press, 1982. – Р. VI-70. Elena Matusevich Methodological status of cultural identification in modern cultural studies\Resume In June 2003, Center for Advanced Studies and Education (CASE) initiated an interdisciplinary research project (Social Transformations of Boundary Region (Belarus, Ukraine and Moldova)) to identify and distribute knowledge on innova- tive research-making practices in different fields of analyzing and solving co– existence problems and pursuing academics contacts and perspectives of educa- tional dialogue in NIS. In cooperation with research and educational institutions in the region, the Project aims at developing a database of already existing knowl- edge and expertise and an information network. Specifically, under this project were described some concrete case studies. One of them dwelled on innovative research in methodology analysis of cultural identity–becoming process. Differ- ent reflections can reinforce the sense of a divided society when they are seen to represent the values and meanings of one group over another. Yet they can be opportunities for reconciliation between past and present cultural identities. Con- nection to this questioned idea, it’s claiming that the authority influence might not be appropriate for the different dynamics present in areas where person or cultural groups may have less opportunities to come into contact. Here, it may be more difficult to “integrate” them into a common cultural and even community identity. Mobility of the population interests is another factor that can add to the difficulty of creating the only one and unchanging cultural identity. That’s why we pointed out that this type of identity is not static, it continues to change and develop. New identities may now emerge that do not rest on one culture or one language, but 140 on a complex interaction with the many elements present in a country or region. These identities can be positively fostered through common values, ideas and meanings. It aims at setting the ground of basic knowledge and expertise in the field that can then be subject of further debate and research. Дина Белявцева (Минск, Беларусь) Политическая идентичность Беларуси: опыт реконструкции в ситуации Пограничья «Мы сформированы нашим прошлым, но с нашей выгодной позиции в настоящем мы постоянно придаем новую форму тому прошлому, которое формирует нас». К. Хилл Столпы стабильности: надежда или угроза? С ложно однозначно говорить о белорусском феномене. На- ряду с положительными тенденциями в своем развитии Беларусь демонстрирует и некоторые спорные с точки зрения ми- рового сообщества достижения. Однако, по мнению многих ис- следователей, одной из позитивных черт современной Беларуси является ее относительная внутренняя стабильность, контрасти- рующая с конфликтностью развития в других странах. На чем же основывается данная стабильность? Представляется, что важным условием ее является специфика идентичности белорусов, обус- ловленная в значительной степени отсутствием резких социально- экономических отличий в положении населения различных терри- торий, структурой этнического и религиозного состава населения и как итог отсутствием значительных расхождений в политичес- ких ценностях и приоритетах жителей государства. Известно, что этнические и религиозные ценности всегда оказывали влияние на процесс политической идентификации разных народов. Чаще всего именно этнорелигиозные ценности обеспечивали устойчивость политических традиций и стереотипов. В связи с этим следует подчеркнуть, что большинство населения Беларуси является «местным», автохтонным по происхождению и 141 самоидентификации. Согласно переписи 1999 г. в Республике Бе- ларусь проживает 10,045 млн. человек. Из них - 81,2% белорусов, 11,4% русских, 3,9 % поляков. В целом же, русские и представи- тели других национальностей не составляют некоей одной моно- литной социальной группы и не проживают анклавно. Вторая по численности в республике этническая группа рус- ских не образует компактного территориального массива. Рус- ские проживают в основном в промышленных центрах. По своим культурным характеристикам русские являются скорее совет- скими людьми, чем собственно русскими. Для них характерна глубокая интеграция в белорусское общество, которая граничит с ассимиляцией. Например, даже те из них, кто имеет прочные связи с Россией и вместе со своей этнической Родиной гордится ее успехами и переживает ее неудачи, в мире повседневности, час- то объясняя свои пристрастия и привычки, скажем к белорусской кухне, называет себя «бульбашами». Аналогичные процессы происходят и среди украинской части населения Республики Беларусь. Значительная ее часть прожива- ет в Брестской области, создает там многочисленные культурные общества, говорит на диалекте, более близком к украинскому, чем белорусскому языку. При этом данная этническая группа иденти- фицирует себя скорее с белорусами, чем с украинцами. По мнению исследователей, на территории Беларуси издав- на проживали две этнические группы, отношения с которыми, таили в себе некоторые сложности. Это поляки и евреи. Однако в результате процессов происходящих на территории Белару- си в ХХ веке (войны, репрессии, направленные против тради- ционных крупных этнических меньшинств, индустриализация и др.) данные меньшинства стали практически незначитель- ными. Поляки утратили статус культурной элиты. В начале 90-х гг. ХХ в. в республике наблюдался подъем польской на- циональной активности, однако в основном в приграничных с Польшей областях. Следует также подчеркнуть, что именно поляки составляют ныне основу белорусского национального движения и образуют костяк руководства национально ориен- тированных общественно-политических организаций и движе- ний. Примечательно, что это в основном поляки католики. Та- ким образом, именно религиозная составляющая потенциально может быть использована для формирования конфликтов в со- циально-политической сфере. 142 Что касается еврейского меньшинства, то оно в подавляющем большинстве нерелигиозно, обладает одной из самых высоких среди других этнических групп степенью корпоративности. По мнению исследователей, данная этническая группа не является источником политической нестабильности, поскольку не домини- рует в республиканском руководстве. Таким образом, в этническом смысле Беларусь условно мож- но считать достаточно однородной. Здесь доминирует рассеянный тип проживания этнических групп, которые постепенно ассими- лируются белорусами. Иными словами, сами по себе различные этнические группы не таят в себе «семена раздора». Скорее этни- ческие различия могут быть использованы различными политичес- кими силами в борьбе за реализацию своих стратегий. Например, среди главных проблем, волнующих белорусское общество меж- национальные конфликты занимают последнее место. Убеждены, что в одной стране могут жить в согласии люди, принадлежащие к разным национальностям 77,3% поляков, 85,7% белорусов, 89,5% русских, склоняются к такой же позиции еще 16% поляков, 12,4% и 10,5% белорусов и русских [6, с.84]. Несмотря на достаточную однородность населения и процессы ассимиляции, можно все же говорить о некоторых этно- и полити- ко-культурных различиях на территории Беларуси. В частности, выделяются два региона: Запад и Восток, граница между которы- ми соответствует межвоенной советско-польской границе. На наш взгляд, учитывая исторические условия формирования территории Республики Беларусь и религиозную структуру населении, в це- лом такая позиция является достаточно обоснованной. Однако на- личие этно- и политико-культурных различий у населения Белару- си не позволяет однозначно рассматривать их как потенциальные причины межэтнических и социально-политических конфликтов. По данным исследований, например в белорусско-польском пору- бежье большинство жителей не испытывает неприязни к соседям, выражает готовность учиться друг у друга лучшим качествам. Тем не менее этнические различия, связанные принадлежнос- тью к различным религиозным системам, рассматриваются не- которыми авторами как потенциальные источники конфликтов в обществе, поскольку создают возможность их использования раз- личными политическими силами в своей деятельности. Заметим, что, по мнению социологов, в религиозной структуре белорусско- го общества 77,4% составляют православные, 14,8% – католики, 143 0,6% – протестанты [2, c.31]. По национальному признаку среди православных, католиков и протестантов преобладают белорусы (соответственно 83,3%, 56,4%, 73,8%). Среди католиков выде- ляется этноконфессиональная группа поляков (41,6%) [4, c.44]. Обращает на себя внимание также и тот факт, что карта распро- странения религиозных общин на Беларуси имеет четко опреде- ленную внутреннюю границу, которая также разделяет Беларусь на две части: восточную и западную. Иными словами, по этноре- лигиозному признаку на территории страны условно можно выде- лить западную часть (с уровнем религиозности 70-80% и значи- тельным распространением католичества в Гродненской области и протестантизма в Брестской) и восточную (с доминирующим православием и распространением протестантизма в Гомельской и Могилевской областях). Спецификой обладает и г. Минск. Между выделенными регионами существует определенная культурная дистанция, которая в значительной мере определяется различными “системами координат”, “мировоззренческими мат- рицами”, проявляющимися в образе жизни, психологии, ценност- ных ориентациях. Такие «системы координат», «мировоззренчес- кие матрицы», являясь своеобразным сводом высших принципов, создают «стабильное пространство предсказуемости» и оказыва- ются тем самым основанием первичного духовно-идеологическо- го и социально-политического разграничения и дистанцирования между группами населения. Иными словами создается возмож- ность конструирования различных моделей идентичности, обус- лавливающих специфику пребывания в поле политики. Существует мнение, что в западной традиции в эпоху средне- вековья закладывались основы формирования уважения к закону, высокоразвитого правосознания. Принципы организации про- тестантских церквей также способствовали формированию диа- логовой политической культуры, приучали мирян к активности. Православная вера опиралась главным образом на чувствование, интуицию, что способствовало усилению таких основополагаю- щих принципов мировоззрения как общинность, коллективизм, самопожертвование, приоритет общественного, государственного интереса по отношению к личному и другие. Таким образом, сложившаяся этноконфессиональная структу- ра населения Республики Беларусь с учетом влияния различных направлений христианства на формирование политических уста- новок, предпочтений и ценностей позволяет нам предположить, 144 что политическая идентичность населения западной, восточной частей республики и столицы будет различаться. Особый интерес представляет Гродненская область, так как там достаточно ком- пактно представлено католичество. Подобное мнение косвенно подтверждается данными опросов. Именно в Минске, Минской, Гродненской и Брестской областях в большей степени склонны участвовать в радикальных действиях против действующей власти. Следует, однако, подчеркнуть, что эти показатели достаточно низкие, и политическая установка на радикальные действия в целом не свойственна жителям Респуб- лики Беларусь. Оппозиционным политическим партиям в боль- шей мере также доверяют жители Минска и Гродненской области. Именно в этих регионах жители склонны предоставить возмож- ность действовать в рамках закона людям и группам, со взглядами которых, они не согласны. Причем в Гродненской области этот по- казатель самый высокий. Иными словами, западное христианство в лице католичества и протестантизма может оказаться при определенных обстоятельс- твах фактором большей оппозиционности населения к существу- ющей власти в Республике Беларусь. Пока это конечно слабовыра- женная тенденция, но она не может не учитываться в управлении социально-политическими и этноконфессиональными процесса- ми. Так, по мнению белорусского исследователя А.Тиханского, Польшей в отношении Беларуси проводится политика, направлен- ная на формирование полонийно-центристского мировоззрения у этнических поляков, проживающих в республике, и достижение искусственного снижения их лояльности к государству, граждана- ми которого они являются [6, с.94]. Анализируя отношение населения к власти, хотелось бы под- черкнуть, что оппозиционность некоторых его групп в целом со- четается с такой ценностью как уважение закона. О привержен- ности законности свидетельствует, например отношение к смене власти посредством очередных выборов. Однако, по мнению многих авторов, гражданские права и свободы, демократия, законность воспринимаются населением как важные, но не основные ценности. Другими словами в иерархии жизненных цен- ностей они не являются первыми по значимости. Большее значение придается личной безопасности, стабильности, предполагающей за- нятость, экономический рост, нормальный уровень доходов для каж- дого работающего. Значимыми являются проблемы преступности и 145 социальной защиты. Таким образом, ценности, имеющие политичес- кий оттенок отошли на второй план и представление о них носит до- статочно размытый, противоречивый характер. Все это позволяет говорить, что процесс формирования поли- тической идентичности носит условно рациональный характер и в большей степени детерминирован не когнитивными, а эмоцио- нальными механизмами. Среди эмоциональных состояний, кото- рые владеют населением, по данным общенациональных опросов чаще всего называются тревога и надежда. Запад и/или Восток: задание повышенной сложности Выявленная специфика восприятия обществом происходящих трансформаций вполне правомерно ставит вопрос о том, как же укрепить надежду и снизить «тревожность»? В связи с этим интерес представляет оценка жителями белорусских регионов путей улучше- ния социально-экономической и политической ситуации. Часть насе- ления считает, что, прежде всего союз с Россией и другими странами СНГ способствует снижению напряженности в белорусском обще- стве. У другой группы доминирует направленность на Европейский Союз. При этом многие жители страны отдают предпочтение такой форме интеграции как союз независимых государств. Таким обра- зом, установка на сохранение государственности является домини- рующей в сознании белорусов. Например по данным исследований, проведенных Всероссийским центром изучения общественного мне- ния (ВЦИОМ), исследовательской группой «Циркон», лаборатори- ей «НОВАК», Донецким информационно-аналитическим центром (ДИАЦ) и Казахстанским институтом социально-экономических исследований и прогнозирования, больше всего белорусы хотели бы жить в своей собственной стране без объединения с какой-либо иной страной и без вхождения в союзы государств (25%), второе место занимает позиция, выражающая тенденцию на объединение России, Украины, Беларуси и Казахстана (21%) и третье – стремле- ние к вхождению в ЕС и воссоздание СССР (по 17%). Попутно сле- дует заметить, что о распаде СССР сожалеют в целом 55% белору- сов [5]. Последнее, на наш взгляд, свидетельствует, что для жителей Республики Беларусь характерно скорее уважительное отношение к своему прошлому, нежели пренебрежение к нему. Причины данного феномена обусловлены многими факторами, в том числе и уже описанной спецификой ментальных интенций, спо- собов вхождения в социально-политическое пространство, которые, 146 как известно, являются достаточно устойчивыми образованиями. Немаловажной детерминантой оказывается также сама структура политического пространства того или иного государства, в частнос- ти его основные акторы, их идеологические пристрастия, каналы и способы взаимодействия с обществом, их риторика, символы и др. В этой связи напомним, что, начиная с президентской кампа- нии 1994 г. А. Лукашенко, обозначил одну из своих стратегичес- ких целей – восстановление союзнических отношений с Россией. Референдум 1995 г. возвратил белорусов в знакомое пространство прежних символов и союзов. Были вновь изменены герб и флаг. Государственными языками стали русский и белорусский. Совре- менная белорусская государственная символика погранична. Это трансформированная советская символика. Обращаясь к ветера- нам по случаю Дня Победы в 1996 г. Президент подчеркнул, что возвращен флаг страны, за которую они воевали. Еще более пограничным выглядит его тезис о возможности вер- нуть наше общее Отечество. Причем 3 июля 2004 г. выступая на празднике, посвященном Дню Независимости, столицей Отечества Президент назвал Москву. Пограничен и сам праздник, т.к. по сути, он объединяет прошлое и настоящее. Возвращение к двуязычию, также усилило ситуацию пограничности – выросло более чем в 2 раза коли- чество людей, использующих в повседневном общении и русский и белорусский язык (с 7,8% в 1995 г. до 17,3% в 2004) [3, с.49] Возвращаясь к анализу внешнеполитической идентифика- ции белорусов, следует заметить, что она объясняется не только этнорелигиозными особенностями развития различных частей Республики Беларусь, а также отношением к историческому про- шлому их населения. Больше всего в интеграции заинтересованы жители областей, непосредственно граничащих с Россией и име- ющих более тесное экономическое сотрудничество. Безусловно, в формировании особенностей внешнеполитической идентифи- кации проявляет себя социально-экономический фактор. Напри- мер, среди чувств, которые испытывало население Беларуси в свя- зи с интеграцией, неизменно доминирует ожидание достижения экономической стабильности республики. На втором месте чаще всего находится стремление укрепить традиционные дружеские связи двух славянских народов, их социально-психологическое единство. Кроме того, около половины населения Беларуси (48%) считает, что отношения с развитыми странами Запада не являются более важными, чем с бывшими республиками СССР [5]. 147 Внешнеполитические ориентации белорусского обще- ства позволяют нам говорить о том, что в условиях проведения общественно-политических преобразований, создания рыночной экономики и выхода на мировой рынок в Беларуси могут усили- ваться региональные различия по линии Запад-Восток. В силу того, что глобализация чаще всего ассоциируется с распространением условно «западной» системы ценностей, стандартов производства и потребления и т.д., именно западный регион, в большей степени ориентированный на них, может стать тем «окном», каналом, через который и будет осуществляться глобальное воздействие. Следу- ет также отметить, что западные белорусские территории входят в еврорегионы «Буг» и «Неман», объединяющие Польшу, Беларусь, Литву, Украину и Калининградскую область России. Немаловажным является и то обстоятельство, что многие жители данного региона имеют родственные связи в соседних государствах. Например, по данным исследований, около 78% населения Гродненской области имеет близких родственников за пределами Беларуси, в основном в Польше, Литве, России, на Украине [1, с.166]. Тем не менее, представляется важным тот факт, что сам западный регион, не является однородным с точки зрения своих возможнос- тей в «продвижении» глобализации. Различия эти связаны, в пер- вую очередь, с уровнем модернизации территорий, входящих в него. Брестская область обладает большими транспортными возможнос- тями, темпами промышленного развития. На ее территории дей- ствует Свободная экономическая зона (СЭЗ), скоростная железная дорога и автомобильное шоссе Берлин-Минск-Москва, газопровод Ямал-Европа и др. Таким образом, Брестская область становится зоной транзита, «регионом шансов» и «точкой роста». Гродненская область, в свою очередь, граничит с наибо- лее бедными регионами Польши и не обладает крупными транспортными артериями. Более того, польская сторона меньше заинтересована в транзитных процессах и в создании транспорт- ного коридора «Гродно-Калининград», а стремится создать на гра- нице с Гродненской областью регион, который нужно оберегать от интенсивного транспортного движения. Осложняют развитие данных территорий, также намерения Литовской стороны постро- ить могильник по захоронению ядерных отходов. Кроме того, неоднородность западному региону придают и вышеупомянутые особенности этнорелигиозного развития. Раз- личия в потенциальных возможностях Брестской области, где 148 доминирует православие и Гродненской со значительным католи- ческим населением может осложнить этнорелигиозные отноше- ния на западных землях, поскольку будет означать окончательное вытеснение польской элиты на второй план. По мнению ряда ис- следователей, местная элита в Брестском регионе вряд ли может стать проводником антироссийских ориентаций, т.к. она в большей своей массе является православной и живет за счет транзитного пути с Запада в Россию. Таким образом, Брест вряд ли превра- титься в центр националистически-ориентированной идеологии. Более или менее реальным очагом потенциальных межэтнических противоречий может стать Гродненщина. В целом надо иметь в виду, что социально-экономический фактор оказывает все большее воздействие на формирование политических предпочтений и ориентаций белорусского на- селения. Его роль в формировании ценностной шкалы жите- лей становится все более весомой. На фоне общей тенденции социально-экономические условия становятся значительными и в определении особенностей политической идентификации, дифференцируя региональные предпочтения белорусов. На сегодняшний день это выражается не только в экономических приоритетах ценностных систем, жителей различных регио- нов, но и в некоторых дистанциях ориентаций на Россию и ЕС, которые наиболее выражены у населения столицы и западного региона. О вкусах не спорят, к тому же они меняются Одним из индикаторов политической идентичности является партийная и идеологическая идентификация. Партийная иденти- фикация, как психологическая связь с партией, может быть оп- ределена через участие в выборах и представительство партий в парламенте, рейтинги и др. В Республике Беларусь партийная система еще находится на стадии становления. На сегодняшний день в Беларуси действует 17 политических партий. Объективно они имеют достаточно низ- кий рейтинг. Около 60% жителей страны вообще не поддержива- ют ни одну из имеющихся в стране политических партий. В 2000 г. в Национальное собрание было избрано 16 представи- телей политических партий, а в 2004 г. – 12, при этом большинство из них представители левой ориентации. Однако данные показате- ли условны и не совсем точны, так как, не все партии принимали 149 участие в выборах в 2000 г., а для избирателей большее значение имеют личные качества кандидатов. Говорить о региональных особенностях партийных предпочте- ний вообще сложно. Например, четвертая часть всех партийных кандидатов в депутаты на выборах 2000 г. была зарегистрирована в Минске. Тем не менее, обращает на себя внимание тот факт, что в Западной Беларуси и столице более популярны условно правые или правоцентристские партии (КХП БНФ, Партия БНФ, ОГП), а также левоцентристские партии (БСДГ, БПЖ «Надежда», ЛДП). В восточной части страны – условно левые или левоцентристские (КПБ, ПКБ, БСДП НГ, БПЖ «Надежда» и др.). Однако сложно де- лать научно обоснованные выводы об идеологической составляю- щей политических предпочтений в условиях, когда большинству населения долгое время была знакома только одна идеология – коммунистическая, а существующие в Республике Беларусь пар- тии еще сами до конца идеологически не оформились. В целом же партийная и идеологическая идентификация слабо развита в Республике Беларусь, оказывает незначительное влияние на политические ориентации и предпочтения и более характерна жителям столицы. Это подтверждает распространенную точку зрения о том, что партийная идентификация как устойчивая де- терминанта электорального поведения свойственна стабильным демократиям. Некоторое доминирование условно левых партий в целом на территории Республики Беларусь, вполне можно объяс- нить исходя из концепций «эффекта жизненного цикла», «эффекта поколений» и «эффекта периода». Региональные различия в пар- тийной идентификации в большей мере связаны с социокультур- ными особенностями населения Западной и Восточной Беларуси, а также столицы. При этом партийную идентификацию населения г. Минска определяют также и социально-экономические факторы. Очень слаба поддержка политических партий и через членство в них. В целом же можно говорить о более или менее реальной подде- ржке через объективные отношения (формально-легальное членс- тво) только партий, имеющих около трех и более тыс. формальных членов (ЛДП, РП, ПКБ, КПБ, ОГП и др.). Позитивным сдвигом в белорусской партийной системе является создание большинством из указанных партий региональных отделений, что свидетельствует об углублении и расширении процесса партстроительства. Усиление работы в регионах дает определенные результаты, которые сказываются не только на формировании ранее выделен- 150 ных тенденций партийной идентификации, но и приводят партии к участию в местных органах власти. Об этом свидетельствуют результаты выборов 2003, 2007 гг. Тем не менее, несмотря на не- которые изменения в стратегии политических партий и попытки освоить региональное пространство, в целом можно говорить о том, что большинство политических партий не выходят за преде- лы столицы, а партийная элита играет незначительную роль как на общенациональном, так и региональном уровне. Нередки случаи, когда для усиления партийного и идеологичес- кого влияния, партийные лидеры сотрудничают с региональной элитой. Та, в свою очередь, стремится структурировать и держать под контролем политическое пространство в регионе, используя различные косвенные методы, в том числе контроль над СМИ, практику проведения различных «круглых столов» по инициати- ве областной администрации, а также создание или установление контактов с теми или иными общественно-политическими объ- единениями. Показательным в этом смысле является обсуждение в СМИ столичных амбиций Витебска. Как отмечают некоторые исследователи, в условиях общественно-политических преобра- зований в Беларуси СМИ являются не источником информации, а своеобразными трансляторами «сообщений для печати» той или иной группы политических интересов. Поскольку на региональ- ном уровне доминирует местная политическая элита, а точнее представители центральной власти, то и СМИ чаще всего выра- жают их точку зрения. Существующая региональная элита может также активно ис- пользовать не только подконтрольные ей государственные СМИ, но и другие приемы, в частности, системы культурных маркеров или символов (публичные церемонии – праздники, фестивали, манифестации, т.д. – гербы, флаги, стереотипы, исторические мифы). Представители местной партийной и культурной элиты, например Гродненской области, используют любые возможнос- ти по созданию как можно большего количества объектов, сви- детельствующих об исторической общности региона с Польшей. Настойчиво и целенаправленно осуществляют акции по увекове- чиванию событий, связанных с Армией Крайовой, и их участни- ками. При поддержке правительства Польши создается широкая сеть библиотек, где представлена литература не только польских классиков, но и неоднозначно оценивающая статус современ- ных западных белорусских земель. 151 Формирование групповой идентичности может осуществляться и через поощрение или поддержку региональных негосударствен- ных периодических изданий массово-политической тематики. До- статочно красноречивы некоторые их названия «Лiдскi летапiсец», «Магазын польскi», «Милосердие» (Гродно), «Палессе» (Гомель). Если при этом добавить, что более половины населения регионов, рассматривает именно региональные печатные издания в качес- тве основного источника массово-политической информации, то региональная элита потенциально обладает в лице местных СМИ значимым ресурсом укрепления своего влияния. Впрочем, почти тоже самое можно сказать и об электронных региональных СМИ. Оценивая роль и место региональных массово-политических СМИ, мы должны напомнить, что кроме зарегистрированных каналов и источников массовой информации в нем действует не- профессиональные периодические изданий, которые не требуют регистрации. Напомним, что более половины незарегистриро- ванных периодических изданий выходят именно в регионах. При этом следует все же подчеркнуть, что большую часть информации граждане Беларуси получают из электронных СМИ, в частности телевидения. Заметим, около 40% населения регулярно смотрят местное телевидение. При этом государственным СМИ доверяют несколько больше чем негосударственным. Усиление влияния региональной элиты форсируется также ак- тивностью представителей политических партий, общественных организаций и других субъектов политического процесса, причем как поддерживающих существующую власть, так и оппозиционно к ней настроенных. Активность эта осуществляется через созда- ние в регионах структур общественно-политических движений и организаций, устную агитацию и т.д. Наиболее ярким примерами тому является создание Гроднен- ского областного общественного объединения «Ратуша», которое стало стартовой площадкой для участия в избирательной кампа- нии 2001 г. С. Домаша как представителя именно региональных элит. Показателен также факт выдвижения А. Милинкевича как кандидата от демократических сил на выборах президента 2005г. и акцентирование такого факта его биографии как принадлеж- ность в прошлом к элите регионального уровня. Выдвижение А. Милинкевича, как нам представляется, также является своеоб- разной попыткой представителей национально-ориентированной элиты Западной Беларуси, а точнее Гродненщины, не упустить 152 окончательно возможности влиять на стратегические решения в Республике Беларусь. Статус региональной элиты в значительной мере определяет политические ценности и установки населения. В условиях же унитарных государств, в том числе и в Республике Беларусь, ре- гиональная власть может рассматриваться как механизм влияния центральной не только на электоральный выбор населения, но и политическую идентичность в целом. Со временем она способна превратиться в достаточно влиятельную политическую силу. Подводя итог необходимо отметить, что условная рациональ- ность политических предпочтений и установок белорусских граждан имеет отпечаток традиционно устоявшегося поведения, что предполагает осуществление политического выбора на осно- ве не просто оценки собственного благополучия, но и в условиях отсутствия партийных связей и все еще сохраняющегося давле- ния ценностей социокультурной среды, сложившихся «сетевых» взаимодействий. Больше половины белорусских граждан (58%) выражают удовлетворение своей жизнью. Безусловно, это еще не европейский уровень социальной адаптации граждан, где около 79% довольны своей жизнью. Но эти показатели некоторым об- разом объясняют также и тот факт, что 64% белорусов одобряют действия президента, 28% ожидают улучшения своего положения. При этом 10% готовятся к худшему, и только 14% белорусских семей считают свое материальное положение хорошим [5]. По- добная специфика идентичности современного белорусского об- щества, пожалуй, и есть результат непрекращающейся ситуации пограничья: между Западом и Востоком, между прошлым и буду- щим, между обязанностью и правом, свободой и долгом. Однако мы не думаем, что наше «стыковочное» положение консервирует политическую неопределенность для государства, общества и его идентичности. Будучи удаленными от центров принятия полити- ческих решений, власть, в первую очередь, да и общество в целом осознают нежелательность превращения в социально-культурную и политическую периферию. Следовательно, как нам видится, ими будут предприниматься (а властью уже предпринимаются) активные шаги по приближению к центрам различных сил, явля- ющихся основными игроками в глобальном пространстве. При- чем в качестве союзников властью и структурами гражданского общества зачастую рассматриваются разные игроки. Следова- тельно, необходимо, чтобы и общество, и власть, и политические 153 институты, артикулирующие их интересы, осознавали, что путь лежит через потенциальные конфликты, а ими нужно не только уметь управлять, но и обладать готовностью и склонностью к до- стижению компромиссов. Список использованных источников и литературы 1. Бабосау Я., Русецкая В. Этнарэлiгiйныя стэрэатыпы i трансфармацыя i������������������������������������������������������������������������ дэнтыф������������������������������������������������������������������ i����������������������������������������������������������������� кацы������������������������������������������������������������� i������������������������������������������������������������ насельн���������������������������������������������������� i��������������������������������������������������� цтва у беларуска-польск���������������������������� i��������������������������� м памежжы//Праблемы разв��� i�� ц- ця i супрацоунiцтва польска-беларускага памежжа. – Мiнск. 1995. – С.160-177. 2. Новикова Л.Г. “Религиозный бум” в Беларуси: миф или реальность // Социология. – 1999. – №2. – С.29-36. 3.Новости НИСЭПИ. – 2004. – №1. 4. Основные закономерности в религиозном сознании населения Респуб- лики Беларусь в современных условиях. – Мн., 1995. 5. Свободные новости плюс. – 2005. – №47. 6. Тиханский А.И. Этноконфессиональные отношения в обществе и их влияние на национальную безопасность Республики Беларусь: Моногра- фия. – Мн.: ИНБ Республики Беларусь, 2003. – 114 с. Dina Belyavseva Political identification of Belarus: experience of reconstruction in the situation of Borderland The article examines the process of forming a modern political identity of the modern belarusian society. The author explores its main components, as well as highlights the basic conditions and the factors contributing to its emergence. The latter included: the absence of sharp differences in the socio-economic situ- ation of the population of different areas, the structure of the ethnic and reli- gious composition of the population, the structure of the political space of the state, in particular its major actors, their ideological passions, channels and the way they interact with society, their rhetoric, characters, etc. It has been observed that ethnic and religious characteristics structure of the population in different regions of Belarus are not determinative in the formation of political identity, but may contribute to construct different models stay in the policy. A preservation pressure sociocultural environment is the result of the continuing situation of the borderlands. It concludes that an increasing importance in shaping the political identification features, differenced regional preferences Belarusians, is becoming a socio-economic factor. 154 Ігор Недокус (Чернівці, Україна) Білоруська національна ідентичність як чинник процесів політичної трансформації в країні Х арактер та тенденції еволюції сучасного політично- го режиму Білорусі безумовно визначаються історич- ними та соціокультурними традиціями розбудови суспільно- політичного життя білоруського народу. «Зв’язок теперішнього з минулим, – вважає соціолог П. Штомпка, – становить основу традиції. Проблема традиції не виникла б, якби різні соціальні процеси були дискретними, уривчастими, тобто якби одні про- цеси повністю завершилися перш, ніж настануть нові. Але це не так. Минуле не щезає, або, принаймні, не щезає повністю. Його фрагменти, залишки забезпечують продовження процесу» [1, c. 27]. Історично склалось так, що територія сучасної білоруської держави сформувалась у радянський період. Після численних перерозподілів території між Росією, Польщею та Литвою, Бі- лорусь остаточно отримала свої кордони після Другої світо- вої війни. Перебуваючи у зручному географічному та геополі- тичному становищі, ця радянська республіка відігравала роль транзитного коридору між Заходом та Сходом. Саме тому на Білорусь були зорієнтовані фінансові потоки загальносоюзного бюджету та залучені найбільш професійні кадри для створен- ня на її території розвинутої індустріальної зони. Можна ска- зати, що Білорусь стала об’єктом радянської модернізації, яка дозволила стати їй однією з найбільш економічно розвинутих радянських республік із найвищим, поряд із прибалтійськими, рівнем життя населення. Таким чином, наголошує білоруський політолог І. Бугрова, радянський період існування створив у Бі- лорусі реальні перспективи ідентифікації в межах національно- го утворення [2]. Однак специфіка формування білоруського етносу полягає в тому, що фактично до початку ХХ ст. він не становив окремої етнічної одиниці, а розглядався як частина польського або росій- ського етносу. Ідея самостійності білоруського народу вперше була висловлена групою студентів Петербурзького університету 155 у 1880-ті рр., причому не без впливу аналогічних українських груп [3, c. 11]. Однак ще на поч. ХХ ст. питання про самостій- ність білоруського етносу широко обговорювалось і було диску- сійним. Білоруські селяни, наприклад, у цей період найчастіше називали себе «тутейшими» [4, c. 297]. Білоруський національ- ний рух став тимчасовим учасником політичної історії лише у період 1917-1918 рр. При своїй слабкій інфраструктурі він ви- явився нездатним залучити на свою сторону більшість місцевого населення. Тому на момент створення Білоруської Радянської Соціаліс- тичної Республіки, з однієї сторони, білоруси як етнос не були асимільовані, а з іншого – не змогли завершити процес наці- ональної ідентифікації. Специфічні умови перебування респу- бліки у складі СРСР лише законсервували цей стан невизна- ченості. В 30-х рр. відновився процес інтенсивної русифікації, який закінчився тим, що у 1989 р. рідну мову в побуті вико- ристовували лише 10,5% білорусів і з них тільки 1,5% городян [5, c. 84]. Отже, тенденція національної консолідації і протилежна тен- денція русифікації білорусів розвивались одночасно. Входжен- ня білоруського народу до складу СРСР не вирішило питання національної невизначеності. З однієї сторони, здійснювалась форсована русифікація білоруського суспільства, з іншої сто- рони сам факт існування БРСР фіксував наявність білоруського народу на державному рівні і сприяв національно-державній самоідентифікації громадян союзної республіки. Загалом, «...для Білорусі, – відзначає політолог І. Єкадумо- ва, – більш важливою проблемою, ніж приєднання до західних норм демократії, є проблема самовизначення, формування іден- тичності. Ця проблема виявилась більш складною, ніж деклара- тивна відмова від радянського авторитаризму, тому що перед- бачає інший спосіб мислення, поведінки та оцінок, інші схеми сприйняття реальності» [6, c. 17]. Невирішеність проблем наці- ональної ідентифікації, на нашу думку, значно полегшила шлях політиків до влади в Білорусі у середині 1990-х рр. Багато вчених вказують на взаємозв’язок між відсутністю чіт- ко сформованої білоруської національної ідентичності та проце- сами демократизації і формування громадянського суспільства в Білорусі. Так, німецький вчений Т.Байєр вважає, що відсут- ність національної свідомості і націоналізму часто називається 156 причиною провалу білоруської трансформації, тому що тільки націоналізм є достатньо сильною основою, щоб замінити старі інститути та уявлення і стати міфом для створення нових дер- жав [7, c.  59]. Причому західні автори, зокрема німецькі, чітко усвідомлюють небезпеку етнічно орієнтованого націоналізму. Так, Клемент Бюшер у своїй праці «Аналіз країни Білорусь» розглядає теорію про «різну расову приналежність росіян та бі- лорусів», русофобію і «наклепи про поляків» одного з лідерів білоруського національного руху початку 1990‑х  рр. З.Позняка як «непотрібні екстремістські виключення, які зустрічаються навіть в білоруському національному русі» [8, p. 416]. Загалом їх висновки для Білорусі невтішні: ні в історії, ні в національному менталітеті, ні в мовній ситуації немає сильних стереотипів, які могли послужити основою для формування білоруської національної ідентичності [7, c. 66]. У період між 1991 i 1994 рр. в Білорусі було здійснено спробу переінтерпретації національної історії. У навчальні програми шкіл та вузів вводились нові історичні герої, які боролись з московитами, наголос робився на білоруських культурних і політичних зв’язках із Заходом, і всіляко підкреслювалась національна своєрідність білорусів та їх відмінність від росіян. Частина істориків кваліфікували Велике князівство Литовське як «білорусько-литовську» чи іноді як «білоруську» державу» [9, c. 11]. Але незважаючи на те, що в дорадянській історії Білорусі було немало реальних сюжетів для створення національних міфів та легітимації національної свідомості, у націонал-демократів виявилось замало часу для того, щоб їх інтерпретація історії стала частиною масової свідомості. Загалом, білоруська еліта виявилась неспроможною сформувати «волю до приналежності» у переважної більшості громадян, створити та вкоренити у народну свідомість популярний національний міф, який об’єднує людей та наповнює їх життя певним сенсом. Така етнічна невизначеність – одне з джерел специфічної білоруської «радянськості». У більшості державних народів колишнього СРСР дорадянське минуле було своєрідним викликом існуючій ідеології і однією з можливих форм існування народу. Голова Верховної Ради Республіки Білорусь у першій половині 1990-х рр. М.Гриб зазначав: «Спостерігається дисгармонія між білоруською національної ідентичністю та 157 ідентичністю Білорусі як держави, відзначається дисгармонія у середині кожного з них і поміж ними». Щодо перспектив вказаних процесів, то М.Гриб підкреслює наступне: «Якою буде еволюція цих ідентичностей, важко сказати, хоча б з тієї причини, що влада не має великого впливу на ці процеси» [10, c. 44]. Таким чином, аналіз процесів становлення білоруського етносу доводить, що в країні сформувався особливий тип етнічної іден- тифікації титульної нації, який суттєво визначив характер полі- тичного розвитку країни в 1990-х рр. Артикуляцію національних інтересів, як відомо, може здійсни- ти національна еліта. В 60-80-ті рр. ХХ ст. у союзних республіках у результаті певної децентралізації управління з’явилась можли- вість усвідомлення та формування партійно-державною елітою своїх особливих інтересів. Однак ситуація в Білорусі відрізнялась від інших радянських республік тим, що білоруська партійна елі- та не пов’язувала свої інтереси з національними. Ще М. Хрущов зазначав, що зі всіх республік СРСР Білорусь першою прийде до комунізму [11, c. 3]. Така оцінка яскраво підкреслює висловлену тезу про вищий рівень «радянськості» та денаціоналізацію біло- руського народу, що було очевидним для лідера Комуністичної партії Радянського Союзу. У Білорусі окремі елементи націонал-комунізму помітні були в середовищі «партизанського угрупування» білоруського партій- ного керівництва, яке домінувало у 1950-1960 роках. При повній лояльності до існуючого режиму, його представники носили наці- ональні строї та демонстративно розмовляли білоруською мовою. Але згодом це угрупування зникло з політичної арени. Якоюсь мі- рою до націонал-комунізму наближався, насамперед у своїх кри- тичних заявах щодо недоліків централізації господарської діяль- ності та ситуативними голосуваннями з націонал-демократами, О.Лукашенко, але цей період його політичної еволюції досить ви- разно обмежений 1990-1991 рр. Пізніше О. Лукашенко хитнувся у протилежну від націонал-комунізму сторону, про що свідчить висловлена ним позиція: «У перехідний період простих формул, а може, навіть аксіом, немає. Це мусили розуміти люди, які стояли тоді при владі. На превеликий жаль, вони замість того, щоб з най- меншими втратами вмонтуватися в ринок, були занадто захоплені ідеєю самостійності, незалежності, що привело до самоізоляції економіки країни» [12, c. 9]. 158 На початковому етапі горбачовської перебудови білоруська партійно-державна еліта активно підтримала процес реформ. Вона була зацікавлена в децентралізації управління, пере- розподілі владних повноважень між центром та регіонами на користь останніх. Але поширювати демократію далі, переда- вати економічну та політичну владу безпосередньо господа- рюючим суб’єктам та народу номенклатура не хотіла. Тому, коли на зміну періоду «номенклатурної демократії» прийшов період «демократії знизу», вона зустріла цей етап перебудови негативно. Невдовзі виявилось, що занадто великого перерозподілу вла- ди на свою користь білоруська номенклатура також не хотіла. В умовах слабкості національної ідеї, внаслідок великої економіч- ної залежності від Росії вона боялась надмірної влади та відпо- відальності і дуже насторожено зустріла тенденції сепаратизму, процеси національного відродження в Білорусі. Значний запас потужності білоруської економіки та високий рівень задоволення соціальних потреб населення не виробив у білоруської номенкла- тури розуміння необхідності системного реформування: причини кризи бачились у загальному падінні дисципліни на виробництві, неефективній політиці центру та інших суб’єктивних чинників, а накопичений в радянський період «резерв міцності» сприяв очі- куванням можливого повернення старих часів при зміні владних персоналій, уникаючи докорінних трансформацій. Досить типо- вим для світогляду номенклатурної еліти є висловлювання спікера білоруського парламенту до 1991 р. М.Дементея: «Економіка в нас добра, але всі зусилля народу по збільшенню об’ємів виробництва можуть бути зведені нанівець рішеннями так званого центру» [13, c. 25]. Внаслідок збігу історичних обставин, Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку було виштовхнуто в незалежне існу- вання всупереч бажанню як більшості населення, так і прав- лячої еліти. Без центру правлячі кола республіки переживали сильний психологічний дискомфорт. Разом з тим номенклатура досить швидко вирішила питання про владу в республіці. Після отримання незалежності політичний ландшафт мало змінився: «партія влади» лише змінила свою керівну структуру. Місце ЦК КПРС зайняла Рада Міністрів, урядове лобі у Верховній Раді, об’єднане у фракцію «Білорусь», повністю контролювало парламент. 159 На початках правляча номенклатура була налякана загрозою ринку, що позбавляв її влади над економікою, тому чиновники всіляко опирались ринковим перетворенням. Однак після краху КПРС білоруська номенклатура стала розуміти, що, по-перше, ринкові відносини бувають різного типу, а, по-друге, до ринку вона підготовлена значно краще за решту населення. В результаті, реформи в Білорусі почали здійснюватись у тій мірі, в якій вони відповідали інтересам правлячої еліти. Феномен білоруської номенклатури, яка зберегла певну мо- нолітність протягом тривалого часу і, по суті, залишається ви- значальним суб’єктом білоруської політики і досі, вимагає де- тального аналізу. На думку російського політолога К.Коктиша, на відміну від союзної еліти та еліти інших радянських рес- публік, вона не розкололась, у відповідністю з класифікацією Г. О᾿Доннела та Ф.Шміттера, на «твердих» та «м’яких», тобто консерваторів та реформаторів, а «дивним чином поєднувала в одних і тих же владних персонах обидва ці начала, на поверхні, в офіційній риториці, проголошуючи реформи та в глибині, в системі прийняття рішень, їх торпедуючи, вводячи таким чи- ном в політичну культуру традицію несумісності слова і діла» [13, c. 22]. Таким чином, підтримка високого рівня соціального за- хисту будь-якою ціною стала наріжним каменем політичної філософії номенклатури, оскільки вирішувала ряд важливих завдань. По-перше, така політика, навіть на шкоду здоровим економічним тенденціям, утримувала населення від крайніх форм протесту і гарантувала збереження влади у руках старої еліти, а по-друге, не дозволяла опозиції отримати контроль над електоратом. Український політолог О. Долженков вважає, що головною відмінністю української та білоруської номенклатури є те, що безконтрольності останньої «прийшов кінець уже в середині 1990-х рр. Білоруське суспільство, хоча і не готове до прийнят- тя західних демократичних форм політичної відповідальності виконавчої влади, знайшло, втім, адекватний функціональний замінник у вигляді всеосяжного контролю за держапаратом із самої верхівки владної піраміди» [14, c.  63]. На наш погляд, білоруська номенклатура не вичерпала резерв можливостей впливу на політичні процеси, і вже у найближчому майбутньо- му, із зменшенням внутрішньої та зовнішньої підтримки пер- 160 соналістського режиму Президента О.Лукашенка, може стати важливим актором політичних подій у країні, намагаючись від- стояти свої інтереси. Загалом, якщо до середини 1980-х рр. існуюча радянська сус- пільна система себе вичерпала і опинилась у стані кризи, то в Білорусі ситуація була дещо іншою. Тут вона не вичерпала свій ресурс, мала певний запас міцності і могла деякий час ефективно функціонувати. Такі процеси спровокували вибух протестних настроїв на- селення. Але якщо наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр. вони мали виразно антикомуністичну спрямованість, то в се- редині 1990-х рр., на зміну антикомуністичному популізму, прийшов популізм антиноменклатурний та антидемократич- ний. Цим скористався Олександр Лукашенко, який протягом президентської кампанії 1994 р. активно використовував не- задоволення населення бюрократами та демократами, які, на його думку, розвалили велику країну та довели до злиднів бі- лоруський народ. Політична культура білоруського суспільства також не була готовою до демократичних трансформацій. На думку біло- руського політолога І.Бугрової, подібна ментальна установка сформувалась під впливом «тривалого домінування соціоцен- тричного типу культури» та 200-літнього існування у складі Російської імперії та СРСР. Також доречно відзначити досить своєрідне ставлення білорусів до держави. З однієї сторони, відзначає дослідниця, «людина абстрагується від держави, яка завжди була непідконтрольною і ворожою їй силою, прагне не викликати до себе інтерес. Але одночасно почуває до держави підданську прив’язаність, яка пояснюється тим необхідним мі- німумом умов, які вона (держава) надає людині» [15, c.  399]. Звідси досить неоднозначні моделі поведінки: у приватному житті білоруси зорієнтовані на особисту незалежність та сво- боду, однак переважна більшість вважає неможливою зміну зо- внішніх обставин свого життя, що веде до пасивності людей у політичній сфері. Розпад СРСР і створення незалежної білоруської державнос- ті привели до вельми парадоксальної ситуації. Номенклатура, яка ще вчора рішуче боролась проти прихильників незалежнос- ті, опинилась на чолі суверенної держави – Республіки Білорусь. Контреліта або національно орієнтована еліта, яка розглядала до- 161 сягнення державної незалежності у якості кінцевого пункту своєї програми-максимум, стала політичною опозицією очолюваному не національно орієнтованими силами уряду Білорусі. Звичайно, що така ситуація не могла бути тривалою і з неї існувало два вихо- ди: перетворення номенклатури у національну еліту, яка здійснює курс поступових ринкових демократичних реформ «згори» або ж зміна еліт, прихід до влади національно-демократичних сил, які реалізують програму послідовних економічних та політичних пе- ретворень, що відповідає очікуванням суспільства. Насправді ні перший, ні другий сценарії так і не були втілені в життя. Правлячій еліті не вистачало далекоглядності для того, щоб стати на шлях трансформації номенклатури в державну елі- ту, як це відбулось в Росії, Україні, Казахстані та інших новоут- ворених державах. Контреліта продовжувала акцентувати увагу на проблемах культурної політики, білорусизації суспільства, без реальних можливостей оволодіння політичною владою. Її лідери не усвідомлювали, що будь-яка масова ресоціалізація провалить- ся без всебічної підтримки держави. Завдання завоювання вла- ди не могло бути успішним без вироблення чіткої і популярної соціально-економічної програми. Тому переважна більшість громадян Республіки Білорусь ви- явились розчарованими: ще вчора вони жили у великій країні, сьогодні ж опинились у незалежній державі, уряд якої не може вирішити складні економічні та соціальні питання, а опозиція у якості найважливішого рецепту вирішення суспільних проблем пропонує вивчення рідної мови та історії. Ось чому у середині 1990-х рр. Білорусь опинилась перед вибором. Соціальну фрустрацію можна було пом’якшити за «рахунок розвитку мобільності можливостей, яка залежить від рівня відкритості суспільства, вертикальної та горизонтальної мобільності, тобто продовженням економічних та соціальних реформ, політичної інституціалізації, яка могла поглинути де- структивну енергію надмірної політичної участі населення», – вважає білоруський політолог В.Ровдо [16, c. 243]. Але ні бі- лоруська еліта, ні білоруське суспільство не було готове до по- дібного шляху. Список використаних джерел та літератури 1. Штомпка П. Социология социальных изменений: Пер. с англ. / Под ред. В.А. Ядова. – М.: Аспект-Пресс, 1996. – С.27. 162 2. Бугрова И. Молодое белорусское государство и общество: альянс или мезальянс? // Национальная идентичность Беларуси: Материалы семинара / Фонд им. Фридриха Эберта. Региональное бюро в Украине, Беларуси и Молдове. Под общей редакцией Гельмута Курта. – Мн. УП «Донарит», 2004. – С. 6-25. 3. Носевич В. Белорусы: становление этноса и «национальная идея» // Белоруссия и Россия: общества и государства.– М.: «Права человека», 1997. – С. 11-30. 4. Григорьева Р.А., Мартынова М.Ю. Этнополитическая ситуация в Бе- лору ссии // Белоруссия: путь к новым горизонтам. – М.: РИСИ, 1996. – С. 283-303. 5. Тиммерман Х. На пути к авторитаризму? // МЭМО. – 1997. – №7. – С. 82-94. 6. Екадумава І. Рэжым стварае ідэнтычнасць // Грамадзянская альтэрна- тыва. – 1999. – №7. – С. 3-21. 7. Байер Т. Беларусь: коллективная идентичность или плюралистические идентичности? // Национальная идентичность Беларуси: материалы семи- нара / Фонд им. Фридриха Эберта. Региональное бюро в Украине, Беларуси и Молдове. Под общей редакцией Гельмута Курта. – Мн.: УП «Донарит», 2004. – С. 58-67. 8. Buscher Klemens. Landeranalyse WeiBrussland // Weidenfeld Werner. Demokratie und Marktwirstschaft in Osteuropa. – Gutersloh, 1996. – Р. 405- 422. 9. Линдер Райнер. Лидирующие группы в Беларуси в прошлом и настоя- щем // VECTOR. – 1997. – №2. – С. 2-18. 10. Грыб M. Нацыянальная культура як перадумова нацыянальнага са- мавызначэння. // Национальная идентичность Беларуси: материалы семи- нара / Фонд им. Фридриха Берта. Региональное бюро в Украине, Беларуси и Молдове. Под общей редакцией Гельмута Курта. – Мн.: УП «Донарит», 2004. – С. 25-44. 11. Карбалевич В. Белорусская номенклатура в период трансформации: эволюция социального статуса и политической роли // Belarus monitor. – 1998. – №4. – С. 15-25. 12. Лукашенко А.Г. Белорусская государственность и проблемы саморазвития нашего общества // Белорусская думка. – 1996. – №1. – С. 3-16. 13. Коктыш К.Е. Трансформация политического режима в Респуб- лике Беларусь. 1990-1999. М.: Московский общественный научный фонд; ООО «Издательский центр научных и учебных программ», 2000. – 188 с. 163 14. Долженков О.О. Україна-Білорусь: досвід політичної трансформації. Монографія. – Одеса: Астропринт, 2003. – 264 с. 15. Бугрова И. Политическая культура // Школа гражданского образо- вания: сборник лекций и методических материалов. – Мн.: РИВШ, 2002. – С. 394-410. 16. Роўда У. Перспектывы дэмакратызацыі і перашкоды на шляху да дэ- макратыі ў Беларусі // Да дэмакратыі праз грамадзянскую супольнасьць. – Шчэцін: FRDL, 1999. – С. 227-243. Igor Nedokus Belarussian national identification as a factor of political transformation processes in the country Author points out that the origin of considerable discords in the directions and speed of political transformation in Belarus when compared with other post-Soviet countries has specific causes among which development state of national identity of Belarussians takes an important place. The peculiarity consists in the fact that at the moment of creation of Byelorussian Soviet Socialist Republic, Belarussians weren’t assimilated as ethnic group, on the one hand, and on the other, they couldn’t complete the process of national identification. Such uncertainty became one of the sources of specific Belarussian “sovietness”, when for the majority of state nation- alities of the Soviet Union pre-Soviet past was a peculiar challenge for the existing ideology and one of the possible forms of nation’s existence. Status of Belarussian political elite at the moment of creation of their own statehood became an important social prerequisite for the processes under consideration. Ігор Чарських (Донецьк, Україна) Подібність чинників впливу на ідентичність населення Донбасу, Білорусі та інших околиць східноєвропейського Пограниччя П ід ідентичністю (identity) маємо на увазі самовизначення через приналежність, тобто процес самоототожнення особистості/особистостей з певною групою (етнокультурною, 164 територіальною, релігійною, соціально-політичною), який, ґрунтуючись у сприйнятті навколишнього світу і контактах з ним на парадигмі “іншості” (“свій” – “чужий”, “ми” – “не-ми”), має результатом відчуття приналежності та зазвичай лояльності (відданості) до спільноти, що усвідомлюється як “своя”. Колективні ідентичності є потужними засобами солідарності й координації колективних дій. Усталена й несуперечлива ідентичність населення країни є однією з важливих передумов її внутрішньої стабільності та успішної зовнішньої політики. Вивчення ідентичності (identity studies), зокрема ідентичності національної, є доволі розвинутим напрямком досліджень на Заході [1]. В рамках соціопсихологічного аналізу особистості воно мало певні здобутки в колишньому СРСР [2] і вже в значно ширшому сенсі привертає дедалі більшу увагу науковців на по- страдянському просторі [3]. Вийшли друком роботи, вітчизняні й закордонні автори яких розглядають етнічно-ідентифікаційні проблеми як щодо України в цілому [4], так і намагаються від- стежити зв’язок ментальних, культурних та зовнішньополітич- них стосунків [5]. Зроблені також перші кроки у компаративному аналізові ментальності українських регіонів [6]. Дуже плідним виглядає прагнення групи суспільствознавців з України, Білорусі та Молдови розглядати низку проблем перехідного періоду в сво- їх країнах, в тому числі проблем суспільної ідентифікації, в річи- щі теорії Прикордоння між Росією та Євросоюзом, що розширю- ється, яка представляє ці три країни як зону або пояс overlapping peripheries, нечітких ідентичностей, усталеної перехідності [7]. Матеріал нашої статті є спробою на основі співставлення поді- бності чинників впливу на ідентичність населення двох вказаних у назві ареалів пострадянського простору, з визначенням анало- гічних за ментальністю регіонів на території Східної Європи, обґрунтувати в рамках вказаної теорії нову концепцію Околиць Пограниччя, яка б могла сприяти кращому розумінню сучасно- го ментально-політичного стану електорального поля Білорусі, України та Молдови. Цілком резонним буде спочатку розглянути запитання, чи коректним виглядатиме співставлення ідентичності Донбасу і Білорусі, адже перший як невід’ємна частина унітарної україн- ської держави не являє собою нації. Відповідаючи на це, слід зауважити, що населення українського Донбасу є такою групою людей, всередині якої комунікативний процес є значно більш 165 ефективним, ніж за її межами. Дев‘яносто відсотків населення Донецької й Луганської областей спілкуються на донбасівсько- му діалекті російської мови. Існує не один десяток місцевих ро- сійськомовних газет з великими накладами, потужні радіо‑ та телеканали. Гірничо-видобувна та металургійна проблематика повідомлень мас-медіа сприймається переважною більшістю свідомого населення не як нудотна, а як життєво важлива. Про специфічні спортивно-вболівальницькі уподобання годі й каза- ти. За Карлом Дойчем, це – вже народ, тобто тип співтовариства із передбачуваною поведінкою, яка ґрунтується на рефлексії, з набором моделей для імітації тощо. Згідно з теорією Дойча, далі можлива еволюція людської спільноти за тричленною формулою “народ”–“національність”–“нація”. Національність відрізняє від народу наявність в його лідерів бажання підкорити народ своїм командам. А націю від національності – їхня здібність це зробити [8]. Хіба не продемонструвало керівництво Донецького регіону і бажання, і спроможність домогтися необхідного від донбасівців під час недавніх подій? Тож, якщо б дотримуватись Дойчевих вказівок буквально, то вже можна констатувати якусь там хоча б прото-націю. Звичайно, це було б грубе спрощення й перебіль- шення. Але, не слід це відкидати як умоглядну дурницю. У разі появи власних символів, чіткого визначення ворогів і героїв (ба- жано б мучеників), якісних мистецьких творів, які б з високою емоційною напругою створювали б їх образи й несли б собі ідею окремішності Донбасу… Тоді чим це не нація? Якщо звернутися за допомогою до Ернста Ґелнера, то він би підказав, що справа тільки за збудниками, активістами- пропагандистами-просвітителями, які, скажімо, просіватимуть міський фольклор, кодифікуватимуть найкращі здобутки на- родної культури регіону до рівня високої культури, створювати- муть привабливі та відповідним чином ідеологізовані міфи. Тим самим будуть складені умови для реалізації, за висловом Еріка Гобсбаума, принципу сполученості політичних та культурних одиниць. Звичайно, є низка чинників, які діють у протилежному напрям- ку. Це, по-перше, моральна і, так би мовити, естетична неприва- бливість тих постатей, що зараз прагнуть лідерських позицій в Донбасі. Крім того, за походженням і психологією це – олігархи, а олігарх, не зрощений з владою, не маючий від неї монопольних преференцій, – це не олігарх. По-друге, проект донецької нації 166 потребує великих витрат і великих втрат. І, якщо на перші гроші знайдуться, то перспектива втрати прибутків y період неминучої турбулентності навряд чи донецький клан надихатиме. І по-третє, майже півтора десятки років, хоча й повільно, але тривав процес складання політичної нації в Україні, і її мапа, її контур – він вже вдрукувався як символ у свідомість людей, особливо молодого покоління. Попри перелічені фактори, теоретична можливість появи “донецької нації” (народу) існує, і це виправдовує порівняння донбасівської ідентичності з білоруською. Тим більше, що до цього, з іншого боку, підводять певні особливості білоруської спільноти. Зауваження Т. Рапопорт про неї як “квазісовєтську республіку, яка підпорядковується віртуальному союзному центру, який перебуває в голові у президента” [9], має сенс. “Нація”, “націоналізм” – це такі поняття, які не є позитив- ними як для пересічних донбасівців, так і білорусів. Не будучи дуже обізнаними з цих питань, люди, як правило, намагаються уникнути дискусії, а будучи поставлені перед необхідністю від- повідати на питання про власну ідентичність, роблять це неохо- че і навіть висловлюють своє невдоволення. Автор неодноразово проводив бесіди на цю тему і з незнайомими людьми, і з прияте- лями, іноді – в дуже неформальній, дружній обстановці, і після таких розмов відчував відчуження, яке потім вимагало зусиль, щоб його подолати. Переважним чином це пов’язано з феноме- нами подвійної і ситуативної ідентичності, яка є і в Донбасі, і в Білорусі звичайним явищем. З огляду на феномен Донбасу і, звичайно, Криму, а також, хоча й дещо меншою мірою, – Закарпаття, чи можемо ми, роз- глядаючи українську модель націотворення, говорити про всю країну як про етнополітичне й ментальне ціле? Певна річ – ні, в першу чергу тому що переважна більшість населення переліче- них регіонів України, як і Придністров’я на території Республіки Молдова, має ідентифікаційний дискурс радше подібний до бі- лоруського. Уламки Радянського Союзу, намагаючись стати повноправни- ми державами, як правило, повторюють шлях країн Азії та Аф- рики після деколонізації, розуміючи майбутній рух як переважно держбудівництво, а останнє – як управлінсько-адміністративну централізацію, незважаючи на декларації про необхідність ад- міністративної реформи та розвитку місцевого самоврядування. 167 Україна до Помаранчевої революції цілком вписується у теорію трьох типів держав, які співіснують в Європі та на її кордонах [10]. Стрижневою у ній є концепція держави епохи «модерну», якій властиві чітко виражений суверенітет, громадянство і кор- дони території, що дає їй можливість комплексно виконувати всі головні функції держави: валютне та економічне регулю- вання, збирання податків, організацію громадських служб і пе- рерозподіл засобів, підтримання законності і порядку, безпеки і контролю над збройними силами. У цьому сенсі США і Росія – держави епохи модерну. Західна Європа еволюціонувала значно далі у структуру пост- модерну, котра відкидає цю просту модель. Управління має безліч ярусів з дедалі зростаючим розосередженням повноважень між місцевим, регіональним, національним/федеральним та європей- ським рівнями. Правовий суверенітет розосереджений, особливо у федеральних державах-членах ЄС. Економічні структури та- кож надзвичайно інтернаціоналізовані, так само як і багато форм неурядової діяльності. Кордони проникні, а щодо багатьох прак- тичних потреб взагалі відсутні. Але існує також «перед-сучасна» Європа. Вона розташована на тих територіях, державність яких послаблена або призведена до безладу. Це характерно для деяких держав, що виникли на місці колишнього Радянського Союзу та Югославії. Для них характерний прояв таких загальних рис, як клептократична держава, спосіб життя зі зброєю в руках, слаб- ка або взагалі збанкрутіла держава. Сепаратистські війни з на- сильницькими етнічними чистками, корумпована приватизація, яка ігнорує всі правила управління корпораціями та державою, часто з застосуванням насильства, падіння життєвого рівня до необхідності простого виживання – все це добре відоме з досвіду Балкан і Кавказу. В Україні певною мірою також відбулося повернення до невпорядкованої перед-сучасної держави, незважаючи на те, що вона зберегла територіальну єдність та формальні владні структури сучасної держави. Наші західноєвропейські колеги вважають, що для прикордонної зони Європи, і особливо для позбавлених порядку клептократичних та етнічно конфліктних утворень, два поняття можуть бути корисними для з'ясування їхнього майбутнього: “держава, що націоналізується”, і “роз- мита державність”. Держава, що націоналізується (тобто стає більш націоналістичною та/або хворобливо стурбованою 168 зміцненням і відстоюванням власного суверенітету – І.Ч.) – термін, який має особливе застосування до нових незалежних держав «посткомуністичного» періоду, пріоритетним для котрих є процес будівництва і консолідації їхніх нових режимів у нації- держави. Це традиційний шлях молодих держав Азії та Африки, значна частина яких не подолала його й досі. Проте розмита держава, незважаючи на жалюгідність стано- вища, має у розумінні перспектив євроінтеграції певні перева- ги. Це держава, де кордони стали прозорими, етнічна мозаїка зберігається і враховується у місцевих політичних структурах, етнічні громади можуть поширюватися за державні кордони, а самі спільноти дедалі більше вписуватися у процес поширен- ня європейської інтеграції [11]. “Поняття суверенітету стало розмитим на противагу тому, що кажуть лідери “держави, що націоналізується”. Владні структури також будуть розмитими у тих випадках, коли спільність (країна) на перехідний період стане залежною від міжнародного співтовариства або ЄС з пог- ляду різних державних функцій, доки демократія розвинеться тут до ступеня, що дозволяє нормальне включення до складу ЄС. Ця модель вже намітилася у деяких частинах Балкан, нез- важаючи на те, що її оформлення може тривати упродовж де- сятиліть. Тим не менше, ідея, що лежить в основі цього, має принципове значення, периферійні стосовно ЄС спільності, що перебувають на стадії домодерну, не перетворюватимуться на держави епохи модерну, а зроблять рішучий крок на стадію постмодерну”[12]. У світлі викладеного легше, скажімо, коментувати позицію литовських, чеських і т.д. ультранаціоналістів на входження Лит- ви, Чехії та інших неофітів в ЄС. Вони оголосили нову втрату суверенітету їхніми країнами. І, загалом, це – правда. Значна час- тина державних повноважень передається наддержавним струк- турам Союзу. У зв'язку з цим у наших ультрадержавників, які проводять приховану та відкриту централізацію, котрі прагнуть обов'язково отримати як слід облаштовані кордони з усіх боків та всі інші атрибути повноцінної державності, був резон спитати: якщо ми ставимо завдання увійти до ЄС, для чого вам все те, від чого треба буде відмовитися згідно з вами ж задекларованою ме- тою? Чи не краще спрямувати сили і засоби на досягнення хоча б мінімальної відповідності Копенгагенським критеріям, без чого ця мета недосяжна? Адже як з огляду реальної демократії, так й 169 індексу людського розвитку, ситуація в Україні досить далека від задовільної. Так було до Помаранчевої революції. Під час революції Ук- раїна зробила великий крок до остаточного перетворення у модерну державу, перш за все – в ментальному сенсі, але й у міжнародних стосунках – теж. А ось Донбас, Крим та Закарпат- тя в метальному й геополітичному плані залишилися типовим Прикордонням. З огляду на це, їхню ідентичність зараз корек- тніше за все порівнювати з ідентичністю інших зон типового Прикордоння, якими є Наддністрянщина та Білорусь. Тополо- гічний статус Прикордоння є парадоксальним. Воно набуває певної цільності завдяки стану внутрішнього розділення, взає- мопроникнення свого і чужого. І в цьому сенсі Прикордоння не є периферією, бо динаміка його простору не визначається лише імпульсами з центру, а й зіткненням сутностей та їх з’єднанням. За слушним спостереженням І. Бобкова, “саме в присутності кордону сутності є найбільш чистими, найбільш агресивними” [13]. Бурхливі події кінця 2004 – початку 2005 рр. зробили в зазначених регіонах ті риси, які притаманні саме Прикордоння, ще більш опуклими, дозволяючи говорити про ці географічні Околиці Прикордоння як про квінтесенцію Прикордоння, “Прикордоння в квадраті”. Очевидні відмінності між п’ятьма групами населення Прикордоння випливають з пострадянського соціально- політичного статусного положення жителів Білорусі, Придністров’я, Криму, Закарпаття і Донбасу, коли одні півтора десятиліття проживають у незалежній державі, другі завоювали фактичну незалежність, треті мають адміністративну автономію, а інші представляють лише великі специфічні економічні й етнокультурні регіони усередині великої (принаймні, по європейських мірках) унітарної держави – України, і тому, природно, знаходяться на різних ступенях національної ідентифікації. Однак, є й істотні спільні риси як історичного, економічного, культурологічного порядку, так і динаміки змін ідентичності, що породжують схожі електоральні уподобання і політичні феномени. Доля основної маси родин нинішніх жителів усіх п’яти регіонів у радянський період складалася порівняно сприятливо, звідси – в основному позитивне ставлення зазначених спільнот до радянської історії, – періоду, коли ці регіони отримали і 170 мали значні вигоди від перебування в складі СРСР. Високий рівень соціальної і просторової мобільності населення п‘яти вказаних регіонів породив великий обсяг дружніх і родинних зв’язків з населенням Росії, а також інших колишніх союзних республік, що нині визначає негативне відношення до будь- якого утруднення старих контактів через нові границі, митниці, підвищення тарифів на проїзд і телефонію (на тлі майже однаково позитивного відношення до росіян, що проживають у цих регіонах, що відрізняє їх від інших колишніх національних союзних республік СРСР). Сприймаючи соціально-економічні і міжнаціональні проблеми пострадянського буття як ситуацію “посткатастрофи”, основна маса населення цих регіонів почуває неможливість виходу з неї без серйозних державних програм, що робить його більш керованим для державних структур і тих, хто говорить і діє від імені держави. Таким чином, у наявності позитивне відношення до державного патерналізму, як і перевага антизахідних (замішаних на антиамериканізмі) настроїв через те, що Захід раніше виступав суперником СРСР, а нині сприймається як переможець, що прагне скористатися виграшем у “холодній війні”, і як основна зовнішня перешкода слов’янської реінтеграції. Хоча сучасна ідентичність у вказаних п‘яти регіонах знаходиться в динаміці, її основний компонент явно бачиться в тутейшості (від білоруського слова “тутэйшасць”, яке дуже підходить для окреслення даного феномену). Йдеться про надзвичайно велике значення просторового контексту, який “тут” заповнений іншими подіями й відчуттями, ніж “там”, десь в центрі, в тому числі й іншими інтерпретаціями того, що відбувається “там”, яке “тут” бачиться і сприймається інакше [14]. Якщо, говорячи про Окраїни Пограниччя, можна перево- дити цей термін як «margins» (of the Land Between), то типові представники цих регіонів, які охоче описуються їх недобро- зичливцями-інтелектуалами з ментально конфронтуючих з цими територіями «центрів» держав пострадянського просто- ру, «що націоналізуються», як «маргинали», себе такими не відчувають, тому що знаходять свою ідентичність саме в «ту- тейшості». І це персоніфікується на політичному рівні. Домі- нування територіальної (земляцької) компоненти і креольська «культура місцевого буття», зведена у позитив («білоруси – це росіяни зі знаком якості»; «Донбас - донор України» і т.п.), у 171 взаємодії з іншими факторами впливу, породжує і забезпечує масову підтримку в Бєларусі Олександра Лукашенка, незважа- ючи на цілий ряд його незаконних дій на посаді Президента і серйозні звинувачення на його адресу з боку правозахисни- ків, опозиції і міжнародних структур; феномен політичного довголіття Ігоря Смирнова на тлі глибокої криміналізації Над- дністрянщини; високу імовірність повторення популістської «мешковщини» у Криму; перетворення Закарпаття в полігон брудних політтехнологій («мукачівський інцидент») і політич- ну базу таких одіозних фігур українського політикуму, як Іван Різак і Віктор Медведчук; і, врешті решт, – масову підтримку в Донбасі Віктора Януковича, незважаючи на його колишні су- димості по кримінальних справах і балотування в президенти в якості провладного кандидата від украй непопулярного режиму Леоніда Кучми. Певна атмосфера має бути, як сприйнятлива для націотворення. Іноді можна почути звинувачення донбасівців у «манкуртстві», у тому, що вони, мовляв, не мають ідентичності, тощо. Під час виборів-2004 ідентичність в Донбасі виявилася такою сильною, що коли люди відчули загрозу – лише загро- зу – щодо цієї ідентичності з боку Ющенка і його оточення, то вони проголосували за напівкримінальні структури, від яких страждали більш за всіх українців, мешканців України, довгий час. Що це, як не спроба самозахисту сильної ідентичності від загрози можливої українізації? У всіх п’яти вказаних регіонах типовим є позиціонування місця проживання індивіда як го- ловного критерію його ідентичності і оцінки свого співвідно- шення з іншими. Усе це – на тлі великого відсотку російських білорусів, українорусів, русо-молдаван – тобто, подвійної, змі- шаної, ситуативної ідентичності. Які рекомендації щодо феномену подібності до білоруської ідентифікації таких регіонів, як Донбас, випливають з описаної ситуації? Оскільки політична, електоральна поведінка цих ре- гіонів переважним чином реактивна, їх подальша доля майже цілком залежить від політики центральної влади в Києві (а для Наддністрянщини – відповідно в Кишиневі). І тут не можна ро- бити різких рухів подібно рішенням про прискорену україніза- цію, що неминуче викличе опір, а відтак загострення конфлікту, консолідацію на регіональному рівні. Це якраз і дасть необхід- них для націотворення зовнішніх ворогів в особі, скажімо, мініс- тра освіти, віце-прем’єра, президента тощо. Треба дбати про 172 моральне лідерство, яке б в Донбасі сполучалося з традиційно патерналістськими настроями. Президент має стати президен- том усіх громадян України, всіх її регіонів. З огляду на це він не має права проводити політику за інерцією боротьби у виб- орчих перегонах, він не має права на помсту населенню скоро- ченням соціальних проектів, пов’язаних з реструктуризацією вугільної галузі, припиненням фінансування будівництва метро в Донецьку і тому подібне. Не слід забувати про співвідношен- ня соціального і національного. Ленін мав рацію, коли постій- но вказував на це. Загальноукраїнським лідером має шанс стати політик, який не буде постійно припускатися висловлювань на кшталт «моя нація», з яких неясно, що за націю він має на увазі (ймовірно українців). І якщо серед громадян України є великий відсоток таких, які себе не вважають українцями, то це ставить їх у двозначне становище, бо Україна є державою не стільки на- ціональною, скільки багатонаціональною. Етнократичні виступи певної частини еліти на користь “титульної нації” та примусової для населення державної мови спонукає зневажливість до пот- реб людей з не-національною ідентифікацією, а це чревато пог- либленням конфліктності. Акцент слід перенести на вирішення соціальних проблем, надаючи їм безперечний пріоритет: доб- робут людей і соціальна справедливість. Тут на допомогу може прийти ленінська теза про дві культури в кожній національній культурі (в нашому контексті – читай: регіональній культурі). Чітке розмежування між тими, хто, спираючись на владу в ре- гіоні, нахапав майна під час неправедної прихватизації, і казко- во збагатився, використовуючи цю власність і цю владу, і тими, хто від цього постраждав, кому завдано матеріальної і моральної шкоди. Хіба можна однаково ставитися і до одних, і до других, лише на тій підставі що вони є мешканцями одного регіону?! Це ж є пряме провокування регіональної окремішності, а відтак і сепаратизму. Список використаних джерел та літератури 1. Обсяг навіть дуже селективної бібліографії є великим: Deutsch K.W. Nationalism and Social Communication: Foundations of Nationality / 2-nd ed. – Cambridge: The MIT Press, 1966; Barth F. Introduction // Barth F. (ed.). Ethnic Groups and Boundaries. – Oslo: Universitetsforlaget, 1969; Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. – London-New York: Verso, 1983 (перекладено на українську мову в 2001 173 р.); Brass, P.R. (ed.) Ethnic Groups and the State. – Totowa (N.J.): Barnes & Noble Imports, 1985; Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. – New York: Cambridge University Press, 1985; Hobsbawm E. Nations and Nationalism Since 1780. – Cambridge: Cambridge University Press, 1990; Bhabha H. Interrogating Identity: The Postcolonial Prerogative // Goldberg D. (ed.) Anatomy of Racism. – Minneapolis: University of Minnesota Press, 1990; Sklair L. Sociology of the Global System. – Baltimore, 1991; Smith A.D. National Identity: Ethnonationalism in Comparative Perspective / 2-nd ed. – University of Nevada Press, 1993; Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914-1991. – New York: Palgrave MacMillan, 1993; Friedman, J. Cultural Identity and the Global Process. – London: SAGE Publications, 1994; Jenkins R. Rethinking Ethnicity: Identity, Categorization and Power // Ethnic and Racial Studies. – Vol. 17. – 1994. – № 2; Payne R. The Clash With Distant Cultures: Values, Interests, and Force in American Foreign Policy. – Albany (NY): State University of New York Press, 1995; Hobsbawm E. Language, Culture, and National Identity // Social Research. – Vol. 63. – 1996. – № 4; Szporluk R. (ed.) National Identity and Ethnicity in Russia and the New States of Eurasia. – London: M.E. Sharpe, 1996; Brubaker R. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. – Cambridge: Cambridge University Press, 1996; Katzenstein P. J. (ed.) The Culture of National Security: Norms and Identity in World Politics. – New York: Columbia University Press, 1996; Lapid Y., Kratochwil F. (eds) The Return of Culture and Identity in IR Theory. – Boulder, 1996; E. Gellner, Nationalism / 3-d ed. – London: Weidenfeld & Nicolson, 1997; P. Gay du, Evans J., Redman P. (eds) Identity: A Reader. – London: SAGE Publications, 2001; Tesser L.M. The Geopolitics of Tolerance: Minority Rights under EU Expansion in East- Central Europe // East European Politics and Societies. – Vol. 17. – 2003.– № 3; Vallverdu J., Wahrhaftig A.L. One Vote is Worth More than a Thousand Words: Ethnic Identity and Political Change in Huehuetla // Wicazo Sa Review. – Vol. 18. – 2003. – № 2; Anthony K. The Ethics of Identity, – Princeton���������������� : Princeton����� �������������� Uni- versity Press, 2004; Gutmann A. Identity in Democracy. – Princeton: Princeton University Press, 2004; Складену Еріком Зеловим бібліографію журнальних статей, яка налічує понад 3000 назв, див: http://www.nationalismproject.org/ journals.htm 2. Кон И.С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967; Ковалев А.Г. Психология личности/ 3-е изд. – М.: Мысль, 1970; Асмолов А.Г. Личность как предмет психологического исследования. – М.: Изд-во МГУ, 1984; Ас- молов А.Г. Личность как предмет психологического исследования. – М.: Изд-во МГУ, 1988; Агеев B.C. Межгрупповое взаимодействие: Социально- психологические проблемы. – М.: Изд-во МГУ, 1990. 174 3. Павленко В.Н., Корж Н.Н. Трансформация социальной идентич- ности в посттоталитарном обществе // Психологический журнал. – Т. 19. – № 1; Ядов В.А. Символические и примордиальные солидарности (социальные идентификации личности) в условиях быстрых социальных перемен // Проблемы теоретической социологии / Отв. ред. А.О.������ ����� Боро- ноев и др. – СПб.: Петрополис, 1994; Тишков В.А. Очерки теории и по- литики этничности в России. – М.: Русский мир, 1997. – М., 1997; Ю.В. Арутюнян, Л.М. Дробижева, А.А. Сусоколов. Этносоциология. – М.: Ас- пект-Пресс, 1999; Бугрова I. Iдэнтычнасць Беларусi: З вопыта “разумею- чай” палiталогii // Грамадзянская альтэрнатыва. – 1999. – №1; Скворцо- ва а.ю. Народ Приднестровья – собственная идентичность? // Moldova Academic Review // http://www.iatp.md/academicreview/1/ru/article9.htm; Белявцева Д.В. Этнорелигиозный фактор и становление региональных особенностей политического сознания в Беларуси // Палитычная сфера. – 2004. – № 3. 4. Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и социальная практика. – К.: Абрис, 1994; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – К.: Генеза, 1996; Бекешкіна І. Вибори-98 як процес політичного самовизначення на- селення // Політичний портрет України. – 1998. – № 21; Белецкий М.И., Толпыго А.К. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины. По данным социологических опросов // Полис. – 1998. – № 4; Резнік О. Зміна політичної ідентичності особистості в сус- пільстві, що трансформується // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 3; Szporluk R. Ukraine from Imperial Periphery to a Sovereign State // Szporluk R. (ed.) Russia, Ukraine, and the Breakup of the Soviet Union. – Stanford��������������������������������������������������������� : Stanford University Press������������������������������ , 2000; Матусевич В.А. Індиві- дуальна і соціальна зумовленість електоральної поведінки // Українсь- ке суспільство: Моніторинг - 2000. Інформаційно-аналітичні матеріали. – К. Ін-т соціології НАНУ, 2000; Wilson A. The Ukrainians: Unexpected Nation / 2-nd ed. – New Haven-London: Yale University Press, 2002 (книга перекладена на українську мову в 2004 р.); Рябчук М. Дві України // Кри- тика. – 2001.– Ч.10; Резнік О. Політична самоідентифікація особистості за умов становлення громадянського суспільства. – К.: Інститут соціоло- гії НАНУ, 2003; Воропай Т.С. Національна ідентичність як теоретична і практична проблема сьогодення // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнар. наук. конф. – К.: Ай Бі, 2003; Злобіна О., Мартинюк І, Соболєва Н, Тихонович В. Соціальний простір життя як суб’єктивна символічна реальність. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2004; Когут З. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та 175 модерної історії України. – К.: Критика, 2004 (останнє видання є збіркою статей 1977-2002 рр., перекладених з англійської мови) та ін. 5. Shulman, Stephen. Cultures in Competition: Ukrainian Foreign Policy and the ‘Cultural Threat’ from Abroad // Europe-Asia Studies. – March, 1998; Prizel I. National Identity and Foreign Policy. Nationalism and Leadership in Poland, Russia and Ukraine. – Cambridge: Cambridge University Press, 1998. 6. Pirie P.S. National identity and politics in Southern and Eastern Ukraine // Europe-Asia Studies. – November, 1996; Hrytsak Y. National Identities in Post-Soviet Ukraine: The Case of Lviv and Donetsk // Hajda L., Himka J.-P., Solchanyk R. (eds). Cultures and Nations of Central and Eastern Europe: Essays in Honor of Roman Szporluk [Also published as vol. 22 (1998) of Harvard Ukrainian Studies]. 7. Шевцов Ю.В. Страна базирования: Геополитические тенденции, в сфере действия которых находится Беларусь. – Минск: Белый свет, 2001; Галущенко О. Молдаване: мифы и реальность (поиски постсоветской идентичности в Республике Молдова) http://www.actr.org/JER/issue4/7.htm; Бирлэдяну В. Константы политической культуры и эволюция обществен- ного сознания в период постсоветских трансформаций в республике Мол- дова // Перекрестки. – 2004. – № 1-2; Von Hagen M. Empires, Borderlands, and Diasporas: Eurasia as Anti-Paradigm for the Post-Soviet Era // American Historical Review��������������������������������������������������������� . – Vol.������������������������������������������������� 109. ������������������������������������������� –������������������������������������������ 2004������������������������������������� . – № ������������������������������� 2; Журженко Т. Миф о двух укра- инах // Перекрестки. – 2005. – № 3-4; Бобков И. Этика Пограничья: Транс- культурность как белорусский опыт // Перекрестки. – 2005. – № 3-4. 8. Deutsch K.W. Op. cit. – P. 78-79. 9. Цит. за: Шпарага О. В поисках рабочих метафор: Беларусь как Пограничье http://www.nmnby.org/pub/030105/border.html 10. Buzan B., Little R. International Systems and World History: Remaking the Study of International Relations. – Oxford: Oxford University Press, 2000. 11. Christoferson T., Petito F., Torna B. Fuzzy Politics around Fuzzy Borders. The European Union’s Near Abroad // Cooperation and Conflict. – Vol. 35. – 2000. – № 4. 12. Emerson M. et al. The Elephant and the Bear: The European Union, Russia and their Near Abroads.– Brussels: Centre for European Policy Studies, 2001. – P. 9. 13. Бабкоў І. Забыць Оккама http://www.acls.org/hum-meetings/minsk03/ plenary.htm 14. Див. докладніше.: ���������������������������������������������� Абушенко В. Креольство как ино-модерность Вос- точной Европы (возможные стратегии исследования) // Перекрестки. – 2004. – № 1-2. – С.126; Сокалаў-Воюш С. Тутэйшыя // Slounik Svabody – 2000. – № 7 http://arche.home.by/7-2000/t700.html 176 Igor Charskykh Reciprocal Factors of Influence on the Identity of the Population of Donbas, Belarus and other Margins of the Land Between in Eastern Europe By identity we mean self-determination through community spirit, that is the process of self-identification personality/personalities with the certain group (ethnocultural, territorial, religious or sociopolitical) in relation, or rather in opposition to other groups. The sense of belonging and, as usual, loyalty to the group apperceived as own appears as a result. Stable and noncontradictory identity in the country is precondition of its internal stability and successful foreign policy. A new concept of the margins of the land between is suggested in the article for better understanding of the present day mental and political con- dition of some post-soviet territories which remain a typical borderland or zone of fuzzy identities and fixed transitivity. These territories are Belarus, Donbas, Transistria, Crimea and Zakarpattya. The evident differences of the five post- soviet population groups derive from their status. Nevertheless, there are also essential common characteristic features determining consimilar electoral pre- dilections and political phenomena. The events of fall 2004 and the beginning of 2005 in Ukraine (Orange Revo- lution) and Moldova (March election) made impossible to characterize the space of the two countries as homogeneous. The Kishinev Moldova and Kyiv-Lviv Ukraine made a conspicuous step from fuzzy statehood towards nationalizing state. But Donbas, Transistria, Crimea and Zakarpattya, being in mental and polit- ical opposition to the core centers, jellied into the margins of those states, remain- ing Belarus-like typical borderland and therefore representing the land between in its essence. Their topological status is paradoxical. Their identity acquires some integrality owing to the fact of internal partedness and interpenetration of Self and Alien. In this case the margins of the land between cease to be periphery. It is because of their border location and condition their interjacent essence is the most clean and aggressive. Perceiving social-economic and inter-ethnic problems of post-soviet entity as the situation of post-catastrophe the core population of Belarus, Donbas, Transis- tria, Crimea and Zakarpattya feel impossibility of overcoming misfortune without serious state-run programs. It makes people more controllable for state institu- tions and for those who speak on behalf of the state. So, there we have positive attitude to the state paternalism, as well as preponderance anti-western sentiments owing to the fact that the West had been antagonist to the USSR and now is ac- cepted as the winner desiring to gain from the victory in the cold war and the main external obstacle of Slavic re-integration. 177 Although the present day identity of the regions under consideration is in the state of dynamics, its main component is seen in tuteyshasts using Belorussian term. The extremely great significance of the local space context is meant. And this is personified on the political level. In interaction with other factors of influ- ence it secures mass support to Alexander Lukashenko in Belarus, Igor Smirnov in Transistria, former “meshkovshchina” in Crimea, Viktor Medvedchuk in Za- karpattya and Viktor Yanukovich in Donbas. In all five mentioned regions the typical is positioning the place of inhabitance as the main criterion of identity. And all this – on the background of the high rate of Russian Belorussians, Russo- Moldovans and Ukraino-Russians, i.e. double, mixed and situational identity. 178 Розділ ІІІ. політичні процеси в країнах-сусідах: порівняльний аналіз Уладзімір Роўда (Мінск, Беларусь) Слабасць сучасных аўтакратый (параўнальны аналіз палітычных рэжымаў Кучмы і Лукашэнкі) П ерамога Памаранчавай рэвалюцыі ва Украіне восенню- зімой 2004 г. зрабіла магчымым абмеркаванне пытання аб перспектывах далейшай дэмакратызыцыі некаторых постса- вецкіх краін, якія здолелі стварыць дэмакратычныя палітычныя інстытуты пасьля распаду Савецкага Саюзу, але потым апынуліся адкінутымі да стану аўтарытарных ці гебрыдных рэжымаў, як пад уздзеяннем знешняга ціску, так і з-за няспелас- ці ўнутраных перадумоў дэакратыі. Рэспубліка Беларусь, безумоўна, належыць да гэтых кра- ін. Структуры дзяржаўнага кіравання і галоўныя палітычныя інстытуты Беларусі пачалі мяняцца ў кірунку дэмакратыі пясля шэрагу падзей: першых адносна свабодных парла- менцкіх выбараў у 1990 г., дасягнення незалежнасці ў 1991 г., ухвалы новай Канстытуцыі ў 1994г. Але ужо праз два гады ў лістападзе 1996 г. адбыўся канстытуцыйны дзяржаўны пе- раварот, які пацягнуў за сабой хуткую трансфармацыю на- шай краіны ў адну з “сучасных тыраній”, з унікальнай для еўрапейскай дзяржавы канцэнтрацыяй усёй ўлады ў руках адной асобы. Пасля Памаранчавай рэвалюцыі многім здавалася, што не сёння – заўтра гэтая тыранія не вытрымае ціску з боку грамадзян- скай супольнасці і негатыўных наступстваў вонкавай ізаляцыі. Але гэтыя надзеі не спраўдзіліся. Калі “памаранчавая кааліцыя” ва Украіне, няглядзячы на велізарныя цяжкасці і праблемы, здо- лела застацца пры ўладзе і перамагчы на парламенцкіх выбарах 2007 г., то ў Беларусі прадстаўнікі Аб’яднаных дэмакратычных сіл пацярпелі чарговае паражэнне на прэзідэнцкіх выбарах 2006 г. і зараз наўрад ці ў стане стварыць сур’езную канкурэнцыю рэжыму на парламенцкіх выбарах 2008 г. 179 У чым жа палягаюць прычына таго, што сучасныя Укра- іна і Беларусь (вельмі блізкія паміж сабой краіны) выбралі дыяметральна супрацьлеглыя шляхі развіцця? У якой ступе- ні кансалідаваным з’яўляецца рэжым Лукашэнкі ў Беларусі? Наколькі магчыма выкарыстаць украінскі досвед паспяховай барацьбы з аўтакратыяй Кучмы беларускім дэмакратам? Каб адказаць на гэтыя пытанні неабходна прааналізаваць харак- тар недэмакратычнага палітычнага рэжыму ў абодвух краінах і яго ўплыў на формы трансфармацыі палітычнай сістэмы. Важна разгледзіць таксама стан нацыянальнай ідэнтычнасці і яе ўздзеянне на структуры грамадзянскай і палітычнай суполь- насці. Нарэшце, вялікую ролю ў развіцці палітычнай сітуацыі ў нашых краінах адыгрывае знешні фактар: уздеенне палітыкі Еўразвязу і Расіі. Кароткі аналіз толькі першага з гэтых чыннікаў з’яўляецца мэтай дадзенага артыкула. Спецыфіка палітычнага рэжыму Кучмы і Лукашэнкі Добра вядома, што палітычныя рэжымы Кучмы і Лукашэнкі істотным чынам адрозніваюцца паміж сабой. Я падзяляю думку амерыканскіх палітолагаў Стывена Ля- віцкі і Лукана Уэя, якія адносілі дарэвалюцыйны ўкраінскі рэжым да гебрыднага канкурэнтна-аўтарытарнага тыпу (competitive authoritarianism). Нягледзячы на істотнае абме- жаванне правоў апазыцыі, дадзеныя палітычныя сістэмы не адмаўляюцца цалкам ад элементаў спаборніцтва і плюраліз- му. Апаненты рэжыму дапускаюцца да удзелу ў несвабодных і несумленных выбарах; захоўваецца адносная аўтаномія пар- ламенту і судовых органаў улады, хяця іх паўнамоцтвы і зніжа- юцца ў параўнанні з выканаўчымі органамі і адміністрацыяй прэзідэнта; існуюць незалежныя мэдыа, нягледзячы на тое, што журналісты, што там працуюць, трапляюць пад жорсткі пераслед урада [1]. Да гэтага Л. Уэй дадае яшчэ дзве важныя акалічнас- ці. “Канкурэнтны аўтарытарызм Кучмы грунтаваўся на двух стаўпах: па-першае, шырокім наборы надзвычай нефармальных аўтарытарных інстытутаў і працэдур для пе- раследу апазіцыянераў і фальсіфікацыі вынікаў выбараў; і, па- другое, кааліцыі алігархічных сіл у парламенце і прэзідэнцкай адміністрацыі, якія забяспечвалі прэферэнцыі Кучмы, змагаючыся за яго падтрымку” [2]. 180 Першы фактар уяўляў сабой актыўнае выкарыстанне рэжымам дзяржаўных інстытутаў (мясцовых адміністрацый, школаў, транспарту, міліцыі, войска, спецслужбаў) для фальсіфікацыі вынікаў галасавання. Але, паколькі ступень падпарадкавання кіраўнікоў дадзеных падраздзяленняў цэнтральнай уладзе была слабой, у перыяд палітычнага крызісу 2004 г. многія з іх праіг- наравалі загады Кучмы па актыўнаму процідзеянню апазіцыі, а некаторыя нават перайшлі на бок Юшчанкі. Гэта азначае, што не вытрымала выпрабаванне на трываласць так званая “шантажысцкая дзяржава”, якая ставіла на мэце поўнае пад- парадкаванне бюракратыі ўраду праз выкарыстанне сабранага спецслужбамі кампрамату на чыноўнікаў. Што тычыцца другога фактара – патранажа з боку прэзідэнта буйнога бізнэса, то і ён апынуўся неэфектыўным. Украінскія алігархі заўседы мелі магчымасць выслізнуць з-пад вельмі пільнага дзяржаўнага кантролю праз вываз капіталаў за мяжу, што рабіла іх менш залежнымі ад Кіева. Пад час Памаранча- вай рэвалюцыі буйны нацыянальны бізнэс раскалоўся, а най- больш дальнабачная яго частка актыўна падтрымала апазіцыю. Гэта дазволіла украінскім дэмакратычным сілам у асноўным выкарыстоўваць унутраныя фінансавыя рэсурсы (каля 100 млн. даляраў) пад час выбараў 2004 г. і кампаніі па абароне перамогі Юшчанкі. Такім чынам, напалову аўтарытарны рэжым Кучмы меў істотныя хібы, якія і былі ўдала выкарыстаны дэмакратычнай апазіцыяй. Лявіцкі і Уэй у сваім новым даследванні, прысвечаным аналізу “ахопа” і “згуртаванасці” -- двух важнейшых пакажчыкаў магутнасці аўтарытарнай сістэмы, прыйшлі да высновы, што ўладзе прэзідэнта Украіны перад рэвалюцыяй былі ўласцівы абедзве гэтыя характэрыстыкі, але ў рознай ступені. “Хаця буйнамаштабная прыватызацыя ў канцы 90-х гг. і абме- жавала ўладу дзяржавы над эканомікай, аднак украінская дзяр- жава пры Кучме захоўвала адносна высокую ступень ахопу. У той час украінскі ўрад падвысіў колькасць і памеры невайсковых (паліцэйскіх) сіл настолькі, што яны пераўзыходзілі ўзброеныя сілы…Да таго ж стужкі, абнародаваныя былым целаахоўнікам М. Мельнічэнкам у канцы 2000 г., дазваляюць казаць пра існаванне велізарнай сеткі назіроння, якая распаўсюджвалася на мясцовых чыноўнікаў, апазіцыйных лідэраў і дырэктароў прадпрыемстваў па ўсёй краіне… 181 Нягледзячы на тое, што гэтая аўтарытарная сістэма выключна добра фінансавалася, дзяржаўны аппарат пры Кучме не меў шчыльна згуртаваных структур, якія спрыялі б інтэграцыі ўлады пад час крызісаў. Хаця заўважных выпадкаў адкрытага бунту дзяржаўных чыноўнікаў перад выбарамі 2004 г. не назіралася, ад- нак і тое “яшчэ нешта”, што трымае дзяржаўны апарат разам, амаль адсутнічала. Рэжым Кучмы не абапіраўся ні на якую рэальную ідэалогію. Яго чыноўнікі не мелі якіх-небудзь моцных этнічных, сваяцкіх ці іншых сувязеў, каб выстаяць пад час крызісу. Нарэшце, у дзяржавы не было досведу перамогі над магутным ворагам ці выйгранай вайны. У выніку вельмі нямногія прадстаўнікі дзяржа- парата былі гатовы да буйнамаштабных крывавых рэпрэсіяў” [3]. Абсалютна іншай была логіка развіцця беларускага рэжыму. На нашу думку, толькі ў 1994-1996 гг. яго можна было называць канкурэнтным аўтарытарызмам. Пасля канстытуцыйнага пе- равароту сярэдзіны 90-х Лукашэнка вельмі хутка знішчыў усе асноўныя элементы спаборніцтва і абмежаванага палітычнага плюралізму. Нягледзячы на тое, што у Беларусі, як і ва Украіне пры Куч- ме, апазіцыіі не забаронена вылучаць сваіх прадстаўнікоў пад час выбараў, маштаб фальсіфікацый і незаконнага “здымання з дыстанцыі” палітычных праціўнікаў рэжыму ў нас значна пе- раўзыйшоў украінскі пакажчык. Перад прэзідэнцкай кампаніяй 2001 г. у Беларусі зніклі найбольш небяспечныя для Лукашэнкі лідэры апазіцыі, якія маглі заваяваць сімпатыі многіх простых людзей. Пачынаючы з так званых парламенцкіх выбараў 2004г. у нашай краіне дзейнічае напэўна ўнікальная ў сучаснай Еўропе сістэма, калі прэзідэнцкая адміністрацыя даводзіць Цэнтрвы- баркаму, а той -- ніжэйстаячым камісіям, заданне: які адцотак павінен атрымаць адпаведны кандыдат, хто мусіць патрапіць у парламент і мясцовыя органы улады, а хто не. Пад час выба- раў уся вертыкаль улады, усе чыноўнікі дзяржаўных органаў працуюць над выкананнем гэтага плану. Фактычна рэальнага падліку галасоў ужо не вядзецца, таму што кіраўнікі камісіяў робяць усе магчымае і немагчымае для выкананьння плану: ад гэтага залежыць іх кар’ера і далейшы лёс. Пад час прэзідэнцкіх выбараў 2006 г. мясцовыя камісіі пе- растараліся. Яны “ўкінулі” за Лукашэнку аж 95% бюлетэнеў, хаця атрымалі заданне не перавышаць пакажчык 83% (што, на думку кіраўніка беларускай дзяржавы, адпавядае сярэднім ліч- 182 бам падтрымкі лідэраў для Еўропы). Як ён прызнаўся сам, Цэн- трвыбаркаму прыйшлося папраўляць дапушчаную памылку і пераразмяркоўваць галасы, пададзеныя за дзеючага прэзідэн- та, паміж яго апанентамі (!). “На працягу ўсяго постсавецкага часу, – адзначае Лукан Уэй, – украінскі парламент быў асноўным плацдармам для дзейнас- ці апазіцыі, даючы дэпутатам адносна лёгкі доступ да СМІ, а таксама імунітэт ад пераследу” [4]. У адрозненне ад Украіны пры Кучме ў Беларусі пры Лукашэнку з парламента вельмі хут- ка была выціснута палітычная апазіцыя. Ужо ў 1996 г. прэзідэтн пакінуў паўнамоцтвы дэпутатаў толькі за тымі парламентарамі, якія падтрымалі яго ў час перавароту. Наступныя выбары ў вы- шэйшы заканадаўчы орган улады беларуская апазіцыя байката- вала. Тым не менш, маленькая групы нанова абраных незалеж- ных дэпутатаў здолела аб’яднацца ў апазіцыйную структуру “Рэспубліка”. У 2004 г. па загаду Лукашэнкі ніводзін прад- стаўнік апазіцыі ў Нацыянальны сход не быў прапушчаны. Да гэтага варта дадаць і тое, што ўвесь час адбываецца ска- рачэнне паўнамоцтваў дэпутатаў. У іх, напрыклад, адсутнічаю- ць важныя кантрольныя функцыі дзейнасці выканаўчай улады, а легіслатыўныя функцыі зведзены да фармальнай ухвалы зака- надаўчых ініцыятываў адміністрацыі прэзідэнта. Вядома што пад час Памаранчавай рэвалюцыі вельмі важ- ную ролю адыграла адносная незалежнасць Вярхоўнага суда ад выканаўчай улады Украіны. У Беларусі таксама пад час палі- тычнага крызісу 1996 г. Канстытуцыйны суд спрабаваў дзейні- чаць самастойна, спрабуючы спыніць кіраванне краінай з да- памогай дэкрэтаў. “Аднак, -- як справядліва падкрэсьліваюць французскія палітолагі Шарль Ляльман і Віржыні Шыманец, -- ніводнае рашэнне Канстытуцыйнага суду аб прызнанні ва- сямнаццаці ўказаў прэзідэнта незаконнымі не уступіла ў сілу. Перад Лукашэнкавай уладай суд апынуўся гэткім самым без- дапаможным, як і парламент. Гэта выразна было прадэманс- травана восенню 1996 г. падчас спробы імпічменту прэзідэнту напярэдадні чарговага рэферэндуму” [5]. Увогуле новая рэдакцыя Канстытуцыі Беларусі, ухваленая на так званым рэферэндуме 1996 г., фактычна ліквідавала неза- лежнасць усей сістэмы судовай улады ад выканаўчай. Прэзідэнт мае права прызначаць на пасаду і адхіляць ад яе старшыняў Канстытуцыйнага, Вярхоўнага і Вышэйшага гаспадарчага су- 183 доў, прызначаць шэсць судзьдзяў Канстытуцыйнага суду (шэс- ць іншых дае верхняя палата парламента, якая складзена з прадстаўнікоў рэгіянальнай “вертыкалі”), іншых судзьдзяў Рэс- публікі Беларусь. Ён таксама прызначае і здымае Генеральнага пракурора, старшыню Камітэта дзяржаўнага кантролю. Гэта азначае, што інстытуты палітычнай сістэмы Беларусі за не вельмі працяглы тэрмін фактычна дэградавалі да ўзроўня дэспатызму, апісанага яшчэ ў XVIII ст. Ш.-Л. Мантэск’ё, дзе сувэрэн адзінаасобна прымае законы, пераўтварае іх у жыццё, а таксама судзіць і карае падданых за іх парушэнне. Нягледзячы на тое, што ва Украіне пад час кіравання Кучмы ўлады актыўна змагаліся з незалежнымі медыа, а “кучмагейт” паўстаў з раскрыцця дачынення прэзідэнта да забойства неза- лежнага журналіста Гангадзе, у гэтай краіне ўвесь час захоўваўся доступ апазіцыі да ўплывовых СМІ. Як падкрэслівае Л. Уэй, “апазіцыя і надалей мела доступ да высокатыражных газэт нак- шталт “Сільські Вісті” Сацыялістычнай партыі. І што важней, напярэдадні прэзідэнцкіх выбараў яна кантралявала “5 канал”, які ў канцы 2004 г. займаў 5% ад нацыянальнага інфармацыйнага рынку і добра прымаўся ў шматлікіх гарадах па ўсёй Украіне. Акрамя таго, апазіцыя выкарыстоўвала Інтэрнет як форум для палітычных дыскусій. Карацей кажучы, дарма што апазіцыя знаходзілася ў нашмат горшых умовах у параўнанні з уладамі, яны былі не ў стане прымусіць яе маўчаць” [6]. Нічога падобнага ўжо не існавала ў Беларусі пад час прэзідэнцкай выбарчай кампаніі 2006 г. Лукашэнка ад моман- ту яго прыходу да улады ўзяў курс на ліквідацыю незалежных СМІ. Рэалізацыя гэтай стратэгіі пачалася з усталявання та- тальнага кантролю дзяржавы над тэлебачаннем. Перад выбарамі 2001 г. быў зачынены цэлы шэраг папулярных шматтыражных газэт. У выніку перад новымі выбарамі ў дзяржаўнай сістэме распаўсюджвання СМІ засталіся толькі тры агульнанацыянальныя незалежныя штодыдневікі і некалькі рэгіянальных. Нейкае падабенства з Украінай існавала толькі ў тым, што беларуская апазіцыя як і яе украінскія калегі актыўна выкарыстохвала Інтэрнет, але са значна меншым эфектам. Такім чынам, палітычны рэжым у Беларусі пры кіраванні Лукашэнкі хутка трансфармаваўся ў гібрыдную гегеманісцка- электаральную аўтарытарную дыктатуру, уласцівую для постсавецкіх краін Цэнтральнай Азіі, калі ўжыць падыход добра 184 вядомага амерыканскага палітолага Лары Дайманда. Выбары тут носяць сімвалічны характэр, улада забяспечвае сабе 80-90% падтрымку з-за татальнай фальсіфікацыі іх вынікаў. Звычайна лідэры кіруюць такімі краінамі доўгі час. Палітычная апазіцыя і няўрадавыя арганізацыі пакідаюцца ў спакоі толькі тады, калі яны падкантрольныя ўладзе і не нясуць пагрозы рэжыму, які груба парушае правы асобы [7]. Рэспубліка Беларусь цалкам пераўтварылася ў падобную сістэму пасля рэферэндума і пар- ламенцкіх выбараў 2004 г. Калі выкарыстаць канцэпцыю неапатрыманіяльнага аль- бо султанісцкга панавання, распрацаваную шэрагам вядомых палітолагаў у 90-я гг, то палітычная сістэма Рэспублікі Бела- русь можа разглядацца як іншы варыянт гібрыдных рэжымаў, спалучаючых у сабе элементы аўтарытарызма і султанізма. Для султанісцкіх (неапатрыманіяльных) рэжымаў уласцівыя такія рысы, як “кіраванне (краінай) набывае ў вышэйшай сту- пені персаналісцкі характэр, заснаваны на адвольнай волі правадыра;… эканамічны і сацыяльны плюралізм не зні- кае, але трапляе пад уплыў дэспатычнай і непрадказальнай улады…вельмі нізкім становіцца ўзровень інстытуцыялізацыі і вельмі высокай ступень зліцця сфераў прыватнага і публіч- нага;…палітычная мабілізацыя з’яўляецца цырымоніяльнай і выпадковай, не існуюць стала дзеючыя адкрытыя арганізацыі для яе забеспячэння, затое часта выкарыстоўваюцца закрытыя парамілітарныя структуры, якія ўжываюць гвалтоўныя метады для запалохвання праціўнікаў рэжыму;…шырока распаўсюджана адвольнае маніпуляванне сімваламі…але без распрацаванай па- нуючай ідэалогіі…псеўдаідэалогія, звязаная з імем правадыра, не з’яўляецца сродкам забеспячэння лаяльнасці функцыяенераў і падданых альбо сродкам вонкавай прапаганды” [8]. Першымі заходнімі навукоўцамі, якія аднеслі палітычны рэжым Беларусі да султанісцкага тыпу былі амерыканскія па- літолагі Стывен Эйк і Тарас Кузё. На нашу думку, палітычны рэжым Лукашэнкі за апошнія гады па цэламу шэрагу параметраў наблізіўся да нэапатрыманіялізму [9]. Лінц і Стэпан зьвярта- юць увагу на тое, што султанісцкі кіраўнік патрабуе безумоўнай падтрымкі, не адданасці дэперсаніфікаваным мэтам урада, а “хутчэй адданасці слугі, заснаванай на ў вышэйшай ступені персанальных сувязях з кіраўніком і на абавязацельствах, якія ў прынцыпе цяжка абмежаваць” [10]. 185 Усе асноўныя кадравыя прызначэнні/адстаўкі ў Беларусі ажыццяўлявяцца на падставе аднаго крытэру: асабістай вернас- ці/здрадзе Лукашэнку. Цікава, напрыклад, параўнаць лёс двух службовых асоб: Аляксандра Казуліна і Галіны Жураўковай. Казулін быў пастаўлены прэзідэнтам на пасаду рэктара БДУ і звольнены з яе, калі быў западозраны ў нелаяльнасці (на выбарах 2001 г. студанты гэтага буйнейшага ўніверсітэта краіны ў пера- важнай сваёй большасці прагаласавалі за апазіцыйнага кандыдата – Ганчарыка). Пасля выбараў 2006 г. Лукашэнка яшчэ раз жорстка адпомсціў Казуліну за асабістую здраду -- яго вылучэнне ў якасці кандыдата на пасаду кіраўніка дзяржавы. За дробнае хуліганства, якое як быццам бы ўчыніў палітык пад час кампаніі, ён атрымаў пяць с паловай гадоў турэмнага зняволення. Галіна Жураўкова, прызначаная на пасаду кіраўніка справамі прэзідэнта, была пасаджана за краты за даказанае злачынства: ра- страту дзяржаўных сродкаў у буйных памерах. Аднак прэзідэнт Беларусі падпісаў спецыяльны ўказ аб памілванні гэтай асобы, таму што яна асабіста папрасіла прабачэнне ў яго і абяцала кам- пансаваць страты дзяржавы за кошт уласных сродкаў. Жураўкова не панесла пакарання, таму што ў Лукашэнкі ніколі не ўзнікалі сумневы наконт яе асабістай аддансці яму. Султанісцкі характэр сучаснай вышэйшай улады ў краіне падмацоўваецца таксама фактамі прызначэння Лукашэнкам на дзяржаўныя пасады людзей з так званага шклоўска-магілеўскага клану, прадстаўнікоў якіх ён добра ведае як землякоў. У 2007 г. Лукашэнка нечакана для многіх вылучыў на пасаду сябра Савета бяспекі (вельмі вузкай і уплывовай структуры) свайго старэйшага сына Віктара, нягледзячы на тое, што ў таго не было ніякіх фармальных падстаў для ўваходу ў гэты элітарны клуб краіны. Да гэтага часу ён выконваў абавязкі звычайнага дарадцы прэзідэнта. Пераўтварэнне беларускіх бюракратаў у асабістых і вельмі неабароненых слуг Лукашэнкі найбольш яскрава праяўляецца ў рэгулярным выкарыстанні чынавентсва для выканання “планавых заданняў” пад час выбараў і рэферэндумаў (аб гэтым гаворка ішла вышэй). У адрозненне ад Украіны, дзе Кучма спрабаваў атрымліваць дывідэнды ад патранажу над канкуруючымі групаўкамі алігархаў і тым самым быў зацікаўлены ў абмежаваным плюралізме, у Бела- русі Лукашэнка ад самага пачатку зрабіў стаўку на знішчэнне не- залежнага буйнога бізнесу, як небяспечнага канкурэнта яго ўладзе. 186 З цягам часу ён зрабіўся адзіным алігархам, “прыватызаваўшым усю дзяржаву” і атрымаўшым магчымасць абсалютна адволь- на ўмешвацца ў ва ўсе эканамічныя, сацыяльныя, культурныя працэсы, што адбываюцца ў Беларусі, паводзячы сябе падобна Людовіку XIV, які сказаў, што “дзяржава – гэта я”. Эканамічны і сацыяльны плюралізм у нашай краіне застаюцца, але ніхто не гарантуе іх ад інтэрвенцынізму з боку неабмежаванай ўлады. Ст. Лявіцкі і Л. Уэй у сваім апісанні Беларусі прывялі выказванне некалькіх рэспандэнтаў, якія даволі трапна ахарактэрызавалі сітуацыю: “Гэтая кантраляваная дзяржавай карпарацыя, Belarus Inc., – шматлінейны кангламерат з даходамі каля 25 млрд. даляраў ЗША…На яе працуюць больш за чатыры мільёны работнікаў, яна кантралюе сферу паслуг, сектары аховы здароўя і адукацыі”. Але Лукашэнка кантралюе не толькі дзяржаўны сектар эканомікі, які па-ранейшаму дасягае 80%, але і ўсіх прыватных прадпрыймальнікаў. “Дадзены кантроль практычна пазбавіў апазіцыю магчымасці атрымліваць дапамогу ад бізнэсоўцаў…У 2006 г. верагоднасць далучэння каго-небудзь з высакопастаўленых кіраўнікоў эканамічнай сферы да апазіцыі раўнялася нулю. Такі шырокі дзяржаўны ахоп даў Лукашэнку велізарныя магчымасці ўдушаць апазіцыю перш, чым тая зможа набраць сілу” [11]. Для сучаснай Беларусі ўласціва тое, што лідэр краіны не пра- водзіць розніцу паміж сваім прыватным багаццем і маёмасцю дзяржавы. Дзяржаўны бюджэт разглядаецца ім як рэзервуар, з якога можна чэрпаць амаль неабмежаваныя рэсурсы для ажыцяўлення амбіцыйных праектаў, скіраваных, у першую чаргу, на праслаўленне асобы прэзідэнта. Гаворка ідзе і пра пабудову до- бра вядомай нацыянальнай бібліятэкі, і пра палацы спорту амаль у кожным буйным горадзе, і пра горна-лыжны цэнтр пад Мінскам, і пра шэраг іншых, не меньш амбіцыйных і капіталаёмкіх ідэй. Праўда, напрацягу апошняга года Лукашэнка быў вымушаны пайсці на ажыццяўленя некалькіх важных праектаў па прыватызацыі дзяржаўнай маёмасці. Гэтыя крокі былі вымушанымі, звязанымі з неабходнасцю знаходжання сродкаў для аплаты істотна падаражэўшых энэрганосбітаў, якія наша краіна купляе ў Расіі. Прыватызацыя па-беларуску ажыццяўляецца пад жорсткім кан- тролем кіраўніка дзяржавы, з мінімальнай галоснасцю і без пра- вядзення адкрытых тэндэраў. Але, тым не менш, сам гэты працэс аб’ектыўна садзейнічае захаванню і пашырэнню эканамічнага і сацыяльнага плюралізма ў Беларусі. 187 Вельмі часта палітычная мабілізацыя, якой займаюцца ўлады нашай краіны, нагадвае класічныя неапатрыманіяльныя формы гэтага важнага працэсу. Лукашэнка атрымлівае асало- ду ад арганізацыі шматлікіх ўрачыстасцяў: “дажынак”, “славян- скіх базараў”, рэлійных і савецкіх святаў. Яны ўяўляюць сабой мерапрыемствы “маніпулятыўнага і цырымоніяльнага кшталту”, якія, на думку Лінца, якраз і ўласцівы султанізму. Таму ў Беларусі адсутнічае “партыя ўлады”, неабходная для мабілізацыі насельні- цтва для сапраўднага ўдзелу ў палітычным жыцці, як у некаторых аднапартыйна-аўтарытарных ці посттаталітарных краінах, а не ўдзелу цырымоніяльнага, як ў Беларусі. Спроба некаторых бела- рускіх чыноўнікаў стварыць такую палітычную арганізацыю ў на- шай краіне ў 2007 г. не была падтрымана прэзідэнтам. Таму “Белая Русь” (такую назву атрымала гэта структура) была зарэгістравана ў выглядзе грамадскага аб’яднання, а не палітычнай партыі, чаго хацелі яе ініцыятары. Да гэтага ж тыпу мерапрыемстваў, на нашу думку, трэба ад- носіць таксама выбары і рэферэндумы. Справа ў тым, што з 2004 г. яны амаль перасталі выконваць функцыю легітымізацыі існуючай улады, што характэрна для класічнага аўтарытарызма. У нас вы- бары сталі рытуалам, які служыць для дэманстрацыі адзінства на- рода і яго правадыра. Калі раней беларуская вертыкаль дейнічыла ў адпаведнасці з добра вядомай формулай: “не важна як яны гала- суюць, важна як мы лічым галасы”, то зараз ніхто ўжо не абцяжар- вае сябе падлікам. Галоўнае – гэта выканаць загадзя пастаўленае прэзідэнтам заданне. Напрыклад, перад апошнімі парламенцкімі выбарамі Лука- шэнка загадаў, каб улады папрацавалі над тым, каб не дапусціць апазіцыю ў парламент, запоўніць усе дэпутацкія вакансіі (110 пар- ламентараў) з першай спробы і давесці прадстаўніцтва жанчын у Палаце прадстаўнікоў хаця б да 1/3 ад яе агульнага складу. Яго інструкцыі былі выкананы амаль даслоўна. Цэнтральная выбарчая камісія ў сваёй справаздачы аб выніках выбараў 2004 г. дакладва- ла, што 108 дэпутатаў былі абранымі ўжо ў першым туры, ніхто з іх не належыў да апазіцыйных партый, 31 жанчына патрапіла ў склад ніжней палаты, альбо 29% ад яе агульнага складу. Добра вядома таксама, што перад выбарамі 2001 г. лукашэн- каўскі рэжым выкарыстаў падпарадкаваную яму асабіста пара- мілітарную структуру для выкрадання папулярных апазіцыйных палітыкаў Ганчара і Захаранкі, бізнесоўца Красоўскага і жур- 188 наліста Завадскага. Але, паколькі гэты інцэдэнт сустрэў вельмі негатыўную рэакцыю замежнай і белускай грамадскай думкі, дад- зеная форма мабілізаціі, звязаная з навядзеннем жаху на ворагаў рэжыма і грамадства ў цэлым, больш не прымянялася. Беларускія “эскадроны смерці”, як іх назвалі журналісты, пакуль што не сталі рэальнай з’явай палітычнага жыцця, якой яны былі ў некаторых краінах Лацінскай Амерыкі, Афрыкі і Азіі. Апошняя акалічнас- ць не дазваляе адносіць Беларусь да чыстага султанізму з пункту гледжання палітычнай мабілізацыі. Затое наша краіна трапіла ў гэтую катэгорыю пасля сварэння Лукашэнкам і яго атачэннем так званай дзяржаўнай ідэалогіі ў 2003 г. Лінц і Стэпан звярнулі ўвагу на істотнае адрозненне ролі ідэалогіі пры таталітарным і неапатрыманіяльным рэжымах. Для першага ідэалогія з’яўляецца важнейшай крыніцай лелітымацыі ўлады; сістэма каштоўнасцей тут часта нават абмяжоўвае палі- тычнае кіраўніцтва, яе стварыўшае. Султанісцкае кіраўніцтва звычайна не мае добра распрацаванай пануючай ідэалогіі, але яно можа ўжываць заявы лідэра, якія прад’яўляюць прэтэнзіі на ста- тус ідэалогіі. “Яна носяць крайне маніпулятыўны характэр і, што яшчэ больш важна, не разглядаецца як нешта, што можа стрымлі- ваць кіраўніка, і разглядаецца рэлевантнай да таго часу, пакуль яе ўжывае лідэр” [12]. Такую ментальную структуру амерыканскія навукоўцы назвалі “псеўдаідэалогіяй”. Нам падаецца, што менавіта такую канструкцыю і пабудавалі дарадцы прэзідэнта ў 2003 г. Яна вельмі павярхоўна распрацавна. Светапоглядавая частка ўяўляе сабой эклектычны набор марксісц- ка-ленінскіх, ліберальных і кансерватыўных прынцыпаў (!). Гатая сістэма ідэяў і поглядаў ніяк не абмяжоўвае ўладу, а, наадварот, служыць для забеспячэння дасягнення вельмі прагматычных мэтаў Лукашэнкі: узмацнення яго асабістага кантролю над дзяржаўным апаратам, сістэмай адукацыі і СМІ. Нарэшце, у гэтую ідэалогію “не верыць ні атачэнне прэзідэнта, ні падданыя, ні вонкавы свет”. Яшчэ адной важнай характэрыстыкай палітычнага рэжыму сучаснай Беларусі з’яўляецца папулісцкі характэр яго легітыма- цыі. Як адзначае японскі палітолаг Кімітака Мацузата, палітыч- ны рэжым Лукашэнкі не характэрны ў прынцыпе для краін СНД. Гэта своеасаблівая “выспа папулізму ў акіяне кланавай палітыкі”. Пры гэтым “Лукашэнка спрыяе развіццю толькі ўласнага клану і ўласнай выбарчай машыны, не дазваляючы ў гэтым плане ніякай канкурэнцыі з боку фракцый эліты. Ён дабіўся поспеху ў падаў- 189 ленні любога заўважнага развіцця элітных кланаў – парламенцкіх, бюракратычных, фінансава-алігархічных, прамысловых ці рэгія- нальных. Лукашэнкава манапалісцкая кланавая палітыка знайш- ла сваё апраўданне ў папулісцкім вобразе палітыкі, у якой бяруць чынны ўдзел толькі дзве дзеючыя асобы: “лідэр” і “народ” [13]. Такім чынам, рэжым, што ўсталяваў у Беларусі Лукашэнка, іс- тотнейшым чынам адрозніваецца ад рэжыму Кучмы ва Украіне. Па-першае, калі Лукашэнка арыентаваўся на канцэнтрацыю ма- напольнай ўлады ў сваіх руках, не дапускаючы канкурэнцыі іншых груповак эліты і ўзнікнення моцнай апазіцыі, то Кучма імкнуўся да патранажу над рознымі групамі эліты, і таму быў больш цярпі- мым да апазіцыі і яе ўдзела ў палітыцы. Па-другое, палітычная інстытуты Рэспублікі Беларусь створа- ны пад Лукашэнку, яны носяць выключна персаналісцкі характэр. Кучма ніколі не савіў сабе на мэце перарабіць інстытуты ўлады Украіны і падагнаць іх пад свой капыл; яго мэта палягала ў за- беспячэнні інтэрэсаў пэўных груповак эліты, прадстаўніком якіх ён з’яўляўся, таму палітычны рэжым ва Украіне можна назваць алігархічным, а не нэапатрыманіяльным. Па-трэцяе, беларускі рэжым з’яўляецца ў вышэйшай ступені па- пулісцкім, украінскі дарэвалюцыйны рэжым – кланава-элітысцкім. Па-чацвертае, Лукашэнка і Кучма выбралі розныя стратэгіі выжывання. Лукашэнка з самага пачатку стаў на шлях разбурэн- ня палітычных інстытутаў, прымітывізацыі палітычнага жыцця краіны, пераўтварэнне яго ў добра вядомую асабіста яму сістэму, якую А. Міхнік у свой час назваў “калгасным банапарцізмам”. Гэ- тая стратэгія прывяла да поспеху ў кароткай перспектыве, але яна можа прывесці да катастрофы (не толькі дыктатара але і дзяржа- вы) ў доўгатэрміновым плане. Кучма арыентаваўся на захаванне ўлады праз умелае лавірванне паміж рознымі групамі інтарэсаў і выкарыстанне разнастайных інстытутаў палітычнай сістэмы. Ён стаў ахвярай адносна высокага ўзроўню інстутуцыялізацыі Украі- ны. На шчасце, адхіленне Кучмы ад ўлады не прывяла (і ўжо не магла прывесці) да гібелі дзяржавы. Сучасныя тэндэнцыі эвалюцыі палітычнага рэжыму ў Беларусі стварылі вельмі неспрыяльнае сацыяльнае атачэнне для структур грамадзянскай і палітычнай супольнасці. Ім прыходзіцца працава- ць у значна больш складаных умовах, чым былі ва Украіне напярэ- дадні Памаранчавай рэвалюцыі. Султанісцка-аўтарытарны рэжым перакрыў магчымасці самафінансавання апазіціі, ён ускладняе 190 дзейнасць палітычных партый і няўрадавых арганізацый, робіць неэфектыўнымі выкарыстанне многіх электаральных тэхналогій. З іншага боку, актуалізавалася значэнне мабілізацыйных метадаў барацьбы, якія з такім эфектам былі прадэманстраваны ўкраінскай апазіцыяй. Па вялікаму рахунку, сам характэр беларус- кага рэжыма пакідае яго праціўнізкам мала варыянтаў для выбара разнастайных форм пераходу да дэмакратыі. Вельмі мала шансаў на тое, што Лукашэнка сам пачне сапраўдныя рэформы зверху, якія ў перспектыве падарвуць яго абсалютную ўладу. Не большы- мі з’яўляюцца і шансы на перамоўны працэс (дыялог) з рэжымам, які ў беларускіх умовах можа і дапамагчы Лукашэнку працягнуць існаванне “калгаснага банапартызму”. Як гэта не можа не паказацца парадаксальным, але, нягледзячы на істотнейшае адрозненне сітуацыі ў перадрэвалюцыйнай Украі- не і сёняшней Беларусі, толькі “ўкраінскі шлях” – падрыхтоўка і ажыццяўленне негвалтоўнага замяшчэння (replacement) дзеюча- га рэжыма можа прывесці “дэмакратычны праект” да паспяховай рэалізацыі. Слабасці “моцнай улады” ў Беларусі Перш за ўсё, хацелася б запярэчыць многім аўтарам, якія сцвярджаюць, што краіны СНД не вытрымалі выпрабаванне дэмакратызацыяй, што тут ужо адбыўся адкат да кансалідавана- га аўтарытарызму. На думку вядомага беларускага аналітыка В. Сіліцкага, спрацавалі нават “дарвінскія законы”, у адпаведнасці з якімі, перамаглі мацнейшыя г. зн. аўтарытарныя рэжымы. Іх магут- насць у такіх краінах, як Расія, Беларусь, Азербайджан, Казахстан, Узбекістан абапіраецца на трывалы эканамічны рост, палітычную стабільнасць, якая з’яўляюцца вынікам высокай эфектыўнасці дзейнасці рэпрэсіўнага апарату [14]. Я падзяляю падыход Зб. Бжэзінскага і Г. Нодзія, якія абсалютна слушна ставяць пад сумнеў саму метадалогію такіх даследванняў, таму што вельмі ўжо рознымі ў культурным плане з’яўляюцца краіны СНД. Тыя аргументы, што падыходзяць для тлумачэння тэндэнцый палітычнага развіцця краін Цэнтральнай Азіі ці Каўказа, наўрад ці пасуюць для Беларусі [15]. Трывалы эканамічны рост і адносна высокі ўзровень жыцця беларускіх грамадзян – гэта не заслуга аўтарытарнай сістэмы і славутай “беларускай мадэлі”, на якую так любяць спасылацца апалагеты моцнай улады ў Беларусі. Дзякуючы сваім культурным 191 асаблівасцям, Беларусь пераўтварылася ў адну з найбольш развітых рэспублік былога Савецкага Саюзу. Лукашэнка здодеў захаваць тут індустрыйны патэнцыял і забяспечыць, пачынаючы з канца 90-х гг., рост вытворчасці праз эксплуатацыю працавіта- га і адукаванага насельніцтва. Гэты працэс стаў у пэўнай ступе- ні і вынікам добра вядомых прэферэнцый з боку Расіі. У рэшце рэшт, стратэгія Лукашэнкі прывяла да каласальнай эканамічнай залежнасці Беларусі ад усходней суседкі і стварыла тут абсалют- на рэальную пагрозу страты дзяржаўнай незалежнасці, якую не адчувае сёння так рэальна ніводная іншая краіна былога СССР. За ўсё прыходзіцца плаціць, у тым ліку, і за любоў “народнага прэзідэнта” да “рынкавага сацыялізму”. З другога боку, добра вядома, што высокі эканамічны патэнцыял, развіты індустрыйны сектар народнай гаспадаркі – гэта вельмі важныя пакажчыкі спеласці структурных перадумоў дэмакратызацыі. З імі таксама звязаны ўрбанізацыя насельніцтва (яна перавышае у Беларусі 70%), высокі ўзровень і даступнасць адукацыі (больш за 11% грамадзян маюць дыпломы аб вышэйшай адукацыі). Гэтыя факты сведчаць аб тым, што ў нашай краіне іс- нуе сучасная сацыяльная структура грамадства. У людзей тут фармуюцца больш складаныя патрэбы, чым ў жыхароў краін Цэнтральнай Азіі, якія ўжо зараз цяжка задаволіць з дапамогай чыста аўтарытарных метадаў кіравання. Далейшы эканамічны рост і асабліва развіцце постіндустрыйных галінаў народнай гас- падаркі непазбежна прывядуць не да стабілізацыі аўтарытарнага рэжыму, а да таго, што пераважная большасць жыхароў Беларусі культурна будзе пераўзыходзіць прымітыўны ўзровень кіруючай аўтарытарнай эліты, якая “падарвецца на сваёй уласнай петардзе”, як назваў гэты фенамен амерыканскі філосаф Франсіс Фукуяма. Найбольш сурёзнай праблемай лукашэнкаўскага аўтарытарызму, якая з кожным годам толькі абвастраецца, з’яўляецца супярэчнасць паміж адносна эканамічна і сацыяльна развітым грамадствам і самай прымітыўнай у Еўропе палітычнай сістэмай, заснаванай на персаналісцкай дыктатуры. Яна ўжо па- радзіла вострую культурную праблему ў грамадзтве: найбольш таленавітая і адукаваная яго частка не ў стане прыстасавацца да ўлады і яе прымітыўных узораў “высокай культуры”. Гэта вядзе да вельмі хуткай негатыўнай селекцыі кіруючай эліты; адбываецца і дэпрафесіяналізацыя кіраўніцтва цэлых галінаў эканомікі, адукацыі, культуры, аховы здароўя і г.д. Дадзены працэс вель- 192 мі небяспечны, таму што ён пераўтварае Беларусь з дзяржавы ў духоўную правінцыю -- гэтакі “калгас” у геаграфічным цэнтры Еўропы. Але адначасова культурныя супярэчнасці выклікаюць і маральны пратэст, сведкамі якога мы сталі ў 2006 г. пад час абароны Плошчы Каліноўскага. Дарэчы, з аналагічнага маральнага пратэсту ў пачатку 2000-х самых розных прадстаўнікоў украінскага грамадства супраць злачынства, здейсненага прэзідэнтам, нарадзілася дэмакратычная украінская апазіцыя, якая перамагла ў 2004 г. Як піша вядомы амерыканскі спецыліст па ўкраінскіх пытаннях Тарас Кузё, “прыпісваная Кучме датычнасць да знікнення журналіста (Г. Ган- гадзе) спарадзіла хвалю грамадскага пратэсту. Дэманстрацыі, выкліканыя гэтым скандалам, які стаў вядомя як “Кучмагейт”, мелі маштаб нябачны ва Украіне з часоў распаду Савецкага Са- юзу…Толькі дзве парламенцкія фракцыі – “Бацькаўшчына” Ю. Цімашэнкі і СПУ А. Мароза – падтрымалі дэманстрантаў. Яны сфармавалі Фронт нацынальнага паратунку, які імкнуўся каардынаваць дзейнасць руху “Украіна без Кучмы” і адначасова мацаваў правацэнтрысцкі альянс у парламенце” [16]. Да гэтага часу Лукашэнка забяспечваў сабе падтрымку з боку найменш адукаванай і арыентаванай на матэрыяльны дабрабыт часткі электарату з дапамогай палітыкі сацыял-папулізму. Але сама па сабе яна ўтрымлівае супярэчнасці і ў доўгатэрміновай перспектыве нясе шкоду грамадству. Папулізм не дазваляе ўраду праводзіць неабходныя, але непапулярныя рэформы; ён разбэшчвае простых людзей, якія губляюць здольнасць да самаініцыятывы і ўвесь час чакаюць ласкі ад уладаў. Палітыка папулізму мае жор- сткія абмежаванні, яго рэсурсы вычарпальныя. Рэсурсы, якія забяспечвалі лукашэнкаўскі папулізм, знахо- дзіліся ў Маскве. Стварэнне прэферэнцый рэжыму ў Мінску за абяцанні таго заключыць саюзную дамову і фактычна здаць суверэнітэт краіны Расіі дазваляла Лукашэнку падтрымліваць на плаву сваю неэфектыўную і нерэфармаваную эканоміку, забяспеч- ваць рэалізацыю сацыяльных праектаў, рэгулярна даваць “чарку” і “шкварку” электарату; атрымліваць ад яго ўзамен удзел і галасы на выбарах. Як прызнаў Пуцін, прамая і ўскосная падтрымка Бе- ларусі толькі ў 2007 г. з-за заніжаных коштаў на энэрганосбіты раўнялася 5,8 млрд даряраў, што складала 41% ад беларускага бюджэту (14 млрд даляраў). Расійскі прэзідэнт назваў гэта “ко- штам Расіі за спакойны, мяккі, саюзніцкі спосаб пераходу на 193 рынкавыя дачыненні і падтрымкай брацкага беларускага народа”, але паабяцаў яе кожны год скарачаць [17]. Пасля крызісу ў расійска-беларускіх адносінах у пачатку 2007 г. сітуацыя пачала мяняцца ў горшы для Мінска бок. Ска- саванне цэлага шэрагу льгот і прывілеяў, якія прызначаны на 2008 г. хвалюе 90% жыхароў нашай краіны, згодна з дадзенымі апытанняў незалежных сацыёлагаў. Наступны год хутчэй за ўсе будзе крытычным для Беларусі. Яе кіраўніцтву прыдзецца рашаць дылему: альбо рабіць важныя крокі, скіраваныя на паступовую інкарпарацыю ў склад Расіі, альбо радыкальна мяняць палітыку, праводзіць непапулярныя рэформы, якія не могуць не адбіцца негатыўна на рэйтынгу даверу насельніцтва да прэзідэнта, што можа справакаваць палітычны крызіс. Беларускі рэжым мае праблемы, звязаныя і з магутнасцю аўтарытарнай сістэмы. Я падзяляю пазіцыю Лявіцкага і Уэя, якія звярнулі ўвагу на тое, што “хаця ва Украіне пры Кучме ахоп грамадства прымусовым апаратам быў параўнальна высокім, рэжыму бракавала падмурку для высокай згуртаванасці, якая дазволіла б яму задушыць буйнамаштабныя пратэсты. У Бела- русі надзвычай шырокі ахоп, але толькі сярэдняя згуртаванасць апарату. Дзяржава мае разгалінаваныя службы бяспекі і, ў адроз- ненне ад іншых краін, кантралюе больш за 80% эканомікі. Ра- зам з тым, як і ва Украіне, падставы для згуртаванасці апарату параўнальна слабыя. Гэта азначае, – што ў адрознне ад Арменіі – рэжым Беларусі, верагодна падзе, сутыкнуўшыся з сур’ёзным выклікам з боку апазіцыі” [18]. Гэтая пазіцыя абапіраецца на некалькі аргументаў. У беларус- кай наменклатуры ёсць досвед “здрады” вышэйшага кіраўніцтва і пераходу на бок яго праціўніка ў перыяд крызісу. Менавіта так зна- чная яе частка паводзіла сябе пад час прэзідэнцкіх выбараў 1994 г. Нягледзячы на пастаянныя чысткі вышэйшых эшалонаў улады, якія рэгулярна праводзіць Лукашэнка, ён так і не дасягнуў поўнай лаяльнасці з боку чынавенства. Многія прадстаўнікі наменклатуры не задаволены адсутнасцю шырокамаштабнай прыватызацыі, па- пулізмам вышэйшага кіраўніцтва, персаналісцкім характэрам рэжыма. Разам з тым, на нашу думку, гэта група не з’яўляюцца і прадэмакратычнай. Пераважная большасць яе прадстаўнікоў баіц- ца, што не вытрымае жорсткай канкурэнцыі ва ўмовах свабоднай эканомічнай і палітычнай сістэмы. Таму асноўная маса беларуска- га чынавенства не ідзе на кантакты з апазіцыяй. 194 Разам з тым, дастаткова складана спрагназваць паводзіны на- менклатуры, у тым ліку і прадстаўнікоў некаторых сілавых струк- тур, у сітацыі вострага крызісу, які беларускім ўладам удавала- ся пазбягаць, пачынаючы з другой паловы 90-х гадоў. Калі ціск з боку Расіі справакуе такую сітуацыю, многае будзе залежыць ад раскладу палітычных сіл. Няздольнасць апазіцыі адказаць на яго масавымі акцыямі пратэсту можа прывесці да таго, что значная частка наменклатуры зноў пакіне “тонучы карабель” і перабярэц- ца на “палубу” новага аўтакратычнага палітыка, які, хутчэй за ўсё, атрымае поўную падтрымку Пуціна. Але больш верагодным з’яўляецца іншы сцэнар: падтрымка Лукашэнкі ў яго вымушаным вяртанні да выкананання ролі самага шчырага прыхільніка далей- шага паглыблення інтэграцыі Беларусі і Расіі. Такім чынам, больш актыўнае выкарыстанне ўкраінскага до- сведу змагання з аўтакратыяй дэмакратычнымі сіламі Беларусі тлумачыцца шэрагам прычын: нездольнасцю беларускага рэжыму да глыбокіх рэформаў зверху і яго нежаданнем наладжваць ды- ялог з апазіцыяй; хуткім выспяваннем сацыяльна-эканамічнага і палітычнага крызісу ў краіне; пагрозай суверэнітэту дзяржавы, якая зыходзіць ад часкі наменклатуры і кіруючай эліты, якія толь- кі ў інкарпарацыі Беларусі ў склад Расіі бачаць магчымасць свайго далешага захавання пры ўладзе. Літаратура 1. See: Levitsky S. and Way L., “The Rise of Competitive Authoritarianism” // Journal of Democracy. 2002, vol. 13, no 2. PP. 51-65. 2. Way L., “The Sources and Dynamics of Competitive Authoritarianism in Ukraine” // Journal of Communist Studies and Transition Politics. 2004, vol. 20, no 1.P.145. 3. Уэй Л., Лявіцкі С., “Дынаміка прымусу пры аўтакратычных рэжымах” // ARCHE. 2005, №5. СС.100-101. 4. Way L., Op. cit. P.145. 5. Цыт.: Акопаў К., “Гегелеўская ідэя беларускай дыктатуры” // ARCHE. 2007, №9. СС. 81-82. 6. Way L., Op. cit. P. 144. 7. See: Diamond L., “Thinking About Hybrid Regimes” // Journal of Democ- racy. 2002, vol.13, no 2. PP.21-35. 8. See: Linz J., Stepan A., Problems of Democratic Transition and Con- solidation. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1996. PP. 44-45. 195 9. See: Eke S. and Kuzio T., “Sultanism in Eastern Europe: The Socio-Polit- ical Roots of Authoritarian Populism in Belarus” // Europe-Asia Studies. 2000, vol. 52, no 3. PP. 523-547; Ровдо В. “Специфика и эволюция политического режима Республики Беларусь” // Acta���������������������������������������� �������������������������������������������� Slavica�������������������������������� ��������������������������������������� Iaponica����������������������� ������������������������������� . Journal ��������������������� of Slavic Re- search Center. (Hokkaido University) 2004, vol. 21, P. 166. 10. Linz J., Stepan A., Op. cit. P. 45, 52-54. 11. Уэй Л., Лявіцкі С., Там сама. С.104. 12. Linz J., Stepan A., Op. cit. P. 53. 13. Мацузата К., “Рэжым Лукашэнкі як выспа папулізму ў акіяне клана- вай палітыкі” // ARCHE. 2005, № 4. СС.90, 92-93. 14. Гл.: Сіліцкі В., “Выжывае мацнейшы” //ARCHE. 2007. № 7-8. СС. 40-77. 15. See: Brzezinski Z., “The Primacy of History and Culture” // Democracy after Communism. M. Plattner and L. Diamond eds. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 2002. PP. 194-200; Nodia G., “The Impact of Nationalism” // Democracy after Communism. M. Plattner and L. Diamond eds. Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 2002. PP. 201-208. 16. Кузё Т., “Памаранчавая рэвалюцыя. Шлях апазіцыі да поспеху” // ARCHE. 2005. №5. СС.101-102. 17. Putins’ meeting with the members of the government of Russian Federa- tion (stenographic report), Naviny by, January 15 (2007) [http://www.naviny.by/ rubrics/politic/2007/01/15/ic_articles_112_149358/]. 18. Уэй Л., Лявіцкі С., Там сама. С.87. Uladzimir Rouda Vulnerability of Contemporary Authoritarianism (Comparative Analysis of Kuchma and Lukashenka Regimes) The victory of democratic revolution in Ukraine made it urgent to discuss pros- pects of further democratization of some post-soviet countries, which had managed to establish democratic political institutions after the collapse of the Soviet Union but then have been thrown back to authoritarian or even sultanistic rule by both ex- ternal pressing and internal immaturity of conditions for democracy. The Republic of Belarus is among countries, often mentioned in this connection. The structure of the state system and main political institutions of Belarus started to change in direction to democracy after several events: first relatively free parliamentary elec- tions in 1990, achieving of the independence in 1991, and the adoption of the new Constitution of the Republic of Belarus in 1994. But two years later in November 196 1996 constitutional coup d’etat has paved the way for rapid transformation of this country into one of “contemporary tyrannies”, with a unique for modern Europe concentration of all power in the hands of one person. The comparison of two kinds of authoritarian regimes in contemporary Be- larus and Ukraine before the Orange revolution is the main aim of the paper. It is well known that Kuchma’s regime in Ukraine was relatively high institutionalized and was attributed to “competitive authoritarian regimes” by Steven Levitsky and Lucan Way. Contemporary political system of the Republic of Belarus belongs as it did before to authoritarian types of regimes. But some trends and recent de- velopments made it possible to examine its evolution in the direction to so called “sultanistic regimes”, described by Juan Linz. In another words, it would be more correctly to understand Lukashenka’s rule as some hybrid of authoritarianism and sultanism, than authoritarianism and democracy. The highly personalized and arbitrary leadership have been demonstrated strikingly by Belarusian bureaucrats during October 2004 voting. The orders from president’s administration to forge the referendum and elections were dutifully passed down to the executive vertical. The officials realized that their performance in carrying out the orders would be closely monitored, and severely judged, with terrible personal consequences. Many resorted to criminal acts in falsifying the election and referendum results. Last political events only confirmed the sultanis- tic style of relationships between Belarusian leader and his officials: they could be characterized as relationship between master and his personal servants. In contemporary Belarus we can see that the leader does not distinguish be- tween his private wealth and that of the state. The state budget is viewed as a reservoir, from which almost unlimited resources can be drawn for ambitious projects of personal glory. Most part of the property (80%) as before belongs to the state, i.e. to its leader. Lukashenka in Belarus like Trujillo in Dominican Republic has established overwhelming control over the countries’ economy. It means that economic and social pluralism does not disappear in our country but become subject to unpredictable and despotic intervention. No group or individ- ual in civil society, political society, or the state is free from president’s exercise of despotic power. According to Linz, from time to time sultanistic regimes practice “manipula- tive mobilization of a ceremonial type”. In our country president enjoys arranging festivals, ceremonial holidays, referendums and elections by engaging the top- down vertical ruling structure, personally dependent on him. Lukashenka never allows formation of ruling political party for such matters. The leader prefers to use mass organizations for such kinds of activities. In our opinion, sultanism and authoritarianism differ significantly from each other in the way they use elections. Classical autocrats conduct not free elections 197 in order to obtain greater legitimacy for the regime in the eyes of the popula- tion. In sultanism elections become a ritual intended to demonstrate nation’s unity around the Adored Leader. Last elections and referendum in Belarus served to demonstrate, possibly subconsciously, to the world and to the Belarusian people, that a certain boundary has been crossed. Whereas the previous elections fol- lowed the well known dictum, that “it doesn’t matter how they vote, it matters who counts the votes”; after the referendum, Belarus became a country in which it not only doesn’t matter how they vote, but no one needs to bother to count, since the result is determined beforehand by the leader. It seems that state ideology, introduced in Belarus in 2003, goes in accordance with sultanistic rather than totalitarian model. Belarusian leader has formulated principles of pseudo-ideology of a purely personalized type. It differs from estab- lished totalitarian ideologies by its distinctly provincial character. Actually it is “not believed by staff, subjects and outside world”. Recent political trends have created new environment for civil society in Be- larus. It has to work in essentially more complicated conditions than they were in Ukraine before the “Orange Revolution”. Semi-sultanism has limited the op- portunities for activities of the political parties, as well as for using by the op- position the formal electoral procedures for their purposes. Substantial reduction of the possibilities for the application of purely electoral methods by democratic forces has increased meaning of mobilization methods and non-violent political struggle. At the same time, Belarusan strong authoritarian power faced some objective trends that are dangerous for its sustainability in a long run. First of all we witness rather paradoxical situation. Prepared in general for market-democratic transfor- mation, Belarusan economy and society have to live under the strict control of the most backward political system in Europe. This situation generates a number of important clashes for the Lukashenka regime. Further economic development and especially progress of the post-industrial and increasingly globalised sectors increase the level of development of structural preconditions for democratization. The analysis of the development of political systems of most post-soviet countries in 1990s and 2000s makes it possible to conclude that the Republic of Belarus is the only country in the region were the social populist policy of the ruling elite prevail. Reserves of any populism are limited and they will inevitably run out. The protracted policy of populism has resulted in the deconsolidation of power elite in Belarus, in spite of Lukashenka’s total control over the bureaucracy. Thus, strong autocratic power in Belarus has a lot of weakness and shortcom- ings, which undermine its stability and prospects for survival in a long run. In such circumstances the key become the internal factors of the development of 198 Belarusian civil society, its consolidation and ability to use weak features of the regime in its favor. Contemporary Belarus has been impacted by Ukrainian events in the follow- ing way. The isolation of Lukashenka’ regime has increased. The success of eco- nomic reforms and pro-European foreign policy of Yushchenko may have impor- tant demonstration effect for ordinary people in Belarus, who consider Ukrainian people as mentally close to them. Civil society organizations could be provided with nice opportunities for studying and application of PORA’s (It’s time), and other Ukrainian organizations experience in national conditions of Belarus. Микола Примуш (Донецьк, Україна) Ефекти «майдану» та його наслідки для Білорусі В нутрішньополітичне життя Білорусі вступило в нову фазу. З одного боку, тема жовтневого (2004 р.) референдуму, яку досить активно розвивала радикальна опозиція, перестала бути ак- туальною як для білоруської, так і для міжнародної громадськості. Питання правомірності загальнонародного волевиявлення щодо термінів президентства, прозорість і чесність при підрахунку го- лосів, використання адміністративного ресурсу й інші подібні проблеми так і не змогли потрапити в центр суспільного інтер- есу. З другого боку, політичним силам, які протистоять президенту Олександрові Лукашенку, вдалося переконати частину міжнарод- ного співтовариства в тому, що поправки до конституції Білору- сі, які були внесені за підсумками референдуму, протизаконні, оскільки результати загальнонародного опитування сфальсифіко- вані владою. Про це свідчить і той факт, що голові Центральної виборчої комісії Республіки Білорусь з виборів і проведення рес- публіканських референдумів Лідії Єрмошиній було відмовлено в праві в’їзду на територію країн-членів ЄС. Новий перегляд основного закону Білорусі, ініційований Олек- сандром Лукашенком, дійсно можна кваліфікувати як державний переворот. Лукашенко, завдяки цьому політичному маневру, одер- жав право балотуватися в президенти республіки необмежену кількість разів. Олександр Лукашенко, крім того зумів першим у 199 світовій історії затвердитися як кандидат на посаду глави держави в рамках конституції цієї держави. Тому сьогодні нинішній пре- зидент – головний претендент на перемогу в передвиборчому ма- рафоні, що почався в Білорусі. Проте, це не перешкодило президенту висловити невдоволення процесом пошуку потенційних кандидатів на змагання за посаду глави держави, який розгорнувся у стані білоруської опозиції. Лу- кашенко явно стривожений, щоправда, не стільки цими діями опо- зиціонерів, скільки відомостями, які доходять до нього, про умо- настрої та коливання в середовищі правлячого класу на тлі спроб міжнародної ізоляції республіки з боку Заходу і політичних подій у Києві. «Помаранчева» революція в Україні не просто привер- нула увагу білоруського суспільства до подій у братерській східнослов’янській республіці, але й мимоволі породила у влади, опозиції і просто громадян запитання щодо можливості подібної ситуації в Білорусі. Природно, що президент республіки і лідери опозиції дали революційній перспективі взаємовиключні характе- ристики. Олександр Лукашенко заявив, що будь-які «помаранчеві заколоти» неможливі в Білорусі як такі, ну а його політичні опо- ненти висловили думку, що «ненасильницький» переворот – це усього лише справа часу. Варто відзначити, що Олександр Лукашенко серйозно поста- вився до подій в Україні, чудово розуміючи, що наступною ціллю стане Білорусь. Однак не секрет, тому що про подібну можливість неодноразово заявляли провідні західні політики, а під її здій- снення підведена відповідна законодавча база у вигляді прийня- того восени в США «Акту про демократію в Білорусі». Документ передбачає виділення десятків мільйонів доларів на подальший розвиток і зміцнення інформаційно-політичної інфраструктури державного перевороту. Власне кажучи, розвідка боєм уже була проведена, коли піс- ля минулих у жовтні виборів і референдуму опозиційний актив протягом декількох днів проводив у центрі Мінська акції непо- кори. Тоді влада без особливих труднощів справилася з ситуа- цією. Але треба розуміти, що це був усього лише навчальний заколот місцевого масштабу з обмеженою кількістю учасників (до тисячі осіб), які у той же час продемонстрували свою дієз- датність і непогану організованість. Звичайно, сама опозиція як така, скинути нинішнього президента не в змозі, але для того, 200 щоб стати зародком «помаранчевого» масового революційного підйому, вона вже цілком готова. На даний час у Литві та Польщі ведеться робота з розгортан- ня двох теле- і двох радіостанцій зі щоденним чотиригодинним мовленням на всю територію Білорусі, які покликані породжувати сумніви у білоруських громадян щодо законності та дієздатності нинішньої президентської влади. Влада, звичайно, реагує на погрози, які з’явилися, але тих кро- ків, що вона робить для зміцнення власного становища в умовах експорту «помаранчевих революцій», явно не достатньо. Олек- сандр Лукашенко, як і колись, займається зміцненням вертикалі влади і силових структур, намагаючись зробити їх більш надійни- ми з погляду відданості президенту. Перед новим главою своєї адміністрації президент поставив завдання наситити вертикаль влади дієздатними людьми, які зможуть належним чином діяти в умовах зовнішньої політичної агресії. Однак тільки адміністративний і силовий ресурс не може в епоху «ненасильницьких» революцій забезпечити владі стійке довголіття. Події в Україні сповна засвідчили, що активна підтримка з боку організованих прихильників може зіграти вирішальну роль у ре- зультаті політичного протиборства. До того ж, мобілізаційні мож- ливості прихильників важливі в будь-яких соціально-економічних умовах (в Україні напередодні політичної кризи мав місце значний економічний підйом), у кризовій же ситуації, тобто на фоні масо- вого суспільного невдоволення, усе це набуває особливо важливо- го характеру. І тут в Олександра Лукашенка серйозні проблеми. Офіційно його підтримує Республіканська координаційна рада (РКР), яка об’єднує більше сорока політичних партій і громадських організа- цій. Відповідно до заяв лідерів РКР їх партії й об’єднання виража- ють інтереси більше трьох мільйонів громадян Білорусі. Однак до подібних висловлень навряд чи можна ставитися серйозно, тому що за увесь час свого існування (а це кілька років) РКР не провела жодної помітної політичної акції. Уся її діяльність зводиться ви- нятково до написання відозв на підтримку президента. Чи володіє РКР хоч якоюсь мобілізаційною здатністю – сказати важко. Найбільшими організаціями з тих, що входять у РКР, є Біло- руська спілка жінок (100 тис. членів) і Федерація профспілок Бі- лорусі (більше 4 млн. членів). Однак ці організації займаються в 201 основному благодійною і гуманітарною діяльністю і навряд чи придатні для будь-якої серйозної політичної боротьби. Ще в 2001 році під час президентських виборів тодішній лі- дер ФПБ Володимир Гончарик загрожував потрясти підвалини державної влади своїм, тоді трьохмільйонним профспілковим об’єднанням. У підсумку, як відомо, вийшов «пшик». І от тепер де- які високопосадовці від влади, слідом за колишнім профлідером- невдахою сподіваються на підтримку мільйонних профспілкових мас. Беручи до уваги провальний досвід Володимира Гончарика, подібні розрахунки виглядають, принаймні, дивно. У середовищі опозиції також відбуваються певні зміни і пере- групування, спрямовані, в першу чергу, на утворення таких по- літизованих структур, які в очах Заходу могли б виглядати більш- менш легітимно. У цьому розумінні заслуговує на увагу спроба формування «тіньового парламенту», в який, на думку його орга- нізаторів, повинні увійти колишні опозиційні кандидати в депу- тати Палати представників Національних зборів Республіки, що зібрали найбільшу кількість голосів виборців. Перше засідання даного опозиційного органу відбулося на сходинках Мінського міжнародного освітнього центру (на ви- могу Мінміськвиконкому тіньових «парламентаріїв» у будинок не допустили), наступні, за словами лідера Об’єднаної цивільної партії Анатолія Лебедька, відбуватимуться поперемінно у Литві й Польщі. Уже зараз з числа опозиціонерів, які пройшли спеціальне на- вчання і практику в ході «помаранчевої революції» в Україні, комп- лектується командний склад (сотники, десятники і т.д.) «револю- ційних» формувань, які за рахунок західних і деяких російських спонсорів оснащуються стільниковими телефонами, оргтехнікою і спеціальним обладнанням. Варто звернути увагу, що практично вся «революційна», у тому числі й антиросійського характеру, лі- тература друкується великими тиражами в Смоленську, Петербур- зі і навіть Омську. Звичайно, серйозно думати про те, що опозицію чекає успіх, не доводиться, хоча б через споконвічно притаманну її нинішнім лідерам гостру ворожість до всього російського і слов’янського. Розуміють це і деякі, найбільш розсудливі опозиційні діячі з «дру- гого ешелону», які виступають, принаймні, за пом’якшення анти- російської риторики. Більш того, якийсь час назад ряд опозицій- них аналітиків виступили з ініціативою створення «ліберальної 202 партії», яка стояла б на принципах білорусько-російської двомов- ності і союзницьких відносин з Росією. Природно, подібні пропозиції викликали різке неприйняття з боку теперішніх перших осіб опозиції, уся політична кар’єра яких побудована на боротьбі з «російським імперіалізмом». Але серед опозиційної еліти є чимало і таких, хто починає усвідомлювати всю безглуздість подальшої боротьби з російською мовою і з при- сутністю в Білорусії, принаймні, російського капіталу. Крім цьо- го, у середовищі опозиційних політиків загострилася конкуренція за можливість участі в розподілі фінансових потоків, які йдуть зі США і Європейського союзу. Цими причинами, як видно, і викликаний розкол, що відбув- ся в Білоруській соціал-демократичній партії «Народна громада», зумовлений протиріччями між главою партії та ортодоксальним опозиціонером Миколою Статкевичем і його заступником, який дотримується більш раціональних поглядів. Власне кажучи, і білоруська влада, й опозиція знаходяться в глухому ідеологічному куті. О.  Лукашенко всупереч реаліям су- часного світу намагається впровадити в окремо взятій країні ра- дянську державну модель середини ХХ сторіччя і буде намагатися не допустити розвитку подій за українським сценарієм. Гучно проголошена білоруським президентом багатовектор- ність зовнішньої політики Білорусі так і залишилася порожнім гаслом, одержавши в підсумку своє логічне завершення в само- ізоляції. На відміну від Білорусі, у Києві багатовекторність була популярною, що дозволяло брати гроші в росіян і брататися із Заходом. На певному етапі відбулося передозування – схоже на грузинське. У підсумку політичний конфлікт відразу ввійшов у стадію інтернаціоналізації. Але якщо в конфлікті виявилися замі- шаними міжнародні посередники, то це погана прикмета. Звідси Перший український урок для білоруської опозиції: майбутня білоруська політична криза повинна залишитися винят- ково внутрішньою справою. Допустити її інтернаціоналізацію чи, як трапилося в Києві, лобове зіткнення на білоруській землі Захо- ду і Сходу – не можна. У той же час відштовхуватися від тверезої оцінки інтересів ЄС, Вашингтону і Москви в Білорусі ні в якому разі не можна. Інакше можна дійти до тієї ж згубної самоізоляції, куди сам себе загнав правлячий у Мінську режим. Загалом, можна було б підтримати О. Лукашенка, який, як зляканий олень, біжить від російського долара, віддаючи про- 203 тягом багатьох років пріоритет західному. Але після виступу білоруського президента 17 листопада в парламенті раптом з’ясувалося, що Білорусі гроші взагалі не потрібні – ні зі Сходу, ні з Заходу. І це правильно, тому що своїх незабаром подіти буде нікуди, коли вони припливуть у країну з європейських банків, рятуючи від загрози західних санкцій проти білоруського прав- лячого режиму. Цього і не можна допустити, бо ізольована кра- їна нікому не потрібна. Звідси Другий український урок для білоруської опозиції: опоненти режиму О. Лукашенка повинні стати реальним інтегратором інтересів і Заходу, і Сходу на бі- лоруській землі. Ці інтереси треба не протиставляти, а поєд- нувати. Мистецтво політики саме і полягає в тому, щоб знайти взаємовигідний баланс. Могла таким шляхом піти українська опозиція? Безсумнівно. За своїми політичними та економічними поглядами Віктор Ющенко не є антиросійським політичним діячем. Це ще один міф. Більш того, саме під час його прем’єрства в Росії почався «укра- їнський бум» – величезні капітали зі Сходу потекли в українську економіку і взяли участь у її приватизації, що, між іншим, дуже не сподобалося фінансово-промисловим групам зі східної і південної України, які, звичайно, у фінансовому плані відчутно програвали російським корпораціям. У Віктора Ющенка були гарні зв’язки в Москві, навіть своє власне нечисленне, але дуже впливове лобі. У той же час він вважався ліберальним політиком західного типу з хорошими комунікаціями з Європи і США. Чудове поєднання. У момент, коли лідери майбутньої президентської сутички визна- чилися, емісари з Москви в першу чергу з’явилися в приймальні Ющенка, але їх там зустріла Юлія Тимошенко. Саме вона, на чиє ім’я Росія оформила міжнародний ордер на арешт, і є одним з го- ловних організаторів лобового зіткнення Заходу і Москви. Утра- чати їй і так нічого. Як підсумок, Захід заручився гарантіями з боку В.  Ющенка, а Росія затвердила свій пакет з В. Януковичем. Іншого вибору в неї не виявилося. В.  Янукович, гостро потребуючи зовнішньої підтримки і будучи людиною, яку підштовхують у спину східні клани, для яких російський ринок потрібний як повітря, пішов на домовленості з Кремлем. Звідси Головний урок для Росії: не можна приходити на вже підготовлене політичне поле. «Поле» вимагає невпинного догляду в постійному контакті з сусідами. Інакше доведеться знову шукати 204 уявного «найсильнішого» і ставати «підручним» у чужій внутріш- ній сутичці, заодно піддаючись тиску на міжнародній арені. Хоча, з іншого боку, про що мова! Варто відзначити, що серед низки білоруських аналітиків, незалежно від їхнього ставлення до режи- му Лукашенка, існує думка, що Москва уже своїми недотепними спробами досягти вигідних для себе результатів на політичному полі сусідів є прикладом непотрібного великодержавного шовініз- му, цинізму й аморальності. Всі інші, природно, білі і пухнасті. Напевно, колеги впевнені, що національне завдання сучасної Росії – скромно і безмовно сидіти в куточку Євразії, безперебійно по- стачати сусідів сировиною і паливом, безмовно зносити наїзди на свої вивезені інвестиції і радісно вітати маневри конкурентів біля своїх кордонів. Тоді так треба і сказати Москві: «До ноги, ледарі і п’яниці, а то ми Вас отут... ремінцем. Газ-нафта давай, воруши- ся!». У принципі, це і намагається зробити О. Лукашенко. Але так не буває. Ніхто нічого просто так не віддасть, ніхто добровільно колонією сусідів чи Брюсселю не стане. Можна і далі сварити «бридку» Москву і т.д., але це вже не аналітика, а популізм від безсилля. Сусідів не вибирають. Завдання політичних аналітиків і політтехнологів – працювати не з міфами і фобіями, а з реальними політичними силами, як би вони комусь не подобалися. О.  Лукашенко, наприклад, багатьом не подобається, але до пори до часу його як серйозний фактор обов’язково будуть враховувати при будь-якому політичному роз- кладі. Віктор Янукович є таким же проросійським політиком, як і Олександр Лукашенко. Уся його ділова і політична біографія є тому підтвердженням. Як підсумок, на наших телеекранах виявився зовсім не новий клон «оксамитової революції», а сутичка не на життя, а на смерть двох кланів. У кращому випадку, це олігархічна революція. Один клан проводив фальсифікації, інший не встиг і вирішив узяти ре- ванш (не варто забувати, що скарги на фальсифікацію йдуть з обох боків). Ніякої боротьби за демократію тут і близько нема, скільки не розфарбовуйся в синьо-білі чи помаранчеві кольори. Зіштов- хнувшись з опором опонента, українська опозиція, як це не сумно для нас, «поплила»: «моя нація», «мій народ», «кримінальний ро- сійський капітал» і всяка інша мішура, нічого загального не має з ліберальними ідеями і, тим більше, з ідеями демократії («блокуйте дороги, захоплюйте магістралі і т.д.»). Усе це не що інше, як голий більшовизм і прояви націоналізму в нормальній демократичній 205 країні. Причому це навіть мало сказано. Сучасна Україна – лідер з демократизації не тільки в СНД, але вона може повчити демократії і деяких молодих членів ЄС. Звідси Третій урок для білоруської опозиції: ціль не виправдовує засоби. Революція має сенс у разі нагальної потреби в зламуванні сформованого антинародного, але закріпленого Конституцією порядку. У цьому варіанті ламається весь державний механізм і створюється новий, закріплений у но- вій Конституції. Це саме те, за що і повинна боротися білоруська опозиція. «Мій народ», «моя нація» — ознаки негідної стратегії. Цікаво, що на початку політичної кризи (а вся українська передвиборна кампанія була повільною політичною кризою) обидві протибор- чі сторони не раз закликали до обережності й українолюбства, маючи на увазі вкрай складний національний, конфесіональний, ціннісний і ментальний характер населення, але при кожному зручному випадку політичні супротивники цілеспрямовано вико- ристовували всю кількість розколів і тріщин, що були в україн- ському суспільстві, у власних політичних цілях. Як підсумок, на наших очах, почавшись з рішень місцевих законодавчих органів Львова й Івано-Франківська (22-23 листопада) і завершившись за- кликами до створення Української автономної Південно-Східної Республіки (27 листопада), швидко оформлюється і структуризу- ється «махровий» сепаратизм. Вибір між громадянською війною і розколом країни подібний до вибору між двома стратами, якої вже не минеш. Але в даному випадку в білорусів узагалі немає ніякої альтернативи – відсут- ність географічно сконцентрованого пролукашенківського електо- рату, отже, відгородитися від політичних опонентів не вийде. При загостренні ситуації відбудеться швидка ескалація громадянсько- го конфлікту. Простояти з наметами на площах опозиції не дадуть. Крім того, сподіватися на те, що електорат Лукашенка пасивний і на вулиці не вийде, не варто. При умілому відведенні конфлікту в національне і конфесіональне русло людей на вулиці виведуть обов’язково. Звідси Четвертий урок для опозиції: необхідно працювати абсолютно з усіма секторами сучасного білоруського електорату, включаючи, як ми іноді говоримо, «твердолобих». Але в такому випадку необхідні нові ідеї і стратегії, нові гасла і, мож- ливо, нові лідери. Що для цього зробила українська опозиція? Вона досягла дій- сно багато чого: представила єдиного опозиційного національного 206 лідера, зуміла його «розкрутити» як на внутрішній, так і на зо- внішній арені, продемонструвала здатність до політичних компро- місів і союзів. Вища всяких похвал організація політичного тиску за підсумками голосування. Робота технологічного оперативного штабу вражає: підвезення активістів, забезпечення їх усім – від рукавиць до склянки з мінералкою, обігрівання, організація в гру- пи і об’єднання, забезпечення безпеки, розвідка і так далі. Наочна агітація, «бойове розфарбування» роблять чудове враження. Штаб Януковича в цьому плані програв цілком. Звідси П’ятий урок для опозиції: об’єднаний технологічний штаб не створюється під кампанію. Це вже пізно. Він повинен працювати постійно як в ор- ганізаційному, так і в креативному плані. Адже перед опозицією не стоїть завдання виграшу на виборах – якщо на українських виборах мова йде про декілька відсотків украдених голосів, то в Білорусі є підозри на десятки відсотків. Білоруська опозиція пови- нна готуватися до важкої політичної кризи, що не буде прив’язана до внутрішньополітичного розкладу. І все-таки варто визнати, що українська опозиція наробила масу стратегічних помилок. Насамперед, вона не змогла заручи- тися різновекторною зовнішньою підтримкою, був упущений Схід і Південь, виявився проваленим підрахунок голосів. Після того, як був отриманий легітимний результат від ЦВК України (більшість членів ЦВК підписали документ), почалася біганина вулицями і площами Києва, яка носила винятково ситуативний характер. Усе це говорило про те, що реальної післявиборчої стратегії вироблено не було. Звідси і самопроголошення Ющенка президентом, тижневі пошуки по всьому Києву примари росій- ського спецназу, поява з Польщі високопоставлених посередни- ків (Схід сприйняв цей десант як ляпас), революційна риторика мадам Тимошенко, відкликання підписів членів ЦВКа і т.д. Май- же тиждень В. Ющенко відмовлявся говорити з опонентом і Куч- мою, категорично вимагаючи повної капітуляції і здачі влади. Але сісти за круглий стіл довелося (три українських президенти за одним столом!) Як підсумок, політичний тиск був організований, але з кон- кретними цілями цього тиску так і не визначилися. Начебто треба брати владу, але де її знайти? Можна і далі крокувати від ЦВК до Ради, а від неї до Радміну і далі по колу. У цьому і виявляється не- відповідність цілей і засобів – у руках опозиції сокира революції, якою, за ідеєю, треба рубати демократію (Рада, ЦВК і т.д., відпо- 207 відно до української Конституції, є цілком самодостатніми інсти- тутами унітарної демократичної держави). Усе це варто ще не раз проаналізувати і переоцінити, бо, незва- жаючи на те, чим закінчиться українська політична криза (а все коли-небудь завершується), у білоруських умовах такої помилки допускати не можна – політичні режими в Мінську і Києві не про- сто відрізняються один від одного, але взагалі не підлягають будь- якому порівнянню. У силу цих обставин білоруський лідер зараз змушений усіля- ко заспокоювати верхівку бюрократичного апарату запевненнями в тому, що український і грузинський сценарії на білоруському ґрунті ніколи і ні при яких зовнішніх впливах реалізовані не бу- дуть. Олександр Лукашенко прямо закликав чиновників не тільки мобілізувати свої сили, але і зберігати витримку, оскільки вони в «керованій нерозкраденій країні» не можуть відчувати себе в чо- мусь винними перед народом. Президент наполегливо вимагав від своєї адміністрації зробити все, щоб ніхто не подумав, що респу- бліканське керівництво побоюється дій з боку опозиції та їхніх західних заступників. У той же час Лукашенко чітко дав зрозуміти оточенню, що Білорусь входить у складний період. У багатьох республіканських керівників, як можна зрозуміти, склалася думка, що нинішня позиція Кремля щодо чинного ке- рівника білоруської держави є недружньою: Володимир Путін, незважаючи на прохання Лукашенка, уже кілька місяців уникає зустрічі з ним. Відсутність прямої підтримки Росії намірів пре- зидента Білорусі продовжити свої повноваження, забезпечити га- рантії особистого політичного майбутнього сприяють активному втручанню Заходу в хід президентської виборчої кампанії. Поки що осягнути хитросплетіння російської політики щодо Білорусі в Мінську так і не змогли. Ефективні і результативні фор- ми впливу на ближнє коло Володимира Путіна за всі роки його пе- ребування на посаді глави держави білоруською дипломатією так і не були вироблені. Слабкі спроби Мінська переконати президент- ську адміністрацію Росії у відсутності в Олександра Лукашенка політичної альтернативи, з огляду на «помаранчеві» погрози, не привели до бажаних результатів. Тому Лукашенкові і його команді не залишається нічого ін- шого, як іти шляхом подальшої жорсткості репресій щодо ради- кальної опозиції, карних переслідувань надто самостійних членів директорського корпусу, чистки в рядах спецслужб і військових, 208 адміністративного тиску на працівників ЗМІ. Використовується і відкрите залякування, у тому числі й за допомогою таких акцій, як демонстративний перегляд законодавства, яке регулює дії спе- ціальних військ і служб у період загрози політичній стабільності і конституційному порядку. Основними завданнями президентської адміністрації Білорусі вважаються остаточна дезорганізація сталих інститутів опозиції і, головне, недопущення виникнення нових політичних організа- цій опозиційної спрямованості напередодні президентських ви- борів. З цією метою, наприклад, встановлені тверді правила ре- єстрації партійних штабів, які слід вивести з житлового фонду, а також встановлені практично нездоланні бюрократичні бар’єри для створення нових суспільно-політичних рухів і партій, які не влаштовують владні структури. Справа в тому, що існуючі в республіці нечисленні за складом опозиційні партії і рухи так і не змогли заручитись широкою сус- пільною підтримкою, окремі їхні лідери і представники скомпро- метували себе, виявилися замішаними в гучних скандалах (чи так це було представлено білоруським громадянам). Нові ж (чи онов- лені) партії і рухи, не пов’язані з політичним досвідом і помилками нинішніх опозиціонерів, можуть дійсно стати притягальними для потенційного протестуючого електорату, для частини населення республіки, незадоволеної політикою Лукашенка. Це чудово розу- міють у президентській адміністрації і мають намір усіма силами перешкодити такому повороту подій. Крім того, фінансові ресурси опозиціонерів мінімальні, а легальна іноземна допомога, включаючи «гуманітарну», через прийняті останнім часом владою Білорусі правила, виявилася під повним контролем «компетентних органів». Нововведенням є пряма вказівка президента Олександра Лукашенка запровади- ти надвисокі податки на будь-яку іноземну допомогу неурядо- вим організаціям республіки. Оскільки в організаційному плані опозиційні партії і групи без зовнішнього підживлення функ- ціонувати зовсім не можуть, то головне зараз, за переконанням республіканської влади, перекрити і такий останній канал фінан- сування, як одержання коштів опозиціонерами особисто під час закордонних поїздок. Тому, як варто очікувати, лідерам і членам опозиційних партій візи видаватися не будуть, виїзд за кордон для них буде закритий. У цьому розумінні не можна зовсім ви- ключати, що напередодні президентських виборів буде перегля- 209 нутий і безвізовий порядок поїздки білоруських громадян у ті країни (включаючи Росію), щодо яких він діяв. Заходи білоруської влади з обмеження надходження фінансо- вих і матеріальних ресурсів з-за кордону покликані також мак- симально ускладнити діяльність незалежних засобів масової інформації на території республіки. Мова в даному випадку йде про останній акорд президентської програми, яка здійснюється з весни 2003 року. Її мета була офіційно заявлена: взяти під повний контроль державного апарату всіх процесів, що стосуються полі- графії, видавничої діяльності і поширення інформаційних мате- ріалів у Білорусі. Завдяки поетапному здійсненню цієї програми, зараз у республіці наявна абсолютна перевага державних ЗМІ, які практично перетворилися в елементи єдиної пропагандистської машини, яка керується президентською адміністрацією. У Білорусі виходить близько 150 масових періодичних видань, засновниками яких виступили різні органи виконавчої влади. Ве- ликими для республіки тиражами видаються такі офіціозні газети і журнали, як «Беларусь сегодня», «Рэспубліка», «Звязда», «На- родная газета», «Знямя юности» і «Беларуская думка». Абсолют- ним рекордсменом у цьому плані є «рупор» президентської адміні- страції газета «Беларусь сегодня» («Радянська Білорусія»), тираж якої перевищує півмільйона примірників. І це в країні, населення якої менше 10 мільйонів. У поточному році республіканське керів- ництво вирішило для державних ЗМІ терміново закупити якісне поліграфічне обладнання за кордоном, а фінансування цієї угоди повинен здійснити Ексімбанк Китаю. Власне незалежних газет, які регулярно видаються великим ти- ражем, у республіці тільки п’ять. Причому, якщо офіціозні ЗМІ дотуються з коштів державного (32 видання, обсяг фінансування за версією міністерства інформації – 3 мільярди біл. руб., за ін- шими джерелами – більше 12 млрд. руб.) і місцевих бюджетів, а також з фондів урядових профспілок, то незалежний друк існує винятково за рахунок власних чи залучених (найчастіше інозем- ного походження) коштів і доходів від реалізації продукції. Для придушення незалежних ЗМІ використовуються фі- нансові важелі тиску у вигляді високих податкових вилучень і штрафних санкцій, а також відмова державних поліграфічних підприємств від виконання замовлень на видання незалежних друкованих видань. Тому багато неурядових газет і журналів видаються за кордоном (у Смоленську, наприклад), а потім за- 210 возяться на територію Білорусі. Все частіше застосовується метод тимчасового (до трьох місяців) припинення видавничої діяльності незалежних ЗМІ з боку уряду. Останній виявився в умовах Білорусі просто згубним для газет і журналів: полови- на з тих ЗМІ, робота яких тимчасово припинялася за розпоря- дженням міністерства інформації республіки, так і не змогла відновити свою діяльність. Не слід забувати і про той факт, що передплата на урядові ЗМІ складає предмет особливої турботи місцевих органів влади. Не- залежним виданням, навпаки, все важче стає потрапити в перед- платний каталог республіканської преси. Правлячий клас Білорусі виходить з того, що боротьба за свідо- мість людей настільки ж значима для збереження власної влади, як і утримання в руках чиновництва власності на засоби виробни- цтва. Тому президент Олександр Лукашенко пару років тому ви- дав указ, яким, зокрема, поклав на себе безпосереднє керівництво головним засобом впливу на суспільну свідомість – республікан- ським телебаченням, що було закріплено в статуті «Бєлтелераді- окомпанії». Незалежних загальнореспубліканських електронних ЗМІ в Білорусі немає, обласні телерадіоспілки з 2003 р. пере- творені в унітарні підприємства Радіотелецентру. Білоруське ке- рівництво вирішило, що двох державних телеканалів (Першого національного та ОНТ) напередодні президентської виборчої кам- панії недостатньо: до кінця поточного року вирішено налагодити трансляцію третього республіканського телеканалу на базі СТБ (Столичне телебачення). Уперше білоруський лідер поставив перед республіканським телебаченням завдання орієнтуватися на глядацьку аудиторію лю- дей середнього і літнього віку. Таку вказівку можна пояснити тим, що білоруська молодь деполітизована, не дивиться інформаційно- політичні телепрограми і на виборчі дільниці під час майбутніх виборів президента швидше за все, не прийде. Для контролю за зовнішньою інформаційною експансію з боку російських телеканалів і радіостанцій білоруський уряд усе напо- легливіше проштовхує ідею створення під його керівництвом «Те- лерадіомовної компанії Союзу Бєларусі і Росії». Для нейтралізації політично активних і критично налаштованих жителів столиці Білорусі в Мінську влада республіки небувалими темпами розви- ває кабельне телебачення. Дві компанії «Космос-ТБ» і «МТІС», що знаходяться під повним контролем держави, практично моно- 211 полізували кабельні телемережі Мінська і за символічну плату зобов’язалися підключити ще 300 000 мінчан до програм кабель- ного ТБ до кінця року. Кошти, які виділяються з бюджету Білорусі на підтримку дер- жавного телебачення, що виступає як основна пропагандист- ська зброя створеної ідеологічної вертикалі, ростуть з кожним роком. Для прикладу, у 2005 р. на республіканське телебачення планується витратити більше 25 млн. доларів США. На проти- вагу «антибілоруським каналам сусідніх країн, особливо Росії» почалася реалізація урядового проекту супутникового телеба- чення – «Бєларусь-ТБ». Обсяг коштів, які необхідно витратити на обслуговування цього проекту, покликаного дати відсіч, за словами білоруського лідера, всяким інсинуаціям, тримається у таємниці. Більш того, президент республіки не задовольнився інформаційним завоюванням космосу і оголосив про своє рі- шення побудувати в Мінську висотну телевежу (410,4 м), що обійдеться білоруським платникам податків у 88 млн. доларів США. За версією глави білоруської держави всі ці надзвичайно ви- тратні заходи, покликані активізувати державні друковані і, голо- вним чином, електронні ЗМІ, спрямовані на те, щоб протистояти інформаційному тиску, який підсилюється. Насправді, як бачить- ся, ідеологія республіканського керівництва, частиною якої висту- пає інформаційна політика, має інше призначення – обґрунтувати переваги сформованої при Олександрові Лукашенку державно- політичної та економічної системи, виправдати централізовану систему управління і значні владні і майнові права та повнова- ження вищого чиновництва. Сьогодні державний апарат прагне відгородити населення від усвідомлення дійсних проблем біло- руської держави, зосередити у своїх руках усі види потенційних суспільно-політичних ініціатив, стати політичним і культурним гегемоном. По суті, метою такої легітимізуючої ідеології є не тільки уза- конення панування правлячого класу, але й одержання соціальної згоди на нього. Тому білоруський президент Олександр Лукашен- ко прагне одноосібно виконувати як роль державного стратега, головного фахівця з виправлення порушень з боку уряду, місце- вої влади, господарських керівників і розподільника республікан- ських ресурсів, так політичного лідера у справі досягнення комп- ромісу з суспільством. 212 Mykola Prymush “Maydan” effects and their consequences for Belarus The article deals with the analysis of the inner political life in Belarus and the “orange” revolution in Ukraine. It shows how the authorities react to the threats that have arisen and their actions directed towards strengthening their own posi- tion. It is concluded that A. Lukashenko can count on the support of the Repub- lican Coordinating Council, which unites more than forty political parties and social organizations. But in our opinion all his activity adds up only to making up appeals for the support of the president. Concerning the Federation of Trade Unions of the country, it is now busy with charity and humanitarian activities and it is not likely to be suitable for serious political struggle. The article casts light upon the changes and the regrouping in opposition and stresses on its heterogeneity. The author of the article concludes that among the opposition politicians there has intensified the competition for the opportunity to participate in the distribution of financial flows coming from the USA and the Eu- ropean Union. The author gives recommendations for the opposition of Belarus on the basis of the “orange” revolution in Ukraine. The article is also concerned with the steps that Byelorussian authorities take to strengthen the pro-governmental mass media and to suppress the independent media. Анатолий Лысюк (Брест, Беларусь) Современная Беларусь сквозь призму украинской пассионарности У краинские события последних годов заставляют вспо- мнить о теории пассионарности Л.Гумилева, так как яви- лись очевидным свидетельством креативной мощи, социальной страсти, пассионарной индукции и моральной силы миллионов граждан Украины. В последнее время в аналитических исследованиях и интерп- ретациях политических деятелей довольно-таки часто возникает вопрос о возможности воспроизведения «украинского варианта» 213 («оранжевой революции») в белорусских обстоятельствах. На- сколько действительно жизнеспособен этот вариант? В современной Беларуси по этому вопросу господствуют две, прямо противоположные, точки зрения. Первую из них, оптимис- тическую, артикулируют оппозиционные политические деятели, полагающие, что страна уже созрела к «антилукашенковскому» перевороту. Для его успеха, по их мнению, не хватает только до- статочного количества финансовых и информационных ресурсов, дефицит которых должна покрыть масштабная международная помощь. Ключевое значение при этом имеет размещение по пе- риметру границ Беларуси теле- и радиоканалов, призванных, об- разно говоря, «открыть глаза» белорусскому обществу. Второй (пессимистической) позиции придерживается большин- ство белорусского аналитического сообщества, указывающего на невозможность в обозримой перспективе перемен по украинско- му сценарию. При этом обычно идут ссылки на пассивность бело- русского общества, его усталость от социальных экспериментов и «пораженность» страхом, что лишает белорусскую оппозицию существенной поддержки со стороны общественности. Насколько действительно современные белорусские реалии могут детерминировать развитие событий в стране по «украин- скому образцу»? Одно из направлений поиска адекватного ответа на данный вопрос выражается в анализе степени представлен- ности в современном социополитическом пространстве Белару- си факторов, породивших «оранжевую революцию». Речь идет, во-первых, о степени социоэкономической конфликтности обще- ства. Во-вторых, о политико-культурных источниках социальных перемен. В-третьих, об уровне социальной активности граждан. В-четвертых, о пассионарности демократической политической оппозиции и ее лидеров. Существует несколько измерений потенциала конфликтности в социоэкономической сфере. В первую очередь следует указать на показатель объективный – определение ВВП на душу населения. Согласно данным ООН (2000 г.) в РБ он составляет 7544$, на Украине – 3816 $ [1]. Оче- видно, что по этому показателю Украина по сравнению с РБ явля- ется аутсайдером. Существует также показатель субъективный – восприятие гражданами собственных материальных проблем и трансформа- ции материального положения. 214 Результаты социологических исследований свидетельству- ют, что для основной части населения Беларуси в качестве приоритетных выступают потребности материального существо- вания. Так, согласно данных Независимого института социально- экономических и политических исследований (НИСЭПИ) в 2003 году наиболее острые внутренние проблемы, которые стояли перед страной и населением, были суть экономические: на низкий уро- вень жизни указали 40,7% опрошенных, на экономический кризис – 29,9%, на инфляцию, рост цен и коммунальных тарифов – 22,2%. Сравним: на проблемы развития демократии и гражданского об- щества – 11,7% [2]. В 2005 году наибольшее беспокойство у бело- русов (86,0%) вызвал рост цен и коммунальных платежей [3]. Для Беларуси характерно и то, что в изменении материального положения наблюдается позитивная динамика. Если в 2000 году, согласно результатов социологического опроса НИСЭПИ, об улучшении материального положения заявили 5,3% опрошенных, а об ухудшении – 59,9%, то в 2005 г. таковых оказалось соответ- ственно 13,7% и 21,2% [4]. Долларовый эквивалент среднеме- сячной заработной платы в среднегодовом исчислении вырос в 2004 г. по сравнению с 2003 г. почти на 31% (с 123,8 до 162,3 USD), трудовых пенсий по возрасту – почти на 34% (с 52,7 до 70,4 USD). Инфляционные же показатели уменьшили прирост реальных среднемесячных зарплат и пенсий до 15,4% и 17,6% соответственно [5]. На Украине в системе мотивов граждан, как и у жителей Бела- руси, наблюдается очевидная доминанта материальных потреб- ностей: 75,0% жителей Украины испытывают тревогу по поводу неудержимого роста цен, 64,9% – голода, 50,0% – холода в квар- тире и т.п. [6]. Однако острота социоэкономических проблем на Украине выше, чем в Беларуси. Обращает на себя внимание пессимизм жителей Украины относительно перспектив их материального благосостояния: со- гласно эмпирических данных Центра Разумкова (2002 г.) 80,5% опрошенных уверены, что материальное положение их семей либо ухудшилось (68,1%), либо не изменилось (12,4%) [7]. Социоэкономическую конфликтность провоцирует также нега- тивная реакция общественного мнения на чрезмерную дифферен- циацию общества на богатых и бедных. Наше исследование (2003 г.) показало, что в современной Беларуси 59,2 % опрошенных считают, что «новые белорусы» 215 присвоили богатство незаконным, часто криминальным путем. Только 18,9% респондентов полагают, что приобретенное ими богатство – это «результат их собственного труда». Очевидно, что популистские стратегии, направленные на «экспроприацию экспроприаторов», потенциально могут быть приняты примерно половиной населения Беларуси. Исповедуемый в этом социаль- ном пространстве экономический эгалитаризм А.Лукашенко до- статочно эффективен. К тому же он эмоционально подкрепляется начавшейся войной с российскими олигархами, активно освеща- емой в информационном пространстве, а также нескончаемыми атаками лидера государства на бизнес-сообщество. На Украине недовольство социальным расслоением общества в целом сродни белорусскому. Однако оно постоянно актуализи- руется тем, что государство «эпохи Кучмы» не предпринимало реальных шагов для «деолигархизации» экономической жизни. Конфликты интересов имеют и социальное звучание. Как спра- ведливо отметил В.Левашов, «власть продолжает выстраивать стратегию политической практики в экономических катего- риях», при том, что «общество мыслит социальными катего- риями» [8]. Среди «социальных беспокойств» населения РБ и Украины лидируют проблемы здравоохранения, безработицы и преступности. Существуют ООНовские критерии оценки качества здравоох- ранения. Назовем некоторые из них. Так, расходы на здравоохра- нение на душу населения (2000 г.) в РБ составили 389 $, в Украине – 152 $ [9, с. 255]. Коэффициент младенческой смертности (2001 г. на 1000 живорождений) в РБ составил 17, в Украине – 17. Уро- вень материнской смертности (на 100 тыс. живорождений 1985- 2001 гг.) зафиксирован в РБ на уровне 20, в Украине – 25. Продо- лжительность жизни (1995-2000 гг.) составила в РБ – 68,5 лет, в Украине – 68,1 [10]. Вопросы безработицы достаточно остры для украинско- го общества. В Беларуси же эта проблема не относится к числу актуальных, составляя 1,8%. Цена, правда, ей – снижающаяся экономическая эффективность предприятий. Проблема преступности в равной степени значима для современных Беларуси и Украины. Очевидно, таким образом, что в социоэкономической сфере украинское общество образца осени 2004 года по большинству параметров конфликтнее современного белорусского. 216 При сохранении нынешней внутренней политики, однако, кон- фликтность в РБ будет усиливаться, так как а) чрезмерное госу- дарственное вмешательство в экономическую жизнь неизбежно негативно скажется на ее эффективности, что приведет к обостре- нию социальных проблем; б) все возрастающая этатизация обще- ства объективно способствует его бюрократизации и приводит к отчуждению общества от власти; в) ослабление позиций граж- данского общества неминуемо и неумолимо снижает потенциал креативности Беларуси. Политические конфликты имеют и свою политико-культурную составляющую. Ее ключевым индикатором является уровень до- верия к властвующей элите. Результаты социологических исследований, проведенных НИСЭПИ свидетельствуют, что наибольшее доверие в бело- русском обществе вызывает православная церковь – 64,7% опрошенных, армия – 54,1% и президент – 40,4%. Наименьшим – оппозиционные политические партии – 18,4%. [11]. В Украине уровень доверия к основным политическим институ- там уступал белорусским. В первую очередь это касалось персоны президента: в Украине даже в лучшие для Л.Кучмы времена уро- вень доверия к нему едва превышал 30%, обычно составляя от 6 до 10%. В чем же причины столь низкого уровня доверия к органам го- сударственной власти? По большому счету таковых причин три. Во-первых, населе- нию Беларуси и Украины присуща уверенность в эгоистической мотивации власть имущих. Во-вторых, убежденность в лживости и аморальности политических деятелей. В-третьих, подозрение в тотальной коррумпированности органов государственной власти. На последнем факторе (коррупции) остановимся подробнее. Согласно данным ООН индекс взяточничества (коррупции) в 2000-2001 гг. (от – 2,50 до +2,50) составлял в РБ – (- 0,06) балла, в Украине – (- 0,83) [12]. Что характерно, если в РБ только треть населения подозревает президента в коррумпированности, то в Украине именно Л. Кучма и его команда оставались одними из лидеров коррумпированных го- нок. Все это естественным образом привело к отчуждению государ- ственной власти от рядовых избирателей и спровоцировало острые политические конфликты. Как справедливо отметил украинский аналитик С. Рябов: «Глубинные причины нынешнего системного 217 кризиса в нашем государстве следует связывать не только с самыми нарушениями правил избирательной кампании… Настоящая же причина кризиса связана с существующим почти десятилетие пре- вращением государственной власти в Украине на издевательски- циничное самоуправство небольшой группы людей, со стремлени- ем сохранить и продолжить этот порядок вещей…» [13]. Специально остановимся на проблеме межнациональных кон- фликтов. В РБ в силу моноэтнического состава общества эта про- блема не называется респондентами как значимая. Это обусловлено тем, что уровень национального самосозна- ния белорусов весьма низок: только 35,0% опрошенных считают, что «белорусы – особая, самостоятельная нация», в то время как 55,8% полагают, что белорусы – «часть русского народа». Кроме этого, зафиксировано, что значительная часть белорусов иденти- фицируют себя с советским народом [14]. Национальные проблемы в Украине вызывают достаточно высокий тонус общественного беспокойства. Однако они носят не этнический, не тем более расовый характер, а скорее – культурно- цивилизационный. С одной стороны, как показывают результаты социологических опросов, в последние годы в массовом сознании граждан Украины усиливались установки на национальный изоляционизм и обосо- бленность [15]. С другой стороны, у части общества нарастала усталость от суверенитета и независимости, которая стимулировала тренд зна- чительной части украинского общества в сторону России, создав «феномен Януковича». В свою очередь, подобные настроения вызвали опасения потерять суверенитет и европейскую перспек- тиву у не менее значимой части населения Украины; «оранжевая революция» и президентство В. Ющенко явились проявлением подобного беспокойства. При этом в украинском обществе не наблюдалось этнической отчужденности украинцев от русских. Более того, индекс соци- альной дистанции между русскими и украинцами имел устойчи- вую тенденцию к уменьшению. Социальное недовольство, интенсивность и способы его кана- лизации напрямую связаны со степенью социальной активности населения. Уровень подобной активности в современных РБ и Украины в «дореволюционную эру» был невысок. Чем же это объясняется? 218 В первую очередь неуверенностью граждан этих стран в своих возможностях изменить окружающие социополитические обсто- ятельства, что выражается, в частности, в позиции, что «от про- стого человека ничего не зависит». Например, в Беларуси социо- логические опросы фиксируют большой интерес граждан страны к политике, но при этом только 5–7% из них считают, что от их личных усилий зависит ход политических процессов. Согласно данным Центра Разумкова (2002 г.) 92% граждан Украины убеждены, что не оказывают влияния на центральную власть, 89,9% – на местную власть. И только 0,7% полагают, что могут существенно на них влиять. 86,2% не ощущают себя хозяева- ми своего государства; ощущаются себя таковыми лишь 7,4% [16]. Поскольку электоральная деятельность только отчасти по- глощает социальное недовольство, то возникает вопрос о том, насколько готовы люди участвовать в иных видах социальной (политической) активности, нацеленных на защиту их прав и до- стоинства. Результаты социологических исследований рисуют нам следу- ющую картину. Согласно исследованиям НИСЭПИ (2005 г.) в РБ выразили готовность участия в публичных акциях (митинги, де- монстрации, пикеты, забастовки и пр.) по защите своих интересов около 20% населения страны. На Украине эта цифра гораздо выше: в разрешенных и умеренных формах протеста готовы принимать участие от 39% до 45% [17]. В каких же социополитических акциях готовы участвовать жи- тели РБ и Украины? Согласно нашим исследованиям (2002 г.) белорусы оказываются способными на социальную активность только в экстремальных условиях: в случае угрозы войны – 34,4% опрошенных, а в случае резкого падения уровня жизни – 29,2%. Сравним: в случае угрозы независимости государства – 3,2%. В Украине 48% жителей страны готовы принять участие в ак- циях протеста преимущественно по социоэкономическим обстоя- тельствам: по причине «снижения уровня жизни», 37% – ухудше- ния экологической ситуации. Однако, что принципиально, Украину отличает от Беларуси то, что 32% граждан этой страны готовы встать на защиту демократии, прав человека, 24% – на защиту независимости и территориальной целостности Украины, а 28% готовы выразить свой публичный протест по поводу деятельности 219 органов государственной власти [18]. Эти цифры показывают, что уровень присвоенности ценностей демократии на Украине гораз- до выше, чем в РБ. Этот тезис подтверждают и другие эмпирические данные. Так, если в Украине на вопрос, должна ли их страна идти тем же путем, что и западные страны, отвечают утвердительно 44,8% жителей, то в Беларуси – 39,6%, (в Польше 81,3%, в Венгрии – 88,1% в Рос- сии – 24,7%) [19]. «Западный путь» же изначально предполагает политическую культуру участия. В конечном счете вышеизложенные факторы подтверждают тезис украинского политолога Анатолия Круглашова об «оранже- вой революции» как о качественном сдвиге политико-культурного характера: «Значительная часть граждан… вышла из состояния «управляемого застоя», апатии и моральной анемии, взращенных политическим режимом, который символизирует Л. Кучма… По- лагаю, что изменения в украинском социуме носят глубинный и неповоротный характер и движутся от патриархально- подданнических стереотипов поведения ко все большему приня- тию культуры политической активности» [20]. В современной Беларуси пока еще господствует патриархально- подданническая политическая культура. Однако все более отчет- ливо проявляется тенденция нарастания в обществе протестных настроений. Это выражается и в том, что 44% жителей Беларуси высказывают мнение, что страна движется в неправильном на- правлении, а 48,2% полагают, что «в стране важнее изменение нынешнего положения, чем его сохранение». Это проявляется и в позиции 67,7% опрошенных, убежденных, что в Беларуси не со- блюдается право на свободу мнений, убеждений и их выражение. Это проступает и в точке зрения 38% респондентов, выражающих сомнение в объективности последних президентских парламент- ских выборов и итогов референдума 2004 г. [21]. Если в современной Беларуси налицо, что называется, протестный потенциал, то возникает совершенно естественный вопрос, существуют ли политические структуры, которые в со- стоянии его актуализировать и возглавить? И насколько по количественным и качественным параметрам они соотносимы со своими аналогами в «оранжевой Украине». Первый очевидный компаративный диссонанс: современная белорусская оппозиция, в отличие от Украины образца 2004 года, носит исключительно внесистемный характер, что изначально 220 ограничивает ее ресурсную базу. В настоящее время в белорусском парламенте нет ни одного политического деятеля, представляюще- го демократическую оппозицию, в то время как в Верховной Раде политические партии, оппонировавшие Л. Кучме, контролирова- ли около половины парламентских мандатов. Красноречивыми являются и показатели, характеризующие численный состав оппозиционных партий (блоков). Если в Беларуси каждая из веду- щих политических партий насчитывает около 3 тысяч членов, то на Украине ситуация иная: две наиболее крупные партии из Блока Виктора Ющенко «Наша Украина» НРУ и УНР имели соответ- ственно 45 и 46 тыс. членов, а ВО «Батькiвщина» из Блока Юлии Тимошенко – 135 тыс. [22]. Специально следует указать на ту колоссальную роль, которую сыграли в «оранжевой революции» НПО. В плане количественном по числу НПО «на душу населения» Беларусь и Украина находят- ся в одной весовой категории. Однако украинские национально- патриотические объединения (НПО) отличают от белорусских три связанных друг с другом обстоятельства. Во-первых, пассионар- ность мышления, моральная и духовная сила, исходящие из вну- тренних убеждений. По данным Центра Разумкова среди граждан, занимающихся активной общественной деятельностью, большин- ство (69,5%) делают это исходя из внутренних мотивов, поскольку подобная деятельность соответствует их убеждениям и интересам [23]. Во-вторых, на Украине в общественно-политической сфере го- раздо ниже «показатель страха», чем в Беларуси. В-третьих, в Беларуси гораздо слабее организационные структуры Третьего сектора: уничтожены большинство НПО демо- кратической направленности, в особенности Ресурсные центры. Ключевую роль в революционных событиях на Украине сыграл также персональный фактор: украинская оппозиция смогла спло- титься вокруг двух ярких политических лидеров – Ющенко и Тим- ошенко. В современной же Беларуси объединение оппозиционных сил вокруг «единого кандидата» встречается с существенными проблемами. Однако это только один аспект проблемы. Радикальное отли- чие «белорусской ситуации» от украинской заключается в том, что ныне действующий президент РБ А. Лукашенко по критериям харизматичности полностью переигрывает своих оппонентов, в отличие от Л. Кучмы. 221 Эмпирические данные показали, что харизматическая со- ставляющая предвыборных президентских кампаний в Беларуси последнего десятилетия сыграла определяющую роль в победе А. Лукашенко: на первых президентских выборах (1994 г.) по- казатель харизматического лидера (ПХЛ) у А. Лукашенко в пять раз превышал аналогичный показатель у занявшего второе место В. Кебича. На вторых президентских выборах ПХЛ у А. Лука- шенко оказался выше в восемь раз, чем у занявшего в общенацио- нальном рейтинге вторую строчку З. Позняка, который, правда, не принимал участия в избирательной кампании [24]. Политическая фигура Л. Кучмы не соответствует никаким кри- териям харизматичности. Наиболее выраженным в его персоне оказалось то, что «он наименьшее из зол» – на это указали 39,2% опрошенных. Высокую поддержку получили такие его личностные качества как доброта (20,3%), что он «один из нас – простой че- ловек» (18,4%), «понимает заботы людей» (16,3%). На то, что он – прирожденный лидер, указали только 6,8% респондентов. В то же время как среди качеств, недостающих Л. Кучме, в пер- вую очередь назывались те, которые относятся к числу харизмати- ческих: «он – прирожденный лидер» (40,3%), «он лучше других знает, что нужно делать» (34,8%). Согласно заключению украинских исследователей высоким по- тенциалом харизматичности обладает В. Ющенко, который «соеди- няет в себе мечту об идеальном лидере, сочетающем в себе внешнее обаяние и высокие моральные принципы, высокий профессиона- лизм и человечность, эффективность и энергичность». [25]. Можно констатировать, таким образом, что по большин- ству параметров уровень конфликтности в белорусском обще- стве ниже, чем в предреволюционной Украине, в особенности в социоэкономической сфере. Наряду с этим очевидно нарастание протестных настроений в сфере политической. Их актуализация и организация напрямую зависят от способности демократической оппозиции стать пассионарным агентом исторического процесса. Список использованных источников и литературы 1. Доклад о развитии человека за 2002 год. Углубление демократии в разобщенном мире. – Нью-Йорк-Оксфорд. – 2002. – С. 150. 2. Тренды изменения белорусского общественного мнения по некоторым социально-экономическим и политическим проблемам// Новости НИСЭПИ. – 2003. – № 3. – С. 7. 222 3. Манаев О., Соснов А., Дорохов В. Укрепление проевропейских ориентаций в Беларуси // Новости НИСЭПИ. – 2005. – Вып. 2 (36). – С. 7. 4. Манаев О., Соснов А., Дорохов В. Укрепление проевропейских ориентаций в Беларуси // Новости НИСЭПИ. – 2005. – Вып. 1 (35). – С. 52. 5. Манаев О., Соснов А., Дорохов В. Укрепление проевропейских ориентаций в Беларуси // Новости НИСЭПИ. – 2005. – Вып. 2 (36). – С. 22. 6. Прибыткова И.М. Межнациональные отношения и потенциальные конфликты в Украине // Методологiя, теорiя та практика соцiологiчного аналiзу сучасного суспiльства. Збірник наукових праць. – Харків. – 2001. – С. 234. 7. Гриценко А. Усе найкраще, як і раніше, попереду? // İнформаційно- аналітичні матеріали до Народного форуму «За демократичний розвиток України». – Київ. – 2002. – С. 4. 8. Левашов В.К. Морально-политическая консолидация российского общества в условиях неолиберальных трансформаций // Социологические исследования. – 2004. – № 7. – С. 34. 9. Доклад о развитии человека за 2002 год. Углубление демократии в разобщенном мире. – Нью-Йорк-Оксфорд. – 2002. – С. 255. 10. Доклад о развитии человека за 2003 год. – Мн. – 2003. – С. 263 11. Тренды изменения белорусского общественного мнения по некоторым социально-экономическим и политическим проблемам // Новости НИСЭПИ. – 2003. – № 3. – С. 37. 12. Доклад о развитии человека за 2002 год. Углубление демократии в разобщенном мире. – Нью-Йорк-Оксфорд. – 2002. – С. 39. 13. Рябов С. Вибори як дзеркало протирiч украïнського суспiльства// Форум Свобода: украïнський вибiр. – 2005. – № 1. – С. 8. 14. Лысюк А.И. Популистские стратегии в современной Беларуси: оценка эффективности // Полиэтническая среда: культура, политика, образование/ Луган. нац. пед. ун-т им. Тараса Шевченко. – Вып. 5. «Социальные науки». – Луганск: Знание. – 2004. – С. 118. 15. Прибыткова И.М. Межнациональные отношения и потенциальные конфликты в Украине // Методологiя, теорiя та практика соцiологiчного аналiзу сучасного суспiльства. Збірник наукових праць. – Харків. – 2001. – С. 231. 16. Гриценко А. Усе найкраще, як і раніше, попереду? // İнформаційно- аналітичні матеріали до Народного форуму «За демократичний розвиток України». – Київ. – 2002. – С. 3. 17. Яковенко Ю.В. Громадянське суспiльство в Українi: основнi характеристики // Украина: гражданское общество в контексте европейской интеграции. – Луганск. – 2004. – С. 57. 18. Бабак О.В. Протестний потенцiал процесiв доходноï поляризацiï в сучасному украïнському суспiльсьтвi. Методологiя, теорiя та практика 223 соцiологiчного аналiзу сучасного суспiльства. Збірник наукових праць. – Харків. – 2001. – с. 87. 19. Лапкин В.В., Пантин В.И. Восприятие западных институтов и ценностей в постсоветском пространстве: опыт Украины и России // Полис. – 2004. – № 1. – С. 87. 20. Круглашов А. Полiтичний серфiнг на хвилях соцiального цунамi // Форум. Свобода: украïнський вибiр. – 2005. – № 1. – С. 13. 21. Манаев О., Соснов А., Дорохов В.Укрепление проевропейских ориентаций в Беларуси // Новости НИСЭПИ. – 2005. – Вып. 1 (35). – С. 18, 40, 43. 22. Опозицiя в Українi. Аналiтична доповiдь Центра Разумкова // İнформаційно-аналітичні матеріали до Народного форуму «За демократичний розвиток України». – Київ. – 2002. – С. 30. 23. Яковенко Ю.В. Громадянське суспiльство в Українi: основнi характеристики // Украина: гражданское общество в контексте европейской интеграции. – Луганск. – 2004. – с. 56. 24. Ротман Д.Г., Веремеева Н.П., Левицкая И.В., Правдивец В.В. Белорусский вариант харизмы // Социологические исследования, 2003. – № 3. – С. 35-36. 25. Бандурович О.Ю., Стегний А.Г., Чурилов Н.Н. Образ лидера: представления и предпочтения жителей Украины // Социологические исследования. – 2003. – № 3. – С. 43-46. Anatoli Lysiuk Contemporary Belarus Through The Prism Of Ukrainian Passionarity In a given article, analyzed is the representation level of the factors, which gave birth to the “orange revolution”, in the contemporary socio-political space of Belarus. It is written there, first, about the level of socio-economic conflicts with- in the society. Second, about the political and cultural sources of social changes. Third, about the level of citizens’ social activity. Fourth, about the passionarity of democratic political oppositions and its leaders. It is concluded, that according to the majority of parameters, the conflict lev- el in Belarussian society is lower, than in pre-revolution Ukraine, especially, in socio-economic field. Beside that, the increase of protest attitudes in the political field becomes evident. Their actualization and organization directly depend on the ability of democratic opposition to become a passionarity agent of historical process. 224 Віра Бурдяк (Чернівці, Україна) Становлення відносин влади у постсоціалістичних країнах О ксамитові революції 1989 р. у країнах ЦСЄ, а згодом роз- пад СРСР у 1991 р. не лише започаткували перехід до демократичних форм правління, але й виявили труднощі цього процесу. Нові країни, які утворилися на цих теренах, оголосили про свої наміри повернутися у цивілізаційне русло розвитку, роз- будовувати демократичні суспільства та ввійти в європейський і євроатлантичний простір. Вже друге десятиліття поспіль країни переживають перетворення найвищої змістовної напруги й ін- тенсивності. Найбільш це помітно в політичній сфері життєді- яльності суспільства, де радикально змінюються всі структурні елементи – владні відносини, інститути політичного управління та соціально-політичні ідеї. Політичні трансформації охопили всі країни, рельєфно демонструючи життєдайність, реальність низки об’єктивних закономірностей політичного характеру. До дослідження проблем становлення владних відносин звер- тають свої зусилля і зарубіжні та вітчизняні вчені і дипломати- практики, зокрема серед них В. Горбатенко, О. Долженков, О. Дудник, Г. Зеленько, М. Кармазіна, І. Кресіна, А. Круглашов, І. Коваль, М. Лендьєл, К. Меркотан, М. Михальченко, І. Недокус, Ю. Рилач, Н. Ротар, Ф. Рудич, Ю. Соловйова, Д. Ткач, І. Черінько. Вони досліджують з соціально-політичної точки зору регіон ЦСЄ, зауважуючи, що йдеться про дві групи країн – європейські постра- дянські та європейські постсоціалістичні. В обох групах, раніше однотипно у формаційному сенсі облаштованих – політичні за- кономірності трансформацій мають різні прояви. Свій відбиток на них накладають внутрішні та зовнішні фактори – стан зароджен- ня і функціонування у кожній країні громадянських суспільств і єдинодержавних політичних націй; ступінь завершеності циклів соціальних реформ ринкового типу; міра енергетичної залежнос- ті від Росії чи Близькосхідного регіону; межі розбудови у певних країнах демократичної, соціальної і правової держави; геополі- тичний статус відповідних країн; їх близькість чи віддаленість від європейських і євроатлантичних структур тощо. Кожна країна де- монструє своє бачення нового типу форми правління і впродовж постреволюційних років намагається впровадити його в практику. 225 Одним країнам це вдалося здійснити швидко і, очевидно, якісно, оскільки їх здобутки в розбудові демократичних держав з ринко- вою економікою визнані в світі. Йдеться насамперед про ті країни, які 1 травня 2004 р. та 1 січня 2007 р. увійшли до провідної між- народної організації – Європейського Союзу, а ще раніше стали членами НАТО. Серед постсоціалістичних країн є такі, що ще не справилися з визначеними ними завданнями і не змогли досягти необхідних по- казників, які б відповідали тим жорстким критеріям, що їх запро- вадив ЄС для прийняття нових членів. Водночас є цілий ряд країн, які прагнуть стати членами ЄС, але їх показники (за рівнем демо- кратизації, прав і свобод людини, рівня життя, розвитку ринкових відносин, чистоти оточуючого середовища, стану корумпованості тощо) набагато відстають від лідерів. Порівняльний аналіз трансформаційних змін у країнах ЦСЄ на перетині ХХ-ХХІ ст. показав, що політичні закономірності найви- разніше діють у специфіці постсоціалістичного буття Республіки Болгарія (РБ), більше того, ця країна досить близька за різними па- раметрами і до України, і до Білорусі. Тож, постсоціалістичному розвитку вказаних країн і присвячена ця стаття. Коротко проаналі- зуємо специфіку трансформаційних змін у Болгарії, модель перехо- ду якої від тоталітарного до демократичного типу суспільства до- сить своєрідна. Тут влада й авторитет комуністів були міцніші, ніж в більшості країн ЦСЄ, і раніше не відчували глибоких потрясінь; суб’єкти господарювання не були готові до економічної свободи; демократичні і ліберальні цінності були менше вкорінені у суспіль- ній свідомості. На прикладі Болгарії можна відслідкувати логіку і динаміку основних трансформаційних процесів – конституційно- інституціональних, державотворчих, політико-управлінських, соціогромадян­ських, регіональних та етнополітичних. Усі аспекти розвитку болгарської політичної трансформації, її взаємини з ЄС, НАТО, іншими міжнародними організаціями досить актуальні для переважної більшості пострадянських країн. У процесі політичної трансформації в Болгарії відбулися зміни форми правління й управління, відчутні вони і в суспільній свідо- мості, політичній культурі, традиціях, відбувається утвердження гуманістичних, демократичних цінностей. Серед тем політичного дискурсу головними є встановлення факторів, які зумовили по- зитивні зрушення в демократизації держави, діяльності парла- ментської форми правління, визначенні ролі гілок влади, звуженні 226 адміністративно-розпорядчої діяльності держави; перерозподілі ролей і значення політичних акторів, громадянського суспільства, зв’язків з партіями, неурядовими організаціями, профспілками, групами тиску, ЗМІ; виявленні методів узгодження позицій сторін на передвступних переговорах Болгарії з НАТО, ЄС; аналіз кому- нікативної стратегії розширення ЄС як інструменту утвердження в громадській думці Болгарії ідеї об’єднаної Європи. Комплексне дослідження цих проблем вказує на велике прагнення болгарської політичної еліти реалізувати вироблені і заплановані інтеграційні стратегії. Розташована в центрі Балкан, на шляху до трьох континентів, РБ стала зосередженням і спадкоємицею багатьох різних культур – фракійської, давньогрецької, візантійської, слов’янської тощо. Впродовж століть актуальним залишається феномен полікультур- ності, а цивілізований підхід його вирішення дозволяє краще зро- зуміти специфіку сучасного суспільно-політичного життя країни, виявити рівень сприйняття й оцінку соціальних змін болгарами, заради яких вони власне здійснюються, прагнення болгар звіль- нитися від старих балканських стереотипів і засвоїти нові демо- кратичні традиції, звичні для Європи, до якої нещодавно поверну- лась Республіка Болгарія. Практику політичних змін у Болгарії слід розцінювати як різно- вид досвіду, корисного у контексті сучасних політичних процесів в Україні та Білорусі, які реформують політичні системи суспіль- ства, демократизують всі його сфери. Аналіз державотворення й уповільнення реформ в Україні та Білорусі вимагає вивчення до- свіду функціонування політичних систем тих країн, що вже подо- лали такі труднощі. Практична трансформація політичної системи Болгарії і зміни її основних механізмів (парламенту, президент- ства, поділу гілок влади, діяльності місцевих органів влади) вже дали позитивні зрушення. Досвід демократизації в Республіці Болгарія свідчить, що для досягнення подібного в Україні і Біло- русі слід реформувати зміст, спрямованість, функції, способи реа- лізації основних повноважень гілок влади. Перетворення владних відносин розпочалися у Білорусі в дру- гій половині 1991 р. і завершилися обранням президента у червні 1994 р. Цей період відзначався боротьбою за владу і за вибір типу влади. В плані трансформації системи влади і управління він роз- почався з того, що більшість депутатів Верховної Ради Білорусі, деморалізована після путчу, приймала рішення під тиском порів- 227 няно нечисленної опозиції. Зокрема, в цей період було прийнято рішення про призупинення діяльності компартії Білорусі і кон- фісковано її майно. Рішення докорінно змінило політичну ситуа- цію в країні і спричинило крах попередньої системи державного управління, в результаті чого воно було порушено як по вертикалі, так і по горизонталі. Російський учений Е. Ю. Соловйов у 1992 р. писав, що ніхто не передбачив державно-адміністративних на- слідків заборони діяльності КПРС. “У країні, де всі управлінські структури приводились у рух не матеріальним інтересом і навіть не чиновницьким користолюбством, а страхом перед партійним стягненням, дискредитація, знесилення, а згодом заборона прав- лячої партії повинні привести до повної деструкції влади. Сьогод- ні все виглядає так, ніби з політичного тіла висмикнули нервову систему. Є головний мозок, є спинний мозок, є живіт і кінцівки, а ніякі сигнали (ні укази зверху, ні слізні скарги знизу) нікуди не надходять” [1, с. 31]. Подібний стан спостерігався і в українському та білоруському суспільствах, а тому в цих умовах особливої актуальності набу- ла проблема вибору форми правління й облаштування державної влади. В Україні, Білорусі, як і в усіх інших постсоціалістичних країнах найгостріше дискутувалося одне питання: впроваджувати парламентську чи президентську форму правління? Зазначимо, що в Білорусі чимала частина суспільства підтри- мувала парламентську форму правління. Тож, у другій половині 1991 р. тут реально розпочався процес становлення парламент- ської форми правління. Відомо, що в той час Верховна Рада Бі- лорусі мала всю повноту повноважень. Глава держави – Голова Верховної Ради Білорусі – був обраний вищим законодавчим ор- ганом країни. Уряд також був підзвітним Верховній Раді. Зде- більшого це й пояснювало той факт, що така форма правління вважалася найбільш оптимальною для Білорусі. Крім того, про ряд переваг парламентської форми правління свідчив тривалий досвід розвинених країн Заходу та вже започаткований постсо- ціалістичний розвиток країн ЦСЄ. Основна перевага полягала в тому, що в результаті всенародних виборів до парламенту, гро- мадяни одночасно вирішували питання про якісний склад та на- прями діяльності і парламенту, і уряду. При парламентській фор- мі правління створювалися реальні передумови для діяльності “різних парламентських коаліцій, які впливали на персональний склад і спрямованість діяльності виконавчої влади. Такий шлях 228 формування уряду, зумовлюючий його підзвітність парламенту, є більш демократичним, хоч певним чином і обмежує незалеж- ність виконавчої влади” [2, с. 28]. Водночас інша частина білоруського суспільства вважала, що на початку 90-х рр. перехід до парламентської форми правління був би завчасним. Зокрема, білоруський політолог В. А. Мельник стверджував, що “незважаючи на безперечні переваги і зовнішню привабливість парламентської республіки пряме перенесення її механізмів у суспільство, яке ще не стало громадянським, ще не мало стійких традицій партійного життя і ще перебувало в стані затяжної кризи, могло завершитися лише його повною дезоргані- зацією” [3, с.229]. Нерішучість глави держави, його побоювання взяти відпові- дальність на себе, які прикривалися посиланнями на відсутність повноважень, привели до того, що спочатку в прихованій формі, а згодом і у відкритій, розпочалося протиборство законодавчої та виконавчої гілок влади, і насамперед самих лідерів Білорусі. На тлі погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в країні, при підтримці групи депутатів Верховної Ради реальна влада стала концентруватися у виконавчих органах влади на чолі з Радою Міністрів Республіки Білорусь. Тоді ж, за прикладом Ро- сії, на пострадянському просторі повсюди стала впроваджуватися президентська форма правління. Очевидно тому й Верховна Рада Республіки Білорусь двічі у 1993 р. висловлювалася за впрова- дження посади президента в державі, з метою зміни ситуації дво- владдя, яке спричинило зниження владного рейтингу в суспіль- стві, викликало масове невдоволення людей [4, с.45]. У ЗМІ та на мітингах 1990 р. у Білорусі гостро критикувались вищі владні структури, насамперед партійне керівництво. Резуль- тати соціологічних досліджень свідчать, що за довіру Верховній Раді, Раді Міністрів і місцевим органам влади висловлювалися 30–34% громадян республіки. У 1992 р. рівень довіри до вказаних органів влади різко знизився і складав уже 18–16%. На питання анкети: “Якби хтось з прибулих запитав у Вас: хто сьогодні при владі у Білорусі?” – переважна більшість відповіла цілком відсто- ронено. Відповіді можна згрупувати за наступними оцінками: при владі в Білорусі сьогодні колишня партійно-державна номенкла- тура; у Верховній Раді опозиція Білоруського Народного Фронту (БНФ), соціал-демократи, буржуазія і т. п.; частина респондентів зазначала, що не знає, хто сьогодні при владі (не знаю; невідомо 229 хто; не знаю і не хочу знати; ніхто; незрозуміло хто; важко сказа- ти, оскільки чітких програм у сучасної влади немає; не знаю, не чув, але, здається БНФ); багато відповідей вказували на слабкість владних структур того часу (анархія, хаос, дуже слабка влада, без- владдя, ніякої влади, безвідповідальні люди тощо); невдоволення соціальною політикою виражалося в наступних відповідях: при владі ті, кому байдужі інтереси людей, які живуть від зарплати до зарплати; дійсної, діяльної, турботливої про народ влади немає; нетямущі люди, які турбуються лише про себе; демократи, які довели республіку до злиднів; недовіра та неповага до владних структур відображена у наступному: ошуканці і хапуги, групка кар’єристів, борці за портфелі, перевертні тощо. Оцінки громадянами вищих ешелонів влади свідчили про зна- чну втрату владними структурами довіри народу. Білоруський юрист В. Г. Тіхіня, даючи власну характеристику цього періоду, писав: “Суспільство сьогодні хворе. Ми близькі до правового без- межжя. Як іржа роз’їдає метал, так неповага до закону рушить суспільство. Виходить парадоксальна ситуація: є у великій кіль- кості закони, але немає належної законності. Якщо проаналізувати анатомію правового безмежжя, то я б зазначив наступне. Насам- перед, криза економіки і падіння моралі. Далі – слабка виконавча влада. У зв’язку з цим введення посади президента – засіб і, на мій погляд, досить ефективне посилення цієї влади. Зрештою, спро- ба” [5, с.102]. Пропозицію політиків і вчених про введення президентської форми правління білоруське суспільство на загал і окремі його соціальні верстви сприйняли неоднозначно. На питання анкети: “Чи підтримуєте Ви введення президентської форми правління в Білорусі?” – позитивно у 1992 р. відповіли 44,2% громадян респу- бліки, негативно – 21,1% респондентів, а 28,1% – не визначилися з відповіддю. Симптоматично, що найактивніше підтримували дану форму правління 69,2% підприємців і кооператорів, 57,1% – студентів, 48,2% – інженерно-технічних працівників і службовців. Аналіз відповідей респондентів на питання щодо владного управ- ління показав, що свої надії на покращення соціально-економічної і політичної ситуації в Білорусі громадяни пов’язували не стільки з президентською формою правління, а найперше з конкретною особистістю на цій високій посаді. Зокрема, на питання: “Чи вва- жаєте Ви, що з обранням президента Білорусі ситуація в респу- бліці поліпшиться? – позитивно відповіли лише 3,6% опитаних, 230 а 62% вказали, що це може відбутися зважаючи на те, хто буде президентом. Ситуативна причина, при якій більшість громадян орієнтува- лися на особистість президента, очевидно лежить у попередньому досвіді: традиція особливого ставлення до харизматичних лідерів (таким лідером у Білорусі в минулому був П. М. Машеров), гіпер- болізоване уявлення про можливості державного діяча і недооцін- ка системних факторів. Відомо, що психологічний чинник може відігравати значну позитивну роль, коли необхідна мобілізація сил і ресурсів, згуртованість людей, але не позбавлений він і негатив- ного впливу на масову свідомість, особливо при імпульсивному переході, коли з’являються завищені очікування (вже через самий факт їх завищення) і неминучі різні розчарування. Тож кандида- там у президенти слід було продумати тактику дій у сфері масової психології, враховуючи, що кожний четвертий білорус (23,2%) не пов’язував з президентством сподівань на покращення, а ще 11,2% – не змогли відповісти на питання, що також ближче до негативної відповіді, ніж до позитивної. Неоднозначно сприймали президентську форму правління і лідери партій та рухів Білорусі. На питання “Як, на Ваш по- гляд, зміниться економічна і політична ситуація в республіці з обранням президента Білорусі?” – лідери практично всіх партій також відповіли, що все залежатиме від того, кого оберуть пре- зидентом. Водночас лідери БСПС вважали, що обрання президен- та обов’язково викличе конфронтацію і питання про ліквідацію президентства. Лідери БНФ також вважали, що “все залежить від того, хто стане президентом Білорусі. Функція президента бути гарантом соціально-політичної стабільності, прав громадянина, незалежності країни. Проте Білорусь переживає період трансфор- мації, тому прокомуністичний президент може стати гальмом, а демократичний – локомотивом необхідних політичних і економіч- них реформ. У будь-якому випадку обрання президента – подія визначальна для країни на найближчі роки” [4, с. 47]. Чільники Партії комуністів Білорусі (ПКБ) стверджували, що “в республіці Білорусь президентство взагалі небажане. Кандидат від лівих сил принесе стабільність і поліпшення економічної ситу- ації в республіці. Правий президент зіткнеться з протистоянням, оскільки 70% населення його не підтримає” [4, с.48]. Лідери Пар- тії народної злагоди (ПНЗ) відзначали, що на початковому етапі буде плутанина. “Згодом – через 2–3 роки – настане хитка рівно- 231 вага. Громадсько-політичне життя країни, яке склалося історично, непридатне для інституту президентства. Більше того, інститут президентства – суспільна ланка, яка відмирає. Крім гальмуван- ня в соціально-економічному розвитку воно нічого не принесе” [8]. Керівники Білоруського християнсько-демократичного союзу (БХДС) підкреслювали, що з обранням президента “кардинального поліпшення ситуації як економічної, так і політичної, очікувати не варто. В економічному відношенні радикально змінити становище на краще в межах сучасних конституційних повноважень не зможе навіть найдемократичніший президент, оскільки таке поліпшення можливе лише при повній зміні керівних прокомуністичних струк- тур і персоналій, щоб відновити довіру народу до нього. В політич- ному відношенні становище також, безперечно, ускладниться, адже будь-який президент буде в сучасних умовах прагнути до політики міцної руки, з тією, однак, принциповою різницею, що президент прокомуністичний буде робити це, щоб закріпитися при владі і по- вністю задушити опозицію, відродивши більшовицьку диктатуру, а президент демократичний буде несхибний у проведенні необхідних реформ, що зародить надію на розвиток подій на краще”[8]. Вважаємо, що вже в 1992 р. у громадській думці Білорусі намі- тилася тенденція до позитивного сприйняття президентської фор- ми правління. Тому логічним завершенням процесу обговорення і вибору форми правління в країні став перехід до президентської республіки. Нова Конституція Республіки Білорусь, прийнята Верховною Радою 15 березня 1994 р., законодавчо оформила і запровадила новий інститут політичної системи – президентську форму правління, яка після внесення змін до Конституції (по суті це майже цілком нова Конституція) набула форми жорсткого ав- торитарного режиму [7, с.24]. Вперше в Основному Законі було сформульовано положення про три гілки влади і поділ їх повно- важень (ст.6), що радикально змінило всю систему владних відно- син. Проте прийняття закону – лише початок шляху до його впро- вадження у життя. Так сталося і в Білорусі: юридично закон існує, але гілки влади фактично не самостійні. Щодо функціонування парламентської форми правління, то зауважимо, що вона в Біло- русі не склалася. Більше того, в прийнятому згодом Євросоюзом спеціальному зверненні підкреслюється, що в Білорусі встанови- лася диктатура. Згодом, події Білорусі цілком це підтвердили. У липні 2004 р. у доповіді „Зовнішня політика Республіки Бі- лорусь у новому світі” Президент Білорусі О.Г. Лукашенко дав 232 чудову характеристику офіційної білоруської „реальності”; „суве- ренна, процвітаюча, демократична за своїми, а не за чужими ре- цептами Бєларусь”. Як зазначає В.Фурс, „тут схоплена сама суть, хоча, звичайно, лаконічність формулювання вимагає пояснюючих коментарів, тобто експлікація специфічного значення слів „суве- ренітет” і „процвітання” у процитованій фразі уявляється цікавим і важливим завданням” [9, с.15]. Особливої ж актуальності набу- ває пояснення своєрідності офіційної моделі народовладдя щодо уявлень про демократію, значимих і за межами Білорусі, у зв’язку з виборами президента 2006 р. Для державних апаратів епохи глобального капіталізму базовою ідеологічною цінністю є стабільність і безпека. М. Фуко пише, що „суспільства безпеки, які складаються нині, терпимо відносять- ся до цілого ряду різновидів поведінки, в межах, які відхиляють- ся від норми і навіть антагоністичних один до одного; правда, за умови, що така поведінка виявляється „захищеною оболонкою”, яка не допускає таких людей і форм поведінки, що вважаються непідконтрольними і небезпечними. І відмежовувати такі „небез- печні випадки” – справа влади. Але в згаданій оболонці є свобода маневру і деякий плюралізм, до якого відносяться зі значно біль- шою терпимістю, ніж при тоталітаризмі. Це більш спритна і хитра влада, ніж влада тоталітаризму” [10, с.48]. Міркуючи вслід за М. Фуко, А. Горних вважає, що Білорусь – це молода, ще неосвічена у будь-якому розумінні держава Стабільності. Спритність сучас- ної білоруської влади, зокрема, полягає в тому, що „непроникна оболонка”, про яку говорить М. Фуко, готується з ультрасучасних матеріалів – „не стільки стіни в’язниці чи будинку божевільних, скільки масс-медійна оболонка надійно відокремлює „інакомис- лячих” від усього суспільства. В ім’я стабільності жорстко приду- шується будь-яка спроба критично налаштованих до влади верств населення знайти публічний голос чи стати видимими в публіч- ному просторі (як у випадку з наметовим містечком [19-25 берез- ня 2006 р. в центрі Мінська – виділення наше, В.Б.], що спочатку було загорнуте у відповідну масс-медійну оболонку, а потім уже за цією ширмою „загорнуте” і фізично)” [11, с.66]. Отже, білоруська влада ледь не першою експліцитно сформу- лювала цю цінність нового століття: стабільність вище свободи. А. Горних вважає, що білоруська модель довела до абсурду і вод- ночас ефективного примітивізму той пізньокапіталістичний курс на стабілізацію, що стримується громадянським суспільством, 233 культурними і професійними елітами Заходу. Нова цінність ста- більності йде значно далі подолання досвіду перебудовчих кон- вульсій радянської комуністичної ідеології, культивуючи нові сили поліцейського контролю в ім’я суспільної безпеки, плекаючи страх дисперсного ворога, що проникає в усі пори здорового суспільс- тва, підтримуючи панування олігархічних кланів. Незважаючи на общинно-сільську риторику, Білорусь будує свою модель корпора- тивного капіталізму, де єдина корпорація – держава. Політичний режим Білорусі хоче бути не транс-, а національною корпорацією, яка через неконкурентоздатність і відсутність креативних кадрів, використовує специфічні технології управління. Білоруський пос- тмодерн досить швидко і цинічно позбувся того, що творить сис- тему стримувань корпоративного капіталу Заходу, століттями на- працьовану міською культурою: від механізмів постійного захисту вільної конкуренції, від інститутів громадянського суспільства, від незалежної, принаймні від одного джерела, преси, від повно- цінної університетської освіти, верстви культурної і професійної еліти, від самої здатності до самокритики і самоіронії, що надають такої благовидості західному капіталізму і роблять його відносно стерпним [11, с.68]. В Україні становлення незалежної самостійної держави та- кож викликало потребу формування нових владних інститутів, і серед них насамперед було впроваджено інститут Президента та президентську республіку, при чому владні повноваження Прези- дента спочатку були досить широкі, але зі вступом у дію частини запланованих положень політичної реформи їх дещо скоротили. На думку О. Фісуна, з точки зору інституціональних формальних/ неформальних правил політичної та економічної гри Україні й ін- шим пост­радянським державам властива принципова недорозви- неність формальних інститутів і раціонально-легальних зв’язків грома­дянського типу, яка компенсується та заміщується значною (а мо­же й визначальною) роллю різного роду неформальних від- носин і практик, що мають неопатримоніальну природу. Вчений вважає, що теза про неопатримоніальну природу українського і пострадянських суспільств досить точно відбиває їх специфічні особливості та дає змогу розташувати їх у кон­тексті більш широко- го політико-історичного й історико-соціологічного порівняльного аналізу різних варіантів переходу до „модерніті” (від традиційних до сучасних суспільств), які добре досліджені на прикладах країн Західної Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. 234 Для неопатримоніалізму характерний своєрідний симбіоз де- яких елементів традиціоналізму й сучасної держави, що визна­ чає фундаментальну внутрішню невідповідність між „зовнішнім фасадом” держави (конституція, писане право, пар­ламентсько- партійні інституції, системи виборів тощо) і внутрішньою логі- кою її функціонування – цілком патримоніальною: політичний центр відокремлений і незалежний від пери­ферії, він концентрує політичні, економічні та символічні ресур­си влади, одночасно закриваючи доступ для всіх інших груп і прошарків до цих ре- сурсів та позицій контролю над ними; державою керують як приватною власністю (патри­моніумом) правлячі групи – носії державної влади, які „прива­тизують” різні громадські функції та інститути, перетворюючи їх на джерела власних приватних при- бутків; етнічні, кланові, регіональні та сімейно-родинні зв’язки не зникають, а відтворюються в сучасних політичних та еконо­ мічних відносинах, визначаючи способи та принципи їх функціо­ нування [12, с.235]. Отже, розвиток постсоціалістичних і пострадянських країн впродовж майже двох десятиліть довів, що становлення відносин влади у кожній з них відбувалося своєрідно. Вже в перші роки постсоціалістичної трансформації у більшості з них було введе- но інститут президентства, але в кожній країні президент мав і має різну повноту влади. У переважаючій частині країн зрештою склалися парламентські республіки і новий інститут президента має зазвичай представницькі функції, хоча в деяких діє жорстка інституція президентства. Там же, де сформувались президентські чи напівпрезидентські республіки – президент має значно більше важелів впливу. Список використаних джерел та літератури 1. Россия и Запад: взаимодействие культур (материалы “круглого стола”) // Вопросы философии. – 1996. – № 6. 2. Василевич Г. А. Проблемы создания сильной законодательной власти // Проблемы формирования правового государства в Беларуси: Сб. научных трудов. – Мн., 1994. 3. Мельник В. А. Республика Беларусь: власть, политика, идеология. – Мн., 1998. 4. Основы идеологии белорусского государства: Учебное пособие для вузов / Под общ. ред. С. Н. Князева, С. В. Решетникова. – Мн.: Академия управления при Президенте Республики Беларусь, 2004. – 491 с. 235 5. Тихиня В. Г. Тернистый путь к правовому государству. – Мн.: Право и экономика, 1995. 6. Конституція Республіки Білорусь // Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Право, 1996. – С. 87-118. 7. Беларусь сценарии реформ. Европейский выбор для Беларуси / Под научной редакцией Руты Вайниене, Эльжбеты Круликовской, Юзефа Плосконки, Владислава Романова. – Варшава: Фонд им. Стефана Батория, 2003. – 368 с. 8. Котляров И. В. Политические партии Беларуси между прошлым и будущим. – Мн., 2003. 9. Фурс В. «Власть народа»: современные представления о демократии и Белорусская модель «народовластия» // Топос. – 2006. – № 2. – С. 15-24. 10. Фуко М. Интеллектуалы и власть. Ч. 3: «Статьи и интервью 1970–1984». – М., 2006. 11. Горных А. Вечное возвращение по-белорусски // Топос. – 2006. – № 2. – С. 55-69. 12. Фісун О. Політико-режимна трансформація України: дилеми неопатримоніального розвитку //Україна в сучасному світі. Конференція випускників програм наукового стажування у США. – К.: Стилос, 2003. – С. 234-243. Vira Burdiak Formation of the power relations in the post-socialist state In the article it is empathized that the Velvet revolutions of 1989 in the Central- European countries and the USSR collapse have not only become the beginning of the transition to the democratic forms of rule, but have also distinguished the prob- lems of that process. The new states which appeared on that territory, were aiming to return into the civilized course, and become a part of the European and Euro- Atlantic space. For the second decade the countries are undergoing the transforma- tions of the highest tension and intensity. This is the most notable in the political sphere of the life of society, where the power relations, institutes of government and social and political notions are being drastically changed. The development of the new countries has proved that the formation of power relations in each one of them happened in their own peculiar way. In the beginning of transforma- tion the majority of states introduced the institute of presidency. Bulgaria, Ukraine and Byelorussia, which have been chosen for the comparison, clearly display that president has different amount of power in each one of them. In the prevalent num- 236 ber of states parliament republics and the new institute of presidency usually have representative functions; although in some of them the strict institute of presidency exists. In the states where president and half-president republics have been formed – president has considerably bigger quantity of instruments of influence. Наталія Ротар (Чернівці, Україна) Порівняльний аналіз процесів формування протестних моделей політичної участі громадян України та Білорусі П олітичний протест слід розуміти як організований супро- тив громадян політичній системі, офіційному політичному курсу, політичним рішенням, який здійснюється з використанням способів, що відповідають актуалізованим вимогам. Влада завжди сприймає масовий, навіть конвенційний політичний протест як небажаний прояв громадянської активності, що дестабілізує по- літичне та економічне життя. Потенційно, протест пов’язаний із застосуванням насилля, тому уряди всіх країн використовують цей мотив як привід для придушення протестних виступів. Участь у акціях політичного протесту – “найбільш виразних та наочних формах громадянської активності” [1, с. 127], практична критика влади є не просто свідомим рішенням громадянина, це засвідчує готовність публічно висловитися проти її політичного курсу, чітко сформулювати власну громадянську позицію. З огляду на важливість характеру протестних виступів грома- дян, у політичній науці систематично здійснюються спроби пере- осмислення ролі протестних моделей політичної участі у перебігу постсоціалістичних трансформацій в різних країнах. Прямо чи опо- середковано до аналізу цієї проблеми звертаються А. Круглашов, В. Бурдяк, О. Долженков, А. Назаров, Є. Головаха, І. Бекешкіна, І. Матринюк, А. Боярунец, А. Лисюк, І. Недокус, Ю. Загуменова, Т. Карозерс, Д. Растоу, Б. Містрал, Р. Роуз та інші. Метою даної статті є порівняння вихідних ознак та принципів формування протест- ної моделі політичної участі громадян України та Білорусі, які, на нашу думку, визначили специфіку основних параметрів постсоці- алістичних перетворень політичних систем цих країн. 237 Під протестною політичною участю розуміємо „політичні дії, що не належать до так званої „традиційної” політики і водночас не досягають такого рівня збройного насилля, яке спостерігається в ході повстань та ширше – революцій” [15, с. 142]. Почуття опози- ційності, на якому ґрунтується протестна участь громадян, форму- ють позиції всіх акторів електорального змагання, однак найбіль- шого значення у цьому процесі набуває ставлення опозиційних сил до владних структур. У даному контексті доречним буде звернен- ня до ідей С. Ліпсета та С. Роксана, які пропонують здійснювати вивчення умов реалізації політичного протесту в контексті аналі- зу традицій процесу ухвалення політичних рішень; каналів вира- ження та мобілізації опозиційних настроїв громадян; механізмів розширення бази підтримки інституційними суб’єктами політики [10, с. 62]. Тому, вихідними у дослідженні процесу формування протестної моделі політичної участі громадян є дві характерис- тики політичного процесу, які визначають вектор демократизації перехідних суспільств. По-перше, йдеться про здатність систем- ної політичної опозиції акумулювати економічне невдоволення, сформоване у громадян наслідками системних трансформацій, політизувати його та використати як власний політичний ресурс у взаємодії з владою; по-друге, маємо на увазі рівень довіри грома- дян до нових політичних інститутів демократії, який формується у кризових умовах перехідного періоду. Вплив цих характеристик на моделювання протестної участі досліджуватимемо в межах концепції взаємодії економічних та політичних трансформацій у постсоціалістичних суспільствах [24]. Перша модель взаємодії – модель несумісності – передбачає, що зі збільшенням політичних свобод громадяни реагуватимуть на економічні проблеми та соціальну нерівність супротивом політичним реформам. Результатом економічних реформ стає кількісно домінуючий відсоток громадян, які програли внаслі- док економічних перетворень, тому потенціал їх невдоволення власним економічним і соціальним станом може бути консолідо- вано опозицією та протиставлено процесам демократизації. Від- повідно, проведення будь-яких економічних трансформацій без суттєвих політичних потрясінь є доволі проблематичним. Отже, основою моделі несумісності є конфліктний характер відносин між економічною та демократичною модернізацією, який акту- алізує використання всього спектра форм політичного протесту громадян. 238 Модель сумісності ґрунтується на твердженні, що демокра- тія може зменшити гостроту внутрішньополітичних проблем, пов’язаних з економічними труднощами. В її межах заперечується наявність прямої залежності між соціальним становищем грома- дян та підтримкою інституційних змін в економіці, оскільки нега- тивні наслідки останніх здебільшого сприймаються як закономір- ний результат переходу до іншої системи господарювання та свого роду інвестиція у майбутнє. До того ж, демократія володіє певним набором механізмів, що дозволяють відгородити реформаторський уряд від виступів громадян, які вимагають миттєвого поліпшення економічної ситуації в країні. Центральним механізмом реалізації цієї моделі взаємодії одночасних економічних та політичних змін є довіра до нового реформаторського уряду, нових інститутів по- літичної системи, нових політичних лідерів, оскільки старий по- літичний режим (уряд, політичні інститути та лідери) не можуть виступати як альтернатива для більшості населення. Відчуття за- лучення до становлення нових політичних інститутів, участь в об- говоренні змін у країні, формування політичного порядку денного стають основними джерелами довіри до елементів новоствореної демократичної політичної системи. Обидві моделі, незважаючи на прогнозування різних варіантів перебігу системних трансформацій у постсоціалістичний період, визначають як їх основний суб’єкт системну політичну опозицію, від стратегії якої залежить переведення потенціалу протесту гро- мадян у площину реальних політичних відносин. В Україні перші два етапи інституціалізації системної опозиції співвідносяться з процесом моделювання протестних форм політичної участі гро- мадян, які вчилися використовувати їх в умовах демократично- го плюралізму. Політичні зміни 1991 – 1993 рр. не призвели до глибинних трансформацій політичної системи України, а стали адаптацією існуючого в СРСР політичного ладу, що не сприяло кардинальним змінам у характері та спрямованості здійснення по- літичної влади: „Сутність „української моделі” посттоталітарного розвитку визначена прагненням влади втримати соціальну рівно- вагу за допомогою зведення до мінімуму соціальних змін і збере- ження старих структур і механізмів соціального управління, аби запобігти масовій соціальній непотрібності, яка є неминучим на- слідком докорінного зламу соціальних підвалин. Результатом цієї моделі, з одного боку, є відсутність широкомасштабних конфлік- тів, які мають насильницькі форми, а з другого – згасання еконо- 239 міки та соціально-політичної активності” [6, с. 5]. Тому, за нетри- валим періодом ейфорії 1991 – 1993 рр. в українському суспільстві починає наростати криза довіри вже до нових – демократичних – інститутів політичної системи. На нашу думку, в Україні було втрачено час, коли економічний протест громадян можна було пе- ревести у площину політичного з метою прискорення системних трансформацій у економічній та політичній сферах функціону- вання суспільства. По-перше, це зумовлено тим, що традиційно акумулюють та транслюють економічний потенціал протесту гро- мадян профспілкові організації, які на той час в Україні займали провладну позицію, а незалежні профспілки знаходились на почат- кових етапах інституціалізації. По-друге, політизувати економічне невдоволення могли б партії лівого спрямування, однак СПУ була не зацікавлена в цих процесах, діяльність КПУ – заборонена або партії націонал-патріотичного спрямування, які натомість актив- но намагалися інкорпоруватися у структури влади. По-третє, по- треба в опозиції як інституті політичної системи, який акумулює та презентує перед владою невдоволення громадян урядовою по- літикою, тоді тільки почала осмислюватися українською елітою. Отже, в Україні не сформувалася жодна інституційна сила, здат- на впливати на процес формування та використання громадянами протестних моделей політичної участі у міжвиборчий період, про- те саме вона є центральним чинником у детермінації протестного потенціалу громадянина та суспільства в цілому. Основою детер- мінації протестного потенціалу конвенційного типу є система за- лежності між відносною депривацією, помірним невдоволенням урядовою політикою, достатньо міцною вірою в демократію та схвальне ставлення до дій опозиційних сил, які замикають на собі підтримуючі чинники протесту – характер інших моделей полі- тичної участі, що використовуються громадянами, систему лібе- ральних цінностей та можливості, що надаються політичною сис- темою для впливу на неї з боку громадян [20]. Проте, зниження життєвого рівня громадян України не стало ґрунтом для масового політичного протесту, хоча й було основним чинником соціальної напруженості в українському суспільстві. У 1996 р. тільки 2% громадян були зорієнтовані на участь у мітингах та демонстраціях протесту, до 1% – на участь у страйках, пікету- ванні і блокуванні будинків органів державної влади, використанні різних форм неконвенційного протесту [9, с. 84]. До певної міри це свідчить про збереження в масовій свідомості етатистських настро- 240 їв, які не дозволяють громадянину протестувати проти держави. На нашу думку, до цього слід додати ще два аспекти, які дозволять поглибити розуміння формування протестної моделі політичної участі громадян у трансформаційних процесах перехідного періо- ду. По-перше, протестна політична участь не може повторювати- ся автоматично через незначний період часу. Вона має циклічний характер, який структурно поділяється на етапи піднесення, кри- зи, занепаду та депресії. Причому у часовому вимірі перший етап завжди найкоротший порівняно з трьома наступними. По-друге, громадяни, які потенційно схильні використовувати протестні фор- ми політичної участі, в останній момент відмовляються від цього, оскільки вважають, що проблема може бути розв’язана шляхом ви- користання ресурсів інших громадян, які реально візьмуть участь у акціях політичного протесту. Отримання позитивного політичного результату дозволить їм зекономити власні ресурси та розв’язати проблему за рахунок використання ресурсів інших. Упродовж 1994–1999 рр. страйки, мітинги та демонстрації про- тесту, які мали економічне підґрунтя, стали звичною справою як для громадян України, так і для влади. Однак реакція влади на вимоги протестуючих була мінімальною, насамперед через впев- неність у необмеженому терпінні населення країни та відсутність дієвої системної опозиції. До того ж, влада, яка не мала чіткого ідеологічного забарвлення, могла маніпулювати оцінками про- тестних виступів різними політичними партіями. Праві партії не підтримували ідею проведення масових акцій протесту, оскільки існувала можливість формулювання мітингуючими політичних гасел, які на Сході України набували деструктивного для ідеї дер- жавності характеру. Ліві, переважні ініціатори протестних висту- пів громадян України, майже кожну акцію намагалися наситити вимогами суто політичного характеру, а не перетворювати еко- номічні вимоги на предмет владного дискурсу. Проте, декларо- вана КПУ опозиційність не асоціювалася у громадян з реальною альтернативою офіційному політичному курсу, а сама партія не ототожнювалася з тією політичною силою, яка здатна наблизити потенціал протесту невдоволених громадян до площини реальних політичних відносин. Тому влада здебільшого ігнорувала протест- ні виступи громадян, побоюючись знайти ворога чи то в особі лі- вих, чи правих. Відсутність реакції владних структур врешті-решт сформувала у більшості громадян України чітке уявлення про те, що конвенційні форми політичного протесту не здатні вплива- 241 ти на урядову політику. Це стало однією з причин формування в українському суспільстві „масштабного політичного конфлікту на латентній (прихованій) стадії”, який виражався у викривленні від- носин за віссю влада–держава–громадяни [21, с. 54.] В термінах моделі несумісності це означає, що в ситуації економічної кризи відкритого політичного конфлікту не відбулося. Вважаємо, що проблема формування протестної моделі по- літичної участі повинна бути проаналізована і в контексті про- цесу формування довіри до основних інститутів демократії, що є основним чинником здійснення трансформаційного переходу відповідно до моделі сумісності економічних та політичних пе- ретворень. На початковому етапі трансформаційних перетворень у політичній системі – в кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст., який збігся у часі з формуванням ринкових механізмів в економі- ці й актуалізацією ідеї громадянського суспільства, рівень довіри до новостворених інститутів демократії був невисоким. Проте, в українському суспільстві тих часів сформувалася певна соціально- психологічна єдність, яка символізувала відчуження населення від існуючого тоталітарного режиму. Д. Растоу охарактеризував цей момент переходу від авторитаризму до демократії як наявність національної єдності, що “означає тільки те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів або по- думки обмежувати те, до якого політичного співтовариства вона належить” [18, с. 7]. Національна єдність передбачає не стільки те, що більшість населення буде оперувати однаковими політич- ними стереотипами та установками, скільки неусвідомлену віру у перемогу демократичної альтернативи, яка базується на кризі довіри до політичних інститутів тоталітаризму, а на поведінково- му рівні перетворюється на орієнтацію громадян на активне ви- користання протестних форм політичної участі. Довіра може бути як причиною, так і наслідком демократичних перетворень, адже вона є двоєдиним соціальним явищем, у якому причина і наслідки підсилюють один одного. З цього приводу Т. Карозерс слушно за- уважує, що у загальнофілософському розумінні „навряд чи спра- ведливо оцінювати демократію на основі соціально-економічних показників конкретного слабкого демократичного режиму”, адже сама по собі вона не забезпечує розв’язання економічних проблем, проте „громадяни нових демократичних держав (та й старих та- кож) оцінюють демократію саме за цим досягнутим результатом. …У багатьох нових демократичних державах громадяни серйозно 242 розчаровані у своїх урядах. Це розчарування обертається втратою віри у демократію як таку, а у більш складних випадках – неста- більністю та політичними конфліктами” [8, с. 76]. Дійсно, довіра громадян до нових інститутів демократії у середині 90-х рр. була доволі низькою, проте 60% вважали, що альтернативи курсу ре- форм немає, з яких 37% схилялися до думки, що реформи слід проводити прискореними темпами. Важливість довіри для демократизації змісту політичного про- цесу й особливо для забезпечення ефективності політичних пе- ретворень визнана давно. На думку М. Уоррена, співвідношення між демократією та довірою далеко не однозначне. Конфлікти вказують на те, що довіра відсутня, але, тим не менш, будь-які спроби розв’язати їх за принципом гри з нульовою сумою буду- ються на постулатах про те, що „(а) конфлікт стримується іншими відносинами (та інститутами), які включають у себе довіру, і (б) сам процес врегулювання конфлікту формує довіру. За відсутнос- ті такої можливості демократія у кращому випадку виявляється нестійкою” [23,  83]. В політологічному аналізі поняття довіри доповнюється поняттям легітимності. Якщо довіра є відображен- ням очікувань громадян стосовно результатів функціонування політичної системи, то легітимність виражає відповідність полі- тичного режиму домінуючим у суспільстві нормам та цінностям. Легітимність ніколи не досягає рівня її одностайного визнання, оскільки різні громадяни однаковою мірою не визнають авторите- ту політичної влади – „існують верстви населення, які ставляться до неї апатично, і субкультури, які чинять їй супротив, мирні опо- зиціонери, і озброєні терористи, а між цими крайніми полюсами знаходиться більшість, яка тільки частково визнає претензії влади на легітимність” [4, с. 150]. Отже, перехідна політична система потребує підтримки, яка з боку громадян формується шляхом накопичення досвіду викорис- тання різних форм політичної участі, що сприяють формуванню того чи іншого типу довіри. Зокрема, розрізняють (1) дифузну дові- ру – довготривалу підтримку політичної системи, засновану на вірі в легітимність її основних інститутів; (2) специфічну довіру – ін- струментальну, короткострокову, загалом свідому підтримку влади та її способів дій, зорієнтовану на результат; (3) дифузно-специфічну довіру, засновану на ідеологічній оцінці конкретних результатів ді- яльності владних структур; (4) специфічно-дифузну довіру, що ґрун- тується на інструментальній оцінці соціальних наслідків діяльності 243 влади та поширюється не тільки на дії конкретного уряду, а й на всю політичну систему [2, с. 33–34]. На нашу думку, постійне від- творення довіри першого та другого типів визначається наявністю стабільних політичних інститутів, які забезпечують використання всіх моделей політичної участі громадян у виробленні політичного курсу. Вони формуються там, де влада реагує на вимоги громадян щодо „оволодіння тонким мистецтвом збереження балансу між еко- номічно ефективним розвитком та соціальною справедливістю. До- віра суспільства тим вища, чим частіше обіцянки влади збігаються з соціальними очікуваннями, а практичні рішення в економіці – з реальним приростом національного багатства” [19, с. 68]. Третій та четвертий типи довіри є характерними для перехідних політичних систем і більш інтенсивно продукують орієнтації на використання протестних моделей політичної участі. Це зумовлю- ється чинниками звернення до протесту, зокрема показниками со- ціального самопочуття та динамікою соціальних очікувань грома- дян, які в кризових умовах переходу на особистому рівні формують суб’єктивне почуття невдоволення стосовно свого теперішнього – стан депривації, а на інституційному – живлять модель несуміснос- ті одночасних економічних та політичних змін. Отже, ймовірність реалізації цієї моделі демократизації була більш імовірним варіан- том перебігу трансформаційних процесів в Україні, де довіра, бу- дучи однією з найбільш синтетичних сил у суспільстві, не змогла утворити „континуум від особистого до абстрактного” [16, с. 299]. Україна не належить до суспільств, в яких інститути політичної системи користуються широким радіусом довіри у громадян, тому їх протестна участь у 1993–1999 рр. чітко корелюється з третім та четвертим типами довіри до основних політичних інститутів демократії. За результатами досліджень Р. Роуза та К. Херпфера, Україна входила до групи країн (поряд з Угорщиною, Хорватією, Росією та Білоруссю), в яких оцінки громадянами основних по- літичних та економічних інститутів були нижчими порівняно з до- реформеним, періодом [25]. Подібні результати отримані й укра- їнськими науковцями, проте, на відміну від українських, західні дослідники пропонують розуміти кризу довіри до нових інститу- тів політичної системи швидше „як скептицизм, ніж недовіру”, який у ситуації незавершеності трансформацій здатен привести до формування у перехідних суспільствах синдрому неприязні до по- літики, суть якого полягає у „цинізмі, неефективності, байдужості й загальному відчуженні від політики” [17, с. 931–932]. 244 Постійне зниження показників рівня довіри до інститутів полі- тичного представництва зумовлено в першу чергу розчаруванням громадян у соціально-економічній політиці держави. Впродовж 1993–1999 рр. криза довіри до інститутів політичної системи по- стійно наростала, що створювало небезпеку формування вакууму влади – ситуації невизначеності, коли проявляється відсутність гарантій збереження влади, ймовірність використання громадя- нами неконвенційних форм протестної політичної участі, вини- кають нові суб’єкти влади. У перших електоральних циклах це було пов’язано і з високою шкалою очікувань від держави, сфор- мованих радянською системою та підтримуваних етатистськими цінностями. В подальшому чималу роль у падінні рівня довіри до політичних інститутів зіграла і обізнаність громадян з тонкощами внутрішньополітичної боротьби, насамперед у її скандальному вимірі. Проте, жоден з представників різних соціальних верств, які висловлювали невдоволення урядовим курсом, відкрито не заявили про необхідність ротації влади і про свої ймовірні дії у зв’язку з цим. В. Журавський слушно підкреслює, що відносини недовіри між громадянами та владою не могли перетворитися на джерело політичних потрясінь, оскільки „влада завжди намагаєть- ся послабити або сублімувати подібні стани” [5, с. 68], внаслідок чого зникали ціннісні орієнтири у громадян, вони ставали нездат- ними до формування стабільних політичних ідентичностей і від- повідних – у даному випадку протестних – моделей політичної участі. На відміну від початкового етапу посткомуністичних пе- ретворень, коли критичне зниження рівня довіри до політичних інститутів тоталітаризму привело до активізації політичної участі населення, в кінці першого десятиріччя трансформацій виникла криза довіри вже до демократичних політичних інститутів і поєд- нується в Україні з масовим використанням переважно пасивних форм конвенційної політичної участі. Подоланню кризи довіри в українському суспільстві не спри- яє відсутність єдиного розуміння функцій держави та інших по- літичних інститутів у трансформаційних процесах. Зокрема, з національно-демократичних позицій держава є не тільки формаль- ним стримуючим началом соціального порядку і стабільності, а й повноцінним і остаточним виразником ідеї нації, яка прагне до свого благоденства через державність. Ліберально-демократична позиція зводиться до розуміння держави як формального інстру- менту перетину порушень обмеженої кількості законів суспільно- 245 го співіснування вільних індивідів, що переслідують власні цілі та взаємовигідно використовують державу. Дещо за іншими принципами відбувалося формування про- тесної моделі політичної участі громадян Білорусі. Фактичне ста- новлення політичного режиму в Республіці Білорусь почалося зі серпневих подій 1991 р. Незважаючи на прийняття роком раніше Декларації про державний суверенітет Білоруської РСР, істотних змін у її політичній системі не відбулося. Причини цього криють- ся як у відсутності суттєвих економічних передумов, так і націо- нального фактора, який забезпечив антирадянську консолідацію суспільства у більшості пострадянських республік. Незважаючи на це, у Білорусі все ж таки у 1988 р. був створений БНФ, очо- люваний З. Позняком, який проголосив націоналізм як програмну основу своєї діяльності. Однак на той час він міг контролювати не більш 15% електорату, і тому не загрожував існуючій владі. Ін- ших політичних об’єднань чи партій, які б проголошували курс на демократизацію та не були пов’язані з комуністичною партією, в країні не сформувалося. Парламентські вибори 1990 р. повністю відбили таке структу- рування політичного простору, оскільки на них фракція БНФ ви- борола тільки 25 місць з 260. Зважаючи на мінімальну підтримку населення, упродовж першого року діяльності у Верховній Раді, фракція БНФ реально не впливала ні на законотворчий процес, ні на виконавчу владу, і тому не могла сподіватися на підтримку ініці- атив щодо змін радянської за формою та суттю політичної системи БРСР. Згодом структура Білоруського парламенту ускладнилася у зв’язку з виокремленням фракції комуністів Білорусі, яка мала близько 60% місць, та фракції аграріїв (згодом заснували Аграрну партію Білорусі), представленої близько 25% парламентарів. Зро- зуміло, що за таких умов фракція БНФ не могла сподіватися на те, що мета її політичної діяльності – незалежність Білорусі, її вихід з СРСР буде досягнута. БНФ, відчувши, що актуалізація національного питання не збу- рює білоруський соціум у напрямку ініціації демократичних пе- ретворень, змінює ракурс постановки політичних питань. БНФ починає робити ставку на проблеми, які хвилюють усе населення Білорусі – проблеми ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Зміщення акцентів миттєво принесло бажаний для демокра- тичних сил результат – масову підтримку населення. Вже 26 травня 1991 р., у п’яту річницю трагедії, БНФ вперше зібрав стотисячний 246 мітинг. Це стало свідченням того, що, по-перше, національні сили змогли визначити консолідуючий чинник, навколо якого може роз- гортатися процес демократизації; по-друге, БНФ відзначався масо- вою свідомістю як сила, яка реально здатна об’єднати навколо себе антисистемні сили. Розуміючи це, БНФ використовував ситуацію та ініціював збір підписів за достроковий розпуск парламенту. Путч 1991 р. став фактором, який прискорив процеси транс- формації білоруського політичного простору ззовні, визначивши особливості вихідного моменту змін. Насамперед це стосувалося правлячої консервативної еліти, згуртованої навколо прем’єра В. Кебіча. Її дії засвідчили, що вона не була готова брати на себе по- вну відповідальність за розвиток ситуації в республіці. Білорусь- ке населення також не було здатним зорієнтувати консервативну еліту, оскільки в білоруському суспільстві не існувало консенсусу з приводу того, яким шляхом повинна йти Білорусь – збережен- ня орієнтації на СРСР або становлення незалежної держави. Уже наступного дня після провалу путчу, білоруська влада розпочала процес передачі частини владних повноважень лідерам опозиції, однак усі ключові важелі влади залишилися під повним контролем старої партійної номенклатури. Так, спікером парламенту було об- рано незалежного депутата С. Шушкевича, діяльність Компартії республіки була припинена, а депутати від БНФ вперше змогли провести через парламент ініційовані законопроекти. Однак, БНФ не скористався сприятливою для проведення кардинальних змін у політичній системі ситуацією. Здебільшого всі законопроекти, запропоновані до розгляду БНФ, були спрямовані на відновлення політичних символів національно-державного рівня, тоді як зако- нодавче оформлення інститутів демократії та процес наповнення їх демократичним змістом залишалися поза увагою фронту. Отже, з серпня 1991 р. у Білорусі розпочався процес політичної та соціально-економічної трансформації, який супроводжувався тво- ренням фасадної демократії. Перетворення лідерів БНФ з контреліти на опозиційну, ініційоване партійною номенклатурою, поширювало на неї відповідальність за наслідки трансформаційних процесів. Од- нак, як засвідчило подальше розгортання політичних подій, наділен- ня владними повноваженнями представників БНФ було лише деко- ративним консенсусом між старою та новою елітою, гальмуючим чинником формування протестної моделі політичної участі. Ще одним з гальмуючих чинників інституціалізації протестних форм політичної участі є, на нашу думку, низькі показники етнона- 247 ціональної ідентичності білорусів, зокрема стосовно національної мови, яка є системоутворюючим елементом будь-якої нації. Згідно з переписом 1988 р., 83% населення вважали себе білорусами, од- нак лише 50% визначали білоруську мову рідною, і тільки 20% активно використовували її в повсякденному житті. Ще до по- чатку процесів перетворень проблема використання рідної мови хвилювала національно свідомі кола білоруського суспільства. У 1983 р. ними було створено Товариство білоруської школи. Чле- ни товариства, намагаючись визначити настрої населення щодо використання білоруської мови, здійснили обхід шкіл у Слепян- ці. Результати опитування засвідчили тотальну підтримку ідей, проголошених товариством. За переведення білоруських шкіл на білоруську мову навчання поставили свої підписи 90% школярів, 60% робітників, 60% технічної інтелігенції та 30% гуманітарної інтелігенції (хоча висловлювалися “за” 100%) [13]. Мовне питан- ня ставилося тоді саме як політичне. Проте соціологічні опитуван- ня березня 1993 р. хоча й засвідчили певну позитивну динаміку в процесах повернення до використання білоруської мови в країні, однак білоруська мова була названа рідною та такою, що вико- ристовується в побуті – тільки 22,2% опитаних, 44,5% назвали її рідною, але такою, що невикористовується в поксяденному житті, 7,9% назвали білоруську мову нерідною, однак такою, що вико- ристовується ними у повсякденному житті, і для 14,7% білоруська мова була нерідною і такою, що не використовується [7]. Отже, білоруська мова не стала тим чинником, який зміг актуалізувати ідею демократичних перетворень у масовій свідомості та спону- кати білоруську компартійну еліту якщо не до реального консен- сусу з БНФ, то хоча б до світоглядного самооновлення. Низький рівень етнонаціональної ідентичності не сприяв фор- муванню партійної системи в Білорусі. Незважаючи на незначну громадську підтримку БНФ (найвищий показник підтримки на початковому етапі трансформацій фіксується у вересні 1991 р. – 12,1%, в червні 1992 р. він знизився до 7,3%), всі інші політичні партії, які виникали в республіці, зазнавали ще меншої підтримки з боку населення. Партія комуністів Білорусі, що виникла на базі КПБ, протягом усього початкового періоду перетворень зберігає стабільну підтримку на рівні 3,5%, соціал-демократів (Білоруська соціал-демократична громада) підтримує 2,1%, Об’єднану демо- кратичну партію Білорусі – 1%, Білоруську селянську партію – 0,9%, Партію народної згоди – 0,6%, Християнсько-демократичну 248 – 0,6% [7]. Тому до 1995 р. БНФ залишався єдиною інституційно оформленою опозиційною силою, яка найбільше підтримувалася населенням та була представлена у парламенті. Не сприяла демократизації політичного процесу відсутність у Білорусі центристської політичної сили. С.Шушкевич, який мирив номенклатурну і національну еліту в парламенті, маючи підтримку близько 50% населення країни, на жаль, не мав реальної підтримки з боку жодної політичної партії. Білоруське суспільство також не ініціювало створення міцної політичної сили центристського спря- мування. Незважаючи на те, що у жовтні 1992 р. діяльність уряду В. Кебіча негативно оцінили 36,4% опитаних при позитивній оцін- ці всього 6,4%, а діяльність парламенту була негативно оцінена 38,7% при позитивній оцінці 5,3%, ті ж респонденти висловилися проти нових виборів у парламент (46,9%) і проти відставки уряду (50,4%) [3]. Фактично, низькі показники підтримки як БНФ, так і уряду В. Кебіча свідчать про готовність прийняття масовою свідо- містю політичної сили, яка б поєднала лінгвонаціональні вимоги БНФ з урядовими економічними програмами. Білоруське суспіль- ство, оцінюючи політичне протистояння БНФ та уряду В. Кебіча як своєрідний баланс сил, що стояв на перешкоді політичній кризі, водночас розуміє його як основну перешкоду інтенсивних демо- кратичних перетворень. Центристи, на жаль, не стали такою по- літичною силою. З відставкою на початку 1994 р. С. Шушкевича та появою на політичній арені О. Лукашенка Білорусь припиняє вихід з комунізму і розпочинає шлях до формування особливого випадку, який „можна охарактеризувати як антимодель порівняно з іншими державами регіону, які реформуються” [26, с. 7]. Поєднання громадянської незрілості, економічної кризи та будь-якої інституційної опозиційної сили підштовхували білору- сів до надання переваг авторитарному началу влади в особі О. Лу- кашенка. На думку В. Івашкевича, перемога авторитаризму була визначена і стилем політичної діяльності білоруської опозиції, яка в цьому аспекті нічим не відрізнялася від офіційної влади: “Факт перемоги Лукашенка вже в першому турі (…) свідчив про бажан- ня народом диктатури, а не ліберальних демократичних реформ (…), тому перші успіхи націоналістів пояснювалися саме тим, що у прагненнях авторитаризму вони не розходилися з суспільством” [12]. До окреслених вище причин перемоги О. Лукашенка можна віднести й те, що стара номенклатурна еліта, прагнучи залишити- ся при владі, всі найважливіші внутрішньополітичні кроки відкла- 249 дала на період після президентських виборів. Зокрема, у 1994 р. парламент у робочому порядку ухвалює низку документів, що да- ють хід процесам приватизації і перерозподілу власності. Не під- даючи сумніву перспективи самозбереження в політичному полі, консервативна еліта водночас зберігала незначний запас легітим- ності та воліла брати участь у приватизаційних процесах в новій якості – якості пропрезидентських сил. Жодна соціальна спільно- та не сприймала таку діяльність В. Кебіча як загрозу своїм інтер- есам, що сприяло збереженню до оголошення результатів виборів ілюзії керованості суспільства з боку влади. Сприяла перемозі О. Лукашенка і позиція БНФ, який перетворився на ієрархізовану партійну структуру й тому втратив значну частину електорату. Громадська думка схилялася до того, що президент у будь- якому випадку буде діяти в рамках політичного процесу, зміст яко- го визначений Конституцією. У жовтні 1994 року 18,4% опитаних охарактеризували О. Лукашенко як “людину, яка якісно і револю- ційно перетворює дійсність”, і 39,2% – як “людину, яка повільно, але вірно йде шляхом реформ до мети” [14, с. 95]. Саме перекона- ність у тому, що О. Лукашенко, незважаючи на свої погляди і сим- патії, буде здійснювати функції у відповідності до Конституції, стала визначальною мотивацією для більшості професіоналів, які погодилися ввійти до складу його уряду. Це переконання панувало в білоруському суспільстві до кінця 1994 р. – до скандалу з біли- ми плямами у чотирьох центральних газетах Білорусі. І тільки в середині 1995 р. міська частина білоруського суспільства починає переживати катастрофу власних ілюзій. Фактично парламентські вибори травня 1995 р. та одночасним референдумом в Білорусі було завершено формування основних принципів використання протестної моделі політичної участі громадян Білорусі. Більшість білоруського населення з готовністю сприймає попу- лістський стиль політики О. Лукашенка. Білоруський політолог А. Лисюк, визначаючи причини некритичного споживання популіз- му, зазначає, що Білорусь опинилася в ситуації, коли в історично обмеженому просторі потрібно було вирішити проблеми, які інші народи вирішували століттями: “Процеси глобалізації у нас пере- плелися з процесом формування білоруської нації. Декомунізація суспільства – з його лібералізацією. Відродження християнства – з політичним ідолопоклонством. (…) У кінцевому підсумку, мислен- ня сучасного середнього білоруса є дивним коктейлем почуттів і уявлень, у якому постмодерністське мислення сусідить з білорусь- 250 ким традиціоналізмом, духовне убожество з торжеством ірраціона- лізму, деморалізація суспільства з політико-ідеологічною наївніс- тю” [11]. Однак, навіть елементи постмодерністського мислення не похитнули позиції системи політичних орієнтацій, типових для підданського типу політичної культури. Не сприяло цьому й не- завершеність процесів урбанізації, зокрема в частині формуван- ня політичної свідомості. З.Шибеко, визначаючи характерні риси недоурбанізованої свідомості, підкреслює, що найважливішою з них є міфологізація, яка і підтримує підданські стереотипи. “Най- важливіша її риса – міфологізація, схильність до утопій, і в першу чергу, до утопій соціалістичних. Це зумовлюється переконанням мешканців сіл в існуванні, здавалося б, елементарного виходу для досягнення рівності і справедливості у відносинах між людьми. Землі багато – всім вистачить. Її потрібно тільки переділити” [22, с. 181]. Особливості політичної свідомості мешканців сільської міс- цевості Білорусі не сприяли формуванню системи демократичних політичних орієнтацій, які б визначили вектор змін у політичній культурі всього суспільства. Її визначальною специфікою є відсут- ність стійкої історичної свідомості; аполітичність; здатність при- стосовуватися до влади; придатність до маніпулятивних впливів. Отже, витоки специфіки формування протестної моделі полі- тичної участі громадян України та Білорусі лежать у площині по- єднання моделей сумісності та несумісності одночасних еконо- мічних та політичних трансформацій, які були реалізовані в цих країнах на початковому етапі перетворень. Гострота протестних виступів громадян, їх сила, інтенсивність обмежувалися відсутніс- тю системної опозиції, здатної запропонувати тактику та страте- гію перемоги. Стратегія відходу, обрана націонал-демократичним сегментом опозиції на першому етапі становлення системної опо- зиції, та стратегія лояльності, не стимулювали завершення оформ- лення протестної моделі політичної участі громадян та сприяли зупиненню цього процесу на рівні стихійних локальних акцій, які не здатні були прискорити трансформаційні процеси. Одним з основних стримуючих чинників моделювання політичного про- тесту стала позиція ігнорування, обрана владою як механізм взає- модії з невдоволеними громадянами і в Україні, і в Білорусі. І хоча з часом залежність підтримки політичних реформ від економічної ситуації посилюється, все одно вона залишається вторинною сто- совно довіри населення до політичних акторів та інститутів. Існує прямо пропорційна залежність між невдоволенням старим полі- 251 тичним режимом та рівнем підтримки нового. Саме заперечення старих політичних інститутів, а не ідентифікація з новими, стає ключовим фактором, що формує підтримку посткомуністичних перетворень у політичній та економічній сферах. Список використаних джерел та літератури 1. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Сторм К., Далтон Р. Сравнительная политология: Мировой обзор: Учебное пособие: Сокр. пер. с англ. А.С. Богдановского, Л.А. Галкиной / Под ред. М.В. Ильина, А.Ю. Мельвиля. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 357 с. 2. Ачкасов В.А., Елисеев С.М., Ланцов С.А. Легитимация власти в постсоциалистическом российском обществе. – М.: Аспект-Пресс, 1996. – 125 с. 3. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура країн Європи в кон­тексті інтеграційних процесів. – Монографія. – Чернівці: Рута, 2004. – 328 с. 4. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социс. – 1994. – № 6. – С. 147-155. 5. Журавський В.С. Политический процесс в Украине: анализ, поиск, решения / И. Тимошенко (отв. ред). – К.: УФІМБ, 1995. – 128 с. 6. Загальна оцінка сучасної політичної ситуації в Україні // Політичний портрет України. – 1993. – № 4. – С. 3-6. 7. Какой мы видим нашу Беларусь. Данные оперативных социологических опросов 1990-1993 // http://www.data.minsk.by/opensociety 8. Карозерс Т. Трезвый взгляд на демократию // Pro et Contra. – 2005. – июль– август. – С. 73-80. 9. Кремень В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д., Валевський О.Л., Головатий М.Ф. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років: Монографія. – К.: НІСД, 1996. – 107 с. 10. Липсет С.М., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей // Партии и выборы: Хрестоматия / Отв. ред. и сост. Н.В. Анохина, Е.Ю. Мелешкина. В 2-х частях. – М.: ИНИОН, 2004. – Ч. 1. – С. 49–80. 11. Лысюк А. Популизм как “повивальная бабка” белорусского президентства // Аналитический бюллетень белорусских фабрик мысли. – 2002. – № 1 (15). – С. 17. 12. Материлы заседания круглого стола политологов … // http://www. data.minsk.by/opensociety/104/5.html 13. Материалы заседания круглого стола политологов: “Беларусь: конец 1980-х и 1990-х годов. Хождение по кругу или…” // Открытое общество. Информационно-аналитический бюллетень. – 1998. – № 2 (104). – http:// www.data.minsk. by/opensociety/104/5.html 252 14. Мельник В.А. Республика Беларусь: власть, политика, идеология. – Минск, 1998. – С. 95. 15. Назаров М.М. Политическая культура российского общества: 1991 – 1995 гг.: опыт социологического исследования. – М.: Эдиториал УРСС, 1998. – 176 с. 16. Патрушев С.В. Власть и народ в России: проблема легитимации институциональных изменений // Политическая наука в современной России: время поиска и контуры эволюции: Ежегодник 2004. – М.: РОССПЭН, 2004. – С. 287-312. 17. Раймонд Л. Консолідація демократії і політична культура // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 882-942. 18. Растоу Д.А. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. – 1996. – № 5. – С. 5-15. 19. Россия и Центрально-Восточная Европа: трансформации в конце ХХ – начале ХХІ века. В 2 т. / Ин-т международных экономических и политических исследований РАН. – М.: Наука, 2005. – Т. 1. Преобразования. – 357 с. 20. Ротар Н. Політична участь громадян України у системних трансфор­ маціях перехідного періоду: Монографія. – Чернівці: Рута, 2007. – 472 с. 21. Сучасна політична ситуація в оцінці громадської думки. (За матеріалами соціологічного дослідження). – К.: Адміністрація Президента України, 1997. – 64 с. 22. Шибеко З. Городская цивилизация: белорусский шлях // Европа. – 2001. – Т. 1. – № 1. – С. 181. 23. Эйзенштадт Ш.Н. Парадокс демократических режимов: хрупкость и изменяемость (ІІ) // Полис. – 2002. – № 3. – С. 81-95. 24. Bruszt L. The politics of patience: Support of capitalism // The postcom- munist citizen. Edited by Rarnes S.H., Simon J. – Budapest, 1998. – P. 165-194. 25. Rose R., C.Hearpfer. Change and stability in the new democracies barom- eter: a trend analysis // http://www.cspp.strath.ac.uk/ 26. Timmermann H. Die widersprüchlichen beziehungen Russland-Belarus im europäischen. – Berlin: Kontext, 2002. Natalia Rotar Comparative analysis of formation processes of the protest models of political participation of Ukrainian and Belarussian citizens Author proceeds from the assumption, that there are two important peculiarities in the investigation of the formation process of the Ukrainian and Byelorussian citizens’ political participation, which define the direction of the democratization in the transi- 253 tion societies. First of all, it concerns the ability of the system political opposition to accumulate economic discontent, caused among the citizens by the consequences of the system transformations, to make it politicized and to use it as own political resource with cooperation with power; secondly, we understand the citizen’s level of trust for the new political institutes of democracy, which is formed in the crisis circumstances of the transition period. Influence of these features upon the modeling of protest participation was studied within the limits of conception of interaction be- tween economic and political transformation in post-socialist societies. It has been established that specific character of the formation of the protest model of Ukrainian and Byelorussian citizens’ political participation was determined by the combination of the compatibility and incompatibility models of simultaneous eco- nomic and political transformations, which were carried out on the primary stage of the transformations. The acuteness of protest actions, their intensity were limited by the lack of system opposition, which would have been able to offer tactics and strategy of the victory. The withdrawal strategy, accepted by the national democratic opposition segment on the first stage, as well as the loyalty strategy, didn’t encourage the completion of the formation of the citizens’ political participation protest model and favored the cessation of that process on the level of spontaneous local actions, which were not able to speed up the transformation processes. Євгенія Юрійчук (Чернівці, Україна) “Раціональний вибір” громадян України та Республіки Бєларусь шляхом референдуму: порівняльний аналіз П ротягом останнього десятиліття ХХ ст. українці та біло- руси стали учасниками політичних демократичних про- цесів, про які раніше (а дехто і зараз) мали досить абстрактні уявлення. Мова йде про референдум – всенародне голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточ- ного рішення щодо державних законів та інших питань загаль- носуспільного значення. Українці перебувають у перманентно- му очікуванні можливого проведення референдуму, причому як на загальнонаціональному рівні щодо внесення нових змін до Конституції (чергової політреформи), надання російській мові 254 статусу другої державної, перетворення України в федеративну державу, вступу України до НАТО чи до ЄЕП, так і на місцево- му, наприклад про добудову ще двох енергоблоків Хмельниць- кої АЕС. І це при тому, що з часу проголошення незалежності в Україні було проведено два референдуми (1991 г., 2000 р.), у Бє- ларусі – три (1995 р., 1996 р., 2004 р.). Чому ж керівники сусідніх держав та лідери політичних партій стали звертатися до цього політичного інституту? І наскільки “раціональним” є рішення, прийняте шляхом референдуму? Ступінь дослідження політологами вказаної тематики можна оцінити як недостатній. Проблема раціональної поведінки населення в контексті політичної культури стала предметом досліджень західних вчених з середини ХХ ст. У цьому аспекті розглядалась і проблема раціонального вибору. В ���������������������������������� Росії голосування як спосіб при- йняття оптимальних рішень досліджували Ф. Алексеров, Л. Орта- шук. Інтерес як основу прийняття рішень вивчає український учений В.Ф. Сіренко. Серед спеціальних досліджень референдумові в Україні присвячено статті, видрукувані у збірниках матеріалів конференцій та аналітичних виданнях Центральної виборчої комісії, моногра- фіях В. Погорілка та В. Федоренка, Н. Ротар, працях А.С. Матвієнка, В.П. Войтенка, О. Сушинського, В. Шаповала, Є. Юрійчук тощо. Ре- ферендуми в Бєларусі проаналізовано в монографіях Г.О. Василевича, О.О. Долженкова. Проблему ж референдуму в контексті “раціо- нального вибору” взагалі не вивчено. Тому маємо на меті дослідити можливості прийняття раціонального рішення громадянами шля- хом референдуму в Україні та Республіці Бєларусь для забезпечен- ня власних інтересів, а також інтересів суспільства та держави. Зазначимо, оскільки в Конституції Бєларусі визначення країни подається як Республіка Бєларусь, автор буде оперувати саме тер- міном “бєларуський”, а не “білоруський”. Республіка Бєларусь й Україна – держави, що виникли на єди- ному постсоціалістичному просторі, що трансформують свої по- літичні системи, але при цьому не завжди у бік демократизації, про що свідчать постійні авторитарні тенденції й спроби легіти- мізації недемократичних режимів. Організація політичної влади і в Бєларусі, і в Україні за роки державної незалежності пройшла типовий для пострадянської країни шлях за висловом В. Горбача від “всевладдя ЦК” через “всевладдя Рад” до створення та “всев- ладдя” інституту президентства. Цей процес підтримувався та стимулювався шляхом референдумів. 255 Право на референдум є одним з конституційних прав грома- дян, а тому постає проблема забезпечення державою можливос- тей здійснення громадянами раціонального вибору шляхом рефе- рендуму. Хоча ми спостерігаємо досить часте використання цього інституту в світовій практиці, проте референдний досвід досить неоднозначний. Погоджуємось з висновком Лоуренса ЛеДюка про сучасну ідеалізацію референдуму як демократичного механізму, коли водночас мало що відомо про поведінку виборців у випадку проведення референдуму [5, с. 40]. Сучасне розуміння раціональної поведінки індивідів найчіткі- ше сформульоване у працях представника неокласичної школи М. Вебера. На його думку, “цілераціональною” є поведінка, орієнто- вана на досягнення певних цілей, і при цьому індивідом обира- ються найоптимальніші способи їх досягнення. Проте, на думку Рольфа Швері, “теоретичні моделі, (розроблені) напрацьовані нео- класичною школою, спираються на поняття раціональної поведін- ки індивіда і з цих посилань виводиться раціональна організація суспільства – сукупності індивідів, які поводяться раціонально. Вочевидь, що питання про надіндивідуальну (суспільну. – Є.Ю.) раціональність у рамках цієї концепції не формулюється” [11]. З середини ХХ ст. проблема раціонального вибору������������� постає в ін- шій варіації: як вибрати найкращий варіант дій для досягнення мети при обмежених ресурсах і при цьому найкращий не тільки для окремого індивіда, а й для всього суспільства. В політич- них науках сформовано теорію суспільного вибору (public choice theory), згідно якої в основі раціональної поведінки політиків, чиновників та виборців лежить можливість реалізації їх власних інтересів, як-от: висока посада, отримання владних ресурсів, покращення власного добробуту. Цей підхід, запозичений з економічних наук і реалізований у “теорії соціального вибору”, втілений у кількох дослідженнях, серед яких найвідомішою є праця лауреата Нобелівської премії Кеннета Ерроу “Колективний вибір та індивідуальні цінності” (“Social Choice and Individual Values”) [12]. Учений торкається таких понять, як “суспільний інтерес”, “найкраще для суспільства”, “максимум суспільного благоустрою”, і приходить до висновку, що, власне �������������� “загальний ін- терес” не може бути сформований у результаті сукупності індиві- дуальних рішень (тобто голосуванням. – Є. Ю.). Цей висновок був здійснений на основі відомого парадоксу Кондорсе, який полягає в тому, що за певних умов (якщо кількість тих, хто має право на 256 обрання, принаймні, дорівнює кількості виборців) правило про- стої більшості є неспроможним для прийняття розумного колек- тивного рішення або сприяє викривленню волевиявлення вибор- ців [3, с. 19]. К. Ерроу сформулював умови, яким повинна відповідати будь- яка розумна процедура узгодження різних індивідуальних думок, що не завжди співпадають: 1. Кількість виборців не менше 2, а кількість варіантів не мен- ше 3. 2. Кожний виборець приймає рішення незалежно від інших ви- борців. 3. Рішення приймаються виборцем без врахування можливої відносної переваги інших варіантів. 4. Рішення приймається одностайно. У результаті вчений стверджує, якщо думки чи преферен- ції виборців раціональні, то колективне рішення, якщо воно не визначене диктаторським правилом, може бути нераціональ- ним. Парадокс Ерроу свідчить, що слід шукати не єдине найкраще рішення, а прагнути глибоко розуміти те, як різні процедури в різних структурах демократичного суспільства перетворюють різ- ні індивідуальні думки в колективні рішення. Висловлені Ерроу думки спричинили дискусію в наукових колах про логічну легіти- мацію різних систем голосування. Так, Джованні Сарторі, аналі- зує способи прийняття індивідуальних, групових, колективних та колективізованих рішень. Тобто Сарторі наполягає, що чинники, які впливають на результат у кожному випадку різні. Скажімо на референдумі мова може йти не про сукупність індивідуальних рі- шень, які ухвалює кожен індивід для себе, незважаючи на те, чи він діє відповідно до власних поглядів чи до чужих, а про колек- тивні (рішення, які ухвалює “багато людей”), чи колективізовані рішення (це рішення, що їх застосовують і запроваджують у ко- лективі, незважаючи на те, ухвалює їх одна людина, кілька чи ба- гато) [9, с. 715]. Але нас цікавить його висновок про те, що саме при прийнятті колективізованих рішень існують зовнішні ризики – ризики для адресатів рішень, для тих хто отримує їх зовні, тобто у нашому випадку для всього суспільства. І ось ці ризики Дж. Сар- торі визначає як окремий вид непевності, потенційну можливість, сприйняту як небезпечну [9, с. 718]. Звичайно колективізовані рішення не завжди шкідливі, але вони непередбачувані, а тому 257 потрібно “мінімізувати ймовірність “шкідливих результатів” [9, с. 718, c.723]. Допомогти вирішити проблему, на думку вченого, допоможе врахування таких змінних: а) кількість творців рішень; б) спосіб обрання; в) правила ухвалення рішень. У результаті аналітичних міркувань, він приходить до парадоксального виснов- ку: що більше число індивідів, які беруть участь в ухваленні, то більші й витрати, пов’язані з їх ухваленням, тобто вони збільшу- ються прямо пропорційно від кількості творців рішень і одночас- но діє інше правило: “коли орган ухвалення рішень збільшується, зовнішні ризики зменшуються” [9, с. 719]. Але аналізуючи при- роду індивідуального рішення за типом результату, інтенсивністю уподобань учений особливу увагу звертає на перервний (кожне питання – окреме рішення виборця) і безперервний (коли питання розглядають пов’язуючи їх, в пакеті) контекст прийняття рішень на референдумах і виборах [9, с. 725]. Таким чином, Дж. Сарторі наголошує на разових рішеннях з окремих питань на референдумі, а голосування в пакеті допускається лише за певних обставин. Повертаючись до парадоксів голосування, зауважимо, що Сарторі категорично не погоджується з диктаторським правилом, сформу- льованим Ерроу. Він стверджує, що “принцип одностайності пра- цює, або може працювати тільки в невеличких групах”. Там же, де він неефективний застосовують принцип більшості. І що дуже важливо для зменшення зовнішніх ризиків при ухваленні надзви- чайнопо важливих для суспільства питань потрібна кваліфікована більшість, у крайньому випадку – абсолютна [9, с. 722-723]. Хоча парадокс Кондорсе трапляється в політичній практиці, проте це явище все ж таки досить рідкісне (на думку російських дослідників, досить часте). Наприклад, на референдумі 25 квітня 1993 р. в Росії для всенародного рішення було винесено чотири питання і виборець мав можливість вибрати одну з шістнадцяти альтернатив: від чотирьох “так” на всі запитання, до чотирьох “ні”. Загальний результат голосування (“так” на перше питання, “так” – на друге, “ні” – на третє, “ні” – на четверте) виявився пара- доксальним, бо таким був вибір тільки 0,5% від кількості голосу- ючих, решта понад 99% виборців голосували не за такий результат [1]. Тобто було прийняте колективне рішення, за яке на індивіду- альному рівні ніхто й не думав голосувати! Цьому сприяли низька явка виборців (54,8% за необхідної мінімальної участі 50%), су- перечливість аргументації щодо наслідків голосування, одночасне проведення парламентських та місцевих (у окремих регіонах) ви- 258 борів і референдуму. Кількість імовірних альтернатив для вибору пересічних громадян була завеликою. Здавалося б референдум – єдино можливий варіант народовлад- дя, оскільки рішення приймаються одноосібно, на формально рів- них умовах, воля народу не викривлюється наступними змінами представницького органу. Однак, ми пам’ятаємо досвід референ- думу 17 березня 1991 р., який було проведено відповідно до аксіо- ми радянської доби про необхідність перетворення референдуму в повсякденний, стабільний елемент практики державного будів- ництва. Громадяни СРСР відповідали на запитання: “Чи вважає- те Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних рес- публік, у якій будуть повною мірою гарантовані права і свободи людини будь-якої національності?”: “Так” чи “Ні”. Його результа- ти засвідчили, що абсолютна більшість населення дала позитив- ну відповідь на це запитання. І тоді, і зараз більшість науковців стверджують, що питання, винесене на референдум, було сфор- мульоване занадто складно і дати на нього однозначну відповідь проблематично. Але безсумнівно, що суспільство було неготовим до змін та пасивним щодо підтримки реформаторських курсів. У результатах референдуму проявився нівелюючий вплив команд- но-адміністративної системи, яка спиралась на певний рівень ле- гітимності з боку “масового суспільства” з притаманними йому дегуманізацією і деіндивідуалізацією суспільних відносин. Наяву було маніпулювання свідомістю населення, яке з часом, за півроку вже майже одностайно голосувало за незалежність новоутворених держав. Проте технологію формулювання питань, винесених на всенародне опитування, використовували потім на теренах ко- лишнього СРСР неодноразово. З часу розпаду СРСР та утворення незалежних держав в Ук- раїні було проведено два референдуми: 1 грудня 1991 р. до бюлетеня для всенародного голосування був включений Акт проголошення незалежності України (від 24 сер- пня 1991 р. і запитання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” У випадку наявності тільки одного питан- ня на референдумі парадокс Кондорсе практично неможливий. А оскільки рішення було прийняте переважною більшістю (кваліфі- кованою, яка, на думку Кондорсе, є найоптимальнішою [3, с. 18]) громадян України, сумнів щодо довіри виборців до ідеї безпосе- редньої демократії та прийняття загальнополітичних рішень не 259 виникає. Загалом у голосуванні взяло участь 84,18% включених до списків громадян. “Так” відповіло 90,32% громадян, “ні”, не підтверджую” – 7,58% . Для уникнення парадоксу Кондорсе необхідно виносити для вирішення одне питання, щонайбільше два. Тому, з цієї точки зору, вкрай недоцільно було виносити на розгляд громадян 16 квітня 2000 р. шість (!!!) питань (перший варіант) – 36 альтернатив. Уза- галі цей референдум став свідоцтвом технології консервації неде- мократичного досвіду здійснення державної влади в пострадянсь- ких країнах. Проведений з численними порушеннями на всіх стадіях від проголошення (за народною ініціативою, хоча проце- дура збору підписів не була дотримана) і до оголошення резуль- татів (коли на деяких дільницях виявилось 102% виборців [7]), він продемонстрував загрозливу тенденцію послаблення стабільності демократичних перетворень в Україні. Не вдаючись до політич- них перипетій навколо референдуму, наведемо питання (остаточ- ний варіант), які були винесені для обговорення: 1) “Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: “Президент України може також достроково припинити повно- важення Верховної Ради, якщо вона протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або в разі незатвердження ВР протягом трьох місяців підготовленого й поданого у встановленому порядку Кабінетом Міністрів держав- ного бюджету України”, яка б встановлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради, і відповідне доповнення пункту 8 частини 1 статті 106 України словами: “і в інших випадках, передбачених Конституцією України?” 2) “Чи згодні Ви з необхідністю обмеження недоторканості на- родних депутатів і виключенням у зв’язку з цим частини 3 статті 80 Конституції України: “Народні депутати не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної від- повідальності, затримані або арештовані?” 3) “Чи згодні Ви зі зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим заміною в час- тині 1 статті 76 Конституції України слів “чотириста п’ятдесят” на слово “триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства?” 4) “Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси 260 регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і до виборчого законодавства?” Завдяки рішенню Конституційного Суду від 29 березня 2000 р. питання про недовіру Верховній Раді і можливість її розпус- ку та прийняття Конституції України шляхом референдуму було знято з голосування. Формулювання цих питань є прикладом порушення правил опи- тування, започаткованих тим же М. Вебером. Але суть в іншому: чи може прийняти раціональне рішення виборець з питання, де його власний інтерес, м’яко кажучи, не простежується? “Приміряти на себе” можна було лише імовірність матеріального утримання меншої кількості депутатів і притягнення їх до кримінальної відповідаль- ності, а от про призначення депутатського імунітету, якого фактично народні обранці позбавлялися, як і про суть інших проблем пересіч- ний громадянин уявлення не мав, що й підтвердили результати опи- тувань напередодні референдуму. Підтримку з першого питання вис- ловили 59%, другого – 84%, третього – 90%. Щодо четвертого 38% висловились “за”, 23% – “проти” і 38% – не визначились [8]. Остаточ- ні результати голосування свідчать про позитивне рішення населен- ня з усіх питань: за перше проголосувало 84,69%, за друге – 89%, за третє – 89,91%, четверте – 81,68% [7]. І якщо по другому і третьому питанню результат очікуваний, то вибір рішення електорату по пер- шому і четвертому питаннях спонукає до певних роздумів. Ефективність референдуму найчастіше визначена тим, які пи- тання і в якій послідовності задано. Його результатом повинен стати найоптимальніший варіант рішення, який і буде втілюватись в життя, або у випадку консультативного референдуму надасть необхідну інформацію політикам. Проте погоджуємося з думкою Кондорсе, висловленою понад три століття тому: “Ніколи не бу- дуть виправданими спроби примусити людей судити про те, чого вони не зугарні зрозуміти” [3, с. 35]. Під час голосування рішення було прийняте виборцями переваж- но навмання. І тут виникає щонайменше два питання: 1) про інфор- мованість населення щодо справжнього змісту розглядуваних на референдумі питань; 2) про складність цих питань і правомірність покладання на виборців тягаря прийняття політичного рішення і тим самим перекладання на них відповідальності у разі його нее- фективності – мовляв “воля народу”. Яких наслідків слід очікувати від власних рішень, виборці передбачити не могли, але оптимістич- но прагнули прийняти соціально виважені оптимальні рішення. 261 Напевно, керівництво держави очікувало передбачуваних ре- зультатів, які свого часу отримав О. Лукашенко внаслідок прове- дення конституційного референдуму. На всенародне рішення 14 травня 1995 р. в Бєларусі було винесе- но теж чотири питання (16 альтернатив), що проти правил, а саме: 1. Чи погоджуєтесь Ви з наданням російській мові однакового статусу з білоруською? (“за” – 83,3%). 2. Чи підтримуєте Ви пропозицію про встановлення нових Де- ржавного прапора і Державного герба Республіки Бєларусь? (“за” – 75,1%). 3. Чи підтримуєте Ви дії Президента Республіки Бєларусь, спрямовані на економічну інтеграцію з Російською Федерацією? (“за” – 83,3%). 4. Чи погоджуєтесь Ви з необхідністю внесення змін до Кон- ституції Республіки Бєларусь, які передбачають можливість до- строкового припинення повноважень Верховної Ради Президен- том Республіки Бєларусь у випадках систематичного чи грубого порушення Конституції? (“за” – 77,7%). Як бачимо, там, де особисту заінтересованість виборців можна прослідкувати (з першого та четвертого питань), там і результати голосування вищі. Всі питання, окрім останнього мали для О. Лукашенка дру- горядну роль. Найважливішим для нього було отримати кредит довіри населення для вирішення основної проблеми – отриман- ня засобу впливу на парламент та подальшої легітимації власного правління. Рішення референдуму свідчать про посилення позицій інституту президентства та послаблення законодавчої влади, а тим самим порушення проголошеного ще в Конституції 1994 р. принципу розподілу влад (ст. 6). Вочевидь, що такого ж результату очікував і Л. Кучма в Україні у 2000 р. Ще через рік, 24 листопада 1996 р., відбувся обов’язковий рес- публіканський референдум, на який були винесені питання 1) про перенесення Дня незалежності Республіки Бєларусь (День рес- публіки) на 3 липня – день звільнення Бєларусі від гітлерівських загарбників у Великій Вітчизняній війні; 2) про прийняття Конс- титуції Республіки Бєларусь 1994 р. зі змінами та доповненнями (нова редакція Конституції Республіки Бєларусь), запропонова- ними Президентом Республіки Бєларусь О.Г. Лукашенком (“за” – 70,45%; 3) про прийняття Конституції Республіки Бєларусь 1994 р. 262 зі змінами та доповненнями, запропонованими депутатами фракції комуністів та аграріїв; 4) про обрання керівників місцевих органів влади безпосередньо жителями відповідної адміністративно-тери- торіальної одиниці. На консультативний референдум виносилися питання 1) про вільну, без обмежень купівлю-продаж землі; 2) про скасування смертної кари в країні; 3) про фінансування всіх гілок влади виключно з державного бюджету. Під час референдуму в Бєларусі народ зробив вибір у сторону більшої демократичності та загальнолюдських цінностей, прого- лошених у вищому юридичному документі держави. Проте, не слід забувати, що демократичні конституції іноді служать при- криттям авторитарного політичного режиму. Свідченням цього є той факт, що після прийняття у такий спосіб нової Конституції, Президент Республіки Бєларусь О. Лукашенко відмовився про- водити парламентські вибори. Парламент було призначено ним самочинно, чим Президент повністю дискредитував результати референдуму та дав привід міжнародному співтовариству зробити висновок про їх нелегітимність. Проведення референдуму у да- ному випадку було невдалою спробою легітимізувати політичну владу “зовнішньо”. На сьогодні, умова визнання політичної влади в країні та її дій міжнародним співтовариством є основною поряд з її демократичністю, тому ігнорувати його думку та відношення до процесу виборів та референдумів не можна. Німецький дослідник, науковий директор Федерального інс- титуту східних та міжнародних наукових досліджень, професор східноєвропейської історії Кельнського університету Герхард Сі- мон, аналізуючи ситуацію з референдумом в Бєларусі, зазначив: “Парламентаризм у Білорусі було ліквідовано через референдум, тобто через формальну згоду народу. Взагалі референдуми відіг- рають центральну роль в обмеженні чи скасуванні парламентариз- му. Інструмент прямої демократії використовується для ліквідації центрального досягнення демократії – парламенту” [10, с. 61-62]. Недостатня обізнаність білорусів з можливими наслідками прийнятих рішень референдуму чи виборчого процесу пояснюєть- ся маніпуляційними діями над їх свідомістю зі сторони засобів ма- сової інформації, які майже повністю є державними та підлягають жорсткій цензурі. На сьогодні, як в Бєларусі, так і в Україні, правовий нігілізм і політичний цинізм стали обов’язковими атрибутами впроваджен- ня Конституції в життя. Українське й білоруське суспільства пере- 263 живають конституційну деміфологізацію. Але тут є відмінності. Якщо українське суспільство звільняється від нав’язаної йому ідіологеми про те, що прийняття конституції автоматично забез- печить процвітання країни, починає розуміти, що цього процві- тання можна досягти лише через реалізацію Конституції й строге виконання норм законодавства (події “Помаранчевої революції” це підтверджують), то в Бєларусі первісна гіперболізація значення Конституції замінюється конституційною девальвацією – знеці- ненням значення Основного закону в очах громадян. Відсутність громадянського суспільства як в Україні, так й в Бєларусі унеможливлює адекватне розуміння населенням втра- ти конституційних досягнень. Можливий і спостерігається за ви- словом С.В. Лінецького “конституційний ревізіонізм”. Положення основного Закону перманентно переглядаються залежно від полі- тичної кон’юнктури, в інтересах тих або інших політичних груп. В Україні це відбувається під виглядом парламентської конститу- ційної реформи, а в Бєларусі – мирної трансформації державного режиму шляхом референдумів. Недемократичний досвід здійснення носіями державної влади підштовхує їх до спроб пролонгації власних повноважень і моно- полізації державної влади в обхід правових вимог. Саме тому, 17 жовтня 2004 р., одночасно з парламентськими виборами, за без- прецедентної явки виборців (90,28%) в Бєларусі був проведений обов’язковий референдум, на який були винесені питання: 1. Чи дозволяєте Ви першому Президенту Республіки Бєларусь Лукашенку О.Г. брати участь в якості кандидата в Президенти Республіки Бєларусь у виборах Президента? 2. Чи приймаєте частину першу ст. 81 Конституції Республіки Бєларусь в наступній редакції: Президент обирається на п’ять ро- ків безпосередньо народом Республіки Бєларусь на основі загаль- ного, вільного, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні? На ці чітко сформульовані та зрозумілі питання 77,3% біло- руського електорату дали схвальну відповідь. Парадоксу Кондор- се не спостерігалось. А як щодо парадоксу Ерроу? Пролонгація повноважень президента (“легалізація президентської монархії”) була представлена владою як неминуче, єдине вірне рішення, бо в разі протилежного вибору електорату, Бєларусь очікує політична смерть, виборців – неминучі переслідування, а, можливо, і арешт, позбавлення волі. Внаслідок такої “інформативності” та маніпу- 264 ляцій свідомістю виборців, як і обіцяв О. Лукашенко, референдум пройшов “красиво й елегантно”. Чи можна за максимального ви- користання адмінресурсу та дострокового голосування стверджу- вати про “раціональний вибір” для суспільства? Референдуми 1996 р., 2004 р. у Бєларусі й 2000 р. в Україні – свідоцтво технології консервації недемократичного досвіду здій- снення державної влади в пострадянських країнах. Імплантація цієї технології або окремих її елементів в Україні засвідчила ти- пологічну спорідненість політичних режимів України і Бєларусі та близькість їх еволюції. Можна багато розмірковувати про те, наскільки дії українсько- го та білоруського електорату були раціональними, наскільки від- повідали їх індивідуальним інтересам та інституційним вимогам, але безпечною можна вважати тільки ту поведінку, яка відповідає очікуванням як влади, так і самого електорату. Якщо ж референдум є консультативним, то, можливо, доцільніше проводити соціологічні опитування, щоб уникнути обов’язкового юридичного ефекту реалізації рекомендованих рішень. Як ствер- джується у висновках Венеціанської комісії стосовно референдуму 2000 р.: “Якщо народу дають можливість висловити свою думку, то цим чиниться вплив на виборні органи, які мають виконувати волю народу. Тому можливість вдаватися до консультативного референ- думу має важливий вплив на баланс повноважень між органами державної влади” [6]. А отже, поки що в Україні референдумом не можна вирішувати важливі та гострі питання. Натомість соціологіч- ні опитування (за умови об’єктивності, незалежності та неуперед- женості) забезпечують більш точні результати громадської думки з певної проблеми (похибка 2-3%) і охоплюють усе суспільство (за правильно сформованою вибіркою), а не окремі його верстви, які візьмуть участь у голосуванні. Таким чином, можна стверджувати, що поведінка українських виборців під час референдуму 2000 р., які приймали рішення, не розуміючи їх глибинної суті та політичних наслідків, була ірраціо- нальною, що свідчить про наявність парадоксу Ерроу. Це підтвер- джує моральний, правовий та політичний нігілізм тогочасного укра- їнського суспільства та інертність поведінки під час голосування. З погляду сьогодення ми можемо говорити про застосування адмінресурсу, порушення демократичних принципів голосування під час референдумів 1996 р., 2004 р. в Бєларусі та референдуму 2000 р. в Україні, що спричинило їх негативну оцінку та висновки 265 про нелегітимність, зроблені спостерігачами від іноземних держав та міжнародних організацій. Проте маніпулювання певними по- літичними силами інститутом референдуму на пострадянському просторі призвели до зниження його ролі як способу прийняття рішень у суспільстві, породили недовіру до нього, нівелювали ле- гітимність реалізованих рішень референдумів. По суті успішний західний досвід референдуму без опори на відповідну політичну культуру громадян залишається в наших умовах демократичним тільки за формою і може спричинити дестабілізацію політичної системи. Як застереження владним політичним структурам слугує висновок Л. Ле Дюка: “уряди інколи вдаються до референдумів не для того, аби довідатися чого хочуть люди, а радше як до стратегії, розробленої для просування власних політичних планів. У краї- нах, де застосовуються ініційовані громадянами референдуми, за окремими ініціативами стоять потужні та добре фінансовані групи інтересів, а не пересічні громадяни” [5, с. 40]. Помиляються ті політичні сили, які прагнуть шляхом референ- думу вирішити конфлікти в суспільстві та досягти єдності. Такі дії політичної еліти спрямовані передовсім на підвищення соці- альної напруги в суспільстві, його дестабілізацію, використання можливої конфліктної ситуації для підвищення свого авторитету. У результаті, замість вирішення проблеми, спостерігається поши- рення розколу, збільшення протистояння, поглиблення конфлікту і як наслідок падіння авторитету влади. “Розширення ступеня до- віри, – вважає В.П. Горбатенко, – досягається підвищенням рівня інформованості населення щодо підготовки і здійснення соціаль- них програм, розширенням участі населення посередництвом вза- ємних консультацій державних інститутів та структурних підроз- ділів громадянського суспільства” [2, с. 162]. Останнє ж здійснити значно складніше, ніж організувати референдум “за народною іні- ціативою”. Повертаючись до ймовірності нового референдуму в Украї- ні, хочеться нагадати, що в умовах масового суспільства зростає некомпетентність більшості населення і одночасно зростає ціна наслідків прийнятого рішення. Отже, механізм референдуму є досить непередбачуваним як з точки зору “раціональності ви- бору”, так і з точки зору відсутності оптимального результату у випадку наявності парадоксу Кондорсе. Користуватись ним слід доволі обережно, виважено, особливо у випадку прийняття Кон- ституції. 266 Висновки 1. Право на референдум як засіб безпосереднього волевиявлен- ня громадян є складовою частиною конституційних прав, а тому забезпечення його реалізації – необхідна умова демократичного розвитку як України, так і Бєларусі. 2. У Бєларусі та Україні легітимація влади шляхом референду- мів не сприяє її демократизації. Влада має всі засоби контролю за референдним процесом, при цьому максимально використається вищий ступінь легітимації – Конституція. 3. Для забезпечення “раціонального вибору” населення, враху- вання його інтересів, отримання результатів відповідно до реально- го волевиявлення електорату організаторам референдуму необхідно враховувати ймовірність виникнення парадоксів Кондорсе та Ерроу в політичній практиці та уникати ситуацій, коли вони можливі. 4. На референдум виносити одне (два) належним чином сфор- мульовані питання, або декілька запитань у пакеті. Виборців зна- йомити із аргументами на користь різних варіантів відповіді та можливими наслідками рішень. За недотримання цих умов пове- дінка виборців буде імовірно “ірраціональною”. 5. Обов’язковою умовою забезпечення легітимних референду- мів є відповідний тип політичної культури населення й ліквідація правового нігілізму. 6. Рішення найважливіших для суспільства питань слід при- ймати кваліфікованою, або абсолютною більшістю. У випадку прийняття Конституції виносити на схвалення її текст цілком, а не частинами. 7. За наявної нестабільної, або й кризової політичної ситуації в суспільстві необхідно звертатись до інших засобів з‘ясування гро- мадської думки, а референдум застосовувати у крайньому випадку. Список використаних джерел та літератури 1. География голосований российских избирателей и проблемы принятия коллективных решений // http://www.hrights.ru/text/sob/Chapter8.htm Дата звернення 27.12.2006. 2. Горбатенко В.П. Політичне прогнозування: Теорія, методологія, практика. – К.: Генеза, 2006. – 400 с. 3. Кондорсе. Про вибори / Переклав з французької Олег Хома. – Львів: Літопис, 2004. – 160 с. 4. Конституційний референдум в Україні // http://www.khpg.org/index. php?id=977918836 Дата звернення 27.12.2006. 267 5. Ле Дюк Лоуренс. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на практиці / Зоя Гриценко (наук. ред.), Руслан Ткачук (пер. з англ.). – Х. : Центр Освітніх Ініціатив, 2002. – 158 с. 6. Лінецький С.В. Метаморфози державного режиму України (політико- правовий аналіз). – К.: Атака, 2003. – 168. с. 7. Повідомлення Центральної виборчої комісії про підсумки Всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року // http://www.cvk.gov.ua/ ows-doc/doc-ref/rez.htm 8. Референдум // http://www.intelex.ca/romyrassociation/RR7/referenukr. html Дата звернення: 27.12.2006. 9. Сарторі Джованні. Теорія ухвалення рішень за демократії // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – ХХVIII+1108 с. 10. Сімон Г. Крах парламентаризму в Білорусі, Росії й Україні // Політична думка. – 2000. – № 2. – С. 59-64. 11. Швери Р. Теория рационального выбора: Аналитический обзор // http://knowledge.isras.ru/sj/sj/95-2-3.html Дата звернення 27.12.2006. 12. Эрроу Кеннет. Коллективный выбор и индивидуальные ценности («Social Choice and Individual Values”). – М.: ГУ ВШЭ, 2004. – 208 с. Yevheniya Yuriychuk “Rational choice” of the citizens of Ukraine and Belarus Republic by means of the referendum: comparative analysis The following assumptions are proved in the article: 1. The right for referendum as a means of citizens’ direct will is a constituent part of their constitutional rights, consequently, its realization providing is an im- portant precondition of democratic development of both Ukraine and Belarus. 2. In Belarus and Ukraine power legitimating by means of referendums does not promote its democratization. Power has all means of referendum process control, alongside the highest degree of legitimating – Constitution – is used at maximum. 3. To secure population’s “rational choice”, taking into consideration their in- terests, getting results according to electorate’s will the organizers of referendum should take account of possible appearing of Condorcet and Arrow’s paradoxes in political practice and avoid situations when they are probable. 4. One or two properly defined questions or some questions in one package should be offered to referendum. In case of Constitution adoption the whole text, not parts should be presented for approval. 5. The essential precondition of legitimate referendums providing is an appro- priate type of populations’ political culture, legal nihilism elimination. 268 6. Solution of the society’s most important problems should be adopted by a qualified or absolute majority. While adopting Constitution the whole text, not separate parts should be submitted. 7. Having unstable or even crisis political situation in the society one should use other means of clearing social mind; referendum should be used in an urgent case. Наталя Лазар (Чернівці, Україна) Парадокси політичних трансформацій пострадянського простору П ісля розпаду Радянського Союзу та ліквідації ОВД, краї- ни колишнього соціалістичного блоку обрали доволі таки різні шляхи суспільно-політичного розвитку. Країни Центральної Європи обрали курс «повернення в Європу» і чимало досягли на цьому шляху, як у політичній, так і в економічній сфері. Колишні радянські республіки вступили у так званий трансформаційний період. Більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників визначи- ли його як період переходу від тоталітаризму до демократії, вста- новлення якісно нових суспільно-політичних відносин і побудови ринкової економіки [2]. Сьогодні демократичний розвиток більшості країн СНД склад- но охарактеризувати як такий, що завершився остаточним встанов- ленням демократії. Навпаки, як свідчить досвід колишніх радянсь- ких республік, тут з’явилися нові «гібридні» форми політичних режимів, де переплітаються риси демократії та авторитаризму. З часу розпаду СРСР промайнуло шістнадцять років, питання яке хвилює сьогодні більшість експертів, політиків та представників інтелектуальної еліти, це зрозуміти якими є основні причини і перешкоди на шляху здійснення демократичних перетворень на пострадянському просторі. В чому секрет успішного завершення транзиту та встановлення демократичних режимів у країнах Цен- тральної Європи? Наскільки відмінним є досвід трансформацій- них перетворень інших посткомуністичних держав, насамперед колишніх радянських республік? На пострадянському просторі, окрім держав Центральної Європи та країн Прибалтики, сформу- 269 вались специфічні демократичні або квазідемократичні політичні режими, відмінністю яких є наявність зовнішніх атрибутів демок- ратичного устрою. Цікавим у цьому плані є досвід центрально-європейських країн. Численні зусилля яких доклали угорські, польські, чеські та сло- вацькі інтелектуали наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років допомогли зміцнити центрально-європейську ідентичність, що з іншого боку впливало на послаблення зв’язків зі «Східною Єв- ропою» та соціалістичним табором. Фактично це дозволило зосе- редитися на європейському та евроатлантичному інтеграційному шляху [9]. Чи не найголовнішим результатом докладених зусиль стало об’єднання центрально-європейських країн довкола Ви- шеградської групи 1991 р. До її складу увійшли наступні держа- ви – Угорщина, Чехія, Словаччина та Польща. Дане регіональне об’єднання було засновано з метою покращення співпраці країн у галузі європейської інтеграції. Держави Вишеградської четвірки здобули статус держав учасниць Європейського Союзу 1 травня 2004 р. Втім до складу НАТО Чехія, Польща та Угорщина всту- пили ще 1999 р., тоді як Словаччина лише у 2004 р. Насправді всі відомі політичні та економічні об’єднання держав Центральної Європи створювались з метою прискорення та полегшення вступу до ЄС (наприклад, таким об’єднанням є Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі). Офіційний Київ з початку 1990-х років проявляв інтерес до участі у подібних політичних об’єднаннях. Чи не головною пере- шкодою на шляху зміцнення політичного союзу України з інши- ми країнами Центральної Європи стала неспроможність України ініціювати впровадження значних економічних й політичних ре- форм. На жаль, Україна була і залишається позаду багатьох країн з перехідною економікою. Реформування, здійснене країнами Ви- шеградської групи, мало на меті наблизити власну політичну та економічну систему до діючої ліберальної ринкової моделі в краї- нах Західної Європи. Держава з низьким показником економічної свободи, в якій блокуються політичні ініціативи щодо реформу- вання економіки, де панує модель державницько-патерналістсь- ких економічних відносин, не матиме жодних шансів на членство у Європейському Союзі. Адже основою Європейського Союзу є не тільки спільні демократичні цінності, але передусім це вільний єдиний ринок з вільними економічними відносинами, з однакови- ми правилами гри на всій території країн учасниць ЄС. 270 Підстави для подібного висновку дають також російсько-біло- руські відносини. О. Лукашенко, мотивуючи спільними політични- ми та економічними інтересами, культурною близькістью росіян та білорусів виступав за створення єдиної монетарної системи. Найбільше уваги цьому проекту, навідміну від свого попередника, приділив саме Володимир Путін. Однак витрати пов’язані з за- провадженням спільної монетарної системи є надто високими на думку російських економістів. Прогрес Росії на шляху здійснення економічних реформ значно більший, ніж Білорусі. Звісно, було б значно легше реалізувати даний проект, якщо б Мінськ ініціював подібні до російських реформи. Росія відмовилася брати на себе покриття усіх витрат, пов’язаних із реформуванням. Можливо це колись і спонукає Мінськ до впровадження необхідних економіч- них реформ. З іншого боку, лібералізація та маркетизація економі- ки сприяла б зменшенню економічної (з часом можливо й енерге- тичної) залежності України та Білорусі від Росії. Україна навідміну від Білорусі, демонструвала значний інтерес щодо зміцнення власної центрально-європейської ідентичності. Однак окремі фактори стали на перешкоді встановленню таких міждержавних стосунків, які б допомогли політично забезпечити Україні статус центрально-європейської країни. Польща, Чехос- ловаччина (згодом наступниці федерації – Чехія, Словаччина) та Угорщина небажали ставити під сумнів власну центрально-євро- пейськість, побоюючись того, що будуть асоційовані з країною, що репрезентує схід. З іншого боку, уряди Вишеградських країн небажали погіршення відносин з Росією. Тому досить обереж- но висловлювали підтримку курсу зовнішньої політики Леоніда Кравчука. Латвія, Литва, Естонія одразу після проголошення незалежності розпочали регіональну інтеграцію зі скандинавськими країнами. Найвищим пріоритетом зовнішньої політики було визначено курс на європейську інтеграцію. Політична еліта прибалтійських країн докладала чималих зусиль для вестернізації та лібералізації полі- тико-економічних відносин й консолідації суспільства. Демокра- тичний вибір країн Прибалтії був чітко усвідомленим, і таким, що не викликав жодних сумнівів. Наразі Литва, Латвія й Естонія – це єдині пострадянські рес- публіки, які успішно пройшли шлях демократичного транзиту, по- будови політичного режиму консолідованої демократії. Встанов- лення політичного режиму консолідованої демократії залежить 271 від наявності наступних елементів: досягнення національної єд- ності, формування спільної колективної ідентичності; досягнення відносно високого рівня економічного розвитку; поширення куль- турних норм і цінностей, які передбачають визнання демократич- них принципів, ефективне функціонування політичних інститутів тощо. Україна, Білорусь, Молдова і Росія вважалися ледве не зраз- ковим прикладом демократичного трансформаційного процесу у першій половині 1990-х рр. серед країн СНД. У щорічному звіті Міжнародного банку реконструкції та розвитку (далі – Світо- вий банк) Transition report 1996 р. вперше було відзначено усю складність оцінки ситуації у зазначеному регіоні [10; C.15]. У звіті 2005 р. пострадянські політичні режими були класифіковані аналітиками Freedom House наступним чином: 1) консолідовані демократії – Естонія, Латвія, Литва; 2) гібридні режими – Грузія, Україна; 3) напівконсолідовані авторитарні режими – Молдова, Вірменія, Росія, Азербайджан, Киргизія, Таджикістан; 4) консолідовані авторитарні режими – Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Туркменістан [8]. У наступних щорічних аналітичних звітах Світового банку політичний режим – інакше як гібридний (дефективна модель демократії) в Україні та консолідований авторитарний режим в Білорусі не визначались (див. табл.1) [6]. Таблиця 1 Оцінка демократичного транзиту Україна, Білорусь 1999 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 Україна 4.63 4.71 4.92 4.71 4.88 4.50 4.21 4.25 Білорусь 6.25 6.38 6.38 6.46 6.54 6.64 6.71 6.68 Примітка: У звіті Freedom House («Дім свободи») наводиться оцінка демократичних стандартів за семибальною шкалою, яка включає успіхи у боротьбі з корупцією, рівень свободи слова, свобода преси та інші демок- ратичні показники. Одиниця тут – найкращий показник демократичного розвитку, а сімка відповідно найнижчий. Джерело: Freedom House http://www.freedomhouse.hu//images/fdh_galleries/NIT2007/nt-ukraine- proof-ii.pdf http://www.freedomhouse.hu//images/fdh_galleries/NIT2007/nt-belarus.pdf 272 Обраний зовнішньополітичний курс після проголошення незалежності України і Білорусі, хоча й з деякими відмінностями, все-таки був спрямований на зближення та більш тісну співпрацю з країнами СНД. Стійкість пострадянської і відповідно слабкість національної ідентичності є певним поясненням такого розвитку. Напругу у двосторонні українсько-російські відносини у перші роки після проголошення незалежності привносило те, що частина російських політиків відверто ставила під сумнів існування української держави, а її незалежність вважалася тимчасовою. Це спровокувало перші конфлікти у російсько-українських двосторонніх відносинах, передусім, тих, що стосувалися вирішення долі Чорноморського флоту, територіальних претензій, які висловлювалися окремими російськими політиками до України, також це стосувалося питання ядерної зброї, що належала Україні. Леонід Кравчук, як вважають окремі експерти, використав ці контроверсійні питання для того, щоб наголосити на відмінних політичних інтересах України та Росії, що у свою чергу слугувало інтересам розбудови української держави. Втім, з проголошенням багатовекторної зовнішньої політики, значні зміни не відбулися. Канадський політолог Тарас Кузьо наголошує на ролі, яку відіграла колишня радянська номенклатура, яка на його думку залишалася ідеологічно аморфною у питаннях, що стосувалися внутрішньої і зовнішньополітичної арени [7; C. 431]. Поєднання нестійкої національної ідентичності та керівництва центристської політичної еліти, на думку дослідника, призвело до встановлення «віртуальної», фактично не наповненої змістом зовнішньої політики [7; C. 432]. Політичне керівництво виявилося неспроможним чітко визначити коротко- та довготермінові завдання внутрішньої і зовнішньої політики. Американський політичний аналітик Стефан Бурант ще 1995 р. зокрема відзначав, що стратегічною метою політичного розвитку колишніх радянських республік, буде якщо не цілковитий союз з Росією, то збереження політичної дистанції між Україною та Білоруссю з одного боку, та Європою з іншого. Головним аргументом на підтримку такого зовнішньополітичного курсу стала теза про тривалу історичну та культурну спільність з російським народом. Показником розбудови державності та незалежної політики, на думку аналітика, стане обрання політичною елітою курсу спрямованого на інтеграцію і зближення з європейськими інституціями, створення регіональних об’єднань держав, до складу яких не буде входити 273 Росія. Таким чином, буде встановлена політична дистанція між Україною, Білоруссю та Росією [5; C. 1130]. Політична еліта є відповідальною за формування основних за- сад зовнішньої та внутрішньої політики, їй належить консолідую- ча функція та роль будівничих політичної нації і держави. Однак культура формування політичної еліти на пострадянському про- сторі ґрунтується не на відкритій основі та конкуренції ідей, а нав- паки, як і за часів СРСР, на чіткій вертикалі влади та лояльності до керівної еліти. Ще однією перешкодою на шляху демократичних трансформацій пострадянського простору стало зближення, а в багатьох випадках цілковите ототожнення політичної та економіч- ної влади. Незавершенність процесу формування і слабкість на- ціональної ідентичності та громадянського суспільства в значній мірі також пояснюють суперечливість та непослідовність розвит- ку перехідних політичних режимів. Складність демократичних перетворень на пострадянському просторі демонструє також поширене явище суспільної амбіва- лентності, та політичні орієнтації на взаємовиключні цінності [1]. Микола Рябчук зокрема вважає, що суспільна амбівалентність носить не лише посткомуністичний але й постколоніальний ха- рактер [3]. Яскравим прикладом є Україна, серед населення якої доволі стійкою залишається проросійська орієнтація у зовнішній політиці. Водночас, як показують дані соціологічних опитувань останніх років кількість населення, що підтримує курс на інтег- рацію у європейські структури зростає. Це за умов фактичної відсутності інформаційної політики української держави, спрямо- ваної на здобуття широкої підтримки проголошеного євроінтегра- ційного курсу. Втім, як і відсутності достовірної інформації про Європейський Союз, діяльність європейських інституціїй, зміст, значення, переваги та недоліки європейської інтеграції, зокрема, для України. Отже до причин, які ускладнюють демократичні перетворення політичних режимів слід віднести і те, що у пострадянських де- ржавах практично цілком був відсутній досвід ринкових відносин. Країни колишнього СРСР максимально піддалися процесам масо- вої індустріалізації 30-х років, пов’язаних з побудовою потужної важкої промисловості, ліквідації традиції дрібного селянського господарства і знищення класу приватних власників. Тому у за- значеній групі країн відсутня власна база для органічного станов- лення інститутів громадянського суспільства. Країни Центральної 274 Європи, незважаючи на процеси радянізації, значною мірою збе- регли традиції приватної власності у багатьох секторах економіки та досвід громадянської самоорганізації. Більшість країн Цент- ральної Європи мають досвід побудови незалежних національних держав, тоді ж як країни республіки колишнього СРСР, за винят- ком Литви, Латвії, та Естонії, зіштовхнулися з питанням побудови національної держави вперше. Так, колишні радянські республіки Центральної Азії ніколи не мали власного досвіду побудови на- ціональних держав. Деякі мали дуже короткий досвід незалежно- го національного розвитку – Україна і держави Закавказзя. Росія навпаки розвивалася завжди в рамках імперської моделі держав- ності й нині намагається сформувати нову формулу національної інтеграції на тій же неоімперській основі. Пострадянські держави перебувають за межами західно-християнського цивілізаційного ареалу. Навідміну від держав Центральної Європи, пострадянські держави опинилися у своєрідному геополітичному вакуумі, саме через ці держави проходять лінії цивілізаційних розломів, конф- ліктів і протистоянь [4]. Усі проаналізовані фактори не лише фор- мують відмінне середовище для розвитку процесів пострадянсь- кої демократизації, але й становлять певні перешкоди на шляху успішного завершення трансформаційного періоду. Список використаних джерел та літератури 1. Головаха Є. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політологічні читання.– 1992. – №1. – С. 24–39. 2. Долженков О. Чи є пострадянські країни перехідними суспільствами? // Людина і політика. – 2001. – № 2. – http://www.lp-ua.info/2001/204.php 3. Рябчук М. Буття «поміж»: парадокси суспільної амбівалентності – http://exlibris.org.ua/riabczuk/r17.html 4. Фісун О. Демократичні перетворення в Україні в контексті пострадянських політичних трансформацій // Україна: Стратегічні пріорітети. Аналітичні оцінки. – Київ, 2006. – С. 61–62. 5. Burant S. Foreign Policy and National Identity: A Comparison of Ukraine and Belarus // Europe-Asia Studies. – 1995. – Vol.47. – №7. – С. 1125–1144. 6. Democracy Score Rankings 2006. http://www.freedomhouse.org/uploads/ Chart99File112.pdf 7. Kuzio T. National Identities and Virtual Foreign Policies among the Eastern Slavs // Nationalities Papers. – December 2003. – Vol.31. – № 3. – С. 432. 8. Nations in Transit 2005. Freedom House. http://www.freedomhouse.org/ template.cfm?page=42&year=2005 275 9. Neumann I. Russia as Central Europe’s Constituting Other // East European Politics and Societies. – 1993. – №7. – С.349–369. 10. Transition Report 1996. Economic Transition in Eastern Europe and the Former Soviet Union. European Bank for Reconstruction and Development, Lon- don, 1996. – C. 15. Natalya Lazar paradoxes of transition in the post-soviet space Author is analyzing the main characteristics of the transition path in Cen- tral and Eastern European countries which were under communist influence. The main factors which had have impact on the successful transition accom- plishment are defined and analyzed. Author is pointing out to the fact that CEU countries, such as Poland, Hungary, Slovakia, and Czech Republic de- spite some shortages succeeded in the successful realization of slogan “come back to Europe”. Political and economical reforms were implemented in CEU countries which brought those countries closer to the level of other Western European countries. Author compared transition experience of CEU countries to the transition path of former Soviet Republics, particularly Ukraine, Be- larus and Russia. Галина Дроздова (Симферополь, Україна) Модель функціонування засобів масової інформації України та Білорусі Р озвиток інформаційного простору є важливим чинником розвитку демократичних перетворень. Розгляд трансфор- маційних процесів в інформаційній сфері України та Білорусі дозволяє знайти причини відхилення від алгоритмів загальноєв- ропейського розвитку медійної сфери. Дослідження моделі функ- ціонування ЗМІ, теоретичні узагальнення з цього приводу дають можливість зрозуміти специфіку інформаційного поля та перспек- тиви його подальшої еволюції. Для діяльності засобів масової ін- формації характерний цілий комплекс проблем як в Україні, так і у 276 Білорусі. Однією з головних причин цього, на наш погляд, є те, що за умови відсутності більш-менш сталих структур громадянського суспільства, в інформаційному полі не був створений демократич- ний плюралізм. Розгляду цієї проблематики присвячено ряд досліджень. Сучас- не теоретичне осмислення усіх комунікативних аспектів соціаль- ної інформації не дає однозначного рішення дилеми: чи слід розу- міти масову комунікацію як бажаний стан суспільства, чи як засіб реалізації цілей зацікавлених учасників. Утім помітне зміщення від дослідження функцій комунікації з обслуговування взаємодії соціальних структур і суб’єктів до комунікації як найбільш реле- вантної форми і зміни такої взаємодії, – так це бачиться, напри- клад, в теорії комунікативної дії Ю. Хабермаса [1]. У масовій свідомості розповсюджені уявлення про ЗМІ і як про «четверту владу», і як про «голос народу». Між тим, іден- тифікація ЗМІ з владою і з громадською думкою є звичайною і прийнятою для суспільної рефлексії. Дослідник О. Манаєв ви- словлює думку, що «здійснення владних функцій ЗМІ мислиться у цьому випадку як контроль і пресинг по відношенню дирек- тивних інстанцій з метою впливу на прийняття і виконання соці- альних рішень у відповідності з партикулярними інтересами за- сновника джерела і комунікатора або з інтересами аудиторії, які частково можуть не співпадати. Владні функції ЗМІ працюють і в зворотному напрямку, здійснюючи тиск на глядачів, читачів і слухачів, які відчувають довіру до масових каналів інформа- ції»[2]. А.  Москаленко виділив такі функції ЗМІ в інформацій- ному суспільстві: впровадження соціального процесу та ревізії традицій; регулювання моральних і навіть правових норм; соці- ального управління [3]. Таким чином, масова комунікація пере- ростає в механізм прийняття рішень, управління та регулюван- ня суспільством. В умовах постіндустріального інформаційного суспільства основною цінністю, або за Д. Беллом – «основним ресурсом» постає інформація [4]. Слід визначити, що основним каналом розподілу визначальної цінності в сучасному суспіль- стві постають засоби масової інформації. Кількість систем ЗМІ, в яких люди можуть вільно висловлювати власну думку постій- но зростає, але кожна медіасистема є залежною, і ця залежність час від часу змінюється. Американські науковці Ф. Зіберт, Т. Пе- терсон та В. Шрам запропонували чотири моделі взаємодії між системами політики і ЗМІ [5]. Перша модель – тоталітарна. Тут 277 публіцистика підлягає абсолютному контролю з боку пануючої партії. ЗМІ мусять тут виконувати лише позитивну функцію та допомагати виховувати народ згідно з цілями партії. Друга мо- дель – авторитарна. У цій моделі преса має завдання служити уряду і стабілізувати його панування. Переважна кількість ЗМІ є власністю держави, решта існує залежно від виданих їй патен- тів, ліцензій та циркулярів цензури. Функція критики не перед- бачається. Це проявляється у таких пострадянських державах, як Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, є також у Білорусі, де, наприклад, управління справами адміністрації президента Біло- русі належить 60–70 % усіх видань, розташованих у столиці. В Україні з вересня 2002 р. звузився плюралістичний підхід в ЗМІ. На ЗМІ чинився тиск з боку Адміністрації Президента України – фактично було запроваджено інститут «темників». Але ця хвороба характерна і для західної демократії [6]. Третя модель – лібераль- на. За такої моделі ЗМІ є приватними підприємствами, котрі кон- курують між собою. Четверта модель – соціально-відповідальна. Для створення цієї моделі потрібно застосувати у практичному плані деконцентрацію та громадське мовлення приватних ЗМІ, а також обмежити масштаб та інтенсивність «корпоративного мов- лення». Питанням розвитку інформаційних моделей ЗМІ в Укра- їні та Білорусі присвячено розділ аналітичної доповіді Інституту трансформації суспільства «Формування моделі євроінтегра- ційного розвитку Білорусі в контексті українсько-білоруського співробітництва»[7]. Аналітична доповідь була презентована в рамках експертного круглого столу 6 березня 2007 р. Проблемні питання розвитку медійної сфери України та Білорусі розглянув О. Долженков. На його думку, протягом останнього десятиріччя простежується латентна загроза тиску на ЗМІ [8]. Однією з го- стрих проблем становлення інформаційної сфери є спроби мані- пулювання суспільною свідомістю. Безперечно, що в чистому вигляді наведені моделі не існують у жодній країні. Особливо це стосується країн, де суспільство пе- реживає період трансформації. Розгляду проблем інформаційного простору в трансформаційних суспільствах і присвячено це дослі- дження. Поставимо питання: що споріднює інформаційний про- стір України та Білорусі? На сьогодні у Білорусі існують три групи медіаресурсів: дер- жавні чи державнозалежні медіа, опозиційні медіа, які воюють з державними, та невелика кількість ЗМІ, які намагаються роби- 278 ти професійний бізнес і більш-менш об’єктивно висвітлювати події. На ринку домінують державні ЗМІ, які виражають єдину точку зору. У сфері телебачення – всі телеканали державні або ж регулюються державою. Серед друкованих ЗМІ змагаються за виживання кілька незалежних видань. Закони, що передба- чають покарання за наклеп і образу, а також численні випадки вироків про ув’язнення, стоять на заваді вільній дискусії в ЗМІ [9]. Один з керівників Міністерства закордонних справ Респуб- ліки Білорусь, Валерій Ромашка, визнав, що у сфері ЗМІ існу- ють значні проблеми. Однак, він підкреслив, що проблеми ці зовсім не відрізняються від наявних у всіх інших пострадянсь- ких країнах. Інформаційне поле республіки, станом на 2005 рік, представ- ляють 1255 друкованих періодичних видань, 9 інформаційних агентств, 54 програми телебачення, 136 програм радіомовлення. З 1000 газет близько 300 видаються за рахунок державних субсидій. В 2005 р. уряд Білорусі виділів на фінансування цього сектора 41 мільйон доларів. Хоча треба визначити, що державні газети в Біло- русі в порівнянні з недержавними мають набагато більший тираж. Найбільш тиражним виданням є газета «Советская Белоруссия» – 312 тис. передплатників, наклад 500 тис. примірників. Підписний тираж газети «Звязда» – 42 тисячі екземплярів. «Рэспублікі» – 27 тисяч екземплярів. Нинішній разовий тираж державного місце- вого друку (136 обласних, міських, районних і об’єднаних газет) складає 803,7 тисячі екземплярів. Задля збереження статусу найпо- пулярніших газет, регулярно застосовується примусова підписка. Наприклад, російська «Независимая газета» зазначає, що підпри- ємства та установи Мінська «отримали від місцевої влади список газет і журналів, на які необхідно оформити відомчу передплату [11]. Серед них – і суспільно-політичний журнал адміністрації Лу- кашенка «Беларуская думка». Ситуація повною мірою кризова: в країні видається лише одна незалежна щоденна газета «Народна воля», тираж якої менший ніж 30 000 екземплярів. Загальний тиж- невий тираж усіх незалежних видань складає лише незначну част- ку щоденного тиражу газети «Советская Белоруссия». За офіційними даними, спостерігалося стрімке зменшення кількості нових зареєстрованих газет: 2000 р. – 132; 2001 р. – 199; 2002 р. – 200; 2003 р. – 230; 2004 р. – 51. Протягом цього ж періоду значно зросла кількість редакцій, яким було винесено попереджен- ня: 2000 р. – 60; 2001 р. – 27; 2002 р. – 19; 2003 р. – 52; 2004 р. – 81 279 (160 попереджень) [10]. Повноваження попереджень і призупи- нення діяльності застосовувалися лише щодо недержавних засобів масової інформації (видань «Белорусская деловая газета», «Згода», «Народна воля», «Вечерний Столин», «Новая газета Сморгони» і т.д.). Для витіснення з ринку незалежних ЗМІ застосовуються чис- ленні «фільтри». Наприклад, реєстрація і перереєстрація газет. Іс- нування такої процедури порушує міжнародні стандарти, оскіль- ки передбачає довільне прийняття рішень замість автоматичного дозволу на функціонування. Розповсюдження друкованих видань як за передплатою, так і в роздріб фактично монополізоване дер- жавою. Білоруські державні підприємства «Белпочта» і «Белсо- юзпечать» та їх обласні відділення неодноразово відмовлялися розповсюджувати незалежну пресу і проводити передплату на неї. Так, цілу низку газет було виключено з передплатного каталогу – ця доля спіткала найпершу незалежну газету Білорусі «Нашу Ніву», «Народну волю», «Салідарнасьць» і низку інших газет. У листопаді 2005 р. з мінських магазинів було конфісковано увесь наклад часопису «Студэнцкая думка», молодіжної безкоштовної газети. Більше того, приватні компанії-розповсюджувачі повинні отримати в Міністерстві зв’язку та інформатизації відповідну лі- цензію. Кільком приватним розповсюджувачам було відмовлено у видачі таких ліцензій. Друк преси також монополізований дер- жавою. Незалежні ЗМІ мають великі труднощі в цій галузі. З 11 лютого 2004 всі білоруські видавництва і поліграфічні центри зобов’язали отримати нові ліцензії, незалежно від терміну дії по- передніх. Деякі з них перереєстрації не пройшли. Найвагомішим джерелом інформації в Білорусі є телебачення. Станом на 1 лютого 2006 р. зареєстровано 208 теле- і радіопро- грам: 154 канали радіомовлення, з яких лише 19 недержавної фор- ми власності і 54 канали телебачення, з яких недержавних – 33. В Білорусі немає незалежного національного каналу. Сьогодні на медіаринку Білорусі діє два загальнонаціональних канали – БТ та ОНТ, а також кілька супутникових. Регулярна трансляція білоруського супутникового телеканалу «Бєларусь-ТВ» Бєлтеле- радіокомпанії почалася з 1 лютого 2005 року з метою інтеграції Білорусі в міжнародний інформаційний простір. Станом на 1 січ- ня 2006 року надання послуг кабельного телебачення здійснює 121 суб’єкт господарської діяльності (з них 97 недержавних). Міністерством інформації Білорусі затверджений соціальний пакет програм до якого входять від 7 до 42 закордонних теле- 280 каналів, з них 25 – російських. Сьогодні власне мовлення регіо- нальних телеканалів складає від 25 до 45% від загального обсягу ефіру. В інший час на виділеній телекомпанії частоті йде ретран- сляція програм російських телеканалів («REN TV», «НТВ», «ТВ Центр»). У Білорусі відсутнє радіо і телеканали, які відповідали б трьом критеріям незалежності, тобто мали б організаційну, фінансову і редакційну автономію. В країні існує велика кількість приватних радіостанцій, але всі вони мають розважальну спрямованість і не висвітлюють державні та політичні події. Хоча в Білорусі доступні російські телеканали НТВ і РТР, однак вони недостатньо висвіт- люють політичне життя Білорусі і, в цілому, аудиторія російських телеканалів постійно зменшується. Державні канали висвітлюють політичні події з єдиної позиції. 51% акцій другого національного телеканалу ОНТ належить Міністерству інформації. Керівництво каналу стверджує, що він є комерційною структурою і не фінан- сується державою. Телеканал не висвітлює політичні події і дис- кусії в державі, і декларує свою діяльність, як роботу в стабільній країні. Перший національний радіоканал БР1 також контролюють з президентської адміністрації й Міністерства інформації. Євросо- юз серйозно зайнявся інформаційним простором Білорусі у 2004 р. У радіо- й телеефірі Білорусі почали мовлення канали з Литви, Польщі та України, фінансування яких забезпечує ЄС. У FM-діапазоні Білорусі здійснюють мовлення 30 радіостан- цій, з них 15 – в Мінську. Міністерство інформації здійснює по- стійний контроль за дотриманням усіма станціям як державної, комунальної, так і недержавної форм власності, статутних твор- чих концепцій і бере участь в оперативному вирішенні проблем- них питань, які виникають в процесі їх діяльності. Протягом 2005 року за недотримання творчої концепції ефірного наземного теле- радіомовлення було винесено 18 попереджень. Кількість користувачів Інтернету в Білорусі зросла в десятки разів у порівнянні з 2001 роком і складає близько 200 тисяч або- нентів. У Білорусі є лише один центральний провайдер послуг Інтернет, підприємство Белтелеком, підконтрольне Міністерству зв’язку та інформатизації. За даними видання «Digital Media News for Europe» Белтелеком блокує доступ до низки білоруських і ро- сійських сайтів. Є приміром скарги на те, що на території Біло- русі блокується доступ до таких незалежних і опозиційних сай- 281 тів видань та організацій, як Радіо “Свабода”, газети “Хартія-97”, правозахисної організації “Вясна”, об’єднання “Зубр”, Об’єднаної Громадянської Партії. Під час останніх президентських виборів у березні 2006 року було відфільтровано більшість опозиційних сайтів та Інтернет-ЗМІ, заборонено оновлення сайтів деяких газет з так званого «чорного списку». В період виборів Білорусі не пра- цював навіть поштовий сервер mail.com. Розглянемо інформаційний простір України. Одним з осно- вних джерел забезпечення реалізації права людини на отримання інформації про внутрішню і зовнішню політику держави, роботу органів державної влади залишаються друковані ЗМІ. Їх кількість неухильно збільшується. Станом на 1 березня 2005 року в Україні зареєстровано та перереєстровано 21810 періодичних видань (на 5634 більше, ніж у 2002 р.). З них 9424 – видання загальнодер- жавної, регіональної та/або зарубіжної сфери розповсюдження (на 2639 більше, ніж у 2002 р.), 12386 – місцевої сфери розповсюджен- ня (на 2995 більше, ніж у 2002 р.). Переважну більшість видань становлять газети – 13993 (на 3293 більше, ніж у 2002 р.) і жур- нали та видання журнального типу – 6364 (на 1864 більше, ніж у 2002 р.). Засновниками періодичних видань із загальнодержавною і місцевою сферою розповсюдження є здебільшого юридичні осо- би – суб’єкти підприємницької діяльності – 8147 та фізичні особи – 5931. Державних видань – 262, комунальних – 875. Зареєстро- вано і перереєстровано 120 інформаційних агентств, з них 5 дер- жавних. Приріст за 2004 р. становить 41 інформагентство. Розмір фінансової підтримки комунальним ЗМІ за даними Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення України у 2005 р. складав майже 16 млн. дол. США. Згідно з додатками до Закону України «Про державний бюджет України на 2007р.» №489-V від 19.12.2006 р. фінансова підтримка газети Верховної Ради Украї- ни «Голос України» та журналу «Віче» складає – 10305 тис. грн. (більше 2 млн. дол. США), газети КМУ «Урядовий кур’єр» – 3459 тис. грн. (700 тис. дол. США), агентству «Укрінформ» – 5 млн. грн. Враховуючи ці данні, ми дійшли висновку, що фінансування державою друкованих ЗМІ в Україні сягає 25 млн. дол. Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну під- тримку діяльності друкованих ЗМІ, перешкоджає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсю- джувачів друкованої продукції. Відповідно до національного зако- нодавства, засоби масової інформації мають право висвітлювати 282 всі аспекти діяльності органів державної влади й органів місцево- го самоврядування. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування зобов’язані давати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через свої відповідні інформаційні служби [12]. В Україні налічується 1260 телерадіоорганізацій усіх форм власності, які мають ліцензію на право мовлення. У цьому ма- сиві суб’єктів телерадіоінформаційної діяльності варто виокре- мити три загальнонаціональні телекомпанії, що мають у своєму розпорядженні найпотужніші мережі поширення телевізійного сигналу в метровому діапазоні, побудовані ще за часів СРСР. Вони забезпечують охоплення населення країни від 80 до 97%. Це Національна телекомпанія України (НТКУ) (державна компа- нія, що використовує мережу УТ-1), телекомпанія “Студія 1+1” (приватна компанія, що використовує мережу УТ-2) і Українська незалежна телевізійна корпорація “Інтер” (приватна компанія, що використовує мережу УТ-3). Ця група лідерів (своєрідний український аналог “трьох велетнів телеіндустрії США” Ей-Бі- Сі, Ен-Бі-Сі, Сі-Бі-Ес) має доступ практично в кожну українську оселю, в кожну українську сім’ю. Кожний з трьох українських “китів” телебачення займає свою нішу в інформаційному про- сторі України. НТКУ – некомерційна компанія за типом мовлен- ня близька до тих інформаційних структур, що у світі зазвичай називають Public Television. “Студія 1+1” – комерційна телеком- панія, орієнтована переважно на україномовного глядача. УНТК “Інтер” – комерційна телекомпанія, значне місце в програмній політиці якої займають передачі, розраховані на російськомовну аудиторію. Треба мати на увазі, що цей розподіл нині є досить умовний. Крім трьох вищенаведених, існує ще вісім загальнона- ціональних та мережевих ТРО, заснованих комерційними струк- турами та представниками великого бізнесу : ЗАТ “Новий канал”, ЗАТ “ММЦ-СТБ”, ТОВ “ICTV”, “Тоніс”, ЗАТ “ТРК “Україна”, ЗАТ ТК “ТЕТ”, ТОВ ТРК “Ера”, ЗАТ “ТелеОдин”, НБМ «П’ятий канал». Значно зріс за останні сім років сегмент кабельного те- лебачення та супутникового телемовлення. Сьогодні кабельне телебачення України визначається такими показниками: потуж- ні мережі (понад 50 тис. абонентів) – 26; ефірно-кабельні мере- жі типу МІТРІС, ММDS – 30; локальні мережі – 510. В Україні набуває поширення перехід на розповсюдження телесигналів через супутник. Широко застосовують супутникову техноло- гію розповсюдження сигналів такі компанії як “Інтер”, “Новий 283 канал”, СТБ, ІCTV, “Тоніс”, “ТЕТ”, “Всесвітня служба телеба- чення і радіомовлення”(УТР), НБМ “5-й канал” , ТРК “Україна”. За період з 2002 до 2005 років у телерадіоінформаційній сфері державного підпорядкування відбулись значні позитивні зміни. Не в останню чергу ці зміни ініціювалися і системно впроваджу- валися Держкомтелерадіо України, незважаючи на шалений опір певних політичних кіл. Так, якщо у 2002 році на усі потреби га- лузі телерадіомовлення було призначено 100147,7 тис. грн. (без урахування трансляцій, які на той час не перевищували 40 млн. грн.), то у 2005 році вони сукупно складають 275243,4 тис. грн. (55 млн.  дол.). Фінансування галузі телерадіомовлення стало більш акцентованим, адресним. Замість однієї програми Вироб- ництво і трансляція телерадіопрограм, у Державному бюджеті на 2005 рік з’явилося вісім – по кожному актуальному напря- му. Починаючи з 2002 року отримали ліцензію і почали мовлен- ня державна телерадіокомпанія “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” та державна телерадіокомпанія “Культура”. У 2004 році державними телерадіокомпаніями з 116 виставлених на конкурс телерадіоканалів було отримано загалом 90 ліцензій. З 116 теле- та радіоканалів, виставлених на конкурс, за 101 телевізійний і радіоканал прорахунок та відповідна сплата була здійснена державними ТРК. На даний час в Україні налічується понад 500 радіоорганізацій, з тих 355 – місцеві редакції проводового мовлення. У 90-ті роки прискорено опановувався верхній діапазон ультракоротких хвиль (87,5–108 МГц), так зване FM-мовлення. На цій основі розбудували свої мережі потужні радіостанції, зокрема “НБМ” (освоєно 17 час- тот), “Гала” (освоєно 12 частот), “Наше радіо” (освоєно 20 частот). Український сегмент Інтернету динамічно розвивається. Сьо- годні щоденно мережа збільшується на 189 тис. хостів. Середньо- річні темпи зростання мережі перебувають на рівні 50–55%. В українському сегменті Інтернет нині функціонує близько 45 тисяч хостів, а в зоні UA зареєстровано понад 11 тисяч доменів. За кіль- кістю хостів, підключених до Інтернету, Україна посідає 28 місце в Європі та 45 в світі. Абсолютна більшість проблем в інформаційній сфері, які існу- ють в Україні, у тій чи іншій формі проявляються і в Республіці Бі- лорусь: належність абсолютної більшості інформаційного просто- ру іноземним державним та недержавним ЗМІ. Зокрема, політична ситуація в Україні протягом останнього десятиріччя характеризу- 284 валася стійкою тенденцією до зміцнення фінансових структур, що посилювали свій вплив на ЗМІ. Актуальним питанням для Украї- ни є латентне існування політичної цензури. Наприклад, у червні 2005 р. було засуджено до 3 років позбавлення волі умовно рівнен- ського журналіста В. Герус. Засудили його за публікацію у газеті «Сім днів» матеріалу «Політичні цілі Ющенка». Суд вирішив, що ця стаття перешкоджала реалізації права обирати та бути обраним. Однією з гострих проблем становлення незалежної інформаційної сфери в Україні є спроба маніпулювання суспільною свідомістю. Серед головних причин несвободи вітчизняної преси ми виокрем- люємо залежність вітчизняних бізнесменів, які володіють ЗМІ, від існуючої влади. При цьому використовується широкий діапазон засобів утиску свободи преси: від багатомільйонних судових по- зовів і податкових санкцій до нескінченних перевірок пожежних і санітарно-епідеміологічних та інших інстанцій, від підкупу до залякування і, навіть, фізичного знищення журналістів. Що стосується посткомуністичної Білорусі, то тут поступово було відпрацьовано чіткі механізми тиску на ЗМІ: тотальна мо- нополізація ЗМІ виконавчою владою; юридичне підпорядкуван- ня друкованих видань Держкомітету по пресі; економічний тиск. Влада повністю контролює сектор електронних ЗМІ. Отож, в Біло- русі система ЗМІ є скоріше додатком до державної влади. У висновках Комітету захисту журналістів (США), Правоза- хисної організації Freedom House Україна фігурує серед тих, де влада утискує свободу за допомогою заходів адміністративного тиску. Білорусь входить в десятку країн, де найбільш обмежена свобода ЗМІ, поряд із Узбекистаном, Екваторіальною Гвінєю, Еритреєю та Зімбабве. Це підтвердили і представники Бюро з де- мократичних інститутів та прав людини (БДІПЛ) Парламентської Асамблеї Ради Європи, які спостерігали за проведенням останніх президентських виборів в Україні та Білорусі [13]. Висновки. Інформаційний простір України та Білорусі функ- ціонує в межах авторитарно-олігархічної моделі. Обидві держави споріднює спільна загроза мас-медійного замовлення картини по- дальшого розвитку держави та висвітлення офіційної влади. У той же час, наявна різниця між суб’єктами тиску на ЗМІ. В Україні це переважно бізнесові структури, а в Білорусі – державні. Хоча, зва- жаючи на темпи злиття влади і бізнесу, в Україні суб’єкти тиску не відрізняються від білоруських. Загрозу суспільним інтересам несе практично тотальне підпорядкування ЗМІ окремим особам і 285 групам. Формування інформаційної політики залежно від їх при- ватних інтересів призводить до безпрецедентного маніпулюван- ня суспільною свідомістю. Для забезпечення власних інтересів вони впливають на громадську думку. Інформаційне поле, таким чином, деформується у бік подій, які є значущими для незначної частини населення. В результаті мас-медіа перестають бути само- стійним чинником політичних і соціальних процесів [14]. Не вони насправді впливають на громадську думку, а через них влада і олі- гархи визначають її. Тобто, преса залежить не від балансу громад- ської думки, а від балансу олігархічних інтересів. Для того, щоб наблизити існуючу авторитарно-олігархічну модель функціонування українських та білоруських ЗМІ до соціально-відповідальної моделі, яка є необхідною умовою досяг- нення суспільної злагоди, треба зробити декілька важливих кроків. По-перше, провести роздержавлення засобів масової інформації. Варто погодитися з думкою віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського, що жодна газета не повинна фінансуватися з державного бюджету, а Кабмін не повинен бути співзасновником жодного видання. Державні телерадіоканали мають поступитися місцем громадському мовленню, яке фінансується за рахунок збо- рів з продаж окремих груп товарів, як це робиться, наприклад, у Франції або Німеччині. При цьому недержавні мас-медіа мають бути захищені від державного втручання всією структурою відпо- відних законів. По-друге, треба забезпечити демонополізацію за- собів масової інформації. По-третє, необхідна суспільна підтрим- ка вільної громадської преси. За вищеозначених умов можна буде наблизитися до форму- вання соціально відповідальної моделі функціонування ЗМІ, що стане невід’ємною часткою світового інформаційного про- стору, і яка дозволить визнати ідеали свободи та демократії як загальнонаціональні цінності і на цій основі, нарешті, досягти суспільної злагоди. Сьогодні обидві держави можуть реально розраховувати на серйозну допомогу від європейських струк- тур у реалізації цього завдання. Класична європейськість вима- гає від пострадянських держав при розробленні стратегії і про- грам інтегрування у європейський та світовий інформаційний простори дотримуватися низки базових критеріальних вимог. Авторський концепт полягає в обов’язковості інформаційної передумови в загальній європейській парадигмі як України, так і Білорусі. Адже складна ситуація у відносинах, яка склалась 286 у попередні часи з реалізацією європейського вибору, змушує докласти серйозних зусиль для подолання іміджевих диспро- порцій, що набули ознак кризовості після вбивства журналіста Г. Гонгадзе в Україні, та вбивства В. Некрасової, зникнення ро- сійського журналіста Д. Завадського в Білорусі. Ціннісний ви- мір євроінтеграційної стратегії у сфері інформації, по-перше, ставиться попереду інституціонального, а по-друге, у досить широкому колі критеріїв інформаційної європейськості ви- окремлюється найважливіший, яким безумовно є суворе дотри- мання прав і свобод журналістів. Список використаних джерел та літератури 1. Вигуб Г. Роль журналистики в становлении гражданского общества. – М., 1992. – С. 56. 2. Манаев О.Т. Circulus vitiosus в деятельности средств массовой информации //Философская и социологическая мысль. – 1990. – № 2, № 3. 3. Москаленко А. З., Губерський Л. В., Іванов В. Ф., Вергун В. А. Масова комунікація. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 34. 4. Белл Д. Конец идеологии // Новое время . – 1990. – № 27. 5.  Власов П. Политические манипуляции. История и практика средств масовой информации США. – М., 1982. 6. Кін Дж. Мас – медіа і демократія. – К., 1999. 7.  Аналітична доповідь Інституту трансформації суспільства «Форму- вання моделі євроінтеграційного розвитку Білорусі в контексті українсько- білоруського співробітництва».www.soskin.info 8. Долженков О. О. Трансформація політичних систем України та Біло- русі: порівняльний аналіз. – Одесса: Астропринт, 2003. – 264 с. 9. Гримаси білоруської демократії: народ «оСВАБОДили» умовно// Обоз- реватель. – 05.07.2006. 10. Офіційний сайт Міністерства інформації Республіки Білорусь // www. mininform.gov.by 11. Мигаль М. Інформаційний простір Білорусі переходить під контроль ЄС// Без цензури. – 2005 – №19//bezcenzury.com.ua 12. Офіційний сайт Державного комітету телебачення і радіомовлення України//comin.gov.ua 13. Звіт моніторингу порушення прав людини в Білорусі/ 2004 р. www. charter97.org/bel/news/; Меморандум про опитування від 6 липня 2005 р. Словацько-білоруська робоча група правозахисної організації Freedom House// www.imi.org.ua 287 Galina Drozdova The model of functioning of mass – media of Ukraine and Byelorussia The article is devoted to consideration of model of functioning of mass – me- dia of Ukraine and Byelorussia. A model is certain – authoritarian is oligarchic. Ukraine and Byelorussia is united by the general threat of mass-media order of picture of further development of the state, covered of activity of official power, and also rates of including of the Russian capital in mass – medias market. There is a difference in the subjects of influencing. In Ukraine is it is primary business structures, in Byelorussia is state monopolies. Carries the threat to public interests and practically total submission of MASS-MEDIA to the separate persons and groups. Forming of informative policy depending on their private interests con- duces to unprecedented manipulation of public consciousness. Bases words: informative space, model of functioning of mass-media, Ukraine, Byelorussia. Василь Веренько (Чернівці, Україна) Особливості діяльності білоруської опозиції після президентських виборів 2006 року П олітична опозиція є найбільш організованою формою ви- раження інтересів, альтернативних або протилежних ін- тересам влади. У плюралістичних суспільствах опозиція набуває інституціоналізації, отримує можливості, щоб доносити свою думку до виборців, так і впливати на кардинальні, найважливіші для суспільства рішення влади. У більшості демократичних країн такі повноваження реалізу- ються через права парламентської опозиції, які є частиною прав парламентських фракцій. Такі права, зокрема включають вимогу ухвалення ключових рішень кваліфікованою більшістю, надання представникам опозиції посад у керівництві бюджетного і контр- олюючих парламентських комітетів, наявності в опозиції прав на доступ до інформації, яку має виконавча влада і “більшість”, представлення опозиції трибуни для виголошення співдоповідей, надання їх площ і ефірного часу у ЗМІ, державної фінансової під- тримки парламентських партій. 288 У Білорусі формування інституціоналізованої і конструктивної (в сенсі можливості запропонувати чітку альтернативу діям вла- ди, а не просто добиватися її повалення) опозиції ускладнювалося та ускладнюється одним центром прийняття політичних рішень в особі О. Лукашенка, який своїми діями практично зводить на- нівець спроби зародження опозиційності у білоруській політичній системі, а також невизначеністю суб’єктів опозиції. Загалом тематика дослідження політичної опозиції Білорусі у ві- тчизняній науці ще мало досліджена, зокрема до цих проблем звер- таються О. Долженков, А. Круглашов, С. Василенко, Д. Губенко, Н. Ротар, В. Бурдяк, І. Недокус, Ф. Рудич та інші [3; с. 8]. Недо- статню українську джерельну базу доповнює невеликий масив літератури (переважно публіцистичні статті, у тому числі і праці представників білоруської опозиції), яка досліджує опозиційну проблематику, припадає на період 2005–2007 рр., тобто останні три роки, що цілком закономірно, оскільки до цього часу акцентувати увагу на діяльності опозиції у Білорусі було нелогічно, адже в цей період політичний режим Л. Кучми сам мав серйозні проблеми з представниками українських опозиційних сил. Виходячи з цього, автор статті поставив перед собою за мету проаналізувати особли- вості діяльності білоруської опозиції після президентських виборів 2006 р. та визначити основні проблеми її функціонування на сучас- ному етапі. Зміна настроїв та акцентів у білорусько-російських стосун- ках, яка відбулася після нафтогазових конфліктів між Москвою та Мінськом, у кінцевому рахунку сформувала нову ситуацію як для білоруської влади, так і для білоруської опозиції. І одні, й інші по-різному сприймаючи та оцінюючи перспективу та значення західного вектору для Білорусі, визнають його актуальність. Вод- ночас, і одні й інші, по-різному відносячись до Росії як до фак- тору білоруської політики, не можуть ігнорувати тієї обставини, що ключі до ряду проблем, які слід вирішувати, знаходяться не у Брюсселі, а у Москві. При цьому ні білоруський режим, ні його демократичні опоненти не можуть похвалитися тим, що озброєні ефективною стратегією, яка дозволить їм успішно справитися з новими викликами. На нашу думку, не можна будувати політику опозиції, вихо- дячи із зовнішнього фактору. Коли триває конфлікт, коли штуч- но загострюється ситуація, тоді потрібна мобілізація народу для боротьби із зовнішнім ворогом. Такою мобілізацією в останній 289 час і займається О. Лукашенко. Він свідомо розкручує антиросій- ські настрої, як раніше розкручував антизахідні. Навіть дружній візит В. Путіна у Мінськ радикально не змінив мобілізаційну схему О. Лукашенка, тому для опозиції, якщо вона хоче обіграти білоруського президента, слід займатися мобілізацією людей за допомогою внутрішніх гасел, які закликають до зміни соціаль- ного життя. Тому опозиції не можна мовчати з приводу чинов- ництва, міліцейського свавілля. Слід піднімати тему клановості, передачі влади своїм синам, добиватися правди про політиків, які пропали. А вже після цього звертатися до теми європейської орієнтації. Разом з тим, опозиції слід дуже обережно використо- вувати розвиток взаємин із Росією, оскільки у них (опозиції) там досить слабка позиція. Відносини з Росією – це карта у руках О. Лукашенка, як захоче, так і використає її. Сьогодні він веде суперечки з Росією, а завтра, якщо захоче – здасть Білорусію Росії. Однак така небезпека незначна (її часто перебільшують), тому що у Росії немає ресурсів для поглинання Білорусі, і їй це зараз не потрібно. Росії достатньо контролювати тут декілька секторів: нафтогазовий транзит, фінансову систему і вибірково декілька галузей народного господарства. Більше їй нічого від Білорусі не потрібно. Разом з тим, у опозиції немає чіткої та вивіреної концепції того, як будувати взаємостосунки Білорусі та Росії. Лідери та експерти все ще ведуть суперечки про те, чого хочуть російські політич- ні та економічні еліти в Білорусі. Білоруська опозиція до цих пір чітко не сформулювала свій месидж російським політичним та економічним контрагентам. На відміну від О. Лукашенка, вона не може сказати, наскільки і яким чином готова враховувати інтереси російської політики та бізнесу [11]. Проблема полягає у тому, що ідеологи білоруської опози- ції не сформулювали чітке бачення Білорусі без О. Лукашенка як для російських, так і для західних партнерів. Лідери біло- руської опозиції не готові до серйозної розмови, наприклад, з Німеччиною з приводу газу. У такому випадку для Німеччини краще зрозуміла відповідь О. Лукашенка, ніж незрозуміла від- повідь опозиції, яка планує бути при владі після нього. Прак- тично аналогічна ситуація і з Росією. Реально інтереси росій- ського бізнесу досить прості і зрозумілі – безперебійні умови нафтогазового транзиту, контроль над певними галузями на- родного господарства, доступ до приватизації промисловості 290 і до ряду нових інвестиційних проектів у Білорусі. Водночас саме Росія може, деякою мірою, і допомогти біло- руській опозиції. Якщо О. Лукашенко буде продовжувати роздму- хувати антиросійські настрої у Білорусі, можна припустити, що Росія продовжить тиск на білоруський режим, продовжить підви- щувати ціни на газ, буде вимагати собі нових економічних умов. При такому розвитку подій цілком ймовірно, що білоруський ре- жим у соціальному плані буде більш вразливим, незадоволення людей посилиться. Якщо білоруська держава та її економіка не будуть трансформуватися, то через деякий час “соціально орієн- тована модель” зруйнується, або лідеру Білорусі доведеться під- порядкуватися Росії. У пошуках виходу зі становища білоруський президент, хоче він цього чи ні, буде час від часу звертати свої пог- ляди на Захід. Останній (у обмін на економічні послуги) звичай- но буде вимагати послаблення режиму, звільнення політв’язнів, проведення більш чи менш чесних виборів. І тоді в опозиції може з’явитися шанс. У цьому контексті доречно проаналізувати події двох останніх років, які відбулися у середовищі білоруської опозиції. Перш за все хочеться згадати про засідання Політради об’єднаних демок- ратичних сил, на якому були прийняті “Основні напрями діяль- ності об’єднаних демократичних сил на період липня 2006 – липня 2007 рр.” Як зауважив з цього приводу один із лідерів білоруської опозиції О. Мілінкевич: “Прийнято надзвичайно важливий доку- мент… Це прекрасна можливість для реалізації амбіцій окремих лідерів, які гальмували діяльність об’єднаних демократичних сил… Мета у нас одна – повернути Білорусь на шляху демократії, і це розуміють усі” [10]. Нагадаємо, що у прийнятому документі говориться про на- прями роботи по делегітимізації режиму, про прорив інформа- ційної блокади, захист людей від репресій, масові акції протесту, розширення складу об’єднаних демократичних сил, міжнародну діяльність, створення позитивного іміджу демократичної Білорусі тощо [12]. Проте не всі повірили у можливості білоруської опозиції. Так, віце-президент соціалістичної групи Європейського парламенту, депутат із Голландії Ян Марінус Вієрсма направив листа тодішнь- ому лідеру об’єднаних демократичних сил, екс-кандидату у пре- зиденти Олександру Мілінкевичу, у якову висловив стурбованість стратегією діяльності білоруської опозиції. Європарламентарій 291 вважає, що об’єднання опозиції перед президентськими виборами у Білорусі – “велике досягнення”. Однак він попереджував, що зберегти коаліцію “у майбутньому, може навіть близькому май- бутньому буде дуже непросто” [4]. На жаль, такий невтішний прогноз щодо перспектив білоруської опозиції справдився, оскільки останній не вдалося досягти серйозних успіхів. У цьому є декілька причин. По-перше, опозицію не підтри- мувала та й не підтримує більшість населення. По-друге, з опозицією не хоче мати ніяких справ діюча номенклатура. По-третє, опозицію роздирають внутрішні суперечності, які, безперечно, не можуть на- давати єдності і гарантовано ведуть до її чергової поразки [13]. Щодо останнього пункту слід зауважити, що ось уже більше двох років йде реформа та реструктуризація альянсу демокра- тичних сил, однак оптимального варіанту коаліції, здатної діяти спільно, так і не з’явилося. На сучасному етапі до складу Політра- ди демократичних сил входять лідери ОГП (Анатолій Лебедько), Партії комуністів (Сергій Калякін), партії БНФ (Вінцук Вечорка) та в.о. голови Білоруської соціал-демократичної партії (Громада) (Анатолій Левкович) [9]. До складу політради демсил відмовився увійти екс-кандидат у президенти Олександр Мілінкевич. Своє рішення політик мотиву- вав тим, що не поділяє стратегію дій, яку обрали лідери опозиційних партій. Більше того, керівник незареєстрованого руху “За свободу” і екс-лідер опозиційної коаліції О. Мілінкевич заявив, що не бачить у країні об’єднаної опозиції. “Її і раніше не було, це була наша мрія. Так, напередодні виборів вдалося об’єднатися більшості. На жаль, тепер не вдається”, – заявив він. Керівник руху “За свободу” заявив також, що не сприймає прийняту на Конгресі стратегію опозиції, оскільки та, на його думку, не може об’єднати людей. “В основі стратегії повинні бути загальні цінності та конкретна мета. У прий- нятому документі цього немає. Я ж бачу дві такі мети – вільні виб- ори та інтеграція у Європу, які можуть зібрати абсолютну більшість демократичних сил”, – заявив О. Мілінкевич [7]. Аналогічну позицію висловив і керівник фракції “Регіони за Свободу” Віктор Корнієнко, який заявив, що у опозиції немає ре- ального бажання працювати. “Є посилання на те, що літо, жара, що у нас не вистачає сил, що не дозволять. Знайти відмовки за- вжди можна. І, власне говорячи, демсили завжди цим славилися. І це продовжується, на превеликий жаль”, – заявив лідер фракції “Регіони за свободу” [5]. 292 Якщо більш детально проаналізувати діяльність білоруської опозиції останнім часом, то можна побачити, що на певному ета- пі свого розвитку в силу ряду причин опозиція відмовилася від серйозного аналізу суспільно-політичних, суспільно-психоло- гічних, електоральних процесів, які відбуваються у Білорусі, від важкої і серйозної роботи по усвідомленню свого місця і ролі в суспільстві, тверезої оцінки своєї електоральної бази, ресурсних можливостей, осмислення пройденого білоруським народом істо- ричного шляху тощо. При відсутності серйозного досвіду політичної боротьби ліде- ри опозиції відмовилися не тільки від самої можливості налагод- ження діалогу з владою та переходу до конструктивної опозиції, але і від важкої роботи по виробленню кулуарних домовленостей та хоча б мінімальної участі у політичному житті держави. Від- мовившись від такої серйозної роботи, лідери опозиції зробили ставку на ті методи, які видалися їм найбільш адекватними у тій ситуації, що відповідали їх життєвому досвіду та розумінню суті політичної боротьби. Таким чином, ними була зроблена ставка на конфронтацію з владою, яка повинна була привести до “кольоро- вої революції” [6]. Щодо досягнення мети своєї діяльності опо- зиція запланувала перенесення концептуального протистояння на вулицю, вибравши проведення масових публічних заходів основ- ною формою боротьби з владою. Можна зауважити, що в цьому полягає одна із багатьох поми- лок опозиції: не можна підмінити серйозну внутрішню роботу публічними заходами. Тим не менше, основна діяльність опозиції звелася до проведення масових публічних заходів та відмови від інших форм політичної діяльності. Які негативні моменти такої тактики? По-перше, колективний білоруський психотип передбачає дистанціювання рядової людини від будь-яких публічних акцій, у тому числі, навіть якщо ці акції ор- ганізовані владою. Білоруси уникають будь-яких бурхливих проявів як у своєму особистому житті, так і в суспільному. Саме тому, на думку відомого білоруського аналітика Ю. Баранчика, не врахуван- ня лідерами опозиції такої характерної для білорусів риси говорить про рівень їх розуміння своєї власної нації та її історії, яка з самого початку не дозволяла їм адекватно оцінювати і можливі межі форм політичної боротьби у білоруському суспільстві [1]. По-друге, і про це нами вже згадувалося, – надто мала елек- торальна база підтримки ідей опозиції – 15-25% білоруського 293 суспільства. Опозиція не працює безпосередньо з громадянами і тому не розширює сферу свого впливу на населення, а навпа- ки, звужує її. Авторитет демократичних сил не зростає, а падає. Якщо після президентських виборів 2001 р. під час проведення соціологічних досліджень тільки 53% виборців заявили про те, що вони голосували за О. Лукашенка, а єдиний кандидат від опози- ції Володимир Гончарик цілком обґрунтовано претендував на 34- 38%, то результати виборів 2006 р. показали, що за О. Лукашенка проголосувало уже 63% виборців, у той час, як опозиційні канди- дати у президенти Олександр Мілінкевич разом із Олександром Козуліним (слід зауважити – за даними незалежних досліджень) одержали підтримку тільки 25% виборців [13]. На нашу думку, ці дані повинні також поставити перед опозицією питання про те, чи правильно вона зробила ставки на публічні форми боротьби і чи принесуть вони очікуваний результат. Крім того, саме така тактика і стала основним знаряддям опо- зиції по одержанню фінансової та іншої ресурсної допомоги від західних спонсорів. Можна зауважити, що саме створення ви- димості роботи є метою діяльності опозиції, а не реальна зміна політичної ситуації у державі на користь інших форм політичного опонування та виведення всієї політичної проблематики на якісно інший рівень осмислення. Можна припустити, що саме Захід не зацікавлений у зміні фор- мату та якості політичних процесів у Білорусі, весь час змушуючи опозицію та владу перебувати у лобовому зіткненні та пригальмо- вуючи тим самим перехід всього політичного процесу у державі на більш складні рівні розвитку. Вже згадуваний нами віце-президент соціалістичної групи Європейського парламенту, депутат із Нідерландів Ян Марінус Вієрсма виразив стурбованість тим фактом, що лідери об’єднаної опозиції досить часто відвідують Євросоюз. “Я не впевнений, що це найбільш ефективний шлях одержати підтримку білорусів”, – вважає євродепутат. За його словами, візити у європейські столиці “не помітні потенційним прихильникам”. “Я погоджуюся з важ- ливістю налагодження взаємодії з європейськими структурами… Однак найбільш суттєва частина вашої роботи – всередині рес- публіки”, – уточнив Вієрсма[4]. Заради справедливості слід зауважити, що існує й протилеж- на оцінка діяльності опозиції у Білорусі. Так, голова Парламент- ської Асамблеї Ради Європи Рене ван дер Лінден у своєму листі 294 голові Національного Комітету об’єднаних демократичних сил Білорусі Анатолію Лебедько висловив захоплення діяльністю опозиційних сил Білорусі. “Моя позиція на підтримку демокра- тичних реформ завжди включала підтримку опозиційних сил як необхідного елементу політичного плюралізму”, – написав Рене ван дер Лінден [2]. Лідерам опозиції важко визнати, що вони лідери тільки у дуже вузькому сенсі цього слова, а реально – інструмент у більш склад- ній політичній грі. Ю. Баранчик сумнівається, що Захід спілкується з лідерами опозиції відверто і ставить перед ними ті цілі, які відповідають білоруським інтересам [1]. Отже, стратегія білоруської опозиції на пост виборний період ще не вироблена. Надзвичайно важливим моментом є адекватна оцінка ситуації після поразки на виборах та аналіз попередніх помилок. Нова стратегія повинна об’єднати максимальну кіль- кість політичних партій та організацій, подолати той розкол в опозиції, який негативно відображається на її популярності. Ви- ходячи з вище сказаного, в найближчому майбутньому слід очі- кувати серйозного переформатування білоруського політичного простору, і залишитися у ньому зможуть тільки ті з лідерів опо- зиції, які радикально відмовляться від нинішньої неконструктив- ної для Білорусі позиції і почнуть зовсім по-іншому принципово вибудовувати свою політичну діяльність. На нашу думку, тільки шляхом переговорів можна досягти консолідації всіх здорових сил білоруського суспільства, необхідної для збереження соці- ального миру і для вирішення проблем, які постали перед Респу- блікою Білорусь. Список використаних джерел та літератури 1. Баранчик Ю. Европейский марш: полный провал тактики и стратегии оппозиции. Часть первая //http://www.imperiya.by/authorsanalytics19–624. html (перегляд 27.12.2007). 2. Глава ПАСЕ восхищен деятельностью белорусской оппозиции // http:// www.telegraf.by/belarus/2007/05/31/pace–letter/ (перегляд 24.12.2007). 3. Губенко Д. Влада та опозиція: діалог по-білоруськи // Дзеркало тижня. – 2001. – № 13. – 31 березня – 6 квітня. 4. Депутат Европарламента выразил озабоченность стратегией деятель- ности белорусской оппозиции// http://naviny.by/rubrics/politic/2006/07/12/ ic_news_112_255946/ (перегляд 28.12.2007). 295 5. Корнеенко В.: реального желания работать у оппозиции нет // http:// www.telegraf.by/belarus/2007/05/31/opposition–lazy/ (перегляд 27.12.2007). 6. Крапивенко Д. Білоруська опозиція марить власною кольоровою рево- люцією // http://www.obozrevatel.com/news_print/2005/10/10/50901.htm (пе- регляд 29.12.2007). 7. Милинкевич: в Беларуси нет объединенной оппозиции // http://www. telegraf.by/belarus/2007/05/29/milinkevich/ (перегляд 23.12.2007). 8. Недокус І. Чи буде в Білорусі “Так”? // http://forum.bukinfo.cv.ua/data/ n1/nedokus.pdf (перегляд 28.12.2007). 9. Оппозицией будут руководить четыре сопредседателя // http://www. telegraf.by/belarus/2007/05/28/manage/ (перегляд 23.12.2007). 10. Оппозиция смогла договориться по основным направлениям деятель- ности на ближайший год // http://www.ourbelarus.org/index.php?option=com_c ontent&task=view&id=694&Itemid=40&show=1 (перегляд 25.12.2007). 11. Оргиш В., Шеремет П. Форточка для оппозиции или О том, почему нашу судьбу могут решить в Брюсселе и Москве. Политические диалоги // http://nv–online.info/index.php?c=ar&i=7301 (перегляд 26.12.2007). 12. Поствыборная стратегия белорусской оппозиции. Анализ страте- гии Объединенных демократических сил// http://www.qwas.ru/belarus/ucpb/ id_33383/ (перегляд 25.12.2007). 13. Яковлевский Р. Куда исчезла белорусская оппозиция? //http:// glavred.info/print.php?article=/archive/2006/10/19/135948–7.html (перегляд 24.12.2007). Vasyl’ Veren’ko Peculiarities of the activities of Belarussian opposition after the presidential election of 2006 In the article an author analyses the features of activity of Byelorussian op- position after presidential elections in 2006 and determines the basic problems of its functioning on the modern stage. The author offers the reasons of failures of Byelorussian opposition, among which the following is defined: firstly, the majority of population has never supported the opposition. Secondly, the local nomenclature does not want to tolerate the opposition. Thirdly, the opposition is torn apart by self-contradictions, which indisputably cannot give unity and assur- edly will conduce to its duty defeat. Summarizing, the author asserts that strategy of Byelorussian opposition in the post-elective period has not been produced yet. New strategy should unite the maximum amount of political parties and organiza- tions, overcome issues that bring dissidence in the opposition, which have bad 296 influence on its popularity. Drawing the conclusion from the above-said, in the nearest future we should expect serious changes in Byelorussian political system, there will only remain those leaders of the opposition, which will abandon pres- ent unstructured for Byelorussia position and undertake quite different way of interaction with the people. In our opinion, it is possible to attain consolidation of all of the healthy forces of Byelorussian society only by negotiations, as it is necessary for keeping the social peace and for the solution of problems which have appeared before Byelorussia Republic. Алексей Криволап (Минск, Беларусь) Использование концепции медиа-ландшафта в парадигме пограничных исследований В основании данного текста находятся результаты исследова- тельского проекта “Культурная идентичность в контексте Пограничья” в рамках программы “Социальные трансформации в Пограничье (Беларусь, Украина, Молдова)”, которая админи- стрируется Центром перспективных научных исследований и об- разования в области социальных и гуманитарных наук (CASE). В своей статье я сконцентрируюсь только на проблемах одного вида масс-медиа, действующих в Беларуси – FM-радиостанции. Пре- жде чем говорить о медиа-ландшафте попытаемся кратко обосно- вать необходимость заимствования из географического дискурса понятия ландшафта. От ландшафта к медиа-ландшафту Первоначально понятие ландшафта возникло и функционирова- ло в географическом дискурсе, но сегодня ландшафт становится все более употребляемым термином применительно к социальным и культурным феноменам. Концептуализация ситуации пограничья, подталкивает к использованию географического термина в иных контекстах. Даже на неакадемическом уровне система масс-медиа часто “схватывается” через медиа-ландшафт, когда всевозможные описания и классификации масс-медиа осуществляются в рамках концепции ландшафта, медиа-ландшафта. Это социальное измере- ние ландшафта вполне могло бы именоваться по аналогии “соци- 297 ошафтом” [2, с.54], но данный неологизм не прижился и не полу- чил должного распространения, чего нельзя сказать о ландшафте, но не в географическом контексте. Но прежде чем говорить о медиа-ландшафте в контексте пограничья проясним, как понима- ется ландшафт в географическом дискурсе. С точки зрения геогра- фии, ландшафты могут рассматриваться в русле таких подходов как натурализм, геоморфизм, проектизм, эстетизм, эскапизм и пр. (см. подробнее Каганский В.Л. “Основные подходы к ландшаф- ту” [7]). При этом предельно широко ландшафт может быть опре- делен как “территориальная система, состоящая из взаимодей- ствующих природных или природных и антропогенных компонен- тов, а также комплексов более низкого таксономического ранга”. [1, с.79]. Или как ландшафт будет пониматься “сплошное разно- образное пространство земной поверхности, живая среда мест, освоенных утилитарно и символически, пронизанных смыслом для живущих в них людей” [8]. В ландшафтоведении выделяется базовая единица – “элементарный ландшафт”, под которым понимаются “простей- шие частицы компонентов из комбинаций которых складывается многообразие реального мира” [1, с.53], а если говорить на языке картографии, то это “геокомплекс, который исследователь с одной точки может видеть целиком”. [4, с.15] Но если мы говорим о це- лостном восприятии ландшафта, то так же следует сказать и о гра- ницах. В ландшафтоведении границы ландшафтов интерпретиру- ются как “поверхности раздела соседних ландшафтов, смены их качества, свойств; а также поверхности, которыми ландшафт как бы отделен от других неландшафтных образований” [1, с.48]. Из определения следует некий внешний, сторонний статус границы. Это то, что отделяет, но не является частью ландшафта. При переносе вышеназванных терминов в сферу масс-медиа, можно сформулировать два ключевых понятия для понимания за- кономерностей функционирования медиа-ландшафта: простран- ство и структура. I. Пространство. Здесь неизбежен перенос географических и не только практик в сферу масс-медиа. Возможно, в силу того, что “погруженный в культурное пространство человек неизбежно со- здает вокруг себя организованную пространственную сферу” [10, с.334]. Это происходит в силу того, что “понятие географического пространства принадлежит к одной из форм пространственного конструирования мира в сознании человека” [10, с.297]. При этом 298 важно перенести алгоритм действий при описании (картогра- фирования) ландшафта. Итогом может (или должна) быть карта (модель) медиа-ландшафта. Часто описание медиа-ландшафта ре- дуцируется к описанию медиа-системы с простым перечислени- ем участников, игнорируя такие характеристики ландшафта как непрерывность (т.е. не бывает так, что здесь ландшафт есть, а за- тем 100 метров ландшафта нет) и протяженность (т.е. ландшафт это всегда отношения иерархии: доминирования и подчинения). При этом описательность медиа-ландшафта приводит к тому, что медиа-ландшафт понимается как изящная метафора медиа- системы. Как пример такого подхода к медиа-ландшафту см. Фос- сато Ф. “Медиаландшафт: 1991–2003” [15]. II. Структура. Попытка понимания и выстраивания модели масс-медиа в трехмерном пространстве, когда есть медийные пики и хребты, долины и впадины. Возникает не просто модель системы масс-медиа, а все замыкается на объемной модели с рас- становкой сил и интересов. Ландшафт по определению предпо- лагает наличие и/или создание структуры, описывающие соотно- шение внутри этой структуры. Где нет случайных элементов и все пронизано взаимными отношениями и связями. Можно добавить, что понятие ландшафта успешно вписывается в дискурс Нового времени и рациональности, когда природа должна быть не просто освоена, но и преобразована и подобное при(о)своение и можно рассматривать как картографирование. Принципиальное отли- чие между описанием взаимодействия различных видов масс- медиа и концепцией медиа-ландшафта состоит в том, что система масс-медиа “разворачивается” на плоскости в двух измерениях, тогда как медиа-ландшафт предполагает еще конструирование отношений в трех измерениях. Ландшафт предполагает наличие структуры, описывающей положение ее элементов относительно друг друга. Но стремление исследователя обнаружить структуру изучаемого феномена, неизбежно связано с тем, что на основании полученных в ходе исследования данных будет построена некая модель. Исследователь может найти или сконструировать то, чего просто нет, породив очередной “класс на бумаге” (см. подробнее П. Бурдье [3, 1993]). Подобная опасность существует и в случае с конструированием медиа-ландшафта. От описание медиа-ландшафта пограничья, можно перейти к его конструированию. Как событие обретает свое существова- ние через репрезентацию, так и реальность пограничья проявля- 299 ется в структурировании и описании как географического, так и медиа-ландшафта. В этом смысле, описание или конструирование медиа-ландшафта может рассматриваться как вариация класси- ческой проблемы репрезентации реальности: когда “объективное отражение” оказывается конструированием реальности. Для ландшафтоведения “глубинная сущность ландшафтного картографирования – установление наиболее значимых (систе- мообразующих) связей между отдельными природными телами (компонентами) в пределах данной территории” [4, с.40]. Здесь и сформулирован один из базовых принципов конструирования ландшафтов посредством структурирования. Когда исследователь выстраивает иерархические отношения между элементами. При этом если мы не говорим о ландшафте, в контексте соответству- ющего дискурса, то и само существование ландшафта для нас бу- дет неочевидным. Можно сказать, что “ландшафт существует, во многом в меру нашего с ним взаимодействия как с ландшафтом” [5, с.41]. В случае с медиа-ландшафтом точнее будет говорить о ланд- шафтном переживании – это “такого рода видение, которое опред- еляется как “зримое становление незримого” [14, с.27]. Таким образом, описание медиа-ландшафта – это попытка описать ре- альность, которая растворена в нашем повседневном опыте и о существовании которой мы не задумывается. Это задача сопо- ставима с описанием гетеротопий, и даже утопий (см. подробнее М. Фуко [16]). После распада СССР Беларусь пытается реконструировать советскую модель медиа на основании отдельных осколков (под советской моделью масс-медиа мы понимаем принципиальную схему взаимодействия масс-медиа и власти, описанную Дени- сом МакКуэйлом [12, Гл 5.]). По аналогии с тем, как “любой об- ломок семиотической структуры или отдельный текст сохраняет механизмы реконструкции всей системы. Именно разрушение этой целостности вызывает ускоренный процесс “воспоминания” – реконструкции семиотического целого по его части. Эта рекон- струкция утраченного уже языка, в системе которого данный текст приобрел бы осмысленность, всегда практически оказывается со- зданием нового языка, а не воссозданием старого, как это выглядит с точки зрения самосознания культуры” [11, с.18]. Культурные осколки советского прошлого в Беларуси бережно собираются для воссоздания идеальной модели прошлого. При этом можно 300 уверенного говорить о том, что белорусский ландшафт, вообще, не только медиа-ландшафт все еще остается советским. Но вос- создание оказывается не повторением, конструирование чего-то нового. Советская модель масс-медиа при воссоздании в новых условиях и на новом техническом уровне, оказывается достаточно далекой от своего прототипа. Мутация коммуникации от советской модели к модели Пограничья Из шести нормативных теорий медиа (Авторитарная теория, Теория свободной прессы, Теория социальной ответственности, Советская теория, Теория развития и Теория демократического участия), предложенных Д.МакКуэйлом [12, Гл. 5.], в том числе и советская, трудно будет найти что-то подходящее для медиа- системы сегодняшней Беларуси. Но мутации, произошедшие с советской системой в Беларуси после распада СССР, не позво- ляют говорить о ее “советскости”, как атрибутивной характе- ристике. Западноевропейский и советский опыт использования и выстраивания системы масс-медиа существенно расходятся в понимании функций и задач медиа. После распада СССР после- довал закономерный отказ и от прежних канонов, но новых в сфе- ре медиа так и не было создано. Отсюда болезненная реакция и повышенная чувствительность на все, что связано с переживани- ем и переосмыслением своего прошлого. Структуралистский под- ход проявился и здесь, когда оказалось, что если в газете “Правда” правды нет, то в новых медиа, без советской биографии, правда обязательно должна быть. Возможно, отсюда и это вера в возмож- ность объективного воспроизведения реальности. Убежденность в этом демонстрируют и профессионалы в сфера медиа. Заимствованные на Западе модели и подходы к созданию и существованию масс-медиа наполняются собственным со- держание, которое может принципиально не соответствовать первоначальным интерпретациям. Постсоветское состояние отсутствия рамок и политики в сфере масс-медиа длилось не долго. После чего рамки образца СССР были взяты за основу и использованы в качестве шаблона. Влияние российских медиа на белорусский медиа-ландшафт по-прежнему значительно, а в некоторых медиа–сферах носит просто решающий характер. Формирование собственной системы масс-медиа, в чем-то неза- висимой, но по большому счету не зависимой от влияния извне, 301 проходило одновременно с культурным освоением технологий. Беларусь сегодня оказалась в прошлом на несколько десяти- летий назад. В результате функции и значение существования некоторых медиа теперь приходить открывать заново. Даже тех, использование которых в республике уже насчитывает полувеко- вую историю, например, телевидение или радио. В годы СССР белорусские медиа не являлись национальными (т.е. формально они были таковыми, но в действительности не выполняли задачи присущие национальным медиа). В годы существования СССР Беларусь не принадлежала к Вос- точноевропейскому пограничью. Собственно, его как такового и не было. Скорее можно говорить о традиционной иерархической модели, присутствующей в практике любой империи во взаимоот- ношениях со своими колониями: Центр – Провинция – Периферия – Граница (см. подробнее Каганский [6]). Однако, одним из послед- ствий социально-политических трансформаций можно считать по- явление новых или изменение существовавших границ Европы. Переходя непосредственно к модели, предлагаю именовать описываемую ее “окопной”, почему – станет понятно из ни- жеследующих размышлений. В СССР, как в классической мо- дели колония-метрополия, прямые связи в обход метрополии были всячески затруднены и ограничены. Это касается не толь- ко экономических и социальных сторон жизни, но и взаимодей- ствия масс-медиа. Иерархия была выстроена четко и однозначно: центральные (союзные) => республиканские => областные => го- родские => районные. Как отмечает В. Каганский: “В советское время всякая республика была малым СССР, всякая область - ма- лой республикой, всякий район - малой областью etc. Ячеек иного типа не было. Это была жесткая, четкая, по-своему эффективная система, пространственный конструктор” [8]. Но эта закономер- ность относилась не только к физической географии, но к система масс-медиа тоже. Значимые социально-политические трансформа- ции, которые имели место в Восточной Европе с начала 80-х годов ХХ века, привели к принципиальному разрыву или расхождению между СССР и другими странами “Варшавского блока”. Трещина, возникшая в результате социальных трансформаций, постепенно привела к необратимым последствиям. Но БССР все еще остава- лась в информационной власти Москвы. Начало 90-х прошло под эгидой обретения независимости советскими республиками. Хотя параллельно шла реконструкция рассыпающихся без вертикали 302 власти отношений. Так после нескольких неудачных попыток по- явился СНГ. Развалившийся Союз экономической взаимопомощи (СЭВ) не подавал больше признаков жизни, а Европейский союз открыто говорил о возможном расширении на Восток. В Белару- си имеет место сохранение ориентации на Россию и информа- ционная зависимость от деятельности российских масс-медиа. Сюда же относятся мечты о (вос)создании союзного государства. Деятельность союзной медиа-группы “Союз”, или Межгосудар- ственной телерадиокомпании “Мир” (СНГ), конечно, из Москвы. Экономические отношения, а также и различия в политических интересах, привели к тому, что информационная зависимость от России оказалась непомерно высокой платой и привела к необ- ходимости создать свой “адекватный” ответ. В сфере радио это выразилось в прекращении ретрансляции российских радиостан- ций за счет средств белорусского бюджета и расширение белорус- ского вещания. Когда выяснилось, что белорусские события оце- ниваются весьма неоднозначно российскими медиа, а повлиять на этот процесс, в ситуации ретрансляции, Минск уже не может. Результат – круговая оборона и риторика о информационной вой- не против Беларуси. Стремление ограничить влияние соседских масс-медиа. Это введение обязательных квот для белорусской музыки, сначала 50% (2003 г.), а потом и 75% (2005 г.). Подобные процессы имеют место и на телевидение. На сегодняшний день у белорусской медиа-системы нет ресур- сов и возможностей, чтобы подняться над своими трудностями и не только в материально-техническом плане. Это и проблематич- ность со встраиванием в процессы глобализации и европейской интеграции. О мировых новостях мы узнаем по отражениям на стенах окопчика, сидя где-то очень глубоко. И судить о происхо- дящем за его бруствером можно только по бликам и теням на его стенах. Окоп, который самостоятельно откопала Беларусь и над углублением которого беспрестанно трудится; окоп в котором пытается спрятаться от мировых проблем и забот; окоп, в котором попытается найти пространство и возможность для собственно- го вещания. Сидя в своем окопе, мы также судим о происходя- щем, глядя на отражения того, что происходит где-то за его пред- елами. Информационное пространство страны не совпадает с ее территориальными границами. В результате, желая создать свое замкнутое, предельно изолированное информационное простран- ство и не выдерживая конкуренции с вещательными системами 303 соседей, Беларусь углубляет свой “окоп”, расширяя свое соб- ственное информационное пространство, на которое больше уже никто не претендует. При этом “тени”, отбрасываемые соседями, многократно отражаясь от стенок окопа, влияют на наше воспри- ятие реальности ничуть не меньше, чем собственная система ре- презентаций и симуляций – система масс-медиа. Размышляя над этой моделью, я вдруг осознал, что более чем две тысячи лет назад, что-то очень похожее, но в другом контек- сте, предложил Платон: “…люди как бы находятся в подземном жилище наподобие пещеры, где во всю ее длину тянется широ- кий просвет. С малых лет у них там на ногах и на шее оковы, так что людям не двинуться с места, и видят они только то, что у них прямо перед глазами, ибо повернуть голову они не могут из-за этих оков. Люди обращены спиной к свету, исходящему от огня, который горит далеко в вышине, а между огнем и узниками про- ходит верхняя дорога, огражденная […] невысокой стеной вроде той ширмы, за которой фокусники помещают своих помощников, когда поверх ширмы показывают кукол. […] За этой стеной другие люди несут различную утварь, держа ее так, что она видна поверх стены; проносят они и статуи, и всяческие изображения живых существ, сделанные из камня и дерева. При этом, как водится, одни из несущих разговаривают, другие молчат. Прежде всего раз- ве ты думаешь, что, находясь в таком положении, люди что-нибудь видят, свое ли или чужое, кроме теней, отбрасываемых огнем на расположенную перед ними стену пещеры?” [13, с.514-515] В ходе исследования не ставилось задачи создать карту, отража- ющую белорусских медиа-ландшафт. Для географии и ландшафто- ведения “глубинная сущность ландшафтного картографирования – установление наиболее значимых (системообразующих) связей между отдельными природными телами (компонентами) в пред- елах данной территории” [4, с.40]. Здесь и сформулирован один из базовых принципов конструирования ландшафтов посредством структурирования. Когда исследователь выстраивает иерархичес- кие отношения между элементами. При этом если мы не говорим о ландшафте, в контексте соответствующего дискурса, то и само существование ландшафта для нас будет неочевидным. Можно сказать, что “ландшафт существует, во многом в меру нашего с ним взаимодействия как с ландшафтом” [5, с.41]. Поэтому расс- матривать систему масс-медиа следует как технологию, которая в значительной степени, освоена и вписана в культурный ландшафт. 304 Реальным медиа-ландшафт становится только в нашем вообра- жении, так как без этого мы нигде и никогда не сможем увидеть пространственные черты медиа-ландшафта. В чем-то он сходит- ся с ландшафтным образом, который “определяется геометрией сложной кривой, что связывает точки земли и неба в той конфигу- рации, которая отражает силу их взаимодействия” [14, с.26]. Вместо выводов: Описание медиа-ландшафта возможно при условии его констру- ирования. Медиа-ландшафт в чем-то утопическая модель - это то, чего в реальности нет (это ключевое отличие от географического ландшафта, где социально-культурно детерминированная оптика взгляда, выхватывает из тела поверхности классифицированные ранее фрагменты: горы, пики, хребты, ущелья и пр.). Простран- ство медиа-ландшафта трудно локализуется в географическом пространстве. Во всяком случае, оно не совпадает с географичес- кими или административными границами. Это виртуальное мно- гомерное пространство, в котором происходит коммуникация. Попытка описать медиа-ландшафт пограничья можно сравнить с попыткой или задачей описания гетеротопий, а в белорусском случае утопических пространств. Конструирование простран- ства пограничья приводит к разделению влияния стран соседей, во многом отрицающих принципиальную возможность самосто- ятельного существования культуры пограничья. Это тот случай, когда описание совпадает с наименованием, а через наименование и с присвоением. Нет оснований отказываться от использования модели “окопа” (“Пещеры-2”) в контексте медиа-ландшафта, как неперспектив- ной или неэффективной. Модель пригодна, для оценки возможных трансформаций медиа-ландшафта, в поисках и создании простран- ство для структурирования. Если говорить о “белорусской аудито- рии” или “белорусских слушателях”, то модель медиа-ландшафта успешно подходит для понимания принципов организации и структурирования этого воображаемого сообщества. Когда воо- бражаемое сообщество существует не в вакууме. Оно реализуется в социальной реальности и на территории распространения/веща- ния тех или иных медиа. Предложенная модель пещеры/окопа структурирует медиа- ландшафт и вписывает белорусскую систему масс-медиа в кон- текст ситуации пограничья Восточной Европы. Степень взаимо- действия с медиа-системами стран-соседей, в контексте нашего 305 исследования, представляет интерес как индикатор востребован- ности, а то и наличия символической фигуры Другого для акту- альной белорусской культурной ситуации. Непрерывность медиа- ландшафта диктует необходимость рассматривать и говорить о Другом, как «зеркале», рассматривая которое в надежде увидеть этого Другого, мы рассматриваем и изучаем самих себя. Сегодняшние «тени», которые видны обитателям пещеры, в белорусской ситуации представляются как репрезентации созданные Другим для потребления в иных культурах. Они не со- здаются специально для «жителей пещеры», но помогают им уви- деть свое отражение во взгляде Другого. Именно электронные ме- диа предлагают сегодня уникальную возможность посмотреть на белорусское медиа-пространство с иной точки зрения. При этом метафора «тени» не означает, что есть некая объективная репре- зентация реальности, которая недоступна в пещере. Многообра- зие и различие теней понимается как существования множества репрезентаций, ни одна из которых не претендует на истинность или объективность. «Тени» – это штрихи, которыми масс-медиа создают полотно реальности в нашем сознании. Список использованных источников и литературы 1. Александрова Т.Д. Понятия и термины в ландшафтоведении / АН СССР Институт географии – М.: ЦНИИТЭлегпром, 1986. – 111 с. 2. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышлия об истоках и распостранении национализма / Пер. с англ. В. Николаева; Вступ. ст. С. Баньковской. – М.: “Канон-пресс-Ц”, “Кучково поле”, 2001. – 288 с. (Малая серия “Condito Humana” в серии “Публикации Центра Фундаментальной Социологии”). 3. Бурдье П. Социальное пространство и генезис “классов” // Бурдье П. Социология политики М.: Socio-Logos, 1993. – с. 53-98. 4. Исаченко Г.А. Методы полевых ландшафтных исследований и ландшафтно-экологическое картографирование. Курс лекций. – СПб.: Изадтельство СПб. университета, 1998. – 112 с. 5. Каганский В.Л. Мир культурного ландшафта // Культурный ландшафт и советское обитаемое пространство: сборник статей, М.: Новое литературное обозрение, 2001. – с. 23-43. 6. Каганский В.Л. Основные зоны и типы культурного ландшафта. Центр – провинция – периферия – граница // Культурный ландшафт и советское обитаемое пространство: сборник статей, М.: Новое литературное обозрение, 2001. – с. 60-95. 306 7. Каганский В.Л. Основные подходы к ландшафту // Культурный ландшафт и советское обитаемое пространство: сборник статей, М.: Новое литературное обозрение, 2001. – с. 44-59. 8. Каганский В.Л. Национальная модель культурного ландшафта / Русский Журнал [URL: www.russ.ru/culture/20040616-kagg.html]. 9. Ландшафты Беларуси / Исходный картографические материалы / Белорусская сельскохозяйственная академия; сост. В.А. Свитин. Е.А. Косач. Горки, 1998. – 64 с. 10. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров // Лотман Ю.М. Семиосфера. – СПб: “Искусство-СПБ”, 2000. – с.150-391. 11. Лотман Ю.М. О семиосфере // Лотман Ю.М. Избранные статьи. Том 1. – Таллинн, 1992. – сс.11-24. 12. МакКуэйл Д. Введение в теорию массовой коммуникации Мн.: БГУ, 1997. 13. Платон. О государстве // Диалоги, Книга 7. 14. Подорога В.А. Выражение и смысл: Ландшафтные миры фило- софии: С. Киркегор, Ф. Ницше, М. Хайдеггер, М. Пруст, Ф. Кафка – М.: Ad Marginem, 1995. – 426 с. 15. Фоссато Ф. Медиаландшафт: 1991–2003 //“Отечественные записки” 2003, №4 [URL http://magazines.russ.ru/oz/2003/4/ ]. 16. Foucault M. Of Other Spaces: Utopias and Heterotopias // Diacritics, vol.16, №1 (spring 1986). pp.47-51. Alexei Krivolap USE OF THE CONCEPT OF A MEDIA-LANDSCAPE IN PARADIGM OF “BORDER STUDIES” This article is devoted to consideration of influence of concept of a media-landscape on development of contemporary media culture in frameworks of “border studies” and “cultural studies”. And this article reflects on the difficulties of practicing cultural studies in mass media sphere. The special meaning is allocated to questions representation, when the existing social reality is not reflected in mass media, but is constructed as a new reality. Thus the media representation’s of a reality influences on perception of daily occurrence. Author presents a new model of media-landscape for understanding temporary media system in Belarus. The name of a new model is “trench”. The problem is considered on the basis of works B.Anderson, M.Foucault etc. Keywords: mass media, media- landscape, representation, cultural studies. 307 Іван Осадца (Чернівці, Україна) Становлення багатопартійних систем на постсоціалістичному просторі (на прикладі Білорусі, України і Болгарії) З а останні десятиліття європейські політичні партії досягли високого рівня організації, перетворилися з аморфних угру- повань, об’єднаних спільною ідеологічною доктриною, в інститу- ти, з добре розвиненою спеціалізованою організаційною структу- рою, ієрархією влади різних рівнів, строгою дисципліною членів, які впливають на діяльність всього державного механізму. Суттє- во відрізняються від європейських американські політичні партії. Всі вони, як правило, парламентського типу. Однак, крім чисто парламентських, у них розвинені організаторські функції. Осно- вне завдання таких партій – боротьба за голоси виборців. Хоча ці партії приводять до керма держави політичних лідерів, самі вони, в певній мірі, відсторонені від управління справами країни. Після краху тоталітарних режимів у постсоціалістичних країнах, зокрема у колишніх країнах-членах ОВД та Радянського Союзу, кардинально змінилися партійні системи, а саме, на зміну тоталі- тарному режиму комуністичної партії прийшла багатопартійність. Серед представників таких країн були Білорусь, Україна і Болгарія. У кожній з цих країн по-своєму відбувався процес становлення ба- гатопартійних систем, тому розглянемо це питання детальніше. Важливою особливістю сучасного етапу розвитку (останні де- сятиліття) білоруського суспільства є створення нових політичних партій, громадських об’єднань та організацій. Деякі з них, не про- існувавши і декілька місяців, розпадалися, не залишивши значного сліду в політичному житті країни. Інші – поступово стали доволі стійкими політичними структурами. Вони впливають на ситуацію в республіці через парламентські й інші акції, ведуть велику орга- нізаторську, пропагандистську, агітаційну діяльність, намагають- ся зайняти важливе місце в громадському житті. Для ефективнішого політологічного аналізу важливо прослід- кувати ґенезу провідних політичних партій Білорусі, які представ- ляють основні ідейні напрямки. Більше семидесяти років Комуністична партія Білорусі (КПБ) була правлячою партією. В серпні 1991 р. Верховна Рада Респу- 308 бліки Білорусь призупинила діяльність КПБ. Місце комуністів у політичному спектрі країни було порожнім недовго. В грудні 1991 р. була створена Партія комуністів Білорусі (ПКБ) – партія, що об’єднала людей, які надавали перевагу соціалістичній перспекти- ві розвитку країни. Паралельно велася робота за відміну рішення Верховної Ради ХІІ скликання про призупинення діяльності КПБ. Парламент відмінив своє рішення і де-юре в Білорусі з’явилося дві комуністичних партії [1]. Починаючи з 1992 р. у Білорусі бурхливо створюються нові партії. Зокрема, в 1992 р. була створена Аграрна партія (АП). 13 червня 1992 р. відбувся з’їзд Об’єднаної аграрно-демократичної партії Білорусі (ОАДПБ). ІІ з’їзд прийняв рішення про переймену- вання її в АП. Партія ставила за мету створення суспільства соці- альної справедливості на принципах демократичного соціалізму, залучення аграрників у процес політичного самозахисту, забез- печення пріоритетного розвитку агропромислового комплексу як умови промислової безпеки і процвітання Батьківщини. Білоруська соціалістична партія (БСП) утворена в липні 1994 р. виступила за соціально зорієнтовану країну, яка здатна дати лю- дині гідне життя, підтримати певні верстви населення, що потре- бують допомоги, створити умови для самореалізації особистості. Принципи партії були основані на праві кожної людини на працю, власність, творчість, здоров’я і освіту [2]. Ліберально-демократична партія (ЛДП) – нині одна з найак- тивніших і найчисельніших партій, була створена в лютому 1994 р. Головною метою партії є побудова парламентськими методами соціально-орієнтованої правової держави з багатоукладною еко- номікою на принципах лібералізму і демократії, багатопартійнос- ті, плюралізму думок, гарантій громадянських прав і свобод. Партія Слов’янський Собор “Біла Русь” (ПСС“БР”) була ство- рена в серпні 1992 р. Основною метою ПСС“БР”, згідно статуту, є: захист інтересів слов’яно-руських верств населення у всіх сферах суспільного життя, побудова конституційним шляхом правової держави, враховуючи слов’яно-руські традиції – соборність, наро- довладдя, самоуправління, становлення багатоукладної ринкової соціально орієнтованої економіки [3]. Родоначальником ліберального руху в країні є Об’єднана демо- кратична партія Білорусі (ОДПБ). Ця перша в “новітній історії” по- літична партія була створена у вересні 1990 р. На установчому з’їзді ОДПБ у політичну партію під популярними на той час демократич- 309 ними лозунгами об’єдналися прибічники “Демократичної платфор- ми в КПРС”, а також деякі невеликі політичні організації республі- ки. З ІІ з’їзду партія перейшла на відверто ліберальну ідеологічну орієнтацію, виступила за створення ринкової моніторингової еконо- міки, підтримала лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі, введення приватної власності на виробництві, в тому числі і на землю. Громадська партія (ГП) була створена в грудні 1994 р. У своїй програмі партія проголошувала пріоритет прав людини над права- ми нації, розглядала приватну власність як головний гарант індиві- дуальних свобод, виступала за приватизацію, за лібералізацію зо- внішньої торгівлі, проти державного протекціонізму. ГП володіла значними фінансовими джерелами, але не мала ніяких організацій- них структур. 30 вересня – 1 жовтня 1995 р. в одному залі відбулись VII з’їзд ОДПБ і ІІ з’їзд ГП, які прийняли рішення про створення Об’єднаної громадської партії (ОГП). У програмних документах обох партій була зафіксована прихильність до ліберальних ціннос- тей. У проекті програми, статуту нової партії, в підсумкову резо- люцію з’їзду увійшли положення про те, що ОГП керується ідеями лібералізму і консерватизму, що доволі оригінально і незвично. Одним з яскравих представників партій ліберального напрям- ку був Білоруський науково-виробничий конгрес (БНВК). Це по- літична партія парламентського типу, яка орієнтувалася на про- фесійних, компетентних і ділових людей, які вміють і бажають працювати на благо суспільства [4]. Вважаємо, що для розуміння розвитку білоруських політичних процесів слід прослідкувати динаміку розвитку головної опози- ційної партії країни – Білоруського народного фронту (БНФ). Всю історію становлення і розвитку БНФ можна умовно поділити на декілька періодів: 1 період (1985-1987 рр.) – поява і становлен- ня неформальних організацій як основи майбутнього народного фронту; 2 період (1987 – осінь 1988 рр.) – становлення неформаль- них об’єднань як політичних організацій; 3 період (осінь 1988 – весна 1991 рр.) – формування Білоруського народного фронту за перебудову “Адраджэнне”, включення неформальних об’єднань у боротьбу за політичну владу; 4 період (березень 1991 – серпень 1991 рр.) – БНФ прийняв усі атрибути політичної партії, офіційно перейшов на антикомуністичні позиції; 5 період (серпень 1991 – серпень 1993 рр.) – БНФ бере активну участь у політичній бороть- бі в нових умовах на основі багатопартійності; 6 період (травень 1993 по 1995  рр.) – становлення і розвиток партії Білоруського 310 народного фронту; 7 період (1995 р.) – поразка на виборах і падін- ня популярності фронту; 8 період (1997 р. і по сьогодні) – розкол БНФ. Як показав соціологічний аналіз, БНФ в його політичній бо- ротьбі постійно підтримували Національно-демократична партія білорусів (НДПБ), яка була створена в 1990 р., Партія любителів пива (ПЛП), яка була створена в 1993 р., Білоруська гуманітарна партія (БГП), яка була створена в 1994 р., Партія здорового глузду (ПЗГ), яка була створена в 1994 р. Початком відродження соціал-демократії на Білорусі вважають 2-3  березня 1991 р., коли відбувся установчий з’їзд Білоруської соціал-демократичної громади (БСДГ). Ще однією партією соціал- демократичного спрямування була Партія народної згоди (ПНЗ), яку було створено 11 квітня 1992 р. Білоруська соціал-демократична партія (Народна громада) – політична партія, яка продовжила тра- диції Білоруської соціалістичної громади і Білоруської соціал- демократичної партії і є правонаступницею БСДГ і ПНЗ. БСДГ була відновлена 15 лютого 1998 р. У програмі БСДГ записано, що пар- тія – та частина Громади, заснованої в 1991 р., яка після розколу в 1996 р. не пішла по шляху зради, не об’єдналася з про диктатор- ською ПНЗ і залишилася вірною ідеалам соціал-демократії. Білоруський християнсько-демократичний союз (БХДС) – одна із самих “старих” партій Білорусі. Створена вона ще в червні 1991 р. Виступала БХДС за побудову в республіці демократичної, пра- вової держави на базі принципів християнської демократії. Необ- хідними елементами державного устрою повинні бути парламент- ська демократія, багатопартійна система, вибірність законодавчої влади на всіх рівнях, деідеологізація держави і всіх державних інститутів (армії, органів правопорядку і безпеки), збереження прав людини на рівні існуючих міжнародних угод. Ще однією партією християнського спрямування була партія Християнсько- демократичний вибір (ХДВ), яку було засновано в 1995 р. [5]. Окрім даних партій у цей період створювалися партії одного на- прямку майже з однаковими назвами. Зокрема, Білоруська партія зелених (БПЗ), Білоруська екологічна партія (БЕП), Білоруська еко- логічна партія зелених (БЕЗ); також було створено і ряд партій з республіканським спрямування, наприклад, Республіканська партія (РП), Білоруська республіканська партія (БРП); декілька спортивних партій: Білоруська соціально-спортивна партія (БССП), Білоруська об’єднана спортивна партія (БОСП). Серед жіночих партій Біло- русі можна назвати Білоруську жіночу партію “Надзея” (БЖП“Н”). 311 Окрім вище названих партій тут функціонували також: Республі- канська партія праці і справедливості (РППС), Білоруська патріо- тична партія (БПП) – пропрезидентська партія, Партія “Очищення” (П“О”), Народна партія “Відродження” (НП“В”), Білоруська партія “За соціальну справедливість” (БП“ЗСС”), Білоруська партія праці (БПП), Білоруська народна партія (БнарП), Білоруська національна партія (БнацП), Партія всебілоруської єдності і згоди (ПВЄЗ). Білоруська Ȼɿɥɨɪɭɫɶɤɚакадемія ɚɤɚɞɟɦɿɹ соціальних наук, ɫɨɰɿɚɥɶɧɢɯ ɧɚɭɤ, Інститут ȱɧɫɬɢɬɭɬ соціології ɫɨɰɿɨɥɨɝɿʀ ака- ɚɤɚɞɟɦɿʀ ɧɚɭɤ демії наук Ȼɿɥɨɪɭɫɶɤɢɣ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ, Білорусі, Білоруський інститут соціально-політичних ɿɧɫɬɢɬɭɬ ɫɨɰɿɚɥɶɧɨ-ɩɨɥɿɬɢɱɧɢɯ ɞɨɫɥɿɞɠɟɧɶ ɡ 1990 ɪ. досліджень з 1990 р.ɞɨɫɥɿɞɠɟɧɧɹ ɩɪɨɜɨɞɹɬɶ ɫɨɰɿɨɥɨɝɿɱɧɿ проводятьɳɨɞɨсоціологічні ɩɨɩɭɥɹɪɧɨɫɬɿ дослідження щодо ɨɫɧɨɜɧɢɯ ɛɿɥɨɪɭɫɶɤɢɯ популярності основних білоруських партій. Дані з 1990 по 2001 рр.ɩɚɪɬɿɣ. Ⱦɚɧɿ ɡ 1990 ɩɨ 2001 ɪɪ. ɧɚɜɟɞɟɧɨ ɜ ɬɚɛɥɢɰɿ 1 [6]. наведено в таблиці 1 [6]. Таблиця Ɍɚɛɥɢɰɹ 1 1 ɥɢɫɬɨɩɚɞ ɥɢɫɬɨɩɚɞ ɥɢɫɬɨɩɚɞ ɥɢɫɬɨɩɚɞ ɥɢɫɬɨɩɚɞ ɥɢɫɬɨɩɚɞ ɛɟɪɟɡɟɧɶ ɠɨɜɬɟɧɶ ɠɨɜɬɟɧɶ ɝɪɭɞɟɧɶ ɝɪɭɞɟɧɶ ɝɪɭɞɟɧɶ ɝɪɭɞɟɧɶ ɤɜɿɬɟɧɶ ɤɜɿɬɟɧɶ ɤɜɿɬɟɧɶ ɤɜɿɬɟɧɶ 90 ɪ. 91 ɪ. 92 ɪ. 93 ɪ. 94 ɪ. 95 ɪ. 96 ɪ. 97 ɪ. 98 ɪ. 98 ɪ. 99 ɪ. 99 ɪ. 00 ɪ. 00 ɪ. 01 ɪ. 01 ɪ. 91 ɪ. ɉɚɪɬɿʀ Ⱥɉ - - - - 2,7 6,1 7,4 6,0 5,1 6,9 5,2 5,0 8,1 2,4 5,3 4,0 2,3 Ȼɧɚɪɉ - - - - - - 2,7 3,5 4,5 3,0 3,9 3,2 - - - - - Ȼɧɚɰɉ - - - - - 1,2 0,9 0,3 0,4 0,7 0,8 0,7 - - - - - Ȼɉɉ - - - - - 3,9 2,8 2,2 1,2 1,2 1,4 1,1 2,4 1,2 2,1 0,9 2,1 ȻɊɉ - - - - - 1,8 0,4 1,0 0,7 0,6 0,5 1,2 - - - - - ȻɋȾȽ - - - 3,6 2,2 1,2 1,1 - - - 1,3 0,9 0,9 0,9 1,1 1,5 1,5 Ȼɋɉ - - - - - 1,5 1,6 0,3 0,6 0,7 0,8 0,6 - - - - - Ȼɋɋɉ - - - - - - 0,2 0,2 0,4 1,3 0,3 0,7 2,1 0,4 0,8 0,5 0,4 ȻɇɎ 10,2 9,1 18,6 9,9 6,4 9,4 6,5 3,7 3,7 4,2 4,2 4,1 4,7 2,9 3,4 1,1 1,3 ɅȾɉ - - - - - 1,8 0,2 0,9 3,3 1,3 1,4 1,3 2,0 2,0 2,4 1,4 2,3 Ȼɉɀ“ɇ” - - - - - 5,4 6,9 8,7 7,1 7,2 9,0 11,7 12,1 6,4 8,9 4,3 6,4 ɄɉȻ 39,7 52,1 5,1 - - - - - 9,7 8,5 9,5 11,3 10,1 9,6 10,2 6,9 5,7 ɉɄȻ - - - 13,7 11,1 16,2 34,9 9,7 2,7 3,6 2,8 4,1 4,5 4,2 2,9 2,8 2,5 Ɋɉ - - - - - 0,5 1,0 0,7 0,4 0,7 0,3 0,8 1,2 0,9 0,8 0,3 0,3 ɈȽɉ - - - - - - - 1,9 0,8 1,4 2,8 1,1 1,4 2,5 1,6 1,5 2,1 ȻɋȾɉ“ɇȽ” - - - - - - - 2,2 2,2 2,3 1,7 2,0 1,3 0,9 1,5 0,8 0,7 ȻȿɁ - - - - - - - - - - - 5,1 5,9 2,9 2,8 1,9 2,4 Щодо перспектив розвитку багатопартійності в Республіці Бі- лорусь уɓɨɞɨ ɩɟɪɫɩɟɤɬɢɜ ɪɨɡɜɢɬɤɭ ɛɚɝɚɬɨɩɚɪɬɿɣɧɨɫɬɿ ɜ Ɋɟɫɩɭɛɥɿɰɿ Ȼɿɥɨɪɭɫɶ ɭ найближчі роки, то можна відмітити наступне. Перереє- страція партій ɧɚɣɛɥɢɠɱɿ суттєво ɪɨɤɢ, ɬɨ ɦɨɠɧɚзменшила їх кількість. ɜɿɞɦɿɬɢɬɢ ɧɚɫɬɭɩɧɟ. В країніɩɚɪɬɿɣ ɉɟɪɟɪɟɽɫɬɪɚɰɿɹ залишилися ɫɭɬɬɽɜɨ найбільш ɡɦɟɧɲɢɥɚпопулярні ʀɯ ɤɿɥɶɤɿɫɬɶ.партії. Цеɡɚɥɢɲɢɥɢɫɹ ȼ ɤɪɚʀɧɿ дозволилоɧɚɣɛɿɥɶɲ більш рельєфно структу- ɩɨɩɭɥɹɪɧɿ ɩɚɪɬɿʀ. ɐɟ ризувати ɞɨɡɜɨɥɢɥɨ ɛɿɥɶɲ ɪɟɥɶɽɮɧɨ ɫɬɪɭɤɬɭɪɢɡɭɜɚɬɢ ɩɨɥɿɬɢɱɧɭ ɫɢɫɬɟɦɭ ɤɪɚʀɧɢ. Ɉɞɧɚɤ, у політичну систему країни. Однак, досить проблемним білоруському партійному просторі залишається питання цензури ɞɨɫɢɬɶ ɩɪɨɛɥɟɦɧɢɦ ɭ ɛɿɥɨɪɭɫɶɤɨɦɭ ɩɚɪɬɿɣɧɨɦɭ ɩɪɨɫɬɨɪɿ ɡɚɥɢɲɚɽɬɶɫɹ ɩɢɬɚɧɧɹ та переслідування провідних опозиційних політиків. В Республіці ɰɟɧɡɭɪɢ існує Білорусь ɬɚ ɩɟɪɟɫɥɿɞɭɜɚɧɧɹ ɩɪɨɜɿɞɧɢɯ ɨɩɨɡɢɰɿɣɧɢɯ ряд пропрезидентських партій,ɩɨɥɿɬɢɤɿɜ. ȼ Ɋɟɫɩɭɛɥɿɰɿ які і формують вла- ду, та декілька опозиційних, котрі намагаються змінити ɬɚ Ȼɿɥɨɪɭɫɶ ɿɫɧɭɽ ɪɹɞ ɩɪɨɩɪɟɡɢɞɟɧɬɫɶɤɢɯ ɩɚɪɬɿɣ, ɹɤɿ ɿ ɮɨɪɦɭɸɬɶ ɜɥɚɞɭ, владу, ре- ɞɟɤɿɥɶɤɚ штуɨɩɨɡɢɰɿɣɧɢɯ, партій не ɤɨɬɪɿ беруть активної ɡɦɿɧɢɬɢ ɧɚɦɚɝɚɸɬɶɫɹ участі уɜɥɚɞɭ, політичному житті ɪɟɲɬɭ ɩɚɪɬɿɣ ɧɟ країні. ɛɟɪɭɬɶ Сучасні політичні перетворення в Україні в значній мірі ɚɤɬɢɜɧɨʀ ɭɱɚɫɬɿ ɭ ɩɨɥɿɬɢɱɧɨɦɭ ɠɢɬɬɿ ɤɪɚʀɧɿ. пов’язані, як предметно, так і казуально з розвитком партійної ɋɭɱɚɫɧɿ ɩɨɥɿɬɢɱɧɿ ɩɟɪɟɬɜɨɪɟɧɧɹ ɜ ɍɤɪɚʀɧɿ ɜ ɡɧɚɱɧɿɣ ɦɿɪɿ ɩɨɜ’ɹɡɚɧɿ, ɹɤ системи. Наразі питання формування й розвитку демократичної ɩɪɟɞɦɟɬɧɨ, ɬɚɤ ɿ ɤɚɡɭɚɥɶɧɨ ɡ ɪɨɡɜɢɬɤɨɦ ɩɚɪɬɿɣɧɨʀ ɫɢɫɬɟɦɢ. ɇɚɪɚɡɿ ɩɢɬɚɧɧɹ 312 ɮɨɪɦɭɜɚɧɧɹ ɣ ɪɨɡɜɢɬɤɭ ɞɟɦɨɤɪɚɬɢɱɧɨʀ ɩɚɪɬɿɣɧɨʀ ɫɢɫɬɟɦɢ ɜ ɍɤɪɚʀɧɿ ɫɬɨʀɬɶ ɭ партійної системи в Україні стоїть у центрі вирішення проблеми переходу від тоталітаризму до демократії, розбудови держави на демократичних засадах. Особливості трансформації партій та партійної системи безпо- середньо залежать від ступеня розвиненості самого суспільства та його політичної еліти. Ця обставина визначає специфіку укра- їнської партійної системи, якою вона склалася протягом останніх років так само, як і характер та глибину впливу партій на владу та суспільство. За цей період Україна пройшла шлях від однопартій- ності до гіпертрофованої багатопартійності, який умовно можна поділити на декілька етапів [7]. Перший етап отримав назву періоду партійно-політичного ро- мантизму і охопив проміжок часу від краху перебудови до перших років незалежності (1989-1995 рр.). Хвиля нових політичних утво- рень формувалася на основі легалізації та політизації дисидент- ського руху та поступового реформування колишньої КПУ. По- ступова кристалізація групи партій та об’єднань як провідних була пов’язана з іменами політиків часу перебудови (НРУ, СПУ, КПУ) й збігалася з несталими настроями населення молодої держави. За цих умов почали створюватися й більш прагматичні структури на кшталт ЛПУ та НДП (поч. 1996 р.). Другий етап – період 1996-97 рр., протягом якого на основі вже сформованого лідерського ешелону партій та за рахунок суто кос- метичних змін перші протопартії трансформувались у своєрідні політичні торговельні марки. З середини 90-х рр. стала очевид- ною зміна парадигми розвитку партійної системи - найбільш ко- румпована, отже, найменш заідеологізована і найбільш мобільна, частина української партноменклатури активно включилась в роз- будову держави, а цеховики (тіньові підприємці) – в побудову рин- кової економіки. Кримінальні ж авторитети взагалі перетворились на інтегральну частину бізнесової еліти, не відмовляючись від властивих їх методів діяльності. Третій етап – період утворення партійних концернів (1998 – 2004 рр.). Даний період розпочинається після виборів до ВРУ 1998 р., які надійно інкорпорували партії у політичну систему України. Україна відійшла від класичної схеми і почала формувати власні риси партійного будівництва. Першою ознакою була перемога на виборах 1998 р. партії “Громада” та певний успіх Партії “Реформи і Порядок” (ПРП). Політики не змогли знайти місце для “Грома- ди” ані зліва, ані справа, оскільки вона не вписувалася в класичну 313 європейську схему. Під час виборів 1998 р. виразно позначилася прогнозована криза націонал-демократичних партій. До ВРУ про- йшла лише одна з них - Рух. Починаючи з 1998 р., в Україні по- чинають створюватися політичні партії, однаково представлені у більшості областей України. У двох попередніх періодах певні партії мали масову підтримку на заході України, інші - на півдні та сході, які боролися за вплив у центрі, а у вотчинах опонентів їм ро- бити було нічого. Першу претензію на рівномірне представництво в усіх регіонах заявили партії СДПУ(о), “Батьківщина”, Трудова партія України, Демократичний Союз, Партія Регіонів України. Отже, партійна система України має деякі ознаки поляризова- ного плюралізму. Партійна система в Україні, на думку політолога М. Примуша, все ще перебуває в стадії балансування між демо- кратією й авторитаризмом, і таке балансування викликає природ- не незадоволення не лише широкої громадськості, а й окремих представників правлячої еліти [8]. Прогнозуючи розвиток багатопартійності в Україні, можна пе- редбачити, що партійна система України буде поступово транс- формуватись від атомізованої з великою кількістю малочисельних та маловпливових партій, до більш стабільної системи поляризо- ваного плюралізму, спостерігатиметься перехід політичного спек- тра партій з національного виміру до загальноприйнятного розпо- ділу на лівих, центристів та правих. Багаточисельні політичні партії чи громадські організації, які з’явилися після 1989 р., стали основним символом зародження демократії в Республіці Болгарія. Багато з них з’явилися спонтан- но, де-факто – нелегально, при існуючій “соціалістичній” норма- тивній базі і конституції, які утверджували керівну роль Комуніс- тичної партії Болгарії (КПБ) [10]. Вони були без організаційної структури і без досвіду політичної боротьби. Але саме вони оспо- рювали іноді погано, іноді сміливо політичну монополію кому- ністичної партії і створили підґрунтя побудови й удосконалення інфраструктури “партія – держава”. Ці події викликали народжен- ня нових партій, а також стали незамінним інструментом мирного переходу від тоталітарної системи до демократії. Новостворений Союз демократичних сил (СДС) – основний опонент БКП, віді- грав історичну роль у краху комуністичного режиму і створенні передумов перших вільних виборів у червні 1990 р. Саме ці вибо- ри легалізували нову болгарську демократію і слугували початком демократичних процесів у Болгарії. 314 В період 1989 – червень 2005 рр. партійна система в Болгарії утвердилася навколо основних партій, які і визначали загальний вид. Одночасно вона була піддана і серйозним випробуванням, включно і стресам, які призвели до зміни співвідношень сил, до появи і зникнення політичних партій, деякі з яких були навіть представлені в парламенті. Дані роки були роками появи, транс- формації і еволюції політичних партій, характеризувалися дина- мічними процесами всередині партій і у відношенні між ними. Партійна система в цілому залишилася нестабільною і флюїд- ною. Одночасно в період після 1989 р. з’явилося декілька осно- вних політичних партій, що відрізнялися відносною стабільніс- тю і провідними позиціями в партійній системі, які здійснювали основний вплив на їхню еволюцію. Союз демократичних сил (СДС). Історія СДС починається 7 грудня 1989 р. зі з’їзду антикомуністичної опозиції. Засновника- ми були 10 політичних організацій різного типу – клуби, союзи, асоціації і політичні партії [1]. Наприкінці грудня до СДС при- єдналися ще Радикал-демократична і Демократична партії, в січні – ще три політичні організації вступили до СДС, з якими в загаль- ному стало 15 членів. Партія пройшла певну історичну еволюцію і етапи розвитку, а саме: 1 етап (грудень 1989 – червень 1990 рр.). Це період консолідації і легітимізації СДС. 2 етап (червень 1990 – жовтень 1991 рр.). Цей період відображає два процеси розвитку СДС – поступове “входження” в інституції через оволодіння позицій в державних структурах і радикалізація, яка призвела до посилення конфліктного курсу по відношенні до БСП. 3 етап (1991 – 1992 рр.). Після парламентських виборів до 36-х Народних зборів (НЗ) СДС-рух отримав відносну більшість і став першою за силою парламентською групою в НЗ, якій було доруче- но утворити новий уряд країни. 4 етап (1993 – 1997 рр.). Цей етап був насиченим різними поді- ями, основною з яких був внутрішньопартійний конфлікт, внаслі- док союзу з опозицією. Велика частина партій з СДС обрала тверду опозицію до уряду, тоді як інша частина відділилася в коаліцію АСП і разом з декількома колишніми депутатами парламентської групи СДС утворили парламентську групу Новий союз за демократію. 5 етап (1997 – 2001 рр.). Цей період є кульмінаційним утвер- дженням СДС як основного компоненту нової партійної системи. 315 6 етап (2001 – червень 2005 рр.). На парламентських виборах в червні 2001 р. СДС потерпів серйозної поразки і свої електоральні позиції знизив до 18 %. Лідер І. Костов подає у відставку. На його місце голови обирають Н. Михайлову – до цього часу замісника голови і керівника парламентської групи. Пізніше І. Костов ство- рить нову партію Демократи за сильну Болгарію (ДСБ) на демо- кратичних засадах. 7 етап (червень 2005 р.). На парламентські вибори 2005 р. СДС із рядом інших партій іде в блоці Об’єднання демократичних сил (ОДС). На цих виборах вони отримують 8,44 % голосів або 20 місць у парламенті. Причому не сильно відстала від СДС і ДСБ – 7,07 % голосів або 17 місць у парламенті. Болгарська соціалістична партія (БСП). Як наслідниця БКП, БСП мала докорінно інший історичний розвиток після 1989 р. 1 етап (жовтень 1989 – червень 1990 рр.). Це період адапта- ції до нової реальності, пов’язаної з установленням політичного плюралізму і внутрішньопартійної реформи. 2 етап (червень 1990 – жовтень 1991 рр.). Це дуже напружений період в еволюції БСП після жовтня 1989 р. Абсолютну більшість в парламенті отримала БСП на перших демократичних виборах і була змушена повстати перед суспільством в новій більш демо- кратичній ролі. 3 етап (1991 – 1994 рр.). В цей період БСП попала під удар за- конів і дій уряду СДС, який заставив її оборонятися. 4 етап (1994 – 1997 рр.). Після парламентських виборів 1994 р. БСП другий раз з 1989 р. отримала абсолютну більшість і сформу- вала свій уряд. 5 етап (1997 – 2001 рр.). Цей період характеризувався двома осно- вними моментами. Перший пов’язаний з укріпленням позицій лідера Г. Пирванова, другий – з встановленням нової політичної орієнтації БСП як соціал-демократа і позитивного ставлення до НАТО. 6 етап (2001 – червень 2005 рр.). Неочікувана поява і перемо- га на парламентських виборах Національного руху Симеон Другий (НРСД) призвела до радикальної зміни в партійній системі, уста- новленій після 1989 р. Дві основні партії СДС і БСП, які стояли в основі двохполюсної моделі, були усунені від домінуючих позицій. 7 етап (червень 2005 р.). Перемога БСП на парламентських ви- борах знову змінила політичну систему. БСП разом з рядом дріб- них партій на парламентських виборах отримала 33,98 % голосів виборців або 82 місця в парламенті країни. 316 Рух за права і свободи (РПС). РПС є специфічною політичною партією в болгарському політичному житті без історичних коренів в період до 1989 р. Вона появилася після легітимізації демократії і політичного плюралізму, але в певній мірі як протестуюча фор- мація на основі етнічної меншості в країні – турків, багато з яких сповідують іслам як релігію. В різні періоди РПС неформально (1992 – 1994 рр.) чи формально (2001 – 2005 рр.) брала участь у виконавчій владі зі своїми представниками. На парламентських виборах 2001  р. було сформовано коаліцію з РПС, Ліберальної партії та іншої етнічної партії “Євророма”. В червні 2005 р. РПС самостійно брала участь у парламентських виборах і отримала 14,07 % голосів виборців або 34 місця в парламенті країни. Національний рух Симеон Другий (НРСД). На парламентських виборах 2001 р. на політичній сцені з’явилася нова політична фор- мація, яка зробила прорив в даній партійній системі, завоювавши 50 % місць в НЗ, і внаслідок чого сформувала коаліційний уряд разом з РПС. Взагалі виникнення і перемога НРСД на парламент- ських виборах 2001 р. є унікальним явищем у новій болгарській партійній історії після 1989 р. На наступних парламентських ви- борах в червні 2005 р. НРСД зазнала відчутних електоральних втрат, отримавши 21,83 % голосів виборців або 53 місця в парла- менті країни. Серед інших політичних партій Болгарії можна виділити такі: праві і правоцентристські – Народний союз, який включає Бол- гарський земельний народний союз – Народний союз (БЗНС – НС) і Демократичну партію Болгарії (ДПБ), ВМРО, “Герговден”, Гро- мадяни за європейський розвиток держави (ГЕРБ); ліві і лівоцентристські – Болгарська соціал-демократична пар- тія (БСДП), Болгарська євро лівиця (БЄЛ), БЗНС, Зелена партія. Щодо перспектив розвитку багатопартійності в Болгарії, то мож- на з впевненістю сказати, що після 2001 р. спостерігаються певні позитивні явища в політичній системі, але поки-що наміри досягти консенсусу між політичними силами є досить рідкісним явищем в політичному житті Болгарії. В такому розумінні дуже потрібний в майбутньому діалог між основними політичними партіями, осо- бливо між найрадикальнішими, і це є серйозним викликом перед болгарською демократією і перед політичними партіями зокрема. Найсвіжішим прикладом непорозуміння в партійній системі Болга- рії є створення нового уряду після парламентських виборів 2005 р. Новий різношерстий парламент ніяк не може знайти порозуміння. 317 Список використаних джерел та літератури 1. Страны Центральной и Восточной Европы на пути в Европейский Союз. – М.: Наука, 2002. – С. 65-84. 2. Бойко О. Зовнішньополітичні орієнтації політичних партій України напередодні та після парламентських виборів 1998 і 2002 рр.: порівняль- ний аналіз // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник науко- вих праць. Вип. 173-174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 222-232. 3. Бойко О. Деякі аспекти формування й розвитку багатопартійної сис- теми в незалежній Україні // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 229-230. Історія. Політичні науки. Міжнарод- ні відносини. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 170-174. 4. Котляров И.В. Политические партии Беларуси: между прошлым и бу- дущим. – Мн.: Узд-во МИУ, 2003. – 99 с. 5. Из Беларусии поступил тревожний сигнал // http://www.obozrevatel. com/news/2005/4/19/8322.htm (Дата перегляду 2 травня 2005 р.). 6. Карасимеонов Г. Новата партийна система в България. – София: Го- рекс Пресс. – 2003. – С. 105 – 214. 7. Malinov S. The Union of Democratic Forces: From anti-communist Coa- tion to a Christian Democratic Party (1989 - 2000). – Sofia. – 2002. – p. 9. 8. ЦИК объявила официальные результаты парламентских выборов в Болгарии // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/News/2906_ В5.htm (Дата перегляду 3 липня 2005 р.). Ivan Osadtsa Multi-party system establishing in the post-socialist area (CASE STUDIES of Belarus, Ukraine and Bulgaria) During last decades European political parties have reached the high level of organization, they turned from amorphous groups united by common ideological doctrine into institution with well-developed specialized organization structure with hierarchy of different levels bodies of power strict members discipline influ- encing work of all state mechanism. After totalitarian regimes collapse in post-soviet countries, mainly in the countries of Warsaw Treaty organization, the party system drastically in particular multi-party system, substituted Communism party totalitarian regime. Represen- tative of those countries were Belarus, Ukraine, and Bulgaria. Each country had its unique way of multi-party system establishing. 318 Розділ ІV. Соціально-економічні та геополітичні проблеми становлення сучасних бІлорусі та україни Анатолий Круглашов (Черновцы, Украина) Юлия Коцкая (Минск, Беларусь) Трансрегиональное сотрудничество Беларуси: попытка строительства регионов без Европы? Введение Н аучные исследования еврорегионального сотрудниче- ства приобретают все больший размах. Об этом свиде- тельствуют не только объем, но и динамика публикаций как в белоруской научной литературе, так в литературе других стран Европы. У такого роста интереса к данной проблематике есть не- мало весомых причин. Среди них можно выделить, прежде все- го, достаточно очевидные успехи европейского интеграционного процесса в целом, вызывающие вполне объяснимое внимание к его отдельным аспектам и проявлениям. Еврорегиональное со- трудничество между европейскими странами выступает также в качестве одного из важных и показательных измерений стро- ительства «Европы регионов». Оно раскрывает глубокую вза- имосвязь между наднациональными и субнациональными уров- нями объединительных процессов на континенте, в ходе которых отдельные регионы последовательно стремятся приобрести как можно большую самостоятельность и влияние на принятие ре- шений, касающихся их ключевых интересов. Немалое значение имеет также и тот опыт, который формируется в связи с приоб- щением к новаторским формам трансграничного и межрегиональ- ного сотрудничества новых членов ЕС и их восточноевропейских соседей. Прежде всего, это касается России, Украины, Беларуси и Молдовы. Постсоветские страны, впрочем, отличаются изрядной спе- цификой в своем отношении к использованию потенциала и перспектив трансграничного сотрудничества. В этом случае оно 319 оказывается, прежде всего, обусловленным теми геостратегичес- кими и внешнеполитическими задачами, которые ставят перед со- бой новые соседи расширенного ЕС. Как известно, из этих четырех стран только Украина и Молдова провозгласили своей стратеги- ческой целью приобретение полноценного членства в ЕС, хотя и находятся еще на почтительном расстоянии от ее достижения. Тем не менее, для этих стран опыт строительства еврорегионов и раз- вития трансграничного сотрудничества, основывающийся на ев- ропейских нормах и моделях, приобретает помимо прагматичных социально-экономических и коммуникационных целей немало- важное значение дополнительного канала европеизации их вну- тренней и внешней политики. Ни РФ, ни РБ таких целей перед собой не ставят, что существенно отражается на политике офи- циальной Москвы и Минска, проводимой ими по отношению к приграничным регионам и их включению в развитие европейско- го трансграничного сотрудничества. Специфика Беларуси и на ее сопоставимом фоне региональной политики РФ остается весьма выразительной. Хотя справедли- вости ради нужно отметить, что последние годы президентства В.В. Путина стали временем активного наступления центра на са- мостоятельность регионов России. Поэтому можно отметить все большее сближение моделей региональной политики обеих стран, начиная с 1999 г. Все же из всех постсоветских стран-соседей ЕС именно РБ проявляет наибольшую пассивность в отношении раз- вития трансграничного сотрудничества. Ее регионы в целом обла- дают наименьшей степенью административной самостоятельнос- ти и влияния на разработку и принятие важных управленческих решений, касающихся еврорегионального развития. Такое поло- жение дел ставит вопрос о необходимости внимательного изу- чения тех целей и задач, которые преследует власть РБ, проводя своеобразную политику по отношению к трансграничному сотруд- ничеству со странами-соседями. Естественно, что такое изучение возможно только в широком контексте обращения к опыту, веду- щим тенденциям и существенным проблемам трансграничного, еврорегионального сотрудничества в Европе в целом, в странах Центрально-Восточной Европы в частности. Соответственно, на первый план перед авторами статьи выдвигаются следующие исследовательские задачи. Во-первых, выяснить, чем обусловлена политика РБ в отношении к трансгра- ничному сотрудничеству. Во-вторых, рассмотреть, в какой степе- 320 ни она отвечает национальным интересам страны, насколько по- зволяет раскрыть потенциал развития приграничных территорий. И, наконец, сделать выводы о том, до какой степени она может быть признана эффективной и соответствующей существующим условиям страны и региона ЦВЕ. Научная гипотеза статьи состоит в предположении, что при общей несформированности и недостаточной эффективности еврорегиональных форм трансграничного сотрудничества на про- странстве Восточной Европы Республика Беларусь в наименьшей мере использует тот потенциал и возможности, которые данное сотрудничество предоставляет всем его участникам. Вследствие этого как белорусское государство, так и общество, а прежде всего жители приграничных территорий, оказываются невольными жерт- вами такой политики, природа которой определяется ключевыми характеристиками политического режима, установившегося в стране, приоритетами его внутренней и внешней политики. Анализ использованных источников и литературы В исследовании широко использованы нормативно-правовые до- кументы Совета Европы, Европейского союза, внутреннее законода- тельство национальных государств, входящих в еврорегиональные объединения, а также внутренняя документация еврорегионов. Отметим, что трансграничный регионализм является относи- тельно новой тематикой научных исследований. В качестве на- учной теории и отдельной отрасли исследования она возникла в 90-е годы прошлого столетия. В основе попыток теоретически обобщить опыт трансграничного регионализма лежит осознание растущего значения изменения геополитического пространства после событий 1989 – 1991 гг. Трансграничный регионализм является междисциплинарной об- ластью современных исследований. Многие авторы признают, что сложность и многообразие явлений в развитии трансграничного ре- гионализма вызывают потребность в объединение различных науч- ных подходов в междисциплинарном или постдисциплинарном дис- курсе, позволяющем лучше анализировать трансграничные связи. В частности, британский исследователь Дж. Скотт (J. Scott) оп- ределяет трансграничный регион как пространственно интегриро- ванную форму политического сотрудничества и решения проблем, которая пересекает границы национальных административных единиц и стремится сформировать, вопреки этим границам, осоз- 321 нание связанности, взаимозависимости и общих интересов [58]. Он предлагает также схему действия процессов трансграничного регионализма. На основе институционального подхода этот иссле- дователь анализирует стимулы и препятствия для возможностей трансграничного сотрудничества. По его мнению, реальная цен- ность еврорегиона может, скорее всего, заключатся в поощрении диалога и институциональных инноваций, и в меньшей степени, в достижении амбициозных целей регионального развития [30]. Однако Скотт, как и Перкман (Perkmann), и Сам (Sum) рассмат- ривают трансграничный регионализм с точки зрения социального конструкта, что упрощает анализ и оценку деятельности и перс- пектив трансграничных объединений [51; 58]. В свою очередь такой исследователь как Мэрфи (Murphy) рас- сматривает трансграничный регион как территориально очерчен- ные области, расположенные с обеих сторон государственной границы, где сотрудничество организовано независимо от госу- дарственных границ с точки зрения выгод гражданского общества [50]. Любін (Lubin) связывает возникновение трансграничного региона и его институционального оформления с процессами гло- бализации и повышении роли межграничных объединений в про- тивостоянии негативным последствиям глобализации [49]. Специфику трансграничного регионализма и особенности евро- регионального строительства в странах Центральной и Восточной Европы изучают российские исследователи М. Полуденная [24] и С. Романов [29]. При этом исследователи пытаются создать не- кую модель развития для российских приграничных территорий, оставляя без особого внимания концептуальные основы деятель- ности трансграничных объединений. И. Бусыгина, исследуя про- блемы федерализма и регионализма в Германии и России, анали- зирует отношения центр-периферия, региональную политику и культуру западноевропейских государств в их институциональ- ном развитии [5]. О. Реут высказывает прагматический скептицизм в вопросах полезности сравнительного исследования модели еврорегионов, созданных на приграничных территориях стран-участниц и стран- кандидаток в ЕС, и возможности использования данной модели на границах стран-соседок, в частности России и Беларуси [��������� 28������� ]. Дан- ные исследования представляют интерес с точки зрения анализа моделей еврорегионов в Западной и Центральной Европе и их ис- пользования на территории постсоветских государств. 322 Теоретически более содержательными выглядят работы рос- сийского исследователя А. Скопина, который выделяет четыре модели трансграничного сотрудничества: барьерную, градиент- ную, контактную и интеграционную [1]. Достижение последней, интеграционной, модели трансграничного сотрудничества, осно- ванной на структурном взаимодействии между регионами сосед- них государств, является оптимальной для эффективной работы еврорегиона. Необходимо упомянуть также работы белорусских исследо- вателей в области трансграничного сотрудничества, которые, в большинстве своем затрагивают отдельные социально-эконо- мические и культурные аспекты деятельности трансграничных объединений (Л. Давыденко, А. Литвинюк) [������������������� 7������������������ ]. Правовые и инс- титуциональные проблемы трансграничного и еврорегионально- го развития рассматривали У. Улахович [35] и И. Суздалева [32]. Характерной особенностью этих работ является то, что упомяну- тые авторы сознательно не затрагивают вопроса о общественно- политических условиях еврорегионального сотрудничества. В частности, по мнению У. Улаховича, главной проблемой развития практики трансграничных региональных проектов в Беларуси яв- ляется несоблюдение принципа субсидиарности. Этот принцип подразумевает высокое развитие территориального самоуправле- ния, что для государства является серьёзной проблемой [35]. Но причины несоблюдения этого фундаментального принципа евро- пейской политики автор оставляет без дальнейшего объяснения. И. Суздалева также указывает на ограниченные полномочия мес- тных властей как фактор (не)эффективности деятельности евро- регионов. Она справедливо отмечает, что будущее еврорегионов с участием административно-территориальных единиц Беларуси зависит от позиции государственной власти по вопросам распре- деления полномочий между центральными и локальными уровня- ми, а также разработки научно-обоснованной политики [32]. В целом политическая составляющая исследования деятель- ности трансграничного сотрудничества большинством белорус- ских авторов либо упоминается вскользь, либо опускается, что является следствием идеологизированности и предметной ограни- ченности современной белорусской политической науки в целом. Как результат такого положения дел, научная разработка проблем эффективности и перспектив развития модели еврорегионов для Беларуси остается недостаточной. 323 Необходимо заметить, что в отличие от белорусских обще- ственных наук, в Украине изучение теоретических и практичес- ких аспектов становления и деятельности еврорегионов приоб- ретает все большее значения и масштабы. Можно констатировать начало формирования определенных научных школ, фокусирую- щих свое внимание как на исследовании деятельности отдельных еврорегионов, так и на важных аспектах их развития. В частности, такие научные центры формируются в Киеве, Львове, Черновцах, Одессе, Ужгороде. Интерес украинских исследователей к тема- тике еврорегионов возрастает. Их изучение ведется в направле- ние экономической составляющей еврорегионального развития (Н. Микула [21]�������������������������������������������� ������������������������������������������������ ), его институционально-правовых основ и ев- ропейского опыта (В.І Чужиков [36]���������������������������� �������������������������������� ; С. Максименко [19]�������� ������������ ; Р. Ка- литчак [11]; Е. Киш [12], [13], [14]), этнонациональных аспектов еврорегиональной политики Украины (С. Гакман, Н. Лазар [10]; А. Круглашов [18]). В тоже время нужно заметить, что довольно- таки богатая теоретическая составляющая данных исследований, их праксеологический потенциал вступает во все более явное про- тиворечие с крайне медленным прогрессом реального развития трансграничного, еврорегионального сотрудничества областей Украины, отстающего от ожиданий экспертной среды, экономи- чески и социально активного населения еврорегионов. Все это позволяет сделать выводы о неисчерпанной актуальности даль- нейшего изучения опыта деятельности еврорегионов при участии стран постсоветского пространства, а также о нерешенности на надлежащем теоретическом уровне базисных проблем их станов- ления и перспектив возможного развития в будущем. 1. Опыт еврорегионального строительства в Европе: его значение и потенциал В 70-е г. ХХ в. за понятием «европейское региональное тран- сграничное сотрудничество» закрепляется термин еврорегион. Еврорегионы (название является неофициальным термином) со- ставляют сегодня особую форму сотрудничества приграничных территорий. Основная цель еврорегионов – добиться призна- ния первичной роли трансграничных инициатив, направленных на решение специфических экономических, экологических и социальных проблем в определенных территориях. Первичный импульс развития трансграничного сотрудничества был сформирован на основе политических предпосылок. Они были 324 порождены острой необходимостью нивелирования веками нака- пливающихся проблем в пограничье европейских государств, нео- днократно приводивших к агрессии, войнам и территориальным конфликтам. Сам институт еврорегиона создан с целью смягче- ния экономических и социальных проявлений проблем, возник- ших в результате существования государственных границ, неред- ко не учитывавших как экономическую, так и этнонациональную целостность ряда европейских территорий. Вместе с тем, со- здание еврорегионов не приводило к возникновению суверенно- законодательных административных единиц вне государственных рубежей. Еврорегионы, что важно подчеркнуть, базируются на строгом уважении принципа признания государственного сувере- нитета и территориальной целостности стран-участниц и не явля- ются надгосударственной структурой. Существующие ныне в Европе еврорегионы существенно отличаются между собой по структуре, размерам и методам работы, что усложняет задачу обобщающего определения этой особой формы трансграничного сотрудничества. Несмотря на то, что пока что нет единой научной и правовой концепции евро- региона, общего согласия в вопросах о том, как он должен воз- никать, какие стадии своего развития эволюционно проходить и каким образом прекращает свое существование, предостав- ляется возможным выделить определенные, характерные черты именно такой формы трансграничного сотрудничества. Прежде всего, это наличие территории, прилегающей к общей государ- ственной границе, добровольное вовлечение сторон в углублен- ную средне, – и долгосрочную трансграничную кооперацию, посредством гармонизации субрегиональных планов социально- экономического развития данных территорий. В качестве од- ного из дополнительных, но не обязательных условий, может быть обозначено наличие согласованного списка готовых к со- вместному выполнению проектов, реализация которых принесет видимый трансграничный эффект, являющейся приоритетным для участников еврорегиона. Формализацию понятия «еврорегион» облегчает классифика- ция Ассоциации европейских приграничных регионов (АЕПР), которая устанавливает следующие критерии для идентификации еврорегионов: – Ассоциация местных и региональных властей с обеих сторон границы, представленная национальным советом; 325 – Иностранная ассоциация с неизменным секретариатом и тех- нической и административной командой с собственными ресур- сами; – Некоммерческие ассоциации или фонды по обеим сторонам границы, основанные на гражданском праве, в соответствии с национальным законодательством; – Участие территориальных властей согласно администра- тивному праву, основанному на межгосударственных соглаше- ниях [2]. Вначале 1990-х гг. признание и развитие получает концепция «нового регионализма». Это связано, прежде всего, с активизаци- ей процессов европейской интеграции. В контексте «нового ре- гионализма» регионы начинают играть роль стратегического ин- струмента для конструирования новой объединяющейся Европы, в основе которой лежит дальнейшая углубленная экономическая и политическая интеграция [38]. Расширение ЕС способствовало и появление новой классифи- кации еврорегионов, так называемой теории «волн или поколе- ний еврорегионов». Ее автором выступил украинский политолог проф. А. Круглашов [17, с. 70] и частично дополнил исследователь C. Костюк. Классификация предлагает следующее подразделение еврорегионов: 1. Еврорегионы первого поколения – с участием стран-членов ЕС (пример: еврорегион «Гронау»). 2. Еврорегионы второго поколения – с участием стран-членов ЕС и стран-кандидатов в ЕС (пример: еврорегион «Помера- ния»). 3. Еврорегионы третьего поколения – с участием посткомму- нистических стран Центральной и Восточной Европы (в частнос- ти, еврорегион «Буг»). 4. Еврорегионы четвертого поколения – с участием бывших республик СССР (пример: еврорегион «Днепр») [11]. Таким образом, в свете современной общеевропейской реги- ональной политики трансграничное сотрудничество является важной, хотя и не приоритетной составляющей процессов евро- пейской интеграции. Термин “еврорегион” не только обозначает новое трансграничное институциональное образование, но и, в определенной степени, свидетельствует о принадлежности к Ев- ропе, стремлении к европейской интеграции тех территорий и стран, которые являются субъектами их строительства. 326 2. Европейская модель трансграничного сотрудничества: правовые основы и институциональные механизмы деятельности еврорегионов Законодательство в области трансграничного сотрудничества регулируется нормативно-правовыми документами Совета Евро- пы, Европейского Союза и международных негосударственных организаций, наибольшее значение среди которых имеет Ассоци- ация европейских приграничных регионов (AEBR). В его основе заложены такие принципы, как самоуправление, трансграничная кооперация, одинаковые компетенции, соблюдение внутреннего законодательства. Основной целью взаимодействия в рамках ев- рорегионов является сотрудничество в следующих сферах: тер- риториальное планирование, коммуникации, транспорт, связь, образование, охрана здоровья, культура, спорт и туризм, охрана окружающей среды, ликвидация стихийных бедствий, совмест- ные действия по гармоничному развитию приграничной инфра- структуры, улучшению контактов между жителями, организация- ми и предприятиями и т.д. Базовым соглашением этого формата взаимодействия погра- ничных территорий является Европейская рамочная конвенция о трансграничном сотрудничестве территориальных сообществ и властей, подписанная 21 мая 1980 г. в Мадриде [������������� 4������������ 2], Дополни- тельный протокол к этой Конвенции, подписанный 9 ноября 1995 г. в Страсбурге [������������������������������������������� 3������������������������������������������ 8] и Протокол №2 к этой же Конвенции, под- писанный 5 мая в 1998 г. в Страсбурге [55]. Конвенция вносит ясность в вопрос о том, каким образом каждое государство долж- но развивать трансграничное сотрудничество между территори- альными сообществами, определяя, что такое сотрудничество мо- жет принимать форму прямых соглашений, которые заключаются между этими сообществами под патронажем соответствующих национальных правительств. В Конвенции указаны две основные формы сотрудничества: согласованные действия и обмен инфор- мацией; заключение соглашений и договоров, которые включают установление специфических юридических связей. Конвенция определяет и сферы деятельности трансгранично- го сотрудничества: городское и областное развитие, транспорт и коммуникации, энергообеспечение, сохранение водных ресурсов, охрана окружающей среды, образование, здравоохранение, куль- 327 тура, досуг и спорт, помощь при чрезвычайных ситуациях, туризм, экономические проекты и пр. [42]. Дополнительный протокол, принятый 9 ноября 1995 г., имеет особое значение, поскольку расширяет содержание Конвенции, усиливает юридическую значимость соглашений о трансгранич- ном сотрудничестве. Он точно очерчивает право территориальных сообществ заключать соглашения о трансграничном сотрудничес- тве, при наличии определенных условий. Акты и решения, кото- рые принимаются в рамках данного договора, имеют юридичес- кую силу внутреннего права. Этот протокол важен, прежде всего, тем, что в нем предоставлена структура и механизмы функциони- рования органа сотрудничества, который к тому же наделен пра- восубъектностью (статьи 4 и 5) [38]. Протокол № 2, принятый 5 мая 1998 г., направлен на расшире- ние сотрудничества между регионами, которые не имеют общей границы. В нем был впервые использован термин межтерритори- альное сотрудничество, который дает возможность налаживания сотрудничества между регионами, которые не имеют общей гра- ницы, но имеют общность интересов [55]. Подписание Конвенции дало две важные возможности стра- нам-участницам: получение юридической, административной, технической и консультационной помощи в осуществлении транс- граничного сотрудничества с другими участниками Конвенции; и предоставление территориальным сообществам и местным влас- тям, которые участвуют в трансграничном сотрудничестве таких же условий, которые они имели бы при сотрудничестве на нацио- нальном уровне. Подписание Конвенции странами-членами ЕС, а в особенности странами бывшего социалистического лагеря, было важным ша- гом на пути легитимизации трансграничного сотрудничества на местном уровне. В условиях, когда дипломатические отношения между новыми независимыми странами были установлены не- посредственно после распада СССР, их сотрудничество регули- ровалось преимущественно соглашениями на централизованном, общенациональном уровне. Это не способствовало успешному развитию межрегионального, трансграничного взаимодействия между их территориями. Другим важным правовым актом является Европейская хартия о местном самоуправлении, принятая Советом Европы 15 октября 1985 г. В части 3 ст. 10 данной Хартии отмечается, что местным 328 органам самоуправления предоставляются права на условиях, ко- торые могут быть установлены законами, сотрудничать с подоб- ными органами других государств [���������������������������� 4��������������������������� 1]. Эта статья сыграла осо- бо важную роль в строительстве новых демократических систем местного самоуправления в Центральной и Восточной Европе. Сейчас в распоряжения местных органов власти в тех странах, где данная Хартия была принята, имеется правовой документ, кото- рый они могут использовать в качестве весомого аргумента в ходе обсуждения с центральными государственными органами вопро- сов, касающихся прав и обязанностей органов местного самоуп- равления. Начиная с 1990-х гг. роль регионов как субнациональных тер- риториальных единиц становится все более важной в европейском политическом процессе. Концепция “Европа регионов” начинает реализовываться в двух направлениях: горизонтальной интегра- ции (интенсификация межрегионального сотрудничество) и ин- теграции вертикальной (институциональное оформление участия регионов в принятии решений на наднациональном уровне) [5]. После образования Европейского Союза в результате подписания в 1992 г. Маастрихтских соглашений происходит дальнейшее повы- шение роли трансграничных регионов, сопровождающееся полити- ко-правовой и институциональной артикуляцией их места и роли в общеевропейских интеграционных процессах. Маастрихтскими соглашениями была предусмотрена соответствующая структура организации регионального сотрудничества – Комитет регионов (Сommittee of Regions, COR), который с 1994 г. принимает доста- точно активное участие в формировании политики на европейском уровне. Маастрихтские соглашения вводят понятие «принцип суб- сидиарности», которое учитывает требования регионов [57]. В этот же период были окончательно сформированы финансовые инстру- менты для реализации и поддержки регионального сотрудничества, включающие структурные фонды и специализированные програм- мы (ISPA, SAPARD, PHARE и т.д.) [47]. Как следствие возрастающей роли регионального уровня уп- равления в европейских интеграционных процессах, одним из приоритетных направлений региональной политики ЕС в это время становится трансграничное сотрудничество. Трансгра- ничная стратегия и программы поддержки получили воплоще- ние в инициативах ЕС INTERREG. Программа INTERREG – III (2000-2006) была ориентирована на трансграничное, транснацио- 329 нальное и межрегиональное сотрудничество. Бюджет INTERREG на 2000-2006 гг. составлял 4,875 млрд. EUR [54]. На финансовый период 2007-2013 гг. эта цифра увеличена да 7,5 млрд. EUR [56]. Дальнейшие важные изменения в еврорегиональной политике наступают после расширения ЕС в 2004 г., с принятием Стратегии Европейской политики добрососедства (ЕПД). Она впервые обоз- начила правовые рамки трансграничного сотрудничества между Европейским Союзам и странами, не входящими в состав ЕС. ЕПД сформулировала основные методы и механизмы трансграничного сотрудничества со странами-соседями ЕС [40]. Однако при этом, внутриполитические аспекты реализации программ трансгранич- ного сотрудничества между его партнерами и далее регулируются теми правовыми актами, которые приняты в рамках Совета Евро- пы. Это, в свою очередь, ограничивает интеграционную составля- ющую и соответствующую перспективу такого вида сотрудничес- тва между ЕС и его восточноевропейскими соседями. Таким образом, законодательство ЕС в области регионального трансграничного сотрудничества основывается на Маастрихтских соглашениях 1992 г., документах Европейской политики добросо- седства и на правовых актах принятых в Совете Европы. Именно последние документы, заложили общие правовые основы, опре- делившие условия, принципы, механизмы и методы трансгранич- ного сотрудничества. Маастрихтстские соглашения юридически закрепили представительство интересов регионов, повысили их роль и влияние на внутриполитическую жизнь ЕС, а также систе- матизировали предыдущий опыт развития регионов стран-членов ЕС. ЕПД представляет собою институциональную и инструмен- тальную конкретизацию политики ЕС применительно к своим соседям через обобщенные механизмы трансграничного сотруд- ничества. На этой основе Еврорегионам рекомендуется использовать мо- дели соглашений, разработанные созданным при Совете Европы комитетом советников по вопросам трансграничного сотрудни- чества Центральной и Восточной Европы. Данным советом также разрабатываются конкретные соглашения. Как правило, имеющее, впрочем, исключения, Еврорегионы (ЕР) создаются на основе соглашений между местными или ре- гиональными властями соседних государств. Они создают свои административные органы, а именно бюро или секретариаты, действующие в соответствии с законодательством той страны, на 330 территории которой они расположены. Административный орган может быть постоянным секретариатом данного транснациональ- ного объединения, который из года в год исполняет функции об- щего секретариата на основе ротации. Возможен и такой вариант, когда никакой постоянный секретариат не создается, а органы местной власти или институты самоуправления – участники ЕР по очереди берут на себя эту функцию. Лишь постоянные секретари- аты обладают правосубъектностью, обычно в форме созданных на основе частного права некоммерческих организаций или фондов. Создание и деятельность этих органов регламентируется конкрет- ными национальными законодательными актами. Управленческая структура еврорегиона обычно включает высшие директивные органы, исполнительные органы, административные органы, ра- бочие группы, ревизионные органы [42]. Несмотря на довольно ясно прописанные структуру и сферы де- ятельности организаций трансграничного сотрудничества в право- вых соглашениях, принятых в рамках Совета Европы, структур ЕС и АЕПР, механизм трансграничного сотрудничества весьма сложно функционирует на практике. В особенности, если речь идет о со- трудничестве с Беларусью и Россией, после того как Литва, Польша и Латвия вступили в Европейский Союз и началось постепенное сближение правовых систем стран – новых членов ЕС. Принятие и использование вышеупомянутых документов, с од- ной стороны, свидетельствует о том, что деятельность трансгра- ничных регионов в Европе основана на международном праве, т.к. ориентация на внутренне, национальное, право не позволяет им эффективно развиваться. Это связано в первую очередь с тем, что задачи данных структур по определению – транснациональные, а, во-вторых, национальные законодательства все еще довольно редко поощряют трансграничное сотрудничество своих адми- нистративно-территориальных единиц. С другой же стороны, эти документы не имеют силы прямого действия, а только устанав- ливают общие принципы, в соответствии с которыми государства развивают трансграничное сотрудничество. От общих принципов и тенденций развития трансграничного и еврорегионального сотрудничества в Европе перейдем к рас- смотрению ситуации, которая сложилась с ним в Республике Бе- ларусь. Официально декларированная политика Республики Бе- ларусь исходит из принципов добрососедства. Она заявляет об участии Беларуси в трансграничном сотрудничестве и реализации 331 совместных проектов между администрациями, общественны- ми и частными организациями стран-соседей. Основной формой трансграничного сотрудничества Беларусь считает еврорегионы, деятельность которых основана на принципах самоуправления и трансграничной кооперации [33]. Для реализации этих общих целей в частности 18 декабря 2004 г. был создан Межведомственный координационный совет по воп- росам приграничного сотрудничества с соседними государствами. В его состав вошли представители МИД, Госкомитета по науке и технологиям, Государственного комитета пограничных войск, других министерств и ведомств. Совет возглавляет министр инос- транных дел Беларуси [22]. Несмотря на заявление представителей белорусского внешне- политического ведомства об использовании положений Конвен- ции о трансграничном сотрудничестве, фактически деятельность государства в сфере трансграничного сотрудничества основыва- ется на внутреннем национальном праве, которое отлично от пра- ва соседних государств [6]. Беларусь, в силу проводимого ею политического курса и прак- тики дистанцирования от Европейского сообщества, не является членом ни одной из тех организаций, в рамках которых прини- мались правовые основы деятельности трансграничных союзов. Соответственно, она не присоединилась ни к одному из этих пра- вовых документов. Тем самым, страна оказалась фактически ис- ключенной из правового поля деятельности общеевропейского трансграничного сотрудничества. А это означает, что она не ис- пользует все те возможности, которые предоставляет присоедине- ние к европейской правовой базе ТГС. Последствия различий по- литико-правовых систем, а соответственно, целей, задач, структур и механизмов управления территориями РБ приводят к стагнации их участия в деятельности соответствующих еврорегионов. 3. Частный случай из общей практики: участие Беларуси в деятельности еврорегиона «Буг» Содержание и результаты формирования и имплементации бе- лоруской модели еврорегиональной политики можно рассмотреть на примере одного из еврорегионов, созданных при участии РБ, а именно – ЕР «Буг». Идея создания данного Еврорегиона воз- никла в первой половине 90-х гг. ХХ века. 29 сентября 1995 года в г. Луцк (Украина) состоялось подписание Соглашения о созда- 332 нии трансграничного объединения еврорегион «Буг» в составе Холмского, Люблинского, Замойского и Тарнобжеского воеводств Польши, а также Волынской области Украины. В мае 1998 г. к ним присоединилась Брестская область Беларуси [��������������� 27������������� ]. После про- ведения административно-территориальной реформы в Польше 1999 г. членами объединения являются: Брестская область (Бе- ларусь), Волынская область (Украина) и Люблинское воеводс- тво (Польша), а также два района – Сокольский и Жовкевский – Львовской области (Украина), прилегающие к границам Польши. С 1996 г. это трансграничное объединение входит в Ассоциацию европейских пограничных регионов. С 1998 г. еврорегион «Буг» имеет своего представителя в органах управления ассоциации. Еврорегион «Буг» – один из самых значительных по площади еврорегионов ЦВЕ, охватывающий территории общей площадью 82,2 тыс. кв. км, с населением 5,3 млн. чел. Этот еврорегион явля- ется организацией открытого типа и действует на основе Устава, принятого в 1995  г. Соответственно этому документу, определе- ны такие руководящие органы объединения: Совет (состоит из 30 человек, по 10 от каждой стороны) и Президиум Совета (по одному представителю), Секретариат (представлен отделениями в городах Холме, Луцке и Бресте). Для решения совместно опре- деленных задач Совет образовывает постоянные Рабочие группы. В частности: по территориальному планированию, инфраструкту- ре, коммунальной сфере, транспорту, связи, охране окружающей среды, информации, образованию, здравоохранению, культуре, спорту, туризму, развитию контактов органов местного самоуп- равления, взаимодействию правоохранительных органов и ликви- дации угрожающих ситуаций [9]. Основные направления деятельности еврорегиона – развитие взаимовыгодных экономических отношений, сотрудничество в со- циальной и культурной сферах, в вопросах экологии, образования, предупреждения чрезвычайных ситуаций и т.д. Трансграничное сотрудничество финансируется из бюджетных средств, собствен- ных средств организаций, принимающих в нем участие, а также за счет средств фондов ЕС [59]. Состав участников еврорегиона определяется соглашением между региональными и местными органами власти, что вызы- вает некоторые сложности в реализации совместных проектов и сопоставлении их субъектов. Проблемы связаны в первую очередь с реформированием систем местного самоуправления в Беларуси 333 и в соседних странах, их несоответствием друг другу, как по тер- риториальному масштабу и экономическому потенциалу, так и по уровням компетенций соответствующих властей. Отметим, что критерием оценки уровня и качества трансгра- ничного сотрудничества является реализация (и эффективность) совместных программ. Наиболее успешно в рамках ЕР «Буг» и в целом для еврорегионов с участием белорусских приграничных территорий реализуются проекты, связанные с приграничной ин- фраструктурой, а именно обустройством пограничных переходов. Так, например, крупными инфраструктурными проектами стало обустройство пунктов пропуска «Варшавский мост» и «Козлови- чи». Общая стоимость работ составила 8 млн. долларов. В июне 2005 г. было начато строительство таможенного терминала «Коз- ловичи-2». Сметная стоимость строительства – 21 млн. евро [37]. Обращает на себя внимание то, что после 2004 г. количество реализуемых белоруской стороной проектов в рамках еврореги- она «Буг» заметно уменьшается. На это повлияло два фактора: ужесточение национального законодательства в сфере получе- ния иностранной безвозмездной помощи и дальнейшее усиление централистских тенденций во внутренней политике Беларуси. Последнее повлекло за собою уменьшение количества заявок от белорусских негосударственных организаций на участие в осу- ществлении проектов трансграничного сотрудничества. После принятия Европейской политики Добрососедства, Ев- ропейской комиссией разработаны программы добрососедства «Польша – Беларусь – Украина», «Регион Балтийского моря», «Латвия – Литва – Беларусь». В настоящее время административ- ные территории, входящие в состав еврорегиона «Буг», принима- ют участие в программах «Польша – Беларусь – Украина» и «Ре- гион Балтийского моря». Однако участие Беларуси в таких проектах столкнулось с ря- дом серьезных проблем. Первая из них связана с действующей процедурой утверждения проектов белорусской стороной, осу- ществляемой в соответствии с несколькими нормативными акта- ми. А именно: Декретом Президента РБ № 8 «О некоторых ме- рах по совершенствованию порядка получения и использования иностранной безвозмездной помощи» [8]; Указом Президента № 460 «О международной технической помощи, которая предо- ставляется РБ» [34]; Постановлением Совмина № 1522 «О неко- торых мерах по реализации Указа Президента РБ от 22 октября 334 2003 года № 460» [25]; Постановлением Министерства экономики РБ № 246 от 19 декабря 2003 года «Об утверждении Положения о порядке регистрации проектов (программ) международно-техни- ческой помощи РБ, а также контроля над их реализацией» [26]. Установленная этими нормативно-правовыми актами практика приводит к следующему. После того, как некий проект принят к финансированию Еврокомиссией, он обязательно должен пройти процедуру регистрации в Комиссии по вопросам международного сотрудничества при Совмине РБ. Как правило, процедура подго- товки документов и их регистрации занимает от одного до трех месяцев. Однако, если проект не будет признан соответствующим приоритетам развития Беларуси, а средства ЕС не попадут под оп- ределение «технической помощи», сформулированной в Указе № 460 Президента, то трансферты ЕС будут облагаться налогами. В итоге, за последнее время были зарегистрированные лишь немно- гие из нескольких десятков предварительно поданных заявок по программам «Регион Балтийского моря INTERREG III B» и «Поль- ша – Беларусь – Украина INTERREG III A/TACIS CBC». Длитель- ность и сложность процедуры утверждения заявок белорусской стороной в ряде случаев приводят к тому, что потенциальные инос- транные партнеры, желая вложиться в установленные временные рамки, получают финансирование только для себя, тогда как их бе- лорусские коллеги остаются без финансирования. Поэтому ныне из примерно 40 доступных для белорусской стороны проектов по вышеназванным программам реализуется только около 15 [23]. На протяжении 2004 – 2006 гг. ЕС израсходовал 23 млн. евро на реализацию проектов, направленных на усиление трансгранично- го сотрудничества между Европейским Союзам и его “новым со- седом” Беларусью, а именно в рамках трех программ: «INTERREG III A Латвия – Литва – Беларусь (Приоритет Юг)» [45]; «Польша – Беларусь – Украина INTERREG III A/TACIS CBC» [44] и «Регион Балтийского моря INTERREG III B» [�������������������������� 3������������������������� 9]. За это же время бело- русские участники Еврорегиона «Буг» смогли использовать из них только 200 тыс. евро на реализацию проекта «Развитие трансгра- ничного туризма в регионе Беловежской Пущи». Реципиентом это- го проекта выступили Национальный парк “Беловежская Пуща”, Пружанский райисполком, Свислочский райисполком и Каменец- кий райисполком [31]. Для сравнения, только в 2005 г. реципиенты из Люблинского воеводства (Польша) получили 2 млн. 900 тысяч евро из еврофондов на реализацию отдельных проектов [15]. 335 Согласно данным польского бюро Еврорегиона “Буг” в рамках реализации программы «Польша – Беларусь – Украина INTERREG III A/TACIS CBC» всего было реализовано 67 совместных проекта и 49 их них находятся в стадии реализации. Таблица 1 Ɍɚɛɥɢɰɚ 1. Ɋɟɚɥɢɡɨɜɚɧɧɵɟ Реализованные проекты вɩɪɨɟɤɬɵ рамкахɜ ɪɚɦɤɚɯ ɩɪɨɝɪɚɦɦɵ программы «ɉɨɥɶɲɚ «Польша – – Ȼɟɥɚɪɭɫɶ - ɍɤɪɚɢɧɚ INTERREG III A/TACIS CBC» [52] Беларусь – Украина INTERREG III A/TACIS CBC» [52] Ɉɛɳɟɟ ɤɨɥɢɱɟɫɬɜɨ ɉɪɨɟɤɬɵ ɫ ɭɱɚɫɬɢɟɦ ɉɪɨɟɤɬɵ ɫ ɭɱɚɫɬɢɟɦ ɪɟɚɥɢɡɨɜɚɧɧɵɯ ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɨɣ ɫɬɨɪɨɧɵ ɭɤɪɚɢɧɫɤɨɣ ɫɬɨɪɨɧɵ ɩɪɨɟɤɬɨɜ 67 14 59 I-ɫɟɤɬɨɪ – 9 ɩɪɨɟɤɬɨɜ ȱȱȱ ɫɟɤɬɨɪ – 5 ɩɪɨɟɤɬɨɜ Из общей ɂɡ ɨɛɳɟɣсуммы реализованных ɫɭɦɦɵ ɪɟɚɥɢɡɨɜɚɧɧɵɯ проектов ɩɪɨɟɤɬɨɜ – 67, белорусская – 67, ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɚɹ ɫɬɨɪɨɧɚ сторона участвовала ɭɱɚɫɬɜɨɜɚɥɚ ɬɨɥɶɤɨ только ɜ 14, вɩɪɢɱɟɦ 14, причем 9 проектов 9 ɩɪɨɟɤɬɨɜ осуществля- ɨɫɭɳɟɫɬɜɥɹɥɢɫɶ лись государственными ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɟɧɧɵɦɢ организациями, ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɹɦɢ, ɚ ɜ 5-ɬɢа в 5-ти проектах ɩɪɨɟɤɬɚɯ участво- ɭɱɚɫɬɜɨɜɚɥɢ вали негосударственные ɧɟɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɟɧɧɵɟ организации, ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɢ, в частности, ɜ ɱɚɫɬɧɨɫɬɢ, общественные ɨɛɳɟɫɬɜɟɧɧɵɟ ɢ и религиозные объединения. ɪɟɥɢɝɢɨɡɧɵɟ ɨɛɴɟɞɢɧɟɧɢɹ. Таблица 2 Ɍɚɛɥɢɰɚ 2. Ɋɟɚɥɢɡɭɟɦɵɟ ɩɪɨɟɤɬɵ ɜ ɪɚɦɤɚɯ ɩɪɨɝɪɚɦɦɵ «ɉɨɥɶɲɚ – Реализуемые проекты в рамках программы «Польша – Беларусь – Ȼɟɥɚɪɭɫɶ - ɍɤɪɚɢɧɚ INTERREG III A/TACIS CBC» [53] Украина INTERREG III A/TACIS CBC» [53] Ɉɛɳɟɟ ɤɨɥɢɱɟɫɬɜɨ ɉɪɨɟɤɬɵ ɫ ɭɱɚɫɬɢɟɦ ɉɪɨɟɤɬɵ ɫ ɭɱɚɫɬɢɟɦ ɪɟɚɥɢɡɭɟɦɵɯ ɪɟɚɥɢɡɭɟɦɵɯ ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɨɣ ɫɬɨɪɨɧɵ ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɨɣ ɫɬɨɪɨɧɵ ɭɤɪɚɢɧɫɤɨɣ ɫɬɨɪɨɧɵ ɭɤɪɚɢɧɫɤɨɣ ɫɬɨɪɨɧɵ ɩɪɨɟɤɬɨɜ ɩɪɨɟɤɬɨɜ 49 49 13 13 41 41 I-ɫɟɤɬɨɪ – I-ɫɟɤɬɨɪ –99 ɩɪɨɟɤɬɨɜ ɩɪɨɟɤɬɨɜ ȱȱȱ ɫɟɤɬɨɪ – 4 ɩɪɨɟɤɬɨɜ ȱȱȱ ɫɟɤɬɨɪ – 4 ɩɪɨɟɤɬɨɜ Из общего количества – 49 реализуемых проектов по этой про- ɂɡ ɨɛɳɟɝɨ ɨɛɳɟɝɨ ɤɨɥɢɱɟɫɬɜɚ ɤɨɥɢɱɟɫɬɜɚ – – 4949 ɪɟɚɥɢɡɭɟɦɵɯ ɪɟɚɥɢɡɭɟɦɵɯ ɩɪɨɟɤɬɨɜ ɩɪɨɟɤɬɨɜ ɩɨ граммеɂɡ – белорусская сторона участвовала только в 13, ɩɨ причемɷɬɨɣ ɷɬɨɣ 9 ɩɪɨɝɪɚɦɦɟ, ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɚɹ ɩɪɨɝɪɚɦɦɟ, ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɚɹ ɫɬɨɪɨɧɚ ɫɬɨɪɨɧɚ ɭɱɚɫɬɜɨɜɚɥɚ ɭɱɚɫɬɜɨɜɚɥɚ ɬɨɥɶɤɨ ɬɨɥɶɤɨ ɜɜ 13, 13, ɩɪɢɱɟɦ ɩɪɢɱɟɦ 9 9 проектов были ɩɪɨɟɤɬɨɜ ɛɵɥɢ реализованы ɛɵɥɢ ɪɟɚɥɢɡɨɜɚɧɵ государственными ɪɟɚɥɢɡɨɜɚɧɵ ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɟɧɧɵɦɢ организациями, ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɟɧɧɵɦɢ ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɹɦɢ, 4-ɯ а ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɹɦɢ, ɚɚ ɜɜ 4-ɯ ɩɪɨɟɤɬɨɜ в 4-х проектах участвовали негосударственные организации – об- ɩɪɨɟɤɬɚɯ ɭɱɚɫɬɜɨɜɚɥɢ ɩɪɨɟɤɬɚɯ ɭɱɚɫɬɜɨɜɚɥɢ ɧɟɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɟɧɧɵɟ ɧɟɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɟɧɧɵɟ ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɢ ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɢ – – ɨɛɳɟɫɬɜɟɧɧɵɟ ɨɛɳɟɫɬɜɟɧɧɵɟ щественные ɨɛɴɟɞɢɧɟɧɢɹ ɢ ɨɛɴɟɞɢɧɟɧɢɹ объединения ɢ ɪɟɥɢɝɢɨɡɧɵɟ и религиозные ɪɟɥɢɝɢɨɡɧɵɟ ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɢ. ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɢ. организации. В 2007 ȼ 2007 ȼ г. на  2007 ɝ. конкурс ɝ. ɧɚ ɤɨɧɤɭɪɫпроектов ɧɚ ɤɨɧɤɭɪɫ ɩɪɨɟɤɬɨɜ вɜɜ рамках ɩɪɨɟɤɬɨɜ программы ɪɚɦɤɚɯ ɩɪɨɝɪɚɦɦɵ ɪɚɦɤɚɯ ɩɪɨɝɪɚɦɦɵ «Польша «ɉɨɥɶɲɚ «ɉɨɥɶɲɚ –– – Беларусь Ȼɟɥɚɪɭɫɶ - – Украина ɍɤɪɚɢɧɚ INTERREG INTERREG III III A/TACIS A/TACIS CBC» ɢɡ CBC» ɷɬɢɯ Ȼɟɥɚɪɭɫɶ - ɍɤɪɚɢɧɚ INTERREG III A/TACIS CBC» ɢɡ ɷɬɢɯ ɬɪɟɯ ɫɬɪɚɧ ɛɵɥɚɬɪɟɯиз этих ɫɬɪɚɧ ɛɵɥɚтрех стран была ɩɨɞɚɧɚ ɩɨɞɚɧɚ 171 подана 171 ɡɚɹɜɤɚ, 35171 ɡɚɹɜɤɚ, 35 ɢɡ заявка, ɢɡ ɧɢɯ ɧɢɯ -- ɨɬ 35 из них – ɨɬ Ȼɟɥɚɪɭɫɢ Ȼɟɥɚɪɭɫɢ от Беларуси ɢ ɍɤɪɚɢɧɵ. ɢ ɍɤɪɚɢɧɵ. и Украины. ɉɨɫɥɟ ɮɨɪɦɚɥɶɧɨɣ ɉɨɫɥɟ ɮɨɪɦɚɥɶɧɨɣ ɢ ɬɟɯɧɢɱɟɫɤɨɣ ɢ ɬɟɯɧɢɱɟɫɤɨɣ После формальной ɨɰɟɧɤɢи технической ɨɰɟɧɤɢ ɩɪɨɟɤɬ Ȼɪɟɫɬɫɤɨɝɨ ɩɪɨɟɤɬ Ȼɪɟɫɬɫɤɨɝɨоценки ɨɛɥɚɫɬɧɨɝɨ ɭɩɪɚɜɥɟɧɢɹ проект ɨɛɥɚɫɬɧɨɝɨ Ɇɑɋ ɩɨ Брестского ɭɩɪɚɜɥɟɧɢɹ Ɇɑɋ ɩɨ об- ɫɨɡɞɚɧɢɸ ластного ɦɨɥɨɞɺɠɧɨɝɨ ɫɨɡɞɚɧɢɸуправления ɦɨɥɨɞɺɠɧɨɝɨ МЧС ɰɟɧɬɪɚ ɰɟɧɬɪɚпо ɫɩɚɫɚɬɟɥɟɣ-ɩɨɠɚɪɧɢɤɨɜ созданию молодёжного ɫɩɚɫɚɬɟɥɟɣ-ɩɨɠɚɪɧɢɤɨɜ ɫɬɚɥ ɟɞɢɧɫɬɜɟɧɧɵɦ центра спа- ɫɬɚɥ ɟɞɢɧɫɬɜɟɧɧɵɦ ɨɬɨɛɪɚɧɧɵɦ ɨɬ ɨɬɨɛɪɚɧɧɵɦ ɨɬ Ȼɟɥɚɪɭɫɢ Ȼɟɥɚɪɭɫɢ ɞɥɹ ɞɥɹ ɨɫɭɳɟɫɬɜɥɟɧɢɹ. ɨɫɭɳɟɫɬɜɥɟɧɢɹ. ɂɬɨɝɨɜɚɹ ɂɬɨɝɨɜɚɹ ɫɭɦɦɚ ɫɭɦɦɚ ɩɪɨɟɤɬɚ ɩɪɨɟɤɬɚ -- 999 999 сателей-пожарников ɬɵɫɹɱ ɟɜɪɨ, ɟɜɪɨ, ɢɡɢɡ ɧɢɯ ɧɢɯ 900 стал 900 ɬɵɫɹɱ единственным ɬɵɫɹɱ ɜɵɞɟɥɹɟɬ отобранным ɜɵɞɟɥɹɟɬ ȿɜɪɨɩɟɣɫɤɢɣ ȿɜɪɨɩɟɣɫɤɢɣ ɮɨɧɞ от Беларуси ɮɨɧɞ ɪɟɝɢɨɧɚɥɶɧɨɝɨ ɪɟɝɢɨɧɚɥɶɧɨɝɨ ɬɵɫɹɱ для  осуществления.  ɪɚɡɜɢɬɢɹ. Ɉɫɬɚɜɲɢɟɫɹ Итоговая 10 ɩɪɨɰɟɧɬɨɜ сумма проекта  – ɜɤɥɚɞ - ɫɨɛɫɬɜɟɧɧɵɣ ɪɚɡɜɢɬɢɹ. Ɉɫɬɚɜɲɢɟɫɹ 10 ɩɪɨɰɟɧɬɨɜ - ɫɨɛɫɬɜɟɧɧɵɣ ɜɤɥɚɞ Ȼɪɟɫɬɫɤɨɝɨ 999 тысяч евро, Ȼɪɟɫɬɫɤɨɝɨ ɨɛɥɚɫɬɧɨɝɨ ɭɩɪɚɜɥɟɧɢɹ ɨɛɥɚɫɬɧɨɝɨ ɭɩɪɚɜɥɟɧɢɹ Ɇɑɋ Ɇɑɋ [20]. [20]. 336 из них 900 тысяч выделяет Европейский фонд регионального раз- вития. Оставшиеся 10 процентов – собственный вклад Брестского областного управления МЧС [20]. Примером степени интегрированности приграничных реги- онов может также служить показатель развития торговли между соседними государствами. Торговые отношения Беларуси с ее партнёрами по приграничью за период 2001 – 2004 гг. характе- ризовался сокращением доли торгового оборота в 2004 году с Ук- раиной с 5,42% до 3,33%, с Польшей с 3,33% до 2,91% [3]. Такой объём торговли не соответствует реальной потребности развития трансграничного сотрудничества в этой области и в целом между данными странами. Таким образом, участие Беларуси в функционировании евро- региона «Буг» носит весьма ограниченный, избирательный харак- тер. И, важно подчеркнуть, что этот выбор остается, как правило, не за местными властями, а тем более – за населением соответс- твующих приграничных территорий. Например, интересам при- граничных регионов Беларуси вполне соответствует активное ис- пользование европейских финансовых средств для строительства пограничных переходов, что и понятно в свете расширения ЕС. Но фактически не заметно участие белорусской стороны в других трансграничных проектах, связанных с социально-экономичес- ким и культурным развитием приграничных территорий. В отличие от вышеотмеченного в РБ, местное бюро еврорегио- на «Буг» в Польше активно выступает как ресурсный центр. Оно привлекает местное население к использованию преимуществ данного трансграничного территориального союза. Здесь активно разрабатывают и отстаивают новые проекты, обучаю заинтересо- ванные организации и их активистов. Бюро имеют свой штат и бюджет, что дает ему возможность заниматься привлечением до- полнительных средств, идущих на развитие приграничных райо- нов [43]. Брестское бюро еврорегиона «Буг» основывается на штате об- ластного исполнительного комитета и встроено в действующую вертикаль исполнительной власти. В результате деятельность по реализации задач еврорегиона является дополнительной, и, доба- вим, вовсе не приоритетной по отношению к основной государс- твенной работе для местных чиновников. Они вынуждены строго следовать сложившейся в стране политической линии и в вопро- сах трансграничного сотрудничества [9]. 337 Все вышеотмеченное позволяет выделить следующие систем- ные проблемы участия Беларуси в еврорегиональном строитель- стве: – Ассиметричные политические взаимоотношения со страна- ми соседями: в частности, продолжающаяся конфронтация с Ев- росоюзом и однобокая переориентация во внешней политике на Восток; – Недостаток сбалансированной региональной политики, чрез- мерная централизация власти и значительная разница в правовых системах и административных структурах между государствами – соседями, жесткая необходимость для местных властей согласо- вания с «центром» каждого своего шага; – Отсутствие национальных бюро и исполнительных дирекций еврорегионов; – Слабая финансовая база, забюрократизированность и слож- ность процедуры регистрации проектов со стороны национальных органов; – Хроническое недоверие к общественным организациям, их социально и экономическим значимым местным и региональным инициативам, если они, по тем или иным причинам, не соответ- ствуют политической воле центра. Деятельность еврорегиона «Буг» показывает, что положительный эффект в реализации его потенциала достигает- ся только при наличии взаимной заинтересованности и непосред- ственного осознания сопричастности участников объединения к результатам трансграничного сотрудничества, т.к. форма органи- зации еврорегиона не предусматривает обязательного исполнения принятых Советом решений. Как правило, принятые решения носят рекомендательный характер, не обязывающий участников еврорегиона к их выполнению. Такая ассоциативная модель при- водит к самоустранению или выборочному участию отдельных сторон в деятельности еврорегиона, усугубляя проблемы его раз- вития. Выводы и рекомендации Изучение еврорегионального строительства в странах ЕС и Бе- ларуси показывает, что эффективная деятельность еврорегионов основана на трех основных принципах. Во-первых, достаточной совместимости политико-правовых систем стран-участниц. Во- вторых, симметричности уровней развития различных сфер, пред- 338 ставляющих общий интерес для сотрудничающих территорий. И, в-третьих, совпадающей или близкой мотивации участвующих сто- рон к углублению и развитию партнерских отношений. Успешное сотрудничество развивается там, где наблюдается минимальный разрыв в экономическом, социальном и культурном уровнях раз- вития граничащих территорий. Важным условием является также наличие непосредственной заинтересованности местных властей в позитивных результатах деятельности еврорегионов для той тер- ритории, интересы жителей которых они призваны представлять и защищать. Подобная заинтересованность гораздо реже появля- ется в случае их участия в реализации спущенных им «сверху» политических инициатив. Опыт становления еврорегионов с участием Беларуси показывает, что их эффективная деятельность на ее территории на- ходится в очевидной зависимости от проводимой Минском реги- ональной политики. Отсутствие сбалансированной региональной политики, усиление централизации и концентрации власти, назрев- шая необходимость административно-территориальной реформы, основанной на расширении полномочий как представительных, так и исполнительных органов на местах, приводит к тому, что бе- лорусские территории – участники соответствующих еврорегио- нов превращаются в своеобразный «аппендикс» общеевропейских еврорегионов. Декларированное официальным Минском желание принимать активное участие в создании и развитии еврорегионов пока что «зависло» между стадиями встреч, консультаций и реа- лизацией совместных программ. Процессы внутренней регионализации, необходимость наделе- ния приграничных регионов определенными внешнеполитически- ми функциями и правами, выступают факторами децентрализации государства, вовлеченного в трансграничную кооперацию. А ис- пользование существенных финансовых средств, которые направ- ляются не на отдельные проекты, а на экономические структурные реформы в регионе, будет способствовать реформированию и изменению экономической модели, что напрямую связано с по- литической либерализацией системы власти. Система жесткой государственной вертикали, выстроенная в Беларуси, не решает задач децентрализации власти и структурных экономических ре- форм, а значит и эффективного развитие еврорегионов. Усиление авторитарных черт политического режима в Беларуси и стремле- ние к полному контролю над финансовыми потоками, которые идут 339 из-за границы, вынуждает государство в ущерб национальным ин- тересам отказываться от очевидных преимуществ трансгранично- го сотрудничества с соседними странами ЕС. Расширение ЕС создало новые условия для Беларуси, как страны-соседки. Увеличение объёмов технической помощи со стороны ЕС в области трансграничного и регионального сотрудни- чества, с точки зрения ЕС, должно было бы стать дополнительным стимулом для структурной перестройки белорусской экономики, повышения научно-технического потенциала страны и миними- зации отдельных негативных последствий расширения ЕС для Беларуси. Однако практика показывает, что Беларусь пока что не способна использовать эти новые возможности. Расхожде- ния во взглядах на государственное устройство, политические и экономические реформы явились главной причиной недостаточ- ной реализации проектов внешней помощи ЕС. ЕПД в отношении Беларуси пока не работает в полном объёме. Страна только фраг- ментарно участвует в региональных программах сотрудничества. Таким образом, осуществляемая поныне политика Беларуси в области трансграничного сотрудничества способствует маргина- лизации положения Беларуси в Европе, несмотря на ее центрально- географическое положение на континенте и те возможности, которые из этого вытекают. Белорусское государство демонстри- рует недостаточную заинтересованность, а порой и безразличие к программам межрегионального сотрудничества, предложенным Европейской политикой добрососедства. Результаты рассмотрения организации еврорегионального сотрудничества на белорусской территории приводят к выводу, что приграничные территории Бе- ларуси все еще не являются равноправными субъектами соответ- ствующих еврорегионов как трансграничных образований. В свою очередь, инструментарий трансграничной политики Европейского Союза на его новых восточных границах, в част- ности в Беларуси, не вполне адекватен и не соответствует сло- жившейся ситуации в данной стране, да и в постсоветском ре- гионе. ЕС не готов предложить властям РБ новую, созданную исключительно для нее модель трансграничного сотрудничества. Так как имеет дело со страной, которая проводит отличную от ЕС, а иногда и противоположную его целям и ценностям полити- ку. Иное дело, имеет ли и какие именно основания современная белорусская политическая элита рассчитывать на такую исклю- чительность со стороны ЕС? 340 Список использованных источников и литературы 1. Аналитическая записка «Приграничное сотрудничество». // Научный руководитель группы А.Ю. Скопин. [Электронный документ]: Режим досту- па: http://www.karelia-zs.ru/themes/yer/mats_index_with_att.asp?folder=1671& FoundId=1965&pNo=14 (посещен 01.02.06). 2. Ассоциации европейских приграничных регионов. [Электронный до- кумент]: Режим доступа: http://www.aebr.net/ (посещен 17.04.07). 3. Белицкий М.Е. Приграничная торговля Республики Беларусь / Под ред. В.М. Руденкова. – Мн.: Право и Экономика, 2005. – 158 с. 4. Брестский областной исполнительный комитет [Электронный документ]: Режим доступа: http://brest-region.by/ (посещен 17.08.07). 5. Бусыгина И. Территориальный фактор в европейском сознании // Космополис. – №2. Зима 2002/2003. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.rami.ru/cosmopolis/archives/2/busygina.html (посещен 11.03.06). 6. Бушило А.В. Значение еврорегионов в развитии трансграничного сотрудничества Беларуси // Субрегиональное сотрудничество. Перспективы белорусских еврорегионов: Материалы международной научной кон- ференции. – Мн.: ЮНИПАК, 2005. – 124 с. 7. Давыденко, Л.Н., Литвинюк, А.И. Трансграничное сотрудничество: экономические и институциональные основы. – Мн., 2006. – 232 с. 8. Декрет Президента Республики Беларусь от 12 марта 2001 г. № 8 “О некоторых мерах по совершенствованию порядка получения и использования иностранной безвозмездной помощи”. Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь, 2001 г., № 28, 1/2464. 9. Еврорегион «Буг». [Электронный документ]: Режим доступа: http:// brestobl.narod.ru/21evro/evro.htm (посещен 01.02.06). 10. Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут» / Під редакцією Анатолія Круглашова, Карла Андервальда та Гельвіга Валентина. – Чернівці: Букрек, 2004. – 401 с. 11. Калитчак Р. Регіоналізм у европейських інтеграційних процессах. – К.: Знання, 2007. – 303 с. 12. Кіш Є. Концептуальні засади єврорегіональної політики України // Трибуна. – № 11-12, 2003. – C. 30-32; Кіш Є. За стандартами транскордонної взаємодії // Політика і час. – № 10, 2003. – С. 79-84. 13. Кіш Є. Транскордонне співробітництво та регіональна політика Європейського Союзу // На шляху до Європи. Український досвід Єврорегіонів. – Київ: Логос, 2000. – С. 13-34. 14. Кіш Єва. Політико-правова основа нового європейського кордону: історичний досвід та сучасні проблеми // Персонал. – № 3, 2004. – С. 8-14. 341 15. Клинов К. Поговорили по-соседски. Региональная газета «Вечерний Брест». [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.vb.by. (посещен 16.08.2006). 16. Костюк С. Єврорегіони в українських прикордонних областях – нереалізований потенціал відносин Україна – ЄС. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.serhiykostyuk.com/data/articles/article_8.pdf. (посещен 21.01.2007). 17. Круглашов А. Від «Європи націй» до «Європи регіонів» // Політика і час. – 2003. – № 10. – С. 69-70. 18. Круглашов А., Гакман С., Лазар Н. – см. Еврорегіони: потенціал міжетнічної співпраці: Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – 265 с. 19. Максименко С. Регіональна політика в країнах Європи: Уроки для України / За ред. С. Максименка. – К.: Логос, 2000. – 171 с. 20. Матвеев В. Мы во всем хотели достичь совершенства… [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.respublika.info/4389/emergency/ar- ticle21389/ (посещен 29.11.2007). 21. Мікула Н. Єврорегіони: досвід та перспективи / Н. Мікула. – Л.: ІРД НАН України, 2003. – 222 с. 22. О Создании межведомственного координационного Совета по вопросам приграничного сотрудничества с сопредельными странами. Постановление Совета Министров Республики Беларусь от 18 декабря 2004 г. №1602. [Электронный документ]: Режим доступа http://www.pravo.by (посещен 11.05.2006). 23. Поздняк П. Европа регионов, Европейская политика соседства и Беларусь: в поисках «дорожной карты» // Wider Europe. Том 4. №3 (9). Лето – 2006. – С.18-25. 24. Полуденная М. Некоторые особенности приграничного сотрудничества в рамках еврорегионов. [Электронный документ]: режим доступа: http://www.mstu.edu.ru/publish/conf/11ntk/section8/section8_17.html (посещен 25.10.2005). 25. Постановление Совета Министров Республики Беларусь № 1522 от 21 ноября 2003 г. «О некоторых мерах по реализации Указа Президента Республики Беларусь от 22 октября 2003 г. № 460»: [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.kaznachey.com/doc/11524 (посещен 5 декабря 2006 г.). 26. Постановление Министерства экономики Республики Беларусь № 246 от 19 декабря 2003 г. «Об утверждении Положения о порядке регистрации проектов (программ) международной технической помощи в Республике Беларусь, а также контроля за их реализацией»: [Электронный документ]: 342 Режим доступа: http://zakon2006.by.ru/part08/doc17402.shtm (посещен 05.11.2006). 27. Решение Брестского областного Совета депутатов от 26 июня 1997 г. №46 «О вступлении Брестской области в Трансграничный Союз «Еврорегион Буг». [Электронный документ]: Режим доступа: http://pravo.levonevsky.org/ bazaby/org52/basic/text0147.htm (посещен 11.09.2007). 28. Реут О. Асимметрия еврорегиональной матрицы // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 9. – С.76-82. 29. Романов С. Еврорегиональное сотрудничество государств Центральной и Восточной Европы. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www. nasledie.ru/oboz/N08_00/08_07.HTM (посещен 25.08.2005). 30. Скотт, Дж. Стимулирование кооперации: могут ли еврорегионы стать мостами коммуникации? [Электронный документ]: Режим доступа: http:// www.indepsocres.spb.ru/scott_r.htm (посещен 28.02.2006). 31. Список одобренных проектов с участием Беларуси в рамках программ добрососедства ЕС // Получен от Отделения Представительства Европейской комиссии в Беларуси и Украине – TACIS-офис. 32. Суздалева И. Еврорегионы в системе региональной политики Республики Беларусь: [Электронный документ]: Режим доступа: http://www. centis.bsu.by/rus/y2003/s.htm (посещен 06.02.2004). 33. Трансграничное сотрудничество. [Электронный документ]: Режим доступа http://www.mfa.gov.by/rus/publications/issue/facts/2006/06.Economy. pdf (посещен 11.12.2006). 34. Указ Президента Республики Беларусь № 460 от 22 октября 2003 г. “О международной технической помощи, предоставляемой Республике Бе- ларусь”: [Электронный документ]: Режим доступа: http://zakon2006.by.ru/ part12/doc34078.shtm (посещен 08.11. 2006). 35. Улахович В. Еврорегионы: белорусские перспективы. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.nmnby.org/articles/280403/eureg.html (посещен 06.02.2006). 36. Чужиков В.І Регіональні інтеграційні стратегії постсоціалістич- них країн Європи: Монографія / В.І. Чужиков. – К.: ТОВ Кадри, 2003. – 297 с. 37. Швайко Э.Е. Еврорегион «Буг»: опыт, традиции, перспективы. [Элек- тронный документ]: Режим доступа: www.centis.bsu.by/rus/info/BUG.doc (посещен 06.09.2007). 38. Additional Protocol to the European Outline Convention on Transfron- tier Co-operation between Territorial Communities or Authorities. Strasbourg. 19 November 1995. [Электронный документ]: Режим доступа: http://conventions. coe.int (CETS 159) (посещен 10.05.2006). 343 39. Baltic Sea Region INTERREG III B Neighbourhood Programme[Электронный документ]: Режим доступа: http://www.spatial. baltic.net/ (посещен 21.01.2007). 40. Communication from the Commission. European Neighborhood Policy. Strategy Paper. [Электронный документ]: Режим доступа: http://ec.europa.eu/ world/enp/pdf/strategy/strategy_paper_en.pdf (посещен 10.05.2006). 41. European Charter of Local Self-Government.  Strasbourg. 15 November 1985. [Электронный документ]: Режим доступа: http://conventions.coe.int (CETS 122) (посещен 10.05.2006). 42. European Outline Convention on Transfrontier Co-operation between Territorial Communities or Authorities. Madrid. 21 May 1980. [Электронный документ]: Режим доступа: http://conventions.coe.int (CETS 106) (посещен 10.05.2006). 43. Euroregion Bug. [Электронный документ]: Режим доступа: http:// www.euroregionbug.pl/ (посещен 10.09.2007). 44. INTERREG IIIA. Program Polska – Białoruś – Ukraina. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.interreg.gov.pl (посещен 13.12.06). 45. INTERREG IIIA. Priority South supports cross-border cooperation on the borders between Latvia, Lithuania and Belarus. Financing. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.bsrinterreg.net/3a (наведаны 13.12.06). 46. Interregional Cooperation 2007 – 2013. [Электронный документ]: Режим доступа http://www.interreg3c.net/sixcms/media.php/5/Kosice_presen- tation%2 bfuture.pdf (посещен 06.02.2007). 47. ISPA, SAPARD, PHARE. [Электронный документ]: Режим доступа: http:// ec.europa.eu/regional_policy/funds/ispa/enlarge_en.htm (посещен 11.02.2005). 48. Keating, M. The New Regionalism in Western Europe. Territorial Restruc- turing and Political Change. Edward Elgar, 1998, 242 p. 49. Lubin, M. The Routinization of Cross-Border Interactions: An Overview of NEG/ECP Structures and Activities // States and Provinces in the International Economy / Eds. D.Broun, H. Earl. Berkeley, 1993, pp. 145-166. 50. Murphy A. Historical Justification for Territorial Claims. Annals of the Association of the American Geographers 80, 1990, p. 531-548. 51. Perkmann, M; Sum N. L. Globalization, Regionalization, and Cross Border Regions: Scales, Discourses and Governance. London: Palgrave, 2002, p. 3-24. 52. Projekty zrealizowane w I naborze. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.euroregionbug.pl/index.php?option=com_content&task=v iew&id=89&Itemid=60 (посещен 12.10.2007). 53. Projekty realizowane w II naborze. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.euroregionbug.pl/index.php?option=com_content&task=vi ew&id=87&Itemid=61 (посещен 12.10.2007). 344 54. Provisions and instruments of regional policy: interreg III (2000-2006). [Электронный документ]: Режим доступа http://europa.eu/scadplus/leg/en/ lvb/g24204.htm (посещен 13.05.2006). 55. Protocol No. 2 to the European Outline Convention on Transfrontier Co- operation between Territorial Communities or Authorities concerning interterrito- rial co-operation. Strasbourg. 5 May 1998. [Электронный документ]: Режим доступа: http://conventions.coe.int (CETS 169) (посещен 10.05.2006). 56. Provisions and instruments of regional policy: interreg III (2000-2006). [Электроны дакумент]: Режим доступа http://europa.eu/scadplus/leg/en/lvb/ g24204.htm (посещен 13.05.2006). 57. Treaty of Maastricht on European Union. [Электронный ��������������������������� документ]: Ре- жим доступа: http://europa.eu/scadplus/treaties/maastricht_en.htm (посещен 01.06.2006). 58. Scott, J. Comprehending Transboundary Regionalism: Developing an Ana- lytical Domain for Comparative Research. ��������������������������������� [Электронный документ]: Режим до- ступа: http://www.irs-net.de/download/berichte_3.pdf (посещен 28.02.2007). 59. Statut Związku transgranicznego «Euroregion Bug». [Электронный ����������������до- кумент]: Режим доступа: http://www.euroregionbug.pl/index.php?option=com_ content&task=view&id=63&Itemid=46 (посещен 10.05.2006). Anatoliy Kruglashov, Julia Kotskaia Trans-regional cooperation of Belarus: Attempting at build-up Regions without Europe? Euroregional cooperation between European countries represents one of the most important and indicative dimensions of building «Europe of re- gions”. This experience is shaped up by applying of some new forms of Trans- border and Interregional cooperation between new members of the EU and their Eastern European neighbors. It has got a considerable value in a process of European Integration. First of all, it’s important to analyze how Ukraine and Belarus – new neigh- bors of the EU are to use this experience. The term “Euroregion” has become definition of a new Transborder institutional formations, but also to an extent, identifies belonging to Europe and aspiration towards European integration of those territories and countries which are subjects of the European process. Adoption and applying of the European Outline Convention on Transborder Cooperation between Territorial Communities or Authorities, the Additional pro- tocol to this Convention and the Protocol No. 2 to the same Convention, and also 345 the European Charter of Local Self-Government and the European Neighborhood Policy, on the one side, shows that activity of Transborder regions in Europe is based on the international law primarily. That’s because keeping to the national laws does not allow developing of effective Transborder cooperation. First of all it is connected with the fact that tasks and objectives of the given structures are transnational, and, secondly, national legislations are not in favor of encourage- ment of the Transborder cooperation of their respected administrative and territo- rial units. On the other hand, these documents only establish the general principles according to which States develop the Transborder cooperation. Post-soviet countries represent certain peculiarities related to potential and prospects of the Transborder cooperation. From all the post-soviet countries, neighbors of the EU, Belarus shows the greatest passivity with regard to develop- ment of the Transborder cooperation. In general its regions possess the least level of administrative autonomy and influence on developing and undertaking impor- tant administrative decisions concerning the Euroregional development. Experience of establishing Euroregions with the participation of Belarus, in particular the Euroregion “Bug”, proves that its effective activity dependent upon a regional policy held by Minsk. Absence of the balanced regional policy, ongo- ing centralization and concentration of the countries authority, delays with the administrative-territorial reform lead to the situation, when Belarusian territories – participants of the corresponding Euroregions turn to be a kind of an “appendix” of the all-European Euroregional cooperation. Анатолий Круглашов, (Черновцы, Украина) Татьяна Белайц (Минск, Беларусь) Украина и Беларусь: две модели сотрудничества с ЕС Введение С 2004 г. Европейский Союз стал ближайшим соседом Украины и Беларуси. Не только географическое положение, но история и культура вполне позволяют обоим государствам пре- тендовать на определенное место в общеевропейской семье. Их интерес к сотрудничеству с Европейским Союзом определяется 346 в значительной мере тем, что он является самым крупным в мире интеграционным образованием с развитой рыночной экономикой и весомым научно-техническим потенциалом, высоким уровнем жизни населения, эффективной системой социальной защиты граждан, стабильной демократией. Европейская интеграция для Украины и Беларуси – это, во-первых, проверенный путь модер- низации, структурной перестройки народного хозяйства, устране- ния экономического отставания, привлечения прямых инвестиций и передовых технологий, участия во внутриотраслевой коопера- ции, торговле и, соответственно, повышения уровня благососто- яния граждан. Во-вторых, европейская интеграция – это возмож- ность приобщения Беларуси и Украины к традициям демократии, верховенству права, уважению прав человека – ценностям, пози- тивной альтернативы которым пока нет в современном мире. И, наконец, европейская интеграция – это перспектива консолидации белорусской и украинской наций, формирования национальной идентичности и, соответственно, укрепления национального су- веренитета. Украина и Беларусь не являются странами кандидатами на вступление в ЕС. Однако Украина, в отличие от Беларуси, стре- мится к полноценной интеграции в ЕС. Сложившаяся модель ее сотрудничества с ЕС представляется более успешной, чем та мо- дель отношений, которую выстраивает Беларусь. В настоящей статье авторы стремятся рассмотреть те возможности, которые предоставляет Украине активный диалог с ЕС в сопоставлении с практикой ограничения или даже отказа от него со стороны Бела- руси. На этой основе представляется возможным ставить вопрос о необходимости пересмотра Беларусью своей внешней политики по отношению к ЕС и соседней Украине. Авторы рассмотрят ис- торию и современный этап взаимоотношений Украины и Белару- си с ЕС, оценят их результаты и выскажут свое мнение о том, что из украинского позитивного и негативного опыта может оказаться полезным для РБ. На наш взгляд, у Беларуси еще есть возможнос- ти сесть в последний вагон евроинтеграции, упустив которую она может на многие годы отдалить от себя перспективу «возврата в Европу». Отметим, что в таком виде и объеме постановка цели и задач статьи представляются новаторскими и еще не решенными в существующей научной литературе. При изучении развития двухсторонних отношений между Укра- иной и ЕС были использованы, в частности, документы Предста- 347 вительства Украины при Европейском Союзе (http://ukraine-eu. mfa.gov.ua), Представительства Европейской комиссии в Укра- ине (http://www.delukr.ec.europa.eu), изучены публикации укра- инских, белорусских и других исследователей. Учитывая то, что официальные власти и оппозиционные силы Беларуси по-разному оценивают состояние взаимоотношений с ЕС, использовались как материалы официального сайта МИД Беларуси (www.mfa.gov. by), официальных печатных изданий «Советская Белоруссия», «ИнвестNews», так и изданий, представляющих альтернативную точку зрения. Среди последних отметим, например, «Новости НИСЭПИ», «Беларусь и «Большая Европа» в поисках геополити- ческого самоопределения» (2007) и др. Важно подчеркнуть, что проблематике взаимоотношений Украины и Беларуси на путях евроинтеграции не уделяется вни- мания как белорусскими, так украинскими исследователями и по- литологами, что делает тему данной статьи особенно актуальной. 1. Общий старт на разные беговые дорожки На заре своей независимости Украина и Беларусь находились в очень похожей ситуации [15, с. 66]. Однако возникшие острые проблемы своего становления молодые государства не могли ре- шить в одиночку, им необходима была поддержка более сильного партнера, например, ЕС или России. Вскоре выбор экономических и политических приоритетов политической элитой Киева и Мин- ска привел к формированию различных моделей и векторов вне- шнеполитических курсов, постепенно охлаждая отношения меж- ду Украиной и Беларусью. Независимая Украина, стремившаяся к сохранению своего суверенитета, экономической автономии и интеграции в мировую экономику, склонялась к выбору свое- го будущего на путях сближения и интеграции с ЕС. В нем она видела надежного партнера, способного гарантировать ей дости- жение этих целей [23, с. 21–23]. Беларусь, напротив, предпочла экономический и политический союз с Россией, тем самым, по- йдя по пути наименьшего сопротивления в ответ на вызовы своего национально-государственного строительства, что превратило ее в младшего союзника России, своего рода промежуточное звено в поставках российского сырья на европейские рынки [9, с. 54]. Одной из побудительных причин такого выбора официального Минска стало избегание рисков курса на проведение назревших реформ в политической и экономической сферах [11, с. 5]. 348 В противоположность этому, с момента обретения независи- мости, Украина принялась более активно выстраивать отношения с другими государствами на мировой арене и особенно с рядом стран ЕС. Уже Постановление Верховной Рады «Основные на- правления внешней политики Украины» от 02.07.1993 определи- ло членство в европейских сообществах и западноевропейских структурах приоритетной целью внешней политики Украины [18]. Тем не менее, если на словах действующие в Киеве власти, являю- щиеся по сути бывшей советской номенклатурой, провозглашали целью своей политики «возврат в Европу», то на деле они затя- гивали начало экономических, правовых и политических реформ, которые должны были приблизить Украину к общеевропейским стандартам и не спешили дистанцироваться от России. К тому же в это время Украина испытывала все более усили- вающийся социально-экономический и политический кризис, что порою порождало у ряда ведущих стран сомнения в ее будущем как государства. В таких условиях она не могла претендовать на большее в формате взаимоотношений с ЕС, как только на подписа- ние в 1994 г. Соглашения о партнерстве и сотрудничестве (СПС). Показательно, что оно вступило в силу в 1998 г., что являлось при- знаком низкой заинтересованности ряда стран ЕС в установлении даже такого неинтеграционного по своей сути уровня сотрудниче- ства с Украиной. Действующее до начала 2008 г. Соглашение не предусматривало перспектив членства Украины в ЕС. Тем не ме- нее оно стало важной правовой базой двухсторонних отношений. Благодаря этому были определены рамки политического диалога сторон, заложены основы для их дальнейшего сотрудничества в экономической, социальной, научной, технологической и куль- турной сферах. Более того СПС предусматривало перспективу создания зоны свободной торговли (ЗСТ), не ставшей впрочем ре- альностью из-за непомерно затянувшегося процесса вступления Украины в ВТО. Сотрудничество сторон в рамках СПС должно было строить- ся с учетом движения Украины к общеевропейским ценностям и демократии. Таким образом СПС оказалось очень важным доку- ментом для Украины, потому что оно определило ориентиры ее дальнейшего развития и выстраивания отношений с ЕС. Так как действие СПС заканчивается в начале 2008 г., Украина и ЕС ведут напряженные переговоры о новом соглашении, которое, возмож- но, обеспечит переход отношений Украина – ЕС на качественно 349 новый уровень. До недавнего времени, особенно сразу же после прихода во власть команды Президента В. Ющенко, украинское руководство и дипломатия надеялись на то, что на смену СПС при- дет качественно новое Соглашение об ассоциации. На его основа- нии Украина могла бы стать кандидатом на членство в ЕС и в даль- нейшем, по мере достижения Копенгагенских критериев, начать переговоры о вступлении. Однако события последнего времени не оставляют надежд на то, что новое соглашение откроет прямую дорогу из Киева на Брюссель. Хотя, судя по всей имеющейся в на- шем распоряжении информации, по словам высокопоставленных чиновников из институтов ЕС новое соглашение и должно быть «расширенным», «всеобъемлющим». Однако оно не будет со- держать четкой перспективы членства для страны, а значит, и не выйдет в целом за рамки политики соседства. В ее рамках Украина вполне может за ближайшее десятилетие стать «образцовым сосе- дом» Объединенной Европы, но вряд ли окажется пусть даже по- следней в списке официальных кандидатов на вступление в ЕС. Невзирая на прохладное отношение ЕС к перспективам при- нятия Украины в свои ряды и даже на неоднократно высказанное ранее негативное восприятие такой возможности (Г. Ферхойген, Р. Проди и др.), руководство страны, начиная с 1994 г. неустанно декларировало верность курсу на европейскую интеграцию. Уже в конце 1990-х гг. при президентстве Л. Кучмы была принята «Стра- тегия интеграции Украины в Европейский Союз» и «Программа интеграции Украины в ЕС» [21], которые должны были придать убедительности его евроинтеграционным устремлениям, вызвать к нему доверие со стороны населения, а также европейских парт- неров. Но, как утверждает украинский исследователь П. Рудяков, Украина при Л. Кучме и ЕС вкладывали различное значение в поня- тие «интеграция». Европейский Союз требовал от Украины полити- ческих, экономических и правовых реформ, а Украина, в свою оче- редь, не спешила вносить какие-либо изменения в ключевые сферы и использовала «европейский выбор» как средство сохранения неза- висимости от России и консолидации власти на национальном уров- не [20, с. 89]. Добавим, что качество и уровень выполнения данных Программ и Стратегии оказались по некоторым принципиальным позициям провальными. В частности, стратегические вехи дости- жения целей и задач вышеупомянутых Стратегии и Программы были обозначены как следующие. К 2003 г. – вступление страны в ВТО, к 2006–2007 гг. – приобретение ассоциированного член- 350 ства, и, наконец, к 2010–2011 гг. – начало переговоров с ЕС о всту- плении. Используя эти временные индикаторы, нужно сделать неутешительный для официального Киева вывод: не будет преуве- личением констатировать, что намеченные руководством страны ориентиры оказались нереализованными и нереалистичными. Среди многих причин, во-первых, можно выделить отсутствие действенной политической воли руководства страны к их реа- лизации, а значит, и как следствие этого, хронический дефицит ресурсов, которые сознательно не выделялись властями на до- стижение определенных руководством страны целей. Во-вторых, связанная с этим декларативность и формальность мероприя- тий, направленных на воплощение в практику государственного управления евроинтеграционных целей. В-третьих, весомый со- блазн манипулятивного использования перспектив евроинтегра- ции как суррогата общегосударственной идеологии, столь важной в условиях кризисного времени и трудностей с предъявлением согражданам ощутимых достижений действующей власти. Свою роль, наконец, сыграло и отсутствие консенсуса по вопросу ин- теграционной модели для страны в среде разнородных элит [7, с. 31–32] и слабость контроля со стороны общественности в вопро- сах выполнения данных стратегических программ. Поэтому мож- но сделать обобщающий вывод: невзирая на ряд важных успехов страны в создании рыночной экономики, демократических ин- ститутов и процедур, обеспечения свободы слова и становления определенных позитивных условий для деятельности граждан- ского общества, сделано недостаточно. За эти достижения запла- чена очень высокая социальная цена, а ряд реформ, в том числе в системе государственной власти, оказались как запоздалыми, так и половинчатыми. Вот почему, оценивая степень успешности при- ближения государства к достижению своей стратегической цели – полноценной интеграции в ЕС, нужно констатировать: Украина все еще не достигла таких весомых и убедительных результатов, которые могли бы быть признаны как ее западными партнерами, так и собственными гражданами. Следует вспомнить, что внутриполитическая ситуация в стране неоднократно подвергалась обоснованной критике Европейского Союза, ОБСЕ, Совета Европы, поскольку демонстрировала сла- бость украинских демократических институтов, неопределен- ность внешнеполитического курса и неготовность интегрировать- ся в ЕС. Таким образом, Украине не удалось попасть в число стран, 351 которые в 2004–2007 гг. вступили в ЕС, более того, ее кандидатура не рассматривалась во время дискуссий в руководящих органах ЕС, за исключением Европарламента, в качестве претендента на участие в грядущих расширениях ЕС [13]. Все же последняя волна расширения ЕС принесла Украине ряд преимуществ, определяемых ее непосредственным сосед- ством с ЕС. В частности, отметим прямой доступ к единому, уве- личенному, гармонизированному рынку ЕС, насчитывающему 450 млн. человек; введение единых торговых правил, тарифов и административных процедур; увеличение торговых, в том чис- ле транзитных потоков, и пр. На Украину была распространена в полном объеме Европейская политика добрососедства (ЕПС). Документы, определяющие данную политику, не содержат ни- какого упоминания о возможном вступление Украины в ЕС. Тем не менее, ЕПС открывает действительно широкие возможности и новые рамки двустороннего сотрудничества [1, с. 23–25]. На- пример, она несет в себе возможности более тесной интеграции в единый европейский рынок, преференциальные торговые отно- шения, дальнейшее сотрудничество в сфере культуры, вхождение страны в транспортную, энергетическую, телекоммуникацион- ную, общеевропейскую научно-исследовательскую сферу [6]. Одним из основных достижений ЕПС явился План действий «Украина – ЕС» на 2005–2007 гг., который причисляет Украи- ну к «кольцу друзей» вдоль границ расширенного ЕС. Этот план позволяет Украине участвовать в различных видах деятельности Европейского Союза с целью углубления отношений по таким приоритетным направлениям как безопасность и энергетика. В рамках данного Плана действий Украине оказывается весомая по- литическая, организационная и частично финансовая поддержка перехода к демократии и рыночной экономике, а также ее интегра- ции в европейские экономические и социальные структуры. Его выполнение в значительной мере приблизит украинское законода- тельство, нормы и стандарты к законодательству ЕС. Таким обра- зом, от узко-прагматического сотрудничества Украина перешла к более тесным отношениям с ЕС, ориентированным, с ее стороны, на дальнейшую интеграцию. Важно отметить, что даже рамки ЕПС и ее инструментарий открывают для Украины возможность полной интеграции в европейское экономическое пространство, включи- тельно с обретением страной и ее гражданами широко известных «четырех свобод», полная имплементация которых на практике зна- 352 меновала собою завершение строительства «Общего рынка». На- помним, что именно на этой основе европейский интеграционный процесс смог перейти на более высокий уровень – политической интеграции. Поэтому, если Украина сможет, без долгих задержек и проволочек пройти путь от создания Зоны Свободной Торговли с ЕС (ЗСТ) к полноценному участию в Европейском экономическом пространстве, она уже получит весомые выгоды от процесса евро- интеграции. Несложно предположить, что на этой основе Киеву и его союзникам в ЕС будет намного проще поставить вопрос о следующей ступени интеграции Украины в ЕС. Переход Брюсселя и Киева к более интенсивному и наполнен- ному конкретикой диалогу стал возможным после того, как укра- инское общество и политический класс не на словах, а на деле продемонстрировали возрастающую приверженность к общеев- ропейским ценностям. Имеем в виду события конца 2004 – начала 2005 гг., а также проведение досрочных парламентских выборов в 2007 г. Да и в предшествующий период многолетнего «топтания на месте» рядом, но не вместе с Европой, в большую часть украин- ского общества все же проникали и постепенно укреплялись евро- пейские ценности. Что и проявило себя, в частности во всплеске гражданской и политической активности во время так называемой Оранжевой революции. Эти события стали переломным момен- том не только в истории независимой Украины, но и, возможно, других постсоветских государств. Современной Украине пред- стоит проделать работу над многими собственными ошибками [16], прежде всего превратить «европейский выбор» из звучной декларации в реальную, повседневную политику государства, об- ретая шанс стать флагманом европеизации и демократизации для других постсоветских государств, возможно и для Беларуси. Не- сомненно, Украине очень многое еще нужно сделать, чтобы за- воевать должный авторитет у европейских государств [4]. Необ- ходимо осуществить переход от авторитарной полиолигархии к консолидированной демократии, преодолеть внутриполитические и социальные расколы, болезненные расхождения во внешнепо- литических ориентациях ее населения. Но уже есть основания отметить позитивные перемены. Так, например, согласно рейтин- гу Freedom House за 2007 г. Украина признана свободной страной [23]. Она же получила от ЕС еще в конце 2005 г. статус страны с рыночной экономикой, что облегчило доступ ее товарам на ем- 353 кие рынки ЕС. Непоследовательно, но, все же продвигаясь по пути выполнения Копенгагенских критериев, в настоящее время Украина постепенно осуществляет модернизацию политической и экономической жизни. Европейский Союз, со своей стороны, приветствует такие устремления Украины. В рамках ЕИДП ей оказывается весомая техническая поддержка, направленная на институциональные, правовые, административные реформы, развитие частного сек- тора, преодоление болезненных социальных последствий пере- ходного периода. С помощью ЕС Украина развивает социальные, информационные и производственные инфраструктуры, транспортные сети, осуществляет сотрудничество в области нау- ки и культуры, борется с преступностью и нелегальной миграцией [5]. В рамках сотрудничества с ЕС перед Украиной открылись воз- можности интеграции в электроэнергетический рынок ЕС. И, нако- нец, Украина заимствует у ЕС готовые, успешно апробированные модели модернизации политической и экономической жизни, эффективность которых доказана развитием и благосостоянием ведущих европейских стран. При всех давних и недавних поте- рях и упущениях со стороны руководства страны, Украина посте- пенно избавляется от кризисных явлений, преодолевает наиболее одиозные проявления наследия советской эпохи, консолидируется в своем проевропейском выборе. В свою очередь, такое растущее единство все более основательно сплачивает ее элиту и общество в понимании необходимости европейских реформ, нужных в пер- вую очередь самой стране, а не ее соседям – странам ЕС. 2. Интеграционная модель Беларуси: иной путь или беспутица? Беларусь, несмотря на аналогичные с Украиной стартовые условия, с 1991 г. пошла другим путем. Государственный суве- ренитет белорусским руководством был воспринят с некоторой растерянностью [22]. По-видимому потому, что наследство, до- ставшееся Беларуси от СССР, подталкивало ее к сохранению тесных связей с Россией [2, с. 144]. Более чем две трети бело- русских предприятий были всего лишь частями распавшейся об- щесоюзной централизованной системы производства и не были приспособлены к самостоятельной деятельности. Главные отрас- ли белорусской промышленности (машиностроение, электроника и химическая индустрия) нуждались в значительных объемах по- 354 ставок дешевой электроэнергии и сырья, а продукция белорус- ских предприятий не выдерживала конкуренции на европейских рынках. В таких условиях Беларусь остро нуждалась в рыночных социально-экономических реформах, структурной перестройке промышленности, определенной деиндустриализации. Все это было невозможным без соответствующих системных реформ в поли- тической сфере. Но белорусская номенклатурная элита не умела мыслить и действовать иначе, чем в рамках административно- командной системы управления, установившейся производ- ственной структуры и экономических связей. В результате, без особых метаний был сделан выбор в пользу союза с Россией, который на тот момент мог обеспечить Беларуси определенное экономическое благосостояние и социальную стабильность без проведения институциональных реформ и структурной пере- стройки экономики [2, с. 145]. Все же в начале независимости была провозглашена политика многовекторности, в рамках которой Беларусь начала постепенно выстраивать собственные отношения с различными государства- ми, в том числе и с европейскими странами и общеевропейскими структурами. В 1992 г. Беларусь присоединилась к Совещанию безопасности и сотрудничеству в Европе (позже – ОБСЕ) и Со- вету североатлантического сотрудничества НАТО (с 1997 г. – Со- вет североатлантического партнерства). В 1993 г. Беларусь подала заявку на вступление в Совет Европы, а с ноября того же года на- чала переговоры по подписанию Соглашения о партнерстве и со- трудничестве с ЕС (СПС). Но в отличие от Украины официальный Минск не поставил перед собой цели вхождения в европейскую семью, ограничиваясь сугубо практическими интересами. В част- ности, стремлением к признанию Беларуси страной с переходной экономикой, снятием импортных квот ЕС на товары белорусского происхождения, получением помощи в рамках программы TACIS, особенно по вопросам нелегальной миграции и устранения по- следствий Чернобыльской катастрофы. Среди второстепенных це- лей можно вспомнить усилия по признанию белорусских дипло- мов в европейских государствах и облегчению процедур выдачи виз белорусским гражданам. Избрание А.Лукашенко на пост президента стало новой точ- кой отсчета отношений между Беларусью и ЕС, а вернее поворо- том к их сворачиванию. Изменение конституции и установление «суперпрезидентской системы» управления страной [25, с. 51] в 355 1996 г. не соответствовали общепринятым европейским демокра- тическим принципам и поэтому не были признаны Европейским Союзом. Как результат, происходящее в стране побудило ЕС пере- смотреть политику, проводимую в отношении Беларуси, в резуль- тате чего была приостановлена ратификация СПС и Временного соглашения о торговле. Совет Европы отклонил заявку Беларуси на вступление и даже лишил страну статуса наблюдателя в Парла- ментской ассамблее Совета Европы. Последовавшее свертывание демократических процессов, на- рушения прав человека, дипломатические скандалы, исчезновения политиков и журналистов резко сузили какие-либо возможности для политического диалога между Минском и Брюсселем. Были заморожены все контакты на высоком уровне и прекращена по- мощь, кроме гуманитарной, в реализации проектов, направленных на поддержку демократии. Парламентские выборы 2000 г., президентские выборы 2001 г., а позже парламентские выборы и референдум 2004 г., равно как и президентские выборы 2006 г., не получили международного при- знания. ЕС подверг руководство Беларуси жесткой критике за нару- шение прав и фундаментальных свобод, преследование оппозиции и независимых СМИ. Его аргументами в этой критике были: отсут- ствие разделения властей, возрастающий контроль официальной власти над образованием и общественной жизнью, дискриминация религиозных меньшинств, недемократичные выборы, что оцени- валось, как идущее в разрез с фундаментальными европейскими демократическими и правовыми стандартами. Такое положение вещей не только оставляет современную Беларусь за бортом евро- пейской интеграции, но и не позволяет реализовывать возможнос- ти диалога между ЕС и Беларусью даже в скромных целях установ- ления полноценного сотрудничества, в том числе использования Беларусью ряда преимуществ от выгодного соседства. О характере взаимоотношений между ЕС и Беларусью мож- но судить не только по их политической канве, но и по правовым документам, регулирующих их. Это Соглашение о торговле и экономическим сотрудничестве между СССР и ЕС от 1989 г. и Соглашение о торговле текстильными изделиями от 1993 г. По- скольку СПС в отношении Беларуси не было ратифицировано, Бе- ларусь не включена и в Европейскую политику добрососедства. Как следствие, ее граждане не могут пользоваться, в отличие от украинских (и даже российских) соседей, преимуществами упро- 356 щенного визового режима, что важно для очень многих из них. Существенно тормозится расширение трансграничного сотрудни- чества, не получает широкомасштабной инвестиционной и инно- вационной поддержки нуждающаяся в ней белорусская экономика, малый и средний бизнес. С помощью ЕС Беларусь могла бы ско- рее и эффективнее реформировать систему здравоохранения и образования, осуществлять модернизацию своих транспортных и энергетических систем, улучшать состояния окружающей среды. Немаловажны для страны и содействие ЕС в развитии торговых связей, повышении финансовой помощи в поддержку программы экономического и социального развития РБ. Но о реальном уровне и качестве двухсторонних отношений на их современном этапе наиболее красноречиво свидетельству- ет факт отсутствия в стране представительства ЕС. Контакты ЕС ограничены не только с ведущими представителями влас- ти, но и с гражданами Республики: свернуты гуманитарные, образовательные и социальные программы для граждан Беларуси, белорусские предприятия всех форм собственности не участвуют в инвестиционных конкурсах по размещению больших и малых производств европейских фирм; в отношении белорусских това- ров ЕС проводит ограничительную политику. Однако, как это ни парадоксально, на фоне явных политических противоречий торговля Беларуси с ЕС активно развивается. По данным МИД Беларуси Европейский Союз является вторым после России значимым торговым партнером, удельный вес которого в общей структуре белорусского экспорта в первой половине 2007 г. составил 43,3% [3]. По сравнению с 1997 г. товарооборот Бела- руси с ЕС увеличился почти в 7 раз, а белорусский экспорт возрос более чем в 18 раз. По итогам 2006 г. товарооборот Беларуси с ЕС возрос до 14 млрд. дол. США, что более чем на 31% превосходит соответствующий показатель 2005 г. Отрицательное сальдо тор- гового баланса Беларуси с ЕС, которое в 1997 г. составляло око- ло 1 млрд. дол. США, в 2003 г. сменилось положительным (502.4 млн. дол. США). В 2006 г. оно увеличилось до 4 млрд.дол. США, что более чем на 0,5 млрд. дол. США превысило аналогичный показатель предыдущего 2005 г. Наиболее крупными торговыми партнерами РБ из числа стран-членов ЕС являются Нидерланды (26,6% от товарооборота с ЕС), Германия (17,3%), Польша (12,9%), Великобритания (11,9%), Литва (4,3%). За период с 1995 по 2007 гг. отмечается только положительная динамика внешней 357 торговли Беларуси с ЕС [17]. Беларусь выгодно использует свою «геоэкономическую ситуацию» [9, с. 55], находясь между двумя гигантскими сырьевым и сбытовым рынками. Так, например, она экспортирует в ЕС ресурсы (нефтепродукты, сырую нефть, черные металлы), которые импортирует в свою очередь из России. Поэтому, конечно же, нынешнее белорусское правительство за- интересовано в ЕС, но этот интерес носит сугубо экономический, прагматический характер [9, с. 51]. ЕС для сегодняшней Беларуси – это основной источник поступления твердой валюты, высоких технологий и кредитно-инвестиционных ресурсов. Осознавая критическую необходимость активного обновления производ- ственного капитала, действующие власти неоднократно пытались нормализовать отношения с ЕС под знаком проводимой Минском «многовекторной политики». При этом каждая попытка наведения мостов к ЕС совпадала с ситуацией, когда Россия усиливала свое политическое и экономическое давление на руководство страны. В таких ситуациях, по крайней мере на словах, европейская пер- спектива Беларуси использовалась ее руководством в целях поли- тического давления, если не шантажа, на Кремль. Заметим, что подобную линию проводил и Л. Кучма, с той важной разницей, что им осознавалась жизненная необходимость строительства та- кой Украины, которая была бы «не Россия». Им также предпри- нимались реальные шаги к сбалансированию российского влия- ния в Украине постепенным усилением тут присутствия западных экономических и политических интересов, не говоря уже о фор- мировании влиятельного слоя больших и средних собственников, предпринимателей, до определенной меры отождествляющих свои интересы с независимой государственностью Украины. Напротив, глава РБ А. Лукашенко не шел и не идет дальше декларативных заявлений о нормализации отношений с ЕС. Главным образом потому, что выполнение требований Брюсселя по демократиза- ции страны, соблюдению прав и свобод человека, освобождению политзаключенных несут угрозу эрозии действующего режима и устрашают перспективой потери власти. Действующее руководство Беларуси отказывается меняться и настаивает на том, чтобы Беларусь принимали такой, какая она есть [8], подчеркивая, что без Беларуси «невозможно полноцен- ное сотрудничество по решению целого ряда проблем в Европе» [12]. Согласимся, что без Беларуси действительно невозможно такое полноценное сотрудничество. Но в то же самое время ЕС 358 не может закрывать глаза на ряд специфических черт политики, проводимой Минском. Без учета последним этих его требова- ний крайне трудно представить желание Брюсселя выстраивать более близкие отношения с властями РБ. Поэтому очевидная попытка официального Минска использовать в своих интере- сах знаменитую китайскую модель «наблюдения за битвой двух бумажных тигров» (в нашем случае – соперничества своего за- падного и восточного соседа) может говорить о его симпатиях и даже эрудиции минских стратегов, но вряд ли об их политичес- ком реализме. Газовый конфликт 2007 г. продемонстрировал, что «белорус- ская экономическая модель» постепенно изживает себя. По при- чине неосуществленной в свое время модернизации экономики Беларусь теряет свои позиции экспортера высокотехнологической продукции на российском рынке и в связи с переходом на рыночные цены на российский газ оказывается неконкурентос- пособной на европейском рынке как экспортер переработан- ного российского сырья. Даже растущий административный и фискальный прессинг государственного аппарата оказывается не в состоянии выжимать что-либо передовое из советской по суще- ству экономики, и потому Беларусь просто вынуждена иниции- ровать новую научно-техническую и инвестиционную политику. В последнее время действующие власти Беларуси все чаще пред- лагают ЕС перейти от простой торговли к более продвинутым формам экономического взаимодействия [10, с. 52]. Но это ста- нет возможным в том случае, когда власти решатся на ответные действия по выполнению двенадцати условий ЕС, выдвинутых Брюсселем в октябре 2006 г. Выводы Таким образом, две соседние и исторически тесно взаимосвязанные страны постепенно избрали разные полити- ческие и интеграционные модели своего независимого разви- тия. Каждая их них имеет набор отличительных характеристик, чей детальный анализ и сопоставление не является предметом рассмотрения в данной работе. Однако есть весомые основания полагать, что выбор Украиной в качестве ориентира и критерия своего национально-государственного развития именно евроинте- грационной модели отвечает национальным интересам страны и ее граждан. Хотя Украина еще далека от достижения поставленных 359 перед собою целей, но ее развитие по этому пути начинает прино- сить все более заметные результаты. В тоже время развитие Бе- ларуси в качестве младшего партнера РФ ставит перед страной болезненный вопрос национального и цивилизационного выбора, а существующие реалии существенно ограничивают возможности ее взаимовыгодного, всестороннего сотрудничества с ЕС. Нет весомых оснований предполагать, что кардинальные перемены в политической и экономической жизни Беларуси про- изойдут в скором времени. Но, как нам представляется, при таком принципиально неизбежном повороте событий сотрудничество Беларуси и Украины может быть очень плодотворным и иметь долгосрочную перспективу. Прежде всего Беларусь и Украина на фоне противостояния все более экспансивной энергетической и экономической по- литике России, вдохновляемой неоимперскими ценностями и амбициями Кремля, могут объединять свои усилия в решении энергетического вопроса посредством диверсификации поставок газа и нефти. Для двух стран имеет смысл приступить к ускорен- ной разработке и реализации совместных проектов по добыче нефти в шельфе Черного моря. Беларуси достаточно выгодно использование украинской портовой инфраструктуры, нефте- терминалов, газовых хранилищ, а также развитие совместной энергосистемы с целью поставок украинской электроэнергии в страны Балтии и Польши. Более того, по данным МИД РБ, Украина уже на сегодняшний день является одним из основных торговых партнеров Беларуси [19]. В связи с этим для Беларуси открыты возможности продвижения своих товаров на европей- ские рынки после создания в Украине Зоны свободной торговли в соответствии с новым соглашением с ЕС. В результате расширения сотрудничества с Украиной Бела- русь постепенно начнет осваивать уже проверенную первой ев- ропейскую модель развития и шаг за шагом внедрять ее у себя, чему может способствовать не только географическая, но и су- щественная культурная и историческая близость обоих госу- дарств. Беларусь только начинает выстраивать отношения с ЕС. Она находится в начале того пути, который Украина методом проб и ошибок прошла еще в период с 1992 по 2004 гг. В таких условиях Украина вполне могла бы стать посредником в отно- шениях между ЕС и Беларусью, оказывая неоценимую помощь в выстраивании диалога между ЕС и Беларусью. Конструктивное 360 сотрудничество Украины с Евросоюзом способно, может быть, умеренно, но все же положительно влиять на политическую си- туацию в Беларуси [14]. Важным представляется сотрудничество украинских и бело- русских общественно-политических движений и организаций, на- правленное на изменение белорусского общественного сознания в направлении позитивного восприятия демократии, рыночной экономики, уважению к правам человека, ценностям парламента- ризма, независимой судебной системы и, в целом, формированию проевропейских установок. Успехи Украины на пути евроинтегра- ции положительно скажутся на развитии общественного сознания белорусов. Они будут стимулировать европеизацию и демократи- зацию не только активной части ее общественности, но и полити- ческих элит страны. Будущее Беларуси представляется нам в восприятии европей- ской модели развития, в непосредственном приобщении к семье европейских народов, так же, как и Украины. Рано или поздно европейский вектор станет преобладающим во внешней полити- ке государства, и в этом случае Беларуси понадобится поддержка близкого во всех отношениях государства, которое дальше про- двинулось по этому пути, накопив значительный опыт сотруд- ничества с европейскими структурами. И этим государством, на наш взгляд, выступит Украина. Она заинтересована в том, чтобы предоставлять Беларуси весь накопленный опыт евроинтегра- ции, и этот опыт будет качественно отличаться от опыта сосед- ней Польши и Литвы. Европейская идея может сблизить госу- дарства, отношения между которыми на сегодняшний день не отличаются особой динамикой, но обладают очень значительным потенциалом. Список использованных источников и литературы 1. Більше ніж сусіди. Розширений Європейський Союз та Україна – нові відносини: Заключний звіт. – Київ, 2004. – 106 с. 2. Богданкевич С. Независимость и экономические интересы. Беларусь и «большая Европа» в поисках геополитического самоопределения / Под ред. О. Манаева и др. Новосибирск: Водолей, 2007. – 439 с. 3. Внешняя торговля товарами Республики Беларусь в январе-июне 2007 г. [он-лайн] Сайт Министерства иностранных дел Республики Беларусь www. mfa.gov.by. [Просмотрено 10.12.2007]. Доступ через Интернет http://www. mfa.gov.by/ru/economic/foreign-trade. 361 4. Дергачев А. Европейский выбор Украины в ретроспективе и перспек- тиве [он-лайн]. [Просмотрено 12.12.2007]. Доступ через Интернет: www.cirp. ru/conferences/new%20neighborhood%20policy/publications/dergachev%20 paper.doc 5. Документи. Сайт Представительства Украины при Европейском союзе http://ukraine-eu.mfa.gov.ua [Просмотрено 15.12.2007]. Доступ через Интер- нет http://ukraine-eu.mfa.gov.ua/eu/ua/569.htm 6. Європейська політика сусідства [он-лайн]. Сайт Представительства Европейской комиссии http://www.delukr.ec.europa.eu. [Просмотрено 10.12.2007]. Доступ через Интернет: http://www.delukr.ec.europa.eu/ page28249.html 7. Європейський Союз та Україна: стратегія відносин в контексті розширення / Матеріали міжнародної конференції, Київ, 23 вересня 2003 року. – К.: К.І.С., 2003. – 206 с. 8. Живолович К. Мы открыты для всех // Советская Белоруссия. – № 310 (20794), 7.12.2000. 9. Заико Л. Беларусь – новые черты проевропейской повседневности: аксиологические детерминанты и политические парадоксы. Новости НИСЭПИ, № 4 декабрь, 2005. – С. 51–57. 10. ИнвестNews. Вестник внешнеэкономических связей. – 2007. – № 3. – С. 52. 11. Кацы Д. В. Отношения Европейского Союза с Беларусью и Украиной (1994–1997 гг.). Санкт-Петербург. 1998. – 48 с. 12. Кольченко И. Позитивная дипломатия // Советская Белоруссия № 244 (21910), 31.12.2003. 13. Круглашов А. Україна – ЄС: труднощі діалогу // Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. Тематичний випуск: Інтеграційні процеси сучасності. – Чернівці: Прут, 2006. – Т. 4. – С. 303–320. 14. Максак Г. По пути ли нам в Европу? [он-лайн] Наше мнение http:// www.nmnby.org. [Просмотрено 09.12.2007]. Доступ через Интернет: http:// www.nmnby.org/pub/0706/08m.html 15. Нордббэрг М. и Кузё Т. Пабудова нацыяў і дзяржаваў. Arche. – 2001. – № 5 (19). – С. 65–68. 16. Обращение Президента Украины Виктора Ющенко к украинскому народу. 23.01.2005 [он-лайн]. Пресс-служба Президента Украины В. Ющенко www.president.gov.ua [Просмотрено 08.12.2007]. Доступ через Интернет: http://www.president.gov.ua/ru/news/data/11_2218.html 17. Отношения с Европейским Союзом. О сотрудничестве между Республикой Беларусь и ЕС в политической области. [он-лайн]. Официальный сайт Министерства иностранных дел РБ www.mfa.gov.by. Просмотрено 362 [08.12.2007]. Доступ через Интернет: http://www.mfa.gov.by/print/ru/foreign- policy/multilateral/fd2be694ad14f50f.html 18. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» вiд 02.07.1993 № 3360-XII. [он-лайн] www.zakon.rada. gov.ua. [Просмотрено 16.12.2007]. Доступ через Интернет: http://zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3360-12 19. Справка о сотрудничестве Республики Беларусь с Украиной [он- лайн] Сайт Министерства иностранных дел Республики Беларусь www.mfa. gov.by. [Просмотрено 16.12.2007]. Доступ через Интернет: http://www.mfa. gov.by/ru/press/news/2003-10-07-5.html 20. Рудяков П. Європейський Союз – Україна: Еволюція підходів // Політична думка. 2002. – № 1. – С. 87–96. 21. Україна – ЄС: хронологія двосторонніх відносин [он-лайн]. Сайт Представительства Европейской комиссии http://www.delukr.ec.europa. eu. [Просмотрено 10.12.2007]. Доступ через Интернет: http://www.delukr. ec.europa.eu/page262.html. 22. Усов П. Место Беларуси в геополитическом пространстве: взгляд изнутри [он-лайн] www.belintellectuals.com [Просмотрено 15.12.07] Доступ через Интернет: http://bi.n-europe.eu/discussions/?id=83 23. Хоффманн Л., Мьоллерс Ф. Україна на шляху до Європи. – К.: Фенікс, 2001. – 343 с. 24. Country report [on-line]. Freedom House http://www.freedomhouse.org. [Просмотрено 17.12.2007]. Доступ через Интернет: http://www.freedom- house.org/template.cfm?page=22&country=7295&year=2007/ 25. Rontoyanni Clelia. Belarusian foreign policy. Changing Belarus. Edited by Dov Lynch. Chaillot Paper No. 85, November 2005, 132 p. Anatoliy Kruglashov, Tatiana Belaits Ukraine and Belarus: two models of cooperation with the EU Both Ukraine and Belarus have a peculiar geographical position, history and culture that let them pretend to be admitted into the European family of Nations. The future in the EU may secure numerous advantages that both countries lack at present and dramatically need for their further development in the contemporary world. When Ukraine and Belarus appeared on the political map like sovereign states, they had the same starting situation as regards their economy, political and social problems. But the initial choice of the strategic partner has determined in 363 many ways the following formation of mutually exclusive models and foreign policy courses in Minsk and Kiev that resulted in damaging good relationship between the states. Ukraine has been making its way to the EU through trials and errors, but since 2004 its political preferences are not only of declarative nature, but have been proved by concise actions. The over-years collaboration with the EU is contributing to the democratization and prosperity of Ukraine, while on its way apart the EU Belarus is being deprived of all privileges that could have been granted by the EU to a neighboring country. Facing contemporary challenges in the political and economic life, Belarus cannot help revising its policy towards the EU, and in this connection Ukraine may be of a great help, as Belarus is to take steps that Ukraine passed through in the period from 1992–2004. Ukraine can act as a mediator in the dialogue between Belarus and EU, as well as promote pro- European policy and change the mentality of Belarusian citizens for democratic values. Sharing common traditions, culture and history Belarus and Ukraine shall make their way to the EU together. Ігор Мельничук (Чернівці,Україна) Особливості російсько-білоруських взаємин наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття В історії російсько-білоруських міждержавних стосунків ча- совий відрізок, який охоплює кінець 1999 – початок 2001 рр., можна розглядати як один з найбільш критичних та поворот- них. За цей час відбулися події, які мали значний вплив як на хід та перспективи внутрішнього розвитку Росії та Білорусі, так і на їх зовнішню політику, у тому числі і на двосторонні російсько- білоруські відносини. Оцінюючи нинішній стан російсько-білоруських взаємин слід зазначити, що вони формувалися під впливом та із враху- ванням багатьох факторів: з одного боку, це особливості дезін- теграційних та інтеграційних процесів, які відбувалися у межах СНД у 90-х роках, з іншого боку – внутрішньополітична ситуа- ція в обох державах, яка почала формуватися у той час. Багато із цих факторів уже досить детально вивчено (зокрема, можна на- звати праці відомих білоруських дослідників С. Звонко, О. Ша- рапи та В. Снапковського [4;11;12,15;16]), і за їх результатами 364 уже внесені та реалізуються конкретні пропозиції, деякі – вимагають подальшого доопрацювання. Разом з тим і одні, й інші постійно зазнають впливу нових факторів, пов’язаних з розвитком не тільки самих інтеграційних процесів у межах союзу Росії та Білорусі на сучасному етапі, але і нинішньої геополітичної ситуації у світі. Метою даної статті є розгляд та аналіз ключових моментів у розвитку взаємин між Росією та Білоруссю наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. На шлях повномасштабної та тісної співпраці Республіка Білорусь та Російська Федерація вийшли 2 квітня 1996 р., коли президенти двох держав – Б. Єльцин та О. Лукашенко підписали у Москві Договір про створення Співтовариства Росії та Білорусі. 2 квітня 1997 р. Республіка Білорусь та Російська Федерація підписали Договір про Союз Росії та Білорусі, який дав новий імпульс процесу всеохоплюючої інтеграції двох держав. Важливим етапом на шляху становлення та розвитку взаємин Республіки Білорусь та Російської Федерації стало підписання 25 грудня 1998 р. Декларації про подальше об’єднання Росії та Білорусі, Договору про рівні права громадян, Угоди про створення рівних умов суб’єктам господарювання та протоколу до неї. У цих нормативних документах президенти обох держав заявили про тверду рішучість продовжити поетапний рух до добровільного об’єднання у союзну державу при збереженні національного суверенітету держав-учасників Союзу. Договір про рівні права громадян, а також Угода про створення рівних умов суб’єктам господарювання поставили перед органами державного правління Росії та Білорусі, Виконавчим комітетом Союзу чіткі завдання та терміни вирішення основних проблем інтеграції, дозволили сконцентрувати їх зусилля на найбільш важливих напрямах співпраці. Реалізація визначених у цих документах заходів повинна була створити передумови для виходу на новий етап роботи – створення Союзної держави. Якщо розглядати кінець 1999 р. як початок нового етапу в російсько-білоруських стосунках, то одним з найважливіших пунктів на цьому шляху стало підписання 8 грудня 1999 р. у Москві президентами Б. Єльцином та О. Лукашенком Договору про створення Союзної держави та Програми дій з його реалізації. Цей договір був не тільки спрямований у ХХІ століття, як 365 наголошувалося у самому тексті документу, він практично підвів риску під певним етапом інтеграційного процесу, початок якому було закладено у квітні 1996 р. Договором про Співтовариство Білорусі та Росії. Впродовж 1996-1999 рр. взаємини двох держав пройшли стадії створення “Співтовариства”, потім “Союзу” і вступили у період оформлення “Союзної держави”. Договір про створення Союзної держави набув чинності 26 січня 2000р. У продовження договору були розроблені та затверджені нормативні акти, які регламентували діяльність органів Союзної держави: статут та регламент Вищої Державної Ради, положення про Раду Міністрів та Постійний комітет, Тимчасове положення про правовий статус та соціальні гарантії посадовим особам органів Союзної держави та їх апаратів і ряд інших. Вирішальне значення в організації ефективної роботи з реалізації Договору про створення Союзної держави відводилося органам управління Союзної держави. Саме у той час були сформовані та розпочали свою роботу Вища Державна Рада, Рада Міністрів та Постійний комітет Союзної держави. Було утворено Прикордонний та Митний комітети, Комітет з питань безпеки, спільні колегії міністерств та відомств Росії та Білорусі. Водночас сам процес підписання договору між Росією і Білоруссю та його оцінка не були цілком однозначними. Так, газета “Известия” наголосила, що навіть у зв’язку з підписанням договору не можна стверджувати, що буде створена єдина держава Росії та Білорусі. Більше того, на думку кореспондента вище названої газети С. Новопрудського “дві держави не зближуються, а віддаляються одна від одної”, про що, як він вважає, свідчить прагнення Білорусі сподобатися Заходу. У той же час Білорусь буде прагнути співпрацювати лише з тими у Росії, хто “погодиться проплачувати її “економічні вигадки” у дусі радянської економіки”[9]. Виходячи з цього, висловлювався сумнів, що таким спонсором може стати Росія. Які ж плани пов’язували з Договором про створення Союзної держави президенти двох держав? Президент Росії Б. Єльцин, який, на той час, уже прийняв принципове рішення про дострокову відставку, про що він пише у своїх мемуарах “Президентський марафон”[3], перш за все хотів залишити своєму спадкоємцю важливий політичний капітал – договір про об’єднання (на той час ще потенційне) з Білоруссю. Команда Б. Єльцина зробила 366 свою справу, забравши з договору небезпечні для російського президента статті про єдиного президента, а також про передачу частини його повноважень в руки голови Вищої Верховної Ради. Цілком стало очевидним, що цей договір мав на меті допомогти В. Путіну в його президентській кампанії, враховуючи сильні інтеграційні очікування російського електорату. Водночас Президент Білорусі О. Лукашенко розглядав договір як новий рубіж у своїй інтеграційній політиці, а по суті справи, у великій та складній грі з керівництвом Росії. Хоча йому і не вдалося провести радикальний варіант об’єднання, шанси на швидке підписання нового договору та надія стати завдяки йому керівником Союзної держави зберігалися. Як підтвердження цієї позиції білоруського президента можна навести наступний факт: влітку 1999 р. О. Лукашенко відкрито заявив журналістам, що, якщо буде Союз і його президент буде обиратися прямим та відкритим голосуванням, то він готовий посперечатися з Б. Єльциним за цю посаду [9]. Який же вплив мав Договір про створення Союзної держави на політичне життя двох держав? Як зауважує білоруський дослідник Володимир Снапковський, “політики та прості громадяни Білорусі та Росії уже звикли до підписання таких політичних актів, які, водночас, мало що змінювали в політиці та буденному житті. Нової держави не було створено. Було тільки задекларовано черговий етап у її створенні”[12]. До речі, на це зверталася увага і в Заключному документі третього “круглого столу” вчених факультету міжнародних відносин Білоруського державного університету та Інституту міжнародної економіки Російської академії наук “Білорусько-російські відносини: проблеми та перспективи”, прийнятому у Москві 2 лютого 2000 р. [5, с. 88-89]. Реакція білоруської політичної (так званої контреліти) та інтелектуальної еліти на договір була загалом стриманою та негативною. Так, впродовж 1999 р. як політична опозиція, так і більш широке коло суспільно-політичних рухів виступали як всередині держави, так і на різноманітних міжнародних форумах із засудженням планів підписання договору, який розглядався ними як “зрада” незалежності Білорусі. Білоруська опозиція та громадські кола розгорнули у другій половині 1999 р. кампанію протесту у зв’язку з запланованим підписанням Договору про створення Союзної держави з Росією. Вони активно апелювали 367 до керівників держав, урядів, міжнародних міжурядових та неурядових організацій з проханням виступити на захист суверенітету та незалежності Білорусі [11, с. 47]. У Росії відкрите незадоволення підписанням договору з Білоруссю проявили керівники ряду республік, які, у силу різних причин, претендували на особливий статус у складі Російської Федерації. Найбільш жорстку позицію висловили президент Татарстану М. Шаймієв та президент Інгушетії Р. Аушев, які вважали, що статус їхніх державних утворень повинен бути підвищений до статусу Білорусі. У менш різкій формі аналогічну позицію підтримав лідер Башкортостану М. Рахімов. Зокрема, М. Шаймієв говорив про поспішність, пов’язану з підписанням договору, його кон’юнктурну основу, вважаючи, що союз, який створюється “виявиться утворенням, яке не працює і нікому не буде потрібне”[14]. Він закликав не піддаватися настроям білоруської сторони, яка була зацікавлена у форсуванні процесу інтеграції. Водночас газета “Известия”, коментуючи реакцію глав суб’єктів Російської Федерації на договір, писала, що не слід перебільшувати небезпеку цієї проблеми для Росії, оскільки у Москви існує багато способів договоритися з М. Шаймієвим, не говорячи вже про Р. Аушева [7]. З точки зору геополітичних наслідків підписання договору російські ЗМІ звертали увагу на те, що одним з них може стати “евтаназія СНД як чисто декоративного утворення” [7]. Державна Дума Російської Федерації ратифікувала Договір про створення Союзної держави на позачерговому пленарному засіданні 13 грудня 1999 р. Це було зроблено практично одноголосно: за ратифікацію проголосувало 382 депутати, проти – 3, утрималось 3 парламентарі. Палата представників Національних зборів Республіки Білорусь ратифікувала договір 14 грудня, Рада Республіки – 22 грудня; при цьому голосування в обох палатах було одноголосне[12]. Цікаво зазначити, що офіційний представник уряду Російської Федерації В. Путін, представляючи договір у думі, повідомив, що уряд, працюючи над його проектом, представляв собі всі труднощі переговорного процесу та реалізації пунктів договору. Конститу- ційно-правовий устрій Союзної держави – це предмет серйозної роботи. В. Путін відзначив, що основи конституційного устрою 368 Росії та Білорусі залишаються попередніми. Він також вказав, що суб’єкти Російської Федерації виграють від об’єднання як еконо- мічно, так і політично. Тодішній глава російського уряду звернув увагу на якісні відмінності договору від попередніх інтеграційних проектів: уперше подана заявка на створення союзної держави. “Яка б критика не надходила ззовні, воля народів Росії та Білорусі до об’єктивного об’єднання ніким під сумнів поставлена бути не може”, – заявив В. Путін [2]. У цьому контексті доречно звернути увагу на реакцію громад- ськості на Договір про створення Союзної держави. Впродовж обговорення проекту договору офіційні представники Білорусі та Росії говорили про те, що білоруси та росіяни одностайно підтримують об’єднання двох держав. Однак дані незалежних соціологічних досліджень спростовують цю райдужну картину. У Росії створення єдиної російсько-білоруської держави підтри- мувало близько 70% росіян. У Білорусі дані загальнонаціональ- ного опитування, проведеного Незалежним інститутом соціаль- но-економічних та політичних досліджень у листопаді 1999 р., виявили наступний склад прихильників та опонентів об’єднання з Росією. Респондентам задавалося запитання про голосування на гіпотетичному референдумі про утворення єдиної держави. 47% учасників опитування виступили за об’єднання, 34,1% - проти, не прийняли б участі у голосуванні більше 15%, важко відповісти – більше ніж 3% респондентів [6]. Як бачимо, кіль- кість потенційних опонентів державного об’єднання у Білорусі перевищувала третину населення. Як же розвивалися взаємини між Росією та Білоруссю після приходу до влади В. Путіна в 2000 р.? Перш за все слід відзна- чити, що вони з самого початку складалися не як просте про- довження стосунків, які існували між Б. Єльцином та О. Лука- шенком. Так, В. Путін, будучи ще прем’єр-міністром, виступав з жорсткими заявами щодо невпорядкованості кордонів, необ- хідності переходу на світові ціни в розрахунку за енергоносії тощо. Ставши в.о президента, а потім і будучи обраним на цю посаду, В. Путін не став розкривати обійми, чітко зберігаючи дистанцію. Через деякий час білоруський президент О. Лукашенко вис- ловився про причини, які, на його думку, перешкоджають більш швидкій та глибокій інтеграції. За його словами, цей процес при- гальмовується через те, що “його слабо розуміють у російському 369 уряді та взагалі не розуміють ось ці реформатори, яких дуже бага- то на державних посадах Російської Федерації” [1]. Нове російське керівництво поступово привчало білорусь- кого керівника до думки, що відмовлятися від союзу з Білорус- сю воно не збирається, однак будувати його бажає на власний розсуд, у відповідності з національними інтересами Росії, а не так, як цього хотілося б партнеру. Як написала з цього приводу російська газета “ КоммерсантЪ”, О. Лукашенку фактично був пред’явлений ультиматум. Або він погоджується прийняти фор- мулу, яку Кремль достатньо успішно застосовує у стосунках з російськими регіонами (підпорядкування волі центру), або Мо- сква робить ставку на іншого, більш поступливого білоруського політика. Особливої важливості така позиція набула напередодні 2001 р., коли у Білорусі мали відбутися президентські вибори [13]. У відповідь на такі дії російського керівництва у заявах О. Лукашенка, зроблених на рубежі 2000-2001 рр., посилилися акценти на незалежність та суверенітет Білорусі. Зокрема, у но- ворічному зверненні до білоруського народу він підкреслив: “Су- веренітет Білорусі – це реальність. Ми не збираємося продавати наш суверенітет ні Заходу, ні Сходу. Ми будемо зміцнювати нашу незалежність, виходячи виключно з національних інтересів”[8]. Цікаво зауважити, що у цьому зверненні, яке претендувало на програмний характер, оскільки мова йшла про початок нового століття, О. Лукашенко жодного слова не сказав про Росію та інтеграцію Білорусі з нею. Таке охолодження стосунків між Росією та Білоруссю активі- зувало суперечки про майбутнє союзу між двома державами та можливості їх подальшого зближення. Серйозні розбіжності на офіційному рівні спостерігаються і по відношенню до моделі ін- теграції. Не дивлячись на загострення стосунків між Росією та Білорус- сю, російська громадська думка досить стійка щодо питання про зближення зі своїм слов’янським сусідом. Відношення росіян до Білорусі однозначно позитивне. Більше того, багато росіян вважа- ють, що двосторонні взаємини з Білоруссю розвиваються у пози- тивному ключі на відміну від стосунків РФ з іншими державами Співдружності. За даними, які оприлюднив директор з міжнарод- них та громадських зв’язків Всеросійського центру вивчення гро- мадської думки Д.В. Поліканов у січні 2003 р., 43% росіян вважа- 370 ли, що у відносинах з Білоруссю позиція Росії зміцнюється і лише Ɍɚɛɥɢɰɹ 1 11% відзначили əɤ ȼɢпослаблення впливу ɜ ɰɿɥɨɦɭ ɜɿɞɧɨɫɢɬɟɫɹ ɡɚɪɚɡ ɞɨРосії. При Ȼɿɥɨɪɭɫɿ? (ɜ %)цьому близько 85% підтримали подальше зближення з Білоруссю[10]. Динаміку Ɋɨɤɢ Ⱦɭɠɟ ɞɨɛɪɟ ȼ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ ȼ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ Ⱦɭɠɟ ɩɨɝɚɧɨ ȼɚɠɤɨ 1 зміни позиції росіян з цих ɞɨɛɪɟпитань можна уɌɚɛɥɢɰɹ ɩɨɝɚɧɨ прослідкуватиɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ наступ- них таблицях 1998 [10]: 29,3əɤ ȼɢ ɜ ɰɿɥɨɦɭ55,9 ɜɿɞɧɨɫɢɬɟɫɹ ɡɚɪɚɡ 5,8ɞɨ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ?2,2 (ɜ %) 6,9 Ɋɨɤɢ 1999 Ⱦɭɠɟ ɞɨɛɪɟ 26,9 ȼ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ 61,5 ȼ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ Ⱦɭɠɟ ɩɨɝɚɧɨ 4,6 0,7 Таблиця ȼɚɠɤɨ Ɍɚɛɥɢɰɹ 6,3 11 ɞɨɛɪɟ ɩɨɝɚɧɨ ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ 1998 29,3əɤ ȼɢ ɜ ɰɿɥɨɦɭ ɜɿɞɧɨɫɢɬɟɫɹ ɡɚɪɚɡ 55,9 5,8 ɞɨ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ?2,2 (ɜ %) 2,2 6,9 2000 24,7 59,4 8,9 4,8 Ɋɨɤɢ 1999 2003 Ⱦɭɠɟ ɞɨɛɪɟ 26,9 29,8 ȼ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ 61,5 60 ȼ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ 4,6 5,5 Ⱦɭɠɟ1,4 ɩɨɝɚɧɨ 0,7 ȼɚɠɤɨ 6,3 3,3 ɞɨɛɪɟ ɩɨɝɚɧɨ ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ 2000 24,7 59,4 8,9 2,2 4,8 1998 29,3 55,9 5,8 2,2 6,9 2003 29,8 60 5,5 1,4 3,3 1999 26,9 61,5 4,6 0,7 6,3 2000 24,7 59,4 8,9 2,2 4,8 2003 29,8 60 5,5 1,4 3,3 Ɍɚɛɥɢɰɹ 2 Таблиця ȼɢ ɨɫɨɛɢɫɬɨ ɛɭɥɢ ɛ ɡɚ ɩɨɞɚɥɶɲɟ ɡɛɥɢɠɟɧɧɹ Ɋɨɫɿʀ ɡ Ȼɿɥɨɪɭɫɫɸ ɱɢ ɩɪɨɬɢ ɰɶɨɝɨ? (%)2 Ɍɚɛɥɢɰɹ 2 Ɋɨɤɢ Ɂɚ ɉɪɨɬɢ ȼɚɠɤɨ ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ ȼɢ ɨɫɨɛɢɫɬɨ ɛɭɥɢ ɛ 85,7 2000 ɡɚ ɩɨɞɚɥɶɲɟ ɡɛɥɢɠɟɧɧɹ Ɋɨɫɿʀ 7,0 ɡ Ȼɿɥɨɪɭɫɫɸ ɱɢ ɩɪɨɬɢ7,3 ɰɶɨɝɨ? (%) Ɋɨɤɢ Ɂɚ ɉɪɨɬɢ ȼɚɠɤɨ 11,1 ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ 2002 74,1 14,8 7,3 Ɍɚɛɥɢɰɹ 2 2000 85,7 7,0 2003 2002 84,6 74,1 8,9 14,8 6,5 11,1 ȼɢ ɨɫɨɛɢɫɬɨ ɛɭɥɢ ɛ 84,6 ɡɚ ɩɨɞɚɥɶɲɟ ɡɛɥɢɠɟɧɧɹ Ɋɨɫɿʀ ɡ Ȼɿɥɨɪɭɫɫɸ ɱɢ ɩɪɨɬɢ6,5 ɰɶɨɝɨ? (%) 2003 8,9 Ɋɨɤɢ Ɂɚ ɉɪɨɬɢ ȼɚɠɤɨ ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ 2000ɋɭɬɬɽɜɿ ɡɦɿɧɢ 85,7 ɜɿɞɛɭɥɢɫɹ ɭ ɝɪɨɦɚɞɫɶɤɿɣ7,0ɞɭɦɰɿ ɿ ɫɬɨɫɨɜɧɨ ɜɢɛɨɪɭ 7,3 ɮɨɪɦ Суттєві зміни ɜɿɞɛɭɥɢɫɹ відбулися 2002 ɋɭɬɬɽɜɿ ɡɦɿɧɢ 74,1 у громадській ɭ ɝɪɨɦɚɞɫɶɤɿɣ ɞɭɦɰɿ ɿдумці 14,8 і стосовно ɫɬɨɫɨɜɧɨ ɜɢɛɨɪɭ 11,1 ɮɨɪɦви- бору2003форм інтеграції. ɿɧɬɟɝɪɚɰɿʀ. Ƚɪɨɦɚɞɹɧɢ 84,6Ɋɨɫɿʀ Громадяни Росії ɜɫɟ ɦɟɧɲɟ ɛɚɠɚɥɢ все менше 8,9 ɩɪɢɽɞɧɚɧɧɹ бажали Ȼɿɥɨɪɭɫɿ при- 6,5ɞɨ Ɋɨɫɿʀ. ɿɧɬɟɝɪɚɰɿʀ.Білорусі єднання ȽɪɨɦɚɞɹɧɢдоɊɨɫɿʀ ɜɫɟ ɦɟɧɲɟ Росії. Ідею ɛɚɠɚɥɢ ɩɪɢɽɞɧɚɧɧɹ федерації Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ɞɨ Ɋɨɫɿʀ. ȱɞɟɸ ɮɟɞɟɪɚɰɿʀ ɩɿɞɬɪɢɦɭɜɚɥɨ ɛɥɢɡɶɤɨ ɬɪɟɬɢɧɢ підтримувало ɨɩɢɬɚɧɢɯ (35-37%),близько ɚ третини опитаних ȱɞɟɸ ɋɭɬɬɽɜɿ ɮɟɞɟɪɚɰɿʀɡɦɿɧɢ (35-37%), ɩɿɞɬɪɢɦɭɜɚɥɨ ɜɿɞɛɭɥɢɫɹ а більшість ɭ ɛɥɢɡɶɤɨ ɞɭɦɰɿпрагнула ɬɪɟɬɢɧɢ ɝɪɨɦɚɞɫɶɤɿɣ ɫɬɨɫɨɜɧɨ до ɿɨɩɢɬɚɧɢɯ побудови (35-37%), ɜɢɛɨɪɭ ɮɨɪɦɚ ɛɿɥɶɲɿɫɬɶ ɩɪɚɝɧɭɥɚ рівноправних ɞɨ ɩɨɛɭɞɨɜɢ взаємин, які ɪɿɜɧɨɩɪɚɜɧɢɯ більше ɜɡɚɽɦɢɧ, ɹɤɿ нагадують ɛɿɥɶɲɟ ɧɚɝɚɞɭɸɬɶ конфедерацію(див. ɛɿɥɶɲɿɫɬɶ ɿɧɬɟɝɪɚɰɿʀ.ɩɪɚɝɧɭɥɚ ɞɨ ɩɨɛɭɞɨɜɢ Ƚɪɨɦɚɞɹɧɢ ɪɿɜɧɨɩɪɚɜɧɢɯ Ɋɨɫɿʀ ɜɫɟ ɦɟɧɲɟ ɛɚɠɚɥɢɜɡɚɽɦɢɧ, ɹɤɿ ɛɿɥɶɲɟ ɩɪɢɽɞɧɚɧɧɹ ɧɚɝɚɞɭɸɬɶ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ɞɨ Ɋɨɫɿʀ. таблицю 3)[10]. ɬɚɛɥɢɰɸ 3)[10]. ɤɨɧɮɟɞɟɪɚɰɿɸ(ɞɢɜ. ɤɨɧɮɟɞɟɪɚɰɿɸ(ɞɢɜ. ɬɚɛɥɢɰɸ 3)[10].ɛɥɢɡɶɤɨ ɬɪɟɬɢɧɢ ɨɩɢɬɚɧɢɯ (35-37%), ɚ ȱɞɟɸ ɮɟɞɟɪɚɰɿʀ ɩɿɞɬɪɢɦɭɜɚɥɨ Таблиця Ɍɚɛɥɢɰɹ 3 3 Ɍɚɛɥɢɰɹ 3 ɛɿɥɶɲɿɫɬɶ ɩɪɚɝɧɭɥɚ ɞɨ ɩɨɛɭɞɨɜɢ ɪɿɜɧɨɩɪɚɜɧɢɯ ɜɡɚɽɦɢɧ, ɹɤɿ ɛɿɥɶɲɟ ɧɚɝɚɞɭɸɬɶ əɤɚ əɤɚ ɦɨɞɟɥɶ ɦɨɞɟɥɶ ɡɛɥɢɠɟɧɧɹ ɡɛɥɢɠɟɧɧɹ ɤɨɧɮɟɞɟɪɚɰɿɸ(ɞɢɜ. Ɋɨɫɿʀ ɬɚ ɬɚ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ȼɚɫ Ɋɨɫɿʀ3)[10]. ɬɚɛɥɢɰɸ ȼɚɫ ɛɿɥɶɲɟ ɛɿɥɶɲɟ ɜɫɶɨɝɨ ɜɫɶɨɝɨ ɜɥɚɲɬɭɜɚɥɚ ɜɥɚɲɬɭɜɚɥɚ ɛ? ɛ? (%) (%) Ɋɨɤɢ ɋɬɜɨɪɟɧɧɹ ɽɞɢɧɨʀ ɮɟɞɟɪɚɬɢɜɧɨʀȯɞɧɿɫɬɶ ɡɿ ɡɛɟɪɟɠɟɧɧɹɦ ȼɚɠɤɨ ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ ɞɟɪɠɚɜɢ ɧɚ ɨɫɧɨɜɿ Ʉɨɧɫɬɢɬɭɰɿʀ ɞɟɪɠɚɜɧɨɝɨ ɫɭɜɟɪɟɧɿɬɟɬɭ Ɍɚɛɥɢɰɹ 3 ɊɎ ɨɛɨɯ ɞɟɪɠɚɜ ɡɚ ɡɪɚɡɤɨɦ əɤɚ ɦɨɞɟɥɶ ɡɛɥɢɠɟɧɧɹ Ɋɨɫɿʀ ɬɚ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ȼɚɫȯɋ ɛɿɥɶɲɟ ɜɫɶɨɝɨ ɜɥɚɲɬɭɜɚɥɚ ɛ? (%) ȯɋ Ɋɨɤɢ 2002 ɋɬɜɨɪɟɧɧɹ ɽɞɢɧɨʀ 46 ɮɟɞɟɪɚɬɢɜɧɨʀ ȯɞɧɿɫɬɶ ɡɿ46 ɡɛɟɪɟɠɟɧɧɹɦ 46 ȼɚɠɤɨ 18 ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ 18 2002 46 ɞɟɪɠɚɜɢ ɧɚ ɨɫɧɨɜɿ 2004 37 Ʉɨɧɫɬɢɬɭɰɿʀ ɞɟɪɠɚɜɧɨɝɨ37ɫɭɜɟɪɟɧɿɬɟɬɭ 17 2004 37 ɊɎ 37 ɨɛɨɯ ɞɟɪɠɚɜ ɡɚ ɡɪɚɡɤɨɦ 17 ȯɋ На ɇɚ 2002 основі ɨɫɧɨɜɿ вище ɜɢɳɟ проаналізованих 46 ɩɪɨɚɧɚɥɿɡɨɜɚɧɢɯ 46даних ɞɚɧɢɯ можна ɜɢɫɧɨɜɨɤ, ɦɨɠɧɚ ɡɪɨɛɢɬɢ зробити 18 ви- ɳɨ ɇɚ ɨɫɧɨɜɿ ɜɢɳɟ 37 ɩɪɨɚɧɚɥɿɡɨɜɚɧɢɯ ɞɚɧɢɯ 37 ɦɨɠɧɚ ɡɪɨɛɢɬɢ ɜɢɫɧɨɜɨɤ, сновок, що загальний вектор громадської думки спрямований 2004 17 ɳɨ ɡɚɝɚɥɶɧɢɣ ɜɟɤɬɨɪ ɝɪɨɦɚɞɫɶɤɨʀ ɞɭɦɤɢ ɫɩɪɹɦɨɜɚɧɢɣ ɧɚ ɩɿɞɬɪɢɦɤɭ ɯɨɪɨɲɢɯ на підтримку ɡɚɝɚɥɶɧɢɣ ɜɟɤɬɨɪхороших ɝɪɨɦɚɞɫɶɤɨʀстосунків між РФ ɧɚ ɞɭɦɤɢ ɫɩɪɹɦɨɜɚɧɢɣ та ɩɿɞɬɪɢɦɤɭ Білоруссю, однак ɯɨɪɨɲɢɯ ɫɬɨɫɭɧɤɿɜ більшість ɦɿɠ ɇɚ ɨɫɧɨɜɿɊɎ ɜɢɳɟ росіян ɬɚ Ȼɿɥɨɪɭɫɫɸ, б не ɨɞɧɚɤ ɩɪɨɚɧɚɥɿɡɨɜɚɧɢɯ бажали ɛɿɥɶɲɿɫɬɶ ɞɚɧɢɯ інтеграції ɦɨɠɧɚ ɪɨɫɿɹɧ до ɡɪɨɛɢɬɢ Білорусі ɛɚɠɚɥɢ ɛ ɳɨ ɜɢɫɧɨɜɨɤ, складу ɧɟ Ро- ɫɬɨɫɭɧɤɿɜ ɦɿɠ ɊɎ ɬɚ Ȼɿɥɨɪɭɫɫɸ, ɨɞɧɚɤ ɛɿɥɶɲɿɫɬɶ ɪɨɫɿɹɧ ɛɚɠɚɥɢ ɛ ɧɟ сії, а лише ɿɧɬɟɝɪɚɰɿʀ ɡɚɝɚɥɶɧɢɣ рівноправних Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ɜɟɤɬɨɪ взаємин ɞɨ ɫɤɥɚɞɭ Ɋɨɫɿʀ, ɝɪɨɦɚɞɫɶɤɨʀ з нею ɞɭɦɤɢɚ ɥɢɲɟ і більш ɪɿɜɧɨɩɪɚɜɧɢɯ ɫɩɪɹɦɨɜɚɧɢɣ тіснішого спів- ɜɡɚɽɦɢɧ ɯɨɪɨɲɢɯ ɧɚ ɩɿɞɬɪɢɦɤɭ ɡ ɧɟɸ ɿ ɿɧɬɟɝɪɚɰɿʀ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ɞɨ ɫɤɥɚɞɭ Ɋɨɫɿʀ, ɚ ɥɢɲɟ ɪɿɜɧɨɩɪɚɜɧɢɯ ɜɡɚɽɦɢɧ ɡ ɧɟɸ ɿ ɫɬɨɫɭɧɤɿɜ ɦɿɠ ɊɎ ɬɚ Ȼɿɥɨɪɭɫɫɸ, ɨɞɧɚɤ 371 ɛɿɥɶɲɿɫɬɶ ɪɨɫɿɹɧ ɛɚɠɚɥɢ ɛ ɧɟ ɿɧɬɟɝɪɚɰɿʀ Ȼɿɥɨɪɭɫɿ ɞɨ ɫɤɥɚɞɭ Ɋɨɫɿʀ, ɚ ɥɢɲɟ ɪɿɜɧɨɩɪɚɜɧɢɯ ɜɡɚɽɦɢɧ ɡ ɧɟɸ ɿ робітництва у конкретних сферах при збереженні суверенітету обох партнерів. Підбиваючичи підсумок, зазначимо, що у другій половині 90-х років доцентрові сили значно поступалися тим, які були на почат- ку останнього десятиліття минулого століття. Більше того, якщо у 1994-1995 рр. у російсько-білоруських взаєминах ще панувала епоха романтизму, основу якої складало бажання здійснити швид- ку інтеграцію по всіх аспектах внутрішньої та зовнішньої політи- ки, включаючи можливість об’єднання держав, то наприкінці 90-х років ХХ століття спостерігається обдуманіший підхід до реалі- зації цієї ідеї: доцентрові сили стали сприйматися не у загально- му контексті, а диференціюватися у залежності від характеру та значимості тієї чи іншої її складової. Зокрема, в останній час на перший план виступає економічна складова цих доцентрових сил як найбільш суттєва та пов’язана із повсякденним життям людей. Підтвердженням цього є і той факт, що все частіше двосторонні російсько-білоруські зустрічі на вищому рівні присвячуються, у першу чергу, економічним проблемам. Іншими словами, не при- меншуючи значення того чи іншого аспекту інтеграції, можна го- ворити про їх першочерговість та другорядність, більшою чи мен- шою мірою на даному етапі розвитку. Список використаних джерел та літератури 1. Белорусская газета. – 2000. – 16 октября. – С. 4. 2. Внеочередное заседание Государственной Думы Российской Федерации 13 декабря 1999 года // http://www.akdi.ru/gd/PLEN_Z/1999/13- 12_v.htm. – Дата перегляду 15.11.2007 р. 3. Ельцин Б. Президентский марафон. Размышления, воспоминания, впечатления// http://lib.meta.ua/book/10487/.– Дата перегляду 10.11.2007р. 4. Звонко С. Об интеграционных процессах в рамках союза Беларуси и России//http://www.elib.org.ua/belarus/ua_readme.php?subaction=showfull&id =1096042490&archive=&start_from=&ucat=20&category=20. – Дата перегля- ду 10.11.2007 р. 5. Итоговый документ 3-го “круглого стола” ученых России и Беларуси // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 2000. – № 1. – С. 88-89. 6. Карманов Ю. “Озоновые” дыры интеграции: Сможет ли их ликвидировать подписанный договор? // Известия. – 1999. – 10 декабря. – С. 12. 7. Крутиков Е. Неравный брак: Договор с Белоруссией подписан // Известия. – 1999. – 9 декабря. – С. 1. 372 8. Навагодні зварот прэзідэнта Рэспублікі Беларусь А. Р. Лукашэнкі да беларускага народа // Звязда. – 2001. – 4 студзеня. – С. 1-2. 9. Новопрудский С. Без церемоний: 26 ноября Белоруссия откажется стать частью России // Известия. – 1999. – 17 ноября. – С. 1. 10. Отношения России и Беларуси: мнение россиян // http://soyz-2004. narod.ru/polikanov/. – Дата перегляду 27.11.2007 р. 11. Снапковский В. Белорусско-российская интеграция и Запад. // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 2000. – № 1. – С. 43-51. 12. Снапковский В. Белорусско-российские отношения на рубеже столетий (конец 1999 – начало 2001 г. // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 2001. – № 2/ http://evolutio.info/index. php?option=com_content&task=view&id=425&Itemid=52. – Дата перегляду 30.11.2007. 13. Сысоев Г. Белоруссия присоединяется к России // КоммерсантЪ. – 2000. – 30 ноября. – С. 11. 14. Шаймиев М. Татарстан будет претендовать на повышение своего статуса, если речь пойдет об объединении России и Беларуси // Народная воля. – 1999. – 10 декабря. – С.1. 15. Шарапо А.В. Союз России и Беларуси: проблемы и перспективы в свете глобализации // http://www.elib.org.ua/belarus/ua_readme.php?subaction =showfull&id=1096042234&archive=&start_from=&ucat=20&category=20. – Дата перегляду 23.11.2007 р. 16. Шарапо А.В. Проблемы становления Союза Беларуси и России // http://www.elib.org.ua/belarus/ua_readme.php?subaction=showfull&id=109 6041717&archive=&start_from=&ucat=20&category=20. – Дата перегляду 1.12.2007 р. Ihor Mel’nychuk Peculiarities of Russian-Belarussian relations in the end of the 20th – at the beginning of the 21st century In the article the process of becoming and development of mutual relations is probed between Russia and Byelorussia at the end of ХХ – at the beginning of ХХІ age. Author, marks in particular, that in the second half of 90th centripetal forces considerably yielded to those which were at the beginning of the last de- cade of the last century. Moreover, if in 1994-1995 in the Russian-Byelorussian mutual relations the epoch of romanticism, basis of which was made by a desire to carry out rapid integration on all of aspects of domestic and external policy, 373 dominated yet, including possibility of association of the states, at the end of 90th ХХ – at the beginning of ХХІ age there is more considered approach to realization of this idea: centripetal forces began to be perceived not in a general context, but differentiated in dependence on character and meaningfulness of that or other its constituent. Дзеніс Юрчак (Віцебск, Беларусь) Беларуска-ўкраінскае міждзяржаўнае двухбаковае супрацоўніцтва ў постсавецкі перыяд У 1991 годзе беларускі і ўкраінскі народы набываюць улас- ную дзяржаўнасць і прад імі адразу паўстае праблема пе- раводу ўзаемаадносін на якасна новы ўзровень – міждзяржаўны. Прычым рабіць гэта неабходна было як у галіне палітыкі, так і ў эканоміцы. Першым крокам ў дадзеным накірунку становіцца пад- пісанне і ратыфікацыя Дагавора паміж УССР і БССР ад 29 снежня 1990 г., які заклаў падмурак цывілізаваных двухбаковых узаемаад- носін. У далейшым дагаворна-прававая база супрацоўніцтва абедз- вюх краін папоўнілася мноствам разнастайных міждзяржаўных і міжведамственных пагадненняў. Да сярэдзіны 2004 г. агульная колькасць толькі міждзяржаўных і міжурадавых пагадненняў да- сягнула значнай лічбы і перавысіла 70 адзінак [1]. Але, як сведчаць факты, не ўсё так добра было ва ўзаемастасунках дзвюх краін, На нашу думку, беларуска- ўкраінскае супрацоўніцтва ў постсавецкі перыяд вызначаецца адноснымі поспехамі ў палітычнай і перш за усё ў эканамічнай сферы, што адбываліся на фоне кардынальнага несупадзення геапалітычных прыярытэтаў правячых эліт, якія ў сваю чаргу былі задзейнічаны ў складаных шматузроўневых палітычных раскладах і цягнуліся да палярных цэнтраў сілы. Такая сітуацыя тлумачыцца тым, што Беларусь і Украіна, нягледзячы на не- супадзенне стратэгічных прыярытэтаў, не могуць цесна не супрацоўнічаць зыходзячы з этнічнай блізкасці, наяўнасці амаль 1000 кіламетраў агульнай мяжы ды ўключанасці ў складаную эканамічную структуру былога СССР. 374 Абапіраючыся на вышэйузгаданае можна заключыць, што мэтай дадзенага артыкула з’яўляецца аналіз станаўлення, раз- віцця і вызначэнне асаблівасцяў міждзяржаўнага двухбаковага супрацоўніцтва паміж Рэспублікай Беларусь і Украінай пасля рас- паду Савецкага Саюза. Гэтая праблематыка даволі дрэнна распрацавана незалежнымі даследчыкамі. У асноўным ёю займаліся эксперты Міністэрстваў замежных спраў і сумежных ведамстваў абедзвюх дзяржаў, што былі вымушаны падаваць толькі афіцыйную інфармацыю ў інтарэсах уласных дзяржаў, якая часам з’яўлялася ў перыядычных выданнях. З большага менавіта такая інфармацыя была закладзе- на ў аснову гэтага артыкула. Але, тым не менш, сёння можна на- зваць некалькі цікавых прац незалежных экспертаў, якія таксама былі выкарыстаны пры напісанні дадзенага артыкула. Так даво- лі вялікую цікавасць уяўляюць наступныя работы: В. Карбалевіч “Украина во внешней политике Беларуси: основные тенденции и направления” [2]; Я. Раманчук “Реформирование экономики и перспективы экономических связей Республики Беларусь и Украины” [3], у якіх аўтары спрабуюць прасачыць дынаміку супрацоўніцтва дзвюх краін праз прызму рознаскіраванасці геапалітычных прыярытэтаў. Значную цікавасць уяўляе і зборнік артыкулаў міжнароднай навуковай канферэнцыі “Беларусь – Укра- іна: гістарычны вопыт узаемаадносін”, дзе вядомыя навукоўцы і эксперты абедзвюх дзяржаў здолелі падрабязна разгледзіць розныя аспекты супрацоўніцтва [4]. Але, нягледзячы на наяўнасць вышэйназваных прац і шэрагу іншых, акрэсленая тэма застаецца дрэнна распрацаванай і ўяўляецца як даволі перспектыўная для далейшых даследаванняў. З 1991 года па сённяшні дзень у супрацоўніцтве краін-суседак, на наш погляд, даволі выразна прасочваюцца тры перыяды, якія ў сваю чаргу можна падзяліць і на больш дробныя храналагічныя адзінкі: 1) Перыяд першасных пераўтварэнняў і пераходу на міждзяржаўны ўзровень узаемаадносін. (1991-1994 гг.); 2) Перыяд адноснай стабільнасці і актыўнага супрацоўніцтва абедзвюх дзяржаў (1995-2004 гг.); 3) Перыяд “напружанага чакання” (Ад прэзідэнцкіх выбараў ва Украіне 2004 г. і па сённяшні дзень.). Сярод асноўных накірункаў, што мелі месца ў супрацоўніцтве Рэспублікі Беларусь і Украіны ў першыя гады незалежнасці 375 трэба вылучыць наступныя: а) выхад на міждзяржаўны ўзровень супрацоўніцтва; б) каталізацыя працэсу міжнароднага прызнання постсавецкіх дзяржаў; в) захаванне ранейшых гандлёва- эканамічных паказчыкаў паміж рэспублікамі. Усе яны патрабавалі неадкладнага і хуткага вырашэння. І гэтым актыўна заняліся ўрады абедзвюх дзяржаў. Толькі прак- тычнай рэалізацыі пастаўленых задач перашкаджалі пэўныя цяжкасці. Па першае, у пачатку 1990-х гг. беларускае кіраўніц- тва аддавала перавагу супрацоўніцтву ў рамках Садружнасці Незалежных Дзяржаў (СНД). Калі ж канчаткова стала зразу- мела, што дадзенае аб’яднанне не мае таго патэнцыялу, якім валодаў Савецкі Саюз, беларускі ўрад ва ўзаемадачыненнях з Украінай у асноўным, але не заўсёды, прымае пазіцыю апош- няй і пачынае аддаваць перавагу двухбаковаму супрацоўніцтву. Гэта быў самы аптымальны варыянт для краін-суседак, бо толь- кі пры такім раскладзе пазіцыі абедзвюх дзяржаў максімальна сыходзіліся. Па другое, больш цесным узаемастасункам перашкаджалі ўнут- раныя праблемы і жудасны эканамічны крызіс у кожнай з назва- ных дзяржаў, што патрабавалі неадкладнага вырашэння. Менаві- та гэтым можна растлумачыць значнае падзенне аб’ёмаў гандлю паміж Беларуссю і Украінай і адноснае зацішша ў кантактах на вышэйшым узроўні пасля студзеня 1992 г., калі ў Кіеве было пад- пісана два дзесяткі пагадненняў, што значна папоўнілі дагаворна- прававую базу супрацоўніцтва. Але, нягледзячы на вышэй прыгаданае, менавіта на гэты адрэзак супрацоўніцтва прыпадаюць і знакавыя падзеі. Этапным ў пера- ходзе на міждзяржаўны ўзровень супрацоўніцтва стала падпісан- не 27 снежня 1991 г. Пагаднення аб устанаўленні дыпламатычных адносінаў паміж Рэспублікай Беларусь і Украінай. Прычым Ук- раіна стала першай краінай свету, з якой Беларусь устанавіла ды- пламатычныя сувязі і першай з краін СНД, што адкрыла ў Мінску ўласную амбасаду (афіцыйна 30 чэрвеня 1992 г.). Такое становіш- ча надта нагадвала сітуацыю, што склалася ў 1918 г., калі таксама першай знешнепалітычнай акцыяй Урада Беларускай Народнай Рэспублікі сталі менавіта перамовы з украінскім бокам, што тады, акрамя заяўленых мэтаў, неслі цяжар своеасаблівай геапалітычнай самарэпрэзентацыі абедзвюх краін. Падобныя ж захады ў пачатку 1990-х гадоў значна актывізавалі працэс міжнароднага прызнання маладых суверэнных дзяржаў. 376 Своеасаблівы ўздым ва ўзаемаадносінах прыходзіцца на канец 1994-1995 гг., калі да улады ў абедзвюх краінах прыйшлі новыя лідэры: А.Р. Лукашэнка і Л.Д. Кучма. З большага менавіта з праў- леннем апошняга храналагічна супадае вылучаны вышэй другі пе- рыяд ў супрацоўніцтве Рэспублікі Беларусь і Украіны. Ён харак- тарызуецца ўзрастаннем супрацоўніцтва ў розных галінах, перш за ўсе ў эканоміцы. Калі ў 1994 г. агульны аб’ём гандлю паміж краінамі спыніўся на ўзроўні 396 млн. USD, дык у 1995 г. гэтая лічба дасягнула 1176 млн. USD. А ўжо на 1997 прыходзіцца пік у аб’ёме таваразвароту паміж Украінай і Беларуссю, калі ён дасягае рэкордных лічбаў – 1392,9 млн. USD. І хаця потым адбыўся значны спад, выкліканы скарачэннем паставак беларускіх нафтапрадуктаў на ўкраінскі рынак, змяншэннем бартэрных аперацый і шэрагам іншых фактараў, да 2004 г. сітуацыя адносна стабілізавалася, больш таго прасочваюцца тэндэнцыі значнага росту ў параўнанні з папярэднімі гадамі. Абодва бакі ў гэты ж час здолелі падрыхтаваць і падпісаць Дагавор аб эканамічным супрацоўніцтве паміж Рэспублікай Беларусь і Украінай на 1999-2008 гг., а таксама Міждзяржаўную праграму двухбаковага эканамічнага супрацоўніцтва да яго. Дадзеныя дакументы заклалі прававы падмурак эканамічнага супрацоўніцтва на акрэсленае дзесяцігоддзе. У палітыцы ў названы перыяд усё на першы погляд выглядала таксама даволі аптымістычна: рэгулярна адбываліся афіцыйныя сустрэчы на розным узроўні, у 1995 г. бакі падпісалі Дагавор аб сяброўстве, добрасуседстве і супрацоўніцтве, які прыйшоў на змену Дагавору паміж УССР і БССР ад 29 снежня 1990 г. і стаў асноўным нарматыўным дакументам двухбаковага супрацоўніцтва. У 1997 прэзідэнты Беларусі і Украіны падпісалі яшчэ адзін важны дакумент – Дагавор аб дзяржаўнай мяжы. Ён стаў увогуле першым пагадненнем такога плану на тэрыторыі СНД і павінен быў закласці цывілізаваную аснову далейшага супрацоўніцтва. Але на самой справе сітуацыя была зусім не такой простай. Першае “пахаладанне” ва ўзаемаадносінах наступае ўжо ў 1996 годзе і паступова нарастае. Прычыны гэтага, на наш погляд, трэба шукаць як у галіне палітыкі, так і ў эканоміцы. Палітычны кампанент абумоўлены несупадзеннем знешнепалітычных арыенціраў правячых эліт. Больш таго, ідэя стварэння так званага “славянскага трохкутніка” на постсавецкай прасторы, што была прапанавана А.Р. Лукашэнка, несла нават пэўную пагрозу для 377 кіраўніцтва Украіны, бо мела і мае даволі шмат прыхільнікаў ва Украіне (ад 18,5 % у 1992 г. да 34,4% у 2003 г.) [5]. Украінскія ж улады, арыентуючыся на Захад, эпізадычна выступалі з даволі рэзкай крытыкай палітычнай і эканамічнай сітуацыі ў Беларусі. Так, пад час прэзідэнцкіх выбараў 1999 г. украінская тэлебачанне прадэманстравала дакументальны фільм “І настаў кастрычнік”, з зместу якога вынікала: “Не жадаеце жыць як у Беларусі (паводле аўтара – дрэнна)– падтрымайце Л.Д. Кучму” [6]. Беларускі бок адказваў адпаведна. Але усё ж такі больш балючымі ў беларуска-ўкраінскім супрацоўніцтве заставаліся не палітычныя, а эканамічная праблемы. Сярод апошніх асабліва вылучаецца пытанне запазычанасці суб’ектаў гаспадарання Украіны за 1992 г., калі ва ўмовах стварэння ўласнага эмісійнага цэнтру ва Украіне яе прадпрыемствы, што былі ў той час дзяржаўнымі, атрымалі прадукцыю з Беларусі, але не разлічыліся. Перамовы вакол вырашэння гэтага пытання вяліся доўгі час. Яшчэ ў 1993 г. беларускі бок пайшоў на даволі рэзкі крок: рашэннем Нацыянальнага банка ўсе сродкі, што паступалі на рахункі беларускіх суб’ектаў гаспадарання з Украіны, павінны былі ісці на пагашэнне яе доўгу [7]. Гэта толькі выклікала значны спад аб’ёмаў гандлю паміж дзяржавамі, але праблему не вырашыла. Пасля працяглых перамоваў, па дадзеных Міністэрства замежных спраў Беларусі, украінскі бок 27 лютага 1996 г. прызнаў суму запазычанасці ў памеры 217,2 млн. USD, што было зафіксавана ў Акце зверкі Нацыянальных банкаў і Пратаколе паседжання Міжурадавай беларуска-ўкраінскай камісіі па пытаннях гандлёва- эканамічнага супрацоўніцтва [8]. Потым сітуацыя зноў вярнулася на зыходныя пазіцыі. Зноўку праблема доўгу паўстае пасля падпісання ў 1997 г. Дагавора аб дзяржаўнай мяжы, калі беларускі бок пачынае ўвязваць пытанне ратыфікацыі дагавора з выплатай запазычанасці. Спрэчка зацягваецца на працяглы тэрмін. Адказваючы на пытанне пра ратыфікацыю названага дагавора карэспандэнту Радыё Украіны ў 2003 г., А.Р. Лукашэнка наступным чынам пракаментаваў сітуацыю: “Калі паўстала пытанне наконт мяжы, мы яго не тармазілі, мы вельмі хутка і прыстойна, як з прыбалтамі, вырашалі гэтую праблему... Але ў нас быў і шэраг пытанняў, у тым ліку запазычанасць Украіны перад Беларуссю ды шэраг іншых. І мы дамовіліся ў пакеце вырашыць дадзеныя пытанні. Некалькі 378 пытанняў беларусы, некалькі украінцы. Пакетнае пагадненне, у тым ліку па мяжы. Дамовіліся, зацвердзілі лічбу, мы зменшылі яе, ужо знайшлі методыку падліку, з 220 прыкладна да 115 млн. USD. Так прасіў украінскі бок. Дамовіліся. Але потым Украіна адышла ад гэтых дамоўленасцяў. Таму Украіна сама прыпыніла ратыфікацыю дагавора ў беларускім парламенце...” [9]. Значнай праблемай у двухбаковым супрацоўніцтве дзвюх кра- ін з’яўляецца і рэалізацыя на практыцы дасягнутых пагадненняў. Яскравым прыкладам падобнай сітуацыі можа стаць міжура- давае Пагадненне аб свабодным гандлю, што было падпісана 17 снежня 1992 г. Першапачаткова яго ратыфікацыя беларускім бокам не адбылася з-за так званай шматузроўневай інтэграцыі ў межах СНД, а менавіта з-за таго, што дадзенае пагадненне пярэчыла дамоўленасцям, дасягнутым у рамках Мытнага саюзу з Расійскай Федэрацыяй. Толькі ў пачатку 1998 г. палітычныя і эканамічныя ўмовы дазволілі пачаць рэалізацыю гэтага дакумента на практыцы, але ўсё роўна не ў поўным аб’ёме. 16 лютага 1998 г. Указам Прэзідэнта Рэспублікі Беларусь №75 быў адменены па- датак на дабаўленую вартасць на тавары паходжання з тэрыторыі Украіны, што ўвозіліся ў Беларусь. 18 лютага Пастановай Кабінета Міністраў Украіны №203 “Аб рэалізацыі Пагаднення паміж Ура- дам Украіны і Урадам Рэспублікі Беларусь аб свабодным гандлю” прадугледжвалася адпаведная мера. У далейшым, пры рэалізацыі тавару, дадзены падатак выплачваўся ў абедзвюх краінах, але згод- на з беларускім заканадаўствам ён не збіраўся з мытнай вартасці тавару. Вышэйназваны факт ствараў нераўнапраўныя ўмовы ва ўзаемным гандлю. Зыходзячы з гэтага, 11 снежня таго ж года бакі падпісалі Па- гадненне аб прынцыпах спагнання ўскосных падаткаў пры экспарце і імпарце тавараў, якім устанаўліваўся прынцып краіны прызначэння. Да ўступлення ў сілу дадзенага пагаднення Беларусь у аднабаковым парадку, абапіраючыся на Дэкрэт Прэзідэнта №4 ад 3 лютага 1999 г., перайшла на спагнанне падатку на дабаўленую вартасць і акцызаў па прынцыпу краіны прызначэння. 22 чэрвеня гэтак жа зрабіла і Украіна [10]. Але, нягледзячы на вышэйзгаданыя факты, само Пагадненне аб свабодным гандлю так і не было ўвогуле ратыфікавана бела- рускім бокам, а ў 2000 г. на аснове Даручэння Савета Міністраў выкананне ўнутрыдзяржаўных працэдур па дакуменце зусім было прыпынена. 379 Яшчэ адной праблемай эканамічнага характару з’яўляюцца ўведзеныя абмежаванні на ўвоз некаторых відаў тавараў. Най- больш яркім прыкладам такіх захадаў з’яўляюцца так званыя “цукровыя войны”. Яшчэ ў пачатку 1990-х Украіна была, па сутнасці, манапалістам у пастаўках цукру ў Беларусь. Так, у 1995 г. з 267 тыс. тон цукру, увезеных на мытную тэрыторыю Беларусі, паходжання з тэрыторыі Украіны было каля 232 тыс. тон. Дык ужо ў 1999 г. Украіна паставіла ў Беларусь толькі 1,1 тыс. т. [11]. А з 2001 г. цукровы імпарт з Украіны ўвогуле спыняецца. Прычынай такой з’явы стала выключэнне Беларус- сю ўкраінскага цукру з рэжыму свабоднага гандлю і ўвядзенне ў 1997 г. 25% пошліны на яго ўвоз. Тым самым дадзены тавар стаў неканкурэнтназдольным на беларускім рынку. Адначасова з гэтым у прымежак часу з 1999 па 2001 гг. беларускі цукар бяс- пошлінна ўвозіўся ва Украіну. Аб’ёмы экспарту па ім узраслі ў 30 разоў, што прымусіла ўкраінскі ўрад у лістападзе 2001 г. таксама ўвесці адпаведныя мытныя абмежаванні [12]. Такім чынам, на аснове прыведзеных фактаў, можна прыйсці да высновы, што, нягледзячы на сапраўды значныя дасягненні, другі перыяд развіцця беларуска-ўкраінскага супрацоўніцтва не быў такім беспраблемным, якім мог паказацца пры павярхоўным вывучэнні. Але пры параўнанні з трэцім храналагічным перыядам ён покуль можа лічыцца вяршыняй палітычнай стабільнасці. Сапраўднае палітычнае зацішша ва ўзаемаадносінах Бела- русі і Украіны наступае пасля прэзідэнцкіх выбараў 2004 г. у апошняй. Такое “напружанае чаканне” характарызуецца адсут- насцю двухбаковых сустрэч на ўзроўні прэзідэнтаў і прэм’ераў, шэрагам завочных абвінавачванняў і яўным пахаладаннем у ад- носінах. Але паралельна з гэтым, што нават крыху нечакана і не адпавядае прагнозам большасці экспертаў, назіраецца даво- лі значны рост ва ўзаемным гандлю між дзяржавамі. Толькі за 6 месяцаў 2005 г.агульны аб’ём таваразвароту дасягнуў 786,8 млн. USD [13]. Калі такая тэндэнцыя захаваецца, бягучы год прынясе рэкордныя аб’ёмы ўзаемнага гандлю дзвюх краін- суседак за ўвесь перыяд незалежнага існавання. І, хутчэй за усё, пры такім раскладзе беларуска-ўкраінскае супрацоўніцтва на дадзеным адрэзку часу можа развівацца па прыкладзе ўзаемаадносін Беларусі з некаторымі еўрапейскімі дзяржавамі, пры якім “палітычныя замаразкі” амаль ніяк не адбіваюцца на росце гандлёвых кантактаў. 380 Канстатуючы ўсё вышэйузгаданае, можна прыйсці да наступ- най высновы: беларуска-ўкраінскае супрацоўніцтва ў постсавец- кі перыяд мае свае спецыфічныя рысы: не носіць лінейнага ха- рактару, пікі аптымізацыі ўзаемаадносін у палітычнай сферы не заўсёды супадаюць з ростам аб’ёмаў таваразвароту і наадварот. Акрамя таго, супрацоўніцтва дзвюх краін знаходзіцца ў поўнай залежнасці ад знешнепалітычных прыярытэтаў правячых эліт і іх арыентацыі на бліжэйшыя цэнтры сілы. На дадзены ж перыяд часу ўзаемаадносіны Беларусі і Украіны характарызуюцца наяўнасцю шэрагу складаных пытанняў, якія ўсё яшчэ патрабуюць як мага хутчэйшага вырашэння. Нашы краіны маюць значны патэнцыял у гандлёва-эканамічным супрацоўніцтве, доказам чаго могуць стаць лічбы агульнага аб’ёму таваразвароту паміж імі за апошнія гады. Нягледзячы на тое, што па некаторым таварам рынкі збыту на тэрыторыі суседняй дзяржавы сапраўды страчаны, суб’екты гаспадарання выходзяць на іх з новымі канкурэнтназдольнымі. І гэта добрая тэндэнцыя. Адначасова нерэалізаваным застаецца і палітычны патэнцыял, але яго рэалізацыя ў сённяшніх ўмовах уяўляецца даволі праблематычнай. Наколькі гэта так пакажа час. Літаратура 1. ���������������������������������������������������������������� Величко В. Состояние и перспективы белорусско-украинских отноше- ний // Веснік Міністэрства замежных спраў. – 2004. – №3. – С.53. 2. Карбалевич В.И. Украина во внешней политике Беларуси: основные тенденции и направления // Национально-государственные интересы Республики Беларусь / Л.Ф. Заико, В.И. Карбалевич, О.М. Абрамова и др.; Под ред. Л.Ф. Заико. – Мн.: Изд. В.М. Сакун, 1999. – С. 253-259. 3. Романчук Я. Реформирование экономики и перспективы экономичес- ких связей Республики Беларусь и Украины // Беларусь – Украина в XXI веке глазами молодых. Сборник докладов конференции 11-12 апреля 1998 г., г. Минск. Мн.: Бел. Ассоциация молодых политиков,1998. – С.29-38 4. Беларусь – Украіна: гістарычны вопыт узаемаадносін: Матэрыялы міжнар. навук. канф. (Мінск, 18-19 сакавіка 2003 г.). / Рэдкал.: У.І. Навіцкі (гал. рэд.), М.П. Касцюк (нам. гал. рэд.) і інш. — Мн.: Інстытут гісторыі НАНБ, 2004. – 434 С. 5. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гра- вець Європи. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 2004. – С.394. 6. Михайлов Д. Белорусская карта в украинской игре // Белорусская де- ловая газета. – 1999. –1 ноября. – С.6. 381 7. Машара Д. Украина: год реализации возможностей // Белорусская де- ловая газета. – 1997. –10 марта. – С.8. 8. Заломай И.В. Беларусь – Украина // Вестник Министерства иностран- ных дел. – 1997. – №1. – С. 151. 9. Интервью А.Г. Лукашенко представителям белорусских и зарубежных средств массовой информации // Официальный сайт Президента Республи- ки Беларусь [электрон. ресурс] – Минск: Пресс-служба Президента Респуб- лики Беларусь, 2001-2005. – Режим доступа: http://www.president.gov.by/rus/ president/speech/2003. 10. ������������������������������������������������������������� Разъяснения Посольства Республики Беларусь в Украине по пово- ду сообщения БелТА «Об отмене Украиной режима свободной торговли» // Вестник Министерства иностранных дел. – 1999. – №3. – С. 86. 11. Статистический ежегодник Республики Беларусь, 2001: Стат. сбор- ник / Министерство статистики и анализа Республики Беларусь – Мн., 2001. – С.504. 12. «Торговые войны» не нужны / Торгово-экономическая миссия По- сольства Украины в Республике Беларусь // Национальная экономическая газета. – 2002. – 10 сентября. – С.1. 13. Торговый баланс Республики Беларусь за 2005 г. // Сайт Министерс- тва статистики и анализа Республики Беларусь [электрон. ресурс] – Минск: Минстат РБ, 2005. – Режим доступа: http://www.belstat.gov.by. Dzenis Yurchak Belarussian-Ukrainian interstate collaboration in the post-soviet period After disintegration USSR on a map of Europe there were new independent states. Among them were the Republic of Belarus and Ukraine, which were compelled to carry out transition to a new interstate level of cooperation. Fea- tures of this cooperation on the given interval of time are discrepancy of geo- political priorities of ruling elites, necessity of transition from interrepublican economic cooperation to interstate and decision of the collected questions at issue. Among last the problem of the property of one state in territory next, and also problem of so-called debts of Ukraine at a rate of 217,2 millions US dollars is especially allocated. The problem of the debt coordinates by the Belarus- sian authorities with a question of ratification of the agreement on state border, that is not decided till today. But nevertheless last years, despite of available disagreements, Belarus and Ukraine have reached significant successes in eco- nomic cooperation. 382 Оксана Шкутько (Минск, Беларусь) Специфичность экономических трансформаций Беларуси и Украины в условиях Пограничья Б ольшинство экономических концепций рассматривают Бе- ларусь, Украину c традиционных точек зрения. В первую очередь – это страны с трансформационной экономикой, обра- зовавшие свое национальное пространство в начале девяностых годов в результате распада СССР. С одной стороны, можно иссле- довать эти страны как объект интересов двух соседей – России и Европейского союза (хотя последний отмежевался от данных стран концепцией добрососедства). С другой, их можно назвать европейской периферией, или мостом между Востоком и Запа- дом. Данная статья рассматривает Беларусь, Украину как единый регион Восточно-Европейского Пограничья. Пограничные тер- ритории, вбирают в себя как общие тенденции экономического и социального развития региона, так и обладают особенностями их проявления, обусловленными своеобразием своего положения. Возникнув на староосвоенной территории, они не свободны от на- следства, оставленного длительной историей заселения и хозяй- ственной деятельности. Данный регион является пограничным, его можно идентифицировать с точки зрения экономического раз- вития с граничащими государствами. Восточно-Европейское По- граничье есть западная часть бывшего СССР, находящаяся в зоне притяжения идентичностей как европейского, так и постсоветско- го (евразийского) пространства. Украину и Беларусь всегда связывали традиционные отноше- ния дружбы и добрососедства. После обретения государственнос- ти страны остались друг для друга добрыми соседями, сохранили атмосферу доверия и взаимопонимания. Дипломатические отно- шения между Республикой Беларусь и Украиной установлены 27 декабря 1991 года. Посольство Республики Беларусь в Украине функционирует с октября 1993 года. Между Беларусью и Украиной заключено более 150 двусторон- них международных договоров. Основополагающими документа- ми, регулирующими двустороннее политическое и экономическое 383 сотрудничество, являются Договор о дружбе, добрососедстве и сотрудничестве, Договор об экономическом сотрудничестве на 1999–2008 годы. Договор о дружбе, добрососедстве и сотрудничестве между Рес- публикой Беларусь и Украиной предоставляет широкие возмож- ности для развития политических, экономических и прочих связей на межгосударственном уровне, а тесные торгово-экономические связи обусловлены не только географической близостью, но и тем, что хозяйственные комплексы двух стран традиционно взаимно дополняют друг друга. В настоящее время Беларусь и Украина уже пришли к пониманию того, что национальным интересам обоих государств отвечает сохранение этих связей, создание еди- ного экономического пространства, углубление экономической интеграции. Украина и Республика Беларусь имели много общего в экономическом развитии в прошлом. Можно было бы ожидать, что и их постсоветская трансформация будет идти параллель- но. Вместо этого Украина выбрала курс дистанцирования от России, в какой-то мере даже в ущерб своим экономическим ин- тересам, а Республика Беларусь, напротив, ради поддержания своей экономики остановила свой выбор на российском векторе. В конце советского периода Украина и Беларусь рассматрива- лись как страны, имеющие приблизительно одинаковые шансы успешного постсоветского развития. В подготовленном Дойче Банком в 1990 г. индексе советских республик в соответствии с перспективами посткоммунистического развития Украина и Беларусь получили по десятибалльной шкале приблизительно одинаковые баллы. По гомогенности населения и облегчающей экономические связи с развитыми странами близости к Европе обе страны получили довольно высокие оценки. Украина - 9 за уровень индустриализации и 8 за развитие инфраструктуры, а Белоруссия - соответственно 8 и 6. Обе получили высокую оценку за уровень образования и троечку за психологичес- кую готовность к рынку. В целом Украине были поставлены самые высокие оценки из всех советских республик - 83 из 100 возможных, а Беларусь оказалась на пятом месте, получив 55. Украина получила более высокие баллы, чем Беларусь, в осно- вном по запасам сырья и ресурсам сельского хозяйства. Но из- за колоссальной взаимозависимости предприятий в бывшем СССР и перенасыщенности европейского рынка продуктами 384 сельского хозяйства эти преимущества на деле не сказались на украинском развитии. Территория Украины в 2,9 раза больше территории Белоруссии, а плотность населения отличается в 1,7 раза. В политическом устрой- стве наблюдается только одно явное отличие – законодательный орган Украины представлен однопалатным парламентом, тогда как аналогичный орган Белоруссии – двухпалатным. Обе страны – промышленно развитые, с образованной ра- бочей силой и сравнимыми инфраструктурами. У обеих схо- жие трудности – энергетическая зависимость от России, крупный промышленный комплекс, схожие системы управ- ления экономикой и экономические структуры, размеры ВНП на душу населения. Обеим странам необходимо решить определенный комплекс первоочередных и стратегических за- дач в экономической сфере, решение которых принципиально важно для эффективного существования Украины и Беларуси в европейском регионе и мире. И Беларусь и Украина непремен- ной составляющей программ развития национальных экономик провозгласили всемерную поддержку экспортоориентированных производств и стимулирование роста экспорта. Экспортная мо- дель экономического развития обеспечивает высокие темпы экономического роста, увеличение доходов предприятий и насе- ления, поступлений в государственный бюджет. Вектор эволюции внешних политик двух стран, вероятно, бу- дет сопрягаться с новыми, еще только проявляющимися тенден- циями межстранового взаимодействия. Одной из таких тенденций – развитие региональной и субрегиональной кооперации. Невоз- можность дальнейшего расширения Европейского Союза побуж- дает приграничные с ним государства искать и развивать свои, альтернативные кооперационные проекты. Для таких стран, как Беларусь и Украина, поиск необходимых альтернатив может сти- мулировать развитие и укрепление субрегионального сотрудниче- ства во всех сферах. Торгово-экономическое сотрудничество остается одной из приоритетных составляющих белорусско-украинских отноше- ний. Играют свою роль сходный географический статус, сохра- нившаяся позитивная инерция единого экономического комплек- са, попытка сохранить индустриальный характер экономики двух стран, необходимость тесной координации внешнеэкономической политики в глобальном и региональном масштабах. Роль рамоч- 385 ного и базового документа должна играть Межгосударственная программа долгосрочного экономического сотрудничества на 1999 – 2008 гг.. Товарооборот между двумя странами еще в 2006 году достиг отметки в два миллиарда долларов, а динамика по- следних двух лет позитивная. Украина является одним из основных торговых партнеров Рес- публики Беларусь. В 2006 году по объему товарооборота с Респу- бликой Беларусь Украина занимала второе место среди стран СНГ и третье – в общем объеме внешней торговли. Товарооборот в 2006 году по сравнению с 2005 годом увели- чился на 36,5 процента. Экспорт составил 1234,0 млн. долла- ров (увеличился на 35,9 процента), импорт – 1224,7 млн. долла- ров (увеличился на 37 процентов). Торговое сальдо сложилось положительным в размере 9,3 млн. долларов. Таблица 1 Ɍɚɛɥɢɰɚ 1. Ⱦɢɧɚɦɢɤɚ Динамика ɞɜɭɫɬɨɪɨɧɧɟɣ торговли двусторонней ɬɨɪɝɨɜɥɢ ɫ ɍɤɪɚɢɧɨɣ с Украиной ɦɥɧ. ɞɨɥɥɚɪɨɜ ɋɒȺмлн. долларов США ɉɟɪɢɨɞɵ Ɍ/ɨɛɨɪɨɬ ɗɤɫɩɨɪɬ ɂɦɩɨɪɬ ɋɚɥɶɞɨ 2002 562,3 271,6 290,6 -19,0 2003 705,6 343,5 362,1 -18,6 2004 1085,0 539,8 545,2 -5,4 2005 1801,7 907,8 893,9 13,9 2006 2458,7 1234,0 1224,7 9,3 Источник:  Министерство иностранных дел Республики Бела- русь ɂɫɬɨɱɧɢɤ: Ɇɢɧɢɫɬɟɪɫɬɜɨ ɢɧɨɫɬɪɚɧɧɵɯ ɞɟɥ Ɋɟɫɩɭɛɥɢɤɢ Ȼɟɥɚɪɭɫɶ Основу белорусского Ɉɫɧɨɜɭ экспорта ɛɟɥɨɪɭɫɫɤɨɝɨ составляют ɷɤɫɩɨɪɬɚ ɫɨɫɬɚɜɥɹɸɬтракторы, ɬɪɚɤɬɨɪɵ, грузовые ɝɪɭɡɨɜɵɟ автомобили, холодильники и морозильники, лифты ɚɜɬɨɦɨɛɢɥɢ, ɯɨɥɨɞɢɥɶɧɢɤɢ ɢ ɦɨɪɨɡɢɥɶɧɢɤɢ, ɥɢɮɬɵ ɢ ɥɢɮɬɨɜɨɟ и лифтовое оборудование, части и оборудование для автомобилей и тракто- ɨɛɨɪɭɞɨɜɚɧɢɟ, ров, ɱɚɫɬɢ битум нефтепродукты, ɢ ɨɛɨɪɭɞɨɜɚɧɢɟ нефтяной,ɞɥɹполимеры ɚɜɬɨɦɨɛɢɥɟɣ ɢ ɬɪɚɤɬɨɪɨɜ, этилена, шины, удобрения калийные, ɧɟɮɬɟɩɪɨɞɭɤɬɵ, ткани кордные, ɛɢɬɭɦ ɧɟɮɬɹɧɨɣ, ɩɨɥɢɦɟɪɵ волокна синтетические, ɷɬɢɥɟɧɚ, ɲɢɧɵ, ɭɞɨɛɪɟɧɢɹ плиты керамические, ɤɚɥɢɣɧɵɟ, стекло ɬɤɚɧɢ ɤɨɪɞɧɵɟ, полированное, ɜɨɥɨɤɧɚ обои, ɫɢɧɬɟɬɢɱɟɫɤɢɟ, ɩɥɢɬɵколбасные из- ɤɟɪɚɦɢɱɟɫɤɢɟ, делия, рыбопродукты. ɫɬɟɤɥɨ ɩɨɥɢɪɨɜɚɧɧɨɟ, ɨɛɨɢ, ɤɨɥɛɚɫɧɵɟ ɢɡɞɟɥɢɹ, ɪɵɛɨɩɪɨɞɭɤɬɵ. 386 Ɉɫɧɨɜɧɨɣ ɨɛɴɟɦ ɢɦɩɨɪɬɚ, ɡɚɤɭɩɚɟɦɨɝɨ ɜ ɍɤɪɚɢɧɟ, ɩɪɢɯɨɞɢɬɫɹ ɧɚ ɦɟɬɚɥɥɨɩɪɨɞɭɤɰɢɸ, ɤɨɦɩɥɟɤɬɭɸɳɢɟ, ɭɡɥɵ ɢ ɞɟɬɚɥɢ ɞɥɹ ɫɛɨɪɤɢ ɬɟɯɧɢɤɢ, ɠɦɵɯɢ, ɩɨɞɫɨɥɧɟɱɧɨɟ ɦɚɫɥɨ ɞɥɹ ɩɪɨɢɡɜɨɞɫɬɜɚ ɤɨɦɛɢɤɨɪɦɨɜ, ɥɚɤɨɜ ɢ ɤɪɚɫɨɤ, Основной объем импорта, закупаемого в Украине, приходит- ся на металлопродукцию, комплектующие, узлы и детали для сборки техники, жмыхи, подсолнечное масло для производства комбикормов, лаков и красок, газовые турбины, вагоны, а также электроэнергию. Товарооборот растет, развивается совместная кооперация, идут интенсивные контакты руководства государств, руково- дителей ведомств и приграничных областей. Все это позволяет надеяться, что набранные темпы сотрудничества сохранятся и вырастут, потому что это отвечает интересам как Беларуси, так и Украины.  В Украине созданы и действуют совместные сборочные производства тракторов, коммунальной техники на базе авто- мобилей МАЗ, лифтового оборудования. Каждый четвертый трактор МТЗ, поставляемый на рынок Украины, собран в Ки- евской области. Каждый второй лифт «Могилевлифтмаша», реализуемый здесь, – украинской сборки. Уже сейчас работа- ет около 20 совместных белорусско-украинских предприятий. Планируется организация совместной сборки мини-техники МТЗ, телевизоров, зерносушильных комплексов на базе укра- инских предприятий.  С октября 2005 года в Украине работает сборочное производ- ство лифтов с торговым брендом «МК-лифт», организованное со- вместно «Могилевлифтмашем» и местным предприятием «Карат- Лифткомплект» (г. Вышгород Киевской области). Всего уже собрано около 600 лифтов, при том, что спрос на эту продукцию здесь будет оставаться стабильно высоким.  Кроме этого, на украинских предприятиях организована сборка автокранов, специальной и коммунальной техники на шасси МАЗа. Активно прорабатываются возможности создания совместных производств на базе ряда украинских заводов по сборке сельско- хозяйственной техники «Гомсельмаша», «Бобруйсксельмаша», «Лидсельмаша» и других.  В производственной кооперации участвуют свыше 120 бело- русских и украинских предприятий, и это число постоянно увели- чивается. На начало 2007 г. в Беларуси зарегистрировано около 90 совместных и иностранных предприятий с участием украинского капитала. В начале 2007 г. Президент Украины В. Ющенко подписал за- кон о ратификации протокола, вносящего изменения в украинско- 387 белорусский договор о свободной торговле 1992 г., Беларусь ра- тифицировала этот протокол в конце 2006 г. Протокол приводит положения договора о свободной торговле в соответствие с требо- ваниями ВТО и, в частности, исключает бартерные операции при взаиморасчетах. Важным инструментом увеличения двустороннего товароо- борота является Межправительственная Белорусско-Украинская комиссия по вопросам торгово-экономического сотрудниче- ства (далее – Комиссия). В рамках Комиссии предпринимают- ся меры по развитию сотрудничества двух стран в топливно- энергетической сфере. Разногласия с Россией придали новые импульсы сотруд- ничеству в стратегической сфере – энергетике. В провоз- глашенном курсе Беларуси на диверсификацию поставок энергоресурсов, Украине, как партнеру, отводится весьма значительная роль. Двустороннее взаимодействие будет вес- тись по трем направлениям: нефть, газ и электроэнергия. Бе- ларусь и Украина прорабатывают вопрос о строительстве но- вой линии электропередачи “Ровенская АЭС – Микашевичи”, которая позволит не только увеличить поставки украинской электроэнергии в республику, но и обеспечить ее транзит через Беларусь в Польшу, Литву, Латвию. В 2006 г. Беларусью было получено 2,5 млрд. кВт/ч украинской электроэнергии примерно на 53 млн. долл. В 2007 году постав- ки будут увеличены до 3,5 млрд. кВт.ч. С этой целью планиру- ется восстановить техническое состояние линий электропередачи «Чернигов-Гомель» и «ЧАЭС-Мозырь». Транзит украинской электроэнергии через территорию Бе- ларуси в страны Балтии также может быть перспективным про- ектом, равно как и проект использования нефтепровода «Одесса – Броды» для поставок азербайджанской нефти на белорусские нефтеперерабатывающие заводы. Экономическая трансформация стран представляется как на- сущная необходимость для двух частей когда-то существовав- шего единого целого. Однако, несмотря на отдельные успехи, в частности, рост белорусско-украинского товарооборота и для дальнейшей активизации внешнеэкономических связей Украины и Республики Беларусь целесообразно в ближайшее время реа- лизовать следующие организационные мероприятия: организо- вать регулярный обмен информацией о потребностях субъектов 388 предпринимательской деятельности в инвестициях и создании совместных предприятий; рассмотреть вопрос целесообраз- ности создания межгосударственной лизинговой компании; на межправительственном уровне Украины и Республики Беларусь унифицировать таможенное законодательство; оказывать содей- ствие созданию финансово-промышленной группы по изготов- лению изделий транспортного машиностроения с участием со- ответствующих предприятий. Практическими инструментами реализации предложенных ме- роприятий должна стать нормативно-правовая база экономического сотрудничества Украины и Республики Беларусь, а также система управления внедрением этих мероприятий. Список использованных источников и литературы 1. Официальный сайт Министерства иностранных дел www.mfa.gov.by 2. Российский экономический журнал. – 2004. – №11-12, С.51-73 3. Мировая экономика и международные отношения. – 2005. – №1 С.100-106. Oksana Shkutko Peculiarity of economical transformations in Belarus and Ukraine in the Borderland The������������������������������������������������������������������������� article����������������������������������������������������������������� ������������������������������������������������������������������������ views����������������������������������������������������������� ���������������������������������������������������������������� Belarus��������������������������������������������������� ���������������������������������������������������������� and����������������������������������������������� �������������������������������������������������� the������������������������������������������� ���������������������������������������������� Ukraine����������������������������������� ������������������������������������������ as�������������������������������� ���������������������������������� a������������������������������ ������������������������������� single����������������������� ����������������������������� region ���������������������� of East-Europe- an Boundaries. These territories adopt common trends of economic and social development, and as well possess there own features caused by the location originality. Being emerged on the ancient lands the territories are not free from the heritage left by the rich history of settlement and economical activity. The region is frontier and can be identified from the point of economic development with bordering countries. East-European Boundaries is the western part of the former USSR, situated in the zone of attraction of both European and Eurasian areas. The Ukraine and the Republic of Belarus have had much in common in economic development. In the end of soviet period the Ukraine and Belarus were considered to have approximately equal chances of post soviet develop- ment. Both countries are industrialized, have well educated working forces and comparable infrastructures. Both countries have similar difficulties – energetic dependence on Russia, great industrial complex, analogous economic govern- 389 ment systems and structures, rates of GDP per capita. Both countries have to solve the immediate strategic problems in economics, which is fundamentally important for the Ukrainian and Belarusian effective existence in European re- gion and in the world. Both Belarus and the Ukraine proclaimed all possible support to export ori- ented production and export growth stimulation the indispensable constituent of development programs of national economics. Trade and economic cooperation remains to be priority component of Belarusian-Ukrainian relations. Boundary can and should orient economic growth on a human being, as far as, firstly exactly human development, creativity and intellect become the main factors of production, investment inflow and remain to be the clincher in inter- national competitive struggle; secondly innovative factor support is the most im- portant if not the unique chance for this region to achieve the deserved place in economics. Елена Петрушкевич (Минск, Беларусь) Рост привлекательности Республики Беларусь для прямых иностранных инвестиций как фактор устойчивости экономического развития У крепление конкурентоспособности национальной экономики невозможно без привлечения прямых иностранных инвес- тиций в современных условиях глобализации мировой экономики, когда выигрывают те страны, которые быстрее воспользуются пре- имуществами углубления международных взаимосвязей. Модели динамично развивающихся стран таких, как Китай, Ин- дия, Бразилия, Аргентина, Малайзия, Польша, Чехия, Словения, Венгрия убедительно демонстрируют устойчивый экономический рост за счет вклада иностранных инвесторов в формах: – новых технологий и их совместной адаптации, что влечет за собой повышение квалификации рабочей силы и накопления че- ловеческого капитала; – передового, а порой и уникального опыта на разных уровнях управления компанией; 390 – международных стандартов качества, учета и автоматизации продукции; – наработанных связей с поставщиками ресурсов и покупате- лями производимой продукции и услуг; – возможности использования мирового имени компании- инвестора, как гарантии качества. Сравнение различных источников финансирования развития, как предприятий, так и экономики в целом показывают, что прямые иностранные инвестиции в различных формах обходятся дешев- ле по сравнению с кредитованием, использованием собственных средств и выпуском ценных бумаг. Кроме того, прямой инвестор, непосредственно участвуя в капитале и управлении компанией, полностью заинтересован в использовании вышеперечисленных факторов повышения производительности труда при условии бла- гоприятного инвестиционного климата в стране-реципиенте. Мировая практика подтверждает, что к устойчивому экономическому росту приводят инвестиционные стратегии стран-реципиентов инвестиций, ориентированные на прямые иностранные инвестиции (ПИИ) в долевых и не долевых фор- мах, среди которых: дочерние предприятия, ассоциированные компании, лизинговые соглашения, концессия, схема раз- дела продукции, передача предприятия под управление, компенсационные соглашения и другие. После существенного укрепления конкурентоспособности экономики стимулируют- ся портфельные и кредитные инвестиции. В противном случае последние приводят к росту внешнего долга и неустойчивости финансовой системы [1]. В Республике Беларусь прямые иностранные инвестиции как фактор конкурентоспособного экономического развития привле- каются, но их структура и уровень далеки от оптимальных. Во- первых, объем накопленных ПИИ на душу населения не достигает 300 долларов США, тогда как в Республике Польша этот показа- тель значительно превышает 2500 долларов США, в России – 1500 долл. США, в Украине – 450 долл. США [2]. Во-вторых, структура накопленных ПИИ демонстрирует свою неэффективность: еже- годное превышение кредитов и ссуд от зарубежных совладельцев над вкладами в уставный фонд в 5-10 раз. Поскольку белорусская статистика не учитывает реинвестированные ПИИ, то и просле- дить эффективность ПИИ в смысле их долгосрочности не пред- ставляется возможным. 391 Мировой опыт свидетельствует о необходимости проведения в Республике Беларусь комплекса мероприятий по повышению привлекательности экономики для долгосрочных и эффективных ПИИ по четырем направлениям: ускорение процессов перехода к рыночной системе хозяйствования, улучшение состояния инвес- тиционного климата, совершенствование экономических факто- ров для ориентированных на эффективность иностранных инвес- тиций, формирование активной политики привлечения прямых иностранных инвестиций. Первое направление включает в себя общеэкономические реформы, прежде всего, отказ от монополии государственной собственности на средства производства и развитие конкурен- ции, что может быть обеспечено за счет упрощения создания и доступа новых субъектов хозяйствования на рынок республики; проведения широкомасштабной малой и средней приватизации; совершенствования процедуры банкротства; реструктуризации крупных предприятий; жесткого антимонопольного регулиро- вания и рыночной дисциплины; развития гибкого рынка труда, фондового рынка. Причем, дальнейшая внешнеэкономическая ли- берализация должна осуществляться при значительном опереже- нии внешнеинвестиционной либерализации над либерализацией внешней торговли. Это обеспечит укрепление конкурентоспо- собности белорусских товаров на мировом рынке. Поддержа- ние макроэкономической стабильности требует сокращения объема квазифискальных операций, повышения эффективности государственных расходов и дальнейшего проведения ответ- ственной денежно-кредитной политики. Второе направление роста привлекательности экономики рес- публики для прямых иностранных инвесторов представляет собой реформирование инвестиционного климата в отношении: обеспе- чения прозрачности, стабильности и непротиворечивости нацио- нального законодательства; формирования национального режима на всех этапах функционирования на белорусском рынке компа- ний с иностранными инвестициями, с четко сформулированными исключениями из этого режима; обеспечения справедливого и рав- ноправного отношения к национальным и иностранным инвесто- рам; гарантирование защиты частной собственности; обеспечение эффективного разрешения инвестиционных споров. Третье направление предусматривает стимулирование эффективности национальных предприятий, совершенствование 392 квалификации работников, повышение качества местных факто- ров производства, содействие проведению НИОКР и применению новых корпоративных стратегий. Преградой для иностранных инвестиций могут быть техника и технологии предыдущих поко- лений с обслуживающим персоналом, неспособным адаптировать инновации. Кроме того, система подготовки и переподготовки ка- дров должна быть направлена на передачу навыков в специальных тренинговых центрах, когда обеспечивается прямая связь с про- изводством и его управлением в обучении, что содействует раз- витию гибкости и адаптивности социального капитала к новым технологиям. Четвертое направление – формирование активной политики при- влечения прямых иностранных инвестиций – предусматривает: – стимулирование роста эффективных форм ПИИ, реинвес- тирования доходов в компаниях с иностранными инвестиция- ми; – содействие привлечению ПИИ малых и средних ТНК, преоб- ладанию гринфилд-инвестиций над скупкой предприятий посред- ством приватизации и слияний и поглощений; – активизацию ПИИ с высокими технологиями и проведением НИОКР; – реализацию активной ПИИ-стратегии. Таким образом, формирование специальной государствен- ной стратегии в Республике Беларусь по привлечению прямых иностранных инвестиций может стать значительным преимуще- ством в конкурентной борьбе стран за свободные инвестиционные ресурсы для устойчивого развития предприятий и экономики в целом. Республика Беларусь причисляется ЮНКТАД к странам с высоким (50-е место) и нереализованным (113-е место) потен- циалом по привлечению иностранных инвестиций, что явля- ется международным признанием необходимости вовлечения национальной экономики в процесс интернационализации про- изводства [3]. Для устойчивого и ускоренного роста конкурен- тоспособности субъектов хозяйствования республики необхо- дим не просто иностранный капитал, а активы иностранных компаний (технологии, управленческий опыт, информация, НИОКР, доступ на новые рынки, географическая диверсифика- ция экономических связей и т.д.), привносимые в экономику с прямыми иностранными инвестициями. Кроме того, стимули- 393 рование вывоза инвестиций за рубеж конкурентоспособными национальными предприятиями будет оказывать влияние на рост их эффективности за счет, прежде всего, использования ре- сурсов других стран и сокращения импорта. Для перехода на новый виток устойчивого экономического развития Республике Беларусь необходим особый подход к по- строению инвестиционной политики, в структуре которой зна- чительную роль должна играть внешнеинвестиционная поли- тика [4]. Внешнеинвестиционная политика государства представляет собой систему форм и методов государственного воздействия на разнонаправленные потоки международных инвестиций в нацио- нальной экономике с целью повышения экономического и соци- ального эффектов. Структура внешнеинвестиционной политики государ- ства охватывает два уровня регулирования: национальный и интернациональный (См. рисунок). На национальном уров- не формируется два типа политики: политика привлечения иностранных инвестиций и политика стимулирования вывоза инвестиций за рубеж. На интернациональном уровне регулирование международ- ной инвестиционной деятельности осуществляется на основе выполнения странами обязательств членства в международных экономических организациях, а также по подписанным региональным и двусторонним соглашениям. Международные экономические организации, такие как Всемирный банк, Всемирная торговая организация, Организация по экономическому сотрудничеству и развитию стали основными субъектами глобального регулирования международной инвес- тиционной деятельности, способствуя ее либерализации. Региональные и многосторонние соглашения, предусматриваю- щие взаимные уступки государств в сфере перемещения инвести- ций, являются неотъемлемой частью интеграционных процессов в современной мировой экономике. Огромное значение придается практике заключения двусторонних договоров о защите и взаим- ном поощрении инвестиций в регулировании отношений между- народного инвестирования между странами с различным уров- нем социально-экономического развития, втягивая тем самым все большее количество развивающихся стран в процесс глобализа- ции мировой экономики. 394 ɪɚɡɜɢɬɢɹ, ɜɬɹɝɢɜɚɹ ɬɟɦ ɫɚɦɵɦ ɜɫɟ ɛɨɥɶɲɟɟ ɤɨɥɢɱɟɫɬɜɨ ɪɚɡɜɢɜɚɸɳɢɯɫɹ ɫɬɪɚɧ ɜ ɩɪɨɰɟɫɫ ɝɥɨɛɚɥɢɡɚɰɢɢ ɦɢɪɨɜɨɣ ɷɤɨɧɨɦɢɤɢ. ɂɧɬɟɪɧɚɰɢɨɧɚɥɶɧɨɟ ɪɟɝɭɥɢɪɨɜɚɧɢɟ ɦɟɠɞɭɧɚɪɨɞɧɨɣ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɨɧɧɨɣ ɞɟɹɬɟɥɶɧɨɫɬɢ Ɋɟɝɭɥɢɪɨɜɚɧɢɟ Ɋɟɝɢɨɧɚɥɶɧɵɟ (ɦɧɨɝɨ- Ⱦɜɭɫɬɨɪɨɧɧɢɟ ɦɟɠɞɭɧɚɪɨɞɧɨɣ ɫɬɨɪɨɧɧɢɟ) ɫɨɝɥɚɲɟɧɢɹ ɫɨɝɥɚɲɟɧɢɹ ɨ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɨɧɧɨɣ ɩɨ ɜɨɩɪɨɫɚɦ ɦɟɠɞɭɧɚ- ɜɡɚɢɦɧɨɣ ɡɚɳɢɬɟ ɞɟɹɬɟɥɶɧɨɫɬɢ ɪɨɞɧɨɣ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɨɧɧɨɣ ɢ ɩɨɨɳɪɟɧɢɢ ɦɟɠɞɭɧɚɪɨɞɧɵɦɢ ɞɟɹɬɟɥɶɧɨɫɬɢ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɣ ɢ ɨɛ ɷɤɨɧɨɦɢɱɟɫɤɢɦɢ ɢɡɛɟɠɚɧɢɢ ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɹɦɢ ɞɜɨɣɧɨɝɨ ɧɚɥɨɝɨɨɛɥɨɠɟɧɢɹ ȼɧɟɲɧɟɢɧɜɟɫɬɢɰɢɨɧɧɚɹ ɉɂɂ-ɫɬɪɚɬɟɝɢɹ ɩɨɥɢɬɢɤɚ ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɚ ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɚ ɉɨɥɢɬɢɤɚ ɩɪɢɜɥɟɱɟɧɢɹ ɉɨɥɢɬɢɤɚ ɢɧɨɫɬɪɚɧɧɵɯ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɣ ɫɬɢɦɭɥɢɪɨɜɚɧɢɹ ɜɵɜɨɡɚ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɣ ɡɚ ɪɭɛɟɠ Ɋɢɫɭɧɨɤ. ɋɬɪɭɤɬɭɪɚ ɜɧɟɲɧɟɢɧɜɟɫɬɢɰɢɨɧɧɨɣ ɩɨɥɢɬɢɤɢ ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɚ Рисунок. Структура внешнеинвестиционной политики государ- ства Ɉɫɨɛɨɟ ɦɟɫɬɨ ɜɨ ɜɧɟɲɧɟɢɧɜɟɫɬɢɰɢɨɧɧɨɣ ɩɨɥɢɬɢɤɟ ɡɚɧɢɦɚɟɬ ɉɂɂ-ɫɬɪɚɬɟɝɢɹ Особое место ɝɨɫɭɞɚɪɫɬɜɚ, ɤɨɬɨɪɚɹвоɨɫɭɳɟɫɬɜɥɹɟɬɫɹ внешнеинвестиционной политике ɧɚ ɨɫɧɨɜɟ ɚɤɬɢɜɧɨɝɨ ɩɨɞɯɨɞɚзанимает ɤ ɩɨɢɫɤɭ ɢ ПИИ-стратегия ɨɪɝɚɧɢɡɚɰɢɢ ɪɚɡɦɟɳɟɧɢɹ ɩɪɹɦɵɯ ɢɧɨɫɬɪɚɧɧɵɯ ɢɧɜɟɫɬɢɰɢɣ. на«Ɋɚɡɜɢɜɚɹɫɶ государства, которая осуществляется основе активного подхода к поиску и организации размещения прямых иностранных инвестиций. «Развиваясь стратегически, страна сможет увеличить приток ПИИ за счет поиіска потенциальных доноров необходимых технологий и привлечения их в те точки экономического роста, которые выгодны именно стране, не идя на привязи эгоистических интересов иностранного капитала» [5]. Целесообразность разработки ПИИ-стратегии продикто- вана необходимостью реализации избирательного подхода к привлечению выгодных для национальной экономики прямых иностранных инвестиций, обеспечивающих максимальный положительный эффект. 395 Разработка эффективной ПИИ-стратегии в государствах с формирующейся экономикой в современных условиях стано- вится задачей первостепенной важности, исходя из следующих предпосылок. Во-первых, динамично развивающиеся рынки уже эффективно осуществляют активный поиск ПИИ, опира- ясь на ПИИ-стратегию. Во-вторых, инвестиции, которые ушли в другие страны, безвозвратно потеряны для остальных. Поэтому любое бездействие в области привлечения ПИИ означает упущенные возможности развития. А это грозит консервировани- ем экономического отставания за счет уступки ПИИ своим конку- рентам по привлечению этих ресурсов. Пока лишь небольшое число стран имеют последовательную и оптимальную ПИИ-стратегию (например, Ирландия, Малайзия и Сингапур), что объясняется господствующим до сих пор мнени- ем о том, что ПИИ осуществляет частный бизнес и, следователь- но, правительство не может оказать существенного воздействия в этой области. Тем не менее, опыт использования ПИИ-стратегии показывает, что развивающиеся экономики могут увеличить объемы «продук- тивного» инвестирования и сократить «спекулятивное»; обеспе- чить структурную перестройку; сохранить стабильный уровень занятости; увеличить налогооблагаемую базу; обеспечить защиту окружающей среды. ПИИ-стратегия характеризуется: постоянным мониторингом развития внутреннего потенциала и внешней среды; ясными и достижимыми целями; осязаемыми результатами; реальными временными рамками; последовательными этапами реализации. ПИИ-стратегия включает такие этапы как: выбор направлений ПИИ-стратегии, мониторинг потенциальных инвесторов и стран- конкурентов по привлечению иностранных инвестиций, форму- лировка цели и задач ПИИ-политики, непосредственная реализа- ция ПИИ-политики, координация и контроль над осуществлением прямого иностранного инвестирования в стране. Для успешной реализации ПИИ-стратегии в экономике страны-реципиента капитала необходимо наличие ряда таких условий, как: – благоприятный внутриэкономический климат; – проведение политики стимулирования привлечения ПИИ, что обеспечит международное доверие к возможности размеще- ния капитала; 396 – взаимодействие центральной и региональной власти; – государственная поддержка на самом высоком уровне пра- вительства страны, что является гарантией безвозвратности осу- ществления ПИИ-стратегии; – широкий набор информационных мероприятий и специально организованных программ продвижения ПИИ; – создание независимой структуры, отвечающей за увеличение и планирование притоков ПИИ, характеризующейся подотчетнос- тью только высшему политическому руководству страны, авто- номностью, тесным взаимодействием с важнейшими министер- ствами и непосредственной ответственностью за объемы, типы и адресацию ПИИ. На основании обеспечения вышеперечисленных условий возможен выбор приемлемой ПИИ-стратегии по характеру дей- ствия (наступательная (проактивная) и пассивная оборонитель- ная (реактивная)), по масштабам действия (горизонтальные, секторальные и комбинированные), по способам сращивания с экономической политикой государства (самостоятельная или в со- ставе общеэкономической политики). Долгосрочная ПИИ-политика страны с формирующейся рыночной экономикой будет эффективной, если будет удовлетво- рять следующим требованиям: станет наступательной, направлен- ной на промышленное (секторальное) и социально-экономическое (горизонтальное) развитие; будет проактивной и динамичной, со стремлением к достижению существенных улучшений на секто- ральном и макроэкономическом уровнях; будет располагать на- бором эффективных механизмов, позволяющих реанимировать отдельные отрасли; заключать в себе пакет побудительных для притока иностранных инвестиций механизмов. При разработке активной политики привлечения иностранных инвестиций следует учитывать также, что страны-реципиенты иностранного капитала при формировании международной по- литики стремятся создавать условия для привлечения ПИИ ТНК малого и среднего размера. Анализ показывает, что крупных ТНК насчитывается в мировой экономике примерно 5 %. Остальные 95% ТНК – это компании малого и среднего размера, исходя из размеров материнской компании [6]. Малые и средние ТНК более предпочтительны для стран- реципиентов по сравнению с крупными ТНК, т.к. они: передают технологии, прямо влияющие на экономический рост принима- 397 ющей страны; оказывают благоприятное влияние на торговый баланс; более гибки в решениях; нанимают субинвесторов из местных фирм, оказывая тем самым воздействие на экономический рост страны. Перечисленные положительные эффекты связаны с тем, что программы международных стратегий малых и средних ТНК, в первую очередь, включают: рост экспорта и доходов за рубежом, обучение местных менеджеров, улучшение качества продукции. Поэтому страны-реципиенты ПИИ, заинтересованные в устойчи- вом экономическом росте, стараются стимулировать деятельность малых и средних ТНК у себя в стране. Однако ПИИ малого и сред- него бизнеса – менее рисковые по сравнению с ПИИ крупных ТНК и направляются за рубеж после открытия там филиалов крупными ТНК. Мировой опыт показывает, что допуск крупных ТНК на фор- мирующийся рынок через операции по слиянию и поглощению (СиП) может представлять собой угрозу для национальной без- опасности принимающей капитал страны. Это объясняется следу- ющими основными причинами: – финансовые средства, поступающие в рамках СиП, не всегда способствуют наращиванию производственных активов страны; – СиП реже приводят к передаче новых или более совершенных технологий или знаний на начальном этапе реализации; – СиП могут напрямую привести к дроблению приобретенной фирмы и ликвидации ее отдельных частей; – СиП могут вести к росту рыночного влияния отдельных ком- паний и к ослаблению конкуренции. Однако следует иметь ввиду также позитивные эффекты от СиП: – в долгосрочной перспективе вероятность следования после СиП новых технологий выше, особенно после реорганизации поглощаемых компаний; – если единственной альтернативой для национальной ком- пании является ее банкротство и закрытие, то СиП могут спо- собствовать сохранению рабочих мест, помешать усилению концентрационных процессов; – в условиях экономического кризиса СиП могут сыграть по- ложительную роль при инвестировании в нужные сроки. При корректировке инвестиционного климата и разработ- ке политики привлечения иностранных инвестиций необходи- 398 мо осознавать, что в начале 21 века в мировой экономике про- изошел переход к третьему поколению политики привлечения иностранных инвестиций, ориентированной на соединение инте- ресов иностранных инвесторов и целей экономического развития страны-реципиента. Первое поколение политики привлечения иностранных ин- вестиций основывалось на либерализации экономических отно- шений. Второе – на создании специальных агентств по привле- чению инвестиций. Третье поколение политики привлечения иностранных инвестиций основано на взаимовыгодном сотруд- ничестве филиалов ТНК и национальных компаний. Причем филиалы ТНК выступают инициаторами в создании и укрепле- нии связей с национальными компаниями-поставщиками через: передачу технологий, обучение, обеспечение информацией, а также оказание финансовой поддержки. Роль государства при проведении политики третьего поколения заключается в стиму- лировании развития такого сотрудничества с помощью создания соответствующих институциональных и административных ра- мок. Таким образом, для реализации инвестиционного потенци- ала Республике Беларусь необходим активный рост привлека- тельности экономики для прямых иностранных инвестиций по таким направлениям, как: ускорение трансформации страны в рыночную экономику, улучшение состояния условий инвести- ционного климата, повышение качества факторов производ- ства проведение эффективной внешнеинвестиционной поли- тики. Список использованных источников и литературы 1. Петрушкевич Е.Н. Условия вхождения Республики Беларусь в глобальную инвестиционную деятельность// Белорусский экономический журнал, № 2 (27), 2004. – С. 15-24. 2. UNCTAD, World Investment Report 2007, www.unctad.org/fdistatistics 3. UNCTAD, World Investment Report 2007, www.unctad.org/fdistatistics 4. Петрушкевич Е.Н. Международная инвестиционная деятельность: курс лекций. – Мн.: БГЭУ, 2006. – 186 с. – С. 97- 98 5. Фишер П. Привлечение прямых иностранных инвестиций в Россию: 5 шагов к успеху. – М.: Флинта: Наука, 2004. – 328 с. – С.87 6. Handbook on Foreign Direct Investment by Small and Medium-sized En- terprises // UNCTAD, UN // NY and Geneva, 1998. – P. III. 399 Elena Petrushkevich Increase of aTTRACTIVENESS of Belarus Republic for the direct foreign investments as a factor of stability of economic development The article states that country’s competitiveness and sustainable development directly depends on FDI attractiveness in the epoch of globalization of interna- tional relations. Nevertheless Belarus has high FDI potential with low FDI perfor- mance. The author suggests four main directions in future reforms of Belarusian economy where state foreign investment policy has to play an important role. A definition of the state foreign investment policy has been introduced; its structure has been described. The author highlighted FDI strategy of contemporary state as a critical point in successful competition for investment resources. Євген Козловський (Київ, Україна) Сучасні проблеми розвитку соціального туризму в Україні та Республіці Білорусь У більшості країн світу туризм є однією з найбільш прибут- кових і динамічних галузей економіки, відіграє важливу роль в стимулюванні соціально-культурного, політичного та фі- зичного розвитку, сприяє підвищенню економічного стану грома- дян своєї країни. Пересування туристів як в міжнародному, так і в національному масштабах вносить значний вклад у вирішення питань зайнятості, приносить дохід національним та регіональним структурам, під- приємствам тощо. Розвинута туристична індустрія сприяє збіль- шенню надходжень валюти в країну, а також надходжень прибут- ків через податки. Характеризуючи значення туризму як галузі ринкової економі- ки, необхідно відзначити його соціальну значущість, зростаючу роль у духовному та фізичному розвитку особистості, формуванні рівня та якості життя. Через виховну функцію туризму відбува- ється формування почуття колективізму, моральних та естетичних якостей; через освітню – закріплення та поповнення знань з кра- 400 єзнавства, природознавства, історії, знайомство з культурою, тра- диціями своєї країни та народів світу; через оздоровчу функцію – дотримання оптимального режиму навантажень, використання доброчинного впливу природних факторів на стан організму, роз- виток адаптаційних можливостей, підтримка організму на досить високому рівні фізичної підготовленості. Туризм у багатьох країнах перестав бути розкішшю, надбан- ням лише елітної, заможної верстви населення, він перетворився в необхідну соціальну потребу людей, складаючи образ їхнього життя. Слід зауважити, що в Україні та Білорусі, так як і в інших по- страдянських республіках, історично переважав соціальний ту- ризм, частка якого різко скоротилася після 1990 р. Він здійснювався організаціями профспілок, їхніми спеціалізованими структурами, а також республіканськими та територіальними органами. На його частку припадало майже 80% радянського національного туризму та 50% міжнародного туристичного обміну [1, с. 47]. У теперішній час ситуація змінилася. Сучасний самостійний розвиток галузі без державної підтримки призвів до виживан- ня переважно комерційних форм і видів туризму. У цих умовах частка соціального туризму як явища радянського періоду значно зменшилася. Постійно зростаючі тарифи на транспорт, продукти харчування, інші послуги, а також припинення дотацій туристич- ним установам та їхнє недостатнє фінансування з боку різних ві- домств і фондів скорочує число потенційних туристів. Соціальному туризму, як фактору розвитку суспільства, не при- діляється належної уваги, що несе в собі масу негативних соціаль- них моментів. Насамперед, різко збільшується соціальна напру- женість у суспільстві. Зростання доходів населення не встигає не тільки за ростом вартості послуг у сфері туризму, але й за ростом вартості інших елементів, що характеризують життєвий рівень на- селення. У результаті потреба людей у відпочинку є найменш за- доволеною серед основного кола соціальних потреб. Загальна незадоволеність у відпочинку спричиняє й інші про- блеми. Це питання збереження та профілактики здоров’я населен- ня, раціонального використання вільного часу, задоволення освіт- ніх і культурних потреб, загальної проблеми зниження життєвої активності, міжособистісних контактів. Невирішені проблеми розвитку соціального туризму показу- ють актуальність даної теми як для сучасної України, так і для 401 Республіки Білорусь. У такій ситуації важливу регулюючу й контролюючу роль зобов’язана відігравати держава, що вимагає аналізу пріоритетних форм і методів державного регулювання со- ціального туризму в наших країнах. Соціальний туризм сьогодні виходить на новий етап розвитку в умовах ринкової економіки, у державному регулюванні якого необхідно сполучати застосування іноземного досвіду з особливостями регіонального розвитку ту- ристичної галузі. Незважаючи на те, що проблема розвитку соціального туризму давно вже стала актуальною, коло наукових досліджень щодо да- ної проблематики поки ще досить вузьке та обмежене розглядом окремих завдань. Відсутність фундаментальних комплексних на- укових праць, присвячених проблемам розвитку соціального ту- ризму в Україні та Білорусі обумовило необхідність проведення досліджень у даному напрямку. В Україні та Республіці Білорусь соціальний туризм, як різновид туризму, має свої особливості та характерні риси. Виділяємо їх: 1. Головна особливість соціального туризму – його турбота про малозабезпечених людей з урахуванням їх віку, здоров’я, соці- ального стану. Це реальне втілення обов’язку суспільства надати своїм громадянам ефективні можливості доступу до туристичних послуг. 2. Сфера соціального туризму охоплює різні категорії громадян – від учнів, студентів до пенсіонерів, інвалідів, ветеранів війни та праці. Особливу групу учасників туризму становлять малозабез- печені сім’ї. Однак пільги тут надаються не тільки за віковим цен- зом та за рівнем матеріальної неспроможності. Як показує досвід, переваги, передбачені соціальним туризмом, можуть слугувати за- охоченням найбільш активних працівників за особистий внесок в успіх підприємства, організації, установи, стимулювати ефектив- ність праці. 3. Джерела фінансування соціального туризму складаються з державних і муніципальних коштів на соціальні потреби, такі, як фонди соціального страхування та соціального забезпечення, фонд обов’язкового медичного страхування, а також з банківських туристичних внесків накопичувального характеру, з відповідних коштів приватних, корпоративних, державних, змішаних підпри- ємств та організацій, благодійних фондів. 4. Незважаючи на те, що соціальний туризм в Україні та Біло- русі може здійснюватися на основі індивідуального підходу, у ньо- 402 му переважають колективні та організовані форми. У числі його головних завдань – не тільки відновлення сил і здоров’я, але й по- повнення культурного багажу відпочиваючих, розширення їхніх пізнань в історії, краєзнавстві, житті природи. 5. На рівні конкретного споживача турпродукту соціальний туризм являє собою безкоштовні та пільгові путівки в будинки відпочинку, санаторії, турбази, безкоштовні та пільгові подорожі, спеціальні транспортні тарифи, податкові й митні пільги. 6. Історично соціальний туризм в Україні та Республіці Біло- русь реалізовувався через санаторно-курортний комплекс і був нерозривно пов’язаний з рекреаційною діяльністю людей, що представляється як діяльність людини у вільний час, здійснювана з метою відновлення фізичних сил, а також для його всебічного розвитку та характеризується порівняно з іншими напрямками ді- яльності відносною розмаїтістю поведінки людей. Оскільки історично соціальний туризм у наших країнах реалі- зовувався через санаторно-курортний комплекс, а найпоширені- шим видом соціального туризму не тільки в Україні та Білорусі, але й в усьому світі на сьогоднішній день є рекреаційний, важли- во розглянути діяльність туристичних підприємств та організацій, що здійснюють свою діяльність саме в даній сфері. Санаторно-курортні підприємства в сучасних умовах змуше- ні функціонувати на комерційній основі, що веде до зменшення частки соціального туризму. Поступове позбавлення профспілок права управляти фондом соціального страхування та різке змен- шення можливості підприємств надавати дотації для санаторно- курортного лікування в кілька разів зменшили обсяг надання рекреаційних послуг у наших країнах. Скорочення ринку рекреа- ційних послуг, погіршення централізованого фінансування – при- звели до зміни структури споживачів, збільшенню частки осіб, що купують дані послуги за повну вартість. Хоча сьогодні через дер- жавні структури України та Білорусі реалізується відповідна кіль- кість соціальних путівок на підприємства санаторно-курортного комплексу, їхня частка дуже мала. За даними Українського центру економічних і політичних до- сліджень ім.  Олександра Разумкова громадяни України вважа- ють, що основним напрямом діяльності профспілок має зали- шитися задоволення соціально-побутових потреб працівників, захист їхніх прав та інтересів. При цьому з’ясувалося, що про- тягом останніх 10 років більшість респондентів (55,8%) жодної 403 допомоги від профспілок не отримували. Для кожного четверто- го (25,7%) допомога профспілки полягала в наданні новорічних подарунків для дітей; лише 23,2% опитаних мали змогу одер- жати пільгову путівку на відпочинок або лікування для себе або членів сім’ї [2]. За підсумками оздоровчої компанії 2004 р. (статистичні дані Міністерства праці та соціальної політики України) Фондом со- ціального страхування виділено 267 тис. путівок застрахованим особам та членам їх сімей на санаторно-курортне лікування та оз- доровлення на загальну суму 489,7 млн. грн.; витрати на часткове фінансування оздоровлення дітей в дитячих оздоровчих закладах за рахунок коштів Фонду склали 98,6 млн. грн., оздоровлено 388 тис. дітей, що на 5,2% менше ніж у 2003 р. Така ситуація пов’язана зі зростанням вартості путівок. Також частково в 2004 р. профі- нансовано санаторії-профілакторії підприємств, установ, органі- зацій на суму 69,3 млн. грн. [3]. Одним з важливих напрямків соціальної політики є соціальний захист інвалідів. Ставлення до громадян з обмеженими можливос- тями здоров´я є характерною ознакою цивілізованості держави та її демократичності. В 2004 р. із загального фонду Держбюджету України профінансовано санаторно-курортне оздоровлення інва- лідів лише на 600 тис. грн. [4]. Санаторно-курортним лікуванням в Україні у 2004 р. було охо- плено 36 тис. ветеранів війни, що складає 25% від загальної по- треби. На забезпечення цієї пільги в 2004 р. було виділено понад 33 млн. грн., з них майже 12 млн. грн. на виплату компенсацій за- мість путівки. Розмір компенсації за невикористану путівку склав у середньому лише 100 гривень. Нині частка осіб, старших пра- цездатного віку, становить близько третини населення країни, се- ред яких понад 3,8 млн. ветеранів війни. Тож забезпечення гідного рівня життя та вшанування цих людей набуває ще більшої гостро- ти та актуальності, особливо напередодні святкування 60-річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні [5]. Хотілося б звернути особливу увагу на проблеми відчуження з подальшим перепрофілюванням деяких вітчизняних санаторно- курортних закладів. Так, найпотужнішою санаторно-курортною мережею, створеною Федерацією профспілок України – “Ук- рпрофоздоровницею” (113 лікувально-оздоровчих закладів, у яких щорічно лікується, оздоровлюється і відпочиває майже 500 тисяч громадян) було передано комерційним структурам цілу 404 низку санаторіїв, пансіонатів, піонерських таборів, житлових бу- динків, які потім були продані за безцінь. Таким чином, припи- нили існування санаторії “Здоров’я”, “Червоні зорі”, “Мирний”, “Маяк” [6]. Сьогодні генеральна прокуратура України проводить перевірку щодо законності відчуження та реалізації комерційним структу- рам протягом 2000-2004 років Державним підприємством “Укрін- вестбуд” Державного управління справами санаторно-курортних комплексів “Форос”, “Дніпро”, “Зорі України” (АР Крим), що від- носяться до системи закладів охорони здоров’я, що не підлягають приватизації [7]. У Республіці Білорусь в 2004 р. на 1 тис. працюючих було виді- лено 35,7 путівки. За даними планово-фінансового управління Республіканського центру по оздоровленню та санаторно-курор- тному лікуванню населення, у цілому в 2004 р. передбачалося забезпечити путівками 964,4 тис. громадян Білорусі. За рахунок коштів державного соціального страхування спромоглися підліку- ватися й відпочити 159,2 тис. чоловік, у тому числі 9,2 тис. – у відділеннях медичної реабілітації. В 2004 р. 237 тис. чоловік, що постраждали від катастрофи на Чорнобильській АЕС, одержали путівки на санаторно-курортне лікування й оздоровлення, у тому числі 201,5 тис. дітей. [8]. Зауважимо, що пільгова система санаторно-оздоровчого відпо- чинку в Білорусі здійснюється через УП “Белпрофсоюзкурорт”, у віданні якого на даний час перебуває 15 санаторіїв (з них 2 дитя- чих), через підприємство “Белагроздравница”, у віданні якого пе- ребуває 9 санаторіїв (з них 5 дитячих), а також через Міністерство охорони здоров’я Республіки Білорусь [9]. Порядок оплати за санаторно-курортне лікування регулюється Положенням про порядок направлення на оздоровлення й сана- торно-курортне лікування населення за рахунок коштів республі- канського бюджету і коштів державного соціального страхування та видачі путівок (курсівок). Нажаль, 28 березня 2005 р. Постано- вою Ради Міністрів Республіки Білорусь затверджена нова редак- ція даного Положення, відповідно до якої, розмір часткової плати, що вноситься громадянином за санаторні путівки, збільшується у два рази. Федерація профспілок Білорусі (ФПБ) відразу ж звернулася в Раду Міністрів з пропозицією зберегти діючий розмір часткової плати за путівки, керуючись тим, що збільшення вартості путів- 405 ки багаторазово перевищить показники прогнозу зростання за- робітної плати в 2005 р. та оздоровлення стане не по кишені для більшості трудящих. Наприклад, якщо працівник із заробітною платою від 200 до 400 тис. руб. раніше вносив плату за пільгову путівку в розмірі 67,5 тис. руб., то зараз ця сума збільшується до 135 тис. [10]. Прийняття такого рішення не тільки позбавить багатьох грома- дян країни можливості здійснити своє конституційне право на ко- ристування оздоровчими закладами, але й сприятиме руйнуванню системи санаторно-курортного лікування та оздоровлення у країні в цілому. В даний час у Білорусі основна маса громадян, що має пот- ребу в оздоровленні одержує його в санаторіях, розташованих на території республіки. Найчастіше це єдина можливість у робочої людини відпочити, одночасно покращити своє здоров’я та пройти обстеження в лікарів. Із загальної кількості путівок 72% виділяєть- ся низькооплачуваним верствам населення, які оздоровлюється в санаторіях, розташованих у республіці [11]. Виходячи з вищесказаного, можна стверджувати, що відрод- ження й розвиток соціального туризму в наших країнах мусить розпочатися з відновлення систем санаторно-курортного комп- лексу. Нову політику необхідно будувати, на наш погляд, вихо- дячи з сучасних економічних умов, що, зокрема, припускають і зміну форм власності. Сказане свідчить про необхідність вив- чення питань, пов’язаних з підтримкою й розвитком національ- них курортів, що прямо відносяться до сфери охорони здоров’я народу. Відповідно до Монреальскої декларації, прийнятою Генераль- ною асамблеєю Міжнародного бюро соціального туризму 12 ве- ресня 1996 р., усі ініціативи з розвитку туризму повинні бути націлені на повну реалізацію потенціалу кожної людини, як осо- бистості, так і громадянина [12, с. 255]. З цією метою варто розробити та здійснити конкретні заходи як в Україні, так і в Білорусі, а саме: визначення соціально-туристич- ної політики, створення належної інфраструктури, забезпечення систем підтримки малозабезпечених верств населення, підготовку кадрів, інформаційну роботу тощо. Мільйони людей у світі подорожують завдяки соціально- му туризму, що охоплює всі соціальні верстви та вікові групи. Соціальний туризм процвітає в економічному середовищі, для 406 якого характерні солідарність і продумана соціальна політика. У свою чергу соціальний туризм в усе більшій мірі пропонує сприятливі економічні можливості. Туризм для всіх є джерелом економічного процвітання. Завдяки йому генерується постій- ний потік людей та інвестицій, що сприяє регіональному роз- витку, формує національне та міжнародне багатство, а також стимулює перенесення ресурсів з багатих у відносно бідніші країни. Соціальний туризм повинен приносити вигоди всьому суспіль- ству, а уряди країн повинні сприяти соціально-економічному роз- витку регіонів і громадян у цілому. Туристичний сектор повинен одночасно забезпечувати зайнятість і гарантувати основні права всіх трудящих та пенсіонерів. Задовго до того, як міжнародні організації взяли на озброєння концепцію “стійкого розвитку”, її прийняв соціальний туризм, ви- ражаючи в наступних цілях: – гармонічне об’єднання розвитку туризму з охороною навко- лишнього середовища та повагою характеру місцевих співтова- риств; – передача нових ресурсів у відсталі регіони; – сприяння розвитку, при якому ресурси не вичерпуються; – забезпечення місцевих вигід економічного, соціального та культурного характеру. Соціальний туризм в особі підприємця та менеджера проектів розвитку туризму відіграє ключову роль у роботі з туристами. Він покликаний підвищувати їх інформованість та свідомість, а також прищеплювати дбайливе відношення до навколишнього серед- овища й повагу до місцевого населення. З цієї причини теперішні організатори соціального туризму в Україні та Білорусі мають за- ймати сприятливі позиції щодо розробки проектів розвитку, ство- рення юридичних і фінансових структур для забезпечення програм менеджменту, профпідготовки та культурно-пізнавальної роботи в межах усіх туристичних проектів, що є елементами глобальних програм розвитку. У розвинених країнах сьогодні все більше говорять не про соці- альний туризм, а про соціальну політику в галузі туризму. Тобто, рівень комфортності, якість обслуговування та інші якісні пара- метри є стабільними і не можуть бути нижче визначених параме- трів, що забезпечують гідний відпочинок громадян. Однак не всі категорії громадян як України, так і Республіки Білорусь мають 407 можливість оплатити свою туристичну поїздку. Для цього кожна держава використовує свій інструментарій соціальної політики, що дозволяє всім верствам населення, а не тільки забезпеченим, відпочивати гідно. І якщо в Україні та Білорусі ще залишилася стара матеріаль- на база, у відновленні якої, поки сюди їздять “соціальні туристи”, ніхто не зацікавлений, то незабаром, після її відновлення, ніхто не захоче приймати даних туристів, оскільки вони не приносять прибутки та рівень їхньої оплати не буде залежати від рівня ком- фортності. Такий підхід говорить про те, що не всі люди матимуть право відпочивати в нормальних середньостатистичних умовах, а це суперечить основним положенням Конституцій як України, так і Республіки Білорусь. Очевидно, обновляючи матеріально-технічну базу закладів роз- міщення, слід відкривати її для всіх категорій громадян. Для цього державі необхідно провадити політику в таких напрямках: – надання соціальної адресної допомоги потенційному серед- ньому класу; – надання податкових пільг підприємствам, що приймають со- ціальних туристів тощо. Таким чином, незважаючи на визнані досягнення й успіхи, зна- чимий і стійкий соціальний туризм може існувати тільки при на- явності довгострокової продуманої соціальної політики в галузі ту- ризму на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Отже, з вище викладеного, можемо зробити висновок, що від- родження та розвиток соціального туризму в Україні та Республіці Білорусь – важлива передумова повернення до нормального життя багатьох категорій населення наших країн. Не тільки багаті, але й всі громадяни повинні мати можливість для активного й повноцін- ного відпочинку, зміцнення здоров’я, залучення до національних і світових культурних цінностей. Але для цього необхідно надати туризму як галузі ринкової економіки соціальну спрямованість, зробити ринок турпослуг соціально-орієнтованим. Належної уваги вимагає організація відпочинку дітей, молоді та учнів в Україні та Білорусі. Дана група населення становить найбільш масовий та активний контингент потенційних туристів. Але даний потенціал у цей час фактично не реалізується в зв’язку з його вкрай низькою матеріальною забезпеченістю та відсутніс- тю активної державної підтримки. У той же час дана група досить сприйнятлива до різних форм туристичної пропозиції й найчас- 408 тіше не вимагає розвиненої туристичної інфраструктури та стан- дартного обслуговування. У світі давно визнана пріоритетність дитячого туризму, важливість подорожей для формування актив- них знань дитини в пізнанні своєї Батьківщини та усього світу. Організація шкільних туристичних подорожей у наших країнах є зараз справою важкою, часом невиправдано дорогою, а часом і не- безпечною. Дуже ретельно повинна бути продумана організація відпо- чинку інвалідів. Тут відзначається найбільш разюча відмінність у практиці туризму від більшості розвинених країн світового співтовариства. Фактично навіть за роки існування радянського соціального туризму система обслуговування інвалідів не була організована. Україна та Білорусь не має спеціальних тран- спортних засобів, пристроїв у музеях, готелях, підприємствах харчування та в інших установах сфери послуг, що створюють комфорт інвалідам, не має навіть спеціальних законодавчих ак- тів щодо цього питання. Туристичні подорожі для громадян з обмеженими можливостями здоров’я навіть зараз є винятковим явищем, і тут є над чим думати як Уряду України, так і уряду Білорусі. Особливої уваги заслуговує організація туризму і для літніх осіб. Умови переходу до ринкових відносин в Україні та Білорусі призвели до того, що в наших країнах фактично відсутні забез- печені пенсіонери, що становлять досить помітний сегмент клієн- тури розвинених країн. Разом з тим ці люди потребують не тільки відпочинку як компенсації за проведені у важкій праці роки, але й щорічних туристичних поїздок з лікувальними та профілактич- ними цілями. Список використаних джерел та літератури 1. Биржаков М.Б., Преловский В.И., Пузанова И.Ю., Путрик Ю.С. К вопросу о развитии социального туризма на юге Приморского края // Туристские фирмы: адресный справочник. – СПб.: Невский Фонд, 2000. – № 21. 2. Профспілки України: Давайте дружити, але не чіпайте нас за майно // http://www.uceps.org.ua/ua/show/147 3. Срахування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням: 1.04.2005 р. Міністерство праці та соціальної політики України // http://www.mlsp.gov. ua/control/uk/publish/article? art_id=35664&cat_id=35663 409 4. Фонд соціального захисту інвалідів інформує: 7.02.2005 р. Міністерство праці та соціальної політики України // http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/ publish/article?art_id=35616&cat_id=34941 5. “Про стан виконання законодавства України щодо соціального, медичного та пенсійного забезпечення ветеранів війни і відзначення 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”. Виступ міністра праці і соціальної політики В.Кириленка на Дні Уряду України 15 березня 2005 року // http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/publish/article?art_ id=38630&cat_id=34928 6. Виступ Голови Спеціальної контрольної комісії ВРУ з питань приватизації В. Семенюк на парламентських слуханнях з проблеми збереження та цільового використання об’єктів соціально-культурного призначення 8 червня 2004 року // http://www.fpu.org.ua/index.php?id= 73&backPID=75&begin_at=20 7. proUA.com – ГПУ почала реприватизацію кримських оздоровниць: 25.02.2005 р. // http://ua.proua.com/news/2005/02/25/133811.html 8. БДГ-online: 16.02.2004 р. // http://www.bdg.by/news/news.htm?56651 9. О санаторно-курортном лечении в Беларуси // http://radzima.zubr.com/ sanator_descr.htm 10. ФПБ требует сохранить льготные путевки на отдых и лечение. Все- общая конфедерация профсоюзов: 12.04.2005 г. // http://www.vkp.ru/news/ n5412n.html 11. ФПБ не поддерживает позицию Минздрава относительно дальней- шей судьбы отечественной системы санаторно-курортного оздоровления на- селения. Ecopress – Информационное агентство – оперативная финансовая информация, курсы // http://www.ecopress.by/ru/sh_dnews/1/17218.html 12. Квартальнов В.А. Иностранный туризм. – М.: ФиС, 2003. – 287 с. Evhen Kozlovs’kyy Modern problems of social tourism development in Ukraine and Republic of Belarus The system of social tourism where the main object is the individual, satisfac- tion of his needs for rest, maintenance and restoration of strength and health, in- tellectual and physical development is considered. The special attention is given to modern problems of development of social tourism in Ukraine and Byelorus- sia. Offers on improvement of the mechanism of state regulation of social tourism in conditions of the market are developed. 410 Анатолій Круглашов (Чернівці, Україна) Відносини Україна–Білорусь: післямова до конференції С учасні українсько-білоруські взаємини вочевидь потре- бують пожвавлення діалогу між представниками сусід- ніх країн. На користь цього промовляє значна спільність іс- торичних, політичних, економічних, культурних висхідних умов їх розвитку. Чимало спільного в своїй основі має й пошук країнами шляхів поглиблення співробітництва в гуманітар- ній, науковій, освітній, культурній, політичній та соціально- економічній сферах. Але встановлення та позитивний розвиток тісніших взаємовідносин можуть бути налагоджені на основі сприятливого інтелектуального ґрунту спільної діяльності на- уковців, розвитку контактів як на офіційному рівні, так і через діяльність неурядових організацій. Чимале значення мають по- слідовні зусилля, які необхідно докладати як українськими, так і білоруським партнерам задля формування позитивного вза- ємного сприйняття громадськістю двох країн, допомоги у ви- рішенні існуючих суперечностей. Ці завдання видаються під силу інтелектуальним елітам обох країн. Оптимізму додає те, що відносини між народами України та Білорусі мають давню і багату історію, позначені надихаючими прикладами плідної співпраці, інтенсивними та багатоманітними культурними зв’язками. Безперечним є тісне переплетіння істо- ричних доль сусідніх націй, а також існування спільних проблем, що залишилися з минулого. З моменту виникнення незалежних держав у 1991 р. українсько-білоруські відносини розглядались, як правило, крізь призму взаємин цих країн з Російською Федерацією, при цьому прямі контакти знаходились на периферії зовнішньопо- літичних пріоритетів Києва та Мінська. Значно ускладнюва- лись контакти через проблему боргу України Білорусі, яка ви- никла у 1992 р. при поділі емісійних центрів. Офіційні Мінськ 411 та Київ мають донині відмінні точки зору на природу та шляхи розв’язання цього конфлікту. Білорусько-російське зближення, внутрішньополітичний кон- флікт у Білорусі з питання референдуму викликали спад у відно- синах між Україною та Білоруссю у 1996 р. Політичні контакти на найвищому рівні були практично заморожені. Після підписання у 1997 рр. українсько-білоруських угод намітилися деякі тенденції до покращення взаємовідносин, од- нак вони зводились, як правило, до економічних зв’язків, які розвивались без належної динаміки. Негативною стороною від- носин між Україною та Білоруссю продовжує залишатись від- сутність спільних наукових позицій істориків та політологів, культурологів та соціологів, інших фахівців із сусідніх країн, брак постійних контактів між науковцями, діалогу, спрямова- ного на подолання вразливих місць у двосторонніх стосунках і на вироблення пропозицій щодо оптимального розв’язання на- гальних проблем. З метою налагодження ефективної співпраці задля подолання актуальних питань 21 - 22 квітня 2005 р. у м. Чернівцях відбулася міжнародна наукова конференція „ Україна – Білорусь: політич- ні, економічні та культурні аспекти взаємин ”. Її робота прохо- дила на факультеті історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Ю. Федькови- ча (ЧНУ). Ініціатором конференції виступили кафедра політо- логії та соціології ЧНУ (тепер це кафедра політології та держав- ного управління), її організаторами стали також Буковинський політологічний центр та Фонд імені Фрідріха Еберта, за участю Центру перспективних наукових досліджень і освіти у сфері со- ціальних і гуманітарних наук (Мінськ, Білорусь). У конферен- ції взяли участь понад 70 учасників з України, Білорусі, Росії, Польщі. Зокрема, в ній брали участь представники Інституту стратегічних досліджень при Президентові України, Академії державного управління при Президенті України, Національно- го педагогічного університету імені М. Драгоманова, Одеської національної юридичної академії, Львівського національного університету ім. І. Франка, Прикарпатського університету іме- ні. В. Стефаника, Волинського державного університету ім. Л. Українки, Донецького національного університету, Черні- вецького національного університету ім. Ю. Федьковича та ін- 412 ших наукових та навчальних закладів України. Білорусь пред- ставляли науковці з Інституту історії Білоруської національної академії наук, Білоруського державного університету, Біло- руського державного економічного університету, Брестського педагогічного університету ім. О. Пушкіна, Могильовського педагогічного університету та інших закладів і громадських організацій та наукових фундацій. Росія була представлена нау- ковцями з Інституту слов’янознавства Російської академії наук, Російського інституту стратегічних досліджень тощо. Роботу конференції відкрив вітальним словом від ЧНУ проф. Роман Петришин. Значення наукового форуму у розвиткові су- часних двосторонніх взаємин України та Білорусі підкреслив у своєму виступі перший заступник голови Чернівецької ОДА Петро Гасюк. Про наукові доробки співпрацівників факультету історії, політології та міжнародних відносин повідомив присут- ніх декан факультету проф. Олександр Добржанський. Основні наукові завдання першого в Україні наукового форуму з актуаль- них проблем історії, політики та сучасних економічних та куль- турних взаємин України та Білорусі, його очікувані практичні результати конференції окреслив у своєму виступові науковий координатор конференції, зав. кафедри політології та соціології ЧНУ, голова Буковинського політологічного центру проф. Ана- толій Круглашов. Вступна сесія Конференції була продовжена ґрунтовною доповіддю проф. Леоніда Горізонтова (Москва, РФ), який проаналізував у порівняльному контексті сучасний стан укра- їністики та білорусистики як у Росії, так і в Україні та Біло- русі, висловлюючи пропозиції щодо інтенсифікації наукового діалогу вчених цих країн та накреслюючи окремі теми для можливих перспективних спільних проектів. Доц. Анатолій Лисюк (Брест, Білорусь) запропонував власне бачення витоків політичної конфліктності в Україні та Білорусі, навів цікаві соціологічні дані та спрогнозував можливі сценарії розвитку політичної системи обох держав, зауваживши, зокрема на до- сить вагомих соціальних передумовах стабільності існуючо- го в Білорусі політичного режиму. Компаративістський ана- ліз процесів посткомуністичних трансформацій у Білорусі та Україні в своїй доповіді здійснив харківський дослідник доц. Олег Долженков, зупинившись на розгляді еволюції пре- 413 зидентської моделі влади та її можливої майбутності у цих пострадянських державах. Пленарне засідання завершила до- повідь проф. Юрія Макара (Чернівці, Україна), який торкнув- ся сучасного становища української діаспори у Білорусі, кри- тично оцінив розвиток її громадських організації та завдання українського суспільства та держави щодо підтримки та за- доволення національно-культурних потреб співвітчизників у сусідній державі. Подальша робота конференції відбувалася у формі засідань окремих секцій. Перша з цих панелей була присвячена обговорен- ню прогалин взаємного історичного пізнання українців та біло- русів. Жвавий інтерес серед інших доповідей викликав яскравий виступ доц. Андрія Кіштимова (Мінськ, Білорусь). Він розповів про історичне становлення та сучасне значення водних шляхів сполучення між двома країнами. Не тільки академічною, але й практичною зорієнтованістю відрізнялась доповідь проф. Марії Пірен (Київ, Україна). В ній було запропоноване та обґрунтоване бачення подальших перспектив української діаспори у Респу- бліці Білорусь. Суперечливі питання формування української та білоруської національно-культурної ідентичності дискутували дослідники Василь Землюк (Київ, Україна) та Олена Матусевич (Мінськ, Білорусь). Вони зокрема відзначили гальмівний вплив радянської системи освіти та пропаганди на становлення сучас- них національних культур обох народів, що мало і продовжує мати певні політичні наслідки для їх сьогодення та майбутнього. Політичні наслідки недосформованості білоруської національної ідентичності висвітлив аналітичний виступ чернівецького біло- русиста Ігоря Недокуса, який працює над дослідженням еволю- ції політичного режиму сучасної Білорусі. Особливості білоруського медіа-простору як відбиття особли- вого типу культури Пограниччя розглянув молодий науковець Олег Криволап (Мінськ, Білорусь). Проте його наголос на специ- фічності цього простору та її історико-культурній детермінованос- ті викликав незгоду та заперечення окремих колег. Цікавий підхід до проблем народної дипломатії у мовному дискурсі українсько- білоруських контактів змістовно й по-новаторськи продемонстру- вала проф. Надія Бабич (Чернівці, Україна). Актуальні проблеми становища молодіжних політичних об’єднань в сусідніх країнах висвітлив у своєму виступі дослідник Андрій Гевюк (Чернівці, 414 Україна). Регіональний матеріал був належним чином системати- зований у доповіді Ігоря Буркута (Чернівці, Україна), який деталь- но зупинився на долі білоруської етнічної громади у полікультур- ній Чернівецькій області. Окрема панель конференції була присвячена сучасним по- літичним, соціальним та економічним процесам в Україні та Білорусі. Зокрема, гострою критичністю щодо реформатор- ських зусиль пострадянських еліт в обох державах відзна- чався виступ проф. Івана Варзаря (Київ, Україна). Він вказав на негативні наслідки відсутності продуманості, плановості та концептуальної визначеності стратегій реформування як на один із основних недоліків формування нових незалежних держав. Ця критична тональність виступу була певною мірою продовжена роздумами про значення моральних вартостей та етичних аспектів поведінки пострадянських еліт у сусід- ніх державах, якими поділилася дослідниця Вікторія Курілко (Полтава, Україна). На високому фаховому рівні, у порівняльному контексті, вдумливо проаналізувала правові та політичні аспекти прове- дення референдумів в Україні та Білорусі у своєму виступі доц. Євгенія Юрійчук (Чернівці, Україна). Історія громадянського суспільства та специфіка його формування в Білорусі – такою була проблематика дискусійного виступу науковця Павла Усова (Могильов, Білорусь). Він передовсім зупинився на найбільш го- стрих дефіцитах сучасної міської культури в Білорусі, окреслив своє бачення негативних наслідків радянської форсованої урба- нізації, яка породила специфічну політичну культуру та гібридну свідомість першого покоління нових міських мешканців у країні, які становлять одну з надійних соціальних опор діючого полі- тичного режиму. Роль громадянського суспільства в інтеграцій- них процесах Білорусі та України глибоко проаналізував проф. Микола Василенко (Одеса, Україна). На проблемних питаннях формування та здійснення зовнішньої політики України та Бі- лорусі зосередила свою творчу увагу проф. Світлана Василенко (Одеса, Україна). Низка доповідей на цій же секції торкалася питань економіч- ного розвитку обох сусідніх держав і перспектив їх співпраці. Так, наприклад, Олена Петрушкевич (Мінськ, Білорусь) допові- ла про макроекономічні фактори розвитку сучасної білоруської 415 економіки. Вона негативно оцінила експеримент зі створення вільних економічних зон в країні та висловила власний погляд на значення соціально-політичних факторів у зростанні вироб- ництва у країні, запропонувала до уваги колег певні рекомен- дації. Серед доповідей та повідомлень, виголошених під час ро- боти третьої секції „Взаємини між Україною та Білоруссю в регіональній та європейській перспективі” особливу зацікав- леність присутніх викликали роздуми проф. Миколи Примуша (Донецьк, Україна) на тему „Ефект „майдану” та його наслідки для Бєларусі”. З добрим знанням предмету дослідження висту- пила доц. Оксана Шкутько (Мінськ, Білорусь), яка на експерт- ному рівні порівняла особливості здійснення економічних пере- творень в Україні та Білорусі, висловила практичні міркування щодо вдосконалення економічної політики обох країн, необхід- ності їх тісної співпраці як з західними, так і східними торгово- економічними партнерами. Цікаві відомості з актуальних про- блем трудової міграції подав у своєму виступові Владислав Крайнов (Мінськ, Білорусь), навівши в тому числі свіжі відомос- ті щодо ролі молоді у цих процесах. Певне підсумкове значення мала доповідь дослідника Олексія Крисенка (Харків, Україна), в якій було запропоноване бачення іміджевих факторів входження обох держав у сучасний європейський, євроатлантичний та євра- зійський простір. Під час заключного засідання Конференції модератори сек- цій узагальнили зміст роботи кожної із секцій, виокремивши найбільш дискусійні питання та слушні рекомендації їх учас- ників. Праця секцій завершувалася проведенням тематичного „круглого столу”, завданням якого стало вироблення практич- них рекомендацій з тематики засідання. Учасники конференції з вдячністю відзначили високий рівень науковості та гостин- ності, продемонстровані ініціаторами та організаторами захо- ду та рекомендували органам влади та науково-освітянським закладам низку практичних кроків щодо інтенсифікації науково-освітянських, громадянських контактів між білоруса- ми та українцями, створення проектів, взаємної турботи про розвиток громадянського суспільства тощо. Конференція ви- явила як недоліки та прогалини взаємного розуміння науко- вої еліти та громадянських активістів сусідніх держав, так і 416 переконливо довела значну й щиру взаємну зацікавленість та готовність до тіснішої співпраці з інтелектуалами та практи- ками України й Білорусі. На ній були накреслені напрямки подальшої взаємодії, ті можливі спільні проекти, реалізація яких відповідатиме інтересам і прагненням обох споріднених народів. 417 Відомості про авторів Белайць Тетяна Миколаївна – магістрант Європейського гу- манітарного університету (м. Вільнюс), програма «Європейські дослідження». Белявцева Діна Володимирівна – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології, заступник декана ФФБД Білоруського державного економічного університету. Сфера наукових інтересів: методологія політичної науки, регіональні політичні дослідження, прикордонні дослідження, проблеми формування політичної сві- домості та політичної ідентичності. Бреський Олег Валентинович – кандидат юридичних наук, до- цент кафедри теорії та історії держави і права юридичного факуль- тету Брестського державного університету імені О.С. Пушкіна. Бурдяк Віра Іванівна – доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича. Досліджує політичні, правові та духовні пробле- ми суспільного розвитку, зокрема специфіку трансформаційних змін, становлення партійних систем і політичних еліт, етнічних взаємин у країнах ЦСЄ, зв’язок країн з глобальними міжнарод- ними організаціями. Учасник всеукраїнських і міжнародних на- укових конференцій і конгресів. Автор майже двохсот наукових публікацій. Буркут Ігор Григорович – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича. Спеціаліст в галузі етнополітології, конфліктології, політичної історії постсоціалістичних країн. Публіцист. Автор декількох книг і багатьох наукових статей, а також понад тисячі газетних статей. Веренько Василь Іларійович – аспірант, асистент кафедри по- літології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного універси- тету імені Юрія Федьковича. Герегова Світлана Володимирівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Чернівецького національно- го університету імені Юрія Федьковича. 418 Горізонтов Леонід Єфремович – доктор історичних наук, про- фесор Російського державного гуманітарного університету, про- відний науковий співробітник Інституту слов’янознавства РАН (у 1999-2005 рр. – завідуючий Відділом східного слов’янства), за- ступник головного редактора щорічника «Белоруссия и Украина: история и культура», спеціаліст з історії Східної та Центральної Європи XIX – поч. XX ст. (внутрішня політика, релігієзнавство, міжнаціональні відносини) та історії історичної науки. Дроздова Галина Валентинівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і теорії журналістики Таврійського еколого- гуманітарного інституту (м. Сімферополь), директор Республі- канського інформаційного центру «Крим». Докторант Одеського Національного університету ім. І. І. Мечникова. Сфера наукових ін- тересів: міжнародні відносини, геополітика, українсько-російські відносини, трансформаційні процеси на пострадянському просто- рі. Автор монографії «Зовнішня політика України: європейський вибір» та ряду наукових статей, присвячених формуванню україн- ської геостратегії. Кіштимов Андрій Леонідович – кандидат історичних наук, доцент ЧУО «Інститут парламентаризму та підприємництва» (м. Мінськ). Сфера наукових інтересів: проблеми геополітики, іс- торії етнічної самосвідомості, конфесійної історії, історії науки і техніки, соціально-економічної історії, історії підприємництва Білорусі, проблеми історіографії. Козловський Євген Вікторович – аспірант кафедри політоло- гії Національної академії державного управління при Президен- тові України. Коцька Юлія Володимирівна – магістр політичних наук, спе- ціалізується з питань транскордонного співробітництва Білорусі та ЄС, а також регіональної транскордонної політики європей- ських держав. Сфера наукових інтересів: інституційний розвиток ЄС та систем його зовнішнього сприяння, Європейська Політика Добросусідства. Криволап Олексій Дмитрович – науковий співробітник науково-дослідницької установи «Інститут європейської культу- ри» (м. Мінськ). Сфера наукових інтересів: cultural studies & media studies. Круглашов Анатолій Миколайович – доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління, директор Центру європейських та регіональних 419 досліджень Чернівецького національного університету іме- ні Юрія Федьковича, координатор (голова) Буковинського по- літологічного центру. Сфера наукових інтересів: європейська інтеграція, історія та теорія політичної науки, зокрема історія української та російської політичної думки, посткомуністичні трансформації, етнополітика. Контактна електронна адреса:

. Лазар Наталя Вікторівна – кандидат політичних наук, аси- стент кафедри політології та державного управління Чернівець- кого національного університету імені Юрія Федьковича. Коло наукових інтересів – трансформаційні та євроінтеграційні про- цеси в країнах Центральної та Східної Європи; права національ- них меншин, етнонаціональна політика країн ЦСЄ. Лисюк Анатолій Іванович – кандидат філософських наук, до- цент кафедри політології та соціології Брестського державного університету імені О.С. Пушкіна. Лупул Тарас Ярославович – кандидат історичних наук, док- торант кафедри міжнародних відносин Чернівецького націо- нального університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: націологія, канадознавство, іммігрантознавство, етно- політика. Макар Віталій Юрійович – кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича, директор Центру канадських студій імені Рамона Гнатишина при ЧНУ. Сфера наукових інте- ресів: етнополітологія, канадознавство, українська діаспора в су- часному світі. Матусевіч Олена Володимирівна – стажер Центру CASE. Сфера наукових інтересів: методологія гуманітарних наук, мультикультуралізм, вивчення процесів ідентифікації в країнах Східної Європи, соціальні та культурні трансформації Прикор- доння. Мельничук Ігор Миколайович – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівець- кого національного університету імені Юрія Федьковича. Коло на- укових інтересів – зовнішня політика Росії та України, геополітич- ні пріоритети пострадянських держав. Недокус Ігор Степанович – кандидат політичних наук, асистент кафедри політології та державного управління Чер- нівецького національного університету імені Юрія Федькови- 420 ча. Сфера наукових інтересів: політичний режим Республіки Білорусь, трансформаційні процеси на пострадянському про- сторі. Осадца Іван Степанович – кандидат політичних наук, асис- тент кафедри міжнародної інформації ЧНУ. Сфера наукових ін- тересів – політичні процеси в Республіці Болгарія, трансформація партійних систем ЦСЄ. Петрушкевич Олена Миколаївна – кандидат економічних наук, доцент кафедри світової економіки Білоруського державного економічного університету. Сфера наукових інтересів: міжнародні інвестиції, зовнішня інвестиційна політика держави, транснаціо- нальні компанії, інтернаціональне регулювання міжнародної ін- вестиційної діяльності. Пірен Марія Іванівна – доктор соціологічних наук, професор Національної академії державного управління при Президентові України, заслужений діяч науки і техніки України. Примуш Микола Васильович – доктор політичних наук, про- фесор, завідувач кафедри політології Донецького національного університету. Сфера наукових інтересів: розвиток і функціонуван- ня політичних партій. Ровдо Володимир Вікторович – кандидат філософських наук, доцент Європейського гуманітарного університету. Сфера науко- вих інтересів: порівняльна політологія, посткомуністичні транс- формаційні процеси. Ротар Наталія Юріївна – доктор політичних наук, доцент ка- федри політології та державного управління Чернівецького націо- нального університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: політична участь громадян в умовах трансформаційних процесів, принципи формування електоральної, протестної та дискурсивної моделей політичної участі, проблеми становлення демократії участі в Україні. Соколова Марина Анатоліївна – докторант Інституту історії НАН Білорусі. Сфера наукових інтересів: методологія історичної науки, проблеми сучасної історіографії. Чарських Ігор Юрійович – кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецько- го національного університету. Сфера наукових інтересів: інфор- маційна політика та ідеологія в міжнародних відносинах. Шкутько Оксана Миколаївна – кандидат економічних наук, доцент кафедри світової економіки Білоруського державного еко- 421 номічного університету. Сфера наукових інтересів: інновації, ін- новаційна політика держави, транснаціональні компанії, світовий ринок послуг, інтернаціоналізація власності. Юрійчук Євгенія Петрівна – кандидат історичних наук, прав- ник, доцент кафедри політології та державного управління Чер- нівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Досліджує питання української державності ХХ ст., сучасні полі- тичні процеси в країнах СНД, питання реалізації прав людини та проблеми легітимності політичної влади. Автор багатьох публіка- цій у науковій періодиці, серед яких монографія та брошури. Юрчак Денис Валерійович – аспірант кафедри історії Біло- русі Вітебського державного університету імені П.М. Машерова. Сфера наукових інтересів: проблеми українсько-білоруських вза- ємин у пострадянський період. 422 Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. П50 – Т. V. – Чернівці: Видавничий дім “Букрек”, 2007. – 424 с. ISBN 978-966-399-120-7 До збірника наукових праць увійшли статті учасників міжнародної наукової конференції «Україна–Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин», яка відбулась у Чернівцях 21-22 квітня 2005 р., та наукові розвідки інших авторів, які досліджують тематику цих стосунків. Українські та білоруські політологи, економісти, історики та культурологи розглядають важливі історичні аспекти розвитку народів- сусідів, процеси формування національної ідентичності українців та білорусів, аналізують та порівнюють політичні, соціально-економічні та геополітичні проблеми двох країн. Видання розраховане на науковців, викладачів, аспірантів і студентів-політологів, державних службовців, міжнародників, істориків, усіх, хто цікавиться різними аспектами взаємин України та Білорусі. ББК 66.0+66.4(4УКР)+66.4(БЕЛ) Міністерство освіти та науки України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Кафедра політології та державного управління Європейський гуманітарний університет Центр перспективних наукових досліджень та освіти (CASE) Проект “Соціальні трансформації в Прикордонні: Білорусь, Україна, Молдова” Буковинський політологічний центр ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Збірник наукових праць Том V Тематичний випуск Україна–Білорусь: політичні, економічні та культурні аспекти взаємин Науковий редактор – А.М. Круглашов Заступник наукового редактора – В.І. Бурдяк Технічний редактор – І.С. Недокус Редактор – М.М. Максимець Комп’ютерна верстка – С.І. Жукова Коректор – Л.C. Корчева Дизайн обкладинки – Т.С. Марчук Підписано до друку 27.12.2007. Формат 60х90/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 25,44. Обл.-видавн. арк. 25,86. Наклад 400 прим. Вид. № 127. Зам. № 422.