(PDF) Сфрагістичний щорічник. Випуск VІІ. Київ, 2020

Національна академія наук України Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Інститут спеціальних історичних дисциплін Музею Шереметьєвих Сфрагістичний щорічник Випуск VII Київ Видавничий дім «Антиквар» 2020 УДК 929.6 Сфрагістичний щорічник ББК Т 7 С 91 Видання підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів. Редакційна колегія: д.і.н. Г. В. Папакін (головний редактор), к.і.н. О. О. Маврін (заступник головного редактора), О. Є. Шереметьєв (заступник головного редактора), д.і.н. О. А. Однороженко (відповідальний редактор), к.і.н. В. П. Перкун (заступник відповідального редактора), к.і.н. Н. О. Білоус (літературний редактор), д.і.н. В. А. Брехуненко, д.і.н. А. Б. Гречило, д.і.н. М. М. Капраль, д.і.н. Ю. А. Мицик, к.і.н. В. В. Поліщук, к.і.н. І. А. Тесленко, к.і.н. В. В. Томазов, к.і.н. А. О. Сова, д.і.н. В. І. Ульяновський, к.і.н. М. І. Храпунов, к.і.н. О. А. Алфьоров (відповідальний секретар). Затверджено до друку рішенням Вченої ради Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (протокол № 7 від 26 вересня 2019 р.) ISBN 978-617-7285-41-9 © Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2020 © Інститут спеціальних історичних дисциплін Музею Шереметьєвих, 2020 © Видавничий дім «Антиквар», 2020 Пам’яті Анатоля Цітова присвячується Вступне слоВо Головною темою сьомого випуску Сфрагістичного щорічника є печатка на документі. Саме цей аспект сфрагістичних досліджень був у центрі уваги однойменної сфрагістичної конференції, яка відбулася у Києві 25–27 листопада 2016 р. В її організації взяли участь Музей Шереметьєвих, Інститут історії України НАНУ, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ та Посольство Республіки Польща в Україні. Сфрагістика як історична дисципліна від початку свого розвитку була щільно пов’язана з дипломатикою — наукою про документ, адже більшість сфрагістичних пам’яток нам відома саме як важлива складова документа. Різноманітні відтиски (воскові, металеві, сургучеві та ін.), що засвідчували та скріплювали документи, відтворюють архітектоніку та культуру створення рукописного джерела, виступають візуалізацією його автора. До збірника увійшли 23 статті дослідників із семи країн: України, Польщі, Білорусі, Литви, Чехії, Словаччини та Франції. Матеріали випуску традиційно укладено за хронологічним і тематичним принципами. Відкривають їх статті, в яких висвітлюються проблеми використання печаток у період Середньовіччя. Роботу Каролін Сімоне присвячено функціонуванню нових практик послуговування печатками у Французькому королівстві в XIII ст. на прикладі двох груп документів: заповітів та актового матеріалу. Про печатку як складову простору письмового документа йде мова в статті Віталія Перкуна. 4 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Володимир Поліщук досліджує вживання терміна «печать» в легендах особових печаток русько-литовської та молдавської знаті ХІV ст. у контексті вивчення формуляра правових актів. Сфрагістичногеральдичним аспектам купчого запису Солтана Альбієвича на землю Полукнязевську 1508 р. присвячено статтю Олега Однороженка. Проблему співвідношення селянських знаків та іконографії гербів і печаток розглянуто в статті Томаса Челкіса. Окремий блок статей присвячено проблемі використання церковних печаток. Мірослав Глейтек аналізує печатки на документах церковних ієрархів Угорського королівства XIII ст. У статті Миколи Ільківа-Свидницького розглянуто печатку та коробораційні формули в документах галицького архієпископа Якуба Стрепи. Лукаш Влодарський описує матрицю печатки, що належала краківському єпископусуфрагану Павлу. Печатку Софії Київської репрезентовано в статті Анатолія Цітова. Мартіна Болом-Котарі аналізує коробораційні формули у документах ордену моравських премонстрантів XV–XVIII ст. У статті Сикстуса Болом-Котарі йдеться про використання печаток у справочинстві чеських протестантів на зламі XVIII та XIX ст. Роботу Ірини Скочиляс присвячено особливостям використання парафіяльних печаток у Перемишльській греко-католицькій єпархії кінця XVIII — початку ХХ ст. Статті про печатки на документах ранньомодерної доби стосуються передусім особливостей сфрагістичних практик у Речі Посполитій. У роботі Петра Кулаковського досліджується використання печаток на вихідній документації урядових канцелярій українських воєводств Речі Посполитої до середини XVIІ ст. Наталя Старченко аналізує печатки каптурових судів руських воєводств під час перших трьох безкоролів’їв. Приклад незвичного використання печатки під час засвідчення документа досліджує Олексій Шаланда. Подібну проблему — визначення автентичності завірених печатками документів — розглядає у своїй статті Ігор Тесленко. Про особливості використання печаток при квитах возних йде мова в розвідці Олега Однороженка. Віталій Голубович аналізує підписи та печатки на сеймикових документах Полоцького воєводства. Дотичними до цієї теми є статті Андрія Гречила — про печатки міста Яворова та Ігоря Ситого — про короборації в актах міст Козацької України. ВСтупне слово 5 Деякі статті, що їх включено до збірника, стосуються інших тем, але разом з тим вони є важливим доповненням до обговорюваних у цьому випуску проблем. В матеріалі Юрія Борейші розглянуто найдавніші печатки Новогородка. Публікація Євгена Чернухіна присвячена грецькому епіграфу на герб князів Острозьких до твору «De bello Ostrogiano». Про Романа Климкевича як дослідника української геральдики йде мова в статті Олександра Мазепи. п ечатк а на середньоВічному документі УДК 929.6(44) CarolIne SImonet (Франція, Кан, доктор історії, співредактор та керівник часопису «Revue française d’héraldique et de sigillographie», асоційований член Центру Мішеля де Буара (Центр вивчення античної та середньовічної історії та археології) Університету в Кан) «Ut premissa rata et firma in perpetUUm permaneant ». L a mort, L’acte et Le sceaU Статтю присвячено функціонуванню нових практик послуговування печатками у Французькому королівстві в XIII ст. на прикладі двох груп документів: заповітів та актового матеріалу. Заповіти у середні віки доволі часто мають на меті гарантувати виконання останньої волі померлого або ж забезпечити майбутню згоду поміж спадкоємцями. Наявність печатки, зазначає дослідниця, на таких документах покликана юридично затвердити волю від моменту відходу у небуття. Протягом XIII ст. форма заповітів дедалі більше прибирала форм взірців письмового права із римських античних часів: коли документ супроводжували як печатки, так і підписи свідків. З’являється практика використання замість печатки на документі виписаного рукою знаку-ескізу герба, що був карбований на печатці. Турбота щодо забезпечення увічнення посмертних рішень передана у численних коробораційних формулах. Зазначається наполягання на гарантіях своєчасного виконання справи, яка прописана у документі, де має обов’язково бути наявна печатка. Але іноді правочинність відтиску печатки померлого піддається сумніву, залишаючи цим ризик анулювання положень акта. Тоді батьки та родичі CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 7 мають з’явитись та визнати відбиток і засвідчити на письмі, чи дана печатка є печаткою померлого, а відтак підтвердити й правочинність документа. Багато печаток знищувалися або ховалися з померлими: така практика унеможливлювала використання об’єкта шахрайським способом. Цікаво, зазначає авторка, що визнані печатки світської та церковної влади, могли піддаватися сумніву деякими аристократами, зокрема провінції Овернь. Ключові слова: печатка, герб, короборація, підписи, свідки, заповіт, спадкоємці, провінція Овернь. La mort est un thème iconographique rarement représenté sur les sceaux. Le Christ en Croix ou au tombeau, image sigillaire particulièrement appréciée des patriarches de Constantinople, est probablement la figure la plus répandue [fig. 1]. Si les martyrs de nombreux saints illustrent les sceaux, c’est le moment de leur supplice qui retient l’attention des graveurs et commanditaires. Dans le cas de saint Lazare, le miraculé est généralement figuré au moment de sa résurrection. Toutefois le sceau de l’hôpital de Montmorillon en Poitou (dans l’Ouest de la France) n’hésite pas à montrer un cadavre enroulé dans fig. 1: Bulle de Guillaume, patriarche latin de Constantinople (revers) (1265, 55 mm, moulage Arch. Nat., sc/D 6282 bis) fig. 2: Grand sceau de l’hôpital de Montmorillon (1385, 70 mm, moulage Arch. Nat., sc/D 9965) 8 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII son linceul en 1385, renvoyant soit à Lazare avant le miracle qui lui rend vie, soit au sort de nombreux patients de ces maisons de soins charitables [fig. 2]. Pourtant, la mort est sans cesse évoquée dans les chartes scellées: fondation de messe en l’honneur d’un défunt, désignation sur le lit de mort d’un tuteur ou d’une régente pour des enfants mineurs, douaire d’une épouse pour parer à son éventuel veuvage 1, ou encore testament. Les formules de corroboration insistent souvent sur le caractère perpétuel que l’on entend attribuer aux clauses inscrites dans les actes, comme par exemple — «Ut autem hoc perpetuam obtineant stabilitatem presentem paginam sigilli nostri munimine confirmavimus» 2 2ou encore — «In cuius rei testimonium et firmitatem perpetuam presentes litteras eisdem religiosis sigilli mei munimine tradidi roboratas» 3. 3Des signes de validation, parmi lesquels les sceaux, sont utilisés afin de garantir la valeur juridique future des chartes. Le souci des gens du Moyen Âge d’octroyer une dimension perpétuelle à leurs décisions transparaît dans le caractère qui peut sembler parfois redondant de ces signes de validation, notamment ceux utilisés pour les testaments. Ce luxe de précautions est loin d’être inutile: il arrive que l’on conteste la validité des sceaux appendus au bas des actes. Afin de saisir les caractéristiques de ces signes de validation, nous prendrons ici l’exemple des écrits testamentaires du lignage comtal de la province française d’Auvergne de la fin du XIIe siècle au début du XIVe siècle. La province d’Auvergne Située au centre de la France, l’Auvergne est une province partagée entre une plaine fertile, la Limagne, ouverte au Nord, et les montagnes du Massif Central qui l’entourent 4. Peu élevé, ce massif montagneux offre un cadre de Dans certaines régions du royaume de France, la coutume prévoit que la dame apporte une dot et que le mari lui accorde un douaire lors du mariage. Ce douaire est un bien ou un revenu que l’époux gère pendant toute la durée de l’union et dont la dame dispose en cas de veuvage, afin d’avoir des revenus propres lui assurant sa subsistance. A la mort de la veuve, le douaire retourne aux héritiers du mari (enfants du couple ou collatéraux). 2 Arch. Dép. Aisne, Hôtel-Dieu de Laon, C1 (1). 3 Arch. Nat., L 839 b n°128. 4 Sur l’histoire de la région: Histoire de l’Auvergne / ed. A. G. Manry. — Toulouse, 1974; Charbonnier P. Histoire de l’Auvergne des origines à nos jours. — ClermontFerrand, 1999; L’identité de l’Auvergne (Auvergne, Bourbonnais, Velay). Mythe 1 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 9 vie rude en hiver du fait de routes souvent coupées par la neige. La région se situe à la jonction entre la France du Nord, de droit coutumier oral et où l’on parle des langues françaises du groupe d’oïl, et la France du Sud, de droit romain écrit 5 et de langues d’oc [fig. 3]. En Auvergne, le droit romain utilisé s’inspire du Code Théodose, compilé au début du VIe siècle dans le Bréviaire d’Alaric. Cet ouvrage était destiné à l’origine aux peuples que le roi Wisigoth Alaric II dominait dans un large Sud-Ouest de la France actuelle et dans une grande partie de la Péninsule ibérique 6. Ce droit écrit est implanté au XIIIe siècle en Haute-Auvergne, dans le Sud de la Province, tandis que le droit coutumier domine en Basse-Auvergne, au Nord de la région 7. Mais un certain nombre de villes en Basse-Auvergne utilisent le droit écrit, constituant des enclaves au milieu des terres de droit coutumier [fig. 4]. C’est particulièrement le cas des villes soumises à une autorité ecclésiastique: la cité épiscopale de Clermont dans la Limagne, les domaines relevant des abbayes de la Chaise-Dieu (aux confins des monts du Livradois et du Velay) et de Saint-Austremoine d’Issoire (sur les rives de l’Allier), et les terres appartenant au chapitre collégial de Brioude (dans la haute-vallée de l’Allier). Enfin, les domaines des comtes d’Auvergne autour de Billom en Limagne reconnaissent également le droit écrit 8. ou réalité historique? Essai sur une histoire de l’Auvergne des origines à nos jours / ed. D. Martin. — Nonette, 2002. 5 La diffusion du droit romain dans le Sud du royaume au XIIe siècle ne fait pas disparaître les coutumes qui pré-existaient. Il s’y superpose, notamment par le biais de la jurisprudence et des actes notariés, qui introduisent progressivement des éléments de droit romain dans les coutumes méridionales (Mayali L. Droit coutumier // Dictionnaire du Moyen Âge / eds. C. Gauvard, A. de Libera, M. Zink. — Paris, 2002. — P. 441–444). 6 Rouche M. L’Aquitaine des Wisigoths aux Arabes (418–781). — Lille, 1977; Dumézil B., Rouche M. Le bréviaire d’Alaric. Aux origines du Code civil. — Paris, 2008. 7 La Basse-Auvergne correspond approximativement à l’actuel département du Puyde-Dôme et au Nord du département de la Haute-Loire. La Haute-Auvergne couvre essentiellement le département du Cantal. Précisons que le droit coutumier n’est pas unique: chaque région du Nord de la France, voire certaines villes, dispose d’une coutume particulière au Moyen Âge. 8 Au sujet de la délimitation entre régions de droit coutumier et régions de droit écrit: Hilaire J. La France méridionale avait-elle une frontière sous l’Ancien Régime? // Bulletin de l’Académie des Sciences et Lettres de Montpellier. — № 39. — 2008. — P. 45–54 10 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII fig. 3: Carte des aires linguistiques et juridiques de la France médiévale 9 fig. 4: Carte des aires juridiques en Auvergne 10 Quatre pouvoirs majeurs dominent la province au XIIIe siècle. Deux lignages aristocratiques se disputent l’autorité féodale. D’une part les comtes d’Auvergne, issus d’une branche cadette qui a usurpé terres et titres de la branche aînée au XIIe siècle. D’autre part les Dauphins d’Auvergne, branche aînée spoliée qui adopte un nom, Dauphin, porté par un aïeul prestigieux et devenu un titre. Les Dauphins disposent d’un domaine réduit à quelques localités. Quant au comté d’Auvergne, il est largement amputé en 1212 par le roi de France Philippe II Auguste. Désormais, la province est intégrée dans le domaine royal. Ne reste au comte Guy II qu’un territoire autour de Billom. Dans l’ancienne capitale comtale, Montferrand 11, les rois installent un bailli qui exerce la justice selon le droit coutumier et utilise un sceau dit «de la terre (disponible en ligne: http://academie.biu-montpellier.fr/). Pour une carte détaillée, voir: Klimrath H. Carte de la France coutumière. — Paris, 1837 (également disponible en ligne: http://gallica.bnf.fr/ark:/12 148/btv1b53 035 277n/f1.item). 9 Cassard J. C. L’âge d’or capétien (1180–1328) // Histoire de France. — Vol. III / eds J. Cornette, J. L. Biget, H. Rousso. — Paris, 2011. — P. 89. 10 Klimrath H. Carte de la France coutumière. — Paris, 1837. 11 Au XVIIe siècle, les villes de Clermont et de Montferrand ont fusionné sur décision royale: c’est aujourd’hui Clermont-Ferrand. CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 11 d’Auvergne» depuis 1282 au moins [fig. 5] 12. Ce bailliage est un point d’ancrage majeur du pouvoir royal dans la région. Le dernier pouvoir important de la province est incarné par les évêques. Souvent issus de la famille comtale, ils siègent à Clermont. Au milieu du XIIIe siècle, ils mettent en place une cour de justice, l’officialité, dotée d’un sceau dont la valeur authentique est reconnue [fig. 6]. fig. 5: Sceau et contre-sceau du roi en Auvergne (1280, 63 mm et 29 mm, moulages Arch. Nat., sc/D 4511 et D 4511 bis) fig. 6: Sceau de l’officialité épiscopale de Clermont (1284, 50 mm, moulage Arch. Nat., sc/D 6974) Le corpus Nous avons pu travailler sur un corpus d’une douzaine d’actes testamentaires conservés pour la plupart aux Archives nationales à Paris et datant du Arch. Nat., sc/D 4511. Les collections de moulages correspondant aux inventaires de sceaux sont désignées par une lettre suivie du numéro d’inventaire, selon l’usage des Archives nationales. Nous utiliserons ici D pour: Douët d’Arcq L. Inventaire de la collection des sceaux des Archives nationales. — Paris, 1863–1868; F pour: Demay G. Inventaire des sceaux de la Flandre. — Paris, 1873; Bos pour: Bosredon P. Sigillographie de l’Ancienne Auvergne. — Brive, 1895. Ces inventaires sont consultables et téléchargeables en ligne sur le site Gallica de la Bibliothèque nationale (http://gallica.bnf.fr) pour Demay et Bosredon, et sur https://archive.org pour Douët d’Arcq. 12 12 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII milieu du XIIe s. pour les plus anciens à 1339 pour les plus récents 13. Ces testaments sont accompagnés d’actes précisant la répartition des biens entre les enfants, notamment la dot des filles (qui forme leur part d’héritage) et le retour des douaires à la mort des veuves. On trouve également des donations en aumônes ainsi que des restitutions de biens et privilèges à l’Eglise afin de régler les conflits et de préparer le Salut du futur défunt. Enfin certaines chartes concernent les modalités d’exécution des clauses testamentaires. Le dossier mêle donc, aux testaments en tant que tels, des actes gérant la dimension patrimoniale du trépas du testateur et des documents consacrés à sa dimension spirituelle. Ce corpus concerne les comtes d’Auvergne ainsi que des familles apparentées, notamment les La Tour d’Auvergne qui deviennent comtes par mariage avec l’héritière du titre, Marie, en 1423 (voir la généalogie en annexe). Les testaments retiendront plus particulièrement notre attention: ils offrent en effet des caractéristiques longtemps décrites comme spécifiques aux pratiques inspirées du droit romain et mises en œuvre à partir du milieu du XIIIe siècle. L’évolution des pratiques Le milieu du XIIIe siècle est un moment charnière pour l’élaboration des testaments en Auvergne, et plus généralement dans les territoires de droit écrit du Sud de la France 14. Les changements sont flagrants dans notre corpus, notamment en ce qui concerne les signes de validation: les sceaux et les seings manuels. Sur la conservation des archives des comtes d’Auvergne et leur versement aux archives royales, voir: Simonet C. Sceaux, seings et armoiries: l’écrit testamentaire en Auvergne (XII–XIV siècles) // Revue française d’héraldique et de sigillographie. — № 83– 85. — 2013–2015. — P. 53–76. Le testament de l’une des comtesses d’Auvergne, Eléonore de Baffie, veuve de Robert V, daté de 1286 (nst), se trouve toujours en Auvergne, aux Archives départementales du Puy-de-Dôme (30 HPS 514). Nous n’avons malheureusement pas pu le consulter car il était alors en cours de restauration et numérisation. Mais nous l’avons intégré dans notre étude grâce aux informations communiquées par M. Henri Hours, directeur des Archives du Puy-de-Dôme, que nous remercions ici. 14 Sur les questions de droit liées aux testaments en Auvergne: Bougon L. Le testament en Auvergne du XIII siècle à la rédaction de la coutume (1510). — Paris, 1911. 13 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 13 Les seings manuels sont des motifs dessinés sur le parchemin par les parties prenantes ou les témoins d’une affaire mise par écrit. Ils accompagnent la souscription qui précise les noms, qualités et fonctions de chacun. Ils peuvent être autographes ou tracés par le scribe chargé de rédiger le document 15. Il ne s’agit pas de signatures, dont les formes et l’usage diffèrent 16. Ces seings manuels se présentent à l’origine sous la forme d’une croix, plus ou moins élaborée, puis ils évoluent sous divers aspects (ruches, monogrammes…) [fig. 7] 17. Leur usage, comme celui des souscriptions de témoins, décline au XIe siècle et devient exceptionnel au siècle suivant. Selon Guigue et Giry, c’est à la faveur du renouveau du droit romain en France du Sud que l’usage du seing manuel est réintroduit autour de 1250 18. Le développement du droit romain dans le Sud du royaume de France au XIIIe siècle se serait alors traduit par une production d’actes dont la forme et le contenu s’inspirent des usages romains. Ainsi la mention de témoins redevient un élément majeur de validation des testaments tandis que souscriptions et seings manuels réapparaissent à la fin des actes, accompagnés désormais des sceaux, l’ensemble de ces signes de validation étant annoncés pour chaque témoin. Si les testaments sont plus particulièrement concernés par l’usage du seing manuel, d’autres écrits sont touchés par ce phénomène, comme les sentences arbitrales. A la même époque, les notaires publics se dotent de seings manuels professionnels très élaborés ayant valeur authentique, au même titre que les sceaux: une copie de ces marques est enregistrée par les cours dans le ressort desquelles exercent les notaires afin d’en garantir l’authenticité (fig. 7) 19. Sur cette question des marques autographes, voir: Parisse M. Croix autographes de souscription dans l’Ouest de la France au XI siècle // Graphische Symbole im mittelalterlichen Urkunden. Beiträge zur diplomatischen Semiotik. — Sigmaringen, 1996. — P. 143–155. 16 Jeay C. Signature et pouvoir au Moyen Âge (Mémoires et documents de l’École des chartes 99. — Paris, 2014. 17 Giry A. Manuel de diplomatique. — Paris, 1925. — Р. 591–621 (la page 601 est plus particulièrement dédiée aux usages testamentaires du seing manuel). 18 Guigue M. C. De l’origine de la signature et de son emploi au Moyen Age, principalement dans les pays de droit écrit. — Paris, 1863. — Р. 41–61; Giry A. Manuel de diplomatique. — Р. 601. 19 Giry A. Manuel de diplomatique. — Р. 606–607. 15 14 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII fig. 7: A gauche: acte d’Helgot, évêque de Soissons, portant des seings manuels cruciformes (détail) (1085, Arch. Nat., K 20) A droite: acte portant le seing manuel d’un notaire (détail) (1292, Arch. Dép. Aisne, G 56) Le retour en force du seing manuel au XIIIe siècle illustre donc un moment législatif précis et concerne un espace a priori bien délimité: celui où s’exerce le droit romain écrit. Toutefois, cette fidélité aux usages antiques doit être fortement nuancée: en l’absence d’exemplaires de testaments d’époque ancienne, il nous est impossible de comparer les normes édictées dans les codes avec la réalité des pratiques romaines. Rien ne dit par ailleurs que les chancelleries françaises méridionales du XIIIe siècle ont connaissance de tels actes qui pourraient leur servir de modèle. Les testaments prennent différentes formes qui évoluent fortement au cours du Moyen Âge 20. Deux types particuliers de testaments retiendront notre attention afin d’éclairer les pratiques mises en œuvres dans notre corpus. 20 Bougon L. Le testament en Auvergne. — P. 88–94. CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 15 D’une part on trouve des testaments passés sous seings privés. Ils nécessitent de réunir au moins sept témoins, chiffre venu directement du droit romain mais qui, au Moyen Âge, est fréquemment dépassé pour atteindre parfois la quinzaine. Ces témoins, souvent accompagnés du testateur, souscrivent l’acte, y tracent leur seing manuel puis apposent leur sceau 21. Une seconde procédure testamentaire existe: le testateur peut faire rédiger un acte public. Dans ce cas, il requiert un notaire public, terme générique qui s’applique aux notaires en tant que tels mais aussi aux officiers du roi (le garde du scel d’un bailliage par exemple) ou d’un évêque (l’official le plus souvent) 22. Seuls deux témoins sont nécessaires. L’acte est alors validé uniquement par le sceau de l’autorité publique. Nous verrons que ces éléments théoriques présentent bien des variantes dans la pratique. Les testaments auvergnats antérieurs à 1250 Les trois actes du corpus antérieurs à 1250 offrent des listes de témoins étoffées (huit à quatorze personnes) mais peu de sceaux sont appendus: seuls les testateurs et un à deux témoins, parmi les plus notables, apposent leurs sceaux. Le plus ancien de nos testaments est celui d’Aubert (ou Albert II) de La Tour du Pin 23. Il date probablement de 1190, année du départ de ce baron à la croisade. Comme il est de coutume, Aubert anticipe son éventuel décès lors de ce périple en faisant rédiger un testament au bénéfice de son épouse Marie, fille du comte Robert IV d’Auvergne (voir l’annexe). Ce testament cite nommément huit témoins 24, au premier rang desquels le comte Robert 25. Ce L’usage de la souscription et du seing manuel vient lui aussi du droit romain. Le droit canon diffère quelques peu: en plus de deux ou trois témoins, l’Eglise exige que le testament soit passé devant une autorité religieuse comme un curé, un doyen de chrétienté ou un official (Bougon L. Le testament en Auvergne. — P. 33–34). 23 Cette famille, originaire du Viennois dans la vallée du Rhône, est distincte des La Tour d’Auvergne qui deviennent comtes au XVe siècle. 24 D’autres chevaliers sont évoqués sans précision de leur nom ni de leur nombre. 25 Arch. Nat., J 1138 a n°5. Le comte Robert lui a donné sa fille Marie en mariage la même année. 21 22 16 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII dernier est le seul à sceller aux côtés du testateur 26, et à la place d’honneur qui plus est — soit à gauche [fig. 8]. Notre deuxième testament date des environs de 1208, année de la mort du testateur, le sire Guillaume de Carlat 27. L’acte est rédigé du vivant de son père Hugues, vicomte de Carlat 28, qui l’a associé depuis une dizaine d’année à la gestion des biens lignagers et qui ne lui survit que peu de temps. Quatorze témoins sont mentionnés dans fig. 8: Second grand sceau l’acte mais ne valident que le vicomte du comte Robert IV d’Auvergne Hugues 29 et son fils Guillaume 30. Là (vers 1190, 53 mm, moulage Arch. encore, la place d’honneur à gauche Nat., sc/D 382) de l’acte est réservée au sigillant dont le statut est le plus éminent: Hugues de Carlat [fig. 9]. Enfin en 1245 le prévôt de la collégiale de Brioude, Guillaume de La Tour, teste devant douze témoins 31. Seuls deux d’entre eux scellent avec l’ecclésiastique: il s’agit de ses ayants-droits et neveux Bernard VI de La Tour et Bertrand de La Tour (voir l’annexe) 32. Comme pour Guillaume de Carlat, il semble que l’approche de la mort détermine la rédaction de cet acte. Le sceau d’Aubert de La Tour est aujourd’hui perdu mais on le connait par un dessin (Baluze E. Histoire généalogique de la maison d’Auvergne. — Vol. II. — Paris, 1708. — P. 447). 27 Guillaume de Carlat est le neveu du comte Robert IV (voir la généalogie en annexe). 28 Arch. Nat., J 1133 n°2. 29 Arch. Nat., sc / D 1109. 30 Arch. Nat., sc / D 1110 31 Arch. Nat., J 1138 a n°3. Guillaume appartient au lignage des La Tour d’Auvergne, précision patronymique qui n’apparait qu’au XVe siècle, lorsque ces La Tour deviennent comtes d’Auvergne. 32 Ces trois sceaux sont aujourd’hui perdus. Baluze fournit toutefois le dessin d’un fragment de sceau contre-scellé figurant les armes des La Tour (Baluze E. Histoire généalogique de la maison d’Auvergne. — Vol. II. — P. 492). Il est impossible de déterminer s’il s’agit des sceaux et contre-sceaux de Bernard VI ou de son frère Bertrand. 26 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 17 fig. 9: Testament de Guillaume de Carlat. A gauche: sceau de Hugues de Carlat. A droite: sceau de Guillaume (Arch. Nat., J 1133, n°2) Aucun de ces trois testaments ne porte encore de seing manuel. L’Auvergne s’inscrit parfaitement dans la chronologie décrite par Giry ou Guigue: c’est au cours de la décennie 1240 qu’apparaissent les premiers testaments à seings manuels dans les régions de droit écrit 33. Pourtant nos trois documents Giry cite quelques exemples échelonnés de 1245 à 1270 (Giry A. Manuel de diplomatique. — Р. 601, note 2) tandis que Guigue présente des souscriptions et surtout des seings manuels datant de 1270 à 1357 (Guigue M. C. De l’origine de la signature et de son emploi au Moyen Age. — Р. 41–73). 33 18 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII mentionnent de nombreux témoins: on se trouve en présence d’actes passés sous seings privés dont la valeur juridique est renforcée par l’abondance de témoins. Toutefois la présence de l’ensemble de leurs sceaux n’est pas encore jugée utile, pas plus que celle de leurs seings manuels. Seuls les témoins éminents scellent, leur rang suffisant alors à garantir la validité de ces testaments. Sans doute aussi l’imitation des usages romains n’est-elle pas encore à l’ordre du jour à cette époque. Les testaments auvergnats à partir de 1250 A partir du testament de Bernard VI de La Tour, rédigé lors de son départ à la septième croisade en 1248 alors qu’il séjourne au Puy 34, les testaments portent les sceaux et seings manuels de tous les témoins ou presque 35. Le nombre de témoins varie de sept, chiffre exigé par le droit romain, à douze. A chaque fois, tous les témoins tracent leurs seings manuels tandis que les testateurs ne sont que deux à faire de même (Bernard VI de La Tour et Agne VI de Meymont 36). L’ensemble des témoins scellent également sauf pour le testament de Bernard VIII de La Tour en 1317 37: les quatre derniers témoins ne scellent pas. Si les testateurs s’abstiennent pour la plupart de dessiner leur seing manuel, en revanche, ils scellent presque tous, et le plus souvent en première position. Deux testateurs se distinguent. Le chanoine Bertrand de La Tour en 1280 ne scelle pas son testament, bien qu’il possède un sceau qu’il utilise en 1270 en tant que témoin du testament de son frère Bernard VII 38; il est vrai que cet acte est passé sous le sceau du roi en Auvergne 39. Quant à Bernard VII de La Tour en 1270, il scelle mais en dernier, après tous les témoins 40. En 1248, Bernard VI de La Tour et ses sept témoins scellent son testament après y avoir tracé leurs seings manuels non pas au recto mais au verso Le Puy est la capitale du Velay, province voisine de l’Auvergne au Sud (voir fig. 4). C’est le siège d’un diocèse. 35 Arch. Nat., J 1136, n°11. 36 Arch. Nat., J 1136, n°2. 37 Arch. Nat., J 1136, n°10. 38 Arch. Nat., sc/Bos 282. 39 Arch. Nat., J 1136, n°4. 40 Arch. Nat., J 1136 n°1; AnF, sc/Bos 279. 34 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... fig. 10: Grand sceau et contre-sceau de Bernard VI de La Tour (vers 1248, 70 mm et 34 mm, moulages Arch. Nat., sc/D 3725 et D 3725 bis) 19 fig. 11: Grand sceau et contre-sceau d’Agne VI de Meymont (1272, 63 mm et 23 mm, moulages Arch. Nat., sc/D 2306 et D 2306 bis) du parchemin [fig. 10]. C’est le seul acte qui présente cette particularité. De même, les huit sceaux sont appendus chacun deux fois tout autour de la pièce de parchemin (quatre par côté), dans doute selon un usage romain décrit par Bougon et qui demeure unique dans notre corpus 41. Le testament étant rédigé au Puy, en présence de l’évêque de la ville et de son official, dans le couvent des Dominicains, peut-être ces spécificités sont-elles le reflet d’un usage du Velay et non d’Auvergne 42. Quelques années plus tard, son fils Bernard VII teste en 1270 devant onze témoins, soit bien plus que les sept qu’exige le droit romain 43. Un parent de Bernard VII, Agne VI de Meymont, dépasse également le nombre requis de témoins en 1272 avec neuf [fig. 11]. Robert V, comte Bougon L. Le testament en Auvergne. — P. 12. Simonet C. Sceaux, seings et armoiries. — P. 59. 43 Arch. Nat., J 1136 °1. 41 42 20 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII d’Auvergne et de Boulogne 44, en 1277 puis son épouse Eléonore de Baffie en 1280 ont recours à douze témoins, le nombre le plus élevé de notre corpus [fig. 12] 45. Le chanoine Bertrand de La Tour fait appel à sept témoins en 1280. Or son testament est passé devant une autorité publique: le garde du scel du roi en Auvergne. En théorie, deux ou trois témoins suffisent et seul le sceau de la juridiction royale doit être appendu. Cet acte mêle en fait les usages des actes passés sous seing privé et ceux émanant d’une autorité publique. Enfin en 1317, le testament de Bernard VIII de La Tour [fig. 13] porte bien mention de onze témoins mais seuls les sept premiers scellent. Considère-t-on que les sceaux de sept témoins suffisent, conformément aux usages romains? Trois autres actes du dossier, postérieurs à 1250 et citant de nombreux témoins, ne sont ni multi-scellés et ni porteurs de seings manuels. En 1299, le règlement de la succession de feu Bertrand III de La Tour est passé devant l’officialité épiscopale de Clermont en présence de six témoins 46. Seule l’officialité scelle l’acte 47. Un cas de figure semblable en 1330 concerne la succession de Robert VII, autrefois comte d’Auvergne et de Boulogne: aucun seing manuel ne marque l’acte bien qu’une douzaine de témoins soit citée, et l’on appose le sceau de la seule officialité (fig. 6) 48. De même, en 1339 un acte définit les droits de Constance, fille du défunt Bertrand IV de La Tour, Robert V avait rédigé un premier testament en 1264 dont l’original, perdu, est connu par des éditions modernes (Fray J. L. Les comtes d’Auvergne, le Brabant et le Boulonnais au XIIIe siècle: de la Limagne à la Lotharingie // Retour aux sources. Textes, études et documents d’histoire médiévale offerts à Michel Parisse. — Paris, 2004. — P. 405–417). Le sceau du comte a disparu du testament de 1270 mais il est connu par une empreinte de 1263 (Arch. Nat., sc/D 388). 45 Arch. Nat., J 1138 a, n°8 pour Robert V et Arch. Dép. Puy-de-Dôme, 30 HPS 514 pour la comtesse Eléonore. Un moulage d’une empreinte assez complète du sceau de la comtesse, daté de 1282, est consultable en ligne sur le site des Archives de l’Etat en Belgique: http://search.arch.be/fr/rechercher-des-archives/resultats/ead/rabscans/eadid/ BE-A0510_005 990_005 868_FRE/scans-pagina/2. 46 Arch. Nat., J 1136 n°8. 47 Arch. Nat., sc/D 6974. 48 Arch. Nat., J 1136, n°12. 44 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... fig. 12: Grand sceau et contre-sceau du comte Robert V d’Auvergne et de Boulogne (1270, 70 et 24 mm, moulages Arch. Nat., sc/D 388 et D 388 bis) 21 fig. 13: Grand sceau de Bernard VIII de La Tour (1317, 53 mm, moulage Arch. Nat., sc/D 3726) notamment la question de sa dot. Malgré la mention de treize témoins, le document ne porte que le sceau du roi à Issoudun 49. Ces trois documents sont des actes publics, passés devant une autorité laïque dans le cas de la succession de Bertrand IV (la prévôté royale d’Issoudun) et devant une autorité ecclésiastique dans les deux autres cas (l’officialité épiscopale de Clermont). La nature publique de ces actes ne suffit pas toutefois à expliquer l’absence d’autres sceaux. Nous avons vu qu’en 1280, le testament du chanoine Bertrand de La Tour est validé par le sceau du roi en Auvergne ainsi que par les sceaux des sept témoins. Dans le cas des actes de 1299, 1330 et 1339, il s’agit du règlement de la succession d’un défunt entre les héritiers, et non du testament lui-même. Ce n’est donc pas le caractère public ou privé d’un acte qui justifie le recours ou l’absence des sceaux des témoins, mais la nature du contenu des actes: les testaments, à partir de 1250 environ, Arch. Nat., J 1136, n°13. Le roi a établi une prévôté à Issoudun qui dépend du bailliage de Bourges, dans le Berry (région au Nord de l’Auvergne). Le prévôt utilise un «sceau du roi à Issoudun» depuis 1277 au moins (Arch. Nat., sc/ D 4827). 49 22 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII sont multi-scellés par les témoins, mais pas les autres actes testamentaires pour lesquels le sceau d’une autorité publique suffit à garantir la validité. Sceaux et seings manuels Dans la région, les attaches des sceaux sont souvent en matériaux modestes 50: des cordons de chanvre ou de laine, parfois colorés de rouge comme pour le testament de Bernard VIII de La Tour ou du comte Robert V [fig. 14], ou tissés de blanc et marron comme sur l’acte d’Agne VI de Meymont. La cire naturelle est privilégiée, d’une teinte généralement assez claire. fig. 14: Testament du comte Robert V d’Auvergne et de Boulogne (1270, Arch. Nat., J 1138 a, n°8) Les sceaux des testateurs, témoins et autorités publiques ne se distinguent guère par leur iconographie ou leur titulature des autres sceaux: ils ne sont pas gravés spécifiquement pour cet usage. Les prévôtés et bailliages royaux privilégient les armoiries aux fleurs de lys (fig. 5), emblème des Capétiens Martin de Framont a détaillé l’usage des cordons de chanvre ou de laine pour une autre région friande de ces attaches (de Framont M. Sceaux rouergats du Moyen Âge. — Rodez, 1982. — Р. 70–72). 50 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 23 depuis Philippe Auguste (1180–1223) 51. L’officialité de Clermont, comme beaucoup de cours épiscopales, retient la figure de l’évêque à mi-corps (fig. 6) 52. Les testateurs laïcs utilisent des grands sceaux équestres de guerre, ainsi que quelques témoins de rang seigneurial. La comtesse Eléonore use quant à elle d’un sceau de chasse, comme la plupart des femmes du lignage au XIIIe siècle 53. En 1270 le chanoine Bertrand de La Tour renonce à sa figure en pied, peut-être trop prestigieuse pour cet ecclésiastique dépourvu d’une dignité capitulaire, malgré son appartenance à l’un des grands lignages d’Auvergne. Il se contente d’un sceau aux armes de sa famille 54. Chez les témoins issus des rangs de la petite chevalerie, les sceaux héraldiques dominent tandis que la figure en pied l’emporte chez les membres du clergé. Ceux-ci sont les plus nombreux: les deux-tiers de la soixantaine de sigillants sont des ecclésiastiques et parfois des religieux (cinq). Certains témoins empruntent le sceau d’un autre témoin. Les formules des actes ne permettent pas de déterminer s’ils n’ont pas leur matrice avec eux ce jour-là ou s’ils n’en possèdent pas. Par exemple, voici la formule utilisée pour indiquer l’emprunt du sceau du chanoine Bertrand de La Tour par le frère dominicain Armand pour valider le testament de Bernard VII de La Tour en 1270: «et quia sigillum proprium non habebam sigillum venerabilis viri Bertrandi de Turre canonici Claromontensis apposui». Deux des onze témoins de Bernard VII utilisent chacun le sceau d’un autre témoin. Mais pour le testament d’Agne VI de Meymont en 1272, ce ne sont pas moins de six des neuf témoins qui doivent emprunter un sceau. L’emprunt concerne les trois autres témoins et un tiers dont on ignore l’implication car il n’est pas mentionné parmi les témoins. Le statut de ces témoins dépourvus de sceau ne les distingue pas des autres ayant utilisé leur sceau propre: on trouve un seigneur, deux prêtres, un chanoine, un chapelain et deux médecins physiciens. Seul peut-être un Pastoureau M. Une histoire symbolique du Moyen Âge occidental. — Paris, 2004. — Р. 99–110. 52 Chassel J. L. Les sceaux des officialités médiévales // Les officialités dans l’Europe médievale et moderne. Des tribunaux pour une société chrétienne. Actes du colloque organisé à Troyes en mai 2010 / eds. M. Charageat, V. Baulande-Barraud. — Turnhout, 2014. — P. 133–157. 53 Arch. Nat., sc/D 389. 54 Arch. Nat., sc/Bos 282. 51 24 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII dominicain, frère Armand, ne dispose pas d’une matrice: les ordres religieux sont réticents à laisser moines ou frères posséder un sceau propre 55. Cependant on connait dès le XIIIe siècle des exemples de sceaux de moines et de frères: Douët d’Arcq et Demay en ont recensé près d’une vingtaine antérieurs à 1300 56. A la date de ces testaments, il est probable que la plupart des témoins obligés d’emprunter un sceau en possèdent un, comme d’autres témoins d’un rang similaire en usent. Ainsi le seigneur du Breuil est cité comme témoin en seconde position, juste après le seigneur de Vollore dont il emprunte le sceau équestre. Le chapelain et le chanoine Jacob utilisent le sceau d’un autre chapelain, tandis qu’un autre chanoine, Guillaume, utilise son propre sceau. Les seings manuels ne posent pas de problème de possession de matrice: chacun peut tracer sa marque, ou demander au clerc chargé de rédiger l’acte de la tracer pour lui. Hormis pour le testament de Bernard VI de La Tour où ils sont tracés au verso de l’acte, les seings manuels sont placés juste après le nom et l’annonce des signes de validation, dans le corps de texte [fig. 15]. Voici la formule utilisée par exemple pour Guillaume 57 Bostie, clerc de Bernard VII de La Tour, dans le testament de ce dernier: «Et ego W. Bostie clericus testis rogatus et vocatus presens fui, suscripsi et signavi [seing manuel] et sigillum meum apposui». Les clercs chargés de la rédaction ménagent un espace, parfois borné par deux points de part et d’autre, afin que chacun trace sa marque. La maladresse ou au contraire l’habileté du dessin de certains Berlière U. Le sceau conventuel // Revue bénédictine. — № 38. — 1926. — P. 297– 298; Coulon A. Eléments de sigillographie ecclésiastique française // Introduction aux études d’histoire ecclésiastique locale. — Vol. II / ed. V. Carrière. — Paris, 1934. — P. 144–147; Mauzaize J. Essai de sigillographie franciscaine (XIII–XIX siècle). Ouvrage dactylographié (disponible aux Archives nationales) sans date. — Р. 6; Chassel J. L. Sceaux et usages de sceaux. Images de la Champagne médiévale. — Paris, 2003. — Р. 81–82. 56 Douët d’Arcq L. Inventaire de la collection des sceaux des Archives nationales. — Paris, 1863–1868; Demay G. Inventaire des sceaux de la Flandre. — Paris, 1873; Demay G. Inventaire des sceaux de l’Artois et de la Picardie. — Paris, 1877; Demay G. Inventaire des sceaux de la Normandie. — Paris, 1881. Voir également en ligne: Simonet C. Les sceaux de moines: un premier état des lieux (France, XII–XV siècle) // Revue française d’héraldique et de sigillographie — Etudes en ligne, 2007–3, décembre 2017 (http://sfhs-rfhs.fr/wp-content/PDF/articles/RFHS_W_2017_003.pdf). 57 «Guillaume» est la forme francisée de «Willelmus», indiqué uniquement par son initiale dans le texte. 55 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 25 fig. 15: Seings manuels du testament de Bernard VII de La Tour (1270, Arch. Nat., J 1136, n°1 (détail)) seings manuels laisse deviner qu’ils n’ont pas été tracés par une même main mais que témoins et testateurs les ont inscrits eux-mêmes. Ce sont pour la plupart des motifs simples. Pour un quart, il s’agit de croix plus ou moins élaborées, majoritairement tracées par des membres du clergé (onze occurrences sur quinze). Les lettres représentent un groupe presque aussi important. On remarque en particulier l’initiale de Gilles (Egidius) Aycelin sur le testament du comte Robert en 1277: ce seing manuel, un E, est tracé avec élégance par ce jeune chanoine de Clermont destiné à un brillant parcours au service du roi Philippe IV le Bel 58. A l’inverse, certains motifs simples offrent un tracé frustre comme on le voit avec la marque à trois traits de Garin, sire de Montaigu et témoin du testament de Bernard VII de La Tour en 1270: ce chevalier a sans doute plus l’habitude de manier l’épée que la plume (fig. 15). On est bien loin des motifs élaborés des notaires. Près d’une vingtaine de seings manuels sont des motifs simples sans signification 58 MacNamara J. A. Gilles Aycelin. The servant of two masters. — Princeton, 1973. 26 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII fig. 16: Sceau et seing manuel de Guillaume Bompar (Arch. Nat., J 1136, n°4) fig. 17: Sceau et seing manuel de Raoul de Cournon (Arch. Nat., J 1138 a, n°8) particulière. Ils tranchent avec les seings imagés du chanoine Jacob sur le testament d’Agne VI de Meymont en 1272, qui montre un oiseau, et du juriste Stéphane Polhoz, figurant un calice sur le testament de Bernard VIII de La Tour en 1317. Trois seings en forme de triangle évoquent des écus armoriés. C’est particulièrement notable pour le sire Guillaume Bompar, témoin du chanoine Bernard de La Tour en 1280: son seing manuel reprend, de façon épurée, les armoiries qui figurent sur son sceau, encore appendu à l’acte [fig. 16]. Par ailleurs, le seing manuel en forme de croix recerclée du sire Raoul de Cournon reprend le motif héraldique de son sceau qui valide le testament du comte Robert V d’Auvergne [fig. 17]. On peut se demander si certains sceaux ne CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 27 s’inspirent pas du seing manuel du sigillant. Plus tardivement, au XIVe siècle, un Lombard utilise pour son signet deux lettres surmontées d’une croix 59, à l’image du seing manuel du chapelain de La Chapelle tracé sur le testament d’Agne VI de Meymont 60. En revanche, il ne semble pas y avoir d’hérédité du seing manuel, contrairement à ce que l’on relève pour les armoiries. Un acte normand porteur de seings manuels Un acte nous a récemment été signalé par Michael Bloche, conservateur et directeur-adjoint des Archives départementales de Seine-Martime (Normandie), qui bouscule quelque peu les certitudes quant à un usage strictement méridional des seings manuels au XIIIe siècle. Il s’agit du procès-verbal de l’élection de l’évêque d’Evreux, Raoul II de Cierrey, par le chapitre cathédral d’Evreux en 1236 61. Evreux se trouve en Normandie, c’est-à-dire au Nord du Royaume de France, en terre de droit coutumier. Or cet acte, en plus des vingt-neuf sceaux des dignitaires et chanoines du chapitre 62, porte les seings manuels de chacun d’eux [fig. 18]. Sceaux et seings manuels sont annoncés après chaque nom. Le clerc n’ayant pas aménagé d’espace pour les seings manuels, ils sont tracés dans les interlignes, au-dessus de chaque mention subscripsi. Comme sur nos testaments auvergnats, ils sont individualisés. Ce document remet en cause l’affirmation selon laquelle l’usage nouveau du seing manuel à partir du milieu du XIIIe siècle serait lié au renouveau du droit romain en terre de droit écrit. Il est probable que d’autres facteurs sont intervenus, communs aux régions de droit écrit et de droit coutumier. On pense en particulier à la volonté d’apporter le maximum de garanties à des documents essentiels pour le patrimoine des lignages (testaments) ou pour la vie diocésaine (procès-verbal d’élection épiscopale) 63. D’autant que la valeur d’un sceau peut être contestée, notamment après le décès de son possesseur. Arch. Nat., sc/D 11 691. Le sceau du chapelain est très différent: il montre l’ecclésiastique en pied. 61 Arch. Dép. Seine-Maritime, G 4494. 62 Seuls seize subsistent aujourd’hui. 63 En l’absence d’autres actes portés à notre connaissance à ce stade de nos recherches, nous limiterons là nos remarques. 59 60 28 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII fig. 18: Procès-verbal de l’élection de Raoul de Cierrey, évêque d’Evreux (1236, Arch. Dép. Seine-Maritime, G 4494) Contester et certifier le sceau Parfois la validité d’un acte est remise en cause par le soupçon qui pèse sur l’authenticité du ou des sceaux qui y sont appendus 64. Les causes de cette défiance sont diverses: un changement radical d’iconographie (notamment pour les sceaux armoriés); la formulation douteuse de certaines clauses de l’acte, qui incite à se défier de l’ensemble du document, y compris le sceau; une stratégie procédurière qui permet de repousser l’application d’une Mirot L. Documents relatifs à des révocations de sceaux (fin du XIV siècle) // Le Moyen Âge. — № 19. — 1915. — P. 97–136; Poulle B. Renouvellement et garantie du sceau privé au XIII siècle // Bibliothèque de l’Ecole des Chartes. — № 146. — 1988. — P. 369–380; Maneuvrier C., Thébault M. A propos du cartulaire de Mondave: les dépôts de sceaux de référence dans les établissements religieux normands au XIII siècle // Annales de Normandie. — № 61–1 (janvier — juin 2011). — P. 109–114; Simonet C. Certifier un sceau: lorsque le soupçon pèse sur le sigillant // Revue française d’héraldique et de sigillographie. — 80–82. — 2010–2012. — P. 137–145. 64 CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 29 sentence en contestant la validité du sceau du lieutenant d’un bailli royal par exemple. Cependant, dans l’immense majorité des cas nous ignorons tout des motivations de la contestation. Le sigillant dont le sceau est contesté doit alors certifier devant une autorité supérieure (l’évêque ou le bailli royal) qu’il s’agit bien de son sceau et non d’un faux. Un acte est rédigé et scellé du sceau authentique de l’officialité épiscopale ou du bailliage royal (ou de l’un de ses agents), puis il est joint à l’acte contesté, voire même attaché à celui-ci en transfixe. Un nombre important de sceaux appendus à un document ne met pas toujours à l’abri d’une accusation de faux. Nous avons ainsi eu l’occasion de trouver une certification pour neuf sceaux appendus à un même acte de 1399 65. Il est vrai que ces sceaux appartenaient à des personnages mineurs: un lieutenant du bailli royal de Vermandois (au Nord de la France) et huit hommes de fief, c’est-à-dire des jurés issus de la notabilité locale mais non nobles, chargés de diriger une procédure et de rendre un verdict. Il est probablement plus difficile de contester un groupe de sceaux de prélats ou de barons appendus à un même acte étant donné le caractère authentique de la plupart des sceaux de ces catégories de sigillants. Lorsque la contestation éclate après le décès du sigillant, la procédure est adaptée. Les autorités font appel à des membres de l’entourage du sigillants: parents, comparses de travail, professionnels de l’écrit… Nous n’avons pas d’exemple de testament contesté selon cette procédure en Auvergne mais des actes touchant à des transactions (donations, ventes, échanges de biens) ou à des sentences sont régulièrement sujets à contestation. En 1372, le sceau de Geoffroy Le Meingre, évêque de Laon (au Nord de la France), fait l’objet d’une certification [fig. 19] 66. Si l’on ignore ce qui a motivé cette démarche, cette affaire démontre que même les grands sceaux épiscopaux, pourtant réputés être revêtus d’une valeur authentique 67, peuvent être contestés. En 1372, l’évêque Geoffroy est mort depuis deux ans et l’acte qu’il faut certifier est vieux de huit ans. En l’absence du sigillant, le bailliage de Vermandois à Laon, représenté par son garde du scel Drouart de Hainaut, fait appel à Arch. Nat., J 230 b, n°101. Arch. Nat., S 4951 b, n° 28. 67 Vocabulaire international de la sigillographie / eds. R. H. Bautier, S. Ricci. — Rome, 1990. — P. 70. 65 66 30 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII fig. 19: Acte de certification du sceau de l’évêque de Laon Geoffroy Le Meingre (1372, Arch. Nat., S 4951 b, n°28) une série de témoins: Gérard d’Epagny, chanoine de Laon, Pierre de Hariette, ancien vicaire de Laon, Pierre de Bouconville, chanoine de Laon et ancien conseiller du prélat, Jean Perrotin, ancien bailli de l’évêque, Colart de La Pierre, ancien scelleur de l’évêque, Garnier Foriée, ancien procureur de l’évêque, enfin Drouart de Hainaut lui-même car il fut conseiller de l’évêque. Tous ces personnages ont connu l’évêque et surtout ont travaillé avec lui ou dans sa chancellerie: ils connaissent son sceau et sont à même de l’identifier au bas d’un acte. Pour des sigillants moins prestigieux, deux témoins semblent suffire. Ainsi, lorsque le sceau de Drouart de Hainaut est à son tour contesté en 1393, après sa mort, son fils Adam et Jean de Bouconville, qui a travaillé avec le garde du scel au service du bailliage, témoignent de la véracité de l’empreinte 68. Deux ans plus tard, c’est le sceau d’un défunt lieutenant du bailli de Vermandois, Jean de Venderesse, qui est certifié par deux bourgeois de la ville de Laon, siège du bailliage 69. Il ne semble pas que la matrice du défunt 68 69 Arch. Dép. Aisne, H 187. Arch. Dép. Aisne, H 177. CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 31 soit produite lors de ces procédures, bien qu’un certain nombre de sceaux ne soient pas détruits à la mort d’un sigillant 70. Ces quelques exemples montrent que le souci des testateurs de garantir le respect de leurs dernières volontés après leur décès s’appuyait sur de réelles craintes: leurs dernières volontés pouvaient ne jamais être respectées en cas de contestation d’un sceau. Conclusion Le milieu du XIIIe siècle est une période clef de l’émergence de nouvelles pratiques testamentaires. L’inflation des signes de validation marque la production d’actes dans les régions de droit écrit du Sud de la France. Même certains testaments passés devant une autorité publique supérieure multiplient sceaux et seings manuels. Les sceaux de ces instances supérieures, pourtant revêtus d’une valeur authentique reconnue dans tout le diocèse (officialité) et le royaume (bailliage royal), parait ne pas suffire pour certains comtes et aristocrates d’Auvergne. Le renouveau des seings manuels ne semble pas se limiter aux régions de droit écrit: l’exemple du procès verbal de l’élection de l’évêque d’Evreux en est un indice. Enfin cette profusion de signes de validation doit Sur la destruction, la conservation ou l’inhumation des matrices: Pastoureau M. Les sceaux. — Turnhout, 1981. — Р. 40; Cherry J. The breaking of seals // Middelalderlige seglstamper i Norden / eds. M. Andersen, G. Tegner. — Roskilde, 2002. — P. 81–96; Travaini L. Saints ans Sinners: Coins in Medieval Italian Graves // Numismatic Chron icle. — № 164. — 2004. — P. 159–181; Bedos-Rezak B. L’au-delà du soi. Métamorphoses sigillaires en Europe médiévale // Cahiers de civilisation médiévale. — № 49. — 2006. — P. 346–347; Macé L. Par le tranchant, la rave et l’hermine. Pouvoir et patronyme: les sceaux des Trencavel (XII–XIII siècles) // Cahiers de civilisation médiévale. — № 51. — 2008. — P. 122–123, 128; Chassel J. L. Doctus cum libro. L’image des maîtres et universitaires dans les sceaux médiévaux // Revue française d’héraldique et de sigillographie. — № 80– 82. — 2010–2012. — P. 73–91. — Р. 76; Dabrowska E. Les sceaux et les matrices de sceaux trouvés dans les tombes médiévales // Pourquoi les sceaux? La sigillographie, nouvel enjeu de l’histoire de l’art. Actes du colloque organisé à Lille, Palais des Beaux-Arts les 23–25 octobre 2008 / eds. M. Gil, J. L. Chassel. — Lille, 2011. — P. 31–43; Nieus J. F. L’hérédité des matrices de sceaux princiers au XIIe siècle, entre conscience lignagère et discours politique // Pourquoi les sceaux? La sigillographie, nouvel enjeu de l’histoire de l’art. Actes du colloque organisé à Lille, Palais des Beaux-Arts les 23–25 octobre 2008 / eds. M. Gil, J. L. Chassel. — Lille, 2011. — P. 217–239. 70 32 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII être replacée dans un contexte où le sceau est parfois contesté: or une fausse empreinte compromet l’ensemble du document, quel qu’en soi le contenu. ANNEXE Généalogie simplifiée des comtes d’Auvergne et des seigneurs de La Tour En italique: comtes et comtesses d’Auvergne; en gras: testateurs du corpus Bertrand Ier de La Tour Guillaume VIII d’Auvergne Robert IV Agnès II ∞ Hugues de Carlat Bertrand II Gui II Marie Guillaume de Carlat (†1208 ?) ∞ Aubert Guillaume X de La Tour ? Alix de Brabant Agne VI (†1272 ?) du Pin de Meymont Robert V (†1277) cte d’Auvergne et de Boulogne ∞ Eléonore de Baffie Béatrice ? d’Olliergues Guillaume XI Robert VI Bernard VI (†1253) Bertrand ∞ Jeanne de Toulouse Bernard VII (†1270) Bertrand (†1280) chanoine Bertrand III Bernard VIII (†1325) Bertrand IV Robert VII Guillaume XII Jean Ier Godefroy Jeanne Ire ∞ Philippe de Bourgogne Jean II Marie Jeanne II ? Jean de Berry Guillaume (†1246) prévôt de Brioude ? Guy Bertrand V de La Tour Bertrand VI de La Tour cte d’Auvergne et de Boulogne Bertrand VII de La Tour Jean III de La Tour Anne Madeleine ? Laurent II de Médicis Catherine de Médicis ∞ Henri II, roi de France Marguerite de Valois ∞ Henri IV, roi de France et de Navarre CarolIne SImonet · «Ut premissa rata et firma in perpetuum permaneant» ... 33 CarolIne SImonet (Caen, France) «Ut p remissa r ata et f irma in p erpetUUm p ermaneant »: Death, charter , anD seaL This paper addresses the functioning of new practices of seal use in the French kingdom in the thirteenth century on the example of two groups of documents: wills and charters. In the Middle Ages, testaments were often aimed at the fulfilment of the last will of the deceased, or the ensuring of the future agreement of the heirs. According to the researcher, the seal on these documents was aimed at making legal statement of the will when the person passed away. Throughout the thirteenth century, the form of testaments became more and more similar to ancient Roman written law, supplying the document with seals and signatures of the witnesses. There appeared the practice of replacing the seal on the document with handdrawn sign, or sketched coat-of-arms, which was carved on the seal. The care of making last will eternal appeared through numerous corroboration formulae. There appeared insistences on opportune execution of the case stated in the document, which should necessary be verified by the seal. However, in some cases the competence of the dead person’s seal impression was disputed, thus risking the annulling the clauses of the act. If it was the case, the parents and relatives had to come and recognize the impression by making a written statement if this seal belonged to the deceased and, therefore, testifying to the competence of the document. Many seals were destroyed or buried with the dead: this practice disable the possibility of their use by cheaters. The author thinks it interesting that some noblemen, particularly from the province of Auvergne, disputed the seals of secular and church administrators which were recognised by others. Keywords: seal, coat-of-arms, corroboration, signatures, witnesses, will, heirs, Auvergne province. 34 УДК 929.6 Віталій перкун (Україна, Київ, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України) печатка як складоВа простору письмоВого документа У статті аналізується наявність печатки на письмовому документі від передхристиянських часів до ХХI ст. у її вимірі як важливої складової його простору. Репрезентований матеріал демонструє, яким оригінальним періодом у співіснуванні та взаємодоповненні поміж печаткою та самим тестом документа був період Середніх віків та раннього Модерну. Автор акцентує на спробі осмислення печатки у вимірі семіотичного поля документа, що у майбутньому поглибить знання про печатку як юридичний знак. Представлена траєкторія життя печатки на документі засвідчує виразні зміни наявності печатки на ньому в XIX–XXI ст. Наголошується на взаємозалежності особливостей епох, їхніх ритмів та комунікативних кодів передавання інформації, притаманних тій чи іншій епосі від ролі та місця печатки на документі. Ключові слова: печатка, документ, юридичний знак, семіотичне поле, комунікативні коди, Середні віки, ранній Новий час. Печатка доволі часто в українській історіографії вивчалась переважно як медіум із образом та написом. Завдання дослідника сфрагістичного матеріалу визначали головно кілька пунктів: дешифрування зображення та легенди, упорядкування паспортних даних печатки, каталогізація відповідно до їхніх власників. Документ, який Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 35 супроводжувала печатка, був у фокусі наукової уваги поверхово, без глибшого аналізу зв’язку печатки та документа. Тому перед початком розмови про cфрагіс на письмовому документі, яка варта, звісно у перспективі, монографічного дослідження, доцільно зупинитись на двох моментах: — пунктирно окреслити шлях печатки на документі від передхристиянських цивілізацій до ХХ ст.; — звернути увагу на кілька вузлових сфрагістично-дипломатичних дослідницьких проблем, які містять маловивчений інформативний потенціал. Коли йдеться про печатку, то часто залишається поза увагою документ, який супроводжує печатка, а саме — не враховується його дипломатична складова: аналіз характеру документа, рівень його розвитку на момент виставлення на ньому сфрагісу, взаємин на лінії: сігілюм — текст — простір документа. Таким чином, ми виключали з поля зору сфрагістики її дипломатичний аспект. Зрозуміти печатку як знак, і юридичний зокрема, можна тоді, коли сама печатка буде розглядатись у контексті розвитку документа. Відсутність систематичних дипломатично-сфрагістичних студій в українській історіографії пояснюється доволі низьким рівнем розвитку вивчення дипломатики як допоміжної історичної дисципліни в українській історичній науці 1. Отже, печатка і документ або печатка на документі. Наведемо дві невеличкі цитати: «У формуванні печатки, її вартості та функції основну роль відіграв письмовий документ, розвиток якого нерозривно був пов’язаний із розвитком печатки як істотної складової документа» 2. До винятків слід віднести науковий доробок О. А. Купчинського. Підсумком його багатолітніх дипломатичних студій є книжка: Акти та документи ГалицькоВолинського князівства XIII — першої половини XIV ст. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. У праці докладно аналізується руський середньовічний документ і, зокрема, його сфрагістична складова. Висвітлюючи цю проблему, не можна оминути увагою також студії щодо ранньомодерної руської канцелярії Петра Кулаковського, див.: Кулаковський П. Роль печатки в практиці Руської канцелярії // Сфрагістичний щорічник. — Вип. IV. — Київ, 2013. — С. 260–276. 2 Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — Warszawa, 1960. — S. 65. 1 36 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII «Головні завдання печатки як критерію правдивості й доказового елемента, що зміцнює юридичну силу письма, яке вона супроводжує, виникають із її зв’язку з документом» 3. Ці слова, сказані 60 років тому польським істориком Мар’яном Гайсигом, співавтором книжки «Сфрагістика», можуть бути програмною настановою у вивченні дипломатичної складової сфрагістики. Розуміння причин та тривалості наявності печатки на документі допоможе ставити чергові запитання щодо місця печатки у полотні історії європейської культури. Печатка на документі почала «робити собі кар’єру» вже від своїх початків у цивілізаціях Дворіччя та Давнього Єгипту. У Зводі законів Хамурапі (вавилонського царя 1793–1750 рр. до Р. Х.), одному з найдавніших юридичних кодексів, відомих нам, наголошувалось, що наявність печатки на документі була безапеляційним аргументом у юридичних суперечках 4. Так було через мінімальну роль підпису у східних культурах, де печатка мала монопольний статус юридичного знака 5. Очевидно, мали б відбутися у людській цивілізації суттєві соціальні зсуви, в результаті чого поява печатки стала ефектом сили афірмативних змін 6. Напевно, їхні джерела слід шукати у матеріальному знакові, який на відміну від інших форм комунікації (усної мови, звуку, жесту) був тривалішим у сенсі фізичного збереження, а тому й мав більшу доказову силу. Особливий вимір печатки представлено у Старому та Новому Заповіті, де сфрагіс асоціювався з юридичним знаком: «І написала Вона (Ієзавель) від імені Ахова листи і закрила їх печаткою та надіслала ці листи до старійшин» (Перша Книга Царів, розділ 21, вірш 8). Проте Ibidem. — S. 66. Гавриленко В. Циліндричні печатки стародавньої Месопотамії та їхні глиняні відбитки (матеріали до підручника) // Сфрагістичний щорічник. — Вип. IV. — Київ, 2013. — С. 9. 5 Дашкевич Я. Від іранського muhr («печатка») до українського «могорич» // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. — Т. І. — Київ — Львів, 2004. — С. 124. 6 Концептом «affirmatio» послуговувався, наприклад, французький філософ Жіль Дельоз, див.: Deleuze G. Nietsche i filozofia. — Łódź, 2012. — S. 233. 3 4 Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 37 вимір сігілюму був набагато ширшим. Він слугував метафорою Хрещення, Божого Благословіння, топосом, за допомогою якого символізувався новий світ, очищений через віру в Христа, примирення та нове народження. Квінтесенцією сенсів сфрагісу в ранньохристиянській культурі є символіка семи печаток в Апокаліпсисі Іоана Богослова, які скріплюють один із найважливіших документів людства — Святе Письмо. У античні часи печатка «продовжувала свою наявність» на документі (за матеріал слугував папірус та воскові таблички), зокрема на тестаментах, боргових записах, листах, рахункових записах, нею запечатували кореспонденцію (annuli signatorii, sigillarici) 7. Приміром, Сенека так пише в одному зі своїх листів до Луцілія: «Щоб закінчити листа, прикладу свою печатку» 8. Але підпис конкурував з нею як засіб завірення написаного. Дослідники пояснюють поширення (принаймні у Стародавньому Римі) підпису як єдиного чи основного елементу підтвердження написаного належним рівнем освіти тих, хто писав та отримував листи 9. Відповідно, не було потреби у використанні печатки як елементу конфірмації написаного. У пізньоримському документі тенденція не змінилася. І власноручний підпис виставника був найліпшим критерієм автентичності та вірогідності. Приватний документ не мав взагалі печатки, яку заступив інститут нотаріату 10. У ранньому середньовіччі багато документів хоч і мали печатки, але їхня роль була радше другорядною. За короля франків Піпіна (714– 768) печатка є у короборації, поряд із підписом. Від Карла Великого (742–814) печатка поступово йде до своєї юридичної сили та естетики. Каролінги — неписьменні, тому саме печатка як форма завірення документа набуває на ньому своєї правової ваги 11. Rimša E. Pieczęcie miast Wielkiego Księstwa Litewskiego / tłumaczył Jan Sienkiewicz. — Warszawa, 2007. — S. 22–23. 8 Луцій Анней Сенека. Моральні листи до Луцілія / переклад з латини Андрія Содомори. — Львів, 2011. — C. 46. 9 Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 65. 10 Ibidem. — S. 65. 11 Gigilewicz E. Sfragistyka // Encyklopedia katolicka. — T. XVIII. — Lublin, 2013. — S. 98; Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 67. 7 38 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Проте справжньої кульмінації життя печатка на документі у латинській Європі досягає у XI–XIII ст. — це час чергових кардинальних зламів у середньовічному суспільстві. Саме тоді відбувалось інтелектуальне піднесення, рух суспільного та ідеологічного відновлення, які спирались на економічне зростання західної частини континенту. Джерела засвідчують значущість печатки на документі. Перекази несуть нам інформацію, наприклад, про єпископа Ам’єна Петра Пустельника (1053–1115), начебто одного з ініціаторів першого хрестового походу. Згідно з легендою, біля Гробу Господнього йому з’явився Ісус та надав повноваження від Бога для звільнення невірних зі Святої Землі. Але перед виконанням цієї місії Петро Пустельник мав би отримати від єрусалимського патріарха листи з печатками, які засвідчували б автентичність документа 12. Важливим етапом в історії печатки було осмислення ролі та місця документа в канцеляріях Західної Європи. Теологічні дебати про Св. Трійцю призвели до ґрунтовної розмови на тему особи, персони. Це зрештою конвертувалося у вагу та значення документа, який, власне, є продуктом персони (персон) і має людське походження, а не сакральне 13. Важливою була також фундаментальна зміна, пов’язана із поступовою втратою монополії Церкви на письмо як таке — воно виходить в XI ст. за межі еклезіального поля. Письмо стає засобом політичного регулювання взаємин у площині церкви, аристократії та монархів. Задля налагодження системи формування письмових документів (хартій) утворювалися канцелярії. До них запрошували осіб, які володіли латинським письмом (на той час латина була мовою документа у Західній Європі). Ними були духовні особи, які набували відповідних знань та вмінь у монастирських школах. Духовні канцеляристи, природно, ставились до письма як до субстанції священної, тобто такої, яка виходить із природи Святого Письма. Практично це означало, що хартії конструювались, взоруючись на Св. Писання. На думку американсько-французької дослідниці Flori J. Jeruzalém a Křížové výpravy // Le Goff J., Schmitt J.-C. Encyklopedie středověku. — Vyšehrad, 2002. — S. 258. 13 Bedos-Rezak B. M. When Ego was Imago. Signs of Identity in the Middle Ages. — Leiden — Boston, 2010. — P. 131. 12 Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 39 Бріджит Міріам Бедос-Резак, спорідненість проглядалась у наявності в хартіях таких складових: латини, Хрисмону, інвокації, аренги, маледикції. Асоціативність зі Святим Писанням проглядається й у вміщенні хартій на вівтарях або ж у Євангеліях. Це і було відбитком сакральних практик. Факт існування такого симбіозу еклезіального та світського у формі та змісті документа свідчить про тривання/формування у суспільній структурі юридично-теологічного концепту, який уможливлював реалізацію таких соціальних нововведень, як видання хартій. Печатка на документі, зокрема на хартіях аристократії Північної Франції XI–XII ст., згідно з Б. М. Бедос-Резак, була насамперед не юридичним знаком. Печатка була відбитком особи, від імені якої готувався документ. Свідченням цього є формування у corroboratio хартій вислову «imago noster». Понадто вона не тільки відбивала, а й репрезентувала. Б. М. Бедос-Резак узагальнила власні дослідження з цієї теми у книжці, виданій у 2010 р. за назвою «When ego was imago». Публікація яскраво ілюструє наріжну ідею дослідниці: печатку як знак і комунікативний код слід розглядати у межах семіотики та культурної антропології. Печатка у цьому випадку також надавала персональності й письмовому слову 14. Означені вище епізоди curriculum vitae печатки можуть слугувати доказом того, що вона набирає своєї сили саме на письмовому документі. Печатка може себе розкрити саме у просторі письмового документа. З огляду на зазначене до диспозиції маємо наступний концепт: письмовий документ, про що було сказано вище, асоціювався зі Святим Письмом, тому був наділений сакральною екзистенційною потугою. А печатка на ньому була також метафорою, перстом, Благословінням, sui generis Amen у завершенні молитви. Таким чином, можна припустити, що документ із печаткою був графічним прообразом літургії. Концепція сфрагісу як акту Хрещення і завершення, викладеного на письмі, злилася з ідеєю самопрезентації особи через знак. Принаймні у першій половині XII ст. печатка у латинській Європі конституюється у ключову складову офіційного документа. У цей час нотуються факти упорядкування номенклатури печаток, здійснюються спроби регламентування їхнього використання. У 1166 р. папа 14 Eadem. — P. 152. 40 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Олександр III у декреті «De fide instrumentorum» визнав, що у випадку смерті свідків за автентичний може вважатися документ, який написаний нотаріусом або скріплений sigillum authenticum 15. Яку печатку вважали автентичною? Йшлося не стільки про печатки вищих суспільних груп, скільки, як писав Конрад з Муре: «[…] tota credulitas litere dependet in sigillo authentico, bene cognito et famoso» 16. Понад те печатка на документі у цей час повністю замінювала підпис та була єдиною ознакою легітимності написаного 17. Наступною правничою регуляцією послуговування печатками (церковними зокрема) можна вважати лист 1198 р. папи Інокентія III (1198–1216) до каноніків Мілана, де наводиться дев’ять можливих зразків фальшування печаток 18. Письмовий документ на пергаменті у середньовіччі дедалі більше продукують канцелярії. На рівні зі свідками заповіддю прокляття в разі невиконання угоди печатка набуває виключної доказової ролі у судовому процесі. І саме така роль вводить печатку в ряд найважливіших ознак тогочасної європейської правової культури та свідомості. Письмовий документ стає більш структурованим, а печатка на ньому — ключовим елементом. Складно собі уявити пергаментні грамоти без вислих печаток, де воскові мисочки, нитки, які виконують роль кріплення самої печатки до документа, є унікальними витворами мистецтва. Тому черговою складовою перцепції є естетична. Спосіб та майстерність виготовлення печатки не могли не викликати емоцій, уяви, відчуттів. Про що ж можуть розповідати печатки на середньовічних пергаментах? Тип печатки/печаток на документі вказує на розподіл сфер компетенцій осіб у межах інституційного поля або полів, окреслює ранг, соціальний, політичний статус осіб, які скріплюють власною Ewald W. Siegelkunde. — München — Berlin, 1914. — P. 42–49; Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 68; Rimša E. Pieczęcie miast Wielkiego Księstwa Litewskiego. — S. 27. 16 Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 71. 17 І лише починаючи з XIV ст. у Західній Європі мірою збільшення кількості тих, хто володів письмом, власний підпис поступово повертає свою юридичну позицію та дещо витісняє печатку зі статусу єдиної ознаки правдивості документа, див.: Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 75. 18 Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 16; Rimša E. Pieczęcie miast Wielkiego Księstwa Litewskiego. — S. 197. 15 Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 41 печаткою документ, засвідчують статус самого документа. Документ із печаткою стає своєрідним семіотичним пейзажем із кількома формами комунікату: текст, образ, естетична/мистецька форма цілісності документа. Всі три складові надсилають респонденту виразні нарації. Наявність печатки свідчить про силу права, легітимність. Крім того, образ на печатці передає інформацію про особу, яка репрезентує документ; деталізує її соціальний статус, походження через гербову емблему або ж образ постаті: in pontificalibus (у випадку духовних ієрархів), маєстатичну/кінну (у випадку монарших осіб, аристократії та лицарства). Врешті сам ошатно чи навіть розкішно оформлений/виписаний документ є чимось більшим, аніж документ. Це є твір мистецтва, монумент (за Б. М. Бедос-Резак), пам’ятка, що на невеликій пергаментній площині в кількох вимірах зображає зріз середньовічної еліти, знакової системи та естетики. Реципієнтами печаток є практично кожен, у чиє поле зору вона потрапляє. Сама собою вона промовляє для переважної більшості однозначно як вираження волі світського чи духовного суверена. Свою силу комунікату документа мав і текст, однак більшістю у середні віки письмо було не опановане, але це не свідчило про відсутність його впливу на неписьменних. Він полягав, як і у випадку із печаткою, у виразності естетичного вираження. Каліграфічне письмо з вишуканими початковими літерами звертало увагу, примушувало затамувати подих. Безперечно, такий документ був не тільки елементом права. Окрім мистецькоестетичної складової, тут можна казати й про потенційну складову світу уяви. І саме під таким кутом зору документ cum sigillo слід розглядати у вимірі його інформативного потенціалу. Письмо того часу було не тільки формою комунікації. Воно було формою вираження, передавання ритмів культури та мистецтва. Документ укладали особи, навчені письма, яке не було на той час у широкому вжитку та суспільному обігу. Відтак виставлення документа на письмі було річчю особливої ваги та привілею. Відповідно, писарі з усією майстерністю підходили до виписування документа, до надання йому естетичної ваги, рівною зі статусом виставника. Інформацію про печатки у документообігу надають нам джерела того часу. Так, згадки про печатки є також у рішеннях Першого Ліонського Собору 1245 р.: «Пасторська турбота […] схиляє нас до опіки 42 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII над церквами, які опинились [в боргах] […] щоб зберегти їхні добра, спорядити інвентар, [який] слід підкріпити печатками як заступника настоятеля, так і колегіального органу, а також […] суфрагана чи сусіднього єпископа. Слід його [інвентар] берегти з належною старанністю у церковному архіві, а його копію, також опечатану, нехай у себе має новий розпорядник та покликаний [до нагляду] настоятель»; «абати та пріори […] принаймні раз на рік складуть докладний звіт зі свого урядування перед власним колегіальним органом та перед настоятелемвізитатором правильно відчитають записаний та запечатаний звіт» 19. У 1275–1276 р. канонік Конрад фон Муре у трактаті «Summa de arti prosandi» назвав текст документа його душею, печатку — його тілом: «[…] sicut enim hominem duo perficiunt, anima et corpus, ita literam duo perficiunt: virtus verborum, que se habet ad modum anime et sigillum, quod se habet ad modum corporis» 20. Безумовно, метафоричне окреслення Конрада фон Муре підсумувало загальне сприйняття печатки на середньовічних документах. Справді, висла печатка надавала документу матерії, навіть вселяла життя. Таке сприйняття легітимізувало печатку як невіддільну частину документа в очах сучасників. Тому цілком слушними є слова Жака Ле Гоффа, який писав: «[…] у XIII ст. відбулася глибока еволюція права та правничої ментальності, культури права. Якщо класичний феодальний доказ був взятий до відома, то лише у формі акта з печаткою […]» 21. Важливим компонентом у з’ясуванні ролі та виміру печатки на документі є коробораційні формули — прикінцева частина документа, яка вміщує вістки про елементи завірення написаного. До прикладу: «in testimonium presenti carte siggillum suum apposuit» (1183 р.) 22; «іn cuius rei testimonium praesentes fieri iussimus nostri maiori sigilli munimine roboratas» (1325 р.) 23; «а к сєму листу на крѣпость привѣсили єсмо нашю пєчать» Dokumenty soborów powszechnych. — T. II. — Kraków, 2003. — S. 376. Bendel J. F. Konrad von Mure // Mitteilungen des Instituts für österreichische geschichte. — Band XXX. — Innsbruk, 1909. — S. 87. 21 Le Goff J. Apogeum chrześcijaństwa ok. 1180–1330. — Warszawa, 2003. — S. 21. 22 Bedos-Rezak B. M. When Ego was Imago. — P. 52. 23 Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства. — C. 170. 19 20 Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 43 (1445 р.) 24; «а про лѣпшєє свѣдовъство и твєрдость казали єсмо пєчать нашю привѣсити к сємѹ нашємѹ листѹ» (1452 р.) 25; «а для твердості вышє писаных рєчеи к сєму листу приложили пєчать нашу» (1407 р.) 26. Короборації чітко окреслюють причину, чому печатка потрібна на документі: для підтвердження; для ліпшої віри написаному; як свідчення. Іноді послуговувались словом «зміцнення» з метою наголошення на особливій значущості печатки у доказі вірогідності документа. Доволі промовистим фактом значення печатки у середні віки є мембрани XV ст.: не заповнений письмом пергамент, але з привішеною печаткою, яка була свідченням взятих зобов’язань 27. Основним засобом завірення в цьому випадку була висла печатка, а не сам текст. До самого тексту, «шматка овечої шкіри, вимащеного чорнилом» 28, люди середньовіччя тривалий час ставились з пересторогою: оскільки були неписьменними, то письмо здавалося їм чимось магічним і незрозумілим. Більшу довіру мали слово, жест, печатка. Це було доказом того, що печатка у середні віки репрезентувала вартість (легітимність) самого документа 29. Можна погодитись у цьому контексті також зі словами Жака Ле Гоффа, що «пергамент, чорнило, письмо, печатки дають щось більше, аніж просто уявлення про культуру, адміністрування, владу […] образні категорії писаного документа […] відбивають образні уявлення про владу, суспільство, час, правосуддя» 30. Побудова документа, письмо, а особливо печатка, були чіткими індикаторами його автентичності. Форма сфрагісу, колір воску, колір та форма воскової мисочки (у якій відтискувалась печатка), кустодії, колір ниток справляють враження. Як на мене, все ж таки не текст документа, а печатка при ньому виразніше, емоційно сильніше вказує Українські грамоти XV ст. / підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. — Київ, 1965. — C. 37. 25 Там само. — C. 38. 26 Там само. — C. 35. 27 Dyplomatyka Staropolska / pod redakcją Tomasza Jurka. — Warszawa, 2015. — S. 463. 28 Batany J. Ústní a písemné // Le Goff J., Schmitt J.-C. Encyklopedie středověku. — S. 839. 29 Gumowski M., Haisig M., Mikulski S. Sfragistyka. — S. 65. 30 Ле Гофф Ж. Середньовічна уява. Есеї / переклад з французької Яреми Кравця. — Львів, 2007. — C. 5. 24 44 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII на присутність за документом людини. Навіть сама наявність на пергаменті вислої печатки впливала на розуміння сили права; висла печатка надавала юридичному акту візуального завершення. Важливою дослідницькою проблемою, яку слід вивчити на рівні зв’язку «печатка — документ», є продовження вивчення аспекту присутності документа з печаткою в наявних комунікативних системах 31. Очевидно, що печатку та документ слід розглядати у вимірі семіотики, символічних форм, іконології, політичної, культурної, релігійної антропології, оскільки у цьому випадку йдеться про багатофункціональний та багатозначний комунікат: іконографічний, семіотичний, символічний, теологічний, дипломатичний. Печатка видозмінювалася відповідно до епохи та типу матеріалу писаного документа, який вона супроводжувала. Чи була вона постійним атрибутом документа? Не завжди. Доволі часто печатку як засіб підтвердження автентичності написаного у середні віки замінює підпис, нотаріальний знак. Відсутність печатки на пергаменті часто мало причини суто практичні. Оскільки її привішення до документа було справою коштовною, деякі особи з метою заощадження фінансів погоджувалися на завірення написаного тільки підписом. Доволі часто така ситуація була можливою тоді, коли виставлений документ не мав бути представлений у суді й відігравав суто інформативну, а не доказову роль 32. Важливий аспект печатки на документі з точки зору дослідницької перспективи — сакральність. І тут істотне значення відігравала пам’ять про печатку в Апокаліпсисі, де сім печаток закривають таємницю Святого Писання. У наступні епохи значення печатки як магічного знаку, метафоричного топосу надалі зберігає свою актуальність. Тому, гадаю, можна казати про сфрагістичну свідомість homo mediaevalis. Цю проблему порушив, зокрема, проф. К. Скупєнські, див.: Skupieński K. Na opieczętowanym pergaminie, przez Posłańca. Dokument jako forma komunikowania w Polsce średniowiecznej // Kolory i struktury średniowiecza / pod redakcją Wojciecha Fałkowskiego. — Warszawa, 2004. — S. 34. З огляду на опрацювання цього питання Б. М. Бедос-Резак можна принаймні вести мову про образну, письмову, геральдичну, метафоричну, жестикуляційну форми комунікації. 32 Dyplomatyka Staropolska / pod redakcj№ Tomasza Jurka. — Warszawa, 2015. — S. 263. 31 Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 45 Для неписьменних це був Божий знак. Проте передусім печатка асоціювалась зі знаком влади та силою права — оскільки вона була значущим атрибутом писаного документа, який, приміром, парафіяни бачили прикріпленим до дверей храму. Для еліти ж це був атрибут владних повноважень як знак ідентифікації власного статусу. У ранньомодерний час у парі з печаткою зазвичай йде підпис. Свідчення про це дають також законодавчі акти. До прикладу, у Другому Литовському статуті 1566 р. у 4 розділі про суддів та суди, в артикулі 57 читаємо: «О доводехъ листовныхъ: доводы листовные, то естъ записы на имѣнья и иные выписы, або оповѣданья съ книгъ канцляреи нашое, съ книгъ судовыхъ земскихъ замковыхъ […] подъ печатьми и съ подписаньемъ руки власное» 33. В артикулі 10 цього самого розділу «О печати нашой господарской земской и тежъ о печатехъ врядовыхъ, которими што печатано маеть быти» зазначається: «тою печатью […] будуть печатованы всякіе листы того вряду земского, судовые выписы и сказанья печатьми судьиною, подсудковою, а подписованы рукою того жъ писара земского». XVII століття — доба науки, картезіанства, наукового бунту. Життя збільшує свій темп. Пришвидшує його і канцелярія. Від XVI ст. пергамент поступово заступає папір, що логічно призводить до заміни переважно вислих печаток на прикладні, як і зростання кількості документів внаслідок нижчої ціни паперу як письмового матеріалу. Безумовно, зростання динамізму життя мало певний вплив на рух печаток у напрямі їхньої номіналізації: траплялось, що особа, яка завіряє документ, послуговувалась не власною печаткою (або ж не своєю посадовою). У період Просвітництва свідчення юридичного статусу печатки можна знайти не тільки в актовому чи документальному матеріалі, а й у художній літературі. У відомій комедії П’єра-Огюстена Бомарше «Божевільний день, або Весілля Фігаро» є такий діалог: «Сюзанна до Фігаро: — Печатки бракує! (патент на призначення Керубіно — пажа графа). Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года. — Мінск, 2003. Ці положення були прописані й у Статуті 1588 р., див.: Статут Вялікага княства Літоўскага 1588 года. — Мінск, 2002. — С. 67, 90. 33 46 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Фігаро до графа: — Справді. Бракує дечого. Граф: — Що? Фігаро: — Прикласти Вашу гербову печатку!» 34 На цьому прикладі бачимо, що будь-який правничий акт у свідомості людей XVIII ст. може бути заблокований, оскільки на документі відсутнє його «тіло» — відтиснена печатка. Мірою зростання документації, зростає і кількість печаток, які їх супроводжують. Характерно, що у XVIII ст. вже набуває поширення друкований формуляр документів, де печатка згадується у короборації 35. Законодавець і в XIX ст. чітко прописує необхідність послуговування печатками, наявності печатки на документі. Копії документів та екстракти вказують на печатку як основний юридичний доказ правдивості написаного. Печатка знаходить місце не тільки під текстом документа, у його нижній частині, по центру, праворуч чи ліворуч. Вона часто виконує (вже у новітній період) роль поштового штемпеля, є просто візитівкою канцелярії, з якої виходить документ, знаходячи своє місце у верхній частині документа. Печатка супроводжувала також корінець зшитка документів. Мірою збільшення документообігу спрощуються технології відтискання печатки на папері. У XVIII–XX ст. набувають поширення сажа, туш, фарба, за допомогою яких найшвидше можна відтиснути матрицею документ. З XIX ст. дипломатична практика передбачала завірення одного документа кількома інституціями. Таким був результат бюрократизації документообігу. У таких випадках перехрещуються в одному документі різні ряди або, за Жилем Дельозом, «плато, складки» рівнів влади. І таким чином, документ являє собою Бомарше П. О. К. Безумний день, або Весілля Фігаро / Переклад С. Тобілевич; за ред. І. Кочерги. — Київ: Мистецтво, 1951. — C. 72. 35 Приміром, на друкованих формулярах фасій маєтків Галичини після приєднання краю до Монархії Габсбургів у коробораціях фігурує згадка про печатку, див.: Центральний державний історичний архів України у місті Львові, ф. 146, оп. 17, спр. 63, арк. 5 (1774 р.) 34 Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа 47 семіотичний ланцюг, котрий формує бульву, яка візуалізує анатомію влади та системи взаємопідпорядкування. І в цей період, як і в середні віки, про що згадувалося, печатка часто не супроводжує документ. Її наявність часом навіть не передбачалась у коробораційній формулі. Вистачає для легітимації написаного у таких випадках тільки підпису. Чому так було? Можливо, йдеться про правову ігноранцію писаря або ж неможливість скріпити печаткою виставника документа? А можливо, відповідь слід шукати у формалізації ролі печатки на документі — у час збільшення документообігу канцелярія задовольнялась задля підтвердження автентичності написаного виключно підписом особи? А можливо, йдеться про дедалі більшу кількість тих, хто володів письмом, і тому печатка не була обов’язковою складовою документа як знаку, що підтверджував автентичність та правдивість? Стаються випадки протилежні, коли документ супроводжує тільки печатка, без підпису. Отже, підпис і печатка є двома рівноцінними та самодостатніми інструментами завірення документа у модерний період. Дозволю припустити, що відповіді на ці запитання слід шукати у зміні семіотичного коду епохи. Початок XIX ст. відкрив нову епоху: давня мова образу, а точніше — потреба у ньому, відходила на другий план. Образ-знак охопив повільний ритм «ліній виходу». З іншого боку, зростання важливості письма і володіння ним, очевидно, внесло корективи в обопільні взаємини між письмом та печаткою. Чи не є ефектом цих змін, які стали виразними у XIX ст., прийнятий в Україні закон у 2017 р., згідно з яким печатка стає необов’язковою у документообігу поміж підприємцями та державними органами й інституціями місцевого самоврядування? 36 Можемо стверджувати про початок «the end of an epoch of seal»? У законі чітко вказано: печаткa у документах суб’єктів господарської діяльності до органів державної влади та органу місцевого самоврядування не може бути обов’язковим реквізитом. У цій ролі її заміщує підпис, див.: Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо використання печаток юридичними особами та фізичними особами — підприємцями: Закон України від 23.03.2017 р. № 1982-VIII // Відомості Верховної Ради. — Київ, 2017. — № 18. 36 48 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Зазначеним хотів артикулювати необхідність спільного провадження досліджень зі сфрагістики та дипломатики. Не слід забувати, що сфрагістика як така відокремилась від дипломатики. Варто про це пам’ятати. Вивчення печатки має йти паралельно із вивченням канцелярії. Відповіді на поставлені запитання можна шукати не тільки через подальше вивчення документації світських та церковних канцелярій, а й проводячи копітку статистичну роботу зі створення бази даних якомога більшої кількості документів та зіставлення їхньої коробораційної та сігіляційної складової. Вирішення такого завдання потребує спільної роботи дослідницьких груп за певними напрямами документів. Важливим вважаю фіксування згадок про печатки на документах у наративних джерелах (художня література, хроніки, літописи, мемуари, діаріуші). Вони красномовно можуть засвідчити те, в чому актовий та інший канцелярський матеріал не завжди, але з об’єктивних причин переважно, безсилий — емоційне і базоване на традиції та юридичній складовій ставлення людини або соціальних груп до місця і ролі печаток на документах. VItalIj P erkun (Ukraine, Kyjiv) seaL as a c omponent of the space of W ritten D ocUment This paper analyses the presence of seal on written document from the Pre-Christian age to the twenty-first century within its role as an important component of the space of document. The materials under study show the originality of the Middle Ages and the Early Modern period for the coexistence and complementarity of the seal and the text of the document. The author has called attention to the attempts of interpretation of seal within the semiotic field of the document, which would later advance our knowledge of the seal as legal sign. The life path of the seal under analysis uncovers important changes in the use of seals Віталій перкун · Печатка як складова простору письмового документа from the nineteenth to twenty-first century. Especial effort has been made to uncover the dependency of features of different periods, their rhythms and communicative codes of information transfer typical to this or that period from the role played by the seals and its place on the document. Keywords: seal, document, legal act, semiotic field, communicative codes, Middle Ages, Early Modern Period. 49 50 УДК 929.6 Володимир поліщук (Україна, Київ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України) т ермін «печать» у легенда х особоВих печаток русько -литоВської та молдаВської знаті хіV ст. у контексті ВиВчення формуляра праВоВих актіВ У статті розглядається поява терміна «печать» у легендах печаток русько-литовської та молдавської знаті з другої половини ХІV ст. Застосовано міждисциплінарний підхід на тлі поєднання сфрагістики, нумізматики, геральдики та дипломатики. Виявлено історичні передумови появи терміна «печать» саме в ХІV ст. як розрив з візантійською традицією вислих свинцевих булл у процесі феодалізації землеволодінь та появи нових династичних утворень. Показано унікальність ХІV ст. як переламного рубежу Європейської цивілізації, що започаткував новий цивілізаційний виток і творення нових типів соціальної комунікації, одним з проявів якої було застосування технології прикладної вислої воскової печатки, яка вміщувала родовий герб. Зміна сфрагістичної традиції на руських землях відзеркалювала загальноєвропейську хвилю поширення сфрагістичної практики у різних соціальних прошарках: духовенства, рицарства, міщанства, коли вживання печатки ставало незмінним атрибутом не тільки соціального статусу, а й соціально-правових дій та виробничих процесів (міська адміністрація (війт і лава), ремісничі цехи, торговельні корпорації). Окрему увагу приділено такому різновиду печатки, як печатка-перстень, та його особливому статусу у політичній культурі Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 51 Середньовіччя. Показано паралелізм у творенні литовської та молдавської геральдично-сфрагістичної традиції на тлі феодалізації руських земель, які під час розпаду Руського королівства (ГалицькоВолинської держави) увійшли до нових династичних утворень. Здійснено побіжне порівняння початків нової сфрагістичної традиції з іншими центрами сусідніх земель: Новгородом, Псковом, Полоцьком, Смоленськом, Москвою тощо. Простежено зв’язок нової сфрагістичної традиції європейського типу з початком карбування монет нових династій руських земель (угорських, польських, литовських і молдавських). Проаналізовано юридичні пам’ятки ХІV ст., які містили у своїх нормах положення про функціонування печатки, зокрема Статут Казимира ІІІ Великого й геральдичний трактат Бартоло ді Сассоферрато. Досліджено практики звичаєвого права, зокрема ритуал присяги (хрестоцілування) та могоричу, які виступали аналогом печатки у процедурі засвідчення правового акта. Ключовим фактором у вживанні терміна «печать» у легендах печаток є поширення писаного документа та усталення формуляра правового акта, який містив обов’язкову клаузулу короборації, що позначала факт прикладання печатки до документа. У зв’язку з цим проаналізовано появу короборації в правових актах, писаних руською мовою в ХІV ст. Зроблено ключовий висновок про те, що термін «печать» у легенді печаток був тотожним латинському терміну «sigillum», відзеркалюючи формуляр юридичного акта, власне короборацію разом з іншими елементами формуляра. Ключові слова: печатка, висла воскова печатка, сфрагістика, геральдика, нумізматика, дипломатика, формуляр акта, короборація, печатка-перстень, візантійські булли, руські землі ХІV ст., приватноправові акти, присяга, хрестоцілування, могорич. У цій статті ми розглянемо печатки ХІV–ХV ст. руської титулованої знаті та загалом привілейованих землевласників, які у своїй легенді містили термін «печать». Вважаємо, що це характерна ознака нового періоду в історії руської пізньосередньовічної сфрагістики. У цей час на документах нової аристократії — васалів удільних князів, власне, у руських князів і панів з’являються вислі прикладні однобічні печатки 52 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII на восковій основі західного зразка. Нові віяння у руській сфрагістиці — це яскравий вияв західного впливу, який активно поширюється поміж нової феодальної знаті на руських землях у постординський період. Головна їхня ознака: поява воскової однобічної печатки (відбитка), яка шнурком чи паском прикріплялася до пергаментного документа і замінила свинцевий двобічний відбиток візантійського зразка (буллу). Проблематику вживання терміна «печать» було актуалізовано в працях Олега Однороженка. Він розглянув вживання терміна «печать» у доповідях, присвячених сфрагістичній термінології, що були виголошені на І та VI сфрагістичних конференціях у Києві, відповідно 2010 р. і 2015 р. 1 Автор окреслив період вживання терміна «печать» у легендах литовсько-руських печаток і в клаузулі короборації з кінця ХІV ст. і до початку ХVІ ст., коли термін поступово зникає з легенд печаток. Печатка як елемент формуляра, власне клаузули короборації правових актів та публічно-правових процедур, була ґрунтовно досліджена в праці білоруського історика Олександра Груші 2. Він же удосконалив методику опису печаток під час публікації актових документів 3. Важливе значення для дослідження нашої теми мають також Однороженко О. Руська гербова печатка. До питання реконструкції руської (української) сфрагістичної та геральдичної термінології ХІV–ХVІІІ ст. // Сфрагістичний щорічник. — Вип. І. — Київ, 2011. — С. 16–105; його ж. Написи на руських гербових печатках кінця ХІV — середини ХVІ ст. // Сфрагістичний щорічник. — Вип. VІ. — Київ, 2016. — С. 79–204. Див. також інші дослідження: його ж. Князівська геральдика Волині середини XIV–XVIII ст. — Харків, 2008; його ж. Родова геральдика Руського королівства та руських земель Корони Польської XIV– XVI ст. — Харків, 2009; його ж. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII–XVI ст. — Харків, 2009; його ж. Родова геральдика Русо-Влахії (Молдавського господарства) кінця XIV–XVI ст. — Харків, 2008; Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки XIV–XVIII ст. за матеріалами київських архівосховищ. — Харків, 2008. 2 Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского (конец ХІV — первая треть ХVІ в.). — Минск, 2015. — С. 243–259. 3 Груша А. Метадычныя рэкамендацыі рукапісных актавых кірылічных крыніц у Беларусі (ХІІІ–ХVІІІ стст., перыяд Вялікага княства Літоўскага). — Мінск, 2003. — С. 112–123; його ж. Насколько полным должно быть описание печати 1 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 53 фундаментальні праці Анатолія Цітова 4 та книжка Олексія Шаланди «Таямнічы свет беларускіх гербаў. Шляхецкая геральдыка Вялікага княства Літоўскага» 5. Сфрагіси з терміном «печать» у легенді ХІV– ХVІ ст. з теренів Північно-Східної Русі були опрацьовані в роботі Надії Соболєвої, яка склала каталог понад 100 печаток 6. Вивчення печаток (вислих булл) Новгорода і Пскова доступно завдяки ґрунтовним працям Валентина Яніна і Петра Гайдукова 7. Термін «печать» як структуроутворювальний елемент легенди печаток вивчався А. Станюковичем і А. Авдєєвим 8. Автори запропонували (у формі таблиць) структуру легенд печаток залежно від класифікаційного виду (печатки предстоятелів монастирів, печатки монастирських старців, печатки іноків, посадових осіб, приватновласницькі печатки) 9. при издании актовых источников эпохи Средневековья? // Сфрагістичний щорічник. — Вип. І. — Київ, 2011. — С. 259–297. 4 Цітоў А. Гарадская геральдыка Беларусі. — Мінск, 1989; його ж. Пячаткі старажытнай Беларусі. — Мінск, 1993; його ж. Наш сімвал — Пагоня. — Мінск, 1993; його ж. Сфагістыка і геральдыка Беларусі. — Мінск, 1999; його ж. Менск — места майстроў: Рамесныя цэхі XVI–XVIII ст.ст. — Мінск, 2002; його ж. Геральдыка Беларусі. — Мінск, 2007; його ж. Краіна майстроў: рамесныя цэхі Беларусі XVI — канец XVIII ст. — Мінск, 2013. 5 Шаланда А. Таямнічы свет беларускіх гербаў. Шляхецкая геральдыка Вялікага княства Літоўскага. — Мінск, 2014. 6 Соболева Н. Русские печати. — Москва, 1991. 7 Янин В. Актовые печати Древней Руси X–XV вв. — Т. І–ІІ. — Москва, 1970; Янин В., Гайдуков П. Актовые печати Древней Руси X–XV вв. — Т. III. — Москва, 1998. Див. також: Каштанов С. Древнерусские печати: размышления по поводу книги В. Л. Янина // История СССР. — 1974. — № 3. 8 Станюкович А., Авдеев А. Неизвестные памятники русской сфрагистики. Прикладные печати-матрицы ХІІІ–ХVІІІ веков из частных собраний. — Москва, 2007. 9 Там само. — С. 27–36 (Глава «Структура и типология легенд на прикладных печатях», с. 29: «Типология легенд на печатях должна выводиться как из их владельческой принадлежности, так и из самой структуры легенды. Основой легенды на печати является набор информационных элементов, из сочетания которых складывается структура надписи. Типология легенд, таким образом, определяется взаимоотношением ведущих информационных элементов. В большинстве случаев 54 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Хронологічно цей період в історії руської сфрагістики позначає остаточний розрив з візантійською традицією вислих свинцевих булл (Новгород і Псков тут не беруться до уваги). Відтак сфрагістика зазнала сутнісних змін: було змінено матеріал (свинцева/воскова), вигляд (двобічна/однобічна), спосіб прикладання (свинцева кулька/восковий відбиток). На рівні символіки розрив із візантійською традицією позначився тим, що з поля печаток зникають образи Ісуса Христа, Богородиці, образи ангелів і святих — патронів князівської влади, поступаючись родовим геральдичним знакам з особовим іменуванням 10. Занепад візантійської сфрагістичної традиції (свинцевих вислих булл) припадає на першу половину ХІІІ ст. 11 Не виключено, що ця тенденція має зв’язок із захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р., під час четвертого хрестового походу. Саме після падіння Константинополя та правління там латинських імператорів (1204–1261 рр.) на Русі починає занепадати візантійська сфрагістична традиція, а удільні руські князі дедалі більше долучаються до латинської правової культури (з останньої третини ХІІІ ст.). Руське королівство (Галицько-Волинська держава), Чорна Русь, Литва входять в орбіту впливів Священної Римської імперії й Тевтонського ордену, що позначається на появі нових форм документів та їхній дипломатиці. Також новий культурний вплив на руські землі був пов’язаний з перенесенням у ХІІ ст. торговельних шляхів, що пов’язували Візантію з іншими країнами Європи, коли Венеція отримала право на торгівлю з Константинополем, що разом з хрестовими походами забезпечило зростання морської торгівлі між Західною Європою та Малою Азією. структурообразующим элементом легенды является слово «печать», к которому присоединяются личное или монашеское имя, отчество, фамилия или прозвище, титул, духовный сан и/или монашеский чин владельца. В особую группу выделяются печати с изречениями, не сопровождаемые личными именами»). 10 Імена власників на візантійських печатках, як, власне, і на Русі, з’являються у Х ст., але без терміна «печать». Див.: Гавриленко В. Візантійські печатки та їхні ремінісценції у сфрагістичній практиці Київської Русі // Гавриленко В. Шлях до сфрагістики. — Київ — Львів, 2014. — С. 112. 11 У Новгороді та Пскові ця традиція проіснувала до ХV ст. включно, власне, до підпорядкування Московській державі. Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 55 Відтак навантаження торговельних шляхів через степові території Причорномор’я зменшилося, що призвело до втрати їхнього значення. Вживання терміна «печать» у легенді печаток литовсько-руської та русько-волоської аристократії ХІV — першої половини ХV ст. не є суто сфрагістичною проблемою. Ця тема відкриває низку питань, пов’язану з еволюцією інститутів влади на руських землях у пізньому середньовіччі, які опинилися в нових умовах феодалізації та у процесі поступового розпаду ординської системи правління. Значний історичний проміжок часу у два століття (ХІV–ХV) дає змогу розглядати печатки не просто як артефакти, а як структури тривалої тяглості та як носіїв певної історичної інформації. Це також семіотично-знакові структури, що як формотворчі елементи були перетворені у символи влади і як такі формували певні історичні обставини для розгортання історичних подій. Печатку в період пізнього середньовіччя доречно розглядати у чотирьох контекстах (які також є окремими спеціальними історичними дисциплінами): з погляду геральдики, дипломатики (формуляр акта в документознавстві), нумізматики та регалій влади. Актова дипломатика поєднує сфрагістику з історією паперу, письма (палеографії) та правових норм для моделювання певного роду соціальних відносин. МОНЕТИ Нумізматика Регалії влади ПЕЧАТКИ Сфрагістика ГЕРБИ АКТИ Геральдика Дипломатика Схема 1. Міждисциплінарний зв’язок у вивченні східноєвропейських печаток ХІV–ХV ст. 56 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Через посередництво актової дипломатики печатка стає провідником ідеї письмової фіксації реальності як елемент технології передавання та зберігання інформації. Утвердження печаток нового виду, родових гербів, монетної справи, формуляра документа, зрештою нових публічно-правових процедур, проявляється як ознаки єдиного процесу і синхронізується зі становленням нових еліт на руських землях у постординський період. Їхнє вивчення має неабияке значення для розуміння утвердження влади титулованої знаті (князів, панів) та лицарства (бояр-шляхти, зем’ян), оскільки печатки відбивають становлення інститутів влади та родового спадкового землеволодіння. На ранньому етапі репрезентативність печаток з терміном «печать» у кириличних легендах печаток ще не має чітко вираженої соціальної диференціації: вони не розрізняються на князівські, панські, зем’янські та боярські. Однак слід пам’ятати, що ХІV–ХV ст. через брак джерел вважаються «темними віками», щодо яких збереглося вкрай мало правдивих свідчень і артефактів. Розгляд легенд на особових печатках привілейованої знаті ХІV– ХV ст. з терміном «печать» виводить нас за межі якогось одного феодально-династичного утворення і змушує розглядати це явище з залученням якнайширшого матеріалу з усього постординського простору Східної Європи (друга половина ХІV–ХV ст.), коли під час централізаційних процесів відбувалось підпорядкування удільних князівств новим державним утворенням (Польське королівство, Велике князівство Литовське і Руське, Молдавське господарство, Велике князівство Московське). І саме в цей час, на зламі ХІV–ХV ст., на думку О. Однороженка, поширення руської гербової печатки фіксується «практично на всіх землях тогочасної Русі (Волинь і Галичина, Полісся та Підляшшя, Київська та Сіверська землі, Поділля та Молдавія)» 12. ХІV ст., як переламний період в історії сфрагістики, взагалі становить нову епоху в історії всієї Європи, пов’язаний із запуском нових процесів цивілізаційної трансформації щодо розвитку культури, інфраструктури та комунікації. Час радикальних цивілізаційних змін, що розпочалися у ХІV ст., зображено на таблиці, де зведено підставові факти загальносвітових процесів, під впливом яких формувалася нова 12 Однороженко О. Написи на руських гербових печатках. — С. 80. 57 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... Таблиця 1 Загальноєвропейські цивілізаційні процеси і явища ХІV ст., що вплинули на формування сфрагістичної традиції на руських землях Ключові історичні процеси та явища пізньосередньовічної Європи та європейської Сарматії Характерні ознаки історичних процесів ХІV ст. Феодалізація інститутів влади Утворення феодів як родового спадкового землеволодіння військової верстви панів (баронів) та лицарів (бояр-шляхти, зем’ян), які утворювали територіальні корпорації привілейованих землевласників, чиїм обов’язковим атрибутом стає іменна печатка з терміном «печать»/«sigillum» Доба європейського Відродження. Зародження антропоцентризму і гуманізму з другої половини ХІV ст. Відкриття античності. Формування європейської світоглядної картини сприйняття. Розвиток світського мистецтва та літератури. Вплив на мистецьке оздоблення печаток та гербів, розроблення стилів письма та ужиткового мистецтва Формування геральдики аристократії та лицарства, соціальна диференціація печаток Розміщення родових гербів на печатках, мечах, будинках (фасадах замків, стінах, печах (кахлі) з гербовими видозмінами в наступних поколіннях. Поява нових сфрагістичних видів: церковні, королівські, князівські, земські, міські, цехові та ін. Формування етногенетичної У наративних джерелах (зокрема, легенди про походження Чеха, пізньосередньовічні латиномовні хроніки, Леха і Руса які вийшли з церковних кіл) 13 Поширення писаного документа як елемента писаного права Застосування прикладних печаток, відбитком чого є дипломатична клаузула короборації Мыльников А. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Этногенетические легенды, догадки, протогипотезы XVI — начала XVIII века. — СанктПетербург, 2000. — С. 144–172. 13 58 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Поширення університетів у Європі з середини ХІV ст. Університети готували у т. ч. професійні кадри для ведення ділової документації та нотаріату: Прага — 1348; Краків — 1364 (реально з 1400 р.); Відень — 1365; Печ (Угорщина) — 1367; Ерфурт — 1379; Гайдельберг — 1386; Кельн — 1388; Буда (Угорщина) — 1395; Задар (Хорватія) — 1396; Росток — 1419 Поширення паперу в Європі Здешевлення писаного тексту, масовість документа Створення гуманістичного типу латинського письма (на базі готичного) в Італії — кінець ХІV ст. Гуманістичний тип латинського письма поширюється в Європі, у тому числі на руських землях Польського королівства (діяльність Львівської міської канцелярії 14), протягом ХV–ХVІ ст. і використовується в канцеляріях судово-адміністративних установ Трансформація старослов’янської мови Утворення протягом ХІV ст. двох відгалужень давньоруської редакції старослов’янської мови — литовсько-руської та московської Поява півуставу, який потім переріс у скоропис — остання третина ХІV ст. Початок уживання півуставу та скоропису для ділового письма канцелярій і правових актів у ВКЛ. Початок секуляризації церковнорелігійного письма в правовій культурі. Скоропис стає засобом самовираження еліти та світської культури Початок вживання індійської («арабської») системи зчислення на письмі Першим почав вживати арабські цифри Франческо Петрарка, проте масово у діловодстві арабські цифри почали вживатися з ХVІ ст. Завершення безмонетного періоду на руських землях з кінця ХІV ст. Карбування монет нових династій європейської Сарматії, зокрема монет з легендою «печать» Поява гарматної зброї на початку ХІV ст. Масове використання гарматної зброї на руських землях з останньої третини ХІV ст. Мурована фортифікація Масове спорудження кам’яних фортифікаційних укріплень (замків). Зміцнення міст, торгівлі та ремесел Ільків-Свидницький М. Готичне письмо у канцелярії Львівського магістрату кінця ХІV — першої половини ХVІ ст.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Львів, 2009. — С. 15; Барабаш Т. Латинське письмо у міських канцеляріях Руського воєводства XVI–XVIІ ст.: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Київ, 2018. 14 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 59 «Велика чума» в Європі та Азії Економічна та демографічна криза. Голод 1347–1353, 1362–1366 рр. 15 у Польщі 1350 р. 16 Епідемія чуми 1362–1366 рр. спустошила Новгород, Твер, Володимир, Суздаль, Вологду, Москву та ін. Розпад Золотої Орди Перший етап, що почався з «Великої зам’ятні», яка була синхронізована з «Великою чумою», що підірвала на певний час глобальну економіку й трансконтинентальну торгівлю сфрагістична традиція західного зразка, що забезпечила перехід правових інститутів та діловодства від вислих двобічних булл візантійського типу до прикладних однобічних печаток на восковій основі. Печатка не є ознакою місцевої культури чи якогось народного звичаю — це елемент технологічного процесу передавання та збереження інформації за допомогою кодування систем соціальної комунікації, який відповідає певним цивілізаційним константам на цьому етапі історичного розвитку. Від способу поставлення завдань й залежатиме спосіб осмислення історичних фактів і артефактів сфрагістики. Тому методологічною підставою для вивчення печаток з легендою «печать» для ХІV ст. є міждисциплінарне поєднання сфрагістики з геральдикою, дипломатикою актів, нумізматикою та регаліями влади. Вважаємо, що для цього періоду, доволі бідного на артефакти та історичні документи, такий підхід має бути методологічно засадничим. Історики, які пишуть у сферах сфрагістики, геральдики, нумізматики, дипломатики, власне, «змушені» об’єднувати ці дисципліни. Поняття «печать» виступає тим диференціалом, який дає змогу поглянути на сфрагістичні За період з 1347 до 1534 р. історики зафіксували 17 хвиль чуми в Європі, які повторювалися в середньому що 11 років. Чума йде з Європи тільки в другій пловині ХVІІ ст. Див.: Ливи Баччи М. Демографическая история Европы. — Санкт-Петербург, 2010. 13 — 14 С.1528,1638; Хайдаров Т. Эпоха «Черной смерти» в Золотой Орде и прилегающих регионах (конец XIII — первая половина XV вв.). — Казань, 2018; Эпидемии и природные катаклизмы в Золотой Орде и на сопредельных территориях (XIII–XVI вв.). 13 Сборник научных статей / Ред. И. Миргалеев. — Казань, 2018; Карпов С. Итальянские 14морские республики и Золотая Орда. Кризис 1343–1349 гг. // Причерноморье 15 в Средние века. — Санкт-Петербург, 2015. 15 16 16 Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / Уп. та пер. з польської о. Ю. Мицика. — Київ, 2009. — С. 123. 60 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII явища під ширшим кутом зору, виявити нові обставини розвитку сфрагістики та створити нові класифікаційні ознаки. Печатка, що призначається для засвідчення документа — звичне явище для ХІV і ХV ст., стає полем об’єднання двох площин людської екзистенції у світі: сакральної та профанної. Наука розглядає переважно профанний зміст, виражений у позитивістській настанові вивчати наявні ознаки речі/артефакту. Сакральний вимір складніше уловити категоріальними засобами позитивістської методології науки, й тому цю сферу пізнання зарезервували семіотика та історія культури. Позитивістська парадигма наукового пізнання виходить із невидимо проведеної метафізичної лінії розмежування сфер пізнання. Вона орієнтована на систему речових доказів, які апелюють лише самі до себе, як «річ в собі», і не відсилають більше ні до чого або до дуже схожої речі/артефакту (візуальне порівняння). Мається на увазі, що річ (артефакт) має сама свідчити про себе, а дослідник — лише описувати побачене. В таких методологічних засновках не враховується ключове поняття історії — час. Відтак відбувається категоріальна підміна — за часом визнається виключно минулий час, який можна порахувати математично як те, чого вже не існує. Минулий час немов викреслює річ/артефакт і з сьогодення, і з майбутнього, у тому числі й того майбутнього, яке могло мислитися у минулому — в ментальному просторі історичних подій. Речам, історичним подіям приписується виключно минулий час, як те, що випало із сьогодення і може лише займати музейні полиці та піддаватися реєстрації та каталогізації. На нашу думку, історичні артефакти найкраще розглядати у світлі концепції довгої тривалості, що значно нівелює гостру опозиційність минулого і теперішнього, пропонує розглядати артефакти з позиції незавершеного або теперішнього минулого. Тим самим стає можливим мислити сакральний вимір печатки в семіотичній сфері пізнання — через методологічні процедури розшифрування кодів і символів (шляхом генерації запитань та відсилання до відкритих знакових систем, які можуть змінювати позицію артефакту залежно від його розташування в мережевому доступі до кодів зчитування). Печатка не тільки як об’єкт сфрагістики, а ще як структура довгої тривалості, вбирає в себе і водночас віддзеркалює низку суспільних Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 61 процесів, які охоплюють уявлення кількох поколінь привілейованого стану. В цих уявленнях можна виокремлювати різноманітні шари — від побутового до сакрального. Тому дослідження печаток може мати багатовимірний характер, залежно від поставлених дослідницьких завдань. Ми виходимо з того, що в сучасній історіографії печатку слід сприймати невіддільно від ментальності тогочасного суспільства. Ментальність тут розуміється не тільки як суб’єктивні чи колективні уявлення спільнот, соціальних прошарків чи корпорацій, а й загальноприйняті світоглядні позиції, зумовлені самим часом, незалежні від індивідуального сприйняття окремих представників суспільства. Розміщення власного імені на печатці — це уже був прорив, власне, прорив особистісного начала в історії, який традиційно пов’язується з ренесансом античної культури, розгортання якого ми бачимо в ХІV ст. Це слід розуміти як цивілізаційну ознаку часу, яка належить до цілого європейського простору і директивно впроваджує нові ментальні настанови в систему світоглядних уявлень. На їхній підставі тільки й можна було вибудовувати нові суспільні зв’язки. Імена, викарбувані на матрицях печаток, — лише один із проявів особистісного начала європейської цивілізації, оскільки воно являє собою ідеальний конструкт ментальної експансії для створення нових алгоритмів ієрархізації влади. Цей важливий аспект слід продумувати як методологічно засадничий, що контрастно відмежовує типологію печаток ХІV–ХV ст. від попереднього періоду, який був перекреслений або глобальними епідеміями (Велика чума середини ХІV ст.), або глобальними природними катаклізмами, що зумовили розрив із попередніми культурними традиціями. Особове ім’я набуло свого віддзеркалення і в топоніміці, яка непрямо пов’язана з історією сфрагістики ХІV–ХV ст. Ономастика (антропонімія) по-своєму фіксує процес творення нової соціальної верстви привілейованих землевласників — панів і зем’ян (колишніх руських і литовських бояр, а також місцевих ординців). Особові імена нових привілейованих землевласників фіксувалися як на печатках, так і в назвах топонімів, що вказували на власника родового землеволодіння. Саме на ХІV ст. припадає поява відтопонімічних назв на -ов/ев, -шчина/шчизна, -ишки (у Литві), -івці (на Буковині — Русо-Влахії) — початково вони позначали нащадків або підлеглих, чиє ім’я, прізвище 62 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII або назва роду лежала в основі назви населеного пункту 17. Топоніми набувають значення спадщинної належності. Так спадковість володіння закріплювалась топонімічно — назвою населеного пункту за іменем землевласника 18. І паралельно ім’я і нове відтопонімічне прізвище землевласника віддзеркалюється на власницькій печатці. За спостереженнями Олега Однороженка, «найбільш уживана формула на латиномовних печатках шляхти ХV ст. складалася зі слова «sigillum», імені власника печатки та топоніма, з якого він писався» 19. Називання нових населених пунктів та поява боярських печаток з легендою «печать» відбивали один і той самий процес феодалізації, тільки з різних його боків. Постають запитання: який горизонт історичності відкриває для нашого історичного пізнання поява терміна «печать» в легенді печаток князівської та боярської (зем’янської) аристократії ХІV ст.? Чому цей термін проіснував у легендах печаток менше ніж два століття — з середини ХІV і до початку ХVІ ст. — період, який хронологічно відповідає пізньому Середньовіччю? Яке додаткове семантичне навантаження несло поняття «печать» у цих легендах? З якими соціальними й світоглядними чинниками можемо пов’язати цю структурну особливість інституту печатки у цей час? Яким чином вживання типового терміна промовляло до загальних закономірностей існування родової аристократії, виробничих та військових корпорацій? Як зрештою розвиток документального письменства позначився на формуванні легенд на печатках? Якою мірою масове вживання терміна «печать» відбивало процес опанування писемної документальної культури? Ключовими поняттями для подальшого дослідження, свого роду маячками пізнання, виступатимуть: печатка — герб — документ — родова Бучко Д. Патранімічныя назвы ў тапаніміі Букавіны. Матерыялы Першай беларускай тапанымычнай канферэнцыі (1–3 снежня 1967 г.) // Пытанні беларускай тапанімікі. — Мінск, 1970. — С. 172; Усціновіч А. Адантрапанімічныя тапонімы Гродзеншчины ХV–ХVІІІ стст. // Там само. — С. 143. 18 Яковенко Н., Боряк Г. Родовая антропонимия Правобережной Украины как отражение социальной структуры общества: по актам конца ХІV–ХVІ вв. // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. ХІХ. — Ленинград, 1987. — С. 22–38. 19 Однороженко О. Написи на руських гербових печатках. — С. 106. 17 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 63 власність — привілей на землю — інститут влади — «старина» (довга тривалість) — спадок — ментальність сприйняття — шляхетська/лицарська/орденська корпорація. Процес поширення писаного документа, а відтак і застосування печаток новопосталої феодальної знаті, був пов’язаний з процесом утворення нових територіальних центрів, власне централізації влади навколо Кракова, Вільно, Москви й Сучави та ліквідації удільного принципу княжіння в останній чверті ХІV ст. Удільні литовські князі в Литві та руських землях (київський, луцький, полоцький, вітебський, смоленський), а також удільні князі Сіверської Русі та північно-східних теренів (Московське, Володимирське, Рязанське, Ростовське, Тверське), почасти також молдавські господарі або зміщувалися зі своїх уділів, або приносили васальні присяги верховним правителям. З кінця ХІV — початку ХV ст. — в період правління Вітовта (1392– 1430) у Литовсько-Руській державі, до якої належала і частина сучасних українських земель, різко зростає поширення документального письменства як інструменту творення станового суспільства та письмового оформлення юридичних прав нових землевласників — князів, панів, зем’ян (бояр-шляхти), чиї права мають бути засвідчені привілеєм володаря і його печаткою 20. З наданням привілею як виключного права для окремої особи чи корпорації (від лат. Privilegium — виключне, відокремлене персональне право) народжувалось право передавання власності або відправлення владних повноважень (управління і суду) для нижньої ланки підданих. Етимологія слова «печать» Слово «печать» відоме в усіх без винятку слов’янських мовах і аж ніяк не вказує на те, що початково «печать» призначалася для скріплення документів. Слово однокореневе з дієсловом «пекти», «піч» (рос. «печь»). Відтак слово «печать» пов’язане зі стихією вогню, що могло стосуватися певного ритуалу запікання, причому тут не виключено зв’язок з жертвопринесенням або з якимось дійством вогню стосовно Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 243–259. 20 64 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII сакральних речей. У сфрагістиці первинна функція печатки визнана як охоронна 21. Однак вона помилково зведена лише до запечатування посудин та різних місткостей, що, власне, суперечить цій функції 22. Етимологія слова не розглядається і зводиться до значень «закривати», «зачиняти», «запирати», яких слово «печать» набуло пізніше. Існує також думка про те, що термін закріпився завдяки тавруванню коней, худоби або речей 23. Очевидно, у дохристиянську добу слово не стосувалося писемного документа, але могло охоплювати випалювання знаків на предметах культу чи виконувати якусь магічну функцію під час проведення певних ритуалів, можливо, передусім охоронних, пов’язаних з вогнем, що мали захищати від злих сил. Категорично слід відкинути думку М. Ліхачова, що слов’янське слово «печать» було запозичене з давньонімецької мови («pettschaff», «pittschaff») 24. М. Ліхачов чомусь побачив «руське запозичення» у тому, що було загальнослов’янським, у тому числі на тих німецьких територіях, які початково були заселені слов’янськими племенами, про що були добре обізнані усі середньовічні хроністи 25. Радше навпаки: давньонімецьку лексему «pettschaff» слід вважати запозиченням зі слов’янської мови, так само як і угорське слово («рecset») 26. Давньоруський термін «печать» вважається перекладом грецького слова «сфрагіс» і «семантрон», який прийшов з візантійської писемної традиції 27. Соболева Н. Русские печати. — С. 30. Там само. — С. 30. 23 На Русі у християнський час для позначення цього таврування закріпилося слово «петно». Пізніше в актовій мові ХVІ–ХVІІ ст. через польську мову на позначення таврування, тавра з’явилося слово «прискований», «поличкований». Див.: Друнгилас Й. Клеймение коней и клейма в актах войта города Ковна (60-е годы XVI века) // Сфрагістичний щорічник. — Вип. ІV. — Київ, 2013. — С. 394–410. 24 Лихачев Н. Русская сфрагистика. Лекции, записанные слушателями Санкт-Петербургского археологического института в 1899–1900 академическом году. — Санкт-Петербург, 1900. 25 Мыльников А. Картина славянского мира. — С. 93–140. 26 Звичний термін «запозичення» в описанні цих процесів видається грубим спрощенням і потребує переосмислення. 27 Старославянский словарь (по рукописям X–XI веков) / Под ред. Р. Цейтлин, Р. Вечерки и Э. Благовой. — Москва, 1994. — С. 446. 21 22 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 65 Аналіз перекладу грецького терміна «сфрагіс» («σφραγίζω») руською мовою було здійснено в роботі Надії Соболєвої 28. Авторка показала вплив візантійських правових пам’яток у давньоруських перекладах на семантику значень терміна «печать». Виявилось, що в достеменному значенні «сфрагіс» («σφραγίζω») позначав не матрицю печатки (на означення печатки використовувався термін «булла»), а безпосередній акт прокреслювання знака хреста, що руські книжники перекладали як «знамено» і «назнаменовати» з різними варіаціями 29. Такий зміст чітко виявляється в давньоруському перекладі Еклоги — тексту візантійського походження, де термін «сфрагіс» початково означав не прикладання печатки, а саме накреслювання знака хреста 30. В словнику І. Срезневського знаходимо підтвердження перекладу грецького слова «сфрагіс» давньоруською як «знамение» (з варіаціями), «знаменатися», які побутують також і в питомо руських текстах, таких як «Повість минулих літ» та «Руська правда» 31. «Знамено», «знамение» тощо походять від «знамя», яке тлумачиться руською мовою як «знак», переосмислене грецьке «сфрагіс» 32. Є приклади, коли в написах легенд розкривається сенс застосування печатки: «Печатка — сторож писань і справ» (в перекладі з грецької). Соболева Н. Русские печати. — С. 100. Там само. — С. 100. 30 Там само. — С. 100 («Заслуживает внимания вторичное употребление (в руському перекладі Еклоги. — В. П.) термина «назнаменовати», где речь идет о начертании креста, т. е. о каком-то черчении, рисовании, а не о прикладывании печати». Згадаймо, знак «хрисмон» на початку середньовічних актів. Виходить, що це і був «сфрагіс» або його ремінісценція. 31 Срезневский И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. — Т. І: А — К. — Санкт-Петербург, 1893. — С. 987–989. 32 Там само. — С. 990 («Знамя Знамя — отличие (?), [2] отличительный знак, употреблявшийся в старину вместо подписей безграмотных, выставлявшийся также на шкурах зверей, взносимых вместо податей, и на бортных угодьях — деревьях с пчелами (знамена принадлежали и отдельно лицам, и целым общинам)»; С. 988 («Знамение — signum, σημείον, знак, указание, [2] изображние, [3] явление, [4] предзнаменование, [5] чудо». «Знаменати, знаменаю — указывать». «Знаменатися — отличить себя знаком». 28 29 66 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Цікаво, що в легенді печатка фігурує від першої особи й прямо промовляє до глядача: «Я (тобто печатка. — В. П.) охороняю писання», «Я (тобто печатка. — В. П.) опечатую писання Іоанна протопроедра» та ін. 33 Наведені факти надзвичайно важливі, оскільки вказують на одушевлення речі, її антропологізацію, сприйняття як живу істоту, яка перебуває на сторожі людських справ 34. З прийняттям християнства і поширенням старослов’янських перекладів Святого Письма та богослужбових текстів термін «печать» набуває релігійного значення, позначаючи зв’язок з вищими силами. Так, словник І. Срезневського фіксує кілька значень «печати»: як образ (Толкова Псалтир ХІІ ст. подає словосполучення «печать Христова»). Загалом християнське православне богослів’я осмислює печать як знак (Святкові Мінеї ХІІ ст.): «Дасть Господь печать вѣроущиимъ къ немоу». У перекладній богослужбовій літературі термін «печать» зустрічається в значенні відбитка, зображення, аналогічного іконі: «Недвижимъи печать, непрѣмѣнная икона» (ХІ ст.). У давньослов’янському словнику А. Старчевського зафіксовано численне гніздо слів з коренем «печать», що свідчить про широкий слововжиток, а значить, і застосування в повсякденні. Дієслово «печатати» тлумачиться як «позначати», «печатати», «прикладати печатку». Слово «печатление», «печатлѣти» — «печатати», «прикладати печатку». Саме слово «печатка» має форму «печатница» 35, маючи відміну в дієслові «печатствовати», що вказує не так на пред- Шандровская В. Византийские печати в собрании Эрмитажа. — Ленинград, 1975. — С. 3; Гавриленко В. Візантійські печатки та їхні ремінісценції у сфрагістичній практиці Київської Русі // Гавриленко В. Шлях до сфрагістики. — Київ — Львів, 2014. — С. 110 (перша публікація в: Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Т. CCLX. — Кн. I. — Львів, 2010. — С. 352–360). 34 Добре відомо з історії мистецтва, ремесла та виробництва всієї Європи, що, власне, усі ремісничі, особливо металеві вироби, від чарок до гармат, не тільки отримували власні імена, а й сприймалися поіменно і немов промовляли до користувача від першої особи. 35 Старчевский А. Словарь древнего славянского языка, составленный по Остромировому Евангелию, Ф. Миклошичу, А. Х. Востокову, Я. И. Бередникову и И. С. Кочетову. Издание А. С. Суворина. — Санкт-Петербург, 1899. — С. 570. Укладач словника не вказував джерела, з яких він брав словникові визначення. 33 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 67 мет (матрицю), як на акт прикладання печатки або на інструмент прикладання — буллотірій. Біблійні приклади вживання слова «печатка» наводив М. Ліхачов, звіряв переклади давньоруської мови з сучасною та аналізував перекладні значення цього терміна з івриту 36. Поняття «печаті» фігурує в Одкровенні Йоанна Богослова (Апокаліпсисі), однак ця книга не була відома у Давній Русі аж до кінця Середньовіччя 37. Апокаліптичне тлумачення печаті (в сенсі позначення печатями людей, обраних на судний день) для формування уявлень про печатку не могло бути поширеним, оскільки Апокаліпсис не визнавався православними церквами за книгу Святого Письма і його переклади не поширювалися для читання 38. Додамо, що біблійна апокаліптична символіка печаті широко репрезентована в сучасній європей- Лихачев Н. Русская сфрагистика. — С. 4. «І бачив я іншого ангела, який сходив від сходу сонця і мав печать Бога Живого. І вигукнув він гучним голосом до чотирьох ангелів, яким дано шкодити землі та морю, кажучи: не робіть ні землі, ні морю, ні деревам, доки не покладемо печаті на чолах рабів Бога нашого. І я чув кількість пропечатаних: пропечатаних було сто сорок чотири тисячі від усіх колін синів Ізраїлевих» (Одкр. 7:2–4). Цит. за: Біблія. Книги Священного Писання Старого і Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. — Київ, 2004. Те саме в Острозькій Біблії: «И видѣх инъ агглъ въсходящъ от восхода слнцу, имыи печать б(г)а живого, и възпии гласомъ велїимъ к четыремъ аггломъ. Имже дано бысть вредити землю и море, гл(агол)я: не вредите ни землю ни море ни дерева, дондеже запечатлѣемъ рабы б(г)а нашего на чѣлехъ ихъ. И слышахъ число запѣчатленныхъ, сто четыредесятъ четыре тысящи запечатлѣнныхъ от всѧкого колѣна с(ы)новъ і(зра)илев(ых)ъ» (Апокалипсис святого Иоанна Теолога. Гл. 7). У перекладі Острозької Біблії Романа Турконяка дієслово «запечатлеем» перекладено як «позначено» (Острозька Біблія. — Львів, 2006. — С. 1906). Див.: Мецгер Брюс М. Ранние переводы Нового Завета / Под ред. Е. Смагиной, Г. Баранковой. Перевод с анг. С. Бабкиной. — Москва, 2002. 38 Як відомо, повний переклад Біблії слов’янською мовою було здійснено лише наприкінці ХV ст. у Новгороді (Геннадієва Біблія), а книга Одкровення була вперше опублікована у складі Острозької Біблії 1581 р. 36 37 68 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ській культурі, що яскраво відбито у назвах фільмів класиків світового кінематографа ХХ ст. 39 Значення печатки як штемпеля із зображенням знаків і символів для засвідчення договорів відомо з літописних звісток про договір Ігоря з Візантією 945 р.: «Ношаху сли печати злати, а гостье сребрени». Тут маються на увазі печатки купців, які можна розглядати і як торговельні пломби. Про це, зокрема, пише і Віталій Гавриленко, кажучи про митні пломби, що мали одно- і двобічну форму і які так само робилися зі свинцю. Саме вони фігурують у літописному сюжеті про договір київського князя Ігоря з греками у 945 р.: «Коли ж руси входять у город, хай […] не мають (тканини. — В. П.) більше, ніж на 50 золотих. А якщо хто купить ці паволоки, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм» 40. Літописні звістки про Святослава за 972 р. подають конкретне значення печатки для запечатування документа: «Се же имѣйте во истину, яко же створи нынѣ к вам, написахомъ на харатье сеи и своими печатьми запечатахом». Термін «печать» в легендах печаток: перші згадки Завдяки археологічним розкопкам термін «печать» у кириличних легендах печаток ми можемо побачити на новгородських, псковських і новоторзьких буллах, які досліджував В. Янін, П. Гайдуков та інші історики 41. Однак такого виду печатки датуються переважно ХІV ст. 42 Наприклад, один з найкращих фільмів угорського режисера Золтана Фарбі «П’ята печать» (оригінальна назва угорською мовою: «Az Otodik Pecset»), Угорщина, 1976 р. У назві фільму є відсилання до цитати з Апокаліпсиса: «І коли Він зняв п’яту печать, я побачив під жертовником душі убитих за слово Боже і за свідчення, яке вони мали» («Одкр. 6:9). Ще символічніший за змістом є фільм Інгмара Бергмана «Сьома печать». 40 Літопис Руський. За Іпатським списком / Пер. М. Махновця. — Київ, 1989. — С. 27. 41 Янин В. Актовые печати Древней Руси. — Т. І; Янин В., Гайдуков П. Актовые печати Древней Руси. — Т. III. 42 Булли владичих намісників Нового Торга. Час архієпископа Василія (1331– 1352). Князівські печатки Івана Даниловича (1328–1341): [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.siegel.ru/2007/sv07.html 39 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 69 Вони належать до типових свинцевих булл візантійського типу, масово поширених на Русі. У давньоруський період Х–ХІІ ст. печатки з таким терміном не зустрічаються, оскільки легенди переважно виконували грецькою мовою. Привішування золотих або свинцевих печаток-булл у Давній Русі та в часи пізнього середньовіччя (Новгород, Псков ХІV–ХV ст.) може бути реконструйовано за візантійською традицією, відображеною в «Візантійській книзі єпарха» (початок Х ст.) 43. У цій пам’ятці юридичної думки Візантійської імперії регулювалися взаємовідносини центральної адміністрації Константинополя з міськими ремісничими корпораціями. Важливо зазначити, що термін «сфрагіс» публікатори «Книги Єпарха» тлумачать у значенні «скріплення присяги хрестним знаменням» 44, що прямо перегукується з хрестоцілуванням руських грамот та ритуалів присяги. Термін «сфрагіс» фігурує в положенні про обрання табулярія (нотаріуса) 45. Публікатори кодексу у своєму коментарі подають розширене значення «сфрагіса» як затвердження на посаді або присвоєння звання. Як бачимо, у Візантії в Х ст. значення «сфрагіс» не ототожнювалось з печаткою в сучасному сенсі (печаткою-артефактом була булла). В описі діяльності Византийская Книга Эпарха / Вступ. статья, пер., коммент. М. Сюзюмова. — Москва, 1962. — 295 с. 44 Там само. — С. 113–114. Зокрема, таке значення «сфрагіса» було засвідчено під час посвячення священників у сан єпископів, а відтак ми маємо сакральний зміст слова, яке апелює до перенесення Божої благодаті. 45 «После скрепления печатью клятвенных поручительств утверждение избранного производится в секрете эпарха тем, кто в то время исполняет должность эпарха, после чего избранный присоединяется к общему собранию и сопричисляется к табулляриям» (С. 47–48). Табулярій входив у штат єпарха — голови міста, якого призначав візантійський імператор, аналог тисяцького у Новгороді, регулював торгівлю та організацію виробничої діяльності корпорацій. Табулярії були найпрестижнішою професією. Вони завіряли нотаріальні акти купівлі, продажу, дарування, заповіту тощо. Устав корпорації розміщено на початку цього кодексу, що також свідчить про його престижність. На це також вказує докладний опис процедури обрання табуляріїв, який передбачає вибори голосуванням та давання присяги тощо. Збереглась печатка надвірного нотарія з легендою «βασιλιχός νοτάριος». Там само. Комментарии. — С. 124. 43 70 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII інституту нотаріусів («табуляріїв») термін «сфрагіс» вживається аж ніяк не в значенні печатки чи її прикладання. Безпосередньо печатками займалися чиновники, які мали назву «накладачі клейм», або грецькою «буллотаї» (рос. «налагатели клейм»), які посідали 11-й ранг в ієрархії чинів у штаті константинопольського єпарха. Вони фігурують спільно з юристами та писцями 46. Буллотай — вища посада від писця (13-й ранг), але нижча від юриста (10-й ранг). На Русі вони фігурували під іменем «печатники». Існує прочитання легенди на печатці, яку відносять до корпорації табуляріїв (у версії Б. Панченка): «хартулярія першої корпорації» 47. «Печатників» (аналог пізнішого уряду канцлера, у віданні якого було зберігання державної печатки) ми зустрічаємо поміж урядників галицько-волинських володарів 48 і в пам’ятках пізнього середньовіччя, зокрема у Псковській судній грамоті 1397 р. (виданій 1467 р. — див. далі). Техніка виготовлення давньоруських булл повністю відповідала техніці виготовлення візантійських булл ХІ–ХІІ ст. (наразі збереглося чотири візантійських буллотірія). До ХІV ст. відносять і єдиний сьогодні знайдений (так само на території Новогорода) буллотірій (інструмент для виготовлення булл), який містить у матриці термін «ПЕЧАТЬ» 49. Там само. — С. 104. Там само. — С. 108. Проте прочитання цього напису оцінюється як спірний. 48 Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура влади. — Київ, 2011. — С. 57. 49 Легенда трирядкова, без зображень: «АЧЕП|НСЕЬТ|АВОФ (ПЕЧАТЬ ЕСИФОВА)». «Поверхность другой стороны сохранилась хуже. В древности она была испещрена ударами острого предмета, а в одном месте образовалась глубокая коррозионная каверна. Нанесенная на ее поверхность четырехстрочная надпись видна гораздо хуже, но прочитать ее удалось: «[АЧ] ЕП|Х [А] ЗЬТ|ИНЬРА|А (ПЕЧАТЬ ЗАХАРЬИНА)». Печать, которая могла быть оттиснута новгородским буллотирием, пока не обнаружена… относится к сфрагистическому разряду печатей двойной принадлежности — известных, но крайне редких. Назначение документов, скреплявшихся печатями с именами двух соправителей, не выяснено. Перекличка имен «Есиф» и «Захария» позволяет высказать предположение, что этим буллотирием владел семейный клан новгородских плотницких бояр, бывших постоянными представителями в посадничестве с конца XIII в. по 1409 г. Речь идёт о Захарии Михайловиче (сыне Михаила Павшинича) и его сыновьях — Андреяне Захарьиниче и Есифе 46 47 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 71 А. Юрасовський у статті «Грамоти ХІ–ХІV ст. у складі руських літописів» висловив гіпотезу про те, що князі провадили своє листування на бересті й що воно використовувалось укладачами літописів (поміж інших джерел). Питання, чи містили такі грамоти печатки (булли), автор не розглядав, але зі статті можна зробити висновок, що ні, або ми нічого не можемо сказати про використання булл. Ймовірно, літописні «грамоти» (для «внутрішньосімейного» листування князів) не містили булл, оскільки їх не потребував дипломатичний формуляр. Натомість грамоти міжнародного характеру, як, скажімо, угорські грамоти, згадані в Іпатіївському літописі, оформлялися і на пергаменті 50, і з привішуванням золотих булл. Отже, використання булл зумовлювалось характером відносин та застосуванням релігійних ритуалів для їхнього підтвердження. Печатки як інсигнія влади Печатку значною мірою можна віднести до інсигній влади. Її овальна або кругла форма впевнено вказує на репрезентацію влади та її інститутів. Геометрична кругла форма належала до ідеальних геометричних форм, з яких вибудовується світ, що було добре відомо з часів античності. Очевидною є подібність форми печаток, монет, медальйонів ХІV–ХV ст. Коло також є проєкцією такої важливої інсигнії влади, як держава (яблуко), яку володар тримав у лівій руці. Круглими були медальйони лицарів Тевтонського ордена, з яким безпосередньо контактували руська і литовська знать. Дуже ймовірно, що великі прикладні печатки ХV ст. могли носитися на шиї. Про це свідчить нещодавно знайдена археологами матриця печатки молдавського воєводи Богдана, яка мала отвір для прикріплення шнурка або ланцюжка 51. Захарьиниче (Еске)» (Гайдуков П., Олейников О. Новгородский буллотирий XIV в. // http://archaeolog.ru/?id=2&id_nws=199&zid_nws=9). 50 Юрасовский А. Грамоты ХІ–ХІV вв. в составе русских летописей // История СССР. — 1982. — № 4. — С. 150. 51 Михайлина Л., Однороженко О., Пивоваров С. Печатка воєводи Богдана. Сфрагістичні знахідки з городища ХІV ст. в с. Зелена Липа та їхнє значення для вивчення історії формування державної геральдики Молдавського господарства // Сфрагістичний щорічник. — Вип. ІV. — Київ, 2013. — С. 119–142. 72 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Перстень-печатка Перстень так само належав до регалій влади. Його поміж іншого (корона, меч, яблуко) передавали в руки королю після миропомазання, яке здійснювали служителі культу — первосвященники (митрополити, єпископи, прелати церкви) 52. Перстень як регалія влади фігурує і в боротьбі Риму з Візантією за відновлення своєї імперії, проявившись у той момент, коли Оттон ІІІ (980–1002), коронований на римського імператора у 996 р., наказав не тільки перепоховати Карла Великого, а й зняти з останків небіжчика перстень, привласнивши його на знак успадкування влади. Крім того, для власного релікварію ним були вийняті рештки одягу Карла Великого як сакральні артефакти імперської величі 53. Перстень є неодмінним атрибутом в символізації вчинків володарів. Так, скажімо, польський король Казимир ІІІ під час заснування кляштора св. Катерини та костьолу св. Малгожати на Звіринці у Кракові, а також закладання костьолу «поклав перший камінь і перстень, що його мав на пальці, на честь і хвалу Божу, на пам’ять про свою фундацію» 54. У цьому можемо вбачати символічне запечатування фундування наріжним каменем костьолу, яке виконує перстень. В історії Великого князівства Литовського значення персня як інсигнії влади яскраво проявилось у 1430 р., коли після смерті Вітовта польський король Ягайло передав свого персня Свидригайлові на знак визнання його права на успадкування великокнязівського престолу у Вільно 55. Цей сюжет спеціально було досліджено в статті А. Любого «Символика перстня в легализации власти монарха над Великим княжеством Литовским (casus 1430)» 56. На теренах Священної Римської імперії Блок М. Феодальне суспільство / пер. з фр. В. Шовкуна. — Київ, 2002. — С. 389. Там само. — С. 400. 54 Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкував та пер. з польської о. Ю. Мицик. — Київ, 2007. — С. 125 (Книга І). 55 Полехов С. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы ХV века. — Москва, 2015. — С. 234–235. 56 Любый А. Символика перстня в легализации власти монарха над Великим княжеством Литовским (casus 1430) // Studia Historica Europae Orientalis. Исследова52 53 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 73 вручення персня було символом делегування влади над державою обраному монарху. Отже, це був знак підлеглості інтересам імперії для обраного монарха 57. В Іспанії та Італії з ХІ ст. традиція була іншою — вручення персня було знаком дружніх стосунків рівних сторін (без чинника делегування влади). В історії Великого князівства Литовського це був єдиний прецедент вручення персня під час інтронізації нового володаря, описаний в праці Яна Длугоша 58. Символіка персня не знайшла свого місця в церемоніалі передавання влади, не була описана у джерелах і залишилась на узбіччі ритуальних дій влади. Ян Длугош на позначення персня вжив латинський термін «speciali sibi», який походив із церковної інвеститури Католицької Церкви, а відтак відповідав імперській традиції передавання влади, апелюючи до античної (римської) практики консульства. Аналогічне перенесення з традиції Священної Римської імперії, як побачимо далі, спостерігатимемо і в дипломатиці актів та формулярі. Як зазначив А. Любий, «його поява була чимось виключним для церемоніалу Великого князівства Литовського» 59. Проте з цим важко погодитися, оскільки ми нічого не знаємо про ординську і, загалом, східну традицію передавання влади, яка ще була живою традицією для руських земель, де «цар татарський» залишався реальним центром влади і продовжувало існувати чимало ординських інститутів 60. Уведення спеціальної регалії для легалізації влади монарха, як влучно зазначив А. Любий, власне, обходило попередню традицію давання ленних письмових присяг усіма представниками роду Гедиміновичів, які практикувалися з 80-х рр. XIV cт., у тому числі й самим Вітовтом у 1392 р., а також залишало осторонь і підписання унійних ния по истории Восточной Европы. — Вып. 3. — Минск, 2010. — С. 92–101. 57 Там само. — С. 93. 58 Dlugossius Joannes. Annales seu cronicae incliti Regni Poloniae. Liber Undecimus. 1413–1430. — Varsaviae, 2000. — Р. 304; польською мовою — «specjalny perścień»: Długosz J. Roczniki czyli Kroniki Sławnego Królestwa Polskiego. Ksęga XI (1413–1430). — Warszawa, 1985. — S. 319; Любый А. Символика перстня в легализации власти монарха. — С. 98. 59 Любый А. Символика перстня в легализации власти монарха. — С. 96. 60 Повна втрата історичних джерел з ординського правління на руських землях не дає змоги робити навіть гіпотетичні припущення з цього питання. 74 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII актів 61. На його думку, вручення персня мало на меті утвердити додатковий інструмент легалізації влади великого князя литовського і «відповідало інтересам контролювальної сторони», залишаючи зверхність польського короля над великим князем литовським, як princes supremus над magnus dux в імперських традиціях 62. Зрозуміло, що перстень speciali sibi не був печатним перснем і не використовувався для засвідчення актів (хоча точно ми знати не можемо, оскільки сам артефакт до нас не дійшов і як він виглядав, ми не знаємо). У цей час — в першій половині ХV ст. — в актовій практиці були поширені масивні навісні шнурові печатки, які не могли бути перснями. Персні-сигнети з’являються в практиці засвідчення документів у ХVІ ст. — уже в ранньомодерний час, коли навісні шнурові печатки заміняються (або співіснують паралельно) прикладними печатками на кустодіях. Любый А. Символика перстня в легализации власти монарха. — С. 97, 98. Варто також звернути увагу на паралелізм історичних процесів у Великому князівстві Литовському і Молдавському господарстві, які диктувались відносинами з Королівством Польським (давання васальних присяг молдавських воєвод і бояр королю Владиславу ІІ Ягайлу та його сину Владиславу ІІІ). У Молдавському господарстві так само після тривалого правління Олександра І Доброго (1400–1432) (порівняй з аналогічним правлінням Вітовта у ВКЛ) почалась династична війна за трон між його синами Ілляшем І і Стефаном ІІ, яка у часі збіглась з такою самою війною у ВКЛ між Свидригайлом і Жигимонтом Кейстутовичем і закінчилась смертю обох претендентів, після загибелі протектора молдавського воєводи Ілляша І польського й угорського короля Владислава ІІІ Варненського у битві з турками 1444 р. (1447 р. — Стефан ІІ, 1448 р. — осліплений Стефаном ІІ Ілляш, який помер у вигнанні в Польському королівстві). 62 Любый А. Символика перстня в легализации власти монарха. — С. 97 («Такая схема укрепляла позицию избирателя (Владислава-Ягайла) и зависимость от него составных частей государственного формирования, условно обозначаемых как Unia Jagellońska. Новая система призвана была четко обозначить среди участников отношений сюзерена и вассала. Этот процесс диктовал создание модели символов, которые выражают соподчиненность. Ягайло не делил право утверждения кандидатуры нового великого князя литовского с польскими князьями и прелатами. А князь Свидригайло становился обязанным властью только своему брату-королю»). 61 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 75 Перстень-печатка є неодмінним атрибутом драматичних ситуацій з текстів Біблії 63. Їх можна зустріти в переказах Геродота, настільки це був широко розповсюджений атрибут повсякдення VІ ст. до н.е. Вважається, що печатки-персні з’явилися у давньому Шумері, Єгипті та Вавилонії, потім у фінікійців, від яких потрапили до давніх євреїв. Таким чином, печатки-персні були розповсюджені скрізь у Давньому Світі, починаючи з ІV тис. до н.е. Ними, зокрема, скріплювали важливі угоди 64. Назва персня-печатки на івриті з текстів Біблії ХОТАМ (chotam) 65, що походить від єгипетського слова CHTM. В перекладах Біблії старослов’янською мовою, на що звернув увагу М. Ліхачов, термін печатка перекладався як перстень (від слова перст). Проаналізувавши, як печатка фігурує в біблійних текстах, що перекладали старослов’янською мовою, М. Лихачов зазначив, що «майже всі біблійні сюжети, де фігурує печатка, мають тісний зв’язок з Халдеєю (тобто Вавилоном. — В. П.) і Ассирією. У цих країнах, як вказав ще Геродот (кн. I, CXCV), кожний мешканець мав свою власну печатку, і до нас дійшла численна кількість циліндриків із глини й каменю» 66. Як пише Віталій Гавриленко, «печатки-штампи тісно пов’язуються з виробничогосподарською діяльністю» 67. Щобільше, «написи на печатках засвідчили появу нових форм панування великої рабовласницької знаті — торгово-лихварських домів (родин Егібі у Вавилоні, Мурашу і Ніпурі та ін.). Нові імпульси в економічній діяльності пожвавлюють сферу діловодства і, зокрема, пов’язане з ним застосування печаток як зна- Ісход 28, 11, 21, 36; 39, 6, 14, 30; Ісайї 29, 11; Ієремії 22, 24, 32, 10, 11, 14, 44; Іова 38, 14; 41, 7; І Царств 21, 8; Пісня над піснями 8, 6. Перстні-печатки носили на перев’язі на шиї або на пальці правої руки. Див.: Перстень // Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем / Под общей ред. Л. Каценельсона и барона Д. Гинцбурга. — Т. ХІІ. — СанктПетербург, 1908–1913. — С. 485. 64 Гавриленко В. Циліндричні печатки стародавньої Месопотамії та їхні глиняні відбитки // Сфрагістичний щорічник. — Вип. ІV. — Київ, 2013. — С. 5–25. 65 Слово «ХОТАМ» у перекладі з таджицької мови: 1) камінь, управлений в перстень; 2) обручка з печаткою; 3) печатка. 66 Лихачёв Н. Русская сфрагистика. — С. 5. 67 Гавриленко В. Циліндричні печатки стародавньої Месопотамії. — С. 22. 63 76 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ків ідентифікації підписів» 68. А поява прикладних печаток-перснів у VІІ — VІ ст. до н.е. збіглася з винаходом грошового обігу в античному світі. Проте сфрагістика історії Давнього Світу досі не може дати відповіді щодо функціонального призначення печаток-перснів: немає документальних підтверджень засвідчення цими печатками тогочасних документів, невідома їхня роль у скріплюванні документа 69. Аналогом слова на позначення персня-печатки було іранське слово MUHR, що увійшло у перську мову, після чого потрапило у Закавказзя, на Близький Схід, а далі завдяки тюркській експансії стало відомим у Південній і Східній Європі та на Балканах. Етимологічно пов’язується з санскритським словом mudra-, mudrika, яке також позначало печатку 70. У вірменській мові у ранньому середньовіччі (до ХІІІ ст.) відповідало значенню «документа, грамоти, вірчої та дарчої грамоти, купецького зобов’язання», що називали murhak. Араби прийняли іранське muhr у розумінні «печатка, перстень з печаткою», зберігши його донині. Вони досі посаду канцлера («охоронця печатки») називають muhradah. У кипчакській мові — moghor; у караїмській мові — могьор, мохьор; у татарській мові — мөhер, у казахській мові — мөр 71. В українській мові функціонує дотепер у словоформі могорич, яке уперше було зафіксоване якраз в останній третині ХІV ст. у Галичині (1359, 1378 рр. у Перемишлі), коли починає широко вживатися писаний документ для оформлення приватноправових актів. Одразу могорич набуває конкретного, майже термінологічного значення «почастунок для свідків якоїсь угоди», «частування з нагоди завершення якоїсь справи» 72. В ХV ст. могорич як ритуал оформлення правових актів проник у Литву (Троцьке та Віленське воєводства) і Жомоїть. Там він також означав розпиття алкогольних напоїв контрагентами та свідками правово- Там само. — С. 24. Соболева Н. Русские печати. — С. 32. 70 Дашкевич Я. Від іранського muhr («печатка») до українського могорич // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя — Т. І. — Київ — Львів, 2004. — С. 119–120. 71 Там само. — С. 121. 72 Там само. — С. 122. 68 69 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 77 го договору (продаж, обмін маєтків) 73. У ХVІ ст. могорич символізував завершення угоди про купівлю-продаж 74, тоді як в ХVІІ ст. могоричем називали додаткову плату за роботу 75. Цікаво, що слово було ужитковим в українській мові ще у другій половині ХХ ст., а в словнику кінця ХІХ — початку ХХ ст. зафіксовано Борисом Грінченком з тим самим значенням, що і в ХІV–ХVІ ст.: «магарыч — угощение при сделке» 76. Ярослав Дашкевич, який зробив це відкриття, вважав, що це перське слово увійшло до східнослов’янських мов у ХІV ст., як «торговельний термін при реалізації торговельних умов, спершу з купцями східного походження. Він символізував прикладання печаток до документа, … символізуючи завершення торговельної операції» 77. І це до того ж доводить відкриття нових торговельних шляхів, якими рушили нові торговельні потоки й нові купецькі корпорації 78 (наприклад, вірменські Груша А. Могорич и завод как традиционные процедуры утверждения частных договоров в Великом Княжестве Литовском // Oriens Aliter. Časopis pro kulturu a dějini středni a výhodni Evropy. — 2014. — № 1. — S. 11. О. Груша вказує на те, що випивання могоричу та залучення могоричників було одним із головних способів закріплення приватноправової угоди (Там само. — С. 20); мало надстановий характер — до кола могоричників належали не тільки бояри, а й міщани, і ремісники, і селяни (Там само. — С. 16); сама традиція для першої третини ХVІ ст. уже мала стійку давню традицію (навіть якщо рахувати з середини ХІV ст. — В. П.) (Там само. — С. 17). 74 Дашкевич Я. Від іранського muhr («печатка»). — С. 122; Свєнціцький І. Нариси з історії української мови. — Львів, 1920. — С. 71. О. Груша наводить приклади фіксації могоричу в актах першої третини ХVІ ст.: Груша А. Могорич и завод как традиционные процедуры. — S. 11–12. 75 Дашкевич Я. Від іранського muhr («печатка»). — С. 122. 76 Гринченко Б. Словарь української мови. — Т. ІІ. — Киев, 1906. — С. 438. Поняття «могорич» породило і відповідне гніздо слів: могоричити — частувати з якоюсь метою, заохочувати на свою користь пригощанням. А також: могоричний — той, хто полюбляє могорич, могоричник — «свидетель сделки, получающий от обеих договаривающихся сторон угощение и потом, в случае недоразумения, судья между ними» (Там само. — С. 438). 77 Дашкевич Я. Від іранського muhr («печатка»). — С. 124. 78 Томілович Л. Наддніпрянська ланка торгового шляху Схід — Захід в ХІІІ — середині XVI ст. // Vita Antiqua. — Т. ІІ. — 1999. — С. 215–222. 73 78 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII чи караїмські громади у першій половині ХІV ст.) 79, принісши з собою нові звичаї чи поняття, яких не було століттям раніше. Печатки-сигнети використовувались у діловодстві Тюркського каганату VІ–VII ст. Ними засвідчували листи, укази, юридичні, майнові документи, до того ж не тільки в центральному управлінні, а й суміжних з ним согдійських, бактрійських династіях та серед рядових чиновників управлінського апарату 80. Збереглися документи на согдійській та бактрійській мовах з відтисками печаток. Використовувалось два види печаток — булли й геми (вирізані з каменю та металу). Матеріал виготовлення печаток: золото, срібло, мідь, бронза — «золота печать», «ала печать», «чорна печать» 81. Назва в титулі «тамгачи» дає можливість казати про наявність особливої посади та державної канцелярії. Давньотюркське слово «тамга» — знак роду, ще мало значення «печатка», «відбиток». Іконографічні особливості та розміри такої печатки майже ідентичні монетам Західнотюркського каганату (Середня Азія VІІ ст. — територія Семиріччя (Тараз, Сяуб та міжріччя: Амудар’ї та Сирдар’ї — Согдіана та Бактрія — Західний Туркестан) із зображенням двогорбого верблюда на аверсі та з согдійською легендою «Пан/ Божественний благодатний каган» 82. Інша квадратна бронзова печатка, на якій розміщено тамгу, ідентичну тамзі на монетах династії тудунів Чача (640–750 рр.), які правили в ролі намісників Західнотюркського каганату. На цій печатці ліворуч розташована тамга у формі тризуба, Осипян А. Возникновение армянских торговых колоний во Львове и Каменце-Подольском и их роль в торговле со странами Причерноморья и Восточного Средиземноморья во второй половине ХІІІ — первой половине ХV в. // Studia Historica Europae Orientalis. Исследования по истории Восточной Европы. — Вып. 5. — Минск, 2012. — С. 53–83. 80 Бабаяров Г., Кубатин А. Печать — как один из символов власти в эпоху Тюркского каганата // Altaistics and Turkology. — Astana, 2014. — № 1–2. — C. 75–95; Бердимурадов А., Бабаяров Г., Кубатин А. Новая интерпретация некоторых булл из Кафиркалы // Археология Узбекистана. — Самарқанд, 2012. — № 1 (4). — С. 61– 68. 81 Бабаяров Г. Заметки к некоторым сюжетным параллелям на монетах ЗападноТюркского каганата и Сасанидских геммах. — С. 2–4 // https://www.academia. edu/21 546 749 82 Там само. — С. 2. 79 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 79 Рисунок 1. Давньотюркські печатки з археологічних знахідок яка належить одному із давньотюркських племен, а праворуч согдійське слово PRN — «(божественна) благодать» 83. Бронзовий перстень з печаткою було знайдено казахським археологом К. Байпаковим у давньому похованні поблизу с. Ніколаєвки Ілійського району Алматинської області (Казахстан). Це бронзовий перстень з печаткою і з давньотюркським рунічним написом, датований VІІІ ст., який А. Аманжолов прочитав так: «Опустись на коліна, боязкий» 84. У середині ХVІІ ст. у староукраїнському словнику Єпіфанія Славинецького «обручик, перстень» мав такі латинські відповідники, як «annellus», «annulus», «condulus», «condalus», «condalium» 85. Власне перстень-печатка мав точніший переклад — «annulus sigillaris» 86. Там само. — С. 3. Бабаяров Г., Кубатин А. Печать. — C. 75–95. 85 Лексикон латинський Є. Славинецького. Лексикон словено-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського / Підгот. до вид. В. В. Німчук. — Київ, 1973. — С. 84, 480; Лацінска-беларускі слоўнік актавай мовы Вялікага княства Літоўскага ХІІІ–ХVІІІ ст. / Складальнік А. А. Жлутка. — Мінск, 2011. — С. 40 (тут подано тільки одну словоформу annulus). 86 Лексикон латинський Є. Славинецького. — С. 481. 83 84 80 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Поширена в литовсько-руському правовому просторі назва «сигнет» на означення печатки-персня була новотвором і походила від латинського слова «signum» (знак, прикмета) 87, яке так само на рівні з терміном «sigillum» мало значення «печатка» 88. Поміж знахідок перснів в археологічних пластах Новгорода виділяють печатні персні, хронологія яких (визначена за археологічними пластами залягання знахідок) починається з першої половини Х ст. 89 У монографії М. Сєдової «Ювелірні вироби Давнього Новгорода (Х– ХV ст.)» репрезентовані фото окремих знахідок. Рисунок 2. Новгородські персні-печатки Зокрема, були виявлені чотири печатки-персні з зображенням птаха (до 953 р., 60–70-ті рр. ХІІ ст., 20–30 рр. та 60–80-ті рр. ХІІІ ст.), з фігурою хреста (можливо рослинний сюжет) 70–90-ті рр. ХІІІ ст., з деревом життя (злам ХІІ–ХІІІ ст.), із зображенням геометричної чотирипелюсткової розетки (бронзовий) та інша — з колом, вписаним у квадрат (срібний), які датовані 30–60-ми рр. ХІІІ ст. 90 Знайдено було і перстеньпечатку новгородського боярина ХV ст. діаметром 19 мм, з написом Лацінска-беларускі слоўнік актавай мовы. — С. 317. Лексикон латинський Є. Славинецького. — С. 481. 89 Седова М. Ювелирные изделия Древнего Новгорода (Х–ХV вв.). — Москва, 1981. — С. 137–138. 90 Там само. — С. 137–138. Аналогічні печатки-персні були знайдені в Києві, зокрема на Княжій горі, в Сіверській землі та Чорній Русі. 87 88 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 81 по колу: ЛЕВ ЗВЕРЬ і зображенням звіра 91. ХІV ст. датуються новгородські печатки-персні без легенд: із зображенням фігури барса (свинцевоолов’яний сплав, 10–40-ві рр. XIV ст.); із зображенням шестипелюсткової розетки, яка поміщена у коло, від нього відходять чотири промені (свинцево-олов’яний сплав, 20–40-ві рр. XIV ст.); прямокутна печатка на персні, поділена на шість секторів, два з яких заґратовано (свинцевоолов’яний сплав, 80–90-ті рр. XIV ст.) 92. Зображення печаток-перснів ХІV–ХVІІ ст. містяться в публікаціях Сергія Нелюбова 93. Печатні персні Давньої Русі були доволі поширеними, їх неодноразово знаходили під час розкопок на ранніх пам’ятках (земля радимичів, Костромська земля), а також на Волині, де під час розкопок тільки впродовж одного року (2008–2009) було виявлено близько 50 перснів 94. Поміж них були виокремлені й печатки-персні зі свинцево-олов’яного сплаву — одна з зображенням тварини, друга з зображенням чотирипелюсткової квітки. Українські археологи знаходять каблучки-персні з зображеннями птахів (галки), які ідентифікують з пам’ятками Руського королівства (Галицько-Волинської держави) 95. Олег Однороженко вважає, В альбомі див. інші печатки без написів: Колчин Б., Янин В., Ямщиков С. Древний Новгород. Прикладное искусство и археология. Альбом. — Москва, 1985. — С. 66. 92 Седова М. Ювелирные изделия Древнего Новгорода. — С. 138. Там само описано кілька знахідок печаток-перснів ХV ст. із зображенням лева, птаха, фантастичної істоти. Див. також: Седова М., Курганова Н. Перстни-печати XV–XVII вв. из Суздаля // Историческая археология: Традиция и перспективы. — Москва, 1998. — С. 231–236; Седова М., Курганова Н. Три случайные находки печатей XV в. в Суздале // История и культура древнерусского города. — Москва, 1989. 93 Нелюбов С. Ратники на средневековых русских перстнях. Зарождение военной символики на Руси // Цейхгауз. — № 15. — С. 2–5; Нелюбов С. Символика средневековых русских перстней. Зверь — образ, зверь — символ, зверь — оберег // Цейхгауз. — № 17. — С. 3–8. 94 Кучинко М., Курманський О., Савицький В. Давньоруські персні з Волинської землі (за матеріалами з фондів Волинського краєзнавчого музею) // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. — Вип. 4. — Луцьк, 2009. — С. 45–46. 95 Козубовський Г. Проблема датування українських старожитностей XIV–XV ст. за монетними знахідками // Північне Причорномор’я і Крим у добу середньовіччя. — Кіровоград, 2006. — С. 76; Терський С. Два маловідомих перстені-печатки з ХІV ст. // Шоста наукова геральдична конференція. — Львів, 1997. — С. 89–91. 91 82 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 3. Печатка-перстень з археологічних розкопок на Волині що печатки з зображенням галки були не особистими чи родовими, а позначали уряд власника, оскільки це зображення наявне на всіх відомих печатках, прикладених до міждержавних угод Руського королівства, а самі власники печаток не були між собою родичами 96. На думку Олександра Алфьорова, «на боярських перснях галка (зображення птаха) виконувала роль спільного корпоративного знака галицьких урядників 97. В. Сєдова стверджує, що поява перснів-печаток «в слов’янських країнах пов’язана з візантійським впливом і відбиває ранньодержавну символіку» 98, з чим дуже важко погодитися, оскільки печатки-персні на Русі мали широке побутування, а символіку ніяк не можна пов’язати з державною без розуміння сенсу державності у Х–ХІІІ ст. Залишається неясною функціональна належність цих перснів: до чого їх прикладали, які робили відбитки, якщо на Русі не було розвинутого документального письменства до ХІV ст.? Зазвичай печатка-перстень (як і кругла печатка) після смерті власника підлягала знищенню, оскільки вона була не лише засобом ідентифікації особи, а й мала символічний зв’язок з власником. Цей погляд на печатку сформував традицію, за якою одразу після смерті Папи Римського його кардинал-камерленго мав першочергово зламати папську печатку-перстень, так зване «кільце рибалки». У середньовічних хроніках згадка про зламування печаток під час поховання має лише церемоніальний характер: «Цього року помер Роберт де Інсула, єпископ Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 7. Алфьоров О. Княжі знаки на печатках Київської Русі // Сфрагістичний щорічник. — Вип. V. — Київ, 2015. — С. 106. 98 Седова М. Ювелирные изделия Древнего Новгорода (Х–ХV вв.). — С. 137. 96 97 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 83 Дарема. Після поховання печатку публічно зламав майстер Роберт Авенель». У 1235 р. Матвій Паризький подав схожий опис ламання печатки на похороні абата Сент-Олбанс Уїльяма Тампінгтона. Зламування печатки після смерті власника під час його поховання стало масовим явищем і в середовищі князів та шляхти Великого князівства Литовського й Речі Посполитої в ХVІ ст. У сучасній культурі міфологему персня як інсигнії влади зображено у творі Джона Роналда Руела Толкієна «Володар перснів» 99, в якому мотив знищення небезпечного персня, що давав власнику величезну владу, вибудовує головний сюжет твору. Печатка як комунікаційна технологія влади Просування певних комунікаційних технологій (до яких належать, і письмо, і печатка) йшло через обслуговування міждинастійних відносин поміж дворами нових династій та їхніх відгалужень. Як пише Олександр Груша, печатка чи, власне, відтиск та привішування печатки були способом долучення до письма як способу комунікації. Відтепер стало можливим тиражувати свій знак і на письмі 100. На латинському Заході печатка утверджувалась церковною владою. У 1167–1169 рр. декреталій Папи Римського Александра ІІІ визнавав за печаткою одну із головних ознак автентичності документа. Тільки скріплені автентичними печатками документи, складені нотаріусами, визнавалися вірогідними. Будь-яке пошкодження печатки або ж її відсутність на документі могли свідчити про неавтентичність його змісту 101. Термін «sigillum» в латинській мові Давнього Риму не мав значення печатки й не був пов’язаний з актовою дипломатикою. У Давньому Римі не було інституту державних засвідчувальних печаток, а нотарі- Толкін Дж. Р. Р. Володар перстенів. У 3-х частинах. / Перекл. з англ. О. Фешовець. — Львів: Астролябія, 2004—2005. 100 Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 243. 101 Гавриленко В. Шлях до сфрагістики. — Київ — Львів, 2014. — С. 81; Соболева Н. Русские печати. — С. 26 (див. прим. 2, що коментує цей факт і дає посилання на першоджерело на с. 60). 99 84 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII альні акти скріплялися підписами сторін і свідків 102. Печатки (персні) використовували лише для запечатування документів та для засвідчення проїзних охоронних листів 103. У класичній латині слово «sigillum» позначало об’ємну, рельєфну фігурку ужитково-релігійного мистецтва, що непрямо свідчить про релігійні ритуали. Не виключено, що цим терміном називали печатки візантійського типу, які містили зображення фігур святих — візуальне сприйняття свинцевих печаток-булл. М. Ліхачов вказував на те, що (хоч і без точної хронологічної прив’язки), латинський термін «sigillum» увійшов у вжиток латинської писемної традиції доволі пізно 104. Це свідчить про те, що термін «sigillum» був новотвором (неологізмом) від «signum» і набув звичного нам значення на латинському Заході лише з розвитком актової дипломатики та занепадом уживання булл візантійського типу. Зазначимо про характерний етимологічний та семантичний зв’язок слів «пломба», «плюмбум» (свинець) 105 та «булла» (дослівно з грецької «кулька»). У середньовічній латині на землях Центрально-Східної Європи терміном «булла» і похідними від нього словами позначали збирання торгового мита: bulletarium («мито, збирання мита»), а також «bulleator» — «збиральник мита» 106 (порівняймо з терміном «буллотірій» — інструмент опломбовування у Візантії). Як бачимо, латинським терміном з коренем bullea позначаються елементи найдавнішого торгового інституту — мита. Термін походить з Візантії та, очевидно, вказує на практику прикладання торговельних пломб («пломба» дослівно — «свинець» від «plumbum»). І поряд з цим у сфері церковного права католицької церкви функціонує добре відома «bulla», етимологія якого означає «кулька» 107, що в католицькій традиції набула рангу папського послання, тобто — від найвищого церковного ієрарха. Показово, Соболева Н. Русские печати. — С. 33. Там само. — С. 33. Тут і далі описуєтся роль печатки в античному світі. 104 Лихачев Н. Дипломатика. — Санкт-Петербург, 1901. — С. 3. 105 Тобто дослівно пломба означає свинець. 106 Лацінска-беларускі слоўнік актавай мовы. — С. 66. І це при тому, що збиральник данин і податків з лат. cacepolus. 107 Порівняймо з англійським словом «м’яч» — «ball», звідки походить назва популярної гри «football», або з назвою гри «боулінг» (від англ. «bowl» — котити). 102 103 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 85 що з 1342 р. починають вести найранніші книги папської канцелярії, які вміщували заяви, звернення, загалом «супліки», епістолярії (вхідну документацію), що надходили від монарших та привілейованих осіб, державних установ і корпорацій 108. Також «буллою» називали найважливіші державні закони, що їх можна порівняти з конституціями, як, скажімо, «Золота булла» 1356 р. (лат. «Bulla Aurea») — законодавчий акт імператора Священної Римської імперії (1356–1378) Карла ІV 109. Папір Письмова комунікація та активне застосування печаток розглядається в тісному зв’язку з поширенням паперу на Заході, яке прийшло через арабське посередництво з Північної Африки або Великим Шовковим шляхом у ХІІ ст. 110 Відомо, що саме Італія була постачальницею паперу для всієї Європи 111. З початку ХІV ст. італійський папір стає кращим за якістю ніж східний, і починає поширюватися з Півдня Європи на Північ 112. Такий папір спочатку призначався для ведення поточного діловодства (реєстрів, квитів, торговельних Купчинський О. Рец. на: Bullarium Poloniae / Ed. et cur. Irena Sułkowska-Kuraś et Stanisław Kuraś. — Vol. I–III. — Romae, 1982–1988 // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Том ССХХV: Праці Історико-філософської секції. — Львів, 1993. — С. 411. 109 Словарь нумизмата / Пер. с нем. Х. Фенглер, Г. Гироу, В. Унгер. — Москва, 1993; Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / Под ред. В. М. Корецкого. — Москва, 1961. 110 У 1157 р. християни в Іспанії будують перші папірні; у 1238 р. у тій самій Іспанії з’являється перший паперовий млин; 1282 р. — винахід водяного знаку; з 1297 р. є згадки про паперові фабрики в Болоньї, Генуї, Падуї; 1348 р. — перша папірня з’являється у Франції (Труа); 1390 р. – поява у Німеччині першого паперового комбінату Ульмана Штромера (поблизу Нюрнберга), за сприяння італійських майстрів і на основі шкіряно-текстильних волокон; з Німеччини папір потрапляє у Чехію (Богемію) та Польщу. 111 Лихачёв Н. Палеографическое значение бумажных водяных знаков. — Ч. І: Исследование и описание филиграней. — Санкт-Петербург, 1899. — С. VІІІ. 112 Там само. — С. ХХ. 108 86 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII рахунків, листування) 113. З ХІV ст. (див. таблицю вище) папір запанував у всій Західній Європі 114. Папір (як і печатка) з ХІІІ ст. стає носієм гербів та виробничих знаків (філіграні як аналог ремісничого клейма). З ХІV ст. на папері масово з’являються водяні паперові знаки виробників, які містять зображення гербів 115. На західноруські землі папір, як і саме слово, потрапляє з Західної Європи — через князівські канцелярії та торговельне сполучення у середині ХІІІ — першій половині ХІV ст. разом з німецькими поселенцями, в процесі колонізації земель Східної Європи (лексема була запозичена з грецької мови й включена до середньовічної латини) 116. Разом з тим вживається і термін «бумага» у значенні «звиток», «хартія». У цей же час з ужитку витісняється береста (крім Новгорода Великого і Пскова), однак і там береста мала вторинне значеня чернеток або повсякденних записів, які не потребували тривалого зберігання та передавання у спадок — на першому місці стояв пергамент. Таким чином, саме з появою паперу в Європі пов’язують переворот (або відновлення на нових засадах комунікації) в письмовій культурі, що припав на другу половину ХІV–ХV ст. Палеографія Поряд з цим слід вказати й на значення палеографії як дисципліни, що вивчає історію письма. Перехід від уставу до скоропису на землях Русі відбувається у ХІV — середині ХV ст. 117 — синхронно з переходом від готичного письма до ренесансного (гуманістична реформа латинського письма, яку започаткував Ф. Петрарка). Кириличним уставним Там само. — С. ХІІІ. Дашкевич Я. Папір в Русі-Україні: східний аспект (ІХ–ХІV ст.) // Дашкевич Я. Майстерня історика. — Львів, 2011. — С. 669. 115 Арсеньев Ю. Геральдика. Лекции, читанные в Московском археологическом институте в 1907–1908 годах. — Москва, 2001. — С. 109. 116 Дашкевич Я. Папір в Русі-Україні. — С. 685. 117 Про паралелізм розвитку готичного письма й уставного кириличного письма з подальшим реформуванням в бік курсиву, який почався з останньої третини ХІV ст., а також про головні закономірності розвитку палеографії в документальному письменстві Литовської Русі йдеться у працях О. Груші. 113 114 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 87 і готичним письмом неможливо було писати швидко і довго. Новий стиль письма, близький до скоропису, орієнтувався на використання паперу, на якому масово з ХV ст. починає вестися ділова документація та здійснюватися комунікація всередині соціуму. Папір і скоропис роблять документ масовим явищем, а не одиничними артефактами, які виконують релігійні завдання. Відповідно, це уможливлює і масове застосування печатки. Герб і печатка: паралельні сюжети герботворення в литовсько-руському та молдавському літописанні ХІV ст. — час появи гербів на руських 118, литовських 119 і молдавських 120 землях. У XV–ХVІ ст. печатка і герб спільно і взаємопов’язано фігурують в литовсько-руському, молдавському літописанні та польських хроніках як засоби обґрунтування влади нових династій. У цьому проявився міфологічний аспект розгортання історичної реальності, який мав пояснювати генезу, походження, джерела атрибутів влади нових правителів. Літописи та хроніки утворювали семантичне поле генерації нових смислів, які пояснювали династичне походження володарів, апелюючи тим самим до архетипів родової свідомості. Гербові сюжети в літописах цілком природно вкладаються в концепт міфотворчості та конструювання наративу. Міфотворчість літописного наративу, на нашу думку, найкраще розглядати на підставі концептуальних розробок Олексія Лосєва. В його працях міф обґрунтовується як справжня дійсність, що тлумачиться в сенсі здійсненності. Таким чином, міф проявляє себе, виходячи із проявленого буття сущого, ним є 118 Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 6. Шаланда А. Таямнічы свет беларускіх гербаў. — С. 66, 86. Однороженко О. Родова геральдика Русо-Влахії (Молдавського господарства) кінця XIV–XVI ст. — Харків, 2008; Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 208–227. 119 120 88 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII матеріалізована «жива істота» 121. Міф є частиною буття, показаного через художній твір, яким і виступає таке наративне джерело, як літопис або хроніка 122. У нашому ж випадку йдеться про сюжети, які описують появу герба у литовських князів Вітеня, молдавських господарів 123 та у пращура поляків — Леха. У цих сюжетах терміни «печать» і «герб» семантично зближені й, власне, перетікають один в одний. Густинський літопис (20–30 рр. XVII ст.) ось так передає легендарні перекази утвердження литовської династії, й це утвердження, як ми бачимо, безпосередньо пов’язане з винайденням нового герба: «Сын же Тройденовъ Рымонтъ, живый въ монастырѣ Лавришевскомъ, имя ему чернеческое Єлисей… пойди на Довмонта стрыя своего, его же поражи и самого уби. И потом, собравъ бояры, посади имъ на князствѣ Литовскомъ, гербу Китаврасовъ князей римскихъ… А Витень нача княжити надъ Литвою, измысли сєбѣ гєрбъ и всєму князству Литовскому пєчать: рыцєръ зброиныи на конѣ зъ мечемъ, еже нынѣ наричѣт Погоня» 124. «Что есть миф? Он уже не есть эйдос, он — и бытие. Он также и не «возможность» только и принцип, но и действительность, осуществленность. В нем нет идеального, которое бы определяло ту или иную его реальность. Миф не идеален, но действителен. Реальное в нем не пример, не иллюстрация, не аллегория, но — единственная и подлинная действительность. Миф — не символизирует чтонибудь, но сам есть непосредственно осущестляемая действительность. То, что он обозначает, это и есть он сам. Обозначаемое и обозначающее в нем — абсолютно и нумерически тождественны. Миф и эйдос, интеллигентно соотнесенный с самим собою и осуществленный в виде вещи (в нашому випадку — герба і печатки. — В. П.). Другими словами, это — вещественно данная эйдетическая интеллигенция, личное и живое существо, или просто живое» (Лосев А. Очерки античного символизма и мифологии. — Москва, 1993. — С. 489). 122 «Бытие как художественное произведение есть миф» (Лосев А. Очерки античного символизма и мифологии. — С. 489). 123 Сюжети докладно описано в праці: Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 8–12. 124 Полное собрание русских летописей. –Т. ІІ: Ипатьевская летопись. Прибавление к Ипатьевской летописи: Густинская летопись. — Санкт-Петербург, 1843. — С. 345–346. Див. про ці порівняння: Однороженко О. Князівська геральдика Волині. — С. 165–168. 121 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 89 Щодо виникнення державного герба та печатки Молдавського господарства літопис повідомляє наступне: «И Драгошь воевода насади перъвое место на реке на Молдаве и потомъ насадиша место Бани и иные места по рекамъ и по криницамъ и учиниша себе печать воеводскую во всю землю турью голову, и господствовалъ на воеводстве лета два» 125. Як ми бачимо, в одній фразі терміни «печать» і «герб» могли вживатися синонімічно, і це дуже важливо для розуміння семантики терміна «печать» для доби пізнього середньовіччя ХІV–ХV ст. 126 Очевидно, йдеться не про фактичне винайдення Вітенем чи Драгошем своїх гербів, немов вони самі намалювали їх на папері: один — вершника, другий — голову тура, назвавши їх гербами і помістивши на печатки. Наратив конструює міфопоетичний образ, приписаний Вітеню і воєводі Драгошу, символічно. Це образне мислення літописця, яким він обґрунтовує генеалогію влади 127. У цьому випадку важливе ототожнення печатки з гербом, а також символічна апеляція до лицарської традиції латинського Заходу, започаткованої з часу хрестових походів у Землю Обітовану. В цьому сюжеті утвердження власного герба литовського князя прямо пов’язано з функціонуванням печатки як атрибута державної влади, відмінної від родового знака. Ось так лаконічно міфопоетичний образ обґрунтовує перетворення герба на атрибут князівської влади. Паралелі молдавської та литовської сфрагістики кінця ХІV ст. підтверджуються наративними стратегіями літописів, в яких викладалися події утвердження молдавської та литовської династій. Йдеться про Другий літописний звід Великого князівства Литовського Славяно-молдавские летописи ХV–ХVІ вв. — С. 58. Цікаво, що вжито термін «печать», а не герб. 126 Розуміння державного статусу печатки бачимо вже у подільського князя Олександра Коріатовича в наданні Смотрицькому домініканському монастирю: «А на то дали сесъ свой лист и печатъ завѣсили своего князства» (Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической Комиссией. — Санкт-Петербург, 1846. — Т. І: 1340–1506. — С. 21). 127 Наголосимо на дієслові «измыслил» стосовно акту творення Вітенем свого герба, яке вказує на суверенність володаря, адже він власноруч створив собі герб, а не отримав його з інших рук чи запозичив, що, можливо, якраз і відповідало міфологічним засадам родової свідомості. 125 90 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII та Слов’яно-молдавський літопис (1359–1504 рр.) 128. Вони мають схожу текстологічну структуру, а отже, і логіку побудови сюжетних ліній. М. Бичкова називає їх «особливими генеалогічними пам’ятками», або «великокняжими родоводами», які повинні були обґрунтувати право на владу. Походження великокнязівського роду вписується в певну логіку побудови тексту. На думку Катерини Кириченко, механізми створення молдавського літопису та литовсько-руського літопису були подібні й обидва мали замовний характер 129. Це і зумовило паралелізм сюжетів літописних творів, який прочитується не тільки у герботворчих сюжетах, а й у римській легенді походження як литовців, так і молдаван (згідно з цими легендами, предки молдаван і литовців прийшли з Риму), у сюжеті полювання на тура (Драгоша-воєводи та Гедиміна), причому на місці полювання засновується нове місто. Хроніка Биховця подає трохи іншу версію походження герба. Згідно з римською теорією походження литовців, легіонери, які прийшли Цей літопис є одним із 13 додатків до Воскресенського літопису початку ХVІ ст. Оригінальна назва: «Сказание вкратцѣ о молдавскых господарехъ, отколе начася Молдовская земля въ лѣто 6887». Був створений при дворі Стефана Великого для потреби ідеології православного світу, але з оповіддю про походження молдован від греків. Дружиною Стефана Великого була дочка київського князя Олелька Володимировича. Див.: Славяно-молдавские летописи ХV–ХVІ вв. — Москва, 1976. — С. 55–59; Болдур А. Славяно-молдавская хроника в составе Воскресенской летописи // Археографический ежегодник за 1963 г. — Москва, 1964. — С. 78–79. На думку Катерини Кириченко, Стефан Великий мусив замовити літопис «для переговорів про весілля дочки» із певною політичною ідеєю. Загалом у статті досліджується спільність творчих моментів у Спиридона-Сави та легендарної частини Другої редакції літопису ВКЛ (Кириченко К. Створення «замовних» творів історичного змісту на початку ХVІ ст.: Велике князівство Литовське та Московське князівство // Україна в Центрально-Східній Європі. — Випуск 14. — Київ, 2014. — С. 36–55). 129 Кириченко К. Створення «замовних» творів історичного змісту. — С. 38–40. Зауважимо, що паралелізм не зовсім пояснює ідею авторки про замовний характер літописів саме з боку Москви. Тут постає просте запитання, яким чином Москва могла замовити за однією методичкою написані літописи для Молдови, для ВКЛ і так само писати й для себе? По-друге, залишається не до кінця з’ясованим, наскільки термін «римляни» для ХV–ХVІ ст. асоціювався у сіхнослов’янських книжників виключно з латинським Заходом, адже відомо, що «римлянами», «ромеями», так само називали себе візантійці. 128 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 91 у Литву, уже мали герби: Довспрунк — герб Китоврас, Прешпор Цезарин — герб Колюмни, Торій (в інших списках — Гектор. — В. П.) — герб Ружа 130. Проте суверенність Литовського правителя пов’язується саме з винайденням нового герба, що в чомусь пояснює приклади гербозмін у родових відгалуженнях литовсько-руської та русько-волоської знаті. Прерогативу винайдення герба Хроніка Биховця віддає Лавру (він же Римонт, у хрещенні — Василій), вклавши в його уста такий вислів: «Мій дядько Наримумнт, коли сів на великому княжінні Литовському, то герб свій Китоврас залишив своїм братам, а собі зробив герб — людину (воїна) на коні з мечем». Вітеню ж вкладається в уста прерогатива інтерпретації значення герба як право тлумачення символу влади: «А той герб позначає дорослого монарха, який може захистити свою Батьківщину мечем…» Лавр-Василій, йдучи в монастир, запропонував литовцям обрати у володарі Вітеня, який був маршалком у князя Довмонта і став першим носієм литовського герба: «Й бачачи Вітеня, мужа мудрого і гідного, який був із роду і з покоління Колюмнів (тобто носієм римського герба Колюмни. — В. П.), який володів у Жомоїті Ейраголой, узяли його великим князем литовським і жомоїтським…» 131. І вкотре хроніка повторює топос герботворення, який прямо апелює до джерел влади. Показовим є вживання міфологеми герботворення й у польського придворного історика й краківського каноніка, секретаря польського короля Сигізмунда І Старого Берната Ваповського (1450–1535), якого величають «батьком польської історіографії» 132. Як відомо, його твір дійшов до нас в уривках, викладених у праці Мартина Бєльського «Kronika wszystkiego swyata» 133). Згідно з викладом Бернарда Хроника Быховца / Предисл., коммент. и пер. Н. Н. Улащика. — Москва, 1966. — С. 34, 127. 131 Там само. — С. 48. 132 Міхайлоўская Л. Вапоўскі Бярнард // Вялікае Княства Літоўскае. Энцыклапедыя у 3 т. — Т. ІІ. — Мінск, 2005. — С. 387–388; Михайловская Л. Судьба «Хроники Бернарда Ваповского». Археографическое расследование // Крыніцазнаўства і спецыяльныя гістарычныя дысцыпліны. — Вып. 2. — Мінск, 2005. — С. 178–181. 133 Kronika wszystkiego swyata. — Krakow, 1554. — S. 223; Wapowski B. Kroniki / Wyd. J. Szujski. — Cracoviae, 1874. — S. XXVII–XXVIII. 130 92 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Ваповського на тему появи слов’янських першопредків — братів Чеха, Леха і Руса та колонізації польських земель Лехом, які він здобував мечем та лицарськими звитягами, ми бачимо той самий топос герботворення, що й у випадку литовського князя Вітеня та молдавського воєводи Драгоша. Лех, як описує Бернард Ваповський, під час заснування замку в Гнєзно побачив довкола на деревах безліч орлиних гнізд, що і наштовхнуло його на думку зображати на польському гербі орла («і від цього часу це королівство використовує цей герб») 134. Очевидна типологічна тотожність цієї міфілогеми з тими, які були застосовані в литовсько-руському та молдавському літописанні. Ймовірно, що винахід цих легенд датується початком ранньомодерного часу та творенням сарматської візії минулого, адже у раніших версіях етногенетичної легенди про Чеха, Леха і Руса ХІV ст. цього топосу ще не зустрічаємо. Те, що цей топос не був виключно продуктом сарматських теорій, а належав до загальноєвропейської практики міфологізації минулого, яскраво демонструє «винайдення» символу Шотландії — Чортополох, — який часто зображувався на середньовічних грошах. Середньовічна легенда ХІІІ ст. пов’язувала появу цього символу з набігами вікінгів (у «сарматських» наративах ця роль відводилась татарам): одного разу вікінги під час нападу потрапили у зарості чортополоху і тим самим видали себе криками й зойками від болю, що завдали їм колючки цієї рослини. ХІV ст. стає апогеєм розвитку лицарської геральдики в Європі, коли геральдика стає образною мовою епохи. У ХІV ст. в Європі з’являються герби, надані на підставі грамот від імені верховних правителів 135. На середину ХІV ст. припадає розквіт інституту герольдів у Європі, з’являється цех герольдів у Німеччині, які обслуговували лицарство окремих держав і провінцій Священної Римської імперії 136. У середині ХІV ст. при англійському королі Едуарді ІІІ (1327–1376) засновуються дві корпорації герольдів, які обслуговують дві провінції — на північ і на південь від течії річки Трент. У 1344 р. герольд ордену Підв’язки Цит. за: Мыльников А. Картина славянского мира. — С. 156. Арсеньев Ю. Геральдика. — С. 102–103, 127. 136 Там само. — С. 45, 48 (герольд імператора Священної Римської імперії називався «romreich»). 134 135 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 93 Рисунок 4. Чортополох і його використання як символу Шотландії (одразу після заснування ордену) отримав перевагу над герольдами двох провінцій і очолив геральдичну колегію (Collegium Heroldorum) 137. Початок ХV ст. — заснування інституту герольдів у Французькому королівстві при Карлі VІ, які отримують назви за назвами феодальних володінь Франції (до тридцяти) 138. На другу половину ХІV ст. припадає утворення цехів герольдів у Європі, в яких були встановлені ступені майстрів герольдів — «знавці гербів», «учні» («вісники», «гінці»). Корпорацію герольдів очолював гербовий король, який отримував корону, скіпетр і золотий ланцюг у разі входження у звання 139. Загалом на зламі XIV–XV ст. статус герба утверджується офіційною владою як постійний і незмінний, а також спадковий. Остаточно Там само. — С. 49. Там само. — С. 50. 139 Там само. — С. 50. 137 138 94 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII унормовується правове використання герба на підставі поєднання щита і шолома як єдиної цілісності 140. У ХІV–ХV ст. з’являються також теоретичні твори з геральдики. Наприклад, «Про обов’язки герольдів», «Про квіти, що вживаються в гербах». Так, у 1312 р. з’являється французький гербівник, що містив імена і герби лицарів, які перебували у Римі під час коронації Генриха VІІ 141. У Цюрихському гербовому сувої («Züricher Wappenrolle») початку ХІV ст. поміж близько 480 зображень гербів зустрічаються й руські герби. За визначенням О. Однороженка, «руські герби займають передостаннє та останнє місця в долішньому ряду першої частини гербового сувою, закриваючи собою почет геральдичних знаків держав Старого світу» 142. Їхній опис такий: 1) «червоний повстяний капелюх вміщено в срібному щиті готичної форми, над щитом знаходиться лицарський шолом, у нашоломнику — аналогічний до зображеного в щиті капелюх»; 2) «в червоному щиті готичної форми три срібних капелюхи з чорними китицями, над щитом — шолом, у нашоломнику — срібний капелюх під павичевими перами» 143. На нашу думку, тут зображено головний убір татарського типу в стилі «шапки Мономаха», інакше кажучи, «кучму» 144. Там само. — С. 122. Там само. — С. 50–53. 142 Однороженко О. Західноєвропейські джерела ХІІІ–ХІV ст. про походження гербів князів Острозьких // Острозька давнина. — Остріг, 2013. — Вип. 2. — С. 28. 143 Однороженко О. «Clipearium Teutonicorum» і «Züricher Wappenrolle» та їхнє значення для вивчення Руської державної геральдики другої половини ХІІІ — початку ХІV ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. — Вип. 16. — 2009. — С. 21. 144 Значення слова див.: «Кучма (угор. kucsma sapka, рум. cușma) — головний убір, висока конусоподібна шапка (ковпак) з баранячого хутра. У XVII–XIX ст. елемент народного костюма волохів (румунів, молдаван), мадярів, угорських половців, русинів (українців). Кучми були подібні до шапки кавказьких горян та до відомого в давнину «фригійського ковпака». Див.: Словник української мови: в 11 томах. — Т. IV. — Київ, 1973. — С. 424. «Кучма — шапка меховая мохнатая» (Гринченко Б. Словарь української мови. — Т. ІІ. — С. 335). 140 141 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 95 Автор геральдичного трактату «Про знаки і герби» Бартоло да Сассоферрато (1313/1314 — кінець ХІV ст.), уславлений італійський юрист, доктор права, що практикував у Болоньї та Пізі, у 1351 р. був запрошений у Перуджу 145. Бартоло да Сассоферрато активно займався рецепцією римського права в правовому регулюванні суспільного життя. Ймовірно, брав участь у підготовці тексту «Золотої булли» 1356 р. для Карла ІV, від якого отримав герб. Трактат він написав в останні роки свого життя, публікацією займався зять автора, після чого він протягом кінця ХІV–ХV ст. користувався неабиякою популярністю. Його текст доступний для вивчення в перекладі А. Черних 146. Трактат складається з 33 статей і є поглядом юриста на становище геральдики в його часи, викладеним у тезовій формі — стисло за кожною темою. Це дає можливість побачити ментальні настанови у сприйнятті гербів пізньосередньовічного суспільства, але не з точки зору встановлених норм (на той час геральдика ще не була регламентована в Європі остаточно), а як вільний погляд освіченої людини, як сказали б ми зараз, з погляду «філософії права». Тому в трактаті можна побачити як норми, що вже стали звичаєвими, так і ті, що тільки набирали своєї ваги в очах суспільства, вкорінювались у колективній свідомості. В ньому описано два джерела володіння гербами: через надання монарха (ст. 1, 2) і за власним вибором (за звичаєвим правом) (ст. 4): «Кожний може взяти собі герби й знаки, носити їх і зображати на власних речах» 147. Очевидно, це була загальноєвропейська норма, яка існувала і на руських землях, що підтверджується синхронними сфрагістичними даними (див. далі). Однак надання від монарха оголошується більш почесним і привілейованішим: «Знаки (insignia), надані за гідністю або за посіданням уряду, носить той, хто володіє цією гідністю чи урядом. Усі інші — ні» (ст. 1). Ст. 3 уточнює це засадниче положення про герби зі статті 1: «Користуються гербами (arma) і знаками тільки ті, кому вони надані…» 148. Таким чином, на нашу думку, Черных А. Трактат Бартоло ди Сассоферрато «О знаках и гербах» // Средние века. — Вып. LII. — Москва, 1989. — С. 307–308. 146 Там само. — С. 307–322. 147 Там само. — С. 310. 148 Там само. — С. 310. 145 96 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII трактат зафіксував два відмінних суспільних процеси, в яких герб займав різні позиції як соціального ідентифікатора на позначення місця людини в соціумі. Привілейованими, вищими за своїм соціальним статусом, виступають герби, надані верховними володарями 149. До такого герба автор трактату відносить і свій герб (наданий імператором Священної Римської імперії та королем Чехії Карлом ІV — двохвостий лев на золотому полі) (ст. 3) 150. Не вдаючись у докладний і вкрай важливий аналіз цієї унікальної геральдичної пам’ятки, зазначимо про деякі положення трактату, що проливають світло на успадкування гербів різними способами. Відома за польською геральдичною традицією так звана адопція, описана в ст. 4, як звична практика: «Якщо хтось, хто узяв герби й знаки іншого, які він носить здавна, не спричиняє цим збитків чи шкоди, то нехай візьме і носить» 151. У статтях 13–22 тлумачаться способи зображення на гербах різних тварин згідно з геральдичними правилами. У статтях 23–27 пояснюється сенс кольорового розподілу гербів. У статтях 28–29 пояснюється, яким чином треба правильно носити герби на одязі; у ст. 31 — як носити на круглих щитах; у ст. 32 — як носити на попонах коней; і у завершальній ст. 33 пояснюється, як треба розміщувати герби в домашньому інтер’єрі, зокрема на ліжку та нерухомих об’єктах. А що ж з печатками? Зв’язку герба з печаткою присвячена лише ст. 30, в якій Бартоло повідомляє правила вирізьблювання на печатці легенди (зауважимо, не герба!): «Літери мають вирізьблюватися перевернутими» 152. З одного боку, здається, що це надто банальне твердження (з погляду освіченої людини ХХІ ст.). Але, з іншого боку, В ст. 9: «Добре мати герб, наданий правителем, оскільки він має перевагу над іншими й не може бути кимось заборонений» (Там само. — С. 311). 150 Там само. — С. 310, 312. 151 Там само. — С. 311, 313. Бартоло тлумачить це положення як юрист: «Бо ж імена придумані для упізнавання людей […] так і ці знаки винайдені для того самого […]. Але ім’я кожен може собі взяти за бажанням […]. Тоді й знаки так само кожен може носити і зображувати [їх] на [якихось] своїх [речах], але тільки не на чужих [речах]». 152 Там само. — С. 312, 320. Доповнення й обігрування технічної вимоги щодо правил вирізьблювання легенди на печатках (за допомогою дзеркала) є в ст. 29 (як носити герби на одязі — визначання геральдичних сторін на прикладі спору 149 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 97 треба взяти до уваги, що Бартоло зосереджує увагу на вирізьблюванні літер, — саме літер, а не герба, тобто на технічній стороні виробництва печатки. Це робиться для того, щоби замовник не міг зіпсувати печатки, тим самим зробивши її дефектною та неправочинною з юридичного боку. Згадаймо, що на середину ХІV ст. знання письма все ще залишалося монополією освічених людей, як, скажімо, зараз знання мови програмування (C++, Delphi, JavaScript, Python, Visual Basic тощо) є монопольним знанням програмістів і загалом спеціалістів IT-сфери. Можемо припустити, що виготовлення печатки в середині ХІV ст. тільки набувало масового характеру і в чомусь прирівнювалося до видавання сучасного паспорту. Тому точність напису на легенді мало юридичне значення для складання і засвідчення документів. Аналогічні процеси, тільки з меншою інтенсивністю, відбувалися і на теренах Центрально-Східної Європи у той час (засаднича ознака обирати собі герби, як можна припустити, була спільною для більшості вільного населення). Тобто західноєвропейські взірці геральдики проникають на простори колишнього Руського королівства, Київської, Сіверської, Вітебської, Полоцької, Смоленської земель, на терени Чорної Русі та Литви синхронно з появою інституціалізованої європейської геральдики, яка у ХІV ст. поступово і непомітно (якщо дивитися крізь призму одного людського життя) береться під контроль з боку інституцій монаршої влади різних європейських держав паралельно. Синхронно з цими загальноєвропейськими процесами виникає також литовська геральдика до 1385 р. — внаслідок укладання Кревської унії, коли з прийняттям католицтва частиною литовського нобілітету запроваджуються герби та печатки 153. На українських землях феномен герботворення місцевих князів, панів і бояр докладно проаналізовано в працях О. Однороженка 154. з євреєм щодо право- чи лівобічного порядку написання літер в різних абетках) (Там само. — С. 319–320). 153 Шаланда А. Таямнічы свет беларускіх гербаў. — С. 66–68, 86. 154 Однороженко О. Родова геральдика Руського королівства та руських земель Корони Польської XIV–XVI ст. — Харків, 2009; його ж. Князівська геральдика Волині середини XIV–XVIII ст. — Харків, 2008; його ж. Родова геральдика Русо-Влахії 98 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Окремі важливі питання розглянуто в роботах Н. Яковенко 155, В. Гавриленка, А. Гречила тощо 156. Термін «печать» на монетах ХІV–ХV ст. Кінець ХІV ст. — унікальний період для простеження зв’язку сфрагістики та нумізматики 157. На цей зв’язок вказував ще відомий нумізмат А. Орєшніков 158. Особливо цікавим є феномен паралельного вживання терміна «печать» в легендах як монет, так і печаток. Видатний знавець нумізматики А. Мельникова писала, що «у давнину монети були чи не єдиним засобом масової інформації — мовою символів і знаків вони розповідали про могутність правителів, називали їхні імена, демонстрували зображення, показували межі володінь, визначали місце цих правителів у системі феодальної ієрархії, розкривали політичну програму» 159. Значною мірою це можна сказати й про печатки. (Молдавського господарства) кінця XIV–XVI ст. — Харків, 2008; його ж. Геральдика членів господарської ради великого князя Свидригайла Ольгердовича // Студії і матеріали з історії Волині / гол. ред. В. Собчук. — Кременець, 2012. — С. 159; його ж. Західноєвропейські джерела ХІІІ–ХІV ст. про походження гербів князів Острозьких. — С. 26–42. 155 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). Видання друге, переглянуте і виправлене. — Київ, 2008; її ж. Внесок геральдики у творення «території з історією»: геральдичні легенди волинської, київської і брацлавської шляхти кінця XVI — середини XVII століття // Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття. — Kиїв, 2012. — С. 165–203. 156 Ілюстрований бібліографічний покажчик з української сфрагістики / Упор. В. О. Гавриленко. — Київ, 2015. 157 Н. Ліхачов ще на межі XIX і XX ст. активно займався поєднанням нумізматики та сфрагістики. Див.: Янин В. Некоторые размышления о путях развития науки // Лекции лауреатов Демидовской премии (1993–2004). — Екатеринбург, 2006. — C. 6–10. 158 Орешников А. Материалы к русской сфрагистике // Труды московского нумизматического общества. — Т. ІІІ. — Вып. І. — Москва, 1903. — С. 108. 159 Мельникова А. Булат и злато. — Москва, 1990. — С. 3. Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 99 На період кінця ХІV — початку ХV ст. припадає нетривала і нечисленна поява перших литовських монет із зазначенням на реверсі терміна «печать». Досі в історіографічній літературі немає чіткої відповіді, як співвідноситься термін «печать» на монетах та печатках кінця ХІV–ХV ст. О. Алфьоров, аналізуючи наявність цього терміна на монетах литовсько-руських та удільних князів Північно-Східної Русі, прочитує слово «печать» як «знак» 160. О. Груша у своїй монографії розглядає матрицю печатки як аналог монетного штемпеля 161. Схожої думки дотримується і відомий білоруський сфрагіст А. Цітов 162. А це вказує на морфологічну спорідненість печаток з терміном «печать» і перших литовських монет. Якщо прийняти тезу про те, що термін «печать» виконував семантичну функцію регалій князівської влади, то це якраз пояснює застосування терміна на ранніх литовських монетах з кінця ХІV ст. — до 10 рр. XV ст., які цілком вписуються у канони середньовічної емісії монет. Литовська монета типу «печать» не містила в собі позначення номіналу, що загалом відповідало нормам вагової цінності грошей в еквіваленті ваги цінного металу (срібла, золота). Аналізуючи символьний ряд монет, зокрема зображення списа, можна припустити, що цей знак позначав лицарський (дружинний) етос — такі зображення зустрічаються на східних монетах (дирхемах), у скарбах на Русі в Х–ХІ ст. 163 Наявність на литовських монетах зображення хреста так само вписується у цю традицію, адже фіксується ще на найбільш ранніх середньовічних монетах латинського Заходу часів вестготів і Меровінгів (VІ ст.) 164. Верхня межа випуску литовських монет з легендою «ПЕЧАТЬ» згідно Алфьоров О. Княжі знаки на печатках Київської Русі. — С. 106. Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 243. 162 Цю думку А. Цітов висловив під час своєї доповіді «Кирилична легенда XVІ — XVIІI ст. на сфрагістичних пам’ятках Білорусі» на засіданні V Сфрагістичної конференції (27–29 листопада, м. Київ). 163 Дубов И. Новые источники по истории Древней Руси. — Ленинград, 1990. — С. 113. 164 Беляков А. Нумизматика // Введение в специальные исторические дисциплины. — Москва, 1990. — С. 138. 160 161 100 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 5. Литовські монети з Шанчайського скарбу з В. Даркевичем і Н. Соболєвим — 10 рр. XV ст., коли у Великому князівстві Литовському масово з’являються празькі гроші 165. Цікаво, що найбільше монет з терміном «печать» зустрічається у карбуванні удільних князівств Залісся, передусім Московського князівства. Н. Павлов-Сильванський писав про те, що правом карбування користувалися в удільний період, тобто в ХІV–ХV ст., не тільки великі князі московський, тверський і рязанський, а й залежні від них удільні князі (городенські, старицькі — удільні князі Великого князівства Тверського теж користувалися правом монетної регалії на підставі збереженого права суверенних володарів) 166. У ХІV ст. відбувається згасання монетної системи Улуса Джучі на землях Сіверщини, Київщини, Поділля, Русо-Влахії (Молдавії), в північно-східних князівствах. Монети (дирхеми) Золотої Орди карбувалися у 32 містах. Степове Подніпров’я забезпечувалося моне- Даркевич В., Соболева Н. О датировке литовских монет с надписью «печать» (по материалам Шанчайского клада) // Советская археология. — Москва, 1973. — № 1. — С. 83–95. 166 Павлов-Сильванский Н. Феодализм в древней Руси // Павлов-Сильванский Н. Феодализм в России. — Москва, 1988. — С. 87 (Великий князь московський Іван ІІІ забороняє карбувати монету у Тверському князівстві після підкорення останнього, про що свідчить заповіт Івана ІІІ від 1504 р., в якому він забороняє: «деньги делать… по уделом в Московской земле и в Тверской»). 165 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 101 тою, карбованою у м. Крим (Солхат-Крим, сучасний Старий Крим) 167. Характерно, що у 1365–1380 рр. головним районом поширення ординського карбування було пониззя Дніпра і сусіднє Північне Приазов’я, власне місто Орду, локалізоване у сучасній Запорізькій області 168, причому в плавневій частині Великого Лугу, тобто на майбутніх козацьких землях. Відновлення Київського князівства під прапором династії Гедиміновичів позначилося спочатку надчеканом джучидських монет, а згодом і карбуванням власних монет від імені київського князя Володимира Ольгердовича 169. Таким чином, остання третина ХІV ст., період занепаду Золотої Орди та утвердження литовської династії у Київській, Сіверській та Волинській землях, характеризується існуванням (суб) ординської монетної системи (визначення Владислава Безпалька). Ця субординська система зберігала основні риси золотоординського монетного карбування 170. Свій монетний двір мав також Луцьк (Лучеськ), в якому в 1385– 1388 роках, за правління Вітовта Кейстутовича, карбувалися монети типу спис-колюмни. На луцькому монетному дворі також ставили контрмарки на золотоординські монети 171. Карбували власні монети подільські Коріатовичі, які були васалами угорського короля Людовика Анжуйського. Тому на своїх монетах викарбовували адаптований гербовий знак з французькими 167 Ельников М. Золотординські часи на українських землях. — Київ, 2008. — С. 117. Там само. — С. 118–119. На землях Центральної України майже не зафіксовано побутування джучидських монет до 1360 р. На Правобережжі відсутні дрібні розмінні джучидські монети (мідні пули) північніше від Уманщини. 169 Хромов К. К вопросу о начале монетной чеканки на территории Киевского княжества XIV в. (о «киевских» подражаниях монетам Джанибека) // Монеты Джучидов и сопредельных государств в XIII–XV в. — Ч. II. — Київ, 2007. — C. 60–79. 170 Надчекан джучидських монет князями Володимиром та Дмитром Корибутом Ольгердовичами так само належав до субординської системи карбування. Принагідно зауважимо, що в Золотій Орді західноєвропейські монети не розглядалися як грошові одиниці й не були в товарно-грошовому обігу. 171 Терський С. Історія Луцька. — Том І: Лучеськ Х — XV ст. — Львів, 2006. — С. 65–83, 162–171. 168 102 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 6 Луцький денарій Вітовта кінця ХІV ст. з написом «печать» по колу ліліями 172. На Поділлі, у м. Смотрич, подільський князь Костянтин Коріатович карбував монету зі святим Юрієм та легендою: MONETA KONSTANTINI — та угорсько-анжуйським гербом і написом: D. H. DOMINI DE SMOTRIC — на реверсі 173. Загалом карбування французького герба на монетах і паперових знаках (філігранях) було поширене й у самій Франції 174. Молдавський воєвода Петро І Мушат (1375–1391) почав карбувати срібні монети, що містили в легенді термін «sigillum». На реверсі та аверсі монет розміщувалось зображення двох гербів: перший — голова тура в супроводі зірки, троянди та півмісяця, другий — розтятий готичний щит зі смугами та трьома (чи двома) геральдичними ліліями. На одному боці — легенда: SIМ PETRI WOIWODІ (печатка Петра воєводи). На другому — SI MOLDAVIENSIS (печатка Молдавська) 175. У публікації на тему молдавської сфрагістики О. Алфьоров та О. Однороженко спробували порівняти техніку виготовлення печатки молдавського воєводи Стефана І з карбуванням перших молдавських Погорілець О., Саввов Р. Карбування монети на Поділлі в другій половині XIV ст. // Матеріали міжнародної наукової конференції «Грошовий обіг i банкiвська справа в Україні: минуле та сучасність». — Львів, 2004. — С. 145–153. 173 Погорілець О., Саввов Р. Монета подільського князя Костянтина // Нумізматика і фалеристика. — Київ, 2004. — № 3. — С. 25. 174 Лазаревская Е. Королевский герб Франции на королевских монетах // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. ХХХІІІ. — Санкт-Петербург, 2015. — С. 444–457. 175 Бырня П., Руссев Н. Монеты средневековой Молдавии (Историконумизматические очерки) // STRATUM Plus. — Кишинев, 1999. — № 6. — С. 182– 185. 172 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 103 монет 176. У висновках автори заперечили зв’язок між виготовленням печатки молдавського господаря з карбуванням перших молдавських монет. Нумізмат І. Толстой у 1886 р. першим пов’язав псковські монети й печатки, причому він поставив у залежність виготовлення монет від печаток: печатка була виконана до карбування псковських грошей, а самі гроші були скопійовані з печатки 177. В. Янін писав про оформлення новгородських срібних монет, які почали карбуватися з 20-х рр. XV ст. — на монетах зображено фігуру людини на колінах перед святою Софією. Вічова новгородська влада у 10-х рр. XV ст. була реформована за зразком венеціанського сенату, що вплинуло і на оформлення монет: покровитель Венеції святий Марк так само вручав символи влади дожу, який прихиляв коліна 178. Сфрагістика з нумізматикою також поєднуються під час вивчення палеографії написів легенд (див.: нумізматичні праці польського історика Ф. Пєкосінського та сфрагістичні праці українського історика В. Гавриленка 179). Останній через дослідження палеографії легенд печаток вбачає зв’язок із карбуванням монет. Зокрема, слід зазначити про цікавий висновок історика, що печатка цеху пивоварів м. Львова була замовлена майстру, який, імовірно, як різьбяр займався виготовленням монетних штемпелів, адже він «переніс специфічні ознаки виготовлення монет і на печатку» 180. Радикальна зміна у сфрагістиці ХІV ст. збігається з закінченням так званого безмонетного періоду та початком випускання монет при королівських і великокнязівських дворах. Цей факт був настільки Алфьоров О., Однороженко О. Печатка воєводи і господаря Стефана І // Сфрагістичний щорічник. — Вип. ІV. — Київ, 2013. — С. 119–143. 177 Толстой И. Русская допетровская нумизматика. — Вып. ІІ: Монеты псковские. — Санкт-Петербург, 1886. — С. 14–18. 178 Янин В. Некоторые размышления о путях развития науки. — C. 6–10. 179 Piekosiński F. O moniecie i stopie menniczej w Polsce w XIV–XV w. — Kraków, 1878. — Tab. І; Гавриленко В. Львівські цехові печатки XIV–XV ст. та питання про час їхнього виникнення. — Львів, 2003. — С. 10. 180 Гавриленко В. Львівські цехові печатки ХІV–ХV ст. та питання про час їхнього виникнення // Історичні джерела та їхнє використання. — Вип. І. — Київ, 1964. — С. 261. 176 104 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII значущий для суспільної свідомості, що став об’єктом міфотворчості польської ренесансної історіографії та був вказаний у працях польських істориків кінця ХVІ ст. Так «Польська Кроніка» Мартина Бєльського (перше видання у 1597 р.) повідомляє, що саме за Казимира ІІІ у Польщі почали карбувати монету (с. 413). До того ж, саме Бєльський поставив у заслугу цьому королю не тільки те, що він почав карбувати монети, а й те, що за його правління до листів почали прикладати печатки до документів. І обидва ці явища він помістив в один ряд: «Za niego też dopiero mennice polskie nawięcej poczęto kować (gdyż przedtem skórzanej więcej było). A na niej z jednej strony był orzeł, z drugą stronę król na majestacie sceptrum mając w ręku siedział, a napis był taki: Moneta Regis Casimiri Secundi — rzadko widać tych pieniędzy już temi czasy — tak że też i na listy sigilla kładziono» 181. Нумізмати звертали увагу на вказівку про початок монетної справи як таку 182. Факт запровадження Казимиром ІІІ монетного карбування підтверджується численними знахідками монет. Так само підтверджує карбування монет за Казимира і його Статут 1347 р. — арт. 122 (цитуємо з руського перекладу ХV ст.): «О монете королевской земли… коли одинъ государь всихъ есть, тогда одна монета имѣет быти… зъ радою пановъ нашихъ… которая [моне] та имѣет быти вѣчна, добрая и годяча, абы была любо приимна всѣм людемъ» 183. Kronika Polska Marcina Bielskiego / Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Sanok, 1856. — S. 413. Тут ми опускаємо інтерпретацію повідомлення Мартина Бєльського про невідповідність легенди на монеті короля Казимира ІІІ відомим сьогодні артефактам, на що вже вказувалось у нумізматичній літературі (див. нижче у К. Гошовського). Звернімо також увагу на намагання польської історіографії ХVІ ст. закріпити у польській мові латиномовний термін «sigilla» (сігіля), замість слов’янського відповідника, який, очевидно, лишався в усній мові й так і не зміг бути витісненим. 182 Hoszowski K. Wiadomości historyczno-prawnicze w przedmiocie rzeczy menniczej w dawnej Polsce. — Kraków, 1864. — S. 12. 183 Акты, относящиеся к истории Западной России. — Т. І. — С. 17 (назва списку ХV ст. із Софійського Новгородського собору Статуту Казимира 1347 р.: «Первыя правыя книги короля Казимера»). Карбування монети пов’язується з регалією володаря, який панує над своїми підданими («А коли жъ подъ однымъ паномъ людъ одно имѣет быть, а одного права поживать» (Там само. — С. 17)). Подаємо згадку про монету в оригіналі латинською і польською мовами (арт. 119): «CXIX. Jano 181 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 105 Зазначимо про поєднання обох явищ — місцевого карбування монет, яке з’являється у більшості династичних центрів Центральної та Східної Європи ХІV ст., та використання печаток для засвідчення документів. Так, уже в ХVІ ст. на прикладі польської історіографії можна побачити, що у суспільну свідомість проникала ідея про зв’язок монетної справи і вживання печаток на тлі утвердження королівської влади та шляхетських привілеїв 184. Іншим виявом радикальної реформи використання печаток у ХІV ст. є внутрішня політика Казимира ІІІ, спрямована на кодифікацію станових прав шляхти як привілейованих землевласників. Уже Длугош писав про короля Казимира ІІІ як про реформатора, який не просто реформував судову систему, а головне — утвердив писані права, що стали підставою для судочинства та правонаступництва (успадкування) 185. Вкажемо на норму привілею Віслицького Статуту Казимира ІІІ 1347 р. (Статут було затверджено для Малої Польщі у Петркові у 1346 р. і для Великої Польщі у Віслиці у 1347 і 1368 рр.). У пункті VІ, який у різних списках і редакціях Статутів Казимира ІІІ фігурує з різними назвами «Про [використання] батьківської печатки дітьми» («De patris et filiorum unico sigillo»; «Sigillo patris filii uti possunt»; prawo we wszem królestwie imiano ma być; by nie było; by nie było jako dziw», «Unum jus in toto regno haberi debet et moneta». Назви з різних списків: «Regno nostro hab»; «In regno fore»; «Et una moneta»; «Et eciam una moneta et communis» (Starodawne prawa polskiego pomniki poprzedzone wywodem historyczno-krytycznym tak zwanego Prawodawstwa Wiślickiego Kazimierza Wielkiego w texcie ze starych rękopism krytycznie dobranym. — Warszawa, 1856. — S. 33–34). Див. також устав Казимира ІІІ про старост, монету і краківських райців (Там само. — С. 226). 184 Загалом сфрагістику з нумізматикою об’єднують: геральдика (герб), палеографія (напис легенд), матеріалознавство, техніка карбування (штампування, різьблення, лиття), форма (для ХІV–ХV ст. переважно кругла форма для печаток і для монет). Написи на печатках ХІV–ХV ст. можна розглядати у кількох площинах, крім власне палеографічного — у геральдичному, дипломатичному, нумізматичному та символічному (герби, символи влади та ін.). Таким чином, термін «печать» є спільним для кількох спеціальних історичних дисциплін: сфрагістики, нумізматики, палеографії, геральдики. 185 Uruszczak W. Statuty Kazimierza Wielkiego jako źródło prawa polskiego // Studia z dziejów państwa i prawa polskiego. — Т. III. — Łódź, 1999. — S. 97–115. 106 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII «De usu sigilli»; «De proprio sigillo paterno»; «Filii vivente, ut sigillo non utantur») 186. Статути Казимира ІІІ 1347 р. — це впровадження писаного права на тлі формування шляхетського стану привілейованих землевласників та уніфікації державного управління, на що вказував ще Ян Длугош 187. Тому і норму щодо вживання печаток слід розглядати під цим кутом зору. Отже, Статути Казимира ІІІ вперше регламентують включення інституту печатки у писане право для знаті та лицарства Польського королівства, чиї норми згодом проникли й на руські землі. Норма Статуту Казимира ІІІ забороняє дітям використовувати печатку своїх батьків. По-перше, це вказує на те, що така практика існувала до Статуту (за звичаєвим правом). По-друге, ця практика свідчить про незмінність гербових знаків, які через печатки (поміж інших носіїв гербів) передавалась і дітям. По-третє, значення цієї норми вказує на радикальне реформування сфрагістики в сенсі персоналізації печатки — норма, власне, визначила необхідність вписування в поле печатки імені її власника 188. Відтак у полі печаток почали з’являтися імена їхніх Starodawne prawa polskiego pomniki. — S. 52. Правова норма: «Quia filii cum patribus jurisfactio una persona censentur, ideoque statuimus: quod viventibus patribus, filii dumtaxat sigillo paterno utantur, et alium portare vel habere non praesumant». Переклад польською мовою: «Iże synowie y ojcy prawotworzeniem, alibo wymysłem prawa, jaka personą są rzeczeni, ustawimy, aby gdy żywi są ojcowie, synowie tylko pięczenci ojcowskiej pożywali, a inszej nosić alibo imieć nijako nie śmieli». У першій половині ХV ст. паралельно з перекладом польською мовою був зроблений переклад руською мовою (Акты, относящиеся к истории Западной России. — Т. І. — С. 3). Це список ХV ст. з бібліотеки Софійського собору у Новгороді («О печати отцевскои дѣтем. Сынъ, при животѣ отца своего, не имѣетъ отцевы печати поживать. Иже сынове со отцы суть, а одного права, прото уставление чинимъ: где есть имъ потребизна, абы отцевою печатью печатали, а иншие своее не мели, а не смѣли имѣти»). 187 Jana Długosza «Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego» / pod red. J. Dąbrowskiego, K. Pieradzkiej, J. Garbarcika. — Ks. IX. — Warszawa, 1975. — S. 308; Statuty Kazimierza Wielkiego / opr. O. Balzer // Studia nad Historią Prawa Polskiego. — Т. XIX. — Poznań, 1947; Starodawne Prawa Polskiego Pomniki. — Seria II: Pomniki Prawa Polskiego / pod red. Adama Vetulaniego. — Dział I: Prawo ziemskie. — T. II. — Wrocław — Kraków, 1958; Roman S. Geneza Statutów Kazimierza Wielkiego // Studium Zródłoznawcze. — Kraków, 1961. — S. 190–197. 188 Згідно з твердженням Василя Ульяновського, який осмислював геральдику княжого дому Острозьких, «особиста печатка символізує не рід загалом, як у гербі, 186 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 107 власників, і діти вже не могли використовувати печатки своїх батьків, що передусім вимагалося необхідністю успадкування спадщини, зокрема земельних маєтків, які стали підставою для формування шляхетського стану в країнах Центрально-Східної Європи 189. Звичаєві передумови вживання печаток (акти без печаток і свідків) Для раннього етапу актової дипломатики ХІІ — першої половини ХІV ст. відсутність документа для більшості сфер суспільних відносин диктувалося специфікою розвитку права, яке не вимагало письмового запису правової дії та її засвідчення, а участь свідків обумовлювалась взяттям присяги. Як пише О. Купчинський, «якщо документ і був потрібний, то тільки в окремих, неординарних випадках — переважно стосовно зовнішньо-, рідше внутрішньодержавних заходів князя і двору» 190. Засвідчення правового акта присягою не потребувало прикладання печатки, що доволі чітко відбито в завершальних клаузулах документа. Дія присяги в ролі засвідчення ґрунтувалася ще на звичаєвому праві, яке, власне, не оперувало чинністю писаного документа, не потребувало його як елементу права для впорядкування суспільного життя. На думку О. Купчинського, звичаєве право не визнавало повною мірою чинності писаного документа та його доказової сили 191. а конкретну особу та її прямий зв’язок із домом». Див.: Уляновський В. Князь ВасильКостянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. — Київ, 2012. — С. 82–83. 189 Зрозуміло, що докладно простежити процес на конкретному сфрагістичному матеріалі не входить у завдання цієї роботи. Ми гіпотетично постулюємо паралельний перебіг цих процесів у сусідніх країнах і деякі факти доволі чітко вказують на це. 190 Купчинський О. Із спостережень над розвитком документа та діяльності князівської канцелярії Галицько-Волинських земель ХІІІ — першої половини ХІV століть // Купчинський О. Прикладна архівістика та спеціальні історичні дисципліни. Вибрані статті та матеріали. — Т. ІІ. — Львів, 2011. — С. 252. (Перша публікація в: Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Т. ССХХХІ: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. — Львів, 1996. — С. 44–108). 191 Купчинський О. Із спостережень над розвитком документа. — С. 252. 108 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Це чітко простежується на прикладі західноєвропейських середньовічних пам’яток права ХІІІ ст., зокрема в «Саксонському зерцалі» (Sachsenspiegel) — пам’ятці давньонімецького права саксонських земель першої третини ХІІІ ст., що складається із двох частин: Земського права і Ленного права 192. До того ж зі змісту статей кодексу чітко вбачається, що як документ, так і печатка не фігурують у таких звичних для ХV–ХVІ ст. соціальних ситуаціях, де вони мали б застосовуватися обов’язково. Ми не бачимо документів і печаток ні у сфері правонаступництва (оформлення заповітів, опікунства, передавання майна), ні у сфері правопорушення (судовий процес). У приписах кодексу скрізь панує інститут присяги, клятви на реліквіях, поєдинку (лицарського двобою), усного права свідків тощо 193. Наприклад, оплата боргу підтверджується тільки свідками, а документи і печатки не потрібні 194: «хто зобов’язався взяти присягу щодо боргу і не взяв її в належний строк, той вважається зобов’язаний щодо боргу, стосовно якого він обіцяв взяти присягу» 195. У судових процедурах «Саксонського зерцала» ми не бачимо застосування писаних документів, так само як і на теренах Русі. З нормативних приписів чітко вбачається, що початок судового процесу ніяк не був пов’язаний з подаванням письмової скарги або інших документів — він розпочинався з усного заклику потерпілої сторони й прохання про допомогу, тобто діяв на підставі усного права: «Нікого не можна примушувати приносити скаргу, якої він не вчиняв. Кожний може мовчати про свої збитки, якщо він забажає. Якщо він закликає про допомогу, то він повинен це зробити у певній правовій формі, оскільки заклик про допомогу стає початком скарги» (ст. 62, § 1, с. 42). Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования / Отв. ред. В. Корецкий. — Москва, 1985. — 273 с. 193 Див. тематичний покажчик у виданні «Саксонського зерцала», де засвідчено слововживання таких правових термінів, як присяга, поєдинок, натомість немає термінів печатка, документ тощо (Там само. — С. 145–151: Предметный указатель к тексту Земского права и Ленного права). 194 Там само. — С. 50 (Кн. 2, ст. 6, § 2). 195 Там само. — С. 51 (Кн. 2, ст. 11, § 1). 192 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 109 Судовий процес загалом складався з інститутів усного звичаєвого права, підґрунтя якого становили усний заклик про допомогу під час оскарження, інститут присяги й поєдинок (двобій). Ні про які документи не йдеться взагалі. Інститут свідків у «Саксонському зерцалі» має неабияке значення, але вони в чомусь вторинні й теж не пов’язані з письмовими документами (ст. 62, § 6, с. 42). Зміст норм рельєфно виявляє, що на суді сторони діють усними промовами. Не йдеться про жодні судові позови чи вручення цих позовів судовими виконавцями також у литовсько-руському праві, що зафіксовано у Загальноземському привілеї Казимира 1447 р. та Судебнику 1468 р. Цікаво, як присяга фігурує у Віслицькому Статуті польського короля Казимира ІІІ 1347 р. Йдеться про статтю щодо застосування присяги в судовому процесі як свідчення та для доведення правових доказів (арт. 37 «Хто будет приведен у свѣдечство»). Це принципове нововведення, яке встановлює пріоритет писаного права, витісняючи інститут звичаєвого права — присягу. І про це Віслицький Статут свідчить прямою мовою, надаючи пріоритет свідкам. Норма прямо вказує на недостатність та сумнівність свідчення під присягою: «Узнали есмо, иж частокрот отбывают свѣтки и клятвою, а чересъ то бывает правда утиснена». Далі йде роз’яснення Статуту щодо порядку вживання свідків: «Мы право чинимъ: коли жъ которымъ свѣткомъ будетъ выречена клятва, тогды тот, который свѣтки ведетъ, без уразу жалобы своее, имеетъ моцъ иньшии свѣтки именовать, ачь ли есть». Йдеться про те, що позивач, тобто судова сторона, має право залучати інших свідків на свій вибір, свідченню яких має надаватися преференція 196. У французьких землях Пуату і Сентонжі в ХІ–ХІІ ст. оформлення правового акта завершувалось проведенням тих чи інших символічних дій: кресленням знака хреста та врученням новому власнику гілки («virgula, virga pastoralis»), покладанням книги на олтар або врученням посоха в ознаменування передавання прав власності (передусім Starodawne prawa polskiego pomniki. — S. 79 («De testibus», «De testibus producendis», «De testibus, ubi ipsis excommunicatio oblicitur», «De teste excommunicato producendo», «De oblicitur testibus excommunicatio, quid faciendum», «O wodzeniu świadków, a gdy który jest klęty między nimi», «Klęty też może swiadczyć, aczby inszego nie było»). 196 110 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII щодо церковної десятини) 197. А ось за допомогою ножа, який під час передавання разом з документом розламувався, відбувалося символічне передавання не тільки церковних, а й світських володінь 198. Печатки в таких символічних діях не використовувалися. Щоправда, є згадки й про печатки, однак це унікальні випадки, коли, приміром, єпископська печатка була використана в грамоті 1110 р. з монастиря Сен-Совер в Шарру від імені Вільгельма Фриделанда в присутності абата монастиря Шарру Петра 199. Єпископ Адемар приклав свою печать як «людина добра, віри гідна» на знак підтвердження довіри до Вільгельма Фриделанда, який передавав свої права на майно монастирю Шарру. Практика вчинення символічних дій дає змогу наблизитися до розуміння «звичаєвого права», яке розкривається через релігійну свідомість, що огортає учасників правових дій, які відповідно до тогочасних уявлень не могли відбуватися без участі вищих сил. Залучення письмової культури до оформлення правових відносин (цей процес впроваджували в життя церковні структури) уможливило і залучення печатки до оформлення документів. Відсутність печаток і свідків у актах (грамотах, листах) ХІІІ–ХІV ст. ще за старим звичаєвим правом або релігійною самосвідомістю учасників правової акції могла замінятися санкцією, яка апелювала до покарання від небесних сил: «А кто на тое поступить, тот увѣдает с нами перед Богомъ и зъ его душею» 200. Важливим доказом відсутності потреби у печатці слугують вкладні записи (фундуші) на Церков, які вносили в рукописні Євангелія представники литовсько-руської знаті середини ХІV — середини ХV ст. Власне, такі записи заміняли печатку і підпис Шамаро П. Предметы-символы и письменный документ в удостоверении правовых актов в Пуату и Сентонже XI–XII вв. Символы преимущественно церковного характера // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. ХХХІІІ. — Санкт-Петербург, 2015. — С. 150–151, 159–164. 198 Там само. — С. 155–156. 199 Там само. — С. 159. 200 Грамоти XIV ст. / Упорядкування, всупна стаття, коментарі й словникипокажчики М. Пещак. — Київ, 1974. — С. 64, n. 33. Близько 1386 р. князь Федот з братами Лазарем і Семеном та матір’ю Ольгою обіцяють не втручатися у володіння князя Федора Даниловича. 197 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 111 фундатора чи дарувальника. Освячені аркуші рукописного Євангелія були доказом справжності дару, гарантією оригінальності запису. З середини ХV ст. відбувається «секуляризація» записів у Євангеліях на користь документа 201. У записі Чурила Бродовського села Бродово на князя Федора Даниловича Острозького за 8 квітня 1385 р. перелічено імена свідків («а на то послуси…») і писаря («а писал Радунискович»), привішено печатку, але клаузула короборації відсутня, натомість є релігійна санкція про дотримання угоди: «А кто поступит на мое слово, въвѣдает сѧ тот передъ богомъ ис моею душею» 202. Прикладів таких санкцій Рисунок 7. Відбиток в актах ХІV–ХV ст. є чимало. Не випечатки Чурила ключено, що санкція у виді покаранБродовського. 1385 р. ня від небесних сил була символічною короборацією і відсилала до традиції привішування булл візантійського типу, які містили образи Христа, Богоматері, апостолів, тезоіменитих святих та інших представників небесних сил, що стояли на сторожі дотримання прав 203. Груша А. Вкладные записи XIV в. в книгах Евангелия: акты или протоакты // Русский Книжник. — Москва, 2015. — С. 32–63; Груша А. Друцкое Евангелие: новые контексты его изучения // Книга: Сибирь — Евразия. Труды І Международного научного конгресса. — Т. II. — Новосибирск, 2016. — С. 12–18; Груша А. Рэлігія — мова — пісьмо: пра сутнасць устава і паўустава XI — першай паловы XVI ст. // Беларускі гістарычны часопіс. — 2007. — № 9. — С. 23–24. 202 Archiwum Narodowe w Krakowie, Archiwum Sanguszków, Perg. 28; Archiwum książąt Lubartowiczόw Sanguszkόw w Sławucie. — Tom I. — Lwόw, 1877. — S. 2, n. 2. 203 Нез’ясованою залишається технологія привішування булли до документа. Тут близькими до порівняння виступають торгові пломби дорогичинського типу. Яким тоді було подальше використання булл, адже вони не могли просто так викидатися, бувши сакральними образами? 201 112 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Хрестоцілування На руських землях у ХІV–ХV ст. аналогом інституту засвідчення документа і присяги був ритуал хрестоцілування, зображений у відповідних клаузулах правових актів і засвідчений ще літописами стосовно давньоруських князів 204. О. Груша один із перших побачив символічний зв’язок хрестоцілування з актом прикладання печатки, висловивши думку про взяття присяги (у виді хрестоцілування) як символічного прототипу процедури прикріплення печатки 205. Він вказав на пряму кореляцію між присягою хрестоцілування та клаузулою короборації у тому сенсі, що формула хрестоцілування застосовувалась як короборація 206. Прикладання печаток в актах поєднано з ритуалом хрестоцілування у договорах (докончаннях) і васальних присягах удільних князів ХІV–ХV ст. Можна помітити, що обидві традиції співіснують протягом останньої третини ХІV — першої половини ХV ст., причому так, що одна поступово витісняє іншу. Акт присяги 1386 р., в якому луцький намісник князь Федір Данилович Острозький присягає разом з братом на вірність польському королю Владиславу Ягайлу, містив дві печатки (збереглися уламки): «мы ~стъ што жь нам все то и справити два и съ братом моимъ цѣлуєва кр господареви нашему вєлико(м) королю, а не и спра(ви)ва судить намъ ~ б ъ и честныи кр(с)тъ и ωсподарева казнь и гроза» 207. Хрестоцілування Релігійне та моральне наповнення цього ритуалу в давньоруські часи на прикладі літописних згадок та церковного письменства Північно-Східної Русі до заборони цього ритуалу Судебником Івана Грозного 1550 р. докладно висвітлено в праці: Стефанович П. Крестоцелование и отношение к нему церкви в Древней Руси // Средневековая Русь. — Вып. V. — Москва, 2004. — С. 86–114. 205 Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 258 («…предположение: не существует ли генетической связи между печатью и присягой, не является ли принесение присяги своеобразным символическим прототипом акта прикрепления печати как способа закрепления правового действия? Скорее всего — да». 206 Там само. — С. 257. 207 Грамоти ХІV ст. — С. 65, n. 34; Archiwum Sanguszkόw. — Tom I. — S. 7–8, n. 7. Опис печаток: Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 112. 204 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 113 не заміняло використання печаток: вони поєднуються як колективний звичай (звичаєве право) і документальна новація привішувати відбитки власної печатки на воску: так 17 вересня 1386 р. у Вільно великий князь смоленський Юрій Святославич дає васальну присягу польському королю, господарю литовському і руському Владиславу Ягайлу: «И своими князями и своими бояры (зазначено дев’ять осіб поіменно) хрстъ целовали. На то ж сюю грамоту дали есмы и своими печатьми завесили оу городъ оу Вилни…» 208. Як бачимо, печатки приклали усі пойменовані дев’ятеро осіб, поміж яких були й князі, і бояри. А це означає, що печатки були масово розповсюджені поміж нобілітету в останній третині ХІV ст. Клаузула «хрестоцілування» застосовується і в грамоті великого князя смоленського Івана Олександровича другої третини ХІV ст. (1330–1359) — докончання з ризькими міщанами (акт без дати), писаної на папері уставним типом письма 209. Клаузула про прикладання печатки відсутня. Відсутня і сама печатка, хоча, на думку дослідників, вона там мала бути, на що вказує отвір і розрив у нижній частині грамоти 210. Цікаво, що хрестоцілування взаємне: і від князя, і від ризьких міщан. Можна припустити, що в цьому випадку печатки не прикладалися для підтвердження докончання з обидвох сторін. В останній чверті ХІV ст. печатки стають масовим явищем поміж нової феодальної знаті — як князів, так і бояр (панів), однак вони не усунули з правового поля хрестоцілування, що продовжує вживатися паралельно з прикладанням печатки. Значно інтенсифікували процес оформлення печаток васальні присяги польському королю Владиславу Ягайлу, що чітко простежується на прикладі державних утворень Волині, Поділля, Литви та Молдавії, які набирали сили на тлі поступового розпаду Золотої Орди. Формула хрестоцілування вносилася в акт разом з переліком тих, хто присягнув, заміняючи формулу короборації. Це спостерігаємо в угоді (перемирній грамоті — «докончанні») Ольгерда великого князя Смоленские грамоты ХІІІ–ХІV веков. — Москва, 1963. — С. 74. Матеріал паперу цього документа може вказувати на те, що ініціатива складання «докончання» походила від ризьких купців. 210 Смоленские грамоты ХІІІ–ХІV веков. — С. 69–70. 208 209 114 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII литовського, князя Кейстута і Святослава Івановича великого князя смоленського з великим князем Дмитрієм Івановичем (Донським) та іншими князями з його боку від 1371 р.: «А на семъ перемирьи и докончаньи от великого князя, от Ольгѣрда, и ото князя, отъ Кейстута, и ото князя от великого, отъ Святослава целовали крестъ… (далі перелік імен князів)… А от великого князя отъ Дмитрея Ивановича и ото князя Володимера Андрѣевича целовали крест (далі перелік імен князів)» 211. Відсутність у грамотах кінця XIV ст. клаузули короборації, датації, місця видавання грамоти та наявність формули хрестоцілування засвідчує тяглість традиції формуляра галицько-волинських актів ХІІІ ст. Простий галицько-волинський формуляр ХІІІ ст. простежується на прикладі акта зобов’язання великого князя Федота з братами Лазарем і Семеном та матір’ю Ольгою не втручатися в господарство князя Федора Даниловича Острозького (бл. 1386 р.) 212. Печатка привішена, проте акт не має ні клаузули короборації, ні датації. Наявна формула відповідальності перед Божим судом (аналогічна клаузулі «санкція») апелює до релігійної свідомості й за своєю функцією також заміняє інститут свідків, адже свідком виступає вище божество, яке, очевидно, не потребує прикладання печатки. Сергій Полєхов, описуючи факт укладання в Христмемелі у травні 1432 р. договору руської знаті з Тевтонським орденом, звернув увагу на ритуал хрестоцілування, який тевтонці називали «руський звичай» і який руська знать провела у процесі підтвердження договору і прикладання власних печаток 213. Для німецьких лицарів цей ритуал з огляду на його масовість і одностайність з боку русинів виглядав уже незвично, через що його називали «руським звичаєм» укладання договорів, відомим не тільки за договорами з Новгородом і Псковом (для лівонської гілки Ордену), а й за договорами з Великим князівством Литовським 214. Грамоти ХІV ст. — С. 46, n. 23. Грамоти ХІV ст. — С. 64; Archiwum Sanguszkόw. — Tom I. — S. 8, n. 8. 213 Полехов С. Наследники Витовта. — С. 234–235. 214 Там само. — С. 235. 211 212 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 115 Коробораційні формули актів Історичний процес поширення писемної документальної традиції з застосуванням нових технологій засвідчення документа мав свої етапи розвитку та глибину проникнення. Очевидна сьогодні практика привішування воскового відтиску печатки (як невіддільного атрибута документа) з середини ХІV ст. тільки починала ставати звичною. Безперечно, обставини поширення писаного документа впливали на розвиток сфрагістики на кожній території окремо, але загальні риси були ще спільні на всьому постординському просторі — ще до централізації, проведеної Ягайлом та Вітовтом на литовсько-руських землях та московськими князями — на землях Великого князівства Володимирського. З середини ХІV ст. печатки з легендою «печать» відбивають один із таких періодів на теренах Литви, Новгорода і Пскова, Південної та Західної Русі, Молдавії (Русо-Влахії), а також північно-східних князівств (Володимирське, Московське, Тверське, Рязанське). Можна припустити, що набували поширення такі печатки й в Угорській Русі 215). Ця історична тенденція у сфері дипломатики віддзеркалювала загальний процес закріплення за поняттям «печать» семантичного зв’язку з писаним документом через дипломатичну клаузулу короборації. Волощук М. «Русь» в Угорському королівстві (XI — друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. — Івано-Франківськ, 2014. — С. 395 («Проживання сімей руських поселенців в Угорському королівстві, заснування родів знатного і середнього за знатністю походження все ж майже не відобразилося у геральдиці й сфрагістиці. У гербовниках і на печатках ми не знаходимо впливу, який неодноразово залишали на аналогічних відзнаках переселенці, наприклад, німецьких земель. Це підтверджують дослідження словацьких істориків, залишаючи нерозв’язаними питання для майбутніх поколінь науковців»). У зв’язку з цим можемо навести акт від 1299 р. з Лупрехтсаса березького старости (наджупана) Григорія, комеса з Берегова, урядника князя Лева Даниловича («officialis Leu»), який разом з чотирма суддями припиняє судові суперечки і примирює Софрона, Соломона, Степана та Зоварда, з одного боку, і синів Томи — з іншого боку, з карою 100 марок за порушення перемир’я. Документ було засвідчено чотирма печатками, які не збереглися (Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ — першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 128–129). 215 116 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Таким чином, для нас важливими стають факти поєднання клаузули короборації (актова дипломатика) з легендою печаток нового типу (воскових, привісних, однобічних), що якраз і починають фіксуватися з середини ХІV ст. у збережених артефактах і клаузулах. Цей момент стає переламним рубежем у формуванні нових сфрагістичних видів у практиці засвідчування документів. У той самий час термін «печать», власне, і з’являється на печатках нового типу. Паралельно йде формування геральдики родової аристократії та новопривілейованого лицарства. Герби з гербівників та печаток руських князів і бояр фіксуються з середини ХІV ст. 216 Тоді якраз з’являються і міські печатки. Печатки ремісничих корпорацій Відтиски львівських цехових печаток збереглися при документі 1425 р. — це печатки різників, крамарів, кушнірів, шевців, пивоварів, ковалів, лимарів з сідельниками, гарбарів, а ще від двох цехів печатки не збереглися 217. Усі вони містять у легенді напис латинською мовою: SIGILLUM — з додаванням хрисмону на початку легенди. П’ятеро з них мають скорочене написання терміна, позначене однією літерою «S» (різників, пекарів, шевців, кушнірів і пивоварів). Це так звані сиглі (скорочення за написання слів у латинському тексті), що становило усталену стандартизацію в оформленні печаток для всіх верств населення 218. Ці печатки стають високохудожніми виробами мистецтва, для них характерна висока майстерність оброблення матеріалу 219. В. Гавриленко з певністю стверджує про більш ранній час появи матриць печаток львівських цехів (аж з часу надання Однороженко О. «Clipearium Teutonicorum» і «Züricher Wappenrolle». — С. 20– 34; його ж. Західноєвропейські джерела ХІІІ–ХІV ст. про походження гербів князів Острозьких. — С. 26–42. 217 Гавриленко В. Львівські цехові печатки. — С. 250; його ж. Описи львівських цехових печаток та ціх // Економічні привілеї міста Львова ХV–ХVІІІ ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упор. Мирон Капраль. — Львів, 2007. — С. 795–800; Однороженко О. Написи на руських гербових печатках. — С. 91– 92. 218 Гавриленко В. Львівські цехові печатки. — С. 250–251. 219 Там само. — С. 253. 216 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 117 Львову магдебурзького права у 1356 р., власне, з прищепленням німецької практики діловодства), ніж на це вказують засвідчені ними документи 220. На мою думку, йдеться про останню третину ХІV ст., коли в 1378 р. привілеєм Владислава Опольського місту Львову було надано війтівський уряд (передбачалися вибори райців та їхнє затвердження королем) 221. На думку В. Гавриленка, більш ранніми слід вважати цехові печатки з меншими розмірами, а також з певними палеографічними особливостями (готична маюскула), які були подібні до написання літер на монетах і печатках Казимира ІІІ (1333–1370) 222. Ф. Пєкосінський вважав переламним у стилі написання літер у легендах печаток 1386 р. 223 — після Кревської унії та зміни династії в Польському королівстві. Другою половиною ХІV ст. датовано печатки львівських цехів різників, крамарів, пекарів, броварників та чинбарів 224. У привілеї для цеху золотарів за 9 жовтня 1599 р. зазначалося, що «кожен майстер на виробах своєї роботи клав свій знак або гмерк (signum alias gmerk)» 225. Саме до сфери компетенції цеху золотарів входив обов’язок з виготовлення печаток, що обумовлювалось цеховим статутом. Зокрема, виготовлення печаток входило до випробувального іспиту під час навчання цеховому ремеслу, як це вбачається з цехового статуту львівських золотарів, затвердженого львівськими райцями 16 березня 1600 р.: «… то якби будь-який підмайстер хотів у Львові стати майстром, повинен спершу три роки відробити в одного майстра або найбільше у двох (майстрів), а це для досвіду в ремеслі та звичаях. Потім має бути допущений до виконання «штуки», тобто мусить виготовити два «кноровані кубки» — один в одному, золотий перстень із дорогим посадженим каменем, таку печатку, як є у них звичай Там само. — С. 254, 261. Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.) / Упорядник М. Капраль. — Львів, 2010. — С. 41; Див.: Економічні привілеї міста Львова ХV–ХVІІІ ст.: привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій / Упор. Мирон Капраль. — Львів, 2007. 222 Гавриленко В. Львівські цехові печатки. — С. 255, 257. 223 Piekosiński F. Pieczęcie polskie wieków średnich // Sprawozdania Komisji do badania historii sztuki w Polsce. — T. VI. — Krakow, 1899. — S. 327. 224 Гавриленко В. Описи львівських цехових печаток та ціх. — С. 795–798. 225 Економічні привілеї міста Львова. — С. 574–575. 220 221 118 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII (робити)» (ст. 5) 226. Як бачимо, виготовлення печаток названо «звичаєм» і віднесено до одного з трьох найпоширеніших виробів золотарів (кубок, перстень, печатка). Це вказує на те, що виготовлення печаток не регламентувалось жодними нормативними актами верховної влади, про що ми не маємо ніяких згадок у привілеях — як для цехових братств, так і загалом для більшості привілеїв з ХІV ст. Цю дату не варто сприймати як «запізнення історичного розвитку», оскільки саме в ХІV ст., наприклад, у Франції, ремісничі цехи на підставі королівських привілеїв отримують право на свої власні герби, які вони могли розміщувати на своїх цехових костюмах та печатках 227. Також і в Німеччині саме в ХІV ст. знаки міщан геральдизувалися (герби бюргерів), внаслідок чого їх починають розміщувати на фасадах будинків як герби (марки домових щитів) 228. Також у цей час з’являються особливі знаки для гірничих цехів (Сілезія, Богемія), які мали характер гербів, що використовувалися на печатках 229. У ХІV ст. у Франції за правління Філіппа Валуа гербами прикрашають жетони ремісничих цехів, які роздавалися цеховим майстрам за заслуги 230. Всі ці факти вказують на синхронне з іншими європейськими країнами поширення міської, цехової сфрагістики та геральдики на українських землях. Дослідження з питань цехового виробництва у містах Західної Європи ХІІІ ст., до речі, підтверджують те, що у цей час, тобто напередодні досліджуваного нами періоду, виготовлення печаток ще не набуло масового характеру, і його взагалі можна ставити під сумнів. Про це свідчить «Книга ремесел і торгівлі Парижа», яка була складена близько 1268 р. з метою унормування якості виробництва та порядку видавання дозволів (ліцензування) на різні види економічної діяльності у Парижі. «Книга ремесел і торгівлі Парижа» постала внаслідок адміністративних реформ короля Людовика ІХ і налічує описання 100 паризьких цехів та видів цехової промислової діяльності 231. Там само. — С. 576, 578. Арсеньев Ю. Геральдика. — С. 104–105. 228 Там само. — С. 108. 229 Арсеньев Ю. Геральдика. — С. 109. 230 Там само. — С. 107. 231 Регистры ремесел и торговли города Парижа / Пер. Л. И. Киселевой; под ред. и с предисл. А. Д. Люблинской // Средние века. — Вып. Х. — Москва, 1957. — С. 307. 226 227 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 119 Вражає деталізація і диференціація різновидів виробництва металевих продуктів, але поміж них ми не бачимо бодай натяку на виготовлення печаток. Зі 100 паризьких цехів 20 видів (цехів), тобто 1/5 частина всієї цехової промисловості Парижа, була пов’язана з обробленням металів, у тому числі кольорових 232. Навряд, чи слід їх відносити до цеху ювелірів (Статут XI), в унормуванні якого йдеться лише про якість золота і срібла, а номенклатура виробів відсутня. І якщо у Парижі у той час функціонував цех з виготовлення ґудзиків та латунних наперстків для шиття (Статут LXXII), або, скажімо, цех з виготовлення латунних застібок (Статут XLII) чи цех з виготовлення чоток і застібок до черевиків (Статут XLIII), ба, навіть, цех з виготовлення застібок для книг (Статут XLII), то чому не могло бути цеху з виготовлення печаток? А може, печатки просто не згадані? Може, вони приховуються за ремеслом цеху, який займався виготовленням різноманітних дрібних олов’яних та свинцевих виробів? Та ні, в переліку речей цього цеху зазначені зовсім інші речі 233. До речі, тільки один цех займався виготовленням гербів, і то лише для кінської Паризькі цехи, які займалися обробленням та виробництвом речей з кольорових металів згідно з «Книгою ремесел і торгівлі Парижа» 1268 р.: «ювеліри» (Статут ХІ), «виробники олов’яного посуду» (Статут ХІІ), «виробники дрібних олов’яних і свинцевих виробів» (Статут ХІV), «ковалі та виробники бурів, гачків і шоломів» (Статут ХV), «карбувальники мідних листочків» (batteurs d’archal) (Статут ХХ), «виробники залізних пряжок» (Статут ХХІ), «волочильники залізного дроту» (Статут ХХІІІ), «волочильники дроту з жовтої міді», «гравіювальники кришталю і дорогоцінних каменів» (Статут ХХХ), «виробники золотої і срібної нитки для парчі» (Статут ХХХІ), «виробники олова» (Статут ХХХІІ), «виробники золотих і срібних листків» (Статут ХХХІІІ), «виробники латунних застібок і застібок для книг» (Статут XLII), «виробники чоток і застібок для чобіт» (Статут XLIII), «виробники оправи з латуні, жовтої міді, міді для піхов, мечів і ножів» (Статут LXVI), «виробники ґудзиків і наперстків із жовтої міді, міді і латуні» (Статут LXXII), «паризькі полірувальники мечів» (Статут XCVI), «паризькі виробники гербів (blasoniers), тобто ті, хто обтягує сідла, сідляні луки і герби» (Статут LXXX). 233 Регистры ремесел и торговли города Парижа. — С. 325 («Кто хочет быть изготовителем оловянных изделий, т. е. делать оловянные зеркала, оловянные застежки, бубенцы, оловянные кольца, свинцовые кольчужные колечки, свинцовые сосуды, всякого сорта и всякие другие мелкие вещички, сделанные из свинца и олова, может им быть свободно…»). 232 120 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII збруї чи сідел (Статут LXXX) 234, який, власне, є різновидом цеху теслярів, що виготовляють сідла, луки й колодки для сідел (Статут LXXІX) 235, тобто працюють з деревом, а не з металом. Вони належали до братства сідельників 236. Найбільш ранні приклади короборації До найбільш ранніх прикладів поєднання клаузули короборації та нового типу печаток належать акти Руського королівства 1334– 1341 рр. 237 Перший з них було укладено 11 лютого 1334 р. у Львові князем і володарем Русі Юрієм ІІ Тройденовичем на адресу великого магістра Тевтонського ордену про намір зберігати союзницькі відносини й мир «на вічні часи». Уперше документ верховного правителя засвідчується членами його ради й ведеться немов спільно від усіх, що вказує на зростання ролі феодальної знаті 238. Попри те, що текст написано латинською мовою, засвідчені печатки містять у своїй легенді термін «печать». Документ було засвідчено вісьмома вислими печатками, три з яких сьогодні втрачені. Стан збереження інших вкрай незадовільний, за винятком печатки князя Юрія 239. Проте збережені дають змогу дійти висновку, що маємо приклад з явищем співіснування двох Там само. — С. 199 («Каждый, кто хочет быть в Париже изготовителем гербов для седел, т. е. делать и обтягивать кожей седла и гербы к седлам, может быть им свободно, лишь бы работал по кутюмам и обычаям цеха…»). 235 Там само. — С. 198. 236 Там само. — С. 199 («Каждый, кто в Париже покрывает кожей сёдла, должен 5 су за каждого ученика, которого возьмет, и ученик — 5 су; ученик не может начать ремесло изготовителя гербов для сёдел, прежде чем не заплатит 10 су братству седельщиков, и мастер должен передать их братству»). 237 Купчинський О. Акти та документи. — С. 118–204 (у вступі до публікації кожного документа дається докладний аналіз формуляра з усіма клаузулами та описом наявних печаток); Купчинський О. Із спостережень над розвитком документа. — С. 44–108. 238 Купчинський О. Акти та документи. — С. 174. 239 Там само. — С. 176. 234 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 121 сфрагістичних традицій 240: візантійської, репрезентованої печаткою галицького єпископа Ходора (Федора) 241 (містить релігійне зображення знамення), та печаткою нового типу, яка містить як власницьке ім’я, так і термін «печать». У Московському князівстві печаткою візантійського типу (срібною буллою з позолотою) було скріплено духовну грамоту московського князя Івана Івановича близько 1358 р. 242 Унікальний зразок ранньолитовської сфрагістики, що увібрав руськовізантійську сфрагістичну традицію, нещодавно був наново перевідкритий і докладно проаналізований С. Полєховим і М. Бутирським. Йдеться про печатку Івана Ольгимунтовича Гольшанського (зг. 1371– 1401), привішену до документа Вітовта на адресу великого магістра Тевтонського ордену з обіцянкою сплатити йому всі борги. Печатка має вигляд воскового відбитка овальної форми, поміщеного у чашку. В полі печатки образ Богоматері Хагіосоритисси. По обідку легенда: «ІВАNОВА ПЕЧАТЬ [ОЛ] КИМОNТОВИЧА» 243. В акті 1334 р. перехідним типом виступає печатка галицького князя Юрія, яка хоч і є восковою, проте має двобічний відбиток. Наступна печатка пошкоджена, тому в обідку прочитується тільки кілька літер:… ѦКО. Термін «печать» не зберігся, проте з певністю його можна реконструювати. Як припускають дослідники, йдеться про печат- Тема співіснування двох сфрагістичних типів у ХІV ст. — русько-візантійського (свинцеві булли) і нового (воскові однобічні відбитки), надто велика і ще мало досліджена, й тому в цій роботі розглядається побіжно і поверхово з надією на подальші ґрунтовні дослідження. 241 Купчинський О. Акти та документи. — С. 176. Як констатує Олег Купчинський, тип зображення візантійський, влахернський; не містить легенди. Подібне зображення маємо на печатках київських митрополитів, булл єпископів ХІІ ст. — галицького Козьми, полоцького Діонісія, новгородського Нифонта (Лаппо-Данилевский А. Печати последних Галицко-Владимирских князей и их советников // Болеслав Юрий ІІ, князь всей Малой Руси. — Санкт-Петербург, 1907. — С. 293–294). 242 Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей ХІV–ХVІ веков / Подготовил к печати Л. В. Черепнин. — Москва — Ленинград, 1950. — С. 15–17. 243 Polechow S., Butyrski M. Pieczęć kniazia Iwana Holszańskiego // Inter Regnum et Ducatum. Studia ofiarowane Profesorowi Janowi Tęgowskiemu w siedemdziesiątą rocznicę urodzin. — Białystok, 2018. — S. 441–461. 240 122 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ку Дмитра Дядька з зображенням у полі птаха, повернутого ліворуч 244. Четверта збережена печатка уже чітко виявляє на обідку легенду: «+ ПЄЧАТЬ БОРИСОВА», що вказує на її належність львівському воєводі Борису Кракулі. Його печатка так само містить зображення птаха, але уже з піднятими крилами й хвостом 245. Залишки від восьмої печатки так само дають можливість прочитати частину слова в легенді, в якій чітко реконструюється термін «печать» 246. Короборація містить заклик на прикладання печаток 247. Формуляр із короборацією і печатками має латиномовний акт руського князя Юрія ІІ від 20 жовтня 1335 р. у Володимирі. Це дипломатичне послання, укладене спільно з боярами до генерального магістра Тевтонського ордену Теодорика з Ольденбурга 248. Цей латиномовний документ також належить до рідкісних оригінальних документів Руського королівства першої половини ХІV ст. 249 На жаль, усі печатки цього документа дійшли до нашого часу зі знищеними зображеннями й легендами, крім печатки князя Юрія ІІ, яка є двосторонньою і восковою за матеріалом 250. Короборація має Купчинський О. Акти та документи. — С. 176; Барвінський Б. Українські сфрагістичні пам’ятки ХІІ–ХІV століть // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Т. ССХХХІ. — Львів, 1996. — С. 242–257 (перша публікація: Wiadomości numizmatyczno-archeologiczne. — Kraków, 1909. — № 1. — S. 10). 245 Купчинський О. Акти та документи. — С. 176; Барвінський Б. Українські сфрагістичні пам’ятки. — С. 242–257; Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 50. 246 Купчинський О. Акти та документи. — С. 176. 247 Там само. — С. 179–180 («In testimonium hor (um) omnium p (raese) ntes paginas n (ost) ri sigilli appensione [15] n (ost) ror (um) q (ue) baronum sive militum fecimus munim (i) ne roborari», переклад: «На засвідчення всього цього ми веліли скріпити ці сторінки прикріпленням нашої та наших бояр або військових печаток»). 248 Там само. — С. 180, 186–187, n. 11 («P (raese) ntes scribi fecimus et n (ost) ro ac pr (a) edictor (um) n (ostro) r (um) baronum sigillis com (m) uniri», переклад: «А щоб усе це залишилось непорушним і завжди цілісним і щоб мало силу постійної ваги, а також щоб набуло нового вигляду, велимо дане [послання] (в тексті перекладу Олега Купчинського стоїть не «послання», а «питання», що є незрозумілим. — В. П.) підписати і скріпити нашою печаткою та печатками згаданих наших бояр»). 249 Там само. — С. 182. 250 Там само. — С. 182–183. 244 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 123 розлогу оповідну форму, тотожну з короборацією листів і послань магістрів Тевтонського чи Лівонського орденів, при чому настільки близьку, що складається враження, ніби автори цих послань мали один вишкіл. Наприклад, наведемо короборацію з послання Конрада фон Мардерена, магістра Лівонського ордену, міщанам і купцям ганзейського міста Любека від 30 травня 1268 р. з пропозицією не торгувати з новгородцями («русинами з Новгорода» — «Rutenis de Nogardia») та не підтримувати з ними дружніх стосунків в обмін на благословення 251. Короборація з документа 1268 р. майже ідентична короборації з документа 1335 р., хоча перший був писаний від імені магістра Лівонського ордену, а другий — від імені князя Русі. Загалом короборації в латинських документах, у договорах Тевтонського ордену з руськими князями з’являються вже у середині ХІІІ ст. 252 Це можна пояснити з джерелознавчого боку тим фактом, що у папській канцелярії «супліки», себто прохання до пап (вхідна документація), створювалися в самій папській канцелярії 253, що має унікальне джерелознавче значення для пояснення способів запозичення західноєвропейського формуляра актів. У п’ятому й останньому (з п’ятьох відомих) документі князя Юрія ІІ від 20 січня 1339 р. клаузула короборації має дещо інший вигляд. Це також латиномовний акт, писаний готичним канцелярським курсивом і наданий як привілей на війтівство за магдебурзьким правом Крестоносцы и Русь. Конец XII в. — 1270 г. Тексты, перевод, комментарий / В. И. Матузова, Е. Л. Назарова. — Москва, 2002. — С. 280–281 («Ut autem id robur obtineat firmitatis et inconvulsum maneat, sigillum nostrum apposuimus in munimen», переклад публікаторів тексту: «А в знак того, чтобы это получило силу и оставалось незыблемым, скрепляем нашей печатью»). 252 Договір віце-магістра Тевтонського ордену в Пруссії Бурхарда фон Хорнхаузена з Данилом Галицьким та Земовитом Мазовецьким від 1254 р.: Крестоносцы и Русь. — С. 364, 368 («Pro hiis autem [omnibus et sin] gulis observandis im perpetuum praesens scriptum sigillo ven [erabilis] Patris nostri Andree episcopi Plocensis ecclesie et nostro et [supradictorum prin] cipum fecimus communiri», переклад авторів публікації: «А чтобы это вечно соблюдалось всеми и каждым, настоящую грамоту мы скрепили печатью достопочтенного отца нашего Андрея, епископа Плоцкой церкви, и нашей (Бурхарда фон Хорнхаузена. — В. П.), и вышеупомянутых князей»). Таким чином, разом з цим документом могла бути і печатка короля Данила Романовича. 253 Купчинський О. Рец. на: Bullarium Poloniae. — С. 411. 251 124 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII для м. Сянок слузі Барткові з Судомира 254. З часів Руського королівства до 1341 р. маємо лише 13 оригінальних документів 255, більшість з яких належать до дипломатичного листування з західними володарями та писані латинською мовою. Останній з них є свідченням використання печатки з терміном «печать» без участі монаршої особи під час надання публічно-правового акта. Йдеться про акт дозволу «управителя або старости землі Русі» Дмитра Дядька (Дедька/Дідка) («Demetrius Dedko, p(ro)visor seu capitaneus t(er)r[ae] Rus[s]i[a]e») торгувати у Львові купцям з міста Торуня під час перемир’я з польським королем Казимиром ІІІ, який з 1340 р. почав активну військову фазу з захоплення земель Русі 256. Короборація містить заклик до прикладання печатки, Купчинський О. Акти та документи. — С. 187, 192–194, n. 12 («In hor (um) evidencia (m) p (raese) ntis conscribi et dependendi n (ost) ri sigilli mu (n) imi (n) e dedim (us) roboratas», переклад: «На доказ цього ми веліли скласти цю грамоту і скріпити [її] прикріпленням нашої печатки»). Акт складено у Володимирі з участю свідків з німецькими іменами, поміж яких були два війти — з Бохні та Варшави, а це означає, що і писар був, ймовірно, німець. 255 14-й документ, внесений Олегом Купчинським до корпусу актів ГалицькоВолинської держави, ми тут не розглядаємо і не вважаємо його належним до цього корпусу документів, хоч він і писаний руською мовою. Документ надано від імені князів Кейстута і Любарта, проте в інтитуляції не зазначено назв князівств, де вони володарюють. Незрозуміло, чому вони виступають разом, немов це дуумвірат: «От князя от Кестутя и от князя от Либорта». Немає клаузули короборації, немає печаток, хоча вони могли не зберегтися. Якщо це охоронний лист для купців, то він мав бути розмножений в багатьох примірниках з огляду на зазанчену в тексті норму: «А кто поидет съ сею грамотою через Дорогичинъ, через Мелник и черес Берестие до Лучъска торговать ис Торуня язъ князь Кестутине велю ихъ заимати». Отже, маються на увазі численні купці, які повинні пред’являти цей лист на в’їзді до Луцька. Не міг лише один текст цього охоронного листа обслуговувати усю купецьку корпорацію Торуня, з яким купці мали їздити до Луцька. Очевидно, що в такому разі, за умов постійного використання у дорогах під час купецьких подорожей, цей документ не зміг би зберегтися. По-друге, роль обох князів у визначенні повноважень плутана: якщо в інтитуляції обидва князі постають разом, то у рішенні пропускати торунських купців князь Кейстут виступає один, а його роль зводиться до повноважень митника або охоронця кордонів. 256 Купчинський О. Акти та документи. — С. 194–200. У передмові до публікації цього документа подано докладний аналіз формуляра акта та опис його печатки тощо. 254 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 125 але не з терміном «sigillum», а з терміном «знак» — «signum»: «In signum aut(em) h(u)jus co(m)p(ro)missionis et ut fides nob(is) pote(ri)t adhiberi, hanc pagina(m) n(ost)ro mu(n)i(mi)ne jussimus roborare» 257. Збережена печатка містить на восковій поверхні погрудне зображення воїна та легенду з початковим хрисмоном: «+ Д[МИТР]А ДѦД[ЬКА] ПЄЧАТЬ». На думку О. Однороженка, зображення на його печатці «не має геральдичного характеру. Наявність в полі цієї печатки… погруддя людини (імовірно, тезоіменного святого) в супроводі довкільного напису… може свідчити про тривання у сфрагістиці галицько-руських земель києво-руської (русько-візантійської) традиції, для якої характерним було зображення в полі печатки образів тезоіменних святих» 258. До того ж «ця печатка є найбільш пізнім зразком негербової печатки на галицько-волинських землях» 259. Попередньо Дмитро Дядько прикладав свою печатку на двох документах князя Юрія ІІ 1334 і 1335 рр. (див. вище) на першому місці поміж інших бояр князя 260. Ймовірно, що саме з цього часу термін «печать» стає стійким елементом оформлення легенд печаток галицько-волинських бояр. Це явище невипадково синхронізується з початком війн за спадщину Руського королівства та з початком ведення книг вхідної документації у папській канцелярії (так звані супліки) 261. Найдавнішою печаткою з терміном «печать» у легенді з теренів Волині є сфрагіс Данила князя з Острога 1366 р.: «[ПЕЧА]ТЬ [КNѦZѦ] ДАNИ[ЛА]» 262, що добре синхронізується з появою подібних галицьких Там само. — С. 200 (переклад: «А на доказ обіцяного та щоб була до нас довіра, ми веліли скріпити цю сторінку нашою печаткою»). 258 Однороженко О. Родова геральдика Руського королівства. — С. 23 (з посиланням на праці В. Яніна і П. Гайдукова). 259 Там само. — С. 23. 260 Вважається, що іменування «Дядько» було не стільки прізвищем чи особовою назвою, скільки титулом князівського радника, особливо довіреної особи правителя, в чиї обов’язки входило «виховання княжих дітей, який часто виконував найважливіші доручення та виступав головним радником володаря». Див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта. — С. 56–57. 261 Купчинський О. Рец. на: Bullarium Poloniae. — С. 411. 262 Однороженко О. Князівська геральдика Волині. — С. 11–13; його ж. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 112–118. На думку О. Одно257 126 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII печаток. Відбиток було прикладено до присяжної грамоти («докончання») великого князя Дмитра Любарта Ольгердовича з королем Казимиром ІІІ 263. Разом з князем Данилом до грамоти свої печатки приклали луцький владика Арсеній, Васько Кирдеєвич, луцький воєвода Іван та Іван Мстишинський 264. Олег Однороженко відсуває появу герба князів Острозьких щонайменше до середиРисунок 8. Печатка Данила ни XIV ст. — на підставі зображення покнязя з Острога. 1366 р. дібного герба (але без підпису) в геральдичному творі францисканського ченця «Книга знань всіх королівств, країв і володінь, які є на світі, та стягів і гербів кожного краю й володіння теж і королів, і панів, які ними володіють» 265. Ймовірний герб князів Острозьких з «Книги знань всіх королівств» — «на зеленому полі золота восьмипроменева зірка, і стяг — на срібному полі — два золотих півмісяця, що лежать рогами в різні боки» 266. Зазначена хронологія несподівано збігається з повідомленням А. Гваньїні з його «Європейської Сарматії», де розповідається про Данила князя Острозького, який у 1348 р. разом з перемишльським старостою Дашком «таємно привів татар до Руських країн; а коли ті прибули з великим військом, воювали проти королівських князівств» 267. роженка, виникнення герба Острозьких сягає середини ХІV ст., що непрямо доводиться повідомленням кастильського ченця-францисканця, який в своєму геральдичному творі сказав на герб Русі/Роксоланії, в якому на зеленому полі зображено восьмипроменеву зірку, стяг же містить у своєму зображенні два золотих півмісяці, які лежать рогами в різні боки. Докладно див.: Однороженко О. Герб князів Острозьких // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. — Вип. ХІІІ. — Острог, 2008. — С. 65–71; його ж. Західноєвропейські джерела ХІІІ–ХІV ст. та походження герба князів Острозьких. — С. 26–42. 263 Грамоти ХІV ст. — С. 38, n. 19. 264 Там само. — С. 38, n. 19. 265 Однороженко О. Князівська геральдика Волині. — С. 12–13. 266 Там само. — С. 13. 267 Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. — С. 122 (Книга І. Року від Різдва Христового 1333). Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 127 Поширення терміна «печать» у матрицях печаток на теренах Руського королівства підтверджується й археологічними знахідками. Перші з них потрапили у поле зору М. Грушевського та Б. Барвінського 268. Зокрема, йдеться про три матриці зі словом «печать» у легенді, знайдені біля с. Демидова (дочірня Молотова, неподалік Миколаєва над Дністром): на перших двох печатках легенди вирізані кирилицею: «ПЕЧАТЬ + ВАНОВА і ПЕЧАТЬ + СКОЧКОВА», на третій — легенду було викарбовано глаголицею, але нерозбірливо 269. Схожу конструкцію (термін «печать» та ім’я власника) мають легенди на цілій низці тогочасних руських матриць, що зберігаються у сфрагістичній колекції Музею Шереметьєвих. Поміж них перстень боярина Ходора з написом по колу: «ПЄ+ЧѦТЄ ХАДАР БОѦ» 270. Іншого боярина з тим самим іменем: «+ ХОДОРОВА ПЄЧАТ» 271. А також бояр Іллі (напис по колу): «+ ПЄЧТЬ ИЛ…» 272, Пашка: «+ ПЄЧѦТЬ ПАШКОВА» 273 та Тимка: «+ ПЄVАТЬ ТNМОВА» 274. Рисунок 9. Боярські печатки Руського королівства першої половини XIV ст. Барвінський Б. Українські сфрагістичні пам’ятки. — С. 242–257. Там само. — С. 243; Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 50–51. 270 Музей Шереметьєвих, МС-2308. 271 Там само. — МС-2580. 272 Там само. — МС-2715. 273 Там само. — МС-2758. 274 Там само. — МС-3060. 268 269 128 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII З терміном «печать» поміж новгородсько-псковських вислих двобічних печаток візантійського типу фігурують печатки литовських князів: «ПЕЧАТЬ КНѦЖА ГЛЕБОВА» — печать Наримунта Гліба Гедиміновича на грамоті Полоцька Лівонському ордену і Ризі від 1338–1341 рр. 275 Другий варіант: напис на чотири рядки: «[ПЕ]ЧА[ТЬ] КNѦ[ЖА] ГЛѢ[БО]ВА», від якої лишилося два фрагменти 276. Також знайдені були печатки з терміном «печать» Патрикія Наримунтовича 1383–1387 рр. 277 Із розкопок у Пскові та Твері відомо три варіанти вислих булл литовського князя Олександра ХІV ст. Легенди у полі печатки на чотири рядки: «ПЄЧАТЬ КНѦЖА ОЛЕКСАНДРОВА». На звороті є зображення вершника з мечем 278. Усі вони візантійського типу. ХІV ст. — розквіт Новгородської Республіки, а відтак і новгородського боярства, чиї печатки також містять в легенді термін «печать» уже на початку ХІV ст. Наприклад, печатка новгородського тисяцького Авраама з Андріївського розкопу 1995 р. має таку легенду: «ПЕЧАТЬ АБРАМОВА ТЫСѦЧЬКОГО». На звороті зображено якогось святого, вершника (з ореолом) і зі списом у руці 279. Такі іменні печатки вважаються вкрай рідкісними, і їхня кількість незначна. Полоцкие грамоты XIII — начала XVI в. / Подготовили A. Л. Хорошкевич, С. В. Полехов, В. А. Воронин, А. И. Груша, А. А. Жлутко, Е. Р. Сквайрс, А. Г. Тюльпин. — Т. І. — Москва, 2015. — n. 8; Янин В., Гайдуков П. Актовые печати Древней Руси. — Том III. — С. 172, илл. 436 б. 276 Белецкий С., Петренко В. Печати и пломбы из Старой Ладоги. Свод // Новые источники по археологии Северо-Запада. — Санкт-Петербург, 1994. — С. 197, рис. 15; Янин В., Гайдуков П. Актовые печати Древней Руси. — Том III. — С. 172, илл. 436 в. 277 Там само. — С. 173, илл. 436 з. 278 Там само. — С. 172, илл. 436 г, д, е. 279 Гайдуков П., Степанов А., Трояновский С. Сфрагистические и нумизматические находки из раскопок новгородского Великого моста в 2005–2006 гг. // Новгород и Новгородская земля. — Вып. 21. — Новгород, 2007. — С. 165–178. Власника Авраама дослідники ідентифікують з новгородським тисяцьким, діяльність якого припала на 20-ті рр. ХІV ст. Інший, а можливо, і той же самий Авраам Олферьєвич, загадується в 1340, 1345, 1348 і 1350 рр. 275 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 129 На розкопках у Новгороді в 2014 р. були знайдені вислі новгородські печатки-булли ХІV–ХV ст. з терміном «печать», зокрема печатка новгородського посадника Онцифора Лукинича (№ 579в), печатка новоторзького намісника (№ 535б), анонімна печатка владичого намісника (без легенди) (№ 483–2) 280. Для ХІV ст. вживання терміна Рисунок 10. Печатки «печать» в легендах намісницьновгородського тисяцького ких булл стає традицією, тоді як Авраама печатки владичих намісників та церковних ієрархів здебільшого не містять терміна «печать». Характерно, що печатки двоосібної належності — з іменами двох власників — містять у легенді термін «печать», їх вчені відносять до ХІІІ ст. Наприклад, двобічні печатки з чотирирядковими легендами: «КОНДРАТОВА ПЕЧАТЬ | СЕЛИВЕСТРОВА ПЕЧАТЬ» (№ 675а), «ПЕЧАТЬ ІВАНОВА ПРОКШИНИЧА | ПЕЧАТЬ ЄФИМЬЕВА» (№ 675). А подвійна печатка Степана Павловича та Василя Олександровича (№ 702) містить в обидвох полях знаки вказаних осіб — птаха та візерунчастого орнаменту. Легенди на обох боках розташовані не в рядок, а по колу, що свідчить (вкупі з зображеннями) про можливий західноєвропейський вплив. Можна зробити висновок, що термін «печать» міститься переважно на печатках представників світської влади (князів, тивунів, посадників) та боярства, тоді як в легендах печаток церковних ієрархів цей термін не вживався. Дотепер вчені не можуть з певністю сказати про те, який вони мали зв’язок з пергаментними чи берестяними грамотами, хоча вислі булли почасти збереглися на документах Новгорода і Пскова ХІІ–ХІV ст. 281 Гайдуков П., Олейников О. Новейшие археологические открытия в Великом Новгороде. URL: http://archaeolog.ru/?id=2&id_nws=268&zid_nws=9 281 Грамоты Великого Новгорода и Пскова / Под ред. С. Н. Валка. — Москва, 1948. 280 130 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Яку функцію відігравали вислі свинцеві булли у комунікаційних системах передавання інформації? Як змінювалися ці функції протягом століть? Як ці печатки були замінені на новий тип печаток з терміном «печать», який ми досліджуємо у цій статті? Коробораційні формули кириличних актів Для цього дослідження ключовим є наявність терміна «печать» у легенді, яка кореспондується з відповідною клаузулою короборації правового акта, який засвідчується цією печаткою. В документах Руського королівства, що розглядалися вище, в коробораціях відсутній термін «sigillum», що вказує на нестійкість термінології у цей період і на довільність коробораційних формул. Проте йшлося про латиномовні документи, спрямовані на іноземного, західного адресата (дипломатичне листування). Коли ж на руських землях з’являються кириличні документи з коробораційною клаузулою про прикладання печатки, які обслуговували внутрішні правові відносини всередині суспільства? Розгляд коробораційних формул руськомовних середньовічних актів становить окрему проблему, яка краще досліджена на прикладі документів Пскова, Новгорода і Суздальської землі 282. Проблема їхнього дослідження в контексті формування Великого князівства Литовського та Молдавського господарства полягає у тому, що коробораційні формули розглядаються під кутом зору або вивчення мови, або вивчення права, або вивчення формуляра якогось одного різновиду актів чи Каштанов С. Русская дипломатика. Учебное пособие. — Москва, 1988; його ж. Из истории русского средневекового источника: Акты Х–ХVІ веков. — Москва, 1996; його ж. Жалованные акты на Руси XII–XIV вв. // Средневековая Русь. — Вып. ІІ. — Москва, 1999. — С. 21–45; його ж. Исследования по истории княжеских канцелярий. — Москва, 2014; Кучкин Д. Договорные грамоты московских князей XIV века: внешнеполитические договоры. — Москва, 2003; Алексеев Ю. Частный земельный акт средневековой Руси. От Русской Правды до Псковской Судной грамоты // Вспомогательные исторические дисциплины. — Т. VI. — Ленинград, 1974. — С. 135– 141; Янин В. Новгородские акты ХІІ–ХV веков. Хронологический комментарий. — Москва, 1991; Кучкин В. О древнейших смоленских грамотах // История СССР. — Москва, 1966. — № 2(103). — С. 103–114. 282 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 131 роботи певної канцелярії, структури влади, регіону тощо. Цій проблемі не вистачає ширшого контексту, особливо для раннього періоду, починаючи з середини ХІV ст., коли формуляр тільки усталюється і використовується варіативно. Коробораційні клаузули набувають свого стійкого оформлення лише з кінця ХІV ст., коли починається нова епоха у формуванні пізньосередньовічного суспільства Східної Європи, тісно пов’язаного з розвитком феодального землеволодіння, з династичними уніями центрально-східноєвропейських монархій та утвердженням шляхетського стану. Короборація актів починає розвиватися в царині приватноправового акта, обслуговуючи внутрішні потреби привілейованих землевласників — оформлення правовідносин по горизонталі — під час купівлі-продажу, успадкування та обміну маєтків як об’єктів землеволодіння. У цьому пункті розгляду короборація приватноправових актів нічим не відрізняється від публічно-правових актів монаршої волі (вищої за ієрархією інстанції верховного правителя — короля, господаря, великого князя): як законодавчих (публічно-правових) актів, так і приватноправових актів (теж за природою феодальних, але з меншим рівнем суверенності, які є нижчими за ієрархією). Це означає те, що печатка з відповідною легендою виникає в період зародження нових феодальних утворень на теренах Центрально-Східної Європи (Скіфії/Сарматії/Тартарії), який збігається з часом розпаду Золотої Орди. І цей процес неможливо приписати тому чи іншому феодальному утворенню (королівству, князівству, господарству, республіці), правлінню того чи іншого володаря. Печатка з терміном «печать» стає набутком як духовних ієрархів і церков (церковна сфрагістика), землевласницьких корпорацій феодалів і лицарів (панів, зем’ян, бояр), так і міських влад (юридик) і міських виробничих та купецьких корпорацій (цехів). Від володіння печатками відсторонені тільки тяглі піддані, зобов’язані до фізичної праці й данин — смерди, кмети, laboratores 283. Дослідник застає формуляр акта в останній третині ХІV ст. уже оформленим, а клаузули короборації — обов’язковим елементом формуляра, без якого акт починає вважатися недійсним (щоправда, У їхньому розпорядженні залишались так звані клейма, знамена, які були одним із джерел наповнення геральдичного «банку даних» для бояр-шляхти. 283 132 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII спрощений формуляр княжого часу без завершального протоколу продовжує іще практикуватися певний час). І ця новація ХІV ст. виринає хвилеподібно, як інсталяція певної програми на комп’ютері. Неможливість простежити чіткий перехід до масового документа та застосування печатки майже усіма прошарками суспільства поспішно пояснюється істориками браком джерельної бази, власне, втратою документів. Усе розмаїття актів на постординському просторі Центрально-Східної Європи другої половини ХІV ст. неможливо звести до особливостей окремо узятих владних інституцій — різноманітних новоутворених королівств і князівств, які формуються на тлі розпаду Золотої Орди, але ще мають багато спільних рис. І до таких спільних рис належать особливості актового діловодства, власне формуляра, зокрема, інституту печатки та формули короборації. Якщо вивчати дипломатичні формули короборацій невіддільно від дослідження печаток та супровідних легенд, то картина розвитку і мови, і печаток, і актової дипломатики, і феодального землеволодіння може постати в новому світлі. Ми бачимо, що саме в цей час клаузула короборації та печатка як атрибут влади починають виступати спільно, як структурні частини єдиного механізму формування системи письмової комунікації — для фіксації правовідносин, для забезпечення спадковості землеволодіння та інститутів влади. І не важливо, чи йдеться про князя, чи про його ленника, чи простого боярина-лицаря. Усі мають схожі печатки з терміном «печать», окрім монарха — короля чи великого князя, чия печатка має розроблену геральдичну програму та складніші елементи. Вплив західноєвропейського формуляра Вплив західноєвропейського формуляра на дипломатику литовсько-руських і молдавських актів кінця ХІV–ХV ст., власне, клаузули короборації, стає загальноприйнятою думкою 284. М. Жук у статті про вплив латинського формуляра на україномовні грамоти князя Владислава Опольського (збереглось лише чотири такі грамоти) впевнено Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 243. 284 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 133 стверджує, що «незважаючи на мову як свідчення продовження традиції давньоруської дипломатики, за своєю структурою і лексичною наповненістю вони наслідують канони латинської канцелярії, роль якої зросте, коли з початку XV ст. українська мова буде витіснена з привілеїв» 285. Термін «печать» для руських печаток ХІІІ–ХІV ст. у широкому порівняльному контексті аналізував О. Алфьоров у статті «Княжі знаки на печатках Київської Русі» 286. Він висловив гіпотезу, що під впливом латинської традиції на теренах Руського королівства термін «печать» міг отримати ще одне, нове значення — «відбиток»; автор акцентує на вживанні терміна «печать» у легенді боярських печаток з руських земель Корони Польської 287. Цей висновок прямо виводить на зв’язок з формуляром грамот і привілеїв ХІV ст. О. Алфьоров бачить проблему в тому, що жодна актова формула, яка описує прикладання печатки до документа, «не пояснює, у якому значенні ставиться печатка» 288. На думку О. Груші, навпаки, розмаїття коробораційних формул «відображало реально існуючі уявлення про те, для чого мала служити печатка» 289. Він вважає, що письмова практика застосування печаток, яку ми бачимо уже розвиненою з кінця ХІV ст., несе сліди окремого існування письмового запису та печатки в раніший період, тобто печатка «сама по собі була посвідчувальним знаком договору» 290. Це надзвичайно важливий висновок, який дає змогу більш повно усвідомити той революційний вибух документального письменства і писаного права, який починається з середини ХІV ст., коли печатка і текст зустрілися на тлі масового документального виробництва текстів. Жук М. Специфіка україномовних грамот князя Володислава Опольського у світлі латинських документів його канцелярії // Княжа доба. Історія і культура. — Вип. IV. — Львів, 2011. — С. 284. 286 Алфьоров О. Княжі знаки на печатках Київської Русі. — С. 105–107. 287 Там само. — С. 107. 288 Там само. — С. 107. 289 Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 243. 290 Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 244; Соболева Н. Русские печати. — С. 27–28, 35–36, 74–75. 285 134 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ДОКУМЕНТ Відбиток печатки Герб (знак), «знамено» ПЕЧАТКА (клаузула короборації) Легенда + Символ (матриця печатки) Ім’я власника — аналог підпису На думку угорського мовознавця Андраша Золтана, який вивчав формуляр галицько-волинських грамот періоду після переходу західноруських земель під вплив Польського королівства, в дипломатичній практиці починає вживатися формуляр західноєвропейського походження, що зумовило, своєю чергою, зникнення з тексту західноруських грамот старослов’янських мовних елементів 291. Переорієнтація формуляра чітко простежується за галицько-волинськими грамотами ХІV ст. — «витіснення давньоруського формуляра в галицькому діловодстві відбувалось поступово, через стадію співіснування традиційного давньоруського формуляра з новим, засвоєним під впливом латиномовної канцелярської практики» 292. Однак до 1340 р. ми майже не маємо автентичних актів, писаних кирилицею, а тільки з десяток актів, писаних латинською мовою ще до завоювання Галичини Казимиром ІІІ. А. Золтан стверджує, що актова Золтан А. Восточнословянские и западноевропейские традиции в языке и формуляре Галицко-Волынских грамот ХІV в. // Hungaro-Slavica. — Budapest, 1988. — С. 85; його ж. Процесс формирования административного языка Великого княжества Литовского // його ж. Interslavica: Исследования по межславянским языковым и культурным контактам. — Москва, 2014. — С. 26–36. 292 Золтан А. Восточнословянские и западноевропейские традиции. — С. 88–89; його ж. Процесс формирования административного языка. — С. 29. 291 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 135 формула «…чинимъ знаемо симъ нашимъ листом, кто на него узрит или услышить чтучи» 293 (промульгація — публічне оголошення волі), яка зустрічається в західноруських актах кінця ХІV ст, знайшла своє поширення під впливом імперської канцелярії Священної Римської імперії (з посиланням на працю Хр. Станга) 294. Далі автор з огляду на теоретичні концепції мовних впливів усної говірки (діалекту) на письмову актову мову робить висновок про запозичення з польської розмовної мови термінів у мову західноруських актів другої половини ХІV ст. Йдеться про термін «лист», що замінив руське слово «грамота» 295. На нашу думку, це хибне уявлення: 1) слово «лист» (документ), очевидно, етимологічно пов’язане з загальнослов’янським словом «листя» (що ростуть на деревах), тому приписувати цей вплив лише польській мові було б некоректно. До того ж з методологічної точки зору ми не можемо казати про національні мови та їхні взаємовпливи у ХІV ст., про які ми нічого не знаємо. Вважаємо, що нова письмова мова діловодства розроблялась для західних слов’ян і слов’ян-русинів у річищі конструювання міфологеми про трьох братів Чеха, Леха і Руса, й тому розробники письмової мови послуговувалися спільним словниковим фондом; 2) польська мова на той час не була розроблена для канцелярського діловодства, її не вживали на письмі під час складання актів 296; 3) у цей Грамоты ХІV ст. — С. 61. Stang C. Die westrussische Kanzleisprache des Großfürstentums Litauen. — Oslo, 1935. — S. 134; Золтан А. Восточнославянские и западноевропейские традиции. — С. 87; його ж. Процесс формирования административного языка. — С. 29 («Эта формула распространилась в латинской дипломатике разных европейских стран под влиянием имперской канцелярии Германии; в указанную «русскую» грамоту Казимира ІІІ она проникла из практики латинской канцелярии короля (ср. в латинских грамотах Казимира ІІІ: «Notum facimus quibus expedit vniuersis, Notum facimus vniuersis presentibus et futuris, hanc litteram ispecturis» и др., повидимому, посредством польского (разговорного) языка; о польском посредничесте свидетельствует слово лист в начальной формуле при употреблении древнерусского эквивалента грамота внутри текста» («А што тои грамотѣ писано, тоую жь правдоу литовьскимъ кнѧземъ держати»)»). 295 Золтан А. Процесс формирования административного языка. — С. 29. 296 Офіційне впровадження польської мови у діловодстві відбулося лише в 1543 р. після постанови польського сейму про дозвіл використовувати польську 293 294 136 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII самий час, у другій половині ХІV ст., термін «лист» проникає і в чеську актову юридичну мову, який, за логікою А. Золтана, також слід розглядати як польський мовний вплив, але для цього немає жодних підстав з огляду на розвиток чеського актового діловодства. Якщо ми звернемося до формуляра чеських актів останньої третини ХІV — початку ХV ст., писаних чеською мовою (наголосимо — не латиною чи німецькою, а саме чеською — латинською абеткою), то вони матимуть повну тотожність з формуляром галицьких, волинських, подільських, литовських і молдавських грамот та приватноправових актів 297. І якщо чеські акти земського права, писані чеською мовою мову у діловодстві. Див.: Klemensiewicz Z. Historia języka polskiego. — T. ІІ. — Warszawa, 1985. — S. 220–221; Słowiński J. Rozwój pisma łacińskiego w Polsce XVI–XVIII wieku. Studium paleograficzne. — Lublin, 1992. — S. 20. Попри це, в актовому діловодстві Польського королівства панувала латинська мова, а польська мова почала ставати популярною в діловодстві лише з кінця ХVІ ст. Тільки сеймова постанова 1696 р. остаточно визнала за польською мовою пріоритет в канцелярському діловодстві (Яковенко Н. О языковом составе гродских и земских книг Правобережной Украины на протяжении XVII века // Историографические и источниковедческие проблемы отечественной истории. Источники по социальноэкономической истории России и Украины XVII–XIX веков. Межвузовский сборник научных трудов / Ред. Н. П. Ковальский. — Днепропетровск, 1983. — С. 072; Титаренко В. Мовна ситуація на північноукраїнських землях у XVI–XVII cт. // Українська полоністика. Філологічні дослідження. — Вип. 5. — 2008. — С. 158). 297 Див. наприклад, транслітерацію чеського акта початку ХV ст. кирилицею, яку заради експерименту зробив Андрій Яковлів: «Я, Сігмунт зе Лготки вызнавам темто листом, ктож ей узре, неб слышети будов, же исем длужен правего длугу а справидлевего двесте коп грошей стребных добрых разу пражскего, словутнему паноши Довешови Гжанему з Гарасова, одвинуд з Хлумина, и его детем, швагру моему, ктереж то пенизе а тен длуг запсал сем ему в земске д (о) ски, а п (о) лнити мам од св. Йири (Юрія) ныне пристего в рок. Пак ли бых ему сверхуписанего д (о) лгу не сп(о)лнил на тен час, тегды ма се увезати з єднем коморником в мой двор и у поплужже ве Лготе, и в лесы, ктереж к тому прислушеи, а в Залужи в лиди у мене платне а в Олешницы в єдного чловека… (і далі короборація:) А того на лепши истоту сву исем печеть з му добру воли к тому то листу казал привесити. А кме просбе урожени пан, пан Ян Старшы з Михалович… на сведоми све печети… привесили к тому то листу» (Яковлів А. Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV–XVI в. — Прага, 1929. — С. 75–76. Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 137 з тричастинним формуляром, з’являються з 70-х рр. XIV ст. 298, тобто на 20 років пізніше ніж галицькі кириличні акти Казимира ІІІ, то чеськомовні правові кодекси виникають у 20–30-х рр. ХІV ст. 299, які, треба сказати, не кодифікувалися монархом і не затверджувалися чеським сеймом (наприклад, «Majestas Carolina» у 1355 р.), а були приватними збірниками права. Хоча в них, як і в Саксонському зерцалі, ні печатка, ні юридичний документ для встановлення права чи доведення правопорушення не фігурують, а посилання на акти чи згадки про прикладання печатки відсутні. Вперше в чеських правничих кодексах термін «печать» стосовно юридичного акта з’являється у 1400 р. в параграфі про скаргу та обвинувачення 300, тобто синхронно з появою «печаті» в приписах Псковської судної грамоти 1397 р. та Уставної Двінської грамоти 1397 р. (про ці грамоти див. далі). Зазначимо також і про згадку щодо печатки в хорватському регіональному праві останньої третини ХV ст. з району Полиці, що на узбережжі Адріатичного моря (від м. Спліт до м. Оміша) 301. Крім приватноправових актів у цей же час, в період правління чеського короля Вацлава (1378–1419), чеською мовою починають вестися книги земського суду, так звані доскі земські. 299 «Книга старого пана з Роземберка» 1320–1330 рр. (240 статей) (див.: Archiv Český. — D. I. — Praha, 1840. — S. 447–484); чеський переклад «Majestas Carolina» 1347 р. (див.: Archiv Český. — D. III. — Praha, 1844); «Рад права земського» («Ordo judicii terrae») (93 статті) середини ХІV ст. 300 «Виклад чеського земського права вищого земського судді пана Ондржея із Дуби» 1400 р.: «§ 25 Źaloba z ucinku z listem. Bywa take w te źalobe powodem list s wisutými pečetmi (виділено мною. — В. П.), jakoź prawda zalezi. A kdyz to bude w źalobe, tehda urad otsiela strany s listem ku purkrabi praźskemu, a tu pak poznali se pohnaný ku pečeti a k slibu, tehda plniti musi, jakź purkrabi umluwi; a toho jest prawo we dwu nedeli. Pakli se neźna, tehdy jdete swedci, jakoz jest napred psano» (Archiv Český. — D. IІ. — Praha, 1842. — S. 494). 301 Греков В. Полица. Опыт изучения общественных отношений в Полице ХV– ХVІІ вв. — Москва, 1951. — С. 236–237 («Стаття 48. Про писаря (Од канчилира). Літа від Р. Х. 1485, 28 липня. Постановила Полиця тримати общинного присяжного писаря, який повинен отримувати щорічно… і від кожного документа, що виходить із канцелярії — 5 баланч (назва монети. — В. П.); від кожної постанови, де поставлена печатка на бомбіцині (назва східного паперу. — В. П.) — 10 баланч, а від судового акта — 1 лібра. І писар від усіх податків вільний, крім харача (подушний податок, яким обкладали турки усіх немагометан з 12-річного віку. — В. П.)». Так само 298 138 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Однак не тільки клаузула промульгації, а також і клаузула короборації засвідчили вплив західноєвропейського формуляра на західноруські (західноукраїнські) акти й не тільки. Опубліковані акти Руського королівства кінця ХІІІ ст. — 1341 р. доводять, що канцелярія руських правителів уже увібрала в себе зразки західноєвропейського формуляра за посередництвом латинського письма. Прикладом цього є листування з магістрами Тевтонського ордену, магістратами Торуня і Кракова та інших міст князів Андрія і Лева Юрійовичів у 1316 і 1320 рр. 302, з магістрами Тевтонського ордену «уродженого князя і володаря Русі» Юрія ІІ Тройденовича у 1325, 1327, 1334, 1335 рр. 303 Вперше клаузула короборації з’являється у листі обох князів «усієї землі Русі, Галичини й Володимирії» Андрія та Лева Юрійовичів на адресу великого магістра Тевтонського ордену Карла з Тревері та всіх лицарів із запевненням прихильності та дружби й обіцянкою захищати від нападів татар 304. Клаузула промульгації уперше з’являється в латиномовному акті «князя і володаря королівства Русі» Юрія ІІ Тройденовича, який дарує своєму слузі Барткові із Судомира війтівство у місті Сянок актом за 20 січня 1339 р. 305 Цей акт має класичну тричастинну структуру формуляра і містить клаузулу короборації: «На доказ цього ми веліли скласти цю грамоту і скріпити її прикріпленням нашої печатки» (печатка не збереглась) 306. Формуляр галицько-волинських актів кінця ХІІІ — початку ХІV ст. не містив есхатокола (заключного протоколу) тричастинного формуляра, тобто в ньому не було не тільки датуван- і хорватською мовою ми бачимо вживання загальнослов’янської лексеми «печать»: «А за сеньтеньцию ка се печати на буньбажини, боланч 10». 302 Купчинський О. Акти та документи. — С. 145, n. 4; C. 152, n. 5; C. 158, n. 6. 303 Там само. — С. 167, n. 8; C. 170, n. 9; C. 174, n. 10; C. 180, n. 11. 304 Там само. — С. 145–152. Клаузула короборації в перекладі з латини: «на засвідчення цього ми звеліли написати цей документ, зміцнений силою наших печаток». 305 Там само. — С. 190–193, n. 12. Клаузула промульгації в перекладі з латини: «Хай дізнаються всі загалом і кожен зокрема, як тепер, так і у майбутньому, хоч кому був поданий цей аркуш, чи то для читання, чи для слухання…» 306 Там само. — С. 193. Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 139 ня, а й заклику до прикладання печатки 307. А. Золтан так само висловлює думки про те, що у цей час княжа канцелярія ще дотримувалась традиційних давньоруських взірців, не відчуваючи на собі впливу західноєвропейського формуляра 308. До того ж за часовий проміжок з першої половини XIV ст. немає автентичних руськомовних актів, на підставі яких можна було б судити про ступінь впливу західноєвропейського формуляра. Але і короборація латинських актів Руського королівства так само не має усталеної структури. Перші руські акти з часу підпорядкування Галичини королю Казимиру ІІІ, на думку А. Золтана, мають польські мовні впливи, з чим ми не можемо погодитися. На противагу польському впливу уже давно була висунута переконлива концепція чеського мовного впливу на руську мову Великого князівства Литовського, яку згаданий автор відкинув. Однак йому не була відома праця українського вченого Андрія Яковліва, який доволі переконливо довів впливи чеської мови на вироблення поняттєвого апарату законодавчих пам’яток Великого князівства Литовського 309. Ще раніше цю ідею в загальних рисах висловлював М. Грушевський 310. Там само. — С. 129–138 (див. джерелознавчий аналіз О. Купчинського дарчої князя Льва «братинцям» з Литовської землі Тутенію і Монтсіку). 308 Золтан А. Восточнославянские и западноевропейские традиции. — С. 86. 309 Яковлів А. Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV–XVI в. — Прага, 1929. 310 Грушевський М. Впливи чеського національного руху XIV–XV в. в українськім житті і творчості як проблема досліду. Кілька заміток і дезідерат // Грушевський М. Твори: у 50 т. — Т. Х. — Кн. І. — Львів, 2015. — C. 58–67. Автор розглядає проблеми впливу чеського національного руху ХІV–ХV століть на культурницьке життя і письменство України-Русі. Передусім йшлося про гуситський рух початку ХV ст., про поширення чеських релігійних книг та чеської мови. Приклад чехів, які мали книги народною мовою, зокрема книги Святого Письма та судові кодекси, набув неабиякого визнання в слов’янському світі, у тому числі або насамперед поміж русинів і поляків. Про чеські мовні впливи на канцелярську мову Галичини див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Том VI: Житє економічне, культурне, національне XIV–XVIІ віків. — Київ, 1995. — С. 367. 307 140 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Поширення публічно-правових і приватноправових актів Активне вживання термінів для письмових актів світської влади чітко стратифікується останньою третиною ХІV ст. і пов’язано з поширенням публічно-правових і приватноправових актів нової феодальної знаті (поділ цих актів на публічні та приватні ще доволі умовний для цього періоду). Невиробленість клаузули короборації, на перший погляд, могла б свідчити про рідкісне вживання печаток при документах. Хоча, на думку білоруського історика О. Груші, «наявність князівської (і так само боярської) печатки у другій половині ХІV ст. означало значне поширення не стільки правового документа, скільки кореспонденції» 311. Згідно зі спостереженнями О. Груші формула короборації про прикладання печатки в актах останньої третини ХІV ст. зустрічається нерегулярно, і в акті, що він аналізує (грамота пінського князя Василя Наримонтовича, надана Павлу Котовичу на острів землі Вєтельє у Жидецькій волості 1390 р.), демонструється плутаність слів коробораційної формули, що вказує на необізнаність з нею писарів. Формула короборації має описовий, неусталений характер: «Потом княз Федушько отца своего, княз [зя] Василья, сынъ приложилъ грамотоу и печать свою Котовичу» 312. В актах другої половини ХІV ст. клаузулу короборації могли заміняти імена свідків 313. Першим таким прикладом є руськомовний наГруша А. Мяновная грамата. — С. 82. Груша А. Мяновная грамата. — С. 90. «Писар помилково відновив порядок одних слів, пропустивши інші. Ймовірно, це сталося внаслідок недосконалого диктування. Можна також припускати, що і писар, і той, хто диктував, були погано знайомі з цією формулою» (Там само. — С. 83). 313 Цікаві спостереження щодо приватноправового акту Північно-Східної Русі ХV — першої третини ХVІ ст. наводить російська дослідниця Л. Мошкова на прикладі актів купівлі-продажу Білозерського і Бежецького уїздів. Йдеться про взаємну кореляцію підписів свідків (послухів) та їхніх контрагентів, так званого рукоприкладства (підписів) і проставляння печаток. Дослідницею було помічено закономірність, що полягала у взаємозалежності застосування рукоприкладства (підпису) та печатки: там, де ставився підпис, печатки не привішувалися. До того ж, коли ставились підписи, то спеціально зазначалося формулою «без печати», 311 312 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 141 давчий акт польського короля Казимира ІІІ своєму слузі Івану на дворища Заньво та Микитино у Перемишльській волості близько 1350 р.: печатка привішена, але короборація не зазначена 314. У дарчій Чурила Бродовського князю Федору Даниловичу Острозькому 8 квітня 1385 р. на Бродів вказані свідки з формулою «А на то послуси» 315. Клаузула тестації з іменами свідків поєднується з короборацією в привілеї князя і господаря Подільської землі Олександра Коріатовича від 17 березня 1375 р. на млин Смотрицькому монастирю, яким він підтверджував попереднє надання свого брата князя Юрія Коріатовича, однак формула короборації має варіант, який натякає на державний статус печатки: «А на то дали есмо свои лист и печать завесили своего князьства» 316. У Литві з точки зору зростання ролі документа, як і щодо появи гербової традиції, переламним вважається 1387 р 317. За спостереженнями О. Груші, власне з останньої третини ХІV ст. (з 1387 р.) «поступово починає утверджуватися практика приватних земельних актів, грамоти на які засвідчувалися печаткою» 318. У Галицькій Русі активне поширення печатки в правових актах починається з середини ХІV ст., але її зв’язок з короборацією не є послідовним (за правління Юрія ІІ в 1334–1340 рр.) 319: акти старости що з’явилося на межі 10–20-х рр. XVI ст. Див.: Мошкова Л. Рукоприкладства на грамотах XV — первой трети XVI в. (предварительные наблюдения) // Отечественные архивы. — 2015. — № 4. — С. 12–19. 314 Грамоти ХІV ст. — С. 27–28, n. 12; Розов В. Українські грамоти. — Том І: XIV вік і перша половина XV віку // Збірник Історично-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук. — Том LXIII. — Київ, 1928. — n. 2 («Далъ есмь ему волно и слободно. Просити [е]му Б(о)га за короля и за королевы, намѣстникы. И на то свѣдци: пан Дмитръ, панъ Судивой, панъ судья сяноцкий, панъ Глеб Дворскович»). 315 Грамоти ХІV ст. — С. 64, n. 32; Archiwum Sanguszkόw. — Tom I. — S. 2, n. 2. 316 Грамоти ХІV ст. — С. 50, n. 24; Розов В. Українські грамоти. — С. 19–20, n. 10. 317 Kosman M. Dokumenty wielkiego księcia Witolda // Studia Źródłoznawcze. — T. XVI. — Warszawa, 1971. — S. 145. 318 Груша А. Мяновная грамата. — С. 83. 319 Купчинський О. Акти та документи. — С. 167, n. 8; C. 170, n. 9; C. 174, n. 10; C. 180, n. 11; його ж. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти XIV — першої половини XV ст. // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. — Том CCXXXIII: Праці Історико-філософської секції. — Львів, 1997. — С. 333–359; Молдован А. Пять 142 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Руської землі Ота з Пільча 1351 320, 1352 321, 1353 322 і 1359 рр. 323 Судовий акт від 23 лютого 1369 р. про межування спірної землі за участю старости Руської землі Яська Кміти не містить клаузули короборації, а тільки імена суддів, свідків та писаря судового акта 324. Ще до 1387 р. у Галицькій Русі ми бачимо поширення практики прикладання печаток до приватноправового документа у процесі успадкування чи продажу маєтку. Наприклад, можна згадати документи з колекції Т. Неводнічанського 325. 17 березня Ходко Лоєвич купує у Клишка Ягольниковича село Розворяни перед львівським і галицьким воєводою Миклошем Олександровичем: акт не містить клаузули короборації, проте має повний перелік свідків (14 осіб) і чотири привішені печатки, чиї легенди не читаються 326. В акті продажу села Коростно Петру Андреєвичу від Гліба Дворсковича 15 квітня 1388 р. так само немає клаузули короборації, проте наявний перелік свідків і привішено дві печатки, чиї відбитки не збереглися і не піддаються прочитанню ні легенда, ні зображення 327. В акті від 28 березня 1393 р. — свідченні судомирського новонайденых украинских грамот конца ХIV — начала ХV в. // Лингвистическое источниковедение и история русского языка. — Москва, 2000. — С. 261–276; Грамоти ХІV ст. — С. 27–74, n. 12–40. 320 Клаузула короборації, подана у зворотній транслітератції руською мовою: «На то сведоцтво наш лист есмо дали и нашу печать привесили» (Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. — С. 340). 321 Клаузула короборації, подана у зворотній транслітератції руською мовою: «И я на то печать свою привесил…» (Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. — С. 342). 322 Клаузула короборації в оригінальному написанні руською мовою: «И листъ свуи дали есмо на то и печать нашу привѣсили» (Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. — С. 343). 323 Українські грамоти ХІV ст. — С. 16. Купчий акт на дідицтво Ганни Радивонкової Петраша Радційовського. Без клаузули короборації, яку заміняють імена свідків: «а на то послуси: пан староста Рускои земли Ота Пилецкий…». Запис формули про могорич; запис про писаря, який складав акт, замість формули про прикладання печатки, які й так були прикладені. 324 Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. — С. 344–345. 325 Молдован А. Пять новонайденых украинских грамот. — С. 261–276. 326 Там само. — С. 262. 327 Там само. — С. 264–265. Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 143 воєводи й старости Руської землі Яна Тарнавського на засвідчення заповіту Ходка Лоєвича клаузула короборації наявна, але вона має перекручений стиль викладу, з чого вбачається необізнаність писаря в формулярі акта: «И я есмо то прилюбило и потвердило своими листы и печати нашю завѣсило нашю печати завѣсило…» 328. Його варто порівняти з таким самим недбалим викладом клаузули короборації у грамоті пінського князя Василя Наримунтовича 1390 р. (див. вище). Наступний акт з цієї серії підтверджень старост Руської землі від 7 травня 1396 р. демонструє уже більш-менш усталений вид клаузули: «К тому есмо листови нашю печать приложили пъдъ нашим сведоцтвом» старости галицького, теребовльського і зудечівського пана Гнівоша 329. Межовий акт старости Яна Тарнавського між селами Ятвяги й Ритаровичі містить таку короборацію: «А про то дали есмо грамоту нашу Грицъкови Рытерувъскому на потвердзеня томоу розизъдови и печат нашу привесили есмо» 330. У дарчій короля Владислава Ягайла своєму слузі Драгомиру сіл Рахине і Дуліби у Перемишльській землі, писаного руською мовою, клаузула короборації має чітку і вже усталену форму: (у зворотній транслітерації кирилицею): «На потвержене сему листу казалисмы привесити нашу печать» 331. Як бачимо з наведених прикладів, у цей перехідний період до застосування нового типу печаток відсутність короборації не робила прикладання печаток неможливим. По-друге, приклади 50–90-х рр. XIV ст. засвідчили, що короборація ще не має усталеної форми й вживається довільно — писарі плутають послідовність слів, не до кінця розуміючи зміст цієї клаузули або взагалі уникають її вживання 332. Таким чином, приватноправовий акт стає маркером масового Там само. — С. 266–267. Там само. — С. 269–270. 330 Купчинський О. Забуті та невідомі староукраїнські грамоти. — С. 345. 331 Там само. — С. 348. 332 Це додатково свідчить про погану обізнаність з новою термінологією правових актів, яку аж ніяк не випадає виводити із усної розмовної мови, якою нібито перекладали латинські акти польські писарі з канцелярії Казимира ІІІ, що намагався довести А. Золтан. 328 329 144 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Таблиця 2 Письмовий акт як публічно-правова процедура Укладання приватноправового документа як публічно-правова процедура Формуляр акта Ритуал проведення процедури Вступний протокол (клаузули): — інвокація — інтитуляція — інскрипція — промульгація — аренга (можливий повний або спрощений формуляр — без якихось клаузул) Учасники правової процедури (контрагенти, реципієнти), дійові (юридичні) особи, суб’єкти правовідносин Основна частина (клаузули): — нарація — диспозиція — санкція (можливий повний або спрощений формуляр — без якихось клаузул) Публічне передавання прав або встановлення нових правовідносин — акт здійснення (відчуження) волі Заключний протокол (есхатокол) (клаузули): — короборація (формула прикладання печатки) — тестація (імена свідків) — субскрибція (рукоприкладство) — сигнатура (підписи) — ім’я писаря — датація (дата і місце укладання документа) (можливий повний або спрощений формуляр — без якихось клаузул) Ритуал 1. Присяга: хрестоцілування (аналог прикладання печаток в кінці ХІV — першій половині ХV ст. Практикувалось спільно або окремо) Ритуал 2. Могорич: свідкимогоричники контракту (аналог печатарів) Ритуал 3. Прикладання (завішування) печатки поширення не тільки писаного документа, а й масового вживання печаток нового типу. Тому важливу увагу слід зосередити на вивченні саме приватноправових актів, на відміну від актів верховної влади. Печатка на актах верховної влади з’являється значно раніше і становить Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 145 своєрідну монополію на застосування акту опечатування 333. Адже йшлося не про баналізоване нині просте юридичне засвідчення документа, а про акт запечатування документа за участю релігійних сил, що були проявлені через чітко визначені символи, розміщені у полі печатки. Ймовірно, що рядовий дружинник, лицар, міщанин чи общинник не могли мати власної печатки з християнськими зображеннями. Цей факт можна схарактеризувати як застосування монополії з боку центральної влади на використання сакральних сил, що загалом суперечить ідеї християнської благодаті. Однак у цьому випадку влада мусила стояти на сторожі регулювання правовідносин, що частково пояснює поширення ритуалу хрестоцілування, в якому на початковому етапі печатка не була потрібна. Під час вивчення приватноправових та судових актів з теренів Новгородської та Суздальської земель історики доволі докладно проаналізували їхню внутрішню структуру та соціально-економічні умови виникнення. Цікаво, що хронологія їхньої появи майже збігається з аналогічним процесом у Руському королівстві, Чорній Русі, Литві, Смоленській, Полоцькій, Вітебській, Сіверській землях та в Молдавії. У Новгороді та Полоцьку акти з’являються у ХІІІ ст. 334 Г. Гімон дотримується думки, що у Новгороді на рубежі ХІІ–ХІІІ ст. приватний акт ще не сформувався, однак у ХІІІ ст. він уже має видові ознаки приватного акта 335. В ранній період своєї наукової діяльності В. Янін на підставі сфрагістичного матеріалу з розкопок у Новгороді доводив, що приватноправовий акт виник у Новгороді дуже рано — в ХІ ст., З ХІІ ст. герби на печатках використовували лише представники аристократичних родів (Арсеньев Ю. Геральдика. — С. 108). 334 Полоцкие грамоты XIII — начала XVI в. / Подготовили A. Л. Хорошкевич, С. В. Полехов, В. А. Воронин, А. И. Груша, А. А. Жлутко, Е. Р. Сквайрс, А. Г. Тюльпин. — Т. І — ІІ. — Москва, 2015; Валк С. Начальная история древнерусского частного акта // Вспомогательные исторические дисциплины. — Москва — Ленинград, 1935. — С. 310. 335 Гимон Т. Развитие деловой письменности в Новгороде в XI–XIV вв. // Восточная Европа в древности и средневековье: Государственная территория как фактор политогенеза. — Москва, 2016. — С. 75. 333 146 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII оскільки печатки знаходили під час розкопок звичайних міських кварталів, а не князівських резиденцій 336. С. Каштанов визнав це твердження В. Яніна спірним, наголосивши на тому, що печатки могли прикріплятися саме до приватноправових актів або до судових документів, які стосувалися різноманітних майнових спорів 337. В. Янін радикально змінив позицію в праці «Новгородська феодальна вотчина». Він відсунув межу масового вживання приватно-правового акта у Новгороді до середини ХІV ст., коли там відбувся перерозподіл земельної власності, що поставило новгородських вотчинників у позицію контрагентів приватноправового акта 338. Таким чином, у Новгороді хронологічна межа середини ХІV ст. так само, як і в інших землях, стала маркером радикальних змін, синхронізованих з загальноєвропейськими процесами, які збігаються з періодом розпаду Золотої Орди, епідемією чуми та багатьох інших цивілізаційних процесів (див. табл. 1). В. Янін відносить печатки на документах до обов’язкових ознак їхньої оригінальності як невіддільну рису актової дипломатики: акти, які «не мають слідів прикріплення булли, відповідно, не проходили офіційного затвердження і залишилися лише записами волевиявлення» 339. Натомість С. Каштанов відмовився від ідеї прикріплення новгородських вислих булл візантійського типу до писаних документів, пославшись на аналогію з Чехією й Угорщиною, де у ХІІ–ХІІІ ст. печатки «могли використовуватися не при документах, а для виклику до суду» 340. Печатка виклику до суду («sigillum citationis») мала в такому разі вручатися судовим виконавцем (у литовсько-руському праві кінця ХІV — Янин В. Актовые печати Древней Руси. — Т. І. — С. 157 («обилие булл ХІ и особенно ХІІ в. свидетельствует о том, что в большинстве своем дошедшие до нас вислые печати являются остатками многочисленных частных актов… утвержденных теми государственными институтами, которым принадлежало право скрепления таких грамот»). 337 Каштанов С. Древнерусские печати. — С. 182–183. 338 Янин В. Новгородская феодальная вотчина: Историко-генеалогическое исследование. — Москва, 1981. — С. 209. 339 Там само. — С. 209. 340 Каштанов С. Русская дипломатика. — С. 163–165. 336 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 147 середини ХVІ ст. — діцький, з 1566 р. — возний), який безпосередньо доставляв її звинуваченій стороні 341. Несподіване підтвердження цієї теорії ми отримуємо у творі Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», власне, в четвертій книзі, яка вийшла друком у 1552 р. Про сюжет з перснем судового виконавця йдеться у главі ХІІ, яка оповідає «про те, як Пантрагрюель побував у Прокурації й про незвичний образ життя крючків» (в рос. перекладі «ябедников») 342. У цьому епізоді Ф. Рабле висміював систему судочинства в образі інститутів судового обвинувачення, назвавши її окремою країною Прокурацією (з фр. «довіреність, повноваження»), якою мандрує Пантагрюель в пошуках оракула Божественної Бакбук 343. Викриваючи систему Таке порівняння дещо нагадує «чорну мітку» у взаєминах пиратів з «Острова скарбів» Р. Л. Стівенсона. 342 В українському перекладі Анатоля Перепаді слово «крючки», на жаль, невдало передає сутність соціальної ролі, власне не відображає феномену судових виконавців у пародійному уявленні Ф. Рабле. У російському перекладі Н. Любімова «ябедник» значно точніше передає сутність явища. Хоч як дивно, але слово «ябедник» відповідає мові литовсько-руського права кінця ХV — початку ХVІ ст., що синхронізується зі згаданим сюжетом твору Ф. Рабле. Ймовірно, щось подібне можемо бачити у нормі привілею Смоленській землі великого князя Олександра 1505 р., який підтвердив попередній привілей Казимира другої половини ХV ст.: «Напервеи, што сѧ тычет ябедников, которые, ходѧчи по мѣсту, людеи соромотѧт и боем клѣплют, и зарѧживають заряды великии; и коли хто бою, а любо и зарѧдов ωттѧжется, ωт того пересуды великии на них намѣстник и ωкольничие в оныи час биривали. Ино в том своем листе его милость (великий князь литовський Казимир. — В. П.) писал: которые бы ябедники людеи дармо клепали боем, а любо зарѧды великие закладали, а пришодши на суд, того сѧ не доищут, ни бою, ни зарядов, абы тых ябедников винами карано подлѣ из заслуги, которыи чого будетъ заслужил» (Цит. за: Полехов С. Привилей Александра Ягеллона Смоленской земле 1505 г. // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. — 2019. — № 1(75). — С. 98. 343 Судовий виконавець викликає звинувачену сторону до суду від імені короля (книга ІV, розділ ХV), при цьому в присутності двох свідків вручає письмовий позов до суду в маєтку дворянина (книга ІV, розділ ХІV, ХV). Ф. Рабле висміює цей інститут з позиції добропорядного шляхтича, який з презирством ставиться до таких судових урядників, вкладаючи в уста дворянина Баше такі слова: «Я волію, бачить Бог, дістати на війні, нашому доброму королеві служачи, сто ударів києм по шолому, ніж один раз перед суд поставитись за позовом хамлюг крючків, ось такому 341 148 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII судочинства, Ф. Рабле викладає устами Панурга, одного із наближених Пантагрюеля, історію про французького дворянина Баше, який продемонстрував спосіб боротьби з «крючками»/«ябедниками». Цей дворянин воював на боці герцога Феррарського проти папи Юлія ІІ (1503–1513), чим викликав гнів настоятеля Сен-Луанського монастиря (прибічника папи Юлія ІІ), який почав тягати Баше до судів і писати на нього скарги й доноси, засилаючи до Баше судових виконавців. І ось Баше вирішив провчити цих незваних гостей і, наказуючи своїм слугам, як впізнати судового виконавця («крючка», «ябедника», «скаржника») поміж інших людей, які будуть приїздити до нього у маєток, зазначив, що цей «ябедник» буде відрізнятися від інших наявністю на великому пальці руки великої срібної каблучки 344. Цю каблучку, очевидно, слід розглядати як атрибут судового виконавця, легко впізнаючи в ній «sigillum citacionis». До судово-адміністративної реформи 1564–1566 рр. у Великому князівстві Литовському судові сторони самостійно розпочинали та провадили судовий процес, збирали докази правопорушення, викликали до суду звинувачену сторону, використовуючи послуги таких судових виконавців, як діцькі та вижі 345. При цьому шляхта Великого кабанкуватому пріорові (настоятелю Сен-Луанського монастиря, який закидав його судовими позовами. — В. П.) на втіху» (книга 4, розділ ХІІІ). 344 «Як до брами наблизиться добродій, пішки або ж верхи на шкапі, і на пальці в нього буде масивна і широка каблучка, значить — це крючок» (Франсуа Рабле. Гаргантюа і Пантагрюель. Пер. зі старофранцузької Анатоля Перепаді. — Львів, 2004 (книга 4, розділ ХІІ)). У російському перекладі Н. Любімова зміст передано докладніше: «Если к воротам приблизится человек, пеший или же верхом на плохоньком коне, и на большом пальце у него будет тяжелое и широкое серебряное кольцо, это ябедник» (Франсуа Рабле. Гаргантюа и Пантагрюель. — Москва, 1966 (книга 4, глава ХІІ). 345 Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві до судово-адміністративної реформи 1564–1566 рр. // Молода нація. Альманах. — Київ, 2000. — № 1. — С. 123– 163; його ж. Врядове вижівство в структурі публічно-правових процедур (на матеріалі луцьких замкових книг 1558–1567 рр.) // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. І. — Київ, 2002. — С. 79–109; його ж. Врядове вижівство красносільських бояр в контексті замкових служб (Луцьке староство в 1545–1567 рр.) // Молода нація. Альманах. — Київ, 2001. — № 3: Україна і Польща: сторінки спільної історії Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 149 князівства Литовського в другій третині ХVІ ст. негативно ставилася до впровадження у правове поле інституту адвокатури (прокуратори, умоцовані) 346. О. Груша з судових матеріалів боярсько-міщанського суду Вітебської землі 30-х рр. ХVІ ст. наводить цікаві факти на доказ існування в недавньому минулому спеціальних знаків виклику до суду, які фігурували окремо від документа («Чи з росказаньем старцовым онъ вижомъ был? А чи мелъ какии знак от старца? Онъ поведил, же не мелъ, а от старца самого не слыхалъ, только словом старцовымъ Иевъ ему мовил») 347. Гіпотезу про зв’язок печаток-булл з практикою ділового письма в даньоруський період висловив Саймон Франклін. Проте він не поба(ХІV–ХVІІІ ст.). — С. 196–239; його ж. Офіційні свідки — вижі Луцького замкового уряду в 1561–1567 рр. (особовий склад та службове підпорядкування) // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. V. — Київ, 2005. — С. 13–39. 346 Борисенок С. Утворення професійної адвокатури в Литовсько-Руській державі // Праці комісії для виучування західноруського та вкраїнського права. — Вип. ІІІ. — Київ, 1927. — С. 144–145. Про пізніший період розвитку адвокатури на Волині див.: Старченко Н. Умоцовані — прокуратори — приятелі. Хто вони? (становлення інституту адвокатури на Волині в кінці XVI ст.) // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. І. — Київ, 2002. — С. 111–144. Про інститут адвокатури на теренах Корони Польської див.: Rafacz J. Zastępcy stron w dawnym procesie polskim // Rozprawy Wydziału historyczno-filozoficznego Academji Umiejętności. — T. XXXVIII. — Nr. VIII. — Kraków, 1923; Lewin I. Palestra w dawnej Polsce // Pamiętnik Historycznoprawny. — T. XVIII. — Z. I. — Lwów, 1936; Vetulani A. Zastępstwo procesowe w Polsce przed statutami Kazimierza // Pamiętnik Historyczno-prawny. — T. I. — Z. 4. — Lwów, 1925. 347 Груша А. Документальная письменность. — С. 245 («Если такой вопрос был задан, то это означает, что поручение исполнить те или иные правовые действия могло сопровождаться… передачей определенного предмета — «знака», который свидетельствовал об обладании его владельцем определенных прав. Очевидно, этот предмет являлся неким поздним аналогом знака вызова в суд, свидетельства полномочий судебного агента у германских, славянских народов, венгров — в виде «свободной» печати»). Про «sigillum citationis» див. також: Соболева Н. Русские печати. — С. 35. Йдеться про так звану «вільну печатку», яка у виді воскового відтиску використовувалась для виклику до суду і не призначалась для скріплення письмових документів. Були також упізнавальними знаками суддів, служили заміною письмового судового рішення, засвідчували повноважну особу. 150 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII чив жодних ознак такого зв’язку, залишивши під знаком питання спосіб застосування давньоруських (новгородських) печаток-булл, яких до нашого часу збереглося понад тисячу 348. Цієї думки також дотримується і Н. Соболєва 349. Варто вказати на те, що вчені так само не можуть визначити функціональне призначення печаток давнього світу (Єгипет, Вавилон) та побачити їхній зв’язок з документом 350. В. Андреєв підтримав позицію В. Яніна про те, що новгородські купчі пергаментні грамоти скріплялися печатками, більшість з яких належала намісникам новгородських архиєпископів 351. Це, зокрема, підтверджується наявністю клаузули короборації, де вказувалось ім’я продавця, який стояв під час запечатування документа, а також ім’я писаря акта 352. Щодо берестяних грамот та використання письма в службових, адміністративних цілях, вони не були частиною наперед заданої формальної процедури 353. Формальні процедури зберігалися у формі усно-подієвих ритуалів 354. Звідси, на думку С. Франкліна, випливає, що «берестяна грамота, ймовірно, є лише ефемерним бічним продуктом якоїсь формальної процедури» 355. В берестяних грамотах немає Франклин С. Письменность, общество и культура в Древней Руси (около 950–1300). — Санкт-Петербург, 2010. — С. 309 («Можно думать, что изначально печати прикреплялись к листам пергамента с написанными от имени князя собщениями, но из дошедших до нас печатей нет ни одной, которая относилась бы ко времени до ХІІІ в. и находилась бы на положенном для нее месте, при подлинном документе, а сами по себе печати не позволяют решить, для удостоверения какого типа документа они предназначены»). 349 Соболева Н. Русские печати. — С. 97–98 («бытование буллы не совмещеное с решением основной юридической проблемы — проблемы судебного доказательства (не ясно, какое место занимала булла в существовавшей в период ее бытования системе судебных доказательств»)… этот аспект увязывается в клубок проблем, не до конца разрешенных, — проблем соотношения печати (в данном случае буллы) и документа, о чем свидетельствуют критические замечания, высказанные в свое время в адрес двухтомного труда Янина». 350 Соболева Н. Русские печати. — С. 32. 351 Андреев В. Новгородский частный акт ХІІ–ХV веков. — Ленинград, 1986. 352 Там само. 353 Франклин С. Письменность, общество и культура в Древней Руси. — С. 317. 354 Там само. — С. 317. 355 Там само. — С. 317. 348 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 151 посилання на авторитет писаного документа під час вирішення різних справ. Американський дослідник, проводячи межу між ефемерною та формальною писемністю, доходить висновку, що у писемності ХІІ–ХІІІ ст. не було свого особливого місця в соціальних відносинах 356. «Ефемерна писемність» стає загальноприйнятою технологією — на відміну від формальної та нормативної писемності, яка приживалася значно повільніше і складніше (формальні документи усталюються лише з ХІІ ст. і стають помітними з ХІІІ ст.). Аналогічного висновку щодо хронологічної межі початку поширення приватноправового акта дійшов щодо Псковської землі Ю. Алексеєв. На його думку, писаний акт виникає у Пскові «в момент розриву земельних зв’язків з общиною, фіксуючи цей розрив» 357. Якщо угоди між общинниками могли здійснюватися й усно, то транзакції між феодалами потребували письмової фіксації, що і закріплено у Псковській судній грамоті. Таким чином, ця законодавча пам’ятка пізнього середньовіччя «малює картину вторгнення грамоти у світ «сусідів», яка датується кінцем ХІV ст.» 358 Цієї думки про тісний зв’язок приватноправового акта з виникненням феодальної власності на землю дотримувався і В. Андреєв, хоч він і вважав, що купівля землі у Новгороді відбувалася уже в ХІІ ст. 359 За спостереженнями Г. Гімона, у ХІV ст. в берестяних грамотах з’являються згадки офіційних документів 360. Самі юридичні документи (приватноправові акти) набувають свого масового поширення у Новгороді лише в ХІV ст. Появу приватноправового акта на теренах Великого князівства Володимирського С. Валк відніс до другої половини ХІV ст., поставивши під сумнів правдивість кількох актів, які датували ХІІ–ХІІІст. 361 Там само. — С. 319. Алексеев Ю. Частный земельный акт средневековой Руси. — С. 125–141. 358 Алексеев Ю. Псковская судная грамота и ее время. — Ленинград, 1980. — С. 117. 359 Андреев В. Новгородский частный акт ХІІ–ХІV вв. — С. 129. 360 Гимон Т. Развитие деловой письменности в Новгороде. — С. 77. 361 Валк С. Начальная история древнерусского частного акта. — С. 316. Йому опонував М. Тихомиров: див.: Тихомиров М. О частных актах в Древней Руси // Исторические записки. — Т. XVII. — 1945. — С. 255–244. 356 357 152 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Так само і Г. Семенченко дійшов висновку про те, що на цих теренах приватноправовий акт з’являється лише з середини ХІV ст. 362 Т. Гімон вважає, що для Новгорода злам ХІV–ХV ст. став початком функціонування нових різновидів судової документації, тоді як для ХІ–ХІІ ст. таких даних ще немає 363. Вивчаючи судові акти ХІІІ– ХІV ст. («добюрократичну стадію розвитку письма на Русі»), він так само розглядає середину ХІV ст. як рубіжну межу для появи нових видів документів, що, на нашу думку, було спричинено централізаційними процесами на постординському просторі та виникненням нових династичних утворень — переоформленням старих/нових удільних князівств. За свідченням науковця, злет ділового письма припав уже на ХV ст., у чому він вбачає крім загальних централізаційних процесів ще й застосування паперу 364. Саме в цей час у Новгороді та Пскові з’являється розвинена судова документація 365. Інститут печатки фіксує Псковська судна грамота у двох статтях 366. У статті 50 фігурує запечатування судових актів у князівського печатаря або у печатаря соборного храму святої Трійці: «А княжий писец възьмет по силе истъцово от позовницы или от безсудной грамоты… а князю запечатать; а не запечатает князь, — ино у святеи Троицы запечатать, в том измены нет» 367. У статті 82 встановлюється плата за прикладання Семенченко Г. Духовная грамота митрополита Алексея (к изучению раннего завещательного акта Северо-Восточной Руси) // Источниковедческие исследования по истории феодальной России. — Москва, 1981. — С. 21. 363 Гимон Т. Древнерусские судебные документы XIII–XIV вв. // Письмо и повседневность. — Вып. ІІІ. — Москва, 2016. — С. 23. 364 Там само. — С. 18. 365 Там само. — С. 19. 366 Алексеев Ю. Псковская судная грамота: Текст. Комментарий. Исследование. — Псков, 1997. — С. 21, 28. Протограф віднесено до 1397 р., хоча текст дійшов до нас у розширеній редакції бл. 1462 р. Звернімо увагу, що в цей же час у Великому князівстві Литовському був виданий Судебник Казимира 1468 р. Див.: Старостина И. Судебник Казимира IV 1468 г. // Древнейшие государства на территории СССР. 1988–1989. — Москва, 1991. — С. 336–340; Васильев С. Псковская судная грамота и I Литовский Статут. — Москва, 2011. 367 Памятники русского права. — Вып. ІІ: Памятники права феодальнораздробленной Руси. ХII–ХV вв. / Сост. А. А. Зимин; под ред. С. В. Юшкова. — Москва, 1953. — С. 293. 362 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 153 печатки писарем (разом з іншими оплатами за видачу справ): «А княжои писец имет писати судницу о земли, — ино ему от судницы взять 5 денег, а от позовницы денга, а от печати денга, а от безсуднои и от приставнои, все то им имати по денги. А толко княжои писец захочет не по силе, — ино инде волно написати, а князю запечатать; а не запечатает князь, — ино у святеи Троицы запечатать, а в том измены нет» 368. Ці норми, ймовірно, свідчать про масовий характер застосування печаток у судових та інших юридичних документах наприкінці ХІV ст. у Пскові, а отже, і в Новгороді. В одному із псковських актів, який датується ХІV–ХV ст., фігурують свідки — «люди Нестера Печатникова» 369. Очевидно, тут йдеться про печатника, який запечатував документ буллотірієм з привішуванням вислої свинцевої печатки. Порівняймо в іншому псковському документі з терміном «ларник» — хранитель державного архіву Псковської республіки при соборі Святої Трійці 370. Тут церковна інституція виступає своєрідним нотаріальним органом, який шляхом прикладання печаток засвідчує документ. Про фіксацію земельної власності на «дошках» згадується в Псковській судній грамоті (статті 14, 19) 371. Не виключено, що термін «дошки» споріднений з чеським «desky zemské» (лат. «terrae tabulae)», яким в той час називали земські книги, так звані дошки земські. В Уставній грамоті великого князя Василя Дмитровича на Двинській землі 1397 р., яку було надано після тимчасового переходу Двини від Новгорода до Москви (дата видавання грамоти синхронна з Псковською судною грамотою), а також в правових нормах з’являється печатка для документального оформлення правовідносин: «А от печати намѣстником по три бѣлки; а дьякомъ от письма от судные грамоты две бѣлки» (стаття 10) 372. Отже, печатки на цей час становили елемент Памятники русского права. — Вып. ІІ. — С. 296–297. Марасинова Л. Новые псковские грамоты ХІV–ХV веков / Под ред. А. М. Сахарова. — Москва, 1966. — С. 56, n. 13. 370 Там само. — С. 184. 371 Алексеев Ю. Псковская судная грамота и ее время. — С. 73–78. 372 Памятники русского права. — Вып. ІІІ: Памятники права периода образования Русского централизованного государства. ХIV–ХV вв. / Под ред. Л. В. Черепнина. — Москва, 1955. — С. 163; Грамоты Великого Новгорода и Пскова. — n. 88; Гимон Т. Древнерусские судебные документы. — С. 40. 368 369 154 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII повсякденного вживання в діловодній практиці. У коментарях до Уставної Двинської грамоти А. Зімін і А. Поляк зазначали, що ця норма є першим прикладом оформлення на письмі судового процесу на теренах Московської держави, до того ж — із застосуванням печатки 373. Залишається нез’ясованим закріплення судових документів печатками, оскільки оригінали судових документів ХІV ст. не збереглися (якщо взагалі були такі з печатками) 374. Т. Гімон відносить питання про функції вислих печаток у Новгороді до надзвичайно складних, які не мають прямої відповіді 375. Хоча відомо, що на угоді псковців Тешати і Якима 1266–1291 рр. (за князювання Довмонта) печатка була привішена 376. Із судових документів ХІІІ–ХІV ст. печатка зберіглася тільки на грамоті смоленського князя Федора Ростиславовича 1284 р., виданій у справі між ризькими купцями, які перебували, як можна гадати, у Смоленську і вирішували справу щодо якогось німецького дзвона (зміст суперечки невідомий). Грамота не містить формул хрестоцілування. А замість клаузули короборації, якої ще тоді не існувало, ми бачимо формулу прикладання печатки, подібну до псковсько-новгородських: «Моисѣи кнѧжъ печатникъ Федоровъ печаталъ [далі датування]. А Федорко писецъ кнѧжа п (и) салъ» 377. Формулі прикладання печатки відповідає і привішена срібна печатка (булла) візантійського типу з зображенням лева, яка точно повторює печатку на договорі смоленського князя з Ригою і Готським берегом 1229 р. 378 — легенда печатки Памятники русского права. — Вып. ІІІ. — С. 155 («Статья является первым свидетельством распространения письменного процесса на Руси»). 374 Гимон Т. Древнерусские судебные документы. — С. 18, 21. 375 Там само. — С. 45. 376 Грамоты Великого Новгорода и Пскова. — С. 317, n. 331; Памятники русского права. — Вып. II. — С. 278–280. Свинцева кругла печатка на шнурі; на одному боці — зображення св. Тимофія і напис: |ТИ|МО|ФЕ|; на другому — зображення шестикінцевого хреста на підніжжі з написом з боків: ІС|ХС 377 Смоленские грамоты ХІІІ–ХІV веков. — С. 62–63. У тексті грамоти називається княжий печатар Мойсей та двічі повторено ім’я княжого писаря Федорка. 378 М. Ліхачов і А. Зімін вважали, що на договорі Смоленська з Ригою і Готським берегом 1229 р. була привішена печатка смоленського князя Федора Мстиславича, яку ми бачимо на його актах 1284 р. Смоленские грамоты ХІІІ–ХІV веков. — С. 53. Лихачев Н. Материалы по истории византийской и русской сфрагистики. — 373 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 155 по горизонталі на п’ять рядків: «ВЕЛИ[И]|КОГО |КНѦЗ[Ѧ] | ФЕДО[РА] | ПЕЧ[АТЬ]» 379. Друга печатка з договору 1229 р., яку приписують митрополиту, також містить напис «ПЧАт |ПЕРЬФ| […]» 380. У торговій угоді Смоленська з Ригою і Готським берегом 1229 р. можна виділити клаузулу короборації, яка стосується тільки ризьких і готландських купців: Списки А, В, С: «Сѧ грамота оутвьржена всехо коупьче пѣчатию. Се оудие и справили оумнии коупчии» (далі перелік імен купців) 381. Списки D, Е, F: «Еже есть техъ печать на грамоте сѣи. А се же соутъ послоуси томоу» (далі перелік імен купців) 382. Але це єдиний приклад вживання такої формули у руських актах ХІІІ ст., що слід пояснити міжнародною торговельною угодою смоленського князя та вживанням формуляра, актуального для документації ризьких і готландських купців першої третини ХІІІ ст. Покладаючись лише на один єдиний факт, можемо зробити припущення, що для Смоленська перехід від булл до воскових печаток припадає на кінець ХІІІ ст., яким датовано грамоту смоленського князя Олександра Глібовича на підтвердження попередніх торгових угод з Ригою та Готландом 383. Вып. І. — Ленинград, 1928. — С. 22–25; Памятники русского права. — Вып. ІІ — С. 56. 379 Смоленские грамоты ХІІІ–ХІV веков. — С. 54, 63 (на печатці смоленського князя Федора, привішеній до договору 1229 р., зображено лева з піднятою лапою і хвостом. Привішена на зеленому шовковому шнурі). 380 Там само. — С. 54. 381 Там само. — С. 25, 30. У списку С грамоти ця фраза пропущена через дефект тексту копії. Аналіз акта докладно див.: Кучкин В. О древнейших смоленских грамотах. — С. 103–114; Янин В. К вопросу датировки экземпляров D и К «Смоленской правды» // Археографический ежегодник за 1968 год. — Москва, 1970. — С. 102–108; Петрухин П. О новом издании смоленско-рижских актов. Рец.: Иванов А., Кузнецов А. Смоленско-рижские акты: ХІІІ в. — первая воловина ХІV в. Документы Moscowitica — Ruthenica об отношениях Смоленска и Риги. — Рига, 2009. — С. 386–398. 382 Смоленские грамоты ХІІІ–ХІV веков. — С. 39, 44, 51. 383 Там само. — С. 67–69. Пласка жовта двобічна воскова печатка привішена до пергаментного документа на червоному шовковому шнурі. Печатка містить зображення, аналогічні таким, як на печатках попередніх договорів з Ригою і Готландом 1229 р., включаючи і розміри, і підписи, що ставить під сумінів індивідуалізацію печатки та її персональний характер. 156 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII До специфікації печаток також треба віднести і печатки господарів Подільської землі князів Коріатовичів і Владислава Опольського останньої третини ХІV ст., які ми тут не розглядаємо докладно. Вони також мають легенди з терміном «печать». Такі приклади були розглянуті в роботі Сергія Полєхова, який доводить, що термін «князівство» позначав не територію з державним управлінням, а князівську гідність, що добре простежується на прикладі клаузули короборації (у статті автора наведено цитати коробораційних формул з восьми грамот 1374– 1392 рр.) 384. Тут можемо наголосити на віртуальності терміна «князівство», який стає додатковим корелятом терміна «печать» в легендах печаток: «А на то дали есмо свои лист и печать завѣсили своего княства» (14 березня 1375 р., Смотрич, данина князя Олександра Коріатовича Смотрицькому домініканському монастирю на млин та інші пільги) 385. Словосполучення «печать … кнѧства» повторюється в усіх коробораційних формулах подільських Коріатовичів і Владислава Опольського, позначаючи віртуальний простір князівської влади. Ця віртуальність підтверджується тим, що в цей час Поділля продовжувало сплачувати данину Орді, на що є прямі вказівки у зазначених грамотах подільських Коріатовичів 386. Сплата данини татарам є прямою правовою нормою Полехов С. Об употреблении слова «княжество» в грамотах Юго-Западной Руси конца XIV века // Русь, Россия: Средневековье и Новое время. — Вып. V: Пятые чтения памяти академика РАН Л. В. Милова. — Москва, 2017. — C. 51–57. 385 Розов В. Українські грамоти. — С. 19–20 (№ 10). 386 На це звертає свою увагу і А. Груша. У підтвердній грамоті подільського князя Федора Коріатовича слово «татари» у фразі про сплату данини затерте, що яскраво свідчить про стирання історії та пам’яті про татарські данини в ординську добу. Поверх слова «татари» (палімпсест) написано незрозумілу лексему «на мь». О. Груша впевнено стверджує, і ми також з цим погоджуємося, що даниною на князя фраза «на мь» бути не може, оскільки вище у тексті грамоти вказувалося, що Соколець був наданий Грицьку з даниною. Див.: Груша А. Невядомая грамата Фёдара Карыятавіча за 1391 г. // Беларускі гістарычны агляд. — Т. VIII. — Cш. I–II. — 2001. — С. 124–125, прим. 4. Повторна публікація грамоти Федора Коріатовича 1391 р.: «Для лепшое твердости…»: Пергаментныя дакументы перыяду Вялікага Князства Літоўскага з фондаў Нацыянальнага гістарычнага архіва Беларусі (1391–1566 гг.) / уклад. Я. С. Глінскі, А. А. Жлутка, Д. В. Лісейчыкаў. — Мінск, 2018. — 22–26, n. 1. У цьому 384 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 157 в згаданій вище данині: «Але што жъ, коли все боѧре и землѧне имуть давати дань оу татары, то серебро имѣють, тако же тии люди дати» 387. І поряд з цим ми бачимо впровадження формул латинської актової дипломатики з канцелярської практики польського короля, на що вказує Сергій Полєхов: «наведена формула короборації відповідає латинським взірцям, які час від часу трапляються в документах Казимира ІІІ Великого: «sigillum nostre maiestatis regalis maior» (1356 р.), «nostre magestatis sigillum» (1359 р.), «sub nostre magnificencie sigillo» (1369 р.)» 388. Таким чином, у цих формулах терміном «князівство» перекладалось поняття «маєстат», гідність, величність володаря, а не його підвладна територія, яка формувалась спочатку віртуально, особливо з огляду на сплату татарської данини 389. У такому вживанні терміна вбачається віртуальний простір влади, що закріплювався символічними зв’язками, в яких особливе значення відводилося писаному документу та скріпленню його печатками нового типу на восковій основі. Очевидно, такий простір влади створювався як нова комунікативна система символічних зв’язків, де печатки з іменними легендами функціонували на зразок кодувальних елементів, що формували нові зв’язки залежності. Печатки старого, візантійського типу — вислі свинцеві булли, особливо після поступового занепаду Візантійської імперії, власне, після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р. та переорієнтації міжнародних торгових шляхів, втратили свою функцію контексті розглядає татарські данини і В. Михайловський, стверджуючи їхній традиційний характер, що підкріплює ідею тривання «старих домовленостей з татарськими володарями»: Михайловський В. На маргінесі документа подільського князя Ф. Коріатовича від 1392 р. // Ruthenica. Щорічник середньовічної історії та археології Східної Європи. — Т. XIII. — Київ, 2016. — C. 191–192. 387 Українські грамоти ХІV ст. — С. 50, n. 24; Розов В. Українські грамоти. — С. 19–20, n. 10. 388 Полехов С. Об употреблении слова «княжество». — С. 54. 389 Про напівзалежний від Орди статус українських земель в останній третині ХІV ст. див.: Шабульдо Ф. Литовско-ордынский и польско-ордынский кондоминиум в украинских землях в ХІV веке // Сословия, институты и государственная власть в России. Средние века и Раннее Новое время: Сб. статей памяти акад. Л. В. Черепнина. — Москва, 2010. — С. 492–508. 158 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII кодування соціальних відносин. І хоча саме на свинцевих давньоруських буллах уперше з’являється термін «печать», однак семантика цього слова у ХІV ст. докорінно змінилася і набула нових коннотацій, які починають персоніфікуватися з привілейованими землевласниками. Передусім з печаток зник сакральний елемент, що уособлювався образами Христа, Богоматері та небесних покровителів (знаменним щодо цього вбачається факт заміни печатки Івана Ольгимунтовича Гольшанського з образом Богородиці на печатку з родовим гербом). Відтепер власницьке ім’я і термін «печать» пов’язувалися і репрезентували не сакральні сили 390, а власний титул влади в ієрархії феодального землеволодіння. У ХІV–ХV ст. печатка як матриця позначення (прикладання знаків) набуває нового семантичного виміру, пов’язаного не тільки зі зміною технології виготовлення та застосування (заміна свинцевих булл на привісні воскові відтиски), а й з публічною процедурою укладання акта та прикладання печатки до документа. Термін «печать» у легендах кириличних печаток руської, литовської, молдавської аристократії та лицарства (князів, панів, бояр) є перекладом латинського терміна «sigillum», або «signum», і є прямим відбитком клаузули короборації. Термін «печать» як переклад латинського терміна «sigillum», підтверджується вживанням у легенді печаток скорочення терміна у виді першої літери «П». Так само подібно до скорочення терміна «sigillum» в латинських легендах вживалася літера «S». Таке скорочення в палеографії називається «сигля», що є варіантом скороченого написання слів, прийнятих як у кириличній, так і в латинській палеографії доби Середньовіччя. Характерна формула засвідчення правових дій від імені вищих сил на псковському акті — грамоті ігумена святого Спаса, спаських ченців, микулинських ченців, іванівських черниць і Мелем’яна Михеєвича на землю Юрійовщину на Камені (акт зберігся у списку бл. 1669 р., формуляр без коробораційної формули, прикладання печатки було засвідчено копіїстом): «А на то послух святый Спас». Див.: Марасинова Л. Новые псковские грамоты. — С. 48, n. 3. Очевидно, сторони не мали своїх печаток: наявна, як правило, одна печатка, і це печатка церковної інституції, яка править за аналог свідків — святих або Богородиці як релігійних сил, що засвідчують мирські справи людей. 390 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 159 Наступним елементом дипломатики в легенді печаток є символ хреста, поставлений поряд з іменем у легенді, який має назву «хрисмон» і відповідає інвокації (присвячення Богу, богослів’я). Як правило, з зображення хреста розпочинався виклад тексту, що становило символічну інвокацію, аналогічну формулі «Во имѧ Отца и Сына и Святаго Духа». Стає очевидним, що в легенді печаток структурно представлені елементи дипломатичного формуляра: інвокація, інтитуляція і короборація (хрест, ім’я власника, термін «печать»). Власницьке ім’я в легенді печатки також можна розглядати й з позиції клаузули тестації — свідка правової дії, який засвідчує акт своєю печаткою. О. Груша вказує на відсутність підписів у правових актах ХV — першої третини ХVІ ст. у ВКЛ (великокнязівський підпис запровадив Олександр (1492–1506), перші підписи писарів документів з’являються у 20-х рр. ХVІ ст.), тому «підкреслює переваги печатки як засобу, що посвідчував оригінальність документів» 391. Дублювання легенд печаток латинською мовою У величезній кількості сфрагістичних публікацій О. Однороженка проаналізовано різномовні печатки, наявні в однієї особи: з кириличною легендою та з латинською легендою. Це також підтверджує нашу гіпотезу про дипломатичний характер терміна «печать» і легенди загалом, що дублює переклад латинського терміна «sigillum», або «signum». Напрошується висновок про те, що різномовні печатки призначалися для документів, писаних або латинською мовою, або руською. Період вживання різномовних печаток чітко простежується з кінця ХІV — до першої половини ХV ст., хоча питання це зовсім не досліджене. Наприклад, вкажемо на латиномовну печатку князя Олександра Івановича Носа 1425 р., в якій термін «sigillum» скорочено до літери «S»: «S + ALLEXANDER + DEI + GRACIA + DE PINSKA» (герб розміщено безпосередньо в полі печатки) 392. Його пізніша печатка від 1433 р. Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского. — С. 247, 250. 392 Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки. — С. 138. 391 160 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII з руськомовною легендою по колу: «ПЕЧТЬ КНZА WЛЕКСАДРА НОСА», герб розташовано в готичному щиті 393. Наявність різних двомовних печаток в однієї особи віддзеркалює практика перекладу і самих актів з латинської мови руською або навпаки. Можна згадати переклад з латини руською мовою привілею на магдебурзьке право віленським міщанам від 27 вересня 1432 р., опублікованого як латиною, так і в тогочасному руському перекладі 394. Або паралельні тексти латиною (від 3 червня 1433 р.) і руською мовою (від 5 червня 1433 р.) присяжної грамоти молдавського господаря Іллі. Відповідно, і клаузула короборації в цьому акті є дослівним перекладом з латини: «А на крепость тому всему вышеписаному и на великое потверъждение вѣчное велели есмо привѣсити нашу печать к сему листу нашему» 395. Такі приклади найчастіше траплялися в практиці укладання торговельних угод (див. полоцькі, вітебські, смоленські, новгородські, псковські акти ХІІ–ХV ст.). Тут йдеться про надавчі привілеї верховного володаря або присяжні грамоти ленників, які закріплювали васальні відносини. Стає очевидним, що термін «печать» в легендах печаток як руської, так і литовської чи молдавської феодальної знаті, відбиває коробораційну формулу правових актів, прямо віддзеркалюючи актову дипломатику, аналогічну латиномовним актам королівств Центральної Європи (Чеського, Угорського та Польського), канцелярська традиція яких перебувала у зоні впливу Священної Римської імперії та папської курії. Термін «печать» стає матеріально-знаковим втіленням писаного слова, зафіксованого в певній структурній частині документа — короборації. Таким чином, джерела ХІV–ХV ст. унаочнюють етапи розвитку письмової документальної культури, яка поширювалась в нових цивілізаційних умовах поміж феодальної знаті привілейованих землевласників. Там само. — С. 138. Собрание древних грамот и актов городов Вильны, Ковна, Трок, православных монастырей, церквей, и по разным предметам. — Ч. І. — Вильно, 1843. — С. 34, n. 30. 395 Материалы для истории взаимных отношений России, Польши, Молдавии, Валахии и Турции в ХІV–ХVІ вв., собранные В. А. Уляницким. — Москва, 1887. — С. 36. 393 394 Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 161 *** Початково слово «печать» не могло позначати печатки до письмових документів. Етимологія слова «печать» випливає з дієслова «пекти», «піч», що пов’язано зі стихією вогню та ймовірним проведенням якихось ритуалів дохристиянської доби, оскільки це слово презентовано у словниках всіх слов’янських народів. Печатки нового типу — на восковій основі — з’являються одночасно на всьому постординському просторі, ймовірно, протягом першої половини ХІV ст., а саме: в Руському Королівстві (ГалицькоВолинській державі), Литовському, Полоцькому, Смоленському, Сіверському та Володимирському великих князівствах, — витісняючи свинцеві булли візантійського типу. Термін «печать» у легендах печаток феодальної знаті, лицарства (зем’ян і бояр) та міських корпорацій з’являється як типова ознака оформлення легенди (напис по колу з зазначенням імені власника). Найдовше давньоруська традиція вислих свинцевих булл збереглася у Новгороді та Пскові, де вона протривала до останньої третини ХV ст., що збіглося з символічним кінцем Середньовіччя. Привісні воскові печатки ХІV–ХV ст. з терміном «печать» в легенді є радикально іншим сфрагістичним типом, який забезпечував нові соціальні умови символічної комунікації, що діяли через впровадження писаного права та фіксацію родового спадкового землеволодіння документальними засобами. Поява нових типів печаток збігається з початком карбування монет удільних князів, які виникли на тлі розпаду Золотої Орди й збіглися з часом закінчення так званого безмонетного періоду (ХІІ–ХІV ст.). Як і монетна регалія, печатка верховного володаря у ХІV ст. належала до регалій влади. Паралельно з впровадженням привісних воскових печаток європейського типу в суспільстві продовжували функціонувати печатки-персні (Галичина, Волинь, Новгород, Псков, Суздаль тощо), які типологічно близькі до аналогічних перснів Давнього Світу, проте досі їхнє функціональне призначення залишається не з’ясованим. Прикладання печатки до документа з середини ХІV ст. формує новий тип публічно-правової процедури, що ґрунтується на оформленні документа, засвідченого свідками і печаткою, на противагу усному праву ритуалів хрестоцілування та присяги свідків. Легенда печатки 162 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII загалом відображала такі клаузули формуляра акта, як інвокація (присвячення Богу, символ хрисмон), інтитуляція, інскрипція, тестація (особове ім’я), короборація (термін «печать»). Вживання терміна «печать» у легендах сфрагісів литовсько-руської та русько-молдавської знаті є паралельним дублюванням латинського терміна «sigillum», або «signum», і становить віддзеркалення дипломатичного формуляра акта. Це було виявом впливу латинської сфрагістичної традиції, впливу західноєвропейського права, що транслювався через формуляр канцелярії Священної Римської імперії та декретарії папської курії. Персональне ім’я в легенді печатки виконувало роль підпису власника печатки на документі. Термін «печать» оформлював легенду печатки як структурний елемент документального акта. У раніший період ХІІ — середини ХІV ст. гіпотетично, за деякими даними юридичних пам’яток, можемо припустити самостійне функціонування печатки в правовому полі (виклик до суду — «sigillum citationis») ще до впровадження масового документа, який обслуговував приватноправові відносини. Зникнення терміна «печать» з легенд руських печаток феодальної знаті збігається з кінцем Середньовіччя і початком ранньомодерного часу (кінець ХV — початок ХVІ ст.), коли формується звужене юридичне розуміння печатки як засобу засвідчення документа юридичною особою, безвідносно до регалій влади та санкції Божої волі. Володимир поліщук · Термін «печать» у легендах особових печаток ... 163 Volodymyr PolIShChuk (Ukraine, Kyjiv) the term «seaL » in the L egenDs of p ersonaL seaLs of foUrteenth-c entUry rUtheno -L ithUanian anD moLDaVian nobiLity in the c ontext of r esearch of L egaL c harter formULae This paper addresses the genesis of the term «seal» in the legends of seals of Rutheno-Lithuanian and Moldavian nobility from the second half of the fourteenth century on. The interdisciplinary approach was applied by unification sigillography, numismatics, heraldry, and diplomatics. It has discovered historical background of the genesis of the term «seal» exactly in the fourteenth century, as a gap with the Byzantine tradition of hanging lead bullae during the feudalization of land-ownership and the appearance of new dynastic structures. It has been demonstrated that the fourteenth century was unique as the crucial point of European civilization, which started new civilization coil and established new kinds of social communication, particularly the technique of applying a hanging seal of wax to show the family coat-of-arms. The change of sigillograpic tradition in the Ruthenian lands imitated the all-European wave of expanding sigillographic practices among various social strata: clergy, and knights, burghers, when seals became permanent attribute of social status and also public-legal actions and industrial processes (by town administration of wójt and lawa, guilds of craftsmen and corporations of traders). Especial attention has been paid to signet-ring as a specific kind of seal and its particular status in mediaeval political culture. The parallels have been uncovered in the creation of Lithuanian and Moldavian heraldic and sigillographic tradition on the background of feudalization of Ruthenian lands, which under collapsing Ruthenian kingdom (HalychVolhynia polity) entered new dynastic structures. Simultaneously, there have been made a comparison of the new sigillographic tradition with other centres of neighbouring areas: Novgorod and Pskov, Polotsk and Smolensk, and also Moscow. The relation of the new European-type sigillographic tradition with the beginning of coinage of new dynasties in 164 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII the Ruthenian lands (Hungarian and Polish, Lithuanian and Moldavian) have been traced. The fourteenth-century legal monuments containing in their rules the regulations of the seals, such as the statue by Kazimierz ІІІ the Great and heraldric treatise by Bartolo da Sassoferrato, have been analysed. The analysis has addressed the common law practices, particularly the ritual of oath (kissing cross) and mohorych (entertainment celebrating the deal), as analogies to the seal in the legal act verification procedure. The key factor in the use of the term «seal» in the legends of seals was the widespread of written document and the establishment of legal act formula, which necessary included the corroboration clause, thus indicating the seal application to the document. In this connection, the appearance of corroboration in legal acts written in Ruthenian language in the fourteenth century has been analysed. The key conclusion has been drawn that the word «seal» in the seal legend was parallel to Latin term «sigillum», mirroring the legal act formula, particularly the corroboration, side by side with other formula elements. Keywords: seal, hanging seal of wax, sigillography, heraldry, numismatics, diplomatics, legal act formula, corroboration, signet-ring, Byzantine bullae, fourth-century Ruthenian lands, private charters, oath, kissing cross, mohorych. 165 УДК 003.65 томаС ч елкиС (Литва, Вільнюс, кандидат історичних наук) топором и долотом: знаки простолюдиноВ В письменных источник а х Великого княжестВа л итоВского xV–xVi ВВ. В документах Великого князівства Литовського XV–XVI вв. знаки називалися спеціальними термінами: в руській мові ВКЛ – «знак», в латинській – «signum», польській – «znak». Вони мали ширше застосування і визначали знак і як річ, і як візуальний символ. Інший руськомовний термін – «клейно/клеймо», його відповідник у латині – «character», в польській – «piątno», що перекладається як «знак» («відмітка»). Такими словами називали усілякі графічні знаки, що зустрічалися на різних носіях. Подібне значення мали також терміни «знамя» в руській мові, його польський відповідник «znamię» та слово «крыжъ» – хрест. Селяни, а до виникнення гербів і люди вищого соціального статусу, позначали знаками власне майно для його захисту. Насамперед, уживано прості мітки, які не були довготривалими, оскільки зі смертю власника майна вони швидко зникали. З часом, у процесі посилення усвідомлення приватної та спадкової власності, мітки витіснялися знаками. Вони набували юридичної функції захисту майна, а знищення таких знаків вважалося зазіханням на приватну власність. Знаки могли бути успадковані разом з майном. Іконографія знаків ВКЛ XV–XVI вв. була доволі простою. Найчастіше це різноманітні хрести, стріли, комбінації геометричних фігур. На носіях знаки карбували, різали або випікали. Ймовірно, форма таких знаків прямо залежала від техніки їхнього 166 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII створення. На форми знаків впливав розвиток писемної культури ВКЛ, а також зміни у соціальній структурі суспільства. Іноді в них зображено елементи гербів знатних родів. В інших випадках на деревах і каменях карбували «буквы» – ініціали. Це дає змогу вийти на вирішення актуальної проблеми з’ясування співвідношення між знаками селян і варіаціями гербів, які уживано для позначення приватного майна, в процесі закріпачення селян. Ключові слова: знак, «клейно», «знамя», відмітка, герб, іконографія, приватна власність, успадкування, Велике князівство Литовське. Знаком является воспринимаемый визуально или созданный на материальной поверхности физический объект. Однако знаками также можно считать некоторые социальные факторы, наиболее значимые и запоминающиеся случаи или явления 1. При помощи знаков передают информацию. Возникая по определенным причинам, они дают возможность понять или предвидеть последствия. Происходящие в общественной жизни изменения влияют на трансформацию старых или становятся причиной создания новых знаков. Во все времена необходимость такой невербальной коммуникации была обусловлена обстоятельствами, напрямую зависящими от способности людей передавать и принимать информацию при помощи «языка» знаков 2. В одном случае значение знака было договорным, в другом — могло быть сугубо индивидуальным. В отдельных случаях знакам присваивалось магическое значение 3. Знаки не только транслировали информацию, Kardelis N. Simbolis kaip dalis ir visuma // Filosofija. Sociologija. — Vilnius, 2005. — № 1. — Р. 2–14; Jeffrey A. C. Faktai-ženklai ir kultūros sociologija, arba kaip prasmės kūrimas išlaisvina socialinę vaizduotę // Sociologija. Mintis ir veiksmas. — 2010. — № 2 (27). — Р. 5–12. 2 Gurevičius A. Viduramžių kultūros kategorijos. — Vilnius, 1989. — Р. 153–155, 164–175; Celms V. Baltų raštai ir ženklai: baltų pasaulio modelis, struktūra, vaizdiniai, simboliai. — Vilnius, 2010. — Р. 47–60. 3 Rimša E. Trumpai apie Renavo ir kitų kilmingųjų herbus // Renavas. Žemaičių praeitis. — Т. IX. — Vilnius, 2001. — Р. 53–55; Grévin B., Véronèse J. Les «caractères» magiques au Moyen Âge (XII–XIV siècle) // Bibliothèque de l’école des chartes. — Т. СLXII (livraison 2). — 2004. — Р. 305–379. 1 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 167 но также выражали особую связь человека или группы людей с вещами и объектами. Такую связь подтверждает и факт, что знаки, имеющие юридическую силу, часто использовались для охраны частной собственности и имущества, а со временем их заменили на личные инициалы 4. Геральдика изучает гербы, правила их создания и значения как отдельных символов, так и всего герба в целом. Объектом интереса данной дисциплины также является исследование всевозможных знаков, которые люди склонны оставлять на разных материальных поверхностях 5. В сфере таких исследований также задействованы и другие вспомогательные исторические дисциплины, такие как сфрагистика, нумизматика и частично эпиграфика 6. Специалисты в этих областях занимаются изучением значения знаков и гербов, их графическим выполнением и его сложностью, символизмом, а также изменениями и применением. В историографии особое внимание уделяется исследованиям гербов знатных родов Великого княжества Литовского (в дальнейшем — ВКЛ) 7. В то же время знакам людей незнатного происхождения (простолюдинов), которые специалисты называют линейными, до сих пор уделялось незначительное внимание. Возможно, такая ситуация обусловлена довольно скудной базой письменных источников: такие знаки чаще всего использовались среди неграмотных или малограмотных слоев общества. Ученые считают знаки прообразами гербов 8. И впрямь, в гербах некоторых знатных родов ВКЛ со временем Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje XII–XX a. — Vilnius, 1980. — Р. 28; Namysłowski B. Merki rybakòw pomorskich, przyczynek do heraldyki i folkloru // Rocznik towarzystwa heraldycznego we Lwowie. — R. VII. — Lwów, 1927. — S. 101. 5 Szymański J. Nauki pomocnicze historii. — Warszawa, 2004 (wyd. 6). — S. 609–637. 6 Szymański J. Nauki pomocnicze historii. — S. 361–364, 550–608, 638–690; Калечыц І. Эпіграфіка Беларусі X–XIV стст. — Мінск, 2011. В философии значениями знаков занимаются специалисты семиотики, см.: Greimas A. J. Semiotika: darbų rinktinė. — 1989. — Р. 49–52. 7 Например, см.: Edmundas Rimša: bibliografijos rodyklė, 1972–2008 / sudarė R. Strazdūnaitė. — Vilnius, 2008. 8 Rimša E. Heraldika. Iš praeities į dabartį. — Vilnius, 2004 (2 leidimas). — Р. 10; Pastoureau M. Une histoire symbolique du Moyen Age occidental. — Seuil, 2004. — Р. 15–31. 4 168 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII появились линейные знаки или их детали, что дает возможность поднять вопросы о продолжении такой традиции в геральдике 9. Поэтому исследование линейных знаков может способствовать изучению проблемы истории геральдики ВКЛ. В данной статье сосредоточимся на проблеме значения негеральдических знаков, встречаемых в исторических источниках ВКЛ XV–XVI вв., и прежде всего рассмотрим термины, встречающиеся в разноязычных источниках XV–XVI вв., которые использовались для обозначения знаков. Другая цель статьи — анализ возникновения и применения таких знаков. На основе иконографии, встречающейся в исторических документах, попытаемся проанализировать графическое выполнение знаков. Еще одна немаловажная цель данного исследования — публикация рукописного документа 1541 г., принадлежащего архиву Виленской капитулы и впервые вводимого в научный обиход. Он пополнит базу уже известных источников, используемых для исследований знаков ВКЛ. В приложении приводится полный текст этого рукописного акта, где указывается размер дани волчанских и бегомлянских крестьян (белорус. — Ваўча, Бягомль; рус. — Волча, Бегомль; села Докшицкого района Витебской области, Республика Беларусь), которые «приложили» 29 своих юридических знаков к данному документу. В историографии исследованиям знаков простолюдинов ВКЛ до сих пор уделялось мало внимания. Здесь в первую очередь следует упомянуть работу литовского историка Эдварда Гудавичюса, в которой автор основное внимание уделяет исследованиям отметок и знаков, встречаемых на территории литовских земель ВКЛ в XII– XX вв. 10 Специфика этого исследования такова, что автор, опираясь Jasiūnienė G. Žemaitijos bajorų Bilevičių heraldika XVI–XVIII a. // Lietuvos istorijos metraštis. — 2016. — № 1. — Р. 6–10. 10 Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. Автор также ссылается на этнографическое исследование: Vyšniauskaitė A. Žymėtieji linų apdirbimo įrankiai Lietuvoje XVIII–XX a. // Archeologiniai ir etnografiniai tyrinėjimai Lietuvoje 1972 ir 1973 metais. — Vilnius, 1974. — P. 135–145. Другие статьи этого автора на тему знаков: Gudavičius E. Ženklintųjų akmenų klausimas // Mokslinės konferencijos «Religinės kovos ir erezijos feodalinėje Lietuvoje» pranešimų tezės. — Vilnius, 1975. — P. 15–18; Gudavičius E. Runos Staniavos akmenyje // Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai. — Serija A. — T. III(LXIV). — Vilnius, 1978. 9 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 169 на иконографические данные XVIII в., пытается сопоставить их с более ранними письменными источниками, доступными с XIII в. Он также ищет аналогичные примеры в соседних странах, и прежде всего — в Польше. В географическом плане в исследовании анализируются сведения исключительно из литовских земель. Это обусловлено тем, что историка интересовала специфика именно литовских знаков, среди которых он искал обособленность, анализировал и сопоставлял значения, а также графическое выражение, основываясь на более поздней геральдической традиции боярских гербов ВКЛ. Однако в указанной работе автор воздерживается от анализа юридической стороны знаков, как средств обозначения и защиты частной собственности. А ведь именно с этой целью жители использовали такие знаки — вне зависимости от своего местонахождения. До сих пор новейшим исследованием в данной области остается работа литовского историка Йонаса Друнгиласа, в которой он анализирует знаки для клеймения коней, обнаруженные в одной судебной книге XVI в. актов войта города Ковно (Каунаса) 11. Автор исследует термины, встречаемые в письменных источниках, а также известные способы клеймения коней. Самое важное то, что в конце статьи приводится публикация текста документа и иконография знаков-клейм. В археологии можно обнаружить немало находок, на которых начертаны знаки или их фрагменты. Иногда такие знаки использовались исключительно как элементы декора. Для исследования последних наиболее актуальными являются артефакты времен ВКЛ. О знаках на посуде писали Изабеле Мулевичене и Ирена Каминскайте 12. Р. 73–81; Gudavičius E. Nikronių (Trakų raj.) ir Žvėryno (Vilniaus m.) akmenų paskirtis ir jų panaudojimas // Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai. — Serija A. — T. IV(LXXXI). — Vilnius, 1982. — P. 83–92. 11 Друнгилас Й. Клеймение коней и клейма в актах войта города Ковно (60-е годы XVI века) // Сфрагiстичний щорiчник. — Вип. IV. — Киïв, 2013. — C. 394–410. 12 Mulevičienė I. Puodų ženklai Lietuvos teritorijoje XII–XVI amžiais // Lietuvos TSR mokslų akademijos darbai. — Serija A. — № 1 (32). — 1970. — P. 135–144; Kaminskaitė I. Mediniai stalo indai ir įrankiai Vilniaus Žemutinėje pilyje // Istorija. Mokslo darbai. — Т. LXXVII. — Vilnius, 2010. — P. 14–15; Kaminskaitė I. Mediniai dirbiniai Vilniaus žemutinėje pilyje archeologiniais duomenimis. Daktaro disertacija. — Vilnius, 2017. — P. 206–208. См. также: Zabiela G. Lietuvos medinės pilys. — Vilnius, 1995. — P. 143. 170 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII В своих исследованиях они интерпретируют знаки, встречаемые на посуде ВКЛ XIV–XVI вв. как связь между ремесленником и его творением, а не как оберег частной собственности. Русский историк Арон Гуревич утверждал, что в Средние века верили в связь между свойствами предмета и его создателем посредством знаков 13. Знаки и отметки мастеров, встречаемые на строительных кирпичах, подтверждают эту гипотезу 14. Историк Эдмундас Лауцевичюс, изучавший водяные знаки различных бумажных мастерских, пришел к похожему выводу 15. Исследователь Елена Рыбина утверждает, что в Великом Новгороде часть знаков на товаре была произведена торговцами, которые таким образом пытались защитить свое имущество от кражи или стремились выделить его, если оно случайно оказывалось среди товаров других купцов 16. Историография изучения знаков простолюдинов ВКЛ скудна. В то же время в других странах она не является такой малочисленной, а показывает актуальность и весь диапазон проблемы в науке (от африканских знаков до знаков, встречаемых на территории Сибири). Наиболее важные моменты этих работ мы рассмотрим далее в нашей статье. Всякое исследование напрямую зависит от состояния сохранившихся источников. Анализ знаков интуитивно подразумевает широкое использование иконографических данных. Визуальная информация в таких работах имеет намного большее значение, нежели словесная. Самая внушительная реконструкция возможна лишь тогда, когда визуальные и письменные источники дополняют друг друга. Основой для таких исследований являются архивные и опубликованные письменные источники, которые дополняют археологические данные. Важной группой источников являются книги судебных дел ВКЛ Gurevičius A. Viduramžių kultūros kategorijos. — P. 164. Sarcevičius S., Taraškevičius R. Vilniaus Šv. Mikalojaus bažnyčios plytos — nuo jų ženklinimų iki geocheminių sąsajų // Archaeologia Lituana. — Vol. XVI. — 2015. — P. 49–66. 15 Laucevičius E. Popierius Lietuvoje XV–XVIII a. — Vilnius, 1967. 16 Рыбина Е. Новгород и Ганза. — Москва, 2009. — C. 136–143, 158–160, 187–189. 13 14 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 171 XV–XVII вв. 17 Судебные дела предоставляют немало информации как о попытках захватить частную собственность, так и о нарушениях земельных границ или случаях фальсификации граничных знаков. Документы судебных процессов зачастую имеют данные, что частная собственность в те времена помечалась специальными знаками — «крестами», которые должны были юридически оберегать имущество. Однако этой информации недостаточно, чтобы создать полное впечатление о том, как такие «кресты» выглядели графически или как были созданы. Поэтому случаи запечатления таких знаков являются уникальными. Еще более уникальными считаются документы, к которым простолюдины «прикладывали» свои знаки 18. Это словно «подписи» безграмотных слоев населения ВКЛ, которыми документ скреплялся юридически. Кроме упомянутых судебных источников стоит выделить другую группу — нормативные документы, например, Первый Литовский статут 1529 г. 19 В нем можно найти много информации о защите частной собственности на законодательном уровне, а также упоминание о юридическом значении знаков. Следует добавить, что иногда информацию о знаках можно найти в документах хозяйственного значения, связанных с продажей или инвентаризацией имущества 20. Нельзя обойти и археологические источники. Если памятники, изготовленные из дерева, подвластны влиянию огня либо влаги, то каменные источники являются куда более стойкими. Найденные археологами камни с нанесенными на них знаками являются прекрасными визуальными источниками. Большую коллекцию таких камней и их каталожных описаний собрал литовский археолог Викинтас Различные публикации Литовской Метрики, такие как, например, изданные в конце XIX в. «Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею» и новейшие публикации — с конца XX в. 18 Например: Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. XVIII. — Вильна, 1891. — C. 120, n. 139 (Копный суд в Минском повете 1594 г.). 19 Pirmasis Lietuvos Statutas. Tekstas senąja baltarusių, lotynų ir senąja lenkų kalbomis. — Т. ІІ. — D. I / Parengė S. Lazutka, I. Valikonytė, E. Gudavičius ir kt. — Vilnius, 1991. 20 Примером может служить публикуемый в данной статье документ, хранящийся в Рукописном отделе Библиотеки Академии наук Литвы имени Врублевских, сигнатура F43–5759, листы 1–2. (За ссылку на данный документ выражаю благодарность коллеге историку др. Андрею Рычкову.) 17 172 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Вайткевичюс 21. Собранная им иконография подтверждает сложность графического выполнения знаков, указывает на параметры, пиктограммы. И все-таки следует отметить некоторые особенности применения таких источников в научных исследованиях. Если в рукописном документе указание даты и места создания являются практически обязательной составляющей, то для каменных знаков — это скорее исключение. Поэтому часто возникает вопрос датировки каменных артефактов. Не менее важно и место, в котором каменный артефакт был найден. Следует помнить, что «помеченные» камни издавна являлись частью исторического ландшафта и были хорошо известны местным жителям, которые часто использовали их как ориентиры 22. На одном камне в различное время и по разным причинам могли быть высечены совершенно отличающиеся знаки 23. Некоторые знаки обозначали границы земельных угодий, предназначение других до сих пор покрыто тайной. Большое количество таких камней было утрачено в течение времени из-за частых земельных реформ, делений земельных угодий, а в советских колхозах было привычным очищать поля от валунов и камней, которые собирали, вывозили и взрывали. И все-таки, несмотря ни на что, часть камней сохранилась до наших дней и теперь может послужить визуальным источником для изучения старинных знаков. Значение слова «знак» в письменных источниках В письменных документах ВКЛ использовали несколько терминов, обозначающих знаки. Самым распространенным является слово Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Žemaitija. — Vilnius, 1998. — P. 282; Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Aukštaitija. — Vilnius, 2006. — P. 75, 156, 265, 406, 438–439, 457, 530, 597, 616, 645. Также о знаках на камнях см.: Tarasenka P. Pėdos akmenyje. — Vilnius, 1958. — P. 43, 58–59. 22 Об акцентах средневекового ландшафта см.: Adriaan V. Le paysage rural: les structures parcellaires de l’Europe du Nord-Ouest. — Brepols, 1995. 23 Например, камень возле деревни Никронис (Тракайский район), подробно см.: Gudavičius E. Nikronių (Trakų raj.) ir Žvėryno (Vilniaus m.) akmenų paskirtis ir jų panaudojimas. — P. 83–85. 21 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 173 канцелярского языка ВКЛ «знак» 24. В документах на латинском языке этому термину соответствует — «signum» 25, на польском — «znak» 26, которые на литовский язык переводятся как «ženklas» 27. Информация из письменных источников и толковых словарей дает возможность полагать, что данный термин использовался широко. Он обозначал разные граничные знаки — искусственные земельные насыпи на границах угодий, отдельные камни или их груды, а в некоторых случаях — на материальных поверхностях высеченные знаки и геометрические фигуры 28. Этот термин многогранен: он выявляет знак как объект, а также как визуальный символ 29. Другой термин, встречаемый в письменных источниках, — «клейно/клеймо» 30, которому соответствует термин латинского языка Например: Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522–1529). Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius, A. Baliulis. — Vilnius, 2001. — Р. 158, n. 177 (40-е гг. XVI в. — «указали нам знакъ на сосне, где панъ Ордынец граничил»); Lietuvos Metrika (1533– 1535). 8-oji Teismų bylų knyga / Parengė I. Valikonytė, S. Lazutka, N. Šlimienė ir kt. — Vilnius, 1999. — P. 172, n. 366 (привилегией от 1534 г. правитель предоставил боярину Мартину Чижу герб «знаковъ вымолеваныхъ»); Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 220 (8 раздел, 4 статья). 25 Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 5 (1427–1506). Užrašymų knyga 5 / Parengė A. Baliulis, A. Dubonis, D. Antanavičius. — Vilnius, 2012. — P. 346, n. 531 (1473 г. — «fecimus quaedam signa in quercubus et aliis arboribus»); Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 221 (8 раздел, 4 статья). 26 Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 221 (8 раздел, 4 статья). 27 Pirmasis lietuvių kalbos žodynas. Konstantinas Širvydas, Dictionarium trium linguarum. — Vilnius, 1979. — P. 648. 28 Словарь Русского языка XI–XVII вв. — Т. VI. — Москва, 1979. — С. 39; Čelkis T. Žemių ribų ženklinimas Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje XV–XVI amžiuje // Liaudies kultūra. — 2013. — № 4. — Р. 16–26. 29 Pirmasis lietuvių kalbos žodynas. — P. 638 (żegnamsie-abo co krzyżem-crocis figura-figura signa-signum crucis facio-żinklinu). 30 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. XVIII. — C. 120, n. 138 (Копный суд в Минском повете, 1594 г.); Словарь русского языка XI– XVII вв. — T. VII. — Москва, 1980. — C. 161–162 (существуют две формы: «клейно» и «клеймо»). 24 174 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII «character» 31, польского языка — «piątno» 32, а заимствованные из канцелярского языка ВКЛ слова «kleima», «kleimas» 33 можно найти и в словаре литовского языка. Этот термин стоит также воспринимать как «знак». Так назывались знаки, воспроизведенные на материальной поверхности: нарисованный на бумаге знак, высеченный на дереве или выбитый на камне знак, похожие на линейную комбинацию. Иногда так называлась пиктограмма. Кроме того, для выражения знака часто как синоним использовали термин «знамя» 34, на польском языке — «znamię» 35. Более точно графическое изображение знака выражал термин канцелярского языка ВКЛ «крыжъ» 36 — «крест». В наши дни слово «крест» — это символ, который создают как минимум две пересекающиеся прямые линии. Здесь возникает вопрос: данным словом назывались только те фигуры, которые были похожи на крест, в нашем теперешнем понимании? Ведь часть встречаемых фигур по виду больше напоминают стрелу, нежели крест (прямые линии образуют наконечник, имеют полукруг, соответствующий оперению стрелы). Нам известно, что в древних языках термины употреблялись намного шире, нежели сейчас. Поэтому велика вероятность, что «крестом» называли фигуры разной геометрической формы, а зачастую — и композиции из этих фигур, как, например, окружности, опоясывавшие те самые кресты или изображенные рядом с ними 37. Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 367. Słownik polszczyzny XVI wieku. — Т. XXIV. — Warszawa, 1996. — S. 12–14. 33 Lietuvių kalbos žodynas. — T. VI. — Vilnius, 1962. — P. 32–33. 34 Lietuvos Metrika (1555–1558). 37-oji Teismų bylų knyga // Parengė I. Valikonytė, L. Steponavičienė. — Vilnius, 2010. — P. 134, n. 108 (1558 г. — «о покажене стародавных знамен и клейнъ»); Словарь русского языка XI–XVII вв. — T. VI. — C. 46–47. 35 Słownik staropolski. — T. XI. — Z. 6 (74). — Kraków, 2000. — S. 451–455. 36 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. VI. — Вильна, 1872. — C. 157, n. 5 (Брестский подкоморский суд, 1597 г.). 37 Данное предположение обосновано тем, что в более поздние времена на русских землях для обозначения некоторых знаков появились специальные названия, обусловленные формой знаков. Например, треугольная фигура, острый конец которой был направлен вниз, называлась «борода». Однако такие знаки были довольно простыми и немногим отличались от своих прообразов. Возникновение названий свидетельствует о систематизации символики знаков. Возможно, что до этого вре31 32 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 175 Приведенные термины являются основными, которые встречаются в письменных источниках и используются для описания знаков. В старых языках значения слов воспринимались более широко, поэтому иногда возникают сложности при попытках понять, что именно имел в виду автор рукописного текста. Значение знаков Простолюдины, а до появления гербов и люди более знатного происхождения, использовали знаки для выделения своего имущества. Какое-то время в Литве, да и на более обширной территории ВКЛ, существовали несколько видов частной собственности. Одной из них была собственность общины, когда имуществом владели все члены общества. Прусские источники с XIII в. фиксируют общественные угодья «альменды»: вокруг населенного пункта сосредоточены леса, пастбища, луга, озера 38. Даже местные дороги и мосты тоже часто считались имуществом всего общества: ими могли пользоваться все его члены, но и ремонтировали их также сообща 39. Общей собственностью могли пользоваться и другие члены общества 40. В таких случаях недвижимое имущество оберегалось посредством установления границ и граничных знаков. Механизм управления общей собственностью отображен в документах XIII в., из которых следует, что у куршей существовал обычай каждые двадцать лет путем жеребьевки перераспределять земель- мени определяющие понятия были очень абстрактными. См.: Иванова П. О знаках, заменявших подписи в древней России // Известия императорского археологического общества. — Т. ІІ. — Вып. ІІ. — Санкт-Петербург, 1859. — С. 102–111. 38 Łowmiański H. Studia nad początkami społeczeństwa i państwa Litewskiego. — Т. І. — Wilno, 1931. — S. 107, 113. 39 Čelkis T. Keliais po viduramžių Lietuvą. I: XIII–XV amžiaus pirmosios pusės sausumos kelių samprata // Lituanistica. — T. LIX. — 2013. — № 2(92). — P. 66. 40 Кароль Модзелевский, исследовавший германские общества, сделал вывод, что процесс адаптации чужого человека был очень сложным, так как требовалось одобрение всего общества и разрешение пользоваться их правами и земельными угодьями. См.: Modzelewski K. Barbarų Europa. — Vilnius, 2007. — P. 228–234. 176 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ные угодья 41. Такой обычай вселял надежду на то, что те, кому достались неплодородные участки, смогут в будущем их поменять. Реликты такого общественного имущества можно найти и в ВКЛ XVI в., как, например, существование копного суда, судьями которого были члены общины. Такой суд был очень распространен на славянских территориях ВКЛ, где община и общественное сознание были сильными 42. Согласно Э. Гудавичюсу, основным стимулом для появления знаков стало возникновение и развитие понятия частной собственности 43. По мнению историка, изначально возникли простые отметки, которыми жители отмечали свое имущество, и в первую очередь — вещи 44. Однако важно добавить, что такие отметки были недолговечными: в слуBaronas D., Dubonis A., Petrauskas R. Lietuvos istorija XIII a. — 1385 m. Valstybės iškilimas tarp rytų ir vakarų. — Т. ІІІ. — Vilnius, 2011. — P. 273. 42 Может возникнуть вопрос: было ли использование юридических знаков частной собственности на обширной территории ВКЛ обусловлено региональным делением? Общая база письменных источников опровергает такое предположение и доказывает, что понятие частной собственности у оседлых жителей было равномерным. Некоторое время на территориях литовских, как и славянских, земель сосуществовали как общественная, так и частная собственности. Однако со временем утверждения права собственности высшего правителя ВКЛ, в юрисдикции которого оказалось право распределять земли, уровень частной собственности в государстве сравнялся. Данное положение подтверждает действовавший на территории государства Статут. Многие источники указывают на то, что знаки частной собственности использовались широко. Несмотря на это, основная часть документов касается славянских территорий ВКЛ, положение которых на территории Литвы можно предположить по скромным письменным и археологическим данным. 43 Gudavičius E. Ženklintųjų akmenų klausimas. — P. 16; Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 72–73. 44 С антропологической точки зрения, использование таких отметок с целью выделить свое имущество подтверждают и аналогии с другими странами. Например, живущие возле Балтийского моря жители Карелии свои лодки и другие предметы отмечали личными знаками, чтобы в случае крушения смогли их опознать среди выброшенных на берег обломков. Подобным образом происходило и опознание своего имущества в случае кражи. См.: Ефименко П. Юридические знаки (Опыт исследования по сравнительному обычному праву) // Журнал Министерства народного просвещения. — Кн. Х. — 1874. — С. 54–64. 41 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 177 чае смерти хозяина они попросту пропадали, так как не были наследуемы. В данном случае такие знаки-отметки выражали личную связь между собственником и его собственностью, а не связь семьи или рода собственника со своим семейным имуществом. Допустимо предположение, что после смерти хозяина его имущество могло перейти в руки членов сообщества 45. С усилением понятия наследуемой собственности, как считает Э. Гудавичюс, отметки заменяли знаки 46. Они имели юридическую силу и ими указывали наследуемую собственность. Поэтому члены семьи, унаследовавшие состояние, наследовали также и право на отличительный знак, использовавшийся для охраны своего имущества. В отличие от отметки, знак не исчезал после смерти хозяина, а переходил к его сыну 47. Наследник старался сохранить графическое оформление знака, однако, как показывают аналоги других стран, мог немного ви- Интересный эпизод описывает историк Еугениюс Савищевас. Купец Вульфстон в IX в. во время своего визита к пруссам стал свидетелем случая, когда усопший воин не был погребен до тех пор, пока его община не закончила пиршества за счет его оставшегося имущества, часть из которого была разделена во время игр. Это подтверждает существование имущества общины, а член этой общины владел им только до своей смерти. См.: Saviščevas E. Rikių šešėlis: kelios pastabos apie XIII–XIV a. pradžios baltų genčių aristokratiją ir jos likimą // Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės istorijos atodangos: profesoriaus Mečislovo Jučo 90-mečio jubiliejui skirtas mokslinių straipsnių rinkinys / Sudarė: V. Dolinskas, R. Petrauskas, E. Rimša. — Vilnius, 2016. — P. 119–120. 46 Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 71–74. 47 Можно полагать, что такая продолжительность и использование знаков являлись определенным символом генеалогического сознания. Историк Е. Римша утверждает, что в случае смерти главы знатной семьи, который не оставил после себя сына, во время похорон публично уничтожали его сигнеты, которые считались семейной реликвией, демонстрируя исчезновение знаков. Делалось это, чтобы обезопасить незаконное использование личных знаков с целью захвата имущества путем подделки сигнетов. Поэтому можно считать, что похожая логика могла существовать и среди простолюдинов. См.: Rimša E. Kaip praeityje dokumentus antspaudavo spaudų neturintys asmenys? // Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės istorijos kraštovaizdis. Mokslinių straipsnių rinkinys. Skiriamas profesorės Jūratės Kiaupienės 65-mečiui / Sudarė R. Šmigelskytė-Stukienė. — Vilnius, 2013. — P. 422. 45 178 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII доизменить знак, добавив или убрав некоторые элементы 48. В случае, когда сын уходил в другую семью, он использовал не старый семейный знак, а создавал свой собственный. Хотя практический опыт разных стран подтверждает использование нескольких знаков одновременно 49. Вероятно, отказ от старого семейного знака предполагал отказ от прав на имущество. Знаки оберегали движимое имущество, так как вещи и скот могли быть утрачены путем кражи, разбоя или уничтожены, нарушая право собственности 50. Вещь также можно было потерять, а скот мог заблудиться 51. Исследование историка Й. Друнгиласа показывает, что коней помечали знаками не только, чтобы уберечь от кражи, но и для того, чтобы легче было найти, если конь сбежит 52. Визуальные знаки указывали на то, что имущество имеет хозяина, а графическое оформление знаков показывало, кому оно могло принадлежать. На такое положение вещей указывают как судебник Казимира (1468 г.), так и Первый Литовский статут, в которых говорится, что в случае находки заблудившегося коня или потерянной вещи, следует, во-первых, заявить о находке в округе, а если хозяин не найдется, находку следует доставить ко двору правителя, а за нее получить вознаграждение 53. Оставить себе Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 74–75. Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 74; Каменцева Е., Устюгов Н. Русская сфрагистика и геральдика. — Москва, 1974. — С. 38. 50 Например, из послания 1561 г. короля Сигизмунда Августа своим дворовым правителям о подготовке и посылке продуктов для армии и их отправки в Клайпеду узнаем о помеченных бочках: «на тыхъ бочкахъ и судинахъ знак свои клал» (Lietuvos Metrika. Knyga nr. 564 (1553–1567). Viešųjų reikalų knyga 7 / Parengė A. Baliulis. — Vilnius, 1996. — P. 61, n. 40 (1561 г.). 51 Тюркское слово «тамга» обозначает родовой фамильный знак, которым кочевники отмечали свой скот и другое имущество. См.: Словарь русского языка XI– XVII вв. — Т. XXIX. — Москва, 2011. — С. 211–212; Jangar I. Nomad Heritage: Kushan Tamga-Signs from Southern Uzbekistan // Traditional Marking Systems: A Preliminary Survey. — London — Dover, 2010. — P. 213–225. 52 Друнгилас Й. Клеймение коней и клейма в актах войта города Ковна. — С. 391–406. 53 Kazimiero teisynas (1468 m.) / Parengė J. Jurginis, A. Tyla // Lietuvos TSR Mokslų akademija. Istorijos institutas, Acta historica Lituanica. — Т. І. — Vilnius, 1967. — P. 17–18 48 49 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 179 найденного коня — означало украсть его, так как «ничейное» имущество принадлежало правителю 54. Другая форма собственности — недвижимое имущество. Общее положение землевладения на территории ВКЛ в XV–XVI вв. указывает на то, что недвижимое имущество редко концентрировалось в одном месте, а зачастую земельные угодья были разбросаны на обширной территории, что усложняло их администрирование и охрану. Такое положение обусловливало регламентированное Первым Литовским статутом «право входа» 55. Оно указывает, что в частной пуще (так же как и в королевских пущах) или посреди болотистого участка могла «вклиниться» частная собственность другого человека. Например, сеножать (часто называемая «остров»), озерцо или запруда, деревья с пчелиными бортями, которые принадлежали не хозяину леса, а совершенно другому человеку. Поэтому «право входа» гарантировало другому хозяину право пересечения чужих владений для того, чтобы достигнуть своей собственности. Такие участки отделяли границами. Особый интерес для данной статьи представляют наделенные юридической силой знаки, которыми помечались деревья с бортями. Хозяева таких бортных деревьев наносили на них личные знаки, которыми отмечали и другое свое имущество. Знаки оберегали бортные деревья от вырубки, а также от незаконного сбора меда 56. Данное положение иллюстрирует привилей правителя 1613 г. на угодья в Городенской округе, где был нарисован знак, (23 статья): «А коли бы кто коня, а любо клячю знашол блудящюю, или иныи который речи изнайдеть, ино оповедати околици: не изнайдеть ли ся истець до трех днев, ино повести на королевскый двор, по давному, да переем свой возьми; а пак ли который што утаить, а всхочеть собе покорыстовать, а будеть на то довод: тот такый злодей, как который». Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 302, 310 (13 раздел, 24 статья). 54 Petrauskas R. Ankstyvosios valstybinės struktūros Lietuvoje XIII amžiuje — XV amžiaus pradžioje // Lietuvos istorijos studijos. — Т. XVI. — 2005. — P. 22; Baronas D., Dubonis A., Petrauskas R. Lietuvos istorija XIII a. — 1385 m. — P. 282–283. 55 Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 244–248 (9 раздел, 3, 4 статьи). 56 Про пчеловодство см.: Jablonskis K. Istorija ir jos šaltiniai. Sudarė V. Merkys. — Vilnius, 1989. — P. 145–156; Kielak B. Historia bartnictwa na Mazowszu // Zeszyty naukowe Ostrołęckiego tоwarzystwa naukowego. — 2005. — № 18. — S. 14–25; Banaszak J. Pszczoła miodna na ziemiach polskich // Studia Lednickie. — 2012. — T. XI. — S. 93–113. 180 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII которым отмечены бортные деревья: «тые борти стародавны, подъ знаком таковымъ будучые» (древесный знак — рис. 1)» 57. В Первом Литовском статуте указано, что уничтожение знаков считалось угрозой частной собственности и приравнивалось к тяжкому преступлению 58. Само собой разумеется, что данное положение не распространялось на диких животных (медведей) Рисунок 1. и причиненные природной стихией убытДревесный знак ки. Интересно, что документы судебных дел указывают на то, что перед тем, как тронуть пчел, преступники стремились уничтожить знак хозяина бортного дерева. Таким образом, они пытались уничтожить юридическую принадлежность дерева, ведь дерево без знаков является ничейным, и может быть «легально» присвоено. Зачастую деревья попросту вырубались или с них собирали мед 59. В других случаях на месте старого уничтоженного знака преступник высекал свой собственный для того, чтобы обманом завладеть деревом 60. Напрашивается предположение, что бортники зачастую сами искали новые свободные деревья с бортями, которые при помощи правила «первой руки» стремились обозначить и утвердить как свою собственность. Более точно на данный вопрос могли бы ответить иссле- Акты, издаваемые коммиссиею, высочайше учрежденною для разбора древнихъ актовъ въ Вильне. — Т. I: Акты Гродненскаго земскаго суда. — Вильна, 1865. — C. 36, n. 9. 58 Pirmasis Lietuvos Statutas. — P. 224–226 (8 раздел, 8 статья). 59 Другие примеры: Lietuvos Metrika (1559–1563). 40-oji Teismų bylų knyga / Parengė N. Šlimienė, I. Valikonytė. — Vilnius, 2015. — P. 244, n. 205 (1561 г., Киевский повет: «дерева бортного на три мили порубали и пчол о колкодесят бортеи выдрали […] и клейна новые по деревъю покладеные»); Lietuvos Metrika (1555–1558). 37-oji teismų bylų knyga. — P. 134, n. 108. 60 Так случилось в округе Витебска в 1533 г.: «на Сеньской земли натесалъ и старыи клейна людей кнегининых витесалъ, а своего князя людей клейна натесалъ и пчолы неложаныи с одного дуба на корень выдралъ» (Lietuvos Metrika (1528–1547). 6-oji Teismų bylų knyga / Parengė S. Lazutka, I. Valikonytė. — Vilnius, 1995. — P. 136, n. 193). 57 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 181 дования в области бортничества и его связи с частной собственностью на территории ВКЛ. Самым ценным объектом частной собственности являлись земельные угодья, которые нередко располагались вдали от основной усадьбы или двора. Для обеспечения их охраны устанавливали границы и помечали их граничными знаками. Для создания границ использовались не только материальные, но также и графические знаки, которые высекались на деревьях и камнях 61. Однако в описях границ форма и графическое выражение знаков указываются редко. Зачастую они называются просто «крестами»: «у двохъ дубехъ граничые крижи […] знаки граничные старые вырубаные» 62. Однако ранее уже упоминалось о том, что так могли называться любые линейные композиции. Если, устанавливая границы на опушке леса или в конце поля, попадались бортные деревья, их также могли пометить граничными знаками. Так, в 1586 г. при разграничении земель между Шацком (Подляшье) и деревней Орехово упоминается, что «знаки бортные Шацкие въ соснахъ бортныхъ» 63. Это значит, что те самые граничные знаки были нанесены и на бортных деревьях. Графическое изображение знаков Одним из самых важных вопросов является: каково было графическое выражение знаков и как оно менялось с течением времени? Ответить на данный вопрос сложно из-за недостатка иконографических источников. Исследуя знаки XII–XX вв. на территории Литвы, Čelkis T. Privačios žemėvaldos ribų nustatymas ir žymėjimas XV–XVI a. Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje // Istorijos šaltinių tyrimai. — Т. ІІІ / Sudarė D. Antanavičius. — Vilnius, 2011. — P. 39–47, 54–56. В Первом Литовском статуте упоминается, что определение земельных границ находилось в юрисдикции специальных служащих или судей. Частное лицо не имело право устанавливать границы самостоятельно, так как вся земля государства, не являвшаяся частной собственностью, принадлежала правителю, а «ничейная земля» — это его принадлежность. 62 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. VI. — С. 144–145, n. 2 (1586 m.); C. 157, n. 5 (1597 г., граница в Брестском повете — «у дубе знаки граничные — крижъ»). 63 Там же. — C. 142, n. 2 (1586 г.). 61 182 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунки 2–4 Э. Гудавичюс пришел к выводу, что графика знаков была довольно стабильной и за столетия мало изменилась 64. Такой вывод подтверждают и самые ранние визуальные источники, относящиеся к XVI в. В документе 1592 г. о разграничении имений в Минском повете нарисованы и знаки: «то есть старца Замоского Василея Воеводчына клейна (рис. 2) другое клейно десятника Кимейского Дениса (рис. 3) третее клейно десятникa Ганцевского Прокопа (рис. 4)» 65. В документе 1600 г. о разграничении угодий в Пинском повете: «на иншомъ дереве таковые есьмо клейна и знаки на границы, то есть крижъ и подъ крижомъ три урубы починили (рис. 5) […] дубъ, на которомъ, клейно и знакъ помененый крижъ и три урубкы учинено» 66. В описании границ Усвятского староства 1623 г. упомянут знак, состоявший из прямоугольника и полукруга: «зъ ПрабараРисунок 5 вого бору на сосну, на которой сосне лукъ 67 и кубки нарублены» . Очевидно, им присуща простота графических фигур, преобладают композиции из линий, преломленных углов и крестов (рис. 6). Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 109. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. XVIII. — C. 120, n. 138 (1594 г.). 66 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. XIII. — Вильна, 1886. — C. 292–293, n. 92 (1600 г.). 67 Там же. — C. 299, n. 94 (1623 г.). 64 65 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 183 Рисунок 6. Камень с рисунком (найден возле дер. Герклине Шешуоляй Укмергского района 68) В особых случаях знаки встречаются в качестве «подписей» жителей на документах 69. Ярким примером может служить копный суд 1594 г. возле реки Березины в Минском повете, на котором рассматривалось дело о краже коней и другие имущественные вопросы. В конце судебного процесса был составлен документ, к которому участники приложили свои знаки как «подписи»: «мы сесъ нашъ листъ копны старцу его милости пана Миколая Подбереского Андрею Ивановичу зъ нашыми клейны земецкими дали (рис. 7)» 70. Письменные источники указывают, что такие знаки на поверхности наносились путем вырезания, высечения, а в отдельных случаях — выжигания 71. Следует полагать, что форма таких знаков зависела от техники их создания. Если взглянуть на данный вопрос с практической стороны, то для создания линейного знака достаточно иметь топор, нож или меч. С их помощью довольно просто вырубить https://kvr.kpd.lt/#/static-heritage-detail/d0 415 384-43c0-477885f6-a6c434a6fbe4; Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Aukštaitija. — P. 156. 69 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. — T. III / Wyd. B. Gorczak. — Lwów, 1890. — S. 67, n. 94 (1509 г.: «мы сами печатей своих не мели и мы клейна свои бортные приложыли к сему нашому листу»). 70 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. XVIII. — C. 120, n. 139 (1594 г.). 71 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. VI. — C. 145, n. 2 (1586 г. — «у двухъ соснахъ знаки у одной вытесано а въ другой выпалено»); Т. XVIII. — C. 99, n. 119 (1592 г.: «у пети соснахъ знаки рубежные выпалены»); Русская историческая библиотека. — T. XXVII. — Санкт-Петербург, 1910. — C. 676, n. 154 (1497 г.: «границы тыи Болшевичы показили и вырували и вжагли, а иные границы вказали въ камени выбитые»). 68 184 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 7 или вырезать отдельные линии и их композиции, составляющие линейные знаки. Из документов XV–XVI вв. ясно, что в некоторых случаях знаки на деревьях под присмотром судебных приставов наносили сами хозяева земельных угодий, в других случаях это делали специально обученные люди 72. Высечь знак на камне было сложно, поэтому такие знаки создавали специалисты, имевшие необходимые для такой работы навыки и инструменты. Такая техника высечения знаков на камне была более трудоемкой и более совершенной, так как продлевала время их существования. Высечь на камне прямую или волнистую линию было одинаково сложно и, очевидно, стоило дорого. Поэтому можно предположить, что если человек находил средства для найма мастера по камню, то от него зачастую требовал «усовершенствовать» высекаемый знак, сделать его более выразительным, улучшить формы старого знака (рис. 8–9). 72 Čelkis T. Privačios žemėvaldos ribų nustatymas ir žymėjimas XV–XVI a. — P. 54–56. томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... Рисунок 8. Камень с высеченным знаком (найден в дер. Свобишкелис) (Валюльский камень) 73 185 Рисунок 9. Камень со знаком (найден в г. Салакас Зарасайского района) 74 Рисунок 10. Клейма коней ВКЛ 60-х гг. XVI в. 75 Данные предположения можно применить и для выжигаемых знаков, зачастую применяемых в клеймении животных (рис. 10). Знак на шкуру животного наносился при помощи раскаленной металлической формы, которая также зависела от техники ее создания. http://www.etnokosmomuziejus.lt/www/lemweb/wp-content/uploads/2015/09/ Petroglifas.jpg; Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Aukštaitija. — P. 265. 74 https://kvr.kpd.lt/#/static-heritage-detail/08afdd19-0fe8-49ab-af9e-d76885271 901; Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Aukštaitija. — P. 645. 75 Друнгилас Й. Клеймение коней и клейма в актах войта города Ковна. — C. 410. 73 186 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII На форму знаков большое влияние оказывало развитие письменной культуры ВКЛ, когда частная собственность все чаще гарантировалась письменными документами, имеющими юридическую силу 76. Вероятно, в них можно проследить и влияние гербовой традиции знатных семей 77. Наглядным примером тому может служить знак на Валюльском камне (рис. 11). Рисунок 11. Камень с высеченным гербовым знаком (найден в дер. Свобишкелис (Валюльский камень) 78 Рисунок 12. Камень со знаками и буквами (найден возле хутора Гайлютишке Зарасайского района) 79 Klovas M. Privataus dokumento juridinė galia XV–XVI a. pradžioje // Istorijos šaltinių tyrimai. — T. V / Sudarė A. Dubonis. — Vilnius, 2014. — P. 43–56. 77 Часть бояр в своих гербах использовала элементы старинных знаков, см.: Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 110–128. Ретроспективно можно воспользоваться заметкой из документа XVIII в. Из документа 1751 г. о разграничении земель Жировичских базилиан и Шидловиц известно: «w ten kopiec kamieni dwa, ieden pól kamienia młynowego zpodniego, a drugi okrągłowaty z wyrobitemi znakami, to iest strzemię, herb domu iaśnie wielmożnych ichmościów panów Brzostowskich, a kolumna ad Ś. B. W., herb bazyliański» (Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. ХІI. — Вильна, 1883. — C. 30, n. 6). 78 http://mapio.net/pic/p-91 574 799/; Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Aukštaitija. — P. 265. 79 http://ezerai.vilnius21.lt/mobile/gailiutiskesmiskas-m127.html; Vaitkevičius V. Senosios Lietuvos šventvietės. Aukštaitija. — P. 616. 76 томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 187 Интересно, что иногда знак отображал все сословие. Так, в документе 1579 г. Витебского подкоморского суда о разграничении церковных земель упоминается знак: «митра Бискупя и клеина капитульское зъ рубежами стороны Вязищъ — вязье санное и клейма, рубежи гранные подъ клеймоми накласти велелъ есми и положилъ» 80. С изменением социального уклада жизни менялось и графическое изображение знаков. Как дань письменной традиции на деревьях и камнях высеченные знаки пополнились новыми символами — буквами (рис. 12) 81. Однако следует заметить, что, несмотря на социальные изменения, крестьяне продолжали и дальше использовать свои юридические знаки. Исходя из этого, можно выразить надежду на дальнейшие научные исследования в данном направлении, которые смогли бы выявить взаимодействие между крестьянскими знаками и вариациями гербов знатных родов как способа отметить свое имущество в процессе закрепощения крестьян. Очевидно, о знаках простолюдинов ВКЛ в XV–XVI вв., их значении и используемых графических символах известно немного. Изза недостатка источников, особенно иконографических, проводить такие исследования крайне тяжело. И все-таки понемногу работы на подобную тематику начинают появляться, что позволяет надеяться на прогресс в решении проблемы создания и применения таких знаков. *** В многоязычных документах ВКЛ XV–XVI вв. знаки назывались специальными терминами. Распространенные названия: в канцелярском языке ВКЛ — «знак», в латинском — «signum», польском — «znak». Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Т. ХІII. — C. 12, n. 5. 81 Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — T. XI. — Вильна, 1880. — C. 356, n. 112 (в документе 1702 г. о разграничении земель СвятоТроицкого монастыря в Ширвинтай упомянут знак: «znak litera C pod krzyżem polożony»); Т. ХІII. — C. 301, n. 94 (1623 г.: «на томъ камени литеры кладены рускіе и польскіе»). Со временем буквы были вытеснены из обозначения частной собственности личными инициалами, см.: Gudavičius E. Žymenys ir ženklai Lietuvoje. — Р. 28; Namysłowski B. Merki rybakòw pomorskich. — S. 101–102. 80 188 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Они имели более широкое применение и выражали знак и как вещь, и как визуальный символ. Другой термин в канцелярском языке ВКЛ — «клейно/клеймо», его соответствие в латинском языке — «character», в польском — «piątno», переводимы как «знак» («отметка»). Такими словами называли различные графические знаки и пиктограммы, встречаемые на разных поверхностях. Похожее значение у таких терминов, как «знамя» в канцелярском языке ВКЛ, его польское соответствие «znamię» или слово «крыжъ» — крест. Простолюдины, а до возникновения гербов и люди более высокого социального положения, знаками помечали свое имущество для его защиты. В первую очередь использовались простые отметины, которыми чаще всего помечались вещи. Такие отметки не являлись долговременными, так как со смертью владельца имущество они исчезали. С течением времени, в процессе усиления сознания частной и наследуемой собственности, отметки вытеснялись знаками. Они приобрели юридическую функцию защиты имущества, а уничтожение таких знаков считалось покушением на частную собственность. Знаки могли быть унаследованы вместе с имуществом. Графическое выражение знаков ВКЛ XV–XVI вв. было довольно простым. Зачастую это различные «кресты», стрелы, линии, комбинации углов и черточек, а также другие геометрические фигуры. На материальной поверхности знаки высекались, вырезались, в некоторых случаях выжигались. Предположительно, что форма таких знаков напрямую зависела от техники их создания. Для того чтобы создать линейный знак на деревянной поверхности, достаточно было иметь топор, нож или меч. Высечь определенный знак на камне было намного труднее и лучше всего с этим справлялись наемные мастера, имевшие специальные инструменты. Данная техника была более сложной, но и более совершенной, способной усложнить старинные линейные знаки. На формы знаков как архаических, так и юридических, влияло развитие письменной культуры ВКЛ, а также изменения в социальной структуре общества. Иногда в них отображались некоторые геральдические элементы гербов знатных родов. В других случаях на деревьях и камнях высекались «буквы» — инициалы. Поэтому можно задать актуальный вопрос: как объяснить взаимоотношения между знаками томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 189 крестьян и вариациями гербов, которые использовались для обозначения личного имущества, в процессе закрепощения крестьян? ПУБЛИКАЦИЯ ДОКУМЕНТА Документ датируется 10 марта 1542 г., в нем перечислена дань деньгами и медом волчанских и бегомлянских крестьян, принадлежавших канонику Виленской капитулы Валериану Протосевичу 82. В конце документа нарисованы 29 знаков (по шесть знаков в каждой линии), которыми крестьяне «скрепили» текст для верности. Плата дани медом указывает на то, что крестьяне были бортниками. Исходя из этого, данные знаки, скорее всего, использовались и для обозначения бортных деревьев. Именно иконографическая информация указанного источника послужила основой для данной публикации, потому что, как уже было упомянуто выше, информации о знаках простолюдинов ВКЛ в XV–XVI вв. сохранилось немного. Надеемся, что документ поможет в исследовании личных знаков и других геральдических тем. Публикуется впервые. Оригинал после реставрации хранится в библиотеке Академии наук Литвы имени Врублевских в отделении рукописей, фонд Виленской капитулы (полная сигнатура F43-5759). Текст написан на двух листах бумаги (размер — 303×215 мм) на канцелярском языке ВКЛ, отдельные слова — на латинском языке. На бумаге заметен водяной знак «Медведь». Мы мужи, данники кн(я)зеи прелатов и каноников, их м(и)л(о)сти виленских, волчане и бегомляне Юшъко Мартиянович Волчанин з родом своим с Харитоном, а Заньком Опимом, а Олехом Ходосовым, а Опсентеемъ, а Тимофеемъ, Степановым внуком, а Зеновемъ Арыстович (ом), а Савою Степановым, а Артимом, а Авхеремъ, а я, Радивонъ Иванов старецъ, и съ своим родом з Гришком Прокопевым, а Данилом, а Семеном Карповичом, а Васильем, а Авхеръемъ, а Васильемъ Овласьевым, а Пентелеем Андреевым, а Лагвеем Климятинымъ вызнаваем сим н(а)шим листом сами на себе. Которую землю волчецкую одыскал Транскрибация и публикация документа подготовлена на основе правил транскрибации документов Литовской Метрики: Lietuvos Metrika (1555–1558). 37-oji Teismų bylų knygaю — Р. XXII–XXIII. 82 190 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII тыми разы князь Валериян, каноник виленскии, от п(а) на Василя Тишкевича слушне и как мает быти достаточне, и гранми то от него отграничил. С которое ж земли волчецкое выходило перед тым на их м(и)л(о)сть дани медовое: меду налуконного двадцат и чотыры пуды, а кулевого — два пуды. А на кановника, што держит Волчу, полюдного меду — осмъ пудов, а менского меду — две пудовни. А к тому дани грошовое: на луконных пенязеи три копы и дванадцат грошеи и инъшии платы, потому ж, што и бегомляне платят. Которая ж дан за тым, иж была тая земля скривжона от давных вжо была лет залегъла. Ино коли г(о)с(по)д(а)рем н(а)шим дал Б(о)гъ тую землю отыскати и упокоити. И мы тую землю на себе приняли и тую дан, што с тое земли хоживала на себе теж приимуем и подвезуемъся ее и кн(я)зем каноником, их м(и)л(о)сти, платити медом и грошми зуполне. А бегомлянскую особную полоицу и плат грошовыи тую пред ся окроме того по давному ж давати маем. А пакли быхмо тое даниново тепер отысканое не яко не выплачивали, тогды вольно // (1v) будет кн(я)зем прелатом, ихъ м(и)л(о)сти, нас за то карати и грабити и тую землю за ся в нас отняти и иншими людми то осадити, которые будут их м(и)л(о)сти тую дан выплачивати. А приняли есмо у кн(я)зя Валерияна тую землю на тои дани сами по доброи воли н(а)шои и сами есмо его м(и)л(о)сти о то просили, абы его м(и)л(о)сть тое земли отдаляти от нас нерачил. А для лепшого сведомя и клеина есмо н(а)ши под сим н(а)шим листом подписати дали и кн(я)зем каноником, г(о)с(по)д(а)рем н(а)шим, то на себе даем. П(и)сан на Волчи под лет(о) Бож(его) нарож(ения) 1542 м(е)с(я)ца март(а) 10 ден индикт(а) 15. Yvszcowo Starczowo Hrisrowo томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... 191 Знаки документа, л. 1v: // [2] Ista quat[t]uor signa infrascripta sunt istarum quat [t] uor terrarum de quibus sunt controversia cum Czyszkevicz et quae sunt recuperatae 192 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Знаки в документе, л. 2: // [2v] Literae a subditis woloczany super tributo 1542 mar[zec] 10 Ли(ст) мужов данников кн(я)зеи каноников волчанских кле(и) нами дани их м(и)лостям пот датою року (15) 42 м(еся) ца марца 10 день 1542 ma[rzec] 10 Opisanie się poddanych wołczanskich co za dań Dworowi dawać mając Y Jakie pełnie powinnośći tomaS ČelkIS (Lithuania, Vilnius) b y a xe anD a Dze: c ommoner’ signs in Written soUrces of the granD D Uchy of L ithUania from the f ifteenth anD sixteenth c entUry The documents of the Grand Duchy of Lithuania from the fifteenth and sixteenth century developed specific terms for signs: Ruthenian language had знак, Latin signum, and Polish znak. Widely used, they signified the sign as artefact and visual symbol. Another Ruthenian term was клейно/ клеймо, its parallel in Latin was character and in Polish piątno, translatable as «sign» («mark»). These words referred to different signs appearing on different mediums. Similar was the meaning of Ruthenian term знамя and its Polish parallel znamię, and of the word крыжъ referring to cross. томаС челкиС · Топором и долотом: знаки простолюдинов ... Peasants and the persons of high social status prior to the invention of coatof-arms used these signs to mark and protect their property. Primarily, they used simple non-durable marks which disappeared soon after the owner passed away. Later on, with growing understanding of private and inherited property, signs pushed marks out to get legal function of property protector. Erasing the sign was considered the encroachment upon private property. Signs could be inherited along with the property. The iconography of signs of the Grand Duchy of Lithuania from the fifteenth and sixteenth century was rather simple. In most cases, there were various crosses, arrows, or combinations of geometrical figures, punched, carved, or burned on mediums. Perhaps the form of these signs depended on the technique of their making. The form of the signs was influenced by the development of written culture in the Grand Duchy of Lithuania and the changes in the social structure. Sometimes they depicted elements of coat-of-arms of noble families. In other cases, «letters» (initials) were carved into trees or stones. Taking the aforesaid into account, it is possible to solve topical aspect of interrelation between the famers’ signs and variations of coats-ofarms which marked properties under the enslavement of peasants. Keywords: sign, brand, flag, mark, arms, iconography, private property, heritage, Grand Duchy of Lithuania. 193 194 УДК 929.6 олег однороженко (Україна, Харків, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України) «знамѧ зємли пол үкнѧзєВскои»: гера льдично - сфрагістичні аспекти купчого запису с олтана а льбієВича 1508 р.* Купчий запис господарського толмача Солтана Альбієвича на бортну землю Полукнязевську належить до числа рідкісних писемних джерел, в яких висвітлено особливості функціонування геральдичних знаків у руському суспільстві доби Середньовіччя. Відповідно до змісту цього акта, позначення кордонів землі Полукнязевської здійснювалося за допомогою нанесення по периметру землі відповідного «знамєни» (герба). Вірогідно, під цим знаком мислився герб певного територіального комплексу з чітко окресленими межами. Цей приклад дає можливість частково пояснити феномен одночасного використання руськими родинами XІV–XVI ст. кількох гербів. Можна припустити, що крім власне родових гербів шляхетні фамілії уживали паралельно з ними також герби тих «зємєль», що дісталися їм внаслідок вислуги, купівлі чи успадкування по жіночій лінії. Ключові слова: «знамя», герб, земля Полукнязевська, бортна земля, кордони землі, купчий запис, печатка. Висловлюємо подяку Ігорю Тесленку та Наталі Білоус за зауваження, здійснені під час написання цієї статті. * олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 195 Основний масив інформації щодо середньовічної геральдики Русі (України) походить зі сфрагістичних джерел. Їхній значний обсяг дає змогу спробувати реконструювати геральдичну систему руських земель, разом з тим диспропорція в джерельній базі не дає можливості з’ясувати численні аспекти функціонування геральдичних знаків у руському суспільстві XIV — першої половини XVI ст. Тим більшого значення набувають ті поодинокі документи та пам’ятки, що містять геральдичну інформацію і ніби промені світла проникають у «темну споруду з ледь прочиненими дверима», як влучно схарактеризував середньовічну руську геральдику Людвик Виростек 1. Однією з таких пам’яток є купчий запис господарського толмача Солтана Альбієвича на бортну землю Полукнязевську Пустинському монастирю св. Миколая, виданий у Києві 13 серпня 1508 р. 2 Цей документ був свого часу опублікований в І томі «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» 3. Публікація містить численні неточності, а головне — практично цілком ігнорує наявну в акті геральдичну та сфрагістичну інформацію. Щодо печаток стисло зазначено, що «внизу акта приложены рядомъ двѣ малыя печати восковыя, на коихъ оттисковъ невидно». Стосовно зображеного здолу знамена вказано лише, що «тутъ же, в пробѣлѣ, изображенъ чертежъ», без докладного опису, що саме змальовано на ньому. Таким чином, важливі та доволі рідкісні для цього часу та регіону сфрагістично-геральдичні пам’ятки, наявні в цьому акті, лишилися фактично не введеними у науковий обіг, що зумовлює необхідність нової публікації документа та ґрунтовного аналізу наявних у ньому печаток і знамена землі Полукнязевської. Солтан Альбієвич спільно зі своєю дружиною Кункою та синами Івашком і Васьком продає Полукнязевську землю, яку одержав за Wyrostek L. Rόd Dragόw-Sasόw na Węgrzech i Rusi Halickiej. — Krakόw, 1932. — S. 122. 2 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського Національної академії наук України (ІР НБУВ), ф. 301, спр. 216 П, Серія В, n. 22, арк. 1–2. 3 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Том I. — СанктПетербург, 1863. — С. 36–37, n. 48. 1 196 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 1. Купчий запис на землю Полукнязевську від 3 серпня 1508 р. вислугу від господарів Казимира (1440–1492) та Олександра (1492– 1506), за чотириста кіп грошів ігумену Пустинно-Микільського монастиря Матвію. Відносно невисоку вартість землі продавець аргументував отриманою від ченців обіцянкою вписання імен усієї родини у монастирський пом’яник. олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 197 У тексті документа доволі точно окреслено кордони бортної землі, відомої в пізніших джерелах як Микільська слобідка. Межувала вона з володіннями Печерського і Пустинського монастирів, Іванківцями, а також поселеннями, що належали Мелечевичу та Саві Русановичу (майбутня Русанівка), обабіч річки Черниці. Всі вказані географічні об’єкти розташовані на лівобережжі Дніпра, в межах сучасного Дніпровського району м. Києва. Складність ландшафту київського лівобережжя та наявність численних сусідніх землеволодінь зумовили необхідність стислого позначення кордонів землі Полукнязевської, що здійснено за допомогою нанесення по периметру землі відповідного «знамєни». Подібна практика окреслення земельних володінь зафіксована ще у «Повісті минулих літ» початку ХІІ ст.: «Иде Ѡлга к Новугороду, и ѹстави по Мьстѣ погосты и дань, и по Лузѣ погосты и дань и ѡброкы, и ловища eӕ суть по всеи земли, и знамениӕ и мѣста и погосты» 4. На початку XVI ст. вона, судячи з наявних свідчень, мала загальне поширення на теренах Великого князівства Литовського і Руського. Зокрема, у вписаному до Литовської Метрики документі від 28 травня 1528 р. маємо розлоге пояснення щодо практичного вживання знамен: «И естъли люди нашы хвоиничане у праве то переведуть перед вами, ижъ за брата нашого Алекъсанъдра, короля его милости, писары тыи два клеина на рудобелчанъ взложыли, и какъ тыи рудобелчане отданы небощыку пану Миколаю, и они вжо имъ того острова боронили, а рудобелчане будуть ли сами моцъне у тот остров уходили, и, подле оных старых знаменъ их упущеных, свои новыи знамена у томъ острове поклали, и тыми знаменъми у томъ острове уходы свои мели» 5. У цей період термін «знамѧ» уживано як синонім слів «гєрбъ», «знакъ» і «клєинотъ». На це вказує, наприклад, зміст деяких тогочасних нобілітаційних привілеїв. Так, у привілеї великого князя Жигимонта на шляхетство та герб курклевському боярину Миколаю Гайдомовичу від 9 вересня 1529 р. зазначається: «А того то Миколаѧ Полное собрание русских летописей. — Том ІІ: Ипатьевская летопись. — Москва, 1908. — С. 48–49. 5 Lietuvos Metrika. Knyga №. 15 (1528–1538). Užrašymų knyga 15. — Vilnius, 2002. — n. 13. 4 198 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII прєрєчоного учынили єсмо мужа шлѧхєтного и нинє чынимъ к тому, абы єго вси справы и въчынъки шлѧхєцкимъ а рыцєрскимъ скутъкомъ были прыровънаны нє иначєи, одно ѧкобы онъ самъ з своих родичовъ такъ шлѧхєтъныхъ того собє набылъ або к тому прышол, и єму и въсимъ єго потомъкомъ за гєрбъ и знамє шлѧхєцъкоє обронънє рожу бєлую пѧть квєтовъ, на чырвономъ полю поставєныхъ, моцъю нашою королєвъскою хотєли єсмо єму дати и пърыписати, ѧко нинє прыписуємъ, даємъ, даруємъ и прывлащаєм на потомъныи вєкуистыи часы. Которымъ жо то клєинотом своимъ гєрбовънымъ, рожою, прєрєчоныи Миколаи Кгоидомовичъ, ѧко правыи шлѧхтичъ, чєрєз моц нашу королєвъскую вчынєныи, з своими властъными потомъки водлугъ обычаѧ а захованьѧ инъшоє шлѧхты нашоє Вєликого Кнѧзства Литовъского будєть моглъ и єстъ моцонъ со въсими потомъки своими того то гєрбу у пєчєтованью листовъ своих, в ковъры и ку инъшымъ рєчамъ прыправовати єму потрєбными» 6. У привілеї на шляхетство та герб Івану та Яцьку Капличам від 4 вересня 1540 р.: «ѧкож на знакъ тоє ласки нашоє и чымъ бы они и их потомство в роду своємъ шлѧхєтскомъ могли знани быти, даємъ тому Ивану а Ѧцку и их дєтємъ и напотомъ будучимъ их счадкомъ знамѧ гєрбъ, которымъ сѧ в потрєбах и справах своихъ они значыти и єго вжывати, и носити мають: сосну зєлєную с трєма вєръхи, с одного пнѧ идучыми, и с корєньємъ въ щытє чєрълєномъ, а на вєрхъ щыта гєлмъ округлый, на нємъ пол чєловєка збройного, голова в нєго бєз зброи з Российский государственный архив древних актов (РГАДА), ф. 389, книга 20, л. 177v — 178 (143v — 144); Lietuvos Metrika. Knyga № 20 (1536–1539). Užrašymų knyga 20. — Vilnius, 2010. — Р. 179, n. 118; Archiwum Głόwne Akt Dawnych w Warszawie (AGAD), Kopiarz Metryki Litewskiej, Księga 205, s. 275–281; SML, Księga 2, s. 70; Любавский М. Литовско-русский сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешнею жизнью государства. — Москва, 1901. — С. 455; Леонтович Ф. Правоспособность литовско-русской шляхты // Журнал Министерства народного просвещения. — Москва, 1908. — № 3. — С. 53; Nobilitacje i indygenaty w Rzeczypospolitej 1434–1794 / Wyd. J. Michta. — Zeszyt 25. — Kielce, 1997; Materiały genealogiczne, nobilitacje, indygenaty w zbiorach Archiwum Głόwnego Akt Dawnych w Warszawie / Oprac. A. Wajs. — Warszawa, 1995. — S. 48; Тrelińska B. Album armorum nobilium Regni Poloniae XV–XVIII saec. Herby nobilitacji i indygenatów XV–XVIII w. — Lublin, 2001. — S. 88, n. 130. 6 олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 199 роспущоными волосы, а дєржить оную сосну руками за корєньє, ѧкъ то в малєваню того гєрбу, который в том листє нашом рукою малєрскою значнєй єсть вымалєванъ». 7 У руському перекладі «Повєсти о витєзѧх с книгъ сэрбских, а звлаща о славномъ рыцэры Трысчанє» XVI ст. термін «знамє» використано для позначення як гербів, так і гербових фігур у щитах: «И коли Трыщан тоє чулъ и видєл, рєклъ: «То єст Паламидєж познал єго знамє»», «рыцэр, который носит знамє бєло и зброю бєз другого знамєни», «рыцэр, который носилъ чорныи щытъ бєзъ знамєни» 8. З кінця XVI ст. цей термін у формі «знамєнїє» постійно зустрічаємо в численних гербових віршах. Зокрема, у вірші Герасима Смотрицького на герб князя Василя Костянтина Костянтиновича Острозького в острозькому виданні «Біблїа, сирѣч Книгы Вєтхаго и Новаго завѣта, по ӕзыкү словєнскү» від 1581 p. («Зри сїѧ знамєнїѧ кнѧжатє славнаго) 9, вірші «На гєрб господиновъ Басарабовъ» у довгопольському виданні «Анѳологіона сирѣчъ Цвѣтослова» від 1643 р. («Зри сіӕ знамєнїа РГАДА, ф. 389, книга 24, л. 68v; AGAD, Kopiarz Metryki Litewskiej, Księga 209, s. 136–138; Любавский М. Литовско-русский сейм. — С. 462; Грушевский А. Очерк истории Турово-Пинского княжества в составе Литовско-Русского государства XIV–XVI вв. Пинские акты XV–XVI вв. — Киев, 1903. — С. 55, n. 42; Wdowiszewski Z. Regesty nobilitacji w Polsce (1404–1794) // Materiały do biografii, genealogii i heraldyki polskiej. — Tom IX. — Buenos Aires, 1987. — S. 54; Materiały genealogiczne. — S. 60; Тrelińska B. Album armorum nobilium. — S. 98, n. 157–158. 8 Pasakojimas apie riterį Tryščaną. Rankraštinis XVI amžiaus romanas apie Tristaną ir Izoldą. — Vilnius, 2003. — P. 56, 64, 70; Białoruski Tristan (Беларускі Трышчан) / Faksymile rękopisu wraz z analizą filologiczną А. Brazgunowa i N. Starowojtowej i ich przekładami na współczesny język białoruski, pod redakcją M. Maszkiewicza. — Wrocław, 2007. — C.153–155. 9 ІР НБУВ, ф. 141, спр. 23 («Вирши на гербы»), арк. 27–31; Буслаев Ф. Историческая хрестоматия церковнославянского и древнерусского языков. — Москва, 1861. — С. 209; Голубев С. Описание и истолкование дворянских гербов южно-русских фамилий в произведениях духовных писателей XVII века. — Киев, 1872. — С. 348–349, 373–374; Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы. — Том І. — Часть І. — Санкт-Петербург, 1900. — С. 66; Чижевський Д. Українське літературне бароко. — Київ, 2003. — С. 227–228; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — Київ, 1978. — С. 61–63; Українська література XIV–XVI ст. — Київ, 1988. — С. 459–460. 7 200 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII воєводы славного») 10, вірші «На Єго Царскаго Прєсвѣтлаго Вєличєства знамєніє» бл. 1663 р. 11, вірші «На Єго Прєсвѣтлаго Царского Вєличєства знамєніє» у київському виданні книги Лазаря Барановича «Мєч духовныи» від 1666 р. 12, вірші «На Єго Царского Прєсвѣтлаго Вєличєства мирноє знамєніє» у київському виданні книги «Миръ съ Богомъ чєловѣку» від 1669 р. 13, вірші «На Єго Царского Прєсвѣтлаго Вєличєства знамєніє» у київському виданні книги «Минєи общєй» від 1680 р., 14 вірші на герб «Єго Царского Прєсвѣтлаго Вєличєства россійскому роду» у київському виданні книги Інокентія Гізеля «Синопсісъ» від 1680 р. («Под кровомъ орлихъ Крылъ знамєни Царска») 15, вірші на герб у київському виданні «Полуустава» від 1690 р. («Знамєнїє то Царскїӕ Породы») 16, вірші «На знамєніє царскїӕ породы, прєсвѣтлого и благовѣрного государа царєвича и вєликого кнӕзӕ Алєксїӕ Пєтровича» у київському виданні «Нового завѣта» від 1703 р. 17, вірші на герб гетьмана Івана Мазепи у чернігівському виданні книги А. Стаховського «Зєрцало от писанія божєствєнного» від 1705 р. («Крєстъ, дєнница, Луна, єстъ твоє знамєніє») 18, вірші на герб Стефана Яворського в чернігівському виданні «Богомыслиє в ползу правовѣрным… Иоанна Максимовича» від 1710 р. («Вѣнцєносєцъ в Имєни єстъ вооружєнный стрѣлою и луною, зарми окружєнный. Всѣ общє сіє Славно Знамєніє зрѣтє прєдостоину Стєфану многа лѣта рцѣтє») 19, вірші на герби міста Львова та Львівського Успенського братства у львівському братському виданні «Тріѡдіона си єстъ Тріпѣснєцъ» від 1689 р. («Благо здѣ Прєчєстномү Знамєнїю трвати») 20, вірші на герб Львівського Успенського братства у львівському братському виданні «Анѳологіона сирѣчъ ІР НБУВ, ф. 141, спр. 23 («Вирши на гербы»), арк. 123. Там само. — Арк. 45–46. 12 Там само. — Арк. 138–139. 13 Там само. — Арк. 143–144. 14 Там само. — Арк. 145–146. 15 Там само. — Арк. 147–148. 16 Там само. — Арк. 42, 150. 17 Там само. — Арк. 157–158. 18 Там само. — Арк. 165. 19 Там само. — Арк. 38. 20 Музей Шереметьєвих, SD-4; SD-15. 10 11 олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 201 цвѣтословъ» від 1738 р. («Прєчєстноє Знамєнїє Братства стаvропіґіон Лвовскагѡ Үспєнїѧ Прєчистыѧ Богородица приснѡ Дѣвы Маріѧ. Благо здѣ прєчєстномү Знамєнїю трвати, Ибо Нєбєсъ, Матѣръ Божію всѣмъ знати») 21 та ін. Докладне позначення кордонів «знамєнєм зємли Полүкнѧзєвскои» викладено в тексті наступним чином: «А продал єсми им ѡбɛл вѣчно и нɛпорушно со всѣм што там ѹ нɛи єсть под єє zнамєнɛм, што с нɛю к Халɛплю слүхало, сєлища и пашныи zɛмли, боры и дүбровы […] рѣчки и пɛрɛвѣсьӕ, күды тоє zɛмли zнамѧ пошло, гдѣ єго zнаидүт то всɛ Божє и их дєржати […] а мои прɛдки дɛржали түю zɛмлю и ӕ сам». Наскільки можна судити зі змісту акта, ретельне позначення меж цього землеволодіння мало тривалу традицію, на що вказує та обставина, що ознайомити нових власників з позначками на кордонах було доручено старому слузі Солтана Альбієвича Якову Микитиничу: «А ѹкаzал єсми на своє мѣсто ѿвєсти им түю zɛмлю бортникү Иӕковү Микитиничү, штож ѡн пɛрɛд сим колкось лѣт ходил ѿ мɛнɛ түю zɛмлю, zнамѧ тоє zɛмли zнаєт и вси граници єє вѣдаєт». Особливо наголошується на тому, що слузі добре відомим є «zнамѧ тоє zɛмли». Останнє зображено в акті у долішній частині, під текстом, поруч з печатками й підписом: «тоє zɛмли zнамѧ», що є рідкісним зразком зображення геральдичних знаків у актових джерелах. Знак являє собою хвилясту літеру М у супроводі трьох врубів. Ці елементи є надзвичайно поширеними в герботворенні нобілітету як Київської землі, так і інших руських регіонів Великого князівства Литовського і Руського. Приміром, три вруби Рисунок 2. Знамя землі зображено на печатках київПолукнязевської. 1508 р. ських зем’ян Ганни Дахно- 21 Там само. — SD-14; SD-20. 202 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 3. Печатка Олехни Ленківни. 1569 р. Рисунок 4. Печатка Василя Мощеницького. 1584 р. Рисунок 5. Печатка Миколая Дахновича. 1622 р. вої 1565 р. 22, Олехни Ленківни 1569 р. 23, Василя Мощеницького 1584 р. 24, Флоріана Олешка 1618 р. 25, Миколая Дахновича 1622 р. 26 та ін. Не поодинокими були також приклади використання представниками київського нобілітету гербів, у яких вруби супроводжували відповідні родові знаки, як це бачимо на печатках оршанського старости (1566–1587) та воєводи смоленського (1579–1587) Філона Семеновича Кміти Чорнобильського 1567–1582 27 і 1585 рр. 28 (знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т над трьома врубами), намісника київського намісника Северина Куропатвича 1588 р. (знак у вигляді двох півмісяців, що лежать рогами в різні боки в стовп, згори — паросток, здолу — три вруби) 29, київського земянина Василя Розсудовського 1570 р. (знак у вигляді трьох врубів, на яких хрест і два відгалуження обабіч) 30, а таArchiwum Narodowe w Krakowie (ANK), Archiwum Sanguszków, Teka Х, Plik 8. Центральний державний історичний архів України у місті Києві (ЦДІАК), ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 238v. 24 ІР НБУВ, ф. 2, спр. 21 992; AGAD, Archiwum Zamoyskich, Sygn. 2633, st. 60. 25 Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (ЛННБ), Відділ рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 7444/I, арк. 596. 26 ЦДІАК, ф. 221, оп. 1, спр. 94, арк. 2. 27 ІР НБУВ, ф. 2, спр. 20 858; ANK, Archiwum Sanguszków, Teka Х, Plik 80; Plik 95; Plik 111; Plik 129; Plik 133; Teka ХІ, Plik 5; Plik 10; ZR, Rkps 66, st. 83. 28 ІР НБУВ, ф. 2, спр. 21 992. 29 ANK, Archiwum Sanguszków, Teka ХVІІ, Plik 72, st. 474. 30 ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 395. 22 23 олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 203 Рисунки 6–7. Печатки Філона Семеновича Кміти Чорнобильського. 1567 і 1585 рр. кож на гербі роду Вигур (знак у вигляді роздвоєної здолу стріли вістрям вгору в супроводі двох врубів обабіч) 31. Не менш поширеним у герботворенні київської шляхти було використання М-подібного знака, який наявний на печатках панів Михайла Волчковича 1499 р. (знак у вигляді літери М під вістрям стріли) 32, Станіслава Сурина 1514 р. 33, Немири Сурина 1568 р. 34 та Гордія Сурина 1569 р. (знак у вигляді з’єднаних стовпом півмісяця рогами догори та літери М) 35, київських генеральних возних Радка Мироновського 1586 36 та 1600 рр. 37 і Теодора Мостицького 1624–1629 рр. 38 (знак у вигляді літери М під хрестом) та ін. Але найприкметніше, що подібним до «знамєни зємли Полүкнѧзєвскои» гербом користувалися представники роду Русановських, Niesiecki K. Herbarz Polski, powiększony dodatkami poźniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nepomucena Bobrowicza. — Том IX. — Lipsk, 1843. — S. 329; Ciechanowicz J. Księga herbowa Białej, Czarnej i Czerwonej Rusi, Inflant, Litwy, Moskwy, Polski, Ukrainy i Żmudzi. — Siemianowice Śląskie, 2014. — S. 139. 32 ЦДІАК, ф. 220, оп. 1, спр. 635. 33 Там само. — Ф. 220, оп. 1, спр. 655. 34 Там само. — Ф. 130, оп. 2, спр. 1 а, арк. 1. 35 Там само. — Ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 277. 36 ANK, Archiwum Sanguszków, Teka ХVІІ, Plik 34. 37 Там само. — Teka ХХІV, Plik 11. 38 ЦДІАК, ф. 62, оп. 1, спр. 3, арк. 51; ф. 220, оп. 1, спр. 105. 31 204 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 8. Печатка пана Михайла Волчковича. 1499 р. Рисунок 9. Печатка пана Станіслава Сурина. 1514 р. Рисунок 10. Печатка пана Гордія Сурина. 1569 р. яким належала сусідня Русанівка. Так, на печатці Остапа Держка Русановського 1599 р. зображено знак у вигляді літери М 39. На його пізнішій печатці від 1601 р. вміщено знак у вигляді літери М з перехрестями на кінцях, здолу — лапчастий хрест над півмісяцем, що лежить рогами догори 40. А на печатці Василя Кудиновича Русановського 1601 р. бачимо знак у вигляді літери М під хрестом 41. З огляду на це не виключено, що «знамѧ зємли Полүкнѧзєвскои» початково могло належати родині, спорідненій з Русановськими, що володіла цією землею до Солтана Альбієвича. Те, що останній не мав жодного стосунку до «zнамєни тоє zɛмли», випливає також з тієї обставини, що Солтан Альбієвич користувався 1526 р. печаткою з зображенням знака у вигляді трираменної літери Т із загнутими в бік кінцями у ренесансовому щиті 42, який є практично тотожним до тамги кримських ханів з роду Гірєїв 43. ANK, Archiwum Sanguszków, Teka ХХІІІ, Plik 54, st. 247. Там само. — Teka ХХІV, Plik 57, st. 438. 41 Там само. — Teka ХХІV, Plik 57, st. 448. 42 Dziadulewicz S. Pierwiastek turański u szlachty ukraińskiej // Miesięcznik Heraldy czny. — Tom X. — Warszawa, 1931. — S. 133–134, 139, il. I; Wittyg W. Nieznana szlachta polska i jej herby. — Krakόw, 1908. — S. 20, il. 43 ЦДІАК, ф. 49, оп. 2, спр. 2942; Topczybaszy A. Przyczynek do heraldyki muślimów litewskich. — Warszawa, 1930. — S. 8–9; Ебубекіров С. Тарак-тамга — родовий знак кримських ханів // Знак. — 2000. — Ч. 22. — С. 13. 39 40 олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 205 Утім, вже саме окреслення «знамєни зємли Полүкнѧзєвскои» в тексті документа не залишає сумнівів, що під цим знаком мислився власне герб певного територіального комплексу з чітко окресленими межами, що зближує цю геральдичну пам’ятку з поширеними у західноєвропейській традиції гербами ф’єфів (ленів) 44. Як видається, цей феномен не був чужим і для руської геральдичної традиції. Власне, саме він міг би до певної міри пояснити ту загадкову обставину, чому для руських родів XІV–XVI ст. фіксуються численні приклади одночасного використання кількох гербів. У світлі змісту купчого запису Солтана Альбієвича можна припустити, що крім власне родових гербів шляхетні фамілії могли уживати паралельно з ними також герби тих «зємєль», що дісталися їм внаслідок вислуги, купівлі чи успадкування по жіночій лінії. Ці «ф’єфні» герби найімовірніше мали б походити від гербів своїх давніших власників, хоч не виключено, що могли мати і самостійні витоки з інших джерел. Для прикладу, вірогідно саме «ф’єфне» походження міг мати родовий герб волинських зем’ян Костюшків Хоболтовських. На печатках Костюшка Хоболтовського 1549 р. 45, Петра Костюшка Хоболтовського 1569–1571 46, 1571 47 і 1580 рр. 48 та володимирського земського судді Богдана Костюшка Хоболтовського 1569–1570 49, 1571–1577 50, 1578–1579 51 Пастуро М. Символическая история европейского средневековья. — СанктПетербург, 2012. — С. 230. 45 ЛННБ, Відділ рукописів, ф. 5, оп. 1, спр. 7444/I, арк. 349; Piekosiński F. Herbarz szlachty polskiej wieków średnich // Herold polski. — Tom II. — Krakόw, 1905. — Tom III. — Krakόw, 1906. — S. 147–150, il. 803, 805. 46 ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 514; ANK, Archiwum Sanguszków, Teka ХІ, Plik 129, st. 623; Teka ХІІ, Plik 64. 47 ANK, Archiwum Sanguszków, Teka ХІІ, Plik 58, st. 403; Plik 59. 48 Там само. — Teka ХІV а, Plik 21, st. 115. 49 Там само. — Teka ХІІ, Plik 27; Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. — Krakόw, 1932. — S. 335, n. 148, il. 82. 50 ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 514; ANK, Archiwum Sanguszków, Teka VІІІ, Plik 23; Teka ХІІ, Plik 58, st. 415; Plik 64; Piekosiński F. Heraldika polska wiekόw średnich. — Krakόw, 1899. — S. 301–302, il. 517. 51 ANK, Archiwum Sanguszków, Teka ІІІ, Plik 66; Teka ХІV, Plik 50; Plik 51; Teka ХІV а, Plik 1. 44 206 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунки 11–13. Печатки Богдана Костюшка Хоболтовського останньої третини XVI ст. і 1580 рр. 52 наявний знак у вигляді тризуба під хрестом. На двох матрицях від останньої третини XVІ ст., що найдостеменніше також належали Богданові Костюшку Хоболтовському, так само бачимо знак 53, що має виразну подібність до родових знаків руських князів XI–XV cт. Рід Костюшків Хоболтовських, очевидно, не мав жодного генеалогічного стосунку до руського княжого роду. З огляду на це наявність на їхніх печатках герба з явно князівською метрикою може бути задовільно пояснена можливим використанням «знамєни» певної землі, що перед Костюшками належала до княжого домену і традиційно позначалася знаком княжого роду. Надзвичайний інтерес також становлять дві печатки, якими засвідчено продаж землі Полукнязевської. Відтиски зроблено на природному воску без паперових кустодій. Натомість на місці прикладання зроблено надрізи, в які просунуто пергаментні паски. Поруч з ними на звороті написано: «лист на zɛмлю Полукнѧzɛвскоɛ што zа Днɛпром». Подібний спосіб прикладання печаток в руській дипломатиці застосовувався надзвичайно обмежений проміжок часу, протягом перших десятиліть XVI ст., і був ніби перехідним періодом між застосуванням привісних відтисків та паперово-воскових відбитків 54. Там само. — Teka ХІV а, Plik 21, st. 115. Музей Шереметьєвих, МС-1582; МС-2026; 1000 років української печатки / 1000 years of ukrainian seal. — Київ, 2013. — С. 89, n. 91. 54 Див.: ЦДІАК, ф. 220, оп. 1, спр. 648. 52 53 олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 207 Попри перелічення в документі значної кількості свідків, у короборації зазначено, що за відсутності при Солтані Альбієвичу його власної печатки купчий запис було завірено печатками київського війта Ганка Онковича Михайловича 55 і зем’янина Сидка Киркоровича: «А про лѣпшɛє свɛдɛтство и твєрдость просил єсми воита києвского пана / Ганка а Сидка Киръкоровича абы их м[и]л[о]сть к сємү моєму zаписү свои пɛчати приложили, штож на тот / час при мнѣ моєє пɛчати нɛ пригодилосѧ и их м[и]л[о]сть на мою проzбү свои пɛчати к сємү моємү запи/сү приложили». Відсутність паперових кустодій не могла не позначитися на стані збереження відтисків. Але попри часткові втрати можемо прочитати зміст зображених на печатках гербів. На першій з них, восьмикутної форми, розміром 14×10 мм, вміщено готичний щит іспанської геральдичної форми, на якому зображено хрест із роздвоєними кінцями. Варто зазначити, що ця геральдична пам’ятка є найдавнішим свідченням використання родових гербів київськими міщанами 56. На другій печатці, овальної форми, розміром 15×14 мм, бачимо частково збережений знак у вигляді двох трираменних літер Т у стовп в іспанському щиті. Конструкція цього знака загалом відповідає пізнішій інформації щодо родового герба Киркорів у річпосполитських гербовниках. Так, у гербовнику Кояловича він має вигляд срібного знака у вигляді двох трираменних літер Т у стовп на червоному полі 57. Натомість гербовник Несецького подає наступне: срібний знак у вигляді трираменної літери Т над літерою П на червоному полі 58. Таким чином, репрезентоване на печатці зображення є найдавнішим свідченням Див.: Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. — Київ, 2008. — С. 55, 98–99, 282. 56 Див.: Білоус Н., Однороженко О. Геральдика київських міщан другої половини XVІ — першої половини XVII cтоліть // Сфрагістичний щорічник. — Вип. ІІ. — Київ, 2012. — С. 283–296. В актах Литовської Метрики за 1511 р. Ганка прямо названо «мѣщанином києвским» (Lietuvos Metrika. Knyga № 9 (1511–1518). Užrašymų knyga 9. — Vilnius, 2003. — P. 219; Білоус Н. Київ наприкінці XV — у першій половині XVII століття. — С. 98). 57 Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego zwany Сompendium. — Krakόw, 1897. — S. 87. 58 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Том V. — S. 94. 55 208 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 14. Печатки київського війта Ганка Онковича Михайловича і Сидка Киркоровича. 1508 р. Рисунок 15. Кріплення печаток київського війта Ганка Онковича Михайловича і Сидка Киркоровича. 1508 р. олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 209 Рисунок 16. Зворот купчого запису на землю Полукнязевську від 3 серпня 1508 р. щодо родового герба Киркорів, давньої київської родини, яка найімовірніше мала аланське (яське) походження, на що вказує їхнє родове ім’я 59. *** 13.VIII.1508 [7016], Київ: Продажний лист господарського толмача Солтана Альбієвича на бортну землю Полукнязевську Києво-Пустинському монастирю св. Миколая. По Боzѣ и г[о]с[по]д[а]ри нашɛм вɛликом короли Жикгимонтɛ, z докладом г[о]с[по]д[а]рѧ моєго пана Юрьӕ Михаиловича МонтовтоБубенок О. Аланы-Асы в Золотой Орде (ХIII–XV вв.). — Київ, 2004. — С. 202. Див. також: Дяченко В. Наслідки роботи Української антропологічної експедиції 1956 року // Матеріали з антропології України. — Вип. І. — Київ, 1960. — С. 34–45. 59 210 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ви/ча, воєводы києвского, и иz єго м[и]л[о]сти приzволɛнєм, ӕ, Солтан Албѣєвич, толмач г[о]с[по]д[а]рьскыи, и ис своєю жɛною Кункою, / и с своими сын[a]ми с Ывашком и с Васком посполитым ѹмыслом чиним zнамɛнито сим нашим zаписом, комү сѧ єго / ѹсхочɛт видɛти или, чтүчи, слышати. Продал єсми zɛмлю бортнүю мою вѣрнүю ѹ г[о]с[по]д[а]рѧ выслүгү, што єсми / выслужил ѹ королѧ Каzимира и в єго м[и]л[о]сти с[ы]на ѹ королѧ Алɛксандра славныӕ их памѧти, продал єсми / Матѳѣю, игүмɛнү ѡбитɛли с[вѧ]т[о]го Николы, и всѣм старцɛм Пүстынского манастырѧ, тɛпɛрь в том манасты/ри живүщим и на потом бүдучим ѹ пүстынцɛ с[вѧ]т[о]го Николы, ӕжɛ єсть ѹ Києвɛ, а таӕ zємлӕ єсть ѿ Ки/єва zа Днɛпром, а прислүхала к Халɛплю, на имѧ Полүкнѧzɛвскаӕ, што мнѣ дана и ѹ воччинү, и в дѣди/нү, а сүдєрєвю идɛт z zɛмлɛю Прɛчистоє Пɛчɛрьскоє, и с Николскою Пүстынского манастырѧ, и с Мєлɛчɛ/вичɛм, и с пɛчɛрьскими людми, и с слобожаны, и zа рѣкү пошла zа Чɛрницү, и с Савою z Рүсановичɛм сүдɛрɛв, / и с Ыванковци сүдɛрɛв. А продал єсми им ѡбɛл вѣчно и нɛпорушно со всѣм, што там ѹ нɛи єсть, под єє zнамєнɛм, / што с нɛю к Халɛплю слүхало, сєлища и пашныи zɛмли, боры и дүбровы […] рѣчки и пɛрɛвѣсьӕ, / күды тоє zɛмли zнамѧ пошло, гдѣ єго zнаидүт то всɛ Божє и их дєржати […] а мои прɛдки дɛржали / түю zɛмлю и ӕ сам. А ѹкаzал єсми на своє мѣсто ѿвєсти им түю zɛмлю бортникү Иӕковү Мики/тиничү, штож ѡн пɛрɛд сим колкось лѣт ходил ѿ мɛнɛ түю zɛмлю, zнамѧ тоє zɛмли zнаєт и вси грани/ци єє вѣдаєт. А хто сѧ бүдɛт ѹ түю zɛмлю ѹстүпати ӕ рад хочү с ними поспол єє ѡчищати, а по / том мнѣ Солтанү а ни моєи жɛнѣ ни моим дѣтɛм ни моим внүчатом ни моєи брати ни моємү роду / плɛмɛни ни моим ближним нɛ надобѣ тоє zɛмли под игумɛном и под старци пүстынскими искати, а ни / ѹстүпатисѧ ѹ түю zɛмлю. А вzѧл єсми zа түю zɛмлю чотыриста коп грошɛи. А длѧ того єсми / дɛшɛвлɛи продал им поминаючи дүши своєи и родитєлɛи своих. А при том были люд[и] почɛстныи / воит мѣста Києвского пан Ганко, а слүжɛбник воєводы києвского пана Юрьӕ Михаиловича Василєи / Борисович, а пан Калɛник Стɛпанович Диковскии, а Тимоѳѣи Проєсть, а Васко Євсѣєвич, а Сидко Кир/корович, а Качɛрɛсъ Волошин. А про лѣпшɛє свɛдɛтство и твєрдость просил єсми воита києвского пана / Ганка а Сидка Киръкоровича абы их м[и]л[о]сть к сємү моєму zаписү олег однороженко · «Знамѧ зємли Полү кнѧзєвскои»: ... 211 свои пɛчати приложили, штож на тот / час при мнѣ моєє пɛчати нɛ пригодилосѧ и их м[и]л[о]сть на мою проzбү свои пɛчати к сємү моємү запи/сү приложили, и дал єсми сɛс мои zаписъ игүмєнү пустынскомү и всѣм старцɛм с[вѧ]т[о]го Николы Пѹ/стынского манастырѧ ѹ с[вѧ]т[о]го Николы манастырь на вѣки вѣком. Писан ѹ Києвɛ / в лѣто ZSI м[ѣсѧ] ца авгү[ста] ГI д[є]нь индикт AI. Джерело: Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського Національної академії наук України, ф. 301, спр. 216 П, Серія В, n. 22, арк. 1–2. Оригінал на аркуші паперу, складеному вдвоє. Незначна частина тексту втрачена через потертості на згинах аркуша. Розмір аркуша: 470×360 мм. Водяні знаки: відсутні. Мова: руська мова початку XVI ст. Письмо: півустав. Здолу прикладено дві печатки на природному воску і пергаментних пасках: 1) восьмикутна, 14×10 мм; в полі печатки — іспанський щит, на якому хрест із роздвоєними кінцями (київського війта Ганка Онковича Михайловича); 2) овальна, 15×14 мм; в полі печатки — іспанський щит, на якому частково збережений знак у вигляді двох трираменних літер Т у стовп (київського зем’янина Сидка Киркоровича). Поруч із відтисками печаток малюнок знамена у вигляді хвилястої літери М у супроводі трьох врубів і підпис: «тоє zɛмли zнамѧ». На звороті першого аркуша, поруч з пергаментними пасками, почерком початку XVI ст.: «лист на zɛмлю Полукнѧzɛвскоɛ што zа Днɛпром». На звороті другого аркуша почерком XVIІ ст.: «zapis na ziemie Połukniazewskie 7016»; почерком другої половини XVI ст.: «листъ п[а]на Солтана Ѡлбѣɛвича, толмача г[оспо]д[а]р[ь]ского, продажныи zɛмлю Полукнӕзкоɛ в лѣто ZSI м[ѣсѧ] ца августа ГI днӕ индикта AI»; почерком ХІХ ст.: «Przedaża ziemie Połukniazewskiey Kunką 7016 (1508) Aug 13 d Ind 11». 212 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII oleg odnorozhenko (Ukraine, Kharkiv) «с oat- of-arms рoLUkniazeVs’ka apicULtUre LanD»: h eraLDic anD sigiLLographic a spects of s oLtan a L’bieV ych’s p Urchase r ecorD of 1508 The purchase record of Gospodar’s Translator Soltan Al’bievych for the bortna zemlia (apiculture land) Polukniazevs’ka belongs to the number of rare written sources uncovering the features of heraldic signs in the Ruthenian society during the Middle Ages. According to this charter, the borders of the Polukniazevs’ka land were marked by its «знамѧ» (coatof-arms) drawn along its perimeter. Plausibly, this sign meant the coatof-arms of the territorial unit with definitely established borders. This case supplies arguments for a partial explanation of the phenomenon of simultaneous use of several coats-of-arms by Ruthenian families from the fourteenth to sixteenth century. Perhaps, in parallel to coat-of-arms of the szlachta families, they also used the coats-of-arms of the lands possessed from their service, bought, or inherited by maternal line. Keywords: coat-of-arms, Polukniazevs’ka land, apiculture land, border lands, purchase record, seal. 213 Ц еркоВна печатк а на документі УДК 929.6(439) m IroSlaV glejtek (Словаччина, Нітра, доктор катедри історії Філософського факультету Університету імені Костянтина Філософа в Нітрі) k niektorým aspektom V ýskUmU cirkeVných pečatí V streDoVekom Uhorskom k ráľoVstVe* Автор аналізує печатки на документах церковних ієрархів Угорського королівства, які з’являються у XIII ст., звертаючи увагу на різницю у ціні та цінності документів для сучасників: все залежало від обсягу документа, змісту та зовнішнього вигляду, наскільки він коштовний, чи з вислою печаткою, чи з відтисненою. Наголошує на значущості автентичної печатки, оскільки в разі її відсутності документи могли втратити юридичну силу. З розвитком писемної агенди та диверсифікацією видаваних документів постає потреба використання диспонентами кількох печаток. Автор аналізує статути церковних капітул, у яких є звістки про збереження печаток. Не виключає можливості маніпуляції із печаткою тих, які мали доступ до печаткової матриці. Зазначає, що печатки могли мати у коробораціях дві назви, приміром, печатка менша сигнетова. Іноді у легенді Štúdia vznikla na Katedre histórie FF UKF v Nitre v rámci riešenia projektu VEGA č. 1/0006/18: «Imagoepiscopi – moc biskupa a jej prezentácia v stredoveku». * 214 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII зазначено назва одна, а в короборації – інша. Що зумовлено різницею у навичках та знаннях, які набував спорядник документа. Автор зазначає випадки, коли капітули послуговувались двома автентичними печатками. Також звертає увагу на позадокументальне використання печаток: опечатування предметів, де знаходиться печатка, або важливих письмових матеріалів. Дослідник зазначає: важливість властивої печатки на документах було запорукою від їхнього фальшування. Дослідник зупиняється на формі покарань, яких зазнавали ті, хто послуговувався печаткою з метою сфальшувати документ: особу могли кинути до в’язниці, піддати випаленню відтиску печатки, якою засвідчувала невластивий документ, на обличчі, позбавити права володіння нерухомістю. На відміну від західноєвропейської практики, в якій автентичною печаткою визнавалась печатка великих розмірів, в Угорщині такою могла бути й мала гербова печатка. Завершує статтю автор акцентом на поєднанні сфрагістичних та дипломатичних студій задля вирішення завдань з відтинка печаткознавства. Ключові слова: церковна печатка, автентична печатка, сигнет, фальшування печатки, Угорське королівство, короборація, дипломатика. I. Najstaršie zmienky o používanípečatí cirkevných hodnostárov Obdobie vlády prvého uhorského kráľa Štefana I (1000–1038) predstavuje začiatok vydávania listín v Uhorsku. Hoci ešte neexistovala kráľovská kancelária, hlási sa dotohto obdobia niekoľko kráľovských listín. Väčšina z nich vznikla podstatne neskôr a môžeme hovoriť o rôznych typoch falzifikátov 1. Najstaršou dodnes zachovanou originálnou a nepochybne pravou je zakladacia listina, ktorú vydal kráľ Ondrej I.v roku 1055 pre kláštor v Tiháni 2. Pre celé Lehotská D. Príručka diplomatiky. — Bratislava, 1972. — S. 221–223. Magyar Nemzeti Levéltár, Országos Levéltár a Budapest, Diplomatikai Fényképgyűjtemény 208 368; Marsina R. Prvé obdobie uhorského diplomatického vývoja // Slovenská archivistika. — Roč. XXV. — 1990. — Č. 2. — S. 12; Marsina R. Štúdie k Slovenskému diplomatáru. — Vol. I/2. — Bratislava, 1973. — S. 7. 1 2 mIroSlaV glejtek · K niektorým aspektom výskumu cirkevných pečatí ... 215 XI storočie až do začiatku XII storočia v skutočnosti poznáme zachovaných len minimum pečatí a aj tie všetky patrili výlučne panovníkom 3. O pečatiach cirkevných hodnostárov máme zmienky len v nepočetných ustanoveniach právnych prameňov. Nariadenie kráľa Kolomana (1095–1116) hovorí: «Episcoporum et comitum capellani vel reliquorum, per sigillum episcopi vel archiepiscopi ad causandum cogantur; Si clericus cum laicis causam habet, per sigillum iudicis laicus cogatur;sive rolaicus hab et causam cum clerico, per sigillum episcopi vel archipresbiteri clericus cogatur, ab eisque coram iudice suo examinentur» 4. Pečať je tu prostriedkom predvolania k súdu. Poukaz na to, že biskupi používali vlastné pečate aj na pečatenie listín prináša ustanovenie I ostrihomskej synody zo začiatku XII storočia: «Episcopus ad episcopum sine litteris et sigillo legacio nem non mittant» 5. Prvú zmienku o pečatiach archidiakonov predstavuje Kolomanova listina z roku 1111. Ňou udelil dalmátskym biskupom a archidiakonom právo používať pečať, ako o tom explicitne vypovedá prameň: «Posteaneces sarium duximus, cum utriusque regni universo consilio, utqua libertate fruuntur clerici Hungarie, fruantur et clerici Dalmatie; scilicet, utqua lis cunque potentiae sigillo non stringantur, sed solo episcoporum, et archidiaconorum suorum sigillo et iudicio, lege canonum cogantur, et iudicentur» 6. Tieto zmienky v právnych ustanoveniach síce hovoria o tom, že cirkevní hodnostári používali vlastné pečate, ale prvé z nich sa zachovali až z oveľa neskoršieho obdobia. Celkový kvalitatívny aj kvantitatívny rozvoj vydávania listín je kladený do obdobia vlády kráľa Bela III (1172–1196). V tom čase vzniklaskutočne funkčná kráľovská kancelária so stabilným personálom a vykryštalizovala sa aj podoba listiny 7. Popri rozvoju vydávania kráľovských listín začali postupne dokumenty právnej povahy vydávať aj ďalšie svetské a cirkevné osoby (hodnostári) a inštitúcie. Porovnaj: Takács I. Az Árpád-házi királyok pecsétjei. — Budapest, 2012. — S. 78–87. Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. The Laws of the Medieaval Kingdom of Hungary 1000–1301. — Vol. I / eds. J. Bak, G. Bönis, J. Ross Sweeney. — Idyllwild, 1999. — P. 25 (Cap. V–VI). 5 Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. — Vol. I. — P. 61 (Cap. XX). 6 Kumorovitz B. L. A magyar pecséthasználat története a középkorban. — Budapest, 1993. — Ol. 17, 24; Fejér G. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. — Vol. II. — Budae, 1829. — P. 56–58. 7 Lehotská D. Príručka diplomatiky. — S. 225–226; Marsina R. Prvé obdobie. — S. 15–16; Marsina R. Štúdie. — S. 7–8. 3 4 216 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Z cirkevného prostredia predovšetkým najvyšší hodnostári, ako arcibiskupi a biskupi, neskôr opáti kláštorov a prepošti kapitúl, ako aj ich vikári. Len postupne pribudli aj kanonici a bežní farári. K výraznému rozvoju písomností diplomatickej povahy došlo v priebehu XIV storočia. Zaujímavé je, že o pečatiach cirkevných hodnostárov právne pramene raného aj vrcholného stredoveku mlčia. Skúmať ich môžeme až vo chvíli, keď cirkevné osoby začali vydávať vlastné listiny 8. Krajinské zákony o nich hovorili len vo všeobecnej rovine. Priamo pečatí cirkevných hodnostárov sa týkajú až omnoho mladšie spísané ustanovenia uhorského zvykového práva, tzv. Tripartita, ktoré v roku 1514 dokončil právnik Štefan Verbőci. V časti o delení pečatí medzi autentické pečate (s plnou právnou silou aj v záležitostiach tretích osôb) zaraďuje aj pečate najvyšších cirkevných hodnostárov (arcibiskupov a biskupov), ako aj vrananského priora johanitov a ďalších svetských hodnostárov 9. Zároveň ale hovorí o tom, že súkromné pečate, okrem iného cirkevných prelátov, sú neautentické a nemajú trvalú platnosť 10. Iné zmienky o pečatiach cirkevných hodnostárov na rozdiel od pečatí cirkevných inštitúcií v zákonoch nenájdeme. Najstaršie fyzicky zachované pečate prelátov z XIII storočia pozri: Bodor I. A középkori Magyarország főpapi pescétjei a Magyar tudományos akadémia Művőszettörténeti Kutató Csoportjának pecsétmásolat — gyűjteménye alapján. — Budapest, 1984. — Ol. 37–39, táb. I–III. 9 «Superiores itaque praelati ut Archiepiscopi et Episcopi, necnon prior Auranae ac comites liberi et perpetui regni. Et Rasciae Despotus per litteras eorum propria sveris et notoriis sigilli ipsorum roboratas procuratores constituendi facultatem habent» (Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. — Volume V: Tripartitum opus iuris consuetudinarii inclyti regni Hungariae per Stephanum de Werbewcze ditum / eds. J. M. Bak, P. Banyó, M. Rady. — Idyllwild — Budapest, 2005. — Pars II, titulus 13, § 6. — S. 244. 10 «Non authentica vero sunt privatarum personarum sigilla. Et talia nihil perpetuitatis sub se continere possunt. Quorum multa sunt genera. Alia enim sunt dominorum praelatorum nec non comitum perpetuorum et aliorum baronorum officia baronatuum pro honore tenentium et alia ab eisdem baronibus propagatorum. Alia vero nobilium et procerum regni veris et peculiaribus armorum insignibus exculpta et effigiata» (Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. — Volume V: Tripartitum. — Pars II, titulus 13, § 4–5. — S. 242, 244. 8 mIroSlaV glejtek · K niektorým aspektom výskumu cirkevných pečatí ... 217 II. Vydávanie listín cirkevnými inštitúciami a autentické pečatidlo Popri kráľovskej kancelárii v priebehu XIII storočia začaliexistovať aj kancelárie ďalších osôb či inštitúcií. Medzi nimi zohrávali významnú úlohu kancelárie hodnoverných miest. Tieto tzv. «loca credibilia» začali vznikať za vlády panovníka Ondreja II (1205–1235). Zatiaľ čo v západnej Európe sa formoval inštitút verejných notárov, v Uhorsku ich činnosť nahrádzali hodnoverné miesta. Tie vykonávali niektoré verejno-notárske a nižšie súdne úkony v rámci celého kráľovstva. Hoci sídlili pri cirkevných inštitúciách — kapitulách alebo rehoľných konventoch, ich úlohy boli vyslovene svetské. V prvom rade vykonávali rôzne súdne úkony, ako bolo uvádzanie do majetkovej držby, obchôdzky majetkov, vypočúvanie svedkov, riešenie majetkových sporov priamo na mieste a podobne. O týchto súdnych úkonoch vydávali správy — relácie panovníkovi alebo inému vysokému krajinskému hodnostárovi. A napokon to boli rôzne svedectvá a dohody stránok (fasie), o ktorých vydávali osobitné listiny. Špecifikom hodnoverných miest bolo vydávanie aj overených odpisov listín, tzv. transumptov («litterae transumptionales»). Tieto odpisy originálov boli spravidla akceptované súdnymi a ďalšími inštanciami kráľovstva 11. Hodnoverné miesta sa postupne stali jedny z najväčších vydávateľov listín v Uhorsku. Keďže išlo o celokrajinské inštitúcie, hoci s pomerne presne určenou teritoriálnou pôsobnosťou 12, venovali im pozornosť aj zákony Lehotská D. Príručka diplomatiky. — S. 266–272; Glejtek M. Pečatenie v novovekých hodnoverných miestach na príklade Spišskej a Nitrianskej kapituly // Studia Historica Brunensia. — Roč. LX. — 2013. — Č. 1–2. — S. 213–215. Komplexne k hodnoverným miestam a ich činnosti: Eckhart F. Die glaubwürdigen Orte Ungarns im Mittelalter // Mitteilungen des Instituts für Österreichische Geschichtsforschung. — Bd. 9. — 1913/1915. — S. 395–558; Bokesová M. Vieryhodné miesta, vznik, vývoj a pôsobnosť // Archívny časopis. — Roč. III. — 1952. — Č. 3. — S. 163–167; Hunyadi Z. Administering the Law: Hungary’s Loca Credibilia // Custom and Law in Central Europe / ed. M. Rady. — Cambridge, 2003. — S. 25–35; Javošová E., Kuzmíková M. Verejnoprávna funkcia Spišskej kapituly v stredoveku // Studia archaeologica Slovaca Mediaevalia. Vol. III–IV (2000–2001). — Bratislava, 2001. — S. 265–271; Žudel J. Archívy hodnoverných miest na Slovensku // Archívní časopis. — Roč. XI. — 1961. — Č. 2. — S. 70–78. 12 Napríklad: Labanc P….qui demum ad nos reversi nobis concorditer retulerunt, quod… Niekoľko poznámok o spôsobe získavania informácií v právnych konaniach v XIII a XIV sto11 218 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII kráľovstva. Zaujímavé sú pre nás napríklad regulácie táx, ktoré mali budúci majitelia za rôzne druhy vydávaných písomností zaplatiť. Vďaka tomu presne vieme nielen to, akú mali cenu, ale aj to aké bolo ich presné dobové pomenovanie 13. Ceny listín záviseli predovšetkým od ich obsahu, významu a fyzickej podoby, či išlo o listiny v luxusnej privilegiálnej podobe («litterae privilegiales») s privesenou pečaťou, alebo jednoduchšej patentovej podobe s pečaťou pritlačenou («litterae patentes»). Tieto poplatky vykazujú miernu variabilitu a v rôznych zákonoch sa čiastočne upravovali a menili. Všetky spomenuté listiny vydávali cirkevné inštitúcie pod svojimi autentickými pečaťami. Tieto mali autoritu na všetkých fórach a z tohto dôvodu im bola venovaná osobitná pozornosť 14. Zneužitie či odcudzenie autentického pečatidla predstavovalo závažný problém. Jeho ochrane a manipulácii s ním z toho dôvodu venovali pozornosť aj štatúty cirkevných inštitúcií. Dodnes sa nám zachovalo niekoľko štatútov stredovekých uhorských kapitúl a v nich je činnosti kancelárie a ochrane pečatidla venovaná vždy zvláštna pozornosť. Svedčí to o význame pečatidla pre celú kapitulu. Dozvedáme sa v nich o tom, kde bolo pečatidlo uschovávané (najčastejšie v sakristii kapitulného kostola), kto s ním mohol manipulovať, kto mal v držbe kľúče od schránky s pečatidlom, kto musel byť pri pečatení prítomný, kto pripravoval listiny na pečatenie, ako vyzerala ich definitívna autorizácia pred pečatením, ale aj odmeny, ktoré za to príslušné osoby dostávali 15. ročí // Od symbolu k slovu. Podoby stredovekej komunikácie / ed. M. Hlavačková. — Bratislava, 2016. — S. 143–158; Lehotská D. Príručka diplomatiky. — S. 268–270. 13 Dekrét kráľa Žigmunda Luxemburského z roku 1435 uvádza šestnásť druhov listín hodnovernýczh miest zaradených do štyroch skupín podľa právnych úkonov. V prvej skupine sú: litterae evocatoriae, l. procuratoriae, l. prohibitoriae a l. inquisitoriae. Druhú skupinu tvorili: l. proclamatoriae, l. statutoriae, l. intorductoriae, l. reambulatoriae, l. occupatoriae, l. revisionales, l. aestimatoriae, l. aestimatorialesa l. juramentales. Tretiu skupinu tvoria: l. fassionales a l. divisionales. Do poslednej skupiny patria: l. transumptionales. Lehotská D. Uhorské dekréty a Tripartitum ako súhrn stredovekého a východisko novovekého diplomatického vývinu // Historica. Zborník Ústavu Marxizmu — leninizmu a Filozofickej fakulty Univerzity Komenského. — Bratislava, 1986. — S. 39–40. 14 Kumorovitz B. L. Az autentikus pecsét // Turul. — Köt. L. — 1936. — Ol. 45–68. 15 Pozri: Štatúty Záhrebskej kapituly z r. 1334, čl. «De conservacione sigilli capituli, eius redditibus et inter quos dividantur ac de iuramento notarii» (Monumenta historica episcopatus Zagrabiensis. — Vol. II / ed. I. Bapt. Tkalčić. — Zagrabiae, 1874. — S. 14–16). mIroSlaV glejtek · K niektorým aspektom výskumu cirkevných pečatí ... 219 III. Ochrana proti falšovaniu listín cirkevných inštitúcií v krajinských zákonoch Zneužitie autentického pečatidla na pečatenie falošných listín priamo v kancelárii cirkevnej inštitúcie alebo v prípade krádeže aj ďalšími osobami predstavovalo závažný problém. V snahe zabrániť takémuto konaniu bolo vydaných v priebehu stredoveku niekoľko krajinských zákonov (kráľovských dekrétov). Tie upravovali vydavateľskú činnosť v kanceláriách týchto inštitúcií. V prvom rade sa dotýkajú personálnych záležitostí. Dôležité súdne úkony nemohli byť zverované ktorýmkoľvek klerikom, ktorí v kapitule či konvente pôsobili. Podľa zákonov boli väčšou zárukou zodpovedného vybavenia záležitosti vyššie postavení členovia inštitúcie. Napríklad v kapitulách len riadni kanonici, držiteliaprebend. V prípade rehoľných inštitúcií zasa len členovia rádu s kňazským svätením. Prísne boli aj tresty za falšovanie listín v ich kanceláriách. Klerik mal ako trest stratiť vlastnúprebendu. V prípade že ju nemal (napríklad mních) mal byť potrestaný De conservatione et custodia sigilli; De sigillatione litterarum ex capitulo emanantium doživotným väzením 16. Najväčšie problémy vznikali v menších konventoch, Štatúty Varadínskej kapituly z r. 1374, čl. «Sequitur de sigillis nostri capituli, et eorum redditibus, ac de denariis iuramenta libus rubrica septima» (Documenta Romaniae Historica. — C: Transilvania. — Vol. XIV: 1371–1375 / eds. A. Răduţiuet al. — Bucureşti, 2012. — S. 692–693). Štatúty Bratislavskej kapituly z r. 1521, čl. «De conservatione et custodia sigilli; De sigillatione litterarum ex capitulo emanantium» (Knauz N. Balbi Jeromos II Lajos király tanára // Magyar Sion. — Köt. IV. — 1866. — R. 5. — Ol. 325–327. 16 «Item statuimus, quod ad faciendas statutiones, inquisitiones et evocationes et alios quoscunque processus cum hominibus et testimoniis capitularibus et conventualibus fieri solitos, que comminiter Fidedignitates vocantur, de capitulis et conventibus persones seu homines simplices non mittantur, sed de ipsis capitulis canonici ad minus aut persone in beneficiis vel officiis constitute, de conventibus vero monachi conventuales sacerdotes destinentur. Qui quidem pro huiusmodi testimoniis capitularibus et conventualibus deputati, priusquam ad faciendas aliquas possessionarias statutiones, metarum reambulationes, revisiones possessionarias et communes inquisitiones transmittantur et procedant, iurare teneantur, ut in eisdem factis fideliter et recte procedent et veram relationem seu fassionem facient. Homines etiam retii in premissis procedentes tempore reversionis eorum ac fassionis seu relationis coram ipsis capitulis et conventibus faciende simile iuramentum prestare teneantur. Quicunque autem contra suum iuramentum falsum processum vel falsam relationem fecisse repertus extiterit, talis tamquam falsarius et preriurus pena amissionis 220 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ktoré fungovali voľnejšie a nepodliehali takému dohľadu ako napríklad veľké kapituly. Preto sa viacero zákonov venuje práve nim. Už v rokoch 1351 a 1353 na zásah panovníka došlo k odobratiu autentických pečatidiel viacerým menším cirkevným inštitúciám 17. To prakticky znamenalo koniec ich činnosti ako hodnoverných miest, keďže nemali pečatidlo, pod ktorým by vydávali príslušné listiny. Problémy ale pretrvávali aj naďalej. Viaceré z nich sú popisované priamo v krajinských zákonoch. Napríklad dekrét Mateja Korvína hovorí o neduhoch v kláštoroch. Konventy mali fungovať nemravne a neusporiadanie. To uľahčovalo vydávanie falošných listín. Jedným z opatrení bolo, že manipulovať s pečatidlom smel len člen príslušného rádu, do ktorého dané opátstvo alebo iná cirkevná inštitúcia náležali. Hovorí sa tu tiež o povinnosti ich členov žiť podľa mníšskych pravidiel a dodržiavať rádovú regulu 18. Veľkým problémom spôsobujúcim aj také závažné zločiny ako bolo falšovanie listín, bolo nedostatočné personálne zabezpečenie. Dekrét Vladislava II z roku 1492 určuje, že v kláštoroch ktoré boli hodnovernými miestami muselo byť minimálne sedem členov rádu s kňazským svätením. beneficii sui, si quod habuerit, puniatur, et insuper, sive beneficiatus, sive non beneficiatus existat, perpetuis carceribus mancipetur» (Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. The Laws of the Medieaval Kingdom of Hungary 1301–1457. — Volume II / eds. J. M. Bak, P. Engel, J. Ross Sweeney. — Salt Lake City, 1992. — Р. 68–69 (8. III.1435: 8); Kovachich J. Epicrisis documentorum diplomaticorum seu de valore instrumentorum literalium. — Pestini, 1817. — Р. 208–209; Lehotská D. Uhorské dekréty. — S. 41). 17 Solymosi L. Die glaubwürdigen Orte (loca credibilia) Ungarns im XIV–XV Jahrhundert // Archiv für Diplomatik. — Bd. LV. — 2009. — S. 177; Mayer M. Hodnoverné miesta a ich pečate // Vlastivedný časopis. — Roč. XVII. — 1978. — Č. 3. — S. 116–117. 18 «Item quia propter incuriam et negligentiam abbatum et prepositorum regularium, potissimum vero constitutionum non observantiam conventus eorum multum inordinate, dissolute et scandalose vivere ac in emanationibus litterarum et in inquisitionibus faciendis plurimas enormitates et falsitates committere solet, idcirco de regie maiestatis voluntate et dominorum prelatorum, baronum et procerum ceterorumque regnicolarum communi consilio conclusum et diffinitum est, quod amodo abbatias, et preposituras convetuum regularium, potissimum vero sigilla habentium, nulli alii, nis religiosi eius ordinis, cuius abbatie vel prepositure fuerint, tenere possint. Quodque ipsi abbates et prepositi simul cum omnibus eorum fratribus regularem vitam iuxta ordinis sui statuta servere teneatur» (Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. The Laws of the Medieaval Kingdom of Hungary 1458–1490. — Vol. III / eds. J. M. Bak, L. S. Domonkos, P. B. Harvey Jr. — Los Angeles, 1996. — P. 46 (25. I.1486: 11); Kovachich J. Epicrisis documentorum. — P. 194). mIroSlaV glejtek · K niektorým aspektom výskumu cirkevných pečatí ... 221 Všetci podliehali dozoru opáta alebo priora 19. Odstrašujúcu úlohu mali pri ochrane pred falšovaním zohrávať aj prísne tresty. Niektoré sme už spomenuli. K nim v roku 1498 pribudol aj jeden špecifický, fyzický trest. Ak listinu falšoval príslušník hodnoverného miesta, malo mu byť rozžeraveným pečatidlom vypálené znamenie na čelo a obidve líca 20. Ide o unikátnu podobu exekúcie, s ktorou sa v iných prípadoch falšovania nestretávame. Ako zločin nevery bol v Uhorsku tradične trestaný najmä trestom smrti — upálením, aj keď existujú mnohévýnimky 21. IV. Druhová diverzita stredovekých cirkevných pečatí V počiatočnej fáze spísomňovania právnych aktov zrejme každý používateľ vlastnil len jedinú pečať. Glava III zákonníku kráľa Ladislava I sa uvádza: «Item quia propter negligenciam prepositorum regularium et abbatum habecium sub se loca conventualia sigillis testimonialibus utencia plurimi errores et scandala quam plurima in emanacionibus literarum fieri contingunt, eo presertim, quod ipsi prepositi et abbates parum auctoritatis in monachos suos sub se degentes quantum ad conservacionem sigilli habere dignoscuntur, paciunturque non tot personas, quot merito nomine conventus uti possent, sed longe pauciores sub se degere, illi vero in dispendium regnicolarum sigillis eorum libere ab utuntur; ob hoc, ut alias prava abusio deinceps cesset regnicolisque tucior cautela prebeatur, conclusum et ordinatum est, quod de cetero ipsi prepositi regulares et abbates sigilla testimonialia habentes teneantur et sint adstricti decem vel octo personas religiosas, sacerdotes illius ordinis, vel ad minus septem et non pauciores in eorum monasterio tenere et conservare, et una cum eisdem in emanacionibus literarum solertem diligenciam adhibere. Utque iidem prepositi et abbates liberius sua auctoritate frui possint, statutum est, quod amodo deinceps predicti monachi vel fratres cuiuscumque ordinis sigillis utentes sub potestate et auctoritate ipsorum prepositorum et abbatum suorum fore intelligantur, eosque iidem prepoisti vel abbates iuxta eorum demerita castigandi habeant facultatem» (Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. The Laws of the Medieaval Kingdom of Hungary 1490–1526. — Vol. IV / eds. P. Banyó, M. Rady. — Idyllwild, 2012. — P. 22 (2. II.1492: 44); Kovachich J. Epicrisis documentorum. — P. 194–195, 197–198). 20 «Item de falsariis, qui in capitulis vel conventibus literas falsas obsignant, ut stigma sigilli igniti in frontibus et utraque facie omnium capitularium seu conventualium, qui tempore falsificacionis deconventibus vel capitulis talia agentes intererunt, inuratur et insuper beneficia talitum amittantur eo facto» (Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. — Vol. IV. — P. 94, 96 (2. VI.1498: 14)). 21 Húčšava A. Ján Literát a liptovské falzá. — Bratislava, 1936. — S. 8–10. 19 222 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII «Placuit etiam, ut si aliquando palatinus comes domum iverit, regis et curiae sigillum, que in vice eius remanserit, illi dimittat, ut sicut regis una est curia, et ita unum sigillum persistat» 22. S rozvojom písomnej agendy a diverzifikáciou vydávaných písomností vznikala potreba používať viacero pečatidiel. Na čele vývoja stal opäť panovník, ktorý bol aj najväčším vydavateľom listín v kráľovstve. Fyzicky zachované rôzne druhy panovníckych pečatí poznáme od XII storočia. Popri veľkej pečatí sú to napríklad odtlačky pečatného prsteňa («…regali sigillo et annuli mei inpressione…») 23. Ich druhová rôznorodosť spolu s rozvojom rôznej písomnej agendy postupne narastala 24. K roku 1471 kráľovské dekréty spomínajú päť druhov kráľovských pečatí: «…quod nos utamur quatuor vel quinque sigillis, videlice bulla aurea et dupplici, secreto, iuridico et anulari» 25. Popri kráľovskej kancelárii, ktorá stála na čele uhorského vývoja, začali viacero pečatidiel používať aj ďalšie kancelárie. V prípade cirkevného prostredia vieme diverzifikáciu druhov pečatí sledovať tiež od ХІІІ storočia. V prípade kapitúl a najvyšších cirkevných prelátov ide najmä o dva druhy pečatí. Je to veľká pečať (sigillum maius) a menšia pečať (sigillumminus; sigillum ad causas) 26. Celkom výnimočné je používanie «contrasigill» v prípade cistercitského kláštora v Toplici 27. Faktom ale je, že väčšina cirkevných inštitúcií, ako boli kolegiálnej kapituly alebo kláštory, používali počas stredoveku len jedno, hlavné pečatidlo. Podobne si aj väčšina nižšie postavených klerikov, kňazi vo farskej pastorácii alebo kanonici, si tiež vystačili s jedným typáriom. Menej početné sú prípady, keď jediný prelát používal viac ako dve typáriá predstavujúce dva rôzne druhy pečatí. Jedným z takýchto výnimočných Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. — Vol. I. — P. 18 (Ladislaus III: 3). Takács I. Az Árpád-házi. — Ol. 98. 24 Pozri: Kumorovitz B. L. A magyar királyi egyszerű- és titkospecsét használatának alakulása a középkorban // A bécsi gr. Klebelsberg Kuno Történetkutató Intézet Évkönyve. — Budapest, 1937. — Ol. 69–112. 25 Decreta Regni Mediaevalis Hungariae. — Vol. III. — P. 25 (18. IX.1471: 8). 26 Už v XIII storočí poznáme aj menšie pečate napríklad u vesprémskeho biskupa Róberta (1226) a ostrihomské arcibiskupa Filipa (1272). Obaja samozrejme používali aj veľké pečatidlo (Bodor I. A középkori. — Ol. 37, 39, táb. I–II, n. 1, 10). 27 Magyar Nemzeti Levéltár, Országos Levéltár a Budapest, Diplomatikai Levéltár (ďalej — MNL OL DL) 5970 (11. XI. 1371); Glejtek M. Stredoveká cirkevná pečať — prameň kresťanskej ikonografie. — Hradec Králové, 2013. — S. 48. 22 23 mIroSlaV glejtek · K niektorým aspektom výskumu cirkevných pečatí ... 223 prípadov sú pečatidlárábskeho biskupa Kolomana (1337–1375). V jeho prípade poznáme dva typy veľkého pečatidla, ktoré postupne používal (staršie a mladšie) a ktoré sa líšia veľkosťou aj po obsahovej stránke 28. Okrem nich vlastnil aj okrúhlu erbovú pečať značných rozmerov (Ø 70 mm), v koroborácii označená ako «sigilli nostri autentici» 29. Na základe toho však jej pomenovanie v kancelárii určiť nedokážeme. Túto pečať dopĺňa ešte tajná pečať 30 a jedna pečať menších rozmerov, veľmi pravdepodobne pečatný prsteň 31. Tento prípad je však výnimočný. V XIV a XV storočí vo väčšine prípadov poznáme v prípade jediného preláta veľkú pečať a v niektorých prípadoch ešte inú (erbovú) pečať menších rozmerov. Zvláštnu výnimku tvoria preláti používajúci osobitnú strednú pečať, ktorá je takto označená aj priamo na dokumente. Takým je prípad kardinála a správcu (gubernátora) Päťkostolského biskupstva Valentína z r. 1386: «sigilli mei mediocris» 32. K tejto pečati môžeme pridať ešte jednu, podobne okrúhlu erbovú pečať väčších rozmerov, ktorú používal ostrihomský arcibiskup a kardinál Demeter (kardinál od r. 1378). Jej kruhopis znie: + S (igillum) · DEMETRII · CARDINALIS · LEGATI · IN · HUNGARIA a ktorej funkcia je vysvetlená v koroboráciilistiny: «sigillum, quo in officio legationis utabamur» 33. Čiže môžeme hovoriť o osobitnom druhu pečate kardinála-legáta. Problémom pri štúdiu druhov uhorských cirkevných pečatí je terminológia. Názvy pečatí sú v prameňoch pomerne nestabilné a hovorí to o tom, že v diplomatickej praxi jej zrejme nebol pripisovaný zásadnejší význam. Pristavím sa len pri pár príkladoch, už spomenutých pečatiach biskupa Kolomana. Napríklad jeho (podľa kruhopisu) tajná pečať + SIGILLVM SECRETUM DOMINI COLOMANI je v koroborácii listiny označená ako: «sigilli nostri annularis» 34. Stretneme sa dokonca aj s tým, že jedno pečatidlo má dve druhové označenia. Pečať ostrihomského arcibiskupa Jána je naraz v Bodor I. A középkori. — Ol. 46, 48, táb. VIII, IX, n. 40, 47. MNL OL DL 49 617 (11. VI.1373). 30 MNL OL DL 5815 (30. XI.1368). 31 MNL OL DL 41 518 (21. IV.1363). 32 MNL OL DL 7210 (5. VI.1386) 33 Pór A. Pecséttani újabb apróságok (Hat pecsétrajzzal) // Turul. — Köt. XV. — 1897. — Sz. 1. — Ol. 13. 34 MNL OL DL 5815 (30. XI.1368); MNL OL DL 278 024 (23. IV.1369). 28 29 224 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII jedinej koroborácii označená ako: «sigilli nostri minoris annularis» 35. Už tieto príklady poukazujú na to, že snaha presne zadefinovať druh pečatidla podľa dnešných sfragistických kritérií je takmer nemožné a aj nepotrebné. Ako oveľa vhodnejšie sa javí rešpektovať dobové pramene a pohľad súčasníkov na ne. Je veľmi pravdepodobné, že označenie pečate v koroborácii bolo ovplyvnené aj vzdelaním a zvyklosťami, ktoré poznal zostavovateľ textu listiny 36. Problematická je aj otázka chápania autenticity pečatí. Zatiaľ čo v západoeurópskej praxi bývalo za autentické považované len veľké pečatidlo, v Uhorsku mohla byť situácia aj úplne iná. Napríklad malá erbová pečať štvorcového tvaru (veľmi pravdepodobne pečatný prsteň) je v koroborácii listiny označená ako «autentici sigilli nostri» 37. Iný príklad prináša vizitácia Ostrihomskej kapituly z roku 1397. Kanonici v odpovedi na otázku ohľadom používania pečatí priamo uviedli: «Item quod capitulum ecclesiae Strigoniensis a suis fundatione habuit, et habet sigilla duo authentica, majus et minus, a regia majestates ibi concessa; sub quibus de more et juxta consu et udinem regni concedunt et dant literas privilegiales et simplices, omnibus regnicolis juxte petentibus» 38. Čiže kancelária kapituly mala dve pečatidlá, ktoré používala podľa druhu vydávaných listín, ale obidve boli považované za autentické 39. Trocha iná situácia nastala v Nitrianskej kapitule v roku 1273. Po tom, čo došlo k strate veľkého pečatidla, kapitula jednoducho za nové veľké prehlásila to, ktoré bolo používané dovtedy ako menšie 40. A toto menšie pečatidlo v pozícii veľkého (hlavného) používala až hlboko do novoveku. Rôznych výnimiek z pravidiel by sme ale našli ešte oveľa viac. Štátny archív Levoča, Súkromný archív Spišskej kapituly, Scrinium XI, škatuľa 23, fascikel 2 (1412). 36 Glejtek M. Výmena veľkých pečatidiel uhorských prelátov a cirkevných inštitúcií v stredoveku // Kultúrne dejiny. — Roč. VIII. — 2017. — Č. 1. — S. 8–9. 37 MNL OL DL 7350 (30. XI.1384). 38 Kollányi F. Visitatio Capituli E. M. Strigoniensis Anno 1397. Elsö közlemény // Történelmi Tár. — Köt. IV. — 1901. — Sz. 2. — Ol. 87. 39 Glejtek M. Výmena veľkých. — S. 26. 40 Rábik V. Pečať v stredovekom uhorskom zákonodarstve // Pečate a ich používatelia / ed. J. Ragačová. — Bratislava, 2007. — S. 109, 120–121. 35 mIroSlaV glejtek · K niektorým aspektom výskumu cirkevných pečatí ... 225 V. Záver Na prechádzajúcich riadkoch sme sa zaoberali niektorými aspektmi používania cirkevných pečatí v stredovekom Uhorskom kráľovstve. Pre pochopenie úloh a postavenia pečatí cirkevných hodnostárov a inštitúcií v spoločnosti je potrebné sledovať množstvo rôznych aspektov 41. V rámci tejto štúdie som sa sústredil len na niektoré z nich. Rozšírenie pečatí úzko súviselo s rozšírením spísomňovania právnych aktov, hoci nešlo o ich jediné využitie. V prípade prelátov sme spomenuli použitie pečate na predvolávanie k súdu. Inou možnosťou bolo použitie pečatidiel na zapečaťovanie truhlíc a schránok s autentickým pečatidlom alebo dôležitými písomnosťami 42. U cirkevných inštitúcií prichádzalo do úvahy použitie na pečatenie rán po vykonaní Božích súdov (ordálií) 43. Napriek tomu sa dominantným stalo používanie pečatí vo vzťahu k dokumentu právnej povahy (listiny). Dôležité je pre nás sledovať reflexiu použitia pečatí v dobovom krajinskom zákonodarstve, ktoré sa orientovalo predovšetkým na ochranu pred jej zneužitím (falšovaním). Podrobné pravidlá používania pečatí boli vytvorené v kapitulách, ktoré pôsobili ako hodnoverné miesto a technický priebeh činnosti v kancelárii a pri manipulácii s pečatidlom zahrnuli priamo do svojich štatútov. Osobitnou otázkou je používanie rôznych druhov pečatí. Táto otázka je pomerne zložitá. Už len spomenuté príklady jasne poukazujú na to, že postavenie pečate v stredovekej kancelárii, ako aj jej chápanie v dobovom kontexte boli pomerne dynamické. Existuje množstvo výnimiek potrebných posudzovať v závislosti od dobových faktorov. Zámerne som sa v rámci predstaveného exkurzu vyhol otázke používania jednotlivých druhov pečatí vo vzťahu k druhu písomnosti. Ide o samostatný a rozsiahly komplex tém, ktoré je potrebné riešiť v úzkom vzťahu s diplomatikou. Mojou ambíciou bolo skôr poukázať na možnosti výskumu z pohľadu sfragistika. Viacero príkladov pozri: Glejtek M. Pečať ako prostriedok symbolickej komunikácie. Predovšetkým na príklade panovníckych, cirkevných a mestských pečatí v stredovekom Uhorskom kráľovstve // Od symbolu k slovu. Podoby stredovekej komunikácie / ed. M. Hlavačková. — Bratislava, 2016. — S. 317–322. 42 Glejtek M. Pečať ako prostriedok. — S. 321–322. 43 Schele K. Ordály jako důkazní prostředek v procesním právu // Slovenská archivistika. — Roč. XV. — 1980. — S. 117–149; Solymosi L. Istenítélet és pecséthasználat // Analecta Mediaevalia III. Honoris causa. Tanulmányok Engel Pál tiszteletére / eds. T. Neumann, G. Rácz. — Budapest — Piliscsaba, 2009. — S. 359–375. 41 226 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII m IroSlaV glejtek (Slovakia, Nitra) seVeraL a spects of r esearch of chUrch seaLs in m eDiaeVaL hUngarian k ingDom The author has analysed the seals on documents issued by church hierarchs of the Hungarian kingdom which appeared in the thirteenth century, with account of the difference of price and value of these documents for the contemporaries: everything depended on the document volume, its contents and outer appearance, was it precious and had it hanging or impressed seal. The importance of the authentic seal has been stressed, since the document sometimes lost its legal effect when the seal was missing. With the widespread of written agenda and diversification of issued documents, there appeared the need in several seals to be used by authorised persons. The author has analysed church chapter statutes supplying information on seal-keeping. It is possible that those who had access to the seal-matrices did manipulations with seals. It is noticed that seal could have two titles in its corroboration, such as minor signet seal. Sometimes the legend indicated one title and the corroboration its alternative. This was the result of different skills and knowledge of the document compiler. The author has determined the cases when a chapter used two authentic seals. Besides, the reader’s attention has been attracted to non-documental use of seals: for sealing the case for the seal or important writing materials. The researcher has pointed out that attaching personal seal to the document prevented falsification. Especial attention has been paid to the types of punishment for those who used seals to counterfeit documents: such a person was subject to imprisonment, or burning the image of the seal authenticating faked document on his face, or depriving of the ownership right for capital estate. In contrast to Western European practice, where authentic seal should have big dimensions, in Hungary minor seal featuring coat-of-arms could be considered authentic. The paper finishes with a stress on the necessity of combined sigillographic and diplomatic research to solve the tasks of seal-learning. Keywords: church seal, authentic seal, signet, counterfeit seal, Hungarian kingdom, corroboration, diplomatics. 227 УДК 929.6(477.83/.86) м икола і лькіВ-СВидницький (Україна, Львів, кандидат історичних наук, доцент, завідувач Відділу рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф.П. Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка) п ечатк а та коробораЦійні формули В документа х га лиЦького архієпископа я куба с трепи (1392–1409) У статті автор вперше в історіографії комплексно досліджує печатку та коробораційні формули документів галицького архієпископа Якуба Стрепи. Аналіз документальної спадщини галицького архієпископа засвідчив неможливість повноцінного вивчення печатки поза коробораційними та іншими формулами внутрішньої структури документа. Ключові слова: Якуб Стрепа, печатка, короборація, документи, прагматична (документальна) писемна культура. Студії щодо зовнішніх і внутрішніх ознак документів у період Середньовіччя, їхнього формуляра і засобів засвідчення справочинств становлять основу вивчення спеціальних історичних дисциплін. Відтак наші знання та уявлення про документальні пласти в розвитку середньовічного суспільства, здобуті за посередництва спеціальних методик історичного пізнання, можуть бути корисними у вивченні культури письма (писемної культури) і писемної комунікації загалом. Такі дослідження належать до наріжних напрямів у сучасній європейській 228 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII історіографії 1. Напрям «писемна культура» має міждисциплінарний характер і функціонує на межі історії, соціології та культурної антропології 2. В історіографії виділяють сакральну і прагматичну (документальну) писемну культуру. Без документальної (прагматичної) писемності неможливо скласти повноцінне уявлення про середньовічну культуру. Це напрочуд вдало підмітив Жак Ле Гофф у вступі до праці «Середньовічна уява»: «Пергамент, чорнило, письмо, печатки тощо дають щось більше, аніж просто уявлення про культуру, адміністрування, владу. Формули вступної частини документа, завершальної його частини, датування, список свідків, не кажучи вже про сам текст, не менше, ніж описані у ньому конкретні ситуації, відбивають образні уявлення про владу, суспільство, час, правосуддя тощо» 3. Документи церковної влади, зокрема архієпископа чи єпископа, мають амбівалентний характер. З одного боку, вони належать до прагматичної писемності, а з іншого — є одним з інструментів сакральної культури. У церковних документах зауважуємо елементи або й цілі Hruša A. Po co są potrzebne «skomplikowane» publikacje źródeł historycznych? // Edytorstwo źródeł — ograniczenia i perspektywy / Pod red. Adama Perłakowskiego // Studia edytorskie. — Т. ІІ. — Kraków, 2015. — S. 23. У цій самій публікації основні посилання на літературу та бібліографію проблеми. Також див.: Gigilewicz E. Pojęcie «piśmiennictwo pragmatyczne». Rozważania leksykograficzne // Piśmiennictwo pragmatyczne w Polsce do końca XVIII wieku na tle powszechnym / red. J. Gancewski, A. Wałkówski. — Olsztyn, 2006. — S. 25–31; Kaliszuk J. Przemiany społecznych funkcji pisma w późnym średniowieczu. Programy badawcze i ich rezultaty // Historia społeczna późnego średniowiecza. Nowe badania / pod red. Sławomira Gawłasa przy współudziale Michała T. Szczepańskiego. — Warszawa, 2011. — S. 169–188; Bartoszewicz A. O potrzebie badań nad kulturą pisma w późnośredniowiecznej Polsce. Na marginesie książki Anny Łosowskiej // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. — T. LI. — Warszawa, 2013. — S. 172–177. 2 Груша А. Документальная письменность Великого княжества Литовского (конец XIV — первая треть XVI в.). — Минск, 2015. — C. 5; Скупенски К. Документ как предмет исследования культуры // Управление документацией: прошлое, настоящее и будущее: материалы II Международной научно-практической конференции. Москва, 19–20 марта 2015 г. / Отв. ред. Т. Быкова, сост. Ю. Кукарина, Е. Скрипко. — Москва, 2015. — С. 61. 3 Ле Ґофф Ж. Середньовічна уява / Перекл. з франц. Я. Кравця. — Львів, 2007. — С. 5. 1 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 229 пласти євангельського переказу, душпастирської роботи, теологічних міркувань і культу святих (насамперед у клаузулах аренг, салютацій, апрекацій та інших складових формуляра). Печатка і коробораційні формули представників церковної адміністрації також становлять цінний пласт у прагматичній (документальній) писемній культурі. Символічний переказ передавався за допомогою зображення на печатці, а ідентифікація забезпечувалася за посередництва напису легенди печатки 4. Останнім часом студії щодо печатки церковних достойників (архієпископів, єпископів, абатів, конвентів) відчутно пожвавилися, що помітно в історіографії кількох країн Центрально-Східної Європи, зокрема, таких як Польща 5 і Словаччина 6. Коробораційним формулам в документах дослідники Hlebionek M., Kałuski T., Pokora P. Wstęp // Inskrypcje na pieczęciach. Treści, formy, funkcje / Pod red. P. Pokory, M. Hlebionka, T. Kałuskiego. — Poznań, 2016. — S. 7. 5 Цитована нижче бібліографія не претендує на повноту і вичерпність, натомість у цих статтях можна знайти ширший перелік літератури за предметом. Див., зокрема, узагальнену публікацію Петра Покори: Pokora P. Stan i perspektywy badań nad pieczęciami episkopatu średniowiecznej Polski // Pieczęcie w dawnej Rzeczypospolitej. Stan i perspektywy badań / Red. Z. Piech, J. Pakulski, J. Wroniszewski. — Warszawa, 2006. — S. 135–167; Pokora P. Herby na pieczęciach episkopatu doby jagiellońskiej (do końca XV w.) // Pieczęcie herbowe. Herby na pieczęciach / Red. W. Drelicharz, Z. Piech. — Warszawa, 2011. — S. 109–190; Pokora P. Typologia i nazewnictwo pieczęci biskupich // Dawne pieczęcie. Typologia — metody badań — interpretacje / Red. Z. Piech. — Warszawa, 2015; Włodarski Ł. Nieznana pieczęć biskupa płockiego Henryka Siemowitowica z 1391 r. // Dziedzictwo książąt mazowieckich: stan badań i postulaty badawcze: materiały z sesji naukowej zorganizowanej przez Zamek Królewski w Warszawie — Muzeum i Archiwum Główne Akt Dawnych, 27–28.Х.2016 / Red. nauk. J. Grabowski, R. Mroczek, P. Mrozowski. — Warszawa, 2017. — S. 253–261; Wiszewski P. Średniowieczna śląska pieczęć klasztorna jako środek przekazu informacji (XIII–I połowa XVI w.) // Pieczęć w Polsce średniowiecznej i nowożytnej / Red. P. Dymmel. — Lublin, 1998. — S. 11– 30; Pakulski J. Pieczęcie instytucji kościelnych i duchowieństwa // Dzieje diecezji włocławskiej. — T. I: Średniowiecze / Red. A. Radzimiński. — Włocławek, 2008. — S. 137–162; Pakulski J. Średniowieczne pieczęci biskupów i kapituły włocławskiej oraz ich symbolika // Religijność na Kujawach i ziemi dobrzyńskiej w czasach staropolskich / Red. A. Mietz. — Włocławek, 2003. — S. 70–77. 6 Glejtek M. Typológia a ikonografia arcybiskupských pečatí v Ostrihomskej arcidiecéze v XVI–XVIII storočí. Sonda do problematiky // Verba theologica. — 2009. — 4 230 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII приділяють не надто велику увагу, вони становлять частку в ширших студіях щодо змісту і структури документів 7. За останні три роки різко зросло зацікавлення до документальної спадщини галицького архієпископа Якуба Стрепи. У 2015 р. на сторінках відомого джерелознавчого часопису «Studia Źródłoznawcze» з’явилася публікація Ренати Травки, присвячена аренгам і мотивам видавання документів архієпископа Якуба 8. Про печатку, а також коробораційні формули, дослідниця веде мову надзвичайно спорадично і виключно в контексті аналізу вербальних засобів аренг 9. У 2017 р. вийшла друком наша публікація, присвячена кількісним і якісним параметрам функціонування документальної писемності в період урядування галицького архієпископа Якуба (1391–1409). Окрему увагу приділено типології та побудові коробораційних формул, розглянуто типи, види й форми документів, їхній формуляр і особливості структури 10. *** До 2017 р. у науковій літературі печатка галицького архієпископа Якуба Стрепи не ставала предметом окремого дослідження. На сторінках корпусного археографічного видання «Akta grodzkie i ziemskie» R. VIII. — Nr. 17. — S. 87–95; Glejtek M. Výmena veľkých pečatidiel uhorských prelátov a cirkevných inštitúcií v stredoveku // Kultúrne dejiny. — 2017. — R. VIII. — Č. 1. — S. 6–40; Glejtek M. Nové poznamky k stredovekým pečatiam členov Spišskej Kapituly // Acta Musaei Scepusiensis 2010–2011. — Levoča, 2012. — S. 6–21. З іншими публікаціями Мірослава Глейтека про церковну сфрагістику можна ознайомитися за адресою: http://www. cirkevneerby.sk/publikacna-cinnost.php [Доступ: 9.III.2018]. 7 Зокрема, див. публікацію про один вербальний різновид коробораційної формули: Poloch Z. Formuła «harum quibus sigillum nostrum est appensum testimonio litterarum» w dokumentach Kazimierza Wielkiego // Acta Universitatis Wratislaviensis. — Nr. 126: Historia. — T. 19. — Wrocław, 1970. — S. 23–46. 8 Trawka R. Arengi i motywacje w dokumentach arcybiskupa halickiego Jakuba Strepy // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. — T. LIII. — Warszawa, 2015. — S. 55–69. 9 Trawka R. Arengi i motywacje. — S. 57–59, 61. 10 Ільків-Свидницький М. Прагматична (документальна) писемність галицького архієпископа Якуба Стрепи кінця XIV — початку XV ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Спецвипуск. — Львів, 2017. — С. 47–50. микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 231 під час публікації документів Якуба видавці подавали опис його печатки — зображення і напис у легенді, або констатували факт її наявності, стану збереження й ідентичності раніше описаному екземпляру 11. На початку XX ст. професор Львівського університету Владислав Абрагам став першим, хто написав спеціальну працю, присвячену Якубові Стрепі, а заразом він уперше оприлюднив спеціальну графічну репродукцію вигляду печатки галицького архієпископа 12. Францишек Пєкосинський у збірнику документів «Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski» 13 опублікував акт повторної фундації та матеріального забезпечення костелу в с. Гожкув від 18.IX.1406. У коментарях автор зазначив про поганий стан збереження документа та описав форму, матеріал, зображення і легенду печатки архієпископа. У виданні регестового типу «Каталог пергаментних документів» Олега Купчинського та Едварда Ружицького також є інформація про наявність при документі печатки, спосіб кріплення до документа, особливості матеріалу печатного відтиску 14. Два документи архієпископа від 16.I.1398 і 17.I.1399 були опубліковані в перекладі українською мовою в збірнику «Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії» 15. Документ під номером 47, за яким Якуб Стрепа підтверджував фундацію парафії в с. Куликові, опублікований не повністю. Видавнича купюра заторкнула також коробораційну формулу документа, що є великим недоглядом упорядників, адже це пер- Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Alexandra hr. Stadnickiego. — T. III. — Lwów, 1872. — S. 106, 110, 134, 140; T. IV. — Lwów, 1873. — S. 11, 13–15, 29. 12 Abraham W. Jakób Strepa, arcybiskup halicki 1391–1409. — Kraków, 1908. 13 Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski / F. Piekosiński. — T. V. — Poznań, 1908. — Nr. 102. 14 Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233–1799 / О. Купчинський, Е. Ружицький. — Київ, 1972. — С. 38, 41–42, 44–45. 15 Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (X — початок XVII ст.): зб. док. і матеріалів / Упоряд. Є. Гринів, Б. Грабовецький, У. Єдлінська та ін. — Київ, 1988. — С. 45–48. 11 232 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII ший із відомих документів Стрепи, в якому вказується на привішення двох печаток архієпископа 16. Фрагментарну згадку про печатку архієпископа вмістив Мацей Вілямовський в енциклопедичній статті про Стрепу, вказуючи на вплив марійного культу на іконографію зображення печатки 17. Чи не вперше в історіографії комплексний огляд печатки архієпископа здійснено у цитованій вище публікації, що присвячена прагматичній (документальній) писемності Якуба Стрепи 18. Від верифікації та засвідчення автентичності документів до побажання увічнення справ З 27 відомих сьогодні документів Стрепи — 15 є диспозитивними, 8 документів — напівдиспозитивними й кількісно найменшу групу становлять посвідчувальні 19. З 27 документів галицького архієпископа 24 мають публічно-правовий характер. Вони стосуються адміністративних і організаційних справ римо-католицької церкви (структура і межі архідієцезії, право патронату, надання відпустів, фундації тощо), а також адресовані чернечим інституціям і в більшості випадків засвідчені печаткою архієпископа (sigillum authenticum) або укладені у формі нотаріального інструменту й додатково скріплені печаткою. Серед відомих нам документів галицького архієпископа наявні трансумпти, інсерт, а також відімус/відімат. Класичним прикладом відімусу слід вважати документ від 15.X.1406, в якому архієпископ галицький трансумптував буллу папи Григорія XI від 6.III.1374 для товариства домініканців-пілігримів. Відімус являв собою засвідчену копію Abraham W. Jakób Strepa. — S. 104. Wilamowski M. Strepa (Strzemie) Jakub // Polski Słownik Biograficzny. — T. 44/2. — Z. 181. — Warszawa — Kraków, 2006. — S. 320. 18 Ільків-Свидницький М. Прагматична (документальна) писемність галицького архієпископа Якуба Стрепи. — С. 46–47. 19 Типи і різновиди документів докладно проаналізовані у нашій публікації, див.: Ільків-Свидницький Микола. Прагматична (документальна) писемність галицького архієпископа Якуба Стрепи. — С. 26–38. 16 17 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 233 документа, в тексті якого наголошувалося на його автентичності та дослівному інсертуванні тексту оригіналу. Відімус повинен мати форму нотаріального інструменту і бути завірений печаткою. Подібно з трансумптом, у формулі верифікації автентичності подається докладний опис печатки, матеріалу, колористики шнурків: «…eius vera bulla blumbea in filis sericis rubei et glauci coloris more Romane curie bullatas, sanas, salvas et integras non rasas, non cancellatas, non abolitas, nec in aliqua parte viciatas, sed omni prorsus vicio et suspicione carentes…» 20 Ця формула означала, що копійований оригінал не підроблений 21. Кілька клаузул з формуляра документів архієпископа пов’язані з короборацією. Це, зокрема, перпетуаційна формула або ж побажання увічнення справи у двох документах позиційно переміщена до есхатоколу і вербально пов’язана з формулою короборації (див. про це нижче). В есхатоколі одного документа клаузула санкції поєднана з елементом короборації (5.IX.1399) 22. З короборацією також пов’язані окремі аренги. В документі від 17.VII.1400 наявні дві аренги, одна з яких подається в контексті з елементами короборації 23. Також привертає увагу відносно коротка і простенька за змістом меморативна аренга в одному з документів від 15.II.1403, за якою архієпископ стверджував, що справи обміну і заміни будуть настільки твердішими, міцнішими і непорушними, наскільки їх посилять документ (грамота) і печатка: «Tanto solidiores atque firmiores rerum permutationes et commutationes permanebunt inviolabiliter, quanto artius fortiusque roborabuntur litteris atque sigillis» 24. Власне, ідея про особливу вагу увічнення справ на письмі та збільшення сили документа через печатку і свідків знайшла ще раніше своє Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАЛ), ф. 131, оп. 1, спр. 37; Abraham W. Jakób Strepa. — S. 111. 21 Włoch A. M. Kancelaria i dokumenty biskupa krakowskiego Piotra Wysza (1392– 1412) // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. — T. XLVI. — Warszawa, 2009. — S. 46. 22 Akta grodzkie i ziemskie. — T. III. — S. 139. 23 Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника (ЛННБ). Відділ рукописів (BP), ф. 5, спр. 3262 (розрізнені акти 1400–1785), арк. 70–71. 24 Akta grodzkie i ziemskie. — T. IV. — S. 13. 20 234 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 1. Документ Якуба Стрепи з привішеною печаткою від 5. IX.1399 (фрагмент) відбиття в документі від 17.VII.1400 25. На той час це вже була стереотипна «необхідність» — увічнення пам’яті за допомогою письма, свідків і печатки; цю ідею потрактовано в категорії добрих вчинків, що ви- Wolański F. K. Dodatek Tygodniowy do Gazety Lwowskiej. — Lwów, 1852. — Nr. 25–27; Tylus S. Fundacje kościołów parafialnych w średniowiecznej archidiecezji lwowskiej. — Lublin, 1999. — S. 223–226; ЛННБ, BP, ф. 5, 3262, арк. 70–71; Trawka R. Arengi i motywacje. — S. 58. 25 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 235 пливали з Божого натхнення і здійснювалися з радістю в серці 26. Така регламентація статусу справочинства, коли його сила та довговічність залежали від документального оформлення і завірення печаткою, зустрічається в документі краківського єпископа Петра Виша 1395 р. 27 І це не поодинокий факт подібності в канцелярській практиці двох ієрархів. З-поміж 27 документів, які відомі нам в оригіналах і копіях, 21 був затверджений печаткою. Окрім канцелярського використання печатки віднотовуємо також і позаканцелярське, коли необхідно було засвідчити інше справочинство. Так, у 1394 р., виступаючи свідком справочинства — дарування Дмитра Волчковича с. Ганачова львівським францисканцям монастиря св. Хреста, дбаючи про правову силу донації світської особи, архієпископ Якуб привісив свою печатку. Зрештою цей випадок вказує на протекцію та опіку Стрепи над францисканцями, адже він сам був членом цього ордену. Короборація в структурі формуляра документів Якуба Стрепи Короборація є особливою формулою формуляра документа, що дає змогу побачити, як (в яких категоріях) диференціювали тип печатки власника його канцеляристи. Переважно йдеться про велику, середню і малу печатки 28. Аналіз документів архієпископа Якуба засвідчив, що у процесі здійснення своїх адміністративних обов’язків він використовував дві печатки. Вперше таку згадку фіксуємо у формулі короборації документа від 17 січня 1399 р.: «In cuius rei evidens testimonium sigillum nostrum metropolitanum, sigillumque nostrum hereditarium, ut prius premittitur, presentibus sunt appensa» («для наочності підтвердження Trawka R. Arengi i motywacje. — S. 58–59. Włoch A. M. Kancelaria i dokumenty biskupa krakowskiego Piotra Wysza. — S. 74. 28 Forysiak-Wójciński R. O blędach, których nie było — nieporozumienia w sprawie legend polskich pieczęci majestatycznych (wybrane przykłady) // Inskrypcje na pieczęciach. Treści, formy, funkcje / Pod. red. P. Pokory, M. Hlebionka, T. Kałuskiego. — Poznań, 2016. — S. 24. 26 27 236 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII нашу митрополичу печатку, а також нашу спадкову печатку, як раніше повідомлялося, привісили») 29. На підставі збережених відтисків і прорису ми маємо уявлення про одну й ту саму за виглядом печатку. Йдеться про наступні оригінальні документи: 7.VII.1399 (вціліла більша частина печатки), 5.IX.1399 (вціліла тільки половина), 9.IV.1406 (печатка вціліла повністю), 18.IX.1406 (печатка вціліла повністю). Тепер залишилося розглянути коробораційні формули цих документів, щоб з’ясувати, як називали канцеляристи цю печатку: «…nostri sigilli appensione fecimus communiri…» («чинимо і скріплюємо, привісивши нашу печатку», 7 липня 1399 р.); «…tunc coram nobis constitutum scribi et publicari mandavimus et nostri soliti appensione sigilli communiri» («відповідно до нашого рішення, написали та розпорядилися опублікувати й, за нашим звичаєм, підвісити печатку», 5 вересня 1399 р.) — нотаріальний інструмент Лаврентія з Сандомира; «…unde in maius robur firmitatis vobiscum stare, prout incepi, usque ad finem litis volo et intendo et has appellaciones meo maiori consueto sigillo muniri fideliter precepi et ratificavi» («…а щоб вам перебувати з більшою силою [і] непорушністю від самого початку і до кінця процесу, постановляємо і виступаємо зі скаргою, а ці апеляції, за звичаєм, зміцнити моєю великою печаткою наказали й затвердили», 9 квітня 1406 р.) — нотаріальний інструмент нотарія Мартина з Ландсберга, сина Лаврентія 30; «Harum quibus sigillum nostrum appensum est testimonio litterarum» («для засвідчення грамоти нашу печатку привісили», 18 вересня 1406 р.) 31. На підставі зовнішнього вигляду сігілюмів, а також вербальних окреслень печатки архієпископа в наведених вище коробораційних формулах, можна дійти висновку, що «sigilli», «nostri sigilli» та «maiori sigillo» — це насправді одна і та сама печатка. В одних документах її називали просто «печаткою», а в інших — «великою печаткою». У п’яти Abraham W. Jakób Strepa. — S. 104. ЦДІАЛ, ф. 131, оп. 1, спр. 36; Akta grodzkie i ziemskie. — T. IV. — S. 21–29; Abraham W. Jakób Strepa. — S. 88–89; Каталог пергаментних документів. — С. 43–44. 31 Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski. — T. V. — Nr. 102. 29 30 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 237 випадках із 27 відомих нам документів Я. Стрепи печатка називається «sigillum nostrum maius/nostrique sigilli maioris». Можна припустити, що для опечатування допоміжної документації Я. Стрепа міг використовувати саме спадкову печатку. Головною інтенцією коробораційних формул є підтвердження змісту документів і посилення, зміцнення їхньої юридичної сили. Це й відображають текстуальні формулювання короборації. Власне, така узагальнена (типова) вербальна формула варіює лише на рівні стилістичної архітектоніки чи синонімічних понять: «…presents nostras literas dedimus, nostri sigilli munimine roboratas» («даємо нашу грамоту, для посилення якої прикладаємо нашу печатку», 6 листопада 1392 р.); «Super quorum omnium praemissorum testimonium» 32, «sigillum nostrum, praesentibus est appensum» («для підтвердження всього вищезгаданого привісили нашу печатку», 14 листопада 1394 р.) 33; «Harum quibus Nostrum Sigillum est appensum testimonio litterarum» («для підтвердження грамоти нашу печатку привісили», 21 березня 1399 р.) 34. Ця формула з’являється за королювання Казимира III і зустрічається в малопольських документах від 1349 р. 35 Польсько-литовська унія 1385 р. спричинила зміни зовнішніх і внутрішніх ознак документів. Зворот короборації «harum quibus Nostrum Sigillum est appensum testimonio litterarum» набуває нормативного значення 36. Частота використання цього вислову в канцелярії Я. Стрепи стрімко зростає після 1403 р.: «Super quibus premissis omnibus sigillum nostrum presentibus est appensum» («для всього вищезгаданого нашу печатку привісили», 29 квітня 1399 р.); У В. Абрагама — «testificationem», див.: Abraham W. Jakób Strepa. — S. 101. Scrobissevius I. Vitae archiepiscoporum Haliciensium et Leopoliensium. — Leopoli, 1628. — P. H2v; Abraham W. Jakób Strepa. — S. 99–101. 34 Akta grodzkie i ziemskie. — T. II. — S. 43. 35 Małeczyński K. Rozwój dokumentu polskiego od XI do XV w. // Małeczyński K. Studia nad dokumentem Polskim. — Wrocław, 1971. — S. 268. 36 Małeczyński K. Rozwój dokumentu polskiego od XI do XV w. — S. 271. 32 33 238 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII «…presentes volumus literas nostre sigilli munimine roborari» («цю грамоту наказуємо нашою печаткою зміцнити», 20 листопада 1402 р.); «Harum quibus sigillum nostrum est appensum testimonio litterarum» («для підтвердження грамоти нашу печатку привісили», 1 квітня 1406 р.) 37; «…presentisque nostri sigilli appensi patrocinio perpetue confirmamus» («наявністю нашої привішеної печатки вічну опіку підтверджуємо», 15 лютого 1403 р.). У двох випадках формула короборації нерозривно пов’язана з перпетуаційною клаузулою, а за фразеологічним складом вони практично ідентичні: «Ad perpetuam rei memoriam Sigillum nostrum est appensum…» («на вічну пам’ять справи нашу печатку привісили», 15.IX.1403) 38; «Ad perpetuam memoriam harum premissarum sigillum nostrum est appensum» («на вічну пам’ять тут вищезгаданого нашу печатку привісили», 15.II.1403) 39. В окремих випадках короборація могла містити докладний перелік причин привішення печатки, а також: хто і яким чином це зробив. Зокрема, йдеться про випадки спорядження документів публічним нотарієм. Так, у нотаріальному інструменті Лаврентія з Сандомира від 5.VI.1395 йдеться про наступне: «Super quibus omnibus premissis requisitus et rogatus per consules et universitatem predictos et de mandato prefati domini Archiepiscopi speciali presens publicum instrumentum manu propria confeci et Sigillo premissi domini Archiepiscopi ac meis consuetis infra positis ad maiorem evidentiam omnium prescriptorum consignavi» («для всього вищезгаданого, що на вимогу і прохання райців, громади і згаданого пана архієпископа спеціально нинішнім публічним інструментом власною рукою зробив і печатку вищезгаданого пана архієпископа, за моїм звичаєм, нижче розмістив і для більшої ясності всього вищевказаного засвідчив»). Насамкінець хочемо наголосити на текстуальному оформленні короборації. Типовість у початковому і кінцевому формулюванні Abraham W. Jakób Strepa. — S. 109. Akta grodzkie i ziemskie. — T. II. — S. 50. 39 Akta grodzkie i ziemskie. — T. IV. — S. 14. 37 38 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 239 спостерігається в п’яти випадках. Серед стандартизованих вербальних кліше виділяються такі: 1) «super quorum omnium… est appensum»; 2) «super quibus omnibus/super quibus premissis… est appensum»; 3) «harum quibus…testimonio litterarum». Печатка Форма, тип і розміри печатки. Якуб Стрепа використовував печатку гостроовальної чи параболічної 40 форми — «sigillum biscornutum» 41. Печатку видовженої гострокутної форми ще називають готичною, що повністю відповідає духу часу й епохи, адже готика тоді цілковито панувала в усіх формах культури пізньосередньовічного суспільства. Витискалася вона на червоному воску і мала такі розміри: висота — 60 мм, ширина — 35 мм 42. За формою та персональною приналежністю — це, безумовно, церковний тип печатки, яку в випадку приналежності архієпископу чи єпископу ще називають понтифікальною. Зображення на печатці (іконографічні особливості та типологія). У внутрішньому полі печатки геральдично праворуч зображено Діву Марію з дитям на руках, яка благословляє лівицею архієпископа, що стоїть навколішки перед нею ліворуч у понтифікальному вбиранні — з інфулою, палієм, орнатом і пасторалем у руках (рис. 2). Зверху над головами Діви Марії та архієпископа зображено символічне верхів’я балдахінового вівтаря парафіяльного храму 43. Тлом для вотивної сцени слугує балдахін, декорований ромбоподібними секціями, всередині яких зображено лілію. Очевидно, зображення лілії слід Ewald W. Siegelkunde. — München — Berlin, 1914. — S. 181. De Lasala F., Rabikauskas P. Il document medievale e moderno. Panorama storico della diplomatica generale e pontifica. — Roma, 2003. — S. 86. 42 Розміри печатки подаємо на підставі відтиску до документа Якуба Стрепи від 9.IV.1406, див.: ЦДІАЛ, ф. 131, оп. 1, спр. 36. 43 Turek J. Sigillum provincialatus cum Beata Maria Virgine. Studium pieczęci polskich prowincjałów dominikańskich z XIV i XV w. // Studia Źródłoznawcze. Commentationes. — T. LIV. — Warszawa, 2016. — S. 68. 40 41 240 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 2. Печатка галицького архієпископа Якуба Стрепи (прорис та оригінальний вигляд) пов’язувати з алегоричним втіленням чеснот Діви Марії, зокрема з непорочною чистотою 44. Видається, що справа типології зображення є не зовсім простою. В італійській дипломатиці до агіографічного типу печаток відносять сфрагіси, на яких зображені Ісус Христос, Богородиця, святі, сцена зі Старого чи Нового Заповіту 45. Тим часом у словацькій історіографії Петер Зубко запропонував розбудовану класифікаційну схему для агіографічних мотивів у символіці зображень на печатці 46. Ми виокремлюємо лише ті, які корелюють із зображенням на печатці Стрепи: 1) сакральна архітектура або топографічний тип — монастирі, костели, фрагменти будівель, деталі хрестів на вежах; 2) портретний тип — лик святого, часто з декораціями; 3) постаті святих; 4) постаті церковних достойників (наприклад, єпископів у літургійному вбиранні та інсигніями їхньої влади); 5) атрибути (святих, Богородиці, церковних свят, Pastoureau M. Średniowieczna gra symboli / Tłum. H. Igalson-Tygielska. — Warszawa, 2006. — S. 110–113. 45 De Lasala F., Rabikauskas P. Il document medievale e moderno. — S. 87. 46 Zubko P. Hagiografické motívy vo sfragistike ako historický prameň // Konštantínove listy. — Nitra, 2013. — Č. 6. — S. 105. 44 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 241 божественних осіб); 6) алегорії (наприклад, смерті, віри, надії, ласки, мудрості, мучеництва тощо); 7) релігійні/духовні символи (літургійні знаряддя — чаша, свічка, Біблія); 8) сценографія з релігійним змістом; 9) комбінації (наприклад, вівтарна архітектура з постатями святих, власників печатки з їхніми атрибутами, текстами) 47. Як бачимо, всі перелічені атрибути агіографічних зображень суголосні з нашим: наявний фрагмент сакральної архітектури з хрестами, постать святої — Діви Марії з її атрибутом — короною, архієпископ як церковний достойник та атрибути його влади, геральдичне зображення лілії на балдахіні, що символізує чистоту Діви Марії. За характером художня композиція на печатці архієпископа галицького є сценографічною, а за сукупністю всіх складових символічного зображення може визначатися як комбінована. Тож у підсумку печатку галицького архієпископа Якуба можна типологізувати як понтифікальну комбінованого агіографічного типу. Марійні мотиви в іконографії печаток були надзвичайно сильно виражені в угорській церковній сфрагістиці (абати, єпископи, архієпископи), в якій від зламу XIII–XIV ст. простежується комбінування різних символічних зображень на печатці 48. На типовій гостроовальній печатці угорської церковної ієрархії на верхньому рівні внутрішнього поля печатки часто зображувалася Діва Марія з Ісусом на руках, а на нижньому рівні — власник печатки у вотивній позиції 49. Тут не можна не пригадати й той факт, що Діва Марія була патронкою Угорського королівства 50. Так, архієпископ галицький Матей (1375–1380) до моменту обсадження митрополії був каноніком у м. Егер 51. Можливо, що саме завдяки угорцям на землях Галицької Русі поширюється марійний культ. Однак однозначно інтерпретувати цей факт у цьому напрямі не варто. Відомо, що марійний культ, зокрема й на печатках, надзвичайно активно використоZubko P. Hagiografické motívy. — S. 105. Glejtek M. Výmena veľkých pečatidiel. — S. 18. 49 Glejtek M. Typológia a ikonografia arcybiskupských pečatí. — S. 88. 50 Zubko P. Hagiografické motívy. — S. 107. 51 Krętosz J. Organizacja archidiecezji lwowskiej obrządku łacińskiego od XV wieku do 1772 roku. — Lublin, 1986. — S. 68. 47 48 242 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунок 3. Печатка абата з Требниці Рисунок 4. Печатка провінціала домініканців Петра Вассеррабе. 1395 р. Рисунок 5. Печатка костелу конвенту св. Бенедикта вувався у польській чернечій сфрагістиці, особливо домініканцями і цистерціанцями 52. Агіографічний комбінований тип з Дівою Марією і власником печатки у вотивній позиції був здебільшого притаманним для церковної сфрагістики (рис. 3–5) 53, але як патрональна символіка й пошанування культу також зустрічається на князівських і міських печатках, зокрема на сфрагісі Болеслава II князя Плоцького (рис. 6) 54 і печатці міста Аахена (рис. 7). З-поміж запропонованих до іконографічного порівняння Turek J. Sigillum provincialatus cum Beata Maria Virgine. — S. 61, 66–68. Schultz A. Die Schlesischen Siegel bis 1250. Im Namen des Vereins für Geschichte und Alterthum Schlesiens. — Breslau, 1871. — Nr. 47, Taf. VI; Nr. 58, Taf. VII; Glejtek M. Texty na stredovekých cirkevných pečatiach uhorskej proveniencie (XI–XVI storočie) // Inskrypcje na pieczęciach. Treści, formy, funkcje / Pod. red. P. Pokory, M. Hlebionka, T. Kałuskiego. — Poznań, 2016. — S. 61–62; Turek J. Sigillum provincialatus cum Beata Maria Virgine. — S. 61, 66–68, aneksy; Glejtek M. Výmena veľkých pečatidiel. — S. 19, 21, 30, 33, 35. 54 Mrozowski P. Patronat artystyczny książąt Mazowieckich // Dziedzictwo książąt mazowieckich: stan badań i postulaty badawcze: materiały z sesji naukowej zorganizowanej przez Zamek Królewski w Warszawie — Muzeum i Archiwum Główne Akt Dawnych, 27–28 października 2016 r. / Red. nauk. Janusz Grabowski, Rafał Mroczek, Przemysław Mrozowski. — Warszawa, 2017. — S. 162, 165. 52 53 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... Рисунок 6. Печатка Болеслава II князя Плоцького 243 Рисунок 7. Печатка міста Аахена. 1275–1313 рр. сфрагісів найближчими в аспекті сценографії виявилися печатка абата з Требниці й третій тип печатки костелу конвенту св. Бенедикта в Гронському Бенадику (рис. 5). Частковою є подібність із напечатними зображеннями на сфрагісах Аахена та провінціала домініканців Петра Вассеррабе 1395 р. (рис. 4). До поширення культу Діви Марії безпосередньо доклався папа Боніфацій IX, який запровадив свято Навідування Діви Марії до літургійного канону в 1389 р. 55 Архієпископ Якуб Стрепа вважав Богородицю своєю патронкою та опікункою його архідієцезії 56. Саме тому він ініціював виконання її зображення на своїй митрополичій печатці, оскільки й у такий спосіб міг вести пропаганду її культу 57. Варто наголосити, що він запровадив свято Навідування Діви Марії у Львові. Пошанування і прославлення Діви Марії знайшло своє відбиття і в аренгах документів галицького архієпископа. Зокрема, надаючи право сорокаденного відпусту вірянам у костелі домініканців перед алебастровою статуеткою Діви Марії (8.III.1401) 58, архієпископ словами аренги стверджував, що Пречиста Матір Божа «…надра свого милосердя виливає на згорьованих Wilamowski M. Strepa (Strzemie) Jakub. — S. 320. Abraham W. Jakób Strepa. — S. 37. 57 Trajdos T. M. Kościół dominikanów lwowskich w średniowieczu jako ośrodek kultowy // Nasza Przeszłość. — T. 87. — 1997. — S. 43. 58 Turek J. Sigillum provincialatus cum Beata Maria Virgine. — S. 68. 55 56 244 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII і в смуток занурених, а пам’ять про неї, як про королеву ангелів і людей, завжди живе з вірними християнами, що підтримується гідними її молитвами і піснями, і повсякчас похвали варта» 59. Згадувані в преамбулі документа молитви й пісні Якуб запровадив у парафіяльному костелі Львова своїм привілеєм від 20 листопада 1402 р., за яким постановив, щоб ректор школи разом з учнями завжди мали співати «Salve Regina» з «Recordare Virgo Mater» або з антифоном із Пісні Пісень. Напис на печатці: структура, зміст, особливості графіки. Зовнішнє бічне поле печатки формує покрайній напис — легенду, що йде майже по всьому периметру печатного відтиску в один рядок 60. Текст напису слугує обрамленням внутрішнього поля печатки та оточений лініями, котрі відділяють його від внутрішнього поля. Висота цього поля становить 6 мм. Ці лінії складаються з дрібних перлинок. Текст напису є ідентифікатором власника печатки: s [igillum] · || iacobi || archiepiscopi || haliciensis («печатка Якуба галицького архієпископа») 61. За повнотою змісту і структурними особливостями напис є повністю сформованим 62. Отже, напис мав би розпочинатися ініціальним знаком у вигляді хреста 63, який є відповідником інвокації, або графічним знаком, що символізує девоційну формулу «Dei gracia», знану з формуляра документів 64; містити вступне слово «sigillum», ім’я власника, його титул і титулатуру. У нашому випадку маємо наступну структуру напису печатки: текст розпочинається з символічної девоційної формули у вигляді розетти, яка складається з чотирьох маленьких хрестиків (рис. 2); потім йде назва у скороченій формі — «s.», тобто «sigillum» (за принципом Переклад аренги з польської мови, цитованої у виданні: Abraham W. Jakób Strepa. — S. 37. Про саму аренгу та її стилістичні звороти, див.: Trawka R. Arengi i motywacje. — S. 64–65. 60 Про загальний вигляд і топографію легенди див.: Pokora P. Inskrypcje napieczętne późnośredniowiecznego episkopatu Królestwa Polskiego // Inskrypcje na pieczęciach. Treści, formy, funkcje / Pod. red. P. Pokory, M. Hlebionka, T. Kałuskiego. — Poznań, 2016. — S. 63. 61 Abraham W. Jakób Strepa. — Tabl. I. 62 Piech Z. Studia nad legendą pieczęci Piastów // Сфрагістичний щорічник. — Вип. VI. — Київ, 2016. — С. 209. 63 Piech Z. Studia nad legendą pieczęci Piastów. — С. 209. 64 Glejtek M. Texty na stredovekých cirkevných pečatiach uhorskej proveniencie. — S. 49. 59 микола ількіВ-СВидницький · Печатка та коробораційні формули ... 245 суспенсії), далі йде ім’я («Iacobus»), титул («Archiepiscopus») і титулатура («Haliciensis») в родовому відмінку. Титул від імені відмежований розміщеною посередині рядка зіркою, після нього, перед титулатурою й після неї, на кінці легенди подається розетта з п’яти хрестиків, що аналогічно може тлумачитися як повтор девоційної клаузули. Важливим аспектом є форма напису, тобто критика її зовнішніх особливостей. У XIV ст. основним типом письма написів печатки був готичний маюскул 65, який вважають типовим для цього часу 66. Такий стан справ фіксують дослідники в угорських 67 і польських 68 церковних печатках, хоча приблизно з середини цього століття написи легенд починають споряджатися готичним мінускульним письмом, яке в палеографічній термінології називають текстурою 69. Саме цей тип епіграфічного письма представлений на печатці галицького архієпископа (рис. 2). За спостереженням П. Покори, готичне маюскульне письмо використовувалося в польській єпископській сфрагістиці до першої половини XV ст., але в перших десятиліттях XV ст. почав домінувати готичний мінускул. У церковній сфрагістиці Польського королівства (за винятком єпископської) текстура вперше з’являється в 1373 р. на середній печатці (другій) краківської капітули 70. Розповсюдження цього типу письма припадає на 80-ті роки XIV ст. Найранішим випадком застосування готичного мінускула в єпископській сфрагістиці Польського королівства є велика печатка архієпископа Бодзенти близько 1383 р.; із наступних печаток можна назвати такі: Pokora P. Inskrypcje napieczętne. — S. 76; Šedivý J. Stredoveké uhorské pečate a ich písmo (K datovaniu pečatí analýzou písma) // Pečate a ich používatelia / Red. J. Ragačová. — Bratislava, 2007. — S. 131. 66 Glejtek M. Texty na stredovekých cirkevných pečatiach uhorskej proveniencie. — S. 50. 67 Glejtek M. Texty na stredovekých cirkevných pečatiach uhorskej proveniencie. — S. 50. 68 Наприклад, всі інскрипції на печатках абатів цистерціанських монастирів у Нижній Сілезії в другій половині XIV ст. виконані готичним маюскулом з елементами унціалу з використанням скорочень, див.: Kałuski T. Napisy na pieczęciach opatów z klasztorów cysterskich na Dolnym Śląsku // Сфрагістичний щорічник. — Вип. VI. — Київ, 2016. — С. 75. 69 Trelińska B. Gotyckie pismo epigraficzne w Polsce. — Lublin, 1991. — S. 52–53. 70 Pokora P. Inskrypcje napieczętne. — S. 78. 65 246 СфрагіСтичний щорічник · ВипуСк VII Рисунки 8–9. Легенда печатки галицького архієпископа Якуба Стрепи другу гербову Яна Кропидла 1388 р., його ж архієпископську (третю гербову) 1393 р., велику влоцлавського єпископа Генрика 1397 р., велику краківського єпископа Петра Виша 1392 р. і перемишльського єпископа Матея 1392 р. 71 Таким чином, поява на матриці галицького архієпископа Якуба Стрепи текстури була закономірним явищем і наслідком змін у латинському епіграфічному письмі Польського королівства в 60–80-х рр. XIV ст. 72 Письмо характеризується середньою стислістю, лише літери в словах «Iacobi» та «archiepiscopi» вирізані більш щільно одна до одної. Взагалі готичний міну