(PDF) Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. VІ. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2008. – 364 с.

Тематичний збірник присвячений ювілею відомого буковинського політолога та історика, доцента Ігоря Григоровича Буркута Міністерство освіти та науки України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Кафедра політології та державного управління Буковинський політологічний центр ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Збірник наукових праць Т о м VІ Тематичний випуск Проблеми національної безпеки: регіональні та глобальні аспекти Чернівці Видавничий дім „Букрек” 2008 УДК 321.01.:316 ББК 66.0.+60.5 П50 Друкується за ухвалою Вченої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Р е д к о л е г і я в и п у с к у: Бурдяк В. І. – доктор політичних наук, професор (заступник голови редколегії) Буркут І. Г. – кандидат історичних наук, доцент Варзар І. М. – доктор політичних наук, професор Василенко С. Д. – доктор політичних наук, професор Горбатенко В. П. – доктор політичних наук, професор Добржанський О. В. – доктор історичних наук, професор Кармазіна М. С. – доктор політичних наук, професор Картунов О. В. – доктор політичних наук, професор Кресіна І. О. – доктор політичних наук, професор Круглашов А. М. – доктор політичних наук, професор (голова редколегії) Макар Ю. І. – доктор історичних наук, професор Маковецький А. М. – доктор соціологічних наук, професор Пірен М. І. – доктор соціологічних наук, професор Ротар Н. Ю. – доктор політичних наук, професор (відповідальний секретар) Фісанов В. П. – доктор історичних наук, професор Ярош Б. О. – доктор політичних наук, професор Науковий редактор – А. М. Круглашов Заступник наукового редактора – В. І. Бурдяк Технічний редактор – І. В. Цікул Р е ц е н з е н т и: Зеленько Г. І. – доктор політичних наук, доцент Романюк А. С. – доктор політичних наук, професор Адреса редколегії: Кафедра політології та державного управління, факультет історії, політології та міжнародних відносин, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, Чернівці, 58012, тел.:(0372) 523053, факс: (0372) 557182. E-mail:

© ЧНУ, 2008 ISBN 978-966-399-189-4 © Автори, 2008 Зміст ВСТУП....................................................................................... 13 Анатолій Круглашов, Ігор Гаврада Рятуючись з полону буденності................................................ 17 Pозділ І глобальні та європейські виміри безпекової політики Віталій Коршунов Політичний тероризм: політологічний аналіз......................... 35 Ярополк Тимків Наукові підходи до трактування змісту безпеки у міжнародних відносинах........................................................ 47 Олена Шерман Негативний політичний стереотип у сучасному медіа-просторі як елемент інформаційної війни ................... 57 Павло Катеринчук Місце Канади у Північноамериканській системі безпеки: етнонаціональний аспект.......................................................... 68 Сергій Федуняк Європейський союз і НАТО як інструменти кризового менеджменту в регіоні нових незалежних держав................. 76 Олексій Кандюк Місце України у системі європейської безпеки (еволюція підходів та прогнози американських консервативних аналітичних центрів)..................................... 87 5 Віталій Семенко Специфіка австрійського нейтралітету в умовах процесів євроінтеграції та глобалізації.................................... 99 Р о з д і л ІІ Посткомуністичні країни: стратегії національної безпеки Віра Бурдяк Інтеграція постсоціалістичних країн у сучасну загальноєвропейську систему безпеки..................... 111 Віктор Петров Основні напрями зовнішньої політики Румунії щодо створення системи безпеки в Чорноморському регіоні......................................................... 122 Наталія Стрельчук Співпраця республіки Македонія і країн-членів НАТО у реформуванні сектору безпеки.............................................. 140 Іван Осадца Оборонна стратегія Болгарії у контексті її членства в НАТО................................................. 150 Тетяна Федорчак Безпекова політика Чехії в контексті інтеграційних процесів.......................................... 163 Р о з д і л ІІІ УКРАЇНА У ПОШУКАХ МОДЕЛІ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ Анатолій Круглашов Українсько-румунський кордон: нелегкий шлях до розв’язання протиріч . ............................... 177 6 Олександр Соснін інформаційний ресурс: проблеми визначення в контексті питань національної безпеки.................................................... 195 Євгенія Юрійчук „Раціональний вибір” громадян України шляхом референдуму в контексті національної безпеки...................... 211 Наталія Ротар Специфіка процесу становлення демократичного контролю над Збройними силами України .............................................. 223 Ігор Мельничук Взаємини Україна – НАТО у контексті реформування Збройних сил України................................................................ 239 Ірина Добржанська Гендерна стратегія української армії в контексті світового досвіду ................................................... 248 Василь Веренько підходи політичної опозиції до процесу реформування Збройних Сил України............................................................... 258 Володимир Вакарюк Збройні Сили України як частина українського суспільства........................................ 270 Наталія Нечаєва-Юрійчук Соціальні та психологічні проблеми Української армії: погляд військовослужбовців..................................................... 277 Ірина Петрова Придністровський конфлікт – загроза національній безпеці України...................................... 286 7 Ігор Мороз Українсько-польське військове співробітництво в контексті формування нової системи міжнародної та європейської безпеки...................................... 298 Юрій Юрійчук, Наталія Нечаєва-Юрійчук Вплив політичної кризи в Україні на її зовнішньополітичний курс............................................... 312 Тетяна Нагорняк Політичні символи у дискурсних практиках національної безпеки................................................................. 320 Олексій Колесников, Андрій Круглашов Маніпулятивні впливи як загроза інформаційній безпеці громадян............................ 339 ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ................................................. 359 8 CONTENTS INTRODUCTION..................................................................... 13 Anatoliy Kruglashov, Igor Gavrada Escaping a routine trap ............................................................... 17 Chapter І GLOBAL AND EUROPEAN DIMENSION of security policy Vitaliy Кorshunov Political terrorism: political analysis .......................................... 35 Yaropolk Timkiv Scientific approaches to wards interpretation of safety concept in international relations................................................. 47 Olena Sherman Negative political stereotype in modern media-space as an element of information war................................................. 57 Pavlo Katerynchuk Canada in North American security system: ethno-national aspect................................................................... 68 Sergiy Fedunyak European Union and NATO as an instrument of crisis management in the region of new independent states . ................................... 76 Oleksiy Kandyuk Ukraine in European security system (American conservative think-tanks evolution of approach and future forecast)..........................................................87 9 Vitaliy Semenko Austrian neutrality specifics in terms of euro-integration and globalization processes.......................................................... 99 C h a p t e r ІІ POST-COMMUNIST COUNTRIES: NATIONAL SECURITY STRATEGIES Vira Burdyak Integration of post-socialist countries to the modern pan-european security system............................... 111 Viktor Petrov Main directions of foreign policy of Romania towards creation of security in the Black Sea region................................................................ 122 Natalya Strelchuk Republic of Macedonia cooperation with NATO member-states in security sector reforming................................. 140 Ivan Osadtsa Defense strategy of Bulgaria in NATO membership context . ....................................................................................... 150 Tetyana Fedorchak Defense policy of Czech Republic in the context of integration processes .............................................................. 163 C h a p t e r ІІІ Ukraine searching for national sovereignty defense model Anatoliy Kruglashov Ukraine-Romania border: a hard way to settle contradiction ............................................... 177 10 Olexander Sosnin Information resource: problems of definition in the context of national security problems ............................... 195 Yеvheniya Yuriychuk „Rational choice” of Ukrainian citizens by referendum in the context of national security............................ 211 Natalya Rotar Democratic control over armed forces of Ukraine improvement specifics .............................................. 223 Igor Melnychuk Ukraine – NATO relations in the context of armed forces of Ukraine reform........................................................................ 239 Iryna Dobrzhanska Gender strategies of armed forces of Ukraine in the context of global experience ............................................. 248 Vasil Verenko Political opposition approaches to armed forces of Ukraine reform process........................................................... 258 Volodymyr Vakaryuk Armed forces of Ukraine as a part of the Ukrainian society........ 270 Natalyа Nechayeva-Yuriychuk Social and psychological problems of the ukrainian army: military servicemens point of view.............................................. 277 Iryna Petrova Transdniestrian conflict – a threat to national security of Ukraine....................................................................... 286 Igor Moroz Military cooperation of Ukraine and Poland in the context of a new global and European security system formation .............. 298 11 Yuriy Yuriychuk, Natalyа Nechayeva-Yuriychuk Ukrainian political crisis impact on foreign policy course................................................................................ 312 Tetyana Nagornyak Political symbols in discourse of national security practices ...................................................... 320 Oleksiy Kolesnykov, Andriy Kruglashov Manipulative influences as a threat to information security of citizens ...................................................................... 339 About authors................................................................... 359 12 ВСТУП П итання національної безпеки мають пріоритетні значення для кожної суверенної держави, яка піклується про своє майбутнє. Процеси глобалізації суттєво змінюють зміст і фор- ми реалізації політики національної безпеки, її ін­струментарій. Більше того, суто національно-державні пріоритети відтепер для свого досягнення та реалізації вимагають все більшої координації, якщо не інтеграції з країнами-партнерами, провідними центрами політичного впливу в регіоні та світі. Українська держава накопичила певний досвід осмислення та розв’язання проблем своєї національної безпеки, який вар- то поціновувати. Здійснюється реформування Збройних Сил України, йде становлення системи цивільного контролю над діяльністю силових відомств, поволі зростає вплив громадськості на формування порядку денного політики національної без- пеки, хоча її участь в цих процесах поки що мінімальна і не відповідає стандартам демократичної держави. Проте, навіть з погляду на самий перелік загроз, які поста- ють перед сучасною Україною, не можна вважати, що наша держава належно захищена від небезпек. Перш за все, не при- пиняються дії, спрямовані на те, щоби поставити під сумнів територіальну цілісність та недоторканість кордонів України. Далі й самі державні кордони України все ще не делімітовані та демарковані з деякими нашими сусідніми державами, на- самперед, із Росією та Білорусією. Викликає стурбованість стан боєготовності української армії та флоту, особливо пі­ сля серпневої війни 2008 року на Кавказі, та заяви вищого керівництва РФ щодо можливості і в подальшому захищати власних громадян за межами країни, в тому числі військовими засобами. Турбує застарілість їх матеріально-технічного за- безпечення та озброєння, морально-психологічний стан у вій­ ськах та інших силових структурах, який потребує суттєвого покращення. Але окрім військових чинників, нашій країні доводиться ледь не щоденно приймати інші, невійськові, виклики своїй безпеці. Немає політичної та соціальної стабільності у державі. 13 Невідомо чи нові президентські та парламентські вибори постав- лять крапку в довгій смузі кризи системи влади, а отже й ерозії її легітимності. Суспільство не довіряє провідним політикам та політичним інститутам в тій мірі, в якій ця довіра необхідна для національної консолідації. Окрім того, єдність суспільства підважують різноспрямованість зовнішньополітичних орієнтацій вітчизняної еліти, різне розуміння владними угрупованнями визначальних загроз безпеці країни і, відповідно, засобів їх від­ вернення та подолання. Нестабільною є етнополітична ситуація в Криму, щодо якої можна прогнозувати різні сценарії її розвитку, а також спроби окремих політичних сил у країні та за її межами загострити ситуацію на Закарпатті, використовуючи штучно створену про- блему політичного русинства. Поруч із цим, складається стійке враження, що як у країні, так і в світі все частішають техногенні катастрофи. Не встигає громадськість оговтатись від вибухів, наприклад, у Новобогда­ нівці, як надходять нові тривожні повідомлення (які нагадують зведення з місць бойових дій) про трагедії на вітчизняному транспорті, як автомобільному, так і залізничному. Гостропроблемним залишається стан енергетичної безпеки країни, наша однобічна залежність від російського партнера. Така хронічна небезпечна залежність вимагає системних заходів, які досі не помітні зацікавленою громадськістю та експертами. При всіх розмовах про необхідність запровадження диверсифікації енергопостачання, новітніх енергозберігаючих та альтернатив- них технологій, ці розмови так і залишаються розмовами, що з кожним роком послаблює організм національної економіки, робить його неспроможним реагувати на зміну регіональної та світової кон’юнктури. До того ж, енергетична слабкість України послаблює її позиції як економічного партнера, підриває пре- стиж держави, а відсутність адекватних дій з боку керівництва країни додатково негативно впливає на довіру громадян до своїх політичних лідерів. Криза, що розпочалась у 2008 році, знову, як і на початку 1990-х років, загострила питання соціальної безпеки країни, за- хисту її громадян від крайніх проявів безробіття та можливих соціальних потрясінь. Ці та інші критичні питання нашої безпе- 14 ки спонукають громадянське суспільство та його інституції ви- магати від влади всіх рівнів та сфер відповідальності звіту про виконання ними своїх безпосередніх обов’язків. Громадськість відтак не може відсторонено ставитися до обговорення питань безпеки своєї країни та свого власного майбутнього, вона може й повинна впливати на ухвалення та реалізацію державних рішень у цій надчутливій сфері життєдіяльності країни. У зв’язку з цим особлива відповідальність лягає і на плечі академічного співтовариства, тих науковців та експертів, які поглиблено вивчають питання національної безпеки в її різ- номанітних складових та аспектах. У відповідь на цю гостру потребу коло чернівецьких науковців звернулося до інших своїх колег із ідеєю підготовки та видання друком тематичної збірки наукових статей. Вона поєднала творчі зусилля дослідників та практиків як із Чернівецької області, так і з інших регіонів України, включно зі Сходом та Півднем країни. За їх твор- чий внесок у спільну справу хочу кожному з авторів та членів редколегії, які працювали над підготовкою цього тематичного випуску, щиро подякувати. Зокрема, висловити особливу вдяч­ ність проф. Бурдяк В. І, проф. Ротар Н. Ю та асист. Цікул І. В. Приємно відзначити, що як територіальна, так і професійна репрезентація авторського колективу віддзеркалює широку палітру ключових проблем теорії та практики безпекової політики нашої держави. Її розгляд доречно вміщено у європейський та світовий контекст, в якому ці питання можуть і повинні знай- ти системне вирішення. Більше того, автори не обмежились аналізом лише національних вимірів безпекової політики, а вда- лися до уважного вивчення та порівняння зарубіжного досвіду, який є важливим та корисним для експертів та політиків, що повинні приймати відповідальні та зважені рішення. Зауважимо, що нашим авторам виявилися до снаги різно­ планові теми, розглянуті під різним кутом зору та із застосуван- ням відмінних наукових методів пізнання суспільно-політичної дійсності. Відзначимо, що свої дослідницькі зусилля поєднали на­ уковці різних вікових генерацій та професійних уподобань, методологічних орієнтацій, що урізноманітнює картину про- блем, які виносяться на розгляд зацікавлених читачів – колег- 15 науковців, а також практиків-управлінців, аспірантів та магістран- тів, студентів і, не в останню чергу, громадських активістів. Редколегія та авторський колектив сподівається на те, що це видання знайде свого вдумливого та зацікавленого читача. А за те, що дорога до нього стала більш короткою, висловлюю щиру подяку Чернівецькій обласній державній адміністрації, яка на- дала певну допомогу у виданні цього збірника в рамках вико- нання обласної програми підтримки книговидання та видав- ництву „Букрек”, з яким традиційно і плідно співпрацює чимало років колектив кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федько- вича та учасники Буковинського політологічного центру. доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича Круглашов А. М. 16 Анатолій Круглашов, Ігор Гаврада Рятуючись з полону буденності П одолання вагомого життєвого рубежу, змушує не лише саму людину, але й оточуючих замислити- ся над плинністю життя та незбагне- ними примхами долі. Ігор Григорович Буркут увійшов у нову стадію свого життєвого повноліття з вагомими, поважними надбаннями, серед яких найціннішими є щира та глибока по- вага його колег, непідробне захоплен- ня учнів та визнання громадськості. До цього ж нива, яку зрошує потом його мудре чоло, а працею прикра- шають невтомні руки, не обмежується лише напрочуд актив- ною науковою та викладацькою діяльністю. Він став визна- ним і неперевершеним лектором, бажаним учасником гострих публічних дебатів, виваженим та кваліфікованим експертом, до слів якого прислухаються звичайні громадяни, з думкою якого рахуються владні зверхники. З-під його пера, часом із позірною легкістю, виходять у світ нові монографії та статті, публіцистичні нариси та журналістські роздуми. Але в цьому розмаїтті творіння він вміє залишатися самим собою – люди- ною щирої душі, твердих переконань та лагідної, товариської вдачі. Ось тому так природно, невимушено, від щирого серця хо- чемо віддати йому не належне, бо воно мусить бути дуже вели- ким, а хоча би частку того, що він так щедро роздає нам – його товаришам та співробітникам, учням та послідовникам, друзям та опонентам за ці роки та десятиріччя. Саме тому ця збірка наукових праць кафедри політології та державного управління, з якою щільно пов’язана його біографія від моменту заснуван- ня кафедри, присвячена Ігору Григоровичу Буркуту. Можливо, 17 ця невелика стаття допоможе читачеві збагнути, чому ми його любимо, за що найбільше шануємо і бажаємо творити і жити в добрі та гарному здоров’ї. Для початку оглянемо пройдене І. Г. Буркутом, його життєвий шлях, починаючи від родинних витоків і досягаючи сьогоден- ня. Народився він 24 березня 1947 р. у козачому краї – в селі Дудукалівка Єгорликського району Ростовської області. Від цієї донської станиці зовсім близько до кубанської – Кущівської, тож не дивно, живуть у тих місцях поруч українці та росіяни, донські та кубанські козаки. Тому буття на межах, перетинах та синергії різних культур стало символічним і для долі самого Ігоря Григоровича. Рід Буркутів з’явився на тих землях лише наприкінці ХІХ ст., коли на цілинні землі Північного Кавка- зу переселилася з Карпатських гір деяка частина гуцулів, ря- туючись від хронічних злиднів та безземелля, що панували тоді на цих теренах. За родинними переказами, коли прадід Ігоря Григоровича отримував російські документи, то взяв собі за прізвище назву рідного села – Буркут. Село це знахо- диться в сучасній Івано-Франківщині, на самому кордоні з Румунією, й славиться, зокрема, своєю цілющою мінеральною водою. З початком Першої світової війни дід Ігоря Григоровича, Олекса Пилипович Буркут, опинився на фронті в лавах ро- сійської армії. За іронією долі, йому довелося воювати саме в Карпатах, на батьківщині предків. Отримав найвищі солдатські нагороди – став повним Георгієвським кавалером, а після Лютневої революції 1917 р. був обраний головою полкової солдатської Ради і на початку 1918 р. виводив свій полк з Ру- мунського фронту на Дон. Під час громадянської війни служив у Першій кінній армії Будьонного, і знову деякий час воював на західноукраїнських землях. Доки Олекса Пилипович був на фронті, його дружину Т. Медведєву (як жінку червоного командира) вбили повсталі донські козаки. Без матері залишилися троє дітей, в тому числі Григорій, щойно народжений у січні 1919 р. Немовля виходи- ла сусідка – козачка, чоловік якої загинув у боях з червони- ми. Після повернення Олекси Пилиповича додому вона стала його другою дружиною. У мирний час дід став ветеринарним 18 лікарем й до самої своєї смерті, у березні 1960 р., працював за цим фахом. Особливо Олекса Буркут любив коней, мав також влас- ну пасіку. У значній мірі вона врятувала родину від голодної смерті в 1932–1933 рр., коли на Кубані та Дону, як і в Україні, люди стали жертвами голодомору. З того часу стрімко й без- поворотно скоротилася чисельність українців у тих краях. А хто лишився в живих, поступово забував рідну мову й культу- ру. Олекса Пилипович до таких не належав – українську мову він зберіг на все життя, нею спілкувався в родині та зі своїми родичами-кубанцями. Завжди носив красиві вишиванки з не- звичними для тих місць старовинними орнаментами. Таке підкреслене українство далеко не всім місцевим мешканцям подобалось, але любов до коней старого кавалериста у козаків завжди викликала повагу. Його ж сина – Григорія – з дитинства вабило море, тому після завершення семирічки він вступив у Херсонське морехідне училище. Отримавши 1938 р. диплом штурмана, відправився працювати на Далекий Схід, де несподівано для себе потрапив на важливу керівну посаду у Владивостоцький рибний порт: у період репресій вакансії, з відомих причин, звільнялися ча- сто. Незабаром зрозумів, що невдовзі сам може стати жертвою чергової „чистки”. Тому пішов в армію – направили в елітну гірську дивізію. Під час служби згодилися ті навички, які з ди- тинства здобув у господарстві батька. Григорій Олексійович починав рядовим червоноармійцем, невдовзі став сержантом, а згодом – старшиною. Нарешті склав офіцерські іспити і отри- мав звання молодшого лейтенанта. Служити йому довелося в горах Сіхоте-Аліню. У червні 1941 р., ще до початку війни, дивізію ешелонами повезли на захід. Повідомлення про напад Німеччини на СРСР лейте- нант Буркут почув в ешелоні. А через лічені дні прямо з коліс дивізія вступила у бій на далеких підступах до Ленінграда. Втрати виявилися величезними. У перші дні боїв з’єднання по- збулося майже всіх офіцерів. Серед небагатьох уцілілих, хоча й поранених, був і Григорій Олексійович. В його фронтовій біографії трапилося ще декілька поранень, останнє – най- важче, він отримав 1942 р. Поруч вибухнула міна, випуще- 19 на з фінського міномету, і її уламки нашпигували все тіло. У госпіталі навіть не вірили, що офіцер виживе, але його вихо- дила медична сестра Марія Іванівна, з якою й пов’язала його доля на все життя. Після багатомісячного лікування комісія намагалася звільнити пораненого, визнаного інвалідом, від служби в армії. Проте він наполягав залишити його в кадрах. На фронт старшого лейте- нанта Буркута вже не відправили, а залишили в госпіталі для підготовки до повернення у стрій поранених бійців. Війська Карельського фронту, до складу якого входив госпіталь, влітку 1945 р. перекинули на Далекий Схід, де йшла підготовка до війни з Японією. Бойові дії, що розпочалися на початку серпня, завершилися менше ніж за місяць. Госпіталь радянське коман- дування вирішило передислокувати на китайську територію – в Порт-Артур (сучасний Люйшунь), і в цей момент Григорій Олексійович та Марія Іванівна взяли шлюб у місті Спаську- Дальньому, одному з центрів „Зеленого Клину”. Тоді ще чи- мало місцевих українців пам’ятали своє коріння й розмовляли рідною мовою. Невдовзі капітана Буркута було звільнено в запас, але його дружина ще залишилася служити. Марія Іванівна на той час була молодшим лейтенантом медичної служби й працюва- ла на канцелярській посаді в госпіталі, куди її переведено з операційних сестер після важкої контузії, отриманої під час німецького бомбардування в 1944 р. Мати нашого ювіляра – Марія Іванівна Вальшевська (так за- писав її дівоче прізвище не дуже грамотний писар) народилась у 1920 році під Валдаєм. Її батько, Ян Ернестович Валішевський, належав до відомого польського роду, з якого походило чима- ло творчих та бунтівних натур. За активну участь у польському повстанні 1863 р. Валішевських заслали до Сибіру і позбавили всіх прав, так що їх нащадку Яну довелося власними зусилля- ми пробиватися у житті. Змолоду він обрав морську службу. До Першої світової війни ходив на суднах торговельного флоту, а з початком військових дій був мобілізований до Балтійського флоту і служив у Гельсінгфорсі (сучасний Гельсінкі). В останній період своєї флотської кар’єри оженився на знач- но молодшій від себе дівчині з простої латиської сім’ї. Його об- 20 раниця, Анна Грегорівна Путніньш, мала близьких родичів у селі недалеко від знаменитого на всю Росію курортного міста Валдаю (сучасна Новгородська область РФ), куди і переїхала нова родина. Ян Ернестович купив хутір неподалік від села Єдрово, де й народилася його донька Марія. Коли їй було 7 років, батько помер і сім’я дуже бідувала. Дівчина попри все прагнула здобути медичну освіту і після завершення сільської семирічної школи поступила до Валдайського медичного учи- лища. Її успіхи в навчанні помітили викладачі, тому, отримавши диплом медсестри, вона відразу почала працювати операційною сестрою в хірургічному відділенні районної лікарні. А 1938 року її направили на курси операційних сестер при Ленінградському інституті підвищення кваліфікації лікарів. Там, побачивши неабиякі здібності й старанність медсестри, їй запро- понували навчатися в Ленінградському медичному інституті. З 24 червня 1941 р. вона – сержант медичної служби – служить у пересувному госпіталі, надаючи допомогу пораненим бійцям. Демобілізували її лише у 1946 році. З-під далекого Порт-Артуру Марія Іванівна поїхала до чоловіка. Він у цей час вже працю- вав учителем фізкультури та географії у Ростовській області, куди перебрався, аби бути ближче до свого батька. Ось тут у подружньої пари й народився син, якого вони назвали Ігорем. Родина ледве вижила в період страшного голоду 1946–1947 рр. – рятували соняшники з городу та абрикоси-дички з лісосмуги, за котрими їздили на сусідню Кубань. Працюючи в школі, Григорій Олексійович заочно вчив- ся в Ростовському вчительському інституті, здобуваючи фах історика. Разом з дипломом він отримав пропозицію переїхати до Тернопільської області. У той час до західноукраїнських об- ластей зі Сходу відправляли чимало вчителів, лікарів, інженерів. Взимку 1949–1950 рр. родина Буркутів переїхала до міста Чорт- кова, де батько почав працювати інспектором районного відділу народної освіти, а мати влаштувалася лаборантом на станцію переливання крові. Саме у цьому гарному галицькому місті й пройшло дитин- ство Ігоря. Чортків мав міський статус ще з XVI ст. і добре зберіг колорит минулих епох – від сивої давнини до відносно недавніх часів. Нині „Чортківську офензиву” 1919 року вивчають на 21 уроках історії в українських школах, а в радянський період про неї не можна було навіть згадувати. Але на Вигнанському цвинтарі у Чорткові, неподалік від залізничного вокзалу дотепер стоїть споруджений у 20-ті роки пам’ятник загиблим під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. стрільцям Української Галицької Армії із зображенням тризуба і написом „Борцям за волю України. 1918–1928”. А на центральному міському кладовищі був меморіал польським воякам, загиблим у боях з Українською Галицькою Армією. Діти розпитували дорослих про ті не такі вже й далекі події і нерідко отримували правдиві відповіді на запитання, які годі було порушувати в школі. Неподалік від домініканського костелу Св. Станіслава, збу- дованого 1610  р., у двоповерховому будинку на площі Ринок замешкала родина Буркутів. Потім вони переїхали у краще помешкання на вулиці Новій (нині – Маньовського), але Ігор багато часу проводив зі своїми друзями там, де пройшли його ранні дитячі роки. Його батько на початку 50-х рр. заочно закінчив історико- філологічний факультет Львівського педагогічного інституту. З 1954 р. Григорій Олексійович працював директором Чорт- ківської середньої школи № 2, в якій розпочав навчання його син. Школа була з російською мовою викладання і вчилися там переважно діти військовослужбовців. Але у кожному класі були діти з інших родин, переважно вчителів, лікарів, державних службовців. Вчительський колектив у школі підібрався ви- сококваліфікований, випускники СШ № 2 часто вступали у вищі навчальні заклади, в тому числі й найпрестижніші у тогочасному СРСР – Московський університет ім. Ломоносова, Московське вище технічне училище ім. Баумана, Ленінград­ ський університет ім. Жданова тощо. Тому чимало представників інтелігенції намагалися віддавати своїх дітей саме у цю школу, щоб забезпечити їм високий рівень знань. Серед учителів були й місцеві українці, яким влада не дуже довіряла через особливості їхньої біографії – хтось з них отримав освіту в „буржуазних” навчальних закладах, інші не проявляли особливої запопадливості по відношенню до партійного начальства. Освітянське керівництво спеціально 22 спрямовувало їх в російськомовну школу, щоб потенційні носії „українського буржуазного націоналізму” не могли передати учням свої почуття до України. Проте чиновники дуже помилилися: справжні українські інтелектуали й патріоти повагу і любов до рідної землі передавали й дітям, народженим далеко поза межами України. Навіть на уроках військової підготовки лунали команди не лише російською, але й українською мовою, і це сприймалося як належне. Коли зі спортивного майданчика російської школи чулося: „Шикуйсь! Струнко!”, – українці відчували щось зворушливе. Ігор у школі займався військово-прикладними видами спорту, перш за все кульовою стрільбою та плаванням. Чимало учнів з великим інтересом вивчало англійську та німецьку мову – викладав ці предмети справжній поліглот і чудовий вчитель Броніслав Францевич Гащинський. Він прекрасно володів багатьма європейськими мовами і, побачивши у Ігоря схильність до слов’янських мов, займався з ним чеською, словацькою, сербською, болгарською. Допомагав хлопцеві удосконалювати і знання літературної польської – буденною, розмовною по- льською мовою тоді володіла більшість мешканців Чорткова, де до 1957 р. проживало чимало етнічних поляків. У Буркутів здавна існувала і постійно поповнювалася чимала родинна бібліотека, що складалася не лише з художньої літератури (головним чином класики), але й праць з історії, географії, філософії, літературознавства, а також з медицини і технічних наук – Григорій Олексійович дуже любив техніку. Було багато різних довідників, словників, енциклопедичних видань. Поруч із виданнями українською та російською, на стелажах стояли книги польською, чеською, болгарською, німецькою, англійською і деякими іншими мовами. Родина передплачувала чимало періодичних видань, в тому числі науково-популярні. Далеко не все батько Ігоря Григоровича виставляв на полиці: деякі книги та журнали доводилося ховати на горищі, бо за радянських часів їх читати було заборонено. Серед них – ілюстрована „Історія України” Грушевського, „Хмельниччина” Миколи Костомарова, окремі томи „Літературно-Наукового вісника”, львівські й варшавські журнали 20–30-х років та деякі інші „крамольні” видання. 23 Ця література справляла значне враження на хлопця, котрий з дитинства захоплювався історією, особливо ж минулим рідного краю. Серед батькових друзів було чимало краєзнавців: вчителів історії, географії та літератури. Їхні емоційні розповіді можна було слухати годинами, дізнаючись багато цікавого і корисного. Коли Ігор навчався у восьмому класі, його батько важко захворів і лікарі втратили надію на одужання. Задовго до пенсійного віку він змушений був вийти на мізерну пенсію інваліда й мучився від хвороб до самої своєї смерті в 1977 р. Щоб родина змогла вижити, хлопцеві треба було готуватися до самостійного життя. За порадою батьків він 1962 р. вступив у Чортківське медичне училище на фельдшерське відділення. Навчання виявилося цікавим, хоча й нелегким. Особливий інтерес у хлопця викликали заняття з нервових і психічних хвороб, він навіть почав мріяти про фах лікаря-психіатра. Але практичні заняття у Буданівській психіатричній лікарні (Теребовлянський район Тернопільської області) показали зворотну сторону майбутньої професії, тому від планів вивчитися на лікаря довелося відмовлятися. Важливу роль відіграло те, що незадовго до закінчення медучилища Ігор важко захворів і на собі відчув усі недоліки вітчизняної медицини. Одужував важко, тому багато часу довелося пролежати в лікарнях. Через серйозну хворобу нирок він навіть не потрапив на військову службу. Диплом фельдшера все ж вдалося отримати, але роботу Ігор Григорович розпочав не за цією нелегкою спеціальністю, а простим лаборантом. Головний плюс такої праці полягав у тому, що було чимало вільного часу для навчання. Готуючись до вступу в університет, вечорами відвідував середню школу робітничої молоді, як її називали в народі – „вечірню школу”. У 1968 р. він вступає на історичний факультет Чернівецького університету, спочатку на заочну форму навчання, адже треба було заробляти гроші на життя. Вже з перших днів з’ясувалося, що нову спеціальність обрав вірно. Через три роки перевівся на стаціонар, плануючи після отримання диплому зайнятися науковою роботою. Спеціалізувався Ігор Григорович з історії України, насамперед – історії західноукраїнських земель. Брав 24 участь у роботі студентських наукових конференцій, завзято працював у бібліотеках. Дипломну роботу писав про політичне життя Галичини і Буковини початку ХХ століття, досліджуючи в архівах документи того періоду. У студентські роки Ігор продовжив вивчення мов і культур різних народів. Поруч із навчанням заробляв на життя, адже стипендії й невеликої матеріальної допомоги батьків на всі потреби не вистачало. Багато грошей витрачалося на книги: у період масового виїзду багатьох чернівчан у Ізраїль в букіністичні магазини здавалося чимало прекрасних видань, насамперед енциклопедичних, а також німецької та австрійської класики ХІХ – початку ХХ ст. Навчаючись на останньому курсі, Ігор Григорович влашту­ вався на роботу в Чернівецький краєзнавчий музей. Упродовж 1974–1975 рр. йому довелося весь час їздити районами області, допомагаючи у створенні та розвитку народних музеїв. Постійно спілкуючись із краєзнавцями, молодий історик глибше пізнавав край, його людей, особливості буковинського менталітету, і все більше відчував себе буковинцем. Під час роботи в музеї він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією Костянтинівною Носковою, уродженкою міста Виборг. Випускниця філологічного факультету працю­ вала у фондах обласного краєзнавчого музею. Спільна робота дозволила краще пізнати один одного, і у вересні 1975 р. з’явилася нова сім’я. Влітку 1977 р. народився син Володимир. Тоді Ігор Григорович уже працював старшим лаборантом і викладачем-погодинником на кафедрі всесвітньої історії університету. Крім педагогічної праці, Ігор Григорович Буркут багато займався науковою діяльністю. З 1975 р. активно досліджує політичні процеси на Балканах. Навчаючись у заочній аспіран­ турі, він обрав темою кандидатської дисертації політичні про­ цеси в післявоєнній Югославії та зв’язки цієї держави з СРСР і країнами Центральної, Південно-Східної Європи. У тому ж році вперше відвідав СФРЮ, познайомився зі своїми югославськими колегами. Особливо корисні зв’язки було встановлено з українцями Воєводини і Хорватії, історії яких згодом Ігор Григорович присвятив декілька своїх робіт. Під час поїздок у 25 різні роки відвідав Сербію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Чорногорію. Найбільш плідний період в його житті пов’язаний з до- слідницькою роботою в академічній установі. У 1978 р. Ігор Буркут влаштувався молодшим науковим співробітником у Чернівецький відділ Інституту історії АН УРСР – провідний науковий центр буковинознавства в тогочасній Україні. Без- посереднім науковим керівником досліджень Ігоря Григоровича в інституті був талановитий фахівець у галузі історії зовнішньої політики та міжнародних відносин, доктор історичних наук І. А. Петерс – відомий київський вчений. Особливістю роботи в цьому академічному підрозділі були постійні відрядження в провідні наукові центри країни. Результати своїх досліджень Ігор Григорович оприлюднював у наукових статтях і окремих брошурах, перша з яких вийшла друком 1981 р. У 1985 р. Ігор Буркут захистив кандидатську дисертацію, присвячену тодішній політиці СФРЮ в галузі науки, у Київсько­ му державному університеті ім. Т. Г. Шевченка [2]. Після захисту продовжив розпочату раніше працю із вивчення різних аспектів історії та сучасного політичного життя балканських держав. У своїх дослідженнях політики СФРЮ він все більше уваги приділяв етнонаціональній політиці цієї держави, з тривогою спостерігаючи наростання міжнаціонального протистояння в Югославії [1, 5, 16, 24]. У 70–80-х рр. минулого сторіччя Ігор Григорович активно займався лекторською діяльністю у Товаристві „Знання” і Товаристві охорони пам’ятників історії та культури. Постійні подорожі селами та містами дозволяли спілкуватися з різними людьми, чути їхні оцінки становища як в нашій країні, так і за її межами. Подібне вивчення громадської думки було дуже корисним для дослідника, воно дозволяло бачити реалії життя значно ширше і глибше. Смак до творчості за допомогою слова почав у нього фор- муватися вже у школі, коли багатьох школярів залучали до підготовки статей для стінних газет. Хоча в Ігоря це виходило непогано, все ж про журналістську професію він і не мріяв. А ось у зрілому віці почав регулярно дописувати до чернівецьких газет – з кінця 70-х рр. його матеріали все частіше з’являлися 26 на шпальтах місцевих видань. Особливо тісні стосунки виникли тоді з газетою „Молодий буковинець”, яка навіть у радянські часи дозволяла собі певне вільнодумство. Подих перемін прийшов у його життя, як і в життя бага- тьох краян і співвітчизників із настанням часів „перебудови”. Ігор Григорович виявив неабиякий публіцистичний та гро- мадський талант у цей непростий, а часами й драматичний період життя країни. Восени 1988 р. в редакції „Молодого бу- ковинця” зібралися журналісти, науковці, актори, художники, архітектори, екологи й представники інших професій, щоб об’єднати свої зусилля для відродження національної культури, захисту рідної мови, збереження гідності людини. Було ство- рено Товариство „Оберіг”, серед керівників якого був й Ігор Буркут. Згодом було створено Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (нинішня „Просвіта”), і чимало „оберегівців” стало активними „просвітянами”. До їх числа належав й Ігор Буркут, член „Просвіти” з 1989 р. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. на історичному фа- культеті Чернівецького державного університету розпочалися давно очікувані зміни, в результаті яких з колись єдиної ка- федри історії СРСР та УРСР було виділено окрему кафедру історії України. Невдовзі І.  Буркуту запропонували місце викладача-погодинника на новій кафедрі, з чим він погодився. Серед тогочасних студентів Ігоря Григоровича тоді були, зо- крема, Кость Бондаренко – нині відомий київський політолог, Сергій Зарайський – відомий чернівецький журналіст, та інші талановиті люди. Ігор Буркут брав активну участь у заходах Асоціації мо- лодих істориків, з якими ініціював щорічне відзначення дня Буковинського Народного віча 3 листопада 1918 р. Завдяки потужній підтримці демократичних сил на початку 90-х рр. цей день став регіональним святом Чернівецької області. Він же виступив ініціатором відродження історичного герба Чернівців та прапора міста, що існував до 1918 р. Після пев- ного доопрацювання і внесення у них художником Орестом Криворучком сучасної символіки Української держави, герб і прапор, були затверджені міською Радою й сприймаються нинішнім поколінням міста як споконвічні символи Чернівців. 27 У цей же час Ігор Григорович і як дослідник, і як громадський активіст долучився до початків формування перших демокра- тичних партій в Україні. Перша половина 90-х рр. виявилася для нього дуже плідною також в журналістській та публіцистичній діяльності. У Чернівцях створювалися нові (а то й відроджувалися ко- лись існуючі) періодичні видання, зокрема газети „Чернівці”, „Час”, потім – „Нова буковинська газета”, „Доба” та ін. У них періодично з’являлися статті І. Буркута, як під прізвищем ав- тора, так і під псевдонімами (Ігор Григорович, Грицько Буряк, Іван Гончаров тощо), або ж, у деяких випадках, без підпису. Особливо тісною виявилася співпраця з відродженою газе- тою „Час”, котра зайняла чітко визначені політичні позиції націонал-демократичного спрямування. Її політичним огля- дачем Ігор Григорович працював з 1990 р. У колективі „Часу” вступив до Національної спілки журналістів України. Не менше сил і творчої енергії він віддав становленню нової міської га- зети „Чернівці”, яка тоді користувалася повагою серед читачів краю, працюючи поруч з такими колегами по факультету як І. Г. Чеховський, О. М. Масан, А. М. Круглашов. Журналістика тим не менше не перешкоджала реалізовувати дослідницький та популяризаторський потенціал науковця. Так, наприклад, у видавництві, створеному редакцією газети „Час”, 1992 р. побачила світ його книга, присвячена історії українських Збройних сил ХХ ст. Вона започаткувала серію книг та ста- тей Ігоря Григоровича на військову тематику, якою він глибо- ко цікавився і в якій є справжнім знавцем [4, 11, 12, 14]. А на сторінках відновленої В. Т. Косяченко „Української ластівки” І. Буркут з 1993 р. вів рубрику „З історії Війська Українського”, метою якої було військово-патріотичне виховання підростаючого покоління [9, 10, 13, 15]. Головна увага дослідника у другій половині 90-х років концентрувалася на вивченні політичного життя України та ряду інших країн. Цінними були його дослідження з тематики міжетнічних відносин у нашому краї [3, 6, 7, 8, 19, 26], вивчен- ня косовського та придністровського конфліктів [18, 21, 25], аналіз проблем становлення демократичної системи в Україні та можливості вивчення досвіду країн, які випередили нас 28 на цьому шляху розвитку. В той час основним місцем роботи Ігоря Буркута залишався Чернівецькій відділ Інституту світової економіки та міжнародних відносин Національної академії наук України. Таку назву носив цей академічний підрозділ з 1992 р. аж до своєї ліквідації у 2001 р. Ігор Григорович пра- цював у цьому закладі до самого його закриття поруч з таки- ми відомими дослідниками, як проф. П. В. Михайлина, к. і. н. С. І. Григоришин, к. е. н. В. І. Куліш. Разом із цим, вже від верес- ня 1999 р. він розпочинає працювати викладачем-сумісником на кафедрі політології та соціології Чернівецького національного університету, куди остаточно перейшов на викладацьку та на- укову роботу з 2001 р. Спочатку на кафедрі, яка окрім власної спеціальності за- безпечувала викладання курсів „Політологія” та „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей університету, не вистачало викладачів, тому кожен із них змушений був розробляти та вести багато лекційних курсів. І. Буркуту довелося пізнати всі труднощі та перспективи становлення нової, багатообіцяючої кафед- ри й спеціальності. Він уперше на кафедрі створив лекційні курси з політичної журналістики та політичної інформації й етнополітології [22]. Крім цього, йому довелося викладати ще декілька спеціальних предметів: політичну конфліктологію та психологію; філософію політики, технології політичного та ви- борчого процесів, паблік рілейшнз, а також основи організації наукових досліджень. Наукова ерудованість Ігоря Григоровича, конкретність та образність при викладі навчального матеріалу, ґрунтовність висновків, зваженість оцінок й особливе, суто „буркутівське” почуття гумору зробили його лекції одними з найбільш від­ відуваних. Нудьга не приживалася в аудиторіях, де вів заняття Ігор Григорович. Студенти йшли на його пари з впевненістю, що вони почують щось нове, цікаве, чого не варто проґавити й не помилялись у цих очікуваннях. Окрім викладацької роботи, Ігор Григорович брав актив- ну участь у керівництві науково-дослідницькою працею сту- дентів, з особливим зацікавленням керуючи дипломними та магістерськими працями на науково-практичні теми. Най- цікавіші з них розгорталися спершу у спільні зі студентами, а 29 потім і їх власні наукові публікації, зокрема на сторінках „Буко- винського журналу”. У багатьох викладачів та дослідників вже зрілого та молодшого віку дорога до науки починалася зі школи, яку вони проходили в Ігоря Григоровича. Варто з окремою вдячністю згадати й редакційну працю, якою з притаманною йому вдумливістю він займається усі ці роки. Зокрема, Ігор Григорович є членом редакційної коле- гії кафедральної збірки наукових праць „Політологічні та соціологічні студії”. Його внесок у розвиток цього видання є вагомим і помітним. Разом із різнобічною працею на кафедрі він є учасником- засновником і незмінним членом Координаційної Ради Бу- ковинського політологічного центру – творчого об’єднання чернівецьких політологів і суспільствознавців, біля витоків якого з 1995 р. стояв доцент Буркут І. Г. Завдяки його участі та підтримці, ця громадська організація стала помітним іні- ціатором та організатором наукових і науково-практичних заходів не лише регіонального та національного, але й авто- ритетного міжнародного рівня. На багатьох конференціях, семінарах та симпозіумах пролунали вагомі, часом глибоко інноваційні, нестандартні за своїм змістом доповіді дослідника, його продумані науково-практичні пропозиції. Крім викладання та науково-дослідницької роботи в уні- верситеті, І. Г.  Буркут працював ще й у тих структурах, які займаються підвищенням кваліфікації спеціалістів різних га- лузей. Від часу створення Чернівецького регіонального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій він понад 10 років співпрацює з цією авторитетною організацією як лектор і дослідник. Незмінно запрошують його читати лекції з актуаль- них питань суспільно-політичного життя країни та світу також в Учбово-методичному центрі культури Буковини, Інституті післядипломної педагогічної освіти. Не обмежуючи себе теоретичною та дидактичною сферами самореалізації, політолог приділяє велику увагу практичній роботі під час виборчих кампаній. Адже досвід у цій непростій царині він почав здобувати ще в роки перебудови, коли 30 наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. йшло формування багатопартійності й вибори з безальтернативних перетворюва- лися на змагальні й все більш демократичні. Більшість виборчих кампаній, в яких брав участь І. Буркут як консультант вибор- чих штабів, було виграно тими політичними силами, яким він до- помагав. Певні узагальнення цього досвіду викладалися у жур- нальних статтях [20, 23], а також щойно підготовленій до друку монографії, присвяченій застосуванню виборчих технологій на рівні регіону. Як політологу-практику йому доводиться також долучатися до діяльності різноманітних експертних та дорад- чих органів, створених при місцевій владі. Протягом багатьох років І. Г. Буркут регулярно виступав на різних каналах радіо та телебачення – від обласних чер- нівецьких до київських, а також на „Московському христи- янському радіо”, британськоу Бі-Бі-Сі та на Радіо „Свобода” у Празі. У своїх виступах аналітик знайомить аудиторію з акту- альними політичними подіями, намагаючись сприяти зростан- ню політичної свідомості українського суспільства, а також зі зразками сучасної політичної поведінки, постійно наголо- шуючи на необхідності толерантного, шанобливого ставлен- ня один до одного людей різних політичних поглядів та пере- конань, різного етнічного походження та різної конфесійної належності. Напрочуд плідно друкує він у періодичній пресі аналітичні статті та огляди. Статті Ігоря Григоровича та інтерв’ю з ним не обмежуються регіональними виданнями, а нерідко з’являються в київських, львівських, донецьких та інших виданнях [17]. Не будучи, на жаль, щедро пошанованою на державному рівні, ця різнобічна діяльність І. Г. Буркута отримала належ- не громадське визнання. Його внесок у військово-патріотичну роботу Чернівецька організації Спілки офіцерів України у середині 90-х рр. високо оцінила врученням почесної нагороди цієї громадської організації – медалі „За заслуги”. А в 2006 р. Спілка офіцерів України за багаторічну й плідну участь Ігоря Григоровича у військово-патріотичному вихованні молодого покоління нагородила його Хрестом Заслуги. Наступного року громадська організація Медіа-клуб „Незалежний сектор” на основі експертного опитування журналістів присудила йому 31 звання „Лицар слова – 2007” за професійне висвітлення гро- мадських проблем і внесок у захист свободи слова. Неодноразо- во в останні роки Ігор Григорович відзначався подяками ректора ЧНУ імені Юрія Федьковича, Почесними грамотами обласної державної адміністрації тощо. Ми залишаємо за цим текстом згадки про те, яку ціну дово- дилося платити І. Г. Буркуту за все, що він здобув і здійснив. Але достеменно відомо – досягнуте не приходило до нього легко… Та попри випробування долі і людей, напевне, головною на- городою для Ігоря Григоровича були і є не ті чи інші заслужені ним відзнаки, а любов і затишок в його родинному житті, гарне самопочуття, можливість віддавати свій час та енергію творчій праці – в інтенсивній науковій, викладацькій та журналістській діяльності. Надихаючими на його нові відкриття та звершення були й залишатимуться вдячність і щира повага за те, що він уже зробив. Як і глибока переконливість друзів і колег в тому, що він хоче і зможе досягти ще більшого. Нехай так і буде… Список використаних джерел і літератури 1. Буркут И. Национально-этнические проблемы и межнациональные отношения в странах Центральной и Юго-Восточной Европы в со- ветской историографии // Изучение национальных отношений в за- рубежных странах (советская историография). – М.: Наука, 1985. – С. 129–149. 2. Буркут И. Политика Социалистической Федеративной республики Югославии в области науки (вторая половина 70-х – начало 80-х гг.). Автореф. дис. на соискание степени канд. ист. наук. – К., 1984. – 23 с. 3. Буркут И. Русины Буковины: историческая судьба этнонима // Мысль. – 2004. – № 2 (24). – С. 65–71. 4. Буркут І. А ми тую славу збережемо (з історії українських збройних сил у ХХ ст.). – Чернівці: Час, 1992. – 74 с. 5. Буркут І. Балканські русини: гілка українства чи окремий етнос? // Буковинський журнал. – 2000. – № 1–2. – С. 64–84. 6. Буркут І. Буковина – Воєводина: перспективи співробітництва // Бу- ковинський журнал. – 1995. – № 1–2. – С. 88–96. 7. Буркут І. Буковина – не Косово // Буковинський журнал. – 1999. – № 3–4. 8. Буркут І. Буковина у планах „Великої Румунії” // Буковина 1918– 1940 рр.: зовнішні впливи та внутрішній розвиток (Матеріали і до- кументи). – Чернівці: Зелена Буковина, 2005. – С. 30–57. 32 9. Буркут І. Військо Галицько-Волинської держави // Ластівка. – 1994. – № 5. – С. 60–64. 10. Буркут І. Військо Київської Русі // Ластівка. – 1993. – № 1. – С. 54– 58. 11. Буркут І. Військові традиції і сучасність. – Чернівці: Молодий буко- винець, 1998. – 160 с. 12. Буркут І. Власов і власовці: російський колабораціонізм та його сим- воли // Матеріали наукового семінару, присвяченого 60-річчю пере- моги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.: Зб. наук. статей. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 37–40. 13. Буркут І. Зародження козацтва // Українська ластівка. – 1999. – № 1–4. 14. Буркут І. Зброя останньої надії проти зброї відчаю. – Чернівці: Прут, 2007. – 212 с. 15. Буркут І. Козацький флот // Українська ластівка. – 2002. – № 1–4. – С. 33–38. 16. Буркут І. Криза Югославської Федерації: причини, етапи, наслідки //Х Всеукраїнська славістична конференція „Духовне відродження слов’ян у контексті європейської та світової культури” (Тези доповідей). – Чернівці: ЧДУ, 1992. – Т. 2. – С. 173–174. 17. Буркут І. Політичні процеси: історія, міфи, реальність (погляд з регіону). – Чернівці: Прут, 2005. – 572 с. 18. Буркут І. Придністров’я: шляхи врегулювання у світлі балкансько- го досвіду // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні взаємини. Матеріали міжнародної наук. конф. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 438–455. 19. Буркут І. Радянська етнополітична спадщина // Буковинський жур- нал. – 2005. – № 4. – С. 64–74. 20. Буркут І. Революція чи політична технологія? // Буковинський жур- нал. – 2005. – № 1. – С. 28–45. 21. Буркут І. Регіональна політична еліта Косово: між колабораціонізмом та сепаратизмом // Регіональні та національні еліти: хто формує політику? Матеріали Міжнародної наук. конф. Чернівці, 6–7 грудня 2001. – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 162–174. 22. Буркут І. Роль ЗМІ в демократичному процесі // Основи демократії: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Вид-во „Ай Бі”, 2002. – С. 387–412. 23. Буркут І. Сербія і сараєвський замах: політична ціна історичних міфів // Історична панорама. Зб. наук. статей. – Чернівці: Рута, 2004. – Вип. 2. – С. 20–38. 24. Буркут І. Свобода вибору чи маніпуляції політтехнологів? // Буко- винський журнал. – 2003. – № 3–4. – С. 74–96. 25. Буркут І. Сербсько-хорватське міжетнічне протистояння: історія і сучасність // Питання стародавньої та середньовічної історії, 33 археології й етнології: Зб. наук. праць. – Чернівці: Прут, 2003. – Т. 1 (15). – С. 120–132. 26. Буркут І. Чи існує на Буковині загроза міжетнічного конфлікту? // Бу- ковинський журнал. – 2003. – № 1–2. – С. 73–88. 27. Ігор Буркут: Бібліографічний покажчик. – Чернівці: Прут, 2008. – 148 с. 34 р о з д і л І. глобальні та європейські виміри безпекової політики Віталій Коршунов Політичний тероризм: політологічний аналіз Т ероризм, насамперед політичний, завжди привертав ува- гу дослідників. Одна з перших згадок про нього присвя- чена терористичним актам, які були скоєні у 66–73 роках до н. е. єврейським політичним угрупованням зелотів (буквально „ревнителів”), що боролися методами терору проти римлян за автономію Фессалоник. У І столітті представники їх радикаль- ного крила, які в Іудеї називалися сикарії (від латинського sica – кинджал), убивали не тільки римлян, але й своїх співвітчизників, що співпрацювали з ними. Наступний період історії зберіг пам’ять про ассасинів (сло- во, що позначає в багатьох європейських мовах убивць), які те- роризували інородців. Згадаємо інквізицію, відому відкритими й жорстокими терористичними розправами з інакомислячими або з невдахами, інколи випадковими жертвами. У зв’язку з цим в історії права збереглося поняття „інк- візиційного права” (процесу), рецидиви якого нагадували про себе через сторіччя, в часи масових терористичних акцій. Як символи жорстокості до безвинних увійшли в історію Варфоломіївська ніч, Французька буржуазна революція. Фран- цузька революція супроводжувалася кривавою розправою буржуазії, яка прагнула влади над своїми супротивниками, а потім братовбивчим терором проти її керівників, у тому числі Робесп’єра, який дав початок тій несамовитості, через яку з плахи скотилася і його голова. Саме поняття „терор”, на дум- ку деяких фахівців, виникло під час Французької буржуазної революції. Історія Паризької Комуни відзначена безжалісними звірствами версальців над санкюлотами [9, 70]. 35 Масштаби терору ширилися. Уже на початку ХІХ ст. у Європі виникли терористичні організації республіканського і націоналістичного характеру. Утворилися такі відверто те- рористичні об’єднання, як мафія, комара, братерство парто- паріїв. Італійська мафія, яка виникла на Сицилії, змішала політику з криміналом і еволюціонувала в злочинний синдикат, що захопив згодом Американський континент. Нерідко в той період багато терористів, які починали свою діяльність з політики, перетворилися у кримінальників. Так, у 20–30-ті роки ХІХ ст. в Австрії здійснювалися численні теро- ристичні акції проти тиранії, під час яких гинули не тільки поліцейські і чиновники, але й прості люди, які випадково опи- нилися поблизу місця їхнього здійснення. Коротко перераховані вище терористичні акції багато в чому мали індивідуалістичне, романтичне забарвлення боротьби за гідність і свободу особистості. Це питання заслуговує особливої уваги при дослідженні теми тероризму, тому що не можна ігнорувати психологічний фактор, який відіграє чималу роль. Терор, наприклад, найчастіше виправдовували тим, що він до- поможе відкрити шлях до панування соціальної справедливості і загального добробуту. Тирановбивством виправдовувала те- рор буржуазія, декларуючи це як відкритий шлях до корінних соціально-економічних перетворень. Наприкінці 40-х років ХІХ ст. з’явилася стаття Карла Гейнце- на „Вбивство”. У ній відкидалося поняття моралі і проголошу- валася правомірність терору проти пануючого класу. „К. Гейн- цен був першим, хто обґрунтував закінчену доктрину сучасного терору”, – писав відомий дослідник тероризму У. Лакер [4, 84]. Терор у другій половині ХІХ ст. розцвітав особливо на основі анархістських і націоналістичних поглядів, які сповідували, наприклад, іспанські організації, сербське товариство „Чорна рука”. У Франції терористи вбили герцога Беррійського, вва- жаючи, що так буде покінчено з династією Бурбонів. Після цьо- го відбувся замах Ф. Орсині на Наполеона III у нереальному сподіванні на те, що це дасть Італії незалежність. У наступні роки жертвами терору в Європі стали король Франції Луї-Філіп (проти нього було скоєно сім терактів), імператор Фрідріх Вільгельм (два теракти), Наполеон III (три 36 теракти), російський імператор Олександр II, який помер від вибуху бомби (сьомий теракт), кинутої в його екіпаж 1 берез- ня 1881 р. народовольцем І. Гриневицьким та ін. При цьому жертвами ставали й інші особи. Ці акти мали різний характер: індивідуальний або державний, найчастіше виправдовувалися цілями національно-визвольних рухів. Варто зазначити, що багато дослідників тероризму, у тому числі й зарубіжні (у першу чергу вони) велику увагу приділяли російському дореволюційному тероризму, оцінюючи його як предтечу наступного екстремістського тероризму загалом і „лівого” тероризму зокрема. Так, тероризм „Народної волі” розглядається як родоначальник тероризму в Радянській Росії. З таких позицій у зарубіжній літературі оцінюється тероризм С. Нечаєва, В. Засулич, В. Фігнер, С. Перовської, С. Халтурина, А. Желябова та інших, а також їхніх послідовників есерів. „Джерела радянського тероризму, – писав американський учений Р. Пайпс, – якщо на те пішло, сучасного тероризму, мають початок у 1879 р., коли була створена організація під назвою „Народна воля”. Її науковий аналіз подано в роботі В. В. Вітюка та С. А. Ефірова „Лівий” тероризм на Заході: історія і сучасність” [1, 318]. Зі сказаного можна зробити висновок, що тероризм до ХХ ст. не носив масового характеру і не мав ідеології й тих форм та методів, які притаманні тероризму нашого сторіччя. У ХХ столітті тероризм насправді стає глобальною пробле- мою. Серед низки світових проблем уперше в історії значних масштабів набули завдання спільної боротьби всіх держав проти безпрецедентного розмаху та нового характеру деяких видів злочинності, безжалісного знищення людей і безцінних пам’яток культури. Це, насамперед, тероризм, який значно поширився в другій половині ХХ ст., особливо починаючи з 60-х років. Різке посилення його негативного впливу на роз- виток міжнародних відносин і внутрішньодержавне життя свідчить, що тероризм став одним з найбільш небезпечних викликів міжнародній безпеці. Для ефективної боротьби з ним необхідні спільні зусилля всього світового співтовариства, координація колективних дій на глобальному, регіональному і національному рівнях. 37 Якщо до ХХ ст. перелік міжнародних злочинів (закріплених у відповідних актах) обмежувався торгівлею людьми, підроб­ кою грошей, документів, що засвідчують державний борг іно­ земної країни, торгівлею наркотиками, вбивством громадяни- на іноземної держави і т. п., то в цьому столітті картина різко змінилася. Найбільш тяжкими міжнародними злочинами, насампе- ред, були визнані агресія як злочин проти світу й усі форми її підготовки, а також військові злочини і злочини проти людства. Вони були кодифіковані Статутом Нюрнберзького трибуналу, принципи якого були схвалені 11 вересня 1946 р. Генеральною Асамблеєю ООН [8, 132]. Нюрнберзький, а потім Токійський процеси, на яких судили головних військових злочинців – перші в історії суди над вин- ними в міжнародних злочинах. В останній період таке завдання поставлене перед створеним у Гаазі Міжнародним карним три- буналом по колишній Югославії. Пізніше для боротьби з низкою конкретних злочинів були укладені міжнародно-правові акти, в тому числі акт про міжнародний тероризм. У ХХ ст. більш широкого розвитку набув державний теро­ ризм, – як у міжнародному, так і у внутрішньому планах. У зв’язку з цим варто відзначити, що його здійснювали багато держав, насамперед великі держави. У літературі радянського періоду наведені численні факти, які викривають у цьому ЦРУ США, спецслужби Англії, Німеччини, Франції, Італії й інших держав. Що стосується СРСР, то підстав для обвинувачення у вико­ ристанні ним тероризму як знаряддя внутрішньої та зовнішньої політики, навіть з огляду на відкриті публікації, які є зараз в Росії, а також публікацій безпосередніх виконавців терористич- них акцій, які втекли з СРСР, зрадили їхніх організаторів у надії виправдати себе, достатньо. Убивство царської родини – одна з найцікавіших акцій но- вого режиму, що прийшов до влади шляхом революції. Офі- ційна відкрита політика „червоного терору” перших після- революційних років теж досить відома. Вона нанесла величезну шкоду народу країни фізичною розправою над багатьма видат- ними представниками інтелігенції, похованими в одній могилі з 38 ворогами нового режиму чи викинутими за межі батьківщини. При цьому не треба забувати і про „білий терор”, що за своєю жорстокістю та кількістю жертв не поступався, а іноді й пере- вершував „терор червоний”. Жертвами „великого терору” 30-х років стали мільйони людей. Державний тероризм здійснюється спецслужбами чи група- ми, які спонсоруються державою таємно і незмінно в політичних цілях. Його результати наносять настільки значний збиток світовому порядку та міжнародним відносинам, що 39 сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла спеціальну резолюцію „Про неприпустимість політики державного тероризму і будь- яких дій держав, спрямованих на підрив суспільно-політичного ладу в інших суверенних державах”. У столітті, що минуло, від куль терористів загинуло чимало відомих політичних діячів. Досить назвати С. М. Кірова, Мо- хандаса Ганді, братів Джона і Роберта Кеннеді, Альдо Моро, Індіру і Раджива Ганді, Мартіна Лютера Кінга. Папа Римський Іоанн Павло ІІ був важко поранений турецьким терористом. Ча- сто жертвами терористів ставали цілі групи людей. Найбільш відоме вбивство 11 ізраїльтян у 1972 р. на Олімпійських іграх у Мюнхені, захоплення протягом 126 днів у 1996–1997 рр. 500 заручників у Лімі терористами групи „Тупак Амару”, застосу- вання газу зарину в токійському метро в 1995 р., масові убив- ства в Алжирі та ін. Стрімке зростання тероризму, у тому числі міжнародного, носить драматичний характер, бо приносить страждання і за- гибель усе більшій кількості людей. За далеко не повними дани- ми журналу „Економіст” кількість жертв тільки міжнародного тероризму з 1968 по 1995 рр. становила майже 9 тис. осіб. До- речно відзначити при цьому, що знайти єдину надійну офіційну статистику терактів різного характеру не вдається. Саме тому вкрай важко налагодити реальне спільне співробітництво в боротьбі з тероризмом. Для тероризму, особливо останнього періоду, характерне його зрощування, а в ряді випадків і поглинання ним інших тяж- ких злочинів. Насамперед, йдеться про заручників. Міжнародне право визначає захоплення заручників як захоплення чи утри- мання іншої особи під загрозою вбити, нанести ушкодження, 39 щоб змусити державу, міжнародну організацію, фізичну осо- бу або групу осіб чи юридичну особу скоїти чи утриматися від здійснення конкретного акту як прямої чи побічної умови одер- жання викупу для звільнення заручника. Прикладів злиття тероризму із захопленням заручників до- сить багато. Достатньо згадати при цьому численні злочинні акції чеченських бойовиків. Найчастіше вони перетворюють викрадення людей у промисел, вимагаючи грошовий викуп. У вересні 1997 р. Генеральний секретар ООН К. Аннан зробив спеціальну заяву, в якій засудив захоплення заручників у Чечні. Така практика широко використовується багатьма зару- біжними терористичними групами, наприклад баскською ор- ганізацією ЕТА (Іспанія), що зазвичай викрадає людей з метою викупу у вигляді „податку на потреби революції”, загрожуючи стратою заручників. Відомі випадки, коли терористи викра- дають заручників, пред’являючи владі ультиматум з вимогою звільнити арештованих соратників, погрожуючи натомість уби- ти своїх жертв. Крім захоплення заручників тероризм настільки тісно зли- вається з низкою інших міжнародних злочинів, що ніби по- криває їх, утворюючи єдиний злочин (це стосується, наприклад, наркобізнесу, підпільної торгівлі зброєю та ін.). Західні автори досить часто зараховують до політичного те- роризму національно-визвольні рухи, які використовують, на їхню думку, у своїй боротьбі за незалежність терористичні мето- ди. Як свідчать факти, це дуже непросте питання. Колоніальне свавілля було сприятливим середовищем для спроб шляхом фізичної розправи над колонізаторами досягти справедливості. Багато теоретиків з екстремістських кіл третього світу по- силалися при цьому на Декларацію ООН про деколонізацію 1960 р. як правову основу для силового вирішення завдання позбавлення від колоніалізму. Проблема здійснення права на самовизначення передбачає політичні методи боротьби і ніяк не може бути підставою для виправдання тероризму, тому посилання на вказану Декларацію ООН необґрунтовані [7, 47]. У ХХ ст. розвитку тероризму сприяють новітні технологічні досягнення: удосконалення зброї, зручної для проведення акцій, 40 до якої, наприклад, належить 9-міліметровий австрійський пла- стиковий автомат „Клос 17–19”, недоступний існуючим видам контролю в аеропортах; нові типи гранат, рушниць, пістолетів; прилади нічного бачення, пристрої для підслуховування, оперативні портативні апарати для зв’язку і т. п. Не завжди борці з тероризмом мають адекватні технічні за- соби. Тероризм – не тільки культ і практика насильства, він прагне обґрунтовувати свою ідеологію. Чимало міжнародних терористичних організацій обґрун- товують (обґрунтовували) свою програму і дії промарксист­ською і прокомуністичною ідеологією. До них належить легендарна вже „Ірландська республіканська армія” (Великобританія) – католицька організація, яка заснована в 1914 р. і активно діє з 1969 р. під гаслом возз’єднання британської провінції Ольстер з Ірландією [1, 276]. Інші ж терористичні організації, наприклад, протестантські угруповання „Борці за звільнення Ольстера”, „Добровольчі сили Ольстера”, „Команда малої руки” інакше і дуже по-різному дивилися на вирішення цієї проблеми. Так, „Національна армія звільнення Ірландії”, яка відкололася від „Ірландської республіканської армії” у середині 70-х років, ви- користовувала для цього найбільш зухвалі і жорстокі теракти (наприклад, вибух на дискотеці в 1992 р.). Під антиімперіалістичними, іноді ультралівими гаслами діє вже згадувана баскська терористична організація ЕТА, заснова- на в 1959 р. (іспанська абревіатура, що означає „Країна Басків і воля”). До неї входять близько 500 бойовиків, кожний з яких воює не більше 3 років – відправляється після цього або на „за- служений” відпочинок, або у в’язницю. Їхня діяльність стала привертати до себе увагу з 1959 року. Тоді вони мстилися диктатору Франко. У 1979 році країні Басків була надана автономія, але вони не припинили своєї діяльності. Варто також згадати „Пряму дію” – терористичну організацію, засновану в 1979 р. (Франція); „Фракцію Червоної армії” (іс- нувала з кінця 60-х років, найбільш відомі її учасники А. Баадер і Ульріка Майнхоф) та „Революційні осередки” у Німеччині; „Червоні бригади”, створені в Італії в 1970 р. і відомі вбивством 41 прем’єра А. Моро і генерала А. Джаржієрі. У Греції подібна організація – „Народна революційна боротьба” – була створена в 1974 р. [2, 3]. В Аргентині як військове крило троцькістської „Революційної армії праці” і „Четвертого інтернаціоналу” була створена „Рево­ люційна народна армія”. За цією назвою насправді ховалося ви- крадення людей з метою одержання викупу для фінансування терористичних організацій. У Японії на основі ідеологічної суміші марксизму і традицій­ ного японського мілітаризму в 1970 р. була створена так звана „Червона армія Японії”, яка тоді була пов’язана з багатьма теро- ристичними організаціями світу. У Перу третину країни в недалекому минулому контролю- вали організація „Сендеро Ломіносо”, в основі діяльності якої лежала маоістська ідеологія, а також група „Тупак Амару”. До організацій, що діють на основі інтерпретації ісламських принципів, належать всесвітньо відома „Аль-Каїда”, а також „Хамас”, створена в 1987 р. як ісламський рух опору на Близько- му Сході, „Ісламський фронт порятунку”, який існує в Алжирі з 1989 р. У Єгипті з початку 70-х років діє організація „Ісламський джихад”, особливо відома вбивством Анвара Садата в 1981 р., і „Збройна ісламська група”, створена в 1977 р. У США на території штатів Мічиган, Аризона і Монтана діяла ультраправа організація „Народне ополчення”, що ста- ла сумнозвісною у зв’язку з вибухом в Оклахома-Сіті, який спричинив масові жертви. З 1968 р. після вбивства Мартіна Лютера Кінга діяло терористичне угруповання чорношкірих американців „Чорні пантери”. Активно діяло створене в Туреччині угруповання правого напряму „Сірі вовки”, що нараховувало 30 тис. членів і мало 80 філій у різних країнах світу. Не обмежуючись терором проти прокомуністичних діячів, воно організувало вже згаданий те- ракт проти папи Іоанна Павла II. Відомо, що в останній період угруповання виявляє зацікавленість колишніми радянськими середньоазіатськими республіками. Також стала відомою й латиноамериканська терористич- на організація „Акція національного визволення”, створена наприкінці 60-х років Карлосом Марихельєю, якого терористи 42 стали називати „теоретиком терору” після того, як він написав „Мініпідручник з міської партизанської війни”. Це неповний перелік міжнародних терористичних орга- нізацій. Тероризм, насправді, явище не нове. Однак, на думку біль­ шості фахівців, які займаються цією тематикою, з кінця 60-х років він набув надзвичайно загрозливих масштабів. Крім того, що кількість терористичних актів постійно збільшується, вони стають усе більш жорстокими і все частіше спрямовані проти населення. Якщо в 70-ті роки 80% акцій були спрямовані проти власності і 20% – проти людей, то в 80-ті роки 50% з них спрямовані проти власності і 50% – проти людей, а в 90-ті – вже більша частина терактів здійснювалася проти людей. Терористичні акти стали ретельніше підготовлювати. Як підсумок – до 20% цих акцій так чи інакше досягають своїх цілей [10, 17]. Зросла дисципліна всередині терористичних організацій. З’явилися факти, які свідчать про співробітництво і координацію діяльності угруповань у різних країнах. Усе це дозволяє багатьом фахівцям заявляти, що терористичну діяльність варто розгляда- ти як явище, подібне до „конфліктів низької інтенсивності”. Необхідно зазначити, що в 70-ті роки одним з найпоширеніших видів тероризму був соціально-революційний чи анархо-ко- муністичний, який здійснювався угрупованнями, що виникали на ґрунті того чи іншого різновиду марксизму і стали кінцевою метою здійснення соціальної революції. З початку 80-х років на тлі загальної кризи комуністичної ідеології помітно знизилася активність угруповань, що діяли методами „ідеологічного тероризму” [3, 85]. У наші дні в зв’язку з розпадом соціалістичної системи деякі політологи роблять висновок про те, що „ідеологічний теро- ризм” узагалі зійде нанівець. Вважаємо, що подібний висновок передчасний, оскільки діяльність терористичних угруповань має свою внутрішню ди- наміку. Для них характерний період спадів і підйомів, крім того їх „надихають” не лише комуністичні ідеї, але й багато інших ідей, поглядів, учень – як лівих, так і правих. Безперечно, що найбільш сприятливим середовищем для тероризму в наші дні стає не 43 ідеологія, а національні чи етнічні та релігійні інтереси. Величез- ну роль у поширенні тероризму відіграв і технічний прогрес. Як уже відзначалося, найважливішим компонентом теро- ристичної акції є наявність засобів комунікації, сучасні радіо, телебачення, телефон, супутниковий зв’язок, преса – все те, що забезпечує швидке поширення інформації про скоєну акцію і дозволяє терористам у найкоротший час донести свої вимоги до певної групи населення чи навіть до тієї або іншої країни. Додамо сюди ще новітні види вибухових речовин, зброї, їхню доступність, а також поширення сучасних видів транс- порту (літаків, потягів, автомобілів), що не тільки сприяють мобільності терористів, але й у зв’язку зі своєю вразливістю є дуже зручним об’єктом для нападу. І, нарешті, нові можливості для терористів відкриває „ядер- ний тероризм”. У всьому світі збільшується кількість атом- них електростанцій, науково-дослідних центрів, зростає об- сяг торгівлі матеріалами й обладнанням, які можуть бути використані для створення ядерної бомби. У великих кількостях накопичується ядерна зброя на вій­ ськових об’єктах у різних країнах світу. Виникає цілком реальна можливість для терористів украсти ядерну зброю чи захопити ядерний об’єкт і заподіяти йому шкоди, у результаті чого може відбутися викид в атмосферу радіоактивних речовин. Подібна небезпека збільшується в періоди внутрішньої дестабілізації в країні і під час спалахів національної ворожнечі в тому чи іншому регіоні. Сьогодні велику тривогу в США й інших західних країнах викликає своєрідна кооперація терористів і розповсюджувачів наркотиків, що одержала в західній пресі й у наукових публікаціях назву „наркотероризм”. Терористичні угруповання, які допома- гають розповсюджувачам наркотиків у їхньому транспортуванні і продажі, по-перше, одержують за це великі гроші, що йдуть потім на фінансування їхніх акцій, а по-друге, розглядають по­ дібну практику як складову частину своєї основної діяльності – нанесення якнайбільшого морального і матеріального збитку державі, проти якої вони ведуть боротьбу. Наркотики, які стали великим горем для багатьох країн світу, безсумнівно, виявилися не менш страшною зброєю в руках 44 наркотерористів, ніж бомби і пістолети. Не випадково боротьба з ними розглядається в США, наприклад, як одне з основних за- вдань у рамках боротьби з тероризмом загалом. Як наслідок науково-технічної революції і використання її здобутків терористами можна розглядати електронний тероризм [4, 35]. Руйнівна сила одинака-терориста й екстремістських організацій, що використовують тероризм як тактичний засіб, надзвичайно зросла. У минулому терористи вбивали королів чи державних діячів, на зміну яким приходили інші правителі. Сучасні розвинуті суспільства більше залежать від електронних баз даних, аналізу і передачі інформації в таких середовищах, як оборона, поліція, банківська справа, торгівля, транспорт, наукова праця, укладан- ня урядових і приватних угод. Таким чином, значні надзвичай- но важливі частини життя кожної держави відкриті для сабота- жу будь-якого комп’ютерного пірата, а підготовлений саботаж може паралізувати всю країну. Тому в світі зростає небезпека інформаційного тероризму і кібернетичної війни. Один з діячів розвідувальних служб США говорив, що, маю- чи 1 млрд. дол. і 20 здібних програмістів-зловмисників, міг би „закрити” Америку. Те ж може зробити і терорист. У сучасному суспільстві, наповненому електронікою, мало таємниць, і всі захисні міри мають обмежений характер; навіть неповнолітні хакери проникають у секретні системи в усіх сферах. Уже за- раз можливості викликати хаос майже необмежені, а надалі вразливість суспільства напевно зросте [5, 48]. Цілі терористів будуть змінюватися: для чого вбивати якогось політичного діяча чи випадкових людей, коли ефект від атаки на електронний комутатор дасть набагато більший і триваліший результат? Наприклад, комутатор у Калпепері (штат Вірджинія), де знаходиться електронна мережа Федеральної резервної си- стеми Сполучених Штатів, через яку переказуються всі фонди й укладаються всі угоди, звичайно, міг би стати об’єктом нападу електронного терориста. Якщо новий тероризм спрямує свою енергію на інформаційну війну, то його руйнівна сила буде знач- но більшою, ніж будь-коли в минулому, сильнішою, ніж при використанні бактеріологічної і хімічної зброї... 45 Список використаних джерел і літератури 1. Витюк В. В., Эфиров С. А. „Левый” терроризм на Западе: история и современность. – М., 1987. – 318 с. 2. Эфиров С. А. Покушение на будущее: логика и футурология „Лево- го” экстремизма. – М.: Молодая гвардия, 1984. – 208 с. 3. Змеевский А. В. Тарабин В. Е. Терроризм. Нужны скоординирован- ные усилия мирового сообщества // Международная жизнь. – 1996. – № 4. – С. 12–18. 4. Лакер У. Терроризм эпохи постмодернизма // США. – 1997. – № 2. – С. 83–88. 5. Литвиненко О. Інформаційна безпека – складова національного суверенітету // Політика i час. – 1997. – № 4. – С. 32–36. 6. Литвиненко О. Інформація i безпека // Нова політика. – 1998. – № 1. – С. 47–50. 7. Ляхов Е. Г. Политика терроризма – политика насилия и агрессии. – М.: Международные отношения, 1987. – 181 с. 8. Ляхов Е. Г. Проблемы сотрудничества государств в борьбе с между- народным терроризмом. – М.: Международные отношения, 1979. – 167 с. 9. Морозов Г. И. Международный терроризм // США. – 1997. – № 11. – С. 64–74; № 12. – С. 61–74. 10. Comprehensive Antiterrorism Act of 1996 (GB) /INTERNET/ http:// www.hri.org/docs/USSD-Terror/97/eurasia.html. – 4 c. Vitaliy Кorshunov Political terrorism: political analysis This article outlines the historical background of terrorism from ancient times till nowadays. Author considers main stages of political terrorism evolution, trying to look for its social and physiological roots. He points out the great impact of French Revolution on the development of political terrorism practice. He also traces back leftist revolutionary terrorism in Russia and Western Europe of 19th century. Later on, the ideologically determined terrorism prevailed in 20th century, concluded author. He also deliberated upon newest tendencies of both organized terrorism of illegal and criminal groups as well as state-sponsored terrorism. In the end of the article author makes some predictions about most vulnerable aims of the newest terrorists groups and predicts some possible responses to this growing challenge. 46 Ярополк Тимків Наукові підходи до трактування змісту безпеки у міжнародних відносинах Б езпека була і залишається одним з найважливіших ас- пектів у функціонуванні суб’єктів міжнародних відносин. Забезпечення безпеки є базовою потребою і важливим завданням кожної держави, як і міжнародної спільноти в широкому розумінні цього поняття. Термін „безпека” історично відповідає латинському „securi- tas” – безтурботність, недбалість, душевний спокій, вільність від страху, небезпеки, спокій, впевненість у собі [4, с. 583]. Перші тлумачення безпеки можемо знайти у працях грецьких (Платон, Арістотель, Епікур) і римських (Ціцерон, Лукрецій) філосо­ фів. За античних часів поняття безпеки використовувалось у філософському, політичному та юридичному лексиконах. Вод- ночас праці таких видатних філософів, як Ціцерон та Лукрецій, відіграли важливу роль у формуванні змісту поняття безпеки як на рівні індивіда, так і на рівні держави чи народу. Сучасні визначення у західних та українських виданнях окреслюють безпеку переважно як стан впевненості, спокою, забезпечення, а також його відчуття, і вказують, що вона означає відсутність загрози і захист перед небезпеками. Універсальне визначення подає Словник суспільних наук UNESCO – „безпека ідентична безпечності й означає відсутність фізичної загрози або охорону перед нею” [12, p. 629], а також в „The Oxford Dictionary” – „стан або відчуття безпечності, а також засоби, що її забезпечують” [23, p. 749]. Польський словник термінів з питань національної безпеки подає уточнене визначення безпеки – це „стан, який дає відчуття певності і гарантії її збереження, а також шанс на вдосконалення; одна з основних потреб людини, ситуація, яка характеризується відсутністю ризику втрати того, що людина особливо цінує, наприклад здоров’я, праці, поваги, відчуттів, матеріальних благ” [20, s. 13]. В українському „Політологічному енциклопедичному словнику” безпека трактується як „діяльність 47 людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення (вивчення), запобігання, послаблення, усунення (ліквідації) і відвернення загрози, здатної згубити їх, позбави- ти матеріальних і духовних цінностей, завдати невідшкодов- них збитків, заблокувати шляхи для прогресивного розвитку” [6, с. 47]. Підкреслимо, що в сучасній науці про міжнародні відносини нема такого визначення безпеки, яке б задовольнило як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Польський дослідник А. Д. Родфельд пояснює це тим, що окремі складові змісту безпеки набувають певного значення або втрачають його, залежно від внутрішньої ситуації в державі та міжнародних обставин. Протягом ХХ століття вітчизняні і західні фахівці (пе- реважно представники школи реалізму (неореалізму) – Р. К. Беттс, К. Н. Волтц, К. C. Грей, Г. Морґентау, Дж. Міршаймер, Р. Н. Розенкранс та інші) – досить плідно займалися аналізом військових стратегій, оборонної політики, ядерного паритету тощо, тобто понять, фактично і складали поняття „безпека”. Ситуація почала змінюватися на межі 70–80-х років, коли почали з’являтися нові теоретичні дослідження, у яких „безпека” вже не розглядалася як переважно військовий термін (таку позицію підтримують представники ліберального та неоліберального напрямків теорії міжнародних відносин – Б.  Бузан, Р.  Зємба, Р. О. Кеохейн, Дж. С. Най, Дж. Розенау, М. Рихтік, Е. Тікнер, Р. Ульман, П. А. Циганков та інші). У 1983 році професор Прінстонського університету Р. Ульман ініціював дискусію навколо змісту поняття „безпека”. У статті „Заново визначаючи поняття безпеки” автор стверджував, що вузьке її трактування (коли акцент робився тільки на військові загрози) відвертає увагу від невоєнних загроз. Він припустив, що деякі з найбільш небезпечних загроз національній безпеці можуть виходити з середини самої держави. Того ж 1983 року відомий британський учений Б.  Бузан опублікував книгу „Народ, держава і страх”, у якій кардинально змістив акценти традиційного тлумачення безпеки. Він одним з перших у новітній час порушив дуже важливе питання: наскільки безпека окремої особистості і загальнонаціональна 48 можуть не збігатися або навіть суперечити одна одній? Так автор підводив до думки про те, що сама держава може бути основним джерелом небезпеки для окремих людей, які в ній живуть. Фактично глибинною причиною зміни традиційного розу­ міння і тлумачення безпеки стало поглиблення суперечностей між особливостями політичної глобалізації та наслідками фі- нансової, економічної, інформаційної та культурної глоба­ лізації. Сама глобалізація міжнародних відносин зумовила невизначеність політичного, економічного і соціального життя світового співтовариства. Провідні дослідники і науковці (переважно представники неолібералізму) почали усвідомлю­ вати, що безпека має всеосяжний характер й охоплює не лише військові аспекти, а, насамперед, політичні, економічні, науково- технологічні, інформаційні, екологічні, ідеологічні, культурні та гуманітарні. За останні 25 років у науці про міжнародні відносини з’яви­ лися невиокремлювані дотепер поняття безпеки економічної, екологічної, культурної і суспільної / соціальної (societal securi- ty) [3]. Канадський дослідник Ч. Ф. Дейвід, описуючи тенденції демілітаризації безпеки, запровадив новий термін „гуманітарна безпека” (la sécurité humaine). Сьогодні тенденцією, що домінує в західних (і не тільки) дослідженнях, є зосередження уваги на аналізі невійськових аспектів безпеки. Можемо стверджувати, що на сьогодні дослідження без­ пеки стало самостійною галуззю суспільної науки, разом з тим, ті чи інші питання безпеки розглядаються політичними, економічними, демографічними, військовими, інформаційними, екологічними та іншими науками. Вивчення проблем безпеки, або безпекознавство (security studies), у рамках теорії міжнародних відносин посідає особливе місце. Окрім цього робляться спроби відокремлення безпекознавства як міждисциплінарної – автономної (незалежної) стосовно науки про міжнародні відно­ сини – нової сфери досліджень [5]. Сучасне трактування безпеки є значно ширшим, більше того, воно еволюціонує в часі й залежить від конкретних умов держави. Стан безпеки в глобальному вимірі не обов’язково має збігатися з відчуттям безпеки конкретної держави, так само, як 49 концепція безпеки окремої держави часто суперечить іншим чи може порушувати безпеку регіону або світу. „Те що здається доречним для оборони однієї держави, буде здаватися, і часто так є, агресивним по відношенню до її сусідів,” – стверджує Б. Посен [19, p. 28]. Як зауважив Д. Герц, міркуючи над „дилемою безпеки”, дії, до яких в одній державі вдаються для зміцнення безпеки, спри- чинюють (незалежно від намірів) спад відчуття безпеки в інших державах. З цього випливає, що практично „абсолютну” безпе- ку осягнути не можливо. Ще 1928 року польський дослідник Б. Вінярскі писав: „Мабуть, можна говорити про відносну безпеку, що спирається на рівновагу сил, на внутрішню силу, міцність і зважену зовнішню політику; справді, це єдиний по- людськи доступний вид безпеки” [24, s. 1]. Як видно з попередніх визначень, аналізуючи суть безпеки, насамперед необхідно враховувати її зв’язок із „загрозою”. Оскільки відсутність загрози є істотним (хоч і не єдиним) аспектом безпеки. Аналіз змісту терміна веде до ствердження, що загроза належить до сфери свідомості певного суб’єкта (людини, суспільної групи, нації або народів). Польський науковець Р. Зємба окреслює загрозу як певний стан психіки або свідомості, викликаний сприйняттям явищ, котрі оцінюються як шкідливі або небезпечні. При цьому особливо важливим є процес оцінки, який формулює суб’єкт, бо вони слугують підставою для дій, до яких він вдається з метою зміцнення власної безпеки. Таке трактування загрози знаходиться в сфері свідомості і має суб’єктивний характер. Іншим аспектом загрози є фактори, що спричиняють стан непевності та сумнівів; це будуть реальні дії інших учасників суспільного життя, шкідливі та небезпечні для життєвих інтересів і базових цінностей даного суб’єкта (одиничного або збірного). І ця загроза є реальною, або ж об’єктивною. За визначенням російського вченого А. Прохожева, – це „сукупність небезпечних (для життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави) умов і факторів”. Вдалим вважаємо польське визначення загрози в контексті держави, згідно з яким це „ряд внутрішніх чи у міжнародних відносинах подій (ситуацій), через які з великою ймовірністю може настати обмеження 50 або втрата умов для безперешкодного внутрішнього буття та розвитку, або ж порушення чи втрата суверенності держави та її партнерського сприйняття у міжнародних відносинах – в результаті використання політичного, економічного, військового чи іншого насильства” [20, s. 162]. „Безпека, – писав А. Волферс, – об’єктивно означає відсутність загрози основним цінностям, суб’єктивно – відсутність страху, що цим цінностям справді щось загрожує” [24, р. 150]. Отже, існують суб’єктивні та об’єктивні загрози безпеці. Трактування змісту безпеки в політичних науках можна поділити на позитивні і негативні. Р. Зємба розрізняє вужче та ширше розуміння безпеки. Негативне трактування розглядає без- пеку як стан, за якого відсутнє джерело загрози або виникнення небезпеки малоймовірне. Дж. С. Най негативну безпеку трактує як відсутність загроз і концентрується на аналізі дій суб’єкта щодо охорони перед загрозами для його істотних внутрішніх цінностей. Подібно розглядають безпеку українські дослідники. Так, наприклад, Б. Кухта політичну безпеку визначає як „осяг- нення політичною системою та її структурними частинами пев- ного стану, найсприятливішого для стабільного ефективного існування”. Позитивне трактування розглядає безпеку як про- цес творення умов для гарантування збереження, існування, можливості та свободи розвитку суб’єкта. У першому випадку безпека розглядається в протиставленні загрозам, натомість у другому – через аналіз креативної активності суб’єкта. На підтримку другого підходу польський науковець Й. Кукулка стверджує, „що безпека є не стільки окресленою суттю, скільки постійним суспільним процесом, у межах якого суб’єкти праг- нуть вдосконалити механізми, що запевняють їм відчуття без- пеки” [15]. У наукових дослідженнях виокремлюються такі аспекти змісту безпеки, як внутрішня безпека (стабільність і гармонія суб’єкта) та зовнішня безпека (відсутність загроз з боку інших суб’єктів). Піклуючись про свою безпеку (відсутність якої спричиняє відчуття загрози та неспокою), держави і міжнародні системи прагнуть впливати на внутрішню сферу та зовнішнє оточення, щоб усунути або, принаймні, віддалити загрози та елімінувати власний страх, неспокій і непевність. Сьогодні, 51 в період глобалізації, ці два аспекти демонструють тісний взаємозв’язок, що виступає важливим принципом загальної концепції безпеки. Окреслюючи почуття безпеки, необхідно та- кож враховувати, об’єктивні та суб’єктивні чинники. Є. Стань- чик вважає, що „суб’єктивізм у відчутті безпеки до певної міри є явищем об’єктивним, нерозривно пов’язаним з сприйняттям загроз” [21, s. 28]. Рис. Модель Це можна відчуття безпеки зобразити графічно. відчуття безпеки відчуття загрози реальність Джерело: Власне опрацювання Рис. Модель відчуття безпеки Аналізуючи трактування Джерело: Власне поняття безпеки, можемо також говорити про опрацювання. різні типи безпеки, виокремлення яких тісно пов’язане з суб’єктом та об’єктомАналізуючи безпеки. Відомийтрактування українськийпоняття безпеки, дослідник можемо безпеки проблематики також говорити про різні типи безпеки, виокремлення О. Бодрук підкреслює, що “суб’єкт і об’єкт безпеки – обов’язкові елементи яких тісно пов’язане відносин у сфері ззабезпечення суб’єктом табезпеки, об’єктом безпеки. в науці Відомий український вони розглядаються в єдності, дослідник проблематики безпеки О.  Бодрук підкреслює, що взаємозв’язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має властиві „суб’єкт і об’єкт безпеки – обов’язкові елементи відносин йому ознаки” [2, с. 21]. у сфері забезпечення безпеки, в науці вони розглядаються в У широкому єдності, розумінні суб’єктом взаємозв’язку безпеки може і взаємозалежності, однак виступати кожен зокрема цих людина, певні соціуми, держава, об’єднання елементів має властиві йому ознаки” [2, с. 21]. держав, а також створювані ними установи, У широкомуорганізації, ТНК, практична розумінні суб’єктом діяльність безпекияких може спрямована виступатина окрема виявлення, людина, певні попередження, соціуми, держава, послаблення, локалізацію, об’єднання ліквідаціюдержав, викликіва і загроз.також Тому,створювані як зазначаєними установи, Б. Бузан, організації, в аналізі безпеки ТНК, практична визначеної сфери, діяльність важливо врахуватияких спрямована проблеми, на виявлення, що впливають на умовипопередження, існування (а отже, по-на слаблення, локалізацію, ліквідацію викликів безпеку одиниці) різного типу недержавних людських груп (human і загроз. Тому, як зазначає collectivities). Б. Бузан, в аналізі безпеки визначеної сфери, важливо врахувати проблеми, що впливають на умови існування (а отже, Ще одним досить поширеним критерієм типологізації безпеки є об’єкт на безпеку одиниці) різного типу недержавних людських груп безпеки. Як стверджують (human українські вчені Л. М. Артюшин та Г. Ф. Костенко, collectivities). об’єкт безпеки Ще одним– це носій інтересів досить [1, с.162]. Накритерієм поширеним думку польського науковця типологізації Р. Зємби об’єкт безпеки є допоміжним характер суб’єкта безпеки є об’єкт безпеки. Як стверджують українські вчені безпеки, і дає змогу Л. М. Артюшин виокремити, а подекуди та Г. Ф. Костенко, – навіть примножитиоб’єкт безпекиякі– збагачують типи безпеки, це носій інтересів науковий [1, с.безпеки, опис змісту 162]. На що думку польського розглядається науковця під призмою йогоР.  Зємби, суб’єкта. Отже, залежно від умов класифікації, в науковій та публіцистичній літературі об’єкти безпеки можуть визначатись 52 (і цей список не є закритим): • за територіально-просторовою ознакою – індивідуальні, суспільні (групові), державні (національні), локальні, трансрегіональні, об’єкт безпеки є допоміжним характер суб’єкта безпеки, і дає змогу виокремити, а подекуди – навіть примножити типи безпеки, які збагачують науковий опис змісту безпеки, що розглядається під призмою його суб’єкта. Отже, залежно від умов класифікації, в науковій та пуб- ліцистичній літературі об’єкти безпеки можуть визначатись (і цей список не є закритим): • за територіально-просторовою ознакою – індивідуальні, суспільні (групові), державні (національні), локальні, трансрегіональні, субрегіональні, регіональні, глобальні (світові, універсальні); • за сферами забезпечення необхідних умов життєдіяль­ ності: політичний, економічний (поділяється на фінан­со­ вий, технологічний, ресурсний, аграрний, продовольчий і т. д.), екологічний, суспільний, військовий (мілітарний), демографічний, культурний, ідеологічний, інформаційний; • за формою вираження – матеріальні й духовні цінності, національні інтереси [2, с. 22]. Використовуючи критерій часу, безпеку як окремих держав, так і більшості суб’єктів можна аналізувати, як вже зазнача- лося, як стан безпеки та процес безпеки. На підставі крите­ рію часу стан безпеки переважно окреслюють як постійний суспільний процес, у межах якого діючі суб’єкти праг- нуть вдосконалювати механізми, що забезпечують їм відчуття безпеки. Загалом у міжнародних відносинах основним критерієм типології безпеки слугує поділ безпеки на національну/ внутрішню (безпеку держави) і міжнародну безпеку. Вважаємо, що поділ цей все ж досить умовний, оскільки в сучасних міжнародних відносинах під впливом глобалізації та загроз і викликів нового типу відбувається розмивання границь між зовнішньою та внутрішньою безпекою. Національна і міжнародна безпека між собою тісно пов’язані – внутрішні кризи, що ведуть до суспільних заво- рушень, громадянської війни, можуть призвести до ескалації конфлікту поза межами держави. Натомість обидва поняття іноді суб’єктивно розмежовуються і, навіть, протиставляються центральними органами влади в державі. 53 Як бачимо, багато дослідників міжнародних відносин на- магаються трактувати суб’єкт як майже необмежений ком- плекс політичних, ідеологічних, економічних, суспільних і культурно-цивілізаційних цінностей. Деякі науковці, серед них С. М. Волт, А. Волферс, М. А. Леві, С. Лінн-Джонс, Н. Маєрс, Дж. Най, Л.  Фрідман, застерігали від розмивання безпеки як предмета наукових досліджень через надмірне розширення цього поняття. У результаті, як зауважує А. Волферс, термін „безпека” наповнюється такою кількістю цілей, що навіть дуже різні напрями політики можна розглядати як політику безпеки [54, p. 484]. На недоліки такого „всеосяжного” підходу 1998 року вка­ зував Л.  Фрідман: „якщо все, що викликає неспокій або загрожує життю, окреслюється як „проблема безпеки”, сфера досліджень повністю втрачає простір для концентрації” (the risks loosing all focus). Такий підхід може бути багатим і вичерпним, але водночас – неокресленим (off-puttingly), додає Л. Фрідман [12]. Деякі науковці-реалісти наполягали на поверненні до традиційного державо-центристського тракту- вання безпеки, однак не знайшли широкої підтримки в наукових колах. Отже, можемо з впевненістю констатувати, що сучасне трак- тування безпеки у міжнародних відносинах значно розширює її зміст. Сьогодні безпека має всеосяжний характер, і основні напрями наукових досліджень охоплюють не лише військові аспекти, а й, насамперед, політичні, економічні, соціальні науково-технологічні, інформаційні, екологічні, культурні та гуманітарні. Українські та зарубіжні дослідники, аналізуючи проблеми безпеки, враховують усі ці аспекти та цінності, а також процеси глобалізації, що значно розширює предмет наукових досліджень і водночас породжує труднощі у з’ясуванні змісту поняття без- пеки. Виникають побоювання, що така всеосяжність безпеки може зашкодити точності аналізу, об’єктивності оцінки ситуації з точки зору ступеня загрози, яку вона становить для безпеки суб’єкта міжнародних відносин, що може стати основним за- кидом з дослідницької (наукової) позиції. 54 Список використаних джерел і літератури 1. Артюшин Л. М., Костенко Г. Ф. Теоретичні аспекти стратегій воєнної безпеки суспільства і держави: Монографія. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. – 176 с. 2. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжна­ родний аспекти: Монографія. – Київ: НІПМБ, 2001. – 300 с. 3. За і проти. Дебати з питань євроатлантичної безпеки. – НАТО, 2004. – 76 с. 4. Литвинов В. Латинсько-український словник. – Київ: Українські пропілеї, 1998. – 712 с. 5. Ліпкан В. А. Безпекознавство. Навчальний посібник. – Київ: Вид-во Європ. ун-ту, 2003. – 208 с. 6. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Гор- батенко. – 2-е вид., доп. і перероб. – Київ: Генеза, 2004. – 736 с. 7. Поляков Л., Сунгуровський М. Європейська безпека: нові загрози – старі відповіді? // Національна безпека і оборона. – 2001. – № 9. – С. 14–26. 8. Тикнер  Э. Переосмысливая проблемы безопасности // Теория меж- дународных отношений на рубеже столетий / Под ред. К.  Буса и С. Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. П. А. Цыганкова. – М.: Гардарики, 2002. – С. 185–207. 9. Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства / За ред. Г. М. Перепелиці. – Київ: ВД „Стилос”, 2004. – 400 с. 10. Федуняк С. Г. Європейські виміри безпеки на пострадянському просторі. Формування інтегрованої безпеки Заходу і Нових неза- лежних держав. – Чернівці: Рута, 2005. – 336 с. 11. Baldwin D. A. Security Studies and the End of Cold War // World Politics. – October 1995. – Vol. 48. – № 1. – P. 117–141. 12. Gould J. W., Kolb W. L. (red.). A Dictionary of the Social Science. – Lon- don: Tavistock Publications, 1964. – 769 p. 13. Haber  J. A. Bezpieczeństwo ekologiczne jako determinanta stosunków międzynarodowych // Determinanty polityki zagranicznej i międzynaro- dowej. – Warszawa: COM SNP, 1981. – S. 87–94. 14. Huysmans J. Revising Copenhagen: Or, On the Creative Development of a Security Studies Agenda in Europe // European Journal of International Relations. – December 1998. – Vol 4. – № 4. – P. 479–505. 15. Huysmans  J. Security! What Do You Mean? From Concept to Thick Signifier // European Journal of International Relations. – June 1998. – Vol. 4. – № 2. – P. 226–255. 16. Krause K. Culture and Security: Multilaterism, Arms Control and Secu- rity Policy Building // Contemporary Security Policy. Spec. issue. – April 1998. – Vol. 19. – № 1. – 239 p. 55 17. Pierczyński M. Globalne uwarunkowania bezpieczeństwa ekonomiczne- go. – Warszawa: PISM, 1990. – 131 s. 18. Pietraś M. Bezpieczeństwo ekologiczne w Europie. – Lublin: Wydawni- ctwo UMCS, 1996. – 383 s. 19. Posen  B. R. The Security Dilemma and Ethnic Conflict // Survival. – Spring 1993. – vol. 35. – № 1. – P. 27–47. 20. Słownik terminów z zakresu bezpieczeństwa narodowego / red. W. Łep- kowski. – Warszawa: AON, 2002. – 200 s. 21. Stańczyk J. Współczesne pojmowanie bezpieczeństwa. – Warszawa: In- stytut Studiów Politycznych PAN, 1996. – 129 s. 22. State of the World 2005: Redefining Global Security. – London: The Worldwatch Institute Earthscan Publications Ltd., 2005. – 237 p. 23. The Oxford Reference Dictionary / ed. J. M. Hawkins. – Oxford: Oxford University Press, 1991. – 992 p. 24. Wolfers A. Discord and Collaboration. Essays on International Politics. – Baltimore, 1962. – 283 p. 25. Wolfers A. „National Security” as an Ambiguous Symbol // Political Sci- ence Quarterly. – December 1952. – Vol. 67. – № 4. – P. 482–502. Yaropolk Timkiv scientific APPROACHES TOWARDS interpretation of safety CONCEPT in international relations Modern interpretation of safety concept in international relations considerably extends its meaning. Today safety has all-embracing character, and main trends of scientific researches encompass not only military aspects but, primarily, political, economic, social, scientific, technological, informative, ecological, cultural and humanitarian ones. It should be noted that Ukrainian and foreign researchers, analyzing safety problems, take into consideration all of these aspects and values, not speaking of globalization processes which significantly broadens the topic of scientific researches and at the same time generates difficulties in finding out the safety concept. Noteworthy, some uncertainties exist, that such wide-ranging safety can cause mischief in analysis exactness, estimation objectivity of situation in the prism of threat, which endangers the subject of international relations, which can turn out to be basic reproach from research (scientific) position. 56 Олена Шерман Негативний політичний стереотип у сучасному медіа-просторі як елемент інформаційної війни П остановка проблеми. Забезпечення інформаційної без- пеки держави серед інших напрямків діяльності містить і превентивні заходи щодо попередження інформаційної війни, яку дослідники визначають як комунікативну технологію з впливу на масову свідомість з короткостроковими та довготри- валими цілями [9, с. 20]. Розповсюдженість інформаційних війн та рівень їхньої загрози для національної безпеки зумовлені безпрецедентним за своїми масштабами розвитком нових інформаційних технологій, які кардинально змінюють світ. Науково-технічний прогрес створив нову – інформаційну – сферу існування людини. Як наслідок, міждержавні конфлікти в світовому інформаційному суспільстві дедалі частіше по- стають не як зіткнення армій, а як інформаційний двобій у медіа-просторі, причому інформаційні війни розпочинають не лише у випадку військових конфліктів, але й у мирний час. Про оголошення інформаційної війни не попереджають заздалегідь, проте наслідки її як на зовнішньополітичному, так і на внутрішньополітичному рівні бувають руйнівними для країни, яка не зуміла захистити свій інформаційний простір та протиставити інформаційному агресорові свої інформаційні ре- сурси. Одним із таких наслідків виступає послаблення позицій країни на міжнародному рівні, виникнення напруги у стосунках з іншими державами і навіть легітимізація агресії проти неї в очах світової спільноти через створення системи пов’язаних з нею негативних політичних стереотипів. На роль ЗМІ у поглибленні конфронтації між державами та легітимізації військових акцій звертали увагу ще засновники сучасних концепцій інформаційного суспільства: Г. Ласуелл, М. Маклюен, Лазарфельд, П. Вірільо. Проблеми маніпуляції масовою свідомістю як частиною інформаційних війн розкриті у працях Г. Шіллера, С. Кара-Мурзи, Г. Грачова, І. Мельника, 57 Р. Харріса. З українських вчених окремо треба відзначити Г. Почепцова, який у ряді праць [9; 10], досліджуючи інфор- маційні та психологічні війни, підкреслює, що одним із за- вдань інформаційних війн є формування у свідомості певних стереотипів. Метою цієї статті є аналіз особливостей формування засо- бами мас-медіа негативного політичного стереотипу, який вво- дить об’єкт стереотипізації у негативний емоційний контекст, наділяючи його суто негативними характеристиками, з метою використання його в інформаційній війні. Дана проблема набуває особливого значення для України, зокрема, з огляду на слабку інтегрованість її у світове ін- формаційне поле, наслідком якої „є те, що уявлення про Україну в світі формують ЗМІ інших держав, виходячи з їх власних геополітичних, політичних, військових, економічних та інших інтересів. Україна не може протистояти інформаційно- пропагандистським акціям інших держав, які через вторгнен- ня в інформаційний простір України намагаються забезпечи- ти свої політичні та економічні інтереси, що створює загрозу національній безпеці України” [1]. Знання механізмів форму- вання негативного стереотипу дозволить розробити стратегію протидії спробам створити негативний імідж України у гло- бальному інформаційному просторі. Переважна більшість негативних політичних стереотипів створюється в рамках інформаційних кампаній, які різняться масштабами – від порівняно невеликих (регіональні ЗМІ) до таких, що охоплюють всесвітній інформаційний простір. В основі кампаній зі створення негативних стереотипів лежить вибіркове надання інформації про об’єкт стереотипізації, що дозволяє стверджувати про маніпуляційний характер да- них кампаній. Негативні політичні стереотипи, створювані ЗМІ, можуть надалі отримувати підтримку з боку масової культури. Інформаційна кампанія, спрямована на створення політичного стереотипу (системи стереотипів), на наш погляд, складається з 4-х етапів: 1. підготовчого; 2. початкового; 58 3. етапу формування стереотипу; 4. етапу закріплення. Прикладом може бути інформаційна кампанія НАТО проти Югославії, яка тривала від початку 1990-х років до повалення режиму Мілошевича і мала ряд завдань, важливе місце серед яких займала легітимізація військових дій НАТО на Балканах. Підготовчий етап полягає у максимально чіткому фор- мулюванні завдань майбутньої інформаційної кампанії, вивченні та аналізі основних параметрів політичної ситуації, які, в свою чергу, визначатимуть зміст і характеристики стереотипу, вибір стратегії та плану тактичних заходів. На цьому етапі може відбуватися своєрідна перевірка тем майбутньої інформаційної кампанії (з метою виявлення найбільш резонансних та перспективних у плані подальшої роз- робки), а також відбуватися корекція об’єкта. Наприклад, у пер- ших повідомленнях американських ЗМІ про Косово Мілошевич виглядав як звичайний політик, що намагається навести лад, то­ ді як албанці – звичайними сепаратистами. Так, „Нью-Йорк Таймс” 1 листопада 1987 року надрукувала велику статтю про етнічне насилля у Косово. „Етнічні албанці, – писала газета, – є найбільш швидко зростаючим сегментом населення у Югославії, і невдовзі вони можуть посісти третє місце після сербів та хорватів. Мета албанських націоналистів, як заявив один з них в інтерв’ю, полягає у тому, щоб етнічна Албанія вмістила у себе західну Македонію, південну Чорногорію, частини південної Сербії, Ко- сово і власне Албанію. <…> З невпинною утечею слов’ян з охо- пленого насильством Косово, провінція стає етнічно чистою ал- банською областю..., чого й домагались албанські націоналісти упродовж останніх років (це особливо посилилося після крива- вих виступів албанців 1981 року у Приштині). Нинішній рівень насилля, як сказав журналіст з Косово, зростає, перекриваючи рекорди минулих семи років” [5, с. 289]. Як бачимо, загальна тональність текстів про цю проблему на етапі впровадження була нейтральною. Згодом, на етапі формування, акценти були розставлені по-іншому: Мілошевич – „м’ясник Балкан”, албанці – жертви, тональність набула максимальної емоційності. Наступний, початковий етап, який йде після вибору об’єкта та визначення кола завдань – це ознайомлення аудиторії з об’єктом, 59 введення його в інформаційний простір. На цьому етапі важ- ливою є репрезентація об’єкта через події з яскраво вираже- ним негативним забарвленням. ЗМІ корегують інформаційну картину світу своєї аудиторії таким чином, що об’єкт інформа­ ційної агресії починає ототожнюватися у масовій свідомості з образом, який викликає негативне ставлення з домінуючим емоційним компонентом (страхом, відразою, ненавистю, пре- зирством тощо). Окрім відбору фактів із виключно негативним забарвлен- ням та негативної інтерпретації нейтральних фактів, часто відбувається підключення об’єкта стереотипізації до подій, вже наявних в інформаційному просторі – „метод зв’язування”. Він спрямований на створення у цільової аудиторії необхідного став- лення до об’єкта і складається з двох етапів: 1) пошук „старо- го” об’єкта із вже сформованим ставленням аудиторії, причому критерієм пошуку виступає потенційна можливість для створен- ня зв’язку „нового об’єкта” зі „старим”, а також наявність такого ставлення до старого, котре співпадає з потрібним ставленням до „нового”; 2) зв’язування старого об’єкта з новим, внаслідок чого частина властивостей, характеристик, оцінка, минулі чи майбутні дія чи поведінка переходять від старого об’єкта на но- вий [2, с. 38]. Прикладом використання такого методу є введен- ня в інформаційну кампанію проти Югославії теми концтаборів, зокрема, широкого розголосу набула надрукована у серпні 1992 р. на перших шпальтах кількох англійських газет („Daily Mirror”, „Daily Mail”) кольорова світлина, на передньому плані якої був зображений роздягнений до поясу чоловік з вираженим дефіцитом маси тіла за колючим дротом. Ця фотографія – пор- трет біженця, боснійського мусульманина Фікрета Аліча, була зроблена англійськими журналістами у таборі для біженців, розташованому в м. Трнопольє 5 серпня 1992 року. „Доказ: за колючим дротом брутальна правда про тортури у Боснії,” – такий анонс розмістила „Daily Mail” поряд із фотографією з Трнополья на першій шпальті. „Це різновид сцен, що спалаху- ють у свідомості як чорно-білі зображення з п’ятдесятилітньої давнини фільмів з нацистських концентраційних таборів (2)” [14]. Таким чином, сама газета не приховувала принцип силь- ного емоційного впливу на читача: фотографія активізувала у 60 свідомості уявлення про нацистські концтабори з їхніми торту- рами та масовим знищенням людей. До демонізації сербів дода- ли важливий штрих: аналогію із нацистською Німеччиною. Система негативних стереотипів, яка створюється у ме- жах інформаційної війни проти певної країни, як правило, складається з таких компонентів: 1. негативного стереотипу держави (території); 2. негативного стереотипу населення (етносу); 3. негативного стереотипу лідера держави. Серби, Югославія та С. Мілошевич – саме ці об’єкти стереотипізації незмінно залишались у фокусі ЗМІ протягом усієї інформаційної кампанії НАТО, виступаючи „головними героями”. Інші стереотипи займали нижчі позиції у системі стереотипів, причому введення їх у оповідь відбувалося пере- важно у рамках дихотомії „злочинець – жертва”: роль злочинця завжди виконували серби (Югославія), а жертвами послідовно виступали хорвати, боснійські мусульмани та албанці Косо- во (відповідно, створювалися позитивні стереотипи даних етносів та позитивні стереотипи їх існуючих чи планованих держав). Відповідно у формуванні уявлення про об’єкт стереотипізації провідна роль відводилася двом варіантам реалізації бінарної опозиції „свій світ” та „чужий світ”, яка сягає корінням архаїчних шарів свідомості і визначає систему стереотипів масової свідомості. Інтерпретація реальності за допомогою схем „свій світ” та „чужий світ” знімає бар’єри на шляху інформації до свідомості споживача і тим самим полегшує завдання впливу. „Чужий світ” протистоїть „своєму” за усіма параметрами, його населення асоціюється зі хтонічними істотами, метою діяльності яких є руйнування, затвердження хаосу. Оскільки „чужі” загро- жують існуванню „нормального життя”, невід’ємною частиною даної моделі світу є міф про героя, який долає хаос та відновлює лад (у цій ролі виступали збройні сили НАТО та миротворці ООН). Третій, найбільший за обсягом ресурсів етап – це власне формування і впровадження стереотипу через посередницт- во текстів ЗМІ. Якщо на другому етапі переважають короткі інформаційні повідомлення інформаційних агентств, то на 61 етапі формування на перший план виходять більші за обся- гом тексти газет та журналів. Ці тексти доносять до аудиторії події, безпосередньо пов’язані з об’єктом стереотипізації, при- чому одним із завдань є ініціювання інформаційної хвилі. За- пуск інформаційної хвилі змушує якомога більшу кількість ЗМІ повторювати та коментувати первісні повідомлення, що, в свою чергу, породжує „вторинну інформаційну хвилю” на рівні міжособистісного спілкування. Аналізуючи інформаційну кампанію проти Югославії, ми бачимо, що етапи збільшення кількості текстів та телесюжетів про події на території колишньої СФРЮ прямо пов’язані з інформаційним забезпеченням конкретних політичних акцій – зокрема, військових дій НАТО у березні 1999 року. Легітимізація військової акції вимагала введення у свідомість аудиторії західних ЗМІ нового об’єкта – Косово та стереотипу косовських албанців як жертв прихованого геноциду, яких треба врятувати (детальніше про це: [13]). Саме Косово у безлічі розміщених у ЗМІ текстів набуває виразних рис „чужої території”, де порушу- ються усі людські закони, або, простіше, „пекла” (порів. назви статей: [15,16]). Зворотньою стороною створеного ЗМІ нега- тивного стереотипу сербів є позитивний стереотип НАТО, чия місія на Балканах ототожнюється з діяльністю героїв героїчних міфів, які долають „сили мороку”. Метою завершального етапу інформаційної кампанії – ета- пу закріплення – є збереження актуальності стереотипу у сві- домості аудиторії, а актуальність визначає перебіг конкретних політичних подій. Інформація, трансльована ЗМІ, повинна відповідати своїй картині світу споживача, оскільки спроби змусити споживача до прийняття чужої картини світу наштовхуються на спротив [11, с. 173]. Зарахування об’єкта стереотипізації до „чужого світу” автоматично пробуджує відчуження і спектр негативних емоцій, а ототожнення його зі „злом” у системі етичних коорди- нат завершує створення негативного стереотипу. Найбільш розповсюджені бінарні опозиції, що розгортаються у текстах через концептуальні метафори, це, окрім „свій – чужий”, „добро – зло”, „війна – мир”, „життя – смерть”, тобто це опозиції, пов’язані з екзистенціальними категоріями. Це не випадково, 62 адже логічним завершенням негативної стереотипізації є пере- ведення об’єкту і пов’язаної з ним події з повсякденного світу у царину прикордонних ситуацій з відчутним есхатологічним чи катастрофічним присмаком. Переосмислення конкретних політичних подій у екзистенційних категоріях дозволяє зняти критичні бар’єри сприйняття, полегшуючи вплив на свідомість споживача. Допоміжними засобами впливу є: 1. персоніфікованість, тобто наближення стереотипу до осо- бистого досвіду індивіда, або, точніше, соціальної групи. Важливим є звернення до тих цінностей, що є знаковими для даної соціальної групи – свободи, матеріального до- бробуту, стабільності тощо; 2. звернення до „вічних тем” [12, с. 235] (серед них – протиріччя між личиною та справжньою сутністю лю- дини, що реалізується, зокрема, у жанрі журналістських розслідувань); 3. апеляція до таких психологічних феноменів, як упере- дження та настанова, прямо пов’язаних зі стереоти- пом. Нагнітання негативних тем підкріплює раніше створену негативну настанову, внаслідок чого створе- ний емоційно-негативний фон сприйняття отримує ра- ціональне обґрунтування („причину”) і закріплюється на усвідомленому рівні; 4. використання існуючої системи політичних стереотипів. За умови відсутності єдиного інформаційного просто- ру в одному суспільстві можливе співіснування двох систем політичних стереотипів, причому одне явище дістає діаметрально протилежну оцінку (порівн. сприй- няття ОУН–УПА на сході і на заході України і конотації слова „бандерівець”). Також одна система політичних стереотипів може мати варіації у різних сегментах суспільства; 5. використання інших наявних негативних стереотипів: • етнічних; • гендерних; • вікових, або ейджистських, згідно з якими люди похи- лого віку наділені негативними якостями. Дослідження 63 ейджистських стереотипів у США сформували пор- трет людини похилого віку: вона втомлена, повільна, асоціальна, бідна та непривітлива [6, с. 240], їй та- кож притаманна інфантилізація поведінки [6, с. 246]. Ці характеристики є універсальними (за винятком асоціальності), і функціонують не тільки в амери- канському суспільстві. Останнім часом в засобах масової інформації (і особливо у пресі) все сильніше виражається тенденція до сегментації аудиторії, що дозволяє спрямувати повідомлення саме тій цільовій аудиторії, в якій зацікавлений той чи інший соціальний інститут [4, с. 129]. При цьому використовується стереотипи, притаманні даній соціальній чи етнічній групі. Те, які принципи будуть висхідними у технології форму- вання негативного стереотипу, залежить не лише від завдань інформаційної кампанії, але й від рівня емоційного забарвлення конкретного стереотипу. Хоча досі не існує класифікацій нега- тивного стереотипу за його емоційним забарвленням, очевидно, що ступінь негативізації об’єкта може суттєво відрізнятися. Якщо класифікувати стереотипи за рівнем негативізації, то вимальовується, на нашу думку, наступна градація: поміркована (середня) – висока – максимальна, причому максимально не- гативний політичний стереотип різко відрізняється від двох перших, переводячи ситуацію із площини соціальної напруги або прихованого конфлікту (конфлікту, який можна вирішити шляхом компромісу) у ситуацію відвертого політичного чи збройного протистояння. Яскравим прикладом максимально негативного політичного стереотипу є „образ ворога”, який ча- сто поєднується з негативним етнічним стереотипом і є части- ною так званого військового дискурсу, що спирається на стійкі багатовікові традиції. Міфології війни є частиною усіх культур світу (поряд із міфологіями миру). „Основоположна ідея прак- тично кожної міфології війни зводиться до того, що ворог – чудо- висько і, знищуючи його, ти захищаєш єдиний по-справжньому цінний устрій життя, якому наслідує, звісно, тільки твій влас- ний народ” [3, с. 76]. Створення образу ворога та підключення його до системи стереотипів даного соціуму через проведення інформаційних 64 кампаній виступає одним із засобів легітимації первісно непопу- лярних політичних рішень, зокрема рішення про початок зброй- ного конфлікту. З найдавніших часів ця легітимація передбачала: 1. перекладення відповідальності за початок конфлікту на протилежну сторону і надання своїм діям характеру справедливого та необхідного акту; 2. формування „образу ворога” через демонізацію супро- тивника аж до його дегуманізації. Одним із останніх успішних прикладів формування уні- версальної моделі „образу ворога” засобами ЗМІ стало ство- рення системи негативних політичних стереотипів під час інформаційної кампанії проти Югославії, яка набула особливої інтенсивності 1999 року. Наслідком антиюгославської інфор- маційної кампанії стали відповідні зміни у ставленні до сербсь- кого етносу, що відбулися практично на всіх рівнях суспільної свідомості. Про це свідчать опитування громадської думки у країнах Західної Європи. Якщо за тиждень до початку військової акції проти Югославії негативно ставилася до її можливості значна частина населення західних країн: 73% британців, 60% італійців, 42% американців тощо, то ближче до кінця 78- денної війни ці показники змінилися: узагальнений показник тих, хто підтримував війну в усіх країнах НАТО (за винятком Греції) склав 47,8% за, 45,6% тих, що виступали проти війни, та 6,6% тих, що не визначили свою позицію, що вважається се- ред дослідників середнім рівнем підтримки війни населенням. Характерно, що 66% американців виступали за продовження операцій до повалення режиму Мілошевича [8]. Югославська сторона, працюючи досить успішно на внут- рішньому інформаційному просторі, не змогла нічого протиста- вити інформаційній агресії на глобальному рівні, що визначило не лише її військову поразку, але й детермінувало довготривалі наслідки цієї поразки. Причини цього вимагають окремого дослідження, але очевидним є вже той факт, що однією з них є неправильно обрана стратегія: з самого початку 1990-х рр. влада Югославії не намагалася проводити самостійну гру на міжнародному інформаційному полі, концентруючи зусилля на пропагандистському забезпеченні власного населення і во- дночас зоставляючи західним (тобто негативно ангажованим) 65 ЗМІ формувати образ країни в очах світової громадськості. Як наслідок, світ співчував боснійським мусульманам та ко- совським албанцям, але нічого не знав про сербські жертви та біженців: „етнічна чистка” західних регіонів Хорватії під час операції „Гроза” у серпні 1995 року, внаслідок якої майже 200 ти- сяч сербів стали біженцями, залишилася майже „непоміченою” західними мас-медіа. Висновки Таким чином, у сучасному медіа-просторі продукування негативних політичних стереотипів відбувається у межах ін- формаційної війни, яка складається з кількох етапів і може про- ходити як на регіональному, так і на глобальному рівні, а сам негативний стереотип виступає як дієва зброя інформаційної війни. В сучасних умовах недостатня репрезентованість країни в глобальному інформаційному просторі є небезпечною, оскільки відсутність інформації створює сприятливі передумови для створення негативних стереотипів. Тому одним із превентивних заходів попередження інформаційної війни повинна бути ак- тивна робота як у глобальному інформаційному просторі, так і в інформаційному просторі найближчих сусідів з метою форму- вання системи позитивних стереотипів власної країни, створен- ня такого образу держави, який суттєво ускладнить або зробить неможливим формування „образу ворога” та інших негативних стереотипів. Стосовно України це означає відмову від пасивної інформа­ ційної політики та проведення інформаційних кампаній з ме- тою створення позитивного стереотипу України. Перший крок у цьому напрямі вже зроблено: йдеться про затвердження Кабінетом Міністрів України у червні 2007 року „Концепції Державної програми формування позитивного міжнародного іміджу України на 2007–2010 роки” [7], яка передбачає, зокрема, розроблення стратегії інформаційної діяльності з урахуванням специфіки іноземних держав та їх населення і розрахована на 4 роки. Якщо закладені у неї проекти будуть реалізовані, то вже за кілька років можна буде спостерігати зміну як місця України в 66 інформаційному глобальному просторі, так і принципово новий її образ в очах світової громадськості. Список використаних джерел і літератури 1. Ботвінкін О. Проблеми забезпечення національної безпеки в ін- формаційній сфері// Юридичний журнал. – 2007. – №2 http://www. justinian.com.ua/article.php?id=2555. 2. Григорьев М. Психотехнологии воздействия в политике// Выборы. Законодательство и технологии. – 2000. – № 12, декабрь. – С. 36–49. 3. Кэмпбелл Дж. Мифы, в которых нам жить. – К.: Изд-во „София”, 2002. – 256 с. 4. Луканина М. В. Газетный текст сквозь призму теории коммуникации // Вестник МГУ. Серия „Лингвистика и межкультурная коммуника- ция”. – 2003. – № 2. – С. 125–131. 5. Мяло К. Россия и последние войны ХХ века (1989–2000). – М.: Изд-во „Вече”, 2002. – 480 с. 6. Нельсон Т. Психология предубеждений. Секреты шаблонов мышле- ния, восприятия и поведения. – Спб, изд-во „Прайм-ЕВРОЗНАК”, 2003. – 384 с. 7. Про схвалення Концепції Державної програми формування позитив- ного міжнародного іміджу України на 2007–2010 роки. Розпоряджен- ня Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 р. N 379-р. (http:// www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/13852.htm). 8. Почепцов Г. Г. Информационные войны. – М.: Изд-во „Рефл-бук”, 2001. – 576 с. 9. Почепцов Г. Г. Психологические войны. М.: Изд-во „Рефл-бук”. – 528 с. 10. Серебрянников В. Массовое сознание в военной проекции // Незави- симая газета. Независимое военное обозрение. – 7 апреля 2000 г. 11. Тарасевич Е. Г. Знание и мнение // Методология исследований поли- тического дискурса / Сост. и общ. ред. И. Ф. Ухвановой-Шмыговой. – Минск: Изд-во БГУ, 2000. – Вып. 2. – 479 с. 12. Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – СПб, изд-во „Прайм-ЕВРОЗНАК”, 2002. – 448 с. 13. Шерман О. М. Активізація архетипу „чужого” як засіб створення негативного етнічного стереотипу ЗМІ (на матеріалі інформаційної кампанії НАТО проти Югославії) // Актуальні проблеми політики. – Одеса, 2003. – Вип. 16. – С. 494–502. 14. Deichmann Th. The picture that fooled the world //http://www.iacenter. org/bosnia/nbtoc.htm. 15. Hammer J. Travels Through Hell //Newsweek. – March, 2004. 16. Officers flee kosovo hell //Sunday Mirror. –  Dec 5, 1999.   67 Olena Sherman NEGATIVE POLITICAL STEREOTYPE IN MODERN MEDIA-SPACE AS AN ELEMENT OF INFORMATION WAR This article considers the сreation of a negative political stereotype by mass media at a global and regional level as threat of a information security of the country. Marking that negative political stereotype, which created by means of information campaigns, Sherman allocates four stages of information campaign and characterizes features of each of them. Emphasizing negative consequences of introduction of a negative political stereotype in global information space, The author considers that one of preventive measures is creation of system of positive stereotypes our country both in global information space, and in the nearest neighbours information space. Павло Катеринчук Місце Канади у Північноамериканській системі безпеки: етнонаціональний аспект П одії останніх років проходять під гаслом боротьби з міжнародним і регіональним тероризмом, ксенофобією та расизмом, що значною мірою зумовлено трансформацією світового балансу сил. Завершення доби холодної війни та руйнація біполярності не зменшили глобальну політичну на- пругу, а швидше за все лише підсилили її. За таких умов виник- ла необхідність перегляду й перебудови світової системи безпе- ки, провідну роль у якій безперечно належить країнам великої вісімки. Водночас при формальному домінуванні Сполучених штатів Америки, вплив нових політичних гравців стає дедалі відчутнішим. До таких держав, зокрема, належить Канада. Стабільний соціально-економічний розвиток та успіхи у питанні соціальних стандартів безперечно додають впливовості позиції Канади на міжнародній арені. А в умовах економічної кризи, котра набирає обертів, сусідство Канади із США стає клю- човим чинником безпеки на Північноамериканському континенті. 68 Зважаючи на тісні економічні та політичні зв’язки двох країн, стабільність та поступальність розвитку Канади видається однією з найголовніших передумов могутності та впливовості світового гегемона (США) на тлі політичної та економічної кризи. Ситуація ускладнюється й тим, що соціально-економічні успіхи Канади не гарантують політичної стабільності, ко- тра в останні десятиліття потерпає від конфліктів на етнона- ціональному ґрунті. Канада є однією із небагатьох країн світу, що переживають процеси націотворення. Впродовж століть на теренах канадської федерації триває боротьба за самовизна- чення її корінних мешканців. За цей тривалий і суперечливий період у Канаді фактично сформувалися дві нації, що у межах однієї держави є своєрідним парадоксом, адже у абсолютній більшості випадків спрацьовує принцип „одна держава – одна нація”. У канадському ж випадку склався принцип ���������� „��������� одна дер- жава – дві нації”. Такий феномен породжує конфліктні ситуації на етнонаціональному ґрунті, що можуть мати катастрофічні наслідки для територіальної цілісності країни. Всю гостроту та суперечність цього твердження доводять події 1980–1995 рр., коли до влади у провінції Квебек (82% населення Квебеку ста- новлять канадці французького походження (франкоканадці)) прийшли політичні сили, котрі ініціювали питання про не- залежність провінції [2; 3]. Природньо, що проблематика канадського націотворення викликає значний інтерес серед вітчизняних та зарубіжних уче- них, зокрема Т. Лупула, В. Богатирець, О. Картунова, Б. Євтуха, Р. Янга, В. Кімлічки, Д. Беркюсона тощо. Таким чином боротьба квебекських сепаратистів за незалеж­ ність неминуче призводить до децентралізації усієї федеративної системи. У такому випадку кожна із провінцій (а надто – багаті Британська Колумбія та Альберта) теж претендує на більшу автономію у межах федерації, ще більше поглиблюючи таким чином процеси децентралізації. Очевидно, що така ситуація поглиблює дезінтеграцію, і як результат – підігріває сепара- тизм у Квебеці. Це, в свою чергу, тримає у постійній напрузі не лише канадське суспільство, а й увесь континент. Адже зміна політичної карти може призвести до непередбачуваних наслідків, або ж спровокувати „ланцюгову реакцію”. 69 Задля вирішення цієї проблеми федеральний уряд Канади проводить послідовну політику симетричної децентралізації, котра передбачає рівномірний перерозподіл повноважень між усіма провінціями Канади. При цьому Квебек отримав особли- вий статус не „відмінного від решти Канади суспільства”, а по- руч з іншими провінціями країни. У цьому випадку всі провінції Канади отримали більше прав і повноважень, які належали Оттаві, і на рівній основі скоротили свої обов’язки перед фе- деральним центром. Таким чином Квебек виступає у ролі „дви- гуна” децентралізаційних процесів у Канаді. Відзначимо, що у федерально-провінційних відносинах сучасної Канади склався своєрідний механізм, який закріплює за Квебеком таку роль. Суть такого механізму полягає у тому, що коли під тиском Кве- беку федеральний уряд поступається тими чи іншими повно- важеннями, решта канадських провінцій, відстоюючи рівність суб’єктів федерації, домагаються передачі їм аналогічних по- вноважень. Втім, незважаючи на таку складну ситуацію, Канаді вдається балансувати між інтересами прихильників збереження федерації та сепаратистами. Саме стійкі демократичні традиції в Канаді й скрупульозність її Конституції у визначенні сфер юрисдикції федерального центру (перелік з 29 пунктів) і провінцій (усього 16 пунктів) служать головним чинником стабільності. Ступінь децентралізації федеративної системи Канади є досить високою, можливо навіть найвищою у світі, притому, що на початкових етапах свого історичного розвитку вона мала високоцентралізовану федеративну систему. Проте, як вже зазначалося, регіональні й етнічні розходження між провінціями призвели до поступової трансформації у децентралізовану федерацію із широкими повноваженнями суб’єктів. Власне, чимало дослідників вважають таку „надмірну” децентралізацію ключем до умиротворення сепаратизму. Канада пройшла тривалий шлях від колоніального во- лодіння Британської імперії до самостійної високорозвиненої держави, що входить у сімку провідних країн світу. Їй властива самобутність, породжена особливостями історичного розвитку суспільства й держави. Канада – федеративна парламентська держава, у політичних інститутах і традиціях якої тісно пе- 70 реплівся вплив державних структур її колишньої метрополії й могутнього південного сусіда. Якщо такі органи державної влади й управління країни, як парламент і кабінет міністрів, змодельовані зі зразка Великобританії, то у федеративному устрої Канади простежуються риси схожості зі Сполученими Штатами. А якщо аналізувати розходження між Канадою й США, то насамперед вони проявляються в тому, що в США етно- національна структура населення не одержала відображення у державній структурі. У Канаді, натомість, двонаціональний склад населення помітно впливає й на державну структуру, і на внутрішню політику уряду. У Канади й США є також розходження і в механізмах підтримки цілісності держави. На відміну від США, де інтереси окремих штатів країни знаходили досить ефективне відображення у діяльності верх­ ньої палати конгресу, у Канаді цього не відбулося. Члени сенату не обираються демократичним шляхом, а призначаються за рекомендацією федерального уряду, а не провінцій. Як справедливо відзначає канадський дослідник, директор Центру військових і стратегічних студій при Університеті Калгарі Д. Беркюсон, „неефективність сенату як захисника регіональних інтересів висунула в цій якості на перший план провінційні уряди. Іншої альтернативи просто не було” [6, р. 75]. Таким чином, з одного боку, державний устрій Канади акумулює історично накопичений досвід розбудови державних інститутів демократії з поділом влади на законодавчу, виконав- чу й судову. А з іншого боку, федеративна форма державного устрою дозволяє уряду Канади при проведенні політичного курсу ефективно маневрувати. Дослідження, проведені в канадських університетах і в США свідчать про те, що сучасна тенденція розвитку федералізму полягає у прискоренні процесів перерозподілу повнова- жень, перебудови юридичної бази багатьох країн у бік їхньої глобалізації й інтегрованості в систему господарських зв’язків, обумовлених країнами „Великої сімки”. У Західній Європі й Північній Америці розходження між унітарними й федератив- ними державами поступово стираються, стають номінальними. Федеративні США все ще мають сильні риси унітарності, а су- часна Іспанія швидше за все є федерацією. 71 Іншим важливим чинником задля забезпечення тери- торіальної цілісності Канади є трансформація етнонаціо- нальної політики Канади. Цілком очевидно, що паралельне співіснування двох етнолінгвістичних спільнот (англо- та франкофонів) не додають оптимізму в питанні націотворення. У таких обставинах федеральний уряд взяв на озброєння концепцію багатокультурності, головний принцип якої ви­ являється у збереженні етнокультурної самобутності народів Канади, як особливої риси національного обличчя канадців. На відміну від „плавильного казана”, як ключового прин- ципу етнонаціональної політики США багатокультурність передбачає повну свободу вибору для індивіда стосовно куль- тури. Він не зобов’язаний дотримуватися звичаїв і цінностей власної етнічної групи, йому не повинні нав’язуватися цінності більшості. Він не повинен страждати від будь-якої дискримінації за етнічним принципом і водночас повинен бути захищеним від неприязні етнічних співвітчизників, якщо не хоче дотримуватися їхніх традицій і звичаїв [7, p. 108]. Мета політики багатокультурності формувалася як „заохо- чення груп та індивідуумів до інтеграції через середній курс між асиміляцією і відокремленням”. Концепція багатокультурності підкреслювала важливість захисту прав людини, соціальної участі і рівності, але водночас – збереження груп і міжгрупових відносин на засадах толерантності. На практиці багатокультурність реалізовувалась у різних формах. Деякі дослідники робили наголос на збереженні куль- тур дрібних етнічних груп, інші були стурбовані, в першу чергу, соціальною інтеграцією, треті намагалися прискорити лінгвістичну асиміляцію, організовуючи вивчення офіційних мов нещодавніми іммігрантами Оцінювати політику багатокультурності можна по-різному. З одного боку вона виявилася досить ефективною і прагматич- ною для іммігрантів, котрі прибувають до Канади, дозволила зберегти і заохотити етнокультурне відродження низки етносів (українців зокрема) і, нарешті, започаткувати процеси, котрі покликані створити канадську ідентичність, прийнятну для всіх громадян країни. Національна самосвідомість канадців яскраво ілюструє, що вони (згідно опитувань громадської думки, прове- 72 дених останніми роками) головними рисами власної самобутності і головною відмінністю від США вважають систему охорони здоров’я та багатокультурність. Переважній більшості канадців (96%), згідно із ще одним опитуванням громадської думки, по- добалося те, що у Канаді живуть представники різних етнічних груп та рас, а більше 80% канадців вважають багатокультурність одною з найкращих характеристик країни [1, c. 16]. Співставлення великої кількості статистичних даних і загальноканадських опитувань громадської думки підтверджує, що розвиток канадської національної ідеї „єдності у ба- гатоманітності” проходить принаймні у двох, на перший погляд, суперечливих напрямках: зростає „мозаїчність” Канади і водночас відбувається процес „канадизації” її мешканців і усвідомлення ними своєї етнокультурної ідентичності. Останній з цих процесів багато в чому зумовлений цілеспрямованою політикою створення і поширення канадської культури, фор- мування об’єднуючої ідеї та системи цінностей, чому власне і покликана сприяти політика багатокультурності. З іншого боку, на відміну від Сполучених Штатів, процеси націотворення у Канаді ще не завершені, а політика „єдності в багатоманітності” не надто сприяє цементуванню національної свідомості. Тому й виникає така парадоксальна ситуація, за якої значна частина канадців досі ідентифікують себе виключно з етнічним походженням або ж навіть провінційним (на кшталт квебекуа). Ситуація ускладнюється й тим, що, на наш погляд, принципи етнонаціональної політики Канади не враховують динамічності імміграційних процесів та „взаємолояльності” окремих цивілізацій. Йдеться про деякі суперечливі тенденції у імміграційній політиці сучасної Канади. Відомо, що Канада є країною іммігрантів. Серед країн Ве- ликої вісімки за показником новоприбулих іммігрантів Канада посідає друге місце після США. Так само, друге місце вона посідає і за показником громадян народжених за межами країни (19,8%), випередивши США (12,5%) та пропустивши попереду лише Австралію (22,8%) [5]. Дані перепису населення 2006 р. в Канаді красномовно засвідчують, що співвідношення іммігрантських груп змінилося кардинально за останні 3 десят- ки років. Зокрема колись найбільше іммігрантів у Канаду при- 73 бувало з Європи (61,6% у 1971 р.), натомість тепер вони скла- дають лише 16,1% (2006 р.), тоді як найбільше переселенців приїжджає з Азії (58,2% – 2006 р.) [5]. Однак цікавішими в цьому плані є інші дані, зокрема 98% на- селення Канади у побуті користується однією або двома мовами, при цьому лише 80 відсотків визнали англійську або французьку як „рідну” мову (58 і 22% відповідно у 2006 р.). Найбільшою мов- ною громадою після англо- і франкофонів виявилася китайська. Це не викликає подиву, адже саме вихідці із Південно-східної Азії складають левову частку іммігрантів упродовж останніх 20 років. Тим більше стає очевидним на фоні збільшення відсотка народжених за межами країни канадців загальне зменшення англо- і франкофонів у відсотковому відношенні та зростан- ня числа аллофонів. Найкрасномовніше це прослідковується у метрополіях: близько 44% мешканців Торонто вважають рідною не англійську чи французьку мови спілкування, і цей відсоток росте [4]. Таким чином, попри зростання числа англо- та франкофонів, котрі вільно володіють обома державними мо- вами, збільшується відсоток і тих, хто ними не володіє взагалі. До цього варто додати і власне характер урбанізації, котрий у випадку з великими містами характеризується концентрацією населення спільного расового чи національного походжен- ня в окремих районах, де часто зростає рівень злочинності, кількості нелегалів, незаконного бізнесу, чи навіть проявів расової нетерпимості. Навряд чи саме цього прагнули ідеологи багатокультурності. Таким чином, попри значні зміни у федерально-провінційних відносинах, пов’язаних із децентралізацією федеративної си- стеми та еволюцією регіональної політики проблема єдності канадської держави залишається нерозв’язаною, а відтак ста­ більність усього північноамериканського континенту є досить хиткою. Еволюція етнонаціональної політики Канади, спрямо- вана на вирішення головного питання канадського політичного життя – націотворення, поки що дає досить суперечливі резуль- тати з огляду на імміграційний статус держави. Втім, на відміну від США чи переважної більшості держав Європейського союзу така цілеспрямована політика розпочалася лише з 1970-х рр. Тому більшість дослідників вважає, що канадська нація ще 74 формується. Перші успіхи в цьому напрямку вже є, але про існування нації можна буде говорити лише тоді, коли більша частина канадського суспільства незалежно від расового, етнічного чи соціокультурного походження буде сповідувати загальнодержавні цінності та інтереси, прийнятні для всіх. Список використаних джерел і літератури 1. Владимирова М. Многокультурность в Канаде / М. Владимирова // Современная Канада глазами молодых учених. Сборник докладов, представленных на III Московскую конференцию молодых канадо- ведов 19 мая 2004 г. (под научной редакцией А. И. Черкасова). – М.: ИСКРАН, 2004. – С. 14–20. 2. Катеринчук П. М. Квебекський референдум 1995 р. та його значення для Канади / П.Катеринчук // Історико-політичні проблеми сучасно- го світу. Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2002. – Вип. 9. – С. 259–268. 3. Катеринчук П. М. Квебекський сепаратизм і його наслідки для Кана- ди (кінець 80-х – 90-ті рр.) / П. Катеринчук // Питання історії нового і новітнього часу. Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2000. – Вип. 7. – С. 96–102. 4. 2006 Census. Analysis series: A linguistic portrait. – Режим доступу: // www12.statcan.ca/english/census06/analysis/index.cfm. 5. 2006 Census. Analysis series: Immigration in Canada. A foreign-born population. – Режим доступу // www12.statcan.ca/english/census06/ analysis/index.cfm. 6. Bercuson D., Cooper B. Deconfederation. Canada without Quebec. – Toronto: Key Porter Books Ltd, 1991. – 180 p. 7. McRoberts K. Misconceiving Canada. The Struggle for National Unity. – Toronto, Ont.: Oxford Univ. Press, 1997. – 395 p. Pavlo Katerynchuk Canada in North American securitY system: ethno-national aspect An article deals with the place of Canadian federation in the North America defense system concerning its ethnonational politics. The author emphasizes 75 Canadian nation-building processes to be a core question in North-American continent due to its economic and political role in the world. The transformation of the ethnic politics in Canada supposes to solve a fundamental phenomenon of the political agenda – a process of Canadian identity forming. The existence of two nations in Canada (French and English Canadians) and the Quebec problem complicates a nation-building processes. Сергій Федуняк Європейський союз і НАТО як інструменти кризового менеджменту в регіоні нових незалежних держав К ризовий менеджмент став однією із важливих функцій європейських та євроатлантичних інститутів після завер- шення „холодної війни” у відповідь на процеси зниження рівня безпеки і розгортання етнічних та міждержавних конфліктів у Центрально-Східній Європі. Він передбачає формування ком- плексного механізму врегулювання кризових ситуацій на різних стадіях конфлікту із застосуванням широкого кола інструментів як військового, так і цивільного характеру. Діяльність у сфері кри- зового менеджменту здійснюється у контексті широкої концепції безпеки, тому може розглядатися як частина загального проце- су формування міжнародної безпеки на субрегіональному рівні. Основний тягар зі створення вказаного механізму взяли на себе Європейський Союз та Організація Північноатлантичного догово- ру (НАТО). Для них залучення до кризового менеджменту сприя- ло якісним змінам як у власній структурі, так і концептуальному забезпеченні діяльності. Сферою застосування кризового менед- жменту стали країни Південно-Східної Європи та регіону Нових незалежних держав (ННД) колишнього Радян-ського Союзу. Дослідження діяльності інститутів у сфері кризового ме- неджменту здійснюються переважно в контексті врегулюван- ня ситуації в регіоні Балкан. Зокрема, потрібно згадати роботи А. Полесе, І. Даадлера, Дж. Голдгеєра, Б. Стефанової та інших 76 [5; 8; 10; 11]. На відміну від Південно-Східної Європи, регіон Нових незалежних держав, зважаючи на деякі обставини, ще не став предметом прискіпливого вивчення як об’єкт кризово- го менеджменту. По-перше, існує, так би мовити, традиційна стриманість цивілізаційного характеру з боку ЄС і НАТО стосов- но діяльності на території колишнього СРСР. По-друге, обидві організації зважають на негативну реакцію з боку Росії щодо за- лучення західних інститутів до процесів у регіоні. Як наслідок, все ще не розроблено алгоритму операцій, який би врахову- вав специфіку саме пострадянського простору. Тому в статті аналізується процес формування інституційного механізму кри- зового менеджменту ЄС і НАТО загалом та перспективи його використання в регіоні ННД зокрема. Підходи та механізми Євросоюзу і НАТО у сфері кризового менеджменту Розвиток ситуації в Європі після завершення „холодної війни” вимагав більш активного залучення європейських і євроатлантичних інститутів до забезпечення безпеки. До цього процесу долучився Європейський Союз, відмовившись від орієнтації виключно на економіко-інтеграційні функції. У 1992 р. розпочався процес формування механізму кризового менеджменту: на нараді міністрів закордонних справ ЗЄС у Петерсберзі були сформульовані нові функції Союзу у сфері безпеки. Вони включали в себе завдання з гуманітарної допомоги та порятунку; завдання для підтримки миру; завдання для бойових підрозділів під час врегулювання кризових ситуацій включно з миротворчою діяльністю [2, с. 245]. Згодом у 1997 р. ці пункти були інкорпоровані до Амстердамського договору. Для прак- тичного виконання Петерсберзьких завдань Євросоюз на Гель- сингському саміті 1999 р. вирішив створити військові структури, що включають Комітет з питань політики та безпеки і Військовий штаб. Було заплановано сформувати до 2003 р. військовий кон- тингент чисельністю 50–60 тис. осіб і виділити ресурси для його утримання впродовж одного року [2, с. 247]. Кризовий менеджмент розглядається в ЄС як складо- ва частина Європейської політики в галузі оборони і безпеки 77 (ЄПОБ). Він знайшов відображення у Стратегії європейської безпеки, затвердженої у грудні 2003 р. Документ визначає ха- рактер загроз і можливих криз, а також типи місій ЄС, зокрема, з роззброєння ворогуючих сторін, надання підтримки третім сторонам в боротьбі з тероризмом, реформування сектору без- пеки тощо [1, с. 7–9, 19]. Упродовж кількох років поступово з’явилася відповідна структура, що включає такі компоненти: 1. Комітет з політики і безпеки на рівні послів, що виконує функції підготовчого комітету для Ради ЄС, а також ви- значає діяльність в рамках Спільної зовнішньої і без- пекової політики. Комітет здійснює стратегічне керів- ництво антикризовими операціями. 2. Військовий комітет у складі міністрів оборони є найви- щим військовим органом Ради Євросоюзу. Він проводить консультації Політичного комітету з військових питань. 3. Військовий штаб здійснює раннє попередження, си- туаційний аналіз та стратегічне планування кризового менеджменту. Він несе відповідальність за миротворчі операції, а також інші акції, визначені Європейською стратегією безпеки, зокрема спільні операції з роз- зброєння, підтримку третіх країн у боротьбі з терориз- мом і реформи сектору безпеки. До функцій штабу також входить формування багатонаціональних сил тощо. 4. Політико-військова група в складі представників країн- членів здійснює постачання інформації, формулює ре- комендації та консультує інші органи ЄС з військово- політичних аспектів кризового менеджменту. 5. Комітет з цивільних аспектів кризового менеджменту має подібну з Політико-військовою групою структуру і функції у сфері цивільних аспектів. 6. Цивільно-військове ядро у складі 25 військових і цивільних експертів на чолі з бригадним генералом здійснює процес оцінки та планування операцій. На нього покладена місія створення оперативного центру за вимогою Ради ЄС для розгортання операцій [9]. Формування механізму кризового менеджменту в рамках Північноатлантичного альянсу відрізнялося від аналогічних 78 процесів Євросоюзу. До завершення „холодної війни” структу- ра НАТО була спрямована на виконання статті 5 Статуту, що передбачала колективну оборону та опір агресорові. Таким чи- ном кризовий менеджмент у рамках НАТО мав обмежено-війсь- ковий внутрішній характер. Прикладом використання антикри- зових механізмів Альянсу може бути спорадичне врегулювання грецько-турецьких суперечностей в 50–80-х роках минулого століття. Завершення „холодної війни” змусило НАТО розширити свою діяльність підтримки миру та відвернення конфліктів. Першим кроком стала пропозиція Альянсу, зроблена у червні 1992 року на засіданні Північноатлантичної ради в Осло, сто- совно допомоги в проведенні операцій з підтримання миру та інших операцій під егідою Конференції з безпеки і співробіт- ництва в Європі. Декілька місяців потому таке ж зобов’язання було взяте стосовно операцій з підтримання миру під егідою ООН [2, с. 43]. Зважаючи на переважно військово-політичні функції організації, механізм кризового менеджменту зосеред- жений саме у цій сфері. Досвід проведених операцій свідчить, що участь НАТО переважно зводиться до надання військових кон-тингентів та матеріальних ресурсів для подолання криз, а цивільні аспекти кризового менеджменту покладаються на Євросоюз. Загалом, країни-члени НАТО можуть розглядати дві широкі категорії операцій з врегулювання криз у рамках Альянсу. Це операції з колективної оборони та інші операції з реагування на кризи, не пов’язані з колективною обороною [2, с. 44]. Цьому підпорядкований і механізм кризового регулювання, що, зокре- ма, має таку структуру: Північноатлантична Рада на рівні глав урядів приймає шля- хом консенсусу рішення про початок операції. Група з координації політики, Політичний комітет, Війсь- ковий комітет та Вищий комітет з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій надають Раді необхідну інформацію та здійснюють стратегічне планування у галузі кризового менеджменту. Система реагування НАТО на кризи, система розвідки і попе- редження НАТО і Система оперативного планування в НАТО та 79 елементами з врегулювання криз, які належать до цивільного пла- нування в НАТО на випадок надзвичайних ситуацій, здійснюють безпосередню діяльність у сфері кризового менеджменту. Ситуаційний центр НАТО забезпечує цей процес зв’язком та іншими важливими елементами технічної підтримки. Євроатлантичний центр координації реагування на ката- строфи погоджує заходи у сфері подолання криз з країнами- партнерами Альянсу та іншими зацікавленими сторонами [2, с. 48]. Характер загроз та особливість конфліктів вимагають по- стійної координації зусиль НАТО і Євросоюзу в сфері кризо- вого менеджменту. Цей механізм почав створюватися в 2000 р. Зокрема, було домовлено про проведення кожні півроку спільних засідань послів у рамках Північноатлантичної Ради та Комітету політики й безпеки ЄС. До того ж двічі на рік мають відбуватися спільні засідання об’єднаного Військового комітету, а зустрічі між підпорядкованими комітетами мають проводитися регуляр- но [2, с. 247]. Наступним кроком з координації спільної політики НАТО і ЄС стали узгоджені в березні 2003 р. домовленості „Берлін-плюс”, внаслідок яких формується механізм регулярних консультацій і військової співпраці між обома впливовими організаціями. Євросоюз „отримав доступ до колективних ресурсів Альянсу з метою проведення операцій, в яких Альянс загалом не задіяний у військовому плані” [9, p. s7]. Згідно з домовленістю, Євросоюзу надається доступ до засобів планування і спільних ресурсів НАТО для використання в операціях під егідою Євросоюзу. Здійснюється адаптація системи оборонного планування НАТО з метою урахування інтересів і потреб ЄС, а також розробляється процедура використання ресурсів і засобів НАТО в операціях ЄС тощо [2, с. 248–249]. Аналіз структури кризового менеджменту Європейського Союзу і НАТО дозволяє зробити висновок, що вона загалом адекватна тим цілям та потребам здійснення діяльності у сфері кризового менеджменту. Водночас можна зазначити, що розроб- ку концепції та реалізацію механізму кризового менеджменту в рамках ЄС все ще не завершено. Зокрема, потребує остаточного доопрацювання механізм передачі військових ресурсів Альянсу 80 для потреб Євросоюзу. Існують проблеми використання зб- ройних сил нейтральних країн-членів ЄС при проведенні опе- рацій тощо. Практичне застосування кризового менеджменту в регіоні ННД Першою особливістю створеного механізму кризового ме- неджменту в рамках ЄС і НАТО є його постійне пристосування до розвитку ситуації на європейському континенті, зокрема до еволюції конфліктів. Друга особливість механізму полягає у тому, що він призначався для застосування на Балканах (у Боснії і Герцеговині, Македонії, Косово), а досвід пострадянського простору практично не знайшов свого відображення у його структурі та концептуальних підходах. Після відносної ста- білізації ситуації в Південно-Східній Європі основна сфера застосування механізму кризового менеджменту змістилася на схід. На території колишнього СРСР на цей час існують при- наймні чотири зони конфліктів (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія і Нагірний Карабах), що знаходяться у „за- мороженому” стані й можуть стати об’єктом застосування антикризових зусиль з боку Євросоюзу і Північноатлантичного альянсу. Водночас кризовий менеджмент не зводиться лише до здійснення миротворчих операцій, оскільки існують латентні чи відкриті суперечки на міждержавному рівні, що можуть стати джерелами конфліктів у майбутньому. Також є необхідність створення інструменту примирення в рамках політичних еліт однієї країни, про що засвідчили події президентських виборів в Україні кінця 2004 р., в яких активну участь взяли міжнародні посередники. Від чого залежить ефективність кризового менеджменту західних інститутів на пострадянському просторі? По-перше, необхідно чітко визначити сутність конфліктів, інтереси за- лучених сторін та зовнішніх суб’єктів. У регіоні ННД основ- ною рушійною силою конфліктів виступає зовнішній чинник, а саме Російська Федерація, основною метою якої є дезінтегра- ція молодих держав через розпалювання сепаратизму. При 81 цьому Москва здійснює політику „регульованої конфліктності”, не допускаючи до процесу врегулювання дійсно незацікавлених посередників [7]. По-друге, необхідно враховувати фазу конфліктів і викори- стовувати адекватні інструменти для їх регулювання. Як зазна- чалося, у більшості випадків спостерігається стан „заморожу- вання”, тобто гаряча фаза вже завершилася і відбулася адаптація конфліктуючих сторін до існуючої ситуації. Зони конфліктів фактично випали з процесу державотворення і мають вигляд самоврядних територій (самопроголошених державних утво- рень) з мінімальними зв’язками з колишньою „метрополією”. За цих умов існують три можливих сценарії розвитку ситуації: збройне повернення сепаратистських анклавів у лоно держави; проголошення незалежності, подальше визнання нових держав і фіксація існуючої ситуації. У залежності від розвитку подій необхідно обрати адекватний механізм кризового менеджменту і тому ЄС і НАТО повинні інституційно підготуватися до виник- нення альтернатив. По-третє, особливістю використання механізму кризово- го менеджменту на терені колишнього СРСР є необхідність інкорпорації до нього країн та інституцій поза рамками Євросоюзу і НАТО. Обидві організації не виявляють особливо- го бажання надсилати свої військові контингенти чи цивільний персонал у зону конфлікту без залучення інших суб’єктів (ООН чи зацікавлених держав з регіону). Спроби Грузії замінити російський контингент в Південній Осетії поки що не знаходить розуміння в Брюсселі. По-четверте, запропоновані Заходом механізми кризового менеджменту повинні враховувати той факт, що в регіоні вже існують інструменти безпеки. Зокрема, з 1992 р. діє Договір з колективної безпеки, а з 2003 р. – Організація договору з колективної безпеки, що досить ефективно проявили себе у боротьбі з ісламським екстремізмом у Центральній Азії. Хоча вказані організації й виконують функції підтримання стабільності і збереження існуючих авторитарних полі- тичних режимів, вони все ж підтримують стабільність у най- проблемніших регіонах пострадянського простору. Тому про- понований кризовий менеджмент ЄС і НАТО повинен бути 82 максимально деідеологізований і, якщо можна так висловитися, „технологічний”. По-п’яте, ЄС і НАТО повинні переконати Росію в необхідності „потіснитися” і дати можливість задіяти антикризові інстру- менти. Це завдання ускладнюється тим, що прихід нової сили в зону конфлікту майже неминуче супроводжується перерозподілом впливу на розвиток ситуації. Будь-яка поява військових контингентів Євросоюзу, особливо НАТО, сприй­ мається в Москві як ворожий акт і геополітичний виклик. За цих обставин західні інститути повинні активізувати взаємодію з іншим помітним суб’єктом регіональної безпеки – Україною. Це дасть змогу частково нейтралізувати негативну реакцію Росії та певним чином поповнити за рахунок України необхідні ресурси для здійснення антикризових акцій. В період після завершення „холодної війни” накопичено унікальний досвід співпраці Києва із західними військовими та цивільними структурами безпеки. Зокрема, йдеться про участь ЗС України у миротворчих операціях НАТО на Балканах, а також залучен- ня Києва до Поліційної місії Євросоюзу (ПМЄС) у Боснії та Герцеговині і операції в Македонії у 2003–2004 рр. [5]. Існує відповідна концептуальна та правова база взаємодії України із західними інститутами. Стратегія національної безпе- ки України серед засобів забезпечення безпеки країни визначає „приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки, що передбачає взаємовигідну співпрацю з Організацією Північноатлантичного договору, формування умов для вступу України до НАТО, участь у безпекових програмах Європейського Союзу та ОБСЄ” [6]. Таким чином, Україна готова прилучитися до вже існуючих та новостворюваних механізмів кризового ме- неджменту. Співробітництво з Євросоюзом Україна здійснює в контексті спільного ЄС-НАТО військового планування. Зокре- ма, демонструється готовність брати участь у певних заходах Спільної політики у галузі оборони й безпеки. У цьому контексті Україна виявляє інтерес до просування власної оборонної ін- дустрії на ринки країн ЄС та розвитку високотехнологічних сегментів виробни­цтва зброї. 22 лютого 2005 р. Україна і Європейський Союз підписали спільний План дій, розрахований на наступні три роки. Аналіз до- 83 кументу засвідчує, що наша держава отримує суттєві можливості співпраці у сфері безпеки. Передбачається можливість поглибле- ного діалогу щодо імплементації Європейської стратегії безпе- ки та поглиблених консультацій стосовно врегулювання кри- зових ситуацій [3]. Це дасть можливість не лише практичної учас-ті, але й сприятиме впливу України на формування і розви- ток стратегії Євросоюзу на концептуальному рівні. Також до- кумент визначає можливість розширення для участі України у поліційних операціях ЄС, обміні таємною інформацією, боротьбі з тероризмом тощо [3]. Загалом, у випадку успішного виконан- ня запланованих заходів ступінь військово-безпекової інтеграції партнерів вийде на рівень, співставний із співробітництвом України з Північноатлантичним альянсом у рамках удоско- наленого партнерства. Тепер Україна вишукує можливості співробітництва з ЄС, що випливають з програми сусідства, в якій безпековий компонент представлений досить потужно. Йдеться про створення спільної інфраструктури боротьби з не- легальною міграцією, контрабандою зброї, торгівлею людьми тощо. Взаємодія України з Північноатлантичним альянсом спря- мована на прискорене реформування Збройних сил, встанов- лення демократичного цивільного контролю за сектором без- пеки, наближення механізмів і процедур у безпековій сфері до західних стандартів. Це сприятиме прискореній адаптації України до механізмів кризового менеджменту. В документі „Поглиблення співпраці Україна – НАТО: короткотермінові заходи”, прийнятому на вільнюському саміті у квітні 2005 р., передбачається комплексне та якісне розширення взаємодії по всьому спектру співпраці, включаючи й питання безпеки. Перш за все, йдеться про регулярне обговорення „заморожених” конфліктів на пострадянському просторі, більша координація розвідувальних служб, розвиток цивільного сектора безпеки тощо [4]. Аналіз існуючих механізмів кризового менеджменту свідчить про необхідність їх удосконалення з урахуванням особливо- стей регіону Нових незалежних держав. Отже, для успішного здійснення кризового менеджменту Євросоюзом і НАТО на пострадянській території автор рекомендує: 84 1. Розробити спільні концептуальні підходи та механізми кризового менеджменту з впливовими країнами (Ро- сійською Федерацією та Україною), оскільки формально не існує розбіжностей у підходах Заходу і Росії щодо цього питання. Водночас порівняння практики здійснення ми- ротворчих та мироустановчих операцій виявляє серйозні відмінності. 2. Ширше залучати Раду Північноатлантичного партнер- ства та Євроатлантичний центр координації реагування на катастрофи до розробки антикризових операцій. 3. Інституційно закріпити механізми кризового менедж- менту в двосторонніх угодах ЄС і НАТО з Новими не- залежними державами (зокрема, у посиленій угоді ЄС- Україна). Висновки Кризовий менеджмент став однією з найважливіших функ- цій Євросоюзу і НАТО після завершення „холодної війни”. Впродовж останнього десятиліття були загалом вироблені відповідні концептуальні підходи та механізми, а також нала- годжена досить глибока координація обох інституцій. Це спри- яло врегулюванню конфліктів на терені колишньої Югославії. Розгортання механізму кризового менеджменту ЄС і НАТО на пострадянському просторі вимагає вдосконалення відповідної інституційної та концептуальної бази із залученням провідних країн регіону. Важлива роль у цьому механізмі відводиться Україні, котра концептуально та інституційно орієнтується на Європу. Останнім часом спостерігається підвищений рівень коор- динації обох організацій у сфері кризового менеджменту та розподіл обов’язків у відповідності до їх спеціалізації. Очевидно, що на характер діяльності Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу в сфері кризового менеджменту вирішальний вплив матимуть процеси трансформації самих інститутів, а також динаміка розвитку пострадянських держав. Таким чином по- дальшого вивчення потребує взаємодія і взаємовплив механізмів урегулювання криз в Європі на пострадянському просторі в контексті формування системи субрегіональної безпеки. 85 Список використаних джерел і літератури 1. Безопасная Европа в мире, который должен стать лучше. Стратегия европейской безопасности. Брюссель. 8 декабря 2003 года. 15895/03. PESC 787. – Брюссель: Совет Европейского Союза, 2003. – 23 с. 2. Довідник НАТО. – Брюссель: НАТО, 2006. – 385 с. 3. План дій Україна – Європейський Союз. Європейська політика су- сідства. Міністерство закордонних справ України. – http://www.mfa. gov.ua/ integration/ua-eu/doc/plan_ua_eu.doc. – 2004. 4. Поглиблення співпраці Україна – НАТО: короткотермінові заходи. (Документ, схвалений 21 квітня ц. р. у Вільнюсі на засіданні Комісії Україна – НАТО на рівні міністрів закордонних справ). – http://www. mfa.gov.ua/integration/?nato/short_time. – 2005. 5. Полесе А. Поліцейська місія Європейського Союзу: зміцнення ста- більності у Південно-Східній Європі шляхом співробітництва ЄС з країнами, що не є членами ЄС // Нова безпека. – 2003. – Квітень. – С. 63–73. 6. Стратегія національної безпеки України. Затверджена Указом Пре- зидента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007. – http://www. president.gov.ua/documents/5728.html. 7. Кузнецова Е. С. Ближнее зарубежье все дальше // Россия в глобаль- ной политике. – 2004. – № 5. – Сентябрь – Октябрь. – С. 136–149. 8. Daalder ��������������������������������������������������������������� I., Goldgeier J. Global NATO // Foreign Affairs. – 2006. – Sep- tember – October. – Vol. 85. – Issue 5. – http://www.foreignaffairs. org/20060901faessay85509/ivo-daalder-james-goldgeier/global-nato.html. 9. ESDP: structures and NATO coordination // Foreign Policy. – 2006. – January – February. – Issue 152. – Р. S6–S8. 10. EU Security and Defence Policy. The First Five Years (1999–2004). – Paris: EU Institute for Security Studies, 2004. – 296 p. 11. Stefanova B. The European Union as a security actor: security provision through enlargement // World Affairs. – 2005. – Fall. – Vol.168. – Issue 2. – P. 51–66. Sergiy Fedunyak EUROPEAN UNION AND NATO AS AN INSTRUMENT of CRISIS MANAGEMENT IN REGION OF NEW INDEPENDENT STATES The article deals with the role of the European Union and NATO as instruments of crisis management in the region of the Newly Independent States. Its efficiency depends on the evolution of intsitutional structure of both 86 organizations as well as transformational processes on the post-soviet space. The author argues that despite of visible success of both institutions on the Balkans, the implementation of crisis management mechanism in the region of the Newly independent states requires improvement of conceptual and institutional approaches together with the involvement of the most influential countries of the post-soviet states (Russian Federation and Ukraine). Олексій Кандюк Місце України у системі європейської безпеки (еволюція підходів та прогнози американських консервативних аналітичних центрів) П одії помаранчевої революції в Україні викликали широ- кий резонанс у світових наукових та аналітичних колах, у тому числі в США. Тому актуальність цього дослідження зу- мовлена декількома вихідними положеннями. По-перше, події в Україні значно сколихнули наукову спіль- ноту Сполучених Штатів та принципово змінили притаманне їм бачення України. По-друге, на відміну від постсоціалістичних країн аме- риканські політичні кола підтримують тісні зв’язки з науково- аналітичними центрами та враховують їхню думку. Тому їх рекомендації мають значні шанси згодом перетворитися на офі- ційну зовнішньополітичну доктрину. По-третє, враховуючи перебування при владі в США рес- публіканської партії, доцільним є вивчення досліджень саме консервативних аналітичних центрів, оскільки вони послужать джерелом формування стратегій цієї партії. Переходячи до огляду літератури, треба зазначити, що для дослідження було відібрано аналітичні матеріали трьох інте- лектуальних центрів США консервативного спрямування, а саме – Американського Інституту Підприємництва (AEI – American Enterprise Institute), Корпорації РЕНД (Rand Inc.) та Проекту Нового Американського Століття (PNAC – Project for New American Century). Такий вибір обумовлений різницею 87 ідеологічного світобачення, яке продукують ці центри в рамках консерватизму. Серед матеріалів використані програмні основоположні документи всіх трьох центрів. Серед них – „Демократія та Чорноморський регіон” Брюса Джексона, президента Проекту Перехідних Демократій PNAC. Ця праця фактично є матеріалами виступу Б. Джексона перед Комітетом Зовнішніх Відносин Конгресу, що є загальновжи- ваною практикою в США. Документ стосується оцінки процесів, що мали місце в регіоні через призму перспектив, питань без­ пеки та вироблення загальної політики щодо регіону. Матеріали корпорації РЕНД „Західна стратегія щодо України” Стівена Лерребі та „Як допомогти Ющенкові” Дженніфер Мороні є намаганням вироблення специфічної стратегії щодо України та конкретизуванням кроків, які повинні зробити Сполучені Штати в цьому напрямі. Праця Радека Сікорскі „Повернення в (колишній) СРСР” – це аналіз, зроблений в рамках так званого європейського огляду, що є формою аналітичного звіту експертів АЕІ з тих чи інших напрямів дослідження. Стосується він подій в Україні 2004– 2005 років та геостратегічних наслідків, які вони можуть мати. Серед завдань даного дослідження можна виділити на- магання дослідити еволюцію аналітичних бачень України амери- канськими зовнішньополітичними експертами консервативного плану та спробувати визначити перспективи й можливості, які надає Україні така зміна пріоритетів. У першу чергу відзначимо, що позиція західних експертів щодо України суттєво змінилася після подій помаранчевої ре- волюції. І причина такої швидкої зміни полягає не стільки в символічності подій, що відбулися, і навіть не в задекларованому прозахідному зовнішньополітичному курсі нового керівництва, скільки в очікуваннях Заходу, обумовленних ставленням до Ук- раїни, як до чітко орієнтованої стратегічно. До цього Україну розглядали як державу з режимом, що коливається між демократією та авторитаризмом, між спроба­ ми сконструювати ринкові механізми та частим державним втручанням в економіку, між бажанням вступити до лав Єв- ропейського Союзу та поступовим зміщенням у бік Росії. 88 Україна того часу в уявленнях західних, а особливо аме- риканських аналітиків, була типовою пострадянською те- риторією, де бажання розвивати демократичні інститути має спорадичний характер та часто залежить від фінансових інте- ресів олігархічних кланів. Шерман Гарнет, науковець з Фонду Карнегі, у 1999 році, зокрема, зазначав, що „Україна фактично є конкурентною олі- гархією..., де конкуренція розгортається навколо розподілу вла- ди та багатства, а не економічних та соціальних благ. Як і в ін- ших пострадянських країнах, такий тип політики надзвичайно персоналізований та корумпований. Громадянське суспільство в Україні дуже слабке і в своєму функціонуванні залежить від держави. Більшість напрямків державної політики залишаються невизначеними: від питань приватної власності та соціального забезпечення до культурних та геополітичних орієнтацій” [5, c. 1]. Західні намагання допомогти встановленню демократії в Україні, що мали місце в той час, були обумовлені трьома основ- ними причинами. По-перше, існувала необхідність рахуватися з Україною, як з державою середньої ваги та такою, що має вплив у регіоні. По-друге, без підтримки Заходу, Україна неминуче схи- лилася б у бік Росії, посилення якої, в умовах внутрішньої нестабільності регіону, могло б викликати непередбачувані геополітичні наслідки. Говорячи словами Чарльза Краутхаме- ра: підтримка України була „в першу чергу пов’язана з Росією, і лише потім з демократією. Український епізод – це корот- кий майже ностальгічний відголосок холодної війни. Росія намагається зберегти залишки імперії, а Захід прагне заверши- ти справу, що розпочалася падінням берлінської стіни та продо- вжити європейський марш на схід. Ця боротьба менше пов’язана з демократією, ніж з геополітикою” [7, c. 1]. І по-третє, відносно демократична Україна, у будь-якому випадку, є географічно вигіднішою для Заходу, ніж авторитар- на, оскільки остання на самому кордоні ЄС є неприйнятною для Заходу з точки зору безпеки. За словами вищезгадано- го Гарнета „Україна географічно залишається на роздоріжжі. Надзвичайні геополітичні зміни, що зробили можливим ви- 89 никнення України як незалежної держави, водночас зро- били її ключовою державою між Росією та НАТО і ЄС” [5, c. 1]. Таке становище, за словами експертів, повинно втягну- ти Україну в довгий і потенційно нестабільний процес пере- творень, який триватиме до моменту визначення Україною свого місця в Центральній Європі, або в колишньому СРСР, або в Європі загалом. До того часу Україна залишатиметься неспроможною визначити себе як європейську, або ж євразійську державу. Такий стан приховує в собі велику небезпеку, що полягає в периферізації держави, що може бути викликана західною геополітичною байдужістю до статусу України. За словами того ж Шермана Гарнета: „периферійна та стагнуюча Україна підвищить небезпеку для НАТО та ЄС отримати невиз- наченого та нестабільного сусіда” [5, c. 2]. Спираючись на такі характерні для того часу узагальнення, Ян Бжезинский, член сенатського комітету зовнішніх відносин, у 1999 році відзначав, що для України є можливими три сценарії розвитку: • політичне та економічне зміщення на схід та пошуки ре- інтеграції з Росією; • продовження перебування в залежності від західної фінансової та економічної допомоги, без принципового реформування країни; • поява стабільної прозахідної демократії, що, на жаль, малоймовірна в найближчому майбутньому [2 c. 3]; • події ж 2004 року в Україні перетворили її з держави з не- визначеним економічним і політичним статусом в „нову надію Східної Європи”, принаймні в баченні експертів та науковців. Резонансність подій помаранчевої революції та успіх та- ких процесів у державі з великою територією та не меншим російським політичним впливом, дозволила західним аналітикам говорити про Україну, як про демократичного першопрохідця в цьому регіоні. Всі експерти поділяють загальний оптимізм щодо майбут- нього демократії в Україні та ефекту, який будуть мати вдалі демократичні трансформації загалом на регіон. 90 Позиція експертів АЕІ щодо України є більш ніж опти- містичною, хоча виглядає дещо атлантично орієнтованою, на противагу проєвропейським прагненням нинішнього уряду. За їхніми словами, трансформація України в нормаль- ну європейську державу не є ані завершеною, ані усталеною. Навіть нове, орієнтоване на такі зміни президентство, є лише першим кроком у потрібному напрямі. Проте, „Україна знахо- диться сьогодні в набагато кращій ситуації, ніж Центральна Європа після розпаду Радянського Союзу. Її економіка перебуває в макроекономічному балансі” [7, c. 3]. Процес євроінтеграції, за словами експертів, постає в такій ситуації незручним, таким, що вимагає значних капіталовкладень та невиправданих жертв, у той час, як вигоди членства залишаються далекими і неодно- значними. Загальний скептицизм стосовно Європейського Союзу, як інституції, властивий переважній більшості американських консервативних науковців. Пов’язане таке ставлення, в пер- шу чергу, з надто бюрократизованою, на їхню думку, проце- дурою набуття членства, що у випадку нових демократій замість стимулювання подальшого розвитку демократичної ін- фраструктури, часто викликає зворотній ефект. І хоча судження американських експертів про Європейський Союз подекуди є дещо гіперболізованими, у випадку України вони виглядають відносно реалістичними. Парадоксально, але, як вважають науковці АЕІ, найпростішим інституційним поєднанням із Заходом може бути українське членство в НАТО. Завдяки рокам співробітництва під егідою Партнерства заради миру, частина військових сил, на їхню дум- ку, є найбільш вестернізованою інституцією в країні. Українські збройні сили вже брали участь в операціях під егідою НАТО на Балканах, в Іраку та в складі польсько-українського батальйону. З громадським контролем за збройними силами, цивілізованим ставленням до меншин та, швидше за все, в недалекому май- бутньому, повноцінно функціонуючою демократією, Україна вже задовольняє політичні критерії членства в НАТО. На думку експертів, не існує таких оборонних критеріїв, які б Україна не змогла задовольнити через декілька років. Членство України, за їх словами, буде і практичним, і стратегічним здобутком для 91 НАТО. Крім того членство в НАТО не може бути відкладене, як прийом до ЄС. Як показує досвід попередніх розширень НАТО, належність до альянсу дозво ляє та стимулює подальшу економічну та політичну інтеграцію. Натомість експерти АЕІ усвідомлюють, що такий процес вимагає від заходу зустрічних кроків, як-от: Підтримувати позицію моральної ясності. Євроатлантична спільнота повинна чітко відрізняти демократію від „керованої демократії”. Якщо задля власної вигоди будуть робитися винят- ки, це продукуватиме цинізм та підірве віру в наміри Заходу. Виробити пакет допомоги. Найгіршим для Заходу проце- сом в колишньому СРСР буде перемога Ющенка на виборах і подальша неспроможність керувати країною і здійснювати необхідні реформи. Для запобігання такій ситуації Захід пови- нен мобілізувати свої інституції: • НАТО має представити план членства для України про- тягом першого президентства Ющенка; • ЄС треба виробити можливий план прийому України, при- наймні протягом декади. А також розпочати фінансування побудови інфраструктурних зв’язків України з ЄС; • СОТ треба пришвидшити свої переговори з Україною; • МВФ повинен забезпечувати макроекономічну підтрим- ку; • Світовий Банк повинен надати допомогу в проведенні соціальних реформ; • розширити підтримку формування громадянського сус­ пільства в Білорусі та Росії [9, c. 4]. За словами експертів АЕІ, пострадянські держави пере- живають зараз те, що переживали постсоціалістичні країни ЦСЄ після розпаду Радянського Союзу. І надзвичайно важливо сприяти підтриманню демократії в регіоні загалом, та в Україні зокрема. Від того, як виглядатиме регіон в найближчі 10 років, залежатиме, як виглядатиме світ у ХХІ столітті. Говорячи про ситуацію в Україні, експерти корпорації РЕНД ведуть мову про специфічну західну стратегію щодо України. На їхню думку, підтримання демократичних перетворень в Україні є американським стратегічним інтересом. Демократична 92 Україна допоможе стабілізувати Європейську східну периферію і дасть необхідний імпульс для демократичних реформ на всьому пострадянському просторі. Також може стимулювати реформи в Росії. „Спостерігаючи переваги їх українських сусідів, багато росіян будуть перейматися більшою потребою реформ у самій Росії” [8, c. 1]. Проведення реформи в Україні може також допомогти по- доланню трансатлантичної напруженості, що була викли- кана війною в Іраку. На відміну від Іраку, американський та європейський підхід до України знаходяться в очевидній гармонії. Обидва хочуть бачити демократичну Україну ближ- чою до євроатлантичних інституцій. Тому програма щодо України повинна містити такі кроки: • Відміна поправки Джексона – Веніка, яка з 1974 року об- межила торгівлю з країнами комуністичного блоку через їх перешкоди міграції і яка досі застосовується відносно Росії, України та деяких інших країн, що виникли на місці Радянського Союзу. • Координація зусиль разом з Європейським Союзом з на- дання Україні статусу країни з ринковою економікою, що надасть можливість для торгівлі без кількісних обмежень [9, c. 1]. • Фінансова допомога для підтримки економічних реформ, розширення незалежних медіа та громадянського сус- пільства. • Підтримка українського членства в СОТ. Крім всіх пе- реваг, це надасть можливість Україні створити зону вільної торгівлі з ЄС. • Підтримка членства України в НАТО. Вступ України не повинен а ні форсуватись, а ні прискорюватись, проте Україна повинна бачити його чітку перспективу. • ЄС необхідно розробити більш амбіційний та дале- коглядний підхід до України. Європейська політика сусідства, що включає в себе Україну, була вироблена до помаранчевої революції. Ця політика повинна бути пе- реглянута з врахуванням нової ситуації в країні. ЄС має розробити більш відкриту позицію щодо українського членства, якщо Україна впровадить серйозну програму 93 реформ. Україні потрібен чіткий недвозначний сигнал від ЄС та США щодо підтримки її інтеграції в євроатлантичні структури [8, c. 2]. Таким чином, експерти РЕНД демонструють розуміння не- однозначності ситуації в Україні та можливостей зміни зов- нішньополітичних пріоритетів країни. Експерти Проекту Нового Американського Століття бачать майбутнє та розглядають перспективи України в стратегічному вимірі того, що вони називають Чорноморським регіоном. Україна, на їхню думку, подавала найбільші надії серед демократій Чорноморського регіону. „Тріумф Віктора Ющенка і українського народу є найвизначнішою перемогою демократії в Європі з часів падіння берлінського муру”, – писав у 2005 році Брюс Джексон, спеціальний представник Сенату США та співробітник PNAC [6, c. 3]. Завдання, які лежать перед новим президентом та урядом є титанічними. В першу чергу необхідно об’єднати людей навколо проведення реформ, щоб стати європейською демократією. Найбільш небезпечним експерти називали перший рік. Цей критичний період повинен був тривати до парламентських вибо- рів 2006 року. Протягом цього визначального дванадцятимісяч- ного періоду Віктор Ющенко повинен був розробити нові ци- вілізовані правила для бізнес спільноти та зробити значний прогрес у напрямку розробки плану дій в рамках європей­ ської програми сусідства та інтенсифікувати діалог з НАТО” [6, c. 4]. Комплекс заходів, що повинні розробити та втілити в життя Сполучені Штати, є різнобічним і також стосується всього ре- гіону. США повинні прискорити лідируючі демократичні режими регіону. Інтеграція Румунії та Болгарії в ЄС значно підвищила демократичні шанси всього регіону. Ніщо так ефективно не продемонструє спільність поглядів на безпеку США та ЄС, як першочерговість чорноморського регіону в питаннях євроатлантичної безпеки. Потрібно реформувати та адаптувати інституції для їх застосування в цьому регіоні. Такі інституції (НАТО та ОБСЄ) повинні послужити демократії Чорноморського регіону. Про- те, навіть за умови успіху і НАТО, і ОБСЄ, регіон усе-таки 94 залишиться „інституційно бідним”. Регіональні ініціативи типу ГУУАМ або Чорноморської економічної співпраці не здатні закрити цю прогалину. Потрібні зусилля для розв’язання заморожених конфліктів. Починаючи з конфлікту в Придністров’ї, треба подвоїти ці зусилля для досягнення рішень. До переговорів необхідно залу- чити також ЄС та Румунію, як конструктивних партнерів. Потрібно гармонізувати американські та європейські прог- рами для підтримки демократії. І Політика сусідства Євро- пейського союзу і Програма викликів тисячоліття, запровадже- на Сполученими Штатами, були спроектовані для підтримки нових демократій в їхніх зусиллях прискорити економічний розвиток та розширити можливості демократичних інституцій. І США, і ЄС є активними в цьому регіоні, проте формаль- ної координації досі не існує. Потрібно також спонукати фі- нансовані Конгресом неурядові організації розширити спектр своїх заходів, спрямованих на підтримку демократії. Вибори є не єдиною важливою рисою демократії, розширення гро- мадянського суспільства, свобода преси та формування пар- ламентської опозиції також мають величезне значення. Потрібно зосередитися на Україні. Характер і життєздатність демократії в Чорноморському регіоні буде залежати, передусім, від успіхів чи провалів України, погано це чи добре. Без демократичної України мир у Молдові залишається ілюзорним, а демократії Південного Кавказу зостаються ізольованими від Європи. Доля України нарешті дасть відповідь на запитання, що виникало ще в 1989 році: якого ж розміру Європа? Можливо, прогрес у Чорноморському регіоні стане початком фінальної фази створення єдиної і вільної Європи. Якщо протягом п’яти років відбудеться швидка трансформація Центральної, Східної та Південної Європи, результатом такого процесу стане нова, набагато більша співдружність євро- атлантичних демократій. У той час як демократичні зміни є справою власне держав регіону, Сполучені Штати мають відігравати значну роль в підтримці та захисті цих нових демократій. Від того, наскільки вдалим буде виконання цієї ролі, залежить не лише майбутнє держав Чорноморського регіону, але й майбутнє самого Заходу. 95 Сьогодні, по завершенні цього специфічного річного тер- міну, ситуація в регіоні, на думку політичних аналітиків PNAC, все ще залишається невизначеною. Зміни, що відбулися в Україні, оцінюються ними як неоднозначні, а задекларовані цілі зостаються малодосяжними. Такими були оцінки американських експертів на період після помаранчевої революції. Після цього етапу в Україні відбулося багато важливих і неоднозначних за своїми наслідками зрушень, які не могли не відобразитися на американському баченні ситуації в нашій державі. Результати парламентських виборів 2006 року в Україні, що принесли перемогу Партії Регіонів та призвели до поступової втрати впливу президента, звичайно, не були бажаними для Сполучених Штатів. Проте переважна більшість експертів, а серед них і консервативні, демонстрували готовність сприйняти будь-яку владну ситуацію в Україні. Так, Аріель Коен, провідний експерт пострадянського на­ пряму Фонду „Спадщина”, відразу після виборів писав: „Сполучені Штати вітають результати українських виборів, не- зважаючи на те, що вони послабили позиції партії Ющенка”. І додавав, що „менш важливо, хто стане прем’єр-міністром, а важливо, яку політику новий прем’єр та кабінет міністрів впро- ваджуватимуть” [4]. Приблизно в тому ж ключі оцінював ситуацію Пітер Брукс, також експерт Фонду „Спадщина” та дописувач „New York Post,” відзначаючи: „Надії на швидку інтеграцію Києва із Заходом через членство в НАТО та Європейському Союзі швидко спадають в світлі нового проросійського зміщення влади. Про- те, незважаючи на це, в Україні відбулися фундаментальні позитивні зміни, які видаються незворотними” [1]. Нинішня конституційна криза в Україні викликає в Спо- лучених Штатах, насамперед, занепокоєння дестабілізацією ситуації. Так, Марк Чемпіон у своїй статті для „Wall Street Journal” підкреслював: „Політична криза в Україні вже заморожує деякі інвестиційні рішення і загрожує підірвати видужання економіки, що почалося минулого року. Це є дуже негативним 96 фактором, оскільки саме економічні ризики стають причиною розчарування в прозахідному лідерові Вікторові Ющенку” [3]. На сьогодні є очевидним, що Сполучені Штати зайняли вичікувальну позицію стосовно України. Як відзначав „Wash- ington Times”, „дії Вашингтону відносно подій в Україні поки що абсолютно правильні. Державний департамент закликав українське керівництво прийти до мирного вирішення проблеми, яке б відповідало законодавству та конституції” [11]. Підсумовуючи, треба зазначити таке: • Представлені в даному дослідженні підходи є виразником думки переважно консервативно налаштованих амери­ кан­ських аналітичних центрів. Проте, стосовно сучасної України, погляди більшості американських науковців багато в чому збігаються. Американські консерватори та ліберали можуть давати протилежні рекомендації та радити різні схеми трансформацій, але в перцепціях вони демонструють переважну одностайність. • Помаранчева революція свого часу принесла можливо дещо неочікувані, проте надзвичайно корисні зов­ нішньополі­тичні дивіденди. Надії, що покладаються американськими аналітиками на українську демократію, гарантують нашій державі можливо короткотривалу, проте повну і форсовану підтримку. • Стримана позиція Сполучених Штатів стосовно сучас­ них кризових подій в Україні однозначно демонструє, що США, в першу чергу, зацікавлені в стабільності України та регіону. Це зайвий раз доводить, що інтерес США до України є геополітичним та геостратегічним. Отже, варто зазначити, що незважаючи на зміну політичних обставин в Україні, нову консервативну стратегію Сполучених Штатів стосовно України слід вважати невдалою та вичерпаною передчасно, поки внутрішньополітична ситуація в країні залишається неоднозначною, а зовнішньополітичні пріоритети розмитими. Позаяк, навіть у випадку остаточного визначення нашої держави із зовнішньополітичним курсом, американські геополітичні стратегії будуть мати принциповий характер для національної безпеки України. 97 Список використаних джерел 1. Brookes P. Ukraine: A Revolution Recedes // http://www.heritage.org/ Press/Commentary/ed112006b.cfm?RenderforPrint=1 (Дата перегляду 15.04. 2007 р.). 2. Brzezinski I. Ukraine and the West // Ukraine: Challenges of the Continu- ing Transition, Conference Report // http://www.cia.gov/nic/confreports_ ukrainechlnge.html#sec_three (Дата перегляду 10.03.2007 р.). 3. Champion M. Ukraine’s economy suffers from political crisis // The Wall Street Journal. – 2007. – April 6. – P. A2. 4. Cohen A. Ukraine’s Parliamentary Elections: What Next? // http://www. heritage.org/Research/RussiaandEurasia/wm1034.cfm?renderforprint=1 (Дата перегляду 15.04. 2007 р.). 5. Garnett S. Kiev and Moscow // Ukraine: Challenges of the Continuing Transition, Conference Report // http://www.cia.gov/nic/confreports_ ukrainechlnge.html#sec_three (Дата перегляду 22.03. 2007 р.). 6. Jackson B. P. The Future of Democracy in the Black Sea Region„, Testi- mony before the Committee on Foreign Relations Subcommittee on Eu- ropean Affairs. – 2005. – March 8 // http://www.newamericancentury.org/ blacksea-20050309.htm (Дата перегляду 23.02. 2007 р.). 7. Krauthammer C. Why Only in Ukraine? // Washington Post – 2004 – De- cember 3. – P. A27. 8. Larrabee S. Western Strategy for Ukraine // United Press International – 2005. – February 10. 9. Moroney J., Kuzio T. How to Help Yushchenko // International Herald Tribune. – 2005. – May 6. 10. Sikorski R. Back in the (Former) USSR January 1, 2005 // http://www. aei.org/publications/pubID.21758,filter.all/pub_detail.asp (Дата перегляду 13.03. 2007 р.). 11. Watching Ukraine // Washington Times. – 2007. – April 8. Oleksiy Kandyuk UKRAINE IN EUROPEAN SECURITY SYSTEM (AMERICAN conservative think-tanks EVOLUTION OF APPROACH AND future FORECAST) Social moves which took place in Ukraine in 2004 and after that were very important and symbolic for the West. Thus these events led to structural changes in perception of Ukraine by western countries and United States was not an exception. 98 Article is focused on evolution of vision of political situation in Ukraine by American conservative think-tanks. Conservative think-tanks were chosen because of its strong influence over modern presidential administration of United States and its foreign policy. In this research was made an attempt to compare a vision of Ukraine before „Orange revolution”, straight after that and a few years later. Such a comparison gives us a chance to trace the evolution of American conservative think-tanks approach, causes of such evolution and possible perspectives of further transformation. Віталій Семенко Специфіка австрійського нейтралітету в умовах процесів євроінтеграції та глобалізації Н ейтралітет Австрії виник у специфічних історичних умовах, під впливом співвідношення сил, що склалися у світі після закінчення Другої світової війни. Трансформаційні процеси і вступ до ЄС вплинули і на нейтральний статус альпійської республіки. Особливості австрійського нейтралітету досліджують як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. Серед них можна згадати праці А. Павленка, В. Дорохіна, О. Гончаренкa, Р. Сергеєва, �������������������������������������������������� C. Ісакової, М. Стрежньової, Ф. Крайслера, Д. ������� Кун- ца, А. Фердросса та ін. Звернення до нейтралітету було вимушеним кінцевим кро- ком незалежної Австрії у ході політичного розвитку, який не завжди був зумовлений логічною послідовністю історичних подій [20, c. 37]. Ф. Крайслер, зокрема, зауважує, що Австрія, на відміну від Німеччини, залишилася неподільною державою [24, c. 437]. У роки холодної війни союзники здійснювали тиск на Австрію, заважаючи їй проводити самостійну політику. Ат- мосфера холодної війни заважала укладенню угоди з надання Австрії повного суверенітету. Сьогодні вже добре відомо, що в умовах холодної війни вирішення питання про долю Австрії стало своєрідним випробуванням сил між колишніми союзни- 99 ками. США, Англія і Франція докладали зусиль, щоб закріпити Австрію у західній сфері впливу, а СРСР чинив перешкоди впровадженню цієї ідеї. Головним чинником, за допомогою якого був розв’язаний австрійський вузол, стала сама формула нейтралітету Австрії. СРСР і США погодилися з нейтралітетом Австрії як єдиним можливим безконфліктним рішенням на- гальних проблем [8]. Союзники висловилися одностайно проти відновлення соціал-націоналізму [28, c. 44]. 15 квітня 1955 р. у Москві між Австрією і СРСР був укла- дений міжнародний договір у формі меморандуму. У ньо- му Австрія гарантувала виступити із зобов’язувального її в міжнародному плані декларацією про постійний нейтралітет країни, як тільки така буде ухвалена парламентом Австрії [25, c. 21]. Згодом Конференція чотирьох держав, які контролювали Австрію (Англія, СРСР, США і Франція), скликана у Відні на рівні послів, схвалила Московський меморандум і, врахувавши його положення, завершила редагування проекту Державного договору про відновлення незалежної і демократичної Австрії [19]. Завдяки підписанню Державного договору від 15 травня 1955 р., який став переломним етапом на шляху остаточно- го звільнення, Австрія знову здобула свій повний суверенітет [27, c. 77]. Після виводу останнього солдата союзних військ 26 жовтня 1955 р. Національна рада Австрії прийняла Фе- деральний конституційний закон про постійний нейтралітет [26, c. 64]. Закон містить дві статті. У першій записано, що „Австрія добровільно заявляє про свій нейтралітет”, буде його „підтримувати і захищати всіма наявними в її розпорядженні засобами”. „Для забезпечення цих цілей”, – зазначається далі в законі, – „Австрія забов’язується у майбутньому не вступа- ти до жодного воєнного союзу і не допускати створення на своїй території воєнних опорних пунктів іноземних держав”. У другій статті Закону здійснення положень покладається на фе- деральний уряд Австрії [14]. Державний договір фактично був підписаний на основі зобов’язання австрійської сторони при- йняти на себе нейтральний статус. Закон 1955 р., безумовно, означав різний поворот в історії Австрії, історична репутація якої десятиліттями базувалася на високій зовнішньополітичній 100 активності й успіхах у формуванні різних блоків і коаліцій [6, c. 59]. Іноді цей нейтралітет називали ціною за підписання Держав- ного договору, ранковим дарунком молодої республіки сильним світу цього, порівнювали з нейтралізацією. Нейтралітет став сьогодні частиною культурної спадщини Австрії [2]. Подібної думки дотримувався і Х. Фішер, який вважав, що Державний договір є гарантом демократії, миру його Батьківщини [23, c. 123]. Проте, як підкреслював Ф. Враніцький, не відповідає ні букві, ні духу австрійського нейтралітету, обраного нею з доброї волі. Нейтралітет обмежує державу, а не громадянина, як це сформулював федеральний канцлер Ю. Рааб, і тим самим навіть не обмежує цілий ряд важливих суспільно-політичних оптацій, наприклад вибір економічної і соціальної структури за західним зразком [4, c. 16]. Австрійський нейтралітет має основні положення міжна- родного права для постійного нейтралітету [22, c. 26]. Він ви- конує подвійну функцію: проведення нейтральної політики у широкому сенсі (але при цьому має місце деяке розмежуван- ня між проблемами нейтральної політики як гнучкої части- ни постійного нейтралітету, яка є похідною від постійного нейтралітету) та обов’язкове право постійного нейтралітету [14]. Зараз уже відомо, що нейтралітет був фактично нав’язаний Австрії Радянським Союзом на умовах, за яких американці і їхні західні союзники були готові схвалити нейтральний ста- тус Австрійської Республіки. Він – дитятко холодної війни [1]. Суть цих умов зводилася до того, що нейтралізація Австрії по- винна здійснитися в такій формі, що не поставить під сумнів її участь у політичному, економічному і культурному об’єднанні Європи, і яка припускала би однобічне рішення самої Австрії, не пов’язане з гарантією нейтралітету з боку чотирьох країн- союзниць. Останнє знаходилося в абсолютному протиріччі з визначенням нейтралітету за нормами міжнародного права [9]. Прийняття Австрією нейтрального статусу аж ніяк не відсторонило її від повноцінної участі в міжнародному жит- ті. Більше того, завдяки активності, гнучкості і реалізму австрійської дипломатії Відень знайшов зовсім унікальну роль 101 у міжнародній політиці періоду холодної війни. Якщо Австрія К. Меттерніха прирощувала свої позиції за рахунок спритної гри на протиріччях різних держав, то Австрія Б. Крайського і Ф. Враніцького робила політику на вмілому посередництві між державами, конфронтуючих в Європі військово-політичних блоків, зробивши свій власний внесок у недопущення між ними навіть у найгостріші періоди відкритої конфронтації. Нейтрали і країни, що неприєдналися, в тому числі й Австрія, відіграли незамінну роль у рішенні таких великих проблем, як нерозпов- сюдження ядерної зброї, обмеження збройних сил і озброєння в Європі, а також у врегулюванні цілого ряду регіональних і ло- кальних криз [6, c. 59–60]. Нейтралітет не означає ізоляцію або підтримання рівних дистанцій по відношенню як до Сходу, так і до Заходу. Австрія завжди прагнула дистанціюватися від військово-політичних постулатів провідних європейських держав, примикаючи до групи подібних малих нейтральних держав континенту (про це свідчила, зокрема, й особлива позиція Відня під час війни в Югославії). Багато нейтральних держав, і особливо Австрія, активно використовували свої переваги в налагодженні зв’язків між Сходом і Заходом Європи [21, c. 89]. Приналежність Австрії до спільноти західних демокра- тичних країн сумнівів не викликала. Міжнародна активність Австрійської Республіки проявляється на різних рівнях. Австрія є членом ООН з 1955 р., членом Ради Європи з 1956 р., членом ЄАВТ з 1960 р. Представники Австрії головува- ли у важливих комісіях ООН. У 1973–1974 рр. Австрія була непостійним членом Ради Безпеки ООН. У 1971 та 1976 рр. австрієць К. Вальдхайм обирався Генеральним секрета- рем ООН, який наголошував, що „Австрія повинна бути зацікавленою у продовженні політики розрядки, оскільки тільки в атмосфері політичної розрядки може успішно розвива- тися невелика нейтральна держава, враховуючи її географічне і політичне положення” [3, c. 23]. В 1972 р. було укладено важливі угоди про вільну торгівлю з ЄС (за винятком галузі сільського господарства). Свідченням росту зовнішньополітичного авторитету ней­ тральної Австрії є перетворення її столиці у ці роки у своєрідний 102 світовий політичний центр, місце розташування важливих установ ООН, ОБСЄ, МАГАТЕ, ОПЕК, ЮНІДО й інших міжнародних організацій. Нейтралітет міцно ввійшов у свідомість австрійців як справжнє національне надбання. Пізнавши з власного досвіду переваги невходження у конфронтуючі між собою блоки, вони й сьогодні, як свідчать опитування громадської думки, що регулярно проводяться в Австрії, у своїй більшості висту- пають за його збереження, хоча під тиском пропаганди пронатовських сил ця більшість останнім часом неухильно ско- рочується [6, c. 60]. На практиці в умовах розколу Європи, країни, що проводили політику нейтралітету (Австрія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія), разом з неприєднаними державами утворювали велику буферну зону між військово-політичними супротивниками – НАТО й ОВД, що простягається від Північного полюса до Середземномор’я. Особливе становище європейських нейтралів дозволяло їм претендувати на стабілізаційні і миротворчі функції у взаєминах між Заходом і Сходом [17, c. 125]. Разом з іншими нейтральними та позаблоковими країнами, беручи участь в ОБСЄ, ця організація утворила групу країн N+N, які пропонували посередництво та добрі послуги, а також виступали за політику розрядки. Існувало переконання, що співробітництво та обмін інформацією в рамках ОБСЄ можуть вирішальним чином впливати на позиції сторін у конфлікті між Сходом та Заходом [16, c. 66]. Нейтралітет ніби вивів Австрію із зони конфлікту між Заходом і Сходом. Але все це в минулому. Тепер усі європейські країни разом з Росією повинні будувати нову архітектуру безпеки на континенті, щоб вчасно й адекват- но реагувати на нові загрози [1]. Однак зовнішньополітичний уклад життя Австрійської Республіки не може не залишитися під впливом суспільно- політичних уявлень про цінності австрійського народу. У своїй зовнішній політиці Австрія, хоча й залишається поза блоками, твердо дотримується вихідних понять про соціальні, демократичні і ліберальні цінності плюралістичного сус- пільства Західної Європи, у духовну спадщину якого зробила істотний внесок. Отже, постійно нейтральна Австрія, як і інші європейські нейтральні держави, має своє місце в співтоваристві 103 демократичних націй Західної Європи і західного світу взагалі [4, c. 18]. У 80-х рр. відбулася переорієнтація зовнішньої політики Австрії на Західну Європу. Це знайшло своє відображення у більш активному проведенні добросусідської політики та європейської інтеграції, що стало результатом динамічного розвитку Єв- ропейських співтовариств. Після раптового політичного та економічного розпаду країн соціалістичного табору стосунки Австрії з цими країнами-сусідами активізувалися. У юго- славському конфлікті Австрія та Німеччина в 1991 р. вимагали швидкого визнання Словенії та Хорватії і налагодили тісні політичні та економічні зв’язки як з ними, так і з іншими країнами Центральної й Східної Європи [16, c. 66]. У 90-x рp. міжнародну роль Австрії добре ілюструють й інші важливі події: членство країни в Раді Безпеки ООН у 1991– 1992 рр., яке співпало з війною у Перській затоці та початком конфлікту в Югославії. Свою активну роль у цей складний період Австрійська Республіка бачила як роль миротворця та посередника. Австрія кілька разів була членом Комісії ООН з питань прав людини, останнього разу з 1997 по 1999 р. Країна і надалі відіграє в ООН активну посередницьку роль. Доказом цього факту стало виконання Австрійською Республікою обов’язків Головуючого цієї організації в 2000 р. [16, c. 67]. Нейтралітет Австрії протягом усього часу змінювався в залежності від обставин, механізм його застосування був гнуч- ким. Сам вступ країни до ООН вже не відповідав швейцарській моделі нейтралітету. Наступними кроками в напрямі зміни розуміння та значення нейтралітету були такі: надання дозво- лу на транзит територією Австрії та переліт через її повітряний простір бойових засобів, призначених для використання антиіракською коаліцією в період другої війни в Перській затоці, вступ до ЄС (1995 р.); набуття статусу спостерігача у ЗЄС (1995 р.); підписання Амстердамської угоди (1998 р.), яка містить так звані Петерсберзькі завдання і передбачає проведення спільної оборонної політики та можливості спільної оборони; участь австрійської транспортної роти в операціях у рамках IFOR (імплементаційні збройні сили) та SFOR (стабілізаційні збройні сили) в Боснії, а також участь у Програмі НАТО „Партнерство 104 заради миру” [16, c. 68]. Але як країна, у конституції якої закріплений її вічний нейтралітет, Австрія не може підтримати войовничі заклики деяких зі своїх європейських сусідів. Дану позицію підтримують усі чотири парламентські фракції, адже пересічні австрійці однозначно виступають проти війни в Іраку. Міністр оборони Г. Шайбнер, політик, член АПС, хоча і є прихильником найшвидшого вступу Австрії в НАТО, був змушений повідомити США, що закон про нейтралітет забороняє пересування через територію країни іноземних військ у випадку, якщо вони рухаються до місця проведення бойових дій. Передислокація можлива тільки при наявності однозначного мандата ООН, підтвердила міністр іноземних справ Б. Ферреро- Вальднер. Представник Партії Зелених П. Пільц бачить у цьому результат своїх нескінченних запитів. Спочатку він критикував дозвіл на використання повітряного простору Австрії для прольоту літаків у Афганістан, що „раптом збиваються з курсу і сідають поблизу Іраку” [11]. Останнім часом в австрійських політичних колах роз- горнулася гостра дискусія про відповідність політики нейтралітету зовнішньополітичним інтересам країни. У по- літичних колах Австрії активно обговорюється проблема ефек- тивності колишнього зовнішньополітичного курсу в нових міжнародних умовах. Перегляд зовнішньої політики Австрії торкається проблеми походження австрійського нейтралітету як основи колишнього курсу. З огляду на характер походження австрійського нейтралітету, фактично нав’язаного країні, видається досить обґрунтованим новий зовнішньополітичний курс Австрії. Але в силу того, що нейтралітет дуже сильно вкорінився у свідомості широких верств населення Австрії, у сучасний період навряд чи варто очікувати прямої відмови від цього міжнародно-правового інституту: під впливом карди- нальних змін у світі нейтралітет зазнав зміни вбік обмеження його змісту, що, по суті, не виключає його існування надалі [9]. Військово-промисловий комплекс Австрії прагне в західні військові альянси і структури, хоче бути частиною при- вілейованого співтовариства цінностей. Оборонні проекти австрійського уряду, природно, влаштовуються необхідністю 105 захисту в країнах не-заходу загальних західних цінностей, прав людини і національних меншин, справи миру, справедливості. Але красиві й правильні слова не повинні нікого вводити в ома- ну. Не один раз політичні діячі різних часів і народів намагали- ся наставити людство на шлях правильний, а заодно встанови- ти своє панування. Австрійцям не потрібно далеко ходити за історичними прикладами [12]. Аналітики Національної Оборонної Академії (NDA) Австрії [5] розглядають такі можливі варіанти політики національної безпеки країни на перспективу: 1. підтримка існуючого нейтрального статусу; 2. відхід від політики нейтралітету, інтеграція в структури безпеки ЄС, але поза рамками НАТО; 3. відмова від нейтрального статусу, вступ до НАТО, курс на повну інтеграцію до євроатлантичних структур безпе- ки. Перший із цих трьох варіантів, на думку більшості австрійських аналітиків, політичних діячів і представників мас- медіа, вже не відповідає потребам часу й європейським реаліям після закінчення холодної війни. Роль чесного брокера між Схо- дом і Заходом, яку Австрія традиційно відігравала ще з 1955 р., отримуючи при цьому чималі дивіденди з обох сторін, сьогодні себе вичерпала, навіть у питаннях врегулювання регіональних конфліктів, де ініціативу перехопили міжнародні організації чи самі військово-політичні блоки. Нейтралітет, тим більше постійний, у новій Європі – це вже вчорашній день і несе з со- бою більше втрат, ніж прибутків. Реалізація другого варіанта політики національної безпеки сьогодні практично вже почалася. Він інтенсивно проробляється в провідних мозкових центрах країни і фактично проводиться на офіційному рівні. Проте невизначеність чи точніше сказати практична відсутність ефективних європейських структур без- пеки робить реалізацію цієї альтернативи щонайменше про- блематичною. Політична думка в країні схиляється до того, що сьогодні цей варіант є занадто слабким і не може гарантувати необхідний рівень національної безпеки. За таких умов тільки третій варіант політики може забез- печити надійний захист національних інтересів Австрії. Нема 106 сумніву, що НАТО буде вітати такий вибір, й інтеграція країни до Альянсу буде проведена у найкоротші терміни. Справа тут не тільки в тому, що Австрія відповідає всім вимогам НАТО, висунутим до нових його членів у процесі розширення блоку. Важливим, насамперед, є те, що інтеграція цієї країни, завдяки її унікальному геостратегічному положенню, дозволить знач- но підсилити дієздатність Альянсу і вирішити цілий ряд його внутрішніх проблем. Завершення холодної війни і зміна стратегічного балансу сил на європейському континенті поставили цілий ряд питань щодо місця Австрії як члена ЄС у новій Європі. Необхідно було та- кож визначитися щодо доцільності збереження країною статусу постійного нейтралітету. Її нейтралітет, і саме як постійний, виникає з міжнародних зобов’язань країни. Найбільш до- кладно це питання було досліджене американським профе- сором Д. Кунцем у його роботі „Австрійський нейтралітет”. Вчений дійшов висновку, що „оскільки конституційний за- кон про постійний нейтралітет був прийнятий на виконання міжнародного зобов’язання Австрії, що випливає з Москов­ ського меморандуму, Австрія не може за своїм розсудом змінити свій постійний нейтралітет чи відмовитися від нього” [18]. Зв’язок постійного нейтралітету Австрії з її міжнародним зобов’язанням визнає й австрійський вчений А. Фердросс. У своєму курсі міжнародного права, опублікованому в Москві в 1959 р., він пише, що австрійський парламент прийняв закон про постійний нейтралітет Австрії „на виконання Москов­ ського меморандуму 15 квітня 1955 р. на підставі укладеної між австрійською і радянською делегаціями угоди” [18]. „З 1955 р., коли протистояння двох систем у світі було дуже гострим і йшла холодна війна, австрійський нейтралітет себе виправдав і для Європи, і для світу, і для самої Австрії [13]. Сьогодні, коли такого протистояння немає, це ще більш важливе придбання”, – зауважив президент РФ В. Путін. Сьогодні, в умовах нової Європи, австрійський нейтралітет, як і раніше, важливий та ак- туальний. Завдяки Державному договору й політиці постійного нейтралітету Австрія зміцнила свою державність і міжнародний авторитет. Але, мабуть, головний, воістину безцінний капітал, який надбала Австрія, дотримуючись політики нейтралітету, – 107 це довіра і повага інших держав [15]. „Насправді Австрія хотіла б отримати статус Натолітету, тобто вона хотіла б і в Північноатлантичний альянс вступити, і в той же час зали- шитися нейтральною”, – додав В. Путін [7]. Сьогодні, як і в минулі півстоліття, нейтралітет Австрії відіграє важливу роль у системі європейської безпеки, у справі запобігання розши- ренню військових блоків. З огляду на характер походження австрійського нейтралітету, фактично нав’язаного, видається досить обґрунтованим новий зовнішньополітичний курс Австрії. Однак через те, що нейтралітет дуже міцно вкорінився у свідомості багатьох верств населення, у нинішній історичний період навряд чи варто очікувати прямої відмови від цьо- го міжнародно-правового інституту. Не можна заперечувати, що під впливом кардинальних змін у світі, нейтралітет зазнав змін убік обмеження його змісту, що, по суті, не виключає його існування взагалі. Таким чином, новий австрійський курс у сфері безпеки  – це спроба підлаштуватися до нової системи безпеки Європи, ціль якої полягає не в створенні нового балансу сил і у відмові від її розгляду у військово-політичних категоріях, а розробка відповідей на нові виклики безпеки [10]. Австрія вважає, що збереження миру в Європі є її обов’язком, виступає за ство- рення єдиного європейського оборонного простору і забезпе- чення миру в Європі. Якщо змінюється характер загрози, по- винна змінюватися і організація. Так було вже після закінчення холодної війни, після кризи на Балканах. Це стосується також і нових загроз. Австрія, звичайно, зараз вільна у виборі союзів, але вона хоче співпрацювати з НАТО. Австрія як партнер НАТО – частина політичного щита. Але поки і досі існує нейтралітет Австрії, це складова частина австрійської Конституції, норма політики, законодавчо закріплена. Список використаних джерел і літератури 1. Артемов А. Нейтралитет Австрии – дитя холодной войны // http:www. ng.ru/courier austria.html (Дата перегляду 4 лютого 2007 р.). 2. Бургер Р. Антифашистский карнавал Австрия: вырываясь из оков прошлого // http:www.if.russ.ru/issue byr.html (Дата перегляду 7 лю- того 2007 р.). 108 3. Вальдхайм К. Австрийский путь / Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1976. – 230 с. 4. Враницкий Ф. Нейтралитет и добрососедство // Международная жизнь. – 1989. – № 6. – C. 15–27. 5. Гончаренко О. Нейтралітет, позаблоковість і національна безпека: європейський досвід та альтернативи України // http:www.niurr.gov. ua/ukr.htm (Дата перегляду 3 лютого 2007 р.). 6. Дорохин В. Австрийский нейтралитет не вечен? // Международная жизнь. – № 3. – 1998. – С. 57–61. 7. Евдокимова О. Вена выбирает „НАТОлитет” // http:www.segodnya. ru/.html (Дата перегляду 2 лютого 2007 р.). 8. Зубанов В. Почему нейтралитет? // http:www.zubanow.org/article.html (Дата перегляду 8 лютого 2007 р.). 9. Исакова С . Современные австрийские партии и проблема нейтрали- тета Австрии // http:www.hist.dcn-asu.ru.pdf (Дата перегляду 2 лютого 2007 р.). 10. Исакова С. Международная борьба с терроризмом и австрийский нейтралитет // http:www.hist.dcn-asu.ru.html (Дата перегляду 9 лю- того 2007 р.). 11. Леонхард Р. Ось зла растет // http:www.rol.ru/news/misc/news/03/02/17 032.htm (Дата перегляду 7 лютого 2007 р.). 12. Лучиков И., Степанян Ф. 45 лет австрийскому нейтралитету // http:www. world.ng.ru/dipcorpus.html (Дата перегляду 6 лютого 2007 р.). 13. Нарочницкая Н. Чего ждать от „Новой Европы”? // http:www.samara. orthodoxy.ru.html (Дата перегляду 2 лютого 2007 р.). 14. Павленко А. Нейтралітет – переваги та недоліки для безпеки держави та її розвитку (на прикладі Австрії) // http:www.niisp.gov.ua/vydanna/ panorama/php (Дата перегляду 3 лютого 2007 р.). 15. Письменное интервью Президента Российской Федерации В. В. Пу- тина австрийской газете „Нойє кронен-цайтунг” // http:www.2002. kremlin.ru/events/149.html (Дата перегляду 8 жовтня 2004 р.). 16. Політична система Австрії. – К.: Посольство Австрійської Республіки в Україні, 1999. – 84 с. 17. Стрежнева М. Современный нейтралитет (Австрия в „европейском концерте”) // Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – № 12. – C. 125–132. 18. Усенко Е. Подкоп под нейтралитет. К чему может привести дискус- сия о статусе Австрии // http:www.redstar.ru/.html (Дата перегляду 8 лютого 2007 р.). 19. Утманн Й. От, якби Гайдер з Путіним // http:www.ji.lviv.ua/n16texts/ lycemir.htm (Дата перегляду 7 лютого 2007 р.). 20. Фремут В. Ми і держава. Спосіб функціонування нашої демократичної правової держави. – Львів.: ЕнергоЯр Лтд. – 1995. – 74 с. 109 21. Юданов Ю. Австрия и Евросоюз: противостояние // Мировая эконо- мика и международные отношения. – 2001, № 2. – C. 82–91. 22. Hummer W., Schweitzer M. Österreich und die EWG. Wien: Signum Ver- lag, 1987. – 320 s. 23. Kindermann D. Staatsvertrag. – Wien: Holzhausen, 2005. – 128 s. 24. Kreissler F. Der Österreicher und seine Nation Ein Lernprozeß mit Hin- dernissen. – Wien Köln Graz: Böhlau, 1984. – 732 s. 25. Mayrzedt H. – Binswanger H. Die Neutralen in der Europäischen Integra- tion. – Wien: Wilhelm Braumüller, 1970. – 496 s. 26. Öhlinger T.:Verfassungsrecht / von Theo Öhlinger – 3, überarb. Und erw. Aufl. – Wien: WUV-Univ. – Verl., 1997. – 432 s. 27. Pick H. Und welche Rolle spielt Österreich? – Wien: Verlag Kremayr & Scheriau, 1999. – 350 s. 28. Scharsach H. –H. Europa ohne Sachertorte? Österreich und die EG. – Graz Wien Köln: Verlag Styria, 1989. – 222 s. Vitalij Semenko Austrian Neutrality Specifics in Conditions of European Integration and Globalization Processes The article deals with the peculiarities of Austrian neutrality and its value in conditions of European integration and globalization processes. Neutral Austria participation in the international life has been analyzed in details. 110 Р о з д і л ІІ Посткомуністичні країни: стратегії національної безпеки Віра Бурдяк Інтеграція постсоціалістичних країн у сучасну загальноєвропейську систему безпеки У заяві Президента України, оприлюдненій у засобах масової інформації 11 лютого 2007 р., підкреслено, що наша держава ставить за мету стати повноправною частиною загальноєвропейської системи безпеки. Сучасний статус Ук- раїни, разом з Білоруссю та Молдовою зазвичай визначається за термінологією Європейського Союзу як західні нові незалежні держави. Дійсно, ці країни утворюють регіон, який розміщений між Європейським Союзом та Російською Федерацією, і поки що не входить до будь-яких, з існуючих у сучасному світі, організацій безпеки. Проте, як пише відомий німецький політик, соціал-демократ Е. Бар, автор вступу до книги, написаної його співвітчизниками – спеціалістами з сучасної Росії і країн СНД П. Шульцем, Х. Тіммерманном та Е. Пілою, „історичний досвід вчить, що владно-політичний вакуум може зберігатися лише обмежений час, до тих пір, поки не потрапить під тяжіння більш могутньої сили. Якщо учасникам пощастить, зміна відбудеться мирним шляхом. Якщо ж діють декілька полюсів сили, це може призвести до розмежувань, як вчить нас абстрактна політична наука” [10, с. 9]. З цими думками вченого важко не погодитись, адже для сучасної Європи характерна бурхлива динаміка інтеграційних проце­сів політичного й соціально-економічного розвитку. Останнє, п’яте розширення Європейського Союзу, за яким ця організація зросла спочатку на десять країн (у тому числі 1 травня 2004 р. повноправними членами ЄС стали і вісім постсоціалістичних країн: три балтійських – Латвія, Литва та 111 Естонія, а також Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія та Чехія), пізніше, з 1 січня 2007 р., ще на дві постсоціалістичні країни – Болгарія та Румунія, підтверджує, що владно-політичний вакуум зберігався недовго. До цього переліку треба також додати те, що до Євросоюзу ще в 1992 р. автоматично, після об’єднання двох частин німецької держави, увійшла й колишня Німецька Демократична Республіка. Навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об’єднань, неминуче відчувають на собі їх зна­ч­ний вплив. На нашу думку, особливо це стало помітно на новому етапі розвитку європейської інтег­рації у напрямі розбу- дови політичного, економічного, валютного союзу країн-членів із населенням у 350 млн. чол., що розпочався з прийняттям 1 листопада 1993 р. Маастрихтського договору Євросоюзу. Так, вже з 1990 р., вивчаючи зовнішньополітичні, європейські та євроатлантичні інтеграційні процеси, нове керівництво й уряди постсоціалістичних країн Центральної, Східної та Південної Європи (за винятком окремих країн колишньої Югославії, де склалася інша ситуація), розпочали реформи у соціаль­но-економічній і політичній сферах, визначили основні стратегічні цілі, пере­орі­єн ­ тували зовнішньоекономічні зв’язки зі східноєвропейського (російсько-радянського) напряму на захід­ний з перспективою вступу до ЄС, а зовнішньополітичні – на інтеграцію в НАТО, кінцевою метою яких стало досягнен- ня членства в північноатлантичних структурах. Цього напряму дотримувалися і всі наступні уряди постсоціалістичних країн, хоча в залежності від політичних уподобань конкретного уряду ці процеси, залишаючись стратегічно пріоритетними, то приско- рювалися, то уповільнювалися [6, с. 65]. „Незважаючи на низку суттєвих відмінностей, – пише О. О. Ковальова, – спільним між державами обох груп (нових сусідів Євросоюзу вчена поділяє на дві групи: балканські держави – Албанія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія і Чорногорія, Хорватія, а також – Білорусь, Молдова та Україна) є те, що спонукання до перетворень на основі цінностей, що поділяються цими країнами, заклики до реформ, виконання Копенгагенських критеріїв членства в ЄС та до адаптації союзного законодавства не розглядаються ані суспільством, ані політичними елітами як достатні для приско- реного запровадження європейських політичних, економічних 112 та соціальних стандартів. Для балканських країн основним залишається питання „коли”, для Молдови і України – „так чи ні”, але в тому й іншому випадках усім державам потрібні додаткові стимули для виконання вимог ЄС” [4, с. 1]. Європейська інтеграція визначає ситуацію в Європі, її місце в світі в ХХІ ст. З 1957 р. ЄС поступово перетворювалося в потужний фінансово-еко­но­мічний і політичний центр, ключо- вий компонент новоство­рю­ва­ної архіте­к­ту­ри безпеки Європи, ядро системи європейських цінностей і стандартів [2, с. 14]. Для європейських країн, які не входили до ЄС, досягнення євроінтегра­ції стали пред­метом захоплення і набули привабли- вого прикладу. Майже всі вони праг­нули приєдна­тися до ЄС і для багатьох країн повноправна участь у його діяльності таки стала реальністю, тобто основної зовнішньополітичної мети було досягнуто, коли в 2004–2007 рр. членами Євросоюзу стали ще 12 країн Південної, Центральної та Східної Європи, а насе- лення Союзу дійшло до 480 млн. осіб. Інтегрована Європа без- посередньо наблизилася до пострадян­сько­го простору. За її ме- жами залишилися 4 європейські держави СНД – Росія, Україна, Білорусь і Молдова та держави колишньої Югославії, за винят- ком Словенії. Якщо розглядати пострадянські європейські країни – Росію, Україну, Білорусь і Молдову, то варто зазначити, що на відміну від балтійських республік, їх взаємини з Європейським Сою- зом будуються цілком по-іншому. Аналіз відносин Російської Федерації з ЄС насамперед свідчить, що вступ до Євросоюзу не є метою зовнішньої політики Росії. Відомо також, що на відміну від України, Білорусі та Молдови після офіційного вступу країн ЦСЄ до ЄС у 2004–2007 рр., Росія не стала новим сусідом Євросоюзу, оскільки спільний кордон між Росією і ЄС існує вже з 1995 р. – моменту вступу до цієї організації Фінляндії. Прикордонне співробітництво Росії з ЄС здійснюється в межах програми „Північний вимір”, яку в середині 1990-х рр. запро- понувала Фінляндія, а Росія з нею погодилась і підтримала. Крім того, за рішенням самміту Європейської Ради, який про- ходив 25–26 березня 2004 р., взаємовідносини ЄС – Росія роз- виваються згідно концепції стратегічного партнерства, за якою передбачена участь Росії в процедурі спільного прийняття 113 рішень Європейського Союзу щодо питань безпеки й оборони. Концепція, зокрема, базується на таких положеннях: подолан- ня спільних загроз та врегулювання локальних конфліктів (на- приклад, придністровського), участь у наступному розвитку чотирьох просторів чи свобод об’єднаної Європи – вільного переміщення людей, капіталів, товарів та послуг [8, с. 13]. У рамках співпраці у квітні 2004 р. відбулося офіційне відкриття Постійної партнерської ради „Євросоюз – Росія”. Необхідно підкреслити, що хоча двосторонні взаємини мають цілий ряд переваг, водночас партнерство і співробітництво залишалися, як свідчать рішення самміту Європейської Ради, наріжним каме- нем взаємовідносин, принаймні до 2007 р. – до завершення дії Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) [4, с. 2]. Тому цілком очевидно, що розробка нових чи додаткових важелів політичного впливу в межах спільної зовнішньої політики й політики безпеки Європейського Союзу має своє спрямування саме на балканські держави та західні нові незалежні держави – Україну, Білорусь і Молдову. Розширення ЄС на схід не лише політичне знакове явище, а й реальний факт створення могутнього, зростаючого єдиного ринку, який має зміцнити еконо­міч­ні позиції і систему безпеки Європи в світовій конкурентній боротьбі. Зростає не лише пло- ща та на­се­лення інтеграційного угруповання при досить скро­м­ ному збіль­шенні її сукупного ВВП. Важливіше, що об’єдналися, з одного боку, високо­роз­винені, але загалом не надто динамічні країни Західної Європи, з їх усталеними господар­ськими, соці­ альними і державними інститутами, які реформуються по- ступово, а з іншого – здебільшого країни колишнього радян­ ського блоку, які посилено трансформуються, зла­мали стару централізовано-адміністративну систему і розбудовують струк­ тури рин­кової економіки. У більшості нових країн-членів – перехідна економіка. Такі ж риси мають політичні системи суспільств, а це надає їм великої динамічності, швид­ко­го впро- вадження нових інститутів, пристосування до нових реалій [5, с. 3]. Європейська інтеграція – не просто різновид об’єднавчих тенденцій сучасної світової політики й економіки, не своєрідний регіональний торговельний блок, як Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), чи Асоціація держав Південно- 114 Східної Азії (АСЕАН), чи якесь інше регіональ­не міжнародне утворення, що інтернаціоналізує світогосподарські зв’я­з­ки. Європейський Союз має унікальні риси, які якісно відрізняють його від інших глобальних утворень. „Євросоюз, по-перше, це не міждержавне об’єднання, яке базується на нормах міжнародного права, що подібне до міжнародних економічних органі­за­цій чи регіональних торговельних блоків, – пише В. Г. Шемятєнков. – Система євро­пей­ських інтеграційних інститутів має іншу політичну, економічну і юридичну при- роду. У її основі лежить принцип наднаціональності, тоб- то передачі націо­на­ль­ними державами частини свого су- веренітету наднаціональним інтегра­ційним інститутам і органам. Європейський Союз – це, насамперед, загальне пра- во, загальні інститути і загальна політика. По-друге, місце і роль Європейського Союзу в сучасному світі неспів­вимі­рні з місцем і роллю будь-якого торговельного блоку чи міжнародної організації. Європейський Союз – це згуртована політична й економічна сила, один з головних полюсів сві­тової політики й економіки поряд і нарівні з величезними національними дер- жавами – США та Японією” [7, с. 7–8]. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є ріст стабільності демократичної політичної системи та її інститутів, забезпече­н­­ня прозорості національного законо- давства, поглиблення культури демократії, повага до прав лю- дини тощо. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі стали страте­гіч­ною метою багатьох країн Європи ще й тому, що це найкращий спосіб реалізації національних інтересів, побу­­дови економічно розвиненої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин, гарантування безпеки для своїх народів. Тому праг- нення цих країн здобути чи відно­вити повноцінну євро­пейську ідентичність визначається не лише прагматичними соціально- економічними і політичними факторами та міркуваннями, але й, не в останню чергу, інтересами власної безпеки. Варто зазначити, що крім Європейського Союзу на єв- ропейському континенті розгортають свою діяльність ще декілька міжнародних організацій, мета яких полягає в га- рантуванні безпеки народам, які тут проживають – ООН, 115 НАТО, Організація з Безпеки та Співробітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи тощо. Якщо порівнювати дві організації – могутній ЄС (у структурі якого вже розпочалося створен- ня Європейської безпекової та оборонної політики (ЄБОП) і ОБСЄ, то відразу ж впадає у вічі відмінність підходів, яка за- кладена самою природою цих організацій: основне завдання останньої акумулюється навколо питань гарантування безпеки серед країн-членів організації, а стратегічний підхід Євросоюзу полягає в проектуванні безпеки назовні – „перша лінія оборони за кордоном” [9, с. 7]. Тому в перспективі питання зміцнення ОБСЄ залежить від вибору країн-членів ЄС: вони можуть позиціонувати себе в європейській безпеці поза межами ОБСЄ або чітко дотримуватися власного спільного курсу всередині цієї організації. Проте, ОБСЄ – єдина регіональна організація, яка може надати легітимність операціям НАТО й Євросоюзу, оскільки ще в 1994 році за ч. VІІІ Статуту ООН отримала цей статус і „почала розглядати запобігання кризам та миротворчі операції як виконання своїх функцій” [12, с. 207]. Зазначимо, що ОБСЄ і ЄС цілком успішно співпрацюють, зміцнюючи безпеку своїх країн-членів та всього континенту. Розкриваючи засадничі особливості їх функціонування, Г. Заворітня, зокрема, підкреслює, що у більшості напрямів діяльності ці міжнародні організації можуть доповнювати одна одну. Вони мають переваги в порівнянні з іншими організаціями, які також діють на європейському континенті. Вчена, посилаючись на думку неореалістів Р. Коена та Дж. Ная, стверджує, що такі переваги сприяють розвитку тіснішої співпраці між цими організаціями [3, с. 216]. Звертає увагу на цю особливість в одній з публікацій також Х. Солана. Він зазначає, що дбаючи про підвищення ефективності своєї діяльності, ОБСЄ сповна використовує ті переваги, які дають спільні ініціативи країн-членів ЄС, а натомість Європейський Союз запозичує позитивний досвід співпраці ОБСЄ з постсоціалістичними державами ЦСЄ [11, с. 167]. Цікаву думку з цього приводу висловив і голова дорадчого комітету при Рамковій конвенції Ради Європи по захисту національних меншин Р. Гофман, який вважає, що Євросоюз та ОБСЄ докладають спільних зусиль для вирішення проблем етнічних менших, що створюють най- 116 гостріші виклики безпеці в політичних взаєминах між країнами сучасної Європи [4, с. 559]. Водночас треба вказати, що процес формування зовнішньої політики Європейського Союзу залишається актуальним, особливо враховуючи те, що чергове розширення ЄС викликало кардинальні зміни на політичній карті Європи і відбувалося воно одночасно зі структурним реформуванням самої цієї організації. Поєднання чи одночасність прояву двох цих факторів значно послабило ЄС. Не до кінця вирішеною проблемою в згаданому контексті є становлення нового формату відносин Євросоюзу з країнами-сусідами, які мають спільний з ним кордон і не ввійдуть до організації в найближчій перспективі. Тож разом взяті означені чинники диктують необхідність формування нових концептуальних засад зовнішньої політики Європейсько­ го Союзу та пошуку шляхів її здійснення і щодо найближчих сусідів, і в глобальному просторі. Крім того, на противагу економічній політиці, в якій країни-нечлени Європейського Союзу змушені взаємодіяти з країнами-членами організації як з єдиною групою щодо питань, які безпосередньо стосуються їх зовнішньої безпеки і захисту, часто можна зауважити протилежну позицію, за якої країни-члени Євросоюзу зазвичай відстоюють, насамперед, суто національні інтереси. Таке домінування державно-на- ціональних інтересів країн-членів Європейського Союзу у зовнішній політиці над загальноєвропейськими та зовнішня політика США, спрямована на послаблення Євросоюзу як потенційного конкурента на міжнародній арені (загострення політичних суперечностей між ЄС і США щодо розуміння міжнародних проблем і їх оцінки; різні парадигмальні засади вирішення міжнародних конфліктів і застосування військової сили тощо), ставить у невизначене становище постсоціалістичні країни ЦСЄ, що нещодавно стали і членами НАТО, і членами Європейського Союзу. Стосовно нашої держави треба підкреслити, що політична еліта України довго визначалася, на які політичні сили Європи зорієнтуватися, заявляла про багатовекторність зовнішнього політичного курсу, а тому зміни в суспільстві та політична ситуація на континенті поста­ви­ли перед нею безліч складних 117 питань, пов’язаних з формуванням ново­го зовні­­шньополітичного курсу. Ці питання торкалися нового розташування сил у Євро­ пі і того, як їй будувати свою політику в сфері безпеки, які напрями політи­ки вва­жати першочерговими і необхідними для створення сприятливих зов­нішніх умов вирішення внутрішніх проблем. Українські політики багато говорять про членство нашої держави в Євросоюзі, але це поки що одностороннє бажання, оскільки самим Європейським Союзом так питання не ставиться. Останнє розширення цієї організації викликало не лише насичення, але й з’явилися проблеми перенасичення, євровтома від розширення. Узагальнюючи теоретичні підходи та аналітичні оцінки змісту й перспектив загальноєвропейських інтеграційних процесів, можна зробити висновок про причини значного відставання пострадянських держав від держав ЦСЄ у зближенні з Європейським Союзом. По-перше, цілком очевидно, що в жодній з держав, які утворилися на пострадянському просторі не було демократичного досвіду впродовж тривалого історичного періоду і вони не могли спиратися на традиції демократичної за змістом політичної культури, яка в державах ЦСЄ з початком демократичної трансформації у 1989 р. стала основою постсоціалістичних суспільних змін [1]. По-друге, навіть при тому, що за змістом економічні стратегії, обрані ними, відрізнялись у державах на пострадянських теренах і в державах ЦСЄ – від шокової терапії до ліберальних реформ поступового переходу до ринку – дистанція між цими групами держав лише зросла, коли одні з них стали повноправними членами ЄС, а інші – залишились на невизначений період експортерами сировини до Західної Європи. Починаючи з 1993–1994 рр., держави ЦСЄ постійно демонстрували стабільне економічне зростання, а пострадянські держави і нині не в змозі вийти із затяжного кризового стану. По-третє, налаштовані на розвиток взаємин з Європою політичні еліти України й інших пострадянських держав загальмували на самому початку трансформаційних суспільних змін, вчасно не оцінили важливість зв’язку процесу європейської та євроатлантичної інтеграції, а це значно ускладнило розвиток політичного діалогу й економічної співпраці з Євросоюзом. 118 По-четверте, зініційовані Росією нові органи управління в межах СНД, при її економічному та політичному домінуванні у Співдружності, відповідно функціонували в її інтересах, оскільки система економічних взаємин була збудована таким чином, що угоди (найперше двосторонні) розвивали співробітництво між Росією й іншими учасниками СНД за обмеженості зв’язків між іншими незалежними державами. Насамкінець, по-п’яте, збереження ситуації, до якої у суспільній думці України до цього часу актуальною залишається невизначеність щодо європейського чи совкового (міфи радянського минулого) способу мислення. Цьому сприяють відсутність консенсусу і непомірний популізм (як в позитивному, так і в негативному світлі) провідних політичних сил щодо євроінтеграції, проблеми з національною ідентичністю, певна дезорієнтація стосовно ролі України (протилежність у поглядах і пріоритетах Президента й уряду щодо напряму зовнішньої політики) на пострадянському просторі, вияви ностальгії за минулим та його міфологізація, особливо на Сході України і в Криму, незавершеність процесів демократизації в поєднанні з новими й новішими реструктуризаціями політичних інс- титутів. Водночас, українським політикам і урядовцям необхідно пам’ятати, що жодний сусід могутнього Європейського Союзу не залишиться поза сферою його впливу. Наприклад, Грузія, яка розміщена на протилежному боці Чорного моря заявляє, що для неї значно важливіше членство в Євросоюзі, ніж у НАТО. Подібні думки про орієнтацію на Євросоюз висловлюють також Вірменія та Азербайджан. Більше того, у разі, якщо Ізраїль і Палестина досягнуть мирного врегулювання конфлікту, не можна виключати й такого сценарію, що обидві держави, як і Ліван, теж заявлятимуть про своє прагнення стати членами Європейського Союзу. Подібних заяв варто очікувати і від держав південного берега Середземного моря, у випадку, якщо до складу Європейського Союзу ввійде Туреччина. Тож, виграє той, хто швидше прийме необхідні рішення і своєю діяльністю доведе реальність намірів. Аналіз діяльності Європейського Союзу свідчить, що організація прагне до економічної співпраці з усіма 119 сусідніми країнами. Стосовно його відносин сусідства з Україною, Білоруссю та Молдовою, то, на нашу думку, можна стверджувати, що ця стратегія ЄС базується більшою мірою на включенні і прогресивній інтеграції, ніж на питанні про можливе членство. Дослідження поточного стану взаємодії України з Європейським Союзом окремо в кожному з трьох сумарних вимірів Європейської політики сусідства – політичному, економічному та безпеки свідчить, що ключовим моментом для нашої держави в межах цієї політики чітко простежується формування відносин на партнерських засадах. А тому вважаємо, що навіть за умов їх асиметрії щодо потенціалу і можливостей партнерів, Україні треба облишити критичну полеміку стосовно вад розвитку інтеграційних процесів, а використати досвід сусідніх Румунії та Болгарії і зосередитися на розробці конкретних двосторонніх програм у тих сферах Європейської політики сусідства, де можна віднайти привабливі пропозиції в короткостроковій перспективі: економіці, інфраструктурі енерготранспортних мереж, освіті та науці. Також вважаємо, що формування і пропозиція власних ініціатив встосовно взаємин з Європейським Союзом у форматі Європейської політики сусідства допоможе Україні набути статусу самодостатнього партнера ЄС і дасть можливість конструктивно впроваджувати свою євроінтеграційну політику. Водночас треба пам’ятати, що й розширений Євросоюз залишатиметься лише економічним союзом. Відсутність у Європі такого ж політичного співтовариства, яке б об’єднало 25– 30 держав для цілеспрямованого проведення спільної політики безпеки й оборони, значно посилює шанси США на домінування на цьому континенті. Зростання впливу США посилить інтенсивність прагнень європейських країн до згуртування з метою проведення самостійної політики в міжнародних справах і сфері безпеки окремих європейських країн. У зв’язку з цим, може значно змінитись і ситуація з Україною. Останні президентські вибори показали, що наша українська держава здатна першою подолати той вакуум, в якому виявилася на тлі змін міжнародної політики. Але наступні події внутрішньої політики в Україні не дають змоги однозначно стверджувати, як надовго застрягне Україна на цій новій стадії, чи почне 120 швидко рухатись далі, чи потрапить у сферу інтересів тієї чи іншої могутньої сили (наприклад, США чи Росії). Найбільш бажаною моделлю розвитку політики безпеки була б та, за якої цілі всіх зацікавлених сторін співпадали б, тоді вони діяли б, підтримуючи стабільність у Європі, а процеси розвитку проходили б мирно і під контролем. Цілком можливо, що саме така модель задовольнила б інтереси й Європейського Союзу, України, і Росії. Список використаних джерел і літератури 1. Бурдяк В. І., Ротар Н. Ю. Політична культура країн Європи у контексті інтеграційних процесів. – Чернівці: Рута, 2004. – 328 с. 2. Європейська інтеграція: крок за кроком: Посібник для журналістів. – К.: Європа ХХІ, 2001. – 215 с. 3. Заворітня Г. Взаємовідносини організації з безпеки та співробітництва в Європі та Європейського Союзу у військово-політичній сфері // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІV. – Чернівці: Прут, 2006. – С. 210–220. 4. Ковальова О. О. Спільна зовнішня політика і політика безпеки Євро- пейського Союзу: до і після розширення // www.file://C:\Documents% 20and%20Settings\2\Геополітика і геостратегія 01.02.2006. – С. 1–9. 5. Расширение ЕС на восток: Предпосылки, проблемы, последствия / ИМЭиМО. – М.: Наука, 2003. – 334 с. 6. Страны Центральной и Восточной Европы на пути в Европейский Союз. – М.: Наука, 2002. – 206 с. 7. Шемятенков В. Г. Европейская интеграция. – М.: Международные отношения, 2003. – 400 с. 8. Brussels European Council: Presidency Conclusions, 25–26 March 2004. – Brussels: Council of the European Union, 2004. – Press Release. – 26/03/2004. – P. 1–14. 9. European Security Strategy. – Brussels, 12.12.2003. – 12 p. // www.ue.eu. int/uedocs/cmsUpload/78367.pdf (Дата перегляду 1.02.2007). 10. Piehl H., Schulze P.W., Timmermann H. Die offene Flanke der Europä- ischen Union: Russische Föderation, Belarus, Ukraine und Moldau. – B.: Berliner Wissenschafts Verl., 2005. – 557 s. 11. Solana J. Die Gemeinsame Europäische Sicherheits – und Verteidigungs- politik – Das Integrationsprojekt der nächsten Dekade // Integration. – 2000. – S. 1–6. 12. Steltemeier R. Utopie oder Realität? Die EU auf dem Weg zu einer ge- meinsamen Außen-und Sicherheitspolitik. – 1. Aufl. – Baden-Baden: No- mos-Verl. –Ges., 1998. – 254 s. 121 Vira Burdyak Integration of post-socialist countries to the modern pan-european security system In this article the analysis of the consequences of the EU expansion to the east is made concerning the creation of the powerful economical and political union of the countries, growing common market and also the European system of safety in the world competitive activity. It is proved that extended EU is not just an economical union. Absence of the political association of 25–30 countries in Europe, that could have common policy of safety and defense, strongly increases chances of the prevailing of the USA. Growth of the influence of the United States of America can strengthen the aspiration of European states to the rallying, with the purpose of conducting of independent policy in international issues and sphere of safety of the separate European countries. The situation in Ukraine can also change because of that. The vagueness of modern policy in Ukraine does not enable simply to assert, when it is really going to begin the development of the relations with EU, and whether it will get in the sphere of interests of other mighty force of the USA or Russia. The desired model of development of policy of safety presumes that the aims of the interested parties would coincide; supporting stability in Europe and the processes of development would flow peacefully and under control. Віктор Петров Основні напрями зовнішньої політики Румунії щодо створення системи безпеки в Чорноморському регіоні Р озташований на перехресті Європи та Азії, з’єднуючи країни з різною політичною динамікою, внутрішньою різноманітністю і соціальними конфліктами, охоплюючи ши- рокий географічний діапазон – Кавказ, Каспій, Східну і Пів- денно-Східну Європу, – Чорноморський регіон є територією перетину економічних, політичних і стратегічних інтересів регіональних й глобальних гравців, віссю зростаючого гео- політичного значення. 122 Невирішеність державно-територіальних питань, етнічне та релігійне протистояння, яке часом набуває ознак військового конфлікту, та як наслідок, вимушена міграція, погіршення економічного стану широких верств населення, корупція, поширення організованої злочинності, незаконної торгівлі зброєю та людьми завдають значної шкоди стабільності і безпеці регіону, ускладнюють процеси його поступального розвитку. Внаслідок цього, виникають загрози, проблеми і виклики безпеці в Чорноморському регіоні, які мають різ- номанітний характер і масштаб, набувають яскраво виражених транснаціональних ознак, боротьба з ними вимагає концентрації зусиль на національному рівні та відповідних форм співпраці в міжнародному плані. Україна прагне брати активну участь у процесах міждержав­ ної взаємодії з метою створення ефективної системи безпеки в регіоні зокрема та в Європі загалом. У цьому контексті особливої актуальності для української політичної науки та практики набуває розгляд основ формування безпекової політики її сусідів та партнерів по співпраці. Так, Румунія як одна з впливових країн регіону, член НАТО та Євросоюзу, приділяє значну увагу у своїй зовнішній політиці вирішенню проблем становлення безпеки та співробітництва в регіоні. Необхідно зазначити, що румунський напрямок етно- культурних, економічних та політологічних досліджень в ук- раїнській науці є надзвичайно популярним. Свідченням цього є регулярне проведення в Україні широкоспектральних внут- рішніх та міжнародних конференцій [21, 23, 24, 27]. Попри це, жоден із вітчизняних науковців не вивчав саме безпекові акцен- ти зовнішньої політики Румунії. Власне, цей фактор і визначає новизну даного наукового дослідження. Метою статті є аналіз напрямків та тенденцій формування політики Румунії щодо становлення ефективної системи безпеки в Чорноморському регіоні. Зі вступом Румунії та Болгарії до НАТО роль Чорноморсько- го басейну для європейської і глобальної безпеки значно зрос- ла. Довжина узбережжя, яке належить до євроатлантичного простору, збільшилася на 14% (разом з турецьким берегом ста- новить 48%). Румунія, після остаточної формалізації членства 123 в НАТО, докладає значних зусиль щодо визнання її як країни постачальника стабільності і безпеки, виразника, впроваджу- вача та захисника інтересів Заходу в регіоні Південно-Східної Європи і Кавказько-Чорноморській зоні. Такі дії Бухареста логічно вписуються у безпековий аспект його зовнішньої політики останнього десятиріччя, мають суттєву підтримку з боку НАТО, США та ЄС, не викликають принципових за- перечень у середовищі місцевих політичних сил, а також на- селення. Особливості сучасної характеристики цього важливого для сусідньої з Україною держави напряму політики пов’язані з імплементацією передвиборної ініціативи Президента Ру- мунії Т. Бесеску щодо створення стратегічної безпекової вісі „Вашингтон-Лондон-Бухарест”, кінцевою метою якої передба- чалося визнання стратегічної ролі Румунії та її лідерства в Чор- номорському та Кавказькому регіонах [22]. Кінець 2004 р. та перші місяці 2005 р. знаменувалися ви- сокою зовнішньополітичною активністю нової влади, намаган- ням наповнити конкретним змістом анонсовану вісь. У цьому контексті привертає увагу підписання 6 грудня 2005 р. дер- жавним секретарем США К. Райс та міністром закордонних справ Румунії М. Унгуряну рамкової Угоди про розташування американських військових об’єктів на території Румунії [18]. Угодою передбачено їх дислокацію на основі інфраструктури румунської армії, зокрема у таких місцевостях: військово- повітряна база М. Когелнічану (повіт Констанца), яка викори- стовувалась американцями у 2003 р. під час іракської кампанії і в яку США вже інвестували близько 20 млн. доларів; військовий полігон Бабадаг (повіт Констанца); тренувальні бази Чінку (повіт Брашов, центр країни) і Смирдан (повіт Галац, південний схід країни). Підписання Угоди виокремило Румунію серед інших 26 країн-членів НАТО, надало Бухаресту офіційний статус прямого союзника США на двосторонній основі, додаткової політичної і військової ваги на міжнародній арені. Разом з тим такі дії Буха- реста на певному етапі вимагали додаткових фінансових витрат з державного бюджету, автоматично перетворювали його в одну з першочергових цілей міжнародного тероризму. 124 Остання обставина вплинула на те, що лише в лютому 2006 р. Палата депутатів румунського парламенту ухвали- ла проект Закону „Про ратифікацію Угоди між Румунією і США щодо діяльності збройних сил США на території Румунії” [3]. Проти прийняття даного законодавчого акту виступила опозиційна Соціал-демократична партія, яка се- ред можливих негативних наслідків ратифікації виділяла здійснення терористичних актів у Румунії. За таких умов майбутнє розташування американських баз румунські аналітики пов’язували головним чином не з дипломатичним успіхом нової влади, а з необхідністю для Сполучених Штатів створи- ти умови для посилення військової присутності у Південно- Східній Європі. 12 січня 2005 р. у рамках зустрічі Т. Бесеску з верховним го- ловнокомандувачем військ НАТО у Європі Д. Джонсом, сторони дійшли висновку про надзвичайну важливість геостратегічного розташування Румунії у контексті зміцнення флангу Альянсу на Чорному морі. Бухарест, крім того, підтвердив готовність взяти на себе важливу роль у регіональній стабільності і стати потуж- ним елементом її рівноваги [14]. Черговою нагодою для лобіювання власної безпекової політики Румунії став візит Т. Бесеску до Лондона наприкінці січня 2005 р. Під час переговорів з Прем’єр-міністром Т. Бле- ром він знайшов підтримку в тому, що Чорне море є кордоном НАТО, а також територією надзвичайного значення у період вступу Румунії до ЄС [10]. На тлі поїздок та зустрічей з представниками Заходу привертає увагу перший робочий візит (14–15 лютого 2005 р.) новообраного Президента Румунії до Російської Федерації. Під час зустрічі з В. Путіним розмова була сконцентрова- на на обговоренні основних аспектів румунсько-російського економічного співробітництва, а також на аналізі проблем регіональної безпеки в зоні Чорного моря, перспектив двосто- роннього співробітництва через призму наявності й транзи- ту до Західної Європи енергоресурсів. У контексті претензій Бухареста на регіональне лідерство Т. Бесеску запропонував російському Президенту підтримати ідею створення робочої оперативної групи з представників країн Причорномор’я, яка 125 б координувала зусилля сторін при виникненні форс-мажорних обставин, а також у рамках програми протидії незаконно- му обігу зброї, наркотиків та нелегальній міграції. У цьому ж контексті треба розглядати бажання Румунії розширити п’ятисторонній формат посередництва у придністровському врегулюванні шляхом включення до нього Бухареста, та тезу румунського Президента про те, що розташування на території Румунії баз НАТО не варто трактувати як ворожий жест на адресу Росії [8]. Візит засвідчив прагматичність підходу Т. Бесеску до роз- будови відносин з РФ: поряд з наполегливими кроками, спря- мованими на зближення зі США та Великобританією, він був змушений визнати геостратегічні інтереси Росії в регіоні, сприймати її як державу, яку необхідно поважати. Водночас, безпекові та регіональні пропозиції Бухареста залишилися без конкретної відповіді з боку Кремля, а це свідчило про те, що у Москві Румунію не розглядають як рівноправного політичного партнера. У Вашингтоні (8–10 березня 2005 р.) Т. Бесеску переслідував мету представити американській стороні геополітичний та еко­ номічний потенціал розширеної зони Чорного моря з тим, щоб переконати Вашингтон у доцільності включення Чорноморського регіону в американську стратегію глобальної безпеки. Аргументи румунського керівництва полягали в тому, що в результаті перемо- ги демократії в Україні та Грузії з’явилися передумови для ство- рення в регіоні зони демократії, стабільності і безпеки, лідерство в якій повинно належати Румунії (за відповідної підтримки США). З цією метою Т. Бесеску запропонував утворити „спільний фонд Чорного моря”, який міг би бути профінансований „американ­ ськими партнерами”, а також організаціями USAID та German Marshall Found за участі ЄС [12]. Вияв беззастережної готовності Румунії підтримувати зов­ нішньополітичні інтереси США та визнання за Бухарестом ролі регіонального лідера викликав у Вашингтоні стриману реакцію. Уникаючи слова „лідер”, Дж. Буш визнав Румунію як „спеціального союзника” через те, що вона „розділяє однакові з нами цінності”, а не за якості гравця, який має вирішальне сло- во у Чорноморському регіоні [19]. 126 У цьому сенсі навіть румунські аналітики помітили, що США не відгукнулися на „жагуче бажання” свого „спеціального союзника” розташувати на його чорноморському узбережжі повноформатні американські військові бази, обмежившись лише обіцянкою розмістити мобільний військово-учбовий центр. Утім, румунському Президенту вдалося отримати зобов’язання американської адміністрації щодо збільшення на $40 млн. суми, яка раніше була затверджена Сенатом ($29 млн.) для Румунії в 2005 р. на реорганізацію та технічне переоснащення армії, а також додаткових витрат у сумі $30 млн. для цих же цілей на 2006 р. [19]. Варто зауважити, що візит засвідчив активне прагнен- ня Румунії набрати додаткової політичної ваги у якості регіонального чорноморського лідера. Йдеться не лише про політичні міркування, але й про оголошену Румунією Ініціативу захисту кордонів (Border Defense Initiative), яка співпадає з пріоритетами американської адміністрації і могла б виявити- ся плідною політичною основою для співпраці та взаємодії в регіоні [12]. За підсумками візиту до США Т. Бесеску отримав та- кож додаткові аргументи на користь власних намірів щодо перегляду національної стратегії оборони та безпеки, основ- ним елементом якої має стати концепція про превентив- ний характер усіх заходів у цій сфері. Тут необхідно по- яснити, що досі ця стратегія мала оборонний характер, а „превентивність” в цьому контексті передбачатиме не що інше, як право на упереджувальні дії в тих зонах, які розгля- датимуться Бухарестом як такі, що загрожують національній безпеці Румунії. Цілеспрямована проамериканська політика румунського уряду викликала невдоволення з боку деяких впливових країн Заходу, передусім Франції та Німеччини. Враховуючи це, Румунія була змушена здійснити низку кроків, які б сприяли більш позитивному ставленню європейської спільноти щодо нових акцентів зовнішньої політики Бухареста, переконати її в тому, що зближення Румунії зі США є на користь ЄС, оскільки посилює безпеку загального європейського простору на його східних кордонах. 127 Усвідомлюючи певну слабкість позицій Румунії у західних столицях, Бухарест, тим не менш, вирішив діяти наступально, обговоривши під час зустрічей з європейськими партнерами, серед низки інших питань, проблему зовнішніх кордонів ЄС, Західних Балкан і Чорного моря, а також нових демократій на Сході. Румунія була змушена запевнити європейський по­ літикум у тому, що одночасно з підтриманням стратегічного румуно-американського і румуно-британського партнерства вона засвідчує свій інтерес до інтеграції в ЄС. Зокрема, під час відвідин у березні 2005 р. ФРН Т. Бесеску сподівався отрима- ти підтримку Берліна стосовно румунської ініціативи. Він на- магався довести доцільність інтернаціоналізації проблем Чор- ного моря за відсутності остаточно визначеної європейської стратегії східного сусідства та неминучість у зв’язку з цим пар- тнерства зі США щодо забезпечення безпеки в зоні Чорного моря [6]. Аналогічну мету мав візит Т. Бесеску й до Риму. Італія підтримала ініціативу Румунії щодо інтернаціоналізації Чор- номорського регіону, яка передбачає більш активне залучення європейських держав та США до його процесів [9]. В ході вказаних закордонних турне Т. Бесеску вдало- ся досягнути домовленостей про створення з представників Великобританії, США, Німеччини та Італії робочої групи, яка розроблятиме стратегію щодо зони Чорного моря. Ще одним кроком у реалізації задекларованої Румунією стратегії щодо вирішення проблем безпеки в Чорноморському регіоні можна вважати візит глави МЗС Румунії М. Унгуряну до Туреччини та переговори з Президентом ТР А. Сезером і міністром закордонних справ А. Гулом. Вони стали логічним продовженням зусиль Бухареста стосовно інтернаціоналізації зони Чорного моря. Прагнучи отримати підтримку Туреч- чини, Бухарест аргументував свою позицію таким чином: очікувана інтеграція Румунії та Болгарії в ЄС, а також початок переговорів Туреччини з Євросоюзом об’єктивно перетворять чорноморський басейн в „європейське море”. Крім того перед- бачалося, що зростання інтересу ЄС та НАТО до цього регіону призведе до реанімації діяльності Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Остання набуде „важли- вого геополітичного виміру” як своєрідний колективний мене­ 128 джер діючих і запланованих нафтогазопроводів (Баку – Тбілісі – Джейхан, „Blue stream”) та нафтових терміналів (Одеса, Супса, Новоросійськ) [17]. Про необхідність розбудови нової системи безпеки у „роз­ ширеній зоні Чорного моря” Президент Румунії наголошував також у своєму виступі на міжнародній конференції „Чорне море та євроатлантична безпека: стратегічна доцільність” (Бухарест, 20 квітня 2005 р.) [7]. Більш детально проблеми безпекової та регіональної політики Т. Бесеску проаналізував на зустрічі зі студентами Бухарестського університету 14 червня 2005 р. Розповідаючи про зовнішньополітичні засади діяльності уря- ду, він зазначив, що їх регіональний аспект стосується Західних Балкан та Чорного моря і має розбудовуватися таким чином, щоб відповідати як національним, так і союзницьким інтересам. Президент також наголосив на тому, що з метою вирішення за- морожених конфліктів та подолання основних викликів і загроз в регіоні, Бухарест сприятиме інтернаціоналізації Чорного моря, залучатиме до цього процесу США, НАТО і Великобританію. Сполученим Штатам була відведена особлива роль у захисті національних інтересів Румунії, яка полягала в їх активній присутності в Чорному морі у вигляді розміщення військових баз [16]. Виступ Президента Румунії на конференції „Європа як ло- комотив демократії”, представляє певний інтерес у частині, яка стосується оцінок ситуації в зоні Західних Балкан і регіону Чор- ного моря. Т. Бесеску ще раз наголосив на необхідності ство- рення кордону безпеки навколо Румунії та союзників по НАТО і ЄС, розв’язання проблем Косово, Македонії, Боснії і Герцего- вини та Сербії і Чорногорії на основі європейських принципів. На відміну від ситуації на Балканах, деструктивний потенціал яких, на його думку, значною мірою вже вичерпав себе, регіон Чорного моря ще акумулює негативну енергію в конфліктних зонах – Придністров’ї, Осетії, Нагорному Карабасі й Абхазії. Таку ситуацію румунський лідер пояснював тим, що ЄС, НАТО і ОБСЄ активно втрутились у процеси, які відбували- ся на Західних Балканах, а регіон Чорного моря оминули ува- гою. На думку Президента, вказані провідні світові організації на міжнародному рівні, а також Румунія у її двосторонніх 129 стосунках з державами світу мають своєчасно забезпечити по- тужний поштовх просуванню демократії в напрямку зони Чор- ного моря [5]. На ХІІІ засіданні Ради Міністрів закордонних справ країн- членів ОЧЕС, яке відбулося наприкінці жовтня 2005 р., Румунія відповідно до ротаційного плану, перебрала на себе головування до травня наступного року, та, користуючись на- годою, виступила з низкою ініціатив, спрямованих на поси- лення безпекової складової Організації. Бухарест запропону- вав з’єднання енерготранспортних мереж держав-членів цієї структури, підписання Меморандуму між ОЧЕС і Бухарест­ ським Центром SECI (Ініціатива щодо співробітництва країн Південно-Східної Європи) про співпрацю у сфері боротьби з організованою злочинністю, незаконним обігом наркотиків та нелегальною міграцією тощо [25]. Коментуючи пропозиції Бу- хареста, М. Унгуряну заявив, що румунські ініціативи поляга- ють у збільшенні ефективності функціонування ОЧЕС, зокрема шляхом зміцнення в її рамках безпекової складової та розробки механізму підтримки зусиль щодо консолідації демократичних процесів у країнах Східної Європи та Кавказу. У реалізації цих пріоритетів, Бухарест покладає надії на підтримку з боку США, які отримали статус спостерігача в ОЧЕС [25]. Питання безпекової політики Румунії були одними з клю- чових і під час зустрічі в січні 2006 р. Т. Бесеску з главами іноземних дипломатичних місій, акредитованих у Бухаресті. Румунський Президент висловив задоволення з приводу роз- витку партнерських відносин зі США, які матеріалізувались у підписанні Угоди про розташування американських військових об’єктів на території Румунії. Цей документ, на його переко- нання, сприяв тому, що вона стала безпосереднім учасником глобальної системи безпеки НАТО. Пояснюючи, чому Чорне море є зоною мажорного економічного і політичного інтересу Румунії, керівник держави вказав на наявність у зоні заморо- жених конфліктів, серед яких Придністровський конфлікт роз- ташований найближче до кордонів Румунії і НАТО, а з часом і Євросоюзу. Також регіон Чорного моря набуває особливого значення з точки зору забезпечення енергетичної безпеки ЄС. Зважаючи на свій статус члена НАТО і майбутнього члена ЄС, 130 Бухарест вбачав своїм обов’язком долучитися до розв’язання регіональних проблем. Звертає увагу той факт, що на відміну від попередніх заяв з цього приводу, Т. Бесеску змушений був виз- нати, що проблематика Чорного моря не може бути розв’язаною без залучення великих регіональних гравців, таких як РФ та Туреччина [4]. У контексті аналізу пріоритетів та тенденцій формуван- ня зовнішньополітичної стратегії Румунії в Чорноморському регіоні особливе місце займає документ „Стратегія національної безпеки”. Спеціальне засідання Вищої Ради оборони країни, присвячене розгляду проекту нової Стратегії національної без- пеки [13] (далі Проект), відбулося в лютому 2006 р. Частина ІІІ Стратегії „Пріоритети активної участі у розбудові міжнародної безпеки: просування демократії, боротьбі з міжнародним тероризмом і розповсюдженням зброї масового знищення” досить виразно та повно окреслює завдання Румунії у цій сфері. Зокрема, зазначається, що просування демократії і безпеки буде здійснюватися шляхом активної політичної, дипломатичної, економічної, інформаційної, військової та іншої участі в сусідній з Румунією зоні та в зоні її стратегічного інтересу. Беручи участь в боротьбі з міжнародним терориз- мом, Румунія, згідно з документом, діятиме як член НАТО та ЄС, інших міжнародних структур для боротьби з міжнародним тероризмом у рамках тимчасових коаліцій. Дії Румунії будуть зосереджені на удосконалення механізмів співробітництва між розвідувальними службами, надання допомоги у разі терористичної атаки на одну з європейських країн; покращен- ня безпеки кордонів. Боротьба з розповсюдженням зброї ма- сового знищення зосереджуватиметься на підвищенні внеску країни у заходи світової спільноти із забезпечення дотримання міжнародних угод у цій сфері. Не менш вагомим для характеристики зовнішньополітичних орієнтирів є також ІV розділ, який визначає вектори Румунії у розбудові її нової європейської і євроатлантичної ідентичності. Так, НАТО залишається головною та найміцнішою в її історії структурою колективної оборони, що здатна гарантувати де- мократичну безпеку. Співробітництво Румунії з країнами- членами Північноатлантичного альянсу, учасниками програми 131 „Партнерство заради миру” та інших ініціатив регіонального співробітництва є для неї гарантією зміцнення безпеки в євроатлантичному просторі. Крім того, Румунія активно залу­ чається до процесу прийняття рішень і концептуального розвит- ку НАТО та виконуватиме зобов’язання щодо участі в операціях під його егідою. V та VІ розділи документу присвячені реалізації регіональної безпеки і стабільності, ролі та місцю країни у цьому процесі. Згідно з цими положеннями, Румунія прагне брати активну участь у визначенні та впровадженні політики зі стабілізації, співробітництва й безпеки НАТО і ЄС в Південно-Східній і Східній Європі, а також на Південному Кавказі, Середньому Сході і Каспії, Західних Балканах тощо. З огляду на геополітичну важливість регіону та наявність в ньому асиметричних загроз, вона має фундаментальну геостратегічну зацікавленість у тому, щоб регіон Чорного моря був стабільним, демократичним і приєднаним до європейських та євроатлантичних структур, щоб процес розширення НАТО і ЄС не призвів до появи нових ліній розколу. Черговою демонстрацією важливості Румунії у забезпеченні безпеки східного кордону НАТО та ЄС стала конференція „Розвиток інфраструктури в зоні Чорного моря в ново- му євроатлантичному контексті”, організована в лютому 2006 р. Асоціацією ім. Дж. Маршалла спільно з посольства- ми Німеччини і США. Аналізуючи ситуацію в регіоні, Т. Бесе- ску в своїй промові на конференції торкнувся низки важливих аспектів політики Румунії щодо цього питання. Сутність ви­ словлювань Президента практично не відрізнялася від тез, які лунали щодо цього раніше. Особливістю виступу стала заява про проведення Румунією на початку літа 2006 р. Чорномор­ ського Форуму, з метою об’єднання зусиль всіх країн басейну Чорного моря для зміцнення безпеки регіону. Оскільки важли- вою складовою його розбудови Т. Бесеску назвав реалізацію спільних економічних проектів, логічною в цьому контексті прозвучала ідея щодо створення Чорноморського єврорегіону, яка мала набути конкретних форм уже 29–30 березня 2006 р., коли в м. Констанца відбудеться ініційований офіційним Буха- рестом захід. Окремим блоком в його виступі треба розгляда- 132 ти тему енергетичної безпеки регіону, зокрема, забезпечення європейських країн вуглеводними джерелами, заснування та функціонування альтернативних проектів, таких як Nabucco (транспортування енергоносіїв із зони Каспійського моря та Центральної Азії до Західної Європи транзитом через Туреччи- ну, Румунію, Угорщину та Австрію). Згідно з домовленостями з Катаром, Румунія могла б уже найближчим часом розпочати розбудову великого терміналу в Констанці. Міністр економіки і торгівлі Румунії К. Шереш з часом конкретизував, що інтерес до цієї ініціативи вже виявили Австрія, Болгарія, Угорщина і Туреччина [2]. Військово-прикладний аспект мала доповідь начальника Генерального Штабу Румунії Е. Боделана, в якій була пред- ставлена ідея створення електронної системи SCOHAR – ком- плексу спостереження в Чорному морі, як однієї зі складових реальної та ефективної організації безпеки в Чорноморському регіоні. Теоретичні аспекти свого бачення розвитку безпекової та регіональної політики Бухарест спробував закріпити шляхом ініціювання та проведення міжнародних заходів, результатом яких була інституціалізація власних пропозицій. Так, у рамках головування Румунії в Комітеті Міністрів Ради Європи та під патронатом Конгресу місцевих і регіональних органів влади РЄ 30 березня 2006 р. у м. Констанца відбулася задекларована керівництвом Румунії установча конференція з міжрегіонального співробітництва. Її головним завданням було започаткування роботи консультаційного механізму та відкритого діалогу між країнами Причорноморського регіону, налагодження та розбу- дова співробітництва між місцевими та регіональними орга- нами державної влади, реалізація ними конкретних проектів у різних сферах [26]. Чорноморський форум „За діалог та партнерство”, що відбувся 5 червня 2006 р., став логічним продовженням за- значеного напрямку румунської зовнішньої політики. Проте, всупереч задуму Бухареста, масштабність проекту була зни- жена недостатньо високим рівнем участі з боку Росії та Туреч- чини, представництво яких обмежилося на рівні посла і дер- жавного міністра відповідно. Т. Бесеску висловив сподівання 133 на приєднання Росії до проекту, визнавши, що жоден проект співпраці у регіоні не може бути повним без участі РФ [20]. Учасники Форуму не висловили практичної зацікавленості щодо розробки Хартії Чорного моря, а також створення спільного фонду для вирішення найбільш гострих проблем регіону. Дещо пізніше, 23 червня 2006 р., на конференції „Румунія європейська, Румунія євроатлантична та Румунія у міжнародних відносинах” Т. Бесеску окреслив деякі перспективи еволюції вказаної ініціативи Бухареста. На його думку, фіналом фору- му могла б стати інституціалізована структура, яка ухвалить Хартію, яка б не суперечила попереднім конвенціям, зокрема тим, що є важливими для Росії та Туреччини. На думку Прези- дента, навколо Чорного моря існує розмаїття державних утво- рень, з різним трактуванням поняття демократії, що ускладнює започаткування співробітництва на суто політичній основі. Однак, за його словами, це не може завадити співробітництву місцевих адміністрацій, які усвідомлюють необхідність роз- витку транскордонної інфраструктури, підвищення життєвого рівня населення і спрощення режиму пересування людей через кордони навколо Чорного моря [25]. Поряд з активністю в чорноморському напрямку, Бухарест не відмовлявся від можливостей задекларувати свою позицію на балканському просторі, намагаючись взяти на себе роль провідника політики НАТО та ЄС із розв’язання гострих проб­ лем регіону, зокрема щодо статусу провінції Косово. Офіційна позиція Румунії виходить з констатації необхідності переходу до нової фази політичного процесу з врегулювання проблеми Косово для того, щоб консолідувати регіональну стабільність і безпеку. Зокрема, у рамках жовтневого засідання (2005 р.) Ради Безпеки ООН, яке проходило під головуванням Румунії, пред- ставник Бухареста висловився за більш енергійне продовження імплементації демократичних стандартів у Косово, зокрема в сфері дотримання прав, свобод і безпеки осіб, що належать до національних меншин, та консервації культурної й релігійної спадщини останніх. Впровадження визначених Радою Безпеки стандартів, як вважали у Бухаресті, повинна супроводжуватися постійним та прискіпливим моніторингом, оскільки це є клю- 134 човим фактором для досягнення прогресу і визначення майбут- нього статусу Косово [25]. Тема Балкан стала предметом обговорення також під час пе- ребування румунського лідера у Франції в 2005 р. Зокрема, він заявив, що при обговоренні перспектив врегулювання пробле- ми Косово, Румунія виходить з того, що зміна кордонів у Європі є неприпустимою. На думку Т. Бесеску, в Косово могла би бути утворена адміністрація на чолі з європейським комісаром, який би представляв провінцію перед міжнародними інстанціями, але вона повинна залишитись автономією в рамках Сербської держави [15]. Аналогічний характер мали заяви румунського Президента під час перебування в Румунії 6–7 грудня 2005 р. Президента Сербії і Чорногорії С. Маровича. Так, він зазна- чав, що можливе визнання Косово державою тільки підсилить екстремізм. Запропонований же Бухарестом варіант базується на принципі надання провінції автономії, не визнаючи її держа- вою, з представництвом у міжнародних інституціях за посеред- ництва Верховного комісара ООН [11]. Суттєве місце у безпековій політиці Румунії посідали заходи, пов’язані з участю в уже діючих в регіоні об’єднаннях, зокрема, Чорноморській військово-морській групі оперативної взаємодії „Блексіфор”, яка повинна була проводити операції з пошуку і порятунку суден, що зазнали лиха, надання гуманітарної допо- моги, розмінування, здійснювати захист навколишнього середо- вища тощо. З урахуванням серед країн-членів організації певних розбіжностей щодо її розвитку, міністерство національної обо- рони Румунії дало власну оцінку ситуації (31.01.2005 р.). Регіон Чорного моря розглядається Румунією в широкому вимірі: до регіону включено країни узбережжя, країни Кавказу, Молдова з Придністров’ям. Крім того, враховуючи міжнародний аспект, до поняття „розширений регіон Чорного моря” віднесено міжнародні організації – ООН, ЄС і НАТО [1]. Румунська сторона позитивно оцінила співробітництво у рамках організації, втім утрималася від підтримки ідеї на- дання її силам поліцейських функцій та створення постійно діючого командного центру, а основними напрямками розвитку співробітництва вважала спільні навчання у відповідності до визначених пріоритетів. 135 Таким чином, безпекова складова зовнішньополітичної діяльності керівництва Румунії у 2005–2006 рр. значною мірою знаходилася в режимі стратегічних орієнтирів попередніх років, проте мала певну специфіку. Насамперед це стосува- лося підвищення рівня власної безпеки за рахунок створення стратегічної вісі „Вашингтон – Лондон – Бухарест”, закріплення за собою статусу найбільш надійного та впливового партнера НАТО та ЄС в регіоні, прагнення стати головним постачаль- ником демократії до тих країн Чорноморської зони, які ще не інтегровані до зазначених міжнародних інституцій. Орієнтація Румунії на Сполучені Штати суттєво не відрізнялася від стратегії більшості посткомуністичних країн на певному етапі їх зовнішньої та безпекової політики, оскільки полегшувала шлях до інтеграції в НАТО, та відповідно вступ до Євросоюзу. У випадку Румунії додатковою мотивацією на користь відвертого проамериканізму стала підвищена увага Бухареста до зони її безпосередніх національних інтересів – Чорноморсь- кого регіону, який вписувався в русло політики Вашингтона на цих теренах. Західноєвропейські держави не висловили беззастережної підтримки ініціативам нового керівництва країни. Росія і Туреч- чина, безумовні лідери у зоні Чорного моря, також не приста- ли до пропозицій Румунії. За таких умов не виключається, що в зовнішньополітичних акцентах Бухареста на цьому напрямі відбудуться певні зміни, які враховуватимуть ситуацію, що ре- ально склалася в регіоні. Бухарест не бажає бачити провінцію Косово самостійною державною одиницею, оскільки подібний алгоритм міг би бути застосований і у врегулюванні Придністровського конфлікту, а Румунія не зацікавлена у дезінтеграції Республіки Молдова. Аналізуючи конкурентний потенціал Румунії щодо впливу на процеси, які є зоною зацікавленості України, варто зауважити, що амбіції Бухареста можуть проявитися у галузях, відмінних від тих, де на лідерство претендує Київ. Румунія прагне відігравати провідну роль у формуванні Євроатлантичної стратегії для Чорноморського регіону. Йдеться про гарантування безпеки (військової, енергетичної тощо) у зоні Чорного моря. Тут та- 136 кож йдеться і про такі нові загрози, як перевезення наркотиків, людей, зброї тощо. Амбіції ж України на лідерство у регіоні проявляються, наприклад, через ГУАМ, де Румунія навіть не є членом. Також Україна претендує на ключову роль у питанні транзиту каспійської нафти й газу до Європи, і Румунія їй тут не конкурент. Отже, моментів відвертого суперництва практично немає, а відтак є підстави для розподілу повноважень в одних галузях і співпраці в інших. Список використаних джерел і літератури 1. Blackseafor. Political control and chain of command // www.blackseafor. org/English/anasayfa.asp (12.03.2007 р.). 2. Bucureşti: „Dezvoltarea infrastructurii în zona Mării Negre în noul context euro-atlantic” //www.dwelle.de/romanian/nachrichten/2.158403.1.html (14.03.2007 р.). 3. Camera Deputatilor – Plen – 14 februarie 2006. Săptămână 13–17 februarie 2006. Arhiva legislativă //www.dlaj.mapn.ro/ro/arhivalegislativa.php (10.03.2007 р.). 4. Comunicat de presă. La Palatul Cotroceni, a avut loc astazi, 20 ianuarie a.c., intâlnirea anuală a presedintelui Romaniei, Traian Basescu, cu Corpul diplomatic acreditat la Bucureşti // www.presidency.ro/?_RID=ag&id_ cat=6 (10.03.2007 р.). 5. Comunicat de presă. „Avem obligaţia să devenim un exportator de democraţie către ţările din Balcanii de Vest şi către ţările din bazinul Mării Negre”, a declarat, astăzi, 5 iulie a. c., preşedintele T. Băsescu, în cadrul Conferinţei „Europa ca promotor al democraţiei” // www.presidency.ro/ date/6449_ro (14.03.2007 р.). 6. Comunicat de presă. Preşedintele României, T. Băsescu, efectuează, în perioada 20–21 martie a. c., o vizită oficială în Republica Federală Germania, la invitaţia omologului său, Horst Koehler. Vă prezentăm integral declaraţia şefului statului, acordată pe aeroportul „Henry Coandă”, înaintea deplasării la Berlin // http://www.presidency.ro/pdf/date/6063_ ro.pdf (11.03.2007 р.). 7. Comunicat de presă. Preşedintele României, T. Băsescu, a deschis astăzi, 20 aprilie a. c., lucrările Conferinţei internaţionale „Black Sea Area and Euro-Atlantic Security: Strategic Opportunities” // www.presidency.ro/ date/6172_ro (10.03.2007 р.). 8. Comunicat de presa. Preşedintele României, Traian Băsescu, a început astăzi o vizită de două zile în Federaţia Rusă, la invitaţia omologului său Vladimir Putin. Vă prezentăm declaraţia de presă a şefului statului român, 137 făcută pe Aeroportul „Henry Coandă”, înaintea plecării la Moscova // www.presidency.ro/date/5955_ro (12.03.2007 р.). 9. Comunicat de presă. Preşedintele României, Traian Băsescu, s-a întâlnit astăzi, 23 martie a. c., cu omologul său italian, domnul Carlo Azeglio Ciampi cu ocazia vizitei de lucru în Italia // www.presidency.ro/date/6075_ ro (11.03.2007 р.). 10. Comunicat de presa. Preşedintele României, Traian Băsescu, şi primul ministru Tony Blair, s-au întâlnit astăzi, 31 ianuarie a. c., la Londra, cu ocazia primei vizite de lucru a şefului statului român în Marea Britanie. – 2005. – 31 ianuarie //www.presidency.ro/pdf/date/5932_ro (12.03.2007 р.). 11. Comunicat de presă. Preşedintele Uniunii Statale Serbia şi Muntenegru, Svetozar Marović, a început astăzi, 6 decembrie a. c., o vizită de două zile în România, la invitaţia preşedintelui Traian Băsescu. http://www. presidency.ro/date/6861_ro (11.03.2007 р.). 12. Comunicat de presă. Regiunea Mării Negre – Promovarea libertăţii, a democraţiei şi stabilităţii regionale. Alocuţiunea preşedintelui României, Traian Băsescu, la Council on Foreign Relations http://www.presidency. ro/date/6034_ro (12.03.2007 р.). 13. Documentul de politica, strategie, performanta si coordonare a politicilor structurale pentru anul 2005 si perspectiva 2006–2008 // www.cdep.ro/ proiecte/2004/600/20/9/anexa03_14.pdf (14.03.2007 р.). 14. Interviul acordat de catre Presedintele Romaniei, domnul Traian Basescu Cotidianului // Adevarul. – 2005. – P. 6. 15. Interviu acordat de preşedintele României, Traian Băsescu, publicaţiei franceze „Le Figaro” // www.presidency.ro/date/6819_ro (11.03.2007 р.). 16. Participarea presedintelui Romaniei, Traian Basescu, la dezbaterea cu stu- denţii din cadrul Universităţii Bucureşti, Facultatea de Sociologie, pe tema „Noile direcţii ale politicii externe româneşti” – 14 iunie 2005. – Facul- tatea de Sociologie // www.presidency.ro/?_RID=ag&id_cat=3&tip=toate (10.03.2007 р.). 17. Vizita ministrului Mihai-Răzvan Ungureanu în Turcia // www.mae.ro/in- dex.php?unde=doc&id =25688&idlnk=&cat= (16.03.2007 р.). 18. Буга В. Бухарест готов предоставить всю территорию Румынии в распоряжение США // www.voltairenet.org/article133643.html (12.03.2007 р.). 19. Буш получил от Бэсеску хороший совет относительно Молдовы // Azi. – 2005. – 3 октября. 20. В Бухаресте пройдет форум по стабильности в черноморском реги­ оне // www.rian.ru/politics/20060605/49024879.html (12.03.2007 р.). 21. Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – 256 с. 138 22. Коновалов Е. К востоку от Брюсселя // www.newsvote.bbc.co.uk/mpap- ps/pagetools/ news.bbc.co.uk/hi/russian/press/newsid_4317000/4317321. stm (7.03.2005 р.). 23. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІV. – Чернівці: Рута, 2006. – 512 с. 24. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІІІ. – Чернівці: Рута, 2005. – 432 с. 25. Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні ас­ пекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр. Під загальною редакцією А. М. Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім „Букрек”, 2006. – 430 с. 26. Поточний архів МЗС України. 27. Страны Черноморского бассейна договорились о создании общего Еврорегиона // www.azi.md/archive/2006/03/31/Ru (12.03.2007 р.). 28. Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: Матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр. – Чернівці: Букрек, 2002. – 512 с. Viktor Petrov Main directions of foreign policy of Romania towards creation of security in Black Sea region The Black sea, as marine flank of Central and South Europe, is the area of priority interests of Russia, Ukraine, Turkey, Romania, Bulgaria and Georgia. Black sea region consists of countries with extremely different economic and military potential, different level and tendencies in socio-economic development, military-political orientation, ethnic and religious structure. Region’s stability and security are threatened by numerous factors, which complicate the processes of its progressive development. There are unsolved territorial questions, ethnic and religious conflicts, and as a result, migration, corruption, organized crime, illegal trading of weapons, drugs and people etc. Romania as one of region’s influential countries, the member of NATO and European Union, pays considerable attention in it’s foreign policy to the resolving these problems. This article focused on analysis of the directions and tendencies of Romanian foreign policy towards the creation of effective security system in the Black Sea region. 139 Наталія Стрельчук Співпраця республіки Македонія і країн – членів НАТО у реформуванні сектору безпеки Н а початку 90-х років керівництво Македонії, реально оцінивши події на теренах колишньої СФРЮ, зрозуміло, що новостворена армія на зможе захистити країну, яка постійно знаходиться під загрозою втягнення у конфлікти, що розгора- лися на півночі (Хорватія, Боснія, Косово), звернулося за допо- могою до ООН. Щодо співпраці із НАТО, то ще 11 липня 1992 р. міністр оборони РМ звернувся з листом до НАТО і сусідніх країн, де обґрунтував принципи оборонної політики Македонії та її наміри приєднатися до Альянсу. 23 грудня 1993 р. Собраніє РМ проголосувало за вступ країни до Альянсу [6]. У 1993 р. на прохання македонської влади у країну введені „блакитні шоломи” ООН, або Сили з охорони (UNPROFOR). Відповідно до рішення РБ ООН в операції брали участь 700 військових, 35 військових спостерігачів, 26 цивільних поліцейських і 50 членів адміністрації – громадяни скандинав­ ських країн (Швеції, Данії, Фінляндії та Норвегії). Влітку 1993 р. до них приєдналися 300 вояків зі США. У березні 1995 р., після довгих дебатів, у Македонії було продовжено мандат ми- ротворчих сил ООН. Вони стали називатися Превентивними си- лами ООН (СПРООН, англ. – UNPREDEP). У листопаді 1995 р. Македонія стала 27 учасницею Програ- ми НАТО „Партнерство заради миру”(ПЗМ), розглядаючи цю програму як основний механізм зв’язків країн – членів НАТО і країн-партнерів. У 1996 р. Собраніє Республіки Македонія ратифікувало договір з НАТО про військове співробітництво (Status of Forges Agreement). З липня 1996 р. РМ направляє своїх офіцерів до Штаб-квартири НАТО в Брюсселі та штабу ПЗМ у Монсі, а з червня 1997 р. стала членом Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП). У листопаді 1996 р. Рада Безпеки ООН прийняла ще одну резолюцію про продовження мандата СПРООН у Македонії до 140 30 квітня 1997 р. Зауважимо, що подібних операцій в історії ООН ще не було. СПРООН були направлені до Македонії всу- переч традиційній практиці посилати гуманітарні миротворчі місії тільки в райони, де військові дії надійно зупинені. Мож- ливо саме присутність СПРООН допомогла зберегти мир в Македонії і не дала втягнути її в кровопролитні конфлікти, які охопили значну територію колишньої Югославії. На ситуацію у регіоні відчутно вплинув несподіваний крок македонської влади. Коаліція „За зміни”, яка перемогла на парламент­ських виборах 1998 р., за пропозицією лідера партії „Демократич- на Альтернатива” Васила Тупурковські, визнала Тайвань, що призвело до дипломатичного конфлікту з Китаєм. Цей акт готувався таємно навіть від президента К. Глігорова. У спо- гадах він зізнається, що дізнався постфактум про визнання Тайваню і не міг довго повірити, що це насправді відбулося [2]. 9 лютого 1999 р. КНР розірвала дипломатичні стосунки з РМ. 25 лютого 1999 р. Китай використав право вето у Раді Безпеки ООН і перешкодив прийняттю резолюції про продо- вження мандата СПРООН (UNPREDEP) у Македонії. Про- ект резолюції про продовження мандата СПРООН, внесений 8 країнами (Німеччиною, Італією, Канадою, Нідерландами, Словенією, Сполученим Королівством, Сполученими Штата- ми і Францією) передбачав продовження терміну миротворчої операції на шість місяців. Представник Китаю розпов- сюдив заяву, де йшлося про те, що уряд КНР вважає, що превентивні місії не можуть тривати безкінечно. У лютому 1999 р. унікальна місія ООН в Македонії була припинена. Під час участі НАТО у вирішенні Косівської кризи у 1999 р. Македонія дозволила використовувати свій повітряний простір для авіації Альянсу. Ця домовленість була досягнута 24 грудня 1998 р. У квітні 1999 р. влада РМ і НАТО уклали Договір про статус КФОР на території Македонії. Особливу роль у вирішенні конфлікту, який розгорнув- ся на території РМ у 2001 р., було відведено НАТО. Дж. Ро- бертсон уперше згадав про готовність Альянсу „при необ­ хідності” направити військовий контингент у Македонію у червні 2001 р. і лише за умови, що македонський уряд укладе з лідерами албанських партій „політичну угоду”. 141 14 червня 2001 р. македонський президент Б. Трайковські звернувся до НАТО з проханням надати допомогу у роззброєнні бойовиків. До посередництва у конфлікті долучилися ЄС та США. Для допомоги у забезпеченні політичного діалогу між конфліктуючими сторонами Європейський Союз і США на- правили до країни своїх спецпредставників Франсуа Леотара і Джеймса Пердю. У липні 2001 р. НАТО і ЄС запропонували проект врегулювання македонської кризи. Проект передбачав зміну адміністративно- територіального устрою з наступною кантонізацією Македонії, а також можливість вживання албанської мови в парламенті й інших державних структурах, хоча і без надання їй статусу другої офіційної мови. 6 серпня у Охриді за посередництва Вер- ховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки Х. Солани прийнято рішення про підписання угоди щодо мир- ного врегулювання конфлікту. Переговори тривали кілька днів, і 13 серпня 2001 р. Рамкова Угода була підписана. Її підписали: Борис Трайковські – Президент РМ; Люпчо Георгівські – прем’єр-міністр РМ і голова ВМРО-ДПМНЄ; Арбен Джафері – голова ДПА; Бранко Црвенковські – голова СДСМ; Імер Імері – голова ПДП; Франсоа Леотар – спеціальний представник ЄС; Джеймс Пердю – спеціальний представник США. 27 серпня 2001 р. НАТО розгорнуло у Македонії операцію „Збір врожаю” (Essential Harvest), метою якої було зібрати і зни- щити зброю. Операцію виконували 4600 військовослужбовців із 13 країн, які діяли у складі багатонаціональної бригади під ко- мандуванням Великої Британії, що надіслала біля 1700 вояків. Здача зброї албанськими бойовиками тривала 30 днів. Було зібрано і знищено 3875 одиниць зброї. Успіх цієї операції ма- кедонська преса оцінила досить скептично. Серед зданої зброї значна частина була випущена 20–30 років тому, а деякі екзем- пляри мали навіть музейну цінність. На початку вересня 2001 р. парламент Македонії проголо- сував за зміни до Конституції, які істотно розширили права албанської меншини. Але і це не заспокоїло албанських лідерів, що ще раз підтвердило тезу про те, що збройний конфлікт у Македонії використовувався ними не для „здобуття громадянсь- ких прав для албанського населення”, а як один із факторів 142 загострення ситуації у регіоні й тиску на світову спільноту в прийнятті рішення щодо статусу Косова. У вересні 2001 р. також постало питання контролю над територіями, захопленими ОНА. Незважаючи на досягнуті домовленості щодо припинення вогню, небезпека ескалації збройного протистояння залишалася. Ніхто не міг передба- чити, наскільки загостриться протистояння, якщо, приміром, албанські бойовики будуть перешкоджати поверненню біженців до своїх осель, або якщо македонські спецпідрозділи почнуть „зачищати” албанські села. Це було однією із причин, що спо- нукала Президента РМ, незважаючи на опір прем’єра та його оточення, звернутися до НАТО з проханням продовжити миро- творчу місію під мандатом ООН. Нова миротворча операція Альянсу „Бурштиновий лис” (Amber Fox) розпочалася 26 вересня 2001 р. і проходила під ко- мандуванням Німеччини. У операції було задіяно 7 тис. вояків Альянсу. Метою цієї операції було забезпечення безпеки 280 цивільних спостерігачів ЄС та ОБСЄ. Операція „Бурштиновий лис” тривала до 15 грудня 2002 р. [7]. Наступний мандант НАТО отримало на проведення операції „Союзницька гармонія” (Allied Harmony). 470 вояків НАТО забезпечували безпеку цивільних спостерігачів ОБСЄ, які здійснювали моніторинг у кризових регіонах Македонії і надавали допомогу у відновленні миру після конфлікту. Після завершення цієї операції НАТО урочи- сто передало керівництво наступною місією „Конкордія” штабу ЄУРОФОР. 18 березня 2003 р. Рада ЄС на рівні міністрів закордонних справ прийняла рішення про початок миротворчої операції у Македонії. У Постанові відзначалося, що рішення ґрунтується на висновках саміту ЄС у Копенгагені (грудень 2002 р.) і пись- мовому зверненні президента РМ. Рішення ЄС відповідає резолюції Ради безпеки ООН 1371. План і правила проведен- ня операції було розроблено під керівництвом командування НАТО, а командувачем Миротворчими Силами ЄС призначено німецького генерала Лайнера Фейста, який одночасно був і за- ступником командувача військами НАТО в Європі [7]. НАТО зберегло свій штаб у Македонії, де залишилося 180 військових, що надавали допомогу АРМ у проведені військової реформи та 143 підготовці вступу до Альянсу, а також підтримувати інші місії під керівництвом НАТО в регіоні. Ніколас Вайт, директор Балканського проекту Міжнародної кризової групи (МГК), назвав миротворчу операцію в Македонії тестом для ЄС. Уперше в історії операція такого плану здійснювалася силами країн ЄС, і необхідно було багато зро- бити, щоб викликати довіру як у албанців, так і у македонців. Операція „Конкордія” тривала до 15 грудня 2003 р. Після її за- вершення ЄС розгорнув консультативну поліцейську місію з моніторингу кризових регіонів у Західній Македонії. Прагнення швидкого вступу до НАТО змусило уряд ефектив- но підготувати „Стратегію РМ щодо набуття членства в НАТО”, яка була прийнята парламентом у червні 2002 р. На Стамбульському саміті Македонія не потрапила до списку претендентів у наступну хвилю розширення НАТО і це стало потужним поштовхом для виконання реформ і демократизації суспільства. Виявилося, що не досить „пустити НАТО на свою територію”, а все-таки необхідно завершити реформи. 2 травня 2003 р. у столиці Албанії Тирані представники Македонії, Албанії та Хорватії у присутності державного секре- таря США Коліна Пауелла підписали Хартію адріатичного пар- тнерства. Метою Хартії стало об’єднання зусиль цих країн для успішної євроатлантичної інтеграції. Македонія бере участь у антитерористичній міжнародній операції у Іраку у складі військового контингенту ФРН і навіть збільшує свій персонал від 10 до 19 осіб. У 2007 р. відбулася четвер- та ротація Комбінованого медичного підрозділу в Афганістані. Все це позитивно сприймається в країнах Альянсу і РМ розглядається як стабільний партнер у миротворчих операціях. У липні 2004 р. МО РМ підготувало „План дій” що мав на меті активне впровадження „Програми трансформації МО і АРМ” і включав 164 заходи. Міністерство оборони також розробило „Стратегію оборони” і „Білу книгу оборони”. У цих документах доповнено стратегічні цілі оборонної політики РМ. Відповідно до Стратегічного оборонного плану одним із важливих моментів стало проведення військової реформи, що передбачає скорочен- ня персоналу Міністерства оборони починаючи з 2004 р., визна- чення статусу Військової академії, Військової лікарні, організації 144 розвідувальної роботи в МО і АРМ, фінансування місій АРМ за кордоном, концепції реорганізації сил запасу, організації військової дипломатії, фінансування реформи у сфері безпеки. У жовтні 2004 р. було внесено зміни до Закону про службу в Армії, що має значно полегшити реформу армії і її скорочення до 2007 р. Здійснено перші заходи для того, щоб у майбутньому контроль за кордонами від Міністерства оборони (МО) перей- шов до Міністерства Внутрішніх Справ. Впродовж 2004 р. з різних причин (припинення договору про роботу, підвищення кваліфікації, перехід на іншу роботу та ін.) роботу у МО припинили 116 осіб. До кінця 2004 р. кількість військовозобов’язаних зменшено до 5664, а в кінці 2005 р. – до 4000. Із зміною Закону про службу в АРМ, у тій частині, що передбачає достроковий вихід на пенсію, на кінець 2006 р. на пенсію вийде 134 особи. У 2005 р. Македонія продовжила мораторій на прийом до військової академії, а на 2006 р. запла- новано прийняти рішення щодо її статусу. Македонія, відповідно до Плану дій, з січня 2004 р. розпо- чала процес знищення старої техніки, зокрема, танків Т-55. За рішенням македонської влади було знищено 61 танк і запла- новано знищення ще 30 танків. Літаки Су-25, придбані свого часу в Україні, зняті з озброєння, а македонська влада шукає вирішення проблеми їх заміни. До речі, у жовтні 2003 р. під час візиту до Росії прем’єр- міністра Македонії Б. Црвенковські, підписано шість нових міждержавних угод і програм. Серед яких – міжурядова Уго- да про військово-технічну співпрацю, згідно з якою з Росії до Македонії буде постачатися спецмайно, забезпечуватиметься його експлуатація, ремонт, модернізація, а також передбачається проведення спільних наукових досліджень у військовій галузі та підготовка кадрів. У травні 2004 р. у рамках спільної групи із військово-технічної співпраці підписано протокол, де конкрети- зовано такі напрямки участі і співпраці російської сторони у цій галузі: ремонт в Македонії вертольотів і бронетехніки радянсь- кого та російського виробництва, проведення регламентних робіт з вертолітного озброєння, поставки до Македонії продукції російських спеціалізованих фірм, участь Росії у приватизації підприємств військової промисловості. Отже, Росія, яка досить 145 пильно стежила за військово-технічною співпрацею України та Македонії, зуміла суттєво потіснити нашу державу на ринку озброєнь у цій країні. Грецько-македонські відносини та їх вплив на перспективи вступу РМ до НАТО. На час здобуття Македонією незалежності з її найближчого оточення тільки Греція була одночасно і членом НАТО ( з 1952 р.), і членом ЄС (з 1981 р.). Греція також входила до складу Ради Європи, ОБСЄ, ЗЄС. На перший погляд, здава- лося, що саме ця країна допоможе Македонії у її намірах „повер- нутися до Європи”, але суперечки навколо імені новоутвореної держави призвели до того, що саме Греція ускладнила шлях своєї сусідки до європейських та євроатлантичних структур. Грецький уряд і правляча партія ПАСОК відмовлялися визнати нову державу „Республіка Македонія” і її державну символіку. Греки вважали, що македонці хочуть незаконно використати на- зву, яка історично належить Греції. Особливим нападам маке- донська сторона піддавалася за використання „сонця або зірки із Вергіни”, давнього знака македонських королів, зображеного на прапорі РМ. Скориставшись своїм правом вето, Греція заблокувала визнан- ня Македонії державами Європейського Союзу і, використовую- чи своє головування в ЄС, змусила парламент Македонії внести зміни до Конституції. Грецька сторона вимагала, щоб Республіка Македонія у спеціальних доповненнях до Конституції (прийнятої 17 листопада 1991 р.) задекларувала, що не має територіальних претензій до сусідів, і турбота про етнічних македонців, які про- живають в інших країнах, не означатиме втручання Республіки Македонія у внутрішні справи сусідів. Греція тривалий час відмовлялася визнавати існування македонської меншини на своїй території, і будь-які спогади про те, що раніше в Егейській Македонії більшість складали македонці, розглядала як посяган- ня на свою територіальну цілісність і суверенітет. У квітні 1993 р. під час процедури прийняття Республіки Македонія до ООН саме грецька делегація наполягла на прийнятті країни до цієї організації під тимчасовою назвою „Колишня Югославська Республіка Македонія”(КЮРМ). Та- кий характер стосунків між двома країнами суттєво позначився на економічній співпраці. У лютому 1994 р. уряд Греції закрив 146 порт Салоніки для суден Македонії, зробивши виняток тільки для товарів харчування, медикаментів і палива для лікарень. Припинило свою діяльність і грецьке консульство у Скоп’є. Торгівля між країнами була зведена до мінімуму. Застосування Афінами економічної блокади проти Скоп’є у той момент, коли продовжували діяти санкції Ради Безпеки ООН щодо СРЮ, за- вдало значних збитків господарському життю Македонії. Переломним у грецько-македонських стосунках став 1995 р.: у вересні в Нью-Йорку, не без прямого тиску США, Греція по- годилася укласти Тимчасову Угоду про нормалізацію відносин між Афінами та Скоп’є, а 15 жовтня, майже після 20 місяців блокади, відкрито греко-македонський кордон. Переговори між Македонією та Грецією з приводу назви РМ проходили за по- середництва ООН. Македонські ЗМІ неодноразово нагадували, що проблема назви тісно пов’язана з економічними інтересами, зокрема, зацікавленістю грецької сторони у ратифікації маке- донською владою продажу нафтопереробного комбінату ОКТА грецькій державній фірмі „Хеленик петролеум”. На думку політичних оглядачів македонського вісника „Старт”, наприкінці 90-х років існувало чотири можливі сценарії вирішення кризи навколо назви РМ [5]. За першим з них Македонія добровільно, заради добросусідських відносин і співпраці, відмовляється від свого конституційного імені. Але це буде розцінено у Македонії як „національну зраду”, що будь- яка македонська влада, тим більше тодішня, собі не може до- зволити. За іншим сценарієм Греція добровільно відмовляється від суперечки навколо імені РМ. Але у Греції також є досить численні націоналістично налаштовані сили, які звинуватять владу Сімітіса у „зраді”. Третій сценарій: Македонія звертається до ООН, щоб поставити на голосування питання про назву. Але у цьому випадку Македонія не має шансів отримати більшість голосів. Так, з п’яти постійних членів РБ ООН тільки Росія і Ки- тай визнали Македонію під її конституційним ім’ям. З Китаєм стосунки зіпсовані визнанням РМ Тайваню, тому китайські ди- пломати також почали вживати у ООН ім’я „КЮРМ” і, очевид- но, не будуть підтримувати Македонію. Великобританія свого часу виступила ініціатором резолюції, за якою Македонія і була прийнята в ООН як „КЮРМ”. Тому важко очікувати, щоб її 147 позиція змінилася, й до того ж Великобританія має тісні дружні стосунки з Грецією. Франція не має суттєвих політичних чи економічних інтересів у Македонії, але має досить сильні політичні й економічні зв’язки з Грецією. Відповідно також більше схилятиметься до підтримки Греції. Щодо США, то вони можуть зайняти традиційно нейтральну позицію, бо вва- жають, що вирішення конфлікту на Балканах і кризи навколо імені Македонії – справа європейців [5]. За останнім сценарієм, Македонія могла б звернутися до Міжнародного суду за науковим поясненням, чи відповідає міжнародному праву прийняття Македонії під „компромісним” іменем до ООН, оскільки перед країною було поставлено, окрім перерахованих у п.4 Резолюції ООН, дві додаткові умови: пого- дитися на вступ до ООН під тимчасовим ім’ям „Колишня Югос- лавська Республіка Македонія” і розпочати переговори з Грецією щодо імені. Відповідно тоді ця проблема має розв’язуватися не між Македонією і Грецією, а Македонією та ООН, тому що Македонія нічого не оспорює у Греції, а тільки відстоює своє право вживати конституційне ім’я. Тим більше, що в історії ООН був аналогічний випадок, коли у 1947 р. СРСР та його союзни- ки намагалися блокувати вступ до Організації нових 5 членів (Фінляндії, Португалії, Ірландії, Італії, Йорданії). Міжнародний суд тоді дав роз’яснення, що всі умови прийняття нових членів ООН перераховані у Статуті і всі члени Організації, в тому числі Ради Безпеки (РБ), повинні їх поважати і дотримуватися. Швид- ше за все грецьким дипломатам було відомо про прецедент 1947 р., і укладаючи Тимчасову Угоду з Македонією, вони наполягли на внесенні спеціального пункту у ст. 21 „Заключних положень” Тимчасової Угоди. У п. 1, 2 йдеться про те, що всі суперечки між сторонами будуть вирішуватися за допомогою міжнародного арбітражу і можуть бути винесені на розгляд Міжнародного суду, окрім суперечки щодо назви [1]. У другій половині 90-х років політика Греції стосовно Македонії стала менш конфронтаційною. Незважаючи на те, що ситуація у Македонії залишалася кризовою, після підписання Тимчасової Угоди частка грецьких інвестицій у македонсь- ку економіку зросла. У 1998 р. на двосторонніх переговорах 148 було досягнуто домовленостей з низки економічних питань і намітився компроміс зі спірних питань про назву. Водночас Греція, з одного боку, нібито прагне до розвит- ку торгових зв’язків із Македонією, з іншого – тривалий час блокувала її участь у Світовій Організації Торгівлі (СОТ). В основному грецька сторона виступала проти того, щоб македонській продукції було присвоєно код МК 807, бо греків не влаштовувала буквена частина індексу – МК. Македонській стороні, щоб не ставити під загрозу вступ до СОТ, нічого не залишалося, як опустити буквений індекс і залишити тільки цифровий код. Знову ситуація навколо назви Македонії загострилася у квітні 2008 р., коли Греція ветувала рішення про приєднання Республіки Македонії до Альянсу. США та інші країни – чле- ни НАТО після цієї події заспокоювали керівництво Македонії, що вона неодмінно стане членом Альянсу, але тільки після вирішення проблеми із грецькою стороною. Президент Маке­ донії Б. Црвенковські надіслав листа Генеральному секретарю ООН Пан Гі Муну із протестом проти таких дій грецької влади, так як Тимчасова Угода між Грецією і РМ від 1995 р. містить положення про те, що Греція не буде перешкоджати вступу Македонії до міжнародних організацій. Отже, країни – члени НАТО не тільки допомагали із рефор- муванням сектору безпеки, а й активно сприяли Македонії у вирішенні кризи в 2001 р. На запрошення президента Македонії військові Альянсу спільно з представниками ЄС та ОБСЄ були залучені до чотирьох миротворчих операцій. Прагнення швидше приєднатися до НАТО змусило уряд РМ ефективно реформувати сектор безпеки. Втім, на Стамбульському саміті Македонія не потрапила до списку претендентів на наступну хвилю розширення НАТО, і це стало потужним поштовхом для виконання реформ і демократизації суспільства. Македонська влада дуже відповідально поставилася до виконання Плану на- буття членства в НАТО і фактично наблизилася „впритул” до отримання запрошення на приєднання до Альянсу, і все, що те- пер необхідно – це зберегти мир та спокій всередині країни та знайти компроміс із найближчими сусідами. 149 Список використаних джерел і літератури 1. Временное соглашение между Республикой Македонией и Республи- кой Грецией (13 сентября 1995 г.) // Македония. Путь к самостоятель- ности. Документы. – М., 1997. – С. 493. 2. Глигоров К. Македониjа е се што имаме. – Скопjе, 2000. – С. 491. 3. Дневник. – 2002. – 23 декем. 4. Дневник. – 2003. – 1 октом. 5. Митревска Н. Голема измама со името – Старт. – 1999. – № 36. – С. 13–16. 6. Одлука на Собрание за стапување на Република Македониjа во член- ство во НАТО // http://www.morm.gov.mk/nacionalnidok.ntm. 7. Рузін Н. В очікуванні „балканського Біг МАКу”// НАТО–рев’ю. – 2003 // htpp://www/ nato.int.docu/review/2003/issue2/urkainian/spacial-pr.html. 8. Серри Р., Беннетт К. Не сворачивать с курса //http://www.nato.int/docu/ review/2004/issue4/russian/art3_pr.html. 9. Службен весник на РМ. – 1999. – № 29/96. Natalija Strelchuk Republic of Macedonia cooperation with NATO member-states in security sector reforming The article deals with the reforming of the security sector of one of the former Yugoslav Republic – Macedonia. In spite of the fact that the Republic of Macedonia fulfills the MAP successfully, the position of Greece has become the obstacle for Macedonian entry into the NATO. The article analyses the current state of relationship between Greece and Macedonia. Moreover, it deals with regional security and perspectives of Euro-Atlantic integration in Western Balkans. Іван Осадца Оборонна стратегія Болгарії у контексті її членства в НАТО Р озпуск Організації Варшавського Договору створив для колишніх її членів складні проблеми. Утворився вакуум безпеки в регіоні, а разом із цим виникла потреба вироблен- 150 ня стратегії національної безпеки для кожної країни зокрема. Політичні еліти країн змушені були швидко вирішувати про- блеми політичного, економічного розвитку та забезпечення національної безпеки. Ставлення НАТО до прийому нових членів із пост- комуністичних країн, що претендували на членство в організації, було різним. Вказані країни розраховували вступом до НАТО забезпечити собі і всьому регіону сприятливі політичні, а в перспективі й економічні умови розвитку [4, с. 387]. Наприкінці 1990 р. Великі Народні збори Республіки Бол- гарія оголосили доленосне для країни рішення, а саме прийня- ту постанову, якою було проголошено бажання країни взяти рівноправну участь у житті європейської спільноти. 1 жовтня 1991 р. ЄС прийняв рішення про започаткування переговорів із підписання з РБ Угоди про асоціацію [6, с. 87]. На Мадридському саміті в липні 1997 р. члени Альян- су знову підкреслили, що НАТО залишається Організацією, відкритою для вступу нових членів згідно із Статтею 10 Північноатлантичного договору, і що Альянс продовжуватиме запрошувати нових членів, які спроможні втілювати в життя принципи Договору та працювати на безпеку євроатлантичного регіону [4, с. 390]. Стосовно членства Болгарії в ЄС та НАТО у болгарському суспільстві завжди існував консенсус, чого не спостерігається в Україні. Дану ідею з самого початку підтримували всі болга- ри. У роки застою та демократичних змін уряди змінювалися, але пріоритети болгарської зовнішньої політики залишалися незмінними – членство в НАТО та ЄС [20]. Домінуючою серед болгарського суспільства є думка, що євроінтеграція – єдиний можливий шлях для Болгарії. За декілька місяців до реального членства Болгарії в ЄС 3/4 болгар продо- вжували підтримувати даний процес. На думку Міри Янової, директора Інституту з маркетингу і соціальних досліджень. „MBMD”, суспільні настрої зазнали серйозних змін протягом останніх 17 років. Спочатку ЄС та НАТО виглядали для болгар як дещо безкрайньо далеке, як деяка „земля обітована”, де бол- гари все-таки непрошені гості. Причиною цього було відчуття неповноцінності, а також факт, що роками Болгарія була 151 ізольованою від розвинених європейських країн. Внаслідок політичних змін 1997 р., коли, після невдалого керівництва соціалістичного уряду його змінив уряд демократичних сил, ідеї про членство в НАТО і ЄС перетворились в більш реальну і досяжну мету для болгар. З того часу в болгарському суспільстві продовжують переважати позитивні настрої стосовно євро­ пейського і євроатлантичного майбутнього Болгарії [22]. Різні уряди країни, різні політичні партії поступово прокла- дали шлях країни в євроатлантичні структури. У 90-х рр. ХХ ст. до влади почергово приходили Болгарська соціалістична партія та її основний політичний конкурент – Союз демократичних сил [5, с. 94]. Однією з найуспішніших сфер діяльності уряду І. Костова, лідера СДС, була саме зовнішня політика. Країна значно наблизилася до вступу у НАТО, а у 1998 р. урядом було затверджено Національну стратегію РБ з приєднання до ЄС. У 2001 р. парламент ухвалив Національну стратегію з прискоре- ного приєднання РБ до ЄС [7, с. 44]. Після втрати довіри до правих сил, до влади у країні прихо- дить уряд на чолі з харизматичним для Болгарії колишнім мо- нархом Симеоном Сакскобурготскі (Симеон ІІ). Передвиборча програма, яка дозволила перемогти на виборах НРСД в 2001 р., включала в себе членство Болгарії в НАТО і ЄС, а також за- безпечення великих економічних свобод, а отже і благополуччя болгарських громадян [15]. У 39-их Народних Зборах сформувалася більшість довкола партії Симеона ІІ „Народний рух Симеон ІІ”, яка продовжила рух країни до європейських та євроатлантичних структур. Саме цьо- му прем’єру вдалося завершити процес вступу країни до НАТО і підписати Договір щодо вступу в ЄС. Діяльність Народних Зборів 39-го скликання може бути названа успішною, незалежно від тих огріхів, що траплялися під час їх роботи. Парламент зробив свій внесок в розвиток Болгарії на шляху до демократії, безпе- ки і загального розвитку країни. За 4 роки діяльності парламент цього скликання зробив вирішальні кроки на шляху реалізації основних зовнішньополітичних пріоритетів країни – інтеграція в європейські та євроатлантичні структури. Болгарія за цей період стала членом НАТО і ратифікувала Договір про приєднання до ЄС. Серед ратифікованих законів величезного значення набули 152 Закони про ратифікацію Північно-Атлантичного договору і До- говору про приєднання Болгарії до ЄС. З іншого боку парламенту даної каденції не вдалося повною мірою прийняти пакет законів, необхідних для вступу країни до ЄС [13]. Болгар досить важко задовольнити – це перетворилося в національну рису. Вони звикли бачити тільки недоліки і крити- кувати керівництво країни. У кінцевому результаті попередній парламент прийняв усі нормативні акти для того, щоб Болгарія досягла відчутних результатів: членство в НАТО та конкретно визначена дата вступу в ЄС. Якість цих нормативних актів могла би бути кращою, але це можна виправдати швидкістю їх прийнят- тя. Виконана парламентом робота в 2004 р. оформила чіткі кон- тури європейської перспективи Болгарії. Система внутрішньої безпеки залишилася єдиною системою в Болгарії, в якій не було проведено реформи парламентом даної каденції [14]. У 2004 р. було здійснено наймасштабніше розширення Єв­ ропейського Союзу та НАТО у їхній історії. Вступ Болгарії в НАТО і успішне завершення переговорів з ЄС дають підстави назвати 2004 р. європейським роком Болгарії [1]. 2004 р. став одним з найуспішніших років в житті країн Південно-Східної Європи. Розширення НАТО і ЄС об’єктивно позначалось на адаптації країн цього регіону до геополітичних меж в Євроатлантичному просторі. Події в Грузії та Україні свідчили про загальний інтерес в суспільстві до демократії, верховенства права і ринкової економіки. Це дозволило солідаризуватися як країнам – членам ПСЄ, так і країнам з інших регіонів світу. Цілеспрямована зовнішньополітична діяльність Болгарії показала, що і одна невелика за розмірами країна має свій особливий внесок у вирішенні конфліктів і створенні умов економічного росту та демократичного розвитку. Ось як оцінили вступ країни в НАТО найвищі посадовці Болгарії: „Республіка Болгарія, разом з іншими країнами- членами Південно-Східної Європи, приєдналася до НАТО та за- вершила переговори з ЄС щодо вступу. Хочу запевнити Вас, що моя країна продовжить роботу на недопущення появи лінії, яка б розділяла регіон Південно-Східної Європи. Між країнами цьо- го регіону існує спільна система безпеки, яка опирається на нові 153 горизонти трансформації НАТО, окреслені рішенням зустрічі у верхах в Стамбулі”. Так висловився президент країни. [19]. „У кінці минулого року я висловив думку, що 2004 рік пере- твориться в рік Болгарії. Ваша присутність у Софії є ще одним доказом цього очікування. Впевнений, що Софійська зустріч міністрів закордонних справ країн ПСЄ ще більш поглибить зусилля країн-учасниць на шляху до порозуміння у контексті нових реалій ХХІ сторіччя” [17]. У іншому своєму виступі прем’єр-міністр Болгарії згадав і про можливі дивіденди для країн ЦСЄ у контексті вступу Болгарії та Румунії в НАТО. „Сьогодні країна входить в новий етап розвитку. Необхідно продовжувати інтенсивну реалізацію національних пріоритетів. Одночасно, нові реалії змушують нас працювати як країну – члена європейського та євроатлантичного співтовариства” [18]. „Сьогодні Болгарія немовби ступила на найбільш правиль- ний шлях, залишивши позаду тяжкий спадок соціалістичного минулого і перетворившись в політично і економічно при- вабливе місце для інвестицій”. Так написала в жовтні 2004 р. німецька газета „Франкфуртер Альгемайне Цайтунг”. Схожу думку висловили в кінці 2004 р. і інші відомі закордонні газети та журнали. Найбільш значущими та основними для Болгарії в 2004 р. були теми приєднання країни до НАТО та завершення пере­ говорів з ЄС, які зацікавили світові видання. Вони спричини- ли вихід декількох публікацій про Болгарію, в яких, поряд з економічними показниками і можливостями для інвестицій, по- давалась інформація про побут, культуру, історію та менталітет болгар. Наприклад, в середині листопада газета „Файненшнл таймс” опублікувала статтю під назвою „Йогурт – культур- ний експорт Болгарії”. У ній подано огляд політичній ситуації в країні, а також широкий коментар економічних перспектив Болгарії. Згідно зі статтею газети „Файненшнл таймс” бол- гарський йогурт і фракійські гробниці – своєрідна культурна візитна картка Болгарії. Німецька газета „Франкфуртер Альге- майне Цайтунг” також підкреслила той факт, що рівень життя в Болгарії підвищився в порівнянні з рівнем чотирирічної давни- ни. У травні 2004 р. іспанське видання „А Бе Це” опублікувало статтю про Симеоне Сакскобурготскі, прем’єр-міністра Бол- 154 гарії, якому пророчили невдале керівництво країною. У ній го- вориться, що майже три роки після того як він очолив болгарсь- кий уряд, зміни в країні очевидні [10]. Безумовно, підвищення рівня іміджу Болгарії в міжнародних відносинах на початку ХХІ ст. сприяли і головуванню країни в ОБСЄ в 2004 р., яке завершилося дванадцятою зустріччю у верхах на рівні міністрів закордонних справ держав-членів, що відбулася на початку грудня 2004 р. у Софії [9]. Після приєднання Болгарії до НАТО перед країною по- стали нові реалії як щодо внутрішньої політики країни, так і щодо зовнішньої. Членство в НАТО стимулює до ведення чіткої лінії політики країни незалежно від приналежності до будь- якої політичної сили. З огляду на це, у Болгарії повинні зник- нути будь-які побоювання, пов’язані з етнічними проблемами. Згадаємо приклади інших країн – членів НАТО, зокрема Греції та Туреччини. Поки Болгарія є членом НАТО, і, якщо не ста- неться якоїсь колізії, не повинно виникнути ніяких етнічних проблем всередині країни [2]. Аналогічно, не має виникати яки- хось інших питань, котрі могли б суперечити критеріям член- ства Болгарії в НАТО. Однією з можливих проблем для Болгарії може стати питан- ня розміщення військових баз Альянсу на території країни, яко- му опирається частина болгарського суспільства, налаштована політиками деяких партій націоналістичного спрямування. Що- правда, більшість болгарських політиків чітко усвідомлюють, що натовські військові бази на території Болгарії – це певна плата за лояльність до країни на шляху вступу в Альянс. Також досить проблемним виглядає питання перебування болгарсько- го контингенту в Іраку. Президент Болгарії закликав депутатів Народних зборів прийняти рішення про збільшення військової присутності країни в Іраку. На думку болгарського президента, терміни перебування болгарського контингенту повинні бути узгоджені з деякими основними подіями – новими парламентсь- кими виборами в Іраку, з прийняттям нової Конституції, а також з можливими обов’язками ООН, НАТО та ЄС, пов’язаними з становленням авторитета нової влади [16]. У кінці листопада 2004 р. у Софії відбулася конференція, організована Міністерством закордонних справ спільно з 155 Міністерством оборони, фондом „Відкрите суспільство” і Ат- лантичним клубом. У ній взяли участь представники всіх бал- канських країн, а також інших країн та міжнародних організацій. На форумі обговорювалася зовнішня політика Болгарії з точки зору нових реалій в регіоні. Основною метою форуму було сформувати нову роль Болгарії, яка є вже членом НАТО і планує приєднатися до ЄС. Нова геополітична ситуація породжує нові можливості, але пов’язана при цьому з новою відповідальністю, яка стоїть перед болгарською зовнішньою політикою. Основні положен- ня цієї політики необхідно визначити заново, з точки зору акцентів, і якщо хочете, з точки зору самооцінки тих, хто її здійснює. Ще три держави регіону намагаються стати членами НАТО – це Хорватія, Республіка Македонія і Албанія. Таким чином, Болгарія може підтримати загальні намагання всіх бал- канських країн – це євроатлантична і європейська інтеграція. Але балканський регіон відстає в реалізації інфраструктури проектів. Значні проблеми виникають через недостатню кількість контрольно-перепускних пунктів на кордоні між бал- канськими країнами. Щодо ролі Болгарії в глобальній політиці НАТО, то варто зазначити, що болгари усвідомлюють свою важливу роль перш за все на Балканах, а особливо в районі Західних Балкан. Болгарія може надавати партнерам по НАТО необхідну експертизу, що базується на знаннях особливостей регіону. Особливо важливо тепер сприяти вирішенню косовсь- кого конфлікту за допомогою таких експертних оцінок, зокрема Болгарії. У якості члена НАТО Болгарія бере участь і в місіях Пакту на Балканах. Важливим моментом є те, що Болгарія завжди намагається підтримувати політику „відкритих две- рей” Альянсу стосовно решти країн Західних Балкан, які прагнуть стати членами НАТО. Звичайно, у Болгарії є й інші пріоритети поза Балканським півостровом, пов’язані голов- ним чином з Чорноморським регіоном і районом Кавказу. У більш широкому масштабі можна сказати, що Болгарія робить свій внесок і в намагання НАТО, які направлені на боротьбу з тероризмом. Болгарська сторона приділяє значну увагу рішенню НАТО направити в Ірак спеціалістів для підготовки іракських сил. 156 Болгарська сторона заявила про свою готовність навчати іракських військових у болгарських навчальних закладах. Щодо місії в самому Іраку, то Болгарія постійно надає свої військові контингенти для ведення миротворчих операцій [8]. 13–14 грудня 2004 р. у Болгарії побувала група представників штаб-квартири НАТО на чолі з помічником генерального се- кретаря Альянсу з питань військової політики і планування Джоном Колстоном. Гості провели консультації з болгарською владою, щоб оцінити реальний внесок країни в колективну обо- рону Північноатлантичного альянсу. Зрозуміло, що після закінчення консультацій не оголо- шуються конкретні дані і факти, які завжди були військовою таємницею. Але, помічник генерального секретаря НАТО Джон Колстон високо оцінив досягнення болгарських збройних сил в процесі інтеграції у військові структури НАТО. Заступник Ген- сека Альянсу Колстон зазначив, що Стратегічний огляд оборо- ни Болгарії описує напрямок для досягнення і подальшого вико- нання зобов’язань держави перед НАТО. Джон Колстон додав, що важливо підтримувати постійний політичний консенсус сто- совно збереження рівня в 2,6% ВВП Болгарії, який виділяється на оборону. В ході консультацій у Софії в межах Річного огляду оборо- ни в НАТО, група представників Альянсу виявила інтерес і до результатів „Плану організаційного влаштування и модернізації збройних сил – 2015”. Експерти висловили думку, що цей план є кроком у правильному напрямку до упорядкування збройних сил. Позитивним моментом став комплексний підхід уряду Болгарії при залученні міністерств закордонних справ і фінансів до розробки оборонних планів. „Модернізація болгарської армії є пріоритетом болгарського уряду”, – заявив заступник міністра оборони Ілко Дімітров по закінченню консультації в Софії. Спільною є думка, що одинад- цять пріоритетних проектів, прийнятих урядом у травні 2004 р., призведуть для підвищення обороноздатності збройних сил і до збільшення вкладу Болгарії в колективну оборону Альянсу [23]. Для болгарської зовнішньої політики весна 2005 року прой- шла під знаком підвищеної активності президента Болгарії Г. Пирванова на балканській політичній арені. 157 Під час зустрічі з президентом Болгарії віце-канцлер, міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер, порекомендував Болгарії стати „головним лобістом” процесу євроатлантичної інтеграції тих країн Південно-Східної Європи, які все ще не вступили в НАТО і ЕС. Рекомендація першого дипломата Німеччини трошки запізнилася. Справа в тому, що ще на по- чатку квітня 2005 р. глава Болгарської держави провів актив- ну і динамічну серію зустрічей зі своїми колегами із сусідніх країн, під час яких відбулися переговори з президентами цих країн. Кожна зустріч Г. Пирванова завершувалася конкрет- ними результатами в різних сферах. Під час неформальної зустрічі Г. Пирванова с президентом Греції Каролосом Папуля- сом в Афінах і під час його візиту в Анкару стали провідними для обговорення питання можливості прискореного процесу євроатлантичної інтеграції решти держав балканського регіону, завдяки конкретній практичній і політичній підтримці з боку євроатлантичних структур [21]. Міністр національної оборони Румунії Т. Атанасіу відвідав Болгарію з офіційним візитом. Основною метою візиту було оголошено продовження співпраці між двома державами в сфері оборони у контексті їх майбутніх спільних дій як членів НАТО. Зрозуміло, що акцент був зроблений на майбутню участь як партнерів по пакту у післявоєнній стабілізації Іраку. Обидві країни значну увагу приділяють питанням, які пов’язані з обов’язками двох країн стосовно НАТО і ЄС. Не оминули ува- гою міністри двох країн і питання, пов’язані з формуванням но- вих збройних угрупувань ЄС і створення зони безпеки в районі Чорноморського регіону. Міністри висловили думку про те, що Болгарії та Румунії, спільно з союзниками по НАТО, потрібно буде багато зробити для стабілізації ситуації у Західних Бал- канах, і звернули особливу увагу на проблеми в Кавказькому регіоні. Міністри вважали, що створення Багатонаціональної бригади Південно-Східної Європи досить реальне явище. Найреальнішими варіантами першої операції такої бригади є Афганістан та Балканський регіон [3]. Треба відмітити ще один важливий факт – впевнена поведінка Пирванова, як справді одного з лідерів регіону. Така впевненість болгарського лідера з’явилася внаслідок нової геополітичної 158 позиції Болгарії на Балканах. Сьогодні Болгарія – це країна, що є членом НАТО і членом Євросоюзу. Ці успіхи створили відчуття, що нарешті Болгарія зайняла відповідне місце на балканській політичній сцені. Нова позиція Болгарії стосовно її сусідів є першим прямим і дуже важливим результатом серії діалогів президента Пирвано- ва з керівниками балканських країн. Своїм партнерам Пирванов пообіцяв повну підтримку Болгарії на шляху їх євроатлантичної інтеграції. Наприклад, під час зустрічі з президентом Македонії Бранко Цервенковським на відкритті македонського культурно- го центру в Софії президент Пирванов запевнив, що Болгарія стане найактивнішим лобістом з питання членства Македонії в НАТО і ЕС. Така обіцянка також стосується Сербії і Чорногорії та усіх країн Західних Балкан, що намагаються приєднатися до європейського співтовариства [21]. Після парламентських виборів 2005 р. до влади у Болгарії приходить новий уряд на чолі з соціалістом С. Станішевим. До уряду окрім соціалістів увійшла партій Симеона ІІ та партія етнічних турків „Рух за права і свободи”. Дана трійка, яка підтримувалася відповідною коаліцією у парламенті, продовжи- ла починання попереднього уряду з питань військової доктри- ни країни. Повноправне членство Болгарії в ЄС 1 січня 2007 р. залишалося основним пріоритетом зовнішньої політики нового болгарського уряду після парламентських виборів 2005 р. На своєму першому брифінгу новий прес-секретар МЗС Болгарії Д. Цанчев серед основних пріоритетів відомства зазначив також майбутні форми болгарської участі в стабілізації Іраку, активну участь країни в НАТО, а також активну двосторонню і багато- сторонню дипломатію [12]. У болгарському законодавстві залишається багато неузгод- жених питань у військовій доктрині Болгарії. Важливі політичні рішення в області болгарської оборони і оборонної стратегії очікують на країну в 2006–2009 рр. За три місяці роботи Народних Зборів 40 скликання, комісія по обороні прийняла 15 законодавчих актів і більше 10 поста- нов під час 14 засідань. Така ж енергійна законодавча робота продовжилася і пізніше. За цими законодавчими ініціативами стоїть здійснення програми по модернізації армії, у тому числі й 159 реалізація офсетних угод, пов’язаних з ними. Ці угоди є класич- ними засобами трансферту технологій, індустріального розвит- ку і створення експортних можливостей для Болгарії. Питання про участь болгарських військових контингентів у місіях за кор- доном також було пріоритетним для Комісії по обороні. На думку голови даної Комісії Ангела Найденова, проекти з модернізації армії є можливістю збільшення економічного потенціалу Болгарії в тому випадку, коли існують розумно складені та реалізовані офсетні угоди. У результаті діяльності Комісії виникла ідея необхідності прийняття Закону про військову промисловість. Необхідним також є внесення змін у Закон про суспільні замовлення в частині, пов’язаній з обороною і безпекою країни. Ангел Найденов вважає, що потрібно перед- бачати в наступних державних бюджетах кошти на оборонну галузь у такій кількості, щоб армія змогла гарантувати безпеку болгарських громадян і виконувати партнерські зобов’язання. Звичайно, треба враховувати той факт, що, як правило, коштів на оборону ніколи достатньо не закладено в бюджети, але за- вданням Комісії, на думку пана Найденова, є знаходження ба- лансу між потребами армії, в тому числі і для її модернізації, гарантуванням національної безпеки, і можливостями країни. Безперечно, бюджет болгарської армії, який складає 2,6% вало- вого внутрішнього продукту є великим кроком країни вперед на шляху модернізації військової галузі та оборонних можливо- стей країни [11]. Отже, оборонна стратегія Болгарії останніх років базується на принципах НАТО, які допомагають країні ставати на нові рейки політичного лідерства у регіоні, модернізації військової галузі, економічного та політичного росту країни. Сьогодні Болгарія не безбарвна країна Південної-Східної Європи, а досить потужний гравець на карті Західних Балкан та Європи взагалі. Список використаних джерел і літератури 1. Божилов Д. 2004–2005. Рекордът по управленски цинизъм от 2004 г. може да ни е полезен като ни пробуди да мислим повече преди изборите в 2005 г. // http://www.komentari.com/web/modules.php?name=News&file= article&sid=370 (Дата перегляду 3 січня 2005 р.). 160 2. Божилов Д. Ахмед Доган може да оглави умерено десните // http:// www.komentari.com/web/modules.php?name=News&file=article&sid=3 20 (Дата перегляду 21 червня 2004 р.). 3. Бугарчев К. Военное сотрудничество между Болгарией и Румынией в контексте общих действий НАТО // http://www.bnr.bg/ RadioBulgaria/ Emission_Russian/Theme_Monitor/Material/2003_bul_rum_nato.htm (Дата перегляду 23 березня 2005 р.). 4. Бурдяк В. Моделі посткомуністичної політики в країнах Центрально- Східної Європи // Галичина 5–6’2001. Науковий і культурно- просвітний часопис. – Львів, 2001. – С. 387–391. 5. Желев Ж. Интелигенция и политика: Статии, есета, речи, интервюта. – София: Лит. форум, 1995. – 277 с. 6. Карасимеонов Г. Новата партийна система в България. – София: Го- рексПрес, 2003. – 224 с. 7. Кирилик В. Євроінтеграційний шлях Республіки Болгарія: досвід для України // Політика і час. – 2005. – № 11. – С. 42–48. 8. Манова Д. Внешняя политика Болгарии и новые реальности в мире // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/ Material/14.12.vun6na_politika.htm (Дата перегляду 14 грудня 2004 р.). 9. Мартинов К. 2004 – Европейский год Болгарии // http://www.bnr. bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/Material/2712_ european_year.htm (Дата перегляду 7 січня 2005 р.). 10. Мартинов К. Болгария в иностранных СМИ в 2004 году // http:// www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/ Material/0601_Bolgaria_SMI.htm (Дата пергляду: 6 січня 2005 р.). 11. Обретенова Т. В 2006 году в Болгарии ожидаются важные политиче- ские решения в области обороны // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/ Emission_Russian/Theme_Monitor/Material/2006_defence.htm (Дата перегляду 3 січня 2006 р.). 12. Обретенова Т. Внешнеполитические приоритеты нового болгарского правительства // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/ Emission_Russian/ Theme_Monitor/Material/061005_vneshnepol_prior.htm (Дата перегля- ду 6 жовтня 2005 р.). 13. Обретенова Т. Завершилась работа Народного Собрания 39 созыва // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/ Material/1706_NS_over.htm (Дата перегляду 17 червня 2005 р.). 14. Обретенова Т. О сделанном и несделанном во время осенней сессии Народного собрания // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/ Emission_ Russian/Theme_Monitor/Material/2012_parlama.htm (Дата перегляду 20 грудня 2004 р.). 15. Обретенова Т. Политические оценки изменений в составе правитель- ства // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/ Theme_ Monitor/Material/2402-1.htm (Дата перегляду 24 лютого 2005 р.). 161 16. Обретенова Т. Президент Болгарии призвал депутатов Народного Со- брания принять решение о будущем болгарского контингента в Ираке // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/ Material/1603_parvanov_Iraq.htm (Дата перегляду 16 березня 2005 р.). 17. Обръщение на министър-председателя Симеон Сакскобургготски към 12-та среща на министрите на външните работи на страните от ОССЕ, София, 6–7 декември 2004 г. 06.12.2004 г. // http://www. government.bg/ PrimeMinister/Statements/2004-12-06/13114.html (Дата перегляду 8 грудня 2004 р.). 18. Слово на министър-председателя на Република България Симеон Сакскобургтски пред членовете на Националния съвет на НДСВ 21.12.2004 г. // http://www.government.bg/PrimeMinister/Statements/2004- 12-21/13355.html (Дата перегляду 14 грудня 2004 р.). 19. Слово на президента Георги Първанов при откриването на ХІІ среща на Съвета на министрите на ОССЕ 06-12-2004 // http://www.president. bg/news.php?id=1754&st=0 (Дата перегляду 8 грудня 2004 р.). 20. Ушев Д. Болгария на пути к Европейскому Союзу // http://www.bnr. bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/Material/1204_ BG_road_to_EU.htm (Дата перегляду 12 квітня 2005 р.). 21. Филипов К. Поездка президента Болгарии по странам Балкан- ского полуострова подтверждает политику Болгарии, направлен- ную на евроатлантическую интеграцию Юго-Восточной Европы // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_Monitor/ Material/0405_Parvanov_Balkani.htm (Дата перегляду 4 травня 2005 р.). 22. Цвєткова Р., Мартинов К. Чего ожидать Болгарии от членства в Евро- пейском союзе? // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/ Theme_BulgariaES/Material/1605_bg_eu.htm (Дата перегляду 16 травня 2006 р.). 23. Ценов А. Оборонная стратегия Болгарии в контексте ее членства в НАТО // http://www.bnr.bg/RadioBulgaria/Emission_Russian/Theme_ Monitor/ Material/1512_defense_strategy.htm (Дата перегляду 15 груд- ня 2004 р.). Ivan Osadtsa Defense strategy of Bulgaria in NATO membership context NATO’s attitude to the reception of the new members from post-communist countries, which bid for NATO membership were different. Indicated countries counted to secure themselves and the entire region with favorable 162 political and, in prospect, economical conditions for the development by entering NATO. The most extensive expansion of the North Atlantic Treaty Organization and the European Union in its history was compassed in 2004. Bulgaria’s accession to NATO and successful completion of negotiations with the EU give basis to name 2004 Bulgaria’s European year. 2004 become one of the most successful years in life of the South-Eastern Europe’s countries. NATO’s and EU’s expansion objectively made an impress on the adaptation of countries of this region to the geopolitical boundaries in the Euroatlantical space. Evens in Georgia and Ukraine affirmed the general interest in society to democracy, rule of law and free market economy. It allowed to make common cause with both South-Eastern Europe’s countries and other world’s regions countries. Bulgaria may become „chief lobbyist” of the euroatlantical integration process of those countries of the South-Eastern Europe, which hasn’t already entered NATO and the EU. Тетяна Федорчак Безпекова політика Чехії в контексті інтеграційних процесів П роцеси розширення і поглиблення безпекової складової в політиці євроатлантичної інтеграції набули особливого звучання після трагічних подій, спричинених терористичними актами в США 11 вересня 2001 р. Вони значно посилили важливість розвитку зовнішньої і внутрішньої безпеки кожної країни. Великого значення посиленню безпекової політики в сучасний період надають владні кола держав Європи, США та Євросоюзу міжнародних організацій. Зокрема варто наго- лосити на значній діяльності в цьому напрямі. Як зазначало- ся в брошурі „Європа після 11 вересня 2001 р.”, виданій лон- донським Центром Європейських Реформ: „у даний час у ході розгорнутої антитерористичної кампанії дбайливо виношувана Євросоюзом Загальна зовнішня політика і політика безпеки (ЗЗПБ/СFSР), і Європейська політика оборони і безпеки (ЄПОБ/ ЕSDР), що лише розвиваються, проходять випробування на міцність. Ще не зрозуміло, як події 11 вересня вплинуть на 163 позицію ЄС, організацію, що постійно змінюється” [18, с. 61]. Чеська Республіка (ЧР), яка в ХХІ ст. стала членом НАТО, ЄС та інших міжнародних організацій також розвиває власну безпекову політику, саме її дослідження визначило мету цієї наукової статті. До проблем військової стратегії, оборонної політики, ядер- ного паритету, що фактично формують поняття „безпека”, впродовж ХХ ст. зверталось багато вчених. Р. К. Беттс, К. Н. Волтц, Г. Морґентау, Дж. Міршаймер, Р. Н. Розенкранс вважали цю дефініцію суто військовою [16; 26; 21; 20; 23]. Вже в 70– 80-х рр., розглядаючи поняття „безпека”, Б. Бузан, Дж. С. Най, Дж. Розенау, М. Рихтік, Е. Тікнер, Р. Ульман, П. А. Циганков вказували, що це не лише військовий термін [17; 8; 5; 10; 12; 25]. Р. Ульман у статті „Заново визначаючи поняття безпеки” зазначав, що вузьке трактування „безпеки” (лише як військової загрози) відвертає увагу від інших загроз, а деякі загрози національній безпеці можуть виходити саме з середини держави [25, с. 133]. Проте аналіз сучасних наукових підходів до визначення без- пеки показав, що серед великої кількості його тлумачень, прак- тично відсутня дефініція, яка б задовольняла і вітчизняних, і зарубіжних вчених. Дехто пояснює це тим, що окремі складові змісту безпеки набувають певного значення або втрачають його в залежності від внутрішньої (в державі) та міжнародної ситуації [25, с. 18]. Українські вчені визначають безпеку як „діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення (вивчення), запобігання, послаблення, усунення (ліквідації) і відвернення загрози, здатної згубити їх, позбавити матеріальних і духовних цінностей, завдати невідшкодованих збитків, заблокувати шляхи для прогресивного розвитку” [6, с. 47]. Отож, трактування безпеки українськими науковцями досить широке, крім того воно еволюціонує в часі і залежить від конкретних умов держави. Стан безпеки в глобальному вимірі не завжди збігається з відчуттям безпеки конкретної держави, як і концепція безпеки окремої держави часто суперечить іншим чи, навіть, може порушувати безпеку регіону чи світу. „Те що здається доречним для оборони однієї держави, буде здаватися, і часто так є, агресивним стосовно її сусідів”, – вказує Б. Посен 164 [22, с. 28]. А Д. Герц, аналізуючи „дилему безпеки”, підкреслює, що дії, до яких в одній державі вдаються для зміцнення безпе- ки, спричинюють незалежно від намірів спад відчуття безпеки в інших державах [19, с. 158]. Ці думки через півстоліття проявились у побоюваннях країн – засновників Євросоюзу щодо негативного впливу нових членів на вироблення загальної зовнішньої політики, що яскраво підтвердилось у період міжнародної кризи навколо Іраку 2002– 2003 рр. у зв’язку з рішенням США почати військову кампанію проти режиму С. Хусейна. Ця криза не лише поділила нових (тоді ще майбутніх) і „старих” членів ЄС, але й спричинила розкол між провідними країнами ЄС, оскільки Великобританія підтримала військову акцію США. Однак саме позиція країн-кандидатів, до яких належала і Чехія, викликала негативну реакцію Брюсселя, Франції і Німеччини, що опозиційно сприйняли американську інтервенцію в Іраку. Беззастережна орієнтація країн ЦСЄ на США стала приводом для нових міркувань у ЄС стосовно того, що в Союз приймають „американського троянського коня”. Критика США на адресу „старої Європи” і вихваляння „нової Європи”, тобто нових членів з ЦСЄ, всерйоз змусила задума- тися про майбутнє ЄС, як єдиного механізму. Різко критикуючи політику нових членів по іракській кризі, уряд Франції заявив, що країни ЦСЄ черговий раз помилилися у виборі хазяїна і да- ремно сподіваються на фінанси від ЄС, якщо у своїй зовнішній політиці будуть орієнтуватися на США [7, с. 50]. Загроза теро- ризму, очевидно, вперше після Другої світової війни висвітлила важливість проблем безпеки й оборони, продемонструвавши їх пріоритетність над іншими сферами життя ЄС. Водночас безпосередній вплив подій у США на євроінтеграцію не такий однозначний і може привести до сповільнення цього процесу, оскільки питання „життя і смерті”, якими є захист громадян від загрози тероризму, підсилюють роль держави, надаючи їй більше автономії і прав на національному рівні. Чехи виявляють розуміння, що інтеграційні процеси у сфері формування загальної зовнішньої політики і політики безпе- ки, загальної оборони, як вищого рівня інтеграції, незважаю- чи на рішення Маастрихта й Амстердама, традиційно були і є найскладнішою сферою життєдіяльності ЄС навіть у його 165 нинішньому складі. Підключення нових членів зробило це за- вдання ще важчим. „Досить актуальним залишається питання про те, наскільки ЗЗПБ узагалі може бути реалізована у зв’язку з перспективою приєднання до союзу країн ЦСЄ зі своїми інтересами, що не завжди збігаються з інтересами „старих” членів” [9, с. 87]. Розвиток ЗЗПБ після підписання Амстердамського договору 1997 р. не стільки зводився до завдань інституційної спільності, викликаючи гострі суперечки в ЄС, а мав на меті, найперше, зближення позицій і вироблення загальної зовнішньополітичної лінії поведінки країн ЄС, як основи для ефективної політики в сфері безпеки й оборони. Підключення нових членів до ЗЗПБ і ЄПОБ ускладнилося тим, що і для „старих” членів ЄС є багато незрозумілого щодо практичної розбудови військової складової організації. Події 11 вересня показали лідерам країн-членів, що ЄС необхідні боєздатні збройні сили, і те, що він повинен бути готовим, у разі потреби, розгорнути свої війська для оборони. У Петерсбергській резиденції (Бонн) Західноєвропейський Союз (ЗЄС) провів переговори, учасники яких дійшли виснов- ку, що відсіч терористичній боротьбі вимагає різних засобів і фахівців-професіоналів, включаючи і добре підготовлених розвідників, що Європа потребує озброєння. Петерсбергські за- вдання – безпекові і гуманітарні місії, операції для підтримки миру і „управління кризами”, включаючи примус до миру. Про- те Європа ще не готова до реальної протидії „супертероризму”. „Петерсбергські місії” ЄС лише формально прив’язані до бо- ротьби з тероризмом, але глибоке переосмислення того, що по- винна містити в собі ця боротьба і чим необхідно доповнити завдання сформульовані в Петерсберзі – практично відсутні. Серйозну проблему створює фінансування програми європейської оборони, яка вимагає збільшення бюджету. До мо- менту терористичних актів у США, йшов тривалий процес ско- рочення обсягу оборонних бюджетів країн ЄС, що привело до їх різкого зниження. Крім того, збільшення оборонних бюджетів варто доповнити ефективною військовою реформою для ство- рення військового потенціалу. Деякі країни ЄС уже почали таку реформу збройних сил. Так, Франція майже завершила 166 процес переходу до створення професійної армії, мобільнішої, ніж армія, яка комплектується на призовній основі. Натомість у Німеччині активно обговорювалися перспективи скасуван- ня призову на військову службу після чергових національних виборів. Італія й Іспанія теж дискутують про відмову від за- гального військового обов’язку. І вже невідомо, чи погодять- ся нові члени ЄС, маючи економічні і фінансові труднощі, збільшити фінансовий тягар та провести ефективну військову реформу. У ході формування антитерористичної коаліції в ЄС зросла напруга між великими і малими країнами, державами-членами і наднаціональними інститутами, урядами, що займають вираз- ну проатлантичну орієнтацію, і тими, у яких вона не настільки чітка. Досить складно спрогнозувати, як нові члени ЄС впи- шуться у цю складну ситуацію. Наприклад, Туреччина – країна, яка не є членом ЄС і, маючи малі шанси на вступ до організації у найближчі роки, вже створює серйозні перешкоди для форму- вання військового виміру Євросоюзу. Розуміючи труднощі розвитку безпекової політики ЄС, уряд Чехії, як видно з останніх домовленостей, вирішив на- лагоджувати тісніші контакти з США та прискорено розроб­ ляти євроатлантичний напрям своєї зовнішньої політики. Це співпало з намірами США розмістити в Європі частину систе- ми протиракетної оборони. Передбачалось, що база могла би бути розміщена в Чехії чи Польщі [11]. Невдовзі США запро- понували Чеській Республіці розмістити на її території про- тиракетну базу. Уже в лютому 2007 р. у рамках зустрічі глав силових відомств країн-членів НАТО міністр оборони Чеської Республіки Власта Парканова проінформувала про те, що до ЧР офіційно звернувся уряд США з проханням розмістити на території країни радарну базу системи протиракетної оборони. Уряд Чехії мав підготувати відповідну ноту, а Парламент мав прийняти остаточне рішення. Тоді ж В. Парканова зустрілася з міністром оборони Росії С. Івановим. Вони обговорювали пи- тання Афганістану, але теми розміщення американського рада- ру в ЧР не торкались [3]. Ще до офіційної пропозиції, коли адміністрація США роз- робляла технічні умови створення оборонної бази, аналізувала 167 політичну ситуацію в Чехії і Польщі, чеські політики почали досить бурхливо обговорювати цю тему. США запевняли, що американська база системи ПРО, складовою частиною якої є радар, у випадку його розміщення в ЧР буде охороняти чеську територію і сусідні держави. Про це, посилаючись на агентство MDA, після переговорів у США, повідомив екс-міністр обо- рони М. Бартак [1]. Якщо радар буде розміщено в Чехії, вона зможе використовувати інформацію, одержану з допомогою американської радіолокаційної станції. Підкреслювалось, що армія ЧР також буде проінформована про оснащення даної бази і матиме доступ до її планів. Після зустрічей і переговорів у березні 2007 р. з амери- канським віце-президентом і міністром оборони Д. Чейні та Р. Гейтсом, чеський президент В. Клаус повідомив про їх пла- ни і підтвердив, що США ведуть переговори з Росією щодо розміщення в ЧР частини радіолокаційної станції. Чехів завірили в тому, що Міністр оборони США консультувався з віце-прем’єром Росії С. Івановим і запропонував Москві взяти участь у проекті. Згодом утвердили місце розміщення елементів американської протиракетної оборони (ПРО) – радіолокаційної станції (РЛС) на території держави. Її планується встановити на території військового полігону Брди за 2 км від Мішова, який знаходиться за 65 км на південний захід від Праги. Про це повідомив після засідання Ради Безпеки ЧР прес-секретар з питань розміщення радару ПРО Т. Клваня [2]. Тоді ж вирішили, що експерти двох країн виміряють у Мішові технічні параме- три, необхідні для створення РЛС. А США заявили про намір розмістити 10 ракет-перехоплювачів і на території Польщі. За заявами американської сторони, цього вимагає захист Європи від можливих ракетних атак Ірану і Північної Кореї. Цілком зрозуміло, що такі дії США й їх союзників з ЦСЄ, викликали гостре невдоволення Росії, адже російська сторо- на завжди різко виступала проти планів США. Питання про розміщення американської системи ПРО в Європі, стало ґрунтом для бурхливих дискусій серед політиків різного рівня, і стало одним з головних на нещодавній зустрічі В. Путіна і Дж. Буша. На переговорах у Кенненбанкпорті (США) президент Росії заявив, що схвалює розширення переговорів з протиракетної 168 оборони на Раді „Росія – НАТО” і пропонує створити в Москві аналітичний центр обміну інформацією для моніторингу ракет- них пусків. Якщо ж даного центру буде недостатньо, то другий аналогічний центр, вважає В. Путін, можна було б розмістити у Європі, наприклад, у Брюсселі. Він підкреслив, що створе- на таким чином інформаційна база „була б замкнутою систе- мою, яка би працювала в режимі реального часу” [14]. В. Путін повідомив, що Росія готова модернізувати Габалинсь- ку РЛС, і використовувати разом зі США для попередження можливих ракетних атак. Водночас РФ готова за необхідності підключити до системи спільного спостереження і свою станцію для раннього попередження ракетних пусків, яку бу- дують на півдні Росії. Але експерти сумніваються, що Москва здійснить свій план. Спостерігачі вважають що, якщо США і погодяться співпрацювали з Росією на Габалинській РЛС, то не відмовляться від планів щодо розміщення ПРО в Європі. Незва- жаючи на те, що про будівництво протиракетної бази згадують у зв’язку з загрозою можливого удару з Близького Сходу, Росія переконана, що американські ракети, розміщені в Європі, мо- жуть бути спрямовані саме проти неї, а це загострює дискусію про можливості розміщення бази США. Чеські політики активно відстоюють пропозицію США і схиляють до неї суспільство. Так, чеський представник у НАТО Ш. Фюле пише, що розміщення елементів ПРО США в Чехії і Польщі стане основою нової єдиної системи протиракетної обо- рони НАТО, а американська РЛС біля Праги і ракетні установ- ки в Польщі увійдуть до структури організації, що розміщення елементів ПРО США зміцнить безпеку Європи, у т.ч. держав- партнерів по НАТО. Це буде служити єдиній для всіх демокра- тичних країн меті – боротьбі з тероризмом [15]. У Празі очікують, що чесько-американські переговори про РЛС, розпочаті в березні, завершаться до кінця 2007 р. США поспішає розмістити ПРО і, як заявив Чеському радіо представ- ник комітету з питань протиракетної оборони США генерал М. Макамара, „на основі згоди приймаючої країни, наступного року ми хотіли б почати з розробки території й обмеження пло- щадки будівництва. Досить важливо почати будівництво бази у 2008 р.” [3]. 169 Таким чином, США зробили пропозицію про будівництво ПРО Чехії і Польщі у 2007 р. Заплановане розміщення на базі 10 ракет має захищати Європу й Америку від нападу міжконтинентальних ракет, головним чином із Близького Схо- ду. Ще не вирішено, чи буде це одна база, чи дві, ракетна і ра- дарна в Чехії і Польщі. З технічної точки зору, було б вигідно, щоб база була єдиною, яку могли б обслуговувати від 200 до 500 військовослужбовців і вільнонайманих США. За планом США система повинна функціонувати з 2011 р. Проте чеське суспільство, а найперше жителі Мішова з обуренням сприйня- ли рішення владних кіл про розміщення біля населеного пункту радіолокаційної станції США. Переважна більшість населен- ня Мішова виступила проти рішення уряду, жителі зажадали від муніципалітету докласти всіх зусиль, щоб не допустити розміщення РЛС. Їх підтримали і мешканці району, що прилягає до полігону Брди. Ініціативу швидко підхопили жителі інших міст і сіл країни. Отже, питання розміщення протиракетної бази США у Чехії, громадськість сприйняла неоднозначно. Як повідомило агентство STEM, з розміщенням радара на території країни не погоджуються 70% чехів [14]. Вони вже кілька місяців сперечаються про доцільність створення РЛС, організовують акції протесту, збір підписів з вимогою оголосити референдум з цього питання. Проти присутності в Чехії військових США виступає і парламентська опозиція. Представники урядових політичних сил також неодно- значно оцінюють можливе розміщення радару в ЧР. Правляча Громадянсько-демократична партія – „за”. Опозиційна Демо- кратична партія проти проекту, але вважає, що його можна роз- глядати лише у випадку укладення договору з НАТО. Партія Зелених підтримує думку, що чехам варто провести перего- вори з представниками НАТО і ЄС. Проти розміщення ПРО виступають і чеські комуністи, які закликають провести ре- ферендум з даного питання. „Ми абсолютно переконані, що подібна база поставила б під серйозну загрозу безпеку Чехії, – вважає член парламентського комітету з питань оборони, де- путат від Комуністичної партії Чехії і Моравії О.Черні. – Це ж пріоритет, як для терористичного, так і для будь-якого іншого удару. Звичайно, ми не припускаємо, що подібна протиракет- 170 на база могла б захищати територію США, наприклад, проти Кореї. Ми впевнені, що пріоритетом є загроза Росії і Китаю” [3]. Комуністи вважають, що рішення про можливість розміщення протиракетної бази США в Чехії повинні приймати громадяни на референдумі й очікують від них негативної відповіді. Натомість, на думку соціал-демократів, розміщення в Чехії протиракетної бази не є пріоритетом. Вони вважають, що ство- рення загальноєвропейської системи контролю і міжнародний діалог зацікавлених країн, включно з Росією – ефективний спосіб захисту від тероризму. Екс-міністр оборони Чехії Й. Шедіви впевнений, що для Росії американські „антиракети” не загроза, а захист від Пакистану, Північної Кореї, Ірану. По- зитивно сприймає розміщення бази ПРО США в ЧР і соціал- демократ, сенатор Я. Штетина. „Я з першого моменту „за”, у будь-якому випадку, – каже він. – Відповідь, чому „за”, вже складніша. Ми живемо у світі, що швидко змінюється. Після розпаду біполярного світу приходять інші небезпеки, про які ми нічого не знали. Я маю на увазі тероризм, нестабільні ре- жими... Тероризм – це головна небезпека. Я не думаю, що нам саме тут, у Чехії, потрібна протиракетна база через небезпеку якихось ракет Північної Кореї. Я хочу, щоб тут була ця база, щоб ми виконали свої обов’язки щодо своїх союзників. Думаю, що головна небезпека, яка приходить і загрожує, це небезпека нестабільного режиму в самій Росії. Росія і російська дипломатія це відчувають і саме тому з Кремля йдуть такі протести. Росія прагне вирішити політичні проблеми силою. Це Придністров’я, горезвісна, нещасна Чечня, а в останні дні і безпрецедентна політика Росії щодо самостійної демократичної Грузії. У мене в пам’яті збереглися спогади про тиск Росії на Чехословаччину, окупація... Я не хочу тут російських танків. Якщо ми, маленька країна, хочемо вийти з цієї небезпеки, то повинні мати сильних союзників. Для мене США – союзник сильний” [3]. На думку політика, Європа і США роблять багато кроків назустріч Росії, а РФ розвиває ненависть до Заходу. „Президент Путін, наприклад, – каже Я. Штетина, – дуже розумно вико- ристав ненависть до кавказців, щоб його обрали президентом. І те, що там відбувається, – це початок нової хвилі ненависті, але вже до інших держав, тих які, нібито, „загрожують Росії”. 171 Росія завжди розвивала імперську політику, створюючи образ ворога, проти якого необхідно згуртуватися і воювати. Ця во- йовнича манера існує й нині. Тому, я думаю, Росії варто ска- зати правду, що так не можна робити. Необхідно сказати, що „ви не можете таким примітивним, практично середньовічним чином тиснути на самостійну Грузію. Ви не можете загрожува- ти самостійним державам, як, наприклад, Чехословаччині. Ви, хто в Москві утримує владу, повинні думати, де лежать кордони Росії. Про це говорив колишній президент Чехії В. Гавел: „Го- ловна проблема Росії в тому, що вона не знає, де її кордони”. Цього Росія не знала ніколи. І, якщо Росія хоче бути повноправ- ним сусідом, вона повинна відмовитися від войовничого тиску на оточуючий світ” [3]. Чехи вважають, що їхній державі не варто вести розмови про ці ракетні системи з Москвою. Це повинні робити США. Але деякі чехи, в т. ч. колишній прем’єр Пароубек вважає, що варто радитись з Росією про розміщення ПРО США. Чехи виступають і проти референдуму, адже рішення про розміщення бази США повинні приймати політики, парламент ЧР. Коли вирішувалися серйозні питання – вступ ЧР у НАТО, референдум не прово- дили. Більшість чехів переконані, що референдум – це вигадка чеських „більшовиків” – молодих комуністів, під прикриттям компартії Чехії і Моравії, які з гаслами пацифізму, розвивають наступ проти ПРО. Їх ненависть до баз не виходить з якогось пацифізму, а з старої, традиційної ненависті комуністів до Аме- рики [14]. Представник Партії Зелених О. Лишка, відповідальний у Раді партії за зовнішню політику, спеціально відвідав США, щоб з’ясувати подробиці розміщення ПРО. Він зустрівся май- же з тридцятьма сенаторами, політиками, чиновниками, пред- ставниками неурядових організацій, аналітиками й експерта- ми республіканцями і демократами. Його хвилював процес реалізації договору про протиракетну оборону з ЧР: на основі двосторонньої угоди, чи ця база повинна стати складовою ча- стиною НАТО? „Докладного обговорення з НАТО не відбулося. США вирішили не займатися цим питанням на вищому рівні, – заявив О. Лишка. – Вони безпосередньо звернулися до Чехії і Польщі 172 з пропозицією про розміщення бази на їх територіях. Звідси зрозуміло, чому Німеччина, Франція й інші країни вважають це проблемою. Я зустрівся з переконаністю більшості політиків, що розміщення протиракетних систем не було лише двостороннім рішенням, а стало складовою частиною договору з НАТО” [3]. За словами О. Лишки, більшість конгресменів не уявляли, що питанням розміщення ПРО США вже кілька місяців займа- ються всі ЗМІ Чехії. Вони були здивовані і говорили про те, що в Америці цю тему не обговорюють. Востаннє про це гостро дискутували у 2000–2001 рр. Відтоді всі питання стосуються в основному Іраку. Тому американці переконані, що предметно цю тему обговорять у наступні місяці. На запитання, чи слуш- на підозра чехів, що США хочуть розмістити свої протиракетні радари для оборони не лише від Ірану, але й від групи держав, у яку входить Росія, її тисячі кілометрів за Уралом, Туркменистан і Узбекистан, чеський парламентарій однозначної відповіді від американських політиків не одержав. Він наполягатиме, щоб уряд США дав зрозумілу відповідь. Але він переконався, що причина, з якої США запропонували розміщення радару в Чехії і Польщі, не виходить з географічних міркувань. Існують інші, сприятливіші можливості для роз­ міщення радару, щоб у радіусі його дії був лише Ірак. Причи- ни – політичні. У інших країнах Європи американці витрача- ли б час даремно і не переконали б громадян у необхідності розміщення в них радарів чи ракет. О. Лишка вважає, що крім технічних труднощів, існують неоднозначності геополітичних резолюцій щодо безпеки, а тому поспішати з відповіддю ЧР не варто, адже обговорення цієї теми триватиме не менше року. „Якби ми відклали вирішення цього питання на період завер- шення виборів президента в США, – додав він, – принципово нічого б не змінилося. Думаю, занепокоєння щодо невиконання Чехією зобов’язань перед союзниками НАТО – зайве. Навпа- ки, я бачив, що в усіх випадках, незалежно, говорять про це демократи чи республіканці, Чехія розглядається як надійний партнер, і навіть у випадку відмови від радару це не змінило б ставлення до нас” [3]. Отже, за сучасних умов політика національної безпеки дер- жави – це підтримка внутрішньої безпеки через діяльність 173 усіх гілок влади, військово-оборонного комплексу, політичних інститутів, які представлені національними групами, громадсь- кими, соціальними, релігійними організаціями тощо; реалізація зовнішньої політики через співпрацю з іншими державами й організаціями для підвищення рівня безпеки і стабільності в регіоні та світі, відповідно до національного законодавства і норм міжнародного права. Необхідно враховувати вплив глобалізації на процеси ухва- лення рішень у всіх сферах державної діяльності: у формуванні та забезпеченні безпеки й оборони, у зовнішніх відносинах і забезпеченні внутрішньої стабільності. Нова система, обриси якої тільки окреслюються, однаковою мірою ґрунтується на узгодженні інтересів, спільних цінностях, нормах і принципах закону. Поєднання політичних і правових механізмів, створення атмосфери, сприятливої для співпраці, зрештою може дати кра- щий ефект у реалізації політики безпеки. Оскільки система регіональної безпеки, а саме безпеки ЄС, охоплює багато держав, що різняться економічним розвит- ком, політичним устроєм, етнічним складом населення, важ- ливим принципом системи безпеки мусить стати створення рівних умов безпеки всім членам системи, а однією з умов – відповідність системи безпеки хоча б за своїми основними па- раметрами. Отже, Чехія з відомих концепцій європейської системи без- пеки, для якої характерне поєднання елементів колективної і кооперативної безпеки, обирає першу. Відбувається переоцінка головних безпекових структур, інститутів та організацій, які стали неефективними, з точки зору потреб і загроз в умовах глобалізації і прискореної модернізації Європи та світу. Правлячі кола Чехії, погодившись на пропозицію США, схиляються до адаптації концепції кооперативної безпеки в умовах її розвит- ку. Незважаючи на те, що більшість населення країни виступає проти розміщення американської системи ПРО, та відкидаючи застереження і невдоволення відносно близької і могутньої Росії, чеський уряд веде активні переговори та визначає технічні параметри розміщення цієї системи. Очевидно цей вибір – се- рйозна заявка і підтвердження права Чехії на участь у сучасних глобалізаційних і інтеграційних процесах. 174 Список використаних джерел і літератури 1. Американская радиолокационная станция будет охранять Чехию и соседние государства // http: //www.radio.cz/ru/novosti/89301. 2. Жители Чехии недовольны решением властей разместить в стране американскую РЛС //  http://www.radiomayak.ru/doc.html?id=24685. 3. Каймаков А. Будівництво американської протиракетної бази в Чехії повинне початися в 2008 році? // http://www.radio.cz/ru/statja/84786. 4. Кржелинова Т. Что думает Америка о размещении противоракетной базы в ЧР? // http://www.radio.cz/ru/statja/89063. 5. Най Дж. С., Кохэн Р. О. Транснациональные отношения и мировая по- литика // Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост. науч. ред. и коммент. П. А. Цыганкова. – М.: Гардарики, 2002. – С. 152–167. 6. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горба- тенко. – 2-е вид., доп. і перероб. – Київ: Генеза, 2004. – 736 с. 7. Расширение ЕС на восток: Предпосылки, проблемы, последствия / Ин-т мировой экономики и международных отношений. – М.: Наука, 2003. – 344 с. 8. Розенау Дж Н. Новые измерения безопасности: взаимодействие гло- бальных и локальных динамик // Социально-гуманитарные знания. – 2001. – № 2. – С. 265–284. 9. Россия и основные институты безопасности в Европе: вступая в ХХI век / Под ред. Д. Тренина: Московский Центр Карнеги. – М.: S&P, 2000. – 384 с. 10. Рыхтик М. И. Эволюция понятия „безопасность”: от „жестких угроз” до „мягких вызовов” // Современные проблемы мировой политики: Безопасность, конфликты и их анализ / Под ред. М. М. Лебедевой. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – С. 89–118. 11. США заверили, что ведут по поводу радара переговоры с Россией // http://www.radio.cz/ru/novosti/89201. 12. Тикнер Э. Переосмысливая проблемы безопасности // Теория международ- ных отношений на рубеже столетий. – М.: Гардарики, 2002. – С. 185–207. 13. Цыганков П. А. Безопасность: кооперативная или корпоративная. Критический анализ международно-политической концепции // По- литические исследования. – 2000. – № 3. – С. 128–140. 14. Чехия определилась с местом размещения американской системы ПРО // http: //www.rbc.ua/rus/top/politics/2007/07/03/217663.shtml. 15. Чехия считает, что американские базы ПРО укрепят безопасность Европы // http://www.rbc.ua/rus/top/politics/2007/07/03/217663.shtml. 16. Betts R. K. The Concept of Deterrence in the Postwar Era // Security Stu­ dies. – 1991. – № 1. – Р. 25–36. 17. Buzan  B. People, States and Fear: An Agenda for International Security Studies in the Post-Cold War Era. – L.: Homely Hempstead Harvester Wheat sheaf, 1991. – 393 p. 175 18. Europe after September 11th. – L.: Centre for European Reform, 2001. – 180 р. 19. Herz  J. H. Idealist Internationalism and the Security Dilemma // World Politics. –1950. – № 2. – Р. 157–180. 20. Mearsheimer J. J. The false promise of international institutions // Inter­ national Security. – Winter 1994–1995. – № 3, Vol.19. – Р. 5–49. 21. Morgenthau  H. J. Politics among Nations: The Struggle for Power and Peace. – New York: Alfred A. Knopf, 1978. 22. Posen  B. R. The Security Dilemma and Ethnic Conflict // Survival. – Spring, 1993. – Vol 35. – № 1. – Р. 27–47. 23. Rosecrance R. N. A new concert of powers // Foreign Affairs. – 1992. – № 2, Р. 194–199. 24. Rotfeld А. D. Polska w niepewnym świecie. – Warszawa: PISM, 2006. – 475 s. 25. Ullman R. Redefining Security // International Security. – 1983. – Vol. 8. – № 1. – P. 129–153 (133). 26. Waltz K. N. Realist Thought and Neorealist Theory // Journal of Interna­ tional Affairs. – Spring-Summer, 1990. – Vol. 44. – Р. 21–37. Tetyana Fedorchak Defense policy of Czech Republic in context of integration processes The system of regional security, namely safety of EU, engulfs many states, differing in economic development, political structure, ethnic population, creation of even terms of safety must become important principle of the system of safety to all of members of the system, and one of terms is accordance of the system of safety even with the basic parameters. From the known conceptions of the European system of safety Czech chooses combination of elements of collective and co-operative security. The overvalue of main structures of safety, institutes and organizations which became not effective goes, from the point of view necessities and threats, in the conditions of globalization and speed-up modernization of Europe and world. The rulings circles of Czech, agreeing to the USA suggestion are predisposed to adaptation of conception of co-operative safety in the conditions of its development. Without regard to that majority of population of country argue against placing of the American system of anti-craft defense, and casting aside warning and dissatisfaction in relation to near and mighty Russia, the Czech government conducts active negotiations and determines the technical parameters of this system dislocation. 176 Р о з д і л ІІІ УКРАЇНА У ПОШУКАХ МОДЕЛІ ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ Анатолій Круглашов Українсько-румунський кордон: нелегкий шлях до розв’язання протиріч Вступ Відносини між двома незалежними державами – Україною та Румунією – не завжди відповідали принципам добросусідства та засадам взаємодопомоги. На початку 90-х рр. минулого сторіччя вони набули рівня небезпечної конфліктності. Від 1997 р. і до нині ці відносини демонструють тенденції до поступової гармонізації, пошуку прагматичних форм і засобів партнерства, в тому числі в питаннях, що становлять спільний інтерес. Серед них – забезпечення власної енергетичної неза­ лежності, реалізації спільних торгово-економічних ініціатив та проектів, збільшення рівня безпеки в Південно-Східній Європі, подальший пошук можливостей для повноцінного партнерства в рамках європейських та євроатлантичних процесів. В цій розвідці автор зупиниться на розгляді однієї із найбільш важливої та чутливої для українсько-румунських стосунків проблеми. Це – формування позицій двох держав до існуючого між ними кордону, еволюцію їх поглядів та підходів до територіальних дискусій. Відзначу, що ця проблематика, внаслідок її особливої важливості для обох країн, вже не раз широко відбивалась в українській та румунській науковій та публіцистичній літературі. Донедавна підходи українських та румунських дослідників до двох зазначених питань суттєво відрізнялись, починаючи із засадничих принципів аналізу дво­ сторонніх взаємин, так і відповідно в тих висновках і оцінках, які вони надавали історії, сучасності та перспектив взаємин обидвох країн. Проте поступово діалог як поміж політичними, 177 так і інтелектуальними елітами сусідніх країн почав набувати більшої відкритості, прагнення до взаєморозуміння, готовності до перегляду вузько національно-детермінованого історизму. Науковці починають замислюватись над розв’язанням широ- кого спектра існуючих проблем на засадах пошуку спільного інтересів у відповідності до поширеної в ЄС системі цінностей та діалогової культури. Такий пошук відбувається за активною, а часом ініціативною роллю такого наукового центру як Чернівецький національний університет, де, зокрема, на факультеті історії, політології та міжнародних відносин тривають наукові пошуки в царині досліджень регіональної безпеки та співробітництва в Цент­ ральній та Південно-Східній Європі, з особливою увагою до минулого та сучасного стану україно-румунських взаємин. Чи- мала роль в цих зусиллях належить колективу на­уковців, які працюють на кафедрі політології та державного управління, а також об’єднанню в рамках громадської організації політологів – Буковинському політологічному центру. Одним з діалогових майданчиків інтелектуалів з обидвох боків спільного кор- дону, створеною за ініціативою автора статті, підтриманою як у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, так і Канадським інститутом українських студій Університету Альберти, стала доволі масштабна конференція „Україна – Румунія – Молдова: історичні політичні та культурні аспекти взаємин у сучасному європейському контексті”, яка відбулась у Чернівцях відповідно у 2001 [17], 2004 [16] та 2007 рр. Її перетворення на постійно діючу вимагає від організаторів чималих зусиль. Але вони виправдані тим, що цей науковий форум може стати початком не просто формалізації та уста- лення, але й інституціалізації так потрібного країнам сусідкам повноцінного професійного діалогу науковців та практиків. Серед науковців чернівецької школи дослідження українсько- румунських стосунків хочу особливо наголосити на значенні праці проф. Олександра Добржанського, Володимира Фісанова, Юрія Макара, доцентів Ігоря Буркута, Ганни Скорейко, Василя Холодницького, Ігоря Піддубного, Сергія Гакмана, Сергія Оса- чука, а також кандидатів політичних наук Ірини Петрової, Мак- сима Петрова та інших. 178 У науковій літературі переважає неоднозначність оцінок як українських, так і румунських вчених щодо стосунків двох держав, зокрема з приводу визнання кордону між ними, що зу- мовлена його формуванням в історично суперечливих умовах, які породжували гострі суперечки між сусідніми державами та їх політичними елітами. Ситуація особливо загострилася на початку 1990-х рр., коли офіційний Бухарест виснув низку територіальних претензій до України. З укладенням базового договору між Україною та Румунією в 1997 році, „територіальне питання” між обома державами почало відходити на другий план, але й до сьогодні у стосунках між обома країнами залиша- ються невирішеними низка проблем, розгляду яких присвячене це дослідження. В першу чергу, в статті розглядаються історичні умови фор- мування українсько-румунського кордону, його правовий статус та ті окремі питання, які все ще не ускладнюють взаємини між Києвом та Бухарестом. Робляться окремі висновки щодо можли- востей подальшої співпраці України та Румунії на лише на дво- сторонньому, але й на регіональному та загальноєвропейському рівнях, які відкривають нові перспективи для розвитку обох країн-сусідок. Хочу також висловити щиру вдячність своїм колегам – проф. Ротар Н. Ю., доц. Юрійчуку Ю. А., к. політ. н. Петро­ вій І. В., які брали участь у проведеному в 2007 році під моїм науковим керівництвом експертному дослідженні прикордонної інфраструктури кордону між Україною та Румунією. Їх оцінки та зібрані матеріали допомогли мені під час написання цієї розвідки. І. Дискусії щодо кордонів: пройдені етапи Україна як незалежна держава має низку все ще невирішених питань із юридичним закріпленням її кордонів. Після розширення НАТО та ЄС на схід, вона опинилась між кордонами пострадян­ ських держав, з одного боку, та кордонами Північноатлантичного альянсу (НАТО) та ЄС з іншого. Це надало її геостратегічному становищу певної амбівалентності і недостатньої визначеності в плані гарантій власної національної безпеки. Хоча офіційний 179 Київ неодноразово заявляв про своє прагнення повноцінної інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, поступ України на цьому напрямку залишається неспівмірним з її прагненнями та амбіціями, а також із досягненнями її західних сусідів. З іншого боку, розширення Європейського Союзу та НАТО позитивно вплинуло на систему організації державного кордону України. Не такою мірою, як у стосунках із Росією, але й у взаємовідносинах з Румунією, протяжність кордону з якою складає 608,4 км, і до сьогодні залишаються невизначеними деякі територіальні питання [3, c. 110–111]. Перш за все, відзначимо, що після постання незалежної України вона не висувала територіальних претензій до жодної з країн, а також ніяким чином не ставила під сумнів існуючий на 1991 р. свій державний кордон з будь-якою із своїх держав- сусідок. Проте це не призводило до відсутності претензій до новопосталої самостійної держави. Хоча найгостріші дискусії виникли у взаєминах України з Росією, і вони, на жаль, залиша- ються нерозв’язаними, українсько-румунський кордон також є проблемною ділянкою. Не зважаючи на те, що для територіальних претензій до України з боку Румунії немає жодних юридичних підстав, що офіційно визнається і навіть наголошується Буха- рестом. Адже сучасні кордони Європи (в тому числі й України) були закріплені цілою низкою міжнародних договорів і угод, які визнані та ратифіковані румунською стороною. Це, зокрема, такі чинні міжнародно-правові документи як Паризька мирна угода 1947 року, Гельсінський заключний акт 1975 р., Паризька хартія для нової Європи ОБСЄ 1990 р. тощо. Незважаючи на таку, зда- валось би, очевидну правову однозначність, політичні реалії двосторонніх взаємин Києва та Бухареста дещо відрізнялись від юридичних. Торкаючись правового статусу українсько-румунського кор- дону доречно коротко згадати історичний аспект цієї проблеми. Не будемо вдаватись у більш віддалені від нашого часу екскур- си, починаючи від прадавніх часів Дакії або пізнішого періоду піднесення Київської Русі, які можуть завести на хисткий грунт спекуляцій про етнічні ареали предків сучасного українського та румунського народів, рухливих та умовних меж їх розселен- ня. Не варто також звертатись до сумнівних за своєю сучас- 180 ною науковою вартістю проблем континуітета, а, тим більше, гіпотетичного правонаступництва середньовічних держав в умовах багаторазових змін політичної карти Європи нового та новітнього часу. Це, на нашу думку, навряд чи повинно бути предметом аналізу сучасних політологів та міжнародників, а радше може задовольняти академічну цікавість дослідників історичного минулого Румунії та України, місця цих питань у національній самосвідомості наших народів. Політичні ж реалії сучасної Європи базуються насамперед на повоєнному врегулюванні, на тих кордонах, які постали внаслідок Другої світової війни та наступної еволюції європейської і світової міжнародно-правової системи. Попри небезпідставний часом скептицизм щодо справедливості пост-ялтинського врегулю- вання, ми вважаємо сам концепт „справедливості кордонів”, на якому цей скептицизм нерідко ґрунтується, надто умовним та суб’єктивним, а отже існуючі тенденції щодо їх ерозії та перегляду розглядаємо як один із небезпечних та загрозливих викликів сучасній системі регіональної та європейської безпе- ки. Навпаки, позитивно сприймаємо зусилля щодо збереження основоположних структур стабільності та безпеки, які можуть існувати та ефективно діяти за умов взаємного визнання й по- ваги до існуючого стану кордонів, зокрема в регіоні Східної Європи. Українська ж дипломатія та науковці, в свою чергу, бачать логіку та обґрунтованість формування сучасного міждержавного кордону наступним чином. 15 вересня 1947 р. набув чинності Паризький мирний договір з Румунією, який встановив сухопут- ну ділянку українсько-румунського кордону (включаючи кордон по р. Тиса, Прут та Дунай). Цей договір підбив підсумки Другої світової війни і встановив основи повоєнного територіального розмежування в Європі. Паризький мирний договір підтвердив легітимність включення до складу України Північної Букови- ни та Південної Бессарабії. Зауважимо, що ці території були й є донині заселені переважно українцями, котрі мали підстави розглядати їх перебування в складі „Великої Румунії” з 1918 р. як незаконне [4, c. 110–112]. У статті 1 Договору зазначено, що „кордони Румунії, показані на доданій до Договору карті, будуть такими, якими вони існували на 1 січня 1941 року…” [18, c. 118]. 181 Українська РСР, політичною спадкоємницею якої стала сучасна Україна, ратифікувала мирний договір з Румунією 13 вересня 1947 року [12, c. 415]. Разом із цим, Паризький мирний договір лише загально окреслив кордон України з Румунією. Для його делімітації на картах великого масштабу та демаркації на місцевості 4 лютого 1948 року між урядами СРСР та Румунії було укладено Про- токол про уточнення проходження радянсько-румунського кор- дону. „Протокол має всі атрибути міжнародної угоди, і немає жодних підстав вважати його не чинним, незважаючи на той факт, що Румунія на той час перебувала у стані примусу”, – наголошує колишній посол з особливих доручень МЗС України проф. В. Василенко [19]. Стан цього примусу, що варто нагада- ти, в свою чергу, був викликаний обставинами, спричиненими наслідками політичного вибору та характером участі Румунії в Другій світовій війні [8, c. 40]. 23 травня 1948 р. між Румунією та СРСР було укладено ще один протокол, згідно якого острів Зміїний „був повернутий Ра- дянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу СРСР”. Ще одним кроком, здійсненим у 1940-х роках Румунською та Радянською державами у да- ному напрямку, стало підписання Акту про демаркацію та Протоколу-опису проходження лінії радянсько-румунського державного кордону 27 лютого 1949 р. за результатами роботи змішаної демаркаційної комісії. Нарешті, після доволі тривалої перерви, вже 27 лютого 1961 р. у Бухаресті було підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордо- ну, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних пи- тань. Цим документом завершено формування правової основи діючого українсько-румунського кордону. Проте нова політична ситуація, що почала змінювати кон- текст питання про кордони почала формуватися після пова- лення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. На початку 1990-х рр. постчаушеськівська Ру­ мунія, а точніше її нове політичне керівництво, перебуваю- чи в складній соціально-економічній та вкрай нестабільній внутрішньополітичній ситуації, почало шукати вихід із неї на шляхах реанімації в офіційному політичному дискурсі 182 ідеї Великої Румунії. Остання бачилась значній частині її тогочасної політичної та духовно-культурної еліти саме в кор- донах 1918 р. Крім того, цей „великий національний проект” був покликаний сконсолідувати, інтегрувати націю навколо нової, хоча й переважно неономенклатурної влади. Вона по- чувалась незручно віч-на-віч із суспільством, яке втратило попередню тоталітарну цілісність і перебувало в драматично- му пошуці нового політичного та ціннісного консенсусу, що не одразу зміг набувати демократичного виміру. Натомість великодержавні амбіції, які, власне, не щезали в румунському публічному дискурсі і за комуністичного режиму, відгравали гіперкомпенсаторну функцію за тяжкий стан країни та невдачі її нового керівництва, на той час ще надто тісно пов’язаного з персоналіями одіозного режиму Ніколає Чаушеску. На- дихаючий та мобілізуючий проти зовнішніх „ворогів” ідеал відновлення національно-державної величі був сприйнятий не в європейській якості демократичного, соціального поступу, а у більш наочних вимірах „повернення втрачених територій”, відновлення тим самим зовнішнього престижу країни. Він слугував, на наш погляд, нашвидкуруч створеним з уламків політичних конструкцій національного минулого проектом майбутнього. В такому вигляді він був вигідний правлячій еліті, тим більше, що знаходив відгук у травмованій комуністичним режимом і драматичними колізіями перехідного періоду масової свідомості пересічних румунів. До того ж, такий національний проект, набуваючи форми мовчазного пакту еліт із суспільством, дозволяв першим досягати власних політичних цілей з наймен- шими ресурсними витратами, спрямовуючи суспільну увагу на досягнення фантомних цілей політичного курсу. Суспільство ж отримувало можливість споглядати віртуальний світ затятої боротьби політичних провідників за цілі, які вимагали величез- ного напруження сил політиків, але не вели до жодного прак- тичного результату. В такому контексті посткомуністична правляча еліта Румунії здійснила ряд кроків, які стали провокуючим чинником ескалації придністровського конфлікту в Молдові, а також вдалась до заходів, які обґрунтовано були розцінені як вкрай недружні щодо України. 183 Не торкаючись дискусійних аспектів першого напрямку відновлення Великої Румунії, зупинимось на більш деталь- ному розгляді тих кроків, які помітно ускладнили та на роки затьмарили розвиток україно-румунських взаємин. Так, вже 24 червня 1991 р. румунський парламент ухвалив „Декларацію парламенту Румунії щодо пакту Молотова-Ріббентропа та його наслідків для країни”. Ця декларація містила заклик для прези- дента, уряду та всіх політичних сил країни повернути румунські землі, анексовані внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа. У документі визначалась категорична вимога повернути Румунії Південну Бессарабію, округ Герца та Північну Буковину [19]. Відповідаючи на ці запити та очікування, тогочасний румунсь- кий президент І. Ілієску наголошував: „Ми будемо наполягати на переговорах щодо належності „етнічних” румунських зе- мель, зокрема Північної Буковини, що відійшла до України за радянсько-німецьким пактом 1940 р.” [11, c. 25]. Українська сторона не мала підстав реагувати із розумінням на такі недвозначні заклики та претензії щодо територіальної цілісності та кордонів України. 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР у відповідній заяві розцінила дії румунської сторони як висування територіальних претензій до України, підкресливши, що це суперечить загальновизнаним принципам міжнародного права [21]. Проігнорувавши ці зауваження та негативну реакцію України, офіційний Бухарест продовжив курс на ревізію правових засад існуючого кордону. Це підтвердило ухвалення 28 листопада 1991 року румунським парламентом заяви проти участі насе- лення так званих „румунських територій”, – північної частини Буковини та південної частини Бессарабії – у всеукраїнському референдумі щодо державної незалежності, який мав відбутися 1 грудня того ж року. Незважаючи на таке відверте недружнє втручання у внутрішні справи новопосталої незалежної дер- жави, лише цим парламент Румунії у своїх зусиллях зі „зби- рання усіх румунських земель” не обмеживився, вирішивши вдатися до тактики інтернаціоналізації суперечки з сусідньою країною. Для цього в тій самій Заяві він звернувся із закликом до сусідніх парламентів та урядів інших країн у своїх актах про майбутнє визнання незалежності України не поширювати його 184 дію на ці „спірні” території [21]. Наступальну позицію Парла- менту поспішив підтримати й Уряд Румунії, який оприлюднив аналогічну заяву, де ці вимоги були конкретизовані. Такий відверто провокуючий напруженість підхід різко су- перечив діючим нормам міжнародного права, загрожував поя- вою нового вогнища нестабільності та потенційного конфлікту у регіоні Північно-Східної Європи, і без цього переобтяженою ескалацією ворожості. Тому не дивно, що як очікувано обурена реакція України, так і, тим більше, негативний міжнародний ре- зонанс змусили тогочасний Бухарест відмовитись від відвертої демонстрації настільки радикальної позиції та обрати у зовнішній політиці, бодай зовні, більш помірковану лінію поведінки. Але і згодом стимулюючий продовження обраного реваншистського курсу вплив радикальних сил на офіційну позицію румунського уряду залишався досить потужним. Так, наприклад, у 1992 р. президент країни І. Ілієску знову зажадав подолання „наслідків пакту Ріббентропа-Молотова” і пропонував Україні побудувати „спільний культурний простір” [20, p. 108–109]. Під подоланням перших малось на увазі визнання „незаконності”, а отже й безпідставності володіння українською державою територіями, які між 1918 та 1940 рр. перебували у складі Румунії, а отже, й відмови від них на користь першої. На це українська сторона відповідала роз’ясненнями, що міжнародно- правова система, яка визначала територіальну цілісність Румунії та України, а отже, й кордони поміж ними, не спирається на ці ганебні документи, а базується на чинних актах післявоєнного врегулювання. Що ж стосується сталінських дій на початку Другої світової війни, Україна не може нести за них політичну та моральну відповідальність, та й сама засуджує його діяльність, оскільки зазнавала численних втрат від сталінської політики. Зі свого боку, українська сторона висунула контр-вимогу до румунсь- ких партнерів по перемовинам – засудити окупацію українських земель румунськими військами у 1918 році та домовленості Ан- тонеску та Гітлера, які призвели до окупації значної території України в роки Другої світової війни [9, c. 56]. Незважаючи на такий несприятливий клімат у взаєминах, що формувались, на початку 1992 р. Румунія все ж таки визнала незалежність України. 1 лютого 1992 р. у Давосі (Швейцарія) 185 відбулась зустріч президентів і міністрів закордонних справ України і Румунії, під час якої було підписано Спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин. Проте територіальні питання не були зняті з порядку денного двосторонніх відносин. Румунська дипломатія обрала лінію на постійне нагадування про існування невирішених територіальних проблеми з Україною, адресуючи ці послання як самій Україні, так і міжнародному співтовариству. Така наполеглива поведінка й тиск на офіційний Київ загострювали відносини між двома державами, свідченням чого стало відкладання підписання угод про українсько-румунський кордон. Упродовж 1993–1995 років румунська сторона надіслала до МЗС України декілька нот, ого- лосивши (в односторонньому порядку і з порушенням існуючих норм міжнародного права та відповідної процедури) Договір про режим радянсько-румунського кордону 1961 р. та Прото- кол про уточнення лінії проходження радянсько-румунського державного кордону від 1948 р. такими, що втратили чинність [10, с. 282]. Бухарест в односторонньому порядку намагався дезавуювати договірно-правову базу українсько-румунського державного кордону з тим, щоб штучно створити ситуацію формування міждержавного кордону „із чистого листа”. Що- правда, водяними знаками на цьому листі легко проглядалися впізнавані контури Великої Румунії наприкінці 1918 р. В першій половині 1990-х років до проблеми кордонів з Україною охоче звертались національні політичні партії та громадсько-політичні організації, окремі сенатори і депута- ти, діячі культури та мистецтва Румунії та Молдови. Вони небезпідставно розраховували заробляти на демонстрації своєї твердої патріотичної позиції відповідний символічний та й цілком матеріальний владний капітал. Внаслідок таких різноспрямованих дій Бухареста та Києва в середині 1990-х років українсько-румунські відносини ще більше загостри- лися. Новим поворотом до їх подальшого ускладнення стала проблема о. Зміїного. Серед інших причин, дещо несподіване загострення уваги до цієї „точкової” проблеми спонукалось не лише відомостями про великі поклади нафти та газу в цьому районі Чорного моря. Адже на шельфі біля острова є нафта і газ, що підтвердили дослідження українсько-американської 186 групи з „Одесморгеології” та компанії „Вестерн Джеофізікал”, які провели розвідку у згаданому регіоні [2]. На думку фахівців тут може перебувати 1/3 українських запасів нафти та 1/4 нерозвіданих запасів газу. Щоправда, стосовно цих покладів та можливості їх промислового використання існують і менш оптимістичні погляди, врешті решт. Очікування політиків щодо полеміки навколо Зміїного в Бухаресті пов’язувались із можливістю через перегляд легітимності володіння Україною окремою територією поста- вити під сумнів правомірність ліній кордону в цілому, створити відповідний прецедент та підстави для подальшої його ревізії. У грудні 1995 р. румунська сторона оприлюднила заяви, в яких висловлювався протест щодо належності о. Зміїний. Про існування нової проблеми у взаєминах сусідніх країн заявив у парламенті міністр закордонних справ Румунії Т. Мелешкану, який повідомив про відмову України повернути цю територію румунській стороні і пообіцяв звернутися до міжнародного суду в односторонньому порядку. Таким чином, проблема із суто територіальної набувала також і характер економічної супереч- ки, особливо важливої в умовах проблем із енергозалежністю обох країн. Румунська дипломатія виявилась послідовною й вкрай наполегливою в просуванні інтересів Бухареста щодо острову Зміїний та, особливо, територіальних вод навколо ньо- го. Молодій українській дипломатії бракувало належного виш- колу та знань і вмінь, аби гідно протистояти своїм бухарестським колегам. В наступному, 1996 р., Румунія денонсувала Протокол 1948 року, який передбачав перехід о. Зміїний до складу СРСР [13, с. 224]. Проблема о. Зміїний, створена румунською сторо- ною, суперечила Гельсінському акту 1975 року, гальмувала про- цес вироблення та підписання українсько-румунського Догово- ру про дружбу та співробітництво. Водночас, в той сам час почали відбуватися певні зміни у пріоритетах румунської позиції стосовно України. Поступо- во ідеал відновлення Великої Румунії починав втрачати свою привабливість та актуальність в очах прагматичної частини національної еліти, яка розуміла як його нездійсненність, так і негативні наслідки для статусу й престижу країни подальшого проведення курсу на „реінтеграцію” певних територій. Такий 187 курс був несумісним із євроатлантичними та європейськими прагненнями румунської еліти та суспільства, про що їм не- одноразово заявляли партнери з НАТО та ЄС. Під тиском цих обставин Румунія здійснила зустрічні кроки до пожвавлення українсько-румунської співпраці, що проявилося в заявах висо- ких посадових осіб Румунії щодо дружби і співробітництва з Україною, уникненні відвертих висловлювань щодо належності і повернення земель. Чималу роль відіграло те, що за вимогами Північноатлан- тичного альянсу, країна-кандидат не могла розраховувати на поступки у переговорному процесі щодо вступу до НАТО у ви- падку наявності територіальних суперечок з іншими країнами. Підтвердженням цього став виступ посла США в Румунії А. Мозес в університеті м. Клуж-Напока, в якому він заявив, що розв’язання питання щодо вступу Румунії в НАТО залежить від того, чи будуть підписані базові договори з її сусідами – Угорщиною і Україною [15]. Крім того, укладання договору вимагав і активний переговорний процес у Європі, зокрема у межах французької ініціативи про розробку Європейського пакту стабільності, ме- тою якого було визнання європейськими країнами існуючих між державами кордонів та дотримання прав національних меншин за існуючими європейськими стандартами. Незважаючи на ці нові обставини, румунська дипломатія прагнула досягнення як стратегічних, так і тактичних цілей Бухареста. З одного боку, для Румунії було вельми важли- во підписати базовий договір з Україною, оскільки це ста- ло однією з умов входження Румунії до НАТО. Але з іншого, політичне керівництво країни прагло застерегти за собою право висувати територіальні претензії стосовно о. Зміїний, оскільки це відповідало політичним та економічним інтересам Румунії. Тому переговорний процес між Україною та Румунією тривав надзвичайно складно й вкрай напружено. Нарешті, після тривалих зусиль дипломатів, 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца було підписано українсько- румунський Договір про дружбу і співробітництво. Попри часом нищівну критику й істеричні оцінки із боку націонал-радикалів, 8 липня 1997 р. він був ратифікований румунською стороною. 17 липня того ж року його ратифікувала Україна. Договір набрав 188 чинності 22 жовтня 1997 року. У ст. 2 Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначалось, що „Договірні сторони підтверджують як непо- рушний існуючий між ними кордон, і тому утримуватимуться відтепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямова- них на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. У другій частині цієї ж статті підкреслено, що „Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та спеціальних економічних зон в Чорному морі” [5]. Таким чином, Румунія з одного боку формально-юридично підтвердила принцип „недоторканості” наявних кордонів з Україною, проте, з іншого боку, ці кордони тоді залишили- ся без подальшого юридичного закріплення. О. Зміїний став не єдиною проблемою, через яку так і не відбулось юридичне закріплення сучасного українсько-румунського кордону. Інша, менш відома і більш локальна проблема виникла в Рахівському та Тячівському районі Закарпатської області України. На одній із ділянок кордону відбулась його модифікація через поступову зміну природного ландшафту. Відповідно до Договору 1961 р., денонсованого в односторонньому порядку Румунією, лінія кор- дону тут проходить по середині русла річки Тиса, яке, як і русло будь-якої річки, з часом змінюється через природні причини – паводки. Оскільки географічно так склалося, що український берег нижчий, він поступово відходить углиб території України. Починаючи з 1961 р. українська сторона втратила понад 270 га землі [6]. Дане питання можна вирішити, якби Румунія пого- дилась підписати демаркаційні документи, за якими держав- ний кордон стає постійним (прикладом такого підходу є угоди України з Угорщиною, Польщею, Словаччиною). Після підписання великого договору 1997 р. румунська сторо- на продовжувала претендувати і на п’ять українських островів, що знаходяться у гирлі Дунаю. Українська сторона дотримувала- ся іншої позиції щодо їх належності, вважаючи, що передача їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. 189 І хоча у базовому Договорі про відносини добросусідства та співробітництва між Україною і Румунією сторони зобов’язалися розв’язати питання режиму кордонів до 2000 р., питання про демаркацію кордонів між двома країнами ще не вирішено оста- точно. Важливим кроком у цьому напрямку стало підписання 17 червня 2003 р. у Чернівцях Договору між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію українсько-румунського кордону, визначену договором 1961 р. як радянсько-румунський кордон. У Договорі також зазначено, що лінія державного кор- дону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше) і що розділи І та ІV, в яких зафіксовані положення про незмінність кордону, „будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації” [7]. Підписання договору було високо оцінено як румунськими, так і українськими медіа, які одночасно звернули увагу на його проміжний характер. Сторони тоді ж зобов’язалися до 2004 р. завершити переговори з делімітації континентального шельфу, але дане питання залишається все ще невирішеним. 16 вересня 2004 р. Румунія офіційно звернулася до Між- народного суду ООН для вирішення територіальних супере- чок із Україною, пов’язаних з делімітацією континентального шельфу та виключних економічних зон в районі Чорного моря. Враховуючи той факт, що згідно угоди 2003 р. Румунія визнає територіальну належність о. Зміїний Україні, сутністю супе- речки є різні погляди сторін на принципи розподілу водних (та підводних) ресурсів навколо нього [14]. Справа „Делімітація морських просторів у Чорному морі (Румунія проти України)” завершена в Гаазькому суді. Рішення Міжнародного суду ООН є обов’язковим для виконання і оскарженню не підлягає. Оче- видно, що це судове рішення виявилось таким, що повністю не влаштовує ані одну сторону, якщо брати за основу таких оцінок їх попередньо офіційно висловлені позиції. Так, наприклад, ру- мунська сторона не змогла підтвердити своїх претензій на виз- нання Зміїного лише скелею, а не островом. Але й українська сторона мусить тепер поділитися вагомою частиною свого шельфу з Румунією, що багатьма в нашій країні розцінюється як 190 суттєвий програш національної дипломатії. Хоча висловлюють- ся й більш виважені оцінки, які ґрунтуються на переконанні, що компромісне рішення знімає напругу у відносинах двох країн і стає черговим кроком до остаточного вирішення існуючих між ними прикордонних питань. Таким чином, ми бачимо, що ста- ном на початок 2009 р. правовий статус українсько-румунського кордону в цілому забезпечений двосторонніми угодами 1997 та 2003 рр. Водночас невирішеними залишаються окремі територіальні питання, що негативно впливає на відносини між двома країна­ ми. Зокрема це стосується різночитань сторонами сутності та шляхів вирішення проблеми довкола каналу „Дунай – Чорне Море”. З відновленням в українській частині Нижнього Дунаю судноплавства по глибоководному судновому ході „Дунай – Чорне Море” перелік українсько-румунських прикордонних проблем збільшилася ще на один пункт. Нової якості набула проблема визначення лінії державного кордону в дельті Дунаю [1]. Здебільшого, у світі річкові кордони між державами про- ходять по середині головного навігаційного фарватеру. Проте на нижній ділянці Дунаю кордони було встановлено за іншим принципом – триметрової ізобари. Відновлення каналу на Кілійському гирлі Дунаю викликало різні тлумачення питання, де ж саме проходить державний кордон між обома державами- сусідками. Українська сторона дотримується того підходу, що територіальні води починаються на глибині 3 метри. Акваторія, що має глибини більше ніж 3 метри вважається судноплав- ною частиною загального користування. Після відновлення каналу українська сторона змушена була позначити його межі відповідними навігаційними. Румунська ж сторона стверджує, що знаки поставлені всьо- го за 4–10 метрів від її берега, тобто у територіальних во- дах Румунії. Загалом, причиною цього конфлікту Бухарест називає будівництво каналу в заповідній зоні, що суперечить міжнародним документам щодо охорони довкілля. Київ, у свою чергу, дотримується своєї позиції. Відповідно до оцінок Мінтрансу України, очікується, що відновлення судноплавства по каналу „Дунай – Чорне Море” перетягне до 60% вантажопо- току в українську дельту річки. Нині цей показник оцінюється 191 лише в 1–2%. Наразі, попри численні зусилля сторін, цей конфлікт не вирішений, низка раундів переговорів суттєвих результатів ще не принесла. Румунія наполягає на тому, що „ка- нал і дельта Бистроє не українська”, а румунський уряд вислов- лював готовність заблокувати роботу каналу через зменшення рівня води у ньому. Незважаючи на низку проблемних питань, що ще залиша­ ються у взаєминах обох країн з питань кордону та територій, все ж таки є вагомі підстави констатувати, що конфронтаційна фаза їх стосунків, яка тривала у період з 1991 по 1995 рр. поступо- во змінилася періодом пошуків порозуміння та налагодження діалогу, який завершився договірно-правовим оформленням сучасних кордонів у період з 1997 по 2003 рр. Наступна фаза вирішення існуючих питань, що ще залишились неврегульовани- ми, триває. Вона не розв’язала проблемні питання повністю, але звела їх головним чином до більш локальних проблем, пов’язаних із шельфом навколо о. Зміїного та господарським використанням дельти Дунаю, де румунська сторона отримала монопольне ста- новище і під різними приводами прагне його зберегти надалі. Але, є підстави сподіватись, що ці суперечки носять переважно економічно-господарський, а не політичний характер. Важливо відзначити, що вступ Румунії до НАТО та ЄС суттєво і позитивно вплинув на політику її еліти, поступово еволюцію ціннісних орієнтирів суспільства. Ці процеси дозволили значною мірою нормалізувати взаємини Києва та Бухареста, відкриваючи перспективу їх добросусідства та стратегічного партнерства, адже обидві країни мають суттєві збіги у своїх національних інтересах в регіоні, досягти реалізації яких без взаємної допо- моги вкрай проблематично. Україна може більше виграти і в румунському напрямку своєї зовнішньої політики, якщо вона підготується до вступу в НАТО та наблизиться до інтеграції в ЄС. Ці події здатні остаточно оформити нормалізацію відносин двох країн на рівні сталого партнерства, проведення відповідальної, солідарної та взаємовигідної політики. Обнадійливо, що на цьому шляху румунський політикум заявляє про свою зацікавленість та готовність сприяти обом стратегічним цілям політики України. Важливо, щоб декларовані наміри знаходили повсякчасне під­ твердження у справах. 192 Висновки Таким чином, україно-румунський кордон все ще залишаєть- ся проблемною ділянкою зовнішнього кордону України, де на- копичено і донині не знайшли належного розв’язання низка важливих питань, насамперед, розмежування континентально- го шельфу навколо о. Зміїного, демаркація та господарське ви- користання гирла Дунаю, в басейні річки Тиса. Разом з тим, зі вступом Румунії до НАТО та ЄС, Бухарест став проводити більш виважену політику щодо України у вирішення спірних питань із нею. Помітно, особливо ж після 2004 р., зросла інтенсивність двосторонніх контактів на ви- щому та регіональному рівнях в цілому, пожвавлюється й урізноманітнюється транскордонна співпраця. Перспективним її напрямком залишається розвиток інституційної структури та соціально-економічного й гуманітарного проектування на території Єврорегіонів „Верхній Прут” та „Нижній Дунай”. Між двома країнами інтенсифікуються бізнесові, науково-освітні та культурні обміни, активізується транскордонна діяльність інститутів місцевої влади, органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства. Вони все більш актив- но починають координувати свої зусилля в царині чорноморсь- кого співробітництва, подолання загроз регіональної безпеки, зокрема в сфері протидії наркоторгівлі, нелегальної міграції, розв’язання Придністровського конфлікту тощо. Подальше узгоджене вирішення цих питань значною мірю сприятиме належній стабілізації двосторонніх взаємин, переве- дення транскордонної співпраці між обома державами на рівень стійкого європейського партнерства та стратегічної взаємодії, які знайдуть перспективу остаточної стабілізації у випадку втілення в життя Україною своїх європейських та євроатлантичних праг- нень. Останнє певною мірою залежить від дружньої позиції та системної підтримки їх з боку Румунії. Список використаних джерел і літератури 1. Білан І. Румунський вояж українського президента // www.ucipr.keiv. ua/modules.php?op=modload&name=name=News&file=article&sid=60 32229 (Дата перегляду 14.12.2008 р.). 193 2. Воротнюк Г. Острів Зміїний – земля заселена // Голос України. – 1996. – 10 лютого. 3. Гакман С. Проблеми українсько-румунських взаємин на тлі прези- дентських виборів 2004 року // Форум. – 2005. – № 1. – С. 110–111. 4. Дністрянський М. С. Кордони України. – Львів, 1992. – С. 110–112. 5. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією // Урядовий кур’єр. – 1997. – 5 червня. 6. Козак В. 270 гектарів уже втрачено на кордоні з Румунією // Дзеркало тижня. – 2001. – 27 жовтня. 7. Кравченко В. И второй тайм мы уже отыграли… // Зеркало недели. – 2003. – 21 июня. 8. Макар Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку україно-румун- ських міждержавних відносин // Україна – Румунія – Молдова: істо- ричні, політичні та культурі аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів. – С. 40. 9. Петров В. Український вектор зовнішньої політики Румунії на сучас- ному етапі // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2007. – т. 15–16. – C. 56. 10. Петров М. Український вектор у рішеннях та заявах парламентів Румунії // Матеріали V Буковинської історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 130-річчю заснування Чернівецького національного уні­ верситету імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2006. – Т. 2. – C. 282. 11. Порохнявий Ю. Проблема кордонів України // Нова політика. – 1996. – № 1. – С. 25. 12. Про ратифікацію Мирного договору з Румунією. Указ Президії Верховної Ради УРСР // Українська РСР на міжнародній арені. Збірка документів і матеріалів. 1944–1961 рр. – К., 1963. – С. 415. 13. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. – К., 2004. – 358 с. 14. Сіліна Т. До зустрічі в суді // Дзеркало тижня. – 2006. – 11–17 лютого. 15. Украина не намерена делать какие-либо уступки в территориальном вопросе // Голос України. – 1995. – 19 грудня. 16. Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспек- ти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник на­ укових праць. – Чернівці: Букрек, 2006. – 430 с. 17. Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин. Міжнародна наукова конференція 16–17 травня 2001 року. – Чернівці: Букрек, 2002 – 510 с. 18. Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвенції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945–1957). – К., 1959. – С. 118. 19. Українсько-румунський кордон: їхнє бачення і наші аргументи // Го- лос України. – 1996. – 18 січня. 194 20. Хаусляйтер М. Значение румынско-украинского договора для респуб­ лики Молдова // Politica externа a Republicii Moldova: Aspecte ale securi­ tatii si colaborarii regionale: Materiale ale simpozionului stiintific international (Chisinau, 16–17 octombrie 1997). – Chisinau, 1997. – P. 108–109. 21. Чекаленко Л. Д. Правовий захист кордонів України як проблема національної безпеки (українсько-румунський кордон) // Стратегічна панорама. – 2003. – № 1 // http:www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/ issue.php?s=prnb2&issue_2003_1 (Дата перегляду 12.12.2008 р.). Anatoliy Kruglashov Ukraine-Romania border: a hard way to settle contradiction Romania-Ukraine border line has been shaped under historical contradictory circumstances. It was confirmed and legally fixed by the system of Agreements and Protocols signed up after II WW. But after throwing of communist regime in Bucharest and breaking down of USSR, Romania started to attempt at revision of established state border with Ukraine. It provoked tensions and misunderstanding between two countries, undermining regional stability. The author considers the history of contemporaneous bilateral relation vis-à-vis border issues, analyzing gradual progress of dialogue aimed at normalization of their relations. Special attention is paid towards factors of border disputes, both domestic and foreign. Some conclusions and cautious suggestions are made with regard to the perspective of bilateral cooperation on the future. Олександр Соснін інформаційний ресурс: проблеми визначення в контексті питань національної безпеки Б ез перебільшення можна стверджувати, що поява на­ прикінці ХХ століття нових уніфікованих інформаційних технологій та технологій зв’язку, орієнтованих на експлуатацію автономних аерокосмічних систем, стали головним чинником розвитку глобальної економіки і становлення інформаційного 195 суспільства. Їх поява в процесі удосконалення економічних моделей і автоматизації людської праці, перехід до електрон- них засобів та технологій обумовили злам епох і глобального технологічного оновлення всієї світової промисловості, науки та освіти. Вони одразу були достатньо надійні, оскільки їх було розроблено та апробовано протягом понад 20-річного жорсткого протистояння наддержав у військовій та науково-технічній сфе- рах. Їх було запропоновано для широкого застосування в бізнесі наприкінці 80-х років, коли в провідних країнах, насамперед у США, усвідомили зростання дефіциту природних ресурсів, і виникла потреба переходу до нових ресурсозберігаючих та інформаційноємних промислових технологій. Створення гло- бального інформаційно-комунікаційного середовища відкрило перед суб’єктами національних економік індустріально розви- нених країн нові можливості глобального ведення бізнесу, а для суб’єктів господарства із країн зі слабкими економіками нове економічне середовище, у якому, як багатьом спочатку здало- ся, з’явився шанс нівелювати переваги економічно сильних конкурентів із країн заходу і скоротити економічне розшаруван- ня сучасного світового господарства. Розвиток інформаційної інфраструктури став неодмінною передумовою росту економіки держави, зміцнення її оборон- ного потенціалу. Інформація у формі зведень і повідомлень, вся інформаційна сфера як середовище поширення, обробки і збереження інформації почали утворювати сукупність нових суспільних відносин, а головне те, що новітні інформаційні технології змусили змінювати всю систему прийняття управлінських рішень, висунули на перший план принцип субсидіарності, коли питання вирішуються на тому рівні, який забезпечує найбільш кваліфіковану й ефективну її реалізацію. Тобто, почалося формування ідеології нової моделі держав- ного управління – електронне урядування, яке за прогнозами вчених спроможне перетворити та удосконалити відносини громадян з державною владою за допомогою інформаційно- телекомунікаційних технологій. Сьогодні ми констатуємо, що всі ці свободи забезпечуються підтриманням відповідного правового статусу людини і грома- дянина в інформаційній сфері суспільства, оскільки відомо, що 196 соціальні інтереси особистості у демократичному суспільстві спрямовані, насамперед, на свободу поширення своїх переко- нань, інтелектуальної творчості, збереження недоторканим сво- го внутрішнього світу, свободи самовираження і самовдоскона- лення, свободи від обмеження її іншими людьми, громадськими організаціями, державою. Поява нових інформаційних технологій обумовила принци- пово нові виклики і загрози національної безпеки, включаючи вороже використання інформаційно-комунікаційних технологій у військово-політичних, терористичних і інших цілях. Всі держави під впливом технологічного оновлення систем кому­ нікацій почали переосмислювати проблеми національної без- пеки, боротьби із міжнародним тероризмом та транскордон- ною злочинністю, регулювати ринок та міграцію робочої сили, вирішувати міжетнічні проблеми, контролювати видобуток та транспортування мінеральних ресурсів та регулювати доступ до своїх інформаційних ресурсів. Гостро постало питання правово- го регулювання відносин в інформаційній сфері та введення пев- них соціальних регуляторів: стандартів, технічних умов, етич- них правил тощо, які треба розглядати як фактор забезпечення національних інтересів держави. Нам терміново потрібно зако- нодавчо зафіксувати такі стандарти інтегрованої єдності прав, свобод і обов’язків наших громадян і гостей в інформаційному просторі України, підкресливши ключові для соціальної сфе- ри поняття „рівність можливостей”, „інформаційна рівність”. Вони на тлі зростаючих політичних і соціальних ризиків, які пов’язані з маніпулюванням інформацією, набувають особливо- го значення. Таким чином, серед загроз діяльності влади щодо реалізації національних інтересів треба виділити загрози власне ін- формації (відомостям, повідомленням), інформаційній структу­ рі та правовому статусу людини в інформаційній сфері. Не- безпека все більше зароджується в середовищі масового користувача, а сьогодні це широке коло людей, які мають у своєму розпорядженні персональні комп’ютерні системи, які інтегровані в глобальні мережі. Вони ставлять мету доведення до української і міжнародної громадськості своїх поглядів щодо державної політики України, апелюють до свідомості громадян, 197 державних та міжнародних інституцій. Однак, за межами до- бре контрольованих зон їх поведінка взагалі непередбачувана, тому що спрямовує їх іноді на протиправні дії – комерційний інтерес, бажання бути відомим, особисті амбіції й кураж, звичайнісіньке хуліганство або всього-на-всього помилка у виборі технічних засобів або нестача ресурсу, – й у кожному конкретному випадку будемо дізнаватися про це із запізненням. Зрозуміло тільки одне: інформаційні загрози стають усе більш актуальними, усе більш відчутнішими, а збитки від них зро- стають. А тому нейтралізація існуючих і можливих загроз національним інтересам в інформаційній сфері, які можна виз- начити як сукупність умов і чинників, що створюють небезпеку інтересам громадян і національним інтересам в інформаційній сфері і діяльності щодо їх реалізації, стає головною проблемою владних структур. Процес надання і визначення цінності інформації та інформаційних послуг має довготривалу історію. Своїм пред- метом він має інформацію у різноманітних станах і формах, пов’язану зі створенням, збиранням, обробкою, передачею, по- ширенням і використанням інформації у різних напрямках її за- стосування. Процес, зокрема, забезпечує владу можливістю опе- ративного управління справами суспільства, силами і засобами протидії загрозам національних інтересів, реалізацію встанов- лених норм режиму доступу до інформації, що накопичується в державі. Однак, поява новітніх засобів зв’язку та обчислювальної техніки і використання їх для обробки і передачі інформації обу- мовили ще в середині 1960-х рр. потребу в якісних змінах щодо визначення і розуміння понять „інформація” та „інформаційний ресурс”. Виявилось, що університети, науково-дослідні центри з їх бібліотеками та фахівцями є унікальним ресурсом розвитку країни, навіть лише тому, що вони спроможні допомагати влад- ним структурам оцінювати тенденції розвитку світової науки і техніки. Так, зокрема, сталося в Чернівцях на початку 1970-х років, коли на підґрунті наукової школи фізики напівпровідників, напівпровідникового матеріалознавства та фотоелектроніки в університеті, за рішенням директивних органів СРСР, було збудовано величезний науково-технологічний комплекс. Нові 198 інформаційні технології та технології зв’язку швидко показа- ли науково-технічний ресурс наукових та промислових уста- нов і стали невід’ємним компонентом інформаційного ресурсу держав. Необхідно відзначити, що цим світ визнав науковий подвиг та передбачення багатьох наших видатних вчених зо- крема В. Вернадського та В. Глушкова [1]. Їх науковою спад- щиною закладено в підвалини нашої свідомості необхідність розвитку обчислювальної техніки та телекомунікаційної інфраструктури держави, які забезпечують необмежену мож­ливість доступу громадян до будь-якої інформації, що обов’язково приведе світ до більш досконалої і прогресивної соціальної системи. Завдяки виключно високому авторитету науково-освітніх шкіл України в суспільній свідомості нашо- го народу швидко склалося розуміння актуальності завдань щодо широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій, інформаційно-комунікаційні технології відразу по- чали достатньо широко використовуватися у нас в економічній, політичній, соціальній, духовній та інших сферах громадського життя. Однак, інституційно до цього часу інформаційна сфера у нас належним чином не оформлена [2, 3], як і недостат- ня діяльність держави щодо створення умов для формуван- ня постіндустріальних тенденцій у розвитку економічної, політичної, соціальної і духовної сферах громадського життя. Так національні інтереси в інформаційній сфері передбачають розвиток вітчизняної індустрії інформації для забезпечен- ня потреб внутрішнього ринку своєю продукцією. Оскільки лише на цій основі можна розв’язувати проблеми розвитку наукомістких технологій та технологічного переоснащення промисловості. Ми лише починаємо вивчати наукові та політико-правові за- сади проведення інформатизації. зокрема проблематику дбай- ливого використання накопиченого в Україні інформаційного ресурсу на тлі процесів експансії мережі Інтернет, яка стрімко на- була глобальних масштабів і сьогодні є індикатором зростаючої глобалізації. Його технології за своєю суттю інфраструктурні, вони обумовлюють необхідність використання їх можливостей у загальній моделі управління владою, політикою, економікою, 199 життям суспільства. Саме це і хаотична структура Інтернету створили труднощі для управління його розвитком з боку держави, яка природно вимагає від нових комунікаційних технологій передбачуваності, стабільності і визначеності. Ін­ тернет вже впевнено поєднує всі кращі якості, притаманні всім телекомунікаційним технологіям і засобам масової інформації, а підходи щодо його регулювання не відпрацьовано. Треба виз- нати, що не тільки у нас. Становлення Інтернету привело до виникнення у всьому світі цілого комплексу технологічних, правових, економічних і соціальних проблем. З одного боку, Інтернет подібний до засобів масового мовлен- ня і тому постачальники доступу до нього відповідають за зміст повідомлень, які можна отримати або розповсюдити з його допо- могою. З іншого – навпаки, це мережа комунікацій, аналогічна телефонній, оператори якої не несуть відповідальності за переда- ну інформацію. Технічні протоколи Інтернету відкриті і гнучкі, вони істотно відрізняються від інших телекомунікаційних технологій і потенційно спроможні замінити всі існуючі засо- би зв’язку і мовлення і, таким чином, конкурувати в сфері на- дання послуг телефонного зв’язку, передачі даних, гібридних мультимедійних форм. Відомо, що основну роль у створенні ідеології Інтернету відіграв уряд США, який свідомо не накладав зайвих обмежень на його розвиток. Прагнення уникнути державного втручан- ня, зокрема, не стягувати податки на комерційну діяльність в Інтернеті всюди підкреслюється. До того ж у процесі розширен- ня мережі Інтернет федеральний уряд США все більше переда- вав функції приватному секторові з його технічного обслугову- вання і керування, тому Інтернет не прив’язаний до традиційних методів державного регулювання. У цьому його сила. Саме тому він перетворює світ комунікацій, створює в ньому нові форми конкуренції і можливості для економічного розвитку. Саме об- межене втручання держави і стало основною причиною його бурхливого розвитку в США. Однак сьогодні навіть демократичні держави часто демон- струють своє безсилля у світі електронних мереж, тому що вони не контролюються державою і дозволяють кожному долучити- ся до загальнодоступних глобальних процесів. Цілеспрямоване 200 втручання будь-якої національної держави у функціонування всесвітньої децентралізованої мережі типу Інтернет не дає ба- жаного результату. У цій новій галузі держава не має ні засобів примусу, ні монополії, ні влади, ні суверенітету. Ми, постійно наголошуючи на розвитку України як суверенної держави, маємо це твердо усвідомлювати і послідовно працю- вати заради вдосконалення свого законодавства і, що дуже важ- ливо, створення на нашій території відповідального ставлення до інформації, яке вже притаманне індустріально розвиненим країнам, де: • інформація, інформаційні і комунікаційні технології пе- ретворюються в суспільний ресурс розвитку, масштаби використання якого постійно збільшуються; • значна питома вага у валовому національному продукті галузей економіки, пов’язаних з виробництвом знань, створенням і впровадженням наукомістких, у тому числі інформаційних, технологій, наданням інформаційних по- слуг; • наука відіграє головну роль у формуванні постін- дустріальних тенденцій розвитку суспільства, пере- творення наукових знань у реальну виробничу силу, а інформаційно-комунікаційні технології – у фактор підвищення якості життя населення; • глобалізація багатьох важливих сторін громадсько- го життя обумовлює появу істотної частки працездат- ного населення, що працює над створенням і викори- станням інформаційних технологій, знань, інших видів інформації. Однак глобалізація є поєднанням двох суперечливих діа- лектичних тенденцій – інтеграції та дезінтеграції. перед державами постала потреба утримувати хиткий баланс від руйнівних наслідків домінування однієї з цих тенденцій. Як національна держава ми залишилися сам на сам із проблема- ми відповідальності за життєдіяльність громадянина, насам- перед за його безпеку та добробут, і змушені знаходити сили, щоб продовжувати домінування в якості головного політичного інституту. У сучасному світі реальної альтернативи досі не за- пропоновано. 201 Епоха глобалізації диктує і вимагає від нас вивчення і ак- тивного сприйняття загальновизнаних правових принципів і норм міжнародного характеру, позитивних, апробованих багаторічною практикою юридичних зразків інших країн, на- ближення системи права України до систем права цивілізованих країн, зокрема у сфері інформатизації та раціонального викори- стання технологій глобальних інформаційних систем. Найбільш популярне ділове використання Інтернету – це електронна пошта. Тут вартість передачі інформації не за- лежить ані від відстані відправлень повідомлення, ані від розкладу роботи тих, хто надає послуги. Це зручно і еко- номно в міжнародних комунікаціях, а тому їх ринок стає більш динамічним та високоприбутковим. Тут реалізуються аудіовізуальні продукти, надається доступ до баз даних, інші послуги та продукти, які за своєю суттю є інформацією, або вчиняються інші дії спрямовані на її пошук, обробку та збере- ження. Інтернет змінює цей ринок суттєво, розширюючи обся- ги і географію продажу. Електронна торгівля, бронювання транспортних квитків, ви- конання банківських операцій – це друга хвиля бізнесу мереже- вих послуг, які роблять їх ще більш популярними та необхідними, як телебачення. Використовувані ними нові технічні рішення та об’єктно орієнтована архітектура, великі гіперактивні можливості, з’єднання з іншими онлайновими службами – на- дають мережевому бізнесу принципово нової якості. Навіть поверхневе вивчення діяльності провідних компаній мережевих послуг дозволяє виділити декілька тенденцій у їх розвитку. Відбувається уніфікація цін, процедур доступу. Вихід на ринок великих телекомунікаційних та комп’ютерних фірм посилює конкуренцію. Головним аргументом у суперечці за клієнта виступає тепер не стільки технічна досконалість, скільки зміст послуг, що пропонуються, та безпека роботи в мережі, що особливо важливо для фінансових операцій. Оскільки набір мережевих послуг стає стандартним, більшого значення набуває спеціалізація, особливо для невеликих фірм. Кожна з них виборює свою нішу на ринку мережевих по- слуг і, що треба підкреслити, в умовах, коли урядові струк- тури відмовляються регулювати онлайнові компанії так, як, 202 наприклад, телефонні компанії, а тому онлайнова індустрія очевидно перебуває на межі великих маркетингових війн. Зброєю виступає реклама торгової марки та система заохочень користувачів. І це, певною мірою, є позитивним, оскільки компанії намагаються зробити онлайнові послуги модними, на- дати їм статус невід’ємного елемента життя сучасної людини. Вони прагнуть запропонувати електронні версії найбільш по- пулярних газет, публікацій, новини провідних інформаційних агенцій – ділові, фінансові, спортивні, запропонувати так звані дискусійні форуми, де люди вільно обговорюють цікаві для них теми. Споживачі інформаційних послуг – фахівці та пересічні люди розвивають інформацію, утворюють і формують величезні інформаційні ресурси. Зафіксований на матеріальних носіях ре- сурс інформаційних систем (бібліотек, архівів, фондів, банків даних тощо), він, як продукт діяльності найбільш освіченої і кваліфікованої частини суспільства, утворює інформаційний резерв країни. Сьогодні у світі активно відбувається визначення понять, класифікація і структуризація інформаційних ресурсів за їх цінністю. Інтерес до інформаційного ресурсу інших країн має економічну спрямованість і обумовлений потребою всіх дер- жав утримувати ініціативу на ринках збуту своєї продукції, оскільки шпигунство у світі набуло форм маркетингу ТНК. Державні установи також посилюють увагу до розвитку інформаційно-аналітичних структур, стимулюючи фахову підготовку співробітників, а тому фахівців, які працюють з ними сьогодні, розглядають як найбільш вагому частину свого інформаційного ресурсу. Саме в такій сукупності інформаційний ресурс варто, на наш погляд, розглядати – в якості суспільного ресурсу розвитку нашої країни, і ми маємо раціонально вико- ристати всі притаманні Україні передумови для прискорення процесів розвитку в Україні інформаційного суспільства і, го- ловне, інформаційної економіки. По-перше, найбільш цінний ресурс сучасного світу – наукові та техніко-технологічні знання, особливо у сфері так званих високих технологій, а також діяльності підприємств військово-промислового комплексу. Регламентувати доступ до 203 них і формулювати пропозиції контрагентам стає все більш важ- ливою функцією держави, оскільки споживачі інформаційних продуктів, формуючи свої інформаційні потреби, аналізують і класифікують корисність необхідних інформаційних ресурсів з точки зору можливості розкриття таємниць, а також визнача- ють щодо них співвідношення „цінність – ціна” для вирішення питань їх придбання або отримання за допомогою розвідки. Як результат цього процесу відбувається формування ціни на інформаційні ресурси і відкриття деяких даних, інформації і знань споживачам для її підтвердження. Це надзвичайно важливе і складне для України завдання, оскільки у нас зруйновано налагоджені зв’язки, які займалися вирішенням питань впровадження досягнень науки у вироб- ництво. До того ж світоглядні ідеї творців винаходів змінилися під впливом безглуздо проведеної приватизації. Економістів, здатних провести конверсію науково-технічного потенціалу України, за час незалежності не знайшлося, а тому незатре- буваний у нас ресурс, за певних умов, складає основу для науково-технічних проривів інших країн. Вони вже створили або намагаються створити приватні та державні структури для моніторингу науково-технічної діяльності в Україні. Одним із завдань, які виконують такі структури, є розробка методів сти- мулювання впровадження продукції промислового шпигунства, а також оцінка ефективності своїх інвестицій. За таких умов ми маємо вагомі аргументи для того, щоб пи- тання прискорення процесів розвитку в Україні інформаційного суспільства і, головне, інформаційної економіки, стали предме- том серйозного обговорення та постійною проблемою наукової громадськості, Верховної Ради й Уряду України. Ми маємо терміново вимагати від них розробки засад інформаційної економіки як завдання стратегічного значення. Їх основу, на наш погляд, мають складати світоглядні ідеї, які визначають сукупність економічних, правових та інформаційних відносин з торгівлі, продажу і купівлі інформаційних послуг. Однак вла- да вже сьогодні має терміново формувати розвинений ринок інформаційних послуг. Він має характеризуватися чітко виз- наченими цінами, номенклатурою послуг, умовами договорів і механізмами реалізації їх надання, і за таких умов, якщо 204 інформацію можна виділити як особливий предмет праці або творчості, мова має йти про інформаційну діяльність, пов’язану з інформаційними технологіями. Вона підпорядкована ос- новному завданню – отриманню і доведенню до спожива- ча інформаційних продуктів та послуг через визначений технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Фор- ма послуги в інформаційній сфері може бути матеріальною або нематеріальною (підготовка і проведення конференцій, нарад, лекцій, консалтингу) та комбінованою (виставки нових надход- жень, тематичної інформації, огляди та переклади з предметної галузі знань). Загальним є те, що свої дії суб’єкти відносин співвідносять або підкоряють досягненню необхідного резуль- тату, мети, реалізації інтересу. Суб’єкти потребують один одно- го, залежать один від одного і можуть домогтися бажаного, або того, в чому вони зацікавлені, тільки спираючись на взаємне сприяння, і тут виникають суспільні відносини, які немину- че регулюються правом. Воно дозволяє передбачати результат взаємодії, поведінку партнерів, забезпечувати паритетність їхньої взаємодії, коли жодне з них не може однобічно визначати (нав’язувати) поведінку іншій стороні. Зокрема процес встановлення ціни для інформаційних ресурсів – достатньо складний. У нас, в Україні, він навіть не відпрацьовується і тому не враховується, наприклад, при проведенні приватизації майнових комплексів. Спроби вийти на державний рівень розуміння проблеми руйнуються внаслідок відсутності розуміння проблеми та її складності. Тому ці спро- би не стали, та й не могли стати успішними внаслідок того, що у нас відсутній базис культури роботи з інформацією, який на Заході системно формувався з початку 1960-х рр. Оцінюючи інформаційній ресурс, необхідно враховувати безліч факторів стратегічного рівня, зокрема конкуренцію джерел інфор­ мації, проблеми динаміки її корисності й цінності, кількість потенційних загроз несанкціонованого отримання і викори- стання. Ми можемо запропонувати лише схему встановлення ціни для закритих і конфіденційних інформаційних ресурсів (рис. 1), і схему структури критеріїв їх відкритості – закритості (рис. 2). 205 Визначення витрат на отримання і формування закритих і конфіденційних баз даних, інформації і знань Визначення витрат на формування відкритих баз даних, інформації і знань для підтвердження їх ціни Витрати на закриті і конфіденційні Визначення збитків від результатів атак інформаційні на закриті і конфіденційні інформаційні ресурси ресурси Визначення витрат на захист інформаційних ресурсів і забезпечення інформаційної безпеки ЦІНА ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ Аналіз динаміки корисності і цінності аналогів даних, інформації і знань Оцінка потенційних загроз несанкціонованого отримання і Коригуючі використання даних, інформації і знань фактори і і відповідних витрат на підготовку і коефіцієнти проведення атак Розгляд конкурентних джерел інформації і їх цін Рис 1. Cхема встановлення ціни для закритих і конфіденційних інформаційних ресурсів Обговорювати і вивчати ці проблеми дуже актуально, тому що ми в Україні знаходимось під величезним впливом концепції американського економікса, недооцінюємо роль державного управління і зокрема, на сьогодні, на жаль, не маємо до того ж повного уявлення щодо чітких, законодавчо узгоджених по- нять у інформаційній сфері. І нова стратегія національної без- пеки (від 12.02.2007 р.) їх не додає. Звичайно, у нас існує пев- ний базис законодавчого і нормативного забезпечення розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, однак він недостатній. 206 Це обумовлено тим, що стратегія вирішення загальнодержав- них питань упорядкування відносин у інформаційний сфері у нас ніколи не була скоординована і взагалі відсутня, як і систем- ний підхід в організації незалежного моніторингу і статистич- ного спостереження за процесами розвитку постіндустріальних тенденцій у нашому суспільстві. Вважаємо, що така ситуація склалася штучно і виключно в інтересах величезного надприбуткового, некоординовано- го державою бізнесового процесу насичення ринку України комп’ютерною технікою та засобами зв’язку. ІНФОРМАЦІЙНІ РЕ СУРСИ (І Р) Корисність ІР (тайни) В Л АС Н И К И І Н Ф О Р М А Ц І Й Н И Х Р Е С У Р С І В Цінність ІР ( регламентація доступу) Пропозиція ІР ЗАГРОЗИ ЦІНА АТАК ІР И Попит на ІР Цінність ІР ( можливість доступу) С П О Ж И В А Ч І І Н Ф О Р М АЦ І Й Н И Х Р Е С У Р С І В Корисність ІР (розкриття тайн) ІНФОРМАЦІЙНІ ПОТ РЕБИ рис. 2. схема структури критеріїв їх відкритості – закритості 207 Закони України регулюють лише частину відносин, пов’язаних з інформацією, вони застарілі й не можуть забезпечити всебічне та повне регулювання правовідносин в інформаційній сфері. Наші закони, по-перше, не відображають деякі явища та умови, які виникають внаслідок постійних технологічних змін, а, по- друге, різний правовий статус суб’єктів, визначених законопро- ектами, не дозволяє створити єдиний механізм реалізації права на інформацію. Саме тому інтенсивний розвиток Інтернету як засобу масової комунікації і доступу до інформації останнім ча- сом різко посилив у нас суперечки щодо впливу громадськості та інших суспільних інститутів на рішення, які готують і ухва- люють органи державної влади, а, таким чином, і на державну політику. Дійсно інформаційна свобода є інструментом більш ефектив- ного контролю суб’єкта над адміністрацією. Зокрема, чим ви- щий ступінь інформаційної прозорості влади, тим більше вона підконтрольна. Однак, тут треба додати, що наші часто недоско- нало обґрунтовані твердження щодо загальновизнаної норми міжнародного права стосовно свободи інформаційної діяльності людини звужують можливості держави обмежити свободу діяльності розповсюджувачів неякісного інформаційного про- дукту. Тому сьогодні у нас, як і всюди у світі, дуже гостро постає питання про Інтернет як явище в праві, пріоритетах державного регулювання його українського сегменту. Зокрема, суб’єктивні права громадян в інформаційній сфері вимагають уточнен- ня понять про право на інформацію в Інтернеті та юридичні аспекти забезпечення безпеки в ньому та ін. Отож, ми маємо терміново почати дослідження проблем безпеки творчості; захисту результатів інтелектуальної діяльності в Інтернеті; інтелектуальної власності у віртуальному просторі. Відсутність єдиного системного підходу до інформаційного ресурсу, а його все ж таки доведеться розглядати як складну сукупність власне інформації, систем її обробки, збереження та захисту в органічному поєднанні з кадрами, які працюють в інформаційному середовищі, унеможливили певні спроби створити у нас ринкову конкурентноспроможну систему в цій сфері. 208 Відповідь на питання „що робити?” – не проста. Потрібно зрозуміти: з чим маємо справу? Поле діяльності тут досить ши- роке. Однак головним є удосконалення чинного законодавства в галузі промислової і інформаційної політики, з наголосом на питання інформаційної безпеки. Зокрема тому, що сьогодні існує гостра потреба створення в Україні серйозних автома- тизованих інформаційних систем, захищених від помилок та амбіцій „масового” користувача, проявів інформаційного тероризму. Нагадаємо, що захист інформації – це комплекс заходів, направлених на забезпечення інформаційної безпеки. На практиці – це підтримання цілісності, доступності і, якщо треба, конфіденційності інформації та ресурсів, використову- ваних для введення, зберігання, обробки і передачі певних да- них. Дуже важливо, щоб під впливом інформатизації ми поглибле- но досліджували такі гуманітарні проблеми, як: класифікація системи права, технологія роботи над структурою і текста- ми нормативних правових актів тощо. Для цього потрібна розробка уніфікованих та зрозумілих мовних понять щодо термінів інформаційної сфери, розуміння проблеми цілісності національного інформаційного простору, де необхідно визна- чити саме національні інтереси в поєднанні з інтересами світу, який нас оточує. Комплексний характер досліджень вимагає, по-перше, визначити загрози безпеці і оцінити їх небезпеку, розро- бити теоретичні і методологічні основи напрямів їх проти­ дії. Підкреслимо з огляду на найбільш вагомі чітко визначені національні інтереси своєї і кожної країни, з якою спілкуємось. У такому вимірі стратегія національної безпеки та концепція розвитку інформаційного законодавства України має від­ дзеркалити цілісне системне бачення інформаційного про- стору в єдності елементів його інфраструктури не тільки з огляду на інформаційні ресурси, форми і засоби ефективно- го використання потенціалу інформаційно-комунікаційних технологій, а, найголовніше – усвідомити значення і цінність інформаційних ресурсів, задіяних у процесах глобального роз- витку інноваційних проектів. 209 Список використаних джерел і літератури 1. Капітонова Ю. В., Летичевський О. А. Парадигми та ідеї академіка В. М. Глушкова – К.: Наукова думка, 2003. – 454 с. 2. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. – К.: ТОВ „Видавництво Юридична думка”, 2006 – 384 с. 3. Соснін О. В. Проблеми державного управління системою націо- нальних інформаційних ресурсів з наукового потенціалу України: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – 572 с. Olexander Sosnin Information resource: problems of definition in THE context of national security problems Nowadays Ukraine faces a great challenge of creation of the vital automated information systems, protected from errors and ambitions of „mass” user, of media terrorism displays. It should be emphasized; information safety is a complex of measures, directed on providing the information safety. Consequently, it can be practiced as integrity maintenance, availability and, in emergency, information confidentiality and resources, used for putting into operation, storage, processing and certain data communication. Noteworthy, under informatization impact we carried out a thorough research of such humanitarian problems as: jus classification, technology of prosecution of structure and texts of normative legal acts. It involves development of compatible and clear linguistic concepts in particular concerning understanding of problem of national mass media sphere integrity, where it is vitally important to define namely national interests as well as with interests of the world surrounding us. In such dimension national safety strategy and conception of development of information legislation of Ukraine must reflect integral system vision of mass media sphere in unity of its infrastructure elements, not only taking into account information resources, forms and means of the effectiveness of information communication technologies potential, and, mainly, to realize an importance and value of information resources involved in the global development processes of innovative projects. 210 Євгенія Юрійчук „Раціональний вибір” громадян України шляхом референдуму в контексті національної безпеки П ротягом останніх президентських та парламентських електоральних циклів українці потерпають від при- мари можливості проведення референдуму. Причому як на загальнонаціональному рівні щодо внесення змін до Конституції (політреформи), надання російській мові статусу другої державної, перетворення України у федеративну державу, вступу України до НАТО чи до ЄЕП, так і на місцевому, наприклад: про добудову ще двох енергоблоків Хмельницької АЕС. І це при тому, що з часу проголошення незалежності громадяни України вже двічі (1991 р., 2000 р.) стали учасниками такого політичного демократичного процесу як референдум, про який раніше вони не мали жодного уявлення. Чому ж керівники нашої держави та лідери політичних партій почали звертатися до цього політичного інституту? І чи таке вже й безпечне для нашої держави та суспільства його часте використання? Чи узгоджується це із законами України й особливо Законом „Про основи національної безпеки України” та інтересами громадян? Наскільки „раціональним” є рішення, прийняте шляхом рефе­ рендуму? Проблема раціональної поведінки населення в контексті політичної культури стала предметом досліджень західних вчених із середини ХХ ст. У цьому аспекті розглядалась і проблема раціонального вибору, але донедавна переважно у сфері економіки. У Росії голосування як спосіб прийняття опти- мальних рішень досліджували Ф. Алексеров, Л. Ортащук [1]. Інтерес як основу прийняття рішень вивчає український вчений В. Ф. Сіренко [16]. Серед спеціальних досліджень референдуму присвячені статті, які містяться у збірниках матеріалів конференцій та аналітичних виданнях Центральної виборчої комісії [2, 3, 4]. Референдумні процеси в Україні аналізуються в працях 211 В. Погорілка та В. Федоренка [12, 19], у публікаціях „Політичного календаря” [13], І. Хаврука [20], Є. Юрійчук [23] і т. ін. Про- те, відсутні дослідження ролі референдуму для забезпечен- ня життєво важливих інтересів особи, держави, суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно- політичного устрою, культурних цінностей і всього того, що є основою матеріального і духовного життя суспільства від внутрішньої та зовнішньої загрози, тобто всього, що є суттю національної безпеки [18]. Взагалі проблеми національної без- пеки поки що у нашій державі досліджені недостатньо. Немає єдиного тлумачення самого поняття [10]. А референдум у контексті національної безпеки взагалі недосліджений. Тому автор поставила мету дослідити використання референдуму в Україні в контексті „раціонального вибору” шляхом вста- новлення зв’язку референдуму зі структурними елементами національної безпеки: інтересів громадян, суспільства, держави. Розглядатимуться державно-правовий, соціально-політичний та інформаційний аспекти. Оскільки функціональним призначенням національної без- пеки є забезпечення конституційних прав, свобод, законних інтересів громадян, захист конституційного ладу, постає питання забезпечення державою можливостей здійснення раціонального вибору громадянами шляхом референдуму. Сучасне розуміння раціональної поведінки індивідів найчіткіше сформульова- не у працях М. Вебера. На його думку, „цілераціональною” є поведінка, орієнтована на досягнення певних цілей, і при цьому індивідом обрані найоптимальніші способи їх досягнення. Про- те, на думку Рольфа Швері, „Теоретичні моделі, (розроблені) напрацьовані неокласичною школою, спираються на поняття раціональної поведінки індивіда і з цих посилань виводиться раціональна організація суспільства – сукупності індивідів, які поводяться раціонально. Очевидно, що питання про надіндивідуальну (суспільну – Є. Ю.) раціональність у рамках цієї концепції не формулюється” [21]. Із середини ХХ ст. проблема раціонального вибору постає з іншого боку: як вибрати найкращий варіант дій для досяг- нення мети при обмежених ресурсах і при цьому найкращий не тільки для окремого індивіда, а й для всього суспільства. 212 У політичних науках сформувалась теорія суспільного вибо- ру (public choice theory), згідно з якою в основі раціональної поведінки політиків, чиновників та виборців лежить можливість реалізації їх власних інтересів, як-от: зайняття посади, отримання владних ресурсів, покращення власного добробуту. Цей підхід був запозичений з економічних наук і реалізований у „теорії соціального вибору”, втілений у дослідженнях, серед яких найвідомішою є праця лауреата Нобелівської премії Кеннета Ерроу „Колективний вибір та індивідуальні цінності” („Social Choice and Individual Values”) [22]. Вчений торкається таких понять як „суспільний інтерес”, „найкраще для сус­ пільства”, „максимум суспільного благоустрою” і приходить до висновку, що власне �������������������������������������� „загальний інтерес” не може бути сфор- мований у результаті сукупності індивідуальних рішень (тоб- то голосуванням – Є. Ю.). Цей висновок був здійснений на основі відомого парадоксу Кондорсе, який полягає у тому, що за певних умов (якщо кількість тих, хто має право на обран- ня принаймні дорівнює кількості виборців) правило простої більшості є неспроможним для прийняття розумного колектив- ного рішення або сприяє викривленню волевиявлення виборців [7, с. 19]. К. Ерроу сформулював умови, яким повинна відповідати будь-яка розумна процедура узгодження різних індивідуальних думок, що не завжди співпадають: 1. Кількість виборців не менше 2-х, а кількість варіантів не менше 3-х. 2. Кожний виборець приймає рішення незалежно від інших виборців. 3. Рішення приймаються виборцем без урахування можливої відносної переваги інших варіантів. 4. Рішення приймається одностайно (диктаторське прави- ло). У результаті вчений стверджує, якщо думки чи преферен­ ції виборців раціональні, то колективне рішення, якщо воно не визначається диктаторським правилом, може бути нераціональним. Парадокс Ерроу свідчить, що треба не шукати єдине най- краще рішення, а прагнути глибоко розуміти те, як різні про- 213 цедури в різних структурах демократичного суспільства пере- творюють різні індивідуальні думки в колективні рішення. Ці думки спричинили дискусію в наукових колах про логічну легітимацію різних систем голосування. Так, Джованні Сарторі, аналізуючи способи прийняття індивідуальних, групових, ко- лективних та колективізованих рішень, враховує такі змінні: а) кількість творців рішень; б) спосіб обрання; в) правила ухва- лення рішень. Що більше число індивідів, які беруть участь в ухваленні, то більші й витрати, пов’язані з їх ухваленням, тобто вони збільшуються прямо пропорційно кількості творців рішень [17, с. 719]. При цьому він прагне вирішити проблему мінімізації зовнішніх ризиків у зв’язку з витратами ухвалення рішень [17, с. 723]. Під зовнішніми ризиками він розуміє ри- зики для адресатів рішень, для тих, хто отримує їх зовні [17, c. 717]. Але, аналізуючи природу індивідуального рішення за типом результату, інтенсивністю уподобань, вчений особливу увагу звертає на перервний і безперервний контекст прийняття рішень на референдумах і виборах [17, с. 725]. Хоча парадокс Кондорсе трапляється в політичній практиці, проте це явище все ж досить рідкісне (за твердженням російських дослідників досить часте). Наприклад, на референдумі 25 квітня 1993 р. у Росії для всенародного рішення виносилось чотири пи- тання і виборець мав можливість вибрати одну із шістнадцяти альтернатив: від чотирьох „так” на всі питання, до чотирьох „ні”. Загальний результат голосування („так” на перше питання, „так” – на друге, „ні” – на третє, „ні” – на четверте) виявився парадоксальним, бо таким був вибір тільки 0,5 % від кількості голосуючих, решта понад 99 % виборців голосували не за такий результат [5]. Тобто було прийняте колективне рішення, за яке на індивідуальному рівні ніхто й не думав голосувати! Але прикрий приклад прояву парадоксу Кондорсе на референдумі 1993 р. у Російській федерації свідчить про необхідність аналізу ймовірності виникнення подібного пара- доксу на референдумах в Україні. Як відомо, до референдуму вдаються у випадку, коли вичерпані інші способи прийняття рішень парламентським шляхом чи досягненням згоди між представниками політичної еліти. Використання референдуму було передбачене ще 214 Конституціями СРСР 1936 р. і 1977 р., однак на практиці про- водились тільки обговорення законопроектів та опитуван- ня. У грудні 1990 р. ІV з’їздом народних депутатів СРСР був прийнятий Закон „Про всенародне голосування (референдум) СРСР”. 3 липня 1991 р. був прийнятий Закон України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, який зі змінами, прийнятими в 1992 р., функціонує дотепер, хоча не відповідає чинній Конституції України 1996 р. Здавалося б, референдум – єдиноможливий варіант народов- ладдя, оскільки рішення приймаються одноосібно, на формаль- но рівних умовах, воля народу не викривлюється наступними змінами представницького органу. Однак, ми пам’ятаємо досвід референдуму 17 березня 1991 р., який проводився відповідно до твердження радянської доби про необхідність перетворення ре- ферендуму у повсякденний, стабільний елемент практики дер- жавного будівництва. Громадяни СРСР відповідали на питання: „Чи Вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантува- тися права і свободи людини будь-якої національності?”: „Так” чи „Ні”. Його результати засвідчили, що абсолютна більшість населення дала позитивну відповідь на це питання. І тоді, і за- раз, більшість науковців стверджують, що питання, винесене на референдум, було сформульовано занадто складно і на ньо- го проблематично дати однозначну відповідь. Але безсумнівно, що суспільство було неготовим до змін та пасивним щодо підтримки реформаторських курсів. У результатах референду- му проявився нівелюючий вплив командно-адміністративної системи, яка спиралась на певний рівень легітимності з боку „масового суспільства” з притаманними йому дегуманізацією та деіндивідуалізацією суспільних відносин. Проте технологію формулювання питань, винесених на всенародне опитування, використовували потім на теренах колишнього СРСР неоднора- зово. Відкрито маніпулювали свідомістю населення, яке з часом, за півроку вже майже одностайно голосувало за незалежність новоутворених держав. Із часу розпаду СРСР та утворення незалежних держав в Україні було проведено два референдуми. 215 1 грудня 1991 р. до бюлетеня для всенародного голосування був включений Акт проголошення незалежності України (від 24 серпня 1991 р.) і питання „Чи підтверджуєте ви Акт проголошен- ня незалежності України?” У випадку наявності тільки одного питання на референдумі парадокс Кондорсе практично неможли- вий. А оскільки рішення було прийнято переважною більшістю (кваліфікованою, яка, на думку Кондорсе, є найоптимальнішою [7, с. 18]) громадян України, питання щодо довіри виборців до ідеї безпосередньої демократії та прийняття загальнополітичних рішень не виникає. Загалом у голосуванні взяло участь 31 891742 громадянина (84,18 %) включених до списків. „Так” відповіло 90,32 % громадян, „ні, не підтверджую” – 7,58 %. Для уникнення парадоксу Кондорсе необхідно виносити для вирішення одне питання, у всякому випадку два. Тому, з цієї точ- ки зору, вкрай недоцільно було виносити на розгляд громадян 16 квітня 2000 р. шість (!!!) питань (перший варіант). Взагалі цей референдум став свідченням технології консервації недемокра- тичного досвіду здійснення державної влади в пострадянських країнах. Проведений з численними порушеннями на всіх стадіях – від проголошення (за народною ініціативою, хоча процедура збору підписів не була дотримана) і до оголошення результатів (коли на деяких дільницях виявилось 102 % виборців [9]), – він показав загрозливу тенденцію послаблення стабільності демо- кратичних перетворень в Україні. Не вдаючись до політичних перипетій навколо референдуму, наведемо питання (остаточний варіант), які були винесені для обговорення: 1. „Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою, третьою частиною, такого змісту: „Президент України може також достроково припинити повно- важення Верховної Ради, якщо вона протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або в разі незатвердження ВР протягом трьох місяців підготовленого й поданого у встановленому порядку Кабінетом Міністрів дер- жавного бюджету України”, яка б встановлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради, і відповідне доповнення пункту 8 частини 1 статті 106 України словами: „і в інших випадках, передбачених Конституцією України?” 216 2. „Чи згодні Ви з необхідністю обмеження недоторканості народних депутатів і виключенням у зв’язку з цим частини 3 ст. 80 Конституції України: „Народні депутати не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані або арештовані?” 3. „Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народ- них депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим заміною в частині 1 статті 76 Конституції України слів „чотириста п’ятдесят” на слово „триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства?” 4. „Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалат- ного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, і внесення відповідних змін до Конституції України і до виборчого законо- давства?” Рішенням Конституційного Суду від 29 березня 2000 р. пи- тання про недовіру Верховній Раді і можливість її розпуску та прийняття Конституції України шляхом референдуму було зня- то із голосування. Формулювання цих питань є прикладом порушення пра- вил опитування, започаткованих тим же М. Вебером. Але суть в іншому: чи може прийняти раціональне рішення ви- борець з питання, де його власний інтерес, м’яко кажучи, не прослідковується? „Приміряти на себе” можна було лише імовірність матеріального утримання меншої кількості депу- татів і притягнення їх до кримінальної відповідальності, а от навіть про призначення депутатського імунітету, якого фактич- но народні обранці позбавлялися, як і про суть інших питань пересічний громадянин уявлення не мав. Це підтверджують ре- зультати опитувань напередодні референдуму. Підтримку з пер- шого питання висловили 59%, другого – 84%, третього – 90%. По четвертому 38% висловились „за”, 23% – „проти” і 38% – не визначились [14]. Остаточні результати голосування свідчать про позитивне рішення населення з усіх питань: за перше про- голосувало 84,69%, за друге – 89%, за третє – 89,91%, четверте – 81,68 [11]. І якщо по другому і третьому питанню результат очікуваний, то вибір рішення електорату по першому і четвер- тому питаннях наштовхує на міркування. 217 Ефективність референдуму найчастіше визначається тим, які питання і в якій послідовності ставляться виборцям. Його ре- зультатом повинен стати найоптимальніший варіант рішення, який і буде втілюватись у життя, або у випадку консультативно- го референдуму надасть необхідну інформацію політикам. Про- те погоджуємось із думкою Кондорсе, висловленою понад три століття тому: „Ніколи не будуть виправданими спроби примуси- ти людей судити про те, чого вони не зугарні зрозуміти” [7, с. 35]. Під час голосування виборці прийняли рішення в більшості випадків навмання. І тут виникає щонайменше два питан- ня: 1) про інформаційний аспект національної безпеки, який передбачає наявність перш за все інформаційної інфраструктури для поширення відомостей про справжній зміст розглянутих на референдумі питань, їх попереднього обговорення; 2) про складність цих питань і правомірність покладання на виборців тягаря прийняття політичного рішення і тим самим перекла- дання на них відповідальності у разі їх неефективності – мов- ляв „воля народу”. Яких наслідків треба очікувати від власних рішень виборці передбачити не могли, але оптимістично праг- нули прийняти соціально виважені оптимальні рішення. Хоча відповідно до „теорії справедливості” Джона Роулза вони чи- нили аморально, але діяли відповідно до встановлених правил. І це не є якоюсь „усталеною оманою”, а гласною можливістю громадян реалізувати власну свободу як цілковито самостійну, наділену політичним голосом [15, с. 85]. Можна багато роз- мірковувати про те, наскільки дії українського електорату були раціональними, наскільки відповідали їх індивідуальним інтересам та інституційним вимогам, але безпечною можна вва- жати тільки ту поведінку, яка відповідає очікуванням як влади, так і самого електорату. Якщо ж референдум є консультаційним, то можливо, доцільніше проводити соціологічні опитування, щоб уникнути обов’язкового юридичного ефекту реалізації рекомендованих рішень. Як стверджується у висновках Венеціанської комісії сто- совно референдуму 2000 р.: „Якщо народу дається можливість висловити свою думку, то цим здійснюється вплив на виборні ор- гани, які мають виконувати волю народу. Тому можливість вда- ватися до консультативного референдуму має важливий вплив 218 на баланс повноважень між органами державної влади” [8]. А отже, поки що в Україні референдумом не можна вирішувати важливі та гострі питання. Натомість соціологічні опитування (за умови об’єктивності, незалежності та неупередженості) за- безпечують більш точні результати громадської думки з певної проблеми (похибка 2–3%) і охоплюють все суспільство (за пра- вильно сформованою вибіркою), а не окремі його верстви, які прийдуть на голосування. Помиляються ті політичні сили, які прагнуть шляхом рефе- рендуму вирішити конфлікти в суспільстві та досягти єдності. Такі дії політичної еліти направлені перш за все на підвищення соціальної напруги в суспільстві, його дестабілізацію, ви- користання можливої конфліктної ситуації для підвищення свого авторитету. У результаті, замість вирішення проблеми спостерігається поширення розколу, збільшення протистояння, поглиблення конфлікту і, як наслідок, падіння авторитету вла- ди. „Розширення ступеня довіри, – вважає В. П. Горбатенко, – досягається підвищенням рівня інформованості населення щодо підготовки і здійснення соціальних програм, розширенням участі населення посередництвом взаємних консультацій дер- жавних інститутів та структурних підрозділів громадянського суспільства” [6, с. 162]. Останнє ж здійснити значно складніше, ніж організувати референдум „за народною ініціативою”. Тим самим можна стверджувати про ірраціональну поведінку виборців під час референдуму 2000 р., які приймали рішення, не розуміючи їх глибинної суті та політичних наслідків та про- яв парадоксу Ерроу. Це підтверджує моральний, правовий та політичний нігілізм тогочасного українського суспільства та інертність поведінки при голосуванні. З погляду сьогодення ми можемо говорити про застосу- вання адмінресурсу, порушення демократичних принципів голосування під час референдуму, що спричинило негатив- ну оцінку референдуму 2000 р. спостерігачами від іноземних держав та міжнародних організацій. Оскільки його результати не були впроваджені, зникає потреба аналізувати легітимність референдуму, але маніпулювання певними політичними си- лами інститутом референдуму на пострадянському просторі привело до зниження його ролі як способу прийняття рішень 219 у суспільстві, породили недовіру до нього, нівелювали легітимність реалізованих референдумних рішень. Практично успішний західний досвід референдуму без опори на відповідну політичну культуру громадян залишається демократичним тільки за формою і може спричинити дестабілізацію політичної системи, що вкрай небажано в контексті національної безпеки. Повертаючись до імовірності нового референдуму в Україні хочеться нагадати, що в умовах масового суспільства зростає некомпетентність більшості населення і одночасно зростає ціна наслідків прийнятого рішення. Отже, механізм референдуму є досить непередбачуваним для національної безпеки держа- ви як з точки зору „раціональності вибору”, так і з точки зору відсутності оптимального результату у випадку наявності пара- доксу Кондорсе. Користуватись ним необхідно досить обереж- но, виважено, особливо у випадку прийняття Конституції. Висновки 1. Право на референдум як засіб безпосереднього волевияв- лення громадян є складовою частиною конституційних прав, а тому забезпечення його реалізації – необхідна умова державно- правового, соціально-політичного та інформаційного аспекту національної безпеки. 2. Для забезпечення „раціонального вибору” населення, вра- хування його інтересів, отримання результатів відповідно до ре- ального волевиявлення електорату організаторам референдуму необхідно враховувати імовірність виникнення парадоксів Кон- дорсе та Ерроу у політичній практиці та уникати ситуацій, коли вони можливі. 3. На референдум виносити одне (два) належним чином сформульованих питання, або декілька запитань у пакеті. За недотримання цих умов поведінка виборців буде імовірно „ірраціональною”. У випадку прийняття Конституції виносити на схвалення її текст цілком, а не частинами. 4. За наявної нестабільної, а то й кризової політичної ситуації в суспільстві необхідно звертатись до інших засобів з’ясування громадської думки, а референдум застосовувати у разі гострої необхідності. 220 Список використаних джерел і літератури 1. Алексеров Ф. Т., Ортащук Л. Выборы. Голосование. Партии. – М.: Academia, 1995. – 208 с. 2. Вибори і референдум в Україні: проблеми теорії і практики: Збірник / М. М. Рябець (голов. ред.): ЦВК. – К.: ЦВК, 2001. – 352 с. 3. Вибори і референдуми в Україні: законодавче забезпечення, пробле- ми реалізації та шляхи вдосконалення. Збірник. / Редкол.: М. М. Ря- бець (голова) та ін. – К.: Центральна виборча комісія, 2001. – 360 с. 4. Вибори і референдуми в Україні: законодавче забезпечення, про- блеми реалізації та шляхи вдосконалення. Київ, 13–15 листопада 2002 року (доповіді, виступи, рекомендації). – К.: Нора-друк, 2003. – 504 с. 5. География голосований российских избирателей и проблемы приня- тия коллективных решений // http://www.hrights.ru/text/sob/Chapter8. htm (Дата перегляду 27.12.2006 р.). 6. Горбатенко В. П. Політичне прогнозування: Теорія, методологія, практика. – К.: Генеза, 2006. – 400 с. 7. Кондорсе. Про вибори / Переклав з французької Олег Хома. – Львів: Літопис, 2004. – 160 с. 8. Конституційий референдум в Україні // http://www.khpg.org/index. php?id=977918836 (Дата перегляду 27.12.2006 р.). 9. Лігостова Оксана. Зінченко пропонує референдум з політреформи // http://www.voanews.com/ukrainian/archive/2005-04/a-2005-04-15-3-1. cfm (Дата перегляду 27.12.2006 р.). 10. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. – К.: Текст, 2003. – 600 с. 11. Повідомлення Центральної виборчої комісії про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року // http://www.cvk. gov.ua/ows-doc/doc-ref/rez.htm. 12. Погорілко В., Федоренко В. Референдуми в Україні: історія та сучасність: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корець- кого НАН України, 2000. – 248 с. 13. Політико-правові аспекти проведення всеукраїнського референдуму // Політичний календар. – 2001. – № 5. – С. 28–30. 14. Референдум // http://www.intelex.ca/romyrassociation/RR7/referenukr. html (Дата перегляду 27.12.2006 р.). 15. Ролз Джон. Політичний лібералізм. – К.: Видавництво Соломії Пав- личко „Основи”, 2000. – 382 с. 16. Сіренко В. Ф. Інтереси і влада. – К.: Оріяни, 2006. – 536 с. 17. Сарторі Джованні. Теорія ухвалення рішень за демократії // Демо­ кратія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – ХХVIII+1108 с. 221 18. Тупчієнко Л. С. Національна безпека // Політологічний енциклопе- дичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доп і перероб. – К.: Генеза, 2004. – С. 386. 19. Федоренко В. Референдне право в системі конституційного пра- ва в Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2005. – С. 72–77. 20. Хаврук І. Інститути прямої демократії в Україні: референдуми за народної ініціативи, що не відбулися // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2006. – Т. 12–13. – С. 297–301. 21. Швери Р. Теория рационального выбора: Аналитический обзор // http://knowledge.isras.ru/sj/sj/95-2-3.html (Дата перегляду 27.12.2006 р.). 22. Эрроу Кеннет. Коллективный выбор и индивидуальные ценности („Social Choice and Individual Values”). – М.: ГУ ВШЭ, 2004. – 208 с. 23. Юрійчук Є. П. Особливості референдумів в Україні та республіці Бєларусь: порівняльний аналіз // Історико-політичні проблеми сучас- ного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2006. – Т. 14. – С. 137–143. Yеvheniya Yuriychuk „RATIONAL CHOICE” OF UKRAINIAN CITIZENS BY REFERENDUM IN THE CONTEXT OF NATIONAL SECURITY The following assumptions are proved in the article: The right for referendum as means of citizens’ direct will is a constituent part of their constitutional rights, consequently, its realization providing is a precondition of state-legal, social-political and informational aspect of national security. To secure population’s „rational choice”, taking into consideration their interests, getting results according to electorate’s will the organizers of referendum should take account of possible appearing of Condorset and Arrow’s paradoxes in political practice and avoid situations when they are probable. One or two properly defined questions or some questions in one package should be offered to referendum. In case of Constitution adoption the whole text, not parts should be presented for approval. Having unstable or even crisis political situation in the society one should use other means of clearing social mind; referendum should be used in an urgent case. 222 Наталія Ротар Специфіка процесу становлення демократичного контролю над Збройними силами України К. Шмідт, визначаючи структуру політичного, звертає нашу увагу на те, що збройні сили є невід’ємним еле- ментом функціонування політичної системи, оскільки „тільки невпевнено тримаючись на ногах, можна вірити, що беззброй- ний народ має тільки друзів, і тільки на нетверезу голову мож- на розраховувати, начебто ворога приємно здивує відсутність спротиву” [21, с. 53]. Таке розуміння воєнної сфери актуалізує проблему взаємин між цивільними та військовими, їх здатності до відкритості та взаємопорозуміння. У більшості демократичних країн світу ця проблема роз­ в’язується шляхом формування системи ефективного демо- кратичного контролю над збройними силами, який у країнах пострадянського простору стає одним із суттєвих показників інтенсивності та завершеності процесів демократизації. Водночас він є одним із факторів формування громадської думки щодо збройних сил та військової доктрини. Зміст цього контролю полягає у збиранні та систематизації інформації, яка засвідчує існування певних проблем та протиріч у функціонуванні зброй- них сил, допомагає з’ясувати їх причини та обґрунтувати необхідність реакції на них з боку політичного керівництва держави. Європейська та євроатлантична стратегія інтегра­ ційних процесів гостро ставлять перед Україною питан- ня про розробку концептуальних засад цивільного та гро- мадського контролю над збройними силами, визначенні його змісту, форм та інструментів, які б відповідали потребам внутрішньополітичного та зовнішньополітичного розвит- ку нашої країни. Зокрема, колишній міністр оборони Польщі Б. Коморовський (Громадянська платформа), оцінюючи мінімум реформ, необхідних здійснити Україні для вступу до НАТО, за- уважив, що це „цивільний контроль за армією та цілковита її аполітичність” [10]. 223 Проблема становлення демократичного контролю над зброй- ними силами достатньо варіативно розуміється та оцінюється дослідниками з різних країн пострадянського простору. Не по- збавлене певної специфіки розуміння і обґрунтування потре- би здійснення громадського контролю за збройними силами й українськими науковцями, які презентують різні сфери науко- вого знання – політології, соціології, системи військових наук тощо [2; 4­–7; 9; 12]. Метою цієї статті є оцінка сучасного стану та перспектив трансформації інституту громадського контролю над військовою сферою, конкретизована в порівнянні демократичних механізмів контролю в Україні з моделями, які сформувалися в розвинених країнах Європи та Америки. Для її досягнення суттєвого значення набуває проблема чіткого розмежування понять політичний, парламентський, цивільний, громадський (суспільний) контроль над збройними силами: Політичний контроль є забезпеченням лояльності збройних сил до існуючого політичного режиму, підпорядкування вищо- му державному керівництву та недопущення будь-яких спроб військових перетворитися на самостійний суб’єкт політичних відносин. Парламентський контроль, будучи одним з інструментів цивільного контрою, закріплює президентські механізми кон- тролю над збройними силами, затверджує військовий бюджет, ухвалює систему законів, що регулюють військово-цивільні відносини. Цивільний контроль, за своєю суттю, є цивільним управлінням збройними силами, яке перетворює їх на органічний еле- мент демократичної політичної системи, провокує засвоєння військовими основних норм демократичної політичної про- цедури у взаємодії з іншими інститутами політичної системи, проте не претендує на перетворення армії на демократичний за характером соціальний інститут. Громадський (суспільний) контроль виходить за межі відносин армії та держави на рівень відносин армії та суспільства зага- лом, що зміцнює їх зв’язок; призводить до визнання військовим керівництвом та офіцерським корпусом себе як елементу 224 суспільства, а не як сили, що зі сторони спостерігає за його розвитком; забезпечує експертний аналіз та оцінку військово- технічних проблем не тільки військовими спеціалістами, а й цивільними фахівцями, громадськими організаціями тощо [18, с. 23–24, 26]. Зауважимо, що цей вид контролю над збройни- ми силами включає партикулярний контроль, суб’єктами якого „виступають окремі громадяни як приватні особи, незалежно від того, є вони військовими чи цивільними” [4, с. 44]. Наведені визначення видів контролю над збройними сила- ми дозволяють зробити висновок, що формування дієвого гро- мадського контролю можливе тільки в ситуації послідовної інституціалізації політичного, парламентського та цивільного видів контролю, які у своїй сукупності утворюють систему демократичного контролю над збройними силами. Елементи цієї система контролю над збройними силами артикулюють інструментальний та функціональний аспекти контролю, харак- теризують інститути, що здійснюють його, розкривають його змістовні характеристики, спрямованість та цілі. Для окреслення дієвості демократичного контролю над збройними силами С. Хантінгтон запропонував використовувати поняття об’єктивного громадського контролю, який передбачає високий рівень воєнного професіоналізму та усвідомлення військовими обмеженого характеру їх військової компетенції; фактичне підкорення воєнних цивільному політичному керів­ ництву, яке приймає основні рішення у сфері зовнішньої та внутрішньої політики; визнання політичним керівництвом за воєнними певної сфери професійної компетенції та автономії; як наслідок – мінімальне втручання військових у політику, а політиків – у воєнну сферу [20]. Зважаючи на варіативність розуміння суті демократичного контролю над збройними силами та різну роль армії у системі соціальних відносин, історичному процесі, у демократич- них країнах світу сформувалося декілька основних моделей здійснення демократичного контролю над збройними силами: Американська модель демократичного контролю над збройними силами ґрунтується на тому, що всі три гілки вла- ди мають можливість здійснювати контроль та впливати на армію за допомогою достатньо великої кількості механізмів, а 225 збройні сили є опорою цивільної політичної влади у правовій демократичній державі. Останнім часом більш суттєвого зна- чення набула роль громадської думки та спеціальних програм, пов’язаних із соціалізацією армії. У США виникли та ефектив- но функціонують чимало громадських організацій, що займа- ються захистом економічних та політичних прав військових, вони підштовхнули запровадження у збройних силах цієї країни спеціальних офіцерських посад, коло обов’язків яких визначається розв’язання проблем рівних можливостей, у тому числі расових та національних. Британська модель демократичного контролю над збройни- ми силами сконцентрована навколо проблеми формування бюд- жетних статей, пов’язаних із військовими витратами. Цей про- цес є повною прерогативою уряду Великобританії: ще у 1830 р. була прийнята парламентська конвенція, відповідно до якої всі питання воєнних витрат повинні обговорюватися в парламенті. Зважаючи на розвиненість та дієвий характер парламентських інститутів, саме вони виконують основні функції демократич- ного контролю. Японська модель демократичного контролю побудована з урахуванням національних та історичних традицій цієї країни. Зокрема, безпосереднє керівництво збройними силами країни здійснюється не міністерством оборони, як у більшості країн світу, а Управлінням національної оборони, який поряд із Ра- дою національної безпеки та Об’єднаним комітетом начальників штабів є елементом системи контролю над збройними силами, а всі вищі керівні посади в ньому займають цивільні особи. Суттєвим елементом у здійсненні демократичного контролю над збройними силами Японії є політичні партії, кожна з яких не тільки чітко визначає своє бачення місця армії у японсько- му суспільстві, а й розробляє власні пропозиції щодо розвитку воєнної сфери. Німецька модель демократичного контролю ґрунтується на принципі парламентського контролю над бундесвером, який поєднується зі становленням спеціального інституту уповнова- женого бундестага збройних сил, який обирається терміном на п’ять років, підпорядковується тільки бундестагу та наділений великими повноваженнями – він має право отримати будь-яку 226 інформацію у військових частинах та установах; Міністр обо- рони повинен негайно інформувати його про всі надзвичайні ситуації у збройних силах країни; він має повноваження здійснення раптових інспекторських перевірок у будь-яких військових частинах та установах. Французька модель демократичного контролю, подібно до японської, дозволяє політичним партіям здійснювати гостру боротьбу за вплив на збройні сили, що пояснюється їх місцем у французькому суспільстві як особливої сили, яка здатна здійснювати вирішальний вплив на перебіг подій. Певною мірою це пояснює й те, що демократичний контроль над збройними силами у Франції достатньо розвинений на місцевому рівні, де функції суб’єктів контролю виконують мери, генеральні рад- ники департаментів, муніципальні радники, адвокати, лікарі, бізнесмени, які користуються авторитетом серед населення та військовослужбовців. Потужним механізмом здійснення демократичного контролю над збройними силами Франції сьогодні є апарат Служби інформації та громадських відносин Збройних сил, рекомендації та поради якої відображаються в нормативних документах, призначених для використання в армії. Отже, зарубіжний досвід формування механізмів демокра- тичного контролю засвідчує, що вони повинні ґрунтуватися на принципах забезпечення його ефективності. Основними критеріями ефективності демократичного контролю над зброй- ними силами є те, що, по-перше, політичне керівництво держа- ви чітко визначило роль, функції і завдання всіх силових струк- тур; по-друге, система цивільного контролю забезпечує надійну схему підпорядкування силових структур главі держави, чітке розмежування повноважень і відповідальності між органами державної влади, між цивільними та військовими; по-третє, система цивільного контролю забезпечує ефективний нагляд за силовими структурами з боку парламенту, насамперед, че- рез прийняття і контроль за виконанням військового бюджету; по-четверте, система цивільного контролю забезпечує високий престиж військової служби в суспільстві, високий рівень довіри населення до силових структур; по-п’яте, у суспільстві створе- но сприятливі умови для відкритого обговорення та прийняття 227 важливих рішень з військових питань із залученням широких кіл громадськості [7, с. 6–10]. У більшості демократій сьогодні відбулося переосмислення суті основних питань, що конкретизують проблему громадського контролю над збройними силами. Оновлення його змістовного навантаження найбільш влучно охарактеризоване директором Центру політичних та міжнародних досліджень РАПН А. І. Нікітіним: „Двома словами (цю – Н. Р.) динаміку можна опи- сати як перехід від „демократичного контролю” над збройни- ми силами до „демократичного керівництва, управління” усім сектором безпеки в суспільстві” [11, с. 8], що, з одного боку, суттєво розширює об’єкт демократичного контролю, з іншого – призводить до зміни процедури, функцій та цілей громадського контролю над збройними силами. Різним шляхом пішли і посткомуністичні країни, у більшості яких сьогодні продовжується становлення та розуміння суті демократичного контролю над збройними силами. Зокрема, А. Хайнеманн-Грюндер виокремлює польську модель інсти­ туційної плутанини, чеську модель громадського контролю, угорську модель адміністративного дублювання, балтійську модель нового старту, румунську модель загрози, болгарську модель криміналізації, українську модель узурпації [19]. Невід’ємним елементом утвердження потреби у громадсько- му контролі над збройними силами та формування його основ- них форм та механізмів є створення відповідної законодавчої бази, яка б забезпечувала регулювання функцій збройних сил у системі соціальних відносин. Відповідно до Закону України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”, ухвалено- го ВРУ 19 червня 2003 р. [8], демократичний цивільний контроль є комплексом здійснюваних відповідно до Конституції, законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації, сприян- ня їхній ефективній діяльності й виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни. Основними засадами демократичного контролю над зброй- ними силами України визнано: 228 Президент ВРУ України Закон України Уповноваже- „Про демократичний цивільний ний ВРУ РНБО контроль над Воєнною організацією з прав людини і правоохоронними органами держави” КМУ Прокуратура України Центральні та Мета: місцеві органи Забезпечення неухильного дотримання Судові органи виконавчої законності і відкритості в діяльності 229 влади, всіх складових Воєнної організації та місцевого правоохоронних органів держави, самовряду- сприяння їхній ефективній діяльності і Громадяни вання виконанню покладених на них функцій України та громадські організації ЗМІ Перетворення Збройних Сил України та інших військових формувань на ефективний, зрозумілий та підконтрольний суспільству інститут, який в будь-яких ситуаціях діє строго орг за своїм призначенням, відповідно до Конституції та законів України Рис. 1. Українська модель демократичного контролю за воєнною сферою Рис. 1. Українська модель демократичного контролю за воєнною сферою Аналіз української моделі демократичного контролю над збройними • пріоритет політичних підходів до вирішення питань військового будівництва, спрямування діяльності всіх складових частин Воєнної організації на реалізацію виз- начених засадами внутрішньої і зовнішньої політики за- вдань у сфері національної безпеки і оборони з метою становлення і розвитку громадянського суспільства та зміцнення конституційного правопорядку в державі, здійснення визначених Конституцією України функцій у сфері національної безпеки, оборони та зміцнення гро- мадського порядку; • дотримання законності в діяльності всіх складових ча- стин Воєнної організації; • підтримання політичної стабільності в суспільстві, ство- рення умов, які унеможливлюють використання Зброй- них Сил України та інших військових формувань для об- меження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи пере- шкоджання їхній діяльності, а також в інтересах окремих осіб, політичних партій, громадських організацій; • попередження та недопущення порушень конституційних прав і свобод, захист законних інтересів громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України, інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, та осіб, звільнених з військової служби, а також членів їхніх сімей; • урахування громадської думки, пропозицій громадян та громадських організацій при обговоренні й ухваленні рішень з питань діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів та посадових осіб у сфері оборони, національної безпеки, зміцнення громадського порядку і законності; • виділення відповідно до законів у необхідному обсязі і раціональне використання бюджетних коштів, спрямова- них на утримання і функціонування Воєнної організації, зокрема на реформування Збройних Сил України; вико- ристання за цільовим і функціональним призначенням державного майна, переданого в управління Збройним Силам України та іншим військовим формуванням; 230 • своєчасне, повне і достовірне інформування органів дер­ жавної влади та суспільства про діяльність Збройних Сил України, інших військових формувань, забезпечення її відповідності вимогам Конституції і законів України, нормам міжнародного права, реальній військово-політич­ ній і криміногенній ситуації є завданням забезпечення надійної оборони і безпеки держави, зміцнення громадсь- кого порядку. Українським законодавством чітко закріплені принципи здійснення цивільного контролю над збройними силами, зокре- ма визнано, що він здійснюється на основі верховенства права; розмежування функцій і повноважень політичного керівництва збройними силами та професійного військового управління; взаємодії й відповідальності органів державної влади та органів військового управління; деполітизації та деідеологізації контро- лю над збройними силами; прозорості видатків на національну безпеку і оборону; відкритості для суспільства інформації про діяльність Збройних Сил України; відповідальності посадо- вих осіб за своєчасність, повноту і достовірність інформації, що надається суспільству; судового захисту прав суб’єктів цивільного контролю. Відповідно до змісту та принципів здійснення демократич- ного контролю над збройними силами, було визначено суб’єктів цього контролю, що схематично зображено на рисунку 1 [17, 21]. Аналіз української моделі демократичного контролю над збройними силами дозволяє стверджувати, що в нашій державі створено більшість формальних умов для забезпечення його ефективності. Достатньо потужні можливості для підвищен­ ня дієвості контролю криються у засвоєнні українським суспільством механізмів участі громадян у здійсненні демо- кратичного контролю над Збройним силами України. Зокрема, ст. 19 Закону України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами дер- жави” визнано, що громадяни України можуть брати участь у здійсненні цивільного контролю як через громадські організації, членами яких вони є, через депутатів представницьких органів влади, так і особисто шляхом звернення до Уповноваженого 231 Верховної Ради України з прав людини та його представника у справах захисту прав військовослужбовців або до іншого дер- жавного органу в порядку, визначеному Конституцією України та Законом України „Про звернення громадян”. Громадяни України мають право проводити наукові до­ слідження з проблем військового будівництва, організації обо- рони, забезпечення безпеки країни; проводити публічне обгово- рення їх результатів, створювати для цього громадські фонди, центри, колективи експертів тощо; проводити громадську ек- спертизу проектів законів, рішень, програм, пропонувати свої висновки і пропозиції відповідним державним органам для врахування при реформуванні Збройних Сил України; брати участь у громадських дискусіях та відкритих парламентських слуханнях з питань реформування і діяльності Збройних Сил України; ознайомлюватися з умовами служби, життя і побу- ту військовослужбовців; через суб’єктів права законодавчої ініціативи виступати із законодавчими ініціативами в галузі військового будівництва. Унормування цивільного контролю над збройними сила- ми було зумовлене певними факторами, серед яких, на думку Б. Андресюка, найбільш важливими були: по-перше, необхідність привести законодавство України у відповідність з міжнародними правовими нормами; по-друге, потреба законодавчо збалансу- вати обсяги повноважень різних гілок влади і суспільства за- галом, що мало сприяти ефективному розв’язанню військово- політичних проблем сучасної України та навколишнього середовища безпеки. Україна, що прагне бути одним з центрів стабільності та безпеки в Європі, цілком логічно доклала зусиль до законодавчого забезпечення прозорих принципів управління та розвитку військової організації. Ухвалення закону дозволило впорядкувати військово-цивільні відносини, пов’язані з рефор- муванням Збройних сил України та інших військових форму- вань та забезпечити дотримання прав військовослужбовця як рівноправного члена громадянського суспільства [1]. Демократичний контроль над Збройними силами Ук- раїни базується на трьох основних принципах, зокрема: під- порядкованості військових цивільній владі; відповідальності цивільних за рівень ефективності силових структур; підзвітності 232 як цивільної влади, так і військових інститутам громадянського суспільства [7, с. 5], які конкретизуються у встановленні чітких правил, за якими влада здійснює керівництво армією, створенні системи стримувань та покарань за порушення принципів цивільного контролю, забезпеченні дотримання нейтралітету збройних сил. Достатньо повно окреслені принципи конкретизуються на рівні адміністративного та функціонального розмежування Міністерства оборони та Генерального штабу. В Україні цей процес завершився у серпні 1997 р., коли Указом Президента України вступили в силу „Положення про Генеральний штаб Збройних сил України” та „Положення про Міністерство обо- рони України”. Зокрема останнім положенням як одне з основ- них завдань Міністерства визначалося „створення умов для цивільного та громадського контролю”. Передумовою форму- лювання такого завдання перед Міністерством оборони ста- ло підписання Україною у липні 1997 р. Хартії про особливе партнерство з НАТО, у якому визнана потреба здійснення де- мократичного та цивільного контролю над Збройними силами України. Розмежування функцій Міністерства оборони та Генераль- ного штабу створює підґрунтя для встановлення цивільного керівництва Міністерством оборони. Наприклад, у США 150 посад у військових відомствах, які безпосередньо пов’язані з ухваленням політичних рішень, заміщуються виключно цивільними, що призначаються президентом [18, с. 29]. Про- те, оцінювати відлік часу, упродовж якого міністром збройних сил є цивільна особа, як показник ефективності та дієвості гро- мадського контролю в армії, є, на нашу думку, вкрай небезпеч- ним, оскільки це неминуче призведе до механічних, спрощених висновків. Потрібно чимало часу, щоб цивільний міністр обо- рони сприймався і українським політикумом і громадянами як політична фігура, яка не займається конкретними питаннями військової підготовки, що належать до сфери компетенції Гене- рального штабу і професійних військових. Чимале значення в організації демократичного контролю над збройними силами належить інформаційним структурам Збройних сил України, які повинні здійснювати розробку й 233 управління інформаційною політикою Міністерства оборони України; оперативне та об’єктивне інформування громадськості щодо питань військового будівництва та військової політики; реагувати на спроби викривлення позиції Міністерства обо- рони у ЗМІ; аналізувати матеріали преси, радіо та телебачен- ня з військово-політичних проблем; організовувати і прово- дити прес-конференції, брифінги та інші заходи за участю керівництва Міністерства оборони України; надавати допомо- гу журналістам у їхній роботі з інформування суспільства про діяльність Збройних сил України; здійснювати взаємодію між інформаційними структурами інших міністерств та відомств. Треба зауважити, що в процесі здійснення демократичного контролю над збройними силами потужним інструментом є цивільні ЗМІ, які, висвітлюючи проблеми у сфері національної безпеки і оборони тільки на основі об’єктивної інформації про події, що відбуваються в армійському середовищі, здатні формувати громадську думку, сприяти підвищенню престижу військової служби, зміцненню довіри суспільства до Збройних Сил України. Одним з механізмів, що має потужний потенціал забез- печення ефективного демократичного контролю є створення умов для реалізації громадянами права на участь у здійсненні демократичного контролю над Збройними силами України. 10 грудня 2005 р. було створено консультативно-дорадчий орган – Громадську раду при Міністерстві оборони України. Станом на 31 грудня 2006 р. до складу Громадської ради увійшли 83 громадських, профспілкових організацій та ЗМІ. У 2006 р. відбулося чотири засідання Громадської ради та п’ять засідань правління Громадської ради, у роботі яких брали участь Міністр оборони України А. С. Гриценко, на- чальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України, генерал-полковник С. О. Кириченко, перший за- ступник Міністра оборони України Л. І. Поляков, заступник міністра оборони України В. В. Пасько, керівники струк- турних підрозділів Міністерства оборони України та Гене- рального штабу Збройних Сил України. Під час засідань та круглих столів керівництво Міністерства оборони України проінформувало громадськість та провело консультації з пи- 234 тань, що є найбільш актуальними для оборонного відомства: хід і проблеми реформування Збройних Сил України у 2006 р., виконання військового бюджету у 2006 р. та перспективи фінансування Збройних Сил України у 2007 р.; організація підготовки військових (сил); оновлення озброєння та військової техніки, будівництво житла для військових; грошове забез- печення військовослужбовців; пенсійне забезпечення осіб, звільнених у запас або відставку. За підсумками засідання Громадської ради від 28.07.06 були направлені відповідні звер- нення до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, у яких Громадська рада висловила занепокоєність критичним станом фінансування Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 рр., що негативно впливає на рівень безпеки держави [13]. Цього року на спільних засіданнях Міністерства оборо- ни України, Генерального штабу Збройних сил України та Громадської ради планується обговорити такі проблеми: забезпе- чення житлом військовослужбовців Збройних сил України; прий- няти консолідовану фінансову звітність міністерства; організації військово-патріотичного виховання молоді та підготовки її до служби в армії, визначити напрямки розв’язання питань соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей; провести соціологічні дослідження громадської думки щодо діяльності Міністерства оборони України; опрацювати та уза- гальнити зауваження і пропозиції, висловлені у зверненнях гро- мадян на адресу Міністерства оборони; брати участь у прийомі громадян з особистих питань керівництвом Міністерства обо- рони України; організувати громадські слухання щодо основ- них положень щорічного видання „Біла книга 2006: оборонна політика України”; опрацювати нормативно-правові акти згідно з планом законопроектної та нормотворчої роботи; виступити у військових ЗМІ з актуальних питань громадсько-політичного життя та реформування Збройних Сил України; провести кру- глий стіл „Реформування державних підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України” та семінар „Особливості роботи органів виконавчої влади щодо взаємодії з громадськістю в сучасних умовах розвитку громадянського суспільства” тощо [15]. 235 Підсумовуючи зазначимо, що ефективність демократичного контролю над збройними силами, „стабільність демократичної влади над збройними силами залежить від того, наскільки сильним є цивільний уряд та його інститути; чи існують чіткі правила, що визначають умови початку військових дій або ого- лошення надзвичайного стану; чи береться до уваги цивільним урядом військова експертиза, і чи не впливає вона на процес ухвалення політичних рішень у самій армії. Співвідношення співпраці між цивільним урядом та військовими передба­ чає надійність взаємних очікувань та моделі відносин” [19, с. 52­–53]. Українська практика демократичного контролю над збройни- ми силами засвідчує не завжди адекватне розуміння його суті, що найбільш яскраво виявляється у застосуванні пов’язаних із цим процесом термінів. Зокрема, відповідне законодав- ство підготовлене та функціонує у термінах демократичний цивільний контроль, тоді як у „Публічному звіті Міністерства оборони перед народом України у період формування нового складу вищого органу виконавчої влади” перший розділ при- свячено демократичному та цивільному контролю над Зброй- ними силами [5]. Незважаючи на те, що після президентських виборів 2004 р. Указом Президента В. Ющенка до Воєнної до­ ктрини України були внесені зміни, згідно яких кінцевою метою політики євроатлантичної інтеграції нашої держави визначений вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи без- пеки. Проте, вдосконалення системи демократичного контролю над збройними силами, оновлення змісту відносин між армією та суспільством не були названі серед пріоритетних напрямків Збройних сил України на 2006 р. [3, с. 103]. Ефективний демократичний контроль над збройними силами унеможливить поглиблення тенденції до відчуження між армією та суспільством, послаблення керованості збройними силами з боку державних структур, „виникнення чисельних персональ- них та інституційних конфліктів безпосередньо у військовому відомстві” [16]. В Україні сьогодні варто говорити про чітко окреслену тенденцію формування політичного та парламентського контро- лю над збройними силами, тоді як інші його види, що свідчать 236 про рівень демократичності суспільства та політичної систе- ми – цивільний та громадський, набули тільки декларативної форми. Проте поступово процес організації демократичного контролю над збройними силами набуває системного харак- теру. Сьогодні більшою мірою це викликано і стимулюється зовнішньополітичними чинниками, і тільки тоді, коли це ста- не потребою внутрішнього розвитку українського суспільства, він набуде рис дієвого механізму взаємодії армії та суспільства. Адже, з одного боку, демократичний контроль є необхідною умовою для створення демократичного політичного режиму, з іншого – він сам є результатом демократії. Список використаних джерел і літератури 1. Андресюк Б. Військова організація України: цивільний демократич- ний контроль // Універсум. – 2005. – № 5–6. 2. Бельков О. А. Теоретические аспекты становления гражданского кон- троля над военной сферой // Демократический контроль над военной сферой в России и странах СНГ. – М., 2002. – С. 41–49. 3. Біла книга 2005. Оборонна політика України. – К.: Заповіт, 2006. – 136 с. 4. Бірюченко А. О. Демократичний цивільний контроль над воєнною сферою у контексті національної безпеки України: Автореф. дис... канд. політ. наук: 21.01.01 / Рада національної безпеки і оборони України. Національний ін-т проблем міжнародної безпеки. – К., 2006. – 24 с. 5. Гончаренко О., Жангора Р. Громадянський контроль і система національної безпеки України // Демократичний контроль над си- стемою національної безпеки та збройними силами: поширен- ня цінностей НАТО в євроатлантичному просторі / Матеріали міжнародного семінару. – Сімферополь: Доля, 2003. – С. 115–129. 6. Григоренко О. І., Дєнєжкін М. М. Проблеми формування цивільно- військових відносин в Україні // Наука і оборона. – 2002. – № 2. – С. 25–60. 7. Демократичний цивільний контроль над воєнною сферою в Україні: на шляху від форми до змісту (Аналітична доповідь УЦЕПД) // Національна безпека і оборона. – 2000. – № 11. – С. 2–45. 8. Закон України „Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави від 19 червня 2003 р. № 975–IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст. 366. 237 9. Карновале М. Партнери і члени НАТО: відносини між цивільними і військовими структурами і демократичний контроль над збройними силами // Наука і оборона. – 1998. – № 1. – С. 64–69. 10. Коморовський: Україна може бути в НАТО за 4 роки // http://www. ieac.org.ua/cjntent/print.php?id=5&ch_id=22&ar_id=3123 (Дата пере- гляду 12.12.2006 р.). 11. Никитин А. И. Перестройка военно-гражданских отношений в новых независимых государствах // Демократический контроль над военной сферой в России и странах СНГ. – М., 2002. – С. 6–11. 12. Парахонський Б. Соціально-політичні аспекти розробки системи де- мократичного контролю в умовах перехідного суспільства // Демокра- тичний контроль над системою національної безпеки та збройними силами: поширення цінностей НАТО в євроатлантичному просторі / Матеріали міжнародного семінару. – Сімферополь: Доля, 2003. – С. 219–227. 13. Підсумки діяльності Громадської ради у 2006 році // http://www.mil. gov.ua/index.php?lang=ua&part=social_council&sub=2006. 14. Проект орієнтовного плану проведення консультацій з громадськістю Міністерства оборони України на 2007 рік // http://www.mil.gov.ua/ index.php?part=public_report&lang=ua (Дата перегляду 12.12.2006 р.). 15. Публічний звіт Міністерства оборони перед народом України у період формування нового с кладу вищого органу виконавчої влади // http:// www.mil.gov.ua/index.php?part=public_report&lang=ua (Дата перегля- ду 12.12.2006 р.). 16. Реформування Збройних сил України: пріоритети, передумови та перспективи. Семінар другий. Збройні сили, суспільство, держава. Київ, 22–23 червня 2000 р. // Національний інститут стратегічних досліджень. – http://www.niss.gov.ua/Table/Stenogr/index.htm (Дата перегляду 12.12.2006 р.). 17. Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року (Біла книга України). – К., 2004. – 96 с. 18. Федоров Ю.Е. Гражданский контроль над вооруженными силами: мировой опыт и российские проблемы // Демократический контроль над военной сферой в России и странах СНГ. – М., 2002. – С. 21–40. 19. Хайнеманн-Грюдер. Военные и политика. К вопросу о демократиче- ском контроле над армиями в Восточной Европе // Восточная Европа в начале ХХІ века: Сб. обзоров и рефератов. – М.: ИНИОН, 2004. – С. 51–65. 20. Хантингтон С. Вооруженные силы и демократия. Реформирование военно-гражданских отношений // http://www.politnauka.org/library/ dem/hant.php. 21. Шмитт К. Понятие политического // Вопросы социологии. – 1992. – № 1. 238 Natalya Rotar Democratic control over armed forces of Ukraine improvement specifics It should be mentioned that clearly defined tendency of political and parliamentary monitoring of Ukrainian armed forces is worth emphasizing. At the same while other kinds which testify to the society democracy level of any political system – civil and public, became only declarative. However, democratic monitoring process of military forces gradually becomes systematically oriented. Nowadays it is caused and stimulated by foreign- policy factors to a geater extent, and only in case of emergency of Ukrainian society internal development it will acquire effective mechanism of army and society cooperation. Furthermore, from one hand democratic monitoring is a vital necessity for democratic political mode establishing, from the other hand it is itself becomes the democracy product. Ігор Мельничук Взаємини Україна – НАТО у контексті реформування Збройних сил України Н а перший погляд, політичне рішення про зближення України з НАТО відкриває для Збройних Сил України значні перспективи в плані суттєвого поліпшення фінансування, оскільки стан армії є одним з найважливіших практичних критеріїв вступу до альянсу. Однак експерти вже впевнено кон- статують: надії на поліпшення фінансування армії, швидше за все, не виправдаються. Бюджетних ресурсів просто немає, а проведення оборонної реформи спирається в основному на адміністративно-командні заходи.  У Києва, правда, є надія, що за умови реального політичного зближення України із Заходом, деякі тамтешні держави можуть стати фінансовими донорами для підтягування української армії до європейських стандартів. Адже і перша хвиля роз- ширення НАТО відбулась за неповної готовності армій нових 239 держав – членів альянсу до вступу. Ще менш готові до натов­ ських стандартів армії тих держав, які готуються приєднатися до НАТО після саміту в Празі. Однак і таку надію треба визнати примарною, принаймні на найближче майбутнє, бо, оцінюючи офіційну реакцію НАТО і США на підтверджений та проде- кларований Президентом України В. Ющенком намір іти до НАТО, згаданого реального політичного зближення України і Заходу внаслідок „пронатовських” заяв вищого українського керівництва не відбулося. Більше того, після візиту прем’єр- міністра В. Януковича до Брюсселю та його заяв, які засвідчили, що, попри євроінтеграційну риторику, він офіційно відмовився від приєднання до Плану дій щодо набуття Україною членства в НАТО. Цілком закономірно, що така позиція України, – коли Президент говорить одне, а Прем’єр-міністр – інше, не додає авторитету нашій державі – і відповідно негативно була сприй- нята та оцінена керівництвом Північноатлантичного альянсу Які ж додаткові кроки може зробити вже сьогодні армійське керівництво, поступово готуючи Збройні Сили до майбутньо- го вступу України до НАТО? Кардинальних – практично жод- них. Те, що можна було зробити на папері, тобто визначити стратегічні напрямки реформування українського війська, вже, по суті, зроблено. До найважливіших позитивних змін останніх років у цьому плані можна віднести рішення скоротити армію і зробити її професійною. Крім того, навіть не чекаючи появи нової воєнної доктрини, український генералітет офіційно виз- нав, що армія не здатна вести кругову оборону, і „після 2005 ЗСУ будуть здатні протистояти певний час і переважаючому противнику – поки політики та міжнародна спільнота шукати- муть політичні шляхи виходу з кризи”. При цьому вже визначе- но „зовнішній вигляд” ЗСУ майбутнього: вони будуть створені на основі нині виділених Передових сил оборони, які, у свою чергу, включають неядерні сили стримування та мобільні сили. Однак, реальні темпи скорочення і професіоналізації армії недостатні, немає коштів на модернізацію техніки, немає ресурсів зробити сили стримування справді зброєю стриму- вання агресії, а мобільні сили справді готовими до перекидань. Тому дедалі частіше експерти говорять, що наявність нинішніх 310 тис. у ЗСУ – результат, коли кількість компенсує якість.  240 Україна вже впродовж декількох років реформує оборонну сферу. Певні успіхи, звичайно, є. Однак варто зазначити, що за нинішнього фінансування українська армія і через десять років буде дуже далеко від натовських стандартів. Причому, йдеться не про механічний перехід на озброєння та військову техніку західного виробництва. Справа у сумісності штаб- них, управлінських структур, а також у сумісності техніки з інфраструктурою західного зразка.  Виходячи із цього, ряд спеціалістів вважає, що Україні необхідно розвивати військово-технічне співробітництво пере- важно із Російською Федерацією, з якою її поєднують зв’язки, що збереглися між окремими підприємствами оборонно- промислового комплексу (ОПК) на територіях двох сусідніх країн. При цьому зазначається, що вступ до НАТО немину- че призведе до занепаду та повного знищення українського ОПК. Інші – навпаки, вважають, що позитивний розвиток українського ОПК можливий тільки за умови тісної співпраці із Заходом. Саме звідти, стверджується, Україна зможе от- римати передові технології, що сприятимуть розвитку ОПК України та створенню нових зразків озброєння та військової техніки (ОВТ). За даними Міністерства оборони України [3], більше 80% ОВТ ЗС України перебуває в експлуатації понад 20 років. За- гальний обсяг озброєнь, які потребують заміни, сягає 50%. Кількість відносно сучасних зразків, які своїми характеристи- ками все-таки поступаються найкращим світовим системам озброєнь, становить тільки 30%. Прискорюються темпи виходу озброєнь з експлуатації внаслідок вичерпання технічного ресурсу. Ситуацію погіршує хронічний брак запасних частин, комплектуючих, і як наслідок – невчасне проведення регламентних робіт. Якщо терміново не вжити невідкладних заходів з підтримання існуючого ОВТ у боєздатному стані, його модернізації та заміні застарілих зразків на сучасні, навіть у разі розвитку економіки країни за оптимістичним сценарієм протягом 2010–2015 рр. – Україна може втратити практично всі види боєздатних озброєнь. Якщо фінансування потреб оборони і далі здійснюватиметься у та- ких самих мізерних обсягах, як тепер, то це може поставити 241 обороноздатність ЗС України під загрозу. І тоді постане непо- сильна проблема тотального переозброєння ЗС. Україна взяла курс на професіоналізацію армії. Однак її фінансові параметри досі чітко не висвітлені. Не виключе- но, що ця таємниця пояснюється і тим, що насправді немає чітко прорахованої фінансової складової. Водночас, за влас- ними підрахунками військових експертів Центру ім. Разум- кова, навіть за сприятливого сценарію розвитку економіки України забезпечити у 2015 р. необхідний рівень фінансування професійної армії у 240 тис. чоловік не вдасться. Армія стоїть перед дилемою: або проводити різке непопулярне скорочен- ня, або армія найближчим часом не зможе адаптуватися під натовські стандарти. Однак і на скорочення, до речі, також потрібні гроші.  Серед необхідних заходів, які українське керівництво має реалізувати, можна виділити такі: зміна підходів до озброєння, посилення парламентського та громадського контролю за сило- вими структурами, впровадження нових принципів мобіліза­ ційної підготовки в умовах повного переходу армії на професійні засади, вирішення цілої низки соціальних проблем. Щоб усвідомити, наскільки глибокі сьогодні ці проблеми, можна навести лише деякі дані. В Україні, в її десяти структурах і відомствах, що належать до військової організації, майже 100 тис. безквартирних офіцерів. Військове відомство періодично виявляється нездатним платити навіть за електроенергію, що призводить до відключень навіть у такому виді ЗСУ як Війська протиповітряної оборони, що, відповідно, на деякий час залишає повітряний простір України повністю незахищеним. У При- кордонних військах, які виконують бойові завдання і в мирний час, рівень комплектації сучасною технікою становить 50–60%. Більшість підприємств національного оборонно-промислового комплексу вже впродовж 5–6 років не отримували жодного за- мовлення від Міністерства оборони України в рамках держав- ного оборонного замовлення.  Все це призвело до того, що за висловлюванням керівника Центру імені Разумкова, українська армія є непрофесійною і може виконувати лише „три з половиною види функцій: виконання миротворчих завдань – у тому випадку, якщо хто- 242 небудь дасть на це гроші; ЗСУ можуть на високому, серйоз- ному рівні виконувати функції допомоги цивільній владі з локалізації наслідків надзвичайних ситуацій, що є дуже важ- ливою функцією; українська армія також може здійснювати блокування небезпечного району чи ділянки кордону, а та- кож демонстраційні заходи” [7]. Він підкреслив, що вико- нання решти, „серйозніших функцій” для української армії є „ілюзією”, оскільки впродовж десяти років у ЗСУ серйозної бойової підготовки не ведеться. Аналіз вказує, що в України не буде можливості утримувати армію у 200 тис. чол. на межі 2010 р. Якщо орієнтуватися навіть не на стандарти НАТО, а на стандарти нових членів альянсу, які витрачають на оборону менше 3% ВВП (Україна витрачає на оборону лише 0,7% ВВП), то максимум, що може дозволити собі Україна – утримувати на межі 2015 р. не більше 100–120 тис. чол. За інших економічних сценаріїв з меншими обсягами фінансування чисельність армії має бути ще меншою. Ці показники говорять про те, що потрібно приймати відповідальне політичне рішення про ще радикальніше скорочення ЗСУ.  Аналіз наведених даних свідчить про те, що виділених коштів недостатньо для фінансування та виконання у повному обсязі української Програми розвитку озброєнь, реальні потреби для якої становлять 1,2–1,5 млрд. грн. на рік. Адже за існуючими нормативами для підтримання бойового потенціалу збройних сил системи озброєнь треба поновлювати на 4–6% щорічно, інакше знижується боєздатність, за підрахунками фахівців, на 9% щороку. Водночас уже можна констатувати, що не виконуються параметри фінансування ЗС України, закладені у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 року [6]. Зокрема, відповідно до Бюлетеня, у 2005 р. мали виділити на оборонні цілі 6077,5 млн. грн., а у бюджеті – 2005 було заплановано тільки 5795,653 млн. грн. Значно менша сума запланована й на придбання ОВТ: замість передбачених Бюлетенем 486,5 млн. грн. – усього 60,9 млн. грн. (не рахуючи 106,702 млн. грн., запланованих на літак Ан-70). Якщо так триватиме і далі, то говорити про поліпшення технічного оснащення ЗС України немає сенсу. 243 Ці цифри набагато відрізняються від тих, що виділяються для цілей технічного оснащення в країнах – нових членах НАТО, як в абсолютному вигляді, так і у відсотковому відношенні. Зокрема, у військовому бюджеті Польщі на 2005 рік із загальної суми 17,193 млрд. злотих (понад 5 млрд. дол. США) передбачається виділити 3 млрд. злотих (близько 1 млрд. дол. США) для закупівлі тільки техніки, що виробляється на підприємствах польської військової промисловості (у 2001 р. „вартість” оборонного замовлення становила усього 1,2 млрд. злотих) [4]. До того ж, щорічно додатково виділяються кошти на придбання у США винищувачів F-16 та на виконання деяких програм з реформування польської оборонки. До речі, прийнята в Польщі Програма розвитку збройних сил на період 2005–2010 років є результатом виконання закону про перебудову, технічну модернізацію та фінансування ЗС Польщі. Відповідно до цього закону рівень фінансування оборонних потреб Польщі не може бути нижчий 1,95% від ВВП попереднього року. За прогнозами спеціалістів, з 2005 до 2010 року бюджетні витрати міністерства національної оборони становитимуть близько 116 млрд. злотих, або 30,5 млрд. дол. США (без урахування коштів, передбачених на закупівлю винищувачів F-16). Витрати ж на закупівлю ОВТ – 25,2 млрд. злотих (6,63 млрд. дол.). Таким чином, їхня частка у військовому бюджеті збільшиться з 16,2% у 2004 р. до 24,4% у 2010 р. У Румунії у 2004 р. із військового бюджету загальним обся- гом 1396,32 млн. дол. США (2,38% від ВВП) на закупівлю ОВТ було виділено 403,26 млн. дол. [5]. У Литві у 2004 р. витрати на оборону становили 1,17 млрд. латів (близько 420 млн. дол. США), з яких на закупівлю ОВТ було виділено 79,89 млн. літів (22,5 млн. дол.) – 5,36% [2]. Виходячи із цього, аналіз стану та можливостей ОПК України щодо створення і виробництва нових, а також ремонту й модернізації існуючих зразків ОВТ, потреб ЗС для забезпе- чення обороноздатності держави та її фінансових можливостей дають підстави зробити однозначний висновок: для досягнення високої боєздатності ЗС в Україні має бути застосований тільки комбінований підхід до технічного оснащення ЗС. А оскільки 244 замкнених циклів з виробництва основної номенклатури зразків ОВТ в Україні практично не існує, однак є потужні наукові й виробничі колективи з розробки та виробництва окремих скла- дових багатьох зразків ОВТ, то найраціональнішим шляхом за- безпечення вітчизняних ЗС може бути розробка та виробницт- во найскладніших та дорогих зразків ОВТ у співробітництві з іншими країнами. До речі, саме цей шлях перейшли практично всі, навіть заможні західні країни. Нині Україна у розробці та виробництві нових зразків ОВТ співпрацює в основному з Росією та деякими іншими країнами СНД. Історично склалося, що підприємства, які становили ко- лись єдине ціле могутнього ОПК Радянського Союзу, після його розпаду залишилися на територіях новоутворених держав і змогли зберегти взаємовигідну для двох країн кооперацію у галузі військового виробництва. Причому це співробітництво вигідніше поки що Україні – вона поставляє до Росії значно більшу кількість складових до різних зразків ОВТ, ніж РФ – до України. Однак останнім часом спостерігається небезпечна для України тенденція. Можливо, у зв’язку з тим, що Україна заяви- ла про свій намір увійти до НАТО, Росія поступово скорочує співпрацю з Україною у військово-технічній галузі та прагне створювати власні замкнуті цикли виробництва стратегічно важливих зразків ОВТ, щоб у майбутньому не залежати від країни, яка входить до НАТО. З огляду на це в Україні дедалі частіше йдеться про можли- ве співробітництво у військово-технічній галузі з країнами За- ходу, обговорюються можливі позитивні та негативні наслідки, що очікуватимуть при цьому вітчизняний ОПК. За висновка- ми спеціалістів, результати для ОПК України після її вступу в НАТО можуть бути такими [1]. Позитивні наслідки: • доступ до нових західних технологій з розвитку ОВТ; • продаж деяких своїх зразків ОВТ іншим країнам-членам НАТО (якщо будуть сприятливі ринкові умови між країнами); 245 • надання іншим країнам НАТО послуг з переміщення ОВТ та особового складу за допомогою української військово- транспортної авіації; • участь України у створенні колективних сил безпеки та системи ПРО на Європейському континенті, пропоную- чи для оснащення свої зразки ОВТ та напрацювання у цій галузі; • можливість участі у модернізації відповідно до стандартів НАТО зразків ОВТ виробництва колишнього СРСР, що у великій кількості є на оснащенні багатьох країн – нових членів НАТО та в інших державах; • для дотримання стандартів НАТО щодо ОВТ та забезпе- чення сумісності дій збройних сил країн-партнерів уряд України буде змушений виділяти у необхідному обсязі кошти як для утримання ЗС, так і для модернізації та розвитку ОВТ, що призведе до підвищення їх боє- здатності. Негативні наслідки: • перехід до стандартів НАТО з питань адаптації зразків ОВТ і забезпечення їх сумісності з аналогічними зразка- ми країн-членів НАТО вимагатиме значних коштів; • членство в НАТО не означає, що автоматично відкриються двері для просування українських ОВТ на ринки зброї західних країн. Практика показує, що навіть серед членів цього блоку є конкуренція на ринку зброї. Рішення з цих питань часом приймаються не з економічних, а з політичних міркувань. Тобто, на сучасному світовому ринку зброї теоретично все вирішує конкуренція (чого на практиці немає). Таким чином, можна припустити, що українському ОПК практично ніщо не загрожує після вступу України в НАТО. Єдиною проблемою може стати відмова Росії від співпраці з Україною, оскільки на даний момент вона є головним спожи- вачем української військової продукції. Водночас ті галузі та підгалузі військово-промислового комплексу, продукція яких 246 користувалася попитом в інших сегментах світового ринку зброї та послуг військово-технічного характеру, так і будуть цим попитом користуватися, якщо ОПК України не втра- тить своїх позицій через низьку якість продукції та її високу вартість. Напрацювання, що є в Україні, у тому числі з технології приведення зразків ОВТ виробництва колишнього СРСР до стандартів НАТО, дають сподівання на те, що український ОПК зможе успішно функціонувати після вступу України в НАТО (за умови, якщо активно працюватимуть відомства, які за ці напря- ми діяльності відповідають). Для повноцінного технічного оснащення ЗС України но- вими зразками ОВТ необхідно здійснити реструктуризацію вітчизняного ОПК відповідно до прийнятих державних програм. Для забезпечення успішного функціонування ОПК України після її вступу в НАТО необхідно, розвиваючи взаємовигідне співробітництво з країнами-членами НАТО, водночас зберегти військово-технічне співробітництво з усіма колишніми партне- рами, зокрема з країнами СНД. Список використаних джерел 1. Борохвостов В.К. Україна – НАТО: проблемні питання українського оборонно-промислового комплексу // http://www.niisp.gov.ua/vy- danna/panorama/issue.php?s=vpip0&issue=2005_2. (Дата перегляду 14.01.2007 р.). 2. В 2004 году расходы Литвы на оборону составят около $420 миллио- нов // Defense Express. – 2004. – 20 октября. 3. Депутати просять президента розглянути ситуацію у ЗСУ та внести пропозиції про загальну чисельність збройних сил // УНІАН. – 2005. – 29 січня. 4. Проект бюджета министерства обороны Польши на 2005 г. предусма- тривает рост военных расходов // ИТАР-ТАСС. – 2004. – 21 октября. 5. Сирук М. Румыния: ориентиры реформы оборонной сферы // Defense Express. – 2004.– № 5. 6. Стратегічний  оборонний бюлетень України на період до 2015 року (Біла книга України). – К., 2004. 7. http://krytyka.kiev.ua/comments/03Badrak.html (Дата перегляду 11.01. 2007 р.). 247 Igor Melnychuk Ukraine – NATO relations in THE context of armed forces of Ukraine reform In the present article the author’s objective is to analyze relations Ukraine- NATO in the context of Military Forces of Ukraine reformation. It is emphasized in the conclusions that in fact Ukrainian defensive industrial complex is not threatened by anything after the Ukrainian integration to NATO. The only threat is insufficient volume and financing of the state military order that won’t allow enterprises of the Ukrainian defensive industrial complex working systematically with the full work load. For the full technical equipping of the Military Forces of Ukraine by the new models of OVT restructuring of the national defensive industrial complex according to the approved state programs should be performed. To provide successful functioning of the defensive industrial complex of Ukraine after its integration to NATO it is necessary to preserve military and technical cooperation with all former partners, in particularly with the CIS countries, while developing mutually beneficial cooperation with the member states of NATO. Ірина Добржанська Гендерна стратегія української армії в контексті світового досвіду С уттєвою складовою розвитку світового співтовариства на сучасному етапі є посилення процесу становлення гендерної рівноваги в усіх сферах функціонування суспільства. Військова сфера не є винятком і останнім часом стає все більше привабливою для жінок різних країн світу. Формування гендерної рівноваги у збройних силах є однією з ознак демократії, оскільки є віддзеркаленнями права особистості на вибір професії та особистісну самореалізацію. Проблеми формування гендерної рівності у збройних силах зачепили і українську армію, вони активно обговорюються українським суспільством загалом та політикумом зокрема. У 248 кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. у Збройних Силах України відбулися докорінні зміни, які торкалися їх кількісного складу, якісної та соціальної структури. Проте, постановка питань у більшості офіційних документів здійснюється в категоріях жінка / жінки в армії, акцентуючи увагу на біологічних характе­ ристиках статі. Ширший підхід до проблеми подолання гендерної асиметрії у збройних силах представлений у політологічних наукових дослідженнях. Зокрема, активно обговорюються проблеми соціальних прав жінок-військовослужбовців, гарантії захисту їх прав, пов’язаних зі сферою материнства й дитинства [4–8, 11–18, 20]. Метою цієї статті є конкретизація проблемного поля дослідження процесу впровадження принципів паритетної демократії у Збройних силах України, яку пропонується здійснити в контексті світового досвіду розв’язання комплексу проблем, що випливають з інтеграції жінок у традиційно чоловічу сферу діяльності. Присутність слабкої статі в армії має давнє коріння. Вже у IV ст. в Афінах і Спарті жінки входили до складу військових фор- мувань. „А хіба не буває так, що жінка має здібності до військової справи?” – запитував у противників інтеграції жінок у збройні формування давньогрецький філософ Платон. Він не тільки припускав, а й вважав доцільною спільну військову діяльність чоловіків і жінок, щоб „разом стояли на захисті держави, коли вони на це здатні” [19]. У європейських арміях жінки вперше от- римали статус штатних військовослужбовців (сестер милосердя) у XV–XVІ століттях. Піонером у цій справі була Англія, саме тут у 1653 році з’явилися військові госпіталі, в яких працювали дру- жини солдатів; у роки Першої світової війни Великобританія роз- почала формування Королівських жіночих військово-повітряних сил, Королівського допоміжного корпусу ВМФ та Жіночого легіону автотранспорту загальною чисельністю 100 тис. чоловік, хоча до військових лав нарівні з чоловіками жінки вперше стали у 1895 р. у Канаді, – їх почали приймати на військову службу в бойові частини як рівноправних воїнів. Після Другої світової війни, майже до кінця 60-х рр., для всіх армій країни Європи та США було типовим різке 249 скорочення кількості жінок-військовослужбових. Починаючи з 70-х рр., коли основним принципом комплектування армії стає контрактна основа, тобто принцип добровільності, ситуація по- чала докорінно змінюватися. Зокрема, дослідження, проведені британськими військовими лікарями, засвідчили, що спро- би зрівнятися у військовій справі з чоловіками можуть нега- тивно позначитися на жіночому здоров’ї. До 1998 р., коли у військових силах Великобританії жінки проходили полегшений курс тренувань, вони страждали від наслідків фізичної перевто- ми у три рази більше, ніж чоловіки. Після 2000 р., коли служба в армії стала повністю рівноправною та пільги для жінок були ліквідовані, жіночий травматизм став ще більш поширеним явищем – близько 11,1 % жінок мали проблеми із здоров’ям, пов’язані із фізичним перенавантаженням [14, с. 23]. Американки отримали право на службу в армії майже на два десятки років раніше, ніж виборчі права – в 1901 р., і мали можливість дослужитися до полковника. У 1971 р. жінки становили 1,6 % всіх військовослужбовців, у 1980 р. їх кількість зростає до 8,5 %, сьогодні вони становлять 14,4 % від всієї кількості офіцерського та 14,7 % рядового та унтер- офіцерського складу [20, с. 12–14]. Американське суспільство загалом позитивно ставиться до військової служби жінок – у 2002 р. 77 % жителів США вважали, що потрібно дозволити жінкам керувати бойовими літаками, 73 % висловилися за те, щоб у американській армії з’явилися жінки-підводниці, 63 % заявили, що жінки можуть служити у спеціальних підрозділах, які діють у тилу противника [6, с. 7]. Зміна гендерних стереотипів торкнулася не тільки Західних країн. Певні зрушення, безсумнівно надзвичайно повільні, відбуваються і у східних суспільствах. Приміром, у Пакистані, де в армії служать 4000 жінок (1 % від загальної кількості військовослужбовців), є дві жінки-генерали (лікарі), 30 жінок- офіцерів, які забезпечують роботу переважно інженерно- технічних, інформаційно-технологічних, юридичних підрозділів та відділів. Традицій ґендерної рівноваги у збройних силах Канади до- тримуються і сьогодні: із 33 офіцерських спеціальностей жінки представлені у 29-ти. У Франції, Швеції, Норвегії, Аргентині, 250 Уругваї та Латвії, жінки навіть очолюють військові відомства. У Латвії – досить невеликий державі – кількість жінок у зброй- них силах, які успішно конкурують з чоловіками, становить 17 %. В армії Великобританії подібний показник становить 7,4 %, тут жінки можуть проходити військову службу на всіх штатних посадах, крім бойових частин, що застосовуються в операціях проти сухопутних сил противника, та на підводних човнах. Тре- тю позицію в цій справі у Європі займає Бельгія (7,1 %). Тут єдиним обмеженням для жінок є служба на субмаринах. Далі – Франція (6,3 %), де жінки мають право посідати будь-які поса- ди, крім тих, що передбачають участь у реальних бойових діях. На п’ятому місці знаходиться Данія (4,8 %), законодавством якої жінкам надається можливість займати майже всі штатні посади у війську, за винятком служби у диверсійно-розвідувальних гру- пах і відділеннях бойових плавців [4, с. 27]. Дванадцять держав – членів Північноатлантичного Альян- су дозволили своїм жінкам служити в допоміжних військах, лише Люксембург дотримується іншої позиції, заперечую- чи можливість військової служби для своїх громадянок. Але, коли зважити на те, що в його армії налічується всього 730 військовослужбовців, цим фактом можна знехтувати. Як свідчать тенденції останніх років, усе помітнішою фігурою у війську стає російська жінка. Нині у Збройних Си- лах Росії і на флоті служать близько 120 тис. жінок, половина з яких займають командно-штабні посади, є офіцерами вихов- них структур, служать у військкоматах, фінансових органах, представляють інженерно-технічний та медичний склад. За рівнем фемінізації армія Росії сьогодні випереджує Францію та Великобританію, наприклад у 2000 р. у Міністерстві оборони Російської Федерації жінки складали 65 % серед рядових, що проходили військову службу за контрактом. Уперше за всю історію Німеччини з 1 січня 2007 р. жінки добилися права служити в німецькій армії – на службу в бундес- вер прийнято 244 жінок. Хоча навіть Гітлер наприкінці Другої світової війни, напередодні своєї поразки, обходив увагою пред- ставниць прекрасної половини людства, вербуючи під прапо- ри Третього рейху старих та дітей. А прикладом цього стала спеціаліст з електроніки, 23-річна Таня Крайль, яка намагалася 251 потрапити на службу в один із технічних підрозділів бундесверу. Після кількох безуспішних спроб пані Крайль вирішила подати позов на федеральний уряд Німеччини до Європейського суду. Рік тому вона виграла справу (Європейський суд у Люксембурзі постановив, що заборона на службу жінок у бойових частинах порушує принципи рівноправності статей), і німецький парла- мент – Бундестаг – у липні минулого року був змушений змінити закон про службу в армії та конституцію країни. Відразу після цього бажання служити у бундесвері виявили близько 1900 представниць прекрасної половини людства. Щоправда, Тані Крайль серед них не було: на той час вона вже знайшла собі інше місце роботи. З 244 жінок, які разом зі 22 тисячами чоловіків з 1 січня пішли на службу в бундесвер, 151 потрапила в сухопутні війська, 76 – у ВПС та 17 – на флот. До того жінки могли служи- ти лише в медичних підрозділах (їх там було близько 4350) та військових оркестрах (близько 60). Як стверджує міністерство оборони ФРН, частка жінок у бундесвері становитиме 7–10% [10]. У своєму ставленні до жінок у погонах Збройні Сили України повторюють шлях, яким пройшли армії більшості країн світу. Багато століть стверджували, що жінкам у війську не місце. Прикладом може бути категорична заборона присутності жінки на Запорізькій Січі. Однак уже давно в Україні вигляд жінки у погонах викликає повагу до неї. Законодавством нашої держа- ви не передбачені будь-які обмеження чи переваги за ознаками статі під час прийому громадян на військову службу за контрак- том. Але це стосується тільки ситуації стосовно контрактної форми служби, загальна ж військова повинність у нас не розповсюджується на представниць слабкої статі. Станом на 1 березня 2003 року у Збройних Силах України служать і працюють понад 96 тисяч жінок, а це ціла армія. З них (близько 19 тисяч) – офіцери, прапорщики, вiйськовослужбовцi за контрактом та курсанти вищих військових навчальних закладів. Представниці прекрасної статі є в усіх видах українського війська. Тобто майже кожну четверту посаду в Українському війську посідає жінка. Переважна більшість з них – понад 40 тисяч – служили і працювали в найбільшому за чисельністю виді Збройних Сил – Сухопутних військах. З них понад 2000 – 252 офіцери і прапорщики та понад 7000 військовослужбовців за контрактом [1]. Порівнюючи ці показники із показниками 2001 р., можна говорити про динамічність процесів засвоєння жінками військових спеціальностей. Зокрема на 7 тис. зменшила- ся кількість жінок-військовослужбовців у Сухопутних військах; на 300 осіб зросла кількість офіцерів і прапорщиків; зросла кількість жінок, що обрали службу за контрактом. Сьогодні у Збройних Силах України 15800 жінок-військовослужбовців служать за контрактом, що становить майже 50% від загальної чисельності цієї категорії військовослужбовців [2]. Жінка на війні – тема делікатна та болісна. Приводять жінок на війну різні мотиви, переважно матеріальні. Санінструктора з Житомира, старшого сержанта Віру Петрик підштовхнуло до такого кроку саме безгрошів’я. Батьки літні, двох дітей-підлітків виховувала без чоловіка. А в Іраку (хоча у наших мало не найнижчі, у порівнянні з іншими національними контингента- ми, оклади) є шанс заробити. Хто ж знав, що звичайна операція з розмінування боєприпасів 9 січня під Ес-Сувейрою стане для Віри і семи її товаришів по службі фатальною [9]. Українські жінки опановують і доволі складні види військових професій, наприклад у змішаному військово-транспортному полку Військово-Повітряних Сил ЗСУ, що дислокується у Одесі, служить єдина у вітчизняній військовій авіації жінка-штурман – старший лейтенант О. Демидчик, а у складі Тимчасових сил ООН у Лівані – офіцер відділу технічного забезпечення штабу ТСООНЛ капітан В. Парада, єдина у Збройних Силах України жінка офіцер-миротворець. Незважаючи на скорочення війська, кількість жінок у погонах на сьогодні становить 8% від загальної чисельності Збройних Сил. Станом на 1 січня 2006 року в Збройних Силах України служать 19 257 військовослужбовців – жінок, у тому числі: офіцерів – 1218 (з них полковників – 3, підполковників – 41, майорів – 211, капітанів – 398, старших лейтенантів – 470, лейтенантів – 69, молодших лейтенантів – 26); прапорщиків – 2735; військовослужбовців військової служ- би за контрактом – 15 800; курсантів – 169. Кількість жінок серед працівників збройних сил складає 52 307 осіб, на поса- дах державних службовців – 4219, у тому числі 174 – у Гене- ральному штабі ЗС України. За наявності 940 штатних керівних 253 посад державних службовців – 784 (83,4%) посідають жінки, а в Центральному апараті Міністерства оборони посади дер- жавних службовців займають 424 жінки, з них керівні – 11 [3]. Офіцерські посади, що їх можуть посідати жінки, визначені наказом Міністра оборони України від 25.02.2004 р. № 46 „Перелік посад офіцерського складу, на які можуть призна- чатися жінки”. Питання рівності між жінками і чоловіками також регламентується. Згідно із Законом України „Про за- безпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків” на одного із заступників міністра оборони покладаються обов’язки уповноваженої особи з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Ще одним аспектом гендерної політики в армії є активний пошук шляхів співпраці з жіночими громадськими організаціями з урахуванням специфіки діяльності Збройних Сил. Відповідно до Указу Президента України „Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні і реалізації державної політики” створено Гро- мадську колегію при Міністерстві оборони України, до керівних органів якої обрано і представників жіночих громадських організацій. Це сприятиме військово-патріотичному вихован- ню особового складу, дасть можливість практично реалізувати програми дотримання гендерної рівності. Але, проходження жінками військової служби супроводжується певними пробле- мами. Насамперед, це незадовільне речове забезпечення (взут- тям, головними уборами, повсякденною військовою формою одягу жіночого покрою, зимовим та польовим одягом). Через це близько третини військовослужбовців-жінок виконують свої службові обов’язки в цивільній чи в змішаній формі одягу. Дається взнаки і відсутність душових приміщень, жіночих ла- зень, гарячої води в курсантських казармах, жіночих відділень у шпиталях, а також побутові незручності під час виконання обов’язків у польових умовах, несення служби у нарядах та чергових змінах. Разом з тим, у Збройних Силах України, як і в більшості країн світу, існують цілком обґрунтовані обмежен- ня у виборі спеціальностей для військовослужбовців-жінок, зумовлені самим життям. Відповідним наказом Міністра обо- рони України передбачено, що жінки не можуть бути команди- 254 рами танків, бойових машин і гармат, мінерами, понтонерами та посідати інші посади, пов’язані з важкими умовами праці й надмірними навантаженнями [3]. На тлі таких тенденцій постає низка питань щодо по- треби та адекватності перебування жінки в армії в якості військовослужбовця. Як свідчать результати соціологічних опитувань щодо питання обрання жінками військової спра- ви: на першому місці – можливість отримувати пристой- ну заробітну плату, а вже потім прагнення працювати в стабільному соціальному середовищі, проблеми працевлашту- вання у цивільних структурах, можливість вирішити сімейні проблеми (влаштувати особисте життя) та отримати жит- ло. Є й такі, які прагнуть служити винятково в миротворчих підрозділах. Загалом, у миротворчих місіях брали участь 27 військовослужбовців-жінок, 25 з них отримали статус учас- ника бойових дій. Цікаво, що дослідження, проведені у Спо- лучених Штатах Америки та інших соціально благополучних країнах, виявили аналогічні тенденції. Отже, українки – не єдині у своїх мотиваціях [3]. За оцінками командирів і начальників, перевага жіночої служ- би – висока працездатність і професіоналізм, відповідальність за доручену роботу, дисциплінованість. До того ж, що та- кож важливо, жінки пом’якшують морально-психологічний клімат у військових колективах: в їхній присутності більшість чоловіків-командирів та начальників стають стриманішими в словах і діях, а отже, підвищується культура стосунків між військовослужбовцями. Цікаве ставлення до обраної професії жінками показує ще одне соціологічне дослідження: знову обрали б військову службу – 81,3% жінок, скоріше ні, ніж так – 6,4%, обрали б інший шлях – 8,1%, не визначилися з відповіддю – 4,2% [2]. Вирішальним фактором у виборі жінок, як свідчить та ж статистика, є те, що більшість жінок-військовослужбовців є дружинами, дочками чи близькими родичами тих, хто присвятив своє життя армії, тобто тривалий час проживали у військових гарнізонах. Це зумовлює досить легку їх адаптацію до умов військової служби. Поступа- ти на службу можна з вісімнадцяти до сорока років. При цьо- му звертають увагу на стан здоров’я, повну середню освіту, 255 відсутність кримінального минулого, строкову службу (для чоловіків), та щоб не було дітей, молодших шести років. Проте, зважаючи на специфіку військової професії, жінки- військовослужбовці зазнають потрійної дискримінації. По-перше, зважаючи на жорстку регламентацію графіку роботи, вони не завжди мають достатню можливість приділяти увагу сім’ї, дітям та власному здоров’ю. По-друге, жінки у збройних силах частіше за чоловіків відчувають дискримінацію у службовій кар’єрі та оплаті праці за рівноцінну з чоловіками працю – до сьогодні в Україні немає жодної жінки-генерала. По-третє, віддаленість більшості військових частин від культурних, медичних, освітніх центрів країни позбавляють їх отримання високоякісних послуг. Таким чином, з упевненістю можна сказати, що стерео- тип неможливості жінкою-військовослужбовцем виконувати бойові завдання подоланий. Все частіше представниці слабкої статі стають невід’ємною частиною армій різних країн. Така ж ситуація склалася і в Збройних Силах України, де жінки стають військовослужбовцями за контрактом, збільшуючи гендерну рівність і в Україні. Але, на жаль, в ЗСУ існують і проблеми з певними особливостями жінок (інший вид одягу, окремі душові та ін.) Тому військова справа в нашій державі, стаючи все доступнішою для жінок, повинна змінюватись, усуваючи сте- реотипи та зміни підходів до жінки в армії, що дасть можливість рухатись до європейського рівня. Для розв’язання проблеми взаємин між чоловіками та жінками в армії необхідно сьогодні розпочинати підготовку кваліфікованих соціальних працівників для армії, здійснювати цільовий соціально-правовий супровід військової діяльності жінок, підвищувати гендерну культуру офіцерів-керівників. Список використаних джерел і літератури 1. 344 жінок-військовослужбовців частин та підрозділів Військ Про- типовітряної оборони Збройних Сил України зустрінуть свято 8 Берез- ня на пунктах бойового чергування та на центрах зв’язку // http://www. mil. gov.ua/index.php?lang=ua&part=news&sub=read&id=1946. 2. 110 тисяч жінок, які служать в Збройних Силах України, напередодні 8 березня привітав Міністр оборони // http://www.mil.gov.ua/index.ph p?lang=ua&part=news&sub=read&id=794. 256 3. Алещенко В. Гендерний аспект, або чи погана та жінка, яка не мріє стати... генералом // http://www.expres.ua/articles/2006/03/07/5868/. 4. Вашурина З. Женщина в армии // Власть. – 2001. – № 4. – С. 26–32. 5. Данилова Н. Феминистские размышления о гражданстве и военной службе в условиях глобализации // Гендерные исследования. – 2002. – № 7–8. 6. Женщины и Армия // „ВЫ и МЫ”. Диалог российских и американ- ских женщин. Альманах. – 1997. – № 3. – С. 7–14. 7. Иванова Л. Е. Юридический справочник военнослужащих-женщин. – М.: За права военнослужащих, 2001. – 271 с. 8. Иванова Э. Проблемы и возможности женщин в конверсии военной промышленности России // „ВЫ и МЫ”. Диалог российских и амери- канских женщин. Альманах. – 1997. – № 1 (17). – С. 16–18. 9. Ільченко О. „Севодня” (Ес-Сувейра) // http://meta.ua/getpage. asp?q= %C6%B3%ED%EA%E0+%B3+%E0%F0%EC%B3%FF&docid=19103 160. 10. Мінчук Д. Жінки на службі в бундесвері // http://meta.ua/getpage. as p?q=%C6%B3%ED%EA%E0+%B3+%E0%F0%EC%B3%FF&docid=1 70227015. 11. Понуждаев Э. А. Феминизация общества и армии: сущность, со- держание, социальный механизм. – Монино: Военно-воздушная ака- демия, 1999. – 278с. 12. Рыкова С. Л. Женщина в армии: гендерный аспект. – М., 2000. 13. Смирнов А. И. Женщины на службе в Российской Армии // Социс. – 2000. – № 11. – С.128–133. 14. Смирнов А. И. Женщины на военной службе: новые возможности и социальные права. – М.: Изд-во Института РАН, 2000. – 143 с. 15. Смирнов А.И. Женщины-военнослужащие: права и проблемы // Че- ловек. – 2000. – №3. – С.124–130. 16. Сокиро В. Боевые бабоньки: Женщины в армии // Век. – 1998. – № 17. – С. 13. 17. Соколикова Т. А. Женщины-пилоты США в годы Второй Мировой войны // Международное сотрудничество и образование молодежи на Севере: Тез. докл. I междунар. науч. –практ. конф. студентов и моло- дых исследователей. – Магадан, 1995. – С. 52–53. 18. Утехин Б. От огневой подготовки до сексуального насилия – один шаг: Женщины в армии // Люди. – 1998. – № 1–2. – С. 18. 19. Чернобай А. Женщины на военной службе: социальный статус и проблемы социального характера // Материалы 2-й международной междисциплинарной научно-практической конференции. – Минск, 1999 [Электронный ресурс] // http://envila.by.iatp.org.ua/info/courses/ conference 99/conference99.html. 257 20. Шульман К. Это касается и нас: женщины в вооруженных силах США // Вы и мы. Диалог российских и американских женщин. – 1997. – № 3 (15). – С. 12–14. Iryna Dobrzhanska Gender strategies of armed forces of Ukraine in THE context of global experience It should be noted that inability stereotype of a „woman-serving in the armies” was overcome. More and more delicate females become indispensable part of the armies in different countries. Ukrainian Armed Forces witness the same situation, where women become servicemen by contract, increasing gender equality in Ukraine as well. Unfortunately, Armed Forces of Ukraine face the challenge of women peculiarities; different clothes, separate shower- baths, etc. That is why, military service in our state being more accessible for women, should radically change, doing away with stereotypes and changing attitude towards a woman in the army which will promote directing to the European standard. Furthermore, to solve the problem of a man and woman interrelations military training of skilled employees for army should be started, to carry out a special purpose socially legal accompaniment of military activity of women, promote the gender culture of officers-leaders. Василь Веренько підходи політичної опозиції до процесу реформування Збройних Сил України Н евід’ємним структурним елементом будь-якої незалеж­ ної, суверенної держави є збройні сили, які повинні охороняти та забезпечувати недоторканність і цілісність дер­ жавних кордонів. За своїми геополітичними складовими (територією, на- селенням, природними ресурсами) Україна сьогодні є помітним державним утворенням у світовій розстановці сил. Вона займає унікальне геополітичне положення на розломі євроатлантичного, 258 євразійського та ісламського світів, що змушує її бути готовою реагувати на виклики непростих реалій сучасного світу, в тому числі й на вирішення та розв’язання будь-яких конфліктів, які можуть загрожувати територіальній цілісності нашої країни. А тому виникає нагальна необхідність реформування Збройних Сил України відповідно до сучасних європейських зразків для того, щоб військова система нашої країни могла адекватно реа- гувати на нові виклики сучасних світових реалій та процесів. Зрозуміло, що реформування Збройних Сил є нелегким та довготривалим процесом, який вимагає використання значних національних ресурсів, що, в свою чергу, викликає інтерес з боку політичних партій. Та найбільшу зацікавленість, на нашу думку, викликає ба- чення процесу реформування військової системи з точки зору політичної опозиції, до якої на сучасному етапі належать такі політичні сили – Блок Юлії Тимошенко та Блок „Наша Україна”. Актуальність теми нашого дослідження полягає в необхідності вивчення сучасного стану та проблем процесу реформування Збройних Сил України. Метою цієї статті є аналіз сучасного становища Збройних Сил України та основних підходів політичної опозиції щодо їх реформування. Науковий доробок з проблем реформування Збройних Сил України представлений переважно різноманітними працями юридичного та економічного характеру. Так, В. Паламарчук [3], Г. Шекера та М. І. Хижняк здійснили аналіз нормативно-правової бази створення та розбудови Збройних Сил України [5], М. М. Ки- рієнко, Л. О. Ніколаєва, В. Ю. Запаренко, О. М. Стаєцький, І. А. Борисенко приділили увагу розгляду економічних про- блем будівництва Збройних Сил України [3]. О. Дзьобань та О. Панфілов дослідили основні світові тенденції розвитку військової справи [6]. Важливе теоретичне та практичне значення відіграють міжнародні конференції та семінари з питань реформування Збройних Сил України. Серед них можна виділити міжнародні семінари „Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи” (14–15 лютого 2000 року) [7], а 259 також міжнародну конференцію „Актуальні проблеми рефор- мування сфери безпеки і оборони України”, що проходила 11- 12 травня 2005 року в м. Київ [1]. Саме матеріали конференцій та семінарів дають змогу ознайомитися з тенденціями розвитку Збройних Сил України та розвивати дану проблематику надалі. 6 грудня 1991 року Верховна Рада прийняла постанову про створення Збройних Сил та одного з ключових відомств – Міністерства оборони України. Якщо розглянути процес військового будівництва в Україні, то його умовно можна розподілити на три основні етапи: пер- ший – з 1991 по 1996 – роки формування основ Збройних Сил України; другий – з 1997 до тепер – подальше будівництво Збройних Сил України; третій – з 2001 року – реформування та розвиток Збройних Сил України. Характерними ознаками першого стану були одночас- не формування правової основи діяльності Збройних Сил, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, необхідних для їх функціонування. При цьому становлення Збройних Сил України в згаданий період супроводжувалось значним скороченням військових структур, чисельності особового складу, кількості озброєнь та військової техніки. В основу процесу створення власного війська були закладені політичні рішення керівництва України стосовно без’ядерного і позаблокового статусу держави. При цьому враховувалися також обмеження, пов’язані з ратифікацією Договору „Про звичайні збройні сили в Європі” та виконанням Ташкентської Угоди 1992 року, якою встановлювалися не тільки максимальні рівні озброєння для кожної держави колишнього СРСР, а й для „флангового району”. В Україні до нього входили Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та Автономна Республіка Крим. У стислі терміни Верховною Радою України був прийнятий пакет законодавчих актів стосовно воєнної сфери: Концепція оборони і будівництва Збройних Сил України, Постанова „Про Раду оборони України”, Закони України „Про оборону України”, „Про Збройні Сили України”, Воєнна доктрина України тощо [12]. 260 На ті ж роки припадає й реалізація ядерного роззброєння України. Воно є однією з найбільш значних історичних подій кінця ХХ ст. Вперше в історії людства держава добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. На 1 червня 1996 р. на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду або боєприпасу. Незважаючи на різноманітні труднощі того періоду, були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генераль- ний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військових сил тощо. Проте з часом стало зрозумілим, що процес будівництва Збройних Сил лише починався. І справа тут полягала не тільки в тому, що у той період не було системного підходу та чітко визна- ченого послідовного плану до розв’язання проблем військового будівництва, а й бракувало підготовлених кадрів для його роз- робки та реалізації. Негативно вплинула на процес військового будівництва також часта зміна керівництва військового відомства. Так, з 1991 по 1996 роки змінилося три Міністри оборони і чотири начальни- ки Генерального штабу. З початком формування Збройних Сил України було оновлено понад 70 % керівного складу. Змінилися майже всі командувачі військ військових округів, армій, коман- дири корпусів та дивізій [8]. До розв’язання проблем того періоду додавалися труднощі, пов’язані зі значним міждержавним переміщенням військових кадрів. З 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було пере- ведено близько 12 тисяч офіцерів та прапорщиків і понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину. Безумовно, головною причиною незадовільного вико- нання основних заходів будівництва Збройних Сил України було постійне зниження у Державному бюджеті України як загальної частки видатків на національну оборону взагалі, так і витрат на утримання Збройних Сил, закупівлю озброєння та військової техніки, проведення науково-дослідних і дослідно- конструкторських робіт зокрема. Ці та інші чинники зумовлювали необхідність розробки обґрунтованої Державної програми будівництва та розвитку 261 Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва національних Збройних Сил, а й зба- лансувала б їх завдання, структуру, чисельність з потенційними воєнними загрозами та викликами національній безпеці України та сучасними економічними можливостями держави [8]. Такою програмою стала Воєнна доктрина України, затверджена Вер- ховною Радою [12]. Воєнна доктрина – це прийнята державою система поглядів і положень про її військову безпеку, про будівництво Збройних Сил, їх існування та використання. Воєнна доктрина України має оборонний, миролюбний, а не агресивний характер. Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її дер- жавного суверенітету та політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів. Воєнна доктрина співвіднесена з економічною та зовнішньополітичною доктринами України і скоординована з воєнними доктринами сусідніх держав. Основними напрямами реалізації Воєнної доктрини України є: • прагнення вирішувати усі міжнародні проблеми невоєн­ ними засобами; • забезпечення оборони держави воєнними засобами; • будівництво боєздатних Збройних Сил; • створення матеріальної основи якісно нового війська. Воєнна доктрина виходить із того, що державний кор- дон України із суміжними державами є остаточно встанов- леним, а сама Україна не має територіальних претензій до жодної держави. Використання Збройних Сил можливе в разі збройної агресії, посягань на територіальну цілісність України, а також при виконанні Україною своїх міжнародних зобов’язань. Збройні Сили України будуються та здійснюють свою діяльність на основі визначених принципів, зокрема демократії і гуманізму, тобто найвищою суспільною цінністю є люди- на, захист її життя, інтересів, створення необхідних умов у армії для розвитку, подальшого вдосконалення особистості є найголовнішим [9]. Ніщо в Збройних Силах України не має такої сили, як сила за- кону. Виконання Конституції і законів України, статутів Зброй- 262 них Сил України та наказів командирів є обов’язком кожного військовослужбовця. Порушення законів України передбачає дисциплінарну, кримінальну відповідальність. Не менш важливим у діяльності Збройних Сил України виступає єдиноначальність і колегіальність прийняття рішень, а це означає, що кожний командир, як єдиноначальник, перш ніж прийняти певне рішення, повинен враховувати думку, позицію колегіального органу (військової ради, зборів офіцерів, солдатів). Єдиноначальність забезпечує чіткість і оперативність управління військами, повну відповідальність командира за бойову готовність. Військова строкова служба в Збройних Силах України є конституційним обов’язком кожного громадянина нашої держа- ви. Комплектування армії в Україні проводиться за змішаним принципом: за контрактом (служба офіцерів, прапорщиків, старшин) та на основі призову юнаків на строкову військову службу. Цей принцип комплектування армії існує в більшості держав світу [9]. У своїй діяльності Збройні Сили України керуються принци- пом гласності і збереження державної та військової таємниці. Загальні питання навчально-бойової діяльності армії мають висвітлюватись у засобах масової інформації. Такими питання- ми (стосовно міжнародних угод) вважаються: попередження на- селення країни, світової громадськості про військові навчання і маневри, повідомлення про зміни у військовому керівництві та ін. Але гласність не є підставою для розголошення державної та військової таємниці, не повинна призводити до зниження національної безпеки держави. Тому розголошення інформації щодо державних та військових таємниць передбачає юридичну відповідальність. Важливою умовою, що забезпечує об’єктивність та не- упередженість у ставленні до внутрішніх подій у державі, є дотримання принципу позапартійності. Цей принцип упер- ше втілено в концепції національних Збройних Сил України. Він означає, що військовослужбовці не можуть бути члена- ми політичних партій, організацій, рухів. Армія перебуває поза політикою і виконує свої функції відповідно до законів України. 263 Держава гарантує соціально-правовий захист військо- вослужбовців. Це означає, що їм гарантуються права, свободи, соціальний захист, а також за необхідності правовий захист з боку держави згідно з чинним законодавством. Збройні Сили України є основою військової організації дер- жави. Державною програмою будівництва та розвитку Зброй- них Сил України передбачено мати у їхньому складі чотири види Збройних Сил: Сухопутні війська, Військово-Повітряні сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські сили; спеціальні війська; Залізничні війська, а також органи управління і тилу, з’єднання, частини, військово-навчальні за- клади, установи, підприємства, які не входять до видів Зброй- них Сил [9]. До питання реформування Збройних Сил України залуча- ються політичні партії та блоки провладного та опозиційного спрямування. Зокрема, окремі положення подальшого розвитку та вдоско- налення військової системи України трапляються в передви- борчих програмах політичних партій та блоків, а також на їх офіційних Інтернет сайтах. На сайті політичного блоку „Наша Україна” розміщена заява „Нашої України” щодо військової політики держави: „Сьогодні українські Збройні Сили знаходяться у стані докорінного реформування. Зрозуміло, що цей процес не є лег- кою та швидкою справою. Нинішній Міністр оборони Анатолій Гриценко чітко усвідомлює весь комплекс проблем, що стоїть перед Українською армією, і здійснює вірну та відповідальну роботу в довіреній йому сфері. Проте нам прикро констатувати, що в цій справі йому, фактично, не допомагає ні Уряд Віктора Януковича, ні інші органи влади. Натомість ми бачимо лише політичне цькування, що системно ведеться проти Анатолія Гри- ценка чиновниками, які не дають йому займатися армійськими справами. „Наша Україна” заявляє, що реформування Збройних Сил потребує впровадження невідкладної та ефективної політики держави. Останній випадок із загибеллю солдата у навчально- му центрі „Десна” на Чернігівщині є яскравим свідченням того, що увага виконавчої влади до фінансово-матеріальних, а загалом 264 структурних потреб армії, недостатня і може призвести до загроз- ливих масштабів укорінення рудиментів військової радянщини. Одна з найбільш болючих проблем армійського сьогодення – це подолання нестатутних відносин, тобто „дідівщини”. „Наша Україна” висловлює щире співчуття рідним і близьким солдата Олександра Рибки й запевняє, що розвиток ефективних і сучас- них Збройних Сил України буде в полі зору посиленої уваги партії. „Наша Україна” переконана, що структурні реформи Зброй- них Сил здатні вирішити низку ключових питань. По-перше, зняти соціальну напругу в середовищі українських військових, а відтак підвищити їх суспільний і матеріальний рівень, що здатний забезпечити перехід армії на контрактну основу. По- друге, модернізувати оборонно-промисловий комплекс і зро- бити його економічно обґрунтованим та ефективним, а ви- робничий процес соціально зумовленим. По-третє, підвищити обороноздатність і модернізацію Збройних Сил до стандартів провідних країн світу, що стане ключовою передумовою вступу України до НАТО. „Наша Україна” наголошує, що недостатнє фінансування армії та життєво необхідних реформ не зрушить ситуацію з місця. Збройні Сили й надалі переживатимуть соціальне відчуження, від чого страждатимуть військові та їх родини, а наша держа- ва перед лицем міжнародної спільноти втрачатиме довіру. Ми вимагаємо від Уряду Віктора Януковича відповідальніше стави- тися до здійснення державної політики у військово-оборонній галузі і сприяти тим ефективним і вкрай важливим ініціативам, які впроваджує Міністр Анатолій Гриценко [10]”. Народний депутат України, голова комітету ВР з питань національної безпеки і оборони Анатолій Кінах в інтерв’ю, опублікованому в газеті „Голос України” за 19 грудня 2006 р. заявив, що стурбований сучасним станом Збройних Сил України: „Збройні сили України фінансуються за залишковим принципом. І це – головна проблема, особливо через мораль- не і фізичне зношування техніки. Особливо авіаційної, засобів протиповітряної оборони, інших видів спецтехніки. Боюсь, якщо не будуть зроблені рішучі кроки, то через три-чотири роки наша обороноздатність різко знизиться. Техніку потрібно оновлювати, модернізувати. Тому, виходячи з цього, комітет 265 пропонує Верховній Раді продемонструвати відповідальність у контексті заходів по зміцненню обороноздатності армії. Звичайно, у Збройних силах багато проблем, про які сказано, у тому числі пов’язаних з корупцією, зловживаннями. Особли- во, коли мова йде про майно, земельні ділянки, приватизацію, передачу в оренду. І знову ж не може бути вибіркового принци- пу. Я коли дивлюся звіти, а така можливість є, то мене дивує, чому вони охоплюють лише 2005–2006 роки. Хоча ми прекрас- но знаємо, що масштаб зловживань на попередніх етапах був, як мінімум, не менший. І треба розглядати проблему незалежно від прізвищ міністрів, які очолювали в той чи інший час військове відомство” [4, c. 7]. В угоді про створення парламентської опозиції у Верховній Раді України V скликання є положення про здійснення військової реформи, зокрема в ній йдеться про те, що метою здійснення військової реформи є підвищення обороноздатності країни та відновлення поваги до людей у погонах [11]. У програмі також визначені стратегічними пріоритети рефор- мування Збройних Сил України, тобто йдеться про ряд заходів, які, на думку опозиційних сил, зможуть вивести українські Збройні Сили з тієї кризи, в якій вони зараз перебувають. На думку опозиційних сил, для створення в Україні боєздатної армії потрібна мобілізація усіх національних ресурсів, розвиток та впровадження сучасних оборонних технологій. Не менш важливою умовою, яка повинна забезпечити підвищення професійності сучасної української армії, є перехід до формування Збройних Сил України на контрактній основі, тобто тут використовується досвід розвинутих країн світу, де військова служба здебільшого існує на контрактній основі. Створення сучасних, принципово іншої якості складових Сектору воєнної безпеки, воєнну організацію держави, державні невійськові структури, оборонно-промисловий комплекс, що мають забезпечувати адекватне реагування на нові виклики і за- грози. Стратегічно важливим питанням залишається оснащення армії новітніми зразками озброєння і воєнної техніки, налагодження системи державного замовлення, науково-дослідних робіт, які вимагають залучення чималих національних ресурсів країни. 266 Акцентується увага на взаємовигідну співпрацю з НАТО, адже, напевне, ні для кого не секрет, що українські збройні сили на сьогодні перебувають у такому стані, що можуть виявитися неспроможними забезпечити повноцінний захист власної дер- жави у разі виникнення збройної агресії ззовні, та, цілком мож- ливо, і у разі внутрішньої небезпеки чи бодай терористичного акту. Вихід з даної ситуації вбачається у переході української армії на професійну основу та членстві у політико-безпековому союзі НАТО. Адже саме НАТО на сьогоднішній день вважається найкраще організованою та дієвою міжнародною організацією у сфері оборони, безпеки та політики. Проте, не варто забувати, що існують також і небезпеки, пов’язані зі вступом України до НАТО. Ці небезпеки пов’язані із зобов’язаннями, що їх має при- йняти на себе Україна, підписуючи Вашингтонський договір. І це не тільки обов’язок надавати військову допомогу в разі на- паду на будь-яку з країн Альянсу, що прописано у договорі і має виконуватися. Є цілий ряд можливих дій, які не є зобов’язаннями при вступі, як-от: надання території для розміщення військових баз, прийняття рішення щодо участі у „незахисних” військових операціях інших країн (як приклад – напад США на Ірак). І оскільки Україна – молода держава із нестабільною політичною та, головне, економічною ситуацією, є багато факторів, які мо- жуть відігравати певну роль при прийнятті чи неприйнятті подібних рішень Україною. Тобто, існує загроза тиску на при- йняття Україною рішень з боку „великих” країн-старожилів Альянсу [13]. Інтеграції України до євроатлантичних систем колективної безпеки повинна сприяти покращенню інвестиційної при- вабливості України для західного капіталу і прискорен- ня процесу євроінтеграції. Проте основний позитив всту- пу України до НАТО – це, звісно ж, підвищення рівня обороноспроможності. І, напевно, найболючішою проблемою реформування вій­ ськового комплексу є і залишається посилення соціального захисту військовослужбовців у сфері житлового та грошового за- безпечення, а також адаптації військовослужбовців, звільнених у запас, адже не можна забувати той факт, що на кінець 1996 року було скорочено понад 410 тисяч чоловік особового складу, 267 тобто людей, які все своє життя присвятили військовій справі і, можливо, нічого іншого в житті не вміють робити. Таким чином, для реалізації зазначених пріоритетів учасни- ки Опозиції зобов’язуються: виконати до кінця 2006 р. заходів співробітництва з організацією Північноатлантичного дого- вору в повному обсязі; забезпечити державне фінансування Збройних Сил України відповідно до параметрів, визначе- них Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006 – 2011 рр., тобто не менше 2 % ВВП за загальним фондом Державного бюджету; ухвалити законодавчі акти, спрямовані на продовження участі України у військовому та військово-технічному співробітництві з іноземними країнами; ліквідувати з 1 січня 2007 р. диспропорції у грошовому забезпеченні військовослужбовців і працівників Збройних Сил України та інших військових формувань, передбачи- ти виділення відповідних коштів у Державному бюджеті; впровадити з 1 січня 2007 р. механізм кредитування житла для військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань для ліквідації до 2010 р. черги на жит- ло, передбачити виділення відповідних коштів у Державному бюджеті; передбачити з 1 січня 2007 р. виділення коштів у Державному бюджеті для створення до 2010 р. фонду службо- вого житла для військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань [11]. Список використаних джерел і літератури 1. Актуальні проблеми реформування сфери безпеки і оборони України: Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11–12 трав. 2005 р. / Ред.: О. С. Бодрук; Верхов. Рада України, М-во оборони України, Женев. центр демократ. контролю над зброй. силами, Нац. ін-т пробл. міжнар. безпеки при Раді нац. безпеки і оборони України. – К., 2005. – 189 с. 2. Економічні проблеми будівництва Збройних Сил України на су- часному етапі / М. М. Кирієнко, Л. О. Ніколаєва, В. Ю. Запаренко, О. М. Стаєцький, І. А. Борисенко; Київ. військ. гуманіт. ін-т. Наук. центр. – К., 1999. – 308 с. 3. Законодавчий аспект реформування Збройних сил України / В. Пала- марчук // Людина і політика. – 2002. – № 4. – С. 137–146. 4. Інтерв’ю народного депутата України Анатолія Кінаха // Голос України. – 19 грудня. – 2006. – С. 7. 268 5. Нормативно-правова база створення та розбудови Збройних Сил України / О. Г. Шекера, М. І. Хижняк // Військ. медицина України. – 2003. – 3, № 3–4. – С. 5–13. 6. Основні світові тенденції розвитку військової справи: можливі висновки для реформування Збройних сил України / О. Дзьобань, О. Панфілов // Людина і політика. – 2002. – № 6. – С. 43–58. 7. Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи: За матеріалами міжнар. семінарів, К., 14–15 лютого 2000 р., 22–23 черв. 2000 р. / Ред.: Н. М. Марченко; Нац. ін-т стра- тег. дослідж., Центр міжнар. безпеки та оборон. дослідж. Ланкастер. ун-ту. – К., 2001. – 179 с. 8. Історія створення Збройних Сил України // www.mil.gov.ua/index. php?part=history&lang=uа (Дата перегляду 10 березня 2007 р.). 9. Збройні Сили та інші військовi формування України на сучасному етапі // www.refine.org.ua/pageid-680-1.html (Дата перегляду 11 берез- ня 2007 р.). 10. Заява ”Нашої України” щодо військової політики держави www. razom.org.ua/ua/news/13080/ (Дата перегляду 12 березня 2007 р.). 11. Угода про об’єднану опозицію // www.tymoshenko.com.ua/ukr/exclusive/ documents/3972/ (Дата перегляду 12 березня 2007 р.). 12. Закон України про Збройні Сили України // www.zakon.rada.gov.ua/ cgibin/laws/main.cgi?nreg=1934%2D12&text=%C7%E1%F0%EE%E9% ED%B3+%F1%E8%EB%E8 (Дата перегляду 13 березня 2007 р.). 13. Переваги членства в НАТО // www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/908. htm (Дата перегляду 10 грудня 2006 р.). Vasil Verenko Political opposition approaches to armed forces of Ukraine reform process In the article author analyses modern position of Military Powers of Ukraine and basic approaches of political opposition in relation to their reformation in accordance with the modern European standards. It is marked on the numerous problems of building of the Ukrainian army, in particular permanent decline in the State budget of Ukraine of both general stake of charges on a national defensive in general and, charges on maintenance of Military Powers. The sickliest problem of reformation of military complex strengthening of social defense of servicemen is and remains in the field of the housing and money providing, and also adaptation of servicemen, exempt in a supply. A research result is a plan of realization of basic priorities of political opposition in relation to reformation of Military Powers of Ukraine. 269 Володимир Вакарюк Збройні Сили України як частина українського суспільства „В исока бойова готовність української армії є основою ефективності оборонного комплексу країни”. Саме так заявив у своєму інтерв’ю журналістам у Миколаївській області Президент України Віктор Ющенко. Реформи останніх років не пройшли повз українські Збройні Сили. В Україні розпочався процес створення професійної армії. Не за горами той час, коли у Збройних Силах України строкової служби не буде. І це те майбутнє, яке, згідно з планами Міністерства оборони, очікує Україну через чотири роки [2, с. 18–19]. У цьому майбутньому не повинно бути жахливих новин про ситуацію в армії, про вби- тих і скалічених у Збройних Силах України. Але все це у недалекому майбутньому. Сучасні українські реалії зовсім інші. І саме вони змушують замислитись, що і як необхідно зробити для покращення ситуації в українських Збройних Силах: чи очікувати змін від влади, чи, навпаки, самим сприяти впровадженню цих змін? Одразу необхідно зазначити, що ні про яке очікування мови бути не може, оскільки Збройні Сили України сформовані з таких самих громадян України, як і автор статті, і її читачі. Повертаючись до історії, варто нагада- ти, що в усі часи, практично в усіх арміях світу офіцерами мог- ли стати лише кращі представники нації – освічені, ерудовані, мужні, хоробрі. Кожен із них, ще до служби у Збройних Силах, мав задатки майбутнього лідера, а служба в армії лише сприя- ла перетворенню юнаків у мужніх та сильних чоловіків. При аналізі ситуації в сучасних Збройних Силах України виникає пи- тання щодо можливих причин деградації колись кращої части- ни суспільства. Можливо, спрацьовує інстинкт самозбереження, коли офіцер будь-яким чином прагне зберегти свої позиції в армії, навіть ціною честі, гідності, а часом і життя своїх співвітчизників? Можливо, частина офіцерського складу українських Збройних Сил і досі не вважає себе частиною нашого суспільства? Пев- но, ці версії мають право на існування, тим більше, що процес 270 реорганізації колишньої радянської армії в сучасну українську відбувався зовсім недавно і той спротив, який чинили цьому про- цесу окремі постаті, які нині займають досить високі посади у Збройних Силах України, ще не відійшов у забуття. Необхідно також зазначити, що при створенні власної армії Україна намагалася відійти від використання радянських док- тринальних та ідеологічних механізмів забезпечення про- цесу військового будівництва. Більше того, українська армія сьогодні має надзвичайно високий ступінь довіри громадян – близько 40% населення вбачають в армійських структурах осередок суспільно-політичної стабільності, прогнозованості, виховання у молодого покоління патріотизму [5]. Однак перебудова українського суспільства на нові механізми життєдіяльності відбувається досить складно. Ми живемо сьогодні у посттоталітарному суспільстві, і ті моральні уста- новки, які існували в минулі часи, сьогодні в більшості своїй не мають права на існування. Якщо комуністичний режим міг собі дозволити проводити антисуспільну політику у своїх Зброй- них Силах з метою за необхідності використати армію проти власного народу, то сьогодні в Українській державі це немож- ливо. Проте наслідки державної політики комуністичних часів дуже добре відчутні сьогодні саме в Збройних силах. Особливо яскраво це виявляється у зростанні відомих суспільству фактів „дідівщини”, інших нестатутних відносин з боку не завжди тве- резих офіцерів і прапорщиків щодо солдатів строкової служ- би. А кількість подібних фактів, які залишаються поза увагою журналістів та громадськості, можна лише припустити. У серпні – вересні 2006 року Громадським центром ВГО „Наша Україна” було проведено соціологічне опитування на тему „Соціально-психологічні проблеми в сучасних Зброй- них Силах України: реальний стан та можливі шляхи подо- лання”. В опитуванні взяло участь 1339 чоловік. З них – 321 військовослужбовець, 766 цивільних, 140 звільнених у запас, 42 військовослужбовці за контрактом та 70 офіцерів. 794 слу- жили або продовжують служити в армії на час опитування. З цих 794-х свідомо до лав Збройних Сил пішли 543 особи, 100 – не змогло уникнути призову, а 92 так і не розібралися у своєму ставленні до проходження військової служби. 271 Про „дідівщину” в армії знають 970 респондентів. Водночас, думки про те, що саме можна вважати „дідівщиною” досить різні. Так, 246 опитаних вважають, що „дідівщина” – це нестатутні відносини між офіцерами та солдатами. Для 313-ти – це фізичне та психологічне насилля офіцерів над солдатами, а для 376 – традиція будь-якої армії. Вирішення проблеми „дідівщини” для переважної більшості опитаних військовослужбовців можливе за умови переходу на професійну армію. Такий шлях подолан- ня даної проблеми обрали 659 респондентів, що складає 49,2% опитаних. На думку решти опитаних „дідівщину” можна по- долати шляхом покарання командиром частини винних (119 респондентів), шляхом судових розслідувань (149 опитаних), а також шляхом удосконалення регламенту (статуту) проходження служби (139 чоловік). Таким чином, ми бачимо, що українське суспільство не просто готове до переходу на професійну армію, але й бачить у цьому можливе подолання „дідівщини” у Зброй- них Силах країни. Ця теза підтверджується кількістю відвертих прихильників професійних Збройних Сил. 1004 респонденти (а це – майже 75% опитаних) ствердно відповіли на запитання щодо доцільності перетворення української армії на професійну (службу за контрактом) з умовою підготовки резервістів. І лише 190 (близько 14%) виступили проти цього. В анкеті також були запитання щодо реалій проходження служби в сучасних Збройних Силах країни. Надзвичайно важ- ливим, на нашу думку, було питання щодо примусу виконан- ня нестатутних відносин у військових частинах Чернівецької області. Згідно результатів опитування можна говорити про 52 випадки такого примушування. Цікавим є той факт, що кількість респондентів, які відповіли на питання про наслідки невико- нання даних вимог, перевищує вказану цифру. 39 респондентів заявило про фізичний тиск, а 70 – про психологічний у разі не- виконання таких вимог. Оскільки солдати побоялися ствердно відповісти на питання щодо примусу до нестатутних відносин, це, у свою чергу, призводить до думки про наявність певно- го психологічного тиску на солдатів строкової служби з боку старших за званням. Навіть, якщо кількість цих випадків не- велика – близько 4% від усіх опитаних, але це ті випадки, які не мають права на існування. На наше глибоке переконання, 272 у Збройних Силах України не повинно бути жодного випад- ку проявів „дідівщини”. Відповідно, сфера діяльності влади і громадськості в цьому напрямку просто безмежна. Необхідно зрозуміти, що Збройні Сили України – це невід’ємна частина українського суспільства, що безпосередньо залежить від економічної та політичної ситуації в країні, оскільки саме на Збройні Сили Конституцією України покладені відповідальні зав­ дання – оборона і захист суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості нашої держави. Одночасно Конституцією визначено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Таким чином, життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість та безпека військовослужбовців захищені конституційними нормами. Згідно з результатами опитування, 195 респондентів назвали себе професійними військовими, 94 не вважають себе такими. Для 99 респондентів причиною, які спонукала їх обрати цей професійний шлях, стала можливість самореалізації, для 72 – можливість працевлаштуватись, у 47 – це сімейна традиція і лише 40 зазначили, що бути військовим – це престижно. Такі відповіді свідчать про недостатньо високий соціальний ста- тус військових у суспільстві, який підривається внутрішніми негараздами, у тому числі наявністю „дідівшини” у Збройних Силах. Так, на запитання: „чи хотіли б Ви, щоб Ваш син (брат тощо) служили в сучасних ЗС України?” – ствердно відповіли 294 респонденти. Категорично проти – 548, що складає 40,92% від усіх опитаних. Причинами цього називають, в першу чер- гу, низький рівень організації Збройних Сил (337 чол.), страх за життя рідної людини (222 опитаних), „дідівщину” (156 респондентів). Ці відповіді змушують замислитися над роллю сучасної армії в житті суспільства та її подальшими перспек- тивами. Без кардинальних змін в української армії немає май- бутнього. Щодо того, чому не виконуються вимоги Конституції, то це питання, в першу чергу, до влади, а вже потім – до гро- мадських інститутів. На питання, чи є можливості у влади та громадськості впливати на процеси, які відбуваються в цій сфері суспільства, можуть і повинні дати відповідь як представ- 273 ники влади, так і самі військові. Особливо на запитання щодо готовності самих військових до контролю з боку громадськості. На сьогоднішній день розпочався болючий процес вироблення дієвих механізмів перетворення української армії на невід’ємну складову суспільного життя країни, а це – певне автономне утворення, яке живе лише за своїми власними законами, не враховуючи громадську думку. Звичайно, необхідно чимало зробити для підвищення престижності військової служби як в економічному, так і в соціальному відношенні, особливо для зростання кількості професіоналів з гуманістичним світоглядом у наших Збройних Силах, оскільки саме вони безпосередньо причетні до формування громадянського суспільства в Україні, частиною якого повинні стати самі. Для вирішення цих завдань необхідно, перш за все, забез- печити відкритість і прозорість процесів, які відбуваються у Збройних Силах України, доступ громадськості до цих процесів, а також налагодження зворотного зв’язку Збройних Сил з грома- дою. Забезпечення громадського контролю стане своєрідною си- стемою попередження безконтрольної діяльності Збройних Сил [1]. Крім того, реформування ЗС України повинно відбуватися не тільки в площині чисельності, озброєності, стратегії і такти- ки, а й у площині гуманітарного розвитку військовослужбовців. Необхідно змінити навчальні програми, створити систему кон- тролю за дотриманням регламентованих статутом умов жит- тя військових для унеможливлення „дідівщини” та інших не- гативних процесів в армії, адже ці процеси не тільки шкодять самій системі Збройних Сил України, але й знижують авторитет України як світової держави. Важливим питанням сьогодні не лише для Збройних Сил, але й для всього українського суспільства залишається питан- ня приєднання України до Північноатлантичного альянсу. У світлі останніх заяв Прем’єр-міністра України це питання тісно переплітається з визначенням власної національної ідеї. На нашу думку, всі громадяни України, у тому числі і влада, яка, фактич- но, повинна служити інтересам громадян, має усвідомлювати, що Україна та її інтереси – понад усе. Це і повинно бути осно- вою нашої національної ідеї. З цієї точки зору цікавим є блок питань щодо доцільності вступу України до НАТО та відповідей 274 на них наших співвітчизників. Позитивно оцінюють перспекти- ви приєднання України до НАТО 576 респондентів (43,01% від усіх опитаних), негативно – 230 (17,17%), не визначились 240 (17,92%). Водночас 645 опитаних вважають, що вступ України до НАТО сприятиме розвитку Збройних Сил, а це – 48,17% усіх респондентів, 216 заперечують дану тезу (16,13%), а 240 – не визначились з цього питання (17,92%). 535 респондентів називають НАТО найкращим гарантом без- пеки України, 285 схиляються до ООН, 244 віддають перевагу Європейському Союзу і лише 91 – Організації договору про ко- лективну безпеку (підписаний країнами, що раніше входили до СРСР). Отже, переважна більшість буковинців схиляються у своїх симпатіях до входження України до НАТО. Певна роз’яснювальна робота в цьому напрямку лише допоможе тим, хто не визначився, сформувати свою думку щодо зовнішньополітичних перспектив України. Ставлення до НАТО може бути різним, але на думку як Міністра оборони, так і багатьох міжнародних експертів, пере- бування України в цьому альянсі лише сприятиме зростанню як міжнародного авторитету нашої країни, так і добробуту її грома- дян, оскільки життєві стандарти країн-учасниць альянсу чітко визначені і незмінні [3; 4]. Аналізуючи становище сучасних Збройних Сил України та враховуючи той факт, що 788 респондентів (58,84%) вва- жають, що Україна повинна мати армію, приходимо до думки про необхідність перегляду старих поглядів на роль та місце армії в суспільно-політичному житті країни. Реформування Збройних Сил життєво необхідне як для самих Збройних Сил, так і для суспільства загалом. Такі реформи повинні включа- ти в себе: 1) регламентацію статутних відносин, уточнення їх природи, предмету, доцільності, наслідків; 2) проведення вечірніх повірок з комісією, за участю лікарів, за необхідності – представників громадськості. За результатами повірки повинен бути складений акт про виявлення / невиявлення правопору- шень, тілесних ушкоджень, інших фактів, що можуть вказува- ти на нестатутні відносини. Даний акт повинен бути поданий до прокуратури чи іншого правоохоронного органу протягом однієї доби; 3) при отриманні даних про факти, які вказують на нестатутні відносини та інші порушення повинна бути не- 275 гайно створена комісія з їх перевірки, висновки якої повинні бути задокументовані та передані до правоохоронних органів; 4) призов військовослужбовців строкової служби повинен здійснюватися за межами регіону проживання призовника, що, у свою чергу, унеможливить здійснення правопорушень та зловживань з боку старших за званням військовослужбовців та старших солдат; 5) при отриманні фактичних даних про нестатутні відносини та інші порушення повинні бути негай- но повідомлені родичі, військові комісаріати місця призову, відповідні громадські організації, органи державної влади та місцевого самоврядування. Таким чином, ситуація в сучасних Збройних Силах України залишається складною, але не критичною. Спільні зусилля з боку влади, військових, громадськості сприятимуть швидшому подоланню негативних явищ в українській армії та її перебудові на нові, демократичні принципи функціонування. Список використаних джерел і літератури 1. Власик О. Формування цивільно-правових відносин в Україні // http:// www.niss.gov.ua/Table/Stenogr/004.htm#a1. 2. Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки (основні положення). – К., 2005. – 40 с. 3. Донелли К., Грин Д. Принципы современного военного строитель- ства в украинском контексте // Зеркало недели. – № 30 (455), 9–15 августа 2003 // http://www.zn.ua/1000/1600/41004/?printpreview. 4. Кравченко В. „Белая книга” с „черной отметиной” // Зеркало недели. – № 7 (586). – 25 февраля – 3 марта 2006 // http://www.zn.ua/1000/1030/ 52713/?printpreview. 5. Тищенко І. Сприйняття суспільством Збройних Сил України // http:// www.niss.gov.ua/Table/Stengr/007.htm. Volodymyr Vakaryuk Armed forces of Ukraine as a part of THE Ukrainian society This article is about contemporary problems of Ukrainian Military Forces. The process of creation Ukrainian army began from the 276 Soviet one. Probably that’s why some negative features of the Soviet army left in Ukrainian. For better understanding the situation in the contemporary Ukrainian army the author discusses results of the sociological investigation provided by non-government organization „Nasha Ukrayina”. The problems of social status, moods, negative experience of the soldiers became clearer after that investigation. Some attention is also paid to the Ukraine-NATO relations. The author proposed some interesting suggestion for successful reformation of the Ukrainian army. Наталія Нечаєва-Юрійчук Соціальні та психологічні проблеми Української армії: погляд військовослужбовців Н овітня історія України переобтяжена різноманітними політичними та економічними колізіями, нестабільністю, невизначеністю. Водночас Україна поступово рухається в напрямку до побудови та утвердження демократії. Починаючи з 1991 року, в Україні були закладені основи рівноправності громадян, широких політичних прав і свобод, провідної ролі виборних представницьких органів влади в системі державних установ тощо. Незважаючи на сучасні політичні баталії, у країні фактично створено те, що складає державний механізм, а саме – особлива система органів та установ з відповідним апаратом примусу, до складу якого входить воєнна організація держави. В останні декілька років потужно розвивається громадянське суспільства, зокрема його політична організація (різноманітні партії, громадські об’єднання). Поступово формується сучасна українська нація. Ведучи мову про Збройні Сили України, необхідно звернути увагу на два важливі положення: по-перше, збройні сили є стрижнем воєнної організації будь-якої держави, оскільки саме вони безпосередньо спрямовані на виконання масштабних стратегічних завдань по збройному захисту держави. По-друге, 277 специфічною рисою збройних сил є те, що вони залишаються невід’ємною складовою сучасної демократичної держави, а їхня роль пов’язується не тільки з проблемою безпосереднього збройного захисту держави, але й з проблемою формування та підтримання її іміджу як члена міжнародного співтовариства [5]. Відповідно, сучасний стан Збройних Сил України є чин­ ним фактором будь-яких міжнародних обставин, у тому числі і в умовах миру та відсутності явних воєнно-політичних загроз національним інтересам нашої держави. Саме тому сучасний розвиток державного механізму в усіх його аспектах (політичному, економічному, соціальному) повинен активно супроводжуватися відповідним розвитком Збройних Сил. У перші роки незалежності Україна чимало зробила для створення національних Збройних Сил на уламках старих радянських, що дислокувались на її території. Процес створення української армії на початку 1990-х років мав декілька особливостей. По-перше, антиармійська кампанія, ініційована в ті часи багатьма засобами масової інформації (у першу чергу московськими) в Україні мала менш гострий характер прояву порівняно з Прибалтикою та Закавказзям. На думку І.Тищенка, заступника начальника Головного управління виховної роботи МОУ, це пояснюється тим, що з’єднання і частини Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів не залучались до силового розв’язання внутрішніх конфліктів у місцях їх постійної дислокації та розглядались національно- демократичними силами України як першооснова, на якій не лише доцільно, але й необхідно формувати власні Збройні Сили [9]. По-друге, при побудові власних Збройних Сил Україна відмовилась від використання радянських доктринальних та ідеологічних механізмів забезпечення процесу військового бу­ дівництва, орієнтованих на спрощений „чорно-білий” розподіл провідних держав світу на „ворогів” та „друзів”. По-третє, розпочати та здійснити перший етап формування власних Збройних Сил Україна змогла лише завдяки зусиллям багатьох тисяч відданих своїй справі військових та цивільних спеціалістів. 278 Все це значною мірою сприяло консолідації української нації та зростанню рівня довіри населення до армії як дер- жавного інституту. Відповідні дослідження, проведені в різний час різними соціологічними центрами практично у всіх регіонах країни, однозначно зафіксували високий ступінь довіри населення до національних збройних сил – не менш, ніж 40% громадян упродовж всіх років незалежності вбача- ють в армійських структурах осередок суспільно-політичної стабільності, прогнозованості, виховання у молодого покоління засад патріотизму. Більшу довіру у громадян має лише церква (у залежності від регіону їй довіряють 50–60% населення) [9]. Водночас, незважаючи на всі ці успіхи, сучасні Збройні Сили України перебувають у глибокій кризі. Для того, щоб проаналізувати причини та всі аспекти даної кризи однієї статті недостатньо. Армія поступово знаходить власні шляхи подо- лання економічних проблем, у тому числі і за рахунок розвит- ку власної військово-технічної політики [2]. Саме тому автор звертає свою увагу саме на соціальні та психологічні проблеми військових, оскільки моральний стан останніх значною мірою впливає не лише на становище всередині Збройних Сил, але й на бойову готовність нашої армії, її здатність протистояти внутрішнім та зовнішнім загрозам. Однією з найбільших проблем у сучасних Збройних Силах України є проблема радянської спадщини. Вона є актуальною в першу чергу тому, що, як уже зазначалося вище, Україна не створила власної армії „з нуля”, а „націоналізувала” стару ра- дянську. Принципи інтернаціоналізму та класового підходу, на яких будувалася, формувалася та функціонувала радянська армія залишили свій відбиток у свідомості пострадянського офіцерського складу. Крім того, радянська армія залишила у спадок українській ряд істотних вад, що негативно впливають на морально-психологічний стан українських військовослужбовців і до сьогодні. Нестатутні стосунки, що зародилися в радянській армії, про- довжують сьогодні існувати і в українській. Вони не лише роз- кололи армію та суспільство, але й значною мірою вплинули на формування негативного іміджу Збройних Сил України серед населення, у першу чергу – серед призовників та їхніх сімей. 279 Згідно з результатами соціологічного опитування, проведеного в серпні – вересні 2006 року Громадським центром ВГО „Наша Україна” у Чернівецькій області, понад 72% опитаних знають про існування „дідівщини” в армії. Близько 32,2% респондентів погоджуються з існуванням такого явища, як „дідівщина”, у Збройних Силах України, 49,6% – не погоджуються, реш- та – не визначились. На нашу думку, це свідчить про глибокі корені, які пустили нестатутні відносини в Збройних Силах, а також про спричинені ними негативні зміни у світосприйнятті армії та взаємовідносин всередині цієї структури військовими й цивільними. „Дідівщина” або нестатутні стосунки, як соціальне явище, тягне за собою відповідні наслідки як для самої структу- ри, так і для суспільства загалом. Одним із найбільш очевидних є падіння позитивного іміджу Збройних Сил України серед насе- лення і, відповідно, зростання кількості сімей, які всіма законни- ми і незаконними способами опиратимуться тому, щоб їхні сини служили в армії. Це підтверджується і результатами вже згадува- ного соціологічного опитування. Так, з 915 опитаних цивільних майже 60% заявили, що не хотіли б, щоб їхні діти, родичі служи- ли в Збройних Силах України. Для 17% респондентів причиною цього є „дідівщина” в армії, а 24,3% бояться за життя рідної лю- дини. Страх за життя рідних і близьких сформований попереднім, радянським досвідом функціонування Збройних Сил. За часів існування СРСР радянські солдати неодноразово відправлялись у гарячі точки для виконання так званого „інтернаціонального обов’язку”. Українська армія за роки незалежності вже здобула негативний імідж структури, в якій солдати гинуть через не- правильне поводження зі зброєю. Після кожного летального ви- падку військова прокуратура намагається знайти винних, хоча інформація про результати розслідувань до громадськості вже не доходить. Згідно з результатами опитування переважна кількість респондентів (33,5%) вважають, що відповідальність за непра- вильне поводження зі зброєю несуть самі солдати. 19,4% покла- дають відповідальність на офіцерів (що може свідчити про не надто високий рівень довіри солдатів строкової служби до них), а 7,2% вважають, що це випадковість. Низький рівень довіри солдатів строкової служби до старших за званням у військових частинах Чернівецької області також 280 може вважатися негативним наслідком наявності нестатутних стосунків в українській армії. З 433 військовослужбовців, які взяли участь в опитуванні, понад 36% респондентів у випадку вимог виконання нестатутних обов’язків не звернуться ні до кого. До заступника з виховної роботи звернеться приблизно 9,7% опитаних, до командира загону – 5%, до командира ча- стини – 4,6%, до батьків, друзів, знайомих – 7%, у військову прокуратуру – 1,4%, до юриста – 0,5% респондентів. Таким чином, відчуваючи на собі фізичний чи психологічний тиск з боку старих солдат, переважна більшість солдатів строкової служби мовчатиме. А це, в свою чергу, унеможливлює роботу з викорінення традицій „дідівщини” в українських Збройних Силах. На думку офіцерського складу, створенню в їхніх підрозділах здорового морально-психологічного клімату, в першу чер- гу, заважають байдужість один до одного (16,6% опитаних військовослужбовців), наявність у колективі мікрогруп (13,8%), хамство (5%), служба місцевих жителів (4,8%). Дані резуль- тати опитування дають підстави стверджувати, що морально- психологічний стан військовослужбовців у сучасних Зброй- них Силах України залишається далеко не найкращим, що, у свою чергу, безпосередньо впливає на рівень боєготовності та боєздатності української армії. Норми внутрішнього розпорядку Збройних Сил України передбачають відсутність у військових частинах алкоголю та наркотиків. Останні заборонені до розповсюдження на всій території нашої країни. Природною видається теза: неможливо дістати алкоголь та наркотики у військових частинах країни. Її підтвердило 52,4% опитаних військовослужбовців, 4,2% зазна- чило, що алкоголь чи наркотики можна дістати у офіцера, 2,8% – у прапорщика, 2,3% – у інших солдатів, а 5,8% відзначили, що у них є постачальники, назвати яких вони не можуть. Останніми можуть бути хто завгодно, у тому числі й офіцери, і прапорщи- ки, і солдати. У відсотковому відношенні цифри не виглядають загрозливими, однак певною мірою відкриті можливості для споживання алкоголю та наркотиків у Збройних Силах свідчать не лише про порушення статуту, але й про недостатньо висо- кий рівень корпоративної та громадянської свідомості серед 281 українських військових, оскільки кожен такий випадок знижує імідж військових серед цивільного населення, призводить до зростання злочинності серед військовослужбовців. Так, за да- ними, озвученими журналістами телеканалу „1+1”, за останні роки кількість злочинів в українській армії зросла на 47%, а за підрахунками комітету солдатських матерів за 13 років незалежності 2000 солдатів строкової служби загинуло від са- могубств. Незаперечним залишається той факт, що переважна більшість злочинів здійснюється в стані алкогольного або нар- котичного сп’яніння. Ця інформація змушує задуматися батьків над тим, куди, власне, потрапляють їхні діти, а суспільство – над тим, яка ж армія його захищає. Одним із можливих шляхів подолання всіх цих негативних соціально-психологічних явищ, у тому числі й „дідівщини”, у Збройних Силах України є перехід до професійної армії. По- над 49% усіх респондентів вважають даний шлях оптимальним. Однак реформувати українську армію і перетворити її на армію професіоналів дуже непросто. У своєму інтерв’ю газеті „Дзерка- ло тижня” Міністр оборони України А. Гриценко наголосив, що завдання збільшення кількості контрактників стикається з трьо- ма проблемами: перша – низький рівень грошового утримання (у 2005 р. контрактники отримували по 400–500 грн., що є не дуже привабливою пропозицією на сучасному ринку праці), по- друге – нерозвинена система надання службового житла, якого або взагалі немає, або ж воно пропонується у вигляді казарми трохи покращеного радянського типу. І, по-третє, – нездатність з фінансових причин організувати бойову підготовку на належ- ному рівні і, відповідно, викликати інтерес до військової служ- би [8]. Вже через рік – у 2006 році – у черговому інтерв’ю „Дзер- калу тижня” А.Гриценко зазначив, що 2005 рік загалом був успішним для Збройних Сил України. Незважаючи на політичну та економічну нестабільність, показники бойової підготовки порівняно з 2004 роком зросли на 40–50%. Міністерству обо- рони вдалося збудувати та придбати для військових 6537 квартир (що у 2,3 рази більше, ніж минулого року). Починаю- чи з 2004 року МО України розпочало будівництво сучасних, європейського типу, гуртожитків для контрактників [4]. Тобто, 282 певні зрушення у вирішенні соціально-економічних проблем військовослужбовців є. Водночас, постійні зміни урядів, політична невизначеність як у внутрішній політиці, так і у визначенні зовнішньополітичного курсу негативно впливають на моральний та психологічний стан військовослужбовців. Кроки, здійснені Міністерством оборони, залишаються неповними і недостатніми для подолан- ня принаймні негативних соціальних явищ в українській армії. Відчуття непотрібності власній державі та народу, зумовлене невирішенням першочергових проблем військовослужбовців, лише посилюють депресивний стан серед багатьох з вій­ ськових. Повільність вирішення житлової проблеми змушує військовослужбовців сьогодні замислюватися, у першу чер- гу, над власним майбутнім та майбутнім своїх сімей, їхньою соціальною та економічною стабільністю, а не безпекою дер- жави. Так, з 289 військовослужбовців-офіцерів, сержантів та прапорщиків майже 45% опитаних визначили житлову про- блему як найбільш актуальну для себе. Недостатньо високий рівень заробітної платні, про який вже згадувалося раніше, не влаштовує 64% респондентів. Безпосереднім наслідком про- блем, пов’язаних з рівнем заробітної плати, є нарахування пенсій. Треба зазначити, що для 28,5% опитаних військовослужбовців рангу офіцерів, сержантів, прапорщиків ця проблема є першо- черговою. Пенсійне забезпечення військовослужбовців в Україні є суто українським винаходом. Саме наша держава законодавчо закріпила нерівність серед військових пенсіонерів. Відповідно до того, яким чином їм сьогодні виплачується пенсія, військових пенсіонерів умовно можна розділити на чотири категорії. Перша – ветерани війни та Збройних Сил СРСР, звільнені до 1 вересня 1999 р. Друга категорія – ветерани Збройних Сил України, звільнені після 1 вересня 1999 р. Третя категорія – ве- терани Збройних Сил України, звільнені після 1 вересня 2003 р., І остання, четверта категорія – ветерани Збройних Сил України, звільнені після 1 січня 2004 р. [7]. Особливості національного законодавства полягають у тому, що, наприклад, полковники, які займали посаду коман- дира полку і які відслужили 32 роки, залежно від року, місяця 283 та числа звільнення отримують різні пенсії. Причому їхні пенсії відрізняються у 2,5–3 рази [7]. Таких прикладів у історії існування збройних сил інших держав не зафіксовано. Це суто український винахід, який не тільки неможливо пояснити чи, тим більше, зрозуміти, але й прийняти. Штучний поділ військових пенсіонерів на чотири різні категорії фактично формує різні соціальні групи серед них. Учасники кожної з груп мають власну соціальну ідентичність, а це має велике значення у міжгруповій поведінці. Враховуючи той факт, що люди завжди прагнуть мати про себе позитивне вра- ження, а частина нашого уявлення про себе (або ідентичність) залежить від групи, то свою групу люди схильні сприймати більш позитивно, ніж негативно [6, с. 565]. А це, у свою чергу, призводить до прихованого або навіть відкритого протистояння даних соціальних груп. На нашу думку, такий підхід нарахування пенсійного забез- печення підриває основи Збройних Сил України – їх внутрішню безпеку, стабільність, взаємну довіру військовослужбовців один до одного, оскільки наявність чотирьох категорій не убезпечує від створення в майбутньому п’ятої, шостої, тощо. Варто зазначити, що схожа ситуація склалася після розпаду СРСР і в Росії. Однак у 2002 р. ця диспропорція в нарахуванні пенсій військовослужбовцям була усунена. Більше того, згідно чинного російського законодавства ветеран Збройних Сил України, за умови зміни громадянства, зможе отримувати пенсію за встановленими для російських військових нормати- вам (тобто, мінімум удвічі більше, ніж в Україні) [7]. Якщо ж українські військові пенсіонери захочуть скористатися такою можливістю, це неминуче вплине на авторитет Збройних Сил України. Крім того, зростання кількості російських громадян – військовослужбовців, які проживають в Україні, вплине і на рівень національної безпеки нашої держави. У разі виникнення військової загрози чи політичного протистояння, всі вони скла- датимуть кадровий резерв Збройних Сил Росії, а не України. А кожен з військових пенсіонерів володіє достатніми знаннями про Збройні Сили України, їхню специфіку. Використання цих знань проти України стане могутньою зброєю в руках нашого північного сусіда. 284 У „Білій книзі: 2005. Оборонна політика України” Міністерство оборони України акцентувало увагу на гуманітарній діяльності Збройних Сил, яка, на думку військових, сприяє „підвищенню ефективності військової служби, зміцненню дисципліни, патріотич­ ному вихованню військовослужбовців і забезпеченню належного морально-психологічного стану військ” [1, с. 79]. Залишається сподіватися, що „Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки”, у якій достатньо велика увага приділяється розв’язанню основних соціально-психологічних проблем військовослужбовців, буде виконана [3, с. 31–39]. Підсумовуючи, можна зазначити, що в сучасних Збройних Силах України накопичилось чимало соціально-психологічних проблем, що потребують негайного розв’язання. Вирішення цих проблем залежить у першу чергу від позиції влади. Водно- час свою позитивну роль у подоланні негативних соціально- психологічних явищ можуть і повинні відіграти інститути громадянського суспільства. Їх неупереджена позиція лише сприятиме покращенню морально-психологічного стану в українській армії і, відповідно, зростанню рівня національної безпеки України в її широкому розумінні. Список використаних джерел і літератури 1. Біла книга: 2005. Оборонна політика України. – К., 2006. – С. 79. 2. Боднарчук С. Военно-техническая политика Украины должна учиты- вать законы бизнеса // Зеркало недели. – № 49 (628). – 23–29 декабря 2006 // http://www.zn.ua/1000/1030/55458/. 3. Державна програма розвитку Збройних Сил України. – К., 2006. – С. 31–39. 4. Кравченко В. „Белая книга” с „черной отметиной” // Зеркало недели. – № 7 (586). – 25 февраля – 3 марта 2006 // http://www. zn.ua/1000/1030/52713/. 5. Лисицин Е. Процес демократизації і Збройні Сили України // http:// www.niss.gov.ua/Table/Stenogr/004.htm. 6. Перспективы социальной психологии / Пер. с англ. – М.: Изд-во ЭКСМО–Пресс, 2001. – С. 565. 7. Рудый А. Воинское братство без равенства // Зеркало недели. – № 8 (483). – 28 февраля – 5 марта 2004 // http://www.zn.ua/1000/1550/45724/. 8. Силина Т. Анатолий Гриценко: „Мы не ожидали таких масштабов нарушений и безответственности руководителей высшего звена” 285 // Зеркало недели. – № 10 (538). – 19–25 марта 2005 // http://www. zn.ua/1000/1030/49547/. 9. Тищенко І. Сприйняття суспільством Збройних Сил України // http:// www.niss.gov.ua/Table/Stenogr/007.htm. Natalyа Nechayeva-Yuriychuk Social and psychological problems of THE ukrainian army: military servicemenS point of view This article is dedicated to the main social and psychological problems in the contemporary Ukrainian Army. It was formed in the beginning of the 1990-s on the ruins of Soviet army. That’s why some negative moral and psychological tendencies which were in the Soviet army were left in the Ukrainian one. The main negative phenomenon is non-statute relations, which received the name „didivschyna”. The others are alcohol, narcotics and crimes, connected with them. Another part of problems is about payment, pensions, dwelling which have to be decided by Ukrainian government. All these influence a lot on national security and image of Ukrainian Military Forces both in Ukraine and abroad. Solving all these problems needs common efforts both Ukrainian power and civil society. Ірина Петрова Придністровський конфлікт – загроза національній безпеці України П роблеми національної безпеки, реалізація стратегії її захисту належать до основних функцій сучасних дер- жав. Адже національна безпека – це стан захищеності від внутрішніх загроз життєво важливих інтересів особи, держави та суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного устрою, культурних цінностей [8, c. 292]. Основою ж для успішного функціонування системи безпеки є реальне сприйняття та чітке визначення небезпек і загроз. 286 Одними з таких загроз для національної безпеки України згідно ст. 7 Закону України „Про основи національної безпеки України” є локальні конфлікти та регіональні війни [5]. Саме тому Придністровський конфлікт, зона розгортання якого знаходиться безпосередньо біля кордонів нашої держави, викликає особливу увагу українських політиків та науковців. Актуальність вивчення проблем, що перешкоджають його врегулюванню, зумовлена тими небезпечними політичними, соціальними, економічними, етнокультурними впливами, які здійснює конфлікт на суспільне життя та зовнішню діяльність України. Однією з найскладніших перешкод у процесі його врегулювання є існування цілої низки геополітичних зацікавленостей у збереженні Придністровського конфлікту. Саме тому автор ставить перед собою мету розглянути ті різноспрямовані та, у багатьох випадках, конфліктуючі інте­ реси міжнародних акторів, які мають місце в зоні існування Придністровського конфлікту. Варто зауважити, що хоча ці теми висвітлювалися у пра­ цях як вітчизняних, так і іноземних аналітиків, комплекс­ них досліджень геополітичних інтересів у їх взаємодії та взаємовпливах щодо цього конфлікту немає. Так, різні аспекти проблеми знайшли своє висвітлення в роботах Б. Асарова, С. Глєбова, С. Градировського, В. Кулика, Г. Перепелиці, В. Твердохліба тощо [1, 2, 3, 7, 9, 11]. Однією з найвпливовіших сил на пострадянському просторі є Росія, зацікавленість та ступінь залучення якої до розгортання та врегулювання придністровсько-молдовського конфлікту дозволяють зарахувати її до учасників вторинного плану. Розглядаючи мотивацію дій РФ на цих теренах, потрібно враховувати, що у зовнішньополітичному аспекті Росія не лише не відмовляється від відновлення статусу наддержави, але все наполегливіше прагне й надалі залишатись впливовим центром формування всього геополітичного ландшафту Європи, особливо ж – Східної Європи та регіону Чорноморського басейну. Придністров’я є важливим військово-стратегічним плацдармом Росії, що забезпечує їй вплив у Південно-Східній Європі та на Балканах. Крім того, на думку багатьох аналітиків [1, 2, 7, 13], таке регіональне об’єднання чорноморських держав, 287 як ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), що 22 травня 2006 р. трансформувалось у „Організацію за демократію та економічний розвиток – ГУАМ”, створене як альтернатива російському впливові в регіоні та як провідник політики США в цій частині світу, що не може не турбувати РФ. Саме тому збереження статусу ключової фігури, зовнішньополітичні пріоритети якої визначають розстановку сил між Кишиневом та Тирасполем, дозволяє їй суттєво обмежувати прозахідні устремління Молдови та гальмувати процес посилення впливу НАТО і США в регіоні. Оскільки Росія не має намірів долучатися до процесу європейської інтеграції, а хоче бути самодостатньою пануючою силою в Східній Європі, то на неї очікують непрості відносини з такими європейськими і євроатлантичними співтовариствами, як НАТО і ЄС. Подальше розширення НАТО і ЄС й надалі буде розглядатися Російською Федерацією як зазіхання на її життєво важливі інтереси в Європі, як загроза її національній безпеці. Остання ж трактується Кремлем у все більш широкому сенсі. Такі претензії Росії, безумовно, призведуть до зіткнення інтересів, а отже, й до поновлення небезпеки регіональної конфронтації в Європі. У таких умовах роль придністровської проблеми, як і самого Придністров’я, а також їх впливу на міжнародні процеси суттєво зростають. Крім вищеназваних, чималий вплив відіграє військово-полі­ тичний фактор, а саме – присутність на території Придністро­в’я російських озброєнь. Згідно зі Стамбульськими домовленостями 1999 р. РФ зобов’язувалась ліквідувати їх до 2002 р. Але, незважаючи на часткове виконання Москвою взятих зобов’язань, основна частина озброєнь так і залишається на цій території. Крім очевидного небажання останньої втрачати військові ресурси, що надають відчуття захищеності від потенційного військового тиску Молдови, причиною невирішеності цього питання є небажання самої Росії позбавляти себе останнього військового форпосту в цьому регіоні і таким чином втрачати один із дієвих важелів впливу на ситуацію в ньому. Варто підкреслити, що для Москви Придністров’я є також важелем політичного впливу на Київ. Саме тому ПМР є стратегічним партнером РФ. Російськоорієнтований Тирасполь 288 дозволяє здійснювати вплив Росії на культурно подібні йому області Півдня та Сходу України, Криму. Проблемне питання культурно-ідеологічної орієнтації населення останнього слугує моментом занепокоєння української влади щодо територіальної цілісності держави та особливим засобом політичного тиску на неї з боку Росії. Крім цього фактора, на особливу увагу заслуговує і ставлення Москви до посередницької місії Києва, а саме до посилення її ролі в цьому регіоні. Зі зміною зовнішньополітичних пріоритетів України та зростання її ваги в переговорному процесі як сили, що найбільше влаштовує Кишинів, Тирасполь, Брюссель і Вашингтон, відповідно виникає небезпека (з точки зору Кремля) стосовно зменшення ваги Росії та її можливостей утримувати статус визначального гравця в районі Чорноморського басейну. Разом із цим, не треба недооцінювати той вплив, який справляє Придністровський та інші етнополітичні конфлікти пострадянського простору на внутрішньополітичну ситуацію в самій Росії. Для неї все більш характерними стають процеси консолідації російського суспільства шляхом форсованого створення образу ворога в особі незалежних пострадянських республік. Їм посилено „інкримінуються” не тільки порушення прав російськомовного населення (які подекуди, на жаль, мають місце), але й відкрите декларування прозахідної орієнтації власного державного розвитку. Неосталіністські ідеологічні кліше та ментальні архетипи кремлівської пропаганди часів „холодної війни” успішно реанімуються у масовій свідомості і вже вагомо впливають на політичну самосвідомість та поведінку пересічних росіян. Особливо наполегливо експлуатується ідея витіснення Росії з територій, що історично перебували під її впливом. Усе це призводить до формування „фантомного болю” травмованої масової свідомості, який породжує реваншистські агресивні настрої в суспільстві [6]. Таким чином, попри наявність у російському політичному середовищі різних підходів до придністровського врегулювання, неврегульованість конфлікту, розтягування на невизначений термін його переговорної стадії, що передбачає визначальний вплив посередників, деякою мірою є більш вигідним для Кремля, аніж його остаточне врегулювання. 289 Вплив іншого зовнішньополітичного гравця – Румунії – на процес врегулювання Придністровського конфлікту визначається змаганням двох домінуючих тенденцій у її зовнішній політиці. Перша з них спрямована на спроби приєднання „історичних земель”, що фактично означає об’єднання з РМ в одну державу. Домінування цієї тенденції на початку 1990-х років значною мірою сприяло виникненню Придністровського конфлікту. Друга – на євроінтеграцію, для швидшої реалізації якої є сенс відмовитись від дискусійного, непопулярного в західних демократичних колах питання про об’єднання розмежованого „румунського народу”. Останнім часом у румунській зовнішньополітичній стратегії переважає друга тенденція, яка й визначає намагання Румунії долучитись до врегулювання Придністровського конфлікту: з одного боку, Бухарест прагне стати експортером безпеки в Чорноморському басейні і поліпшити таким чином свій імідж в очах Заходу, з іншого – навіть мінімальна участь Румунії у переговорному процесі може дати їй змогу претендувати на роль регіонального лідера в зоні Чорноморського басейну. Варто відзначити, що, на думку багатьох аналітиків, такі амбіції Румунії мають об’єктивні підстави. Адже країна є членом НАТО і з 2007 р. стала повноправним членом Євросоюзу. Ця держава, маючи чималий потенціал у найрізноманітніших галузях, претендує на роль головного стратегічного союзника США в регіоні Чорного моря і здатна вже сьогодні стати повноцінним регіональним лідером. Для того, щоб здійснювати вагомий вплив на регіональну політику, Румунія повинна виконувати активну роль у наддержавних об’єднаннях країн регіону. Перший крок до цього зроблений – Румунія разом із Болгарією, яка також здатна здійснювати певний вплив у регіоні, висловили бажання долучитись до трансформованого ГУАМ [4]. У перспективі Румунія може стати повноцінним членом цього об’єднання, яке на сьогодні розглядається багатьма аналітиками як альтернати- ва СНД і здатна стати свого роду євроатлантичним аналогом Пакту Стабільності для Південно-Східної Європи (ПСПСЄ). Якщо ПСПСЄ – це, можна сказати, підготовча група для вступу до Євросоюзу (тому приклад – Хорватія), то ГУАМ може стати підготовчою групою для вступу в НАТО [1]. 290 Вступ Грузії, України і Молдови в НАТО означатиме успіх Румунії в регіоні і те, що проект ГУАМ повноцінно відбувся. Взагалі ж, підключившись до американських стратегічних проектів щодо перевлаштування „глобальної периферії”, Ру- мунія й Україна разом із Польщею поступово можуть скласти серцевину Молодої Європи, що включає країни Центру і Сходу континенту. Досліджуючи інтереси та геополітичні зацікавленості України в Придністров’ї зокрема та в регіоні Чорноморського басейну загалом, можна їх поділити за декількома напрямками. Так, серед найбільш очевидних можна згадати зазначені вище інтереси, пов’язані з наявністю великої кількості українських громадян у ПМР, стримуванням економічних потоків, спільністю кордонів, а відтак й існування проблем безпеки тощо. Ще донедавна зовнішня політика України не давала приво- ду аналізувати її з точки зору захисту національних інтересів на міжнародній арені та реалізації геополітичної стратегії. Бо- ротьба України за статус впливової сили на пострадянському просторі та в Чорноморському регіоні впродовж усіх років її існування як незалежної держави позначалась неефективністю, відсутністю дієвих засобів економічного та дипломатичного впливу на ситуацію. Але після перемоги помаранчевої революції та обрання на посаду Президента В. Ющенка у 2004 р. зовнішньополітичні орієнтири та статусні очікування України в цьому регіоні за- знали суттєвої трансформації. Зовнішньополітичний вектор значно похитнувся в бік Заходу (Європи та США), та, незва- жаючи на декларативне бажання співпраці, відхилився від Росії. Саме сучасні українські інтереси націлені насамперед на дистанціювання від останньої та вихід зі сфери її впливу – як економічного, так і політичного. Тим більше, що Чорно- морський регіон з його потужним економічним потенціалом дає реальні можливості це зробити. На думку політолога С. Глебова, „встановивши свої національні кордони, Україна не тільки позбавила Росію декількох тисяч кілометрів північного узбе- режжя Чорного моря з розвиненою стратегічною інфраструкту- рою, але й вкрай обмежила російську військову присутність у регіоні” [2]. 291 Ще одним моментом, що впливає на зовнішньополітичну активність України в Чорноморському басейні, є її бажання пре- тендувати на роль регіонального лідера, конкуруючи за цей ста- тус перш за все з Румунією. У цьому відношенні існують певні перспективи, оскільки, незважаючи на те, що Румунія раніше оголосила про свою західну орієнтацію та вже зробила певні кроки, які її підтверджують (членство в НАТО та вступ до ЄС у 2007 р.), Україна стала новою країною „перемоги демократії”, і надає можливість, у разі підтримки США, НАТО та ЄС, по- слабити позиції Росії не тільки як чорноморської, але й як середземноморської держави. Зацікавленість України в активній участі у врегулюванні Придністровського конфлікту пов’язана ще й з тим, що її виз- начальна в цьому процесі роль може розглядатися як одна з умов для більш швидкого просування по шляху європейської інтеграції, оскільки це не тільки сприятиме утвердженню по- зитивного іміджу України на Заході як однієї з посередниць у врегулюванні конфлікту, але й остаточно зніме питання про ймовірність входження ПМР до її складу. Переходячи до аналізу інтересів у зоні Придністровського конфлікту третинних його суб’єктів, таких як США, ЄС та ОБСЄ, зауважимо, що політика перших двох у даному регіоні значно активізувалась лише з початком нового століття. Їх відносно індиферентне ставлення та пасивну позицію в перше десятиліття існування конфлікту пояснюють багатьма чинника- ми, серед яких і пріоритетність вирішення інших європейських конфліктів, і мовчазні поступки Росії цієї сфери впливу в обмін на відмову від боротьби за вплив на Балканах, і відсутність нової американської зовнішньополітичної концепції, яка сфор- мувалась у сучасному вигляді з приходом до влади в США неоконсерваторів тощо. Так, на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин можна констатувати, що Придністров’я входить до зони національних інтересів Сполучених Штатів Америки. Не тому, що великій країні з почесним званням „світового жандарма” цікава ця вузька смужка землі, але тому, що і ця настільки не- велика територія може дестабілізувати всю Європу. Очевидно, що придністровське питання для США є, насамперед, питан- 292 ням ліквідації російської військової присутності. США – одна з держав у сучасному світі, що чітко усвідомлює свої цілі та пріоритети і має у своєму розпорядженні ресурси для їх досяг- нення. Отже, найважливішим завданням США і НАТО є ліквідація російської присутності в Придністров’ї, особливо військової. Саме проросійські настрої в керівництві ПМР і в населення Придністров’я не влаштовують євроатлантичних стратегів. Сполучені Штати розуміють, що, не вирішивши проблеми російської зброї й ОКРВ у Придністров’ї, вони одержують цілу низку проблем, у тому числі й ризик поступового, неконтро- льованого насичення цією зброєю Балкан, що, в першу чергу, загрожує Європі, дестабілізує її південно-східну окраїну і надалі веде до надмірних витрат на врегулювання все ще існуючих тут конфліктів. Не меншим подразником є проросійські настрої керівництва ПМР та її населення загалом. Демілітаризація регіону, що впритул підступає до нових кордонів НАТО, до- зволить реалізувати політико-правові варіанти геополітичного сценарію, що відповідає інтересам Вашингтона. Тому Білий Дім не має наміру упускати стратегічну ініціативу, уже п’ять років послідовно розгортаючи вивірені плани вре- гулювання. Для цього в нього є все: і міжнародні організації, місії яких неодмінно очолюють представники американського Державного департаменту (4 Голови Місії ОБСЄ у Молдові), і непостійний у своїй багатовекторній політиці Київ, який знахо- диться у прямій залежності від західних кредитів, і Румунія, що сподівається на отримання нових фінансових потоків, і багато чого іншого [3]. Аналітики Російсько-Придністровського аналітичного цен- тру виділяють ще одну причину інтенсифікації дій американців щодо врегулювання Придністровського конфлікту: „Сполуче- ним Штатам сьогодні, як ніколи, потрібна хай маленька, але перемога. Навіть незважаючи на те, що за словами одного з найвідоміших політологів США Д. Саймса, ����������������� „���������������� США – єдина над- держава, що володіє незіставними можливостями���������� ”��������� , Вашинг- тону необхідний тріумф хоч від однієї успішно проведеної миротворчої місії, щоб черговий раз продемонструвати свою „обраність” в однополюсному світі. Адже ні Сомалі, ні 293 Косово, ні Афганістан, ні Близький Схід дивідендів Америці не додали” [10]. Придністровський конфлікт може надати цей шанс. Як не парадоксально звучить, але конфлікт у Придністров’ї має особливості, що вигідно відрізняють його від усіх інших. По-перше, це відсутність чинника ісламського екстремізму і фундаменталізму. На обох берегах Дністра живуть переваж- но православні. Появи терористів-камікадзе, що кожного разу відкидають переговорний процес назад від його завершен- ня, тут навряд можна чекати. По-друге, нетривале за часом озброєне протистояння, відсутність у сторін реальних можли- востей вирішити проблему силовим методом. По-третє, майже десятилітнє мирне існування розділеної Молдови з великим пе- реговорним потенціалом. На відміну від інших „гарячих” точок, тут немає непримиренності між народами. Можна говорити про недалекоглядність, авантюризм і помилки політиків, але не про ненависть між людьми. Стратегічна мета Альянсу в цій частині світу пов’язана з необхідністю збільшення безпеки і стабільності в регіоні. Після вступу Болгарії та Румунії до НАТО була завершена побудова поясу безпеки навколо конфліктних зон на Балканах, що зробить Чорне море ще важливішим регіоном, де проходитиме голов- ний маршрут торгівлі між Сходом і Заходом, особливо з погляду транспортування енергоресурсів. У результаті, об’єднана зона безпеки розширилася і Чорне море перестало бути ізольованим, ставши продовженням ланцюга Середземномор’я – Каспій – енергоресурси Кавказу, Казахстану і Близького Сходу. На думку придністровського політолога Б. Асарова, імовірний вступ Грузії, України і, у разі виключення з Конституції ста- тусу про нейтралітет, Республіки Молдова в НАТО підсилить централізований контроль за континентальним повітряним про- стором, зважаючи на можливу траекторію балістичних ракет на підході до Європи, контроль над Чорноморським регіоном у плані боротьби з організованою злочинністю і незаконною міграцією, а також полегшить перекидання військ на Кавказ і Каспій. Можливість будівництва нових мобільних баз для швидкого розгортання сил у межах одного з найстабільніших регіонів світу, це ще одна стратегічна перевага, яку Альянс міг 294 би одержати через свою присутність від дельти Дунаю до Кри- му і Кавказу [1]. Аналізуючи зовнішньополітичні впливи на Придністровський конфлікт, не варто ігнорувати інтереси в цьому регіоні ще одного впливового геополітичного гравця – ЄС. Насамперед, необхідно враховувати, що проблеми існування та неврегульованості Придністровського конфлікту становлять істотну загрозу європейській безпеці. Таке твердження пояснюють декілька факторів. По-перше, геополітичне розташування зони конфлікту, адже, після розширення ЄС у 2007 р. вона знаходитиметься на його східних кордонах. По-друге, велика кількість опосеред- кованих учасників, які мають різноспрямовані інтереси, що не сприяють процесам об’єднання Європи. По-третє, цей регіон здатен дестабілізувати всю європейську систему безпеки. По- четверте, вирішення цієї проблеми може стати своєрідною лабораторією з розробки алгоритму врегулювання подібних конфліктів. І, насамкінець, виникає ціла низка перешкод у тих інтеграційних політико-економічних процесах, які характерні для сучасного етапу розвитку нашого континенту. Підтвердженням зацікавленості ЄС у врегулюванні етнополі­ тичних конфліктів у Європі загалом та Придністровського зокре- ма став документ „Безпечна Європа у світі, що покращується” [12], підготовлений Х. Соланою у 2003 р. У ньому окреслені основні напрями зміцнення безпеки ЄС, серед яких важливу роль відіграє поширення „зони безпеки” на регіони, що безпосе- редньо межують з його кордонами. „Зона безпеки” Євросоюзу, як зазначається в документі, охоплює і такі держави постра- дянського простору, як Україна, Молдова, Білорусь та держа- ви Південного Кавказу. Саме вирішення політичних проблем у цих країнах є одним з ключових факторів побудови „безпечної Європи”. Справді, з 2007 р. кордон між Румунією та Молдовою став кордоном ЄС. На даний момент цей кордон є одним з найбільш відкритих та прозорих у Східній Європі. У світлі цього загострюється і до того актуальна проблема торгівлі людьми, зброєю та наркотиками, які можуть спрямовуватися з менш розвинутих країн Європи та Азії через молдовсько-румунський кордон до ЄС. Саме тому існування такої зони нестабільності 295 як придністровсько-молдовська, а також такого невизнаного міжнародною спільнотою, а значить державного утворення, що не має перед нею юридично-етичних зобов’язань як ПМР, є безпосередньою загрозою стабільності та безпеці об’єднаної Європи. Крім того, у світлі останніх подій навколо Придністров’я (введення нових митних правил Києвом та Кишиневом, та реакція на ці дії Тирасполя) цей „заморожений” конфлікт може знову перейти в активну фазу. Євросоюзу не потрібна ������ „����� гаря- ча точка” на своїх кордонах. Присутність у регіоні складів із боєприпасами теж не додає оптимізму європейцям. На думку автора, потрібно усвідомлювати різницю між праг- ненням ЄС ліквідувати російські боєприпаси в Придністров’ї та прагненням позбутись її військової присутності й визначально- го геополітичного впливу. Адже представники ЄС неодноразово підкреслювали важливість залучення Росії як найвпливовішої фігури в регіоні до врегулювання конфлікту. Разом з тим, у ліквідації російської військової присутності зацікавлені США, які відіграють визначальну роль і в ОБСЄ, і в НАТО. Кишинів, намагаючись розв’язати придністровську проблему на свою ко- ристь, зайняв відверто проамериканську позицію, і це не зали- шилося непоміченим Євросоюзом, який змагається зі „світовим гегемоном” за вплив хоча б на теренах Європи. Розглянувши інтереси різних зовнішньополітичних сил у Придністровському конфлікті, можна зробити висновок про те, що їх різноспрямованість, багатошаровість та переплетіння є ключовим фактором зволікання, неефективності та малої результативності процесу врегулювання конфлікту. На дано- му етапі нормалізація придністровсько-молдовських стосунків цілком залежить від тих сил, які їх підтримують. Саме тому, на нашу думку, можливі варіанти врегулювання Придністровського конфлікту варто розглядати через призму зацікавленості в їх реалізації зовнішньополітичних сил, що діють у регіоні. Варто наголосити, що сукупність сучасних регіональних проблем, потенційних можливостей і напрямків зовнішньої політики держав регіону та їх економічних перспектив ра- зом із урахуванням того стратегічного місця, яке посідає Придністровський конфлікт у сучасній системі безпеки, тільки 296 посилять зацікавленість різних держав та об’єднань у ре­ гіональних справах. Ці так звані об’єктивні характеристики регіону дають усі підстави прогнозувати сплеск міжнародної активності в регіоні в майбутньому саме у контексті налагод- ження надійної регіональної системи безпеки, від якості якої за- лежатиме практична реалізація потенційних можливостей цих теренів. Список використаних джерел і літератури 1. Асаров Б. Ключевой элемент. Зона Черного моря и Республика Мол- дова: вызовы безопасности и евроатлантические перспективы // Moldova Azi. – 2005. – 17 апреля. 2. Глебов С. Глобальні і регіональні виміри безпеки в Чорноморському регіоні (сучасний етап розвитку міжнародних відносин) // Контекст. – 2001. – № 7 // http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&nam e=News&file=article&sid=1692&mode=thread&order=0&thold=0 (Дата перегляду 12.02.2006 р.). 3. Градировский С. Малая шахматная доска // Независимая газета. – 2002. – 29 июля. 4. ГУАМ стал международной организацией и будет дружить с ЕС и НАТО, но против России // http://www.newsru.com/world/23may2006/ guam.html#1 (Дата перегляду 23.03.2006 р.). Круглашов А., Петрова І. Чи допоможуть європейські ліки хронічній кризі Придністров’я? // Політика і час. – 2006. – № 4. – С. 44–57. 5. Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року N 964-IV. 6. Круглашов А., Петрова І. Чи допоможуть європейські ліки хронічній кризі Придністров’я? // Політика і час. – 2006. – № 4. – С. 44–57. 7. Кулик В. К вопросу о роли Украины в Приднестровском урегулиро- вании // Приднестровье в геополитической системе координат XXI века. – Тирасполь: РИО ПГУ, 2002. – С. 58–68. 8. Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти. Ч. 4: Міжнародна політика / Б. Кухта, Г. Ткаченко, Л. Старецька та ін. – Львів: Кальварія, 1999. – 436 с. 9. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье: причины, проблемы и прогноз развития. – К.: Стилос, 2001. – 147 с. 10. Российско-Приднестровский информационно-аналитический центр. Приднестровская луза // http://www.dnestr.ru/pressa/pr_1101_40.htm (Дата перегляду 17.07.2003 р.). 11. Твердохліб В. Молдова не задоволена Україною // Дзеркало тижня. – 2002. – № 28. 297 12. Solana J. A Secure Europe in a Better World // http://ue.eu.int/. pressdata/ EN/reports/76255.pdf (Дата перегляду 28.03.2006 р.). 13. Testimony of Bruce P. Jackson before the Committee on Foreign Rela- tions „The Future of Democracy in the Black Sea Region” // http://har- vard-bssp.org/bssp/2005/presentation/presentations/Jackson_ENG_final. doc (Дата перегляду 8.03.2006 р.). Iryna Petrova Transdniestrian conflict – a threat to national security of Ukraine Local conflicts and regional wars, such as Transdniestrian conflict, are the real threats to Ukraine’s national security. The conflict is the arena for competition for more than two of its immediate participants – but also for such international players as Russia, Ukraine, Romania, US, EU and the OSCE. The article deals with a complex research of geopolitical interests in Transniestriа region and their influence on conflict resolution. Ігор Мороз Українсько-польське військове співробітництво в контексті формування нової системи міжнародної та європейської безпеки Р еформування та розвиток Збройних Сил України зале- жить від реалізації ключових завдань як загальнодержав- ного масштабу, так і специфічних, пов’язаних з їх життям та за- вданнями. Одним з головних завдань загальнодержавного масшта- бу є проведення конструктивної, послідовної та виваженої зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного спів- товариства за загальновизнаними принципами і нормами між­ народного права. 298 Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяль- ності держави є міжнародне співробітництво Збройних Сил Ук- раїни, яке має особливе значення для зміцнення національної безпеки і оборони України, роз­витку самих Збройних Сил. Зростання ролі міжнародного співробітництва Збройних Сил України зумовлено встановленням і безпрецедентним поширен- ням між країнами євроатлантичного регіону відносин партнерства й довіри у воєнній сфері, поступовим формуванням нової систе- ми міжнародної та європейської безпеки. Активна участь України та її Збройних Сил у цих процесах значно підвищила авторитет української держави на міжнародній арені, забезпечила визнання її як впливового чинника й суб’єкта у новостворюваних системах безпеки [2, с. 3]. Метою цієї наукової розвідки є порівняння військових по- тенціалів України та Польщі в період реформування, висвітлення деяких аспектів військового співробітництва країн у контексті взаємодії з Євроатлантичними структурами. Одним із пріоритетних напрямків розвитку ЗСУ нашої країни є військове співробітництво. Щодо його розгляду, то тут відразу постає декілька проблемних питань: це і реформу- вання ЗСУ, і відсталість української армії, і брак коштів і т. д. З’ясуванням цих і подібних питань займається ряд вітчизняних та зарубіжних дослідників, військово-аналітичні центри. Значна кількість матеріалу, пов’язаного із ЗСУ загалом та військовим співробітництвом зокрема, міститься на сайті Міністерства оборони, своєрідного роду цікавою є інформація з джерел зарубіжних організацій, наприклад, доповідь Євроатлантичної асоціації „Україна ближче до заходу”. Корисними є періодичні видання та методично-наукова література Міністерства оборони України. Безперечно, важливими є матеріали, таких дослідників як Чередниченко О., Шило В., що розглядають різні аспекти (юридичні) міжнародного військового співробітництва України, детально аналізуючи його євроатлантичний вектор. Інтеграція України з європейськими та Євроатлантичними структурами не байдужа для інтересів Польщі. Більше того, вона має істотне значення для безпеки всього континенту. Зва- жаючи на це, Польща віддавна підтримує прагнення України в цьому напрямку [3]. 299 Українсько-польське військове співробітництво базується на планах дворічної співпраці, кожного року проводиться кілька десятків спільних заходів з особливим акцентом на консультаціях у галузі проблематики безпеки й оборони; допомозі Україні у співпраці з НАТО; обміні досвідом у процесі реформуван- ня армії; спільній участі у миротворчих місіях і військових навчаннях; співпраці у галузі контролю над озброєннями і їх утилізацією. Польсько-українська військова співпраця досягла високого рівня завдяки взаєминам у складі багатонаціональної дивізії в Іраку [10]. Польща допомагає Україні в реалізації цілей, визначених Планом дій Україна–НАТО, – підвищення рівня оперативної сумісності українських збройних сил, у тому числі засвоєння принципів HNZ, а також у стандартизації і кодифікації спільних проектів. Польща – член Північноатлантичного Альянсу і виступає форпостом НАТО на його східних кордонах. Членство в НАТО створює для Польщі реальні можливості забезпечення безпеки і оборони. Основним документом, що визначає воєнну політику дер- жави, є Стратегія безпеки Республіки Польща (прийнята на засіданні Ради міністрів 4 січня 2000 р.). Відповідно до неї, ��������������������������������������������������� „�������������������������������������������������� Польща тісно пов’язує свою безпеку з безпекою дер- жав НАТО і країн Європейського Союзу. Польща реалізує власні суспільні інтереси безпеки, насамперед, у рамках північноатлантичної системи союзницького співробітництва і солідарності...” [3]. Пристосування системи оборони Республіки Польща (РП) до вимог союзників є комплексним процесом. Ключового зна- чення для інтеграції з Союзом набувають комплементарні дії на рівні законодавчої та виконавчої влад, що слугують зміцненню оборонної здатності країни, у тому числі в правовій та фінансово- економічних сферах. До нововведень у пріоритетному напрямку належало таке: • пристосування організаційних структур Збройних сил Республіки Польща до вимог взаємосумісності зі зброй- ними силами інших держав НАТО; 300 • підготовка власних кадрів до роботи в структурах Альян- су і відповідно до його стандартів. Практична діяльність в економічно-фінансовій сфері скон- центрована передусім на: • пристосування процесу оборонного планування до стандартів НАТО; • забезпечення стабільних у багаторічній перспективі фінансових витрат на оборону; • пошуку національних (бюджетних і позабюджетних) джерел фінансування інтеграційних початкувань; • умілому використанні Програми інвестицій НАТО в галузі безпеки (NSIP) на розбудову інфраструктури на території Польщі, що використовуватиметься на рівні з іншими державами НАТО; • пристосування економічно-оборонної інфраструктури до вимог Альянсу. Підвищення ефективності діяльності щодо пристосування системи оборони держави до стандартів НАТО вимагало: • збільшення здатності РП до оборони, а також участь в інших починаннях, ініційованих Альянсом, передусім тих, що стосуються ініціативи оборонної здатності; • підготування військової і цивільної інфраструктури до прийняття і підтримки сил підсилення Альянсу в рамках виконання обов’язків держави-учасника. Розвиток оборонного промислового потенціалу Польщі відбувається у співпраці і за участю оборонної промисловості союзників з НАТО. Членство в НАТО, з одного боку, накладає обов’язок технічної модернізації збройних сил РП з метою їх пристосування до обов’язкових у Союзі стандартів, а з іншого боку, дає можливість доступу до сучасного військового споряд- ження і технологій НАТО [6]. Збройні сили є основним, спеціалізованим елементом системи обороноздатності держави і головним, поряд з дипломатією, інструментом реалізації Стратегії безпеки РП. Збройні Сили відповідно до конституції Республіки Польща служать охороні суверенітету РП, а також забезпеченню без- пеки і непорушності її кордонів. Виконання завдань, що ви- пливають із Стратегії безпеки, сконкретизоване у відповідних 301 національних і союзницьких планах кризового реагування і оборони держави. Збройні сили зберігають нейтральність у політичних справах і перебувають під демократичним і цивільним контролем. Збройні Сили Польщі налічували 198,7 тис. чоловік (сухопутні війська – 118,8 тис., ВМС – 14,8 тис., ВПС – 43 тис.). На озброєнні армії Польщі знаходилося: 1675 танків (783 Т-55, 706 Т-72, 186 РТ-91); 1405 БМП (1367 БМП-1, 38 BRM-1); 510 БРДМ-2; БТР: 33 ОТ-64 плюс, близько 693 типу „look-alike”; 1558 артилерійських гармат; 298 бойових літаків; 104 бойові вертольоти; 69 бойових кораблів. Військовий бюджет Польщі на 2001 р. становив 14,8 млрд. злотих (3,4 млрд. доларів) [5]. У своєму бойовому складі сухопутні війська мали 8 механізованих дивізій, 1 повітрянодесантну дивізію і дивізію охорони узбережжя, 12 бригад (дві артилерійські і дві гар­ матно-артилерійські бригади, одну бронетанкову бригаду, одну десантно-штурмову бригаду, одну гірськопіхотну, чотири інже­ нерних бригади), а також матеріально-технічну базу. Кожна дивізія для забезпечення прикриття від ударів з повітря має у своєму складі зенітно-ракетні полки „Куб” або „Оса”. Бригади мають підрозділи ППО, оснащені ПЗРК „Стрела-2” або „Гром”, ЗУ-23 або ЗСУ-23-4. У 2002 р. сухопутні війська мали у своєму складі 107  500 військовослужбовців, у тому числі 44 500 призовників [5]. Відповідно до програми „����������������������������� ������������������������������ Армія 2012������������������� ”������������������ у складі Сухопут- них військ планувалося мати два механізованих корпуси з дивізіонною структурою і один повітряно-механізований кор- пус з бригадною структурою, які здійснюватимуть оперативне управління військами, а також два воєнні округи – Північний і Південний, які будуть виконувати адміністративні функції і функції матеріально-технічного забезпечення. ВПС об’єдналися у два корпуси ППО і один авіаційний кор- пус, дислоковані так: 2-й корпус ППО у Бидгощі, 3-й корпус ППО у Вроцлаві і 4-й авіаційний корпус у Познані. Загалом вся територія Польщі розбита на два райони відповідальності корпусів ППО – північний і південний. Всього у своєму складі ВПС і війська ППО мають чотири полки бойової та два полки воєнно-транспортної авіації, три 302 вертолітних полки, а також 4 зенітні ракетні бригади, окре- мий полк ППО, що має 50 позиційних районів ЗРК-75, С-125 і С-200. Організаційно ці війська складаються з трьох корпусів, два з яких є військами ППО: 2-й корпус ППО (Бидгощ): 3-й винищувально-авiацiйний полк (Познань), 9-й винищувально-авiацiйний полк (Зiже- Поморський), 28-й винищувально-авiацiйний полк (Слупськ), 41-й винищувально-авiацiйний полк (Мальборк), 2-а радіо­ технічна бригада (Бидгощ), 4-а зенітно-ракетна бригада (Гди- ня), 26-а зенітно-ракетна бригада (Грифiце), 3-я зенітно-ракетна бригада (Варшава), 61-а зенітно-ракетна бригада (Сквержина), 78-й окремий зенітно-ракетний полк (Мржезина), 79-й окремий зенітно-ракетний полк (Познань), 2-а авіаційна база (Бидгощ). 3-й корпус ППО (Вроцлав): 1-й винищувально-авiацiйний полк (Мiнськ-Мазовецький), 10-й винищувально-авiацiйний полк (Ласк), 11-й винищувально-авiацiйний полк (Вроцлав), 3-я радіотехнічна бригада (Вроцлав), 1-а зенітно-ракетна бригада (Битом). 4-й корпус ВПС (Познань): 2-а винищувально-бомбарду- вальна авіаційна дивізія (Пiла), 6-й винищувально-бомбар- дувальний полк (Пiла-Кошице), 7-й бомбардувальний полк (Ми- рославець); 13-й транспортний авіаційний полк (Краків); 36-й спеціальний транспортний авіаційний полк (Варшава); 47-й навчальний вертолітний полк (Нове Място); 58-й навчальний авіаційний полк (Демблін); 60-й навчальний авіаційний полк (Радом); 61-й навчально-бойовий авіаційний полк (Бєльско- Подляска). На озброєні ВПС знаходиться: бойових літаків – 248: МIГ- 21 PFM/M/MF/bis/US/UM, МIГ-23MF/UB, МIГ-29, СУ-22M4/ СУ-24UM; учбово-бойових літаків – 62; учбових літаків – 275; транспортних літаків – 36: АН-2 – 10, АН-12 – 1, АН-26 – 11, ЯК-40 – 10, IД-14 – 3, ТУ-154 – 1; бойових вертольотів – 30 (МI- 24); допоміжних вертольотів – МI-2, МI-8, МI-17, Bell 412HP, PZL „Sokol”; зенітно-ракетних дивізіонів – 42 (С-75, С-125, С-200, „Круг”) [5]. Польський уряд схвалив розрахований на шість років план модернізації збройних сил країни і їхнє пристосування до 303 стандартів НАТО. Це зроблено після того, як наприкінці січня 2001 р. у Варшаві Верховний Головнокомандувач об’єднаними Збройними Силами НАТО в Європі американський генерал Джозеф Ралстон різко скритикував „польського новобранця” блоку за те, що він відстає у виконанні своїх зобов’язань у військові справі [3]. На сьогодні Збройні Сили України перебувають на одному з наступних етапів виконання Державної програми реформуван- ня та розвитку Збройних Сил України, який мав бути заверше- ний у 2005 р. Внаслідок проведених реорганізаційних заходів, тільки за попередні роки було скорочено понад 5000 військових, виведено з бойового складу Збройних Сил України близько 220 танків, понад 300 зразків ББМ, до 260 бойових літаків, понад 140 вертольотів. Скорочено загальну чисельність Збройних Сил України на 141 тисячу чоловік. Наведені цифри приблизно відповідають кількості збройних сил Іспанії. Вважаю, що вони є досить переконливими та вражаючими [8]. Не можна залишати поза увагою і той факт, що, враховуючи в першу чергу досвід країн НАТО у підходах до структурної побудови збройних сил та з урахуванням необхідної взаємо- узгодженості при проведенні спільних операцій з кризового реагування, фахівцями Генерального штабу було ініційовано перехід Збройних Сил України до трьохвидової структури та створення у складі Збройних Сил України нових міжвидових функціональних структур і компонентів: Передових сил оборо- ни (Стратегічних неядерних сил стримування, Об’єднаних сил швидкого реагування та сил спеціальних операцій), Основних сил оборони та Стратегічних резервів. Таке рішення сприяло підвищенню загального рівня підготовки Збройних Сил України та їх готовності до виконання покладених на них завдань обо- рони. Загалом сьогодні можна говорити про завершення проце- су загальної оптимізації організаційної структури Збройних Сил України, перехід від дивізійно-полкової до бригадно- батальйонної структури в Сухопутних військах, від корпусно- дивізійної до корпусно-авіабазної у Військово-Повітряних силах та від морських районів до військово-морських баз у Військово-Морських силах [7]. 304 Найбільш складним питанням реформування Збройних Сил є підвищення їх технічної оснащеності. Протягом минулого року тривала напружена робота над проектом Державної про- грами розвитку озброєння і військової техніки. Найближчим ча- сом очікується її затвердження Президентом України. Головна мета Державної програми полягає у досягненні максимального збалансування потреб Збройних Сил, інших військових формувань України з фінансовими, промисловими та науково-технологічними можливостями держави. Можна припустити, що хід реалізації Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України надав нам впевненості, що сплановані заходи на період до 2005 р. були реалізовані за пріоритетними напрямами в повному обсязі у визначені терміни. Відповідно до проголошених намірів має відбутися скасу- вання строкової служби і запровадження контрактної армії. За інформацією прес-служби Віктора Ющенка (жовтень 2004 р.), він планував провести скорочення строкової військової служби з 18 місяців до 12 вже до весняного призову 2005 р. (раніше було прийняте рішення, що це відбудеться через чотири роки), а для випускників вищих навчальних закладів – до 9 місяців. Збройні Сили повинні досягти належного професійного рівня до 2010 р., а попередньо планувалося, що лише у 2011–2015 рр. [5]. Озброєння ЗСУ становило: 3800 танків (у тому числі Т-72 і Т-80); 3000 бронетранспортерів, 2 тисячі з яких (рахуючи загалом) підлягає ліквідації; 6800 гусеничних бронетранспортерів; 3700 артилерійських гармат; 500 бойових літаків; 200 гелікоптерів; 100 кораблів; транспортні літаки (у тому числі АН-72, АН-124 „Руслан”, АН-255 „Мрія”) з великою вантажопідйомністю [5]. Модель армії, що базується на системі дивізій і полків, буде замінено на бригадно-батальйонну систему. У всіх трьох видах військ мають створити підрозділи, що виконуватимуть функцію військ швидкого реагування (у сухопутних військах – як корпус). Має бути ліквідоване одне з трьох оперативних командувань – зі штабом у Чернігові, а залишаться два: у Львові та Одесі. Військова авіація і сили повітряної оборони, які існували до- недавна, з травня минулого року переформуються на повітряні сили. 305 Космічні війська мають величезний потенціал, причому точно не відомо, наскільки вони є автономними, а наскільки пов’язані з російськими [3]. Польща вважає прагнення України вступити в НАТО природ- ним і обґрунтованим, оскільки Україна є важливим елементом європейської безпеки. НАТО, у свою чергу, є однією з опор си- стеми європейської безпеки. Однак, членство в НАТО не може розглядатися як „нагорода” за мирну трансформацію – за вихід з авторитаризму на шлях розвитку демократичної правової дер- жави. Процес вступу держави до Альянсу визначається вста- новленим законом. Він вимагає виконання поставлених вимог у політичній, громадській, військовій і економічній сферах. Розбудова демократії в українських умовах буде склад- ним процесом, і, без сумніву, довготривалим. У відносинах України з Альянсом вирішальними будуть не декларації і заяви, а конкретні результати на шляху адаптації України до вимог Альянсу. Тому важко визначити конкретний термін інтеграції України з НАТО. Процес політичної і суспільної трансформації має свою власну специфіку в кожній країні. Потрібно також враховувати очікування суспільства. Та частина мешканців України, яка підтримує вступ до НАТО, хотіла б якнайшвидшого виконання цих вимог. Це природна реакція. Однак, очікування мають відповідати дійсності. Одне є незаперечним: вступ до Північноатлантичного Альянсу з багатьох причин (з політичної, правової і економічної точки зору) здійснити простіше, ніж приєднання до Європейського Союзу. Процес пристосування до критеріїв і вимог Євросоюзу не лише потребує більше часу, а й складніший для практичного втілення. Словом, чим більші очікування – тим глибшим може бути розчарування [10]. З точки зору Польщі важливо, аби Україна тепер керувалася принципом стриманості. „З нашого боку і від дружніх держав вона отримає допомогу в міру наших можливостей. Альянс може і повинен запропонувати Україні участь у Плані дій щодо членства (МАР); нові держави-члени, які пройшли через цю програму, можуть і, напевно, будуть ділитися досвідом, а члени Альянсу з більшим стажем нададуть Україні політичну підтримку. У свою чергу, план Євросоюзу для України повинен визначати дату початку переговорів про членство – навіть, 306 якщо ця дата досить віддалена у часі. Важливе значення має також створення відповідних внутрішніх і зовнішніх умов для прийняття такого рішення” (Проф. Адам Даніель Ротфельд, Міністр закордонних справ Республіки Польща) [3]. Варто пригадати, що „особливі відносини” України з НАТО, які виходили за межі програми „Партнерство заради миру”, були започатковані у першій половині 90-х рр., вже за часів президентського правління Леоніда Кучми. Для Києва одним з найголовніших мотивів їх налагодження, якщо не найважливішим, було здобуття наближеного до позиції Москви статусу у відносинах з Північноатлантичним Альянсом. Цей мотив ніколи не втрачав своєї актуальності. У ті моменти, коли відносини між Брюсселем і Росією інтенсифікувалися, влада в Києві прагнула до посилення контактів з Альянсом. Можна прогнозувати, що новий президент, бажаючи підкреслити прозахідний напрямок, піде тим же шляхом. У той же час Росія висловила прагнення перевести свої контакти з НАТО на вищий рівень [10]. Україна завжди вважала Північноатлантичний Альянс фундаментом європейської безпеки, не висловлювала жод- них протестів проти намірів розширення НАТО на схід. Підтримувала політику „відкритих дверей” до Альянсу, не вбачаючи у факті розширення жодної загрози для власної безпеки (і тому не створила лінії фронту на своєму західному кордоні), зберігаючи за собою таку ж орієнтацію. Україна лише закликала до того, аби у процесі розширення враховувались інтереси її безпеки. Україна не відреагувала негативно на переміщення американських військових угруповань із Західної Німеччини до Угорщини, Румунії та Болгарії, ані на присутність формувань США і НАТО на території колишніх радянських республік та Афганістану [1]. Україна визнала задовільним твердження Хартії про особливе партнерство з НАТО (пункт 18) від 9 липня 1997 р. так: „(...) розширення Альянсу не вимагатиме зміни у теперішньому ядерному статусі НАТО, і тому країни НАТО не мають жодного наміру, плану і мотивації, аби розміщувати ядерну зброю на території нових держав-членів, ані потреби змінювати будь-який з аспектів стану ядерного озброєння та ядерної політики НАТО, 307 а також не передбачають потреби здійснення чогось подібного у майбутньому”. Україна залишила за собою право у тому випадку, якщо вона відчує загрозу для власної безпеки, знову винести на обговорення питання про приєднання до Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Україна ніколи не припиняла своєї участі у роботі спільних органів, навіть (на відміну від Росії) після інтервенції НАТО до Косова, хоча й висловила своє невдоволення операцією бомбардування Белграда [3]. Незважаючи на проголошення Євроатлантичного напрямку у закордонній політиці та політиці безпеки, Україна за правління Леоніда Кучми не визначилася зі своїм вибором до кінця. Одного разу вона заявляла, що її стратегічним вибором є НАТО, іншого разу – що Європейський Союз, не наводячи при цьому жодних причин. Чи така стратегія була свідомою і проводилася з думкою про суспільство, яке не досить позитивно налаштоване щодо НАТО, чи як гра, розрахована на дезорієнтацію Росії, важко стверджувати. Тепер Україна схиляється на бік Європейського Союзу, переконуючи, що це буде її головним політичним вектором, але чи обрання суспільством нової влади є тотожне зі схваленням нової мети у закордонній політиці? Раніше в Україні найчастіше користувалися загальним поняттям „Євроатлантична інтеграція”, створюючи при цьому інституції, що містили у своїх назвах помилкові визначення, наприклад, „Державна Рада з питань європейської та Євроатлантичної інтеграції України” або „Національний Центр з питань Євроатлантичної інтеграції України”. Такий підхід, напевно, з часом зміниться. У офіційній політиці відбудеться розрізнення процесів інтеграції з Європейським Союзом та інтеграції з НАТО, яким мають відповідати дві програми, два політичні курси, два бюджети. Зрештою, вже в наших останніх розмовах з українськими політиками відчува­ лося розмежування цих питань. Як би не було, а створюється Міністерство у справах європейської інтеграції. Військова співпраця з Польщею була започаткована Угодою між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Республіки Польща від 3 лютого 1993 р. (Відновлена 14 листопада 2002 р.). Вона є формальною підставою двосторонньої співпраці, яка, відповідно до намірів Польщі, є інтегральною 308 частиною політики НАТО щодо України. Угода була доповнена 11 додатковими документами, які стосувалися взаємного постачання озброєння, науково-технічної співпраці, охорони таємної інфор­ мації, спільних з’єднань у повітряних силах, а передусім – спіль­ного військового підрозділу. І саме від моменту прийняття рішення про створення такої одиниці 5 жовтня 1995 р., – попри проблеми з ратифікацією, які виникли з українського боку, – військова співпраця становить важливу складову стратегічного партнерства між Польщею та Україною [3]. Батальйон ПОЛУКРБАТ/УКРПОЛБАТ призначений для участі в „міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій”. Таким чином, Польща стала єдиною державою – членом НАТО, яка має спільну військову одиницю з Україною. Батальйон може використовуватися в міжнародних місіях, які повинні: протидіяти міжнародним і внутрішнім конфліктам; вирішувати або ж створювати умови для вирішення конфліктів для досягнення згоди сторін; надавати гуманітарну допомогу населенню охоплених конфліктами територій; надавати допомогу державам, потерпілим унаслідок конфліктів. Батальйон може бути приведений у стан бойової готовності протягом 30 днів з моменту отримання урядами обох країн прохання про його застосування. Рівня операційної готовності одиниця досягла на початку 1999 р. До складу батальйону, який є підрозділом механізованої піхоти, Польща надала 378 солдатів з 4-го механізованого батальйону 14-ї танкової бригади Перемишльської Землі ім. Гетьмана Яна Кароля Ходкєвіча, Україна – 366 солдатів з 310-го Яворівського механізованого полку. Загалом одиниця нараховує три роти механізованих військ (дві польські і одну українську) і національні (польські і українські) взводи спеціального призначення. Крім того, до складу батальйону входять три спільні компоненти: командування, штабова рота і рота тилового забезпечення. Місцем дислокації штабів та командної роти є Перемишль [6]. Польсько-українською ініціативою зацікавились та надали їй свою допомогу Великобританія, Канада, США, Франція та НАТО загалом. Ця тема не раз піднімалася під час офіційних зустрічей Альянсу, зокрема, на вашингтонському саміті. Названі 309 країни пропонують допомогу в створенні інфраструктури ПО- ЛУКРБАТу, мовні курси для офіцерів та лекції для штабних офіцерів батальйону щодо миротворчих операцій, а також об- ладнання. Якщо говорити про можливості використання польсько- українського миротворчого батальйону в бойових операціях, то потрібно підкреслити, що ця одиниця призначена лише для виконання місій типу peacekeeping, а отже (застосовуючи термінологію документів Євросоюзу), для проведення операцій, визначених другим петерсберзьким завданням. Йдеться про місії з низькою бойовою інтенсивністю, що проводяться за умови згоди всіх сторін даного конфлікту для припинення бойових дій. З огляду на настрої значної частини українського суспільства використання цієї одиниці під наглядом НАТО або ЄС для виконання бойових завдань високої інтенсивності було б політично складно здійснити. Отже, військове співробітництво між ЗС України та Польщі треба розглядати, враховуючи зовнішньополітичні чинники та об’єктивно оцінюючи їх реальний стан. Тут відразу постають труднощі, інформація про польське військо є більш-менш прав- дивою, і стосовно ЗСУ, тут теж нічого ніхто не приховує, але статистичні показники не завжди відповідають дійсності. Вар- то наголосити на тому, що повітряний простір України патру- люють російські літаки, на території України знаходяться дві російські станції (під Севастополем та біля Мукачева), звідки спостерігають за територією України та Західної Росії. Космічні війська, як і ППО, взаємозалежні з російськими настільки, на жаль, що ця інформація є державною таємницею [3]. Польща вже досить тривалий час є членом НАТО та ЄС, проведено військову реформу. Українсько-Польське співробітництво дає свої плоди поки що тільки на рівні миротворчих операцій, по- зитивним у цьому плані є створення УКРПОЛБАТУ. Стосов- но поглиблення військового співробітництва говорити ще за- рано. Перемога помаранчевої коаліції під час президентських виборів подала надію на домінування прозахідного вектору зовнішньої політики, її провал після парламентських виборів ще раз підкреслив досить серйозні позиції проросійських сил на території України. До речі, західні аналітики наголошують 310 на наявності серед українських спецслужб значної кількості кадрів, які залишилися у спадок від радянської системи, частина з них мала вже піти на пенсію, інші отримали служ- бове підвищення. Отже, тісна співпраця України з Заходом не вигідна Російській Федерації, а вона може впливати за до- помогою як енергоресурсів, так і іншими методами. Польща була, є і буде містком України в Європу, і сьогодні особли- во важливо ознайомлюватися з реформуванням ЗС Польщі, адже не залежно від того, коли Україна вступить у НАТО, чи взагалі вона туди не вступить, сильна армія, здатна до військової діяльності, є буквально необхідною для повноцінного функціонування держави. Cписок використаних джерел і літератури 1. Абетка української політики: Довідник. – К.: Смолоскип, 2000 – Вип. 4 / Авт. упоряд.: М. Томенко (кер. кол.), Л. Бадешко, В. Гребельник та ін. – 2001. – 328 с. 2. Довідник з питань міжнародного військового співробітництва / Упоряд. полковник юстиції запасу Шило В. Д. – К.: „МП Леся”, 2003. – 192 с. 3. Дорота Гемі, Марія Вонгровска, Пшемислав Журавсківель Ґраєв­ скі. Доповідь Євроатлантичної асоціації „УКРАЇНА БЛИЖЧЕ ДО ЗАХОДУ” // http://www.sea-ngo.org/seango/publikacje/raport%5Bukr%5D. doc. 4. Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет ім. Ів. Франка, 2002. – 253 с. 5. Міжнародна обстановка та виклики безпеки для України // http:// www.niss.gov.ua/book/bezpeka/03.htm. 6. Підбадьорливі декларації та протверезні реалії // http://www.zn.kiev. ua/nn/show/401/35426/. 7. Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001 рр.) Дім „Аль- тернатива”, 2001. – 704 с. 8. Управління Прес-служби Міністерства оборони України Про стан і перспективи двостороннього військового співробітництва між Міністерствами оборони України та Сполучених Штатів Америки // http://www.mil.gov.ua/news/print_news.php?id=1505&lang=ua. 9. Чемшит А. Политика национальной интеграции как фактор форми- рования гражданского общества в Украине // Грані. – 2004. – № 1. – С. 120–126. 311 10. Чередниченко О. Можливі наслідки вступу України до НАТО // http:// www.google.com.ua/search?q=%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0 %D1%97%D0%BD%D0%BE++%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1% 8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5+%D0%B2%D1%96%D0% B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5+%D1% 81%D0%BF%D1%96%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%96 %D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE& hl=uk&lr=&start=30&sa=N. Igor Moroz Military cooperation of Ukraine and Poland in THE context of A new global and European security system formation The Ukrainian integration with European and Euroatlantic structures is the great point of interest for Poland. Moreover, it is of great importance for the safety of the whole continent. Because of that, Poland has always supported Ukrainian orientation in this way. Юрій Юрійчук Наталія Нечаєва-Юрійчук Вплив політичної кризи в Україні на її зовнішньополітичний курс П одії останніх місяців, що відбулися в політичному житті України, змушують констатувати наявність глибокої політичної кризи в державі. Помаранчева революція, останні парламентські та президентські вибори, запекла боротьба різних політичних сил за владу та важелі впливу в контексті впровадження політичної реформи розкрили та загострили глибинні культурні та ментальні відмінності між політичними діячами, які, за власними визначеннями, представляють інтереси українців різних регіонів нашої країни. Останні події 312 свідчать про спроби окремих політиків загострити протистояння між східною та західною частинами України. Про це свідчать чисельні заяви окремих політиків про різні культурні традиції і, відповідно, різні бачення майбутнього України в різних куточках країни. Цинічне використання недосвідченого та довірливого електорату в досягненні власних інтересів є черговим прикладом нестабільності та слабо розвиненої демократії в державі, що, у свою чергу, ставить під загрозу національну безпеку України. Одним із найяскравіших прикладів прояву системної кризи в Україні стала суперечка навколо визначення зовнішньополі­ тичного курсу України. На фоні конституційних змін та законодавчої неврегульо­ ваності нових повноважень провідних політичних інститутів, у першу чергу Президента, Верховної Ради, уряду, ми спостері­ гаємо гострий конфлікт між гілками влади, кожна з яких претендує на визначення орієнтирів у зовнішній та оборонній політиці. Ситуація не була б настільки драматичною, якби зовнішньополітичні орієнтації сил, представлених у цих органах влади, співпадали. Їх різноспрямованість і, фактично, взаємовиключність перекреслюють можливість формування та реалізації послідовного зовнішньополітичного курсу та нівелюють зусилля українських дипломатів, спрямовані на підтримку позитивного іміджу України та її зовнішньополітичну стабільність. Активні консультації щодо можливої корекції зовнішньої політики України на дипломатичному та експертному рівнях розпочались ще в серпні 2006 року з ініціативи західних урядових кіл. Незважаючи на запевнення глави МЗС Б. Та- расюка про незмінність існуючого курсу, сумніви щодо зов- нішньополітичного курсу України у його західних колег залишилися. 3 серпня 2006 року був підписаний „Універсал національної єдності”, який задумувався як свого роду „дорожня карта” для всіх гілок влади в Україні як у питаннях внутрішньої, так і зовнішньої політики. У пункті 24 Універсалу йдеться про „налагодження ефективного економічного співробітництва з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами” [7]. Пункти 25– 27 черговий раз підтверджують багатовекторність української 313 зовнішньої політики. Так, у пункті 25 йдеться про перспекти- ви вступу України до Європейського Союзу, у пункті 26 – про діяльність у рамках ЄЕП, а в пункті 27 – про взаємовигідну співпрацю з НАТО та „вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після ви- конання Україною усіх необхідних для цього процедур” [7]. Цей універсал так і не визначив пріоритети зовнішньої політики України, залишивши у спадок абсолютну невизначеність в цьому питанні. Декларація приєднання України до військово- політичного блоку за результатами загальнонаціонального ре- ферендуму є переспівом конкретних умов, визначених альянсом для вступу до НАТО. Важливою залишається позиція провідних політичних інститутів щодо можливого вступу України до НАТО. І тут, після вступу в дію політичної реформи, очевид- ною стала серйозна колізія між баченням зовнішньополітичних перспектив Президентом та урядовою коаліцією. Нова редакція Конституції містить ряд суперечностей і залишає без відповіді питання „хто ж визначає зовнішньополітичний курс та політику у сфері оборони і національної безпеки?”. Згідно з Конституцією керівництво зовнішньополітичною діяльністю здійснює Прези- дент, проте визначає її Верховна Рада, яка ставить завдання пе- ред урядом. У самому ж уряді, знову ж таки за конституційними нормами, Міністерство закордонних справ та Міністерство обо- рони залишаються провідниками політичної волі Президента. Як уже зазначалося вище, реальним виходом з подібної ситуації могла б стати одновекторність зовнішньополітичних орієнтацій основних політичних інститутів держави. Водно- час, аналізуючи ситуацію, що склалася одразу після парла- ментських виборів 2006 року, треба зазначити, що невдача зі створенням „коаліції демократичних сил”, а також наступний провал у реалізації ідеї „широкої коаліції” спричинили фор- мування уряду України політичними силами, погляди яких на тактику та стратегію зовнішньої політики були кардинально відмінними від поглядів Президента. Враховуючи той факт, що згідно Конституції Президент має право висувати кандидатів на посади міністрів закордонних справ та оборони, після форму- вання нового уряду на цих посадах залишилися представники „помаранчевого спектру” Борис Тарасюк та Анатолій Грищен- 314 ко. Проте з самого початку, з найперших кроків глави нового уряду та новоствореної парламентської коаліції стало очевид- но, що між ними та позицією глави держави існують серйозні суперечності, що співіснування двох політичних ліній у рамках одного уряду є проблематичним. Одночасно з пропрезидентськими міністрами закордонних справ та оборони у складі уряду на ключових посадах з’явилися особи з відверто проросійськими поглядами, наприклад, пер- ший віце-прем’єр Микола Азаров та віце-прем’єр Дмитро Та- бачник [5]. Згідно з постановою, прийнятою Верховною Радою у вересні 2006 року та підтриманою 242 депутатами, парламент України висловлює свою підтримку позиції Прем’єра. Дана по- станова, яка, за словами ініціаторів, мала суто декларативний характер, а також контроль за парламентською більшістю дали керівництву уряду потужний інструмент легітимності власних дій, у тому числі і в зовнішній політиці. Необхідно зазначити, що під час своїх перших закордонних візитів до Росії та Польщі В. Янукович зумів утриматися від невиважених заяв. Проте вже на початку вересня 2006 року, перебуваючи на саміті в Криниці Прем’єр-міністр зазначив, що він підтримує курс саме на європейську інтеграцію України, ні словом не обмовившись про євроатлантичну інтеграцію дер- жави та про виконання Україною Плану дій щодо членства у НАТО. Відверта конфронтація між Президентом та Прем’єр-мі­ ністром у сфері зовнішньої політики розпочалась у вересні, коли в ході візиту до Брюсселю В. Янукович чітко висловив власну позицію, видавши її за позицію України у зовнішній політиці. За його словами, позиція України як у минулому, так і в 2006 році залишається незмінною: „Сьогодні Україна не готова до вступу (до НАТО)”, – сказав він. Відповідно, „не передбачається жод- них документів, жодних конкретних дат вступу України до цьо- го союзу”, – підкреслив В. Янукович [8]. Злива коментарів з цього приводу як в Україні, так і за кордоном, була досить емоційною та суперечливою. Обид- ва профільні міністри (квота Президента) засудили позицію Прем’єр-міністра і заявили про свою готовність продовжувати президентський курс на форсовану євроатлантичну інтеграцію. 315 Їхня позиція була передбачуваною, оскільки ще в лютому 2006 року Б. Тарасюк засудив спроби окремих політичних сил зініціювати проведення загальнонаціонального референ- думу з приводу можливого вступу України до НАТО, назива- ючи її „політичною провокацією” [1]. Його позиція залишилась незмінною – вектор зовнішньої політики України визначається її національними інтересами, – „цю заяву можна розцінити як заяву лідера партії... Я ... можу сказати про те, що ніхто не відміняв основні пріоритети зовнішньої політики нашої держа- ви, які окреслив Президент”, – наголосив Б. Тарасюк [4]. Член- ство ж у НАТО – український національний інтерес не лише на думку Президента чи міністра закордонних справ. З цією тезою погоджуються і аналітики Інституту Євроатлантичного співробітництва, на думку яких „відмова від виконання ПДЧ – це фактично зрада й Універсалу, і референдуму, і національним інтересам як таким... Це прояв геополітичної другорядності та- ких політиків, які приречені на те, щоб вічно оглядатися по бо- ках, аби ніхто не побачив, що вони вкрали...” [2]. Після виступу В. Януковича в Брюсселі Секретаріат Пре- зидента досить різко відреагував на його слова, заявивши, що глава держави очікував на іншу позицію Прем’єр-міністра. Сам В. Ющенко так оцінив результати візиту В. Януковича до Брюс- селю: „Сьогодні я мав не зовсім приємну розмову з Прем’єр- міністром за підсумками його першого візиту до Брюсселю. Основи зовнішньополітичного курсу, як повноправне членство і в ЄС, і в оборонному союзі, – це є пріоритети незмінні, по яких не буде втрачено жодного тижня відповідних темпів” [4]. Водночас візит В. Януковича вніс свої корективи у позицію альянсу з даного питання. За шість днів до сумнозвісного візиту посол США в Україні В. Тейлор заявив, що „Україна має шанс приєднатися до Плану на Ризькому саміті НАТО 28–29 листопа- да”, у разі, якщо „український уряд схвалить таке рішення” [3]. Після 14 вересня прибічники альянсу заявили, що „візит Януко- вича запалив червоне світло по дорозі до НАТО” [4]. Разом з тим у питанні щодо можливого вступу України до ЄС, перспективи реалізації якого виглядають нереальними найближчим часом, В. Янукович та уряд нібито залишаються єдиними з позицією Президента. 316 Фактично склалася небезпечна ситуація відсутності в Україні збалансованої повноцінної влади взагалі та єдиного центру зовнішньої й оборонної політики зокрема. Позиції уряду та його глави в ситуації розмитості повноважень і сфер впливу такі ж слабкі, як і позиція Президента. Це пов’язано і з незрозумілістю законодавства, і з „внутрішньо донецьким” протистоянням та поступовим збільшенням числа невдоволе- них всередині Партії регіонів та її союзників. Головним чином це пов’язано з перспективою скорочення суспільної підтримки правлячої коаліції та політичних сил, що входять до неї, на фоні очікуваного зростання цін, інфляції, перегляду комунальних тарифів, неврегульованості енергетичних питань тощо. Можна висловити припущення, що вже за півроку, за рік, перманентна боротьба з перетягування повноважень на фоні зростання маси невдоволених як серед еліти, так і серед простих громадян призведе до ескалації політичної кризи, яка повинна закінчитись переглядом існуючої Конституції в бік відновлення президентської вертикалі або ж створення парламентської республіки в її „чистому вигляді”. Лише чітке визначення го- ловного центру, що взяв би на себе розробку та впровадження цілісного зовнішньополітичного та оборонного курсу, дозво- лить Україні залишатися повноцінним суб’єктом міжнародної політики. Треба визнати, що серйозною перешкодою на шля- ху проведення такого курсу залишається той факт, що Україна знаходиться на своєрідному цивілізаційному перехресті – в духовній сфері між християнством східного і західного зразків, у військово-політичній – між НАТО та Організацією договору про колективну безпеку (ОДКБ або „Ташкетський договір”). У геополітичній сфері Україна продовжує залиша­ тися між Росією та США в їхній боротьбі за контроль над енергоносіями. Україна сьогодні знаходиться в замкненому колі як внутріш­ ньої, так і зовнішньополітичної невизначеності. Зовнішня політика країни безпосередньо залежить від суспільно-полі­ тичної ситуації всередині країни, а остання – не в останню чер- гу залежить від зовнішньополітичних чинників та орієнтирів. Враховуючи той факт, що основні політичні інститути дер- жави і до сьогодні не мають чітко визначених рамок власних 317 повноважень та відповідальності, що окремі політичні лі- дери спекулюють політичною реформою та її результата- ми на власну користь, а не на користь суспільства, можна стверджувати, що в найближчій перспективі питання вступу України не лише до Північноатлантичного альянсу, але й до Європейського Союзу залишатиметься відкритим саме з вини України. Йдеться не лише про формальний вступ нашої країни до цих структур. Важливим є повна зміна тих установок та цінностей, які сьогодні панують як в українському суспільстві, так і в українському політикумі як виразникові інтересів цього суспільства. Орієнтація в першу чергу на сьогоднішній день, на матеріальне для себе поступово перетворилось на характерну рису діяльності переважної більшості українських політиків, що, в свою чергу, зумовило негативне ставлення українських громадян до так званого політичного бомонду, а західних експертів – до перспектив української інтеграції у світове де- мократичне співтовариство. Так, на думку Ф. Флурі, заступника директора Женевського центру демократичного контролю над збройними силами, якщо Україна забажає вступити до НАТО, то, відповідно, нам „доведеться забезпечити парламентсь- кий контроль над збройними силами та сектором безпеки та- ким чином, як це розуміється в Європі” [6, с. 51]. Законодав- че закріплення права парламенту на ухвалення чи відхилення кандидатур на посади міністрів оборони, внутрішніх справ, за- кордонних справ та керівників служби безпеки, прикордонних військ та їх заступників повинно включати їх регулярні звіти перед парламентом. Водночас Ф. Флурі наголошує, що „немає необхідності говорити, що парламентарі мають бути достатньо компетентними для того, щоб використовувати зазначені права” [6, с. 51]. Питання компетентності українських парламентарів у світлі всім відомих критеріїв формування виборчих списків залишається відкритим. Таким чином, сьогодні українське суспільство переживає складний період, який може вважатися своєрідним випро- буванням, іспитом на зрілість, від успішного складання яко- го залежить майбутнє країни. І якщо Україна зможе успішно подолати внутрішньополітичну кризу – це означатиме, що 318 українське суспільство поступово перетворюється на політич­ ну націю, здатну до самоорганізації та визначення власного майбутнього. Список використаних джерел і літератури 1. Б. Тарасюк считает политической провокацией заявления о проведе- нии референдума относительно НАТО и ЕЭП // http://www.liga.net/ perl/news/print.pl?id=179796. 2. Горбач В. Янукович і НАТО // http://www.ea-ua.info/main.php?parts_ id=5&news_id=183&news_show_type=1&. 3. Коломієць О. Щодо брюссельського демаршу Януковича // http:// www.ea-ua.info/main.php?parts_id=1868news_show_type=1q. 4. Президент не задоволений промовою Януковича у Брюсселі щодо вступу України до НАТО // http://ntn.tv/print/news/biz/06/09/16/1110. html. 5. Сушко О., Пархоменко Н. Зовнішня політика України у 2006 році: аналіз та прогноз // http://www.ea-ua.info/main.php?parts_id=5&news_ id=3368&news_show_type=1&. 6. Україна – НАТО: Майбутнє в руках минулого. – К.: Заповіт, 2004. – 176 с. 7. Універсал національної єдності. Текст, підписаний на круглому столі // http://www.pravda.com.ua/news_print/2006/8/3/45537.htm. 8. Янукович в Брюсселе снова заявил о неготовности вступать в НАТО // http://www.proua.com/print.php?p=news/2007/03/27/140148.html. Yuriy Yuriychuk, Natalya Nechayeva-Yuriychuk Ukrainian political crisis impact ON foreign policy course This article is dedicated to the main issues of the political crisis in Ukraine after the introducing of the political reform. The fighting between the President and the Prime-Minister for power and influence on foreign policy brought some negative consequences for social-political life of the state. The problem of the Ukrainian integration into NATO structures is very complicated. Different points of view of the main political institutes on this perspective are the main reasons of it. The successful exit from political crisis will be the best solution for both internal and external policy of Ukraine. 319 Тетяна Нагорняк Політичні символи у дискурсних практиках національної безпеки Н аціональна безпека – предмет полідисциплінарного наукового дослідження, який частіше за все позначає стан захищеності життєво важливих індивідуальних та загаль­ нонаціональних цінностей, інтересів та основ держави- нації, через що зберігається її внутрішня цілісність та забез- печується суверенність її політичних рішень на світовому рівні. Міждисциплінарність, як епістемологічний орієнтир до- слідження соціальної реальності та перспективного вдоскона- лення сучасного гуманітарного й соціального знання, вже три- валий час є питанням наукових дискусій і спорів. З одного боку введення у науковий обіг такої міждисциплінарної категорії як „дискурс національної безпеки” стимулює міждисциплінарну взаємодію, реалізуючи „утопічний проект метадисциплінарності” І. Валлерстайна, а з іншого – стає підставою для „розмиття” академічних меж та загострює консерватизм „традиційної нау- ки”, ставлячи під сумнів її основні постулати. Всіляка трансляція наукових проблем й методологічних концепцій, запозичення методів та прикладних методик з іншого наукового поля завжди породжує проблему адаптації методологічних засад й предметів дослідження, що неминуче супроводжується їх перекручуван- ням та трансформацією[1]. Національна безпека та її дискурсні практики – не виняток. Це – наукові категорії, що є найбільш поширеними у використанні й зовсім неоднозначними у своєму визначені. Поняття „національна безпека” було введено у політичний обіг Т. Рузвельтом у 1904 р. і на поч. ХХ ст. під національною безпекою розуміли лише зовнішньополітичний дискурс, який повинен був забезпечувати державі-нації зовнішню оборону від агресії інших країн. Це було закономірно й обумовлювалося колоніальним світовим порядком, який передував двом світовим війнам. Більш широке значення категорії „національна безпека” склало- ся після ІІ світової війни разом із її інституціоналізацією, коли 320 були оформлені основні документи, створені конфедеративні інститути та визначені основні зовнішньополітичні вектори й геополітичні ролі держав-націй. Ця політична практика надава- ла нової сутності терміну „національна безпека” . У 1947 р. був прийнятий Закон про національну безпеку, відповідно до якого було створено Раду національної безпеки США та була виписа- на „Стратегія національної безпеки США” . Протягом другої половини 1940-х–1970-х рр. були оформлені ООН, ОПЕК, ЄБРР, ОВД. За цих умов, декларативно, перевагу у конструюванні стратегії національної безпеки держав-націй отримали еко­ номічні чинники (складення нової інвестиційної системи США і Великобританії та нарощування ВПК СРСР, Ізраїлю, США і Китаю), але де-факто, територіальне розширення країн соціалістичного табору призвело до прагнення ідеологічного домінування двох світових держав, наслідками чого стали мак- картизм, корейська війна, війна у В’єтнамі, „залізна завіса”, „ок- самитова революція” в Угорщині. З часом (1980–2000-ні рр.), презентація країн-суб’єктів міжнародної політики – все більш походить на театральний фрейм І. Гофмана [2, с. 186–216], коли економічні, політичні та ідеологічні чинники працюють як складові механізму маніпулювання задля складення нового світового порядку (наслідку територіального перерозподілу), що виявляється спотвореною свідомістю у вигляді створе- ного симулякру. Тому, після певної „вистави” залишаються у свідомості населення образи, які стають символічними носіями політичних подій (падіння Берлінської стіни), історичного часу- періоду („гласність” і „перебудова”), символічної персони (Сад- дам Хусейн), своєї чи чужої держави-нації (Хайтек – новий сим- вол Японії), світу в цілому (глобалізаційний світ). На перехресті ХХ–ХХІ ст., коли національні інтереси та національна безпека випробовуються глобалізаційними процесами, постає питання нового методологічного обґрунтування й вектору прикладно- го дослідження на користь політичних символів, які дієвіші за всілякі документи, стратегії та гасла щодо об’єднання навколо національної ідеї. У межах цієї статті автор має намір розглянути на­ ціональну безпеку як дискурсивну практику, що являє со- бою комунікативну інтеракцію відтворення сукупності 321 символів та знакових систем, які презентують державу- націю у свідомості власних громадян і світового співто­ вариства. З яких би методологічних позицій ми б не підходили до визна- чення політичного й вивчення специфіки відтворення стратегії національної безпеки, важко заперечити їх дискурсивну при- роду (комунікаційну, семіотичну та лінгвістичну). Дискурс – (буквально з латинської – „біг у різних напрямках”) нараховує більше 15 значень. Хронологічно, дискурс дорівнював тек- сту, потім – мовленню, бесіді, діалогу, мові, сукупності мов- них актів, процесу комунікації окремих індивідів, взаємодії суспільних груп; „уживлянню” у суспільну свідомість певних стереотипів і символів. Найбільш доцільним, на наш погляд, є визначення дискурсу як системи комунікативно-знакових інтеракцій, які здійснюються у межах певного комунікативного каналу й проявляються в сукупності своїх вербальних і невер- бальних компонентів. Практика національної безпеки, як і сама політика в цілому, виявляються таким дискурсом. Підхід до виз- начення змістовних характеристик „дискурсу”, варіюється за- лежно від методологічних „переваг” дослідника, від концептів у дусі структуралістськи орієнтованої лінгвістики до практик постструктуралізму. В академічному й епістемологічному кон- текстах національна безпека скоріше функціонує як дискурс, що інтегрує концептуальні теорії й практики аналізу політичних текстів. Його витоки насамперед слід шукати у філософії мови [3]; „континентальній” філософії, постструктуралізмі й деконструктивізмі [4]; у когнітивній науці й соціальній психології, політичній філософії [5]; семіотиці [6]. Політична наука теж заявила своє бачення політичного дис- курсу і найбільш вдалими методологічними здобутками, на наш погляд, є наукові позиції Герасимова В. разом з Ільїним М. [7] і Толпигіною О. [8]. Інтегруючим елементом політичного дис- курсу виступає теза про те, що політичні реалії здійснюються й конструюються в дискурсі й через дискурс, а саме через „кодований текст” – сукупність вербальних та невербальних символів. Центральне поняття дискурсивних практик – „мов- ний акт” („speech act”) – відкидає гіпотезу про те, що мова і дія існують окремо. Такий методологічний підхід досить вдало ек- 322 страпольовано на дослідження практики зовнішньополітичного дискурсу Хмельцовим А. [9]. Серед зазначених методологічних підходів політичної нау- ки, на наш погляд, політичний дискурс стає більш зрозумілим у поєднанні семіотичного та політичного. Методологічним концептом семіотики є визнання знакової природи, приро- ди символічного в усіх процесах соціальної реальності. Ба- зовий ланцюжок усіх семіотичних досліджень поєднує три складові: призначення (з якою метою і ким ініційований знак) – знак (система символів, що має чітке обґрунтування ) – значен- ня (зміст, що однозначно сприймається реципієнтами). І саме політичний дискурс, за своїм змістом не заперечує, а скоріше підтверджує семіотичну логіку, будуючи власний ланцюжок: контекст – текст – зміст. Політика конструювання стратегії національної безпеки – семіотичне явище – поле комунікативно-знакових мовних систем, де мова не локалізується у мові як такій, а являє со- бою типові процеси формування образу держави та його за- хисту у межах певного часу чи / та простору і конкретного комунікативного каналу. Завдання цієї статті – показати, що дискурсні практики національної безпеки являють собою взаємодію політичних акторів у межах певного простору – часового континіуму, результатом якої стає формування в їх свідомості образу країни у вигляді певного асоціативного коду. Елементи такого коду з часом стають символічними, з ними усвідомлюється та чи інша держава-нація, певний історичний період, політичний курс. І головне, що саме ці символи і знакові системи, якщо вони становлять позитивну рису іміджу країни, повинні, на думку автора, стати базови- ми під час конструювання стратегії національної безпеки. Соціально-політична реальність завжди має символічний вимір. Політичні процеси постмодерного суспільства до- сить мінливі й непередбачувані, проходячи, вони залишають- ся у масовій свідомості у вигляді „символічного”. Проходять виборчі кампанії та війни, зникають імперії та харизматики, але політична історія охайно зберігає офіційні та неофіційні ем- блеми політичних сил, державні та недержавні символи країн, династій, знакові події та дії, що успадковуються у часі та 323 просторі. Доцільним нами вважається визнавати під симво- лом можливу сукупність вербальних та невербальних форм, що є спрощеним носієм інформації, трактування якої може бути нескінченним. Багатомірність трактувань змісту символу та його транс- формація пояснюється тим, що символи, на відміну від інших massages, тісно пов’язані із зовнішнім середовищем, тим дискур- сом, який становить контекст використання конкретного символу через те, що за різних контекстів один і той символ буде мати різні значення. Так, символічність „яблука” зазнала багатьох тракту- вань у ході історії. Зелене „яблуко розбрату” в античній міфології, як символ недозволенності, спокуси та привід Троянської війни, вже в середньовічній Європі став символом досконалості й Бо- жого дару (золоте). Мабуть, через об’єднання вказаних сенсів політична історія всіх монархій світу має золоте Державне яблуко із хрестом у центрі („держава” і „скіпетр” – жіночий та чоловічий символ) як один з символів монаршої влади. „Великим яблуком” сьогодні називають Нью-Йорк. До речі, слон – символ влади й сили – офіційна емблема республіканської партії США, – товар- ний знак цейлонського чаю, який обирають його виробники у всьому світі (наприклад, компанія „Mlesna”). Символи можуть мати вигляд одного чи сукупності слів, дій, жестів, образів, предметів, кольорів, ароматів, схе- матичних зображень тощо. Тому розрізняють вербальні (предметно-візуальні, словесні) та невербальні (поведінкові чи аутовізуальні, нюхові) символи [10, с. 38]. Усі вони у контексті дискурсивних практик національної безпеки можуть виступа- ти сьогодні „символічною” презентацією країн світу. Країною музики називають Австрію, країною тюльпанів та повітряних млинів – Нідерланди, „казковою” країною – Данію. Вказані символи не є політичними, але презентують політичні систе- ми сьогодення. І навпаки, знак якості „зроблено у Швейцарії”, що стоїть на годинниках, ножах, продуктах харчування, являє собою поєднання червоного та білого кольорів так само, як на державному прапорі країни. І початок тому був покладений утворенням логотипу Червоного Хреста у 1863 р. Світові зрушення – це час народження нових торгівельних марок та утвердження брендів. „Путівку в життя” багатьом 324 відомим сьогодні брендам дали міжнаціональні конфлікти та війни. Мало хто пам’ятає, що визнана сьогодні німецька якість автомобілів, розпочалася з 1926 р. з інвестування Націонал- соціалістичної партії Німеччини у вітчизняні автомобільні за- води та вислову Фюрера: „Кожна німецька сім’я буде мати Фольксваген”. У період 1930-х рр. уся німецька промисловість працювала на війну, і автомобілебудування не було виключен- ням. На перший погляд, націоналізація американського „Опе- ля” (Дженерал Моторс) та німецької філії „Форду”, щедрі інвестування А. Гітлера в конструкторське бюро Фердинанда Порше та регулярна реклама: „Мерседес” підтримує націонал- соціалізм у Німеччині і світі!”, створювали в країні підстави задля війни конкурентів, але це були помірковані кроки Фюре- ра, що спрямовувалися на модернізацію воєнної техніки. Друга світова війна поклала початок Zippo і „Лакі Страйк” через те, що запальнички та цигарки цих фірм регулярно постачалися на фронт й входили до солдатської пайки. Вказані речі й досі пре- зентують країну на міжнародному рівні. Сукупність символів, що прийнята певними макро- чи мега- акторами політики, соціально-економічних чи соціокультурних відносин у вигляді офіційного чи неофіційного обличчя ком- панії, фірми, політичної сили, ідеологічного напряму, країни називають емблемою [10, с. 39]. Так, усі китайці визнають жов- ту чайну троянду офіційною емблемою Пекіну, а мешканці Уель- су вважають своєю емблемою нарцис. Як уже відзначалося, трактувань символу може існувати безліч, емблеми визнаються обмеженою групою людей. Тому людство зацікавлене в утворенні та поширенні певного рівня знаковості суспільно-політичного життя системи. Це дає можливість людям відчувати унікальне почуття за- лучення, кодувати й зберігати в історичній пам’яті важливі події, активізуючи діалог культур та цивілізацій. За таких умов знак буде виступати як система символів, що має однозначність трактовки свого сенсу й призначення, які є за- гальноприйнятими певним співтовариством. Знаки завжди мають вузько спрямовану специфіку свого впливу, поширення та використання. Доказом тому можуть бути Міжнародні зна- ки відмінності країн світу, що діють з 1926 р. (Україна – UA); 325 нагрудні знаки ВС; дорожні знаки; Всесвітні товарні знаки (штрих-коди); знаки комп’ютерного інтерфейсу. Знакову при- роду можуть мати події („Уотергейтська” справа, „Кольорові революції початку ХХІ ст.”), жести („Хайль Гітлер”, „Ок”), колір (червоний як колір протесту та революції, починаючи з Гарібальді, а може ще раніше, коли на честь Марса римляни фарбували обличчя цим кольором). Символічна політика є управлінським механізмом у сфері свідомості, що відображає ступінь впливу продуцента на поведінку людей. За умов реалізації дискурсу національної безпеки, продуцентом символічної політики виступає держава і для неї це – процес самовідтворення і життєдіяльності. В. Полянська порівнює: „подібно до того, як держава проводить кредитну політику, підвищуючи чи знижуючи кредитні ставки, символічна політика примножує, використовує символічний капітал, оперує ним, мобілізуючи або відчужуючи громадян від політики. Капітал символічної політики – образи, сталі та дієві внаслідок їх цілеспрямованого оформлення відповідно із заданою політикою” [11]. Символічна політика може розглядатись як елемент зов­ нішньої політики держави, що проявляється у збігові суб’єктів реалізації політики та її ресурсів. При цьому, мета символічної політики підпорядковується меті зовнішньої політики, дискурсу національної безпеки, процесу захисту національних інтересів. Символічна політика стає зброєю дипломатії внаслідок змін у практиці легітимації міжнародного статусу держави чи іншого міжнародного актора. Вона стає складовою системи зовнішньої політики держави і передбачає наявність відповідної технології реалізації. Як зазначає К. Бджола [12], символічна політика здійснюється на різних рівнях. Серед них як прин- ципово специфічні можуть бути виокремленні національний та міжнародний. В обох випадках вона виконує функцію легітимації політичної влади, стабілізації або амортизації політичних змін. Але в міжнародному середовищі символічна політика відтворила специфічні способи реалізації своїх цілей, які теж полягають у створенні сприятливого середовища для си- лових комбінацій та їх відповідного відображення в громадській думці, що є фактором творення зовнішньої політики. 326 Суб’єктами такої символічної політики виступають дер- жави світу – мега-актори, що мають певний символічний капітал. Об’єктом її й одночасно середовищем функціонування є політичний дискурс (у зазначеному контексті дискурс національної безпеки), що робить можливим співвідношення символічного та політичного просторів. Ми завжди звертаємо увагу на „чуже”. Власні цінності, національна символіка, на- приклад, для нас є повністю зрозумілими й звичайними. Лише у порівнянні та на підставі несхожості актуалізується роль презентації та світоглядного сприйняття різних знакових си- стем (образів держав-націй, що безпосередньо реалізуються через дискурсні практики національної безпеки. Йдеться про іміджі держав-націй – символічні образи країн та їх населен- ня, що відтворюються державною елітою у межах власної країни та далеко за її простором. Наприклад, Китай та Іран позиціонують себе, як країни з потужним ВПК, обираючи своїм символом на міжнародній арені ядерну бомбу; японці як високотехнологічна нація, презентуючи техніку нового покоління; Франція як країна високої моди та вишуканого смаку (вина, аромати, модельєри, Лувр); банки, що жодного разу в історії не були пограбовані, стали візиткою Швейцарії – „світового сейфу”; Нідерланди усвідомлюються багатьма як країна розвинутої демократії із високим рівнем особистої свободи. Будь-яка політична подія, міжнародний процес чи ідея зве- личення власної держави забарвлені образами, що реалізуються завдяки певним зображенням, кольоровим рішенням, dress- кодам, алгоритмам обов’язкових дипломатичних процедур, мовних кліше. Усе перераховане може стати політичними символами за умов, якщо вони набувають специфічного змісту додатково до свого звичайного тлумачення. Політичні символи у дискурсивних практиках – носії узагальнюючого змісту, тому спрощують комунікативний процес, прискорюючи взаєморозуміння, роблячи ефективнішими політичні й соціальні інтеракції та презентуючи спекулятивні та мані-пулятивні форми їх використання. За допомогою символу можна пере­ давати інформацію з особливо емоційним навантаженням або створювати таке навантаження. 327 Основні характеристики дискурсних процесів зводяться до регулярності „speech act(ів)”, традиційним сприйняттям і зрозумілістю їх певною групою політичних акторів й телеологічністю (цілеспрямованістю) використання. Дискурс національної безпеки конкретної держави-нації являє собою процес формування та використання набо- ру символів та знакових систем, які у сукупності станов- лять той асоціативний ряд („кодований текст”), з яким усвідомлюється держава-нація – країна та її народ. Такі дослідники, як Баранов А. [13], Полянська В. [11], Зернецька О. [14], Поцелуєв С. [15], вивчаючи взаємозв’язок символічного і політичного полів, зупиняються на функціях символу, як такого. Вони визнають ідентифікаційну, упоряд- ковуючу, презентаційну, дискурсивну та естетичну функції. Екстраполюючи їх основні ідеї на дискурс національної без- пеки, реалізація функцій символів має бути приблизно на- ступною. Ідентифікація політичної спільноти або ідеї чи інституту, за допомогою чого відбувається усвідомлення свого громадян- ства у широкому розумінні та оцінювання соціально-політичної реальності відповідно до ціннісно-моральної парадигми соціуму (сукупності символічного в його політичній культурі). Впорядковуюча функція символу структурує соціально-полі­ тичний досвід людини чи країни, організує політичні інтеракції в схеми на зразок „друг – ворог”, що спрощує політичну дійсність та спонукає до відповідної дії. Презентаційна функція символу відображає його знакову сутність та робить його кодованим текстом у полі політичної комунікації, тобто дозволяє представляти, оформлювати інфор­ мацію і передавати її миттєво, минаючи раціональне осмислен- ня та необхідний для цього час. Дискурсивна ж функція символу є його здатність бути вираженим у мовних знаках і передавати інформацію, пре- тендуючи на зворотній зв’язок. Естетична функція означає функціонування символу як іконічного знаку, що може мати ознаки емоційності і тому є ефективним засобом політичного впливу. 328 ЗАКОН SPEECH ACTу: „Кодований текст” тільки у конкретному контексті має однозначний зміст! Зі зміною контексту той самий „кодований текст” буде мати зміст принципово інший: контекст „Кодований текст” Зміст Політичні У вигляді сукупності Кінцеве значення обставини, в яких вербальних або трактування має місце дискурс. і невербальних до застосування. Мета та очікування символів. його авторів. Україна. 2004–2005 рр. Жовтогаряча Легітимація В. Ющен- Дискурс Президент- (помаранчева) ко і його команди як ської виборчої символіка. революціо­нерів, нової кампанії. Виборчі Революційні гасла. команди молодих технології Шоу-програма та політиків, що знають „Сили народу” концерти на ЯК захистити народ, – представлення майданах країни а помаранчевий національних із застосуванням колір затвердився у інтересів. слів-маркерів, свідомості частини таких як українців як колір „Разом нас багато...” правди, боротьби й Батьківщини. Нідерланди. Жовтогаряча симво- Національні Межа ХХ–ХХІ ст. ліка (помаранчеві свята завжди Дискурс державної елементи одягу, супроводжуються ідеології. гарбузи, морква вшануванням Популяризація (справжні чи королівської династії королеви Біатрис імітація) Orange. Усвідомлення та династії Orange. на ділянках біля всіма голландцями входу жовтогарячого до кожної оселі). кольору як кольору Шоу-програма державної влади і та концерти на всього „королівського” центральних площах (наприклад, емблема у міст. вигляді жовтогарячого апельсину KLM – королівських авіаліній Нідерландів). 329 Зміст символів, що уособлюють у собі політичну націю, обумовлюється завжди контекстом, в якому вони існують. Політичні символи, що презентують державу-націю (чи пев- ний історичний період в її розвитку), можуть бути спеціально вигаданими задля створення нового чи трансформації існуючого іміджу країни (тобто стати результатом певних політичних технологій), а можуть з’являтися стихійно, як ярлики-наслідки негативних чи просто визначальних політичних процесів. Це – „шокова терапія” в Польщі; „квіт­ нева відлига” в СРСР; час Золотої Орди; трагедія 11 вересня; Леді Ді. Слід зауважити, що кодованим текстом дискурсивних практик національної безпеки можуть виступати різні сим- воли і знаки, що уособлюють в собі державу-націю. Їх можна класифікувати на наступні: Визначальні політичні події, з якими асоціюють країну (вбивство Дж. Кеннеді; Уотергейтська справа; теракт у Беслані; Карибська криза; Сторічна війна; Сталінградська битва; „Льо- дове побоїще”). Персона-символ. До них відносяться харизматики (А. Гіт­­ лер, В. Ленін, Катерина ІІ, Марія Стюарт, Мао), політичні діячі- лідери, що запровадили інноваційний курс соціального розвитку (Ф. Рузвельт, М. Тетчер, Р. Рейган, Д. Рамсфельд), громадяни світу (Аятола Хомейні, І. Ганді, Мати Тереза, Далай-Лама), світові олігархи (Б. Гейтс, М. Ротшильд), що мають визначаль- ний вплив на світові соціально-політичні процеси сучасності, але все ж таки усвідомлюються як представники своєї держави- нації. Предметно-іміджеві символи країни. Вони – кодований текст певного дискурсу національної безпеки. Йдеться про наочно-агітаційні матеріали (плакати, листівки, графіті, білл- борди), політичну мову (політичний словник дипломатичних стосунків, створення образу ворога, навішування ярликів), політичну моду і національний стиль (ботфорти Леді Ю на переговорах із Р. Вяхірєвим; dress-code і національні елементу одягу (українські вишиванки), символи політичного часу і простору (японська сакура, слов’янські – „хліб та сіль”; „шлях на Голгофу”), горілчані напої, з якими пов’язують імідж країни 330 на побутовому рівні (російська горілка; французький коньяк; портвейн – Португалія; США – віскі). Будь-який дискурс, особливо політичний, спрямований на „вживляння” в масову свідомість певних „символів”, з урахуванням уже існуючих позицій потенційних реципієнтів, з метою не описати їх та не інформувати про них, а переконати; модифікувати думку, оцінки й відносини; сформувати нові стереотипи й образи (принципово нові або на основі корекції існуючих); спонукати до дії. Ідеологізація реальності чи символи-ідеї. До політичних символів-ідей можна віднести всі вербальні політичні моти- ви, які виконують презентаційну, агітаційну та мобілізаційну функції, презентуючи своїх носіїв та з’ясовуючи їх світоглядні, соціокультурні, політичні та національні принципи. Йдеться про програми політичних партій та установчі документи гро- мадських організацій та рухів, знакові письмові файли (Гімн), спічі політиків та письмові чи усні їх окремі вислови („Маємо те, що маємо” (Л. Кравчук) „Любі друзі” (В. Ющенко), гасла та слогани („Весна переможе!” та „Справедливість є! За неї варто боротися!” (БЮТ), „Здобули волю – здобудемо й долю!” (УНП), слова-маркери („проффесор”, „Леді Ю”), неологізми („Пома- ранчева революція”) та архаїзми („колективізація”, „земства”), що є носіями ідей певного політичного часу. Географічні символи країн – архітектурні ансамблі, що є чинником державної ідентичності (Кремль у РФ; Білий дім у США; китайська стіна; Тадж-Махал в Індії; Май- дан Незалежності в Україні); об’єкти, що стали символом національної гордості міст світу (Цар-пушка в Москві; Па- лац Петергоф у Петербурзі; Гора Афон у Греції; зуб Будди у Шрі-Ланці; Ейфелева вежа у Парижі; Музей Мадам Тюсо в Амстердамі); топонімічна політична символіка (історичні назви вулиць, міст, країн; етноніми – Червоний квартал в Амстердамі; вулиця Дерибасівська в Одесі). Національно-державна символіка. До неї слід віднести усі державні символи, які утворені як держано-національна цінність та використовуються на різних рівнях, підкреслюючи свій законний і державний статус (гербова печатка, геральди- ка, прапор, символи областей і міст); грошові знаки та знаки відмінності й відзнаки. 331 Емоційні символи – це казки, легенди та міфи, в яких пред- ставлена історична пам’ять народу і яка, успадковуючись, надає нового життєвого тренду державі-нації. Так, греки досі вважа- ються нащадками Еллади, Русалонька охороняє Копенгаген, Гусаків вшановують у Римі, а Notre Dame de Paris звеличує силу кохання. Політичний дискурс національної безпеки є простором дії символів і включає артефакти політичної культури, що транс- люються та використовуються в процесі політичної комунікації і є середовищем, що корелює з процесом функціонування політичних інститутів та їх постійної трансформації. Оскільки обидва простори пов’язані через канали комунікацій (дипломатія, релігія тощо), то стають можливими такі політичні явища, як символічна влада та символічний капітал. Суб’єктами символічної політики є актори, які, викори- стовуючи вказані символи, отримують певний символічний капітал. Об’єктом символічної політики і одночасно середо- вищем функціонування є політичний дискурс, що уможливлює співвідношення символічного та політичного просторів. У межах певного дискурсу держави-нації – носії символічного капіталу намагаються конвертувати його в інші види капіталів, примножу- ючи їх, поширюючи площину їх використання з однією метою – утримати в своїх руках монополію на прийняття політичних рішень у межах власних державних кордонів та встановити геополітичну роль, наближаючись до відносної самостійності у межах світової політичної системи. Сферами застосування символічної політики є формулювання та реалізація стратегії внутрішньої та міжнародної політики. Варіантами символічної політики, на думку С. Поцелуєва є: 1) символічні ерзац-акції, 2) символічне законодавство, 3) символічна персоніфікація, 4) символічна ідеологізація [14]. Символічні ерзац-акції (або акції заміщення) є акціями не просто демонстрації того, що в політиці є бажаним, але не існує. При такому підході виникає дис- онанс в політичній свідомості і дезорієнтація підвладного просто- ру. Символічні акції передбачають наявність довіри до того, що відбувається в символічному просторі, емоційне та рефлексійне переживання запропонованої події. За умов політичної комунікації певну детермінуючу роль відіграє наявність довіри до каналу 332 інформації, визнання її достовірною. Але символічна політика подолала цю перепону внаслідок високого потенціалу символу як емоційного, зануреного у дійсність, чуттєвого компонента (коду) комунікації, що надає символічному акту форми архетип- ного, а тому зрозумілого і справжнього, переживання кожним учасником-свідком акції (наприклад – дипломатичний протокол). Символічна персоналізація проявляється не лише в уособленні у певній харизматичній особистості певного ста- ну політичної системи та політичного порядку. Символічна персоналізація через зв’язок легітимації дозволяє політичному суб’єктові брати на себе функцію політичного символу до ідентифікації та узагальнення волі і вподобань мас. Різновидами такої символічної персоналізації є, скажімо, акції „від імені партії та народу”, коли через опанування довірою, через акти нормативної легітимації політична особа може своєю безпосе- редньою діяльністю створювати умови для мобілізації великих мас чи певних груп для досягнення певної політичної мети, навіть якщо вона примарна („Мы –������������������������� �������������������������� новое домоуправление на- шего дома…пришли к вам после общего собрания жильцов нашего дома, на котором стоял вопрос об уплотнении квартир дома” [16, с. 23–24]). Символічна ідеологізація – це не сукупність заходів з по- ширення певної політичної ідеології в масах населення, а інсценування фундаментальної ідеологічної протилежності в умовах вже сформованого політичного консенсусу. Інсценування протікає в міфологізації та ритуалізації політичної дійсності („Нам солнца не надо – нам партия светит; Нам хлеба не надо – работу давай!”). Символічна політика як символічний капітал є знаряддям боротьби, що іноді перетворюється на крайні форми зміни політичних режимів, як-то „експорт демократії” США в Ірак чи „вестернізація культури світу”. Символічна політика не локалізується в межах однієї держави-нації, вона є засобом стабілізації, фіксації утвореного порядку „сильніших світу����������������������������������� ”���������������������������������� через реалізацію символічної вла- ди, що поширюється далеко за межі політики в культуру та по- бут, але від цього не втрачаючи спрямованості на політичні цілі. Вона є політичною боротьбою, є полем битви, ідей, образів, що 333 має змогу перетворюватися на позазаконний територіальний перерозподіл, ідеологічний пресинг та відтворення процесів щодо конструювання нового світового порядку. Тепер, коли ми визнали, що таке дискурсивні практики національної безпеки, слід зауважити на тому, що не усі з пере- рахованих символів і знаків несуть функціонально-позитивний заряд для формування чи корекції стратегії національної без- пеки держави-нації, і що ряд з них виглядають як дисфункція. Чинники відтворення національної безпеки, за умов будь- яких трактувань її сутності, можуть бути воєнними та невоєнними. Воєнні чинники (стан озброєних сил, ВПК, харак- тер воєнної доктрини, боєготовність, наявність біологічної та іншої зброї) завжди дисфункції, активізація яких призводить до алгоритму бінарної гри, коли інша держава-гравець повторює попередній крок країни-конкурента, що сумарно призводить до гри з негативною сумою через програш цивілізації в цілому („Холодна війна” між США та СРСР). Невоєнні чинники (природноекономічний потенціал країни, стан інформаційної безпеки держави, психоклімат в країні та людський фактор тощо) можуть виступати як позитивними системоутворюючими чинниками національної безпеки, так і дисфункціями. Приклад: Націоналістичні рухи із символікою та гаслами – дисфункційні чинники. Дискурсивні практики національної безпеки – простір до- мовленостей, сутність яких і є результатом творення політики, як такої. Політичний дискурс творить політичну реальність образною, простою, пояснюваною, що постійно супроводжує функціонування політичних інститутів та їх зміну. Але у періоди політичних змін світової чи окремої політичної систе- ми еволюційного, реформістського чи революційного харак- теру, символічний капітал вже використовується як ресурс за- хоплення та утримання влади політичної, що супроводжується легітимацією нового світового порядку та делегітимацією, як фактором дисфункції старих політичних інститутів. Об’єктом символічної політики, як вже зазначалося, є політичний дискурс та когнітивні, символічні пласти масової свідомості. Політичний дискурс є простором смислів, якими опе- рують як політичні діячі, так і пересічні громадяни, а перш за 334 все – політична наука, в тенетах якої зароджуються або знаходять обґрунтування політичні проекти. Вплив на політичний дискурс, що є механізмом переведення політичного порядку в символічний та навпаки, є основною метою символічної політики, функції якої: легітимація політичного інституту як нового за змістом, так і нового за формою без змістової зміни; мобілізація підтримки політичного проекту; стимулювання дисфункції раритетних або штучно змінених політичних інститутів. Усе це слід пам’ятати, формуючи та коректуючи стратегію національної безпеки держави-нації. Спільним для всіх мето- дик та способів активізації і підтримання публічних дискурсів, націлених на „скорочення дистанції довіри з боку реципієнта є подолання резонансних бар’єрів і продукування імплікативного ефекту” [17, с. 16]. Але різняться прийоми створення текстів та передачі політичних повідомлень у світовій політиці. Пропаган- да, частіше за все, побудована на багаторазовому повторенні, тиражуванні оціночних реакцій через протиставлення заявле- них цілей з позицій опонента (виступ Дж. Буша в ООН перед початком введення військ в Ірак). Органічною властивістю про- паганди є тяжіння до технік сугестії на противагу переконання, використання підпорогових механізмів людського мислення, а інформаційними маркерами пропаганди стають абстракції, які відтягують масову свідомість від більш вагомих політичних та міжнародних проблем (вигаданий маніпулятивний сценарій з о. Тузла як міждержавний конфлікт РФ та України). Маркетингові методи експлуатують і проектують існуючі симпатії в необхідному напрямку, хоча і вони іноді спрямовані на трансформацію окре- мих ціннісних орієнтацій. Але ефективність застосування тієї чи іншої методики залежить від політичної культури суспільства та пануючих механізмів світосприйняття. Так, М. Шульга вказує на схильність значної частини російського суспільства до ідеологічних способів символізації політичних об’єктів, а тому і орієнтацію на пропагандистську форму організації зовнішньополітичного дискурсу, який більше походить на вели- кодержавний російський шовінізм [18, с. 140–142]. Створення ефективних геополітичних образів, зазначає Д. За- мятін, багато в чому пов’язане з побудовою специфічних мов- них стратегій, які дозволяють розширити й поглибити смислові 335 навантаження традиційних геополітичних понять, перевести їх в нові ідеологічні і міфологічні контексти, а також продукувати принципово нові геополітичні інтерпретації. Справа не лише в тому, що розуміння фундаментальних геополітичних образів (Євразія, Європа, хартленд, лімітроф тощо) залежить від різних контекстів, прямо пов’язаних з динамікою певної мови, а й у тому, що використання геополітикою різних мовних стратегій може призводити до різної інтерпретації нею тих чи інших країн та регіонів. Поєднання всіх мовних стратегій дозволяє, на думку Д. Замятіна, не лише робити продумані кроки в просторі вже існуючих геополітичних образів та створювати нові, до- сить потужні та ефективні, але й одночасно моделювати кілька найдієвіших геополітичних образів країни, подаючи їх в єдиній „зв’язці”. Провідна роль у цій „зв’язці” має належати ключовим геополітичним образам або базовим геополітичним образам- архетипам, тобто образам, здатним чинити вирішальний і до- вготривалий вплив на структурування решти геополітичних образів. Ключові геополітичні образи, підкреслює Д. Замятін, характеризуються найбільш цілеспрямованими геопросто- ровими уявленнями й найпотужнішими за впливом символа- ми і знаками. „Так, образ царської імперії і образ сталінської тоталітарної диктатури або ототожнювалися, або поєднувалися шляхом простого накладання одного на одний. Це призводило не лише до змішування понять, але й до прорахунків у галузі політичної стратегії” [17, с. 77]. Формуючи стратегію дискурсу національної безпеки, слід пам’ятати про його різнорівневість та багатогранність. Тому, вводя- чи символи і знакові конструкти держави-нації, слід мати на увазі, що вони повинні бути визначальними і однаковими у кожному з проявів такого дискурсу. Йдеться про те, що сукупність символів і знаків, що обрано для презентації держави-нації на міжнародній арені та у внутрішньополітичному полі, повинні співпадати як у дискурсі влади (персоніфікованому часто у конкретній особі, що його ініціює), так і у дискурсі політичного курсу, режиму, ідеології, усіх визначальних подій, а також у медіа-дискурсі. Політичне життя держави-нації – це театр символів, які задіяні у виставі її національної безпеки. Так само, як професійна гра акторів, прочитаний роман чи переглянута кінострічка, політичні 336 символи, виражаючи принципи своїх носіїв, презентують на­ цію, утверджують образ держави, маніпулюючи свідомістю населення. Вони несуть в собі як об’єднуючі, так і руйнуючі традиції. За допомогою символів відбувається підсвідомий про- цес політичної та соціокультурної ідентифікації людей, пізнання світу. Якісний брендінг політичного символу, емоційність та спадкоємність іміджевих характеристик держави-нації не тільки пролонговують її життєві цикли, а й звеличують носія в історії. Символи держави-нації, що вшановуються громадянами та дбайливо успадковуються, можуть зробити національну ідею працездатною, національного лідера успішним, національну безпеку стабільною, а державу непереможною. Список використаних джерел і літератури 1. Репина Л. П. Междисциплинарные подходы к изучению прошлого http://www.auditorium.ru/books/2624/text.pdfе. 2. Гофман И. Анализ фреймов. Эссе об организации повседневного опыта. – М.: Ин-т социологии РАН. – 2004. – 752 с. 3. Бушев А. Б. Автоматизации политического дискурса http://center.fio. ru/method/resources/filippovma/ /english/pedsovet2002/avtom_diskyrs. doc; Остин Дж. Как производить действия при помощи слов. М., 1999; Сусов И. П. История языкознания. – Тверь, 1999 http://homepages. tversu.ru/~ips/Hist_10.htm#10.2.2. 4. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания,власти и сексуально- сти. Работы разных лет. – М.: Ин-т социологии РАН. – 1996. – 350 с. 5. Chilton P. Analysing Political Discourse: Theory And Practice. London: Routledge, 2003 Chilton, P., Schaffner, C.; Discourse and Politics. In: Discourse as Social Interaction. Discourse Studies: A Multidisciplinary Introduction. Vol. 2., ed. by Teun A. van Dijk. London, Thousand Oaks, New Delhi, 1997 ; Van Dijk, T. A. Political discourse and political cognition In.: Chilton P., Schaffner Ch. (Eds.) Politics as Text and Talk: Analytic approaches to political discourse. Amsterdam: Benjamins, 2002 Van Dijk, T. A. Text and Context of Parliamentary Debates. In: Bayley, P. (ed.), Cross-Cultural Perspectives on Parliamentary Discourse. Amsterdam: Benjamins, 2004; Демьянков В. З. Политический дискурс как предмет полит. философии // Политическая наука. – 2002. – № 3. – С. 32–43. 6. Нестеров А. Ю. Проблема смивола в литературном произведении: текст и читатель в акте моделирования эстетического объекта // http://auditorium. ru/books/6004/text.pdf; Танчер В., Бурлачук В. Символ и симулякр // Социология: теория, методи, маркетинг. – 2004. – № 1. – С. 15–29. 337 7. Герасимова В., Ільїн М. Политический дискус-анализ // Политиче- ская наука. – 2002. – № 3. – С. 32–43. 8. Толпигіна О. Дискурс и дискурс-анализ в политической науке // По- литическая наука. – 2002. – № 3. – С. 72–86. 9. Хмельцов А. И. Новые методологические подходы к изучению внеш- ней политики: внешняя политика США и практика институциональ- ного соперничества // Актуальные проблемы всеобщей истории: Дипломатия и безопасность, коммуникация и политическая культу- ра, гендер: Межвузовский сборник научных трудов. Ярославль. – 2003; Хмельцов А. И. Когда „ОНИ” говорят о „НАС”:Политический дискурс-анализ и семиотика внешней политики в междисциплинар- ной перспективе // Сборник научных трудов „Актуальные проблемы теории коммуникации”. СПб. – Изд-во СПбГПУ, 2004. – C. 59–71. 10. Нагорняк Т. Л. Категорії „символ”, „знак”, „емблема” у політичній науці і практиці // Трибуна. – 2006. – № 5–6. – С. 38–39. 11. Полянська В. Впорядкування політичної комунікації та процес реалізації символічної політики // Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні. – К., 2003. 12. Бджола К. Вплив символічної політики на зовніші відносини в демо- кратичному процесі // www.ksg.harvard.edu/kokkalis/GSW2/Bjola.PDF 13. Баранов А. Политический дискурс: прощание с ритуалом // Человек. – 1997. – № 6. – С. 31–35. 14. Зернецька О. Роль „поставлених подій” у міжнародній комунікації // Людина і політика. – 2000. – № 2. – С. 12–19. 15. Поцелуев С. П. Символическая политика: констелляция понятий для подхода к проблеме // Полис. – 1999. – № 5. – С. 21–27. 16. Булгаков М. А. Собачье сердце: сб. пр. – М.: АСТ, ЛЮКС. – 2005. – 555 с. 17. Замятин Д. В. Российские политики мирового развития: образы и их интерпретации // Полис. – 2004. – № 4. 18. Шульга М. Поняття геополітичного образу в сучасній російській геополітиці // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5 (14). – C. 139–147. Tetyana Nagornyak Political symbols in discourse of national security practices This article presents the author’s intention about strategy of national safety for state-nation as a practical discourse. The discourse of nation safety for state- nation is multitude actions of forming, presentation and realization lots of state symbols and images in the citizen’s and world’s opinions. The impact of sym- 338 bolic politics on foreign policy during current discourse processes forms the ba- sis for political analyses of speech-acts, communicating channels, indispensable condition for realization of this speech-act and consolidation of its sense. The political life of a state – nation is the theatre of symbols that are used in performance of national safety. The political symbols as well as professional game of the actors or lovely book present the country through emotional imag- es, strict principles and all known sign systems. These symbols-images assist in the processes of citizen’s self-identification of the country and knowledge of other countries in the world. The symbols that are associated with country (nuclear bomb – Iran or tu- lips – Netherlands) can carry both forming and destructive functions. If choose symbols for presentation of a state – nation in the realization of strategy of national safety correctly, it is possible to receive capable national idea and invincible country. Олексій Колесников, Андрій Круглашов Маніпулятивні впливи як загроза інформаційній безпеці громадян П ереповненість сучасного українського інформаційного поля політичною рекламою, пропагандою та агітацією є очевидною навіть для нефахівців. За високого ступеню конфронтації політичних еліт та постійних політичних криз, що притаманні вітчизняній політичній системі, політики змушені постійно шукати все нові і нові методи політичної боротьби та здобуття електоральної підтримки. При цьому технології, які використовуються для залучення на свою користь голосів виборців, часто виходять за рамки правового поля і принципів моралі та мають деструктивний для самої системи характер. Зокрема, такий негативний вплив спричиняють різноманітні прийоми і техніки, спрямовані на маніпулювання громадською думкою, які стали характерною рисою вітчизняного політичного процесу. Враховуючи той факт, що під впливом маніпулятивних технологій можуть змінюватись світоглядні установки як 339 окремих осіб, так і суспільства в цілому, нав’язуватись чужі їм інтереси й мотиви, справді актуальним стає аналіз сучасних методів прихованого впливу, що мають цілеспрямований маніпулятивний характер і підривають основи інформаційної безпеки. На цій основі стає можливим вироблення механізмів протидії цим методам. Проблеми маніпулятивних впливів на суспільну свідомість досить широко досліджені у працях зарубіжних і вітчизняних науковців. Ці дослідження охоплюють широке коло проблем інформаційних війн [4, 21, 24, 26, 27], маніпулятивних прийомів і технік [6, 7, 10, 13, 15, 18, 22, 25, 26, 27], психологічних маніпуляцій [5, 11, 20]. Чимало уваги у вітчизняній науковій літературі присвячено і проблемам національної безпеки та інформаційної безпеки, як її невід’ємної складової [8, 9, 12, 14, 16, 17]. У той же час, при такій значній увазі до проблем безпеки інформаційної сфери, більшість дослідників зосереджують свою увагу на методах захисту інформації, протидії комп’ютерній злочинності, пропаганді насильства і порнографії тощо. Що стосується механізмів протидії маніпулятивним впливам на свідомість та поведінку виборців, то тут відчувається значний дефіцит наукових праць. Метою цієї статті є виявлення особливостей негативного впливу маніпулятивних технологій на інформаційну сферу українського суспільства та психологічне здоров’я громадян, а також вироблення рекомендацій щодо мінімізації їх деструктивних наслідків задля підвищення рівня інформаційної безпеки українського суспільства. Виходячи з того, що найактивнішого інформаційного тиску населення зазнає під час електоральних кампаній, зупинимось на розгляді саме передвиборчих та виборчих технологій. Перш за все, вважаємо доцільним розглянути вітчизняну законодавчу базу у сфері національної безпеки та інформаційної безпеки як її складової. У ст. 1 Закону України „Про основи національної безпеки” закріплено, що „національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам” [1]. 340 Інформаційна безпека як окремого громадянина, так і суспіль­ ства в цілому є важливою складовою національної безпеки і в умовах глобального процесу розвитку інформаційного суспільства набуває особливої важливості. Як відзначає український дослідник В. Роговець, чим вищий рівень інтелектуалізації та інформатизації суспільства, тим потрібнішою стає надійна інформаційна безпека, оскільки реалізація інтересів, людей та держав все більше здійснюється за допомогою інформатизації [24, с. 35–38]. На законодавчому рівні інформаційна безпека визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шко­ ди через неповноту, невчасність і невірогідність інформації, що використовується, негативний інформаційний вплив, негативні наслідки застосування інформаційних технологій, несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації [2]. Виходячи з викладеного, інформаційна безпека України є сферою національної безпеки, а державна політика щодо її забезпечення є складовою політики національної безпеки, яка передбачає системну превентивну діяльність органів влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі, соціальній групі та суспільству в цілому. На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України в інформаційній сфері законодавство визначає: • прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; • поширення засобами масової інформації культу насиль­ ства, жорстокості, порнографії; • комп’ютерну злочинність та комп’ютерний тероризм; • розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфі­ денційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; • намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упе­ редженої інформації [1]. 341 З перелічених загроз нас цікавлять два аспекти, що стосуються свободи слова та доступу до інформації та маніпулювання суспільною свідомістю, адже саме ці дві загрози найбільше пов’язані з використанням виборчих технологій. При цьому, в період виборчих кампаній ці два засоби часто використовувались в комплексі, тобто обмеження доступу до інформації та політична цензура по відношенню до політичних опонентів поєднується з різними маніпулятивними технологіями, спрямованими на формування власного позитивного іміджу та негативного іміджу супротивників. Відзначимо, що під політичним маніпулюванням („manipula- teur” – рухи руки чи обох рук для виконання певного завдання), розуміються методи і прийоми прихованого соціального управління політичною свідомістю і поведінкою громадян з метою примусу їх до певної діяльності або бездіяльності [23, с. 210–211]. Відомий російський дослідник маніпулятивних технологій С. Кара-Мурза у своїй монографії „Маніпуляція свідомістю” дає наступне визначення цього явища: „Маніпуляція – це вид застосування влади, при якому той, хто володіє нею, впливає на поведінку інших, не розкриваючи характер поведінки, яку він від них очікує” [13]. Недоліком такого розуміння політичного маніпулювання є те, що у цьому випадку воно властиве тільки авторитарним і тоталітарним режимам. У демократичному суспільстві, де існує вільний доступ до ЗМІ, опозиційні сили також вдаються до маніпулятивних технологій, іноді навіть активніше, ніж провладні. Тому говорити, що маніпуляції є лише прерогативою влади, щонайменше некоректно [15, с. 69]. Інший російський дослідник, Є. Доценко, говорить, що маніпуляція – це „вид психологічного впливу, майстерне ви- конання якого веде до прихованого збудження у іншої людини намірів, які не співпадають з її актуально існуючими бажан- нями” [Цит. за 25]. Дане визначення також не є вичерпним, оскільки у переважній більшості випадків маніпулювання спрямоване на зміну свідомих переконань та установок грома- дян. Психологічний же вплив здатен лише підсилити ефектив- ність цих технологій, проте сам по собі він не є самодостат- нім [15, с. 69]. 342 Більш вдале визначення пропонує оглядач Інтернет-видання „Українська правда” Ярослав Макітра, який займається до- слідженням проблем застосування маніпулятивних технологій у виборчих кампаніях. На його думку, маніпуляції свідомістю – це „система засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу на свідомість виборців, за умов приховування справжніх цілей і думок, з метою отримання підтримки певної політичної сили, що не лише спонукає особу віддати свій голос за потрібного кандидата чи партію, а й примушує її хотіти це зробити” [18]. При цьому він наголошує, що „обман, будучи одним із важли- вих прийомів у всій технології маніпуляції, сам по собі скласти маніпулятивний вплив не може. Неправдива інформація, впли- ваючи на поведінку людини, анітрохи не зачіпає її дух, її наміри та установки” [18]. Як справедливо відзначає український дослідник Ар- тем Біденко, „маніпуляція – це не насильство, це – метод представницької демократії (тиран наказує, а не маніпулює). Ідея маніпуляції якраз і полягає в тому, щоби фактичне нав’язування думки виглядало зовні як власне бажання людей” [5]. Існує декілька типів маніпулятивних технологій: 1. створення позитивних установок виборців щодо певного „політичного товару” та, відповідно, негативних устано- вок стосовно політичних конкурентів; 2. трансформація інформаційного потоку (брехня, замовчу- вання, створення інформаційного шуму тощо), перш за все, за допомогою ЗМІ; 3. використання підсвідомих інформаційних стимулів (так звані психотехнології). Варто відзначити, що далеко не всі технології маніпуляції несуть загрозу інформаційній безпеці, адже практично всі виборчі технології є у тій чи іншій мірі маніпулятивними за своїм характером. Зокрема, на цьому наголошують відомі російські дослідники політтехнологій Є. Малкін і Є. Сучков. На їх думку, сама суть передвиборної агітації припускає надмірне випинання позитивних якостей кандидата і одночасне прихо- вування його негативних якостей. Вона неминуче створює у виборців картину, що спотворює дійсність [19, с. 519]. Наша увага буде зосереджена лише на тих технологіях, використання 343 яких загрожує інформаційній безпеці, а відповідно й безпеці національній. З часу здобуття нашою державою незалежності використан- ня маніпулятивних технологій у політичній сфері пройшло до- статньо складний шлях еволюції. Для кращого розуміння цього процесу, його характерних рис та тенденцій, доцільно звернути увагу на періодизацію етапів розвитку політичної цензури, за- пропоновану експертами Українського центру політичних та економічних досліджень ім. О. Разумкова [22], у якій достатньо повно охарактеризовані основні етапи розвитку маніпулятивних технологій в Україні за період з 1991 по 2002 роки. Згідно з цією періодизацією перший етап охоплює 1991– 1994 рр. і характеризується високим рівнем свободи слова, плюралізмом думок і точок зору, що оприлюднювалися у ЗМІ. Як приклад, експерти наводять спробу Президента України Л. Кравчука запровадити елемент політичної цензури, закривши телекомпанію „Гравіс”, яка висвітлювала діяльність Л. Кучми – його конкурента на президентських виборах, що викликало обу­ рення у суспільстві та було одним із чинників, що спричинили його поразку на президентських виборах [22, с. 3]. Український ринок ЗМІ у цей період ще не був достатньо структурованим, виборчі кампанії не будувались на професійній основі з широ- ким залученням політконсультантів, а тому важко говорити про використання повноцінних маніпулятивних впливів на цьому етапі. Другий етап – 1995–1998 рр. – визначався поступовим фор­ муванням олігархічного ринку ЗМІ (внаслідок обмеженої ку­ півельної спроможності громадян та неприбутковості ЗМІ). Поступово впроваджується олігархічний плюралізм, коли ЗМІ відбивають переважно або винятково позиції фінансово-полі­ тичних груп, яким вони належать чи під контролем яких пере- бувають. При цьому, впроваджуються окремі заборони, насам­ перед – на критичне висвітлення діяльності глави держави, оскільки ЗМІ створюються як політичні проекти для обслугову- вання інтересів влади та олігархів [22, с. 3]. На цьому етапі для впливу на інформаційний простір почи­ нають активно використовуватись економічні та адміністративні засоби: перевірки мас-медіа контролюючими органами, відмови 344 у видачі ліцензій, відмови у наданні послуг опозиційним ЗМІ зі сторони державних монополістів („Укрпошти”, державних друкарень тощо). Найвідоміший скандал цього часу – закриття у січні 1998 року газети „Правда України”, підпорядкованої опозиційному на той час екс-прем’єру П. Лазаренку. Подібні засоби інформаційної блокади є проявами полі­ тичної цензури і несуть реальну загрозу інформаційній безпеці суспільства, оскільки порушують право громадян на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Точкою відліку третього етапу – 1999–2001 рр. – стала пре­ зидентська виборча кампанія 1999 р., що супроводжувалась погіршенням стану свободи слова, зі ЗМІ фактично зникають альтернативні точки зору. Проти опозиційних видань, перш за все – дійсно масових і популярних („Всеукраїнські відомості”, „Сільські вісті” та ін.), застосовуються засоби економічного тиску, що фактично блокують їх діяльність. Висвітлення дій і позицій опозиційних кандидатів державними ЗМІ здійснюється, але в різко негативній тональності, набувають поширення „чорний РR”, інформаційні провокації тощо [22, с. 3–6]. Після перемоги Л. Кучми на виборах Президента України відбувається певне нетривале покращення ситуації зі свободою слова. Переможець виборів вдається до кроків, що демонструють його відданість демократичним принципам. Але вже на початку 2000 р. у зв’язку з ініціюванням пропрезидентськими силами кампанії з проведення Всеукраїнського референдуму ситуація знову погіршилася. Великі інформаційні ресурси було кинуто на формування у громадській думці установок щодо підтримки ініціатив, винесених на референдум. Пізніше, після розгортання відомого всім „касетного скандалу” ситуація у сфері ЗМІ різко загострюється, значно посилюється тиск держави на інформаційний простір, відбувається масове блокування опозиційних ЗМІ, які намагаються розібратись у ситуації з плівками. Четвертий етап, на думку експертів Центру ім. О. Разумкова, розпочався 2002 р., коли з розгортанням парламентської 345 виборчої кампанії ситуація дедалі погіршується: із ЗМІ зникають альтернативні точки зору, здійснюється агресивна інформаційна політика проти опозиційних сил, діяльність яких висвітлюється переважно в негативній тональності. У державних ЗМІ фактич­ но встановлюється монополія провладного Блоку „За Єдину Україну!” [22, с. 6]. На цьому етапі влада намагається тотально контролюва- ти інформаційний простір, створивши централізовану систе- му, яка має визначати обсяг і зміст інформації, її інтерпретацію у переважній більшості ЗМІ. Як відзначають експерти Центру ім. О. Разумкова, раніше у переважній більшості загальнона­ ціональних телеканалів був куратор з числа представників Адміністрації Президента України. Вплив його на зміст но- вин був, переважно, „точковий” – під час телефонної розмо- ви або безпосередньої зустрічі визначалися найбільш больові політичні події, куратор рекомендував як саме їх висвітлювати (або взагалі не висвітлювати). Психологічний тиск на редакторів і журналістів чинився переважно після виходу у світ того чи іншого сюжету чи статті, що не задовольняли владу. З часу, коли Адміністрацію Президента очолив В. Медведчук, поширеною стала практика передачі до ЗМІ вже відредагованих відеокасет із записами певних політичних подій [22, с. 15]. На цьому етапі особливо активно, порівняно з попередніми, використовується комплексна технологія, відома під назвою „темники”. В основі цієї технології лежить принцип інформа­ ційного заміщення, тобто перенесення реальності у віртуальний інформаційний простір і коригування її у потрібному напрямку за допомогою маніпулятивних технологій. З цією метою за- стосовувався цілий ряд прийомів і технік, зокрема, посилання на анонімний авторитет, коментарі та підміна журналістських жанрів, виключення і дозування інформації, методи фрагментації інформації та семантичного маніпулювання, замовчування фактів тощо. Негативний вплив широкомасштабного застосування по­ дібних маніпулятивних прийомів і технік проявлявся у дезорієнтації та психологічній напрузі соціально активної ча- стини населення. Це у свою чергу підсилювало дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Україні. 346 На думку українського дослідника Я. Жаркова, небезпечні впливи інформаційного простору на індивідуальну свідомість можуть призвести до двох видів взаємозалежних змін. По- перше, це зміни психіки, психічного здоров’я людини. Оскільки в разі інформаційних впливів важко говорити про межі норми і патології, показником змін може бути втрата адекватності відображення світу у свідомості й своєму ставленні до світу. Такі зміни можуть спричиняти антисоціальні вчинки й станов- лять небезпеку вже для всього суспільства і держави [12]. Голов- на ж небезпека маніпулятивних впливів полягає у їх приховано- му характері, оскільки громадяни часто навіть не помічають їх ефекту, а тому не здатні реально їм протистояти. Наведена періодизація Центру ім. О. Разумкова була зроб­ лена у 2002 р., тому логічно, що на цьому вона і закінчується. З позицій сьогоднішніх днів її цілком можна продовжити і за- пропонувати наступний, четвертий етап, який розпочався у 2002 р. і завершився президентськими виборами 2004 р. Його фінальними акордом, а відповідно і початком нового, п’ятого, етапу стали події „помаранчевої революції”. Президентські вибори 2004 р. стали апогеєм використан- ня „брудних” маніпулятивних технологій. Шкоду, завдану в той період психологічному здоров’ю громадян України важко переоцінити. Не кожен сьогодні пригадає свій емоційний стан в період виборчої епопеї того недалекого 2004 р. Відомо, що травмуючий досвід витісняється в несвідоме. Витіснення – один з основних механізмів психологічного захисту, особливо коли „зашкалюють” емоції. Адже саме емоційна сфера людської особистості є головною мішенню маніпулятивних впливів. Під час кампанії застосовувалося чимало девіантних техно­ логій. Дуже активно використовувались різноманітні провокації. Так, на Троєщинському ринку в Києві було здійснено вибух з людськими жертвами, правоохоронці дуже швидко затрима- ли підозрюваних, яких у контрольованих владою ЗМІ негайно пов’язали з громадською організацією „Пора”, що підтримувала опозиційного кандидата. Пізніше, під час судового процесу, було встановлено, що вибух було здійснено у ході кримінальних „роз- борок�������������������������������������������������������� ”������������������������������������������������������� , і виборчо-технологічний компонент цього інциденту за- лишився недоведеним. 347 За схожим сценарієм у ході президентської кампанії 1999 р. була організована провокація під час мітингу кандидата у Президенти Наталії Вітренко: у натовпі було підірвано грана- ту, після чого посипався шквал звинувачень на Соціалістичну партію України та її лідера Олександра Мороза в організації за- маху на лідера ПСПУ. Найбільший резонанс мало під час виборів отруєння Віктора Ющенка, проте крапку у цій справі ще не поставлено, тому важ- ко говорити достатньо обґрунтовано про застосування у даному випадку „брудної” політтехнології. Провокація – це негативна, загрозлива ситуація, створена од- ним суб’єктом таким чином, щоби винним у ній виглядав інший суб’єкт – прямий конкурент. Провокація характеризується дуже швидким розгортанням подій. Швидкість подання інформації посилює ефект психологічного тиску на людей, руйнує психологічні перегородки, які покликані фільтрувати інформацію, тобто спрацьовує „ефект первинності”. Крім того, провокація характеризується інформаційною блока- дою: широкий загал отримує доступ лише до однобічної інформації, спеціально сформованої відповідно до сценарію. Інша інформація, яка може пролити світло на реальний стан справ, вилучається, закривається. Важливою умовою успішних провокацій є попереднє залякування населення, введення його в емоційно нестабільний стан, коли люди, „накручені” страшною інформацією, починають вірити усім відповідним „фактам”. Як правило, провокації передує потужна інформаційна атака, з використанням чуток, попереджень від органів розвідки, спец- служб, гіпотезами політиків [6]. Значного поширення в українських виборчих кампаніях набула також технологія залякування. Наприклад, під час виборів 2002 р. у рекламних роликах року активно експлуату- валися образи війни з використанням кадрів терактів 11 вересня 2001 року в США та часів Другої світової війни. Український експерт В. Германов відзначає, що використання образу війни характеризується тим, що у протиставленні з образом партії, блоку, які виступають за мир, індивід на рівні підсвідомості обере саме мир, а не війну [10]. Подібний підхід продемон- стрував і штаб Януковича у 2004 р., намагаючись протиста- 348 вити пацифізму свого кандидата агресивність та прагнення до розв’язання громадянської війни його опонентом. Подібні технології, швидше за все, були запропоновані російськими консультантами, які успішно розігрують „че- ченську карту” у кожній виборчій кампанії в Росії. В Україні ж реальної небезпеки терактів або загрози зовнішньої агресії не було і немає, тому в обох випадках така технологія не принесла вагомого результату [15, с. 71]. Більш ефективно залякування було використано у 2004 р. командою Віктора Ющенка, якій вдалось закласти у свідомість виборців стереотипізоване переконання про те, що якщо Ющен- ко не переможе, значить вибори сфальсифіковані. Завдяки цьо- му масовому переконанню, у великій мірі, вдалось підвищити громадську активність та в короткі строки мобілізувати своїх прихильників на Майдан. Небезпека застосування залякування полягає у тому, що суспільству фактично нав’язується віртуальна загроза, якої реально не існує. Надмірне захоплення цими технологіями спричиняє сильну психологічну напругу та страх у суспільстві, у крайніх формах може спричиняти масову паніку. Але головне завдання цих технологій полягає у тому, що вони часто дозволяють привести до влади тих кандидатів, яких виборці в принципі не підтримують через нав’язування вибо- ру найменшої шкоди, тобто вибору не „ЗА” а „ПРОТИ”. У цій схемі головне довести, що у випадку приходу до влади супро- тивника, життя обов’язково погіршиться, а у випадку перемоги власного кандидата чи партії – як мінімум залишиться таким самим. Так, зокрема, відбулося у ході президентських виборів 1999 р., коли завдяки нав’язаній схемі небезпеки повернен- ня до комуністичного минулого, непопулярному президентові Л. Кучмі вдалося втриматись при владі. Окрім психологічних загроз, у виборах 2004 р. були застосо­ вані технології, які несли реальну небезпеку територіальній цілісності нашої держави. Перш за все це стосується технології розколу України по лінії „схід – захід”, яка, по суті, стала лейтмо­ тивом усієї виборчої кампанії і активно підігрівалась командами обох основних кандидатів на вищу державну посаду. Віктора Ющенка намагалися позиціонувати як кандидата від Заходу, а 349 В. Януковича – як кандидата від Сходу України. Аргумента- ми на користь антагоністичності Заходу і Сходу стали: мов- не питання, відмінність зовнішньополітичних орієнтацій та культурно-історичні суперечності. „Винаходом” президентської кампанії – 2004 стало „роз- ділення” України на три „сорти”: Західна Україна, Центр із Закарпатською і Чернівецькою областями та Схід і Південь України. Апогеєм технології „розколу” стало розміщення в останній тиждень виборчої кампанії у східних областях плакатів, з питанням: „Ти готовий до громадянської війни?” – причому питання приписувалося зображеному на плакаті В. Ющенкові. Інформаційним тлом для створення цього „шедевру” стали події у Беслані, за якими стежила велика кількість населення регіону. Зовсім неважко було спрогнозувати, як цей плакат може накла- стися на постійні повідомлення в регіоні, який відчуває свою близькість до Росії, про теракти, захоплення заручників, більш як десятирічну війну на російській території [7]. Український дослідник А. Біденко відзначає, що в умовах загальної нервової атмосфери, пов’язаної з виборами, подібна антиреклама виконує відверто провокативну роль, а її викори- стання може мати серйозні наслідки. Адже її роль – навіть не змусити думати, що політичний конкурент – не та людина, яку варто обрати, а налякати людей, примусити їх діяти, незалеж- но від їхнього вибору, створити ситуацію масової істерії, при- чому саме в східних регіонах, де симпатії до Віктора Ющенка найменші. В атмосфері страху вже не має значення, наскільки правдивою є така інформація, причому така атмосфера нагнітається не лише на Сході, але й по всій Україні. Одночасно ведеться інформаційна кампанія, під час якої людей готують до можливих провокацій, нестабільності тощо [7]. Опозиція цілком сприйняла провладну технологію, постійно вживаючи слова „донецький” у негативному значенні, ототож- нюючи поняття „донецький” і „злочинний”, „донецькі” і „бан- дити”. Спекуляції довкола регіональних відмінностей між схо- дом та заходом дійшли до крайньої форми вираження. У всій віртуальній переконливості постав образ можливої громадянської війни, чи то розколу України на дві держави. 350 На Сіверодонецькому з’їзді всерйоз розглядалась можливість відокремлення східних та південних областей з перспективою приєднання до Російської Федерації. Очевидною стала загроза територіальній цілісності України. На щастя, український на- род виявився мудрішим за політиків і все-таки не піддався на подібні провокації. На загал, президентські вибори 2004 р. стали серйозним уро- ком для політиків і громадян, оскільки завдяки маніпуляціям, проблема відмінностей між регіонами вперше загострились до рівня ворожнечі. Регіональні відмінності в Україні є об’єктивним явищем, і яскраво проявлялися під час усіх без винятку вибор- чих кампаній, про що свідчили результати виборів. Однак після жодної з них ці відмінності не сприймалися як „розкол” країни. У 2004 р. відбулася трансформація соціально-культурних відмінностей між регіонами в ідейно-політичні, набуття цими відмінностями антагоністичного характеру. У результаті на підставі прихильності до того чи іншого кандидата одна частина суспільства почала сприймати іншу у площині „свій – чужий”. На майбутнє українські політичні лідери повинні зробити серйозні висновки, оскільки наслідки застосування подібних технологій можуть виявитись вкрай плачевними. Продовжуючи вже згадану вище періодизацію Центру ім. О. Разумкова, можна стверджувати, що починаючи з 2005 р. розпочався п’ятий етап еволюції застосування маніпулятивних технологій в Україні, на якому окреслились позитивні тенденції до розвитку свободи слова та звільнення засобів масової інформації від тиску органів влади. Якщо у попередніх виборчих кампаніях мас-медіа були основним інструментом маніпуляції громадською думкою, переважно на користь провладних політичних сил і кандидатів, то під час парламентських виборів 2006 і 2007 рр. усі учасники виборів отримали рівний доступ до ЗМІ, який був прямо залежним від фінансових можливостей партій і блоків. При цьому новини стали більш збалансованими, а маніпуляції застосовувались безпосередньо політиками у пря- мих ефірах, спецпроектах телеканалів, агітаційному матеріалі та рекламних публікаціях. У такій ситуації навіть контрольовані фінансово-олігархічними та політичними групами ЗМІ віддали перевагу комерційним роз- 351 рахункам перед політичними орієнтаціями. Наслідки подібного підходу не примусили себе чекати: перенасиченість преси одно- типними агітаційними матеріалами, які заплутували виборця і повністю „гасили” ефективність один одного. З точки зору інформаційної безпеки подібні зміни слід оцінювати двояко. З однієї сторони, відсутність втручання влади у роботу ЗМІ, відсутність політичної цензури та обмежень сво- боди слова варто оцінювати позитивно, оскільки українські гро- мадяни нарешті отримали можливість ознайомитись з різними точками зору та робити власний вибір на основі їх співставлення. З іншої сторони, не було введено жодних заборон на викори- стання маніпулятивних впливів у матеріалах, що розміщуються на правах реклами. Якщо раніше маніпулювання було прерога- тивою влади, то тепер до застосування цих технологій вдались усі ключові політичні гравці. Але від того, сам деструктивний вплив маніпулювання на суспільну свідомість не зменшився. Як наслідок, виборцям стало досить важко розібратись у такому масиві матеріалів та робити усвідомлений вибір, що негативно позначається на психологічному здоров’ї окремих громадян і суспільства в цілому. На загал, слід зазначити, що на сьогоднішній день у на- селення виробився певний імунітет до грубих маніпуляцій, про що свідчать результати виборів 2006 і 2007 років, коли більшість „старих” маніпулятивних технологій не спрацювали. Найяскравіше тому підтвердження – провал Народного бло- ку Литвина на виборах 2006 р. Одна з його причин полягає в тому, що політтехнологи НБЛ надмірно захопились використан- ням різноманітних маніпулятивних психотехнологій у рекламі, внаслідок чого блок тільки втратив електоральну підтримку. У той же час політтехнологічний арсенал вдосконалюється і стає більш витонченим, а тому не варто очікувати зникнен- ня маніпулятивних впливів з українського політичного проце- су. Крім того, під великим питанням залишається можливість отримання достовірної інформації щодо перспектив розвитку нашої країни, і покращення життя пересічних громадян. Адже у ході виборчих кампаній реальна соціально-економічна про- блематика підмінюється менш значущими, часто „роздутими” проблемами. 352 У ході останніх парламентських виборів 2006 і 2007 рр. окрес- лилась низка тем, чутливих до застосування маніпулятивних технологій. Експерти Українського центру політичних та економічних досліджень ім. О. Разумкова до таких „чутливих” тем, зокрема, відносять: зовнішньополітичні орієнтації, мовне питання, національне питання, конфесійне питання, питання статусу воїнів ОУН-УПА, питання федералізації України або зміни державного устрою в іншій формі, ставлення до ідейно- політичного розколу країни [28, с. 15–17]. „Чутливість” цих тем обумовлена суттєвими розбіжностями у поглядах на них між мешканцями різних регіонів України, має об’єктивний характер і зумовлена тривалим перебуванням регіонів України у складі різних держав, нерівномірним розвит- ком, а відповідно і різним соціальним складом та менталітетом населення, зовнішньополітичними орієнтаціями населення та культурним й інформаційним впливом країн-сусідів. Самі по собі ці розбіжності не містять загроз національній безпеці, од- нак їх політизація та різноманітні маніпуляції навколо подібних „чутливих” тем здатні підірвати основи інформаційної, а відповідно, і національної безпеки. Для подальшого підвищення рівня інформаційної безпеки українського суспільства необхідним є виконання цілого ком- плексу заходів, спрямованого на мінімізацію використання де- структивних маніпулятивних впливів у поточному політичному процесі, і особливо в практиці організації і ведення виборчих кампаній. Для цього, перш за все, необхідна актуалізація дослідження проблем маніпулятивних впливів з докладним аналізом сучас- ного потенціалу маніпулятивних технологій, виокремлення за- гроз, які вони несуть, та визначення заходів з протидії цим за- грозам на законодавчому рівні. Так, наприклад, у Законі України „Про основи національної безпеки” визначено ряд напрямів політики національної безпеки в інформаційній сфері. Проте серед них немає протидії маніпуляціям громадською думкою. Немає подібних положень і у Законі „Про Основні засади роз- витку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки” [2] та „Стратегії національної безпеки України” [3]. Таким чи- ном, при загальному визнані небезпеки маніпулятивних впливів 353 українське законодавство на сучасному етапі не виділяє їх в окремий пріоритет державної політики та не пропонує конкрет- них заходів боротьби з ними. Другою складовою протидії маніпулятивним впливам по- винно стати внесення змін до ряду нормативних актів, що ре- гулюють виборчий процес, діяльність ЗМІ та рекламу. Ці зміни повинні бути спрямовані на запровадження відповідальності (адміністративної, кримінальної тощо) за використання кон- кретних маніпулятивних прийомів і технік. Однак, для обмеження маніпулювання недостатньо лише од- них законодавчих норм, дія яких обов’язково має доповнюватися компонентом потужного громадського контролю. Провідна роль у цьому процесі повинна належати організаціям „третього сек- тору” – громадським організаціям та незалежним аналітичним центрам, які повинні проводити незалежну оцінку діяльності політичних сил та лідерів, у тому числі у міжвиборчий період, проводити просвітницьку роботу з населенням, видавати й по- ширювати спеціальну літературу тощо. Необхідною є комплексна інформаційно-просвітницька кампанія, яка мала б на меті вироблення у громадян вміння розпізнавати маніпуляції та створення відповідного „імунітету” до них. Для цього необхідно навчити виборців більш раціонально оцінювати передвиборчі обіцянки кандидатів і політичних сил, самостійно діагностувати маніпулятивні виборчі технології, не піддаватися на навіювання та використовувати методи психологічного захисту. Найпростішим з останніх методів є рефлексія. Будь-який ма­ ніпулятивний вплив втрачає ефект, якщо він очевидний. Саме тому першим кроком у протидії маніпуляціям є ідентифікація джерела цього впливу. Для цього існує достатньо проста і ефективна вправа: необхідно зупинитись, бажано присісти, за- плющити очі і запитати себе: „Що я відчуваю?” Якщо гамма відчуттів видається такою, що не відповідає ситуації, варто при- гадати, що могло їх викликати. Коли джерело ідентифіковане, залишається зрозуміти, чому воно викликало такі відчуття. На перший погляд, це ще складніше, проте вже сам момент зупинки і рефлексії суттєво покращує емоційний стан, здатність психіки до супротиву маніпулятивним впливам. 354 Підсумовуючи сказане, можна зробити ряд важливих ви­ сновків. По-перше, за достатньо нетривалий період існування в Україні інституту демократичних виборів, застосування тех- нологій маніпуляції суспільною свідомістю стало характерною рисою вітчизняного виборчого процесу, що в принципі власти- во для перехідних політичних систем. При цьому характер цих технологій часто суперечив базовим демократичним принципам та перешкоджав подальшим успішним демократичним перетво- ренням, а ефект від їх впливу часто негативно позначався на рівні інформаційної безпеки українського суспільства. По-друге, не всі маніпулятивні технології несуть загрозу інформаційній, а відповідно, і національній безпеці України. Небезпечними для інформаційної сфери є, перш за все, тех­ нології, спрямовані на обмеження свободи слова та запро­ вадження елементів політичної цезури (у більшості випадків це адміністративні та економічні засоби), технологія „темників”, викид компромату, провокації та залякування. Негативний вплив цих технологій проявляється у спотворенні в очах громадян кар- тини суспільно-політичної дійсності, посиленні психологічної напруги у суспільстві, що може спричиняти різні антисоціальні вчинки, а відповідно і дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію. Однак найбільш небезпечними на сучасному етапі, виявля- ються технології, спрямовані на використання регіональних суперечностей. Ці технології несуть загрозу не тільки інфор­ маційній безпеці та психологічному здоров’ю громадян, але й територіальній цілісності української держави. По-третє, незважаючи на суттєве покращення ситуації у сфері свободи слова в останні роки в Україні так і не було вжито заходів для захисту суспільства від маніпулятивних впливів. Ця проблематика навіть не знайшла вираження у базових норма- тивних актах у сфері національної безпеки. Враховуючи дану обставину, постає необхідність створен- ня захисту українських громадян та вітчизняної інформаційної сфери від деструктивного впливу маніпулятивних технологій. Основними елементами цієї системи повинні стати: визначення конкретних маніпулятивних загроз для інформаційної сфери та засобів протидії їм, посилення відповідальності за використан- 355 ня деструктивних маніпулятивних технологій та громадського контролю за діяльністю політичних сил та їх лідерів, подаль- ша розбудова інформаційного простору та посилення позицій незалежних ЗМІ, а також масштабна інформаційна кампанія, спрямована на підвищення рівня політичної культури населен- ня України, вироблення у нього „імунітету” до маніпулювання та навиків захисту від навіювання. Список використаних джерел і літератури 1. Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – № 39. – С. 351. 2. Закон України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки від 09.01.2007 № 537–V // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2007. – № 12. – С. 102. 3. Указ Президента України „Про стратегію національної безпеки України” від 12 лютого 2007 року № 105/2007 // http://www.president. gov.ua/documents/5728.html (Дата перегляду 28.02.2008 р.). 4. Березовець Т. Інформаційні війни в політиці // http://www.polittech. org/index.php?option=com_content&task=view&id=455&Itemid=36 (Дата перегляду 15.03.2007 р.). 5. Бiденко А. Нейролінгвістичне програмування як засіб політичної рекла- ми // http://www.spa.ukma.kiev.ua/article.php?story=20040423112342255 (Дата перегляду 25.02.2006 р.). 6. Біденко А. Провокація як екстремальна електоральна технологія в Україні // http://www.kandydat.com.ua/analitika/211_10.htm (Дата пе- регляду 5.04.2005 р.). 7. Біденко А. „Три сорти України”: антиреклама чи провокація // http:// www.kandydat.com.ua/analitika/28_10.htm (Дата перегляду 5.04.2005 р.). 8. Ботвінкін О. Проблеми забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2555 (Дата перегляду 25.02.2008 р.). 9. Галамба М. Інформаційна безпека України: поняття, сутність та за- грози // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2509 (Дата перегля- ду 25.02.2008 р.). 10. Германов В. Технології та засоби впливу на аудиторію в політичній телерекламі // http://www.radnyk.com.ua/analitika_show. php?id=13&lan=ru (Дата перегляду 9.03.2005 р.). 11. Грачев Г., Мельник И. Манипулирование личностью. Организация, способы и технологии информационно-психологического воздей- ствия // http://soc.lib.ru/su/271.rar (Дата перегляду 26.02.2007 р.). 356 12. Жарков Я. Небезпеки особистості в інформаційному просторі // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2554 (Дата перегляду 25.02. 2008 р.) 13. Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием // http://soc.lib.ru/su/162.rar (Дата перегляду 9.03.2005 р.) 14. Кирчів А. Маніпулювання свідомістю в контексті національної без- пеки: за чи проти? // http://www.ji.lviv.ua/n30texts/kyrchiv.htm (Дата перегляду 10.03.2008 р.). 15. Колесников О. Роль інформаційних технологій в українських ви- борчих кампаніях 2002–2006 років // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2007. – № 2. – С. 68–75. 16. Лисенко В. Проблеми інформаційної незалежності держави // http:// www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=59&c=1318 (Дата перегляду 10.03.2008 р.). 17. Логінов О. В. Загрози національним інтересам особистості в інформаційній сфері України // http://www.crime-research.ru/library/ Loginov.html (Дата перегляду 10.03.2008 р.). 18. Макітра Я. Маніпуляція свідомістю // http://pravda.com.ua/ news/2006/2/6/ 38427.htm (Дата перегляду 3.04.2006 р.). 19. Малкин Е., Сучков Е. Политические технологии. – М, 2006. – 680 с. 20. Науменко Т. В. Психологические методы воздействия на массо- вую аудиторию // http://www.psycho.ru/biblio/advert/mass/metody_ vozdejstviya. html (Дата перегляду 5.02.2007 р.). 21. Ольшанский Д. Психологическая война. Приемы психологиче- ской войны // http://psyfactor.org/lib/psywar41.htm (Дата перегляду 5.02.2007 р.). 22. Політична цензура в Україні: етапи впровадження, механізми здійснення // Національна безпека і оборона. – 2002. – № 11. 23. Политология: словарь-справочник / Под ред. М. А. Василика, М. С. Вершинина. – М., 2001. 24. Роговец В. Информационные войны в современном мире: причины, механизмы, последствия // Персонал. – 2000. – № 5. – С. 35–38. 25. Фаворська О. Брудні виборчі технології // http://www.spa.ukma.kiev. ua/article.php?story=20040423105245927 (Дата перегляду 25.02.2005 р.). 26. Фефлерова О. Информационные войны как средство управления общественно-политическими процессами // http://www.psycho.ru/ biblio/advert/mass/info_war.html (Дата перегляду 5.02.2007 р.). 27. Шафрански Р. Теория информационного оружия // http://psyfactor.org/ infowar3.htm (Дата перегляду 5.02.2007 р.). 28. Якименко Ю., Литвиненко О. Регіональні особливості ідейно-полі­ тичних орієнтацій громадян України в контексті виборчої кампанії 2006 // Національна безпека і оборона. – 2006. – № 1. – С. 2–18. 357 Oleksiy Kolesnykov, Andriy Kruglashov Manipulative influences as a threat to information security of citizens The article contains the analysis of the Ukrainian experience of the application of the manipulation technologies while providing election campaigns. On the basis of this analysis a series of technologies, dangerous for the informational security of Ukrainian society and for the psychological health of its citizens, is chosen, and the features of their destructive influence on the information sphere are described. It is concluded that nowadays the most dangerous are those technologies which use the manipulations around the regional peculiarities of Ukraine. The article also contains the recommendations how to counteract these destructive manipulations and to increase the level of informational security of Ukrainian society. 358 ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ Бурдяк Віра Іванівна – доктор політичних наук, доцент ка- федри політології та державного управління ЧНУ. Досліджує соціально-політичні, правові та духовні проблеми суспільного розвитку, зокрема, специфіку політичних трансформаційних змін, становлення політичних еліт, проблеми розвитку турецької етнічної спільноти Болгарії та зв’язок країни з глобальни- ми міжнародними організаціями. Учасник всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій і конгресів. Автор більше ста наукових публікацій. Вакарюк Володимир Михайлович – магістр управління суспільним розвитком, начальник управління державної служ- би Головного управління державної служби України в Чер- нівецькій області. Веренько Василь Іларійович – аспірант кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного універ- ситету ім. Ю. Федьковича. Гаврада Ігор Остапович – кандидат політичних наук, асистент кафедри політології та державного управління Чер- нівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Досліджує проблеми сучасного медійного простору України. Добржанська Ірина Михайлівна – асистент кафедри економічної теорії Чернівецького торгово-економічного інсти- туту. Досліджує гендерну політику в Україні та Росії у порів­ няльному аспекті. Кандюк Олексій Богданович – кандидат політичних наук, асистент кафедри політології та державного управління Чер- нівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Ви­ вчає питання формування зовнішньополітичної стратегії США. Катеринчук Павло Миколайович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федько- вича. Коло наукових інтересів – проблематика канадсько- го федералізму, міжетнічні відносини та франкоканадський націоналізм, етнополітика. 359 Колесников Олексій Володимирович – аспірант кафе- дри політології та державного управління Чернівецького на- ціонального університету ім. Ю. Федьковича. Коршунов Віталій Олегович – помічник народного депу- тата України, здобувач кафедри політології Донецького націо- нального університету. Сфера наукових інтересів – проблеми національної безпеки. Круглашов Анатолій Миколайович – доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державно- го управління, директор Центру європейських та регіональ­ них досліджень Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, координатор (голова) Буковинського полі- тологічного центру. Сфера наукових інтересів: європейська інтеграція, історія та теорія політичної науки, зокрема історія української та російської політичної думки, посткомуністичні трансформації, етнополітика. E-mail:

;

Круглашов Андрій Анатолійович – магістрант кафедри політології та державного управління Чернівецького націо- нального університету ім. Ю. Федьковича. E-mail: akruglyi@ mail.ru Мельничук Ігор Миколайович – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Коло наукових інтересів – проблеми зовнішньої політики та міжнародних відносин, проблематика політичного лідерства та еліт, технологія виборчих кампаній. Мороз Ігор Іванович – асистент кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та між­ народних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Нагорняк Тетяна Леонтіївна – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Донецького національного уні­ верситету. Сфера наукових інтересів включає прикладний політичний аналіз і прогнозування, капіталізацію політичного ринку, дискурсні політичні практики, символи та знакові сис- теми у політичному просторі, політичні бренди. 360 Нечаєва-Юрійчук Наталія Вікторівна – кандидат істо­ ричних наук, викладач кафедри гуманітарних дисциплін Чер­ нівецького економіко-правничого інституту, член БПЦ. Сфера наукових інтересів: європейська інтеграція та посткомуністична трансформація країн Східної Європи, в тому числі їх соціально- психологічний аспект; партійна структуризація, розвиток громадянського суспільства в Україні. E-mail: nynataliya@yahoo. com Осадца Іван Степанович – кандидат політичних наук, асистент кафедри міжнародної інформації факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького націо- нального університету ім. Ю. Федьковича. Коло наукових інтересів становить розвиток болгарської сучасної партійної системи. Петров Віктор Олександрович – Перший секретар Посоль- ства України в Румунії. Досліджує зовнішню політику Румунії та україно-румунські відносини на сучасному етапі. Петрова Ірина Вікторівна – кандидат політичних наук, асистент кафедри політології та державного управління Черні­ вецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Вивчає етнополітичні конфлікти в сучасному світі. Ротар Наталія Юріївна – доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Сфера науко- вих інтересів: сучасний політичний процес в Україні, проблеми трансформації політичної культури українського суспільства, участь населення України у політичних процесах періоду пост­ комуністичних трансформацій. Семенко Віталій Васильович – кандидат політичних наук, асистент кафедри сучасних іноземних мов та перекладу Чер- нівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Сфера наукових інтересів: політичні партії, партійні системи, політична система Австрії, процеси трансформації, глобалізації, європейська інтеграція. E-mail:

Соснін Олександр Васильович – доктор політичних наук, професор. Відомий спеціаліст з питань інформаційної політики та проблем інформаційної безпеки України. 361 Стрельчук Наталія Василівна – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Досліджує питання історії Македонії, етнічні конфлікти та становище етнічних меншин на Балканах. Тимків Ярополк Ігорович – аспірант кафедри міжнарод- них від­но­син та дипломатичної служби Львівського націона- ль­ного уні­верситету ім. І. Франка, докторант на факультеті журналістики Університету Марії Кюрі-Склодовської у м. Люб­ лін (Польща). Федорчак Тетяна Петрівна – кандидат історичних наук, доцент ка-федри історії та політології Івано-Франківського національно-го технічного університету нафти і газу. Федуняк Сергій Георгійович – доктор політичних наук, професор кафедри міжнародних відносин Чернівецького на- ціонального університету ім. Ю. Федьковича. Шерман Олена Михайлівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри юридичної лінгвістики Львівського Державного університету внутрішніх справ. Юрійчук Євгенія Петрівна – кандидат історичних наук, юрист, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Вивчала правові проблеми становлення радянської влади в Україні. Активно досліджує питання української державності ХХ ст., сучасні політичні процеси в країнах СНД, питання реалізації прав людини та проблеми легітимності політичної влади. Автор багатьох публікацій у науковій періодиці, серед яких монографія та брошури. Юрійчук Юрій Андрійович – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чер- нівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Коло наукових інтересів: етнонаціональні проблеми сучас­ ності, трансформаційні процеси в посткомуністичних країнах регіону Ценрально-Східної Європи. 362 Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – П50 Т. VІ. – Чернівці: ­Видавничий дім „Букрек”, 2008. – 364 с. ISBN 978-966-399-189-4 До збірника наукових праць увійшли статті дослідників про актуальні пробле- ми національної безпеки України в європейському та глобальному вимірах. Автори та редакційна колегія присвячують це видання 60-річному ювілею відомого науков- ця, історика, політолога та багаторічного колеги Буркута Ігоря Григоровича. Для науковців, викладачів, аспірантів і студентів-політологів, державних служ­ бовців та управлінців, соціологів, міжнародників, істориків, усіх, хто цікавиться проблемами безпекової політики та питаннями пошуку і ствердження моделі за- хисту національного суверенітету Українською державою населення. УДК 321.01.:316 ББК 66.0.+60.5 Міністерство освіти та науки України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Кафедра політології та державного управління Буковинський політологічний центр ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Збірник наукових праць Том VІ Тематичний випуск Проблеми національної безпеки: регіональні та глобальні аспекти Науковий редактор – А. М. Круглашов Заступник наукового редактора – В. І. Бурдяк Технічний редактор – І. В. Цікул Редактор – Людмила Колєснік Коректори – Людмила Семенко, Ліліана Сусла Комп’ютерна верстка – Світлани Жукової Підписано до друку 03.08.2008. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 21,16. Обл.-вид. арк. 22,30. Наклад 400 прим. Вид. № 204. Зам. № 499.