(PDF) Політологічні та соціологічні студії. Т. XII. Політичні виміри процесів європейської інтеграції : зб. наук. праць / наук.

Міністерство освіти і науки України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Кафедра політології та державного управління Буковинський політологічний центр ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Збірник наукових праць Т о м XII Тематичний випуск Політичні виміри процесів європейської інтеграції Чернівці «Букрек» 2013 УДК 321.01.:316 ББК 66.0.+60.5 П50 Друкується за ухвалою Вченої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Р е д к о л е г і я в и п у с к у: Круглашов А.М. – доктор політичних наук, професор (голова редколегії) Бурдяк В.І. – доктор політичних наук, професор (заступник голови редколегії) Ротар Н.Ю. – доктор політичних наук, професор (відповідальний секретар) Цікул І.В. – кандидат політичних наук (науково-технічний секретар) Буркут І.Г. – кандидат історичних наук, доцент Варзар І.М. – доктор політичних наук, професор Василенко С.Д. – доктор політичних наук, професор Горбатенко В.П. – доктор політичних наук, професор Добржанський О.В. – доктор історичних наук, професор Кармазіна М.С. – доктор політичних наук, професор Картунов О.В. – доктор політичних наук, професор Кресіна І.О. – доктор політичних наук, професор Лупул Т.Я. – доктор політичних наук, професор Макар Ю.І. – доктор історичних наук, професор Пірен М.І. – доктор соціологічних наук, професор Федуняк С.Г. – доктор політичних наук, професор Фісанов В.П. – доктор історичних наук, професор Юрійчук Є.П. – доктор політичних наук, доцент Науковий редактор – А.М. Круглашов Р е ц е н з е н т и: Василенко С.Д. – доктор політичних наук, професор Крушинський В.Ю. – доктор політичних наук, професор Адреса редколегії: Кафедра політології та державного управління, факультет історії, політології та міжнародних відносин, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, Чернівці, 58012, тел.:(0372) 523053, факс: (0372) 557182. E-mail:

© ЧНУ, 2013 © Автори, 2013 ISBN 978-966-399-534-2 © Видавничий дім «Букрек», 2013 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Зміст ВстУП ............................................................................... 13 Розділ і методологічні проблеми дослідження та викладання інтеграційних процесів Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств .............................. 15 Анатолий Лисюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики ..................... 31 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі ..................................................................... 46 Роман Калитчак Дидактичне забезпечення викладання європейської інтеграції у Львівському Національному університеті імені І. Франка ......................................................................... 60 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича........................................................... 70 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування інститутів ЄС ................................ 107 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу ................ 119 3 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах....................................................... 132 Розділ іі Європейські політики: інституційний та функціональний виміри Юрій Шведа Європейська партійна система та її вплив на національні партійні системи .......................................... 145 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішеноь в Європейському союзі ......................... 154 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу....... 167 Євгений Трещенков Права человека во внешних связях Європейского Союза в период кризиса................................. 180 Наталія Карпчук Комунікаційна політика Європейського Союзу як механізм залучення громадян ........................................... 191 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС ........... 201 Аліна Тодоріко Політична довіра як чинник інституціональної ефективності ЄС ..................................................................... 214 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції ........................................................... 222 4 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Маріанна Деркач Міграційні процеси в Європейському Союзі: кордони, безпека, інтеграція .................................................. 234 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації ....... 241 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу .............................................. 255 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору ................................. 267 Розділ ііі Національні виміри європейських інтеграційних процесів Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat ........................................................................... 279 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim ................................................................ 299 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретроспектива і погляд у майбутнє ................................................................................ 313 Олександра Гісса Проблема «євроскептицизму» в Польщі (на прикладі діяльності політичних партій) ......................... 326 5 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе ............................... 336 Юлия Котская «Восточное партнёрство» для Беларуси: новый вызов и старые тупики ............................................... 371 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави.......................................................................... 381 Євгенія Артьомова Політичний євроскептицизм: угорська модель .................. 394 Галина Івасюк Роль Німеччини у формуванні об’єднаної Європи ......... 405 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії ............................................................ 415 Розділ IV Україна в процесах європейської інтеграції Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір ................................................................. 430 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу ..................................................... 448 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України ...................................................................... 460 6 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Олена Осельська Кризові тенденції в Європейському Союзі та перспективи залучення України у великі інтеграційні проекти ................... 472 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.)........................................... 483 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа .............................................. 494 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова ............................. 506 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.): спроба структурно-функціонального аналізу ......... 520 Розділ V Огляди та рецензії Анатолій Круглашов Новий етап розвитку європейських студій в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича .......... 534 Олексій Колесников Європейські студії в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича: досвід НДІ Європейської інтеграції та регіональних досліджень ......... 538 Ігор Недокус Впровадження Європейських стандартів державної служби в Україні як напрям наукових досліджень кафедри політології та державного управління ................... 544 ВідОмОсті ПРО АВтОРіВ ......................................... 554 7 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII TABLE OF CONTENT INTRODUCTION....................................................................13 Chapter I. METHODOLOGICAL ISSUES OF ANALYZING AND TEACHING INTEGRATION PROCESSES Anatoly Kruglashov, Marin Herman Modern Theoretical Interpetation of the European Integration Processes of Post-Socialist Societies.......................15 Аnatolij Lysiuk Political Leadership in the European Union: Structural and Functional Features ............................................31 Ihor Melnychuk The Evolution of the Main Theoretical and Methodological Approaches to Studying the Essence of Integration Processes in the Modern World .................................................46 Roman Kalytchak Didactic Materials for EU-Related Courses at Ivan Franko Lviv National University ...................................60 Pavlo Molochko European Studies of the Department of Political Science and Public Administration of Yurii Fedkovych Chernivtsi National Universityy ................................................70 Olexandr Rybak Methodological Principles of Measuring Political Risks a in the European Union ............................................................107 Galina Utko Theoretical Approaches to the Investigation of the EU’s Diplomacy and Diplomatic Service ........................119 8 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ihor Fortelnyi European Community – the Key External Factor Making Impact on the Transformation Processes in Post-Soviet Countries ............................................................132 Chapter II. EUROPEAN POLITICS: INSTITUTIONAL AND FUNCTIONAL DIMENSIONS Yuriy Shveda European Party System and Its Impact on the National Party Systems ...................................................145 Реtro Baykovskyy, Ihor Zinko Inluence of Political Parties on the Decision-making Process in the European Union ..........154 Ihor Nedokus Territorial Reorganization and «Rationalization» of Local Governance in the European Union ............................167 Evgeny Treshchenkov Human Rights in the European Union’s External Affairs in the Wake of Crisis ..................................................................180 Nataliya Karpchuk European Union Communication Policy as the Mechanism of Involving Citizens ....................................191 Anton Shkuro Procedural peculiarities of Decision-making in EU .............201 Alina Todoriko Political Trust as a Factor of the EU’s Institutional Eficiency ...............................................................214 Oleksii Kandiuk Transatlantic Relations in the Context of Closer European Integration ..................................................................222 9 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Marianna Derkach Mіgration processes in the European Union: Borders, Security, Integration ....................................................234 Oksana Kapinus Formalization of Bilateral Partnership between the European Union and Swiss Confederation ..........................241 Yevheniya Yuriychuk The Role of the Venice Commission in Democratizing Legislation on Peaceful Meetings in the CIS in the Context of Electoral Processes.........................................255 Valentyna Bohatyrets Algorithm for Managing Conlicts of Ethno-Political Domain .........................................................267 Chapter III. NATIONAL DIMENSION OF THE EUROPEAN INTEGRATION PROCESSES Małgorzata Niewiadomska-Cudak Attempts to Implement Parities and Quotas in Statutory Provisions in Poland over the Last Twenty Years ......................278 Andrew Kobus Polish Political Opposition’s Contacts with the Ukrainian Dissident Movement ...................................299 Sergii Shvydiuk Regional Policy in Poland: Retrospective and Look to the Future ........................................313 Alexandra Hissa The Problem of «euroscepticism» in Poland (the case of political parties’ activities)......................................326 Andrew Rolenok Resovietization of Historical Memory and the «Idea of Europe» in Belarusian Ideological Discourse .......................336 10 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Julia Kotskaia «Eastern Partnership» for Belarus: New Challenges and the Old Deadlocks ....................................371 Аlisa Zhukovska The attitude of the Civil Society Institutions of Bulgaria to the Euro-Atlantic and European policy of the State ..............381 Yevgeniya Artyomova The political Euro-Skepticism: Hungarian model ................394 Galina Ivasiuk Germany’s Role in the Formation of the United Europe ......405 Liubov Melnychuk Ratiication as a Structural Component of Romania’s Eurointegration ....................................................415 Chapter IV. UKRAINE IN THE EUROPEAN INTEGRATION PROCESSES Natalia Rotar The role of the Oficial Discourse of European Integration in Updating political Identities of Citizens of Ukraine: the Regional Dimension .......................430 Iryna Tsikul Principles of Formation of the Parliamentary Discourse on European Integration ...............................................................448 Yurii Matsiyevsky International Isolation of Hybrid Regimes: the Case of Ukraine ....................................................................460 Olena Oselska Crisis Trends in the European Union and the perspectives for Ukraine Ukraine to be Involved in Grate Integration Projects ..............................472 11 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ihor Zhovkva Ukraine and Poland: the peculiarities of the Development of the European Integration (1991–2004). .................................483 Ruslan Muhametov Ukraine between the EU and Russia: An attempt of Geopolitical analysis .........................................494 Heorhii Bodnarash European Integration Component of the Political Parties’ Activities in Ukraine, Romania, Moldova: a Comparative Analysis ............................506 Oksana Dokash Politics and Nature of Formation of Local Government and Administration in Western Ukraine (September 1939 – June 1941): an Attempt of Structural and Functional analysis ......................520 REVIEWS Anatoly Kruglashov A New Phase of European Studies at Yurii Fedkovych Chernivtsi National University ..................................................534 Oleksij Kolesnikov European Studies of Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University: the Experience of Research Institute for European Integration and Regional Studies .........................538 Ihor Nedokus Implementation of European Standards of Public Service in Ukraine as the Field of Research for the Department of Political Science and Public Administration .........................544 CONTRIBUTORS ..............................................................554 12 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ВстУП Н овий тематичний випуск Збірника наукових праць «Полі- тологічні та соціологічні студії» присвячений вивченню про- цесів європейської інтеграції в їх теоретичних та емпіричних вимірах, у комунітарних і національно-державних та регіональ- них проявах. Вибір такого тематичного напрямку не випадковий. По-перше, процеси об’єднання Європи стали найбільш тривалим і успішним прикладом регіональної інтеграції в світі, відрізня- ючись від інших регіональних інтеграційних об’єднань своєю масштабністю та глибиною. По-друге, вони відзначаються різно- плановістю та багаторівневістю, породжують важливі та гострі політичні, суспільні і наукові дискусії про їх зміст, спрямування, наслідки й перспективи. По-третє, ці процеси вже не раз потра- пляли у періоди кризи, коли сама доцільність об’єднання Євро- пи ставилась під сумнів опонентами європейської єдності. Проте кризи минали і, як правило, інтеграційний процес в Європі пе- реходив після цього на більш високий рівень розвитку. Ниніш- ня криза в ЄС знову загострила дискусії поміж єврооптимістами та євроскептиками і це спонукає науковців, в тому числі україн- ських, долучитися до цієї важливої полеміки. Україна, котра сво- єю стратегічною метою обрала курс на європейську інтеграцію майже одразу після здобуття державної незалежності, поки що спромоглася досягти доволі скромних успіхів в його реалізації. Такий стан речей потребує адекватної наукової оцінки та внесен- ня обґрунтованих пропозицій щодо подолання кризи євроінтегра- ційної політики нашої держави. Обравши таку складну та тематично багатогранну проблема- тику нового тому Збірника наукових праць, редакційна колегія запросила висловити свої погляди науковців як із України, так і з поза її меж, традиційно прагнучи до розширення авторського кола видання «Політологічні та соціологічні студії». І цю мета була в основному досягнута. В цьому томі у складі зарубіжних авторів, які люб’язно відгукнулись на наше запрошення науковці з Білорусії, Росії, Польщі. Видання складається із розділів, вміщені в яких наукові статті послідовно висвітлюють методологічні проблеми дослідження та 13 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII викладання інтеграційних процесів в Європі, розглядають євро- пейські політики з погляду на їх інституційні та функціональні виміри, деталізують вивчення цих процесів через наукову увагу до їх національних і регіональних проявів. Окрема увага, що ціл- ком виправдано, приділяється аналізові місця та участі України в процесах європейської інтеграції. Видання завершують наукові огляди, в яких відображено політичний вимір процесів європей- ської інтеграції. В останніх, зокрема, розкривається досвід чер- нівецьких політичних науковців, які присвячують свої наукові та організаційні зусилля розвиткові Європейських студії як у Чер- нівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (ЧНУ), так і в Україні в цілому, а також подальшому поширенню та зміцненню міжнародних зв’язків вітчизняних дослідників єв- ропейської інтеграції. Кафедра політології та державного управління, яка працює у складі факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ, накопичила певний досвід вивчення процесів європейської інтеграції та залучення його наукових результатів до розвитку на- вчального процесу. Цей напрямок науково-дослідницької роботи кафедри є одним із постійних пріоритетів науково-дослідницької роботи підрозділу та його співробітників. Його проявами стали захищені на відповідну тематику дисертаційні роботи, видані монографічні дослідження, проведені міжнародні наукові конфе- ренції та семінари, інші наукові та публічні заходи та різні публі- кації. На кафедрі ведеться підготовка магістрів державної служби за спеціалізацією «Світова та європейська інтеграція», одним із двох напрямків спеціалізації бакалаврів політології є «Європей- ська та регіональна інтеграція». Цією Збіркою колектив кафедри, який становить основну час- тину авторів видання, ділиться своїми науковими пошуками з академічною громадськістю та іншими зацікавленими читачами і присвячує це видання 15-річчю заснування кафедри політології та державного управління, створеної у 1998 році. Сподіваємося, що проблеми, порушені в цьому виданні, спонукатимуть до подальшо- го діалогу щодо долі Об’єднаної Європи та сприятимуть успішним пошукам Україною свого гідного місця в ній. Науковий редактор, проф. Круглашов А. М. 14 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств Розділі методологічні проблеми дослідження та викладання інтеграційних процесів Анатолій КРУГЛАШОВ, Марін ГеРМАН СучаСні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процеСів поСтСоціаліСтичних СуСпільСтв Анотація. Актуальним предметом політологічних дослі- джень є теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств. Вони потребують визначення пізнавальної цінності тих теорій та концепцій, які застосову- ються дослідниками. Автори розвідки аналізують міждисцип- лінарні підходи до дослідження євроінтеграційних процесів, з метою вивчення можливого переходу на більш високий рівень теоретичного синтезу у сфері досліджень європейської ін- теграції. На цій основі запропоновано бачення можливостей зближення та взаємного доповнення теорії європеїзації та концепцій соціального капіталу комунікативними теоріями і соціальним конструктивізмом, поміж якими спостерігається певна внутрішня концептуальна спорідненість. Ключові слова: теорії соціального капіталу, євроінтеграційні процеси, європеїзація. У продовж другої половини ХХ ст. в європейських науко- вих колах набули актуальності наукові дискусії щодо на- прямків і можливих результатів євроінтеграційних процесів. Просування ЄС на схід континенту після розпаду соціалістич- ної системи поставило перед дослідниками низку запитань щодо необхідності вироблення певних теоретичних підходів до дослідження євроінтеграційних процесів постсоціалістич- них суспільств. 15 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Вивченням сучасних теорій європейської інтеграції займа- ться як у зарубіжній (А. Поповічу, П. Тейлор, Т. Ріссе), так і у вітчизняній політичній науці (В. Копійка, М. Авраменко, О. Юр- чук). Більшість таких розвідок присвячена теоретичному об- ґрунтуванню європейської інтеграції та її політичних функцій. На нашу думку, варто проаналізувати та систематизувати сучас- ні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів. З огляду на це, метою нашої статті є розгляд основних підходів до дослі- дження євроінтеграційних процесів, і на цій основі – визначення їх пізнавальної цінності. Аналіз теорій європейської інтеграції здійснюється авторами в історичному порядку, з використанням проблемно-історичного методу та виокремленням концептуаль- них особливостей методологічних складників. Історично першими й найбільш впливовими теоріями єв- ропейської інтеграції були федералізм і функціоналізм. Від- повідно до федеративної моделі, об’єднання Європи потребує, перш за все, системних конституційних заходів. Для федераліс- тів (А. Спінеллі, К. Фрідріх) наднаціональна держава є ефек- тивною політичною моделлю завдяки централізації та розпо- ділу повноважень між відповідними керівними структурами. Критики цього підходу привертали увагу до того, що філосо- фія федералізму основою процесів інтеграції вважає винятко- во політичні чинники, а створення європейської федерації од- норазовим актом може призвести до виникнення розриву між правлячою верхівкою і масами [4]. Окрім того, виправданий багатьма фактами скепсис федералістів щодо життєздатності національної державності у своїх висновках не поділявся біль- шістю європейських політиків повоєнного періоду, а стрімкий перехід до наднаціонального управління, який відстоювали федералісти, не був історично підготовленим в жодному з ас- пектів його втілення в життя. З цих та інших причин, незважаючи на поширеність у євро- пейському політичному просторі федералістських настроїв, в основі європейського об’єднання лежить передусім концепція функціональної інтеграції. Основу концепції функціоналізму 16 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств складає теоретична модель Девіда Мітрані. На його думку, інтеграція не повинна відбуватися відповідно до термінів, які позначають владу, а визначатися тими запитами, які потребу- ють задоволення за допомогою методів міжнародної європей- ської кооперації [14, c. 166]. Д. Мітрані закликав спочатку ви- окремити проблеми, які необхідно вирішити для забезпечення економічного і соціального добробуту, а форма, за допомогою якої вони будуть вирішені, визначиться сама по собі. Співро- бітництво поміж національними державами пропонувалося насамперед у питаннях соціально-економічного характеру, пріоритет яких визнавався функціоналістами вирішальним для успіху інтеграційних проектів, адже успіхи в цих сферах були важливою метою для всіх європейських країн й могли стати тим об’єднувальним елементом, щодо якого поміж полі- тиками існувало щонайменше розбіжностей. Таким чином, на противагу теоретичному догматизму та політичній телеології федералістів, їх опоненти функціоналісти пропонували та від- стоювали переваги прагматичних підходів до започаткування інтеграційних процесів, уникаючи питання про наперед визна- чені форми та, тим більше, кінцеву мету об’єднавчих процесів в Європі. Перехід від ідеологічних та наукових дискусій до практичної політики створення європейських інтеграційних спільнот, по- чинаючи з Паризького Договору про утворення Європейського Об’єднання вугілля та сталі та продовжуючи Римськими Уго- дами, що започаткували діяльність Євратому та Європейсько- го Економічного Співтовариства, з одного боку, став основою комплексної переоцінки визначальних інтеграційних теорій з точки зору їх практичної вартості та придатності для спряму- вання інтеграційних політик. З іншого ж боку, нові реалії інте- граційних процесів вимагали від теоретиків значної переоцінки свої уявлень про їх зміст і спрямування, що призвело до кризи «класичних» теорій та народження нових концептуально-теоре- тичних пошуків в європейській науковій думці. Наприклад, прихильники федералізму у дискусіях із функ- ціоналістами змушені були визнати слушність низки їх аргу- 17 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ментів щодо значення соціально-економічних чинників євро- пейських інтеграційних процесів, а відтак і запозичити в них ідею про необхідність врахування у дослідженнях євроінте- граційних процесів вивчення функцій інституційних структур. Ревізуючи положення «класичного» федералізму його модер- нізатори, що оформились як представники неофедералізму, концентрували свою увагу на дослідженні методів та шляхів побудови федеративного утворення. На відміну від поперед- ників – класичного федералізму, формування інституційних структур неофедералістами розглядалося як наслідок дії ме- ханізмів міждержавного співробітництва та реалізації відпо- відного рівня угод. Представники неофедералізму (А. Етціоні, Г. Еро та ін.) розробили низку концепцій євроінтеграції, які мали на меті реформувати класичний федералізм на основі су- часних наукових підходів (інтегральний федералізм, галузевий федералізм та ін.) [3, c. 41]. У свою чергу, потреба в ревізії низки власних теоретич- них положень була усвідомлена й в таборі функціоналістів. У відповідь на неї з кінця 50-х рр. минулого століття інтен- сивно формується новий напрямок інтеграційних теорій – нео- фунціоналізм. Зберігаючи вірність основоположним засадам традиційного функціоналізму, представники цього напрямку змушені були вдатися до їх суттєвого оновлення та наповнен- ня новими концептами. Основними причинами переходу від функціоналізму до неофункціоналізму стали динамічна реалі- зація секторальних проектів об’єднання Європи, необхідність відмовитись від політичної парадигми «одноразового ство- рення Європи», ствердження плюралістичного підходу в по- літичних науках, усвідомлення ролі й значення політичних та інституційних вимірів об’єднавчих процесів. Засновником і найвідомішим представником неофункціо- налізму був Ернест Хаас. На відміну від прихильників тра- диційного функціоналізму, Е. Хаас пов’язував інтеграцію із суспільними процесами, із діяльністю соціальних груп, які не мають наперед встановленого плану поведінки, проте ке- руються усвідомленими ними власними інтересами. Е. Хаас 18 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств підкреслює, що інтеграція є процесом створення «політичної спільноти», в якій присутні реальні обмеження щодо можли- востей розгортання конфліктів у середовищі груп-учасників процесу. Найважливішою новою концепцією, яка сформувала- ся в рамках неофункціоналізму, стала ідея «переливу» (spill- over). Вона означає, що поглиблення інтеграції у певному сек- торі формує певні передумови для інтеграції в рамках інших, суміжних із ним секторів [10, c. 283]. І це стосується не лише суто економічної інтеграції, яка й була головним предметом зацікавлень класичних функціоналістів. Так, економічна інте- грація може спричинити подібні об’єднавчі процеси у сфері політики. Більше цього, для успіху реалізації завдань інтегра- ції у певному секторі потрібно прийняти відповідні рішення в інших секторах, які, в свою чергу, забезпечують процес «пере- ливу» інтеграційних процесів з однієї сфери в іншу. Конструктивні дискусії поміж прихильниками неофеде- ралізму та неофункціоналізму сприяли формуванню менш поляризованих, радикально протилежних, значно більш комп- ромісних теоретичних підходів до дослідження євроінтегра- ційних процесів. Їх вироблення та сприйняття спершу екс- пертами, а також і політиками, котрі так чи інакше реагували на нові пропозиції теоретиків, також стало важливим засобом поглиблення інтеграції. Представники кожного із підходів до євроінтеграційних процесів побачили, що їх теоретична мо- дель не здатна пояснити повністю всі особливості процесу об’єднання Європи. Тому в галузі досліджень європейської інтеграції на зміну періоду теоретичного протиставлення та конфронтації прийшов період синтезу та використання між- дисциплінарних підходів. Серед міждисциплінарних підходів до дослідження євро- інтеграційних процесів особливе місце зайняв комунікатив- ний підхід, запропонований Карлом Дойчем. Інтеграція в йо- го розумінні складається як із соціальних, так і з інституцій- них складників, і полягає у створенні в межах визначеної те- риторії «відчуття співтовариства», а також потужних інсти- тутів, здатних забезпечити творення у населення очікування 19 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII мирних змін на краще в перспективі майбутнього [9, c. 107]. К. Дойч аналізував міжнародну інтеграцію відповідно до форм і проявів процесів внутрішньодержавної інтеграції. Він виді- лив два основні виміри міжнародної інтеграції. Перший вимір – це формування транснаціонального суспільства, якому при- таманне об’єднання народів на основі міжособистісної дові- ри, дружби, спільної ідентифікації та інформаційного обміну. Другий вимір – це міжнародне політичне об’єднання, під яким розуміється політико-юридичне об’єднання у рамках відповід- них інститутів і визначених його учасниками процедур при- йняття політичних рішень. За своїм теоретичним спрямуванням комунікативний підхід орієнтує дослідників європейської інтеграції, перш за все, на уважне вивчення того соціального середовища, в якому від- буваються інтеграційні процеси, ставлячи на друге місце ін- ституційну систему, яка дуже часто може не відповідати сус- пільним потребам. Варто визнати слушною його увагу до со- цієтальних аспектів і чинників інтеграційних процесів, раніше безпідставно недооцінених, якщо не знехтуваних у теоріях європейської інтеграції. Разом із цією констатацією, зазначи- мо, що його сприйняття не повинно призводити до іншої ме- тодологічної однобічності, а саме спокуси повністю нехтувати інституційним аналізом, оскільки розгляд інтеграційних про- цесів лише у категоріях комунікації, без використання інших підходів може суттєво збіднити й спотворити наукову картину інтеграційних процесів в Європі. Проте концептуальна позиція прихильників теорії К. Дой- ча, яка акцентує увагу на соціальних аспектах інтеграції, не поділяється представниками міжурядового підходу (inter- governamentalism). Останній поєднує групу дослідників, котрі вважають, що національні уряди й в нових умовах глобалі- заційних та інтеграційних процесів залишаються принципо- вими гравцями політики, її головними акторами, зокрема й суб’єктами інтеграційного процесу. Обґрунтованість такого переконання вони ілюструють тими численними прикладами з історії європейських спільнот, які демонструють наступне: 20 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств якщо національні уряди держав-членів ЄС дійшли згоди з пи- тань порядку денного політичного об’єднання, європейська ін- теграція просувається, а якщо такого консенсусу не досягнуто, цей процес гальмується. Згідно з цим підходом, групи інтере- сів, наднаціональна бюрократія та транснаціональні корпора- ції не визначають інтеграційний процес, а є скоріше другоряд- ними політичними та економічними гравцями [1]. Одним із засновників міжурядового підходу вважають Стен- лі Хоффмана. Він базував свої теоретичні конструкції на ви- значенні недоліків та хиб представників інших підходів до вивчення європейських інтеграційних процесів сучасності. Зокрема цей автор стверджував, що логіка неофункціоналіс- тів спрацьовує лише у сфері економічної інтеграції, там де ак- туальними є закономірності раціональної й прагматичної по- ведінки, пов’язаної збігом інтересів економічних акторів. На відміну від економічної сфери, політична інтеграція залежить від ідеологічних інтересів національних еліт, які визначають поступ інтеграційного процесу. Тому в політиці домінує «логі- ка розрізнення» замість «логіки інтеграції» [11, c. 265]. Мето- дологічна основа міжурядової парадигми як засобу наукового пізнання полягає у тому, що вивчення європейських інтегра- ційних процесів потребує насамперед ретельного вивчення ін- тересів національних урядів та аналізу устремлінь політичної еліти відповідних держав. Як і в попередніх випадках, редукці- оністська логіка цього теоретичного підходу породжує щонай- менше подвійні ефекти. Призводячи до успіху в дослідженні впливів та участі держав-членів на формування та здійснення політик ЄС і діяльності його інституційної системи по-перше, він, по-друге, залишає без уваги певні соціально-культурні де- термінанти інтеграційних процесів, що значно збіднює отри- мані його прихильниками наукові результати. Однак і цей підхід не набуває застиглості й демонструє здатність до подальшого розвитку й вдосконалення свого тео- ретичного інструментарію й концептуального арсеналу. Так, наприклад, трансформаційні процеси у європейських країнах, 21 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII пов’язані зі становленням інститутів громадянського суспіль- ства та розвитком інформаційних технологій призвели до ста- новлення ліберального напрямку міжурядового підходу, який ґрунтується на тому, що європейська інтеграція насамперед визначається внутрішньополітичними процесами. Відомим представником ліберального міжурядового підходу є плідний американський дослідник Ендрю Моравчик. Він вважає, що концепція «переливу», запропонована неофунціоналізмом, є занадто спрощеною і дещо наївною. Ідея «переливу» спрацьо- вує в економічній сфері, тобто у сфері політики нижнього рів- ня. Але якщо справа стосуватиметься питань «високої політи- ки» – таких, як національна безпека, з передачею повноважень прийняття політичних рішень наднаціональним інституціям, держави, точніше їх лідери, скоріш за все, втратять інтеграцій- ний ентузіазм. Разом із тим, аналізуючи інтеграційні процеси в Європі після підписання Маастрихтського договору, вчений доходить до висновку, що об’єднання Європи визначається все ж таки економічними інтересами і тими політичними перева- гами, які з них випливають [12, c. 480]. На основі інтеграційних поглядів Е. Моравчика Пол Тейлор розвинув ідею про тенденцію консолідації політичної взаємодії та поведінки національних еліт, які, для того, щоб прийняти певне рішення, мають дійти до загального консенсусу. По- літолог вважає, що інтеграція є процесом зміцнення функці- ональних систем на регіональному рівні. Він зазначає, що поведінка національних еліт визначається, по-перше, можли- вістю розширення їх політичного впливу на наднаціональний рівень. По-друге, національні еліти при цьому також дбають, щоби власний, локальний ареал впливу, який може охоплюва- ти окрему національну державу або її частину, зберіг первинну цілісність та автономність. Тому в їх прагненнях та поведінці складається певне внутрішнє протиріччя, яке може по-різному впливати на перебіг інтеграційних процесів, оскільки подаль- ший розвиток та зміцнення впливу наднаціональних інститу- цій ЄС може призвести до ослаблення впливу та цілісності на- ціональної еліти [18, c. 176]. 22 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств Інтеграційний поступ в європейських країнах, пов’язаний із радикальним поширенням євроінтеграційних процесів на політичну сферу після підписання Маастрихтського договору, сприяв активному використанню у наукових розвідках науко- вих засад та дослідницького інструментарію інституціоналізму та неоінституціоналізму. Базисною ідеєю інституціоналізму є концентрація уваги вчених на аналізі інституційної системі як основи політичного процесу. Поява цього підходу у політич- них науках, зокрема у сфері євроінтеграційних студій, була спричинена реакцією на переважання теорій про соціальну по- ведінку громадян, в яких інституції вважалися другорядними й переважно формальними рамками політичних процесів. Неоінституціоналізм, спрямований на дослідження полі- тичних процесів у рамках функціонування єдиного європей- ського ринку, був заснований С. Булмером, який у 90-х роках минулого століття увів нові поняття до традиційного інсти- туційного категоріального апарату. Йдеться про формальні та неформальні інституції, які складаються із власних «симво- лів» і норм, а також про процедурні та політичні інструменти прийняття рішень європейськими інституціями [8, c. 370]. За- вдяки цим теоретичним новаціям, визнані важливими для до- слідження неформальні аспекти механізму прийняття рішень на рівні ЄС розглядаються в аналітичних схемах сучасної єв- ропейської теорії політичних мереж, запропонованої Нейлом Нугентом. Джерелами цієї інтеграційної теорії є методологіч- ні напрацювання, представлені британською політологічною літературою 70–80-х рр. минулого століття, присвяченій ви- вченню впливу неформальних соціальних груп на формуван- ня політики національних урядів. Сучасна європейська теорія політичних мереж звертає увагу на формування стабільних со- ціальних мереж, які створюють певні інформаційні простори і спільноти, взаємодіють між собою та намагаються впливати на процес прийняття політичних рішень, вже не лише на рівні національної держави, але й на рівні ЄС у цілому. Відповід- но до положень цієї теорії, для визначення типу мережі, що функціонує у певному секторі, потрібно врахувати три змінні: 23 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII стабільність участі у мережі, яка може бути як постійною, так і кон’юнктурною; відкритість мережі – стосується можливості інших учасників впливати на процес прийняття рішень; сту- пінь залежності мережі від ресурсів, тобто здатність учасників діяти самостійно [13, c. 27]. Сучасна європейська теорія полі- тичних мереж дозволяє результативно проаналізувати процес прийняття політичних рішень, особливо в тих сферах, в яких важливі як політичні, так і неполітичні фактори (наприклад, політика захисту навколишнього середовища в ЄС). Сучасному етапу розвитку європейських інтеграційних теорій властива, поруч із зростанням запиту на міждисцип- лінарність та прояви методологічної трансфузії дослідниць- кого інструментарію, подальша їх диференціація, а також про- яви ефекту гойдалки у приорітизації предмету дослідження. Останнє явище призводить до відносно частої зміни фокусу наукової уваги щодо самих інтеграційних процесів, утворення свого роду проявів домінуючої у певний проміжок часу інте- лектуальної моди. Так, наприклад, у відповідь на переважання в науковій літературі прихильників інституційних напрямків досліджень у рамках європейських студій, Томас Ріссе обґрун- товує методологічні переваги соціального конструктивізму, який вивчає процес формування європейської ідентичності та європейських цінностей. Тобто зосереджує увагу на вивченні тих передумов, які є необхідними для набуття повноцінного членства ЄС, зокрема для постсоціалістичних держав. Т. Ріссе дуже влучно сформулював мету соціального конструктивізму – детальний аналіз європейської інтеграції на основі соціальної онтології, яка виходить з того, що особи не існують незалеж- но від соціального середовища та системи спільних цінностей [16, c. 48]. Соціальний конструктивізм звертається до актуаль- них складових інтеграції, таких як формування ідентичності, толерантність, соціальна мобілізація населення, а також про- блеми розширення ЄС. Не складно помітити, на цьому при- кладі, як формування академічних пріоритетів все більше за- дається панівними дискурсивними практиками, суспільними 24 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств очікуваннями та занепокоєнням, що поширені останнє деся- тиріччя в суспільствах країн-членів ЄС. Досить близькою з теоретико-методологічної точки зору до соціального конструктивізму є сучасна теорія європеїзації. Кон- цепція «європеїзації» широко вживається у соціальних науках, а теорія європеїзації є набувають значення перспективного по- літологічного інструментарію вивчення європейської інтегра- ції [2]. При цьому, якщо нас першопочатках ця концепція опи- сувала зміни, що відбувались у процесі соціально-політичних та економічних трансформацій під впливом ЄС у країнах – кандидатах на вступ то цього інтеграційного об’єднання, то за останні роки теоретична спрямованість і сам зміст цієї концеп- ції зазнав змін у бік її розширення ареалу застосування та зміс- товного наповнення, прикладом чому може бути монографія про європеїзацію Білорусі [5]. Як зазначає О. Юрчук, не мож- на ототожнювати європеїзацію із європейською інтеграцією. Якщо європейська інтеграція є процесом переговорів між дер- жавами про створення спільних інституцій, то європеїзація сто- сується аналізу «правил гри» у внутрішньодержавній політиці [5]. З іншого боку кордонів ЄС Клаудіо Радаеллі зазначає, що «європеїзація складається із процесів творення, поширення та інституціоналізації формальних і неформальних правил, про- цедур, політичних парадигм, стилів, «того, як робляться спра- ви», і спільних переконань та норм, які спочатку визначаються й утверджуються в політичному процесі ЄС, а потім включаються в логіку внутрішньодержавного дискурсу, політичних структур і державних політик» [15]. Іншими словами, європеїзація є су- купністю змін у середині держав під впливом процесу європей- ської інтеграції, що важливо відзначити, не рідко не тільки без- посереднього, узгодженого діяльністю інституцій ЄС в рамках його політик, але й опосередкованого, не передбачуваного його національними або наднаціональними гравцями. Активізація дослідницької уваги до концепції європеїза- ції співпала у часі із розгортанням досліджень перехідних процесів в регіоні Центральної та Східної Європи. На дум- ку українського дослідника О. Рудіка, дослідження процесу 25 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII європеїзації постсоціалістичних суспільств має потенціал до охоплення «мертвих зон» в аналізі розширення європейсько- го урядування, особливо це стосується трансформації грома- дянського суспільства, політичної культури та запровадження демократичних цінностей і соціальних стандартів під впливом євроінтеграційних процесів [6, c. 9]. Якщо теоретико-концептуальні рамки та саме дослідницьке поле в рамках вивчення процесів європеїзації зазнають доволі динамічних змін і все більше входять в корпус новітньої на- укової літератури з євроінтеграційної проблематики, цього ж поки що не можна відзначити про ставлення переважної біль- шості науковців до вивчення соціальних аспектів європейської інтеграції. А саме за допомогою використання сучасних теорій соціального капіталу. Вперше дослідники євроінтеграції звер- нули увагу на цей науковий підхід після виходу 223 випуску студій «Євробарометр» (грудень 2004 р.) [17], здійсненого завдя- ки фінансовому сприянню Європейської Комісії. Студії «Єв- робарометр» були присвячені соціальному капіталові як поки що неформальному критерієві аналізу й оцінки розвитку демо- кратії на європейському континенті. Досліджуючи соціальний капітал у країнах ЄС, європейські експерти охоплювали цим терміном широке коло явищ соціально-політичного та еконо- мічного характеру. До соціального капіталу вони відносили задоволення рівнем життя, стан навколишнього середовища, індивідуальну фінансову ситуацію, сімейне життя, стосунки з друзями та родичами, членство в організаціях громадянського суспільства, участь у політичних процесах тощо. Всі ці індика- тори соціального капіталу розглядалися вченими у порівняль- ній перспективі, формуючи, таким чином, певну градацію, із врахуванням середнього рівня різноманітних показників по всьому ЄС. Розглянуті нами попередні підходи до дослідження євро- інтеграційних процесів, концентрують увагу дослідників або на інституційних параметрах процесів об’єднання Європи, або на соціальних, неформальних аспектах цього явища. Вра- ховуючи те, що у країнах колишнього соціалістичного табору, 26 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств окрім питання інтеграції у ЄС, нерідко не менш гостро стоїть питання консолідації демократичних інститутів у фрагменто- ваному соціальному середовищі, використання підходів, які належно враховують неформальні сторони інтеграційного про- цесу видається не лише бажаним, але й достатньо обґрунтова- ним з наукової точки зору. Сучасні позаінституційні підходи (соціальний конструктивізм, теорії соціального капіталу) мо- жуть становити альтернативну точки зору на євроінтеграційні процеси, які відбуваються у постсоціалістичних суспільствах. У творчому поєднані з доробком вчених, які послідовно вивча- ють формальні сторони інтеграції, неформальні підходи можуть відкрити нові пізнавальні горизонти у компаративістській полі- тологічній перспективі, забезпечуючи можливість переходу на більш високий рівень теоретичного синтезу у сфері досліджень європейської інтеграції. Варто зазначити, що така перспектива не виглядає утопіч- ною, адже поміж теоріями соціального капіталу, комунікативни- ми теоріями, соціальним конструктивізмом і особливо теорією європеїзації спостерігається внутрішня концептуальна спорід- неність. Наприклад, зв’язок між комунікативним підходом до вивчення європейської інтеграції та теоріями соціального капі- талу помітний на рівні розгляду суспільства з позицій категорій комунікації. Як і представники соціального конструктивізму, теоретики соціального капіталу вивчають політичні процеси та інститути з точки зору довіри, наголошуючи на важливос- ті позитивного соціального сприйняття існуючих інституцій- них структур. Ще більш продуктивнішим і перспективнішим з концептуальної точки зору видається зв’язок між теоріями со- ціального капіталу та концепцією європеїзації. Якщо в рамках теорій соціального капіталу розроблені методики дослідження системи демократичних цінностей та культури довіри, то теорія європеїзації може доповнити згадану наукову модель емпірично апробованими дослідницькими схемами поширення цінностей в самому ЄС та поза його межами. В аналітичній перспективі, теорії європеїзації та соціального капіталу мають значний по- тенціал зближення та взаємного доповнення. Тому в контексті 27 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII дослідження євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств, теорії соціального капіталу, з їх зростаючою емпі- ричною чіткістю та конкретикою, можуть й повинні бути до- повнені концептуальною варіативністю інших, несуперечли- вих їм підходів до вивчення процесів євроінтеграції. Отже, до сучасних підходів дослідження участі в євро- інтеграційних процесах постсоціалістичних суспільств нале- жать, по-перше, теорії та концепти інституційного напрямку (інституціоналізм, неоінституціоналізм, міжурядова парадиг- ма), які вивчають інтеграцію за допомогою інституційного аналізу, по-друге, позаінституційні концепції (сучасна євро- пейська теорія політичних мереж, соціальний конструктивізм, теорії соціального капіталу), які концентрують увагу на не- формальних, соціальних аспектах інтеграційних процесів на європейському континенті. Розкриваючи соціальну приро- ду інтеграційних процесів, позаінституційні підходи є більш адаптованими до дослідження саме постсоціалістичних сус- пільств, в яких успішна європейська інтеграція можлива й від- бувається одночасно із процесами демократизації та перехо- дом до ринкової економіки. Будучи альтернативним поглядом на євроінтеграційні процеси, теорії соціального капіталу мо- жуть слугувати важливим верифікатором наукових висновків і практичних рекомендацій, розроблених прихильниками інс- титуційних підходів. Разом цим, інтеграція теорій соціального капіталу в сучасний науковий апарат політичної науки може відбуватись із одночасним його доповненням концептуальною варіативністю інших підходів до процесу євроінтеграції, на- самперед із теоретичних здобутків теорії європеїзації. список використаних джерел 1. Авраменко М. Аналіз концептуальних положень міжурядового під- ходу до європейської інтеграції [Електронний ресурс] / М. Авра- менко – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2056 . 2. Європеїзація Центральної та Східної Європи / Упорядники Франк Шіммельфенніг, Ульріх Зедельмаєр. – Київ: Юнівер, 2010. – 288 с. 28 Анатолій Круглашов, Марін Герман Сучасні теоретичні інтерпретації євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств 3. Копійка В. Концепції та доктрини європейської єдності в остан- ній третині ХХ сторіччя / В. Копійка // Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу. – Київ, 2002. – С. 8-74. 4. Миколюк А. Концептуальний вимір теорії та підходів європейської інтеграції [Електронний ресурс] / А. Миколюк – Режим доступу: http://www.socialscience.com.ua/jornalcontent/82/ political_problems. 5. Пути европеизации Беларуси: между политикой и конструировани- ем идентичности / Под редакцией Ольги Шпараги. – Минск: Изда- тель Логвинов И.П., 2011. – 278 с. 6. Рудік О. Європеїзація як процес та предмет досліджень / О. Рудік / Європеїзація публічного адміністрування в Україні в контексті єв- ропейської інтеграції. Матеріали науково-практичної конференції (17 грудня 2009 р., Дніпропетровськ). – Дніпропетровськ: ДРІДУ НАДУ, 2009 – С. 6-10. 7. Юрчук О. Європеїзація та політика розширення Європейського Со- юзу на Схід у контексті демократичної консолідації [Електронний ресурс] / О. Юрчук / Європейські студії і право. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/esp/2011_1/txts/Winners/Yurchuk. pdf. 8. Bulmer S. New institutionalism and the governance of the single European market / S. Bulmer // Journal of European public policy. – 1997. – Vol. 5. – № 3. – Р. 365-387. 9. Deutsch K. Political Community and the North Atlantic Area, in International Political Communities: An Anthology / K. Deutsch, S. Burrell, R. Kann, M. Lee, M. Lichterman, R. Lindgren. – New York: Doubleday and Company, Garden City, 1966. – P. 100-167. 10. Haas E. The Uniting of Europe: Political, Social and Economic Forces, 1950-1957 / E. Haas. – Standford; California: Standford University Press, 1958. – 552 p. 11. Hoffman S. Ostinate or Obsolete? The Fate ot the Nation-State and the Case of Western Europe / S. Hoffman / The European Union: Readings on the Theory and Practice of European Integration – Lynne Rienner Publishers; 3 edition, 2003. – 375 p. 12. Moravcsik A. The choice for Europe: social purpose and state power from Messina to Maastricht / A. Moravcsik – New York, Ithaca: Cornell University Press, 1998. – 514 p. 13. Nugent N. The Government and Politics of the European Union / N. Nugent. – London, MacMillan Press ltd, 1999. – 567 p. 29 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 14. Popoviciu A. David Mitrany and functionalism. The beginnings of func- tionalism / А. Popoviciu // Revista Română de Geograie Politică. – Year XII. – №. 1. – May 2010. – Р. 162-172. 15. Radaelli C. Europeanisation: Solution or problem? [Електронний ре- сурс] / European Integration Online Papers (EIoP). – Vol. 8. – 2004. – №6. – Р. 3. – Режим доступу: http://eiop.or.at/texte/2004-016a.htm. 16. Risse T. Social Constructivism and European Integration / T. Risse // Wiener. European Integration Theory. Oxford University Press, 2004. – P. 45-76. 17. Special Eurobarometer 223 / Wave 62.2 – TNS Opinion&Social. – 111 p. 18. Taylor P. Consociationalism and Federalism as Approaches to Inter- national Integration / P. Taylor. – London: Printer, Frameworks for International Cooperation, 2001. – 285 р. Анатолий Круглашов, Марин Герман Современные теоретичеСкие интерпретации евроинтеграционных процеССов поСтСоциалиСтичеСких общеСтв Актуальным предметом политологических исследований яв- ляются теоретические интерпретации евроинтеграционных про- цессов постсоциалистических обществ. При этом возникает по- требность в определении познавательной ценности применяемых исследователями теорий и концепций. Авторы данной статьи ана- лизируют междисциплинарные подходы к исследованию евро- пейских интеграционных процессов с целью изучения возможно- стей перехода на более высокий уровень теоретического синтеза в области исследований европейской интеграции. На этой основе ими предлагается видение возможностей сближения и взаимного дополнения теории европеизации и концепций социального капи- тала коммуникативными теориями и социальным конструктивиз- мом, между которыми наблюдается внутреннее концептуальное родство. Ключевые слова: теории социального капитала, евроинтегра- ционные процессы, европеизация. 30 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики Anatoly Kruglashov, Marin Herman Modern theoretical interpretation on the european integration processes of post-socialist societies Topical subject of Political Science research is the theoretical inter- pretation of the European integration process from a perspective of post- socialist societies. It determines the necessity of checking up their cogni- tive value and applicability to the ield of studies. The authors analyze existing interdisciplinary approaches to the study of European integration processes, in order to study a possibility of making transition of them to a higher level of theoretical synthesis in the ield of European integration studies. On this ground the vision of convergence and complementari- ties of Europeanization theory, concepts of social capital, communica- tion theories and social constructivism, between which there is an internal conceptual relationship is proposed in the article. Keywords: social capital theory, European integration processes, Europeanization. Анатолий ЛыСЮК политичечкое лидерСтво в европейСком Союзе: Структурно- функциональные характериСтики В данной статье критически анализируются процессы по- литического лидерства в контексте Европейской интеграции. Выделяются и изучаются его основные структурные элементы и уровни с использованием результатов социологических иссле- дований. Исследуется совокупность личностных и политичес- ких черт, присущих политическим лидерам ЕС. Дан анализ сово- купности функций, выполняемых общеевропейскими политичес- кими лидерами. В конечном счете определены основные тренды развития политического лидерства в ЕС после принятия Лис- сабонского Договора. 31 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ключевые слова: Европейский Союз, Европейская безопас- ность, процессы интеграции, политическое лидерство, легитим- ность, демократические традиции. Введение П олитическое лидерство относится к числу ключевых фе- номенов политической жизни современной Европы. Как правило, его роль и значение являются критически высоки- ми на национально-государственном уровне. Действительно, Германия, например, «эпохи Коля» и «эпохи Шредера» – это во многом разные Германии благодаря личностным особенно- стям и своеобразию политического стиля этих политиков. Одновременно очевидно, что само содержание европей- ской интеграции, усиленное процессами глобализации, со- провождаемое как расширением взаимодействия между национальными элитами, так и «снижением возможности на- циональных элит контролировать экономики своих стран… сферы политики и культуры» стимулирует создание «осозна- ющих свою автономность транснациональных элит, слабо по- дотчетных национальным электоратам» [1, с. 10]. В рамках Ев- росоюза подобная автономность имеет тренд к возрастанию, включая и формат политического лидерства. Осознавая важную детерминирующую роль лидерства в общеевропейских политических процессах, представляет- ся целесообразным оценить воздействие этого феномена на функционирование и развитие одной из ключевых структур современной мировой политики – Европейского Союза. Ре- шение этой задачи представляется непростым по нескольким причинам. Во-первых, принятие политических решений в ЕС основано на доминировании бюрократических процедур над политической волей и личностным фактором, что есте- ственным образом снижает политическую роль лидерства. Во-вторых, в силу этого же обстоятельства существенную трудность представляет вычленение в Евросоюзе феномена лидерства из процессов политического руководства и управ- 32 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики ления. В-третьих, учитывая специфику организации власти в ЕС (интегрированность в европейские структуры националь- ных лидеров, равно как и чиновников и экспертов), возникает сложность идентификации лидерства собственно на «обще- европейском уровне». В конечном счете, возникает вопрос – существует ли вообще политическое лидерство в структурах Европейского Союза? Ответ на него тем более важен, что проведенный в 2007 году социологический опрос граждан государств-членов ЕС, при- званный дать ответ на вопрос, каким же образом они (гражда- не) представляют себе политическое лидерство в ЕС согласно институциональной реформы, предполагаемой Лиссабонским Договором, отчетливо показал, что у большинства из них до- минирует представление, что Европейскому Союзу необходи- мо более сильное, чем ранее, лидерство. Единственной стра- ной, в которой число сторонников усиления лидерства в этой структуре оказалось меньшим, чем противников, оказалась Швеция [2, с. 279]. Структурные компоненты политического лидерства в ЕС С этой ситуации следует первоначально обратиться к исто- кам этого феномена – к определению содержания политиче- ского лидерства как такового. В научной литературе полити- ческими лидерами обычно именуются обладатели первых властных позиций в политических организациях, независимо от уровня и специфики политической иерархии. Политиче- ским лидером является как глава государства или же руко- водитель международного политического сообщества, так и формальный или неформальный лидер малой группы, дея- тельность которой носит политический характер. Лидера при этом необходимо рассматривать как составную часть поли- тической элиты, основной функцией которого является целе- полагание, связанное с принятием политических решений. Бо- лее же расширительная трактовка сущности политического лидерства за счет включения в его состав всей политической 33 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII элиты, ее отдельных подразделений, различных политических институтов обессмысливает само это понятие, растворяя его в дефинициях политической власти, политического господства, государственного управления и др. Используя этот подход применительно к политическому лидерству в Евросоюзе, необходимо выделить ту группу по- литических акторов, которые возглавляют ее ключевые поли- тические структуры, «налагая» естественным образом на их функционирование собственный субъективизм, организацион- ную и политическую культуру. В настоящее время существует широко распространенная точка зрения, настаивающая на трояком выражении полити- ческого лидерства в ЕС. В соответствии с ней к числу обще- европейских лидеров, независимо от конкретных персоналий, относятся: (1) президент Европейского совета, должность которого утверждена в соответствие с положениями Лисса- бонского Договора; (2) руководитель Европейской комиссии; (3) Верховный представитель по иностранным делам и поли- тике безопасности, являющийся одновременно и первым ви- це-президентом Еврокомиссии. Думается, что перечень этой группы лидеров целесообраз- но продолжить, дополнив его еще двумя персонами. В первую очередь следует указать на главу Европарламента, который при всей ограниченности полномочий, сфокусированных на «спи- керстве», обладает, тем не менее, существенным политическим влиянием, особенно в сфере «закулисного лидерства», связан- ного с формированием повестки дня заседаний парламента, соблюдением регламента его заседаний, разработкой приори- тетов в законодательный сфере и внешней политике и т.д. Кроме этого, учитывая существенную политическую роль национальных лидеров в рамках работы Европейского совета и Совета ЕС, в особенности во время каденции президентства «своей страны», следует отметить, что они естественным об- разом «заточены» не только на лоббировании национальных интересов своих государств, но репрезентируют и осуществ- 34 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики ляют некоторую совокупность общеевропейских интересов и ценностей. В силу своего политического статуса они являют- ся не только национальными, но и европейскими лидерами, выполняя в масштабах «Большой Европы» соответствующие политические роли и обладания собственным видением пер- спектив и способов развития ЕС. В этой среде можно выделить своих «еврооптимистов» и «евроскептиков», причисляя, на- пример, к первым премьер-министра Польши Туска и бундес- канцлера Германии Меркель, а ко вторым – английского пре- мьера Кемерона и бывшего президента Чехии Клауса. Очевидно, что национальные лидеры с необходимостью имеют двухуровневую систему политической поддержки. С од- ной стороны, они репрезентируют «европейские идеи» перед своими избирателями. С другой – выражают интересы евро- пейских элит, интегрированных в процесс принятия общеев- ропейских решений в рамках ЕС. Более того, в Евросоюзе при всем формально-право- вом равенстве некоторые государства и их лидеры обладают существенным (большим, чем другие) влиянием на «обще- европейские дела». Об этом свидетельствуют и результаты социологического исследования (2007 г.), во время которого граждан государств-членов ЕС попросили высказать мнение о том, кто же должен являться лидером в общем европей- ском пространстве, указывая на четыре (на то время) наибо- лее влиятельные политические персоны: канцлера Германии Меркель, главу Еврокомиссии Баррозу, тогдашнего президента Франции Саркози, британского премьера Брауна. Наибольшее число «голосов» респондентов (28 %) набрала Меркель, второе место – за Баррозу (20%), третье – за Саркози (15%). Разумеется, каждый из них получил наибольшую под- держку в своих странах, но нельзя не обратить внимания на наличие существенной поддержки и в «чужих» государствах, что указывает на восприятие этих персон среди общественнос- ти Европы именно как общеевропейских лидеров. Например, «за Меркель» высказались 48% словенцев, 36% французов, 35 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 33% датчан, 30% австрийцев, по 29% испанцев, итальянцев и эстонцев [3, c. 2]. Отметим также, что исторически некоторые национальные политические лидеры внесли существенный вклад в станов- ление и развитие ЕС, среди которых наибольшими заслугами в формировании общего европейского пространства обладают Аденауэр, Моннет, Шуман, Коль и др. Второй структурный компонент политического лидерства – последователи – имеют различные иерархические уровни в зависимости от сложности политической организации обще- ства. Они распадаются на две относительно самостоятельные группы: последователи в чистом виде, т.е. те социальные группы, индивиды, которые воспринимают политическую во- лю лидера как непосредственный импульс их деятельности, и последователи-ретрансляторы, которые, составляя команду/ клику/клиентуру лидера, являются не только исполнителями, но и проводниками, организаторами реализации его властных интенций. Естественно, подобная ретрансляция не может быть механической. Она с неизбежностью субъективируется, в той или иной степени искажая изначальный смысл интенций лиде- ра, усиливая или уменьшая идущие от него волевые импульсы. Более того, «ретрансляторы», являясь посредниками между лидером и социальными массами при организации обратной связи, обладают существенными возможностями ее оптимиза- ции или же дезорганизации. Поэтому при анализе связей меж- ду лидером и последователями необходимо обращать специ- альное внимание на систему взаимодействия и между лидером и последователями-ретрансляторами, и между лидером и по- следователями-исполнителями, и между последователями-ре- трансляторами и последователями-исполнителями. Кем же являются последователи в рамках Европейского Со- юза и каким образом осуществляется их взаимодействие с ли- дерами? Первоначально отметим, что, поскольку на уровне ЕС отсутствует традиционная для демократического общества связь лидера с последователями как репрезентанта их интере- 36 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики сов и ценностей, основанная на использовании избирательных механизмов, то возникает проблема четкого вычленения по- следних, что, в свою очередь, создает проблему легитимации общеевропейского лидерства. Как отмечает польский иссле- дователь П. Жукевич, в условиях сложности механизмов при- нятия решений (особенно в процедурах комилогических), в которых легитимация собственной активности черпается из авторитета и компетенций экспертов, а не из мандата избирателей, невозможно говорить о лидерстве персон, сто- ящих во главе агентств, комитетов или других институтов ЕС [2, c. 284]. Думается, что в масштабах ЕС можно выделить две группы последователей. Наиболее распространенными и типичными являются политические элиты, интегрированные в той или иной форме (в том числе опосредованно) в структуры ЕС, не- посредственно влияющие на избрание политических лидеров и обладающие правом контроля за их деятельностью. Второй группой являются граждане государств-членов ЕС – избиратели, стоящие у истоков так называемой «цепи делега- ций» властных полномочий, протянувшейся от них к тем по- литическим персонам, которые оказывают влияние на форми- рование и осуществление политического лидерства в Евросоюзе. Притом с каждым кругом подобной «делегации» уменьшается объем ответственности политиков по отношению к избирате- лям. Очевидно, что общеевропейские лидеры обладают более ограниченными возможностями влияния на последователей и процессы осуществления власти, чем на уровне национально- государственном. Обратим внимание также на феномен «закулисного лидер- ства», поскольку в силу специфики принимаемых решений в рамках ЕС многие из них рождаются непублично на закрытых совещаниях в ситуации активного торга или давления. При этом доминируют те европейские лидеры, в распоряжении которых находятся наиболее значимые ресурсы (см. пример финансовой помощи Греции). 37 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Функциональные характеристики политического лидерства в ЕС Следует указать также на специфику, своеобразие выпол- няемых политическими лидерами ЕС функций. С одной сто- роны, им присущи универсальные функции лидерства, но со своими особенными проявлениями, а с другой – собственные, специфически «общеевропейские». Среди первых особо мож- но выделить функцию представительства интересов граждан Европы как определенного культурного и политического сооб- щества, а также определенных групп элит на уровне ЕС. Важной является функция формулирования программы действий, связанная с реорганизациями экономики, правовой и административной системы, формированием внешней по- литики и политики безопасности. В соответствии с Лиссабон- ским Договором определяется их (действий) совокупность и содержание, имеющие в своем фокусе решение общих вопро- сов европейского сообщества и европейского строительства. К числу приоритетных относится функция разрешения кон- фликтов, как правило, между отдельными государствами, а также в целом между ЕС и внешними игроками через выработ- ку консолидированной политической воли. Красноречивым и убедительным примером в этом отношении являются действия ЕС, направленные на решение финансовых проблем зоны Евро или же «сирийской проблемы». Среди совокупности функций заметное место занимает функция информационная, ориентированная на объяснение гражданам определенных политических процессов, собствен- ной политики и процесса принятия политических решений в ЕС с целью трансформации их мотивов. Наряду с общими, политическому лидерству в структурах ЕС присущи и специфические функции. Во-первых, функция интеграции и координации, направленная на выработку еди- ных целей и смыслов политических практик лидера и последо- вателей, их согласование и возможную переформулировку, на придание направления целому посредством авторитетности 38 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики и императивности властного решения политического лидера. Ключевое значение имеет умение лидера идти на компромисс, сотрудничество, согласование, уступчивость ради обеспече- ния единства действий. Акцент в политической практике де- лается на ведении переговоров, на убеждении, на принятии функций арбитра между отдельными государствами и соци- альными группами. Все это обусловлено ограничением власт- ных полномочий институтов ЕС и значимостью коллективных процедур принятия решений, детерминированных специфи- кой многоуровнего управления в ЕС, в рамках которого «над- национальные, национальные и субнациональные властные структуры регулярно взаимодействуют между собой, выраба- тывают различного рода соглашения, являющиеся основой су- ществования ЕС, регулируют принятие решений на различных уровнях» [4, c. 58]. Во-вторых, очевидно ограниченное проявление админист- ративных функций, силовых методов и систем наказания и поощрения. Специфичной чертой лидерства в ЕС является ак- цент на работу в малых группах, а не в группах больших (см. форматы Европейского совета, Совета ЕС, Европарламента, Еврокомиссии, а также существенную политическую роль ко- митетов и групп экспертов). В-третьих, в силу слабости и контроверсийности европей- ской идентичности (кризис доктрины мультикультурализма, деидеологизация общества, утверждение ценностей постмо- дерна) в контексте политического лидерства наблюдается уменьшение значения идеологических, в особенности рели- гиозно-моральных факторов. В-четвертых, специфичным образом проявляется функция легитимизации, осуществляющая правовое, психологическое и идеологическое оправдание и признание последователями власти лидера. Уровень легитимности политического лидера является, согласно формуле Д. Ростоу, равнодействующей трех видов легитимности: традиционной, рациональной и харизма- тической. Ослабление одной из них автоматически приводит 39 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII к усилению другой [5, с. 157-158]. В контексте европейского лидерства наблюдается практически полное угасание тради- ционной и харизматической легитимности на фоне постоян- ного возрастания легитимности рационально-бюрократичес- кой. В-пятых, при реализации функции распределения ресурсов в рамках инструментального осуществления власти полити- ческие лидеры ЕС на первый план выдвигают вопросы орга- низации и канализации финансово-материальных потоков. В-шестых, следует указать на особенность осуществле- ния функции персональных коммуникаций и интеракций, выраженной во взаимодействии лидера и последователей на личностном уровне. В частности, она охватывает совокуп- ность чувственно-эмоциональных связей, формирует эмоцио- нальную привязанность лидера и последователей, определяя разнообразие лидерских отношений. Учитывая же известную отчужденность и отдаленность политических лидеров ЕС от европейской общественности, можно указать на минимальное проявление эмоциональных связей этой группы лидеров со своими последователями. В-седьмых, очевидным образом лидерство в ЕС делает ак- цент на международные отношения и политику безопасности, что, в частности, выражено в Лиссабонском Договоре, в по- явлении постов президента Европейского союза и Верховного представителя по иностранным делам и политике безопаснос- ти. Консолидация внешней политики государств-членов ЕС – один из его безусловных приоритетов. В-восьмых, система перспективного управления в рамках ЕС предусматривает усиление роли структур гражданского общества с целью преодоления «дефицита демократии», в чем упрекают эту организацию многие политики. Вследствие этого, приняв в качестве базового постулата тезис о том, что «гражданские, политические и социальные диалоги» могут внести вклад в продвижение демократического процесса, ру- ководством Европейского союза выдвигается цель – строи- 40 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики тельство масштабного гражданского диалога на уровне Евро- союза и превращение ассоциаций гражданского общества в «новых моделей управления», интегрированных в «процессы формирования и реализации политического курса» [6, с. 103]. Следует учитывать также, что система контроля и ответ- ственности в ЕС является распыленной и скорее напоми- нает лоскутное одеяло, а не классические иерархические структуры. Кроме этого, институциональные формы ответ- ственности (правовой и политической) замещены формами «мягкими», такими как потеря доверия, признание поступков неэтическими, ослабление авторитета и др. Личностные характеристики политического лидерства в ЕС Политическая власть и политическое влияние в системе лидерства всегда персонифицированы и персонализированы, имеют перцептивный (и символический) образ, ценностное содержание и представлены конкретной совокупностью дей- ствий. Исследователи политического лидерства делают акцент, прежде всего, на анализе воздействия личности политического лидера на различные фрагменты политического процесса. Это тем более важно сделать, учитывая тот факт, что «по данным социологических опросов, дистанция между рейтингом ли- деров и оценкой различных аспектов государственной поли- тики, проводимой под их руководством, достаточно велика... Избиратель как-то мистически привязан к руководителям, не- смотря на довольно скептическое отношение к результатам работы руководимого ими ... государства» [7, с. 100]. Полити- ческие же институты, социальные и правовые нормы, тради- ции, ситуативные обстоятельства выполняют при этом роль внешнего фона и инструмента реализации целевых установок лидера. Политическое лидерство в ЕС в своем личностном измере- нии имеет несколько проявлений. В первую очередь следует указать на принципиальный отказ от сильного индивидуального лидерства, что обусловлено самой организацией политической 41 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII власти в общеевропейских структурах, ориентированных на достижение компромисса посредством политических консуль- таций. В этом отношении наглядным примером является пер- сона бывшего английского премьер-министра с очевидными элементами харизмы (в пространстве социальных коммуника- ций) Тони Блейера, претендовавшего на должность президен- та Европейского Союза, но оказавшегося для этого поприща «слишком ярким». Это в полной мере касается и других ха- ризматических глав европейских государств, уход в отставку которых не всегда открывает им дверь на значимые позиции в институциях ЕС. В этом отношении наглядными и убедительными являют- ся результаты социопсихологического исследования, посвя- щенного анализу роли личности в политике Евросоюза, про- веденного бельгийскими учеными. Ими были рассмотрены, используя метод портретирования, психологические портреты ключевых политических персон Евросоюза – Кэтрин Эштон, Германа Ван Ромпея и Жозе Баррозу. В итоге выяснилось, что при всем своеобразии этих персон существуют общие личност- ные параметры, обуславливающие их европейское лидерство, концентрировано выраженные в доминанте приспосабливаю- щегося типа личности, ориентированного на согласие и ком- промисс. Что же касается амбициозности, столь естественной для любого политического деятеля, то она у этих политиков нацелена не на расширение рамок политического господства, а на успешный процесс ведения переговоров. Как отмечает президент Европейского совета Ван Ромпей, его политическая роль – это помогать искать компромиссы, выстраивать мосты между сторонами при принятии трудных решений, так как он является не президентом Европейского Союза, а президентом Европейского совета [8, с. 5]. Кроме этого, у этих политических лидеров отчетливо вы- ступают черты добросовестного и общительного личностных типов, которым присущи такие качества, как конгениальность, уважительность, обязательность, что приводит, как минимум, 42 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики к трем важным политическим эффектам: к (1) оптимально- му сотрудничеству друг с другом; (2) эффективному взаи- модействию с национальными лидерами; (3) достижению позитивных практических результатов, основой которых яв- ляется симбиоз прагматизма и умение находить согласие, что избавляет Евросоюз от дисфункциональности, а также пре- дотвращает «конфликты в центре власти ЕС... поскольку три главных игрока союза в состоянии успешно их разрешить» [9, с. 28-34]. В целом же стиль деятельности главных политических ак- торов ЕС является демократическим. Социально-пространст- венное расположение лидера, следующего подобному стилю, – растворенность в социуме. Политический образ – Маклер. Для него характерна ставка на командную политическую игру и максимальное соучастие в обсуждении и принятии решений. Внешне политическая стилистика Маклера может быть блеклой и тусклой. Обусловлено это тем, что Маклеры по сво- ей природе прагматики. Они просчитывают, а не верят. Они считают, а не фантазируют. Скорее приспособятся, нежели рискнут. Маклерская природа предопределяет их склонность к компромиссам. Чаще всего речь Маклера лишена внешних эмоциональных и риторических прикрас. Ее «план выражения» преимуще- ственно обусловлен образованностью и воспитанием лидера, а «план содержания» – особенностями исповедуемой идео- логии и политической миссии. Очевидна способность ана- лизировать, сравнивать, находить существенное, признавать собственные ошибки и просчеты, а также умение убеждать и осуществлять сделку. Анализируя феномен лидерства в структурах Евросоюза, нельзя не обратить внимание на продуцируемые им побоч- ные (позитивные) эффекты. Речь идет о том, что лидеры го- сударств, недавно вступивших и/или готовящихся вступить в Евросоюз, с необходимостью должны заимствовать стилисти- ку и содержание осуществляемых ими политических практик 43 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII от своих европейских прототипов. Как правило, свою страну в ЕС «приводят» лидеры новой формации, которые отчетли- во и однозначно демонстрируют свою проевропейскость (см. пример экс-президента Сербии Тадича). Нынешние трудности Украины на пути в Евросоюз существенным образом связаны не только с особенностями проводимой политики и фактором Юлии Тимошенко, но и с дисгармонией, возникающей на пер- сональном уровне между ее лидерами и лидерами Европейско- го Союза. Выводы Очевидно, таким образом, что интенсивно идущие про- цессы глобализации, логика самого процесса европейской интеграции, усиление политического веса структур ЕС спо- собствуют перераспределению значительной доли властных полномочий с национального уровня на уровень общеевро- пейский, что естественным образом требует более сильного лидерства, но не в традиционном понимании как неизбежное усиления административных рычагов и иерархий, а в плане повышения эффективности его консенсного, договорного на- чала, поскольку по своей природе оно ориентировано на до- стижение согласия и компромисса между различными соци- альными и политическими субъектами. Кроме этого, новые социальные и экономические вызовы требуют не только усиления компетентности принимаемых решений и укрепления экспертной составляющей, но и повы- шения уровня легитимности лидеров ЕС, что, в свою очередь, вызывает необходимость расширения по отношении к ним де- мократических избирательных процедур. список использованных источников 1. Кочетков А.П. Власть и элиты в глобальном информационном об- ществе / А.П. Кочетков // Полис. – 2011. – № 5. – С. 8-20. 2. Zukiewicz P. Przywodstwo polityczne. Teoria i Praktika / P. Zukiewicz. – Warszawa : Diin, 2011. – 440 s. 44 Анатолий Лысюк Политичечкое лидерство в европейском союзе: структурно-функциональные характеристики 3. Hierlemann D., Schmidt A.G. More Political Leadership is Worth the Risk / D. Hierlemann, A.G. Schmidt // Spotlight Europe. – 2007. – № 4. – P. 1-7. 4. Веремеев Н.Ю. Многоуровневое лидерство в Европейском союзе / Н.Ю. Веремеев // Белорусская политология: многообразие в единстве. Республика Беларусь в глобализирующемся мире. В 2 частях. Часть 1. – Гродно: ГрГУ им. Я.Купалы, 2010. – С. 55-58. 5. Rustow D. A World of Nations / D. Rustow. – W., 1981. – 378 p. 6. Лэйн Д. Гражданское общество в странах ЕС: идеология, институты и продвижение демократии / Д. Лэйн // Полис. – 2012. – № 2. – С. 98-116. 7. Пшизова С.Н. От «гражданского общества» к «сообществу потре- бителей»: политический консьюмеризм в сравнительной перспек- тиве / С.Н. Пшизова // Полис. – 2009. – № 1. – С. 100-115. 8. Ван Ромпей Х. Станет ли Европа единой страной? / Х. Ван Ромпей // Народная воля. – 22 мая 2012 г. 9. Де Ландшир К., Мидлхоф Ю. Роль личности на примере Евросоюза / К. Де Ландшир, Ю. Мидлхоф // Полис. – 2011. – № 2. – С. 25-35. Аnatolij Lysiuk political leadership in the european union: structural and functional features In a given article critically analyzed are the processes of political lea- dership in the context of European integration. Singled out and studied are its main structural elements and levels using the results of sociological research. Studied is the totality of personal and political traits characte- ristic for the EU political leaders. Given is the analysis of the totality of functions executed by European political leaders. Finally, deined are the main trends of development of political leadership in the EU after the Lisbon Treaty. Key words: European Union, the European safety, processes of inte- gration, political leadership, legitimacy, democratic traditions. 45 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ігор МеЛьНичУК еволюція оСновних теоретико-методологічних підходів до вивчення СутноСті інтеграційних процеСів у СучаСному Світі У статті автор прослідковує еволюцію теоретико-мето- дологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі. Оскільки обсяг статті не дозволяє здійсни- ти повний аналіз всіх напрямів наукових досліджень у цій галузі, тому ми обмежимося лише основними класичними концепціями, головною темою яких була проблема поглиблення співпраці у різ- них сферах життя суспільства та створення політичного союзу Європи. Узагальнюючи розгляд політичних теорій європейської ін- теграції, слід відзначити, що проблеми, пов’язані з формуван- ням чи, власне, визначенням теоретичних підвалин сучасного комплексного євроінтеграційного процесу, мають об’єктивний характер. Водночас, не викликає сумніву той факт, що слід продовжувати теоретико-методологічні дослідження інтегра- ційних процесів, оскільки останні досить серйозно впливають на систему міжнародних відносин загалом. Ключові слова: еволюція, теорія, концепція, інтеграційні про- цеси, Європейський Союз. Р озвиток сучасного світу відзначається глибокими змінами у структурі світового співтовариства, колапсом біполярної системи, змінами на геополітичній карті світу. Все це спону- кало багато країн шукати втрачену збалансованість у нових формах колективної безпеки й економічного співробітництва – у так званих інтеграційних організаціях. Розпочинаючи аналіз основних методологічних підходів до пояснення утворення сучасних міждержавних об’єднань, зауважимо, що всі вони формувалися на основі практики осмислення інтеграційних процесів, які відбувалися і три- вають на сучасному етапі в європейських країнах. Визна- 46 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі чальною рисою розвитку наукового студіювання інтеграційних процесів є істотне розширення його проблематики. Прикмет- на ознака новітніх інтеграційних теорій, які мають адекватно пояснювати сучасні процеси і окреслювати напрямки подаль- шого їх розвитку, – усвідомлення поліваріантності тлумачення ролі і значення суб’єктів міжнародних відносин. Вивченням цієї проблеми займалося чимало вчених і фахів- ців у сфері політології, світової економіки, а також інших на- укових дисциплін (міжнародні відносини, міжнародне право, соціологія та ін.). Головним об’єктом досліджень теоретики обрали європейський регіональний інтеграційний процес, що став відправною точкою розвитку безлічі різноманітних інте- граційних поглядів і теорій. Історіографія проблемних питань теорії інтеграції загалом та європейської інтеграції зокрема представлена ґрунтовни- ми розробками представників федералізму (неофедералізму) (А. Етціоні, Дж. Піндер), функціоналізму (Д. Мітрані), нео- функціоналізму (Е. Хаас, Д. Най, Л. Ліндберг, Ф. Шміттер) і його альтернативними презентаціями, зокрема такими, як міжурядовість (інтергавернменталізм) (С. Хоффман) та інс- титуціоналізм (П. Пірсон, К. Армстронг, С. Балмер). Окремо відзначимо теорію комунікації К. Дойча і теорію ліберального міжурядового підходу Е. Моравчика [1]. У цій статті автор поставив собі за мету прослідкувати ево- люцію теоретико-методологічних підходів до вивчення сут- ності інтеграційних процесів у сучасному світі. На жаль, обсяг даної статті не дозволяє здійснити повний аналіз всіх напря- мів наукових досліджень у цій галузі, тому обмежимося лише основними класичними концепціями, головною темою яких була проблема поглиблення співпраці у різних сферах життя суспільства та створення політичного союзу Європи. Поняття «інтеграція», як і сам процес інтеграції, з’явилося в політичному словнику порівняно недавно – у 20-х рр. минулого сторіччя. Його родоначальниками були німецькі вчені Р. Шмед, Х. Кельзен і Д. Шиндлер. Термін «інтеграція» (від латинського іntegrare − перетворювати в ціле, іnteger − 47 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ціле, іntegratіo − відновлення, заповнення цілого) означає пев- ну цілісність, структуру, удосконалювання. Саме у цьому сенсі він використовувався у природничих науках. Переносячи його в сферу аналізу суспільних відносин, згадані автори мали на увазі об’єднання людей, особливо держав, у якусь соціально- політичну спільність. Однак розвиток міжнародного співтова- риства, особливо в сфері економічних відносин, у той період ще не створив необхідних передумов для реалізації ідей інтеграції. Більше вузьке поняття «політична інтеграція» увійшло в політичну й наукову термінологію з кінця 40-х – початку 50-х рр. Однак теорії інтеграції ніколи не були концептуальною основою конкретних політичних рішень. творці інтеграції ке- рувалися спільними інтересами своїх держав та світового спів- товариства. Наукові дослідження проблем інтеграції пов’язані з аналізом реальних процесів співпраці − починаючи зі спроби створення Ліги націй і до нинішніх зусиль ООН, та спрямовані на те, щоб виявити спільні риси взаємодії держав та народів. Водночас відомий американський економіст Ф. Махлуп також спробував простежити ретроспективу цього терміна й з’ясував, що він виник не раніше 1942 р., але досить швидко почав використовуватись у міжнародних економічних відно- синах: міжнародній торгівлі, русі капіталів, фінансовій сфері тощо [3, с.15]. Окремі спроби теоретичного осмислення процесів регіо- нальної інтеграції були здійснені дещо пізніше − у 50-х рр. ХХ ст. Учені, які працювали в руслі неоліберального напря- му (А. Предоль, В. Репке), розуміли під інтеграцією створення єдиного геоекономічного простору, який включає у себе де- кілька держав. Представники цього напряму проблеми інте- грації вбачали у площині об’єднання ринків інтегрованих дер- жав на основі лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Таким чином, дана теорія виходила виключно з економічних передумов. Це категоріальне визначення дещо пізніше переросло у тео- рію вільної торгівлі (фрітредерство). У центрі уваги цієї кон- цепції лежав принцип користі держав від спеціалізації вироб- 48 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі ництва та обміну товарами на базі міжнародного розподілу праці. Інший напрям у теорії інтеграції опирався на нееконо- мічні фактори, оскільки об’єднання економік зменшувало ри- зик збройних конфліктів між державами-членами та посилю- вало спільну обороноспроможність. Зрештою, третій напрям виходив з того, що держави прагнуть до інтеграції з причини обмеженості факторів внутрішнього виробництва, тобто для по- долання «фактору обмеженості». Подолання «фактору обмеже- ності» приводить до збільшення масштабів економіки, розвитку нових технологій, збільшення асортименту товарів, підвищення їх якості, розвитку ефективності виробництва, збільшення ін- вестицій у наукові розробки, що у кінцевому результаті робить більш привабливою інтегровану систему загалом. Спроби філософсько-категоріального осмислення та об- ґрунтування практичної необхідності інтеграційного розвитку держав були здійснені у 1950–1960-х рр. рядом учених: Ж. Ру- ефф, Р. Шуман, В. Хальштейн, М. Паніч, Е. Бенуа, Ж. Моне, П. Робсон та ін. Практично традиційна теорія випливає з еко- номічних передумов та чинників у межах митного союзу, що передбачає ліквідацію торгових перешкод. Ефект інтеграції в цьому випадку передбачає створення нових товарних потоків у зв’язку з постійно розширюваним ринком, збільшенням ви- робництва, а отже, зростанням добробуту та рівня спеціаліза- ції у державах-учасниках об’єднання. Прихильники такого категоріального імперативу, як неолі- бералізм (В. Репке, М. Алле), розглядали інтеграцію як єди- ний ринковий простір у масштабах декількох держав, де діють стихійні економічні сили, незалежно від політики держав та законодавчих актів. Прибічники «корпораціоналізму» (С. Рольф, У. Ростоу) вва- жали, що інтеграцію здатні забезпечити міжнародні корпора- ції, функціонування яких сприяє раціональному та збалансова- ному розвитку світогосподарських зв’язків. Представниками «структуралізму» (Г. Мюрдаль) економіч- на інтеграція розглядалася як процес структурних перетворень в економіці держав з великими фірмами та цілими галузями 49 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII виробництва. Результатом цих перетворень, на їх думку, стає якісно новий інтеграційний простір з більш досконалим гос- подарським механізмом. «Неокейнсіанці» (Р. Купер) вважали, що для використання вигод інтеграції з одночасним збереженням максимальної для кожної держави міри свободи необхідне узгодження внутріш- ньої та зовнішньої політики сторін, які інтегруються, з метою досягнення оптимального поєднання двох можливих варіантів розвитку інтеграції: а) об’єднання держав з поступовою втратою ними сувере- нітету та взаємним узгодженням економічної політики; б) інтеграція з максимальним збереженням національної автономії. Якщо ми розташуємо теоретичні напрямки, що відіграли значну роль у становленні й розвитку інтеграційної теоретич- ної думки, у хронологічному порядку, то перше місце займе федералізм, що поєднує прихильників створення в Західній Європі федеративного союзу. Так, у 50-х рр. ХХ ст. ряд американських та європейських політологів запропонували концепцію об’єднання різних дер- жав у федерацію. Цей напрям у політичний науці одержав на- зву федералізму і базувався на ідеї спільності історичних, еко- номічних та політичних інтересів держав. Прихильники даного напряму визнавали необхідність ство- рення інституціоналізованого об’єднання та вважали, що фе- деральна система влади здатна забезпечити державам, які входять до об’єднання, стійкий та безпечний розвиток, збере- ження специфічних особливостей кожної держави при умові чіткого розмежування сфери компетенцій політичних та адмі- ністративних органів суб’єктів федерації та наднаціональних органів. Тобто, принципом федерації служить створення двох рівнів влади − центрального та місцевого, регіонального. Те- риторіальні одиниці повинні передати центральному урядові частину своїх повноважень, водночас, зберігаючи свою ціліс- ність та певну автономію. У межах названого напряму виді- ляють два підходи: класичний федералізм та неофедералізм. 50 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі Прибічники класичного федералізму дотримуються точки зору, яка базується на ідеї розподілу влади. Американський по- літолог О. Гамільтон та британські спеціалісти К. Уейр і Р. Уотс вважали, що подібне можна реалізувати, якщо буде склика- но широкий міжнародний форум (конференція), в межах якої уповноважені представники національних держав добровільно домовляться та передадуть частину своїх повноважень сформо- ваним на консенсусній основі наднаціональним органам. З точки зору федералістів, тенденція до створення феде- рації повинна виходити від правлячих еліт держав, що об’- єднуються. Усвідомлення того факту, що федеральна система краще забезпечує захист інтересів, ніж система автономних держав, виступає основою успішної інтеграції. Федералісти наголошували, що все це можливо на політич- ному рівні, усі інші умови, в тому числі економічні, можуть і не впливати суттєво на процес федералізації. Тому за критерій інтегрованості було взято наявність центру прийняття рішень а основну увагу звернуто на інституційні перетворення, роз- межування повноважень, відкриті конституційні та правові механізми. Найбільш відомим представником неофедералістів став американський політолог А. Етціоні, на думку якого основною метою інтеграції виступає створення «політичного співтовари- ства», під яким він розумів три компоненти політичної влади або три види інтеграції: • володіння ефективним контролем над засобами насилля; • наявність впливового центру прийняття рішень; • виникнення загальноідентифікаційної орієнтації серед громадян, які входять до складу об’єднання. У подальшому ідеї федералізму вплинули на створен- ня ряду практичних доктрин. Наприклад, відомий сенатор У. Фулбрайт, а також Г. Кісінджер пропонували створення Ат- лантичного союзу держав, куди б входили США та держави Західної Європи. Ідеї федералізму також вплинули на різно- манітні теорії мондіалізму − створення світового уряду. Однак найбільш яскраво ідеї федералізму знаходять своє практичне 51 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII відображення у функціонуванні найбільш розвинутої інтегра- ційної структури − ЄС. Досить цікавою у цьому контексті нам видається думка відомого науковця А. Сбраджа про те, що фе- дералізм − це філософія. а ЄС − це експеримент, результат яко- го передбачити надзвичайно важко [2, с. 24]. Водночас відрив окремих федералістських положень від реального життя привів до того, що стали з’являтися нові, принципово відмінні від федералізму концепції вивчення ін- теграції. Зокрема, другим напрямом, що виступив проти руйнівно- го характеру держав-націй, але значною мірою відрізнявся від федералістського підходу, стала теорія функціоналізму, пред- ставлена в класичному виді у роботах Д. Мітрані, що прагнув знайти способи припинити конфлікти між державами й вважав, що для цього треба не шукати ідеальну форму системи міжна- родного співтовариства, як це робили федералісти, а розкрити ті функції, які вона (система) повинна виконувати. Відповідно до позиції функціоналістів, суверенітет можна передати лише через функції. На думку Д. Мітрані, людям слід раціонально визначити свої потреби та творчо підійти до створення інсти- тутів, здатних виконати довірені їм функції. Д. Мітрані описує функціоналізм як «використання існуючих соціальних та на- укових можливостей для проведення спільної діяльності або забезпечення певних інтересів, надаючи один одному право на проведення власної політики у межах даної діяльності» [8; 9]. Принцип функціоналізму − чіткий розподіл функціональних сфер та секторів, що зводить до мінімуму конфлікти між дер- жавами шляхом раціонального регулювання. Функціональна співпраця починається зі складання не політичних, а еконо- мічних та соціальних планів і завдань, таких як управління ре- сурсами, боротьба з безробіттям, охорона здоров’я. Створення інтернаціональних організацій між двома та більше держава- ми для вирішення важливих для всіх питань вважалося осно- вним шляхом по вирішенню цих проблем. Д. Мітрані вважав, що метою політиків має бути завоювання та утримання влади, а не турбота про загальний добробут. Він був переконаний, 52 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі що транснаціональні організації можуть краще задовольнити людські потреби, ніж національні держави. Кінцевим продуктом інтеграції стає утворення «функ- ціональної системи, елементи якої можуть почати працювати й без загальної політичної надбудови...» [10, р. 97]. Представ- ники функціоналізму розглядають міжнародну інтеграцію як процес поступового переходу від традиційної системи між- державного співробітництва до якогось функціонального спів- товариства, процес передачі владних повноважень суверенних держав на користь створюваної наддержавної структури, що володіє функціональною ефективністю. Творцем і найбільш видатним представником неофунк- ціоналізму був Ернст Хаас, який, використавши деякі ключові положення функціоналізму, спробував розробити свою власну концепцію стосовно регіонального, а не глобального рівня. Її основна відмінність від попередньої теорії полягала у визнанні необхідності політичного фактору у процесі інтеграції. У книзі «Об’єднання Європи: Політичні, соціальні й еко- номічні сили» Е. Хаас визначає політичну інтеграцію як «процес, у ході якого учасники політичного життя декількох окремих національних систем схиляються до того, щоб пере- орієнтувати свою лояльність, мету й політичну діяльність убік нового центру, інститути якого мають юрисдикцію або пре- тендують на її поширення стосовно існуючих національних держав» [7, р. 62]. Політична інтеграція, таким чином, роз- глядається як процес, що веде до формування політичного співтовариства, якісною характеристикою якого є наявність лояльності у відношенні його центральних інститутів. У більш пізній роботі, написаній разом з Ф. Шміттером, Е. Хаас під політичною інтеграцією розуміє процес, учасни- ки якого, діючи на національній арені (урядові чиновники, представники «груп інтересів», політичні діячі, а також прості громадяни), перестають ідентифікувати себе й свій майбутній добробут зі своїм національним урядом і його політикою, усе більшою мірою орієнтуючись на наднаціональне об’єднання [6, р. 710]. 53 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Для неофункціоналістського аналізу характерний дуалізм лояльності, що виражався в паралелізмі лояльності стосов- но наднаціональної організації й лояльності стосовно націо- нально-державних центрів. Вказана теза про подвійну лояль- ність в остаточному підсумку приводить до однієї з найбільш гострих проблем інтеграції − співвідношення в інтеграційному процесі національного й наднаціонального. Більше того, у своїх міркуваннях про звичайну політичну доцільність, що враховує об’єктивну реальність, Е. Хаас ро- бить висновок про те, що розвиток інтеграційних процесів відбувається не завдяки «європейській ідеї» з її гаслами про збереження самобутності Європи, не внаслідок абстрактних міркувань про «велич Європи», історичної місії «європейської цивілізації», а через наявність практичної зацікавленості, прагматичної поведінки певних соціально-політичних груп в об’єднанні. Міжурядовий підхід, або теорія інтергавернменталізму, пов’язуються з іменем Стенлі Хофмана, який підкреслив не- обхідність визначення центрального елементу, яким, на його думку, виступає держава. «Державні інтереси, − підкреслював С. Хофман, − постають конструкціями, в яких ідеї та ідеали, прецеденти та досвід минулого, внутрішні сили та правителі − все відіграє свою роль». С. Хофман поділив політику на «ви- соку» та «низьку» [8]. Перша охоплює сферу міжнародної безпеки. Друга − сферу економічних взаємин та іншої ді- яльності, у якій головну роль відіграє взаємодія суспільств. У зв’язку зі зниженням ролі національних держав у цих сфе- рах інтеграція служить для них зручним інструментом збе- реження контролю. Що успішніше відбувається інтеграція, то більше запитань вона створює щодо забезпечення націо- нальної безпеки. Інтеграція породжує суперечності у сто- сунках між національними державами та наднаціональними інститутами, а також спричиняє невизначеність між сами- ми національними державами, оскільки кожна з них посідає своє, особливе місце у системі міжнародних відносин, має свої інтереси. 54 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі Таким чином, з точки зору міжурядового підходу, інтегра- ційні угрупування створюються для досягнення спільних ці- лей. При цьому підкреслюється особлива роль держави, яка визначає вирішення спільних проблем. Засновником теорії комунікацій в інтеграційних процесах вважається американський політолог Карл Дойч. Він першим витлумачив роль національних держав у системі міжнародних зв’язків, показав необхідність врахування взаємин не тільки між державами, але й між суспільствами та народами. Якщо федералізм та функціоналізм були спрямовані на подолання або стримування національних держав, то прихильники теорії комунікації прагнули знайти спосіб стабілізувати систему на- ціональних держав, не руйнуючи її. Міждержавна інтеграція, на думку представників цього на- прямку, − це багатовекторний, багатоаспектний процес, і для того, щоб всебічно вивчити його, варто застосувати досить великий комплекс методів і засобів пізнання. У цьому зв’язку K. Дойч висунув пропозицію ввести певну систему критеріїв з метою виявлення ступеню реалізації державами інтеграційних ініціатив, визначення швидкості здійснення їхньої взаємодії в тій або іншій сфері, а також бар’єрів, що заважають активізації їхніх зусиль у цьому напрямку й т. д. [5, р. 37-62]. Водночас важливо відзначити й деякі характерні якісні риси інтеграції як процесу, відсутність яких, на думку К. Дой- ча, значно знижує шанси на успішний розвиток [4, p. 196-197]: • велике значення надається факторові часу: інтеграцій- ний процес може вважатися лише в тому випадку, якщо учасники одержують реальний виграш раніше відчуття покладеного на них тягаря, викликаного участю в інте- грації; • інтеграційний процес найчастіше створюється й більш успішно розвивається навколо «силового центру» − од- нієї або декількох політичних одиниць, більш розвину- тої і сильної порівняно з іншими членами інтеграційно- го об’єднання; 55 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII • інтеграційний процес характеризується поглибленням психологічного неприйняття війн між учасниками й, що більш важливо, «зниженням готовності інституціоналі- зувати підготовку до військових дій і вважати війну за- конно обґрунтованою»; • у процесі еволюції інтеграції внутрішньонаціональне розмежування між політичними партіями, релігійни- ми, економічними групами інтересу й т. д. втрачає свій внутрішньонаціональний характер і все більше стає транснаціональним; • успіх інтеграційного об’єднання в минулому багато в чому визначався виступом основних політичних партій або фракцій з деякими новими ідеями, гаслами, плана- ми загальнорегіонального характеру. Ще однією популярною концепцією стала теорія бага­ торівневого управління. Її суть зводиться до того, що іс- нує багато рівнів урядів та взаємодій політичних акторів, які пронизують усі ці рівні. Відповідно до цієї теорії, Єс − політичне утворення, в якому влада розпорошена між різ- ними рівнями. так, відомий дослідник джон Пітерсон по- казує відмінності між трьома рівнями прийняття рішень в Єс. Перший рівень − рівень рішень, які змінюють Єс як політичну систему. другий − системний рівень, на якому відбувається практична трансформація інтеграційних ін- ститутів. третій − рівень формування політики. Алек сто- ун суііт та Уейн сандхольд представляють Єс як контіну- ум, який поєднує міжурядову та наднаціональні політики. У свою чергу міжурядова політика представляє собою різ- новид звичайних міжнародних відносин, а наднаціональ- ний рівень представляє собою централізований контроль над потенціалом управління. Одними з найбільш популярних в останній час стали кон- цепція політичних мереж та теорія міжурядового підходу. По- літична мережа − це множинність організацій, які взаємодіють одна з однією та обмінюються інформацією та ресурсами. Вона полегшує примирення, урегулювання, компроміс між різними 56 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі інтересами. Політична мережа представляє собою співпрацю, від якої виграють усі учасники, незалежно від співвідношення їх силових потенціалів (Win-win situation). ЄС представляє со- бою сукупність політичних мереж. Ті переваги, які одержують учасники, роблять їх зацікавленими у розвитку інтеграції, тому що поза співпрацею у межах політичних мереж вони не змогли б одержати цієї інформації та ресурсів. Міжурядовий підхід передбачає, що інтеграція − це домов- леність між керівниками держав. Її прихильники, Вільям Уол- лес та Ендрю Моравчик, висунули гіпотезу, що національні держави залишаються ключовими діючими фігурами у проце- сі інтеграції. Вони проводять різницю між «формальною» та «неформальною» інтеграціями. Неформальною інтеграцією є розвиток тих форм економічної та соціальної взаємодії, які не повинні бути санкціоновані спеціальними політичними інсти- тутами. Формальна інтеграція − інститути, які постають про- дуктом співпраці національних еліт. В основі концепції лібе- рального міжурядового підходу лежать три основні постулати: • головними акторами у політиці є раціональні, самостійні індивіди, які взаємодіють один з одним на основі принци- пів власного інтересу та бажання уникнути ризиків; • уряди представляють собою «підвид» вітчизняних акто- рів, наділених інтересами, які виступають як стримую- чий фактор по відношенню до інтересів інших держав; • поведінка держав на міжнародній арені характеризує природу державних інтересів. Таким чином, можна підсумувати, що інтеграційні процеси у другій половині XX ст. – на початку ХХІ ст. одержали новий розвиток. Небувалий технологічний прогрес, докорінні зміни політичної карти світу, наростання все нових і складних су- перечностей соціально-культурного буття народів різних кон- тинентів, нерозв’язаність багатьох завдань, що залишилися в спадок від минулого, поставили світове співтовариство перед вирішенням цілого комплексу проблем, які стосуються вижи- вання людини й природи. Однією з відповідей на подібні «ви- клики історії» і є зростання інтеграційних процесів у світі. 57 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Узагальнюючи розгляд політичних теорій європейської ін- теграції, слід відзначити, що проблеми, пов’язані з формуван- ням чи, власне, визначенням теоретичних підвалин сучасного комплексного євроінтеграційного процесу, мають об’єктивний характер. Водночас, не викликає сумніву той факт, що слід продовжувати теоретико-методологічні дослідження інтегра- ційних процесів, оскільки останні досить серйозно впливають на систему міжнародних відносин загалом. список використаних джерел 1. Кіш Є. Пошуки теоретичних моделей європейської інтеграції / Єва Кіш // Політичний менеджмент. − 2004. − № 6 (9). − C.103-114. 2. Шерьязданова К. Г. Современные интеграционные процессы : Учеб- ное пособие / К. Г. Шерьязданова. − Астана : Академии государ- ственного управления при Президенте Республики Казахстан, 2010. – 107 с. 3. Шишков Ю. В. Интеграционные процессы на пороге XXI в. По- чему не интегрируются страны СНГ / Ю. В. Шишков. − М. : III ты- сячелетие, 2001. − 478 с. 4. Deutsch K. The Analysis of Internationl Relations / K. Deutsch. − Englewood Cliffs, N.J., 1971. − P. 196-197. 5. Deutsch K. Political Community at the International Level: Problems of Deinition and Measurement / K. Deutsch. − Princeton, New Jersey : Princeton University, 1953. − 362 р. 6. Haas E. Economics and Differential Patterns of Political Integration : Projections about Unity in Latin America / E. Haas, P. Schmitter. − International Organization, 1964. − Vol. 18. − No. 4. − P. 710. 7. Haas E. The Uniting Europe: Political, Social, and Economic Forces, 1950 – 1957/ E. Haas. − Stanford CA : Stanford University Press, 1968. − 2nd Ed. – P. 62-74. 8. Hoffmann S. Obstinate or Obsolete? The Fate of the Nation State and the Case of Western Europe / S. Hoffmann // The European Union. Readings on the Theory and Practice of European Integration. − London : Macmillan Press LTD, 1998. − -2nd Ed.− P. 157-172. 9. Mitrany D. A Working Peace System: An Argument for the Functional Development of International Organization / D. Mitrany. − Chicago : Quadrangle Books, 1966. − 221 p. 10. Mitrany D. The Functional Approach in Historical Perspective / D. Mit- rany // International Affairs. − 1971. − Vol. 47. − No 3. − P. 345-386. 58 Ігор Мельничук Еволюція основних теоретико-методологічних підходів до вивчення сутності інтеграційних процесів у сучасному світі игорь Мельничук Эволюция оСновных теоретико-методологичеСких подходов к изучению СущноСти интеграционных процеССов в Современном мире В статье автор анализирует эволюцию теоретико-методологи- ческих подходов к изучению сущности интеграционных процессов в современном мире. Поскольку рамки статьи не позволяют осуще- ствить полный анализ всех направлений научных исследований в этой сфере, поэтому мы ограничились только основными классичес- кими концепциями, главной темой которых была проблема углуб- ления сотрудничества в разных сферах жизни общества и создания политического союза Европы. В заключении делается акцент на том, что проблемы, связанные с формированием теоретических оснований современного комплекс- ного евроинтеграционного процесса имеют объективный характер. В то же время не вызывает сомнения тот факт, что следует продо- лжать теоретико-методологические исследования интеграционных процессов, поскольку последние довольно существенно влияют на систему международных отношений вцелом. Ключевые слова: эволюция, теория, концепция, интеграционные процессы, Европейский Союз. Ihor Melnychuk the evolution of the Main theoretical and Methodological approaches to studying the essence of integration processes in the Modern World The author analyzes the evolution of the theoretical and methodological approaches to the study of the essence of the modern integration processes in the world. Since the scope of this article does not allow a full analysis of all directions of research in this area, so we have restricted ourselves to the basic classical concepts, the main theme was the problem of deepening cooperation in various spheres of society and of political union in Europe. 59 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Finally, the emphasis on the fact that the problems associated with the formation of the theoretical foundations of a modern integrated European integration process are objective in nature. At the same time, there is no doubt that should continue theoretical and methodological studies of in- tegration processes, as the latter is quite a signiicant effect on the system of international relations in general. Keywords: evolution, theory, concept, processes of integration, Euro- pean Union. Роман КАЛиТчАК дидактичне забезпечення викладання європейСької інтеграції у львівСькому національному універСитеті імені і. франка Досліджено особливості розвитку викладання європейських студій в ЛНУ ім. І. Франка, простежено зміни у дидактично- му забезпеченні курсів з євроінтеграційної тематики, охаракте- ризовано доробок львівських викладачів у виданні навчальної та наукової літератури з європейської інтеграції, визначено основні виклики та здобутки у сфері дидактичного забезпечення євро- пейських студій. Ключові слова: дидактичне забезпечення; європейська інте- грація; вища освіта. З ростання зацікавленості щодо вивчення європейської інте- грації спостерігається в Україні ще з 90-их років минулого століття, коли у навчальні програми провідних українських університетів були поступово інкорпоровані різні аспекти пов’язані з об’єднавчими процесами на старому континенті. Варто наголосити, що початок впровадження курсів з євро- інтеграційної тематики не став результатом цілеспрямованої державної політики, а відбувався переважно з власної ініціати- ви української академічної спільноти. 60 Роман Калитчак Дидактичне забезпечення викладання європейської інтеграції у Львівському Національному університеті імені І. Франка Ще у 1998 році було ухвалено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, де наголошувалось на потребі ство- рення нових програм у системі освіти, стажування та підви- щення кваліфікації працівників органів законодавчої, виконав- чої влади та органів місцевого самоврядування за напрямами європейської інтеграції України, запровадження спеціалізації з питань ЄС у рамках навчальних програм вузів [14]. Однак не було передбачено жодних конкретних кроків для імплемента- ції задекларованих цілей. Частково ставлення на офіційному рівні щодо викладан- ня європейських студій змінюється на початку ХХІ ст., коли з’являється усвідомлення потреби формування більш цілісно- го підходу до їх розвитку з огляду на те, що набуття членства у Європейському Союзу було визначено як стратегічна мета. У результаті Указом Президента України від 13 грудня 2003 року № 1433 було затверджено Державну програму підготовки, пе- репідготовки і підвищення кваліфікації фахівців у сфері євро- пейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки. У 2008 році Кабінетом міністрів було прийнято Держав- ну цільову програму підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки. На державному рівні було задекларовано, що обов’язковою умовою для створення передумов для набуття Україною член- ства в Європейському Союзі є забезпечення потреб органів державної влади й органів місцевого самоврядування у фахів- цях з високим рівнем професіоналізму, здатних компетентно і відповідально на державному, регіональному і місцевому рівнях виконувати завдання по реалізації стратегії інтеграції України до ЄС, реалізовуючи державну політику європейської інтеграції [3]. У сукупності ці кроки мали б сприяти консолі- дації викладання європейської інтеграції, зокрема шляхом пу- блікації навчальної літератури, однак якісного поступу не було помітно. Зокрема, відповідно до розпорядження Міністерства освіти і науки № 6-р від 21.01.05 Науково-методичним центром вищої 61 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII освіти було вивчено питання щодо доцільності запроваджен- ня спеціальності з питань європейської та євроатлантичної інтеграції освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» у галузі знань «Специфічні категорії». У рішенні цього центру вказува- лося на те, що перелік спеціальностей і спеціалізацій, за якими може здійснюватись підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації фахівців у сфері Європейської та Євроатлантич- ної інтеграції, достатній, тому відкриття нових спеціальностей Міністерство освіти і науки вважає недоцільним. Необхідні знання можуть бути отримані у межах існуючих спеціальнос- тей шляхом введення відповідних дисциплін у навчальні пла- ни і програми [8]. Таким чином, була виключена можливість отримання ступеня за спеціальністю Європейські студії, що істотно обмежило їх розвиток в Україні, зберігши при цьому існуючу дисциплінарну фрагментацію щодо вивчення ЄС, у першу чергу унеможлививши формування міждисциплінар- них програм. Таким чином, з боку держави було доброзичливе ставлен- ня до викладання предметів пов’язаних з Європейським Со- юзом, однак вона самоусунулась від активної підтримки роз- витку європейських студій. Офіційна прихильність чи навіть намагання надати євроінтеграційній тематиці певної привіле- йованості у порівнянні з іншими дисциплінами повинно було створити сприятливі умови для розвитку європейських студій. Проте відсутність чіткого розуміння, що таке європейські сту- дії та брак реалістичних програм щодо їх розвитку, відмова від впровадження окремого академічного ступеня з європейських студій, надмірна політизація та заідеологізованість цього пи- тання, бачення освіти як інструменту виконання державної політики, неефективність бюрократичної машини, сильна цен- тралізація освітньої системи, розпорошеність системи вищих учбових закладів, відсутність належних фінансових ресурсів та інші чинники суттєво обмежили можливість для сталого розвитку європейських студій в Україні. З огляду на це ключову роль відіграли українські універ- ситети, що перебрали на себе ініціативу щодо впровадження 62 Роман Калитчак Дидактичне забезпечення викладання європейської інтеграції у Львівському Національному університеті імені І. Франка і розвитку курсів з європейської інтеграції. У різних частинах України – у Києві, Чернівцях, Донецьку чи Львові сформува- лись потужні академічні центри, де вже тривалий час на висо- кому фаховому рівні викладаються європейські студії. Відміт- ною рисою стало те, що вони розвивались у своїй більшості опираючись на власний потенціал. З одного боку, це забезпе- чило їх сталий розвиток та убезпечило від зовнішнього впливу. З іншого, це суттєво сповільнило консолідацію європейський студій у середині України, адже не була налагоджена дієва співпраця між різними академічними осередками. У цьому контексті є досить показовим досвід Львівського національно- го університету ім. Івана Франка. Проблематика європейської інтеграції повільно входить у навчальний процес ЛНУ завдяки активним горизонтальним зв’язкам з європейськими університетами, де викладання єв- ропейських студій перебували на суттєво вищому рівні. На початковому етапі впровадження курсів з євроінтеграційної тематики у 90-их роках базовими стали підручники, які були видані у сусідній Польщі. Це було обумовлено кількома чин- никами. По-перше, у цій державі активно тривав процес підго- товки до набуття членства у ЄС, що стимулювало динамічний розвиток європейських студій і публікацію значної кількості навчальної літератури з євроінтеграційної тематики. По-друге, вільне володіння польською мовою та тісні академічні контак- ти викладацького складу ЛНУ з польськими університетами сприяло активному залученню у навчальний процес підруч- ників та іншої літератури з європейської інтеграції, що були опубліковані у сусідній державі. По-третє, у пострадянських країнах були відсутні міцні традиції викладання європейських студій, тому у польських підручників фактично була відсут- ня належна альтернатива на книжковому ринку. Адже якщо з інших суспільно-політичних дисциплін російські видавництва могли запропонувати значну кількість навчальної літератури, то у випадку з європейською інтеграцію, її викладання як в Україні, так і в Росії перебувало у зародковому стані. Таким чином, у Львівському університеті ім. Івана Франка вдалося 63 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII досить швидко розв’язати проблему дидактичного забезпечен- ня курсів з європейської інтеграції та створити міцні підвали- ни для подальшого розвитку викладання європейських студій. Якщо на початковому етапі використання в якості базових підручників, виданих за межами України, було неминучим і ви- правданим, то необхідність формування власного академічного середовища, яке б гарантувало належний рівень підготовки фа- хівців із європейської інтеграції та більш повно враховувало по- треби нашої держави, вимагало підготовки та видання власної навчальної літератури. По-перше, закономірним було прагнення розвивати саме українські європейські студії, що передбачало публікацію україномовних видань. По-друге, польські посібни- ки переважно зосереджували увагу на аспектах підготовки до вступу, а згодом членства у ЄС, тоді як Україну цікавила також взаємодія з тим інтеграційним об’єднанням з перспективи сусі- да. По-третє, почала зростати кількість студентів з інших облас- тей, більшість яких не володіли польською мовою. Незважаючи на фінансову скруту, факультет міжнародних відносин ініціював видання власної навчальної літератури з євроінтеграційної тематики. У 2000 р. був опублікований по- сібник «Світова та європейська інтеграція: організаційні за- сади» [13] за загальною редакцією проф. М.З. Мальського, де зокрема було висвітлено історію створення та особливості діяльності Європейського Союзу і приділено детальну увагу участі України в європейських інтеграційних процесах. У 2002 р. було видано навчальний посібник «Європейський Союз: структура, функції, механізми» [7] за загальною редакцією проф. Н.В. Антонюк. Це було перше окреме видання, повністю присвячено інтеграційним процесам у межах Європейського Союзу. У ньому розкривалися організаційні засади та напря- ми діяльності ЄС, аналізувалися механізми реалізації спільних дій країн-партнерів у сфері економічної, політичної співпраці і правового регулювання. Дистрибуція цих посібників по тери- торії України була не надто ефективною і ними користувалися переважно студенти ЛНУ. Важливим етапом для гарантування належного рівня ди- дактичного забезпечення викладання курсів з європейської 64 Роман Калитчак Дидактичне забезпечення викладання європейської інтеграції у Львівському Національному університеті імені І. Франка інтеграції стала підготовка і публікація у 2005 р. професор- сько-викладацьким колективом факультету міжнародних від- носин міждисциплінарного навчального посібника «Європей- ський Союз: політика, економіка, право» [6]. Його видання стало можливим завдяки підтримці Британської Ради. У посіб- нику загальним обсягом понад півтисячі сторінок ґрунтовно висвітлені різні аспекти діяльності ЄС. На тривалий час він став ключовим джерелом інформації для студентів, які вивча- ли вступні чи базові навчальні курси з європейської інтеграції. У цьому контексті варто зазначити, що у рамках факультету міжнародних відносин ЛНУ функціонують різні за науковим спрямуванням кафедри: міжнародних відносин і дипломатич- ної служби, країнознавства і міжнародного туризму, міжна- родного права, європейського права, міжнародних економіч- них відносин, міжнародного економічного аналізу і фінансів, іноземних мов. Також був створений Інститут європейської інтеграція. Організаційна структура факультету стала однією з очевидних переваг, оскільки дозволила одночасно забезпечити мультидисциплінарний і вузькоспеціалізований підхід щодо вивчення європейських об’єднавчих процесів і стимулювала впровадження у навчальну програму у рамках окремих спе- ціалізацій вузькопрофільних курсів з європейської інтеграції. З метою гарантувати високу якість викладання і належне ди- дактичне забезпечення, керівництво факультету міжнародних відносин, насамперед тодішній декан проф. М. Мальський, виступили з ініціативою підготовки та видання низки моно- графій і навчальних посібників, які були присвячені різним аспектам європейської інтеграції. На сьогодні їх нараховуєть- ся понад десяток і вони активно використовуються у навчаль- ному процесі в ЛНУ. Серед них варто згадати: «Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки» [11], «Правове регулювання соціальної політки в Єв- ропейському Союзі» [2], «Європейське право навколишнього середовища» [5], «Регіоналізм у європейських інтеграційних процесах» [9], «Регіональна політика Європейського Союзу» [15] та інші. 65 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Необхідно наголосити, що у ході навчального процесу та- кож використовуються публікації інших українських універси- тетів. Насамперед йдеться про видання Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тара- са Шевченка, зокрема авторства В. Копійки «Європейський Союз: історія і засади функціонування» [10]. На жаль, з огляду на відсутність належної системи дистрибуції навчальної і нау- кової літератури усередині держави, значна кількість видань не були залученими у навчальний процес. У 2009 році Мініс- терство освіти підготувало «Перелік підручників та навчаль- но-методичних посібників для вищих навчальних закладів, де висвітлюються питання європейської та євроатлантичної інте- грації» [12]. У ньому було вміщено 524 найменувань, з яких 101 мають гриф МОН, але більшість з них принаймні у ЛНУ ім. І. Франка з різних причин не використовувалась для дидак- тичного забезпечення курсів з європейської інтеграції. Відмітною рисою навчального процесу стало залучення академічних англомовних видання. Це було зумовлено кіль- кома причинами: динамічністю європейських інтеграцій- них процесів, часто досить повільною реакцію українського академічного середовища на зміни у середині ЄС, низьким науковим рівнем частини вітчизняних публікацій або від- сутністю досліджень з певних аспектів євроінтеграційної те- матики. Наприклад, у рамках курсу «Європейський Союз у міжнародних відносинах» використовуються видання із серії College of Europe Studies. Спочатку це була книга «European Foreign Policy: From Rhetoric to Reality?» [16], а після ухва- лення Лісабонського договору, що істотно вплинув на між- народну діяльність Європейського Союзу, в програму курсу була включена книга «European Union Diplomacy: Coherence, Unity and Effectiveness» [17] .Так само використовуються низ- ка англомовних публікацій з періодичних реферованих науко- вих видань, зокрема таких визнаних академічних журналів: «European foreign affairs review», «Journal of Common Market Studies», «European Union Politics» та інших. Використання саме англомовних видань зумовило три чинники: по-перше, 66 Роман Калитчак Дидактичне забезпечення викладання європейської інтеграції у Львівському Національному університеті імені І. Франка добрий рівень володіння англійською мовою усіма студента- ми; по-друге, участь Львівського національного університету ім. Івана Франка у численних програмах співпраці з партнера- ми з Європейського Союзу, що відкрило доступ до відповідних бібліотечних ресурсів і електронних баз даних, зокрема пері- одичних наукових видань; по-третє, доступність англомовних видань в електронному форматі, що полегшує їх використання у навчальному процесі. Водночас треба сказати, що не сповна себе виправдала практика перекладу іншомовних академічних публікацій на українську мову, тому довелося відмовитися від їх використан- ня у навчальному процесі. Як приклад можна згадати перекла- ди збірника праць «Європейська інтеґрація» [4] чи монографії «Нерозділена Європа. Демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму» [1]. Не заперечуючи наукової цінності цих видань, варто відзначити, що через відсутність фахового нау- кового редагування довелося виключити україномовні видан- ня цих книг з навчального процесу. Сьогодні на факультеті міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка надалі триває робота над покращенням дидактич- ного забезпечення викладання курсів з європейської інтегра- ції. Зокрема, у рамках співпраці із Центром європеїстики Вар- шавського університету, спільно з яким вже було опубліковано кілька досліджень, у 2013 р. побачить світ ще одне спільне видання «Introduction to European Studies», де з міждисциплі- нарної перспективи із врахуванням останніх змін будуть роз- глянуті різні аспекти європейської інтеграції. Серед основних перешкод у дидактичному забезпеченні курсів з євроінтеграційної тематики – це невизначеність місця європейських досліджень у системі вищої освіти, а також інші недоліки, що властиві і для інших дисциплін: неінтегрова- ність українського освітнього простору, що часто призводить до дублювання і марнування зусиль щодо видання навчальної літератури, відсутність належного фінансового забезпечення. Значною проблемою для використання наукового доробку укра- їнських дослідників у викладанні європейських студій є від- сутність єдиної пошукової системи та каталогізації публікацій 67 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII з євроінтеграційної тематики. Адже статей з європейської інте- грації в Україні публікується досить багато, але вони розпоро- шені між різними науковими виданням, тому велика їх частка не залучена у навчальний процес. Це саме і стосується видан- ня книг, які через відсутність належної системи дистрибуції усередині країни залишаються невикористаними. Підсумовуючи, треба відзначити значний поступ у дидак- тичному забезпеченні університетських курсів з європейської інтеграції в Україні протягом останнього десятиліття. Проте, щоб уникнути стагнації і зберегти високий рівень викладан- ня європейських студій, необхідно усунути низку перешкод, зокрема налагодити тіснішу співпрацю між різними акаде- мічними осередками з вивчення європейських студій усеред- ині України, сприяти координації зусиль у виданні навчальної літератури та забезпечити належне фінансування видавничої діяльності з євроінтеграційної тематики. список використаних джерел 1. Вахудова М. Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму: монографія / М.А. Вахудова; пер. з англ. Т.В. Цимбал. – К. : Києво-Могилянська академія, 2009. – 380 с. 2. Головко-Гавришева О. Правове регулювання соціальної політики у Європейському Союзі: теоретичні аспекти: монографія / О. Головко- Гавришева. – Л. : Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2008. – 220 с. 3. Державна програма підготовки, перепідготовки і підвищення ква- ліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1433/2003 4. Європейська інтеграція / пер. з англ. М. Яковлєв; уклад. М. Яхтен- фукс, Б. Колєр-Кох. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська акаде- мія», 2007. – 394 с. 5. Європейське право навколишнього середовища: навч. посіб. / заг. ред. М.М. Микієвич. – Л. : ЕКОПРАВО-ЛЬВІВ, 2004. – 256 с. 6. Європейський Союз: політика, економіка, право: навч. посіб. / заг. ред. Н.В. Антонюк, М.М Микієвич, Н.А. Романюк. – Львів : Видавни- чий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – 532 с. 7. Європейський Союз: структура, функції, механізми. навч. посіб. / заг. ред. Н.В. Антонюк. – Львів : Простір-М, 2002. – 176 с. 68 Роман Калитчак Дидактичне забезпечення викладання європейської інтеграції у Львівському Національному університеті імені І. Франка 8. Інформація щодо виконання у 2005 р. Державної програми під- готовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua 9. Калитчак Р. Регіоналізм у європейських інтеграційних процесах: монографія / Р. Г. Калитчак. – К. : Знання, 2007. – 303 с. 10. Копійка В. Європейський Союз. Історія і засади функціонування: навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко ; ред. Л. В. Губерський. – К. : Знання, 2009. – 751 с. 11. Микієвич М. Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки: монографія / М.М. Микієвич. - Л. : Ви- давничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2005. – 415 с. 12. Перелік підручників та навчально-методичних посібників для ви- щих навчальних закладів, де висвітлюються питання європейської та єв- роатлантичної інтеграції (станом на 1.05.2009) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mdpu.org.ua/article/NATO/perelik1_5_2009. doc 13. Світова та європейська інтеграція: організаційні засади : навч. посіб. / заг. ред. Я.Й. Малик, М.З. Мальський. – Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – 402 с. 14. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу від 11 черв- ня 1998 року N 615/98 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/615/98 15. Шамборовський Г. Регіональна політика Європейського Союзу: навч. посіб. / Г.О. Шамборовський. – К. : Знання, 2011. – 188 с. 16. Mahncke D. European Foreign Policy: From Rhetoric to Reality? / D. Mahncke, A. Ambos, Ch. Reynolds. – Brussels: Peter Lang, 2004. – 381 p. 17. Mahncke D. European Union Diplomacy: Coherence, Unity and Effectiveness / D. Mahncke, S. Gstøhl. – Brussels: Peter Lang, 2012. – 273 p. Роман Калытчак дидактичеСкое обеСпечение преподавания европейСкой интеграции во львовСком национальном универСитете имени ивана франко Исследованы особенности развития преподавания европейских исследований в ЛНУ им. И. Франко, прослежены изменения в дидак- тическом обеспечении курсов по евроинтеграционной тематике, 69 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII охарактеризованы достижения львовских преподавателей в издании учебной и научной литературы по европейской интеграции, опре- делены основные вызовы и достижения в сфере дидактического обеспечения европейских студий. Ключевые слова: дидактическое обеспечение; европейская ин– теграция; высшее образование. Roman Kalytchak didactic Materials for eu-related courses at ivan franko lviv national university In this article the author analyzed the development of teaching EU- related courses at the IFNUL, tracked changes in the provision of didactic materials on European integration topics, characterized the achievements of Lviv scholars in the publications on European integration, identiied the main challenges and accomplishments in the ield of didactic support of European studies. Key words: didactic materials; European Studies; higher education. Павло МОЛОчКО європейСькі Студії у науково-доСлідному полі кафедри політології та дерЖавного управління чну імені юрія федьковича У статті автор аналізує особливості формування наукової школи кафедри політології та державного управління Чернівецького на- ціонального університету імені Юрія Федьковича. Встановлено, що важливе місце на шляху формування наукової школи кафедри на- лежить дослідженням з питань європейської інтеграції. Автор роз- криває особливості формування наукового інтересу до європейських студій в Чернівецькому національному університеті та звертається 70 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича до аналізу особливостей висвітлення європейської проблематики в дослідженнях співробітників кафедри. Окремо автор звертається до аналізу наукових проектів, що реалізовуються кафедрою. Встанов- лено, що результати наукової діяльності співробітників кафедри зна- йшли належне представлення у навчальному процесі, що підтвер- джується здобутками студентів кафедри у студентських наукових конкурсах. Ключові слова: європейські студії, кафедра політології та дер- жавного управління, наукова школа, інтеграція, євроінтеграційні до- слідження. З моменту свого заснування у 1998 р. кафедра політології та державного управління Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича одним зі своїх завдань по- ставила формування власної наукової школи, яка буде виріз- няти кафедру не лише в Україні, але й за її межами. Водночас формування власної наукової школи дозволяє готувати висо- кокваліфікованих фахівців з політології та державного управ- ління. Через 15 років з моменту створення кафедри вже можна говорити про перші результати на шляху реалізації поставле- ної мети. За роки своєї діяльності кафедра здійснює наукову роботу в рамках виконання комплексної теми «Політичний розвиток: проблеми теорії та практики». За роки виконання цієї теми у співробітників кафедри сформувались власні наукові інтереси, які можна узагальнити в три найбільш важливих наукових на- прямки: теоретико-методологічні й прикладні дослідження процесів європейської та євроатлантичної інтеграції; теоре- тико-методологічне та емпіричне вивчення посткомуністич- них трансформацій, що відбуваються в країнах Центральної та Східної Європи, а також в Україні; політична регіоналістика, в рамках якої досліджуються актуальні проблеми етнополіто- логії, які ґрунтуються на аналізі політичного розвитку Чер- нівецької області та інших регіонів України, охоплюють ви- вчення регіональних та етнонаціональних вимірів політичних процесів у деяких країнах Європи. 71 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Формування напрямку євроінтеграційних досліджень Науковий інтерес кафедри до розвитку Європейських студій багато в чому обумовлений прагненням всебічно проаналізува- ти теоретичну та емпіричну базу утворення та функціонування європейських інтеграційних утворень в контексті формування позиції України щодо своєї ролі в процесах європейської інте- грації. Відповідно, науковці кафедри вивчають різні аспекти цієї галузі політичної науки. Вони відстежують певні аспекти політичної історії інтеграційних процесів у Європі та на по- страдянському просторі, досліджують формування та реаліза- цію політики нового сусідства ЄС, досвід країн нових членів ЄС на шляху інтеграції тощо. У полі зору дослідників пере- буває співпраця України і Європейського Союзу, розвиток їх політичного діалогу, регіональні чинники зовнішньополітич- ної діяльності України (насамперед, на прикладі Чернівець- кої області) та інші теоретично та практично важливі питання [6, c. 13]. Дослідження з європейської інтергації стали одними з най- більш пріоритетних з початку формування кафедри, що дало поштовхи до формування дослідницьких центрів. Так, у 2001 р. за сприяння та фінансування міжнародного фонду «Відро- дження» на кафедрі розпочав діяльність Центр європейських студій, який очолив проф. Круглашов А.М. Центр європейських студій об’єднав всіх дослідників, що займалися вивченням єв- ропейської інтеграції не лише з кафедри, але й з усього універ- ситету. З часом фінансування Центру було припинено, однак його робота ніколи не зупинялася, що дало підстави у 2006 р. сформувати на його базі Центр європейських та регіональних досліджень Чернівецького національного університету. Накові досягнення кафедри з розвитку європейських студій знайшли своє підтвердження та визнання у 2010 р., коли рі- шенням керівництва універститету, після довготривалих пере- говорів та визначення перспектив, було прийнято рішення про створення Науково-дослідницького інституту європейської інтеграції та регіональних досліджень ЧНУ. Створення науко- во-дослідного інституту відкриває перспективу розширення 72 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича горизонту європейських студій в університеті, адже дозволяє об’єднати науковців з різних галузей наук. Європейські студії у наукових працях співробітників кафедри Повертаючись до розвитку європейських студій на кафедрі політології та державного управління, варто зазначити, що ва- гомий внесок у цьому розвитку мають публікації співробітни- ків кафедри у міжнародних, а також у вітчизняних виданнях. Аналіз наукової діяльності кафедри у період з 2001 по 2012 рр. засвідчує, що проблематика європейських студій мала значний інтерес у науковців кафедри. За досліджуваний період спів- робітники кафедри мають 121 публікацію з проблеми дослі- дження європейської інтергації, з яких 88 надруковані у між- народних журналах та фахових виданнях з політичних наук, а 33 – матеріали закордонних та міжнародних конференцій. Публікації кафедри політології та державного управління з Європейських студій за 2001­2012 рр. Публікації у матеріали Рік журналах та Разом конференцій фахових виданнях 1 2 3 4 2001 2 4 6 2002 3 1 4 2003 6 3 9 2004 5 – 5 2005 2 – 2 2006 18 1 19 2007 5 5 10 2008 3 5 8 2009 10 6 16 73 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 1 2 3 4 2010 7 1 8 2011 12 3 15 2012 15 4 19 Разом 88 33 121 Заради справедливості варто відзначити, що дослідниць- кий інтерес з проблематики європейських студій не завжди був стабільним. Найбільша кількість публікацій присвячених аналізу питань європейської інтергації, досвіду ЄС у вирі- шенні проблем суспільно-політичного характеру, інтерга- ційним векторам та особливостям співпраці з ЄС тощо були опубліковані у 2006 р. (19 публікацій), що пов’язано з випус- ком IV тому кафедральної збірки «Політологічні та соціоло- гічні студії», повністю присвяченого проблемам інтеграцій- них процесів. Після нетривалої паузи в досліджені проблем європейської інтеграції (2007-2008 рр.), наукові доробки кафедри знову по- повнюються новими дослідженнями. Період 2011-2012 рр. на цей час є найбільш продуктивним з точку зору розвитку євро- пейських студій на кафедрі політології та державного управлін- ня. Саме в цей період співробітниками кафедри підготовлено та опубліковано 34 публікації, з яких 27 – у міжнародних журналах та фахових виданнях. Підвищення інтересу до Європейських студій як раз збігається у часі з початком реалізації кафедрою проекту «Наближаючись до всебічних знань про європей- ську інтеграцію в Україні», що реалізується за підтримки Програми Жана моне «Кафедра європейських студій», яка фінансується Європейським Союзом. Європейські студії у дослідженнях працівників кафедри по- літології та державного управління представлені надзвичайно широким спектром досліджуваних проблем – від історії євро- пейської інтеграції до особливостей політичних інститутів у країнах ЄС. 74 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича Серед досліджуваних тем з європейських студій окремо варто виділити дослідження науковцями кафедри проблем ре- гіональної співпраці та діяльності єврорегіонів. До розкриття цієї проблематики науовці кафедри звертаються не тільки у своїх публікаціях, але й через підготовку та видання наукових збірок, серед яких можна виділити «Курс України на інтегра- цію до Європейського Союзу: регіональні виміри громадської підтримки» (2002) [9], «етнічні взаємини на території Єв- рорегіону «Верхній Прут» (2004) [3], «Єврорегіони: потенці- ал міжетнічної гармонізації» (2004) [5], «Підготовка та ме- неджмент транскордонних проектів у контексті європейської інтеграції» (2008) [2]. Варто відзначити, що співробітники кафедри при вивченні питань європейської інтеграції зосереджуються не лише на до- слідженні загальнотеоретичних проблем та проблем України на шляху європейської інтеграції, але й досліджують досвід інишх країн у їхних взаємозв’язках з ЄС. Зокрема проф. Бурдяк В. досліджує досвід Болгарії на шля- ху до ЄС, що висвітлено у ряді її наукових публікацій, як в Україні, так і закордоном. Проф. Круглашов А. у своїх дослі- дженнях звертається до вивчення досвіду європеїзації Білорусі. Праці з цієї проблематики опубліковані ним як в українських виданнях так і закордоном, однак особливо варто відзначити його участь у колективній монографії «Шляхи європеїзації Бі- лорусі: між політикою та конструюванням ідентичності», яка у 2011 р. була видана у Мінську російською мовою [8], а вже у 2012 р. – англійською [14]. Проблеми впливу європейської інтеграції на регіональні ре- форми в країнах Центральної та Східної Європи у посткомуніс- тичний період проаналізовані Круглашовим А. у міжнародній монографії за редакцією Палермо Ф. та Пароларі С. «Regional Dynamics in Central and Eastern Europe: New Approaches to Decentralization» (Регіональна динаміка в Центральній і Схід- ній Європі: нові підходи до децентралізації), яка була видана видавництвом Бріль у 2013 р. [13]. 75 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Вагомий внесок у розвиток європейських студій зробили співробітники кафедри, публікуючи підручники, наукові ви- дання та монографії, у тому числі закордонні, як самостійно, так і в співавторстві з іншими науковцями. Професори кафедри Бурдяк В. та Ротар Н. у своїй моногра- фії «Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів» (2004) [1] звертають увагу на особливості політич- ної культури країн Європи та основні чинники що впливають на політичну культуру європейських країн на сучасному етапі. Окрему увагу звертають автори на випадки, які можуть бути ви- користані при вивченні політичної культури України. Особливості нормативно-правового забезпечення курсу України щодо європейської інтеграції, досліджувані проф. Круглашовим А., знайшли відображення у виданому ним на- вчальному посібнику «Нормативно-правове забезпечення дер- жавного курсу України на європейську та євроатлантичну ін- теграцію» (2004) [7]. За участі науковців кафедри також були видані посібники та довідники з питань європейської інтеграції, а саме «Die Europaische Union: Gestern, Hheute, Morgen» (2008) [12], «Укра- їна в міжнародних організаціях» (2009) [11], «Європейська ін- теграція на початку нового тисячоліття» (2010) [4]. Організація наукових конференцій Крім написання і видання монографічних праць та циклів статей, кафедра підтримує та стимулює науковий пошук мо- лодих науковців. Логічним підсумком їхніх наукових пошуків стали захищені кандидатські дисертації. Зокрема, під керівни- цтвом проф. А. Круглашова захистив кандидатську дисертацію на тему «Співробітництво України з ЄС» у 2006 р. С. Костюк. Випускниця кафедри Н. Лазар у тому ж році захистила канди- датську дисертацію на тему «Політика Словацької республіки щодо національних меншин: інституційно-правові та політич- ні аспекти». Тоді ж під науковим керівництвом проф. В. Бур- дяк кандидатську дисертацію на тему «Особливості розвитку партійної системи Австрії у контексті європейських транс- 76 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича формаційних процесів» захистив здобувач В. Семенко. Під науковим керівництвом проф. В. Фісанова шлях до здобуття ступеня кандидата політичних наук пройшов і доцент кафедри О. Кандюк, який вивчав проблеми євроатлантичних відносин у парадигмальному полі американського неоконсерватизму [6, c. 14-15]. Під керівництвом проф. Круглашова А. також напи- сана дисертація М. Германа, який досліджував особливості ви- користання теорій соціального капіталу при вивченні європей- ської інтеграції на прикладі дослідників з України та Румунії. Окрім дослідницької роботи, кафедрою ініціювано та про- ведено ряд міжнародних наукових конференцій та семінарів, на яких відбувається активний діалог та інтенсивні наукові дискусії, здійснюється апробація результатів наукових пошу- ків. Серед таких заходів варто згадати про міжнародні науко- ві та науково-практичні конференції: «Єврорегіони України як новий засіб формування демократичного політичного сус- пільства (2003 р.), «Формування зовнішньої політики Украї- ни в контексті розширення ЄС: погляди з регіонів» (2007 р.), «Україна – ЄС: між сусідством та інтеграцією» (2008 р.) тощо. В рамках реалізації проекту за Програмою Жана Моне прове- дено всеукраїнські науково-методичні семінари «Нові методи викладання курсів з Європейських студій» (25 травня 2012 р.) та «Підготовка і видання навчальної літератури з європейських студій в Україні: оцінка якості та перспективи» (23 травня 2013 р.), а також круглі столи «Українсько-румунські двосто- ронні відносини: досягнення, проблеми, перспективи» (17 вересня 2011 р.), «Міжрегіональне співробітництво як фактор європей- ської інтеграції України» (16 жовтня 2012 р.), «Забезпечення прозорості та відкритості вітчизняних органів влади в контек- сті європейського досвіду» (27 травня 2013 р.). Паралельно із науково-теоретичними та прикладними по- літологічними та управлінськими дослідженнями науковці ка- федри брали участь у заходах практичного спрямування з про- блем європейської та євроатлантичної інтеграції. Наприклад, був успішно проведений річний семінар із підготовки інструк- торів з питань європейської інтеграції «Розширена Європа – 77 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII міцніше громадянське суспільство» (2005 р.), який відбувся за- вдяки давньому партнерству з Академією Істрополітана Нова (Святий Юр, Словаччина) на факультеті ІПМВ ЧНУ. Низка заходів була організована спільно із Регіональним центром підвищення кваліфікації державних службовців (директор – М. Ярмистий), зокрема проведені «круглі столи» та регіональні науково-практичні конференції, на яких обговорювались важ- ливі теми формування та здійснення регіональної політики, практичні шляхи та засоби організації підготовки й перепідго- товки державних службовців у відповідності до європейських норм і стандартів, пропонувались заходи щодо оптимізації ді- яльності органів місцевого самоврядування в контексті євро- пейських устремлінь України. Вагомі результати доробку науковців кафедри та їхніх парт- нерів із досліджень інтеграційних процесів викладені у чет- вертому тематичному випуску кафедрального збірника «Полі- тологічні та соціологічні студії» (2006 р.). Програма Жана Моне «Кафедра європейських студій» З вересня 2011 р. по серпень 2014 р. кафедра політології та державного управління Чернівецького національного універ- ситету імені Юрія Федьковича реалізовує проект «Наближа- ючись до всебічних знань про європейську інтеграцію в Україні», за підтримкою Програми Жана моне «Кафедра європейських студій», яка фінансується Європейським Со- юзом. Завідувачем кафедри в рамках цього проекту є доктор політичних наук, проф. Анатолій Круглашов. Реалізація такого проекту дозволяє не лише розвивати європейські студії в уні- верситеті, але й долучитися до співпраці з провідними міжна- родними центрами євроінтеграційних досліджень. Основними виконавцями проекту є: проф. Круглашов А.М. (керівник проекту), проф. Ротар Н.Ю., доц. Мельничук І.М., доц. Молочко П.О. та ас. Колесников О.В. Проект має на меті підготовку кваліфікованих фахівців (екс- пертів) у сфері європейської інтеграції з середовища студентів і аспірантів кафедри політології та державного управління, фа- 78 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича культету історії, політології та міжнародних відносин Черні- вецького національного університету імені Юрія Федьковича. Очікуваними результатами проекту є: • здобуття всебічних знань про європейські інтеграційні процеси, підвищення рівня та якості академічної підго- товки студентів та їх аналітичних можливостей, які до- поможуть їм краще розуміти європейські та міжнародні відносини та використовувати ці знання у професійній діяльності; • написання посібників та інших навчальних матеріалів (друкованих та електронних), які можуть бути викорис- тані в процесі вивчення різних питань європейських інтеграційних процесів, у тому числі для безперервної освіти державних службовців, викладачів ВНЗ та шкіл, активістів громадянського суспільства в Україні; • підвищення мотивації, якості та поліпшення результатів участі аспірантів і студентів у вивченні європейських студій і дослідженні питань європейської інтеграції. Нарешті, але не менш важливі, вигоди, отримані державни- ми службовцями, полягають у вдосконаленні курсів з європей- ської інтеграції в системі підготовки державних службовців та лідерів НУО і, як результат, у підвищенні професійної компе- тентності та ефективності випускників і майбутніх посадових осіб у сусідньому з Європейським Союзом регіоні та в країні, що претендує на інтеграцію в ЄС. В рамках реалізації проекту передбачається викладання трьох курсів із циклу європейських студій, а саме: теорія та історія європейської інтеграції, інституції та політичні процеси Єс – для студентів 3-го курсу спеціальності «Політо- логія», спеціалізація «Європейська та регіональна інтеграція»; Політика європейської інтеграції України – для студентів магістратури за спеціальністю «Державна служба». Окрім викладацької діяльності проектом передбачено проведення ряду наукових семінарів з проблематики Європейських студій в Україні, а також заплановано проведення науково-практич- ної конференції. Заплановані наукові семінари передбачають 79 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII участь не лише науковців, що досліджують питання європей- ської інтергації, але й викладачів соціальних і політичних наук університетів та вчителів середніх шкіл з метою удосконален- ня навичок і методів викладання курсів з європейських студій. Досвід перших проведених в рамках проекту заходів засвідчує, що ще одним важливим аспектом запланованих заходів є вста- новлення та поглиблення співробітництва між викладачами і дослідниками, котрі працюють у сфері європейської інтеграції в регіоні та в Україні. Така співпраця дозволяє розширювати поширення професійної інформації та формування позитивно- го ставлення до вивчення та викладання предметів з європей- ських студій у вищих навчальних закладах України. Усі заходи проекту є публічними, а відвідування лек- ційних та семінарських занять із курсів, що читаються в рамках проекту, відкрите для всіх студентів з будь­яких на- вчальних закладів Чернівців та Чернівецької області. Впровадження наукових результатів в навчальну діяльність З часу заснування кафедри наукові доробки її співробітни- ків формували значну частину лекційного навантаження у ви- гляді спецкурсів або окремих лекційних тем. Враховуючи зна- чну зацікавленість та накопичені наукові доробки кафедри з проблематики європейських студій. кафедрою було прийнято рішення запровадити нову спеціалізацію для студентів. Після проведення ретельної підготовчої роботи у 2010 р. розпоча- лася підготовка студентів-бакалаврів за спеціалізацією Євро- пейська та регіональна інтеграція, яка розвивається разом з другою спеціалізацією – Політичні процеси та менеджмент. З метою підготовки студентів спеціалізації Європейська та регіональна інтеграція кафедрою забезпечуються наступні курси: «історія та теорія європейської інтеграції», «інсти- туції та політичні процеси в Єс», «Політичний регіоналізм в Європі», «Єврорегіони: теорія та практика», «Безпекові ас- пекти європейської та євроатлантичної інтеграції», «По- літичний менеджмент в європейських країнах», «Політична 80 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича регіоналістика», «Політичні трансформаційні процеси в країнах ЦсЄ» та інші. Науковий потенціал кафедри дозволив розпочати у 2006 р. підготовку магістрів за спеціальністю «державна служба» (спеціалізація «світова та європейська інтеграція»). Наукова робота студентів та аспірантів Окрім навчальної роботи, важливе місце в діяльності ка- федри політології та державного управління займає наукова робота студентів та аспірантів кафедри. Студенти кафедри що- річно беруть участь у студентських конференціях, на яких ви- ступають з доповідями на теми, шо охоплюють проблематику європейських досліджень. Вже традиційним стало проведення щорічної Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та моло- дих науковців «Розвиток політичної науки: європейські прак- тики та національні перспективи», в рамках проведення якої окрім доповідей на різноманітну тематику європейських до- сліджень, організовується проведення круглих столів. Зокре- ма, у 2013 р. в рамках щорічної конференції було проведено круглий стіл на тему «Європейська інтеграція: кризові явища та можливості їх подолання» в якому активну участь взяли не лише учасники кафедри, але й працівники кафедри. Важливим аспектом розвитку студентської наукової роботи є діяльність створеного у 2009 р. Політологічного товариства студентів та аспірантів та Євроклубу, які постійно проводять різнопланові заходи щодо поширення та розвитку європей- ських досліджень серед студентів. Зокрема ними було органі- зовано та проведено такі заходи: «Розвиток політичної науки: європейський досвід та українські перспективи», «Україна між Сходом та Заходом: перспективи інтеграції до ЄС та розвиток відносин із РФ», «Переваги та недоліки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» тощо. В рамках роботи Євроклубу ре- гулярно проводяться зустрічі з науковцями та експертами з питань європейської інтеграції, організовуються конкурси на європейську тематику тощо. 81 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Важливою складовою наукової роботи студентів в напрямку розвитку європейських досліджень є участь у всеукраїнських конкурсах студентських наукових робіт та всеукраїнських сту- дентських олімпіадах. З 2012 р. студенти кафедри беруть участь у всеукраїнській студентській олімпіаді з «Європеєзнавства», яка потребує знання аспектів соціально-економічної географії Європи, історії європейської інтеграції, змісту установчих доку- ментів ЄС, економіки та фінансів, регуляторної політики ЄС та соціальних процесів у країнах Європи. Окрім володіння теоре- тичними знаннями, під час олімпіади учасникам необхідно про- демонструвати свої творчі здібності та наукові доробки, адже їм необхідно дати аналітичну оцінку взаємодії європейських інсти- туцій, проблемам розвитку ЄС та проаналізувати позитивний досвід Європейського союзу для України. У 2012 р. магістрант спеціальності «Державна служба» Халавка Т. отримав відзна- ку від організаторів олімпіади за глибокі знання питань Євро- пейської інтеграції. А вже у 2013 р. магістранти спеціальності «Державна служба» Вадим Міський та Діана Якімчук зайняли третє та п’яте місця у ІІ етапі Всеукраїнської студентської олім- піади з дисципліни «Європеєзнавство», яка проходила на базі кафедри менеджменту зовнішньоекономічної діяльності Доне- цького державного університету управління [10]. За результатами проведення підсумкової науково-практич- ної конференції в рамках ІІ туру Всеукраїнського конкурсу сту- дентських наукових робіт за напрямом «Політичні науки», що проводився 29 березня 2013 р. на базі Миколаївського націо- нального університету імені В.О. Сухомлинського, студентка кафедри політології та державного управління Інна Новаков- ська за результатами презентації свого дослідження на тему «Громадська оцінка співробітництва України з ЄС (на прикладі Чернівецької області)» (наук. керівник проф. Круглашов А.М.) отримала диплом II ступеня. Важливе значення також має участь студентів кафедри у різноманітних проетках та всеукраїнських конкурсах присвя- чених проблемам європейської інтеграції та цивілізаційного вибору України. За результатами проведення у 2013 р. всеукра- 82 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича їнського студентського конкурсу «Україна ХХі століття: ци- вілізаційний вибір», що проводиться Інститутом стратегічних оцінок при Президентському фонді Леоніда Кучми «Україна», студент кафедри Омелян Тарнавський став лауреатом Третьої премії. Такий результат є надзвичайно показовим, враховуючи, що участь у конкурсі взяв 741 конкурсант із 113-ти ВНЗ усіх регіонів України. З метою популяризації знань з питань європейських студій серед учнівської молоді Чернівецької області колективом ка- федри в рамках реалізації проекту «Наближаючись до все- бічних знань про європейську інтеграцію в Україні», за підтримкою Програми Жана моне «Кафедра європейських студій», зініційовано проведення обласного конкурсу учнів- ських наукових робіт «Український вимір процесів європей- ської інтеграції». Перший обласний конкурс учнівських науко- вих робіт відбувся у березні-квітні 2013 р., а його підсумкова конференція, на якій було визначено переможців конкурсу, пройшла у травні 2013 р. на базі ліцею № 2 управління осві- ти Чернівецької міської ради. Перед кафедрою стоїть завдання докласти всіх зусиль, щоб цей конкурс став щорічним та отри- мав статус всеукраїнського. Водночас кафедрою політології та державного управлін- ня на базі ліцею № 2 Чернівецької міської ради розпочато проведення дослідно-експериментальної роботи з проблеми «Формування ключових компетентностей учнів ліцею через систему європейських цінностей»1. Програма розрахована на 2013-2017 рр. Науковим керівником експерименту є завідую- чий кафедрою професор Круглашов А.М. Актуальність такої роботи обумовлюється тим, що саме в зазначений період в учнів старшої шкільної світи закладаються підвалини пізнавальних орієнтацій (знання про європейську систему цінностей), розви- ваються емоційні орієнтації (почуття та настрої щодо функціо- нуючих європейських вимірів), складаються оцінні судження 1 Додаткову інформацію про Програму можна знайти на сайті кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича за адресою http://www.politicalscience.chnu.edu.ua/index.php?page=ua/jeanmonnet/researchschool. 83 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII (уявлення про цінність європейської полікультурності стосов- но ціннісних стандартів) тощо. Висновки Підсумовуючи перші 15 років діяльності кафедри полі- тології та державного управління, можна стверджувати, що кафедра перебуває на правильному шляху щодо формування власної наукової школи. Яскравим свідченням цього є розви- ток європейських студій співробітниками кафедри. Водночас варто зауважити, що цей розвиток не завжди мав системний характер, що позначалося як спадом інтересу до вивчення процесів європейської інтеграції так і значною активізацією. Важливим здобутком безумовно є реалізація проекту в рамках програми Жана моне «Кафедра європейських студій», який не лише дозволяє втілювати у навчальній діяльності науко- ві здобутки кафедри накопичені за роки її існування, але й відкриває нові перспективи. Насамперед ці перспективи пов’язані з розвитком міжнародної співпраці кафедри, ре- зультатом якої має стати участь у спільних міжнародних проектах та дослідженнях, що буде черговим кроком на шляху утвердження наукової школи кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету. список використаних джерел 1. Бурдяк В. Політична культура країн Європи в контексті ін- теграційних процесів : [Монографія] [Текст] / В. Бурдяк, Н. Ротар. – Чернівці : Рута, 2004. – 328 с. 2. Гакман С. Підготовка та менеджмент транскордонних проектів у контексті європейської інтеграції: Навчальний посібник [Текст] / С. Гакман. – Чернівці : Прут, 2008. – 96 с. 3. Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут» [Ма- теріали Міжнародної наукової конференції] [Текст] / Буковинський політологічний центр та Карінтійський інститут національних меншин. – Чернівці : Букрек, 2004. – 401 с. 4. Європейська інтеграція на початку нового тисячоліття: [Довідник] [Текст] / Круглашов А., Озимок І., Астапенко Т., Руссу В. – Чер- нівці, 2010. – Ч.1. – 212 с. 84 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича 5. Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації: [Збірка наукових праць] [Текст]. – Чернівці : Букрек, 2004. – 256 с. 6. Круглашов А. Наукові пріоритети кафедральних досліджень [Текст] / А. Круглашов // Політологічні та соціологічні студії. Том 7. – Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2008. – С. 11-27. 7. Круглашов А. Нормативно-правове забезпечення державного курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію: [Навчально- методичний посібник] [Текст] / А. Круглашов. – Чернівці, 2004. - 168 с. 8. Круглашов А. Пути европеизации Беларуси: между политикой и конструированием идентичности. 1991 – 2010 [Текст] / А. Круг- лашов; под ред. О. Шпараги. – Минск : Издатель Логинов И.П., 2011. – С. 7-83. 9. Курс України на інтеграцію до Європейського Союзу: регіональні виміри громадської підтримки [Наукове видання] [Текст]. – Чер- нівці : Прут, 2002. – 88 с. 10. Магістранти спеціальності «Державна служба» здобули третє та п’яте місця на Всеукраїнській олімпіаді з «Європеєзнавства» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.politicalscience.chnu.edu.ua/index. php?page=ua/news/archive&data%5B6958%5D%5Bnews_id%5D=2718. 11. Україна в міжнародних організаціях: Навчальний посібник [Текст] / За ред. Ю.І.Макара. – Чернівці: Прут, 2009. – 880 с. 12. Die Europaische Union: Gestern, Hheute, Morgen [Текст] / Макар Ю., Бурдяк В., Івасютин Т., Семенко В. – Чернівці: Рута, 2008. – 224 с. 13. Kruglashov A. Regional Dynamics in Central and Eastern Europe: New Approaches to Decentralization [Текст] / A. Kruglashov; Edited by Francesco Palermo and Sara Parolari. – Boston /Leiden: Brill, 2013, P. 7–34. 14. Kruglashov A. The ways of Belarus Europeanization: between politics and identity construction [Текст] / A. Kruglashov. Edited by O. Shparaga. – Minsk : Belarusian Center for European Studies, 2012. – P. 12-70. Павел Молочко европейСкие Студии в научно-иССледовательСком поле кафедры политологии и гоСударСтвенного управления чну имени юрия федьковича В статье автор анализирует особенности формирования научной школы кафедры политологии и государственного управления Чер- новицкого национального университета имени Юрия Федьковича. 85 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Установлено, что важная роль на пути формирования научной шко- лы кафедры принадлежит исследованиям вопросов европейской ин- теграции. Автор раскрывает особенности формирования научного ин- тереса к европейским исследованиям в Черновицком национальном университете и обращается к анализу особенностей исследования европейской проблематики в научных публикациях сотрудников ка- федры. Отдельно автор обращается к анализу научных проектов, реа- лизуемых кафедрой. Установлено, что результаты научной деятельно- сти кафедры нашли надлежащее представление в учебном процессе, подтверждением чему могут служить достижения студентов кафедры в студенческих научных конкурсах. Ключевые слова: европейские студии, кафедра политологии и государственного управления, научная школа, интеграция, евроин- теграционные исследования. Pavlo Molochko european studies of the departMent of political science and public adMinistration of yurii fedkovych chernivtsi national university The author analyzes the characteristic features of formation of the research school of the Department of Political Science and Public Ad- ministration of Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University. Studies of European integration have an important role for the formation of the scientiic school. The author reveals the peculiarities of scientiic interest in European Studies at Chernivtsi National University and refers to the analysis of features of European issues in the department’s researches. Separately, the author refers to the analysis of research projects imple- mented by the department. It has been distinguished that the results of scientiic activity of the department have found a proper representation in the learning process, as it is evidenced by the students’ achievements in students’ research competitions. Keywords: European Studies, Department of Political Science and Public Administration, Research School, Integration, European integra- tion studies. 86 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича б і б л і о г ра ф і я з європейСьких Студій кафедри політології та дерЖавного управління чернівецького національного універСитету імені юрія федьковича 2001-2012 рр. монографії та поСібники 2002 Курс України на інтеграцію до Європейського Союзу: регіо- нальні виміри громадської підтримки. Наукове видання. – Чер- нівці : Прут, 2002. – 88с. 2004 Бурдяк В., Ротар Н. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів. Монографія. – Чернівці : Рута, 2004. – 328 с. Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка на- укових праць. – Чернівці : Букрек, 2004. – 256 с. Круглашов А. Нормативно-правове забезпечення державно- го курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Навчально-методичний посібник. – Чернівці, 2004. – 168 с. 2005 Федуняк с. Європейські виміри безпеки на пострадянсько- му просторі. Формування інтегрованої системи Заходу і Нових незалежних держав. – Чернівці : Рута, 2005. – 336 с. 2008 стрельчук Н. Європейська та євроатлантична інтеграція у шкільній освіті. Навчально-методичний посібник / За ред. Н. Стрельчук. – Чернівці : Книги ХХІ століття, 2007. – 176 с. стрельчук Н., мельничук Г., Щербатюк О. Демократич- ний контроль за сферою безпеки як важливий критерій вступу 87 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII України до НАТО і ЄС // Збірник документів та матеріалів / Упорядники: Н.Стрельчук, Г. Мельничук, О. Щербатюк. – Чер- нівці, 2008. – 52 с. Die Europaische Union: Gestern, Hheute, Morgen (Європей- ський Союз: вчора, сьогодні, завтра) Авт.-укл.: Макар Ю.І., Бурдяк В.І., Івасютин Т.Д., Семенко В.В. Навчальний посіб- ник. – Чернівці : Рута, 2008. – 224 с. 2009 Гакман с. Підготовка та менеджмент транскордонних про- ектів у контексті європейської інтеграції: Навчальний посіб- ник / Укл. С.М. Гакман. – Чернівці : Прут, 2008. – 96 с. макар Ю., Гдичинський Б, макар В., Попик с., Ротар Н. Україна в міжнародних організаціях: Навчальний посібник / За ред. Ю.І. Макара. – Чернівці : Прут, 2009. – 880 с. 2010 Зміна пріоритетів: Чи можуть реформи системи демокра- тичного управління зробити Молдову ближчою до ЄС? Екс- пертний звіт.( Горбач В., Куйбіда Р., Журба Я., Старух О., Зелінська О., Стрельчук Н. та ін. – К., Інститут Євро-Атлан- тичного Співробітництва, 2010. – 76 с. Круглашов А., Ротар Н., мельничук і. Зовнішня політика України – 2010: незмінна мінливість пріоритетів. – К. : Фонд ім. Фрідріха Еберта, 2010. – 22 с. 2011 Круглашов А. Пути европеизации Беларуси: между поли- тикой и конструированием идентичности. 1991 – 2010 / Под редакцией Ольги Шпараги. – Минск : Издатель Логинов И.П., 2011. – С. 7-83. Круглашов А., Астапенко т., Руссу В. Європейська ін- теграція на порозі нового тисячоліття: Довідник. – Чернівці, 2011. – Ч.2. – 207 с. Круглашов А., Озимок і., Астапенко т., Руссу В. Євро- пейська інтеграція на початку нового тисячоліття: Довідник. – Чернівці, 2010. – Ч.1. – 212 с. 88 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича 2012 Kruglashov A. The ways of Belarus Europeanization: between politics and identity construction. Edited by Olga Shparaga, Belarusian Center for European Studies. – Minsk, 2012, p. 12-70. 2013 Kruglashov A. Regional Dynamics in Central and Eastern Europe: New Approaches to Decentralization. Edited by Francesco Palermo and Sara Parolari, Boston /Leiden, Brill, 2013, p. 7-34. публікації в Журналах 2001 Бурдяк В. Болгарський шлях у Європу: реалії та перспекти- ви пошуку місця в сучасному світі // Наукові записки Вінниць- кого державного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. ІІІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Вінниця, 2001. – С. 187-193. Круглашов А. Європоцентризм Михайла Драгоманова // Політика і час. – 2001. – № 11. – С. 83-89. 2002 Бурдяк В. Болгарія на шляху до Європейського Союзу: ба- жання і песпективи // Вісник Прикарпатського університету. Іс- торія. Вип. ІV-V. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – С.132-141. мельничук і. Особливості південного напрямку зовніш- ньополітичної орієнтації України // Науковий вісник Чернівець- кого університету. Випуск 123-124. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. Збірник наукових праць. – Чернівці : Рута, 2002. – С. 244-251. Орінчай Н. Стратегія розширення Європейського Союзу: еволюція «класичного методу» // Науковий вісник Чернівець- кого університету. Випуск 123-124. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці : Рута, 2002. – С.468-476. 2003 Костюк с. Неурядові аналітичні центри в контексті реа- лізації євроінтеграційного курсу України // Політологічні та 89 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII соціологічні студії. Збірник наукових праць. Т. ІІ. – Чернівці : Прут, 2002. – С. 278-288. Круглашов А. Від «Європи да націй» до «Європи регіонів» // Політика і час. 2003. – № 10. – С. 69-78. Орінчай Н. Технічна і фінансова допомога Україні з боку Європейського Союзу: ефективність, значення та вплив на здійснення євроінтеграційного курсу // Науковий вісник Черні- вецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 173-174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 393-401. Ротар Н. Гендерні аспекти політичної участі у світлі євро- пейських традицій // Науковий вісник Чернівецького універси- тету: Збірник наукових праць. Вип. 173-174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці : Рута, 2003. – С. 291- 298. Федуняк с. Європейський союз і нові незалежні держави (проблеми безпеки у контексті нової хвилі розширення) // На- уковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 173-174. Історія. Політичні науки. Міжнародні від- носини. – Чернівці : Рута, 2003. – С. 328-336. Федуняк с. Україна після розширення НАТО – ЄС. Як бути з безпекою // Віче. – 2003. – №10 (139). – С. 9-12. 2004 Бурдяк В. Шляхом європейської інтеграції // Трибуна. – 2004. – № 5-6. – С. 26-28. Лазар Н. Роль єврорегіонів у розв’язанні етнонаціональних проблем (на прикладі єврорегіону «Карпати») // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2004. – С. 238-246. Орінчай Н. Новий режим кордонів та транскордонне спів- робітництво у контексті розширення ЄС на Схід // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2004. – С. 72-81. Ротар Н. Єврорегіональна співпраця як перспективна сфе- ра політики парламентських партій України // Єврорегіони: 90 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2004. – С. 99-104. Федуняк с. Єврорегіоналізм у контексті створення пан’європейської системи безпеки // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2004. – С. 55-64. 2005 Круглашов А. Відповідно до європейського рівня можли- востей. Регіональні чинники зовнішньополітичної діяльності України (на прикладі Чернівецької області) // Політика і час. – № 5. – 2005. – С. 15-26. Круглашов А. Співпраця України та Європейського Союзу в галузі освіти і науки // Політичний менеджмент. – № 4 (13). – 2005. – С. 115-126. 2006 Бурдяк В. Євроатлантична інтеграція – домінанта зовніш- ньої політики Республіка Болгарія // Політологічні та соціоло- гічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. Чернівці: Прут, 2006. – С. 101-112. Василенко с., Василенко м. Політичні аспекти україно- румуно-молдовських відносин у контексті європейської інте- грації // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці: Прут, 2006. – С. 86-101. Веренько В. Європейська інтеграція – запорука розвитку української держави демократичним шляхом // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чер- нівці : Прут, 2006. – С. 437-446. Гаврада і. Проблеми відповідності нормативно-правової бази України європейському досвіду регулювання інформа- ційної сфери // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. Чернівці : Прут, 2006. – С. 473-486. Гуйтор м. Інтеграційні орієнтації України як складова по- літичних технологій (на прикладі парламентських виборів 2006 р. в Україні) // Політологічні та соціологічні студії. Збірник на- укових праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С.427-437. 91 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Круглашов А. Громадська позиція щодо перспектив євро- інтеграції України: регіональні виміри // По той бік розуміння: Україна та Європа після Помаранчевої революції: Збірник на- укових статей / За заг. ред. Гейра Флікке та Сергія Кисельова // За матеріалами міжнародного наукового семінару «Перед ви- значенням: Україна та Європа після Помаранчевої революції», Київ – На УКМА – 30 вересня 2005 року. – К. : Атака, 2006. – 228 с. – С. 178-191. Круглашов А. Україна – ЄС: труднощі діалогу // Політоло- гічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С.303-321. Круглашов А. Чому нам треба йти в Європу? (продовжен- ня) // Буковинський вісник державної служби та місцевого са- моврядування. – № 3, липень-вересень 2006. – С. 40-43. Круглашов А. Чому нам треба йти в Європу? // Буковин- ський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – № 2, квітень-червень 2006. – С. 47-49. Kruglashov A. Academic and Educational Cooperation of Ukraine and the European Union: overcoming ‘Paper Barriers’ // Der Donauraum. Zeitschrift des Institutes für den Donauraum und Mitteleuropa als Vierteljahresschrift. 46 Jahrgang, 2/2006. – P. 134-142. Kruglashov A. Eurerogion – the potentioal of interethnic harmonization // Kärnten documentation. Die Rolle der Volks- gruppen im erweiterten Europa und bei grenzüberschreitenden Kooperationsmodellen. Band 20|21. – Klagenfurt, 2006. – P. 164-171. Лукач У. Розбудова інститутів громадянського суспільства в Україні – необхідний чинник євроінтеграційного поступу держави // Політологічні та соціологічні студії. Збірник науко- вих праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С.464-473. молочко П. Інтеграційні вектори в програмних документах політичних партій Російської Федерації // Політологічні та со- ціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С. 241-254. Недокус і. Вплив політичного режиму Республіки Білорусь на формування взаємин з Європейським Союзом // Політоло- 92 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича гічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. Чернівці : Прут, 2006. – С.290-303. Петров м. Євроінтеграція Румунії як фактор формування позитивного іміджу України // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С. 156-167. Ротар Н. Євро інтеграційний дискурс як чинник електо- ральної участі громадян України // Політологічні та соціоло- гічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С. 337-352. Цікул і. Європейський досвід формування паритетної де- мократії як приклад для посткомуністичної України // Політо- логічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV.– Чернівці : Прут, 2006. – С.378-390. Юрійчук Є. Інтеграційний досвід Прибалтики та України: трансформація виборчих систем // Політологічні та соціоло- гічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці : Прут, 2006. – С.364-378. 2007 Бурдяк В. Політика України й постсоціалістичних країн у руслі інтеграції і загальноєвропейської системи безпеки // Га- личина. – 2007. – № 12-13. – С. 251-258. Кандюк О. Еволюція американських підходів до європей- ської політики в період адміністрації Джорджа В.Буша // Іс- торико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці : Рута, 2007. – Т. 15-16. – С. 46-50. молочко П. Механізми впливу російських політичних пар- тій на формування зовнішньо-політичного курсу Російської Федерації // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. – Вип. 65. – Ч. 2. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Дра- гоманова, 2007. – С. 218-225. Цікул і. Формування паритетної демократії в Україні як принцип євроінтеграційних процесів // Нова парадигма: Жур- нал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. – Вип. 65. – Ч. 2. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. – С. 292-299. 93 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Юрійчук Є. Формування органів місцевого самовря- дування на пропорційній основі та громадянське суспіль- ство в Україні в контексті європейської інтеграції // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П. Бех. – Вип. 65. – Ч. 2. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. – С. 299-305. 2008 Бурдельный Е., Круглашов А., мошняга В. Изучение практик регулирования трансграничных миграций в восточно- европейских странах Европейской Политики Соседства (Мол- дова, Украина, Беларусь) в контексте разширения Европей- ского Союза // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Nr. 2 (XLI), 2008. – Chişinău : CEP USM, 2008. – P. 154-193. Гуйтор м. Євроінтеграційні орієнтації політичних партій як чинник формування політичної культури української молоді // Наукові праці МАУП / Редкол.: М.Ф.Головатий (гол. ред.) та ін. – К. : ДП «Видавничий дім «Персонал», 2008. – Вип. 1 (17). – С. 181 – 187. Круглашов А., Белайц т. Украина и Бєларусь: две моде- ли сотрудничества с ЕС // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. V. – Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2007. – С. 346-364. 2009 Бурдяк В. Інтеграція постсоціалістичних країн у сучасну загальноєвропейську систему безпеки // Політологічні та со- ціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. VІ. – Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2008. – С. 111-122. Бурдяк В. Болгарія в Євросоюзі: труднощі перших років // Науковий вісник Чернівецького університету: збірник на- укових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відноси- ни. – Вип. 486-487. – Чернівці : Рута, 2009. – С. 64-69. Бурдяк В. Євроатлантична інтеграція України крізь призму регіонального виміру (за матеріалами Чернівецької області) // Вісник Наукового інформаційно-аналітичного центру НАТО Прикарпатського національного університету імені Василя 94 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича Стефаника. 1 (спеціальний випуск) / За заг. ред. Олега Білоуса. – Івано-Франківськ : Гостинець, 2008. – С. 13-20. Бурдяк В. Євроінтеграційні процеси в Україні, Румунії, Молдові на початку ХХІ століття // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контекс- ті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр. Під загальною редак- цією А.М.Круглашова. – Чернівці : Букрек, 2009. – Т. ІІІ. – С. 177-192. Бурдяк В. Республика Болгария на пути европейской инте- грации: трудности и достижения // Вучоныя запіскі Брэсцкага дзяржаўнага універсітэта імя А.С. Пушкіна : зб. навук. прац : у 2 т. / заснав. – установа адукацыі «Брэсц. дзярж. ун-т імя А.С. Пушкіна». – 2008. Т.4, ч.І. – Брэст, Бр.ДУ, 2008. – С.193-199. Кандюк О. Місце України у системі європейської безпеки (еволюція підходів та прогнози американських консерватив- них аналітичних центрів // Політологічні та соціологічні сту- дії. Збірник наукових праць. – Т. VІ. – Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2008. – С. 87- 99. Круглашов А. Нові можливості для давніх сусідів // Украї- на-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспек- ти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збір- ник наукових праць / Буковинський політологічний центр / Під загальною редакцією А.М. Круглашова. – Чернівці : Букрек, 2009. – Т. ІІІ. – С. 25-36. Юрійчук Є. Євроінтеграційні аспекти трансформації вибор- чої системи в Україні // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр. Під загальною редакцією А.М. Кругла- шова. – Чернівці : Букрек, 2009. – Т. ІІІ. – С. 290-302. Юрійчук Є. Євроінтеграційні аспекти трансформації ви- борчої системи України // Вісник Центру євроатлантичної ін- теграції та безпеки Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: Збірник наукових статей. Політичні науки. – Чернівці : ЧНУ, 2008. – Вип. 1. – С. 39-45. 95 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Юрійчук Є. Євроінтеграційні критерії виборів та рефе- рендумів в Україні // Науковий вісник Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2009. – № 3 (81). – С. 108-118. 2010 Бурдяк В. Європейська хартія - основа розвитку місцевого самоврядування // Матеріали V Всеукраїнської науково-прак- тичної конференції за міжнародною участю, 11 листопада 2010 р. – Ч.1. – Полтава : Полт НТУ, 2010 . – С. 76-78. Бурдяк В. Евроінтеграційні наміри України та участь у ді- яльності транскордонних регіонів // Культурологічний часо- пис «Ї» (Львів). 2010. – №.64. -http://www.ji.lviv.ua/n64texts/ burdjak_evronamiry.htm Круглашов А. Ukraine’s ticket to Europe: who sells, where to buy? // Ukraine, between integration and partnership. – Champagne : Bruylant Bruxelles, 2010. – P. 335-360. Круглашов А., Власкін О. Білорусь: особливий шлях до Європи // Політологічні та соціологічні студії. Збірник науко- вих праць. – Т. VІІІ. – Чернівці : Букрек, 2009. – С. 119-136. Круглашов А., ткачов К. Участие ЕС в урегулировании приднестрвкого конфликта: тенденции научного анализа // Moldosopie (Problemele de analiza politica). – Nr.1. (XLVIII) – Chisinau, 2010. – P. 182-200. Цікул і. Проблеми впровадження гендерних стандартів ЄС у сфері політичних відносин в Україні // Політологічні та со- ціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. VІІІ. – Чернівці : Букрек, 2009. – С. 477-491. Юрійчук Ю. Значення європейського досвіду регіоналіз- му в контексті формування української національної ідентич- ності // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІХ. – Чернівці : Букрек, 2010. – С. 250-258. 2011 Бурдяк В. Успіхи та поразки України на шляху до Євро- союзу // Панорама політологічних студій: науковий вісник 96 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича Рівненського державного гуманітарного університету. На по- шану професора Р.М. Постоловського. – Рівне : РДГУ, 2011. – Вип. 5-6. – С. 14-22. Бурдяк і. Політика постсоціалістичних України і Болгарії в руслі європейської інтеграції та системи безпеки // Дринов- ський збірник. – Т. 1V. – Академічне видавництво ім. проф. Марина Дринова. – Харків – Софія. – 2011. – С. 385-399. Бурдяк і. Транскордонна співпраця Буковини в Єврорегіо- ні «Верхній Прут» // Europa Regionów. Redakcja Michał Gołoś, Agńíeszka Kasińska-Metryka. – Toruń : Wydawnictwo Adam Marszalek, 2011. – S. 274-283. Круглашов А. Евроинтеграционный курс Украины и Молдовы: проблемы и возможности конструктивного взаимо- действия // Revista Moldoveneasca de drept international si relatii internationale. – 2011. – N 3. – S. 139-146. Круглашов А. Европейская политика Киева: смена векто- ров // Moldosopie (Problemele de analiza politica). – Nr. 4 (LI). – Chisinau, 2010. – P. 2140-224 Круглашов А., Ревуцька О. Євроадаптація правової системи України: інституційні аспекти // Влада та управління. Збірник на- укових праць. – Вип. 1. – Чернівці: «Букрек», 2010. – С. 110-126. Круглашов А., Кафанов О. Висвітлення проблем європей- ської інтеграції України у чернівецьких регіональних ЗМІ // Влада та управління. Збірник наукових праць. – Вип. 1. – Чер- нівці : Букрек, 2010. – С. 183-206. Круглашов А., Ревуцька О. Інституційні аспекти адаптації правової системи України до європейського законодавства // Вісник державної служби України: наук. вид. для держ. Служ- бовців України. – 2010. – N 4. – С. 34-38. Kruglasov A. Interethnic Relations Stability on the Ukraine- Romania Border: A Case of Chernivtsi Region // Ethnicity, confession and intercultural dialogue at the European Union eastern border. Supplement of Eurolimes. – Oradea : Editura Universitătii din Oradea, 2011. – P. 297-319. Ротар Н., Князєв А. Основні принципи функціонування моніторингу системи Е-урядування в країнах Європейського 97 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Союзу // Влада та управління. Збірник наукових праць. – Вип. 1. – Чернівці : Букрек, 2010. – С.144-162. Юрийчук Е. Bнешнеполитическая электоральная леги- тимация власти в Rеспублике Mолдова в контексте нацио- нальной и общеевропейской безопасности / Евгения Юрий- чук // ACADEMIA DE ŞTIINŢE A MOLDOVEI. INSTITUTUL INTEGRARE EUROPEANĂ ŞI ŞTIINŢE POLITICE. REVISTA DE FILOZOFIE, SOCIOLOGIE ŞI ŞTIINŢE POLITICE. – 2010. – № 3 (154). – Chişinău, 2010. – P. 212-217. Molochko P. Peculiarities of Ethnonational Policy of Ukraine (Illustrated by the Example of the Chernivtsi Region) // Ethnicity, confession and intercultural dialogue at the European Union eastern border. Supplement of Eurolimes. – Oradea : Editura Universitătii din Oradea, 2011. – P. 343-355. 2012 Боднараш Г. Компаративний аналіз трансформації партій- них систем України, Румунії та республіки Молдова в контек- сті європейської інтеграції // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: збірник наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2011. – Т. 4. – С. 283-299. Бурдяк В. Інтеграція Республіки Болгарія до Європейсько- го Союзу // Україна – Європа – Світ. Міжнародний збірник на- укових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л.М. Алексієвець. – Вип. 9: Україна – Європа – Світ: творимо історію разом. Присвячується Євро-2012. – Тернопіль : Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2012. – С. 23-34. Бурдяк В. Вплив громадянського суспільства країн-членів Європейського Союзу на формування регіональної політики / В.І. Бурдяк, А.О. Жуковська // Науковий вісник. Одеський на- ціональний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2012. – № 5 (157). – С. 5-13. Бурдяк В. Сусідні Україна та Польща в сучасних єв- роінтеграційних процесах // Od ugody Hadziackiej do Unii Europejskiej. Tom II. Reset czy Kontynuacja [pod redakcja Adama 98 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича Kulczyckiego, Igora Guraka, Iwony Słoty, Mirosława Rowiskiego, Ołega Boryniaka. – Rzeszów – Lwów –Iwano-Frankowsk, 2012. – S. 97-105. Бурдяк В. Теоретичний дискурс у дихотомії «єврорегіони – державний суверенітет» // Україна – Румунія – Молдова: іс- торичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: збірник наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2011. – Т. 4. – С. 370-378. Бурдяк В. Шлях України в Європу: успіхи та поразки// Od Galicji do Euroregionu Karpackiego. Historia-Spoleczenstwo- Polityka-Gospodarka. Pod red. Andrzeja Olejko ta in. – Raciborsko : Roban, 2012. – S. 265-276. Герман м. Перспективи розвитку соціального капіталу в Україні та Румунії в контексті євроінтергаційних процесів // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культур- ні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських проце- сів: збірник наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2011. – Т. 4. – С. 192-204. Герман м. сучасні підходи до дослідження євро інтегра- ційних процесів постсоціалістичних суспільств // Політоло- гічні та соціологічні студії: Т. ХІ. Теорія та історія політичної науки: світовий та національний досвід: зб. наук.праць / наук. ред. А.М. Круглашов. – Чернівці : Букрек, 2012. – С.501-512. Герман м. Теорії соціального капіталу в аналітичній пер- спективі вивчення євроінтеграційних процесів / М. Герман // Вісник Національного технічного університету України «Київ- ський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Пра- во. – 2011. – №4. – С. 54-63. Круглашов А., Кафанов О. Роль ЗМІ у процесі європей- ської інтеграції України // Влада та управління. Збірник науко- вих праць. – Вип.. 2. – Чернівці : Букрек, 2012. – С. 256-271. Круглашов А., ткачов К. Потенціал і механізми впливу ЄС на врегулювання етнополітичних конфліктів на постра- дянському просторові (на прикладі придністровської кризи) // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та куль- турні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських 99 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII процесів: збірник наукових праць. – Чернівці : Букрек, 2011. – Т. 4. – С.80-97. молочко П. Межэтнические отношения как фактор реги- ональной безопасности (на примере Черновицкой области) // Буковина и Бессарабия: исторические уроки, состояние и перспективы региональной безопасности (международный научный семинар, 21 сентября 2011 г. Ротар Н. Еволюція механізмів транскордонної співпраці України та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів // Сучасна українська політика. – Спецвипуск: Інтеграційні процеси в сучасному світі: регіональні виміри. – К. : Вид-во «Центр соціальних комунікацій», 2012. – С. 186-199. Ротар Н., добржанська і. Формування стратегії відносин Росії та ЄС // Науковий вісник. Одеський національний еко- номічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих нау- ковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2012. – № 4 (156). – С. 145-156. – Черновцы, 2011. – С. 166-182. Юрійчук Є. Роль ПАРЄ в зовнішньополітичній електо- ральній легітимації влади на пострадянському просторі / Єв- генія Юрійчук // Україна дипломатична. Науковий щорічник. Вип. 12. – К. : Генеральна дирекція з обслуговування інозем- них представництв, 2011. – С. 692-712. матеріали міЖнародних конференцій 2001 Бурдяк В. Сучасна Європа і Болгарія: зовнішньополітич- ний вибір країни // Матеріали ІУ Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю за- снування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, 5 жовтня 2000 р., Чернівці. – Чернівці : Зо- лоті литаври, 2001. – С. 253-257. Круглашов А. Регіональні виміри громадської підтрим- ки курсу України на європейську інтеграцію (За матеріалами соціологічного дослідження) // Матеріали ІV Буковинської Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 100 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича 125-річчю заснування Чернівецького національного універси- тету імені Юрія Федьковича, 5 жовтня 2000 р., Чернівці. – Чер- нівці : Золоті литаври, 2001. – С. 260-263. Круглашов А. Розширення НАТО та європейська інтегра- ція: взаємозалежність та перспективи // Проблеми прикор- донних регіонів у контексті розширення НАТО: Матеріали науково-практичного семінару, Чернівці, 9 листопада 2000 р. – Чернівці : Букрек, 2001. – С. 14-27. Орінчай Н. Європейський вибір України: внутрішні та зо- внішні чинники // Міжнародний Науковий Конгрес «Україн- ська історична наука на порозі ХХІ століття». Чернівці, 16 - 18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення. /Українське історич- не товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці : Рута, 2001. – Т. 3. – С. 106-115. 2002 Федуняк с. Україна в новостворюваній системі безпеки центрально-східної Європи і Євразії // Українська геостратегія в умовах поствересневих змін міжнародних стосунків. Збірник матеріалів конференції для українських випускників програм наукового стажування у США. – К. : Стислос, 2002. – С. 27-36. 2003 молочко П. Питання європейської безпеки в програмних документах політичних партій України // Безпека та стабіль- ність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширен- ня НАТО: ілюзії та реалії. Матеріали міжнародного наукового семінару. Чернівці, 12-13 листопада 2002 р. Чернівецький на- ціональний університет ім. Юрія Федьковича, Чернівецький обласний фонд громадських ініціатив, Центр документації та інформації НАТО в Україні. – Чернівці : Золоті литаври, 2003. – С. 13-19. Орінчай Н. Безпека кордонів України у контексті розширен- ня НАТО та ЄС // Безпека та стабільність країн постсоціаліс- тичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії. Матеріали міжнародного наукового семінару. Чернівці, 12- 13 листопада 2002 р. Чернівецький національний університет 101 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ім. Юрія Федьковича, Чернівецький обласний фонд громад- ських ініціатив, Центр документації та інформації НАТО в Україні. – Чернівці : Золоті литаври, 2003. – С. 39-45. 2004 Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут»: Матеріали Міжнародної наукової конференції / Буковинський політологічний центр та Карінтійський інститут національних меншин. – Чернівці : Букрек, 2004. – 401 с. 2006 Ротар Н. Європейські моделі ініціативної політичної участі: досвід для громадян України // На перехрестях світової науки. Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції «Вікно в єв- ропейську науку», присвяченої 140-річчю від дня народження Раймунда Фрідріха Кайндля. Чернівці, 20-21 травня 2006 р. – Чернівці : Прут, 2006. – С. 251-253. 2007 Бурдяк В. Труднощі України на шляху інтеграції у сучас- ну загальноєвропейську систему безпеки // Соціально-еконо- мічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть: Тези доповідей міжнародної науково-теоретичної конференції студентів, аспірантів і молодих вчених. Відп. ред. З.В. Гуцайлюк. – Тернопіль, 2007. – С. 434-436. Круглашов А. Завдання щодо науково-аналітичної співп- раці науковців та експертів України та Румунії в контексті ін- теграційних перспектив України //Тези Міжнародної наукової конференції за результатами фундаментальних досліджень за 2006 рік в рамках транскордонного співробітництва (17-18 квітня 2007 року). – Чернівці, ЧНУ, 2007. – С. 84-86. Ротар Н. Євроінтеграційний дискурс еліти як чинник елек- торальної участі громадян України // У міжнародна конферен- ція «Розвиток демократії і демократична освіта в Україні». Тези доповідей. Київ, 8-10 листопада 2007 р. – К., 2007. – С.6-7. Ротар Н. Особливості євроінтеграційного дискурсу в Укра- їни у період президентських виборів // Європейські інтегра- 102 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича ційні процеси і транскордонне співробітництво: Тези доп. ІV Міжнар. наук.практ. канф.студ.,аспіран. і молодих науков. Луцьк, 17-18 трав. 2007 р. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. – С. 105-107. 2008 Бурдяк В. Уроки членства Болгарії в Європейському Союзі // Materialy IV Międzynarodowej naukowi-praktycznej konferencji «Naukowy potencjał świata – 2008». Tym 6. Historia. Politołogija. Filologiczne nauki Psychologia i socjologia: Przemyśl: Nauka i studia, 2008. – S. 43-45. Гакман с. Проблема кордонів в українсько-румунських взаєминах у контексті розширення НАТО та ЄС на Схід // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць /Буковинський політологічний центр. Під загальною редакцією А.М.Круглашова. – Чернівці : Ви- давничий дім «Букрек», 2006. – С. 224-238. Равлик і. Основні принципи ефективної інформаційної кампанії у процесі реалізації євроінтеграційної політики // Єв- ропейська і євроатлантична інтеграція та транскордонне спів- робітництво. Збірник наукових тез учасників V Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців. – Луцьк : ВНУ імені Лесі Українки, 2008. – С. 54-56. Ротар Н. Інформаційне забезпечення процесів євроінте- грації України // Європейська та євроатлантична інтеграція і транскордонне співробітництво: Тези доп. У міжнародної на- уково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих науковців, Луцьк 15-16 травня 2008 р.: В 2-х томах. – Луцьк : Вежа, 2008. – Т. 1. – С. 212-215. Юрійчук Є. Інтеграційні процеси в Україні та Європі: трансформація виборчих систем // ІІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу». Луцьк, 17-19 травня 2006 р.: Допо- віді та повідомлення: В 3-х т. / Укр. іст. т-во, Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки / Гол. ред.: Л. Винар, І. Коцан; відп. ред.: 103 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII С. Гаврилюк, О. Гаврилюк, В. Пришляк, Л. Шваб. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. – Т. 3. – С. 304-305. 2009 Бурдяк В. Нова Угода ЄС –Україна: крок вперед чи чергові ігри політиків? // Правові та соціополітичні аспекти взаємо- відносин ЄС-Україна: Матеріали шостої міжнародної наукової конференції з серії «Європейське право сьогодні: освіта, наука, практика»: 23-24 жовтня 2008 р. / Укл. М.В. Примуш/. – До- нецьк: ДонНУ, 2008. – С.70-79. Круглашов А. Регіональні аспекти реалізації державної стратегії України щодо європейської інтеграції // Правові та со- ціополітичні аспекти взаємовідносин ЄС-Україна: Матеріали шостої міжнародної наукової конференції з серії «Європейське право сьогодні: освіта, наука, практика»: 23-24 жовтня 2008 р. / Укл. М.В. Примуш/. – Донецьк : ДонНУ, 2008. – С. 182-195. Примуш м. Україна та ЄС: міграційна співпраця на шляху до відміни візового режиму // Правові та соціополітичні аспек- ти взаємовідносин ЄС-Україна: Матеріали шостої міжнарод- ної наукової конференції з серії «Європейське право сьогодні: освіта, наука, практика»: 23-24 жовтня 2008 р. / Укл. М.В. При- муш/. – Донецьк : ДонНУ, 2008. – С. 269-281. Ротар Н. Стратегія партнерства влади та громадян в країнах ЄС як модель розвитку політичної участі в Україні // Проблеми розвитку прикордонних територій та їх участі в інтеграційних процесах: Матеріали V Міжнародної науково-практичної кон- ференції. Луцьк, 16-17 жовтня 2008 р. / За ред. В.Й. Лажника і С.Ф. Федонюка. – Луцьк : Вежа, 2008. - С. 64–67. стрельчук Н. Україна і країни Вишеградської четвірки: поглиблення співпраці у сфері безпеки та євроатлантичної ін- теграції. // VII Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 140-річчю заснування першого укра- їнського культурно-освітнього товариства на Буковині «Русь- ка бесіда»,Чернівці, 27-28 листопада 2009 р. Тези. – Чернівці, ЧНУ, 2009.– С. 222-223. 104 Павло Молочко Європейські студії у науково-дослідному полі кафедри політології та державного управління ЧНУ імені Юрія Федьковича Юрійчук Є. Трансформація виборчої системи України: єв- роінтеграційний дискурс // Правові та соціополітичні аспек- ти взаємовідносин ЄС-Україна: Матеріали шостої міжнарод- ної наукової конференції з серії «Європейське право сьогодні: освіта, наука, практика»: 23-24 жовтня 2008 р. / Укл. М.В. При- муш/. – Донецьк : ДонНУ, 2008. – С. 415-424. 2010 Гакман с. Еврорегион «Верхний Прут» как потенци- ал экономического сотрудничества приграничных террито- рий Украины, Республики Молдова и Румынии // Premisele dezvoltării economiei naţionale în contextul crizei economice: Materialele conferinţei ştiinţiico-practice internaţionale, 28-29 mai 2010 / Col. red.: Leonid Babii, Andrei Balînschi, Adrian Simon [et. al.]. – Bălţi: Presa universitară bălţeană (Tipogr. Univ. de Stat «Alecu Russo» din Bălţi), 2010. – P. 205-210. 2011 Круглашов А. Евроинтеграционный курс Украины и Мол- довы: проблемы и возможности конструктивного взаимо- действия // Identitatea civică şi integrarea europeană – factori ai consolidării statalităţii moldoveneşti» (Chişinău, 5-6 octombrie 2011). – Chişinău, 2011. – С.64-68. 2012 Герман м. Перспективи використання теорій соціального капіталу у дослідженні євроінтеграційних процесів // Розви- ток політичної науки: європейські практики та національні перспективи: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. студ. та аспір., Чернівці, 1 бер. 2012 р. – Чернівці : Букрек, 2012 – С. 99-103. Круглашов А. Возможности становления Европейских исследований в Республике Беларусь: анализ опыта Украины // Белорусская политология: многообразие в единстве. Поли- тическое знание в современном социальном и образователь- ном пространстве: тез. докл. V междунар. науч.-практ. конф. (Гродно – 17-18 мая 2012 г.) В 2 ч. Ч. 1 /ГрГУ им. Я. Купалы; 105 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII редкол.: В.Н. Ватыль (гл. ред.) [и др.]. – Гродно : ГрГУ, 2012. – С. 285-287. Круглашов А. Европейская политика Киева: смена векто- ров //Stiinta politica in Republica Moldova: realizari si perspective. Chesinau, 2011, 219 – 230. Круглашов А. Политическая наука в Республике Беларусь и Украине: советское наследие и европейские возможности // The First International Congress of Belarusian Studies. Working Papers. Volume I. – Kaunas : Vytautas Magnus University Press, 2012. – С. 87-92. матеріали вСеукраїнСьких конференцій 2007 Бурдяк В. Становлення українців до проблем національно- го суверенітету в умовах євро інтеграції. // Ми – українці, ми українські: Матеріали Буковинської науково-практичної кон- ференції, Чернівці, 2 листопада 2007 р. – Чернівці – Вижниця : Черемош, 2007. – С. 265-270. 2011 Герман м. Теорії соціального капіталу в аналітичній пер- спективі досліджень євро інтеграційних процесів / М. Герман / Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Украї- ні [Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, 21 травня 2011 р., м. Дніпропетровськ]. – Д. : ТОВ «Інновація», 2011. – С. 30-34. Ротар Н. Тенденції розвитку транскордонної співпраці України та Румунії в контексті євроінтеграційних процесів. Доповідь на «Круглому столі», проведеному 29 листопада 2010 г. в Інституті політичних та етнонаціональних дослід- жень ім. І.Ф. Кураса НАН України на тему «Україна – Руму- нія – Молдова: історія та сучасність». Стаття опублікована на сайті за адресою: http://dc-summit.info/proekty/ukraina- rumunija-moldova/1330-tendencii-rozvitku-transkordonnoi- spivpraci-ukraini-ta-rumunii-1.html. 106 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування ЄС Олександр РиБАК методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування інСтитутів єС У статті розглянуто проблему визначення та встановлення принципів, критеріїв і методів проведення оцінки політичних ри- зиків в Європейському Союзі, а також побудова сценаріїв роз- витку можливих негативних подій. Розглянуто інституційну структуру Європейського союзу, де на кожному відповідному рівні застосовуються найбільш придатні та адекватні мето- ди для встановлення оцінок політичних ризиків під час розвитку «ЄС-наднаціональної структури», так і окремих держав-членів, чи навіть локальних громад. Ключові слова: метод, принцип, оцінка, критерій, стандарт, політичний ризик, ЄС. С учасна глобальна криза привела в дію більшість латент- них політичних ризиків, тим самим вона зробила поняття «політичний ризик» більш складним для аналізу, розуміння, оцінки та можливості побудови сценарію реагування на ви- хідні загрози. Тому політичному ризику було надано високий пріоритет у формуванні політики Європейського Союзу (ЄС), особливо під час прийняття стратегічних політичних рішень, де при кожному прем’єр-міністрі країн ЄС існує стратегічний відділ, функція якого – вивчати питання політичного ризику й невизначеності політичного середовища. В основному відділ працює зі звітами, наприклад, націо- нальної рахункової палати або Комітету з розподілу державних коштів і вказує, в яких сферах необхідні перетворення. Ця ана- літична робота розвивається паралельно з цілим рядом інших ініціатив і реформ в середині уряду, впливаючи на хід реформ та одночасно отримуючи важливий матеріал для встановлен- ня оцінок мою живих майбутніх ризиків. Конкретний порядок проведення оцінок має додатково обговорюватися з постійними 107 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII секретарями і проводиться протягом всього життєвого циклу реалізації будь-яких урядових проектів чи програм. На наднаціональному рівні, в ЄС була введена процеду- ра експертної оцінки або концепція «нульового рівня» (Gate Zero). Вона була заснована в США, і використовується владою чи федеральними урядами із кінця 90-х рр. Але європейський варіант цієї концепції був адаптований, насамперед, до специ- фіки європейських цінностей та відносин між країнами-чле- нами ЄС. Сутність полягає в наступному, що під час реалізації будь- якого політичного проекту необхідно проводити перевірки в декілька кроків: перша перевірка «zero» – це експертна оцінка стратегічного масштабу з метою переконатися в загальній до- цільності пропонованих нововведень. Таблиця 1 стратегічні Реалізація Варіан політики оцінки політики (проекти) (проекту) 1 2 3 В основі кожної експертної оцінки повинно лежати кон- кретне і повне, без замовчувань, визначення наявних ризиків і можливостей у зв’язку з реалізацією тієї чи іншої політики з урахуванням при необхідності думки всіх зацікавлених сторін. Сюди має входити виявлення ризиків, оцінка ризиків і суджен- ня про них на основі емпіричних даних і громадського кон- тексту, а також розробка різних варіантів управління ризиками (пом’якшення впливу та альтернативні плани). В таблиці 2 по- казано, як це відбувається на етапі формування політики — найчастіше у формі інтерактивного процесу розробки різних варіантів, виявлення та оцінки ризиків, уточнення варіантів і подальшого аналізу ризиків. 108 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування ЄС Таблиця 2 Реалізація ідентифікація Оцінка політики (проекту) 1 2 3 На нашу думку, в ході такої перевірки необхідно розгляда- ти, чи був виявлений і оцінений ризик у всіх запропонованих варіантів політики, чи достатньо надійний план пом’якшення негативних наслідків і план дій в разі непередбачених обста- вин. А всі зроблені припущення аналізуються й перевіряються в контексті ймовірних сценаріїв майбутнього розвитку подій. Ці компоненти можуть бути включені в існуючі процедури оцінки, якщо такі є, — наприклад, в оцінку регулюючого впли- ву (RIA) та оцінку інвестицій, і якщо пропонований компонент буде включений до їх складу, зникне необхідність багаторазо- вих експертиз подібних пропозицій. Можливо також при про- веденні перевірки «нульового рівня» скористатися «загальною основою оцінки ризиків у політиці». Щодо процесу встановлення «загальноконцептуальної» оцінки політичних ризиків. То він складається з трьох різних аспектів: ідентифікація ризику, аналіз ризику і оцінка сили ри- зику. Ідентифікація ризику важлива, насамперед, для визначен- ня джерел виникнення ризику, зони впливу, можливих подій, їх причин, а також їх наслідків. Мета цього процесу полягає в тому, щоб створити всеосяжний список ризиків, які виникають від кожної із загроз на підставі тих подій, які можуть створити, посилити, запобігти, знизити досягнення поставлених владою цілей. Розглянуті фактори політичного ризику повинні бути ві- дібрані відповідно до певного набору критеріїв, шляхом враху- вання показників впливу на громад, політичне, соціальне і еко- номічне середовище. На цьому етапі дуже важливо проводити загальну ідентифікацію, так як ризик, який не був ідентифіко- ваний на даному етапі, не буде включено до майбутньої оцін- ки. Ідентифікація ризику також включає розгляд можливого 109 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ефекту доміно в особливій послідовності. Крім розуміння того, що може статися, необхідно розглядати додаткові можли- ві причини, сценарії, та наслідки, що будуть ідентифіковані з використанням інструментів, методів, а також відповідатимуть завданням та можливостям країн ЄС. Аналіз ризику передбачає розробку розуміння політичного ризику через оцінки конкретних загроз, вразливості і активів. Актив – будь-який цінний або важливий предмет. Активи мо- жуть включати фізичні предмети (майно, об’єкти інфраструк- тури, лінії комунікацій), інформаційні або кібернетичні активи (системи комунікації або фінансові системи), а також людські активи або елементи життя (функції і критично важливі зна- ння). Головним завданням є визначення характеристик активу, коли визначаються і збираються деталі активів життєво важли- ві для народу, регіону тощо. Таким чином, результати аналізу політичного ризику дають можливість зробити загальну оцінку ризику і допомагають прийняттю рішень, стратегій і методи роботи уряду чи окре- мого міністерства. А етап аналізу ризику буде включати при- чину, джерело, які лежать в основі ризику, а також ймовірність того, що ці наслідки можуть настати. Також потрібно визначи- ти фактори, які впливають на наслідки і можливість настання ризиків. При розгляді події необхідно розглянути негативний вплив множинних наслідків на множинні об’єкти. Впевненість при визначенні рівня ризику та його чутливості до попереднім умовам і припущеннями, повинна бути розглянута і повідо- млена особам, які приймають рішення та іншим відповідним зацікавленим особам. Такі фактори, як розбіжності в експерт- них думках, невизначеність, доступність даних, якість, кіль- кість і поточна відповідність інформації або обмеження щодо моделювання, повинні бути сформульовані і виділені. Наслід- ки їх ймовірності можна визначити шляхом моделювання ре- зультатів події або набору подій. Оцінка сили ризику здійснюється з метою сприяння при- йняттю рішень на основі результатів аналізу ризику. Оцін- ка процесу аналізу політичного ризику робиться з тим, щоб 110 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування ЄС оцінити, яким ризикам потрібно приділити більше уваги – це дозволяє розробити список пріоритетів для реалізації страте- гії роботи з ними. Оцінка сили ризику включає розгляд рівня ризику, ідентифікованого на етапі аналізу, і його порівняння зі встановленими критеріями, адже це допомагає зрозуміти кон- кретний рівень необхідної роботи. На національному рівні найчастіше використовується під- хід у вигляді матриці ризиків. Матриця ризиків – це інструмент, який пов’язує два виміри негативної події: можливість її настан- ня і силу впливу. Вони представлені в графічному форматі для полегшення кількісного порівняння різних факторів політично- го ризику. Всередині кожної категорії (впливу і можливості) слід проранжувати відносну важливість з використанням якісного процесу розгляду сили впливу минулих політичних ризиків, прийнятних рівнів впливу та інформації, отриманої від ключо- вих експертів. Потрібно визначити єдиний набір критеріїв для оцінки значень відносної ймовірності та сили впливу для різних сценаріїв розвитку політичного ризику. Цей набір необхідно розглядати узгоджено щодо всіх різних загроз, які проходять оцінку. Також проводиться оцінка мож- ливості настання ризику – це ймовірність настання цієї події, якій присвоюється певний номер. Пояснення можливості ви- никненя наслідків, або ймовірності того, що загрозлива подія може наступити, наведено у таблиці 3. Таблиця 3 Ймовірність Відносна ймовір- Опис Результат (оцінка) ність 1 2 3 4 5 майже Це значна загроза, яка може настати 70% точно в будь-який момент. Потрібні негайні дії для видалення або зниження ри- зику. 111 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Продовження таблиці 3 1 2 3 4 4 ймо- Загроза існує і ймовірність її на- 50–70% вірно стання висока. Потрібні дії для зниження цього ризику. 3 мож- Загроза існує, але історія або очі- 30–50% ливо кування настання ситуації тако- го роду показують, що вона може наступити із середнім ступенем імовірності. Можна почати дії для зниження цього ризику, але ці дії навряд чи будуть економічно ви- правдані. 2 мало- Загроза з цього джерела є, але на- 10–30% ймо- ступ її малоймовірний. Дій щодо вірно зниження цього ризику не потріб- но, якщо тільки робота не вимагає повної мінімізації ризиків. 1 не- Загроза з даного джерела непоміт- <10% зна- на. Дій щодо зниження ризику не чний потрібно. Після визначення ймовірності виникнення небажаної події визначається «вплив» її наслідків. Вплив є результатом даної події і йому присвоюється номер події. Для того, щоб присвої- ти певне значення і потенційний вплив різних видів ризиків, потрібно буде використовувати прийняту в світі систему ви- мірювань, представлену нижче у таблиці 4. Потім цю інформацію можна використовувати для складан- ня рейтингу політичного ризику з усіх ідентифікованих фак- торів. Це засновано на рейтингах, представлених у таблиці 5. 112 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування ЄС Таблиця 4. Катастрофічний дуже значний Негативний сильний Низький Значний вплив 1 2 3 4 5 На населення Економічний На навколишнє середовище Соціальний Політичний Таблиця 5. Відносна ймовірність 2. малоймовірно 5. майже точно 1. незначний 4. ймовірно 3. можливо 1 2 3 4 5 6 Катастрофічний Середня Висока Най- Най- Най- 5 вища вища вища Дуже значний Середня Висока Най- Най- Най- 4 вища вища вища 113 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Продовження таблиці 5 1 2 3 4 5 6 Сильний Середня Висока Висо- Висо- Висо- 3 ка ка ка Значний Низька Середня Се- Серед- Се- 2 редня ня редня Низький Низька Низька Низь- Низь- Низь- 1 ка ка ка А на локальному рівні експертні групи використовують ме- тод «Просторової багатокритеріальної оцінки» представлений як методу аналізу можливих негативних подій на локальному рівні. Цей підхід можна використовувати в тих випадках, коли було визначено, що загроза може впливати на одну конкрет- ну громаду. Він базується на фізичних, соціальних та еконо- мічних факторах вразливості. Фізична вразливість стосується інфраструктури, яку ми використовує населення. Розуміння впливу, який чинять загрози на наше фізичне оточення може значно полегшити визначення реакцію громади. Соціальна вразливість, у свою чергу, розглядає питання, які визначають поточну ситуацію окремих людей та громад в плані того, як це впливає на їх схильність загрозам. Економічна вразливість визначається як потенційний вплив загрозливих подій на еко- номічні активи і процеси. При виборі індикаторів доцільно звести їх до єдиного стан- дарту в структурну ієрархію. Таблиця 6. Вид вразливості індикатори 1 2 Фізична Будівлі та інфраструктура, а також до- ступ до життєважливих комунікацій. 114 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування ЄС Продовження таблиці 6 1 2 Соціальна Щільність населення; Рівень охорони здоров’я; Відстань до лікарні; Кількість лікарняних ліжок на кількість жителів; Число лікарів на кількість жителів; Осві- та; Кількість школярів на адміністратив- ну одиницю; Кількість вчителів на адмі- ністративну одиницю; Відстань до школи по мережі доріг; Незаможні групи насе- лення; Безробітні; Інваліди; Літні люди; Неповні сім’ї (з одним батьком). Економічна Сільськогосподарський сектор; Лісовий сектор; Сектор туризму; Сектор освіти; Виробництво; Послуги. Загальна вразливість може потім бути визначена шляхом об’єднання і комбінування рівнів показників, економічної, со- ціальної вразливості та це дасть можливість розрахувати і по- будувати загальну карту вразливості. Розуміння рівня сили і ймовірності настання різних полі- тичних ризиків визначають мінімальний ступінь загального розуміння в країнах-членах ЄС щодо управління політичними ризиками. В наукових колах цей процес називається «побудо- вую сценарію» і встановлює критерії на національному рівні при визначенні ризиків, забезпечуючи розгляд щонайменше всіх значних загроз, які відповідають цим параметрам. Він складається з чотирьох компонентів: побудова сценарію, обсяг якісного аналізу (величина загрози, яка визначає ризик), кіль- кість розглянутих ризиків і сценаріїв ризику (обсяг інформації, який потребує уваги) і тимчасові горизонти (можливий період повтору в короткостроковій перспективі). Ймовірність настан- ня можна розглядати як відсоток ймовірного періоду повтору протягом заданого періоду часу. Інтенсивність, яка ще назива- ється «силою впливу», може характеризуватися рядом різних 115 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII способів, які включають, але не обмежуються: вартістю щодо прийнятного фінансового впливу, політичним або соціальним збитком при різних рівнях впливу, які включають такі критерії: громадське незадоволення чи тривогу, міжнародну участь, не- гативний вплив на громадський порядок і безпеку, збиток для фінансової системи тощо. Настанови ЄС з оцінки ризиків рекомендують, щоб для на- ціональної ідентифікації ризиків розглядалися принаймні всі значні загрози, які відбуваються в середньому один або кілька разів на 100 років, і наслідки яких представляють собою по- тенційний вплив більше ніж на 50 осіб, економічні витрати – понад 100 млн. євро, а політичний і соціальний вплив вважа- ється значним або дуже серйозним. Рівні критеріїв повинні бути визначені країнами-членами. Однак рекомендується, щоб ця робота проводилася тоді, коли фінансові наслідки переви- щують поріг в 0,6 % від валового національного прибутку. Як вказувалося вище, процес аналізу ризику робиться для розуміння природи ідентифікованого ризику і для визначення рівня цього ризику. Для всіх ризиків, ідентифікованих у цьому процесі, той, хто проводив ідентифікацію, повинен виконати детальну оцінку ймовірності настання цих загроз і серйозності їх потенційного впливу. Після завершення етапу аналізу ризи- ку, необхідно вжити оцінку сили ризику з тим, щоб порівняти результати з критеріями ризику. Тут для оцінки сили ризику можна знову використовувати матрицю ризиків з тим, щоби провести порівняння різних ризиків і сприяти ухваленню рі- шення за значимістю ризику і для того, щоб визначити, чи по- трібно проводити роботу з кожним з цих ризиків. Відомо, що ідентифікація, аналіз і оцінка сили загроз є складною роботою. Таким чином, аналітична робота з політичним ризиком вклю- чає вибір однієї або більше варіантів для модифікації ризиків до прийнятних рівнів, також розглядається як циклічний про- цес, що включає: оцінку проведеної роботи, рішення про те, чи є прийнятними залишкові рівні ризику, і якщо ні, то розробку нових методів роботи з ризиком і нової оцінки ефективності цієї роботи. 116 Олександр Рибак Методологічні принципи вимірювання політичних ризиків функціонування ЄС Вибір найбільш підходящих варіантів роботи з ризиками включає балансування витрат і зусиль з реалізації з перевага- ми,одержуваними щодо запропонованих результатів, включа- ючи соціальну відповідальність і захист навколишнього серед- овища. Сама робота з ризиком може зажадати, щоб моніторинг ризику став частиною плану роботи аналітичного відділу для того, щоб переконатися, що вжиті урядом заходи продовжують за- лишатися ефективними. Важливо, щоб моніторинг та огляд кож- ного аспекту процесу оцінки ризиків був запланованим, і щоб у ньому були присутні регулярні перевірки і спостереження. Отже, вищезазначені схеми функціонування державних структур в країнах ЄС досить ефективні. Це вже роблять у де- яких країнах, наприклад, у Німеччині та Франції, де з 1997- 1998 рр.. «Керівники державних служб повинні включати компонент ризик-менеджменту в стратегічне та операційне планування, використовувати активний підхід і відповідним чином формувати організаційну культуру. Як частина діяль- ності щодо посилення орієнтованості французького і німець- кого уряду на результати, Комісія державних служб в даний час розробляє концептуальну основу планування, куди входять стратегії, можливості оцінки та управління ризиками». А у Ве- ликобританії для вирішення цієї проблеми пропонується ввес- ти порядок, за яким в основі всіх важливих урядових рішень повинна лежати систематична оцінка ризику і можливостей. список використаних джерел 1. Белов П. Г. О стратегических рисках и их роли в обеспечении национальной безопасности [Текст] / П. Г. Белов // Управление риском. – 2003. – № 3. – С. 18-24. 2. Бойко-Бойчук Л. Метод матриць: особливості застосування у політичних дослідженнях [Текст] / Л. Бойко-Бойчук // Політич- ний менеджмент. – 2008. – № 1.– С. 34-45. 3. Головатюк В. М. Методичні аспекти аналізу та оцінки політично- го ризику [Текст] / В. М. Головатюк // Проблеми науки. – 2002. – № 5. – С. 36-47. 4. Микiєвич М. М. Iнституцiйне право Европейського Союзу у сферi зовнiшньої полiтики та безпеки: Моногр. – Львiв, 2005. – 416 с. 117 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 5. Calliess Ch., Ruffert M. Kommentar zu EU-Vertrag und EG-Vertrag, 2. A., Luchterhand, 2002. – S. 333. 6. Beutler R., Epiney A., Haag M., Beutler B. Die Europaische Union: Rechtsordnung und Politik, 5. Aulage, Nomos, 2001. – S. 59. Александр Рыбак методологичеСкие принципы оценки политичеСких риСков в европейСком Союзе В статье рассмотрена проблема определения и установления принципов, критериев и методов проведения оценки политических рисков в Европейском Союзе, а также построение сценариев разви- тия возможных негативных событий. Рассмотрены институциональ- ные рамки Европейского союза, где на каждом соответствующем уровне применяются наиболее подходящие и адекватные методы для установления оценок политических рисков при развитии «ЕС-над- национальной структуры», так и отдельных государств-членов или даже локальных общин. Ключевые слова: метод, принцип, оценка, критерий, стандарт, политический риск, ЕС. Olexandr Rybak Methodological principles of Measuring political risks a in the european union The article deals with the problem of deining and establishing the principles, criteria and methods for assessing political risk in the Euro- pean Union, as well as the construction of scenarios of possible adverse events. We consider the institutional structure of the European Union, where each relevant level and apply the most appropriate methods for establishing adequate assessments of political risk in the development of «a supranational structure of the EU» and individual member states or even local communities. Key words: methods, principles, evaluation criteria, standards, polit- ical risk, EU. 118 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу Галина УТКО теоретичні підходи до доСлідЖення дипломатії та дипломатичної СлуЖби європейСького Союзу У статті досліджується Європейська служба з питань зо- внішньої діяльності ЄС крізь призму основних теорій європей- ської інтеграції. Аналізуються три теоретичні підходи: нео- функціоналізм, міжурядовий підхід та концепція європеїзації. Автор розглядає переваги та недоліки кожного із підходів при дослідженні дипломатичної служби ЄС. Доведено, що жодна із перелічених теоретичних шкіл не в змозі повністю пояснити фе- номен наднаціональної дипломатичної служби, а тому автор на- голошує на необхідності застосування інтегративного підходу. Ключові слова: ЄС, дипломатія, дипломатична служба, ЄСЗД, неофункціоналізм, міжурядовий підхід, європеїзація. Є вропейська служба з питань зовнішньої діяльності почала функціонувати 1 січня 2011 року відповідно до положень Лісабонського договору (ст. 27, п. 3) та Рішення Ради ЄС про утворення та функціонування ЄСЗД від 26 липня 2010 року. Не дивно, що одразу після свого створення європейська диплома- тична служба стала об’єктом підвищеної уваги політичних до- слідників зі всього світу, адже вона є безпрецедентним явищем у міжнародних відносинах. Слід відзначити, що до моменту підписання Лісабонської угоди як у європейському, так і у віт- чизняному науковому дискурсі теорії міжнародних відносин, розгляд дипломатії та дипломатичної служби ЄС практично не проводився. Досить активна увага у політологічних досліджен- нях приділялася вивченню окремих аспектів явища європей- ської інтеграції, насамперед економічних, політичних, культур- них та соціальних. Наднаціональна дипломатична служба стала справжнім викликом не лише для міжнародного співтовариства та європейських держав, але і для політичної науки. Так, після утворення ЄСЗД виникла потреба у теоретичному обґрунтуванні 119 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII таких цікавих фактів, як от чому держави-члени вирішили по- ступитися своїми суверенними правами і утворили нову, не- бачену до цього дипломатичну структуру, що є прямим кон- курентом національних Міністерств закордонних справ; чому була обрана саме така форма організації ЄСЗД; яким чином ЄСЗД впливатиме на МЗС держав-членів; у чому взагалі по- лягає логіка утворення дипломатичної служби ЄС та багато ін. Пошук відповідей на ці запитання змушує нас звернутися до спеціальних теорій науки про міжнародні відносини. У західному науково-теоретичному дискурсі склалися де- кілька підходів, що намагаються пояснити феномен утворення наднаціональної дипломатичної служби ЄС. Це, насамперед, теорії європейської інтеграції – неофункціоналізм, міжурядо- вий підхід, концепція європеїзації, а також основні теоретичні напрямки науки про міжнародні відносини – неореалізм, нео- інституціоналізм та соціальний конструктивізм. В цій статті ми сфокусуємо свою увагу лише на теоріях європейської інтеграції. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідження європейських інтеграційних процесів зумовило появу великої кількості теоретичних напрацювань, що відображають осно- вні підходи до вивчення міжнародних відносин та світової по- літики. Багато вітчизняних та закордонних праць присвячені, насамперед, економічним та політичним аспектам інтеграції (Антонюк Н.В., Копійка В.В., Віннікова Н.А., Рябоштан Є.В. та ін.), проблемам європейської ідентичності (Пелагеша Н. Є., Ольсен Д.П.), а також формуванню наднаціональних структур (Байковський П.Б, Годенов І.С., Кочев І.А. та ін.). Ґрунтовними дослідженнями, що дозволяють проаналізувати становлення та розвиток дипломатії й дипломатичної служби ЄС з точки зору засад теорії європейської інтеграції, а також теорії між- народних відносин, є праці таких відомих європейських до- слідників, як Ж. Батори, Н. Хелвіга та С. Строба, Б. Нівета, П. Пірсона, Дж. Пайлгаарда та М. Клута, М. Сміта. [2,3,4,5,8,13] Зазначимо, що з огляду на відносно нещодавнє утворення ЄСЗД, у вітчизняному політологічному дискурсі розгляд тео- ретичних аспектів утворення дипломатичної структури ЄС 120 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу майже зовсім не проводився. Саме тому ця стаття стане прак- тично першою науковою розвідкою у цьому напрямку. Відтак, метою статті є визначення феномену ЄСЗД ЄС у сучасному науковому дискурсі теорій європейської інтеграції. При цьому актуальним завданням постає дослідження основ- них теоретичних підходів, їхньої кореляції із таким явищем, як дипломатія та дипломатична служба ЄС (ЄСЗД). Виклад основного матеріалу. Поки що у науці про між- народні відносини не існує єдиної теорії, яка б пояснювала усі аспекти європейської інтеграції. Більшість теорій можуть іс- нувати як частина одного дослідницького комплексу, оскільки можуть вдало пояснити окремі аспекти певного явища. Сучасні європейські дослідження аналізують дипломатію ЄС та Євро- пейську службу з питань зовнішньої діяльності, в основному, в рамках трьох теорій європейської інтеграції: неофункціоналіз- му, міжурядового підходу та теорії європеїзації. Враховуючи той факт, що ЄСЗД є абсолютно новою уста- новою ЄС, не маючи при цьому жодного попередника (тобто вибудувана з нуля), з точки зору політичної науки дуже ціка- во буде побачити, де і як нова служба позиціонується у новій інституційній архітектурі ЄС. Так як ЄСЗД покликана буде об’єднати міжурядові (наприклад,СЗБП) та наднаціональні (напр., співробітництво з питань розвитку) сфери зовнішніх відносин ЄС, саме теорії європейської інтеграції допоможуть отримати ціннісний аналіз вищезгаданої структури. Так, в кон- тексті вищезгаданих сфер міжнародної діяльності ЄС чітко простежуються принаймні три теорії європейської інтеграції – теорія міжурядового підходу Стенлі Хоффмана, теорія нео- функціоналізму Ернста Хааса, а також теорія європеїзації К. Ра- даеллі. Однак питання, чи зможуть вони пояснити феномен утворення ЄСЗД та спрогнозувати її подальше функціонуван- ня, залишається проблематичним. Експланаційні можливості теорії неофункціоналізму сто- совно зовнішньої політики ЄС є досить обмеженими, оскіль- ки притаманний цій теорії «ефект переливу» (spillover effect) спостерігається лише в економічних та соціальних політиках. 121 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Усе таки неофункціоналісти, зокрема М. Сміт, говорять про певний її розвиток у межах зовнішньої політики ЄС: від стану міжурядової «джентльменської угоди» із неписаними прави- лами до системи формальних та неформальних обов’язків, а також інституцій з певним бюджетом, кадрами та постійними штаб-квартирами. [8, с. 136] Тому на думку прихильників цьо- го напрямку, Лісабонська угода та утворення ЄСЗД можна роз- глядати як наступний крок у напрямку до наднаціонального утворення у цій галузі політики. Якщо дотримуватися теорії неофункціоналізму і властивого їй «ефекту переливу», то організація та функціонування ЄСЗД повинна стати виглядати наступним чином. По-перше, новоут- ворена служба стала б структурним елементом Європейської Комісії як істинно наднаціональної європейської інституції. Окрім того, якщо слідувати функціональному переливові, то всі департаменти Секретаріату Ради ЄС (інституції, що використо- вує міжурядовий метод діяльності), які займалися зовнішніми відносинами, мали б інкорпоруватися до ЄСЗД. Також прихиль- ники неофункціоналізму стверджують ймовірність переходу від «функціонального» до «політичного переливу», особливо, якщо мова йде про персонал зовнішньополітичної служби. Так, саме працівники Єврокомісії, які мають досвід роботи на наднаціо- нальному рівні, повинні би бути працевлаштовані у нову струк- туру. Питаннями контролю над бюджетом/кадрами, на думку функціоналістів, займався б, звісно, Європейський Парламент. Зважаючи також і на той факт, що галузі зовнішньої політики ЄС варіюються від політики щодо розвитку до розгортання мі- сій СБОП (Спільної Безпекової та Оборонної Політики), варто також і детально розглянути, наскільки нове інституційне утво- рення перерозподіляє політичні компетенції у цих галузях. По- зиція неофункціоналістів у цьому питанні є дуже оптимістич- ною, на наш погляд: оскільки усі галузі зовнішньої політики ЄС будуть інкорпоровані із Ради ЄС, вони, таким чином, просто «втікають» від міжурядового методу прийняття рішень. Ще од- ним цікавим аспектом є проблема «багатопосадовості» Верхов- ного Представника ЄС з питань СЗБП як керівника ЄСЗД (Кет- 122 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу рін Ештон) та його заступників у випадках, коли ВП не матиме фізичної змоги виконувати свої обов’язки. Неофункціоналісти стверджують, що такими заступниками мають бути саме Євро- комісари, а не до-Лісабонська система ротаційного представни- цтва у Раді. [3, с. 2-4]. Представники міжурядового підходу дотримуються реаліс- тичної традиції у міжнародних відносинах. Зокрема, Стенлі Хоффман вважає, що центральними акторами європейської інтеграції є національні держави і саме від них залежить утво- рення тієї чи іншої спільної політики ЄС. Вчений розрізняє «високі політики» (напр. зовнішня політика) та «низькі полі- тики» (напр. торгівельна) і стверджує, що держава ніколи не передасть свої повноваження на наднаціональний рівень у першому випадку. Держави-члени ЄС надто дбають про дотри- мання своїх зовнішньополітичних інтересів, а тому той самий функціоналістський «ефект переливу» буде стосуватися лише «низьких політик», де існує так звана гра з позитивним рахун- ком і де є можливість досягнення спільних вигідних результа- тів (та ж торгівельна політика ЄС). Звідси, СЗБП і, відповідно, задіяні у ній інституції ніколи не будуть наднаціональними у повному сенсі цього слова. Підтвердженням цього є одного- лосність та право вето при прийнятті рішень в головних зо- внішньополітичних інститутах ЄС – Європейській Раді та Раді ЄС, тоді коли рішення стосовно «низьких політик» прийма- ються у Раді кваліфікованою більшістю. Оскільки функціо- нування ЄСЗД буде пов’язана здебільшого зі сферою «висо- кої політики» (СЗБП), то інтергавернменталісти впевнені, що новий орган буде чітко дотримуватися міжурядової традиції. Іншими словами, до ЄСЗД мало б бути інкорпоровано якнай- більше міжурядових структур, процедур та посадових осіб. На противагу теорії неофункціоналізму, прихильники міжурядо- вого підходу бачать ЄСЗД у складі Ради ЄС, а усі Генеральні Директорати Комісії, діяльність яких пов’язана із зовнішні- ми відносинами, інкорпорованими у Службі. Щодо персона- лу ЄСЗД, то представники цього напрямку вважають, що він складатиметься із дипломатів та урядовців держав-членів, які 123 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII раніше працювали на схожих посадах у своїх країнах. А вони, як ніхто, дотримуватимуться міжурядового способу діяльнос- ті та прийняття рішень. Європейський Парламент не матиме повноважень стосовно контролю над функціонуванням ЄСЗД, звісно це не стосується його бюджетних функцій. Окрім того, Рада ЄС залишатиме за собою право на формування та коор- динацію відповідної політики, а її система ротаційного пред- ставництва виконуватиме роль заступника Верховного Пред- ставника [3, с. 4-7]. Розглянувши позиції двох теоретичних підходів стосовно функціонування ЄСЗД, варто зробити певні висновки стосов- но їх ціннісного значення. Стаття 2 (п.2) Рішення Ради «Про організацію та функціонування Європейської служби з питань зовнішньої діяльності» від 26 липня 2010 року говорить про те, що ЄСЗД є «... функціонально автономним органом ЄС та відокремленим від Генерального Секретаріату Ради ЄС, а та- кож Комісії...» [11]. Тому ані неофункціоналізм, ані міжурядо- вий підхід не змогли теоретично обґрунтувати факт утворення Служби. Згідно із рішенням Ради (ст. 5), для подолання дуалізму у зовнішніх зносинах ЄС, ЄСЗД буде представляти собою по- єднання інкорпорованих департаментів із зовнішньої діяль- ності як Ради ЄС, так і Комісії, що знову ж таки суперечить переконанням двох теорій [11]. Однак, тут важливо зазначити, що якщо Рада ЄС «віддала» Службі увесь Генеральний Дирек- торат Е «Зовнішні економічні відносини та СЗБП», а також Політичний комітет та багато інших політичних і військових підрозділів, то Комісія ЄС поступилася лише Генеральним Ди- ректоратом з питань зовнішніх зносин «DG RELEX», близько 130 Представництвами Єврокомісії у світі (які перейменува- лися у Представництва ЄС) та, частково, Генеральним Дирек- торатом з питань розвитку. Такі куди важливіші зовнішні сфе- ри, як політика розширення, сусідства та партнерства, а також програми допомоги ЄС (EuroAid) залишатимуться у компетен- ції Комісії, що свідчить на користь неофункціоналістської тео- рії [3, с.11]; 124 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу Положення Ради ЄС стосовно персоналу Служби, а саме ст. 27 (п. 3) передбачає, що вона налічуватиме як працівників відповідних департаментів Ради та Комісії, так і представни- ків дипломатичного корпусу держав-членів. Тут також бачи- мо переплетення двох теоретичних напрямків. Детального розгляду потребує той факт, що відсоткове співвідношення «двох таборів» є доволі непропорційним: 60% ЄСЗД мають складати колишні працівники Ради ЄС та Комісії, і всього лиш 1/3 – дипломати держав-членів. [11] На додаток, Рішен- ня Ради у ст. 6 (п. 4) застерігає представників національних дипкорпусів «персонал Служби повинен виконувати свої обов’язки і діяти самостійно, дбаючи при цьому лише про інтереси Союзу... Працівники ЄСЗД не повинні чекати на ін- струкції з боку жодного уряду, влади, організації чи окремих осіб поза рамками ЄСЗД, усі працівники є підзвітні Верхо- вному Представнику». З метою уникнення лобіювання на- ціональних інтересів у Рішенні призначений максимальний можливий термін роботи у Службі – 10 років. [11] Усі ці фак- ти частково свідчать знову ж таки на користь прихильникам неофункціоналізму. Якщо говорити про повноваження Європейського Парла- менту, то ст. 27 (п. 3) Лісабонської угоди передбачає лише мінімальну роль інституції при організації (процедура кон- сультації) та функціонуванні (контроль над бюджетом) ЄСЗД. [10] Однак, це так лише на перший погляд. На практиці, коли створювався новий орган, Європарламент пригрозив забло- кувати бюджет та положення про персонал, якщо Верховний Представник не візьме до уваги його побажання стосовно ор- ганізації ЄСЗД (тут спрацьовує ефект «політичного переливу» неофункціоналістів). Проте, коли питання доходить до сфери СЗБП, роль Європарламенту зводиться до мінімуму (про що говорять прихильники інтергавернменталізму). Як відомо, Кетрін Ештон є одночасно Верховним Пред- ставником ЄС з питань СЗБП, Віце-президентом Єврокомі- сії, Головою Ради Закордонних Справ та керівником ЄСЗД. У випадку, якщо вона не зможе одночасно виконати покладені 125 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII на неї обов’язки, Рішення Ради у ст. 4 (п. 5) передбачає, що її заступниками можуть бути: Європейський комісар, що свід- чить на користь неофункціоналізму (тільки якщо питання пря- мо підлягає його компетенції), член Ради Закордонних Справ, на що сподівалися представники міжурядового підходу (якщо питання стосується СЗБП) [11]. Більше того, якщо мова йде про двосторонні зустрічі із третіми країнами, то неформально заступником Верховного Представника може бути Міністр за- кордонних справ держави-члена, яка має стратегічні інтереси у цій країні (напр., коли Бернар Кушнер – МЗС Франції був заступником Кетрін Ештон на Гаїті). Тут уже чітко простежу- ється перевага міжурядового підходу. Підводячи підсумки, можна ствердити, що ані теорія нео- функціоналізму, ані міжурядовий підхід не можуть у повній мірі пояснити та обґрунтувати функціонування ЄСЗД. Кожен із цих напрямків лише частково висвітлює деякі аспекти її ор- ганізації та діяльності. Окрім того, ці теорії також залишають два зовсім невизначені моменти: 1) ЄСЗД не є наднаціональ- ною структурою із наднаціональними повноваженнями у її класичному розумінні; 2) ЄСЗД не є також і простою між- урядовою структурою, що лише допомагає державам-членам координувати свої дипломатичні дії. Відповіді на ці запитан- ня, напевно, слід шукати у інших теоріях європейської інте- грації. При дослідженні європейської дипломатичної служби можна також опиратися на положення концепції «європеїза- ції». Одне із найбільш популярних визначень процесу євро- пеїзації запропонував К. Радаеллі: «європеїзація – це процес створення, поширення та інституціоналізації формальних і неформальних правил, процедур, «стилів» прийняття рішень, цінностей і норм, які спочатку оформлюються на рівні Євро- союзу, а згодом включаються в дискурс, політичні структури та процес прийняття рішень на національному рівні» [7, с. 27]. Крім того, феномен європеїзації не може розглядатися окре- мо від зусиль держав-членів постійно транслювати свої пре- ференції і стратегічні цілі на загальноєвропейський рівень. 126 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу Таким чином, процес європеїзації слід розглядати як наслідок процесу інтеграції, а точніше як зміцнення комунітарних ін- ститутів та системи урядування на рівні ЄС, а також як зворот- ній процес впливу європейської інтеграції на політичні систе- ми країн-членів. Якщо інтеграція є процесом конвергенції та об’єднання, то європеїзація – це скоріше процес адаптації та пристосування структурних елементів інтеграційного утво- рення до нових умов, які виникають в результаті інтеграції. Ефект європеїзації в даному випадку є аналогічним ефекту трансформації політичних систем внаслідок дії зовнішнього середовища [1, с. 46-47]. Розроблена для комунітаризованих сфер співробітництва, концепція європеїзації дедалі частіше почала застосовуватися до пояснення інтеграційних процесів у міжурядових сферах, зокрема у зовнішній політиці. Тому, положення про те, що єв- ропеїзація є наслідком процесу інтеграції можна застосувати при дослідженні і дипломатичної служби ЄС. Відповідно до запропонованих К. Хіллом та Р. Вонг вимірів європеїзації зо- внішньої політики можна виділити «національну адаптацію» або європеїзацію «згори-донизу», яку можна зрозуміти як адаптацію національних дипломатичних структур та практи- ки до вимог ЄС; «національну проекцію» або «європеїзацію «знизу-догори», яку можна трактувати як проекцію національ- них дипломатичних моделей та преференцій із державного на наддержавний рівень; «реконструкцію ідентичностей», тобто європеїзацію у широкому розумінні, як процес конвергенції ідентичностей та інтересів [9, с. 2]. Перший вимір в основному пов’язаний із змінами у наці- ональних дипломатичних структурах та процесах з огляду на вимоги, які ставить Європейський Союз. Основними показни- ками цього процесу є перевага європейського порядку денно- го на національному рівні, прихильність до загальних цілей, послаблення національних позицій для просування європей- ських ініціатив. Вдалим прикладом тут слугує європеїзація консульських повноважень держав-членів, а точніше європеї- зація візової політики ЄС, що посилила інтеграцію посольств 127 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII та консульських установ держав-членів у третіх країнах. Тут у майбутньому буде необхідно провести низку практичних до- сліджень для того, щоб з’ясувати вплив ЄСЗД на національні дипломатичні служби. Другий вимір можна охарактеризувати як проекцію націо- нальних преференцій та ідей на європейський рівень. Іншими словами, держави-члени «європеїзують» те, що раніше було національними пріоритетами для того, щоб отримати зиск від їх імплементації у спільній діяльності. У цьому випадку, ЄС слугує як «прикриття» для національних позицій і держави- члени, таким чином збільшують свій міжнародний вплив або через політику ЄС здійснюють свій вплив на зовнішню полі- тику інших держав. Яскравою ілюстрацією такої європеїзації було щопіврічне головування держав-членів у Європейській Раді та Раді ЄС із загальних справ. Нарешті, третій вимір базується на переосмисленні націо- нальної ідентичності та національного інтересу в рамках ЄС. Часта взаємодія між національними та європейськими дипло- матами генерує процес соціалізації, що, в свою чергу, сприяє усвідомленню існування спільного інтересу. Основними по- казниками у цьому випадку є поява спільних цінностей та по- зицій по відношенню до міжнародних питань, наявність спіль- ного визначення національного та європейського інтересу, існування рефлексу координації. М. Сміт зазначає, що процес європеїзації дипломатії, дипломатичної культури та диплома- тичної служби держав-членів ЄС можна розуміти як здатність європейського співробітництва сприяти формуванню спільних норм, цінностей та спільної політики [8, с. 201]. Дуже ціка- вою у цьому випадку є думка Б. Нівета про те, що європеїза- ція дипломатів держав-членів є необхідною передумовою для європеїзації дипломатії та дипломатичної культури [13]. Саме тому, великий вплив на ефективне функціонування ЄСЗД має людський капітал, а також кадрова політика, що базується на забезпеченні належного географічного і гендерного балансу та освітня програма щодо підготовки європейських дипломатич- них кадрів. 128 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу Втім, слід також вказати і на експланаційні недоліки даної концепції. По-перше, вона не враховує різний рівень «націо- нальної адаптації» серед держав-членів, свідченням чого є кон- сервативна європейська політика Великобританії. По-друге, процес європеїзації національної ідентичності дипломата ли- ше почав активно розвиватися і говорити про його конкретні результати можна буде тільки після повноцінного запуску ро- боти ЄСЗД за різними оцінками у 2015 році. Висновки. Таким чином, на нашу думку жодна із вищезаз- начених теорій не в змозі повністю пояснити феномен ЄСЗД. Кожна із них пояснює лише окремі аспекти становлення, роз- витку чи функціонування дипломатичної служби ЄС. Теорію неофункціоналізму та міжурядовий підхід можна застосувати при дослідженні процесів формування ЄСЗД. Концепція євро- пеїзації може вдало пояснити динаміку національних концеп- цій по відношенню до дипломатичної служби ЄС. Саме тому дослідження, що опиратимуться лише на один із теоретичних напрямків, заперечуватимуться або іншими теоріями міжна- родних відносин, або самим процесом європейської інтеграції. Отже, з огляду на проблематику нашого дослідження, ми наго- лошуємо на необхідності застосування інтегративного методу, що дозволить поєднати сильні сторони усіх теоретико-методо- логічних підходів. Пропонуючи велику кількість варіацій, використовуючи дотичний інструментарій тільки в синтезі, вони можуть при- нести велику користь дослідникові. Уникаючи ангажованості й дотримуючись зазначеного принципу, і було проведено до- слідження міжнародно-політичних умов становлення та функ- ціонування дипломатичної служби ЄС. Відтак, слід відзначити, що Європейська служба з питань зовнішньої діяльності продовжує знаходитися на етапі свого формування. Не виключено, що її структура, функції та меха- нізми діяльності будуть видозмінюватися у майбутньому, а це, в свою чергу стимулюватиме нас до проведення нових теоре- тичних досліджень у цьому напрямку. 129 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII список використаних джерел та літератури 1. Байковський П.Б. Формування та механізми функціонування пар- тійної системи Європейського Союзу: Дис. ... канд. політ. наук: 23.00.04. – Львів, 2011. – 223 с. 2. Batora J. European External Action Service as a Litmus Test of the emerging foreign policy-making system in the EU: an organization theory approach. – Bratislava : EUFOPOL WP, 2011. – 24 p. 3. Helwig N., Strob S. The set up of the EEAS: inexplicable by grand theories of European integration/ Conference paper «The EU as a global actor»: Madrid, 2011. – 20 p. 4. Pierson, Paul (1996): The path to European Integration: A historical institutionalist analysis, Comparative Political Studies, 29(2), pp. 123- 163. 5. Pilegaard J., Kluth M. ‘The Making of the EU’s External Action Service: A Neorealist Interpretation’ (2012) 17 European Foreign Affairs Review, Issue 2, pp. 303-322. 6. Piris J. «The Lisbon Treaty – a legal and political analysis». – London : Cambridge university Press, 2010. – P. 256 7. Radaelli C.M. The Europeanization of Public Policy // The Politics of Europeanization / Eds. by K. Featherstone, C.M. Radaelli. – Oxford, 2003. – Рр. 27-56. 8. Smith M. Europes`s Foreign and Security Policy: The Institutionalization of Cooperation. – Cambridge, 2003. – 291 р. 9. Wong, R., and Hill, C. (Eds.) National and European foreign policies: Towards Europeanization. – London : Routledge, 2011. – 26 р. 10. Консолідовані версії договору про Європейський Союз та договору про функціонування Європейського Союзу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.sdla.gov.ua/doccatalog/document?id=54566. [13 липня, 2011]. 11. COUNCIL DECISION № 427/2010 establishing the organisation and functioning of the European External Action Service). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eeas.europa.eu/background/ docs/index_en.htm. [28 липня, 2011]. 12. Fernandez A. The Europeanization of consular affairs: the case of visa policy. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.clingen- dael.nl/publications/2006/20061000_cdsp_paper_dip.pdf [18 лютого, 2013]. 13. Nivet B. Europeanizing European foreign policies by forging European diplomats? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iris- france.org/docs/kfm_docs/docs/2011-07-12-eeas-bastien-nivet.pdf. – [18 лютого, 2013]. 130 Галина Утко Теоретичні підходи до дослідження дипломатії та дипломатичної служби Європейського Союзу Галина Утко теоретичеСкие подходы к иССледованию дипломатии и дипломатичеСкой СлуЖбы европейСкого Союза В статье исследуется Европейская служба по вопросам внешней деятельности ЕС сквозь призму основных теорий европейской ин- теграции. Анализируются три теоретические подходы: неофункцио- нализм, межправительственный подход и концепция европеизации. Автор рассматривает преимущества и недостатки каждого из под- ходов при исследовании дипломатической службы ЕС. Доказано, что ни одна из перечисленных теоретических школ не в состоянии полностью объяснить феномен наднациональной дипломатической службы, а потому автор подчеркивает необходимость применения интегративного подхода. Ключевые слова: ЕС, дипломатия, дипломатическая служба, ЕСВД, неофункционализм, межправительственный подход, европе- изация. Galina Utko theoretical approaches to the investigation of the eu’s diploMacy and diploMatic service The diplomacy as well as the diplomatic service of the European Union is investigated in this article. The author analyses the pros and cons of theories of European integration while researching EEAS. It has been proved that none of the theoretical schools can fully explain the phenomenon of supranational diplomatic service. That is why the author emphasizes on the need of an integrated approach. Key words: EU, diplomacy, diplomatic service, EEAS, neofunction- alism, intergovernmental approach, Europeanization. 131 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ігор ФОРТеЛьНий європейСьке СпівтовариСтво – ключовий зовнішній фактор впливу на транСформаційні процеСи в поСтрадянСьких країнах У статті автор доводить, що в сучасний період розвитку ЄС став одним з ключових зовнішніх факторів впливу на транс- формаційні процеси в пострадянських країнах. Це зумовлюється тим, що сучасний Європейський Союз є найбільш динамічною і могутньою в економічному і політичному плані структурою на європейському континенті, яка в умовах розвалу Організації Вар- шавського договору і відсутності інших структур оборонного характеру в східній частині Європи, перебрала на себе місію за- хисника спільних європейських інтересів. Інтеграційні процеси в Європейському Співтоваристві слу- жать стримуючим фактором для перешкоджання розгортанню у Східній Європі локальних національних конфліктів. ЄС посту- пово перетворюється на чинник, який згуртовує довкола себе інші європейські угруповання, тим самим запобігаючи загрозі ви- никнення розколу континенту. Ключові слова: трансформація, демократизація, «третя хви- ля» демократизації, пострадянський простір, Європейське Спів- товариство. П очинаючи з середини 70 рр. ХХ ст., провідною тенденці- єю загальносвітового цивілізаційного розвитку став сплеск побудови в країнах світу демократичних політичних режимів, які прийшли на зміну авторитарним і тоталітарним системам, що існували в них раніше. Цей процес отримав назву «третьої хвилі» демократизації, поняття якої, як і загалом «хвиль демо- кратизації», у науковий обіг увів американський вчений С. Хан- тінгтон, автор однойменної праці «Третя хвиля. Демократизація в кінці ХХ століття» [10]. Вчений спробував оцінити перехід понад тридцяти країн від недемократичних до демократичних 132 Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах політичних режимів, що відбулися впродовж 1974–1990 рр. У цій праці дослідник звертає увагу на те, що запорукою успіш- ної демократизації країни є попередній демократичний досвід, який мав місце у відносно недалекому минулому, а також на- явність внутрішніх умов, сприятливих для її розбудови, до яких відносять «високий рівень економічного добробуту, що призводить до більш розлогого поширення грамотності, освіти й урбанізації, створення значно більшого середнього класу, розвитку цінностей і настроїв, сприятливих для демократії» [10, с. 120]. Цілеспрямований рух у напрямку вироблення необхідних стартових умов для майбутньої демократизації є вкрай важли- вим для розбудови в країні дійсно консолідованої демократії, однак демократизація «третьої хвилі» має свою специфіку, по- в’язану з тим, що, як правило, ці фактори були характерними фактично тільки для тих країн, політичні перетворення в яких започаткували трансформаційні процеси «третьої хвилі» де- мократизації. У всіх наступних переходах поштовхом до демо- кратизації політичного режиму був досвід побудови демократії в одній із країн, які розпочали «третю хвилю». Це викликало своєрідну ланцюгову реакцію, яку С. Хантінгтон назвав ефек- том «сніжної кулі» (демонстраційний ефект, здійснений пер- шими переходами до демократії в третій хвилі і посилений засобами міжнародної комунікації, що стимулював наступні спроби зміни режиму в інших країнах і давав для них зразки) [10, с. 295]. Тобто у своєму розвитку трансформаційні перетво- рення «третьої хвилі» являють плавний перехід від пріоритету внутрішніх факторів демократизації політичних режимів країн на ранньому її етапі, до зовнішніх причин, які переважають у більш пізньому періоді. Під впливом інтеграційних тенден- цій і процесу глобалізації число зовнішніх факторів впливу на трансформаційні процеси розширилося: поряд з поширенням християнства та зміною доктрини католицької церкви, іно- земними урядами держав, які тільки стали на шлях розбудо- ви демократії, державами, які, самі будучи демократичними, схвалюють існування демократичних режимів в інших країнах 133 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII і здатні чинити на них вплив, вагому роль у процесі демокра- тизації третьої хвилі почало відігравати Європейське Співто- вариство. Причому комплекс зовнішньополітичних чинників і міра наявності необхідних для демократизації внутрішніх умов у різних країнах, які здійснювали перехід у «третій хвилі», зна- чно відрізнялися. Особливо яскраво ця відмінність просте- жується на прикладі порівняння трансформаційних процесів у посткомуністичних країнах Південної Європи, Азії, Латин- ської Америки та на пострадянському просторі. Першим аргу- ментом, який відіграє ключову роль у розумінні сутності по- страдянського переходу, є те, що вихідною точкою політичної трансформації був тоталітарний режим, від якого перехід до демократії на відміну від авторитарного, здійснюється у більш складних і менш «вигідних» умовах [1]. Посттоталітарний ха- рактер політичного транзиту пострадянських держав привів до того, що в порівнянні з рядом інших транзитних країн світу, де- мократичні перетворення в них відбувалися в найбільш ради- кальній і драматичній формі. Водночас сама специфіка даних процесів за багатьма параметрами схожа з особливостями по- літичної трансформації країн «третьої хвилі» демократизації. Провідною рисою перехідних трансформаційних процесів, що відбувалися в країнах Латинської Америки та Південної Європи, було те, що в якості суттєвого імпульсу для їх акти- візації послужило, в першу чергу, поширення християнства, а також вплив США, які в 70–80 рр. ХХ ст. могли справедливо претендувати на роль головного розповсюджувача демокра- тії в світі. Вагомість першого чинника пов’язана зі значними змінами, які відбулися в доктрині, проповіді і соціально-по- літичній орієнтації католицької церкви у 60–70 рр. ХХ ст., в силу яких Ватикан, як один із впливових зовнішньополітич- них акторів, поряд з поширенням християнства і, зокрема ка- толицького віровчення в межах світового простору, спробував перебрати на себе також функції популяризатора ідеалу демо- кратії як найкращої форми суспільно політичного устрою і за- кликав правлячі еліти країн з антидемократичними режимами 134 Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах до необхідності здійснення відповідних суспільно-політичних перетворень у напрямку демократизації їх політичних систем. Однак до початку 90-х рр. ХХ ст. як вплив США, так і като- лицький імпульс демократизації в основному вичерпали себе. Більшість католицьких країн демократизувалися або, як Мексика, лібералізувалися, а тому здатність католицтва стиму- лювати подальше поширення демократії без розповсюдження його самого на нові області тепер була вкрай обмеженою. Що стосується США, то більшість країн, на які вони мали можли- вість здійснювати зовнішньополітичні впливи, вже здійснили перехід, а спроби насадження демократичного ідеалу в дер- жавах, де Сполучені Штати не мали популярності, не увінчу- валися успіхом. Та й самі США почали поступово змінювати пріоритети своєї зовнішньополітичної діяльності і переорієн- товуватися на виконання інших важливих завдань. Таким чи- ном, на початку 90-х рр. ХХ ст. роль поширювача демократії перебрав на себе інший впливовий зовнішньополітичний ак- тор – Європейське Співтовариство. Інтеграційні процеси, які відбувалися в ЄС, і чутки про те, що планується наступна хви- ля розширення Європейського Союзу, в рамках якої плануєть- ся прийняти нових країн-членів. в сукупності з іншим факто- ром, яким є навіть не досвід, а тільки сам факт переходу до демократії ряду країн «третьої хвилі», тобто демонстраційний ефект (ефект «сніжної кулі»), стали причиною трансформацій- них процесів в країнах пострадянського простору. Специфіка пострадянського переходу полягає у тому, що він здійснювався виключно під впливом зовнішніх факторів і за ініціативою правлячої верхівки, без наявності необхідних для цього внутрішніх умов у дещо спонтанній і несподіваній формі. Однак досі залишається загадкою те, на що розрахо- вувала правляча еліта на чолі з М. Горбачовим, яка не тільки дала дозвіл на проникнення демократичних ідей і рухів на терени пострадянського простору, але й сама долучилася до процесу поширення демократії в середині наддержави, таким чином створивши Радянському Союзу авторитет демократи- затора в країнах Східної Європи, прирівнявши його до рівня 135 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII одного з ключових зовнішньополітичних акторів, разом зі США, Ватиканом і Європейським Співтовариством, «третьої хвилі» демократизації. Одним із закономірних пояснень дій керівного складу СРСР, мабуть, можна вважати те, що правляча верхів- ка усвідомила, що зважаючи на ті внутрішні проблеми, які по- ступово почали визрівати у всіх сферах суспільно-політичного життя радянських республік, крах наддержави є реальністю не такого вже й далекого майбутнього – це тільки питання часу, і тому залишається вирішити: чи здійснити злам тоталітарної системи самим чи намагатися втримувати радянську тоталі- тарну машину на плаву і очікувати її краху через руйнування системи знизу, наслідки чого можуть бути значно боліснішими. Тому радянська еліта під керівництвом М. Горбачова, натхнен- на суспільно-політичними процесами, які відбувалися в країнах світу в рамках третьої хвилі демократизації, зважилася взяти ініціативу руйнування СРСР у свої руки, маючи надію на те, що лідерам зруйнованої наддержави вдасться при цьому зберегти свої керівні позиції у владному апараті утворених на теренах Ра- дянського Союзу держав і в майбутньому відродити його знову. Одну із таких спроб реанімації радянської влади здійсни- ли консервативні сили Російської Федерації вже наприкінці 90-х рр. ХХ ст. Також вони мали місце у прагненні відродити колишній радянський лад через СНД, наголошуючи на тому, що Співдружність Незалежних Держав є правонаступницею СРСР. Проте жодна з цих спроб не увінчалася успіхом. У свою чергу, С. Хантінгтон, аналізуючи трансформаційні процеси, які відбувалися в Радянському Союзі, був прихиль- ником точки зору, що вони зумовлюються ефектом «сніжної кулі». Дослідник відзначив: «Найбільш яскраво ефект «сніж- ної кулі» проявився у Східній Європі. Після того як Радянський Союз примирився з приходом до влади некомуністичних сил у Польщі в серпні 1989 р., а може, навіть сприяв йому, прилив демократизації заполонив одну за одною Угорщину у вересні, Східну Німеччину – в жовтні, Че- хословаччину і Болгарію – в листопаді, Румунію – в грудні. Як зауважив один житель Східної Німеччини: «Ми бачили, що 136 Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах роблять Польща та Угорщина; ми чули Горбачова. Всі дума- ли: а що ж ми відстаємо?». Демократизація деяких країн ті- шила самолюбство їх сусідів» [10, с. 117]. У Чехословаччині, за словами Тімоті Гартон Еша, «всі знали, з досвіду сусідів, що це можна зробити» [12]. Однак після того, як Радянський Союз розпався і на його теренах утворилося п’ятнадцять не- залежних держав, роль фактора впливу на трансформаційні процеси, які в них відбувалися, поступово перейшла на Євро- пейський Союз. Чим зумовлюється пріоритетність цього фактору? Най- більш вагомим аргументом є те, що на початковому етапі трансформаційних перетворень перед країнами колишнього СРСР постало питання вибору пріоритетів своєї зовнішньо- політичної діяльності: Куди далі рухатися? На кого з міжна- родних акторів опиратися? З ким співпрацювати? Оскільки ж метою трансформації політичних систем країн була демокра- тизація, то закономірно постала необхідність шукати підтрим- ку в її розбудові в актора, який сам є опорою її популяризації в межах світового простору, тому вибір напрямку інтеграції в Європейське Співтовариство, яке об’єднує в своєму складі країни з давніми демократичними традиціями і може, завдяки контролю за протіканням трансформаційних процесів в по- страдянських країнах, спрямувати їх у правильному напрямі, посприявши розбудові в них дійсно консолідованих демокра- тій, був достатньо очевидним. Тим більше, з’явилася інформація про те, що незабаром від- будеться нова хвиля розширення Європейського Союзу, в рам- ках якої планується прийняття нових країн-членів, причому са- ме Співтовариство як один із достатньо перспективних варіантів розглядає можливість провести це розширення у Східному на- прямку за рахунок новоутворених країн Східної Європи. Вибір інтеграції в ЄС як важливого зовнішньополітичного пріоритету більшістю пострадянських держав обумовлювався також тією внутрішньополітичною ситуацією, яка існувала у них. Для того, щоб розпочати поступ у напрямку розбудови де- мократі, потрібно провести реформування практично у всіх 137 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII сферах життя суспільства, постала необхідність зламу старої системи і побудови нової, а зробити це, за умов спонтанності пострадянського переходу і практично повної відсутності сформованого бачення кінцевої мети тих процесів, які відбу- ваються на рівні масової свідомості, через недостатній рівень розвитку політичної грамотності та демократизаторського, як- що можна так сказати, типу політичної культури населення, ставив трансформаційні процеси, які відбувалися в пострадян- ських державах, було досить складно. У більшості населення, особливо старшого покоління, іс- нувало світобачення радянського типу, яке базувалося на кон- серватизмі та недовірі до всього нового, особливо до змін, які почали відбуватися після краху радянської системи. Цій категорії людей добре було жити при радянській владі і вони продовжували жити з надією, що ще не все втрачено і вона повернеться. У силу цих обставин політична еліта нових неза- лежних держав не мала належної підтримки серед населення, а руйнація державних інститутів старої системи і побудова шляхом проведення реформ нових, яка супроводжувалася іс- нуванням кризових періодів розвитку цих держав, призвела до масового зростання рівня недовіри громадян до нової влади, наслідком якої стало те, що в їхні парламенти на наступних виборах знову повернулися комуністи. Отож, у зв’язку з існуванням таких достатньо складних внутрішніх проблем, інтеграція в Європейське Співтовариство виступала своєрідною панацеєю для держав пострадянського простору, адже ЄС шляхом надання їм матеріальних дотацій, рекомендацій щодо подальшого реформування та іншої під- тримки міг суттєво допомогти в їх вирішенні і забезпечити більш інтенсивний і прогресивний рух цих країн у напрямку демократичної консолідації. Вибір євроінтеграційного вектора розвитку обумовлювався і тим, що існувала значна схожість між реформами, які потріб- но було провести в країнах Центрально-Східної Європи при переході від централізованої планової економіки до ринкової, з однієї сторони, і необхідними для приєднання до Європей- 138 Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах ського Союзу, з іншої, а тому можна висунути гіпотезу, що корені цих євроінтеграційних прагнень були закладені частко- во ще під час реформування політичної системи колишнього СРСР напередодні його краху. Пояснення цього можна зна- йти у лекціях з курсу «Політичні трансформації посткомуніс- тичних країн Центральної та Східної Європи» М.А. Барано- ва, розміщених на його персональному сайті [9]. Зокрема, у лекції № 5 «Взаємозв’язок між процесом посткомуністичних трансформацій і інтеграцією в Європейський союз», де вчений спробував виділити етапи, які пройшли країни пострадянсько- го простору в процесі трансформацій своїх політичних систем і визначити, який вплив мали країни Заходу та ЄС на пере- хідні процеси кожного з цих етапів. Дослідник відзначив, що за роки реформ країни Східної Європи і Прибалтики пройшли щонайменше чотири важливих перехідних етапи: 1) етап руйнування колишньої системи політичних і госпо- дарських відносин; 2) етап політико-економічної імпровізації; 3) етап підготовки до поглинання західними політико-еко- номічними структурами; 4) етап адаптації та структурного пристосування [2]. Згідно з позицією М. Баранова, Західний світ відіграв клю- чову роль у краху Радянського Союзу. Цьому сприяла, зокрема, потужна фінансова підтримка, яку надавали як окремі країни Заходу, так і їх альянси (перш за все, це ЄС і НАТО) опозицій- ним партіям в країнах Східної Європи в кінці 80-х рр. ХХ ст., а також обіцянки прийому до спільноти західних держав у єдину європейську цивілізацію та надання допомоги у вирі- шенні важливих суспільно-політичних проблем, які не були розв’язані правлячою верхівкою СРСР. Східноєвропейські суспільства не одне десятиліття жили в очікуванні змін, з надією на зміни в політичному житті, на під- вищення життєвого рівня. Але практично ніхто не вірив, що ко- лишня система може бути зламана настільки швидко і головне – майже без кровопролиття. Ніхто – ні лідери опозиції, ні керів- 139 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ництво правлячих партій – до останнього моменту не були впевнені, що горбачовська перебудова якраз і служить голо- вним інструментом руйнування партійного авторитаризму, а слідом за ним і світової системи соціалізму. Ситуація застала зненацька не тільки східноєвропейців, але й Захід, який в пер- шій третині 90-х рр. ХХ ст. виявився не готовим до надання практичної допомоги країнам, за відрив яких від радянського блоку настільки довго боровся. Тому другий етап переходу – період політико-економічної імпровізації – відзначився тим, що західні держави, вважали великою перемогою вже сам факт повалення комуністичного режиму, визначили свою місію в основному завершеною і зайняли вичікувальну позицію. Головною особливістю політико-системних трансформацій країн пострадянського простору в цей період став вибір між імітацією інститутів західних країн і пошуком «політичних за- мінників», обумовлений необхідністю визначення власних па- радигм розвитку. Однак кризові явища, які виникали в процесі реформування політичної системи нових незалежних держав, зумовили значне зростання рівня недовіри населення до ново- обраної владної верхівки і, як наслідок. у результаті наступних парламентських виборів до влади в більшості цих країн повер- нулися комуністи-реформатори. І хоча останні не планували змінити курсу, ця обставина привернула увагу Європейського Співтовариства і спонукала його перейти до рішучих дій, став- ши при цьому відправною точкою третього етапу перехідного періоду – підготовки до поглинання західними політико-еко- номічними структурами. У ЄС розпочався процес переходу від розмов про розширення організації за рахунок країн ЦСЄ, до безпосереднього вироблення його стратегії. В грудні 1994 року на саміті в Ессені було зроблено стратегічний крок із підготов- ки країн до інтеграції з Європейським Союзом. Головною лі- нією цього плану було те, що нові країни повинні прискорити політичні та економічні реформи, які стануть гарантом їхньої інтеграції в ЄС [8]. В рамках запущеної в середині 90-х рр. ХХ ст. програми підготовки до поглинання країни-претенден- 140 Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах ти повинні були щорічно подавати в Брюссель звіти про робо- ту щодо адаптації своїх економік, політичної та законодавчої систем. За результатами їх аналізу та оцінки Співтовариство повинно було висувати нові завдання на шляху інтеграції кра- їн-претендентів в ЄС. Завершальний, четвертий етап адаптації, який розпочався в останній третині 90-х рр. ХХ ст., мав на меті поступове вклю- чення країн Східної Європи у якості членів до НАТО і ЄС для забезпечення найбільш дієвого способу зміцнення в них демо- кратичних інститутів західного зразка та остаточної ліквідації загрози реставрації соціалізму [2]. На сучасному етапі Європейське Співтовариство є одним із найбільш пріоритетних зовнішньополітичних орієнтирів для пострадянських країн. Підтвердженням цього може слугувати цілий ряд фактів. По-перше, ця спільнота є найбільш динаміч- ною і могутньою в економічному і політичному плані структу- рою на європейському континенті. По-друге, серед членів ЄС є країни так званої традиційної для Східної Європи та Прибал- тики орієнтації, такі як Німеччина, Франція, велика частина скандинавських країн. По-третє, в умовах розвалу ОВД і від- сутності інших структур оборонного характеру в східній час- тині Європи, Європейське Співтовариство перебрало на себе місію захисту спільних європейських інтересів. По-четверте, інтеграційні процеси в Співтоваристві в тій мірі, в якій вони зачіпають питання залучення нових членів, служать стриму- ючим фактором для перешкоджання розгортанню в Східній Європі локальних національних конфліктів. Одним зі шляхів їх врегулювання є висунення ідеї створення Європи без кордо- нів [3]. По-п’яте, сучасний Європейський Союз є по суті тим безальтернативним ядром, яке за принципом концентричних кіл вже притягнуло до себе всі інші, існуючі де факто євро- пейські угруповання (Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) та ін.), які являють собою 141 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII не що інше, як форми або способи переходу до загальноєвро- пейської інтеграції в рамках ЄС. Метою процесу розширен- ня Європейського Співтовариства за рахунок держав Східної Європи і Прибалтики було забезпечення становлення дійсно консолідованих демократій у країнах регіону і найголовніше – подолання розколу континенту. Однак втілити ці наміри в життя вдалося тільки частково. список використаних джерел 1. Ашимбаев М.С. Специфика развития процесса демократизации на постсоветском пространстве / М.С. Ашимбаев, А.Ж. Шоманов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kisi.kz/img/ docs/993.pdf 2. Баранов Н.А. Взаимосвязь между процессом посткоммунисти- ческих трансформаций и интеграцией в Европейский союз / Н.А. Баранов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nicbar.ru/ polit_trans_lekzia5.htm 3. Бoркo Ю.А. Oт еврoпейскoй идеи к единoй Еврoпе / Ю.А. Бoркo [Текст]. – М. : Делoвая литература, 2004. – 464 с. 4. Герасимчук Т.Ф. Країни Центральнo-Схiднoї Єврoпи на шляху дo Єврoпейськoгo Сoюзу: мiжнарoднo-правoвi питання / Т.Ф. Гера- симчук // Мiжнарoднi зв‘язки України: наукoвi пoшуки i знахiдки. – Вип. 12: Мiжвiдoмчий збiрник наукoвих праць / Від. ред. С.В. Вiд- нянський. – К. : Iн-т iстoрiї України НАН України, 2003. – С. 256-273. 5. Завадський В.М. Вступ країн Балтії у ЄС та основні напрямки адап- тації законодавчої бази (1991-2004 рр.) / В.М. Завадський [Текст] // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові за- писки Рівненського державного гуманітарного університету: Зб. наук. праць / Гол. ред. Р.М. Постоловський. – Рівне : РДГУ, 2007. – Вип. 12. – С. 109-120. 6. Завадський В.М. Передумови вступу країн Балтії у ЄС / В.М. За- вадський [Текст] // Історичні і політологічні дослідження: Зб. ст. / Гол. ред. П.В. Добров. – Донецьк : Вид-во ДонНУ, 2007. – №1/2 (31- 32). – С. 367-372. 7. Кiш Є. Пoлiтичнi трансфoрмацiї в Центральнo-Схiднiй Єврoпi / Є. Кiш [Текст] // Вiче. – 1998. – № 5. – C. 112-119. 8. Круглашов А.М. Європейська інтеграція на початку нового тисячо- ліття: Довідник / А.М. Круглашов, І. Озимок, Т.С. Астапенко, В.В. Рус- су. – Чернівці, 2010. – Ч. 1 [Текст]. – 212 с. 142 Ігор Фортельний Європейське співтовариство – ключовий зовнішній фактор впливу на трансформаційні процеси в пострадянських країнах 9. Персональный сайт Николая Баранова [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу: http://nicbar.ru/index.htm 10. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце XX века / С. Хантингтон [Текст] / Пер. с англ. – М. : «Российская политичес- кая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. – 368 с. 11. Шишелина Л.Н. Европейский Союз и Восточная Европа / Л.Н. Ши- шелина [Текст]. – М.: ИМЭПИ РАН, 2005. – 347 с. 12. Garton Ash T. The Revolution of the Magic Lantern / T. Garton Ash [Елек- тронний ресурс] // New York Review of Books (21 December 1989). – Режим доступу: http://www.nybooks.com/articles/archives/1990/jan/18/ the-revolution-of-the-magic-lantern/?pagination=false игорь Фортельний европейСкое СообщеСтво – ключевой внешний фактор влияния на транСформационные процеССы в поСтСоветСких Странах В статье автор доказывает, что в современный период разви- тия ЕС стал одним из ключевых внешних факторов влияния на трансформационные процессы в постсоветских странах. Это обу- словлено тем, что современный Европейский союз является наибо- лее динамичной и мощной в экономическом и политическом плане структурой на европейском континенте, которая в условиях развала Организации Варшавского договора и отсутствии других структур оборонного характера в восточной части Европы, взяла на себя мис- сию защитника общих европейских интересов. Интеграционные процессы в Европейском Сообществе служат сдерживающим фактором для предотвращения развертыванию в Восточной Европе локальных национальных конфликтов. ЕС по- степенно превращается в фактор, который сплачивает вокруг себя другие европейские группировки, тем самым предотвращая угрозе возникновения раскола континента. Ключевые слова: трансформация, демократизация, «третья вол- на» демократизации, постсоветское пространство, Европейское Со- общество. 143 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ihor Fortelnyi european coMMunity – the key external factor Making iMpact on the transforMation processes in post-soviet countries In article the author proves that during the modern period of development of EU became one of key external factors of inluence on transformation processes in the Post-Soviet countries. It is caused by that the modern European Union is the most dynamic and powerful in the economic and political plan structure on the European continent which in the conditions of disorder of the Warsaw Treaty Organization and absence of other structures of defensive character in east part of Europe, took mission of the defender of the common European interests. Integration processes in the European Community serve as a deterrent for prevention to expansion in Eastern Europe the local national conlicts. EU gradually turns into a factor which unites round itself other European groups, thereby preventing threat of emergence of split of the continent. Key words: transformation, democratization, «third wave» of demo- cratization, post-Soviet space, the European Community. 144 Юрій Шведа Європейська партійна система та її вплив на національні партійні системи Р о з д і л іі Європейські політики: інституційний та функціональний виміри Юрій ШВеДА європейСька партійна СиСтема та її вплив на національні партійні СиСтеми Останнім часом у середовищі дослідників партійних систем точиться жвава дискусія з приводу коректності використан- ня терміну «європейська партійна система». Думаю, що існує достатньо аргументів, які дають підстави говорити про єв- ропейську партійну систему не просто як про сукупність на- ціональних партійних систем, а як про певну цілісність, яка характеризується відповідними спільними рисами й має від- повідний ступінь інтеграції. Основним джерелом формуван- ня такої цілісності є інтеграційні процеси, що мають місце в Європейському Союзі, а надто в політичній сфері. Суттєвим каталізатором цього процесу стало формування єдиного по- літичного органу Європейського Союзу – Європарламенту та вибори до нього. Це створює сприятливі умови для політичної структуризації всього європейського політичного простору, а також для загальноєвропейської міжпартійної комунікації. Європарламент стає єдиною європейською інституцією орга- нізація якого спирається на «партійних» (квазі-ідеологічних), а не територіальних лініях суспільного поділу, що суттєво впливає на формування та діяльність національних партійних систем. Ключові слова: європейська партійна система, Європарла- мент, євро партії, європеїзація політики. 145 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Є вропейський Союз, і особливо його політика, є результа- том специфічного укладу прийняття рішень. Процес цей, який і визначає сутність самого Європейського Союзу, був прийнятий тут ще з середини вісімдесятих років і будувався на тому, що політичні партії повинні бути від нього ізольовани- ми. Кінцева формула формування Європейського Союзу озна- чала формування єдності, яка спиралася на різноманітності, формування спільної думки через процес порозуміння різних, часами протилежних і конфліктних національних інтересів. Структура ЄС і процес прийняття рішень спиралися на по- стулат «нейтралізації ідеології», а відтак і відсторонення від реалій в яких відбувалася справжня політична конкуренція на рівні національних політичних систем. Процес «європеїзації» політики означав між іншим надання йому характеру «техніч- ного», специфічної форми, яка б уможливлювала жонглюван- ня професійними експертизами, економічними, фінансовими параметрами чи бюрократичними висновками. В такому укла- ді інституційно-функціональних зв’язків не було місця для по- літичних партій. Виникла специфічна методика формування спільноти (запроваджена римським правом) – специфічний процес прийняття політичних рішень, специфічний поділ вла- ди, який забезпечував її концентрацію. Європейська Комісія володіла монополією на впровадження нормотворчих ініціа- тив, Рада Міністрів – правом прийняття рішень. Парламент же мав консультаційні функції. Появилась система зв’язків сфор- мована на ідеї інтеграції, яка формувалась на основі ідеоло- гічного нейтралітету. Акт Європейський не порушував логіки «позапартійного» розвитку інтеграційних процесів. Стратегія «міжурядових» дискусій домінувала в політичній активнос- ті (домінування Ради Союзу), хоча й знаходила противагу у стратегіях «наднаціональних» (домінування Комісії). В обох тенденціях (організаційної концепції Союзу) вплив політич- них партій не набирав безпосереднього характеру, а прояв- лявся через діяльність національних урядів. В Парламенті їх вплив був безпосереднім, але політичний та правовий статус цього органу, порівняно з Радою Союзу був значно нижчим. 146 Юрій Шведа Європейська партійна система та її вплив на національні партійні системи Маастріхтський Трактат загалом знищив цей метод формуван- ня спільноти, допускаючи до процесу політизації Союзу і до певної міри обмеження її технократичного характеру. Однак загалом, незважаючи на збільшення повноважень Парламенту, процес інтеграції має виразно економічний характер і продо- вжує своє існування як специфічна сформалізована технокра- тична конструкція, в якій процес прийняття рішень виявився відокремленим від процесу запровадження їх в життя. Інституційна структура Європейського Союзу має сильний вплив на функціонування політичних партій. В Союзі існують виконавчі та представницькі підсистеми, але характер стосун- ків між ними є досить унікальним. Тут значно слабше, ніж, приміром, у парламентських демократіях, виступають форми відповідальності між виконавчою та представницькою вла- дою. Крім того. перша з них не несе жодної відповідальності перед виборцями, а Рада Союзу виконує також і виконавчі та представницькі функції. Відомо, що це означає для політичних партій. Політичні партії не змагаються за контроль над урядом (Комісією), а їх діяльність обмежується впливом на Парламент. Існує, щоправда, процедура вотуму недовіри, яку здійснює Парламент, але важко трактувати її як інвеституру до правлін- ня, оскільки вона не повинна мати тривалу більшість в легіс- латурі Союзу. Поза тим може скластися враження, що політич- ні партії трактують європейську арену як свого роду режим другої категорії. Виникає це, між іншим, з того, що програмна позиція Союзу а також інституційні реформи є результатом змагання між керівниками крайових виконавчих органів, котрі засідають у Раді, а це означає, що засадничим місцем, де почи- нається процес формування рішення є арена національна. Рада стає пунктом долучення політичних партій до європейського процесу прийняття рішень, а метод цей є найоптимальнішим способом забезпечення політичних інтересів. Процес формування Європейського Союзу спричинив ви- никнення специфічної політичної системи, яка сформувала цілком відмінні політичні умови ніж ті, в яких функціонували національні політичні партії. Політичні партії, виходячи на 147 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII європейський ринок політичної конкуренції, знаходяться в ін- шій ситуації, ніж на національній арені. Перестають вони бути виключним репрезентантом публічної влади, а стають одним із багатьох чинників, здатних впливати на зміст загальноєвро- пейського політичного рішення. Політичні партії перенесли центр своєї ваги з національного на європейський рівень, що підштовхує їх до формування т. зв. європартій. Європартії не володіють масовим членством, яке спира- ється на безпосередню причетність індивідуального виборця, а на так зване корпоративне членство. До їх складу входять визначені в статуті інституції, які мають автономний характер і виступають у ролі зовнішнього спонсора партії. Так, напри- клад до складу ПЄС входять як повноправні члени представ- ники партій-держав членів Євросоюзу, так і ті, які намагають- ся вступити до нього, партії, які мають статус спостерігачів, група ПЄС в Парламенті чи Комітеті Регіонів. Є вона загалом організацією нетривкою, яка об’єднана в партію подібними програмними засадами з метою кооперації в рамках структури Європейського Союзу. Формування європартій розпочалося на початку 90-х рр. (у 1992 р. виникла Партія Європейських соціалістів (ПЄС), а в 1993 р. – Європейська Ліберально-Демократична партія Реформ (ЄЛДР). Крім внутрішніх зв’язків з Парламентом, помітною ри- сою моделі європартії стало формування «зовнішніх» зв’язків з інститутами Союзу. Як вважають С. Гікс і Ч. Лорд, виник двона- правлений уклад зв’язків між європартіями і активними інсти- туціями в Союзі через «представництво партійних членів, які виконують відповідні функції в органах Союзу і в керівництві партії, і контроль їх поведінки органами партії» [1]. Однак при цьому виникає проблема т. зв. дефіциту демокра- тії, пов’язана з необхідністю функціонування політичних пар- тій у відповідній інституційній структурі. Оскільки більшість прийнятих «європейських» рішень прийняті в тиші міністер- ських кабінетів, то схема ця фактично унеможливлює грома- дянам чітке розуміння предметів відповідальності за особливі рішення. У такий спосіб порушується кардинальна засада де- 148 Юрій Шведа Європейська партійна система та її вплив на національні партійні системи мократичної легітимації політики. Існує нестача процесуаль- них механізмів між тими, що керують, і тими, ким керують, яка трактується як гарантія тривалого процесу взаємних зв’язків, в рамках якого громадянське суспільство здатне здійснювати ефективний контроль над адміністрацією. Цей дефіцит слід трактувати як один із аспектів ширшої проблеми, а саме – деполітизації публічної європейської політики. Засадниче джерело демократичної легітимації рішень Євросоюзу знахо- диться в Раді Європи, яка репрезентує національні уряди, що знаходять підтримку своїй діяльності у структурі національ- них парламентів – чого не можна сказати про Європарламент. Якщо. до того ж. додамо консенсусний і переговорний стиль європейської діяльності, ґрунотований на процесі інституаліза- ції наднаціональних адміністративних переговорів, то виявить- ся, що на рівні Союзу наступило значне обмеження практик і процесів, типових для політики демократичної репрезентації. Основою діяльності політичних партій, які змагаються на єв- ропейському рівні, є те, що існують вони в парламенті навколо певних законопроектів і лише згодом сприймаються суспіль- ством. Такого типу стратегії не вимагають однак застосування цілком конкурентних механізмів хоча б тому, що європартії не змагаються за прихильність якогось сегменту електорату, оскіль- ки не відповідають за організацію європейських виборів. Тут іс- нує абсолютне домінування національних партій. Не означає це однак, що внутрішня логіка організації європейського процесу прийняття рішень не має впливу на спосіб діяльності партії в Пар- ламенті. Це підштовхує до створення ефективно діючих європей- ських партій. Обов’язкова в ЄС процедура прийняття рішень дає Парламентові можливість виступати у ролі партнера Ради і Комі- сії, але лише тоді, коли європейські партії в стані організувати для конкретного законопроекту підтримку абсолютної більшості де- путатів. Виявляється, що в Парламенті повинен домінувати кон- сенсусний механізм, який приводить до формування картелі полі- тичних партій. В результаті в Парламенті не може сформуватися конкурентний стиль здійснення політики. З’являється щось на зразок самоорганізації конкурентності. Так з’являються дві най- 149 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII більші парламентські групи: християнська (Європейська Народна партія) і соціал-демократична (Партія європейських соціалістів), що значно послаблює процес формування сильних партійних ор- ганізацій з виразною програмно-ідеологічною основою. Жодна з цих двох груп не володіє абсолютною більшістю. У цій ситуації дві партії вирішують кооперуватися, щоб не до- пустити блокування діяльності парламенту, що може спричинити сумніви серед інших інституційних партнерів щодо ефективнос- ті парламенту в процесі прийняття рішень. Понад це, викорис- тання європейськими партіями такого типу стратегії забезпечу- ється типом їх організаційної структури. В ситуації можливого «переходу меж», що означає виникнення потенційної загрози для процесу прийняття рішень, національні партії приймають відповідні дії, виступаючи у ролі «зверхника». Формування явища партійності на європейському рівні є обмеженим. У Європейському Союзі сформувалося дві окремі організа- ційні структури політичних партій. Перша – це група партій в Парламенті, які нагадують класичні парламентські фракції, що об’єднують представників певних сімей партій, які здобули ман- дати в європейських виборах. Друга організація має позапарла- ментський характер і відома як наднаціональна федерація полі- тичних партій. Почали вони з’являтися у другій половині 70-х рр. як вияв приготувань політичних партій до взяття участі в безпосе- редніх виборах до Європарламенту. Якщо перший тип організації був тісно пов’язаний з функціонуванням Парламенту, то другий в ході організаційної еволюції перестав бути на сучасному етапі форумом наднаціональної кооперації політичних партій з метою координації своїх зусиль на виборах, а ставить перед собою ам- бітніші плани, в т. ч. здійснення впливу на процес формування програмного порядку дня Союзу через вплив на Раду. Партійні групи в парламенті володіють розбудованою орга- нізаційною структурою, власним бюджетом і бюрократичним апаратом. Їх метою є участь у законотворчому процесі, що має гарантувати їм вплив на зміст пропонованих проектів законів та рішень. Довший час були вони єдиними структурами, які забезпечували зв’язок транснаціональних федерацій партій з 150 Юрій Шведа Європейська партійна система та її вплив на національні партійні системи структурами Союзу. Однак оскільки виявилося, що Парламент не становить базової структури в процесі прийняття рішень, а європейські вибори, які відбуваються за національними партій- ними списками, є лише виборами другого плану, то наднаціо- нальні федерації партій дуже швидко почали перетворюватися у міцніші структури, зорієнтовані насамперед на формування партійних стратегій стосовно як Комісії так і Ради. Обидві організації мають корпоративний характер, що озна- чає, що до їх складу входять автономні політичні партії, які до- бровільно погодилися на співпрацю. Стосунки між національ- ними партіями та транснаціональною федерацією спираються на схему зверхник – агент. Однак перші не можуть відкидати чи ігнорувати факт, що процес формування так званої європар- тії є досить істотним елементом в процесі пошуку через неї системного місця в структурі європейського процесу прийнят- тя рішень. З цим пов’язана певна незалежність національних партій в процесі прийняття рішень, що рано чи пізно може дати ефект при формуванні досить міцних (організаційно та функціонально) інституцій. Зрештою варто звернути увагу на те, що в процесі формування моделі європартії стратегії, на- ціленої на розширення формальних прав Парламенту вже не достатньо й елементом цього процесу стає позапарламентська діяльність – наприклад формування організаційних структур, які дозволяють впливати на зміст рішень, які готуються Радою (Конференція Лідерів Партій). Вибори до Європарламенту, які визначаються як «вибори другої категорії», розглядаються самими виборцями як менш істотні від національних виборів. Європейські вибори, крім того. не відбуваються навколо так званих європейських проб- лем. Точаться вони навколо проблем переважно національних і тому європейські вибори можуть трактуватися як певний спосіб апробації ставлення населення до внутрішніх проблем, як ще один спосіб підтримки внутрішніх партій. Видається, що це є результатом «системних» властивостей європейських виборів. Мають вони мінімальний вплив на формування програмно- го порядку дня Союзу, що випливає з переконання електорату 151 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII про дуже обмежену роль Європейського Парламенту у процесі прийняття рішень. З 1986 р. повноваження Парламенту значно розширилися, але це мало вплинуло на настрої електорату. Не можна також забувати й той факт, що в збірній свідомості елек- торату «засаднича» нагорода для переможця – це право форму- вати урядовий кабінет (або приймати участь у його формуванні) і є гарантією застосування виборцями певного впливу на зміст майбутньої політики держави. Така «винагорода» не з’являється під час європейських виборів. Неодноразово самі політичні партії в процесі виборчої кампанії до Європарламенту вислов- люються по-різному щодо проблем європейської інтеграції – її методів, темпів. Зростання ролі європейських проблем могло б спричинити послаблення їх позицій в парламентських виборах (фракціоналізації) чи ускладнити процес проведення урядових переговорів. Варто одночасно звернути увагу на такий чинник, а радше на факт, що поява європейських питань повинна ви- никнути з появою так званої європейської ідентичності – лише незначна частина електорату декларує свій зв’язок з Європей- ською спільнотою, а переважна більшість декларує свій зв’язок з проблемами національної держави. Якщо національні партії й питання внутрішньої політики домінують у виборах європей- ських, то європейські партії і депутати не відповідають перед електоратом за те, що відбувається в Парламенті. Варто, однак, зазначити, що якщо національні формули де- мократичного представництва спираються на динамічний уклад зв’язків між законодавчою та виконавчою владою, то цю динаміку їй надають політичні партії і партійна система. З природи політичної партії (як вогнища посередництва) ніби випливає, що обмеження практик та процесів типових для політики демократичної репрезентації належить відноситись як до виклику. Незважаючи на збільшення повноважень Пар- ламенту, процес інтеграції має виразно економічний характер і продовжує своє існування як специфічна сформалізована технократична конструкція, в якій процес прийняття рішень виявився відокремленим від процесу впровадження їх в життя. 152 Юрій Шведа Європейська партійна система та її вплив на національні партійні системи Життєздатна партійна система та фундаментальні структу- ри демократії можуть повноцінно розвиватися лише в тому ви- падку, якщо забезпечені базові потреби національного сувере- нітету, розв’язаний конфлікт з приводу природи політичного співтовариства, а більшість політичних сил демонструють від- даність демократії. Cписок використаних джерел 1. Lewis P. G. The «third wave» of democracy in Eastern Europe: Comparative perspectives on party roles and political development // Party politics.– L., 2001.– Vol. 7, № 5, p. 545. Юрий Шведа европейСкая партийная СиСтема и ее влияние на национальные партийные СиСтемы В последнее время в среде исследователей партийных систем идет оживленная дискуссия вокруг корректности использования термина «европейская партийная система». Думаю, есть достаточно аргу- ментов, которые дают основания говорить о европейской партийной системе не просто как о совокупности национальных партийных си- стем, а как об целостности, которая характеризуется общими чертами и имеет определенный уровень интеграции. Основным источником формирования такой целостности есть интеграционные процессы, которые происходят в Европейском Союзе, особенно в политической сфере. Существенным катализатором этого процесса стало форми- рование общего политического органа Европейского Союза – Евро- парламента и выборы в него. Это создает благоприятные условия для политической структуризации всего европейского пространства, а также для общеевропейской межпартийной коммуникации. Евро- парламент становится целостной европейской институцией, органи- зация которой базируется на «партийных» (квазиидеологических), а не территориальных линиях общественного размежевания, что су- щественно влияет на формирование и деятельность национальных партийных систем. Ключевые слова: европейская партийная система, Европарла- мент. европартии, европеизация политики. 153 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Yuriy Shveda european party systeM and its iMpact on the national party systeMs Recently researchers of party systems have had a lively discussion about the correctness of the use of the term «European party system». I think that there are enough arguments justifying talk about the European party system not just as a set of national party systems, but as a certain integrity which is characterized by the relevant common features and has the appropriate degree of integration. The main source of such integrity is the integration processes taking place in the European Union, especially in the political sphere. Formation of a single political body of the European Union – Euro- pean Parliament – and elections to it became a signiicant catalyst in this process. It creates favorable conditions for the political structuring of the entire European political space, as well as for cross-European inter-party communication. The European Parliament becomes the only European institution whose organization is based on the «party» (quasi-ideological) lines of social division rather than the territorial ones, which signiicantly affects formation and activities of national party systems. Keywords: European party system, the European Parliament, Euro- pean parties, Europeanization of the policy. Петро БАйКОВСьКий, Ігор ЗІНьКО механізми впливу політичних партій на процеС прийняття рішень в європейСькому Союзі На основі теоретичних досліджень та емпіричних даних вио- кремлено та проаналізовано механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в інституційній моделі Європей- ського Союзу: урядово-бюрократичний, який відбувається через Європейську Раду та Раду ЄС, парламентсько-представницький 154 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в Європейському Союзі (через Європарламент та частково через Комітет Регіонів), а також вплив на процес формування та діяльність Європейської Комісії. Окреслені перспективи та можливості зростання впли- ву політичних партій в політичній системі ЄС. Ключові слова: Європейський Союз, політична партія, при- йняття рішень, вибори, Європарламент. У демократичному суспільстві важливу роль відіграють політичні партії, де виступають посередниками між ін- ститутами влади і виборцями, виконуючи так звану функцію зв’язку. Політичні партії є генераторами ідей, виразниками іде- ологічних доктрин, політичних цілей та завдань, які втілюють- ся шляхом їхньої участі у владі. В результаті тривалої еволюції інтеграційних процесів в Європейському Союзі сформувалася складна багаторівнева система урядування, котра, будучи унікальною (sui generis), за багатьма критеріями є співмірною з національними політич- ними системами [1, с. 105-107]. На думку С. Хікса, Європей- ський Союз, володіючи політичною системою, не є державою (political system but not a state) [7, c. 1-2,4]. Саме поняття «полі- тична система Європейського Союзу» отримало доволі широ- ке наукове обґрунтування також у працях С. Бульмера, В. Вес- сельса, К. Гольцінгер, Й. Поллака, П. Сломінскі, І. Тьоммеля, Х. Уоллеса та багатьох інших. Функціонування ЄС як політичної системи ставить питан- ня щодо легітимації даної системи урядування, а відтак про участь політичних партій в процесі прийняття рішень на за- гальноєвропейському рівні, зважаючи на те, що за умови іс- нування демократичного ладу саме партії відіграють головну роль у легітимації інститутів влади та демократизації політич- ного процесу. З точки зору теорії раціонального вибору, залучення пар- тій до діяльності наднаціональних інституцій ЄС є наслідком збільшення повноважень цих інституцій, а точніше, наслідком поступового «перетікання» влади з національного на наднаціо- нальний рівень. 155 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Так як основною метою діяльності партій є боротьба за вла- ду, важливим аспектом політологічних досліджень на сьогодні є проблема реалізації партіями політичної влади на наднаціо- нальному рівні, і зокрема, дослідження механізмів впливу по- літичних партій на процес прийняття рішень в ЄС. Мова йде про те, яким чином партії здобуваючи, підтримку громадян на виборах, можуть реалізувати свої програми в складній багато- рівневій політичній системі ЄС. Провідними фахівцями на сьогодні у галузі досліджень ді- яльності партій в політичному просторі Європейського Союз є Ф. Аттіна, Л. Барді, П. Дельвіт, Т. Дітц, К.-М. Йохансон, К. Кік, Е. Кулаці, Р. Ладрех, К. Лорд, П. Магнет, Ю. Міттаг, О. Нідер- маєр, Т. Рауніо, С. Хікс та низка інших. Попередні дослідження в цій галузі доводять існування своєрідної багаторівневої партійної системи ЄС, котра струк- турно складається з трьох важливих елементів: національних партій, загальноєвропейських партійних федерацій (європар- тій) та партійних груп Європарламенту (ЄП) [2]. Кожен із цих елементів виконує окрему роль у реалізації політичної влади. Політичний процес в ЄС відбувається на двох рівнях: на національному рівні (національні парламенти, уряди та інші органи) та на загальноєвропейському рівні (Європейська Рада, Рада ЄС, Європейський Парламент, Єврокомісія та ін.). На рис. 1. зображена схема функціонування політичних партій в рамках політичної системи ЄС. Жирними буквами виділені органи публічної влади (законодавчі та виконавчі) загальноєв- ропейського та національного рівнів, які зазвичай безпосеред- ньо формуються політичними партіями. Курсивом позначені партійні структури, діяльність яких регулюється статутними положеннями політичних партій. На рисунку відображені ха- рактер взаємовідносин між різними партійними структурами, а також органами публічної влади, в яких в той чи інший спо- сіб представлені політичні партії. Звичайна стрілка вказує на офіційне представництво (з правом голосу) національних пар- тій в органах ЄС та партійних структурах загальноєвропей- ського рівня. Жирна стрілка означає, що партійний орган євро- 156 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в Європейському Союзі пейського або національного рівня може робити рекомендації зобов’язуючого або дорадчого характеру іншому партійному органові чи партійним акторам, які займають посади в органах законодавчої та виконавчої влади. ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ РІВЕНЬ європейський парламент комітет регіонів Європейська Європейська Рада ЄС Лідери Члени Рада Комісія партійних партійних груп Партійні груп групи загальноєвропейські партійні федерації Зустрічі Конгреси Робочі партійних Президія Виконавчий Секре- партійних групи комітет таріат лідерів федерацій національні парламенти Націо- Національні регіональні уряди Прем’єр- Урядові міністри міністри Партійні Члени нальна партійні Партійні групи лідери парла- партійна делегації Євро- регіональних менту бюрократія парламенту парламентів НАЦІОНАЛЬНИЙ РІВЕНЬ Рис. 1. Організація політичних партій в системі урядування ЄС Національний рівень є базовим для функціонування пар- тійної системи ЄС. З нього на європейський рівень походять основні імпульси партійної політики. Національні партії є головним джерелом впливу на національну та європейську політику і єдиними справжніми партіями політичної систе- ми ЄС, які мають безпосередній зв’язок з виборцями, займа- ються підбором кадрів, організовують виборчі кампанії, ар- тикулюють суспільні інтереси, розробляють програми, тощо. Основою національних партій є партійна еліта, котру можна поділити на три групи: та, яка володіє посадами у виконавчій владі, еліта, яка представлена у законодавчій владі, і партійна еліта, яка взагалі позбавлена представництва в органах пу- блічної влади. 157 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Найбільш впливовою особою в партії є лідер партії, котрий, зазвичай, є лідером парламентської фракції в парламенті, якщо партія є правлячою – то обіймає посаду прем’єр-міністра або віце-прем’єр-міністра у випадку, якщо партія є молодшим партнером у коаліції. Вагому роль в правлячій партії відігра- ють також урядові міністри. Основна частина партійної еліти присутня в національних парламентах. Після запровадження загальноєвропейських виборів помітну роль в структурі пар- тійних еліт почали відігравати депутати Європарламенту. На регіональному рівні партійні функціонери також входять до регіональних урядів або є членами регіональних парламентів. Окрім того, організацією партійної політики на національному та регіональному рівнях займається значна кількість партійної бюрократії. Зважаючи на те, що європейський рівень влади є похідним від національного, партійна політика на загальноєвропейсь- кому рівні також є віддзеркаленням політики національних партій. На європейському рівні національні партії присутні завдяки перемогам на загальноєвропейських, національних та навіть регіональних виборах. На європейських виборах партії отримують мандати у Європейському Парламенті. Завдяки пе- ремозі на національних виборах партії, які формують правлячі коаліції, в результаті здобувають представництво в Європей- ській Раді (глави урядів), Раді ЄС (профільні міністри) та Єв- ропейській Комісії (зазвичай посади єврокомісарів обіймають знатні партійні функціонери правлячої в країні партії). Завдя- ки регіональним виборам партії отримують також представни- цтво в Комітеті Регіонів. Однак для того, щоб реалізувати свої програмні підходи на загальноєвропейському рівні, національним партіям однієї перемоги на національних чи загальноєвропейських виборах недостатньо. Для цього потрібне об’єднання зусиль ідеологіч- но близьких партій з різних держав-членів ЄС. Для ефектив- ності своєї діяльності партії змушені шукати механізми вза- ємодії, які б поєднали партійну діяльність національного та загальноєвропейського рівнів. В результаті виникає так званий 158 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в Європейському Союзі міжрівневий простір кооперації, в рамках якого функціонують загальноєвропейські партійні федерації (також загальноєвро- пейська партія або європартія). Європартія – це певна інституйована, юридично оформлена та структурно організована форма кооперації національних по- літичних партій на наднаціональному рівні, метою діяльності якої є розробка спільних програм та підходів з вирішення тих чи інших загальноєвропейських проблем і вплив на діяльність наднаціональних органів та інститутів влади. Основною ме- тою діяльності європартії є налагодження ефективних каналів комунікації між партійними акторами національного та загаль- ноєвропейського рівнів. Європартії є координуючими структу- рами на зразок центрального офісу національних партій. Незважаючи на те, що на сьогоднішній день існує десять офіційно визнаних загальноєвропейських партій, вищенаве- дена модель може застосовуватися лише до найбільш впливо- вих європартій: Європейської народної партії (ЄНП), Партії європейських соціалістів (ПЄС), Європейської ліберально- демократичної партії реформ (ЄЛДПР) та частково до Євро- пейської партії зелених (ЄПЗ) та Партії європейських лівих (ПЄЛ). Європартії, чиї національні партії позбавлені участі у виконавчій владі своїх країн, відповідно, мають значно мен- ше можливостей впливати на прийняття рішень і на європей- ському рівні. Координація партійної політики на європейському рівні відбувається за допомогою різноманітних органів та робочих груп загальноєвропейських партій (таких, як конгрес, президія на чолі з президентом, виконавчий комітет, секретаріат) та за- вдяки проведенню зустрічей лідерів національних партій. На наш погляд, доречно виділити три основні механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в ЄС: урядово-бюрократичний, парламентсько-представницький та вплив на формування та діяльність Європейської Комісії. Урядово-бюрократичний механізм здійснюється через Єв- ропейську Раду та Раду ЄС, тобто через національні уряди. Хоча ці органи покликані захищати інтереси національних 159 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII держав і представництво партій в них є неофіційним, партійно- ідеологічна складова їхньої діяльності також відіграє важ- ливу роль. Політикам зі спільними політичними поглядами, чиї партії входять до однієї партійної федерації та формують спільну партійну групу в Європарламенті, очевидно, легше по- розумітися, аніж політикам різних ідеологічних напрямків, за винятком, хіба що тих моментів, коли зачіпаються стратегічні національні інтереси. За умови прийняття рішень в цих орга- нах кваліфікованою більшістю постає потреба у формуванні виграшних або блокуючих коаліцій і цілком ймовірно, що під- ставою для їх формування може бути саме ідеологічна спорід- неність. Основну роль в урядово-бюрократичному механізмі відігра- ють зустрічі (саміти) лідерів національних партій, які відбува- ються в рамках загальноєвропейських партійних федерацій і про- водяться напередодні самітів Європейської Ради. Об’єднуючи лідерів національних партій, прем’єр-міністрів (якщо вони не є лідерами партій), а також партійних функціонерів загальноєвро- пейського рівня, такі зустрічі є найбільш ефективним способом координації політики та вироблення спільних підходів стосовно актуальних питань функціонування ЄС [4, c.101]. В Європейській Раді в основному засідають представники трьох загальноєвропейських партій (ЄНП, ПЄС та ЄЛДПР). Також можливе представництво консервативних партій-не- членів ЄНП, крайніх лівих та незалежних прем’єр-міністрів. Проаналізувавши голосування на самітах Європейської Ради протягом 1991–1994 рр., С. Хікс та К. Лорд дійшли висновку, що, як і в Європарламенті, в ній теж існує партійно-ідеоло- гічна структуризація. На рис. 2. зображено схему взаємодії (формування соціоекономічних альянсів) представників трьох загальноєвропейських федерацій (ПЄС, ЄНП, ЄЛДПР), а та- кож членів консервативних партій. Союз ПЄС та ЄЛДПР від- бувається навколо питань розвитку демократії та прав людини, ПЄС та ЄНП найчастіше знаходять порозуміння щодо соціаль- них стандартів, а ЄНП та ЄЛДПР – у питаннях вільного ринку [6, c. 189-194]. 160 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в Європейському Союзі ЄЛДПР Демократія Вільний та права людини ринок ПЄС ЄНП Рис. 2. Формування соціоекономічних альянсів у Європейській Раді Джерело: Hix S. The Emerging EC Party System? The European Party Federations in the Intergovernmental Conference / S. Hix // Politics. – 1993. – 13(2). – P. 38-46. У Раді ЄС засідають міністри національних урядів, які та- кож переважно є представниками правлячих національних партій. Їхні позиції в Раді є відображенням позицій національ- них партій, а відтак можуть узгоджуватися на основі не тільки національних пріоритетів, але й партійно-ідеологічних орієн- тацій. Через те, що в Раді ЄС, залежно від питань, які розгля- даються, існує десять різних конфігурацій, партійна структу- ра цього органу є більш строкатою і може характеризуватися незначною присутністю також членів партій зелених, крайніх правих та крайніх лівих за умови їхнього входження до прав- лячих коаліцій. Парламентсько-представницький механізм впливу політич- них партій відбувається через партійні групи Європейського Парламенту та в незначній мірі через партійні групи Комітету Регіонів. В цих органах представництво партій має офіційно визнаний та безпосередній характер. 161 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Зважаючи на процедуру висунення кандидатів та особли- вості проведення загальноєвропейських виборів, партійні групи Європарламенту є похідними структурами національ- них партій. Первинними структурами ЄП можна назвати на- ціональні делегації, які представляють інтереси конкретних національних партій і нагадують фракції національного пар- ламенту. Однак через свою нечисленність та значну гетероген- ність Європарламенту, порізно вони нездатні ефективно впли- вати на процес прийняття рішень і змушені об’єднуватися з іншими ідеологічно близькими національними делегаціями, утворюючи транснаціональні партійні групи Європарламенту. За останні роки повноваження ЄП суттєво зросли. Згідно з Лісабонським договором, близько 95 % рішень ЄС пови- нні прийматися за процедурою спільного прийняття рішень, де існують рівні повноваження Ради ЄС та Європарламенту [4, c. 126]. Відповідно, зросло значення та вплив партійних груп ЄП. Партійні групи поширюють свій вплив через ро- боту в комітетах, комісіях та парламентських делегаціях ЄП завдяки можливості на ранній стадії впливати на розробку за- конодавчих ініціатив Європейською Комісією, а також завдяки залученню до роботи спільних з Радою ЄС комітетів, метою яких є погодження законодавчих рішень. Одночасно партійні групи виконують роль офіційного пред- ставництва для відповідних європартій. Напередодні загально- європейських виборів конгреси більшості загальноєвропей- ських партій приймають передвиборчі маніфести, які згодом стають основою для програми дій партійних груп, а лідери та рядові члени партійних груп різними способами інтегруються у роботу керівних органів та робочих груп євро партій. Такий подвійний зв’язок нерідко призводить до конфліктності в рам- ках партійних груп, якщо інтереси загальноєвропейських та окремих національних партій розходяться. Партійні групи були також створені і в Комітеті Регіонів. Однак незначна політична роль цього органу і відсутність фі- нансування з бюджету ЄС робить партійні групи Комітету Ре- гіонів скоріше формальними утвореннями без достатньої по- літичної вагомості. 162 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в Європейському Союзі Ще один механізм пов’язаний з впливом партій на форму- вання та діяльність Європейської Комісії (ЄК). Згідно з Ліса- бонським договором (ст. 17), ЄК формується за спільної участі Європейської Ради та Європарламенту після проведення загаль- ноєвропейських виборів терміном на п’ять років. Спочатку Єв- ропейська Рада, беручи до уваги результати виборів, кваліфі- кованою більшістю висуває кандидатуру президента ЄК, котра пропонується на затвердження Європейському Парламенту. ЄП або затверджує подану кандидатуру, або ж відхиляє її (тоді про- цедура повторюється). У разі затвердження, Європейська Рада спільно з новообраним президентом формує і затверджує по- вний склад ЄК, який згодом має пройти затвердження в ЄП. Ця процедура була запроваджена ще Маастрихтським та Амстер- дамським договорами. В Ніццькому договорі було змінено про- цедуру прийняття рішення в Європейській Раді з одностайного на кваліфіковану більшість, а Лісабонський договір запровадив важливе положення, згідно з яким Європейська Рада при виборі кандидатури президента ЄК повинна керуватися результатами загальноєвропейських виборів. На думку багатьох вчених, призначення Єврокомісії має багато спільного з процедурою інвеститури в національних системах парламентського типу [3]. Розглянемо цей процес з точки зору впливу політичних партій, а точніше з точки зору впливу виборців через політичні партії. На рис. 3. представлена схема, яка показує процедуру при- значення Європейської Комісії. Як уже зазначалося, ЄК при- значається за допомогою співпраці національних урядів (Євро- пейська Рада) та Європарламенту. Обидва органи формуються прямо або опосередковано за результатами національних та європейських виборів, а безпосередніми учасниками як націо- нальних, так і європейських виборів є національні партії. Обра- ні на національних виборах парламенти формують уряди, голо- ви яких представляють правлячі партії в Європейській Раді. Так як згідно з Лісабонським договором при виборі кандидатури президента Єврокомісії Рада має керуватися результатами за- гальноєвропейських виборів, а отже – партійно-ідеологічними 163 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII критеріями, то кандидатура має бути запропонована з числа тієї європартії, яка отримала в ЄП найбільшу кількість депутатських місць (зазвичай це групи ЄНП або ПЄС). За певних умов євро- партія, яка матиме найбільше представництво в Європейській Раді, але програє європейські вибори, буде змушена підтриму- вати висунення кандидатури ідеологічних опонентів. Лісабон- ський договір запровадив очевидну перевагу для європартій, чиї представники перемогли на загальноєвропейських виборах – вони можуть розраховувати на свого Президента Єврокомісії. Висунення кандидатури Затвердження кандидатури Висунення колегії ЄК Президента ЄК Затвердження колегії ЄК кваліфікованою більшістю Президента ЄК абсолютною більшістю абсолютною більшістю кваліфікованою більшістю національні уряди Результати національні парламенти загальноєвропейських виборів національні вибори загальноєвропейські вибори Рис. 3. Роль партій у формуванні Європейської Комісії На наш погляд, запроваджена Лісабонським договором про- цедура формування ЄК є найбільш вдалою з огляду на захист інтересів національних держав та відображення результатів загальноєвропейських виборів. Якщо ідеологічна приналеж- ність президента ЄК визначається результатами європейських виборів, то безпосередня кандидатура підбирається національ- ними урядами і затверджується Європарламентом в результаті домовленості між партійними групами. Призначення решти 164 Петро Байковський, Ігор Зінько Механізми впливу політичних партій на процес прийняття рішень в Європейському Союзі складу ЄК не залежить від європейських виборів, а залишаєть- ся прерогативою національних урядів, а отже правлячих на- ціональних партій або коаліцій. В результаті, в кожному складі ЄК є майже стабільне представництво ЄНП, ПЄС та ЄЛДПР, співвідношення між якими залежить від успіху представників цих партій на національних виборах. Хоча члени Єврокомісії покликані здійснювати незалежну політику, вплив на їхню діяльність з боку національних та єв- ропейських партійних структур є очевидним. Комісари, як пра- вило посідають важливу роль в ієрархіях своїх національних партіях, а також залучаються до роботи загальноєвропейських партійних федерацій, беручи участь у конгресах, зустрічах партійних лідерів, тощо. З метою вироблення взаємоприйнят- них рішень ЄК має налагоджений постійний механізм комуні- кації з партійними групами ЄП та Комітету Регіонів. Попри всі вищенаведені механізми впливу політичних пар- тій на процес прийняття рішень в ЄС, їхні можливості все ще залишаються обмеженими. Основна проблема полягає в тому, що, на відміну від національних держав, на європейському рівні партії є далеко не єдиними акторами, які борються за вплив на процес прийняття рішень. З кінця 1980-х рр. суттєво зріс вплив низки національних та транснаціональних лобістських груп ін- тересів, котрі налагодили доволі ефективні зв’язки з Європей- ською Комісією [8]. Та найбільший вплив на процес прийняття рішень в ЄС продовжують чинити уряди національних держав. Як свідчить практика, глави урядів та міністри, будучи партій- ними політиками, більш схильні нехтувати партійними інтер- есами на загальноєвропейському, аніж на національному рівні. Для збереження електоральної підтримки урядові партії зму- шені захищати перш за все національні інтереси, і, відповідно, уряди можуть блокувати інституційні реформи, які могли б бу- ти корисними для їхніх партій – запровадження єдиних правил обрання депутатів ЄП чи пряме обрання Президента Єврокомі- сії. Збільшення впливу для партій, очевидно, можливе, однак навряд чи коли-небудь в політичній системі ЄС вони опиняться у тій ролі, яку вони виконують на національному рівні. 165 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII список використаних джерел 1. Байковський П.Б. Європейський Союз як політична система / Пет- ро Байковський // Вісник Львівського університету, Серія міжна- родні відносини. – 2009. – Вип. 26. – С. 104-112. 2. Байковський П.Б. Формування та механізми функціонування партійної системи Європейського Союзу: дис. канд. політ. наук : 23.00.04 / Байковський Петро Богданович. – Львів, 2011. – 234 с. 3. Gabel M. Deining the EU Political Space: An Empirical Study of the European Election Manifestos, 1979-1999 / Gabel M., Hix S. // Marks G., Steenbergen M. European Integration and Political Conlict. – Сam- bridge: CUP, 2004. – Р. 93-119. 4. Hausen C. Der Beitrag der «Europarteien» zur Demokratisierung der Europäischen Union / C. Hausen. – Marburg : Tectum-Verl., 2008. – 374 s. 5. Hix S. The Emerging EC Party System? The European Party Federations in the Intergovernmental Conference / S. Hix // Politics. – 1993. – 13(2). – P. 38-46. 6. Hix S. Political Parties in the European Union / S. Hix, Ch. Lord. – Houndmills [u.a.]: Macmillan, 2003. – 240 p. 7. Hix S. The Political System of the European Union. – Houndmills [u.a.]: Palgrave, 2005. – 490 p. 8. Pedler R. H. Lobbying the European Union: companies, trade associations and issue groups / R. H. Pedler. – Aldershot [u.a.]: Dartmouth, 1994. – 311 p. Петр Байковский, игорь Зинько механизмы влияния политичеСких партий на процеСС принятия решений в европейСком Союзе На основание теоретических исследований и эмпирических дан- ных выделены и проанализированы механизма влияния политиче- ских партий на процесс принятия решений в институциональной модели Европейского Союза: правительственно-бюрократический, который происходит через Европейский Совет и Совет ЕС, парла- ментско-представительный (через Европарламент и частично через Комитет регионов), а также влияние на процесс формирования и деятельность Европейской Комиссии. Также очерчены проблемы и 166 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу перспективы роста влияния политических партий в политической системе ЕС. Ключевые слова: Европейский Союз, политическая партия, при- нятия решений, выборы, Европарламент. Реtro Baykovskyy, Ihor Zinko influence of political parties on the decision-Making process in the european union On the ground of previous theoretical researches and empirical dates are highlighted and analyzed three different models of political parties inluence on the decision-making process in the institutional system of the EU: government and bureaucratic model (through European Council and EU Council, parliamentary model (through European Parliament and Committee of the Regions) and the inluence model through the formation and activity of the European Commission. There are outlined the perspectives and facilities of the political parties future inluence on the decision-making in EU political system. Key words: European Union, political party, decision-making, elections, European Parliament. Ігор НеДОКУС територіальна реорганізація та «раціоналізація» міСцевого управління в країнах європейСького Союзу У дослідженні розкрито основні напрями реформування міс- цевого управління в країнах Європейського Союзу: територіаль- ну реорганізацію та «раціоналізацію». Проаналізовано шляхи впровадження ефективних методів розподілу повноважень між регіональними органами державної влади та місцевого само- врядування. Висвітлено механізми наближення місцевої влади до 167 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII споживачів муніципальних послуг. Окреслено перспективи адап- тації європейського досвіду реформування місцевого управління в українській політичній та управлінській практиці. Ключові слова: місцеве управління, місцеве самоврядування, територіальна реорганізація, «раціоналізація» управління, регіо- нальна політика, муніципальні послуги. У процесі реформування місцевого управління в Україні важливе місце належить проблемі розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Для розуміння можливостей організації різних рівнів місце- вого управління, на нашу думку, варто проаналізувати досвід деяких європейських країн, які після створення ЄС почали активно впроваджувати реформи, метою яких є наближення місцевої влади до споживачів муніципальних послуг та підви- щення ефективності діяльності місцевих та регіональних ор- ганів влади. Дослідженням окремих аспектів реформування організації місцевого управління країн Європейського Союзу у вітчиз- няній політичній науці, державному управлінні присвячені праці таких українських вчених, як В. Карпенко, І. Козюра, Т. Копелець, О. Лазор, А. Ткачук та ін. Проте комплексного аналізу проблеми територіальної реорганізації та «раціоналі- зації» місцевого управління як напрямів реформування місце- вого управління країн ЄС не проводилось. Тому метою статті є вивчення змін в організації місцевого управління країн Європейського Союзу з огляду на можливос- ті використання їх досвіду в українській політичній та управ- лінській практиці. Упродовж двох останніх десятиріч структурні зміни в орга- нах влади, що відбувалися в багатьох країнах членах ЄС, були спрямовані насамперед на місцеву «раціоналізацію». Місцева раціоналізація відбувалася переважно у формі злиття, метою якого було створення адміністративних одиниць, спроможних ефективніше надавати ширший спектр місцевих послуг. У ре- 168 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу зультаті таких змін утворились ієрархічно більш децентралізо- вані структури для прийняття та впровадження рішень. Най- більше змін у розподілі повноважень припало на сфери освіти, охорони здоров’я, соціальну сферу. Відбувся процес перероз- поділу повноважень, і переважно на користь територіальних рівнів влади. У країнах ЄС присутність центральних органів влади на ре- гіональному рівні має дві основні форми: а) мережі деконцентрованих центральних адміністрацій; б) офіційної особи (префекта), призначеної центральними органами влади, яка представляє їх. Обидві системи значно розвинулись за останні роки. Де- концентровані адміністрації більш спрямовані на пошук та забезпечення потреб місцевого населення та мають більше можливостей застосовувати гнучкі методи управління, які пе- редбачають чітку координацію дій між різними рівнями влади. Схожою є система префектури, яка перестала бути директив- ною та ієрархічною, але у ній більше уваги приділяється роз- виткові співпраці й партнерства між усіма дійовими особами територіального управління. На обласному та районному рів- нях в Україні доцільно створити саме такі структури, які би прямо не втручалися в діяльність органів місцевого самовря- дування на регіональному рівні, а конструктивно співпрацю- вали з ними, підвищуючи ефективність влади. Проте створен- ня їх поки що ускладнено тим, що місцеві органи державної виконавчої влади мають значно ширші повноваження, ніж ор- гани місцевого самоврядування відповідного рівня. У країнах ЄС спостерігається фінансовий тиск на регіональ- ному рівні, який є результатом ширшої діяльності органів міс- цевого самоврядування та збільшення попиту на їх послуги. Будь-яка нестача коштів значною мірою покривається за раху- нок збільшення надходжень від центрального уряду. Національ- ні уряди передають свої функції регіональним органам влади, одночасно намагаючись збільшити контроль над комплексни- ми видатками державного сектора. Також збільшується вза- ємозалежність між різними рівнями влади, оскільки питання, 169 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII які вони мають вирішити, стають більш комплексними і їх важко розв’язати односторонньо. Центру потрібно достатньо контролю, щоб захистити національні інтереси – як економіч- ні, так і політичні, тимчасом як місцеві органи влади прагнуть достатньої автономії, щоб відгукуватись на місцеві пріоритети та потреби. Такі цілі можуть конфліктувати між собою. Велику увагу у європейських країнах приділяють впрова- дженню ефективніших методів співпраці між рівнями влади. Фіскальні механізми, які передбачають використання спіль- них коштів, спільне фінансування проектів, формули вирівню- вання розподілу коштів між одиницями нижчих рівнів влади, зобов’язують різні рівні влади до консультацій та переговорів. Така ж проблема постає і в Україні. Тому для нашої країни, особливо на регіональному рівні, є необхідною розробка таких методів співпраці між рівнями влади (між органами державної влади та місцевого самоврядування, а також всередині систе- ми місцевого самоврядування), які б дозволяли повною мірою виконувати свої повноваження усім владним суб’єктам, врахо- вуючи межі впливу кожного з них. Одним із таких методів, на наш погляд, може стати договірний механізм взаємодії. Важливою передумовою ефективної діяльності місцевих органів влади у зарубіжних країнах залишається ступінь від- повідальності цих органів, тому прийнято відрізняти публічну звітність обраних посадових осіб (чиновників) та звітність ме- неджерів, які ієрархічно звітують про результати своєї діяль- ності. Звітність має дві форми: «демократична» звітність, коли збільшується прозорість влади і громадян залучають як плат- ників податків; звітність «клієнтові», яка більше спрямована на права громадян як споживачів послуг. У разі менеджерської звітності більший наголос робиться на оцінці ефективності використання ресурсів чи ступені досягнення поставлених ці- лей. Це передбачає визначення спільних цілей та стандартів діяльності органів місцевого управління. Для органів місце- вого самоврядування регіонального рівня в Україні доцільним є посилення саме публічної звітності голови, заступників та депутатів районних та обласних рад через розробку дієвого 170 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу механізму відкликання депутата відповідної ради виборцями, обов’язок регулярно (як мінімум 1 раз на півріччя) звітувати у засобах масової інформації про виконану роботу тощо. За останню чверть століття у багатьох країнах відбулись структурні зміни на місцевому рівні. Межа цих змін та їх при- чини для кожної країни індивідуальні, але їх у загальному можна об’єднати у два типи: територіальна реорганізація та «раціоналізація» на місцевому рівні. Територіальна реорганізація набрала різних форм. У краї- нах, в яких відбулась широка територіальна реорганізація – це переважно колишні сильні централізовані унітарні держави – створення нових рівнів привело до створення нових держав- них структур (як у Бельгії, яка стала федеративною державою, чи Іспанії та Італії, які стали регіональними країнами, а отже, і впровадили новий тип інституційних організацій). Такі орга- ни створюються часто на основі поділу території, виходячи з культурних, мовних чи історичних умов. У деяких країнах регіональний орган влади наділено влас- ною політичною «силою». Так, Франція на основі політики децентралізації створила регіональний рівень (рівень округу) [9, с. 16], а Греція ввела виборного префекта на регіонально- му рівні. Фінляндія створила новий рівень, який формується шляхом добровільного об’єднання муніципалітетів на регіо- нальному рівні і створення якого ставить питання про роль фінських провінційних адміністрацій. У деяких європейських країнах зі вступом у Європейський Союз регіональний рівень влади став важливішим, особливо завдяки процесові розпо- ділу європейських фондів. Скасування якогось рівня влади, з іншого боку, трапляється рідше, і лише декілька країн спробу- вали це зробити. У Німеччині деякі землі вирішили скасувати райони, а у Великій Британії кількість рівнів у системі міс- цевого самоврядування в Шотландії, Уельсі та частині Англії зменшилась з двох до одного [6, с. 143]. У Франції під час проведення реформи регіональної політи- ки регіонам було надано специфічну місію – місію стратегії ко- ординації економічного та соціального розвитку, тобто йдеться 171 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII про рівень координації водночас і в економічному плані, і в пла- ні облаштування територій: регіон – це місце, де створюється регіональний план (контракт-план) розвитку. Для ефективності плану було створено низку засобів. Перший – це регіональний бюджет, який є значним (але не занадто), тому на виконання цих програм виділяються кошти з державного і місцевого бюджету, тобто використовується співфінансування у пропорції 50 на 50 (50 % коштів виділяються з національного бюджету, 50 % закла- даються у місцеві бюджети). Ще одним інструментом є необ- хідність кожні 6 років вести переговори між регіоном, з одного боку, та державою – з іншого. І третім інструментом є обгово- рення плану, домовленість регіональних інстанцій [5, с. 80]. Раціоналізація на місцевому рівні країн ЄС набрала форми муніципального злиття, і сприймається центральним урядом як спосіб створення економічно життєздатних одиниць, спро- можних краще надавати муніципальні послуги. Таке злиття пе- реважно відбувається за згодою спільнот і у правових межах. У більшості випадків – це просте злиття, що веде до зникнен- ня неефективних органів влади. У одних країнах процес злиття дуже затягнений, в інших злиття не відбувається взагалі. Там, де є, наприклад, сильні традиції муніципальної незалежності, виникає опір будь-якому нав’язаному злиттю, як, наприклад, в Ісландії, де злиття може бути спровоковане лише самими муні- ципалітетами, чи у Фінляндії, де, незважаючи на зусилля уряду, велика кількість малих муніципалітетів вижили, оскільки вони сприймають злиття як спробу обмежити їхню незалежність. Інші фактори, як, наприклад, статус муніципальних виконавчих органів, так само можуть сповільнити процес злиття [8, с. 56]. Цікаво також зазначити, що у Швеції після періоду злиття, не- зважаючи на сильний опір, тепер спостерігається зворотна тен- денція, яка пояснюється збільшенням відстані між громадами та обраними ними представниками, що спричинено розширен- ням територіального органу влади за певні межі [7, с. 34]. На додаток до простого злиття відбувається також злиття об’єднаних муніципалітетів, що дає певний ступінь адміні- стративної свободи залученим до цього процесу органам вла- 172 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу ди. Таким є приклад Франції, де залишилась велика кількість муніципалітетів, які віддають перевагу муніципальним асоціа- ціям для виконання роботи, що є в їх спільних інтересах. Таке групування муніципалітетів відбувається в більшості країн. Муніципальна співпраця за своєю природою є добровільною, здійснюється у правових межах, базується на спільних інтер- есах, дозволяє кожному окремому муніципалітетові зберегти свою незалежність. Тип та ступінь автономії таких асоціацій чи організацій спільнот є різними для різних країн, наприклад, у Швейцарії, а також в Італії, вони можуть становити окремий до- датковий адміністративний рівень між місцевим рівнем і рівнем кантону. У більшості країн з’явились ділянки метрополій, що дало поштовх до створення нових місцевих рівнів, які можуть передувати новим адміністративним рівням. В обох випадках: і злиття, і асоціації – ці рівні переважно представляють ради, створені в результаті прямих чи непрямих виборів [10, с. 23]. В Україні аналог такого асоційованого рівня вже існує у вигля- ді районів, які є одиницею адміністративно-територіального устрою країни, а районні ради представляють спільні інтереси територіальних громад районів. Саме ці органи місцевого само- врядування повинні стати сполучною ланкою між сільськими, селищними, міськими та обласними радами при вирішенні пи- тань спільної життєдіяльності даних муніципальних утворень. Ще однією структурною зміною, що не є територіальною і характерна для багатьох країн, є велика кількість органів, ство- рених для виконання певних конкретних завдань на всіх рів- нях, – не тільки на центральному чи федеральному, а також на місцевому рівні. Вони мають різну свободу дій, але часто їхні дії обмежені до певної конкретної галузі. Ці організації можуть бути частиною системи місцевої влади й підпорядковуватись вибраним радам чи не бути частиною цієї системи й очолю- ватись радою, члени якої призначаються місцевими органами влади. Ці організації чи асоціації можуть бути мандатними або формуватись на контрактній основі, як у Фінляндії. Існують також органи, що були створені в результаті реформування місцевих урядів, як у Великій Британії, що успадковують 173 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII функції попередніх органів влади і мають конкретні завдання, а також посадових осіб, призначених центральними органами влади чи представниками місцевої спільноти [3, с. 19]. Іншою можливою категорією є урядові «агенції» (агентства регіонального розвитку), чия компетенція сягає за межі штатів та провінцій у федеративних країнах, чи професійні асоціації і групи, об’єднані за інтересами, які працюють на всіх рівнях влади і об’єднуються між собою. Усі ці органи, як би вони не називались у різних країнах – «райони», «ради», «агенції» чи «асоціації» – і незалежно від їхнього статусу чи належності до того чи іншого рівня влади (центральних, місцевих чи ін- ших органів влади), відіграють свою роль у процесі прийняття рішень і координації системи державної й місцевої влади та мають конкретний вплив на комплексність ланцюга повнова- жень, особливо коли це стосується надання послуг. У деяких країнах (у Данії, Ірландії, Бельгії, Іспанії, Швеції) перегляда- ють роль і кількість існуючих регіональних та місцевих рівнів. Інші, навпаки, об’єднують чи накладають один на одного рівні [4, с. 97]. Саме за сценарієм «раціоналізації», на наш погляд, повинно відбуватися реформування адміністративно-територі- ального устрою України, в результаті якого реформовані оди- ниці повинні становити не математичну суму старих громад, а являти собою ефективні одиниці, здатні на належному рівні задовольняти потреби населення. Щодо статусу регіональних та місцевих рівнів влади та формального розподілу завдань країни-члени Європейського Союзу можна класифікувати за типами структури: федеративні країни, унітарні країни і країни, схильні до регіоналізму. Сту- пінь централізації в унітарних країнах дуже різний, залежно від країни і галузі повноважень, але суверенність держави за- лишається в центрі. Законодавча влада, наприклад, ніколи не поділяється, вона залишається виключно компетенцією на- ціонального парламенту. Що стосується виконавчої влади, то вона залежить від потреби прийняття рішень, які забезпечать належне місцеве управління. Якщо регіональні та місцеві ор- гани влади наділені правом приймати рішення в галузях їхньої 174 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу компетенції, вони можуть не володіти загальною виконавчою владою, як у Франції, чи така влада буде якнайбільше обмеже- на, як у Великій Британії [2, с. 12]. Таким чином, регіональні та місцеві органи влади не можуть самі визначати своє поле дій. Деякі країни, такі як Швеція, Данія, Ісландія та Фінлян- дія, відрізняються від інших створенням регіонального рівня і значно меншою свободою дій на місцевому рівні. У цих краї- нах право місцевого самоврядування гарантується конституці- єю. Місцеві органи влади можуть мати декілька рівнів, кожен зі своїми ознаками, але без чіткої ієрархії. Місцеві рівні регу- люються базовим законом, а їхні повноваження визначаються законодавством. Принцип розподілу повноважень такий: пов- новаження мають надаватись рівню самоврядування, який най- більше підходить для надання конкретної послуги. Цей прин- цип, на нашу думку, є найбільш раціональним та правильним, тому при розподілі повноважень між рівнями влади в Україні необхідно його вивести у число основоположних. В Ісландії ситуація дещо відрізняється: малі розміри місце- вих одиниць і невелика кількість населення зобов’язують цен- тральні органи влади долучатись до багатьох видів діяльності, які відносяться до місцевого рівня. У Фінляндії створення ре- гіонального рівня (який складається з регіональних рад, сфор- мованих добровільним об’єднанням міських рад) означало передачу влади і повноважень від провінцій до регіонального рівня. Беручи до уваги той факт, що регіональні ради не мають конституційного статусу, муніципалітети не втрачають своєї головної ролі в муніципальному секторі та загальних повно- важень, що стосуються їх території. Регіональні країни, а саме Іспанія та Італія, надають певну ав- тономію своїм регіонам. Регіони вписані в конституцію, яка ви- значає їх статус та повноваження, що відрізняються по регіонах. Це є єдиною їхньою спільною рисою. В Іспанії у конституції перелічено функції регіонів і функції, які залишаються преро- гативою держави. Неперераховані функції залишаються держа- ві, якщо тільки на них не пред’являють права регіони. Розподіл повноважень може бути змінений рішенням конституційного 175 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII суду. Муніципалітети теоретично мають багато функцій. На практиці їх мало і вони можуть бути пов’язані з рішеннями, прийнятими центральними і регіональними органами влади [9, с. 14]. Для Італії характерна трирівнева система в областях, про- вінціях та общинах. Області – це автономні структури із само- стійною відповідальністю та функціями, провінції та общини – одиниці місцевого управління в межах територіального розпо- ділу держави та областей. Область, зазвичай, делегує частину адміністративних функцій провінціям і общинам, виділяючи їм відповідні фінанси (як обласні, так і державні) [6, с. 146]. В Іта- лії законодавча влада регіонів розділяється з державою таким чином, що обмежується їхня автономія. В адміністративних пи- таннях регіони є незалежними. Общини і провінції мають влас- ний статут і наділені правом вибирати свою форму внутрішньої організації та управлінські механізми. В конституції визнача- ються повноваження областей (велика кількість з цих повнова- жень перейшла від держави), які делегували виконавчу владу провінціям, общинам та іншим адміністративним одиницям. Ця децентралізація повноважень супроводжувалася бюджетною централізацією, переважно за рахунок муніципалітетів. У Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембурзі, Нідерлан- дах законодавство детально визначає сфери дій кожного рівня влади та органу, і робляться спроби уникнути накладок повно- важень [9, с. 15]. Оскільки традиційною є недовіра між різни- ми рівнями влади (у всіх країнах), необхідним є визначення окремих блоків завдань для кожного рівня. Такий розподіл функцій є гарантією ефективності їх виконання. У Німеччині, Австрії покладаються на механізми співпраці для належного виконання повноважень на кожному з рівнів. Се- редні рівні відіграють важливу роль у федеральному законодав- чому процесі. Місцевим органам влади статутом надано право використовувати ринкові механізми для надання послуг, за які вони відповідають, і можливість бути гнучкими залежно від об- ставин. Завдання, які перевищують можливості муніципаліте- тів, довірено середнім рівням влади. Охорона здоров’я розподі- 176 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу лена між регіональним і муніципальним рівнем, так само, як і освіта (хоча середня освіта перебуває переважно в компетенції регіональних органів влади) [1, с. 32-36, 100-141]. У Швейцарії місцева (пряма) демократія є сильною, і канто- ни мають велику владу (фінансову й адміністративну). Канто- ни визначають свою власну адміністративну структуру, а отже, можуть самі приймати рішення про доцільність впровадження ринкових механізмів у виконання своїх повноважень і про тип послуг, які вони надаватимуть. Платники податків мають ши- рокі права нагляду за діяльністю своїх інституцій [10, с. 119]. У Великій Британії, Ірландії акцент робиться на результатив- ність, ефективність та грошову вартість. У цих країнах більше впроваджуються ринкові механізми та конкуренція у виконанні повноважень, що в обох випадках є програшним становищем для органів влади з малими ресурсами. Громадянин сприйма- ється насамперед як споживач послуг, як клієнт [4, с. 94-98]. Такі країни, як Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція належать до іншої культурної категорії, більше пов’язаної із задоволенням потреб громадян. Традиційними для них є також переговори та консультації. Регулювання центральними орга- нами влади послабилось з метою надання місцевим органам влади можливості краще прилаштуватись до місцевих умов і використовувати свої фінанси відповідно до своїх пріоритетів. Важливою частиною цього підходу є можливість для місцевих органів влади організувати власні фонди відповідно до своїх потреб. І тоді місцеві органи влади мають достатньо влади, а жителі відіграють важливу роль у прийнятті рішень на місце- вому рівні. Пошук ефективності й результативності передба- чає задоволення побажань громадян. Таким чином, на наш погляд, немає єдиної «найкращої» моделі розподілу місцевого управління між рівнями влади. Аналіз проблем та перспектив адаптації європейського досві- ду організації місцевого управління дав змогу виявити можли- ві напрями вдосконалення самоврядування на регіональному рівні в контексті загальносвітових тенденцій розвитку систем державного управління та місцевого самоврядування, серед 177 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII яких нами виділено звуження функцій місцевих органів дер- жавної виконавчої влади до контрольно-наглядових, реформу- вання адміністративно-територіального устрою за сценарієм місцевої «раціоналізації» та розширення публічної звітності посадових осіб та депутатів рад. список використаних джерел: 1. Гизевиус В. Политика местного самоуправления в ФРГ: Пер. с нем. / В Гизевиус. – Bonn: AS PAKETTtrukikojas, 1995. – 144 с. 2. Карпенко В. В. Протиріччя між виконавчою владою і місцевим са- моврядуванням на регіональному рівні та механізми їх розв’язання: досвід України і Франції: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.04 / УАДУ при Президентові України. Одеський філіал. – Одеса, 2000. – 19 с. 3. Кемббелл А. Деякі аспекти місцевого самоврядування у Великій Британії / А. Кемббелл // Проблеми малих міст України: розвиток самоврядування і реформування місцевого господарства в контек- сті національних традицій та світового досвіду: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Золочів – м. Львів, 27–28 травня 2000 р.) / Редкол.: Б. Ковальчук (відп. ред.), С. Вовк, П. Гураль та ін. – Львів : Вид-во громадсько-політичного журналу «Державність», 2000. – С. 178-181. 4. Козюра І.В., Лебединська О.Ю. Місцеве самоврядування в Укра- їні (становлення та еволюція) / І.В. Козюра, О.Ю. Лебединська. – Ужгород: Патент, 2003. – 224 с. 5. Копелець Т.О. Регіональна політика Франції – приклад для насліду- вання / Т. Копелець // Державне управління та місцеве самовряду- вання: Тези V міжнар. наук. конгр. (м. Харків, 26 лютого 2005 р.) / Редкол.: Г.І. Мостовий (відп. ред.), В.В. Корженко, О.Ю. Амосов та ін; НАДУ при Президентові України, ХарРІДУ. – Харків : Магістр, 2005. – С. 79-81. 6. Лазор О.Д., Лазор О.Я. Місцеве самоврядування. Вітчизняний та зарубіжний досвід: Навч. посіб. / О.Д. Лазор, О.Я. Лазор; ЛРІДУ УАДУ при Президентові України. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – К. : Дакор, 2004. – 560 с. 7. Местное самоуправление в Швеции / С. Хегрутт, К. Кронваль, К. Рудебек. – Стокгольм : Пессекс Саппорт, 2008. – 116 с. 8. Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав-членів Європейського Союзу: Спец. доп. вид. Українсько-Європейського журналу з міжнародного та порівняльного права / Український єв- 178 Ігор Недокус Територіальна реорганізація та «раціоналізація» місцевого управління в країнах Європейського Союзу ропейський консультативний центр з питань законодавства. – К.: Українська консалтингова група, 2009. – 128 с. 9. Ткачук А., Агранофф Р., Браун Т. Місцеве самоврядування: світо- вий та український досвід / А. Ткачук, Р. Агранофф, Т. Браун. – К. : Заповіт, 1997. – 186 с. 10. Штраффхаузер Р. Основы швейцарского общинного права на при- мере общинного права кантона Санкт-Галлен / Р. Штраффхаузер. – Санкт-Петерберг, 2006. – 229 с. игорь Недокус территориальная реорганизация и «рационализация» меСтного управления в Странах европейСкого Союза В исследовании раскрыты основные направления реформирова- ния местного управления в странах Европейского Союза: террито- риальную реорганизацию и «рационализацию». Проанализированы пути внедрения эффективных методов распределения полномочий между региональными органами государственной власти и местного самоуправления. Освещены механизмы приближения местной вла- сти к потребителям муниципальных услуг. Определены перспекти- вы адаптации европейского опыта реформирования местного управ- ления в украинской политической и управленческой практике. Ключевые слова: местное управление, местное самоуправление, территориальная реорганизация, «рационализация» управления, ре- гиональная политика, муниципальные услуги. Ihor Nedokus territorial reorganization and «rationalization» of local governance in the european union The article explores the basic directions of the reform of local governance in the European Union, its territorial restructuring and «rationalization». The ways of implementing effective methods of power separation between the regional authorities and institutions of local self- 179 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII government are analyzed.The mechanisms of approaching local authorities to consumers of municipal services are described. The prospects of readjustment of European experience of reforming local governance to Ukrainian political and administrative practices are outlined. Keywords: local governance, local self-government, territorial reorganization, management «rationalization», regional politics, municipal services. Євгений ТРещеНКОВ права человека во внешних Связях европейСкого Союза в период кризиСа Совпадение активизации институтов ЕС в вопросах всесто- роннего развития и укрепления внешнего измерения политики прав человека с кризисными процессами в сфере европейской ин- теграции неслучайно. Эту активизацию следует рассматривать не только как ответ на т. н. Арабскую весну или на процессы на восточной границе Евросоюза, но и как ответ на кризис ев- ропейского проекта. В данном контексте внешняя консолидация Евросоюза как «сообщества ценностей» является элементом внутренних усилий по укреплению европейской идентичности. Ключевые слова: внешние связи, Европейский Союз, идентич- ность, кризис еврозоны, права человека. З а последние пятнадцать лет Европейский Союз, в сравне- нии с любыми другими интеграционными объединениями, достиг высокого уровня согласования государствами-члена- ми общей внешней политики и политики безопасности. Более того, расширялся потенциал действия Евросоюза в других, традиционных областях внешних связей, таких как единая торговая политика. Комплекс внешних связей Европейского Союза находится в состоянии постоянной трансформации, не только реагируя на изменения во внешнем контексте, но 180 Євгений Трещенков Права человека во внешних связях Европейского Союза в период кризиса и являясь отражением сложных внутренних процессов в объединенной Европе. Особое место во внешних связях Европейского Союза занимает «ценностный фактор». Более того, усилия институтов Европейско- го Союза, направленные на продвижение европейских ценностей как внутри Европейского Союза, так и в отношениях с третьими странами, с каждым годом становятся все более ощутимыми. В последнее время во внешнеполитических инициативах ЕС пре- валирует тематика продвижения прав человека, демократизации и поддержки гражданского общества в соседних государствах. Так, в 2012 году Совет ЕС принял, впервые за всю историю ев- ропейской интеграции, десятилетнюю стратегию по внешнему измерению Евросоюза в области прав человека и демократии, включая План действий по реализации этой стратегии. В основу стратегического подхода легло Совместное сообщение Европей- ской комиссии и Высокого представителя от 12 декабря 2011 года «Права человека и демократия в основании внешней активности ЕС. На пути к более эффективному подходу» [1]. Внимательный наблюдатель предположит, что такой упор на тематику прав чело- века и демократизации вызван событиями т. н. Арабской весны, и будет отчасти прав. Ведь и усиление Европейской политики соседства, охватывающей отношения ЕС с южными (Средизем- номорский Союз) и восточными (Восточное партнерство) сосе- дями, аналогичными инструментами произошло в 2011–2012 гг. Несмотря на это, существуют и другие, не менее важные причины. Гипотеза данного исследования заключается в том, что в усло- виях кризиса европейского проекта продвижение прав человека воспринимается институтами Европейского Союза и некоторыми странами-членами в качестве элемента укрепления собственно общеевропейской идентичности. Место прав человека в комплексе внешних связей ЕС В Договоре о функционировании ЕС в комплекс внешних связей, осуществляемых Союзом, включены общая торговая политика, политика развития, гуманитарная помощь третьим странам, финансовое и экономическое сотрудничество, общая 181 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII внешняя политика и политика безопасности [2]. Отдельной политики прав человека ни в Договоре о ЕС, ни в Договоре о функционировании ЕС не зафиксировано. Вместе с тем, как заметила Высокий представитель ЕС по международным де- лам К. Эштон, «права человека проходят красной нитью через все внешние связи Евросоюза» [3]. Внешнее измерение по- литики ЕС в области прав человека включает практику вне- дрения в отношения с третьими странами таких механизмов, как политическая обусловленность (political conditionality)1 и диалоги по правам человека, а бюджетом Евросоюза преду- смотрено финансирование масштабных программ в этой сфе- ре. В разделе 5 Договора о Европейском Союзе, посвященном внешним связям, прямо сказано, что «действия Союза на меж- дународной арене должны направляться теми же принципами, которые лежат в его основе, и которые Евросоюз стремится продвигать в мире» (ст. 21) [4]. К ним отнесены демократия, верховенство права, универсальный характер и неделимость прав человека и основных свобод, уважение человеческого достоинства, принципы равенства и солидарности. Выделяя в отношениях с третьими странами те ценности, которые он считает значимыми, Европейский Союз укрепляет свою соб- ственную целостность в качестве сообщества ценностей. Характеризуя стремление Евросоюза продвигать свои цен- ности в международных отношениях как нормы должного по- ведения, Йен Маннерс предложил термин «нормативная сила» (normative power). Согласно Маннерсу, эти нормы должного поведения в ходе длительного процесса европейской инте- грации укоренились в структурах Евросоюза, и внедряют- ся им в отношениях с третьими странами, а также в рамках международных форумов и организаций. К таким нормам относятся мир в отношениях между государствами, свобода, 1 Суть принципа заключается в том, что предоставление технической и финансовой помощи, торговых преференций и инвестиций третьим странам ставится Евросоюзом в зависимость от их готовности следовать в своей политике таким принципам как соблюдение прав человека, верховенство права, отказ от дискриминации и т.п. 182 Євгений Трещенков Права человека во внешних связях Европейского Союза в период кризиса демократия, права человека, верховенство права, социальный прогресс, устойчивое развитие, устранение дискриминации [5]. Критики концепции указывают на то, что Европейский Союз не отличается последовательностью в продвижении указанных норм, периодически прибегая к практике «двойных стандартов». Речь идет, например, о смягчении давления на того или иного партнера Европейского Союза в вопросах со- блюдения общих ценностей, если стабильные отношения с ним являются принципиальными для европейской экономики или безопасности [6]. Кроме того, подход Европейского Со- юза отличается и в зависимости от региона. Например, в отношениях с государствами Центральной Азии, удаленными от европейских границ, речь идет о следовании неким «универсальным ценностям» [7], в то время как в отношениях с Украиной и Молдовой, идущими по пути европейской инте- грации и как минимум географически относящимся к Европе, говорится уже об «общих ценностях» [8]. Мы будем исходить из того, что внешние связи Европейско- го Союза определяются целым комплексом взаимосвязанных факторов, среди которых есть место и национальным интере- сам стран-членов, и влиянию евробюрократии, и рационально- му выбору, и попыткам социального конструирования. Вместе с тем, именно кризис европейского проекта и попытка его моби- лизации за счет укрепления внешнего измерения идентичнос- ти привел институты ЕС к осознанию необходимости внедре- ния большей последовательности между провозглашаемыми Евросоюзом принципами и их практической реализацией. По всей видимости, это имел в виду председатель Европейской комиссии Ж.-М. Баррозу, заявив в ходе своего выступления в Каире, что «в прошлом слишком часто демократию обменива- ли на стабильность» [9]. Если говорить о современном подходе Европейского Союза к ситуации в Северной Африке, ситуация выглядит прямо противоположно сказанному. Арабская весна в кратко- и среднесрочной перспективе ухудшила европейскую безопасность, в то время как перспективы установления ста- бильной демократии в государствах региона туманны. 183 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Чаще всего распространение европейских норм и прак- тик объясняется как своеобразная долгосрочная инвестиция, которая обязательно окупится по мере укоренения этих норм в соседних государствах и в мире [10]. Вместе с тем, акцент на распространение Евросоюзом демократии и прав челове- ка в условиях кризиса зоны евро на первый взгляд может по- казаться необоснованным. Согласно опросам общественного мнения, подавляющее большинство европейцев (49%, респон- дентам разрешалось дать сразу несколько ответов) ожидают от Европейского Союза действий в области экономики и борьбы с кризисом, лишь 9% – продвижения европейских ценностей и прав человека и 5% – действий в области внешних связей [11]. Среди достижений Евросоюза европейцы чаще всего на- зывали свободу передвижения (52%), мир между государства- ми (50%), евро (25%), студенческие обмены (22%), а также по- литическое и дипломатическое влияние ЕС в мире (20%) [11]. Среди вещей, характеризующих Европейский Союз – снова свободу передвижения – 42%, евро – 35%, потребление – 27%, мир – 26%, бюрократию – 23%, культурное разнообразие – 19%, демократию – 19%, сильный голос в международных де- лах – 18% и безработицу – 18% [12]. Казалось бы, опросы общественного мнения свидетель- ствуют, что привлекательность европейского проекта в гла- зах граждан Евросоюза в значительной степени определяет- ся материальными благами. Соответственно, внешние связи должны быть подчинены задачам решения финансовых и экономических проблем Евросоюза. Однако, как продемон- стрировал кризис, материальная удовлетворенность не форми- рует сильного чувства принадлежности к ЕС. Серьезное сни- жение благосостояния европейцев приводит к ухудшению их отношения к европейскому интеграционному проекту, часто в пользу национального или локального уровней идентичности. Учитывая такую взаимосвязь, логично предположить, что имен- но ценностная составляющая может рассматриваться евро- пейской бюрократией и элитами в качестве одного из средств укрепления чувства принадлежности европейцев к общему 184 Євгений Трещенков Права человека во внешних связях Европейского Союза в период кризиса интеграционному проекту. Неслучайно в 2012 году министры иностранных дел стран-членов Евросоюза, вошедшие в «груп- пу Будущего Европы», кризис европейского проекта предлагали решать в два этапа. На первом – устранить проблемы Валют- ного и экономического союза, на втором – улучшать эффектив- ность функционирования институциональной структуры ЕС, укреплять роль ЕС в качестве глобального игрока, а также его сплоченность как сообщества ценностей [13]. Своеобразным тестом на сплоченность и принципиаль- ность этого «сообщества ценностей» выступают отношения Евросоюза с его ближайшими соседями на востоке. Что такое «быть европейцем» явственнее всего познается при контактах с другими цивилизациями (например, Китаем), однако имен- но в отношениях с государствами, претендующими на некую принадлежность к европейской традиции (Молдова, Украина, Беларусь, Россия), Евросоюз чувствует себя наиболее уверен- но в качестве проводника европейских ценностей. Республика Беларусь – «последняя диктатура Европы» Казалось бы, политика изоляции, проводимая Европей- ским Союзом в отношении Республики Беларусь, является подтверждением его бескомпромиссности в вопросах со- блюдения прав человека и демократии. Республика Беларусь формально была включена в 2004 году в число восточных со- седей, однако ее участие в Европейской политике соседства было отложено до тех пор, пока белорусское руководство не продемонстрирует готовность улучшать ситуацию с права- ми человека и демократией в стране. Регулярно Европейский Союз подтверждал свою позицию, однако на деле ситуация оказывается сложнее. Например, включение Республики Бе- ларусь в Восточное партнерство, одной из причин которого стали призывы отказаться от политики изоляции, происходи- ло на фоне минимальных уступок белорусского руководства по вопросам демократизации и соблюдения прав человека. Более того, одним из ключевых условий участия Республики 185 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Беларусь в программах Восточного партнерства стал отказ от признания независимости Абхазии и Южной Осетии [14]. Еще один пример балансирования между материальными интере- сами и провозглашаемыми ценностями в белорусском случае – отказ Евросоюза поддержать санкции Соединенных Штатов в отношении ряда белорусских государственных предприятий нефтегазового сектора [15]. Как известно, основной объем бе- лорусского экспорта в Европу составляют энергоносители и продукты их переработки [16], а доход от их продажи является одним из главных источников финансирования существующе- го белорусского режима. Таким образом, косвенно Европей- ский Союз поддерживает тот режим, который сам же и крити- кует за нарушения прав человека. Украина и дело Ю. Тимошенко Не будет преувеличением сказать, что ключевым фактором, приведшим к ухудшению отношений Украины с ЕС в 2011– 2012 гг. стало судебное преследование одного из лидеров укра- инской оппозиции и бывшего премьер-министра Ю. Тимошен- ко. В Европейском Союзе существует определенное единогла- сие относительно восприятия данного дела как политически мотивированного. Представители Европейского Союза зани- мают жесткую позицию относительно необходимости обес- печения украинским руководством независимости судебной власти и верховенства права как одного из условий перехода к подписанию Соглашения об ассоциации. Однако и тут прин- ципиальность позиции ЕС зависит от российского фактора – от того, насколько реальными будут перспективы участия Украины в процессах евразийской интеграции [17, с. 66]. Присутствие тематики прав человека и «общих ценностей» в отношениях Евросоюза с его восточными соседями высоко. Вместе с тем, последовательность такой политики остается под вопросом. С одной стороны, права человека и демократия являются не только своеобразной визитной карточкой Евро- пейского Союза в мире, но и неотъемлемой частью конструкта «европейская идентичность». С другой – перспективы форми- 186 Євгений Трещенков Права человека во внешних связях Европейского Союза в период кризиса рования бескомпромиссной политики в этой сфере сталкива- ются с большим количеством препятствий. Противоречия и препятствия Во-первых, как уже было выявлено ранее, внешние связи Европейского Союза, равно как и политика в области прав че- ловека и демократизации, мало интересуют широкую публику. Это обстоятельство ослабляет потенциал использования внеш- него измерения прав человека и демократии как элементов по- литики идентичности. Во-вторых, настаивая на универсальном характере прав че- ловека, Европейский Союз делает затруднительным выявление тех ценностей, которые можно считать именно «европейски- ми». Речь идет об исчезновении границы между «мы» и «они» по мере распространения европейского понимания прав чело- века в качестве универсального. В-третьих, с этим связана принципиальная значимость по- нятия границы для Европейского Союза как «воображаемо- го сообщества». Расширения Европейского Союза, с одной стороны, являются важной составляющей формирования ев- ропейской идентичности. Именно критерии членства (как Ко- пенгагенские [18], так и те, что в самом общем виде закреплены в статье 49 Договора о ЕС [4]), дают определенный ответ на вопрос о том, что является «европейским». Однако отсутствие фиксированного характера границ Евросоюза затрудняет для европейцев процесс соотнесения себя с данным сообществом [19, р. 26]. В этой ситуации значительно проще обратиться к локальной, региональной или национальной принадлежности. Точно такая же ситуация и с расширением европейских норм на соседние государства без перспектив членства (например, на Республику Молдова). В четвертых, несмотря на провозглашаемую Евросоюзом на международной арене универсальность прав человека, меж- ду государствами-членами Евросоюза сохраняются различия в трактовках базовых ценностей. Примером может служить ситуация, сложившаяся в свое время вокруг Хартии основных 187 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII прав. Для Великобритании, являющейся пионером в области законодательного закрепления прав человека, приоритетными являются права первого поколения. Для Германии характерен упор на экономические и социальные права [20]. В пятых, действия Европейского Союза в области продви- жения прав человека сопровождаются аналогичными практи- ками стран-членов и даже отдельных политических групп. До- полняют эти процессы друг друга или противоречат, является отдельным вопросом. Например, инициатива Хельсинки 2.0 Альянса либералов и демократов в Европарламенте, довольно жестко ставящая проблему соблюдения Россией обязательств в рамках т. н. «гуманитарной корзины» Заключительного акта СБСЕ [21], вряд ли будет внедряться Европейской комиссией и Высоким представителем в повестку отношений Россия – ЕС. Еще один пример – доклады по правам человека. Институты Европейского Союза закладывают свое видение прав челове- ка в Ежегодный доклад по правам человека [22]. Аналогичные доклады Великобритании [23], Германии [24] и других стран- членов ЕС отражают специфику присутствия темы прав чело- века в их национальной традиции и идентичности. С этим также связана и извечная проблема баланса между национальным и наднациональным в европейской интегра- ции. И здесь тематика прав человека и демократии, несмотря на существующие противоречия, является сферой наибольше- го консенсуса между странами-членами ЕС. Соответственно, именно инициативы в этой области заполняют вакуум во вне- шних связях Евросоюза, вызванный отсутствием единогласия по другим вопросам. *** Тематика прав человека является неотъемлемой составля- ющей внешних связей Европейского Союза и предметом на- ибольшего консенсуса между странами-членами. Однако по- тенциал ее использования в качестве инструмента укрепления европейского проекта ограничен комплексом взаимосвязанных факторов. Вместе с тем, взгляд на активность Евросоюза в 188 Євгений Трещенков Права человека во внешних связях Европейского Союза в период кризиса продвижении прав человека и демократии в мире был бы не- полным без понимания связей этого процесса с европейской идентичностью. Значимость этих связей наиболее очевидно проявляется в условиях кризиса, продемонстрировавшего не- прочность такого чувства принадлежности к общеевропейско- му проекту, которое основывается только на рациональном расчете и материальной выгоде. список использованных источников 1. Joint Communication to the European Parliament and the Council «Human rights and democracy at the heart of EU External Action – Towards a more effective approach. Brussels, 12.12.2011. COM(2011) 886 inal. 2. Consolidated version of the Treaty on the functioning of the European Union // Oficial Journal of the EU. 30.3.2010. C 83/47-199. 3. EU adopts Strategic Framework on Human Rights and Democracy. Luxembourg, 25 June 2012. 11737/12. PRESSE 285. 4. Consolidated version of the Treaty on the European Union // Oficial Journal of the EU. 30.3.2010. C 83/13-45. 5. Manners, Ian. Normative Power Europe: A Contradiction in Terms? // Copenhagen Peace Research Institute Working paper. No.38 (2000). 61 p. 6. Tilley, Ryan. Normative Power Europe and Human Rights: A Critical Analysis // POLIS Journal. Vol. 7, Summer 2012. P. 450-494. 7. The EU and Central Asia: Strategy for a New Partnership. Council of the European Union, Brussels, 31 May 2007. 10113/07/Annex 8. Füle, Stefan. EU-Moldova Forum. Berlin, 22.10.2012. SPEECH/12/753. 9. Barroso, José Manuel Durão. Partners in Freedom: the EU response to the Arab Spring. Opera House, Cairo, Egypt, 14 July 2011. SPEECH/11/523. 10. Ashton, Catherine. Europe and the world. Athens, 8 July 2010. SPEECH/10/378. 11. Standard Eurobarometer 78. Autumn 2012. European Citizenship Report / European Commission. URL: http://ec.europa.eu/public_opinion/ar- chives/eb/eb78/eb78_en.htm 12. Standard Eurobarometer 78. Autumn 2012. Public Opinion in the European Union Report / European Commission. URL: http://ec.europa. eu/public_opinion/archives/eb/eb78/eb78_publ_en.pdf 13. Final Report of the Future of Europe Group of the Foreign Ministers of Austria, Belgium, Denmark, France, Italy, Germany, Luxembourg, the Netherlands, Poland, Portugal and Spain. 17 September 2012. URL: http://www.auswaertiges-amt.de/cae/servlet/contentblob/626322/ publicationFile/171844/120918-Abschlussbericht-Zukunftsgruppe.pdf 189 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 14. Lobjakas, A. EU Foreign Ministers Discuss Eastern Partnership. February 23, 2009 / Radio Free Europe – Radio Liberty. URL: http:// www.rferl.org/Content/EU_Foreign_Ministers_Discuss_Eastern_ Partnership/1497826.html 15. Сенаторы США призвали ЕС ввести санкции в отношении «Бел- нефтехима». 21.01.2011 / Naviny.by. URL: http://naviny.by/rubrics/ politic/2011/1/21/ic_news_112_359791/ 16. Belarus-EU Bilateral trade and trade with the world. 23 May 2013 / European Commission. URL: http://trade.ec.europa.eu/doclib/docs/ 2006/september/tradoc_113351.pdf 17. Трещенков Е.Ю. Динамика и факторы европейской интеграции Украины // МЭиМО. – 2013. – №2. – С.63-74 18. European Council in Copenhagen, 21-22 June 1993. Conclusions of the Presidency. SN180/1/93REV1 19. Toplak, C. Šumi, I. Europe(an Union): Imagined Community in the Making? // Journal of Contemporary European Studies. Vol.20. No.1. March 2012. – P. 7-28. 20. Bojkov, Victor. National Identity, Political Interest and Human Rights in Europe: The Charter of Fundamental Rights of the European Union // Nationalities Papers, Vol. 32, No. 2, June 2004. – P. 323-353. 21. Helsinki 2.0 - Liberals and Democrats call for democracy and the rule of law in Russia. Press release / ALDE. URL: http://www.alde.eu/press/ press-and-release-news/press-release/article/helsinki-20-liberals-and- democrats-call-for-democracy-and-the-rule-of-law-in-russia-37719/ 22. Human Rights and Democracy in the World: Report in EU Action in 2011. – Brussels, 2012. – 320 p. 23. Human Rights and Democracy: The 2012 Foreign & Commonwealth Ofice Report. April 2013. London, 2013. 263 p. 24. Bericht der Bundesregierung über ihre Menschenrechtspolitik. Berich- tszeitraum 1. März 2010 bis 29. Februar 2012. – Berlin, 2012. – 385 s. Євгеній Трещєнков права людини у внутрішніх зв’язках європейСького Союзу в період кризи Співпадіння активізації інститутів ЄС у питаннях всебічного роз- витку та зміцнення зовнішнього виміру політики прав людини із кризовими процесами у сфері європейської інтеграції невипадкове. Цю активізацію варто розглядати не лише як відповідь на події так званої Арабської весни або на сучасну кризу європейського проекту. 190 Наталія Карпчук Комунікаційна політика Європейського Союзу як механізм залучення громадян В цьому контексті зовнішня консолідації Євросоюзу як «спільноти цінностей» є елементом внутрішніх зусиль щодо зміцнення європей- ської ідентичності. Ключові слова: зовнішні зв’язки, Європейський Союз, ідентич- ність, криза Єврозони, права людини. Evgeny Treshchenkov huMan rights in the european union’s external affairs in the Wake of the crisis Human rights and values promotion form an indispensable component of the European Union’s external action. Recent strengthening of this dimension in EU’s relations with its neighbors to the East and to the South is generally perceived as a response to the Arab spring and to some developments on the Eastern border. This study focuses on another aspect. We argue that Human rights in EU’s external action are regarded as contributing to the European project cohesion in the wake of the crisis by rallying the Europeans sense of belonging to the «community of values». Keywords: European Union, external action, identity, human rights, Eurozone crisis. Наталія КАРПчУК комунікаційна політика європейСького Союзу як механізм залучення громадян Розглядаються напрями реалізації комунікаційної політики Європейського Союзу, яка зорієнтована на залучення громадян у процеси прийняття важливих рішень на рівні Союзу. Так, мульти- лінгвізм стає підґрунтям для створення європейського простору політичного діалогу та комунікації з громадянами; аудіо- та ме- діа політика сприяє доступності надійної інформації про ЄС і є передумовою більшої політичної активності громадян; електрон- не врядування дає змогу відкрито в он-лайн режимі обговорювати 191 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII спільні теми, а на місцевому рівні громадянам надається можли- вість висловитися протягом он-лайн консультацій та взаємодії. Ключові слова: комунікаційна політика ЄС, мультилінгвізм, аудіо- та медіа політика, електронне врядування. С учасний світ характеризується глобальною трансформацією індустріального суспільства в інформаційно-комунікаційне, що супроводжується не лише проникненням комунікації в усі сфери життєдіяльності суспільства, виникненням та розвитком якісно нового типу комунікативних структур та процесів, але й глибоким переосмисленням комунікативної природи соціальної реальності, сучасних змін в соціально-комунікативному серед- овищі, місця й ролі комунікації в розвитку суспільства[1]. Сьогодні саме комунікація стає основою інформаційного суспільства. Однак комунікація – це не лише процес обміну інформацією, це процес створення певної спільності, в якій осмислюється будь-яка інформація, яка потім зіставляється зі смислами усіх учасників комунікативної взаємодії, створюю- чи певну міру взаєморозуміння, спільного смислоутворення та смислогенерування. Комунікація виконує функцію життє- забезпечення як у суспільстві в цілому, так і в окремих його складових – соціальних організаціях, соціальних спільностях, соціальних інститутах. Роль та природу комунікації досліджували М. Маклюен, Г. Бейтсон, Е. Ноель-Нойман, Г. Лассуел, Т. Ньюком, М. де Флер, П. Лазарсфельд, Т. ван Дейк, П. Єршов, Ю. Лотман, О. Зарець- ка, В. Конецька, М. Василик та інші. Комунікаційна політика в полі зору Є. Тихомирової, Г. Почепцова, Є. Макаренко, С. Kур- паса, Н. Муссе, M. Брюгеманна. Однак поза увагою дослідни- ків залишаються напрями практичної реалізації комунікацій- ної політики ЄС. Мета статті – проаналізувати напрями реалізації комуніка- ційної політики Європейського Союзу як механізму залучення громадян ЄС. Комунікаційні процеси відіграють важливу роль у внутріш- ньому та міжнародному житті суспільства, тому без адекват- 192 Наталія Карпчук Комунікаційна політика Європейського Союзу як механізм залучення громадян ної інформаційної та комунікаційної підтримки не може здій- снюватися євроінтеграційний процес і ефективно працювати структури ЄС. інституції Єс акцентують увагу на правах і можливостях громадян Єс та на впливові дій, політик інституцій Єс на громадян. Ці ідеї стосуються саме кому- нікації, тобто «способу, за допомогою якого контент [інфор- мація] доноситься до людей, та межі, до якої люди можуть реагувати» [9]. Європейська комісія трактує комунікацію як встановлення стосунків та ініціацію діалогу з громадя- нами Європи, дослуховування та зв’язок з ними [3]. Невід’ємним елементом політичної системи суспільства, частиною суспільно-політичної свідомості буття людини є ко- мунікаційна політика. Вона стосується особливостей побудо- ви і функціонування різноманітних засобів політичної ін- формації; розробки і вдосконалення знакової, символічної і семіотичної систем для політико­комунікативних передач, способів шифрування та дешифрування політичної інфор- мації, створення різних політичних міфологем, символіч- них, рекламних і пропагандистських образів та сюжетів; соціально­політичних наслідків інформаційного впливу на поведінку і діяльність суб’єктів політики, формування громадської думки, перебіг електоральних процесів, полі- тичне управління суспільством. Відповідно, комунікаційна політика – це перспективний напрям дій ЄС, що спирається на обґрунтовану стратегію ви- користання системи комунікаційних засобів для підвищення іміджу і репутації ЄС та ефективності євроінтеграційного про- цесу. Комунікаційна політика ЄС має на меті надати можли- вість громадянам: отримувати правильну та зрозумілу чітку інформацію про свої права, обов’язки та можливості; мати до- ступ до інформації про державну діяльність та заходи; залуча- тися до участі у формулюванні політики, домовленостей та по- слуг. Основними принципами є відкритість, участь громадян та можливість досягнути усіх громадян. Описуючи комунікаційну політику Комісії, М. Грамбергер стверджував, що вона пройшла шлях від спроб примусити 193 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII замовчати громадськість у період Ж. Моне до спроб розпочати діалог у період Ж. Сантера [10]. Європейській комісії довгий час вдавалося керувати європейською інтеграцією мовчки. Як результат, громадськість, медіа та політики втратили інтерес читати, писати чи говорити про справи ЄС, внаслідок чого ви- никли суттєві проблеми з комунікацією [2]. Для розв’язання цих проблем Комісія вдалася до низки за- ходів. Так, у липні 2002 р. Комісія поінформувала про нову стратегію інформаційно-комунікаційної політики, мета якої – створити публічний форум для європейських дебатів. План дій покращення комунікації Єс 2005 р. мав на меті гаран- тувати ефективну комунікацію про Європу, яка ґрунтується на таких стратегічних принципах: слухання, комунікація та зв’язок з громадянами на локальному рівні [3]. У лютому 2006 р. Комісія запропонувала Білу Книгу з Євро- пейської комунікаційної політики, основна мета якої – зробити крок вперед і запросити всіх гравців запропонувати власні ідеї щодо співпраці для заповнення розриву в комунікації з грома- дянами. Наголошується, що важливими принципами, які лежать в основі комунікації, є: • включеність: усі громадяни повинні мати доступ до інформації про питання, що викликають громадський інтерес, своїми рідними мовами через різноманітні ка- нали, включаючи ЗМІ та нові технології, зокрема інтер- нет; • різноманітність: усі громадяни ЄС мають різноманіт- не соціальне та культурне походження та дотримуються різних політичних поглядів, тому комунікаційна політи- ка ЄС повинна поважати усі точки зору, що висловлю- ються під час політичних дискусій; • участь: громадяни мають право висловлювати свої дум- ки, бути почутими та мати можливість діалогу з тими, хто приймає рішення. Особлива увага приділяється пра- ву громадян спілкуватися з інституціями за допомогою власної мови, адже мультилінгвізм – невід’ємна частина легітимності, прозорості та демократичності ЄС [12]. 194 Наталія Карпчук Комунікаційна політика Європейського Союзу як механізм залучення громадян У жовтні 2007 р. Комісія прийняла Комунікаційну страте- гію «Комунікація з Європою в партнерстві», загальна мета якої – посилити зв’язок та взаємодію між діяльністю різних інституцій ЄС та держав-членів, щоб запропонувати громадя- нам кращий доступ та краще розуміння впливу політик ЄС на європейському, національному та місцевому рівнях. Зокрема у цьому документі інституції ЄС визнають, що комунікація у ЄС вимагає політичної прихильності інституцій ЄС та держав- членів, а держави-члени несуть відповідальність за спілкуван- ня з громадянами [6]. Інституції ЄС вважають, що комунікаційні заходи з євро- пейських питань повинні надати кожному доступ до різнома- нітної інформації про ЄС і дати змогу громадянам реалізувати право на висловлювання та брати участь в громадських де- батах з з питань ЄС. Інституції ЄС сприяють багатомовності та культурному різноманіттю у здійснення комунікації. Ефек- тивна комунікація здійснюється лише за партнерського підхо- ду інституцій ЄС та держав-членів. Кожна інституція ЄС та держава-член несуть індивідуальну відповідальність за свою комунікаційну стратегію та пріоритети [2]. Ключовими напрями реалізації комунікаційної політи- ки Єс є • політика мультидігвізму, • аудіо- та медіа політика, • е-урядування. Мультилінгвізм був частиною політики ЄС, його законо- давства та практик з часу Римського договору. Спершу він по- вністю асоціювався із мовним режимом європейських інсти- туцій, їх контактами з владою та громадянами ЄС. Сьогодні Комісія вважає, що сприяння багатомовності – чудовий спосіб об’єднати європейців. Під багатомовністю у ЄС розуміють «спроможність спільнот, груп та окремих осіб застосовувати на постійній основі більше ніж одну мову у своїй повсякденній діяльності» [11]. Три основних напрями мовної політики ЄС: • заохочення вивчення мов та сприяння мовній різнома- нітності в суспільстві; 195 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII • сприяння здоровій багатомовній структурі; • сприяння соціальній інтеграції через вдосконалення знань та визнання мов. У грудні 2006 р. рекомендації Європейського парламенту та Ради визначили «комунікацію іноземними мовами» як одну із восьми ключових компетенцій, необхідних для особистої реа- лізації, активного громадянства, соціальної згуртованості та працевлаштування у суспільстві знань. Вивчення іноземних мов має міжкультурну цінність, бо сприяє відкритості культур та стимулює й посилює спроможність до комунікації і співп- раці з іншими людьми, незважаючи на кордони. Як наслідок, іммігранти позбавляються власних стереотипів та вивчають мову країни, що їх прийняла, а резиденти вчаться цінувати культуру іммігрантської спільноти й у них виникає мотивація до вивчення іноземної мови. Вивчення іноземних мов як шлях до мультилінгвізму пови- нно стати підґрунтям для створення європейського простору політичного діалогу та комунікації з громадянами. Пріори- тетними напрямами у цьому контексті є переклад законо- давства ЄС усіма офіційними мовами; залучення експертів з мультилінгвізму для забезпечення ефективної комунікації; розвиток нових технологічних засобів забезпечення перекла- ду; посилення якості перекладу через збільшення кількості офіційних мов. Останніми роками інституції ЄС відчули потребу покра- щити канали комунікації ЄС через встановлення відносин з урядами держав-членів та новиннісними медіа. Інституції ЄС можуть покращити свою репутацію саме завдяки більшій місцевій підтримці. У свою чергу участь громадян у справах ЄС залежить не лише від їхньої мотивації та бажанні долучи- тися до вирішення наднаціональних політичних питань, а й від їхньої обізнаності у політиках ЄС та процесах прийняття рішень. Доступність надійної інформації про ЄС є передумо- вою більшої політичної активності громадян. З такої точки зору новиннісні медіа відіграють суттєву роль у здобуванні інформації громадянами ЄС про інституції, політики та спра- 196 Наталія Карпчук Комунікаційна політика Європейського Союзу як механізм залучення громадян ви ЄС. Думки громадян залежать від якості та кількості до- ступної інформації, а національні медіа є одними з перших і найважливіших засобів комунікації ЄС та первинним джере- лом інформування. На думку Комісії, покращення каналів комунікації може сприяти зростанню обізнаності громадян ЄС. Саме медіа віді- грають важливу роль у процесі «європеїзації» і розвитку нової європейської ідентичності, бо не лише інформують, а форму- ють громадську думку та впливають на громадську підтримку інституцій ЄС. Більша прозорість у висвітленні діяльності ЄС у медіа може скоротити дистанцію та ворожість громадян [4]. Такий тип інформації частково зумовлений якістю інформації, яка надається прес-секретарями ЄС, та частково їхніми сто- сунками з національними медіа. Фактично, національні ЗМК мають повноваження відбирати не лише ті повідомлення, які вони вони вважають придатними для публікації, керуючись власними журналіськими правилами, а й те, що вони вважа- ють цікавим та з надійних джерел. Генеральний директорат з комунікації [7] працює, щоб га- рантувати циркулювання інформації до громадськості, медіа та лідерів думок з широкого кола діяльності Парламенту. Пар- ламент відкрив інформаційні офіси в усіх державах-членах, щоб надавати громадськості інформацію про дії та діяльність Парламенту. Ці інформаційні офіси діють як посередники між Парламентом та громадськістю. У грудні 2007 р. Комісія представила стратегію «Комуні- кація про Європу через Інтернет. Залучення громадян» [5] як продовження стратегії «Комунікація з Європою в партнерстві» (жовтень 2007 р.). У документі наголошується, що Інтернет може допомогти інституціям ЄС зрозуміти громадську думку через підтримку справді європейських публічних дебатів, де жителі різних країн, які усвідомлюють себе громадянами ЄС, відкрито в он-лайн режимі обговорюють спільні теми. Інтер- нет перетворюється суто з джерела інформації у засіб двосто- ронньої комунікації та взаємодії. Інформаційні веб-сайти та за- соби електронної пошти втрачають привабливість через свою 197 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII статичність. Найуспішнішими стають ті веб-сайти, які пропо- нують максимальну участь та інтерактивність (відомі як «Web 2.0»). Уряди залучаються до двосторонньої Інтернет-комунікації як форми прямої демократії. Доповідь Комісії про електронну участь (2007 р.) [8] показує, що держави-члени ЄС підхопили ініціативу залучення громадян у процеси прийняття рішень. На місцевому рівні громадянам надається можливість висло- витися протягом он-лайн консультацій та взаємодії. Інтернет змінює також соціальне та медійне середовище, в якому діють уряди. Він стає потужним засобом поширення інформації та точок зору громадян та зацікавлених груп, сприяє обізнаності та організації акцій та тиску на тих, хто приймає рішення. Багато політичних партій усвідомлюють, що нехтувати Ін- тернетом неможливо, особливо коли йдеться про зв’язки з гро- мадськістю, проведення кампаній, формування політичного порядку денного та громадської думки. Політики створюють власні блоги та прямо взаємодіють із спільнотою. Усі комі- сари ЄС мають свої сторінки. Інтернет стає альтернативним засобом висловитися для журналістів, які мають можливість звертатися до широкої аудиторії, не зазнаючи редакторської цензури. Наприклад, для багатьох журналістів, акредитованих в Брюсселі, Інтернет є додатковим «виходом», бо ЗМІ, на які вони працюють, надають обмежений простір для питань, що стосуються ЄС. Журналістські блоги та веб-сайти політичних новин сприяють медіаплюралізму. Отже, комунікаційна політика Європейського Союзу зорі- єнтована на широке інформування громадян ЄС про його по- літики та діяльність саме з точки зору впливу цих політик на їх буденне життя, а також на залучення громадян до обговорення майбутніх та прийнятих рішень, дослуховування до інтересів і потреб громадян. Засобами реалізації комунікаційної політи- ки є мультилінгвізм, медіа політика та електронне врядування. Подальші дослідження можуть проводитися поглиблено в на- прямі окреслених проблемних питань. 198 Наталія Карпчук Комунікаційна політика Європейського Союзу як механізм залучення громадян список використаних джерел 1. Василик М.А. Актуальные проблемы теории коммуникации / М.А. Василик. // Сборник научных трудов. – СПб. : Изд-во СПбГПУ, 2004. – С. 4-11. 2. Карпчук Н.П. ЄС на шляху від інформаційної до комунікаційної політики / Н.П. Карпчук. // Актуальні проблеми формування та роз- витку європейського інформаційного простору: колективна моно- графія [Текст]. – Луцьк : ВМА «Терен», 2012. – С. 50-91. 3. Action Plan to improve communicating Europe by the Сommission [Electronic resource]. – Available at : http://ec.europa.eu/dgs/com- munication/pdf/communication_com_en.pdf. 4. Can EU hear me? How to get the EU’s message out. Friends Of Europe – October 2004. [Electronic resource]. – Available at : http://www.gallup- europe.be/canEUhearme/Can_EU_Hear_Me-FINAL-Report.pdf. 5. Communicating about Europe via the Internet. Engaging the citizens. [Electronic resource]. – Available at : http://ec.europa.eu/dgs/com- munication/pdf/internet-strategy_en.pdf. 6. Communicating Europe in Partnership 2007. [Electronic resource]. – Available at : http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/site/en/com/2007/ com2007_0568en01.pdf. 7. Directorate-General for Communication. [Electronic resource]. – Avai- lable at : http://www.europarl.europa.eu/parliament/expert/staticDisplay. do?id=54&pageRank=6. 8. E-participation. Work Programme 2007. [Electronic resource]. – Avai- lable at : http://www.umic.pt/images/stories/publicacoes/eparticipation_ workpgm.pdf. 9. European Citizens Action Service, Information for the European Citizen, ECAS, Brussels, 2003. [Electronic resource]. – Available at : http://www.ecas.org, 22 April 2007. 10. Gramberger M. Die Offentlichkeitsarbeit der Europaischen Kommission 1952-1996: PR zur Legitimation von Integration? / Marc Gramberger. – Opladen : Leske + Budrich, 1997. 11. High Level Group on Multilingualism. FINAL REPORT: Brief version. [Electronic resource]. – Available at : http://ec.europa.eu/languages/ documents/multishort_en.pdf. 12. White Paper on a European Communication Policy [Electronic resour- ce]. – Available at : http://europa.eu/documents/comm/white_papers/ pdf/com2006_35_en.pdf. 199 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Наталия Карпчук коммуникационная политика европейСкого Союза как механизм вовлечения граЖдан Рассматриваются направления коммуникационной политики Ев- ропейского Союза, которая ориентируется на вовлечение граждан в процессы принятия важных решения на уровне Союза. Так, муль- тилингвизм становиться основой для формирования европейского пространства политического диалога и коммуникации с граждана- ми; аудио- и медиа политика способствует доступности надежной информации о ЕС и выступает предпосылкой для большей полити- ческой активности граждан; электронное правительство дает воз- можность открыто в он-лайн режиме обсуждать общие темы, а на местном уровне граждане получают возможность высказаться во время он-лайн консультаций и взаимодействия. Ключевые слова: коммуникационная политика ЕС, мультилинг- визм, аудио- и медиа политика, электронное правительство. Nataliya Karpchuk european union’s coMMunication policy as the MechanisM of involving citizens The article focuses on the directions of the European Union commu- nication policy which is directed at involving the citizens in the processes of taking decisions on the level of the Union. Thus, multilinguism gets the basis for the creation of the European space for political dialogue and communication with citizens; audio- and media policy promotes the accessibility of reliable information on EU matters and is the prerequi- site for citizens’ higher political activity; e-government enables to discuss common topics openly on-line, and on the local level citizens get the pos- sibility to have their say during on-line consultations and interaction. Key words: EU communication policy, multilinguis, audio- and media policy, e-government. 200 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС Антон ШКУРО процедурні оСобливоСті прийняття рішень в єС У статті проаналізовано окремі принципи прийняття рішень в Європейському Союзі. Звертається увага на сучасний стан процедури прийняття рішень всередині ЄС, як регламентується ця норма спільними договорами між країнами-членами, яким чи- ном відбувається голосування. Ключові слова: кваліфікована більшість, легітимація, євро- пейське право, інтеграція, прийняття рішень. В ивчення прийняття рішень в Європейському Союзі де- далі більше становить науковий інтерес для вітчизняних дослідників. Зважаючи на те, що саме ЄС вважають одним з головних носіїв демократичних механізмів при прийнятті по- літичних рішень перед нами постає завдання обґрунтувати особливості діяльності його акторів. Констатуючи, що це утво- рення перебуває в полі зору зовнішньополітичних орієнтирів України, слід звернути особливу увагу на внутрішні процеси у вирішенні питань за допомогою прийняття рішень. ЄС на сучасному етапі перебуває у стані постановки і вирішення по- літичних проблем, і саме те, як їх розглядають із врахуванням міждержавних інтересів може бути прикладом застосування/ не застосування методологічних напрацювань щодо прийняття рішень в українській політиці. Принциповими залишаються питання євроінтеграційної ці- лі України як країни, що тільки стала на шлях становлення єв- ропейсько орієнтованої держави. Членство в ЄС Україні як мі- німум надасть новий поштовх покращити рівень ефективності прийняття політичних рішень на національному рівні, запози- чивши європейські принципи і норми. На жаль, поки тільки слід констатувати, як після президентських виборів в Україні відбулась певна перестановка акцентів на користь практич- них сфер співробітництва. Київ продовжує наголошувати на 201 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII прагненні отримати перспективу членства в ЄС, але робить це не шляхом систематичного педалювання цієї теми, погодив- шись відкласти її розгляд насамкінець переговорів щодо Угоди про асоціацію, а шляхом демонстрації негативних наслідків відсутності перспективи членства України для політики Єв- росоюзу. Тому існуючий підхід України до просування відно- син з ЄС можна охарактеризувати як прагнення селективно- го поглиблення співробітництва в тих сферах, які становлять першочерговий політичний та економічний інтерес, при збере- женні загальної орієнтації на приєднання до євроінтеграційно- го об’єднання [15, с. 33-34]. Вважають, що прийняття політичного рішення найчастіше визначається у двох вимірах: по-перше, як технологічне пере- творення політичної влади в управління соціальними проце- сами, а по-друге, як центральний елемент перетворення по- літичних вимог різних груп громадян у прийнятні для всього суспільства засоби і методи регулювання соціальних відносин [4, с. 151]. У кожному з випадків рішення трансформує наявну ситуацію у раціональне русло при умові, що за прийняттям на- ступним алгоритмом буде його належне виконання. За наявності можливих варіантів політичний вибір також є наслідком реалізації політичних інтересів, кроком на шляху до поставленої мети, зробленим під впливом ряду причин та по- літичної установки суб’єкта політики [1]. Слід зауважити, що специфіка процесу підготовки та при- йняття політичних рішень в державах та міждержавних утво- реннях являє собою складну багатогранну проблему яка зна- ходиться на межі різних предметних галузей: юриспруденції, історії, політології, менеджменту, психології, філософії, еконо- міки і т.д. Саме тому потреба звернутися до міждисциплінар- них підходів із залученням теоретичних висновків є основною умовою розкриття теми статті. Сучасні дослідники стверджують, що дана проблематика з глибокої давнини привертала увагу філософів, істориків, по- літиків, однак остаточно оформилася наука прийняття рішень тільки в другій половині ХХ ст., саме тому серед вітчизняних та 202 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС російських дослідників загальнотеоретичних питань необхід- но відзначити таких авторів, як В. Бакуменко, А. Бобро, І. Бу- товська-Ілюшко, К. Ващенко, А. Гірник, А. Дєгтярьов, Л. Євла- нов, І. Ібрагімова, Р. Калюжний, Ю. Кальниш, М. Карданська, Д. Керімов, О. Кордун, Б. Краснов, Б. Литвак, В. Матвієнко, Р. Павленко, В. Ребкало, О. Соловйов, О. Сонечко, В. Тертичка, Ю. Тихомиров, Р. Фатхутдінов, О. Шаян, О. Ющик (технологія підготовки і прийняття державно-політичних і управлінських рішень). В роботах Б. Фарнхема, І. Василенко, В. Козбаненко, Г. Купряшина, В. Лобанова теорія прийняття політичних рі- шень розглядається як основна частина теорії державного управління. Постановка проблеми розробки та впровадження полі- тичних рішень у сучасному світовому політичному дискурсі пов’язана також із працями зарубіжних дослідників Г. Саймо- на; Д. Марча; Ч. Ліндблюма; Г. Лассуела; Д. Істона; П. Шара- на; А. Етционі; П. Брауна; Е. Вайнінга; Д. Веймера; К. Вайса; Б. Гурне; Л. Пала; Г. Райта та Д. Стоуна. В межах даного дослідження варто звернути увагу на праці авторів, які займаються питаннями управління і функціонуван- ня ЄС, – Н. Кавешникова, М. Стрежневої, Б. Колер-Кох, А. Чет- верикова, Р. Зеленова, Р. Бугрова, Л. Пономарьової, М. Ентина, П. Бірюкова, Н. Шеленкової, М. Араха, А. Обердорфа, Л. Брит- тана, Ю. Хабермаса, А. Херитера, X. Уоллеса, Ф. Вильберта. Таким чином, попри велику кількість досліджень із загаль- нотеоретичних питань прийняття політичних рішень, цей на- прямок і досі вважається достатньо новим, в якому залиши- лася ціла низка нерозкритих питань, а в працях вітчизняних дослідників і теоретиків окреслюються загальні тенденції на- званого процесу. Поряд із цим існує потреба у вивченні окре- мих особливостей прийняття рішень на рівні Європейського Союзу, визначити їх ефективність та провести методологічні паралелі між тим, як виглядає механізм прийняття рішень все- редині Європейського Союзу. Водночас можна констатувати, що проблематика прийняття політичних рішень та вироблення рекомендацій зі збільшення 203 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII рівня їх ефективності в Україні залишається недостатньо вивченою і потребує подальшого методологічного обґрун- тування. Визначення принципів діяльності ЄС як структури може мати не тільки ідеалізований характер, ототожнений з посту- латами європейського права, але й піддаватися суб’єктивній оцінці. У цьому випадку мова йде про можливе спростування недосконалості системи прийняття рішень. Так, позиція Прези- дента Росії В. Путіна допускає, що механізм прийняття рішень у Європейському Союзі слід назвати «картельною змовою». Відповідна заява була озвучена наприкінці 2012 р. на засіданні XII російсько-німецького форуму «Петербурзький діалог» за участю федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель. Основний меседж канцлера заключався у тому, що всі країни- члени ЄС перед прийняттям політичних рішень із самого по- чатку проводять переговори та радяться всім складом, а потім викладають спільну позицію. На це Президент Росії дав відпо- відь, що в економіці це називається «картельною змовою», яка завжди є негативним явищем і кожній країні слід мати власну позицію [12]. Зважаючи на висловлену думку представників політичних еліт, вважаємо за доцільне більш детально вивчи- ти питання прийняття рішень в ЄС у частині одностайності країн-членів та документальне закріплення спільних правил голосування. Американський дослідник установок Дж.Е. Девіс вважає, що будь-яка група, у тому числі й політична, якщо у ній немає конфлікту, буде схильна до одностайного визнання установки, яка є у лідера [5]. У парламентській системі загальнодержав- ний інтерес є реалізацією інтересу парламентської більшості шляхом голосування. В міждержавних утвореннях цей прин- цип також спрацьовує на користь більшості і врахування пози- цій кожного. Таким чином, виявлення загальнодержавного ін- тересу приводить до узгодження інтересів груп. Про груповий детермінізм зазначає також класик теорії прийняття рішень Г. Саймон. Основним агентом прийняття рішень Г. Саймон вва- жав державну організацію як ієрархічний інститут, що вклю- 204 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС чає в себе індивідів і їх групи, об’єднані спільними цілями. «Велика частина організаційних рішень, – констатував він, – це групові, або складові, рішення, а не рішення окремої лю- дини» [17, с. 212]. Запропонована Г. Саймоном пояснювальна концепція свідчить про прескриптивний характер його моделі. Огляд правової регламентації ЄС дозволяє нам узагаль- нити всю систему прийняття рішень крізь призму acquis communautaire. Acquis communautaire – все правові акти ЄС. Перелік кінцевих результатів які належать організації закрі- плений базовими договорами. В них чітко регламентовані такі елементи: постанови – застосовуються рівноправно в усіх державах- членах; директива – обов’язкова для держав-членів в частині мети, засобів на розгляд держави; рішення – одиночний акт, обов’язковий тільки для адресата; пропозиції і побажання – необов’язкові. Можемо підкреслити важливість процесу прийняття рішень в ЄС, який передбачає проходження ряду процедур, де задіяні головні інститути «законодавчого трикутника» – Рада, Парла- мент і Комісія. Причому головним змістом еволюції механізму було поступове наділення все більшим обсягом повноважень Європейського парламенту. Роль Європарламенту в процесі прийняття рішень важлива як для оцінки елементів наднаці- ональності, так і для забезпечення легітимності дій ЄС. На перший погляд, роль Європарламенту в законодавчому про- цесі значно посилена. Особливо чітко це спостерігається із прийняттям Лісабонського договору, який перетворює ЄП в «реальну легіслатуру». Хоча один із аргументів зазначає, що навіть згідно зі звичною законодавчою процедурою, Європар- ламент ділить законодавчі повноваження з Радою, тобто є «по- ловинкою законодавця» [6, с. 18]. Такий варіант підкреслює наявність системи стримувань і противаг. Весь хід законотворчості в ЄС визначений в основних дого- ворах і документах, які містять поправки. Вони і визначають по- рядок дії механізму прийняття рішень. Однак система базових 205 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII угод з часом зазнала ряду змін, які безпосереднім чином були дотичні до процедури перетворення проекту закону в норма- тивний акт [7, с. 13-14]. У будь-якому випадку правила і процедури прийняття рі- шень в ЄС обумовлені у Договорах ЄС. Кожен правовий акт послуговується конкретним пунктом Договору, який назива- ється правовою підставою акту. Правові акти приймаються за допомогою однієї з трьох го- ловних процедур: спільним рішенням, на підставі консульта- цій або процедури згоди. Головною відмінністю між ними є вид співпраці Європейського парламенту та Ради ЄС. У про- цесі консультацій Європейський парламент дає лише оцінку, а під час процедури прийняття спільного рішення Європейський парламент розділяє повноваження з Радою ЄС. Висуваючи но- вий правовий акт, Європейська комісія, в свою чергу повинна визначити процедуру прийняття рішення. У більшості випад- ків вибір залежить від правової підстави пропозиції. В такому разі враховується думка кожного члена-партнера ЄС. Але це ніяким чином не є нівелюванням думки окремого члена. Не треба забувати про проблемні точки в діяльності ЄС. До- волі актуальним у внутрішньому устрої ЄС залишається пи- тання неоднорідності складу учасників. Серед існуючих проб- лем наявна дилема між поступальним розвитком інтеграцій- ного процесу та врахуванням інтересів і особливостей різних держав-членів ЄС. Власне, застосування гнучкого підходу при реалізації інтеграційних проектів дає можливість регулюва- ти внутрішню неоднорідність ЄС. Застосування цього підхо- ду простежується в частині прийняття спільних дій, загаль- них позицій або інших рішень на основі спільних стратегій і при прийнятті законодавчих актів, що стосуються здійснення спільних дій або загальних позицій, рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів [цит. за: 2, с. 19]. З розвит- ком інтеграції та поглибленням інституційних реформ проце- дура ухвалення рішень кваліфікованою більшістю дедалі біль- ше витісняє одностайне голосування, яке стримує ефективне впровадження політики Спільноти (завдяки праву будь-якої 206 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС країни-члена накласти на рішення вето). Ніццький договір по- ширив процедуру голосування кваліфікованою більшістю ще на 27 положень, які раніше передбачали одностайне рішення. Втім, одностайність лишається головним інструментом в галу- зі спільної зовнішньої та безпекової політики, фіскальної по- літики, регіональної політики тощо. Якщо ж хтось зі членів Союзу націлений голосувати проти проекту порядку денного з важливих міркувань для національної політики, голосування не проводиться і питання може бути передане Європейській Раді для одноголосного рішення. Таким чином, якщо держава- член заперечує прийняття законопроекту, що підпадає під цю частину норми, то при його передачі для одноголосного голо- сування, стає можливим утриматися і, відповідно, не приймати участь у здійсненні даного рішення [2, с. 19]. Обґрунтовуючи наднаціональну природу Євросоюзу, експерти дедалі частіше звертають увагу на широку компетенцію ЄС, пряму дію права ЄС і процедури прийняття рішень, що передбачають голосу- вання кваліфікованою більшістю та активну участь Комісії та Європарламенту [6, с. 12]. Якщо спробувати описати механізм прийняття рішень у стислій і схематичній формі, то його можна представити фор- мулою чотирьох трійок: «3 × 3 × 3 × 3». 1 × 3: Полягає в існуванні трьох основних інститутів, які бе- руть участь у виробленні і прийнятті рішення: Рада міністрів, Європарламент і Комісія ЄС. 2 × 3: Існують три основні варіанти процедури прийняття рішень при взаємодії цих органів: процедура консультування, процедура отримання згоди і процедура спільного прийняття рішення. 3 × 3: Прийняття рішень в ЄС здійснюється в три етапи: внесення пропозицій, їх обговорення та безпосередньо при- йняття. 4 × 3: В ЄС голосування відбувається в трьох варіантах: од- ноголосно, простою чи кваліфікованою більшістю [7, с. 16]. Водночас не слід забувати про основний принцип, який харак- теризує правовий порядок Європи – внутрішнє законодавство 207 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII держави, яке не повинне заперечувати правовій системі Євро- пейського Союзу. Задля закріплення балансу між цілями та інтересами кра- їн-членів ЄС досягнуто домовленість підписати Лісабонський договір, який стає інноваційним механізмом функціонування. Саме в ньому питання прийняття рішень набуває ключового значення. Цим документом визначається ряд принципів, які збільшують ефективність прийняття рішень та вироблення спільного курсу розвитку європейської спільноти. Лісабон- ський договір спрощує і впорядковує процедури прийняття рішень в ЄС. Згідно Лісабонського договору під «кваліфікованою біль- шістю голосів» мається на увазі, що, починаючи з 2014 року, для схвалення рішень Радою міністрів буде необхідна підтрим- ка як мінімум 55% країн-членів ЄС, в яких повинно проживати не менше 65% від усього населення ЄС. Ця система буде забез- печувати подвійну легітимність прийнятих рішень. Будь-які пропозиції щодо переведення нових галузей по- літики ЄС на використання принципу прийняття рішень ква- ліфікованою більшістю будуть розглядатися у відповідності з суворими правилами. Всі країни-члени ЄС повинні схвалити відповідні зміни, і національні парламенти володітимуть пра- вом вето. Але для прийняття багатьох важливих рішень, на- приклад, з питань оборони або оподаткування, як і раніше. бу- дуть вимагати їх одностайного схвалення [3, с. 5]. Однією з важливих змін, внесених Лісабонським догово- ром, є те, що спільне прийняття рішень стає «звичайною зако- нодавчою процедурою», тобто те, що було винятком у процесі прийняття рішень, стало нормою для більшості сфер політики. У процедурі прийняття спільного рішення Європейський парламент та Рада ЄС мають рівнозначні правові повнова- ження. Європейська комісія надає пропозицію обом інстан- ціям. Кожна з них читає її та обговорює двічі. У разі, якщо інституції не можуть дійти згоди, пропозиція надсилається до розгляду Комітету примирення, який утворений рівним чис- лом представників від Ради ЄС та Європейського парламен- 208 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС ту. Представники Європейської комісії також беруть участь у засіданнях цього комітету і дискусіях. При досягненні згоди прийнятий текст надсилається Європейському парламенту та Раді ЄС на розгляд у третьому читанні, щоб ці органи змогли прийняти його як правовий акт. Загалом, Лісабонський договір називають кроком у напрямку поглиблення інтеграції та опти- мізації існуючих установок [13, с. 98]. Наступним принциповим питанням є процедура консульта- цій. У ході процедури консультації Європейська комісія подає пропозицію Раді ЄС та Європейського парламенту. Рада ЄС є інститутом, який офіційно обговорює пропозицію з Європей- ським парламентом, а його оцінка є невід’ємною частиною процесу прийняття рішень. В обговоренні беруть участь також Економічний і соціальний комітет і Комітет регіонів. У деяких випадках консультації обов’язкові, так як цього вимагає правова підстава, і пропозиція не може стати право- вим актом без оцінки Європейського парламенту. В інших випадках консультація необов’язкова і Європейська комісія тільки стежить за узгодженням спільних дій Ради ЄС та Євро- пейського парламенту. У всіх випадках Європейський парламент може затвердити пропозицію Європейської комісії, відхилити її або вимагати внести зміни. У разі, якщо Європейський парламент просить внести зміни, Європейській комісії необхідно оцінити всі реко- мендовані зміни. У разі прийняття яких-небудь рекомендацій, Європейська комісія надсилає Раді ЄС змінену пропозицію. Рада ЄС розглядає останню – приймає її у первісному вигляді або вносить додаткові зміни. У цій процедурі, як і у всіх інших, Рада ЄС може вносити зміни тільки шляхом ухвалення одно- стайного рішення. І не менш важливою є процедура згоди, яка означає, що Раді ЄС необхідно отримати згоду Європейського парламенту пе- ред прийняттям якогось конкретного рішення. Процедура зго- ди дає Європейському парламенту право вето. Цей процес по- дібний до процедури консультацій, за винятком випадків, коли Європейський парламент не може вносити зміни до пропозиції: 209 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII у разі прийняття або відхилення. При прийнятті (згоді) необ- хідно мати абсолютну більшість голосів [11]. Звернемо увагу на конкретну ситуацію, як змінилася кіль- кість для голосування після вступу до ЄС Румунії та Болгарії, за якими були зарезервовані відповідно 14 і 8 голосів, сумарна кількість голосів у співтоваристві досягла 345. Для прийнят- тя актів, що вносяться до Європейської Ради на затвердження, потрібно щонайменше 258 голосів «за», поданих більшістю держав-учасниць. У других випадках, що визначаються дого- вором, для прийняття актів у Раді необхідно отримати ті самі 258 голосів «за», але за умови, що вони подані принаймні дво- ма третинами держав-членів [7, с. 18]. Зауважимо, що у політичній практиці не існує об’єднання, подібного Європейському Союзу. Це не федерація, як, напри- клад, Сполучені Штати Америки, які, незважаючи на відносно високу самостійність окремих штатів, все ж є однією держа- вою з централізованою владою. Але при цьому це і не міжуря- дова організація співпраці, як, наприклад, ООН. Саме з цієї причини можна говорити про те, що Європей- ський Союз – це унікальний плацдарм для дослідження проце- дур прийняття політичних рішень, прецедентів, які ілюструють неоднозначні принципи діяльності. Держави, що входять в цей союз, зберігають свою національну незалежність, об’єднують суверенітети, щоб домогтися могутності, якого важко досягти будучи окремими і відмежованими у своїх намірах. У контексті питання діяльності ЄС варто виокремити один з важливих принципів: солідарність, яка базується на принци- пах взаємної підтримки, є одним із джерел європейської єднос- ті. Вона проявляється у тих випадках, коли у громадян є усві- домлення взаємопов’язаності. Так, наприклад, проведена ЄС політика перерозподілу базується на розумінні європейським суспільством, що зниження нерівності в доходах йде на благо не тільки бідних, але і багатших регіонів [14, с. 7-8]. Поряд із цим статус члена ЄС не тільки надає права, а й наділяє певни- ми обов’язками. Одне з основних прав – право мати свій голос у формуванні майбутньої конфігурації політики ЄС. Для цього 210 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС уряди напрацьовують спільну мету на довгостроковий період, формулюючи вільний документ, створений у співпраці бага- тьох людей – політиків, чиновників та громадськості. У цьому документі підкреслюється статус країни-члена і її прагнення до постійного зміцнення ЄС. Це означає спільну солідарність країн, єдину позицію і тісне співробітництво з суспільно важ- ливих питань. У руслі викликів сучасності боргова криза є сер- йозним випробуванням солідарності європейських держав, їх готовності до взаємовиручки. Одночасно він затвердив у сус- пільній свідомості той факт, що ЄС вже сьогодні де-факто є солідарним співтовариством [14, с. 7-8]. Згідно з усіма критеріями оцінки ефективної діяльності єв- ропейських країн можемо дійти висновку, що досвід ЄС опира- ється на кваліфікаційні характеристики європейського права: принцип верховенства; принцип прямої дії; принцип інтегро- ваності [17]. Вони комплексно втілюють конструкт адекватної оцінки дійсності при прийнятті відповідних рішень. Апелюючи до питання країн, які вже є членами ЄС, під- креслимо, що Болгарія як прийнятий член ЄС в ході останньо- го розширення має ряд напрацювань у структурі спільної дії. Щоразу доповнює співпрацю власними рекомендаціями. Не- щодавно Президентом Болгарії Росеном Плевнелієвим на дис- кусійному форумі про майбутнє Європи в австрійському Відні була висловлена думка про те, що індивідуалізм не вирішить проблеми Європи. Це явно заперечує термін «картельної змо- ви», висловлений главою держави, в якої немає досвіду член- ства в ЄС, але є своя позиція і критична оцінка діяльності ЄС. Росен Плевнелієв висловив думку, що Євросоюз повинен йти не у бік індивідуалізму, а в бік поглиблення співпраці, але так, щоб жодна країна не залишалася позаду [10]. Це свідчить про набуття членами ЄС нових концепцій розвитку і підтримки єдиної лінії розвитку враховуючи спільні інтереси всіх країн- членів. Незважаючи на вищезазначені особливості діяльності ЄС, у його членів досі залишається ряд переваг, що забезпечують Співтовариству належну ефективність поєднання гнучкості 211 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII і компромісу. А обов’язкове виконання та жорсткий контроль в різних сферах інтеграції зведено до рангу особливої майстер- ності. Це демонструє чисельні приклади: практики прийняття рішень, врахування інтересів великих і малих країн, розвине- них, великих і дрібних фірм. Без тонкого механізму ведення політики ЄС за допомогою правильного прийняття рішень по- єднати в одному організмі настільки різні країни було б не- можливо. список використаних джерел: 1. Абизов В.Є. Політичне рішення : механізм прийняття [Текст] / В.Є. Аби- зов, В.Г. Кремень. – К. : Нац. ін-т стратег. досліджень, 1995. – 63 с. 2. Бабынина Л.О. Гибкая интеграция в Европейском союзе : Теория и практика применения [Текст] / Л.О. Бабынина. – М. : Издательство ЛКИ, 2012. – 304 с. 3. Быстрое и более эффективное принятие решений [Текст] // Ваш справочник по Лиссабонскому Договору, 2010. – 16 с. 4. Вінникова Н. Сутність політичного рішення : від традиції до нова- ції [Текст] / Н. Вінникова // Освіта регіону. Український науковий журнал політологія, психологія, комунікації. – № 4. – 2010. – С. 151. 5. Девис Дж.Е. Социология установки [Текст] / Е.Дж. Девис // Амери- канская социология. – М., 1972. – 64 с. 6. Европейский Союз в ХХI веке : время испытаний [Текст] / Под ред. О.Ю. Потемкиной (отв. ред.), Н.Ю. Кавешникова, Н.Б. Кондратье- вой. – М. : Издательство «Весь Мир», 2012. – 656 с. 7. Зуев В.Н. Механизм принятия решений в ЕС – универсальный инструмент примирения интересов [Текст] / В.Н. Зуев // Вестник международных организаций. – № 3 (18), 2008. – С. 12-23. 8. Кармазіна М. Становлення і розвиток порівняльної методоло- гії в політичних дослідженнях [Текст] / М. Кармазіна, О. Могиле- вець // Політичний менеджмент. – 2006. – № 5. – С. 3-17. 9. Круглашов А. Украина и Беларусь : две модели сотрудничества с ЕС [Текст] / А. Круглашов, Т. Белайц // Політологічні та соціологіч- ні студії. Збірник наукових праць. – Т. V. – Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2007. – 424 с. 10. Президент Болгарии верит в углубление сотрудничества в ЕС [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://novinite.ru/articles /1780/%D0%9F%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4% D0%B5%D0%BD%D1%82+%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0% B3%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B8+%D0%B2%D0%B5%D 212 Антон Шкуро Процедурні особливості прийняття рішень в ЄС 1%80%D0%B8%D1%82+%D0%B2+%D1%83%D0%B3%D0%B B%D1%83%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0 %B5+%D1%81%D0%BE%D1%82%D1%80%D1%83%D0%B4% D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2- %D0%B0+%D0%B2+%D0%95%D0%A1. 11. Принятие решений в ЕС. Латвия в Европейском Союзе [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.esia.gov.lv/kak- dejstvuet-es/prinyatie-reshenij-v-es. 12. Путин назвал «картельным сговором» механизм принятия реше- ний в Евросоюзе [Електронний ресурс] / Зеркало Недели. – Режим доступу : http://zn.ua/POLITICS/putin_nazval_kartelnym_sgovorom_ mehanizm_prinyatiya_resheniyi_v_evrosoyuze_.html. 13. Транснациональные политические пространства : явления и прак- тика [Текст] / Отв. ред. М.С. Стрежнева. – М. : Издательство «Весь Мир», 2011. – 376 с. 14. Фюкс Р. Солидарность и мощь : размышления о будущем ЕС [Текст] / Р. Фюкс, Р. Штенблок, К. Пютц / пер. с нем. В. Шубина. – М. : ИПФ «Гарт», 2012. – 23 с. 15. Шаповалова О. Європейський Союз та Україна у 2010 році: під- сумки політичного діалогу [Текст] / О. Шаповалова // International Review. Відносини Україна-ЄС: у вимірі року. – № 4 (16), 2010. – С. 32-39. 16. Энтин Л.М. Европейское право. Право Европейского Союза и пра- вовое обеспечение защиты прав человека [Текст] / Л.М. Энтин. – 2-е изд., пересмотр. и доп. – М. : Норма, 2007. – 960 с. 17. Simon H. The New Science of Management Decision / H. Simon. – N.Y., Evanston, 1960. – P. 212. Антон Шкуро процедурные оСобенноСти принятия решений в еС В статье проанализированы отдельные принципы принятия ре- шений в Европейском союзе. Обращается внимание на современное состояние процедуры принятия решений внутри ЕС, как регламен- тируется данная норма совместными договорами между странами- членами, каким образом происходит голосование. Ключевые слова: квалифицированное большинство, легитима- ция, европейское право, интеграция, принятие решений. 213 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Anton Shkuro procedural peculiarities of decision-Making in the eu In this article, the author analyzes some particular principles of decision- making in the European Union. In particular, the author pays attention to the current condition of decision-making process in the European Union, on the way this norm is regulated by agreements between the members of European Union and the way the voting process is conducting. Keywords: qualiied majority voting, legitimation, European Law, integration, decision making. Аліна ТОДОРІКО політична довіра як чинник інСтитуціональної ефективноСті єС У статті розкрито сутність і зміст поняття довіри; проа- налізовано вплив довіри на формування довіри до політичних інс- титутів; пояснюється взаємозв’язок між формами політичної довіри та типами соціального порядку. Ключові слова: довіра, віра, трансформаційні процеси, полі- тична довіра, Європейський Союз, легітимність. П олітична довіра є одним із центральних елементів розвит- ку демократичного суспільства. Так як більшість країн світу представляють собою представницьку демократію, тоб- то громадяни обирають представників (депутатів), делегую- чи їм повноваження для управління державою. Таким чином, вони висловлюють вотум довіри до обраних представників, які зобов’язуються виконати покладені на них повноваження та обов’язки. Саме тому довіра населення до політичних інститу- тів має вагоме значення у становленні демократичної політич- ної системи та набуття перш за все демократичних цінностей, 214 Аліна Тодоріко Політична довіра як чинник інституціальної ефективності ЄС що відображається у функціонуванні системи «влада – суспіль- ство». Адже одним із важливих факторів успішного розвитку суспільства є довіра населення владним структурам та їх пред- ставникам, а фактичний рівень довіри політичним інститутам в країні свідчить про те, наскільки ефективною є їхня діяльність. Довіра пов’язує пересічних громадян з політичними інститу- тами, підвищуючи як легітимність, так і ефективність цих інс- титутів. Від високого рівня довіри до політичних інститутів за- лежить і функціонування ліберально-демократичного режиму. Проблема політичної довіри в науковій літературі дослі- джується з 20-х рр. ХХ ст., проте широкі дискусії з цієї те- матики розгорнулися лише в останні десятиліття у працях Н. Лумана, С. Ліпсета, У. Шнейдера, Б. Міцтел, П. Штомпки, Ш. Айзенштадта, Б. Барбера, Л. Роніджера, Д. Гамбетти, А. Се- лігмана та ін. Різні аспекти політичної довіри вивчали й вивчають такі українські вчені, як Г. Атаманчук, Є. Головаха, В. Ігнатов, А. Ковальова, О. Кокорська, С. Макеєв, В. Мальцев, І. Марти- нюк, С. Наумов, В. Нечипоренко, Н. Паніна, А. Ручка, Ю. Па- хомов, А. Хохлова та ін. Проте проблему політичної довіри до влади як чинника стабільності суспільства поки що розробле- но недостатньо. Взаємодія між владою та суспільством відіграє вагому роль в розвитку та становленні демократичних стандартів у країні. Політична довіра у процесі становлення демократич- ної спільноти проходить етапи формування та становлення, що здійснюється за різними напрямками та має цінності, від яких залежить вибір та поведінка індивідів. У демократичних суспільствах чи не найбільш очевидним прикладом такого від- творення є процедури виборів – від виборності органів влади у сфері політичній до найширшого застосування механізмів конкурентності у економічних процесах і змагальності як пра- вової засади сучасних судових процедур. Втім, таке розмаїт- тя процедур і інституцій, які спираються на принцип вибор- ності, повинно мати загальне культурне тло, яке сприятиме їх успішності і дальшому розвитку. Таким соціокультурним тлом і постає феномен довіри, який має забезпечувати надійність 215 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII визнання у ситуації його проблематичності і незабезпеченості традиційними інституціями. Розглядаючи довіру країн до політичних інститутів Євро- пейського Союзу, варто поділити їх на 3 табори: • Країни пострадянського табору, на яких відчутний вплив Російської Федерації (Україна, Білорусь); • Країни пострадянського простору, які стали на демокра- тичний шлях розвитку, на яких впливає ЄС (Литва, Лат- вія, Естонія, Румунія, Болгарія, Польща); • Країни з розвинутою демократією та громадянським суспільством (країни-члени та країни-кандидати ЄС). Досліджуючи довіру до політичних інститутів ЄС, країн пострадянського простору, які стали на демократичний шлях розвитку, та країн з розвинутою демократію і громадянським суспільством, користуємось даними опитування громадської думки, які представлені Євробарометром (Eurobarometer), що проводилися 3–18 листопада 2012 року в 34 країнах: 27 країн Європейського Союзу, шість країн-кандидатів (Хорватія, ко- лишня Югославська Республіка, Македонія, Туреччина, Іслан- дія, Сербія і Чорногорія), а також громади кіпріотів – турків в тій частині країни, яка не контролюється Урядом Республіки Кіпр [7]. Таблиця 1 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 довіра до ін- ститутів 50 44,5 46,5 52,5 48,5 47 42,5 37,5 32 Єс (у %) довіра до пар- ламенту 38 35 35,5 39 34 33,4 31 30 28 країни (у %) 216 Аліна Тодоріко Політична довіра як чинник інституціальної ефективності ЄС Продовження таблиці 1 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 дові- ра до уряду 34 31 34 37,5 33 32,4 28,5 28 27,5 країни (у %) Європейський Союз з моменту його створення перетворив- ся на складну систему управління з його власними організа- ційними механізмами, сфера і структура якого продовжує роз- виватися. Довіра інститутів у цілому та до ЄС є необхідною умовою для підвищення легітимності Європейського Союзу. Аналізуючи наведені вище дані, можна зазначити, що рі- вень довіри інститутів ЄС є найвищим серед опитаних країн. Це свідчить про те, що діяльність цих інститутів на терито- рії ЄС є ефективною та забезпечує інтереси країн-членів ЄС і країн-кандидатів. Найвищим рівнем політичної довіри інс- титути ЄС користувались у 2004 році. Це зумовлено тим, що відбулося найбільше розширення території Союзу з моменту його заснування, адже членами стали ще десять нових країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. Відзначаючи зниження довіри до внутрішніх політичних інститутів ЄС, необхідно відокремити зв’язок між суспіль- ною вірою в національні інститути та європейські інститути, а більш глибоке розуміння цих моделей може доповнити уяв- лення про масштаби і характер дефіциту демократії в Євро- пейському Союзі [6]. Європа втрачає своїх громадян. З початку єврокризи рівень довіри європейців до ЄС суттєво знизився (2009–2012) – навіть у таких традиційно дружніх до європей- ської ідеї країнах, як Німеччина. Політолог Хосе Ігнасіо Торребланка порівнює євроскепсис з вірусом, впливу якого важко уникнути. За словами іспансько- го політолога, цією інфекцією уже заразився увесь континент. 217 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Рівень довіри громадян до Європейського Союзу у період з 2009 по 2012 рік суттєво знизився. За наведеними вище да- ними останнього опитування «Євробарометр», здійсненого на замовлення ЄС, особливо це виявляється у південно-європей- ських країнах, уражених програмами реструктуризації та бо- ротьбою з наслідками економічної кризи. В Іспанії Євросоюзові як інституції довіряє лише 20% опи- таних, хоча у 2009 році їх було близько 56%. Змучені кризою італійці також стали євроскептиками – рівень їхньої довіри до європейської спільноти знизився за той же період з 52-х до 31-го відсотка. Європейський Союз втрачає підтримку і в країнах з відносно стабільною економікою. Так, у Німеччині спільно- ті нині довіряють близько 30% опитаних. З 2009 цей показник знизився на 14 пунктів. У Франції рівень довіри знизився на 8 пунктів і становить нині 34%. Водночас, втрата довіри до ЄС у період кризи відбувається на тлі втрати довіри до національних урядів. Зокрема, іспанці довіряють владі у Мадриді ще менше, ніж брюссельським чи- новникам, – 11 відсотків проти 20. Така ж ситуація і в Італії – тут власному урядові довіряють лише 17 відсотків громадян (ЄС довіряє 31). Довіра до політичних інститутів в країнах, що проходять трансформаційний процес, тобто здійснюють перехід від од- ного політичного режиму до іншого, від тоталітарного до де- мократичного, суспільство набуває нових принципів та ознак того режиму, в який здійснюється перехід. Якщо ж розглядати країни пострадянського простору, то сутність перехідного пе- ріоду від радянського тоталітаризму до демократії полягає в тому, що в ході усієї сукупності його процесів творяться умови для нового, більш цивілізованого рівня свободи людини. Старе (радянське) суспільство базувалося на формулі всезагальної несвободи: існування конкретної людини у головних його ви- мірах визначалося місцем, яке ця людина займала в ієрархії суспільних відносин «пануючих і підкорених», причому повна залежність на «полюсі підкорення» оберталася на повний во- люнтаризм на «полюсі панування» [1]. 218 Аліна Тодоріко Політична довіра як чинник інституціальної ефективності ЄС Хоч на думку багатьох дослідників, визволення східноєв- ропейських держав та національних республік з-під домінації Радянського Союзу на переломі 1980-х і 1990-х років сприяло зростанню довіри до політичних інституцій, проте криза дові- ри досить швидко відновилася. Головними чинниками цього зрушення були як історичний досвід недовіри до влади, так і досвід нової соціально-економічної системи: почуття релятив- ної депривації та аномія як результат появи нових економічних можливостей і браку засобів для їх використання, викриття фактів корупції влади та фінансової верхівки, а також послаб- лення контролю у суспільстві та усвідомлення неспроможнос- ті нових еліт впоратися з новими економічними труднощами (інфляцією, безробіттям тощо) [3]. Осмислення перебігу трансформаційних процесів у кра- їнах Центральної та Східної Європи, що стали на шлях по- будови демократії, свідчить про їх травматичний характер для суспільства. Особливості останнього відтворюються, зок- рема, у запропонованій польсько-американським соціологом П. Штомпкою концепції культурної травми, яка дає можли- вість проаналізувати фактори впливу на темпи, перспективи, якість соціальних змін у перехідному суспільстві. Окреслю- ючи альтернативні сценарії подолання травми, вчений най- більш сприятливим з них визначає культурну консолідацію або конструювання, за якого відбувається відмирання попередньої культурної спадщини. На його думку, «немає демократії без демократично налаштованих і компетентних громадян, немає капіталізму без підготовлених підприємців, немає відкритого обміну без зацікавлених учасників. Ці чесноти – відображення домінуючої культури; засвоєне індивідами втілення культур- них вимог [4]. Таким чином, культурні зміни і, як наслідок, зміни складу думок, життєвих позицій і мотивації соціальних акторів – необхідна частина реформи інститутів. Для сталого розвитку посткомуністичні суспільства повинні досягти успі- ху в культурній трансформації, що в майбутньому розвитку держави приведе до підвищення довіри до політичних інсти- тутів в країні. 219 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Досліджуючи рівень довіри до політичних інститутів у по- страдянських країнах, зокрема в Україні та Російській Федера- ції, варто зауважити, що він є найнижчим в порівнянні з кра- їнами Прибалтики. Посткомуністичні суспільства вважають цариною низької довіри як у сфері міжособистісних стосунків, так і в царині публічного життя, оскільки досвід тоталітарного суспільства мав фатальні наслідки для «якості громадянськос- ті» на цих теренах. П. Штомпка називає автократичні системи «системами інституціоналізованої довіри»[2], яким притаман- не нав’язування згори беззастережної довіри до монарха або системи й тотальний контроль лояльності. Проте послаблен- ня тотального контролю, зростання матеріальних очікувань та розуміння неспроможності комуністичних еліт забезпечити матеріальні потреби у 1960-ті роки призвели до посилення не- довіри до радянських політичних інституцій. Постає питання: чи є низька довіра до політичних інститу- цій в Україні та Російській Федерації проявом культури низь- кої довіри, успадкованої від комуністичної ери, чи адекватною оцінкою незадовільної роботи інституцій у нових демократич- них державах Центральної та Східної Європи? У першому ви- падку поліпшення роботи інституцій навряд чи сприятиме під- вищенню довіри, а в другому — має бути тісно скорельованим з рівнем довіри. список використаних джерел 1. Андрущенко М. Проблема генерування політичної довіри в пост- соціалічтинх країнах. [Електронний ресурс] / Вісник Київсько- го національного університету імені Тараса Шевченка – 2007. – С. 52-54. – Режим доступу: //http://vuzlib.com/content/view/1304/89. 2. Білошицький С. Криза довіри громадськості до представницьких політичних інститутів / С. Білошицький // Політичний менеджмент. – 2009. – № 2. – С. 58. 3. Науманн Н., Перепадя О. Криза поширює вірус євроскептицизму. [Електронний ресурс]/Н. Науманн / Політика і суспільство. – Ре- жим доступу: http://dw.de/p/18ODS; 4. Пірен М. Роль політико-управлінської еліти в утвердженні довіри в суспільстві//Соціальна психологія. – 2009. – №3. – С. 62-69. 220 Аліна Тодоріко Політична довіра як чинник інституціальної ефективності ЄС 5. Штомпка П. Социальное изменение как травма. [Электронный ре- сурс] / Социологические исследования. – 2001. – №2. – С. 3-12. – Режим доступу://www.eskoman/edu.ru/socis/msg/307513/html. 6. Штомпка П. Культурная травма в посткоммунистическом общест- ве. [Электронный ресурс] / Социологические иследования // №1. – С.6. – Режим доступу://www.eskoman/edu.ru. 7. Україна пасе задніх за рівнем довіри до органів влади. [Електро- нний ресурс] / Українська правда. – Режим доступу: http://www. pravda.com.ua/news/2013/02/11/6983262/; 8. Arnold, Christine, Eliyahu V. Sapir and Galina Zapryanova (2012): ‘Trust in the institutions of the European Union: A cross-country examination’, in: Beaudonnet, Laurie and Danilo Di Mauro (eds) ‘Beyond Euro-skepticism: Understanding attitudes towards the EU’, European Integration online Papers (EIoP), Special Mini-Issue 2, Vol. 16, Article 8. – Режим доступу: http://eiop.or.at/eiop/texte/2012-008a.htm. 9. Public opinion in the European Union: irst results. Standard Eurobarometer 78/ Autumn 2012. – Режим доступу: http://ec.europa. eu/public_opinion/archives/eb/eb78/eb78_irst_en.pdf АлинаТодорико политичеСкое доверие как причина инСтитуциональной ефективноСти еС В статье раскрыта сущность и содержание понятия доверия; проанализировано влияние доверия на формирование доверия к политическим институтам; объясняется взаимосвязь между фор- мами политического доверия и типами социального порядка. Ключевые слова: доверие, вера, трансформационные про- цессы, политическое доверие, Европейский Союз, легитимность. AlinaTodoriko political trust as a factor of the eu’s institutional efficiency The article explores the nature and meaning of trust, the inluence of trust on the formation of trust in political institutions, 221 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII explains the relationship between forms of political trust and types of social order. Keywords: trust, faith, transformation processes, political trust, the European Union, legitimacy. Олексій КАНДЮК транСатлантичні відноСини в умовах поглиблення європейСької інтеграції Сучасні політичні реалії Об’єднаної Європи багато в чому обумовлені превалюванням двох базових тенденцій: прагненням європейських країн до більш тісної взаємодії й здійснення за- гальної політики в рамках інтеграційних процесів, що розвива- ються на континенті, що умовно можна назвати «європеїзмом» та курсом, спрямованим на підтримку стратегічних союзниць- ких відносин зі Сполученими Штатами, що прийнято називати «атлантизмом». Ці тенденції, які на перший погляд здаються контроверсійними, на практиці співіснують, і баланс в цьому своєрідному симбіозі подекуди формує внутрішню та зовнішню політику Європейського Союзу. Стаття присвячена дослідженню вказаних тенденцій, а та- кож перспективам розвитку системи трансатлантичних відно- син у контексті поглиблення європейської інтеграції. Ключові слова: трансатлантичні відносини, європейська ін- теграція, американська зовнішня політика, Європейський Союз. С кладні процеси, що відбуваються сьогодні на території Об’єднаної Європи, розвиваються під впливом двох, на перший погляд, контроверсійних тенденцій – прагнення до тіснішої європейської інтеграції, а, відтак, до створення і роз- витку загальноєвропейських зовнішньополітичних ідентич- ностей, з одного боку, та традиційна відданість трансатлантич- ному партнерству – з іншого. 222 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції Формуючи свою зовнішню політику, європейські країни, по-перше, неминуче зіштовхуються з необхідністю визначити свою позицію по відношенню до цих двох стратегічних тен- денцій, що поступово складалися протягом усього ХХ ст. – єв- ропеїзму та атлантизму. Європеїстським вектором у зовнішній політиці зазвичай іменують прагнення європейських країн до тісної взаємодії й здійснення загальної політики в рамках інтеграційних процесів, що розвиваються на континенті, а курс, спрямований на підтримку стратегічних союзницьких відносин зі Сполученими Штатами, характеризують як атлан- тистський. Обидві тенденції є взаємопов’язаними і присутні в європейській політиці, при цьому ступінь їхньої виразності піддається як короткостроковим коливанням, пов’язаним з по- літичною кон’юнктурою, так і впливу довгострокових факто- рів, що дозволяють говорити про більш-менш «проатлантист- ськи» або «проєвропеїстськи» налаштовані держави. По-друге, вищевказані тенденції будуть продовжувати при- валювати у внутрішній та зовнішній політиці ЄС, а, можливо, і будуть поглиблюватись разом з поглибленням європейської інтеграції. І головне, в умовах потенційної та бажаної залученості України до більш тісної співпраці з Європейським Союзом че- рез інструмент угоди про асоціацію, а пізніше, можливо, зону вільної торгівлі, набуває особливої гостроти розробка ефек- тивної стратегії далекоглядного балансу між пріоритетністю трансатлантичного та євроінтеграційного вектору в зовнішній політиці нашої держави. Всі ці фактори обумовлюють актуальність дослідження да- ної теми. Дискурс, що обумовлює подібну ситуацію, почав складати- ся з посиленням інтеграційних процесів в Європі. Вже до кін- ця 80-х рр. стала відчутною потреба зміцнити відносини між Європейським співтовариством і США як двома незалежними акторами і надати цим відносинам більше інституціоналізова- ного характеру. В 1990 р. була підписана Трансатлантична де- кларація, що визначила основні принципи й зміст майбутнього 223 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII співробітництва [10]. У декларації вказувалося, що відносини сторін базуються на спільній історичній спадщині й спільній ціннісній основі, а також підтримувався курс на подальшу лі- бералізацію в трансатлантичній торгівлі. Документ окреслю- вав перспективи співробітництва в галузі науки, освіти й куль- тури. Відзначалася спільна відповідальність сторін в області захисту навколишнього середовища й у боротьбі проти теро- ризму, наркоторгівлі, транснаціональної злочинності та проти поширення зброї масового знищення. Декларацією був визна- чений формат регулярних зустрічей президента США з гла- вою Єврокомісії та очільником країни-голови Європейського співтовариства і, окремо, головами рад міністрів закордонних справ Співтовариства й представників Комісії з державним се- кретарем Сполучених Штатів. Нарешті, регулярні консульта- ції Єврокомісія повинна була проводити з кабінетом міністрів США в цілому. Всі зустрічі повинні були проходити два рази на рік, із можливістю для організації при потребі спеціальних консультацій з держсекретарем. Таким чином, між ЄС і США був організований постійний обмін інформацією з усіх питань, які можуть викликати взаємний інтерес сторін або провокува- ти проблеми у відносинах між ними. Закінчення епохи біполярності – розпад антагоністичного «східного полюсу» – позбавив союзників необхідності проти- стояти військовій загрозі «соціалістичного табору», висунув- ши на передній план власні інтереси союзників, що далеко не завжди співпадали, а нерідко й суперечили один одному. Ці ін- тереси визначаються й імперативами економічного розвитку, і політичною культурою, породженою певним історичним до- свідом, і різними уявленнями сторін про загрози європейській та міжнародній безпеці. Створення Європейського Союзу з перспективою перетво- рення його в самостійний центр сили в міжнародних відноси- нах зажадало певних коректив у відносинах зі США. В 1995 р. на зміну Трансатлантичної декларації прийшов «Новий транс- атлантичний порядок денний» [8]. У документі зокрема під- тверджувалася прихильність сторін принципу «неподільності 224 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції трансатлантичної безпеки». У тексті «Нового трансатлантич- ного порядку денного» можна помітити явне занепокоєння з приводу можливої конкуренції Євросоюзу й НАТО, що зрос- ло зі створенням ЄС (і, відповідно, з появою другої опори Союзу – Спільної зовнішньої політики й політики безпеки). Уже на початку документа підкреслюється: НАТО залиша- ється для членів Альянсу центром трансатлантичної безпе- ки, що забезпечує необхідний взаємозв’язок між континен- тами. Процеси розширення ЄС і НАТО названі в «порядку денному» незалежними, але такими, що доповнюють один одного. У наступні роки такий взаємодоповнюючий характер розширення двох організацій неодноразово підтверджувався на практиці, при цьому вступ у НАТО ставав для ряду країн, по суті, обов’язковою умовою наступного приєднання до ЄС. «Новий трансатлантичний порядок денний» помітно доклад- ніше, ніж Трансатлантична декларація, окреслював перспек- тиви економічного й політичного співробітництва ЄС і США. До інституціональних механізмів співробітництва тоді було додане положення про консультації керівництва парламентів сторін. Наступний важливий крок у розвитку американсько-євро- пейських відносин був зроблений в 1998 р. шляхом прийнят- тя концепції «Трансатлантичного економічного партнерства» [11]. У рамках цього нового формату взаємодії був визначений ряд сфер економічного розвитку й торгівлі, в яких сторони ви- являли спільність принципових підходів, або вважали за не- обхідне налагодити регулярний обмін думками. Велика увага була приділена використанню існуючих механізмів Всесвіт- ньої торговельної організації й перспективам подальшого роз- витку цих механізмів. В 2005 р. сторони погодили «Ініціативу по інтенсифікації трансатлантичної економічної інтеграції та росту», що заклала основу для поступової гармонізації стан- дартів і регулятивних механізмів в економіці по обидва боки Атлантичного океану [9]. В 2007 р. США і ЄС створили Транс- атлантичну економічну раду, що покликана координувати по- дальший розвиток економічного співробітництва [3]. 225 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Без перебільшення можна констатувати, що вирішальну роль у трансформації постбіполярних євроатлантичних від- носин відіграє зовнішня політика США. «Стратегія «про- грамуючого лідерства», яка сформувалася в перший строк президентства Білла Клінтона (1993–1996) і була остаточно випробувана в ході другого строку (1997–2000), полягала в діях, спрямованих на висування порядку денного, тобто кола проблем, що визначають спектр і спрямованість спільних дій США з державами-об’єктами поданої стратегії, а потім у реалізації закладеного в цьому порядку потенціалу в інтере- сах Сполучених Штатів [14]. Специфіка зовнішньої політики США під керівництвом республіканської адміністрації Дж.В. Буша, що взяла на озбро- єння тезу про те, що «місія визначає коаліцію, а не навпаки», прагнення Вашингтона діяти однобічним і силовим шляхом, зневага до ООН, міжнародного права, інтересів і позицій ін- ших країн, включаючи навіть найбільших союзників (інер- ція ставлення до Європи як до молодшого партнера) істотно підвищили напруженість у союзницьких відносинах. Іншими словами, майбутнє трансатлантичних відносин залежало і буде залежати від здатності США та країн ЄС взаємодіяти у най- важливіших питаннях міжнародних відносин. Відповідно до опитувань, які регулярно проводяться Фон- дом Маршалла, що спеціалізується на трансатлантичній про- блематиці, різка зміна думки громадян країн ЄС по відношен- ню до США з переважно позитивної на негативну відбулася в 2003 р. [12]. Очевидно, що така трансформація безпосередньо пов’язана з початком іракської кампанії Дж. Буша-молодшо- го і політичними розбіжностями між США та рядом європей- ських країн, які загострилися через неї. Із цього часу політика американської адміністрації отримувала від європейців ста- більно низькі оцінки аж до переходу передвиборної гонки на президентських виборах у США 2008 р. у фінальну стадію. Негативне сприйняття Сполучених Штатів не обмежувалося раціональною оцінкою їхнього політичного курсу. Європей- ці все частіше виражали почуття якоїсь моральної переваги 226 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції відносно США, відмовлялися розглядати заокеанського парт- нера як зразок організації суспільства [7]. Антиамериканізм став перетворюватися в модну тенденцію в європейській по- літиці [4]. Не слід забувати й те, що громадяни Сполучених Штатів, у свою чергу, формували власну критичну думку про політику європейських країн. Обурення американців, викликане пози- цією Франції й Німеччини в питанні війни в Іраку, поступово забулося, але стереотипне сприйняття Європи як свідомо слаб- кого міжнародного актора зберігається й може впливати на практичну політику. Запропоновані відомим американським неконсервативним автором Р. Кейганом образи США, як здат- ного на жорсткі дії Марса, і Європи, як слабкої Венери, періо- дично згадуються в експертних дискусіях [6]. Обрання Барака Обами на пост президента США в 2008 р., безсумнівно, мало позитивний (як мінімум, короткостроковий) вплив на сприйняття Америки в Європі. Більшість європей- ських країн, у тому числі тих, які традиційно дотримуються європеїстських поглядів, на сучасному історичному етапі гото- ві прийняти американське лідерство, якщо США будуть здій- снювати його з урахуванням точки зору європейців. Країни ЄС очікують від Б. Обами подібних кроків і готові піти йому на- зустріч. Б. Обама, у свою чергу, уже в перші місяці президент- ства неодноразово демонстрував свою повагу до партнерів і готовність до діалогу навіть відносно тих держав, з якими в Сполучених Штатів зберігаються напружені відносини. У ході саміту НАТО у квітні 2009 р. Б. Обама визнав, що від- носини між США і ЄС в останні роки не розвивалися в потріб- ному напрямку. За його словами, у майбутньому США стануть «більш прийнятним партнером». Вашингтон не може само- стійно нейтралізувати виклики 21-го століття, втім, і Європі не вдасться впоратися з ними без США, тому сторонам необхідно спільними зусиллями вирішити всі спільні проблеми. Після переобрання президентом США Барака Обами Євро- па відчула величезне почуття полегшення. Хоча європейська підтримка зовнішньої політики адміністрації Обами падала 227 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII з 2009 р. частково через збільшення використання дронів у вій- ні проти терору і його нездатності надавити на Ізраїль, щоб до- сягти остаточного врегулювання палестинського питання, про- те європейці в переважній більшості віддавали перевагу Обамі перед його конкурентом, кандидатом-республіканцем Міттом Ромні. Відповідно до опитування, проведеного в 12 країнах ЄС перед виборами, 75% європейців відповіли, що вони б прого- лосували за Б. Обаму, якби мали таку можливість, і лише 8% опитаних підтримало б М. Ромні [1]. Можливо найбільш дискусійним та контроверсійним пи- танням у відносинах трансатлантичних партнерів залишаєть- ся військова політика. Перетворення постбіполярної Європи з об’єкта в суб’єкт міжнародних відносин, пошук США нових місій за межами континенту, розходження в стратегіях безпеки США і ЄС помітно вплинули на трансформацію НАТО. Формування на початку XXI століття Європейської політи- ки в області безпеки й оборони (ЄПБО) у рамках ЄС ще біль- ше активізувало дискусію про майбутнє європейської опори НАТО. Якщо раніше саме НАТО являла собою основний ме- ханізм багатобічного співробітництва, що дозволяло європей- ським членам Альянсу спільно працювати в області оборони, то тепер у них з’явився вибір. Однаково активна участь країн у програмах НАТО й в ЄПБО часто виявляється надзвичайно складною в реалізації, у першу чергу, внаслідок обмеженості ресурсів, що виділяються у рамках державних бюджетів євро- пейських країн. Розвиток ЄПБО викликав стурбованість у зв’язку з мож- ливим надлишковим «дублюванням» новими європейськи- ми механізмами традиційних структур НАТО [див., напр., 2]. Більшість європейських країн у цілому згодні з тим, що уник- нути безглуздої розтрати й без того обмежених оборонних бю- джетів необхідно. Питання про те, де закінчується необхідне ЄС нагромадження потенціалу в області ЄПБО й починається дублювання, однак, не має однозначної відповіді. Можливість незалежної європейської оборонної політики передбачає, ма- буть, що ЄС повинен мати засоби, які дозволили здійснювати 228 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції воєнні операції навіть у той період і в тих географічних точках, де НАТО з якихось причин не здатна надати допомогу. Отже, механізм, що видається дублюючим у мирний час, у ситуації кризи може виявитися необхідним. При цьому число випадків, коли миротворчий потенціал ЄС виявиться затребуваним, імо- вірно, буде тільки зростати. Проте, ставлення Сполучених Штатів до ЄПБО останнім ча- сом переживає певну еволюцію. Американські політики й ди- пломати починають визнавати, що ЄПБО в осяжній перспекти- ві буде розвиватися не стільки як суперник НАТО, скільки як підмога у вирішенні тих завдань, які виникатимуть перед кра- їнами євроатлантичного простору. Це розуміння в значній мірі пов’язане з останніми прикладами використання американських військ за рубежем, що продемонстрували їхню нездатність до- могтися успіху без підтримки союзників і неспівмірність існую- чих викликів з тими ресурсами, які спроможна виділити на обо- ронні потреби навіть найбільша економіка світу. Зміни, що відбулися в позиції США, проте, не означають на- далі автоматичну відсутність конфліктів між НАТО й оборон- ним виміром ЄС, а також в питаннях ролі європейців у НАТО. Доброзичливе ставлення до ЄПБО буде зберігатися поки Спо- лучені Штати відмовляються від тієї зовнішньої політики, якій надавала перевагу адміністрація Дж. В. Буша. У випадку при- ходу до влади через кілька років нової республіканської адмі- ністрації, повернення до цієї політики не можна виключати. Чи вдасться Євросоюзу до того моменту перетворитися в якіс- но більш згуртований суб’єкт міжнародних відносин – питан- ня, на яке членам ЄС необхідно буде дати відповідь. Крім того, потрібно обов’язково брати до уваги те, що по завершенню холодної війни Європа перестала бути для США головним геополітичним пріоритетом і цей факт, не можна приховати позитивною риторикою про спільні цінності. Американський стратегічний «поворот» убік Азії ставить Європу перед певною дилемою. Як відзначила держсекретар Хілларі Клінтон, «Америка не повертається від Європи до Азії, вона повертається з Європою до Азії» [13]. Однак незрозуміло, 229 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII чи хочуть європейці бути частиною такого повороту. Європейці однозначно хочуть збільшення торгівлі з Азією, але багато не ба- жають допомагати США в «утихомиренні» Китаю, втягуючись у стратегічне протистояння в регіоні. У той же час, європейці бо- яться нерівності у світі «G-2», керованому Китаєм і США. Не бажаючи приєднуватися до азіатського повороту, євро- пейці, проте, можуть взяти на себе відповідальність за усунен- ня проблем зі своїми східними й південними сусідами, які в минулому були надзвичайно залежні від США. Як влучно за- уважив колишній міністр закордонних справ Німеччини Йош- ка Фішер: «Європа повинна вирости й розвивати можливості самостійного захисту своїх інтересів, оскільки незабаром інші не будуть мати ані бажання, ані можливості більше робити це за нас» [15]. Такі тенденції в американській зовнішній політиці створю- ють складний вибір для європейців, які також стали більш зо- середженими на внутрішніх проблемах, намагаючись впорати- ся з економічною кризою та новоствореними інституційними питаннями. Насамперед, європейці усвідомлюють, що вони стали меншим пріоритетом для Вашингтона, ніж будь-коли раніше, як у кадровому питанні, так і в ресурсному. З іншого боку, ряд викликів поставлених перед провідними країнами світу об’єктивними процесами світового розвитку здатні згур- тувати трансатлантичних партнерів. Зокрема, і США, і ЄС мають нагальну потребу в економіч- ному зростанні і вже виснажили свій запас монетарних інстру- ментів. Тому вони можуть нарешті погодитися на укладання договору про вільну торгівлю між США і ЄС, як атлантичної частини програми Транс-тихоокеанського партнерства. Існу- ють навіть припущення, що такий торговельний договір може послужити основою для відновленого «атлантицизму» в 21-му столітті [див., напр., 5]. Європейський парламент ще у червні 2006 р. прийняв резо- люцію про поліпшення відносин між ЄС і США в рамках угоди про «трансатлантичне партнерство». Резолюція про трансат- лантичні відносини від квітня 2007 р. (підписана президентом 230 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції США Джорджем Бушем, німецьким канцлером Ангелою Мер- кель і головою Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозо) заснувала «Трансатлантичну економічну раду», що провела свою першу робочу зустріч у листопаді 2007 р. В 2009 р. була прийнята резолюція Європейського парла- менту, що була проголосована майже одноголосно, 501 голо- сом «за» («праві», Європейська соціалістична партія й «зеле- ні») і тільки 53 голосами «проти» (європейські «ліві»). Вона припускає заміну сучасного трансатлантичного «порядку ден- ного» новою угодою про стратегічне партнерство, що має бути погоджена до 2012 р., і має досягти стратегічної мети по ство- ренню «трансатлантичного ринку» до 2015 р. Це рішення Єв- ропарламенту також припускає створення «Трансатлантичної політичної ради», наділеної відповідними повноваженнями в питаннях міжнародної політики й безпеки. Отже, підсумовуючи вищенаведені міркування, варто від- значити наступне. Процеси європейської інтеграції, як безпрецедентна на сьогодні форма глобалізації суттєво змінили політичні та еко- номічні реалії на континенті. Європа стає все більш самоза- глибленою і надто сконцентрованою на власних внутрішніх процесах, щоб приділяти достатньо уваги євроатлантичному партнерству. Загальноєвропейські структури стають все по- тужнішими, а прискорення та поглиблення процесів інтеграції вимагає створення нових більш ефективних інституцій. Все це спричиняє процеси поступового розпаду системи трансатлан- тичних зв’язків у тому вигляді, в якому вона була спроектована та існувала за часів холодної війни. Вагомим фактором у цих процесах виступає зовнішньопо- літична позиція США, що є двоякою. З одного боку, всі амери- канські адміністрації незалежно від партійної приналежності підтримували і підтримують подальшу тіснішу європейську інтеграцію і розглядають Європейський Союз в якості свого головного геополітичного партнера. З іншого – реалії світової політики змушують Сполучені Штати здійснювати стратегіч- ний «поворот» в бік Близького Сходу та Тихоокеанської Азії, 231 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII що автоматично виводить європейський напрям з фокусу зо- внішньої політики США. Однак усе це не свідчить про крах системи трансатлантич- них зв’язків. Очевидно, можна вести мову про процес пошуку нового змісту для євроатлантичного співробітництва. Таким змістом, зокрема, можуть стати спільні економічні інтереси, адже саме економічного зростання на початку ХХІ століття конче потребують як США, так і ЄС. Злагоджені дії партнерів по обидва боки океану щодо формування спільного трансат- лантичного ринку можуть служити доказом того, що подібні очікування небезпідставні. Враховуючи при цьому, що ВВП Європейського союзу й Сполучених Штатів разом становить сьогодні більше полови- ни світового, можна припустити, що в економічній площині знайдено тимчасовий компроміс, який справді може стати но- вою основою для трансатлантичних відносин. І, незважаючи на кризи та непорозуміння, що періодично виникають у відно- синах між Брюсселем та Вашингтоном, трансатлантичні взає- мини залишаться головним пріоритетом зовнішньої політики Європейського Союзу. список використаних джерел 1. 75% of Europeans Would Vote for Obama: Report. – Режим доступу: http://www.cnbc.com/id/49003594 2. Beunderman M. NATO Chief tells EU not to «replicate» Army Tasks // EU Observer. – 6.11.2006. – Режим доступу: http://euobserver.com/9/22798 3. Framework for advancing transatlantic economic integration between the European Union and the United States of America. – Washington. – April 30, 2007. – Режим доступу:http://ec.europa.eu/external_relations/ us/sum04_07/framework_transatlantic_economic_integration.pdf 4. Frum D. A new Europe, a new anti-Americanism // Friends again? EU- US relations after the crisis / Ed. by M.Zaborowski. – Paris, EU Institute for Security Studies. – 2006. – pp. 39 – 42. 5. Ikenberry J.G., Knock T., Smith T., Slaughter A. The Crisis of American Foreign Policy: Wilsonianism in the Twenty-irst Century. – Princeton University Press. – 2008. – 168 p. 6. Kagan R. Of Paradise and Power: American and Europe in the New World Order. – New York : Alfred A. Knopf, 2003. – 176 р. 232 Олексій Кандюк Трансатлантичні відносини в умовах поглиблення європейської інтеграції 7. Romero F. What do we share? // Friends again? EU-US relations after the crisis / Ed. by M.Zaborowski. – Paris, EU Institute for Security Studies. – 2006. – pp. 32-33. 8. The New Transatlantic Agenda. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/ external_relations/us/docs/new_transatlantic_agenda_en.pdf 9. The United States and the European Union Initiative to Enhance Transatlantic Economic Integration and Growth. Washington. June 20, 2005. – Режим доступу: http://www.eurunion.org/partner/summit/ Summit0506/EconomicInitiative06-17.doc 10. Transatlantic Declaration on EC-US relations, 1990. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/external_relations/us/docs/trans_declaration_90_en.pdf 11. Transatlantic Economic Partnership, 1998. – Режим доступу: http:// ec.europa.eu/external_relations/us/docs/trans_econ_partner_11_98_en.pdf 12. Transatlantic Trends. Key Findings 2008. German Marshall Fund, 2008. – Режим доступу: http://www.gmfus.org/trends/doc/2008_English_Key.pdf 13. Важно ли то, что сказала Хиллари Клинтон? – Режим доступу: http://www.inosmi.ru/world/20130121/204896787.html 14. Троицкий М. Концепция «программирующего лидерства» в евро- атлантической стратегии США // Pro et Contra. – 2002. – № 4. – C. 86-103. 15. Фишер Й. Провинциальная Европа. – Режим доступу: http://www. project-syndicate.org/commentary/europe-s-missing-foreign-and-secu- rity-policy-by-joschka-ischer/russian Алексей Кандюк транСатлантичеСкие отношения в уСловиях углубления европейСкой интеграции Современные политические реалии Объединенной Европы во многом обусловлены превалированием двух базовых тенденций: стремлением европейских государств к еще более тесному взаи- модействию и проведению совместной политики в рамках инте- грационных процессов на континенте, что условно можно назвать «европеизмом» и курсом, ориентированным на поддержку страте- гических союзных отношений с Соединенными Штатами, что при- нято называть «атлантизмом». Эти тенденции, которые на первый взгляд кажутся контроверсионными, на практике сосуществуют, и баланс в этом своеобразном симбиозе часто формирует внутрен- нюю и внешнюю политику ЕС. 233 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Статья посвящена исследованию указанных тенденций, а также перспективам трансатлантических отношений в условиях в контек- сте углубления европейской интеграции. Ключевые слова: трансатлантические отношения, европейская интеграция, американская внешняя политика, Европейский Союз. Oleksii Kandiuk transatlantic relations in the context of closer european integration Modern political reality of United Europe is largely determined by two basic trends prevail: aspiration of European states for closer cooperation and implementation of common policies in the framework of integration, which can be called «Europeanism» and the other hand – policy, focused on support of strategic relations with the United States, used to be called «Atlanticism». These trends, which at irst glance seem to be controversial, in practice co-exist, and the balance in this unique symbiotic relationship often forms the internal and external policies of the EU. This article investigates mentioned tendencies and the perspectives of transatlantic relations in context of closer European integration. Key words: transatlantic relations, European integration, American foreign policy, European Union. Маріанна ДеРКАч міграційні процеСи в європейСькому Союзі: кордони, безпека, інтеграція У статті здійснюється спроба осмислити баланс між мірку- ваннями безпеки і міграційної політики ЄС, зокрема у контексті забезпечення інтеграції легальних мігрантів. Ключові слова: ЄС, кордони, безпека, міграція, міграційна по- літика 234 Маріанна Деркач Міграційні процеси в Європейському Союзі: кордони, безпека, інтеграція З агальновідомо, що міграційні потоки в країнах Європей- ського Союзу в останні роки постійно збільшуються. По суті, розширення зони вільної торгівлі, а, отже, зниження контролю кордону, і відносна свобода пересування збільшило кількість дебатів відносно питань міграції. У багатьох при- ймаючих країнах ЄС прийняття і інтеграція іммігрантів ста- ли важливими питаннями, і згідно громадської думки, постає необхідність запровадити кращий контроль з метою стриму- вання міграційних потоків. Вважається, що транснаціональна торгівля ставить під сумнів традиційну концепцію державно- го суверенітету і, крім того, вільне пересування робочої сили сприймається, здебільшого, як велика загроза для національ- ної ідентичності. Метою статті є спроба знайти рівновагу між міркуваннями про безпеку та міграційною політикою, яка могла б також спри- яти розв’язанню питань стосовно інтеграції легальних мігран- тів. Кордон створив дихотомії: громадянин та іноземець, на- ціональне і міжнародне право, державний суверенітет і повага прав людини. Але найбільш важливим і суперечливим проти- ставленням є наступна проблема: повне усунення кордонів чи запровадження більшого контролю на кордонах. З моменту прийняття рішення про лібералізацію торгівлі та підписання угоди про співпрацю між країнами в підтримку вільного обі- гу товарів і послуг, кордони почали називати територіальними обмеженнями. Але останнім часом збільшення міграційних потоків в країни Європейського союзу порушило питання про необхідність національного контролю на кордоні. Імміграція розглядається переважно як загроза досягнення європейської єдності. Вже з’являються вимоги про внесення змін в Шенгенську угоду стосовно запровадження прикор- донного контролю всередині Шенгенської зони в певних си- туаціях. Одночасно йде гостра полеміка навколо Міжнарод- ної конвенції з охорони людського життя на морі1 і поправок 1 1974 – Міжнародна конвенція з охорони людського життя на морі; 1979 – Міжнародна конвенція про пошук і порятунок на морі. Поправки були прийнятті в травні 2004р. Вони вступили в силу 1 липня 2006. 235 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII до неї. Також треба брати до уваги занадто часте сприйняття пересічними громадянами країн-членів іммігрантів як осіб, пов’язаних з тероризмом. Це можна зрозуміти, якщо взяти до уваги той факт, що у нашій свідомості почуття безпеки опосередковано двома спо- рідненими аспектами: реальний страх перед чимось і відчут- тя страху. Перший з них являє собою реальну можливість, що щось може трапитися. Другому сприяють засоби масової ін- формації і міжнародні новин. Цей другий аспект демонструє, як легкий доступ до інформації, що є результатом глобалізації, стає вирішальним чинником, збільшуючим відчуття страху. Через присутність страху міграційна політика все більше і більше асоціюється з проблемами безпеки. Таким чином роз- винені країни поставили імператив безпеки як пріоритет над свободою пересування. Проте в мультикультурних суспільствах країн Європейського Союзу інтеграція є важливим елементом для мирного співіснування людей. Протистояння – це взаємний процес: іммігрант інтегрується в нове суспільство, а місцеві жи- телі протиставлять себе з іншою культурою. Інтеграція означає готовність прийняти кожну людину в кожній громаді. Ефективність інтеграційних заходів залежить від складнос- ті надання єдиного визначення терміну «міграція». Існує чоти- ри найбільш важливі сфери, які включає в себе слово міграція: економічна, політична, соціальна та культурна. З економічної точки зору, існує загальне враження, що ро- бітники-іммігранти можуть збільшити рівень безробіття серед громадян в державі перебування. Інші сфери відносяться до розбіжностей в культурах, релігіях та мовах. Такі відмінні особливості, якщо вони належать одному іммігранту, сприй- маються приймаючим суспільством нормально і толерантно, але якщо мова йде про групу іммігрантів, ставлення карди- нально змінюється. Більшість людей сприймають іммігрантів як «ризик» і «загрозу» тільки тоді, коли розглядає мігрантів як групу. Різниця між співвітчизниками та іммігрантами при- зводить до «страху перед іноземцем», і це спонукає уряд під- вищити рівень безпеки і контролю на своїх кордонах. Необхід- 236 Маріанна Деркач Міграційні процеси в Європейському Союзі: кордони, безпека, інтеграція ність захисту своєї культури реалізується шляхом обмеження прав іммігрантів та збереження цільності громадян приймаю- чих країн [1]. Також завдяки спробам ігнорування зовнішніх кордонів ЄС, що сприймаються як загроза для всього суспільства кра- їн-членів і як дестабілізуючий фактор (наприклад, ситуація з островом Лампедуза), демократичні процеси на національ- ному рівні використовують для проведення політичних змін у відношенні до країн менш відкритих і толерантних сус- пільств. Але такий порядок речей змінюється, коли «міграція» і «безпека» пов’язуються між собою. Безпека означає не тільки військовий захист, але стосується і прав людини, і соціальних аспектів та культури, й економіки. Досить часто створення спільного ринку, а по суті вільного пересування людей, капіталу, товарів і послуг, сприймається в Європейському Союзі як причина ще більш легшого вільно- го пересування. Але, в той же час, це призвело до того, що останнім часом міграційні потоки стали причиною підвищен- ня безпеки на кордонах. Межі між західними країнами і рядом країн, що розвиваються були посилені за допомогою сучасних інструментів управління. Проте новий прикордонний контроль спричинив збільшення нелегальної міграції, тому що люди по- чали знаходити нові і незаконні способи переміщення з країни в країну. Існує право «покинути» свою країну, яке зафіксовано в Статті 13(2) Загальної декларації прав людини, проте відсутнє відповідне право «в’їхати» в будь-яку іншу країну. Це зіткнен- ня норм і прагнень. Що робити, якщо не існує підходящого правового режиму для мігрантів? Це питання залишається від- критим. А також цілком закономірно постають наступні питання: як виявити повагу до кордонів? Як легально перетнути кордони? Як управляти міграційними потоками на кордоні? Але перш ніж відповісти на ці питання, маємо надати визначення основ- ним поняттям – кордон та повага. 237 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Кордон визначається як лінія, яка відділяє наземну чи морську територію однієї держави від іншої [2]. Отже, кордони визнача- ють географічні межі політичних утворень або юридичних, таких як уряд, суверенна держава, федеративна держава та інші субна- ціональні суб’єктів, і в цьому їх головне призначення. Слово «поважати» походить від латинського слова «respicere», що означає «озиратися на» або «ще раз подивитися». Отже, по- вага являє собою конкретний спосіб осягнення об’єкта: людина, яка поважає, наприклад, якийсь предмет, звертає увагу на це і сприймає його інакше, ніж той, хто не виявляє поваги до цього самого предмету, і відповідає на нього в світлі цього сприйнят- тя. Тільки людина може поважати або не поважати що-небудь. Дуже широкий спектр людей, речей або нематеріальних цілей можуть бути об’єктами поважного відношення або неповаж- ного. Суб’єктом поважного ставлення (поважаючий) завжди є людина, тобто свідома розумна істота, здатна розпізнавати і ви- значати речі, свідомо і навмисно реагувати на них, яка має і ви- ражає свою оцінку по відношенню до них, і є відповідальною за неповагу чи нездатність поважати їх. Таким чином, виявити повагу до кордонів та перетнути їх у легальний спосіб можливо тільки при наявності усіх необхід- них документів або дійсної заяви про надання притулку. З іншого боку, прикордонники завжди повинні дотримува- тись, оберігати та діяти відповідно до гарантії прав людини на кордоні. До цих прав належать: принцип невидачі; недискри- мінація; заборона на антигуманне або принижуюче гідність ставлення; застосування особливої уваги до особливо вразли- вих груп. І сьогодні захист цих прав людини на кордонах вима- гає ще більш напруженого контролю з боку міжнародних орга- нізацій у зв’язку з ростом кількості гравців, які втягнуті в цей процес. Адже існують деякі держави, які не приєднались до міжнародних конвенцій з прав людини; держави, що викорис- товують мігрантів та осіб, що шукають притулку, як «розмінні монети» в міжнародних відносинах (наприклад, Лівія); інші, приватні актори, не зобов’язані застосовувати певні аспекти міжнародного законодавства з прав людини. 238 Маріанна Деркач Міграційні процеси в Європейському Союзі: кордони, безпека, інтеграція Моніторинг та управління кордонами є дуже складним пи- танням. Адже кордон – це те місце, де перетинаються мігра- ційна політика і дійсність. Зараз відбувається екстерналізація кордонів – фізичні і фактичні кордони стають більш віддале- ними поняттями. Прикладами цього можуть слугувати Угода між Італією та Лівією, «Тихоокеанське рішення», питання Га- їтян в Гуантанамо. Але питання стає більш складним, коли нація, Італія, напри- клад, повинна поважати ще й морські закони при управлінні своїми кордонами. Наявність морських кордонів виявляє деякі більш конкретні проблеми стосовно обмежень, тому що засто- совуються національні або міжнародні закони. Ситуація усклад- нюється, коли держава не в змозі визначити походження мігран- тів, прибулих морським шляхом. Нова політика прикордонного контролю могла б забезпечити баланс між національною безпе- кою конкретної країни і вільним переміщенням мігрантів з кра- їн, що розвиваються. Належне управління кордонами повинне збалансувати необхідність захисту національної самобутності країни та повагу основних прав людини у відношенні мігрантів. В історії Європейського Союзу поняття кордону було пов’язане з поняттям «право на мобільність» [3]. Протягом процесу євро- пейської інтеграції скорочення внутрішнього контролю на кор- донах призвело до збільшення контролю торгівлі з зовнішніми ринками. Для держав-членів (таких, як Італія, яка має берегову лінію із Середземним морем) управління кордонами складніше. Італійський парламент вирішив посилити прикордонний конт- роль шляхом втручання армії в цей процес. Військова присутність на кордоні зазнала різкої критики з боку гуманітарних організацій в останні кілька років. Вони стверджують, що це є порушенням основних прав людини, а саме «права на мобільність», згідно з яким усі особи, не- залежно від країни їх походження, мають «право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повернутися у свою країну»1. Мігранти – це головним чином робітники, які 1 1948 р. Загальна декларація прав людини. 239 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII залишають свої країни в пошуках кращої роботи і умов життя. Міграція не є «історичною проблемою», а є природним станом людини. І, так як не можливо запобігти і стримати міграційні потоки, необхідно допомогти мігрантам та сприяти їх інтегра- ції. Інтеграція забезпечить їх включення до спільноти і в той же час це спричинить зменшення «страху іноземців» у громадян приймаючої країни. Прикордонна політика повинна враховува- ти інтереси як розвинених країн, так і країн, що розвиваються. Результатом співпраці має бути найменш дискримінаційна мі- граційна політика і комбінований підхід управління кордонами. Цей політичний вибір може дозволити краще контролювати вхідний потік, перешкоджаючи незаконній міграції. Ідеальним сценарієм є знаходження балансу між захистом суверенітету держави та інтеграцією іммігрантів. У цьому новому контексті прикордонний контроль буде забезпечувати національну безпе- ку і водночас мігранти допомагатимуть інтеграційній політиці. Це допоможе створити образ мігранта як людини, яка виріши- ла покинути свою країну через проблеми (бідність, конфлікти і дискримінація), замість того, щоб зображати його або її як «за- грозу» для національної безпеки. Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що баланс між політикою урядів країн Європейського Союзу, які захищають громадян своїх держав, та інтеграцією іммігрантів може стати гарною відправною точкою у спробах керувати міграційними потоками. Тому довгостроковою метою урядів повинна бути розробка політики в галузі міграції, яка при посиленому захис- ті громадян від загроз національній безпеці не приносила би в жертву одне з прав людини, зазначене в Міжнародній деклара- ції прав людини, а саме – «право на пересування». Cписок використаних джерел 1. Bigo D. Migration and security / V.Guiraudon and C.Joppke (eds) Controlling a New Migration World. – London and New York: Routledge, 2000. – P.121-144. 2. Справочник по терминологии в области миграции (русско-англий- ский). – М. : МОМ, 2011. – 166 с. 240 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації 3. Миграции без границ. Эссе о свободном передвижении людей. Под редакцией Антуана Пеку и Поля де Гюштенера / Под ред. Ж.Зайончковская, Е.Тюрюканова. – М., 2009. – 291 с. Марианна Деркач миграционные процеССы в европейСком Союзе: границы, безопаСноСть, интеграция В статье осуществляется попытка осмыслить баланс между сооб- ражениями безопасности и миграционной политики ЕС, в частности в контексте обеспечения интеграции легальных мигрантов. Ключевые слова: ЕС, границы, безопасность, миграция, мигра- ционная политика Marianna Derkach Migration processes in the european union: borders, security, integration The article is an attempt to understand the balance between security concerns and EU migration policy, in particular in the context of the integration of regular migrants. Keywords: EU, borders, security, migration, migration policy. Оксана КАПІНУС формалізація двоСторонньої Співпраці європейСького Союзу та швейцарСької конфедерації Досліджено особливості розвитку відносин Європейського со- юзу та Швейцарської Конфедерації у двосторонньому форматі. На основі розгляду процесу укладення двох пакетів двосторонніх 241 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII угод з’ясовано основні підходи ЄС та Швейцарської Конфедера- ції з питань інституціоналізації співпраці у сферах, що станови- ли взаємний інтерес. Наголошено на особливостях двох пакетів двосторонніх угод між ЄС та Швейцарською Конфедерацією. Окреслено тенденції розвитку двостороннього формату взаємо- дії сторін у майбутньому. Ключові слова: двосторонні відносини, двосторонні секто- ральні угоди, Європейський Союз, Швейцарська Конфедерація. П оступове зростання значимості Європейського Союзу (ЄС) як міжнародного актора у глобальному вимірі, по- слідовне надання йому країнами-членами все більших повно- важень у зовнішньополітичній сфері та, відповідно, інтенсифі- кація взаємодії з іншими учасниками міжнародних відносин, сприяють зростанню уваги представників академічного серед- овища до цих процесів. Посилення присутності ЄС у різних частинах світу зумовила необхідність ґрунтовнішого вивчення його відносин з окремими державами та регіонами. Зокрема, значне зацікавлення серед науковців викликає специфіка вза- ємодії Євросоюзу з європейськими країнами, що залишаються поза його межами. Особливу увагу серед представників академічної спільно- ти привертали чотири країни-учасниці Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), які, на відміну від інших європей- ських країн, що не є членами ЄС, протягом тривалого часу самоусуваються від участі в інтеграційних процесах на кон- тиненті. Три з них – Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн – інс- титуціоналізували відносини з ЄС у рамках Європейського економічного простору (ЄЕП). На їхньому фоні вирізняється Швейцарська Конфедерація, яка відмовилася від участі у бага- тосторонніх форматах взаємодії з ЄС і розбудовує відносини з офіційним Брюсселем на двосторонній основі. Особливістю досліджень двосторонніх відносин ЄС та Швейцарської Конфедерації є те, що авторами більшості ака- демічних публікацій є швейцарці. Значна кількість їхніх до- сліджень стосується білатерального формату відносин між 242 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації Швейцарією та ЄС. Зокрема, особливості першого пакету дво- сторонніх угод досліджували Дж. Габріель [7], Л. Готшель [8], Й. Келлєнбергер [11], Г. Самаден [15], Р. Швок спільно з Н. Лев- рат [13] і С. Бонте [17]. Другий пакет угод перебував у центрі уваги таких науковців, як М. Валь і Н. Гролімунд [19], Р. Еплі та М. Гассебнер [2], А. Лазовскі [12]. Характер двостороннього переговорного процесу між Брюсселем і Берном з’ясовували С. Дюпон, П. Шаріні та С. Егглі [5], а також П. Нелл [14]. Слід підкреслити, що питання розбудови відносин між Єв- росоюзом і Швейцарією радше не знаходять висвітлення у пе- реважній більшості фундаментальних досліджень про зовніш- ню політику ЄС. Також і в українському науковому дискурсі доводиться констатувати фактичну відсутність досліджень, присвячених взаємодії ЄС з країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), зокрема Швейцарією. Найчастіше це питання побіжно розглядаються у контексті відносин Брюс- селю із третіми країнами. Винятком є публікація професора права Києво-Могилянської Академії Р. Петрова, у якій здій- снюється аналіз юридичних аспектів співпраці Швейцарської Конфедерації та Європейського Союзу [1]. Поліморфність досвіду у становленні та розвитку відносин ЄС з третіми країнами загалом і Швейцарською Конфедера- цією зокрема вимагає детального наукового вивчення. Такі наукові розробки окремих випадків, т.зв. case studies, є ваго- мим внеском в українську політичну науку, адже відкривають нові можливості для теоретичних узагальнень та практичної діяльності, спрямованої на ефективний розвиток взаємин на- шої держави з різними інтеграційними об’єднаннями, зокрема з ЄС. Отож завдання статті полягає, насамперед, у всебічному розгляді й критичній оцінці напрацьованого Швейцарською Конфедерацією досвіду у розвитку двосторонніх взаємин з ЄС, що є актуальним питанням для української політичної на- уки та практики. Від самих початків становлення європейських інтегра- ційних процесів Швейцарія наполегливо прагнула уникнути повноцінної участі у них, надаючи переваги нижчому рівню 243 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII інтеграції. Після падіння Берлінської стіни, успішного укла- дення Маастрихтського договору членство у ЄС для держав ЄАВТ стало привабливішим. З іншого боку, ЄС прихильно ставився до вступу малих і високо розвинутих держав ЄАВТ, що лише сприяло посиленню інтеграції [9, c. 240]. Негативні результати референдуму 1992 р. щодо ЄЕП по- ставили Швейцарію у досить непросте становище. Адже реш- та членів ЄАВТ отримали привілейований доступ на ринок ЄС і більшість з них готувалися до повноцінного членства. Щоб уникнути дискримінації, швейцарський уряд прагнув до розвитку двостороннього формату взаємин. Швейцарські ло- бістські групи та політичні сили всередині країни активно ви- ступали за укладення галузевих угод, які принесли б користь Швейцарії, однак були противниками вирішення питань, які вимагали будь-яких затрат. Відтак, ЄС одразу дав зрозуміти, що не погодиться з таким підходом. Коли 1993 р. Федеральна Рада передала перелік з 15 питань для можливого початку переговорів, ЄС погодився лише на п’ять із них (державні закупівлі, технічні бар’єри у торгівельній сфері, наукові дослідження, дорожній транспорт та авіаперевезення), а також додав два своїх питання, у вирі- шенні яких були зацікавлені країни-члени: сільське господар- ство та вільне пересування осіб. Окрім того, ЄС запровадив принцип паралелізму, що передбачав одночасне проведення переговорів та одночасне укладення відповідних договорів, що унеможливило б вибірковий підхід [6, c. 202]. Переговори щодо підписання першої групи двосторонніх угод розпочалися у грудні 1994 р. і завершилися після виснаж- ливих дебатів у грудні 1998 р. Особливо складними були пере- говори щодо дорожнього транспорту та вільного пересування осіб. Проте, у підсумку, вдалося досягнути відповідних рішень. Хоча Швейцарії довелося піти на певні поступки, можна ствер- дити, що йшлося про успіх, адже вдалося відновити двосторон- ній формат відносин після ситуації навколо ЄЕП [14, c. 85]. ЄС висунув також вимогу, що сім угод мають набути чиннос- ті одночасно. Тобто відмова ратифікувати хоча б одну з них уне- 244 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації можливлювала вступ у силу інших шести. Швейцарія прагнула обійти цю вимогу й намагалася закріпити норму, яка дозволила б їй через сім років, у випадку необхідності, денонсувати угоду про міграцію робочої сили. При цьому решта шість угод повин- ні були залишитися чинними. Правники Європейської комісії відмовили Швейцарії, посилаючись на те, що це загрожуватиме цілісності спільного ринку робочої сили, а також спричинить недопустиму диференціацію між окремими угодами та пору- шить принципи рівності між ними [10, c. 231-232]. Договори охоплювали сім окремих сфер. З юридичного по- гляду вони були взаємопов’язані: якщо Швейцарія денонсу- вала б хоча один із них, то чинність втратили б усі. Тобто на практиці було запроваджено так званий правовий паралелізм, на чому наполягав ЄС. П’ять угод не викликали суперечностей та стосувалися від- носно другорядних питань. Дві інших, як уже згадувалося, – про міграцію робочої сили та наземний транспорт – виклика- ли значні дискусії. Саме питання про міграцію робочої сили спричинило найбільші контроверсії перед швейцарським ре- ферендумом [16, c. 52]. Ратифікаційний процес першої групи двосторонніх угод складався, фактично, з двох частин. Перша стосувалася схва- лення парламентом і суспільством нових домовленостей. Дру- га передбачала згоду на поширення угоди про вільне пересу- вання осіб на нові країни-члени ЄС. Необхідно відзначити, що перший пакет отримав повну під- тримку парламенту, причому верхня палата проголосувала од- ноголосно, а нижня – віддала 183 голосів «за», 11 – «проти». Лише дві невеликі крайні праві партії – швейцарські демократи і Тічінська ліга не підтримали ратифікацію, однак їхніх голо- сів були недостатньо, щоб перешкодити цьому процесу. Відтак вони ініціювали проведення референдуму, хоча, у підсумку, їм не вдалося провести динамічну контр-агітаційну кампанію. Ділові кола Швейцарії, зазнавши економічних втрат через негативні результати референдуму щодо ЄЕП, активно долучи- лися до інформування суспільства щодо переваг двосторонніх 245 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII угод. Слід наголосити, що агітаційну кампанію ними було роз- почато задовго до офіційного підписання угод. Вона вирізня- лась динамічністю, інтенсивністю та доброю координацією дій. Задоволені досягнутими поступками уряду у соціальній сфері, профспілки теж підтримали двосторонні угоди. Практично усі політичні сили, що входили до складу уряду, взяли участь в агі- таційної кампанії. З огляду на внутрішні непорозуміння, Швей- царська народна партія самоусунулась від активної участі у ній. У референдумі 2000 р. взяли участь 48% населення, з яких 67,2% віддали свій голос «за». Оскільки питання, винесені на референдум, не стосувалися суверенітету чи вступу у міжна- родну організацію, не було необхідності у подвійній більшості як від населення, так і від кантонів. Необхідно підкреслити, що ключовими причинами пози- тивного голосування було прагнення забезпечити відкритість країни, скористатися специфічними перевагами цих угод, а та- кож налагодити більш тісні відносини з ЄС. При цьому новим соціальним гарантіям відводили другорядне місце. Взимку 2004 р. швейцарський парламент схвалив додатко- вий протокол щодо угоди про вільне пересування осіб та рі- шення про надання додаткових соціальних гарантій. Обидва документи були частиною єдиного федерального декрету, який був предметом ще одного референдуму. Його ініціаторами зно- ву стали дві крайні праві партії: швейцарські демократи і Ті- чінська ліга. Хоча лунали певні застереження щодо можливих негативних результатів, 25 вересня 2005 р. 56% швейцарців з- поміж 53,8% тих, хто взяв участь у волевиявленні, висловилися на підтримку поширення положень угоди на країни Централь- ної і Східної Європи [18, c. 44]. Підкреслимо, що у випадку негативного результату чинність втратили б інші шість угод. У цьому контексті слід наголосити, що така загроза потенцій- но існує й надалі, якщо майбутні референдуми з цих питань стосуватимуться, наприклад, Хорватії чи Туреччини. Окрім того, подібна ситуація мала місце 2009 р., коли Швейцарія та ЄС отримали право денонсувати і не пролонгувати угоди, про- те не скористались з цієї можливості [4, c. 11]. 246 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації Особливістю цього референдуму було також те, що він від- бувся після голосування щодо вступу Швейцарії у Шенгенську зону, – угоди, яка була складовою другого пакету двосторонніх договорів. Такий крок був зумовлений результатами опитуван- ня громадської думки, яка була радше неприязно налаштована до поширення договору на Схід. Тому федеральний уряд змі- нив час проведення референдуму, щоб забезпечити позитивну динаміку голосування. Окрім того, незважаючи на ворожу ри- торику та твердження правих партій про загрозу неконтрольо- ваної міграції зі Сходу, сама кампанія була менш інтенсивною, оскільки основні фінансові ресурси та відповідні агітаційні аргументи були вичерпані ще у червні 2005 р. під час референ- думу щодо Шенгенського простору. Партії, що підтримували цей референдум, вказували на по- зитивні економічні аспекти, пов’язані з відкриттям внутріш- нього ринку та наголошували, що у випадку негативного го- лосування слід очікувати реторсії з боку країн ЦСЄ. Однак ключовим викликом все ж залишалося питання чинності реш- ти угод. Позитивний результат двох референдумів був сприйня- тий швейцарським урядом зі значним полегшенням. Угоди вберегли Швейцарію від економічної маргіналізації на євро- пейському континенті. Окрім того, все відбулося ціною до- сить поміркованих поступок. Особливо у таких «чутливих» сферах, як вільне пересування осіб, наземний транспорт і сільське господарство, де Швейцарії вдалося запровадити запобіжні заходи і забезпечити поступове відкриття сво- го ринку і території для ЄС. Швейцарський уряд спромігся досягти успішного балансу між поступками на користь ЄС та збереженням підтримки з боку швейцарського суспільства [13, c. 352]. Двосторонній формат взаємодії став новою реакцією Швей- царії на інтеграційні процеси, проте не варто переоцінювати його значення. На відміну від ЄЕП, двосторонні угоди є ста- тичними за своєю природою, тому автоматично не враховува- тимуть зміни, які відбуваються у середині ЄС [10, c. 239-243]. 247 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Однак на практиці перед підписанням двосторонніх угод Швейцарія була змушена імплементувати весь комунітарний доробок, акумульований усередині ЄС. Щодо інкорпорації комунітарного доробку після набуття угодами чинності, то обов’язкова автоматична імплементація у швейцарське зако- нодавство усіх нових правових норм ЄС передбачена лише у сфері цивільної авіації. Підкреслимо, що для всіх угод роз- роблений власний правовий режим, а в інших випадках за- безпечується право Швейцарії самостійно вирішувати питан- ня щодо готовності імплементації новоприйнятих норм ЄС у відповідних сферах. Інша особливість двосторонніх угод – це врахування спе- цифіки обох договірних сторін, оскільки угоди базуються на вибірковому секторному підході. Це дозволяє кожній зі сторін, за бажанням, відмовитися від переговорів щодо визначеного сектора. Найбільше цією можливістю скористався ЄС, який, відкинувши початковий перелік, поданий Швейцарією, пого- дився у підсумку на переговори лише з 7-ми тематичних бло- ків. Водночас, використовуючи асиметрію впливу, ЄС наполіг на включенні до переговорного процесу питань вільного пере- сування осіб та сфери сільського господарства. Важливим було також збереження можливості денонсації окремих угод. Хоча з огляду на автоматичний паралелізм, це означало б втрату чинності усіх угод і виглядало малоймовір- ним, однак формальне закріплення такого права було необ- хідним для Швейцарії, оскільки розглядалося як збереження її суверенітету та можливості на власний розсуд вирішувати доцільність виконання угод. Не підлягає сумніву, що укладення двосторонніх угод є свід- ченням готовності до компромісу, яку продемонстрував ЄС щодо Швейцарії і яка здавалася втраченою після негативних результатів референдуму щодо ЄЕП. Двосторонні угоди стали довгоочікуваною можливістю для третіх країн підтримувати гнучкі відносини з ЄС [3, c. 290]. Свідченням цієї гнучкості було підписання наступного паке- ту двосторонніх угод між ЄС та Швейцарією 26 жовтня 2004 р., 248 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації які стосувалися дев’яти різних сфер співробітництва. Особ- ливістю другого пакету договорів, порівняно з договорами першого пакету, було те, що кожна з угод набувала чиннос- ті у різний час [16, c. 42]. З правої точки зору, вони не були взаємопов’язаними й до них не застосовувалася умова про пра- вовий паралелізм. Отож, Швейцарія могла денонсувати, за ба- жанням, будь-яку з угод без негативних наслідків для решти. Шість угод стосувалися відносно другорядних питань й не викликали суттєвих розбіжностей у позиціях сторін. Однак три інші стали предметом досить складних переговорів. Йдеться, насамперед, про вступ Швейцарії у Шенгенський простір, опо- даткування заощаджень і, меншою мірою, про проблеми бо- ротьби з фінансовими зловживаннями. Не підлягає сумніву, що ЄС був зацікавлений в участі Швей- царії у Шенгенській і Дублінських системах, адже йшлося про державу, яка, географічно знаходячись у центрі цих двох про- сторів, залишалася водночас за їхніми межами. Тому участь Швейцарії у Шенгенській і Дублінській угодах дозволила по- кращити боротьбу з організованою злочинністю, нелегальни- ми фінансовими потоками та поліпшити ситуацію у сфері на- дання притулку. Також було суттєво спрощено пересування територією Швейцарії – йдеться, насамперед, про прикордонні території. При цьому не йде мова про фізичне зникнення кордону, адже Швейцарія не є частиною митного союзу. З огляду на те, що Швейцарія не прийняла Спільного зовнішнього тари- фу, не зникла також необхідність перевіряти походження про- мислових товарів. Угода про сільськогосподарську продукцію є також неповною. Окрім того, Швейцарія не є частиною зони непрямих податків ЄС, тому факти анулювання податку на до- дану вартість чи стягнення акцизних зборів й надалі підляга- ють перевірці. 5 червня 2005 р. у результаті досить динамічної агітаційної кампанії 54,6% учасників референдуму підтримали вступ Швейцарії у Шенгенську зону. Зауважмо, що на народ- не волевиявлення була винесена лише ця одна угода з-поміж дев’яти інших. 249 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Однією з особливостей референдуму стало те, що дванад- цять із двадцяти трьох кантонів проголосували проти. Тобто, якщо для підтримки необхідною була б подвійна більшість, то референдум закінчився б негативним результатом. Фран- комовні кантони, а також великі німецькомовні міста, як Цю- ріх чи Берн, підтримали входження Швейцарії в Шенгенську зону. Натомість аграрні кантони та італомовний Тічіно ви- словилися проти. Знову став помітним розкол за лінгвістич- ною ознакою, однак не настільки виразно, як у попередніх випадках. Під час агітаційної кампанії використовувалися традиційна антиєвропейська риторика щодо загрози суве- ренітету, нашестя іноземців, безконтрольного проникнення злочинців тощо. Окрім того, наголошувалося, що приєднання до Шенгенської зони є черговим кроком Швейцарії на шляху до вступу у ЄС. Угода про оподаткування заощаджень набула чинності 1 липня 2005 р. і стосувалася, здебільшого, підняття ставки податку на прибуток із заощаджень, розміщених громадянами ЄС у банківських установах на території Швейцарії. Перегово- ри були тривалими та складними. У підсумку було досягнуто специфічного компромісу між ЄС і Швейцарською Конфеде- рацією про збереження банківської таємниці та запровадження податку на прибуток від заощаджень, який поступово зріс від 15% до 35%. Цього успіху швейцарській дипломатії вдалося досягти завдяки вмілому використанню суперечностей між Австрією, Люксембургом, Бельгією і рештою країн-членів ЄС [10, c. 249]. Угода щодо фінансових зловживань набула чинності у лип- ні 2006 р. У ній йдеться, в основному, про взаємодопомогу ад- міністративного і правого характеру з метою попередження та боротьбу з фінансовими зловживаннями різного характеру. ЄС отримав нові інструменти впливу відповідно до швейцарсько- го законодавства, що створювало для нього однакові умови з відповідними швейцарськими інституціями. Незважаючи на ці успіхи у розвитку співпраці на двосторонній основі, необхідно 250 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації констатувати, що за останні двадцять років переговори з ЄС стали більш тривалими. Адже система багаторівневого вряду- вання у ЄС передбачала, що третім країнам необхідно вести переговори з різними акторами (Європейською Комісією, Єв- ропейським парламентом, країнами-членами), при цьому жо- ден з них не мав права остаточного рішення щодо укладення угоди. Так, наприклад, Швейцарії у межах переговорів щодо наземного транспорту довелося прийняти понад п’ятдесят де- легацій ЄС [9, c. 242]. ЄС продемонстрував готовність розвивати особливі відно- сини зі Швейцарією, хоча він є прихильником колективного підходу, а вона, у свою чергу, залишилася досить вимогливим та непоступливим партнером. Свідченням цього стали щедрі поступки Швейцарії з боку ЄС, яких раніше не отримали ані Норвегія, ані Ісландія. З іншого боку, ЄС чітко показав також межі власної готов- ності йти на компроміси. По-перше, переговори відбувалися лише з тих питань, що становлять взаємний інтерес, тобто ви- ключалась можливість Швейцарії висувати питання односто- ронньої зацікавленості. Досягнення консенсусу відбувалося за допомогою пакетного підходу, паралелізму та додаткових фі- нансових ресурсів. По-друге, ЄС не ризикував власною інсти- туційною структурою. Отож, виключалась можливість спів- участі в ухваленні рішень. Швейцарія домоглася лише участі у консультаціях в рамках окремих робочих груп ЄС, що не пе- редбачає можливості ухвалення рішень. По-третє, законодавча гармонізація має відбуватися виключно на основі комунітар- них норм. Дослідники наголошують, що з огляду на прогрес у розвитку ЄС, який унеможливлює врегулювання відносин традиційним шляхом, швейцарський підхід до укладення статичних двосто- ронніх угод уже вичерпав власний потенціал. Тому отримувати максимальну економічну вигоду за мінімальних політичних по- ступок буде щораз важче. У майбутньому Швейцарії доведеть- ся вдаватися до більших компромісів або вибрати шлях повно- цінного членства. З огляду на це, проблематика забезпечення 251 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII національних інтересів Швейцарської Конфедерації у взаємодії з ЄС як інтеграційним об’єднанням, становитиме актуальний предмет політичної науки та практики, зокрема вітчизняної, адже питання щодо інституціоналізованих форм відносин на- шої держави з ЄС набувають суттєвого значення в процесі реа- лізації Україною курсу на зближення та інтеграцію з ЄС. список використаних джерел 1. Петров Р. А. Сближение законодательства как элемент сектораль- ного сотрудничества между Европейским Союзом и Швейцарией: уроки для Украины / Р. А. Петров // Європейські студії і право : електрон. наук. вид. – 2011. – № 4. – С. 1-14. 2. Aeppli R., Gassebner M. Auswirkungen des Personenfreizügigkeit Abkommen mit der EU auf den schweizerischen Arbeitsmarkt / R. Aeppli, M. Gassebner / Auswirkungen der bilateralen Abkommen auf die Schweizer Wirtschaft [hrsg. von R.Aeppli, M.Altenburg, M. Gassebner et al.]. – ETH, Eidgenössische Technische Hochschule Zürich. – Zürich : KOF, 2008. – 279 S. 3. Calliess Ch. Die Privilegierte Partnerschaft der Schweiz als Modell für die Erweiterungsfrage der EU / Ch. Calliess / Die Schweiz im europäischen Integrationsprozess. [hrsg. von F. Breuss, T. Gottier, P.-Gh. Müller-Graff]. – Baden-Baden, 2008. – S. 283-306. 4. Church C. Introduction / C. Church / Switzerland and the European Union: A close contradictory and misunderstood relationship [ed. by C. Church]. – Routledge, London, New-York 2007. – 284 p. 5. Dupont C., Eggli C., Sciarini P. Entre cohérence et eficacité. La Suisse dans les négociations bilatérales avec l’Union européenne / C. Dupont, C. Eggli, P. Sciarini // Revue suisse de science politique. – 2001. – Vol. 7, №4. – P. 5-37. 6. Dupont C., Sciarini P. Back to the future. The irst round of bilateral negotiations with the EU / C. Dupont, P. Sciarini / Switzerland and the European Union: A close contradictory and misunderstood relationship [Ed. by C. Church]. – London, New York : Routledge, 2007. – 284 p. 7. Gabriel J. Switzerland and the European Union / J. Gabriel. – ETH Zürich – Forschungsstelle für Internationale Beziehungen. – Zürich, 2000. – 135 s. 8. Goetschel L. Switzerland and European Integration: Change Through Distance / L. Goetschel // European Foreign Affairs Review. – 2003. – Vol. 8. – №3. – P. 313-330. 252 Оксана Капінус Формалізація двосторонньої співпраці Європейського Союзу та Швейцарської Конфедерації 9. Gstöhl S. The EU response to Switzerland. Still a «special case»? / S. Gstöhl // Switzerland and the European Union. A Close, Contradictory and Misunderstood Relationship [ed. by C. Church]. – London–New York : Routledge, 2007. – 284 p. 10. Kaddous Сh. The relations between the EU and Switzerland / Сh. Kaddous // Law and Practice of EU External Relations: Salient Features of a Changing Landscape [ed. by A. Dashwood, M. Maresceau]. – Cambridge : Cambridge University Press, 2008. – P. 227-269. 11. Kellenberger J. Der politische und wirtschaftliche Stellenwert der sieben bilateralen, sektoriellen Abkommen / J. Kellenberger / Bilateralen Abkommen Schweiz–EU: (Erste Analysen) [hrsg. von D. Felder, Ch. Kaddous]. – Genève : Helbing & Lichtenhahn, 2001. – 198 S. 12. Łazowski A. European Union and Switzerland: Inevitable partners? / A. Łazowski / Paper presented at the NOSPA conference [Reykjavik], 11–13 August, 2005. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// registration.yourhost.is/nopsa2005/papers/Lazowski%20Switzerland %20Reykjavik%202005.doc [11.08.2011]. 13. Levrat N., Schwok R. Switzerland’s Relations with the EU after the Adoption of the Seven Bilateral Agreements / N. Levrat, R. Schwok // European Foreign Affairs Review. – 2001. – Vol. 6. – P. 335-354. 14. Nell P. L’accord sur l’Espace Economique Européen et les bilatérales Suisse/UE: rélexions sur deux négociations / F. Nell // Revue économique et sociale. – 2002. – Vol. 60. – №1. – P. 61–86. 15. Samaden G. Les sept accords bilatéraux entre la Suisse et l‘Union Européenne / G. Samaden // Revue du Marché commun et de l‘Union européenne. – 1999. – №433. – P. 696-699. 16. Schwok R., Bonte C. EEA and Switzerland–EU Bilateral Agreements in Comparative Perspective: What Lessons? / R. Schwok, C. Bonte // Regionalism and Multilateralism After the Uruguay Round: Convergence, Divergence and Interaction [ed. by P. Demaret, J. Bellis, G. Garcia Jimenez]. – Brussels : European Interuniversity Press, 1997. – P. 27-60. 17. Trechsel A. Direct democracy and European integration: A limited obstacle? / A. Trechsel / Switzerland and the European Union: A close contradictory and misunderstood relationship [ed. by C. Church]. – London, New York : Routledge, 2007. – 284 p. 18. Vahl M., Grolimund N. Integration without Membership: Switzerland’s Bilateral Agreements with the EU / M. Vahl, N. Grolimund. – Brussels : Centre for European Policy Studies, 2006. – 122 p. 253 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Оксана Капинус формализация двуСтороннего СотрудничеСтва европейСкого Союза и швейцарСкой конфедерации Исследовано особенности развития отношений Европейского Со- юза и Швейцарской Конфедерации в двустороннем формате. Исходя из анализа процесса заключения двух пакетов двусторонних согла- шений выяснены основные подходы ЕС и Швейцарской Конфеде- рации по вопросам институционализации сотрудничества в сферах, которые представляли взаимный интерес. Отмечены особенности двух пакетов двусторонних соглашений между ЕС и Швейцарской Конфедерацией. Выявлены тенденции развития двустороннего фор- мата взаимодействия сторон в будущем. Ключевые слова: двусторонние отношения, двусторонние сек- торные соглашения, Европейский Союз, Швейцарская Конфедера- ция. Oksana Kapinus forMalization of bilateral partnership betWeen the european union and sWiss confederation The relations between European Union and Swiss Confederation in a bilateral form is examinated. On the basics of two packages of bilateral agreements the approaches of EU and Swiss Confederation are found out and questions of institutionalization of relations in the spheres of mutual interest are considered. The peculiarities of two packages of bilateral agreements between EU and Swiss Confederation are pointed out. Main trends of progress of co-operation in form of bilateralism in the future are outlined. Key words: bilateral relations, bilateral sectoral agreements, European Union, Swiss Confederation. 254 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу Євгенія ЮРІйчУК роль венеціанСької коміСії у демократизації законодавСтва про мирні зібрання дерЖав Снд у контекСті виборчого процеСу У статті розглянуто діяльність Венеціанської комісії щодо аналізу законодавства про мирні зібрання Азербайджану, Вірме- нії, Грузії, Молдови, України (держав проєвропейської орієнта- ції). Констатовано, що після «кольорових революцій», які надзви- чайно вплинули на остаточний вибір щодо зовнішньополітичної орієнтації та міжнародний імідж держав СНД, активізувалася нормотворча діяльність, спрямована на обмеження можливості конвенційної електоральної участі в разі протесту чи незгоди з результатами голосування. Доведено, що «попереджувальні» дії дали можливість легалізувати обмеження демократичних прав і попередити можливість «кольорових революцій» у Бєларусі, Ка- захстані, Азербайджані, Таджикистані. Ключові слова: Венеціанська комісія, мирні зібрання, демо- кратизація. П ісля розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Респуб- лік міжнародна спільнота уважно спостерігала за транс- формаційними процесами в новостворених державах СНД як особливо важливому в геополітичному плані регіоні, надава- ла допомогу та брала активну участь в їх реформуванні. За- гальновідомо, що політичний критерій вступу до ЄС перед- бачає забезпечення свободи парламентських, президентських та місцевих виборів відповідно до світових та європейських стандартів як критерій якості функціонування політичних ін- ститутів і демократичної спрямованості політичного процесу. Безпосередньо виборів у посттоталітарних країнах стосують- ся такі напрямки політичного моніторингу. як свобода вислов- лювань і демократії, функціонування та захист демократичних інститутів, місцева демократія, що відповідає програмі РЄ 255 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII «Діяльність для розвитку і зміцнення демократичної стабіль- ності (ADACS)». Особливе місце посідає свобода мирних зі- брань, передбачена такими міжнародними документами як Загальна декларація прав людини (ст. 20 (1)); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 21); Конвенція про права дитини (ст. 15); Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (ст. 11); Американ- ська конвенція про права людини (ст. 15); Хартія Європейсько- го Союзу про основні права (ст. 12); Конвенція Співдружнос- ті незалежних держав про права та основні свободи людини (ст. 12); Копенгагенський документ ОБСЄ (1990). Позитивні висновки Венеціанської комісії щодо їх нормативного забезпе- чення відповідно до міжнародних стандартів є підставою для міжнародного визнання і подальшого утвердження в якості суб’єкта міжнародних відносин, проте ця сфера її діяльності поки що недостатньо досліджена. Окремі аспекти висвітлені у працях українських учених С. Кальченка, Ю. Ключковсього, Л. Колісецької, О. Россохи, А. Федорової, але у них здебіль- шого йдеться про діяльність комісії загалом або щодо виборів. До того ж, дослідникам, як і експертам Венеціанської комісії, нерідко складно здійснити аналіз нормативної бази внаслідок відсутності перекладу законів на робочі мови європейських міжнародних організацій. А тому маємо на меті з’ясувати роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав сНд. Протягом 90-х років ХХ ст. законодавству про мирні зібран- ня політичні еліти не надавали особливого значення, про що свідчить відсутність або ж загальний характер законів. Прого- лошені на конституційному рівні права тривалий час залиша- лися декларативними та рідко використовувалися за прямим призначенням аж до активного застосування під час кольоро- вих революцій. Останні здійснили надзвичайно вагомий вплив не тільки на розвиток політичних систем пострадянських дер- жав, а й їх остаточний вибір щодо зовнішньополітичної орієн- тації та міжнародний імідж. Оскільки основною формою про- тесту проти сфальсифікованих підсумків і результатів виборів 256 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу і референдумів були легально організовані мирні зібрання, в більшості пострадянських держав влада вирішила перегляну- ти умови їх проведення в майбутньому. Рада експертів БДІПЛ ОБСЄ з питань свободи зібрань та Венеціанська комісія підготували «Керівні принципи з питань мирних зібрань», серед яких: 1) презумпція на користь прове- дення зборів; 2) позитивне зобов’язання держави щодо сприян- ня мирним зібранням та їх захисту; 3) законність; 4) пропорцій- ність; 5) відсутність дискримінації; 6) належна адміністрація; 7) відповідальність адміністративного органу. У документі йдеться про неможливість обмеження свободи зібрання, проте зазначено, що обмеження, які накладають на інші права, час- то опосередковано впливають на реалізацію свободи мирних зібрань і тому їх слід брати до уваги державам при виконан- ні зобов’язань перед Радою Європи щодо захисту свободи зі- брань. У §107 наведено приклади, коли обмеження свободи пересування в межах території деякої держави та при перетині державних кордонів може перешкоджати участі в зібранні або серйозно затримати тих, хто збирається брати в ньому участь. Або ж обмеження, які впливають на обов’язок держави з про- ведення вільних виборів (ст. 3 Протоколу 1 Конвенції про за- хист прав людини і основоположних свобод 1950 р.), як от, за- тримання політичних активістів або виключення певних осіб з виборчих списків, можуть також непрямим чином обмежити право на свободу зібрань [7]. У період «кольорових революцій» на пострадянському про- сторі активізувалася нормотворча діяльність, спрямована на попередження «делегітимаційних ризиків» (О. Скіперських), у тому числі й шляхом прийняття законів про мітинги, демон- страції, зібрання чи внесення до них змін, якими обмежували можливість конвенційної електоральної участі в разі протесту чи незгоди з результатами голосування. Перша хвиля «антиде- мократизації» законодавства спостерігалася 2004 р. після гру- зинської «трояндової революції» 2003 р. Закон Грузії «Про збори і маніфестації» 2004 р. у ст. 3 передбачав можливість за- борони проведення зібрань навіть місцевими органами влади, 257 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII а не судом, і забороняв проведення контрдемонстрацій, хоча Конституція Грузії передбачає право кожного публічно без зброї збиратися як у приміщеннях, так і просто неба для проведення масових акцій без попереднього повідомлення. Російські зако- ни 2004 р. про збори, мітинги та демонстрації, походи й пікету- вання – федеральний і прийнятий Держдумою Москви – були визнані міжнародною спільнотою такими, що не відповідають міжнародним стандартам. Вони значно обмежували кількість учасників акцій (не більше 2-х осіб на 1 м²) і забороняли їх про- ведення «в історично цінних місцях». За експертизою таких норм до Венеціанської комісії зверта- лися тільки деякі з пострадянських держав проєвропейської орі- єнтації, до того ж здебільшого напередодні виборів президента чи парламенту. Зауважимо, що Венеціанська комісія дотриму- ється принципу невтручання в політичні процеси, вона лише дає юридичні поради, які мають необов’язковий характер, і ке- рується у своїй діяльності такими правилами: 1) не нав’язує за- конодавчу одноманітність; 2) бере до уваги національну ситуа- цію [16]. Якщо до 2003 р. Комісія розглядала тільки один проект закону про організацію та проведення зібрань Республіки Мол- дова (1995 р.) і зміни до нього (2002 р.) [1], то в період після «кольорових революцій» збільшилася не тільки кількість роз- глядів, а й сфера застосування законів. Відомий приклад щодо організованої Християнсько-демократичною народною партією демонстрації 25 січня 2004 р. у Кишиневі, під час якої лунали гасла «Геть диктаторський уряд Вороніна!» і «Геть окупаційний російський уряд Путіна!» [8]. Стосовно змін до закону Комісія дійшла висновку, що ст. 2 обмежувала його сферу застосування для громадських зібрань, а ст. 5 порушувала ст. 11 Європейської конвенції з прав людини, оскільки містила вимогу повідомляти владу про зібрання за будь-яких обставин. Дані Таблиці 1 свідчать, що експерти Венеціанської комі- сії розглядали нормативну базу щодо мітингів, демонстрацій і зібрань таких держав, як Азербайджан (2006 р.), Вірменія (2004–2005 рр.), Грузія (2010 р.), Молдова (1995 р., 2002 р.), Україна (2006 р., 2010 р.). 258 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу Таблиця 1 діяльність Венеціанської комісії щодо законодавства про мітинги та демонстрації [складено за: 17] дата прийняття дата та вид прийнятого держава закону документу комісією 1 2 3 Республіка 1998 (зі змінами 2006 – (3) попередні вис- Азербайджан 2006) новки, висновки 2004 – (6) коментарі, попе- редні висновки, зауважен- Республіка ня, висновки 2004, 2008, 2011 Вірменія 2005 – (5) попередні вис- новки, висновки 1997 (зі змінами 2010 – (1) попередні вис- Грузія 1998, 2001, 2004, новки 2006, 2009, 2010) 1995 – (3) коментарі, вис- новки щодо проекту закону про організацію та прове- 1995 (зі змінами дення зібрань Республіки Республіка 1996, 1998, 2002, Молдова Молдова 2003) 2002 – (1) коментарі змін 2008 до закону 2004 – (1) коментарі щодо демонстрації 25 січня 2004 в Кишиневі 2008 – (3) попередні вис- новки щодо змін до закону про права громадян на Киргизька мирні зібрання 2002 Республіка 2009 – (1) попередні вис- новки 2010 – (2) попередні вис- новки 259 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Продовження таблиці 1 1 2 3 2006 – (1) попередні вис- новки 2009 – (1) попередні вис- новки Україна 1988 2010 – (2) попередні вис- новки щодо проекту закону про мирні зібрання (спіль- но з ОБСЄ/БДІПЛ) Загалом експерти керувалися наявністю в законах презумп- ції на користь зборів і відзначали позитивну динаміку щодо всіх законів, але вказували на певні недоліки, які могли при- звести до використання положень законів не на користь елек- торату. Так, азербайджанський закон, який раніше вважали од- ним із найбільш жорстких, містив коротке визначення поняття «зібрання» без диференціації та конкретизації таких можливих підкатегорій, як збори, мітинги, демонстрації, вуличні маніфес- тації, пікети, що в подальшому могло призвести до довільних рішень влади. Комісія, зокрема, пропонувала пряму заборону проведення мирних зібрань, політичних маніфестацій – та й то під час подій державної ваги – замінити на опосередковану і тільки під час самої події, а не упродовж усього періоду її під- готовки. Комісія негативно оцінила норми про конкретизацію місць проведення зібрань у центрі Баку [13], фактичну їх за- борону поблизу урядових будівель, адже тоді втрачений увесь сенс протесту. Нормами закону було заборонено проведення мирних зібрань з політичною метою за 24 год. до дня виборів Президента, народних депутатів, референдуму. Нормативні зміни до «Закону про порядок проведення зборів, мітингів, по- ходів і демонстрацій у Республіці Вірменія» (2004 р.) визнали спочатку взагалі такими, що не відповідають Конвенції прав і основоположних свобод людини 1950 р.: скажімо, вимогу письмового повідомлення влади про масові публічні заходи 260 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу (за участю понад 100 учасників) і заборону цих заходів, якщо вони могли призвести до порушення дорожнього руху, цілко- вита заборона стихійних демонстрацій [9]. Нагадаємо, що пра- во вільно висловлювати свою думку, задеклароване в ст. 10, передбачає свободу дотримуватися власної думки і свободу отримувати й поширювати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку публічної влади і незалежно від державних кордонів [4]. Згодом норми закону були змінені на більш демо- кратичні, а згодом прийнято новий закон [3]. Зазначимо, що в усіх пострадянських країнах (окрім Балтії) ще збережена радянська традиція «дозволів» на проведення різ- них акцій і можливості втручання та припинення зібрання пра- воохоронними органами. Так, закон Бєларусі «Про збори, мітин- ги, вуличні походи, демонстрації чи пікети» 1997 р. зі змінами 2003 р. («Про масові заходи в Республіці Бєларусь» (7 серпня 2003 р. № 233-З)) передбачає можливість організації масових заходів за 5 діб до виборів чи референдуму лише за рішенням органів влади в спеціально пристосованих місцях. Проте вна- слідок настійних рекомендацій Венеціанської комісії та ОБСЄ/ БДІПЛ до Виборчого Кодексу були внесені зміни, й місцева влада повинна надати приміщення для проведення зустрічей кандидатів з виборцями (ст. 45 ВКРБ). Під час президентських виборів 2010 р. кандидатам і партіям уже не потрібен був дозвіл на організацію передвиборних зустрічей та інших заходів, що проводили в громадських місцях. Місцеві органи влади повин- ні були надати таку можливість у визначеному місці за умови дотримання встановлених вимог щодо повідомлення про акцію [15]. Проведення вуличних масових заходів може мати місце тільки в місцях, відведених місцевою владою на підставі пові- домлення за два дні (ст. 45 п.1, 9), але в цьому разі кандидати та їх довірені особи зобов’язані надавати допомогу та забезпечити кошти для підтримання громадського порядку. Експерти Вене- ціанської комісії прогнозували, що учасники акцій можуть бути притягнуті до відповідальності за безлад під час таких масових заходів і пропонували вилучити це положення [15]. Друга хвиля «антидемократизації» законодавства про мирні зібрання прокотилася після «тюльпанової революції» 2005 р. 261 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII у Киргизії. Дестабілізація обстановки в державі спричини- ла посилення зовнішньополітичної ситуації в навколишніх державах. Венеціанська комісія розглядала декілька проектів законів про мирні зібрання, розроблених під егідою Уповно- важеного з прав людини Киргизстану. Схваливши їх в загаль- ному, все ж вказала на проблемну ст. 17.2 законопроекту, яка забороняє зібрання під час виборчої кампанії та кампанії з пи- тань референдуму без жодних пояснень причин заборони, хоча вони є невід’ємною частиною виборчого та референдного про- цесів, бо знайомлять електорат з поглядами кандидатів і про- грамами партій та забезпечують мобілізацію підтримки [14]. Пряма вказівка на заборону протестних дій містилася в за- конодавстві Казахстану. Найсуворіші вимоги закону в Узбе- кистані, де на конституційному рівні зібрання з політичних, соціально-економічних мотивів не визнані масовими заходами і можуть бути припинені або заборонені «на підставах обґрун- тованих міркувань безпеки» [2], отже, легалізована можли- вість обмеження права на зібрання. Для України проблема організації і проведення мирних заходів є особливо актуальною, оскільки ці питання ще й досі регулюються Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 № 9306-ХІ «Про порядок організації і про- ведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [6], який згідно з п. 1 розділу XV «Перехідні поло- ження Конституції Україна» є чинним у частині, що не супер- ечить Конституції України. Проте, в ньому відсутнє належне урегулювання порядку організації і проведення мирних захо- дів, строки завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування (десять днів) є неви- правдано великими, відсутній також перелік документів, які повинні бути додані до заяви про проведення мирного захо- ду. Хоча свого часу Конституційний Суд України у рішенні № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 р. в справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання зазначив, що терміни пові- домлення повинні бути в розумних межах, їх встановлення не повинно обмежувати саме право громадян на проведення зборів мітингів, походів і демонстрацій. Більш динамічним 262 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу є регулювання відповідальності за порушення встановлено- го порядку організації і проведення зборів, мітингів, вулич- них походів і демонстрацій [5], яке станом на 19 листопада 2012 р. уособлює «кращі» зразки антидемократичного зако- нодавства, а тому його зміна на часі. Проект українського закону «Про порядок організації і про- ведення громадянами зборів, мітингів, походів, демонстрацій та пікетувань» № 2450 Венеціанська комісія розглядала не- одноразово в 2006, 2009, 2010 роках, висловила багато заува- жень і вказала на його невідповідність Конвенції щодо назви, вибірковості предмету регулювання, оскільки одні положення мали застосовувати до зібрань, пов’язаних із парламентськи- ми виборами, інші – щодо зібрань та організованих у зв’язку з іншими видами виборів референдумів [12]. Проте критичні зауваження щодо цього проекту були спільними для багатьох проаналізованих проектів інших держав, а саме: 1. Законодавці прагнули уникати назви «мирні зібрання» як більш широкого поняття, намагаючись використовувати невеликий перелік вужчих за змістом термінів (мітинги, де- монстрації, збори) і тим самим звузити сферу дії закону, або ж підміняли «свободу» «правом», загальні права – порядком їх використання і т. ін. 2. Уникали регулювання такої форми зібрань як «контрде- монстрація» та пов’язаних із нею, хоча законопроект України № 2450 «Про мирні зібрання» уже містить у ст. 1 визначення: п. 4 контрзібрання – мирне зібрання, що проводиться од- ночасно з іншим мирним зібранням, основною метою прове- дення якого є вираження позиції, відмінної від позиції учас- ників іншого мирного зібрання, що проводиться одночасно в цьому самому місці; п. 7 одночасне мирне зібрання – мирне зібрання, що про- водиться в один і той самий час з іншим мирним зібранням в одному і тому самому місці, яке не має на меті вираження по- зиції, відмінної від позиції учасників іншого мирного зібрання; п. 10 спонтанне мирне зібрання – незаплановане мирне зібрання, що проводиться виключно за ініціативою громадян, 263 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII спричинене подією, яка має важливе значення для суспільства та яку неможливо було завчасно передбачити й організувати проведення мирного зібрання. 3. Поширювали дію законів винятково на громадян держа- ви, позбавляючи прав іноземців і осіб без громадянства. 4. Встановлювали невиправдано тривалі терміни для за- вчасного повідомлення влади про зібрання і складну процеду- ру одержання дозволів, чим порушували конституційні права. 5. Обмежували місця проведення мирних зібрань біля уря- дових будівель, у центральних частинах міста, що насправді позбавляло ці акції змісту. 6. Покладали всю відповідальність на організаторів за за- вдану шкоду під час зібрань. 7. Не встановлювали чіткої процедури судового оскарження порушення конституційного права. 8. Не забороняли правоохоронним органам невиправдано застосовувати силу. Отже, прийняття законів про зібрання та внесення змін до уже чинних було викликане необхідністю урегулювати та по- передити делегітимаційні процеси в країнах прострадянсько- го простору. Здебільшого пропонували зміни, які обмежува- ли демократичні права на мітинги та демонстрації, права на свободу мирних зібрань, що мало неабияке значення для ви- борчого процесу як легальна можливість для протесту проти сфальсифікованих результатів виборів і референдумів та імо- вірних майбутніх «кольорових революцій». Це свідчить про обмеження протестної поведінки і демократичного процесу в той період, на що вказувала Венеціанська комісія. Такі «попе- реджувальні» дії дали можливість легалізувати обмеження де- мократичних прав і попередити можливість «кольорових рево- люцій» у Бєларусі, Казахстані, Азербайджані, Таджикистані. Після врегулювання політичної ситуації в післяреволюційний період більшість рекомендацій Комісії щодо законопроектів/ законів були враховані, проте в Азербайджані, Вірменії та країнах Центральної Азії законодавство ще не відповідає між- народним стандартам. Отже, висновки Венеціанської комісії щодо відповідності законодавства про мирні зібрання міжна- 264 Євгенія Юрійчук Роль Венеціанської комісії у демократизації законодавства про мирні зібрання держав СНД у контексті виборчого процесу родним стандартам стали одним із визначальних факторів об- рання європейського шляху розвитку для Азербайджану, Ві- рменії, Грузії, Молдови, України. список використаних джерел 1. Об организации и проведении собраний. Закон республики Молдо- ва от 21 июля 1995 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://legislationline.org/ru/documents/action/popup/id/14709 2. Новые конституции стран СНГ и Балтии [Текст]. Сборник доку- ментов. Вып. 2. – М. : Манускрипт, Юрайт, 1998. – 672 с. 3. О свободе собраний. Закон Республики Армения. Принят 14 апре- ля 2011 г. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www. parliament.am/legislation.php?sel=show&ID=4123&lang=rus 4. Офіційний переклад Конвенції про захист прав людини і осново- положних свобод 1950 року, затверджений Міністерством закор- донних справ України 27 січня 2006 р. [Текст] // Офіційний вісник України. – 1998. – 16 квітня. – № 13; 2006. – 23 серп. – № 32. 5. Про відповідальність за порушення встановленого порядку орга- нізації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демон- страцій. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 03 серпня 1988 р. № 6347-XI [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/6347-11 6. Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 № 9306-ХІ [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v9306400-88 7. Pуководящие принципы по свободе мирных собраний. Издание 2-е. Подготовлены советом экспертов БДИПЧ ОБСЕ по вопросам свободы собраний и Европейской комиссией за демократию че- рез право (Венецианской комиссией) Совета Европы. Варшава – Страсбург, 2010 г. – Варшава : Agencja KARO, БДИПЧ/ОБСЕ, 2011 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://legislationline.org 8. CDL-AD (2002) 27. Opinion on the Law on Assemblies of the Republic of Moldova: Endorsed by the Venice Commission at its 52nd Plenary Session (Venice, 18-19 October 2002). 9. CDL-AD (2004) 039. Opinion on the Law on Conducting Meetings, Assemblies, Rallies and Demonstrations of the Republic of Armenia (F. Flanagan, G. Malinverni). 10. CDL-AD (2005) 021. Opinion 290 / 2004. Joint opinion on proposed amendments to the Law «On Conducting Meetings, Assemblies, 265 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Rallies and Demonstrations of the Republic of Armenia» and to related provisions of the Criminal Code of the Republic of Armenia (pursuant to discussions in Yerevan on 17 March 2005) by the Venice Commission and OSCE/ODIHR (Strasbourg, 27 June 2005). 11. CDL-AD(2005)035 Opinion on the Law making amendments and addenda to the law on conducting meetings, assemblies, rallies and demonstrations of the Republic of Armenia adopted by the Venice Commission at its 64th Plenary Session, (Venice, 21-22 October 2005) 12. CDL-AD (2006) 033. Joint Opinion on the Draft Law on Peaceful Assemblies in Ukraine by the Venice Commission and OSCE/ODIHR (C. Grabevvarter, H. Haenel, G. Malinverni, D. Goldberger. 13. CDL-AD (2007) 042 Opinion on the draft amendments to the law on freedom of Assembly of Azerbaijan (B. Aurescu, F. Flanagan). 14. CDL-AD (2010) 050 11 Joint opinion on the Draft Law on Peaceful Assemblies of the Kygyz Republic by the Venice Commission and the OSCE/ODIHR. 15. CDL-AD (2010) 012. Joint Opinion on the Amendments to the Electoral Code of the Republic of Belarus as of 17 December 2009 (O. Kask, J. Middleton, N. Vulchanov). 16. CDL (2002) 7 rev. Europe’s Electoral Heritage (Strasbourg, 14 March 2002). 17. Documents by country [Electronic resource]. – Available at: http://www. venice.coe.int/WebForms/documents/by_country.aspx евгения Юрийчук роль венецианСкой комиССии в демократизации законодательСтва о мирных Собраниях гоСударСтв Снг В статье рассмотрена деятельность Венецианской комиссии по анализу законодательства о мирных собраниях Азербайджана, Ар- мении, Грузии, Молдовы, Украины (государств проевропейской ориентации). Констатировано, что после «цветных революций», которые чрезвычайно повлияли на окончательный выбор относи- тельно внешнеполитической ориентации и международный имидж государств СНГ, активизировалась нормотворческая деятельность, направленная на ограничение возможности конвенциональной электоральной участия в случае протеста или несогласия с резуль- татами голосования. Доказано, что «предупредительные» действия позволили легализовать ограничения демократических прав и пред- 266 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору упредить возможность «цветных революций» в Беларуси, Казахста- не, Азербайджане, Таджикистане. Ключевые слова: Венецианская комиссия, мирные собрания, де- мократизация. Yevheniya Yuriychuk the role of the venice coMMission in deMocratizing legislation on peaceful Meetings in the cis in the context of electoral processes The article deals with the activity of the Venice Commission concerning analysis of legislation on peaceful meetings of Azerbaijan, Armenia, Georgia, Moldova, Ukraine (states of pro-European orientation). The author states that after «colored revolutions», which had a great impact on the inal choice regarding to the foreign policy direction and international image of CIS countries the normative-making activity aimed to limitation of conventional electoral participation in case of protest or disagreement with the voting results was intensiied. It is proved that «preventive» actions gave opportunity to legalize restriction of democratic rights and prevent possibility of «colored revolutions» in Belarus, Kazakhstan, Azerbaijan, Tajikistan. Key words: Venice Commission, peaceful meetings, democratization. Валентина БОГАТиРеЦь управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного проСтору Варто зазначити, що першочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації, фор- мування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей 267 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII у сфері міжетнічних відносин, власне, подальшого наукового пошуку в сфері етнонаціонального самовизначення та само- збереження, особливо у контексті євроінтеграції. Для ефек- тивнішого розв’язання стратегічних і тактичних завдань по- точної розбудови української державності важливе значення має, передусім, глибоке осмислення й творче запозичення до- свіду світових лідерів у пошуку алгоритму управління конфлік- тами в етнополітичній сфері, запровадженні та постійному вдосконаленні демократичної практики управління, високо- розвинутих у політичному й економічному сенсі країн Західної Європи та Північної Америки. Ключові слова: етнополітичний менеджмент, поліетнічне суспільство, багатокультурність, управління конфліктами, державне управління. Н ині, визначаючи стан європейської безпеки в цілому, ак- центуємо увагу на тому, що очевидної симптоматики про- блем у даній сфері не так багато: «заморожені конфлікти на пострадянському просторі, етнічні й соціальні конфлікти в окремих країнах, розрізнення підходів до вирішення енерге- тичних питань та окремі проблеми на двосторонньому рівні. Проте, водночас, для європейської безпеки не меншу роль ві- діграють непрямі, не явні на сьогодні, виклики структурного й нормативного характеру. До них належать, головним чином, біполярність та ідеологічні розбіжності, що окреслюються. Саме вони передбачають основні ризики, і саме для їх нейтра- лізації найменш пристосовані наявні сьогодні інститути безпе- ки. Вплив цих тенденцій відчутний нині при розв’язанні ста- рих, традиційних проблем регіональних конфліктів, але вони також можуть призвести до виникнення нових. Особливе місце в політичній науці займає теорія етнополі- тичного менеджменту, який є інтегральним конструктом дер- жавного управління. Етнополітичний менеджмент має влас- ну методологію (від грецьк. metodas – шлях, спосіб пізнання, logos – вчення, слово). Методологічні засади містять, з одно- го боку, систему найбільш загальних принципів, положень і 268 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору методів, що складають когнітивні підвалини наукових знань стосовно управління етнонаціональною сферою, а з іншого – сукупність прийомів, способів і процедур дослідження, які за- стосовуються для осмислення механізму імплементації здій- снення етнополітичного менеджменту. Сутнісному розумінню цього поняття сприяє аналіз відмінностей і взаємозалежнос- тей таких термінів як «управління», «державне управління», «менеджмент», «політичний менеджмент», «етнополітичний менеджмент». Головною ознакою етнополітичного менеджменту як складо- вої частини системи державного управління виступає те, що цей вид управління здійснюється не безпосередньо, а опосередкова- но – шляхом багатоаспектного комплексу економічних, соціаль- них, духовно-культурних, демографічних, міграційних та інших факторів забезпечення життєдіяльності багатонаціонального (поліетнічного) суспільства. Модифікація різних сторін етнона- ціональних відносин може призвести до неадекватних резуль- татів, зумовлених багатоманітністю та атрибутами вираження етнічного фактору у кожній зі сфер суспільного життя. Актуальні етнополітологічні проблеми когніції теоретичної бази суспільних відносин етнонаціонального характеру роз- глядаються у ґрунтовних роботах В.Андрущенка, В. Антонен- ка, В. Бебика, І. Варзаря, В. Горбатенка, В. Євтуха, В. Кременя, І. Кураса, О. Майбороди, О. Мироненка, М. Мокляка, В. Наул- ка, О. Нельги, М. Панчука, В. Ребкала, Ю. Римаренка, Ф. Руди- ча, В. Солдатенка, М. Степики, П. Толочка, В. Трощинського, І. Усенка, Ю. Шемшученка, М. Шульги та ін. Етнополітичний менеджмент розглядається як інституці- ональна, оперативно управлінська та імплементаційна скла- дова ширшої галузі, якою є етнонаціональна політика. Серед фахівців з державного управління поширена також думка про тотожність понять «етнополітичний менеджмент» та «управ- ління». Разом з тим, управління, власне, ідентифікується з державною етнополітикою у випадку його детермінації як ці- леспрямованої діяльності з урегулювання етнонаціональних відносин, що містить у своїй основі теорію, принципи, головні 269 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII напрями, систему заходів реалізації, визначення цілей, вибір шляхів, форм та методів їх досягнення [2]. У процесі розвитку багатонаціональних і поліетнічних сус- пільств сформувався відповідний механізм управління етно- національними процесами, який у кожній державі має свою національну специфіку [1]. Удосконалення етнонаціональної політики держави є важливою і вагомою умовою формування і функціонування в Україні соціальної правової держави відпо- відно до сучасних світових і європейських стандартів в галузі прав людини, консолідації українського народу, утвердженні в українському суспільстві засад гуманізму і демократії, забез- печення всебічного розвитку кожної окремої особи та етніч- них спільнот [3]. Беручи до уваги постулюючий характер цього твердження, можна зосередитися на питанні про якісні властивості сукуп- ності механізмів реалізації державної етнонаціональної полі- тики, завдяки яким (і механізмам, і їхнім властивостям) забез- печується її ефективність. Формування законодавчої бази державної етнонаціональної політики є найпершою і обов’язковою умовою регулювання ет- нонаціонального розвитку у поліетнічних країнах. Досвід, до прикладу, країн «нового світу» – Канади, Сполучених Штатів Америки‚ а також таких європейських країн, як Австрія, Бель- гія, Великобританія, Словаччина та інших, засвідчує, що тут концепції та моделі етнонаціонального розвитку («культурний плюралізм», «багатокультурність») вибудовуються на потуж- ній законодавчій базі, а конфліктні ситуації у міжетнічних сто- сунках вирішуються в рамках національного та міжнародного політико-правового поля. Досвід демократичних суспільств у збережені етнополітичної стабільності дає підстави для твер- дження про важливу роль законодавчої влади у розв’язанні ет- нічних проблем у суспільстві. Особливу роль цієї гілки влади у вирішенні етнополітичних проблем поліетнічних країн зу- мовлює актуальність досліджень усіх аспектів законотворчої діяльності тих інституцій, які формують політико-правове по- ле етнонаціонального розвитку тієї чи іншої країни. 270 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору Особливою ознакою початку ХХІ ст. став глобальний про- гресивний феномен забезпечення потреб соціальних суб’єктів у самозбереженні, саморозвитку та самореалізації. Така зако- номірність набула характерних рис пріоритетної тенденції ци- вілізаційного розвитку в контексті всебічного розвитку нації (етносів), зростання національної самосвідомості, прагнення незалежності, історичної креативності та самореалізації. На цьому тлі етнічний чинник як невід’ємна складова етнонаці- ональної політики стає однією з конститутивних напрямків трансформації суспільства, що означає відображення зміни підходу до етнічності, її ролі у системі етнонаціональних від- носин. Такий підхід дає змогу поєднати проблематику само- ідентифікації нації та держави з основоположними цінностями демократії і громадянського суспільства. Зростання ролі етнонаціонального чинника у житті сучас- ної України, особливо в переддень євроінтеграційних прагнень, об’єктивно спричинило підвищення наукового і практичного ін- тересу до вивчення етнополітичної та етнодержавницької сфер, що висуває перед вченими-суспільствознавцями завдання роз- гортання фундаментальних досліджень з цієї проблематики. Новий підхід до етнонаціональної сфери полягає у сприянні особі стати вільною та незалежною, життєдіяльності україн- ської нації, розбудові національної держави, задоволенню спе- цифічних інтересів і потреб усіх громадян України, етнічних груп, повному подоланню будь-яких привілеїв та зверхності на національному ґрунті, втіленню в життя універсальних прав людини, політико-правовому забезпеченню демократичного розвитку етнічних спільнот. Варто зазначити, що першочерговою є потреба наукового осмислення проблем етнонаціональної самоорганізації, фор- мування соціальних орієнтирів, розв’язання суперечностей у сфері міжетнічних відносин, власне, подальшого наукового пошуку у сфері етнонаціонального самовизначення та само- збереження. Загальновідомим є той факт, що етнонаціональне самовизна- чення і самореалізація особи, нації та держави є інтегральною 271 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII характеристикою процесу становлення нації та розбудови дер- жави й потужним рушієм соціально-економічних, політичних і культурних трансформацій. Проблема набуває особливого значення і тому, що досі нез’ясованими залишаються не лише суть взаємовідносин особи нації та держави, а й параметри системи світоглядних вимірів людських взаємин та поведінки в середовищі соціуму, нації, в політичному, державотворчому процесі та інших царинах життєдіяльності сучасного поліет- нічного суспільства. Основні принципи багатокультурності, яка окреслюється, до прикладу, в Канаді як національна політика, що справді ста- ла конститутивною рисою способу життя канадців, проника- ють в усі державні інститути, значною мірою впливаючи на їх структуру, принципи, функції. Брендом Канади є її поліетнічне населення, що слугує яскравим апофеозом її конкурентної переваги в умовах глобальної економіки, і ця перевага усві- домлена, оцінена й широко застосовується країною та її гро- мадянами завдяки політиці багатокультурності. Величезну зна- чущість, власне, відіграє одержимість та прихильність Канади до принципів багатокультурності і в міжнародному дискурсі. Критеріальна система попередньої оцінки проектів у царині світотворення, яка розробляється у наукових закладах Канади, включає п’ять основних показників, серед яких психологічний показник, ґрунтований на існуючих у населення уявлень щодо індивідуальної та колективної безпеки, рівня терпимості сус- пільства і культурного чи політичного плюралізму. Соціальний показник у запропонованій системі критеріїв включатиме на- явність/відсутність будь-яких видів дискримінації, а також рі- вень взаємодії різних етнічних соціумів та їх представництво в органах влади та управління. Отже, відчуття етнічності в усіх державних інститутах виявляється нагальною вимогою сього- дення і в майбутньому визначатиме як благополучний та мир- ний розвиток демократичних держав, так і ставлення до них всієї світової спільноти. Нові держави Центральної та Східної Європи, що стали на шлях демократичного розвитку, доволі часто звертаються до 272 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору практики більш досвідчених західних демократій, щоб зро- зуміти, як ними були розв’язані різноманітні різні проблеми в етнополітичній сфері. Необхідно зазначити, що звичайне пере- несення досвіду інститутів і політик з однієї країни до іншої, рідко виявляється можливим або доречним, особливо, коли ці країни настільки відрізняються своєю історією та економічною ситуацією, як це спостерігається у випадку з країнами Західної та Східної Європи. Однак демократичні реформатори прагнуть бодай зрозуміти основні принципи та ідеали, які є підвалинами західних ліберальних демократій, що забезпечили цим країнам такий рівень стабільності й додержання законності. Іншими словами, реформатори намагаються осягнути політичну теорію західних демократій, хоча впровадження її основоположних принципів у країнах ЦСЄ може бути істотно іншим [16]. У окремих сферах, особливо тих, що стосуються основних громадянських і політичних прав людини, ці основоположні принципи порівняно легко ідентифікувати. Усі західні демо- кратії характеризуються верховенством права, свободою преси та віросповідання, вільними виборами, загальним виборчим правом дорослого населення тощо. Західні політологи та пра- вознавці присвятили немало досліджень поясненню важливос- ті усіх перелічених цінностей. Насправді, можна зазначити, що захист названих прав і сво- бод є частиною визначення ліберальної демократії [4]. Отже, мірилом проголошеної країнами ЦСЄ «демократичності» є те, наскільки вони схвалюють і дотримуються зазначених прин- ципів [5, 6, 8]. Проте коли дослідники звертаються до питань міжетнічних взаємин, то ідентифікувати принципи, керівні для західних де- мократій, значно складніше. Різні західні демократії суттєво від- різняються підходами до етнокультурної політики, і не зрозумі- ло, що об’єднує ці підходи. Тому постає питання, що ж можна вважати визначальними рисами ліберально-демократичного підходу до управління етнокультурними відмінностями? Процес управління конфліктами досить складний і потребує значної уваги, а також залучення дієвих механізмів для реалізації 273 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ефективної технології стосовно подолання окремого конфлікту. Проблема полягає не лише в тому, що різні західні демократії по-різному відповідають на це питання, а й у тому, що, як це не дивно, західні політичні теорії зазвичай приділяли недостатню увагу сфері етнокультурних відносин. Упродовж більшої части- ни минулого століття політологи вважали етнічність маргіналь- ним явищем, що поступово зникне з модернізацією суспільства, і тому її розглядали як важливу тему досліджень для політичних теоретиків, що спрямовували погляди у майбутнє. Тому до се- редини 80-х рр. ХХ ст. цю проблему досліджували дуже мало політичних філософів чи теоретиків [14, 15]. Однак нині питання про права етнокультурних груп вийшло на передній план західної політичної теорії. Поновлення інте- ресу західних політологів до етнічних питань пояснюється різ- ними причинами. Як це не парадоксально, найважливішою з них є, напевне, хвиля етнічних конфліктів у країнах ЦСЄ, що піднялася під час і після краху комунізму. Більшість західних теоретиків вважала, що ліберальна демократія постане з по- пелу комунізму без проблем, і багато хто з них зараз прагне зрозуміти, чому етнічне питання й націоналізм стали на заваді цьому процесу [9, 10, 12, 18]. Проте, власне у західних демократіях також було немало чинників, які вказували на етнічні проблеми: виступи місце- вих жителів багатьох західних країн (у першу чергу Франції, Великої Британії, Німеччини та Сполучених Штатів) проти ім- мігрантів і біженців; відродження етнічної свідомості та полі- тична активність корінного населення (внаслідок чого в ООН було підготовлено проект Декларації прав корінного населен- ня), а також постійна і навіть наростаюча загроза відокремлень Квебеку, Шотландії, Фландрії та Каталонії, що спостерігається у деяких найбільш розвинених західних демократичних краї- нах [7, 11, 13]. Досвід вироблення і реалізації зовнішньополітичний кон- цепції цих країн при всіх недоліках і помилках, породжених нею, показав можливість створення алгоритму компромісу між партнерами, дотримувалися, здавалося би, протилежних 274 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору поглядів і десятиліттями шукали взаєморозуміння. У результа- ті спрацьовував механізм, що сприяв еволюції позицій партне- рів, спираючись на яку вдавалося звести нанівець глобальний конфлікт між наддержавами. Цей досвід може бути використаний для розв’язання про- блем, пов’язаних з етнополітичними конфліктами в Україні, по- заяк він свідчить про нагальність якнайшвидшого формування потужної інфраструктури, обслуговуючої всю сферу етнополі- тичних відносин у країні, тобто створення системи, яка вклю- чала б ефективну експертну службу професіоналів етнополі- тології. Така практика уможливила б їх володіти повноцінною інформацією про дану сферу в рамках відповідного регіону, фахівці змогли би компетентно оцінити процеси, які відбува- ються в регіонах, запропонувати оперативну й довготривалу прогностику і практичні рекомендації відповідним структурам. Важливу роль у сфері досягнення та збереження міжнаціональ- ної злагоди, відродження й зміцнення єдності багатонаціональ- ної України покликані відіграти міжрегіональні зв’язки громад- ських організацій політичних партій, рухів, спілок, які можуть і повинні стати провідниками народної дипломатії та утворювати простір для посередництва в етнополітичних конфліктах. Підсумовуючи, можна постулювати, що належне розуміння та класифікація всіх елементів суспільно-державних відносин етнонаціонального характеру має стати одним із фундамен- тальних чинників збереження стабільності в державі. Засто- совуючи положення загальної теорії державного управління до етнополітичної сфери, можна стверджувати, що, виходячи зі свого функціонального призначення, елементи системи ме- ханізмів забезпечення реалізації етнонаціональної політики в Україні повинні бути скоригованими згідно з розмежуван- ням концептів «етнонаціональна політика» і «етнополітичний менеджмент». Якщо перше є ширшим, таким, що охоплює і друге поняття, то, відповідно, органи державного управління етнополітичною сферою мають складатися як і з таких, що де- термінують стратегію її розвитку, так і з тих, що моніторять імплементацію рішень. 275 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII список використаних джерел: 1. Антонюк Олександр. Етнополітичний менеджмент: теоретичне обґрунтування та емпірична реальність № 6/2007 http://www.per- sonal.in.ua/article.php?ida=514 2. Асланов С. Роль національних меншин у політичному житті України/ Стелас Антипович Асланов//Сучасна українська політика: політики і політологи про неї: Зб. наук. праць. – К., 2008. – Вип.14. – С. 370-376. 3. Закон України «Про Концепцію державної етнонаціональної по- літики України» w1.c1.rada.gov.ua/pls/.../webproc34?id. 4. Anaya S. Indigenous Peoples in International Law. – New York: Oxford University Press, 1996. 5. Brubaker R. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Ques- tion in the New Europe. – New York : Cambridge University Press, 1996. – P. 157-177. 6. Clinton R. The Rights of Indigenous Peoples as Collective Group Rights // Arizona Review 34 (4), 1990. – P. 739-747. 7. Cook R. Canada. Quebec and the Uses of Nationalism. – Toronto : Mc- Clelland and Stewart Inc., 1995. 8. Galeotti A. Citizenship and Equality: the Place for Toleration // Political Theory 21 (4), 1993. – P. 585-605. 9. Knopff R. Liberal Democracy and the Challenge of Nationalism in Ca- nadian // Canadian Review of Studies in Nationalism. – 1995. – № 9 (1). – P. 323-339. 10. Kymlicka W. Liberalism and the Politicization of Ethnicity // Canadian Journal of Law and Jurisprudence. – New York, 1991. – P. 239-256. 11. Maclure J. Quebec Identity. The Challenge of Pluralism. – London, McGill-Queen’s Univ. Press, 2003. 12. Spinner J. The Boundaries of Citizenship: Race, Ethnicity and Nation- ality in the Liberal State. – Baltimore : Johns Hopkins University, 1994. 13. Stratton J. and Ang I. Multicultural Imagined Communities: Cultural Difference and National Identity in the USA and Australia // Bennett D. (ed.) Multicultural States. Rethinking Difference and Identity. – L., N.Y., 1998. – P. 138. 14. Van Dyke V. Collective Rights and Moral Rights: Problems in Liber- al-Democratic Thought // Journal of Politics. – № 44. – 1982. – P. 21-40. 15. Van Dyke V. Human Rights, Ethnicity and Discrimination. – Westport : Greenwood, 1985. – Р.14-15, 207-209. 16. Van Dyke V. The Individual, the State and Ethnic Communities in Polit- ical Theory // World Politics. – 1977. – №29 (3). – P. 343-369. 17. Van Dyke V. The Individual, the State and Ethnic Communities in Polit- ical Theory // World Politics. – 1977. – №29 (3). – P. 343-369. 276 Валентина Богатирець Управління етнонаціональними конфліктами в умовах євроінтеграційного простору 18. Young I. Together Indifference: Transforming the Logic of Group Polit- ical Conlict // Squires J. (ed.) Principled Positions: Postmodernism and the Rediscovery of Value. – London: Lawrence and Wishart, 1993. – P. 23-65. Валентина Богатырец управление Этнонациональными конфликтами в уСловиях евроинтеграционного проСтранСтва Стоит отметить, что первоочередной является необходимость на- учного осмысления проблем этнонациональной самоорганизации, формирования социальных ориентиров, разрешения противоречий в сфере межэтнических отношений, собственно, дальнейшего на- учного поиска в сфере этнонационального самоопределения и само- сохранения в контексте евроинтеграции. Для эффективного решения стратегических и тактических задач современного развития украин- ской государственности важным является, прежде всего, глубокое осмысление и творческое заимствование опыта мировых лидеров в поиске алгоритма управления конфликтами в этнополитической сфере, внедрении и постоянном совершенствовании демократичес- кой практики управления, высокоразвитых в политическом и эко- номическом смысле стран Западной Европы и Северной Америки. Ключевые слова: этнополитический менеджмент, полиэтничес- кое общество, многокультурность, управление конфликтами, госу- дарственное управление. Valentyna Bohatyrets algorithM for Managing conflicts of ethno-political doMain The particular highlight is scientiic awareness of the problems of eth- nic self-organization, social orientations molding, and conlicts resolving in the ield of ethnic relations, in particular, further scientiic research in 277 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII the sphere of ethnic self-determination and self-preservation in the con- text of eurointegration. To effectively address the strategic and tactical problems of current development of the Ukrainian statehood, primarily, a deep understanding and creative borrowing of the world leaders’ ex- perience in conlict management is essential for searching algorithm for ethnic policy, implementation and incessant betterment of democratic governance practices in a highly politically and economically developed Western Europe and North America. Keywords: ethnic and political management, polytechnic society, multiculturalism, conlicts managing, public administration. 278 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat Р о з д і л ііі Національні виміри європейських інтеграційних процесів Małgorzata NIEwIADOMSKA-CUDAK próby WproWadzenia parytetóW i kWot W zapisach ustaWoWych W polsce na przestrzeni ostatnich dWudziestu lat Jednym z najważniejszych mechanizmów zwiększenia odset- ka kobiet w strukturach politycznych jest system parytetów i kwot. Aktywność kobiet w sferze publicznej wymaga wsparcia właśnie poprzez różne sposoby oddziaływania na poziom kobiecej reprezen- tacji. Parytety i kwoty wskazywane są jako najbardziej skuteczne w tym zakresie. Parytet oznacza równy udział określonej grupy w organach czy gremiach i ma gwarantować realizację zasady równej reprezentacji politycznej. Parytet wyborczy wiąże się więc z taką samą reprezentacją obu płci na listach kandydatów oraz w organach przedstawicielskich zgodnie z formułą 50:501. Natomiast kwota de- iniowana jest przez Pippy Norris jako instrument wprowadzający (w formie obligatoryjnych zapisów prawnych lub jako dobrowol- ne) określone kryteria, w postaci minimalnego lub maksymalnego progu dla danej grupy, w procedurę selekcji członków do organów pochodzących z wyborów powszechnych albo z nominacji w sferze publicznej, albo też w sektorze prywatnym2. A. Żukowski kwotami 1 A. Żukowski, Partycypacja wyborcza kobiet. – Wyzwania i dylematy, s. 35, Toruń 2011. 2 Zob. P. Norris, Women`s Representation [w:] P. Norris, Electoral En- gineering: Voting Rules and Political Behaviour, New York 2003, s. 7 [za:] Ł. Wawrowski, Polityka równych szans. Instytucjonalne mechanizmy zwięk- szania partycypacji kobiet w strukturach politycznych na przykładzie państw Unii Europejskiej. – Toruń, 2007. – S. 587. 279 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII wyborczymi nazywa inne proporcje, (niż w przypadku parytetu), pomiędzy mężczyznami i kobietami na listach kandydatów oraz w organach przedstawicielskich, które są uregulowane prawnie lub są przedmiotem regulacji wewnątrzpartyjnych1. Warto nadmienić, iż deinicja Pippy Norris uwzględnia obligatoryjne lub dobrowolne wprowadzania kwot, które można stosować w sferze publicznej lub w sektorze prywatnym oraz nie precyzuje grupy docelowej. Mogą to być również kwoty na poziomie kandydowania jak i osób wy- branych. Na potrzeby niniejszego artykułu zostanie przyjęta dei- nicja sformułowana przez Arkadiusza Żukowskiego. Należy także dodać, iż kwoty można traktować jako dotyczące bezpośrednio ko- biet lub jako ogólny wymóg gwarantującej każdej z płci minimalny lub maksymalny udział. Mogą więc określać odsetek danej płci na listach kandydatów oraz liczbę mandatów, które zostały zagwaran- towane2. Kwoty służą także zwiększeniu udziału mężczyzn w ob- szarach zdominowanych przez kobiety, w tym również w życiu po- litycznym, gdzie przez niektóre partie (jak chociażby przez duńską Socjalistyczną Partię Ludową), traktowane są jako preferencje dla mężczyzn3. W krajach gdzie dominuje tradycyjne podejście do spo- łecznej, ekonomicznej i politycznej roli kobiet wprowadzono kwoty dla danej płci, aby zagwarantować reprezentację parlamentarną. Z raportu Parlamentu Europejskiego wynika, że w co drugim kraju na świecie wprowadzono niedawno systemy kwotowe dotyczące płci, aby zwiększyć partycypację polityczną kobiet. W 45 krajach kwoty zapisano w konstytucjach lub ustawach, a w kolejnych 50 partie po- lityczne dobrowolnie zobowiązała się do zapewnienia obu płciom odpowiedniej liczby miejsc na listach4. W Polsce od dawna toczy się dyskusja na temat zwiększenia politycznej reprezentacji kobiet. Sprawa ta nie była jednak przez 1 A. Żukowski, Partycypacja wyborcza kobiet..., s. 35. 2 Ibidem, s. 35. 3 Ł. Wawrowski, Polityka równych szans..., s. 587. 4 Kwoty dotyczące płci w systemach wyborczych w Europie, Raport Par- lamentu Europejskiego, www.kongreskobiet.pl 280 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat posłów traktowana jako część głębszego zagadnienia ustrojowego. Miała raczej charakter doraźnej kwestii politycznej, jednej z wielu kontrowersji1. Niniejszy artykuł jest próbą przedstawienia dążeń polskich kobiet do wprowadzenia kwot wyborczych oraz próbą od- powiedzi na pytanie czy wprowadzenie kwot wyborczych według płci jest wyrównywaniem szans dla kobiet w celu zwiększenia ich reprezentacji w organach przedstawicielskich. Projekt ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn pojawiał się w parlamencie kilkakrotnie2. W III kadencji Sejmu projekt ów został złożony ponownie. Podczas pierwszego czytania, któ- re odbyło się 5 marca 1999 roku odrzucono go większością gło- sów posłów AWS i PSL. Za projektem głosowali posłowie SLD i większość posłów UW3. Jednym z najbardziej krytykowanych w ustawie rozwiązań był art. 4 punkt 1 mówiący o kwotowym sys- temie, zmierzającym do zwiększenia udziału kobiet w organach kolegialnych. Zapis kwotowy w proponowanym projekcie miał dotyczyć władz wszystkich szczebli, a także wszelkich stanowisk. Udział przedstawicieli każdej z płci w organach kolegialnych po- woływanych, wybieranych lub mianowanych przez organ władzy publicznej miał wynosić nie mniej niż 40% składu organu4. Po raz kolejny parlamentarzyści opowiedzieli się przeciwko wprowadze- niu instytucjonalnych mechanizmów równościowych. Przeciwni- cy argumentowali, iż równość płci jest faktem i nie ma potrzeby 1 Jacek Kurczewski, Równouprawnienie płciowe reprezentacji w opinii polskich parlamentarzystów [w:] Kobiety w Polsce na przełomie wieków. Nowy kontrakt płci? Pod red. M. Fuszary. – Warszawa, 2001. 2 Po raz pierwszy miało to miejsce w 1996 r. Autorkami pierwszego pro- jektu były: Małgorzata Fuszara i Eleonora Zielińska. Jesienią 1996 r. został wniesiony do Sejmu z inicjatywy Parlamentarnej Grupy Kobiet po zebraniu 160 podpisów posłanek i posłów. Nie został rozpatrzony. Pomimo wprow- adzenia zaleconych zmian i wniesienia go ponownie w lutym 1997 roku z inicjatywy grupy 120 posłów i posłanek, również nie został skierowany pod obrady Sejmu, [w;] Projekt ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn, www.gender.pl/readarticle.php 3 Druk sejmowy nr 569, www.orka.sejm.gov.pl/Rejestrd 4 Ibidem 281 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII wprowadzania gwarancji ustawowych. Rządząca wówczas koalicja dążyła do ekskluzji kobiet z życia publicznego1. Kolejną próbą była propozycja wprowadzenia mechanizmu kwotowego do ordynacji wyborczej, zgłoszona w imieniu Unii Wolności przez posłankę Olgę Krzyżanowską jako poprawka do projektu prawa wyborczego na posiedzeniu Sejmu w dniu 16 lu- tego w 2001 roku. Poprawka dotyczyła składu list wyborczych i odnosiła się do zwiększenia udziału kobiet w życiu politycznym. W art. 146 pkt 2 zapisano, że na liście wyborczej kobiety powinny stanowić co najmniej 30%. Olga Krzyżanowska argumentowała, że wprawdzie polskie prawo nie dyskryminuje kobiet, to jednak życie pokazuje, że jest inaczej. «Już od kilku lat stawiamy sobie pytanie: Czy czekać na powolną ewolucję w sferze mentalności, obyczajów, która może doprowadzić do faktycznego zrównoważe- nia szans, czy wpływać aktywnie na zwiększenie udziału kobiet w życiu politycznym?». Ten impuls dla komitetów wyborczych partii politycznych układających listy nie zyskał uznania w oczach po- słów. Także ta propozycja została odrzucona przez Sejm2. Trzecia próba uchwalenia ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn miała miejsce w latach 2002-2003. Przedstawicielki Parlamentar- nej Grupy Kobiet złożyły u marszałka Senatu, Longina Pastusiaka, kolejny projekt. W art. 7 pkt 1 zapisano, iż udział każdej z płci w organie kolegialnym powoływanym albo mianowanym przez or- gan władzy publicznej powinien wynosić: 1. od dnia wejścia w życie ustawy do dnia 31 grudnia 2003 r. – co najmniej 30% składu organu, 2. Od dnia 1 stycznia 2004 r. do dnia 31 grudnia 2011 r. – co najmniej 40% składu tego organu, 3. Od dnia 1` stycznia 2012 r. – co najmniej 50% składu organu3. Projekt ten zakładał więc zwiększenie procentowe składu kobiet w organach kolegial- 1 Zob. więcej. E. Zielińska, Sytuacja kobiet Polsce w świetle zmian legislacyjnych okresu transformacji [w:] Kobiety w Polsce na przełomie wieków…, s. 100. 2 3 kadencja Sejmu 101 posiedzenie, 3 dzień, http://orka.2sejm.gov.pl/ Debata3.nsf/main/417593D4 3 Uchwała w sprawie wniesienia do Sejmu projektu ustawy o równym statusie, http://ww2.senta.pl/k5/dok/uch/031/182uch.htm 282 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat nych, aż do osiągnięcia w nich równości proporcji dwóch płci. Senat Rzeczypospolitej Polskiej przyjął projekt 19 grudnia 2001 roku i skierował go pod obrady Sejmu. Komisje sejmowe1, do któ- rych projekt został skierowany głosami Sojuszu Lewicy Demokra- tycznej, Unii Pracy oraz Samoobrony, odrzuciły senacki projekt ustawy. Krytykowano głównie dwa zapisy, o planach utworzenia Urzędu do spraw Równego Statusu Kobiet i Mężczyzn oraz wpro- wadzenia systemu parytetowego w udziale przedstawicielskim każdej z płci w organach władzy2. Podobnie uczynił Sejm w czerw- cu 2005 roku. Odrzucenie wyżej wspomnianego projektu, wywo- łało oburzenie środowisk kobiecych. Henryka Bochniarz argumen- towała, że «Równy status to nie tylko kwestia kobiet. To sprawa całego społeczeństwa, które dzięki niemu mądrzej żyje, lepiej się rozumie. Polska na pewno już do niego dojrzała»3. Co prawda w 2010 roku uchwalono ustawę dotyczącą problematyki równościo- wej, jednak nie poruszała ona zagadnienia równego udziału kobiet i mężczyzn w życiu politycznym4. System kwotowy zaistniał ponownie za sprawą trzech partii politycznych: Sojuszu Lewicy Demokratycznej, Unii Pracy i Unii Wolności. Wprowadziły go one do swoich wewnętrznych uregu- lowań. SLD już podczas Kongresu w 1999 r. podjęło uchwałę do- tyczącą wyrównywania szans kobiet5. Mówiła ona o zamieszcze- niu w statucie partii artykułu dotyczącego tej kwestii6. Pierwszym 1 Były to komisje: ustawodawcza oraz sprawiedliwości i praw człowieka – przyp. autorki 2 Projekt ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn, www.gender.pl/ readarticle.php?article, 27.09 2012. 3 Czas na kobiety – odrzucenie projektu ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn, http://www.bochniarz.pl/pl/a/ 4 Jej głównym celem było zapewnienie Komisji Europejskiej o wywiązy- waniu się ze zobowiązań nałożonych przez Unię Europejską, zob. więcej. Ustawa z dnia 3 grudnia 2010 roku o wdrożeniu niektórych przepisów Unii Europejskiej w zakresie równego traktowania (Dz.U. z 210 r., Nr 254, poz. 1700) 5 Zasadę, że żadna z płci nie Mozę być reprezentowana w stopniu niższym niż 30% SLD zapisało w swoim statucie w art. 16. ust 1- przypisek autorki. 6 S. Spurek, Kobiety, partie, wybory, Łódź 2002, s. 24. 283 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ugrupowaniem, które postanowiło zagwarantować kobietom 30% miejsc na listach była Unia Pracy. Przedstawiciele tej partii zde- cydowali w 1993 roku, że 30% miejsc na listach kandydatów do Sejmu przypadnie kobietom. Zadaniem organów terenowych było więc zachęcanie pań do aktywnej działalności w polityce lokal- nej1. Gwarancje kwotowe wprowadzone przez Unię Wolności w 2001 r. miały potwierdzić, iż w partii tej jest dobra atmosfera dla kobiet. Politycy UW doceniali rolę organizacji kobiecych, za spra- wą których pojawiła się presja wokół partii politycznych, aby te układając listy wyborcze nie zapominały o płci żeńskiej2. Za syste- mem parytetowym3 zarówno w wyborach do organów partii, jak i w procesie kształtowania list wyborczych w wyborach powszech- nych opowiadała się natomiast Partia Zielonych. Przepis §14 ust 1 i 2 statutu partii stanowi, że członkowie/członkinie organów Partii wybierani są przy uwzględnieniu zasady parytetu płci, a wszystkie organy partii Zieloni 2004 składają się z parzystej liczby człon- ków/członkiń i są obsadzane w 50% przez przedstawicieli obu płci. Natomiast ust. 7 wskazuje, że listy wyborcze tak do organów partii Zieloni 2004, jak i listy partii w wyborach powszechnych obsadzane są naprzemiennie kobietami i mężczyznami, przy czym kobiety otrzymują na listach miejsca nieparzyste. W przypadku, gdy brakuje przedstawicieli jednej z płci na przypadające im wolne miejsce na listach, bądź też nie zostali na nie wybrani, o wolnych miejscach decyduje organ ustalający listę kandydatów. Realizację zasady równego traktowania statusu kobiet i mężczyzn w tym za- kresie miał kontrolować jeden z organów partii – Rada Kobiet (§ 45 ust.1 statutu). Zieloni 2004 wystartowali do Sejmu w wyborach parlamentarnych w 2005 roku z listy SDPL, która nie przekroczyła progu wyborczego4. 1 Ibidem, s. 31 i 35. 2 Ibidem, s. 40. 3 Parytet oznacza równy udział każdej z płci w gremiach decyzyjnych, a kwota określony procentowo (np.30%, 40%) – przyp. autorki. 4 M. Fuszara, S. Spurek, Rządy i uczestnictwo, [w:] Polityka równości płci Polska 2007, Raport przygotowany w ramach projektu „Gender Mainstream- ing Initiative” w ramach Gender Thematic Trust Fund, Warszawa 2007, op. cit. s. 32, www. analityka gospodarcza.uni.lodz.pl/attachments/article/53/ 284 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat Jedną z ważniejszych inicjatyw powstałą przed wyborami parlamentarnymi w 2001 r. była Przedwyborczej Koalicji Ko- biet1, będąca porozumieniem środowisk i organizacji kobiecych, wspierająca udział pań w wyborach bez względu na ich przyna- leżność partyjną. W działalność PKW zaangażowało się ponad 50 organizacji z całego kraju. Celem Koalicji było wprowadzenie do parlamentu jak największej liczby kobiet, upowszechnienie idei równego statusu płci oraz monitorowanie działań partii po- litycznych pod kątem reprezentowania i realizowania interesów kobiet2. W Łodzi Stowarzyszenie Niezależna Inicjatywa Kobiet NIKe prowadziła szkolenia dla kandydatek ubiegających się o mandat poselski, dotyczące kampanii wyborczej oraz tworzenia pozytywnego wizerunku. W ramach partii, które wprowadziły za- pisy kwotowe także powstawały różnego rodzaju grupy kobiece3. Poza tym również wśród wyborców dokonywały się pewne zmia- ny świadomościowe dotyczące ich stosunku do obecności kobiet w polityce4. Na pytanie o wzrost udziału kobiet w gremiach de- cyzyjnych największa grupa respondentów wypowiedziała się za parytetowym rozwiązaniem w samorządzie lokalnym, admini- stracji państwowej, Sądzie Najwyższym, Sejmie i Senacie oraz w radach nadzorczych przedsiębiorstw5. Bardzo nikły był odsetek osób, które akceptowały niski udział kobiet w gremiach decyzyj- nych. Na przełomie XX i XXI wieku w społeczeństwie polskim przybywało zwolenniczek i zwolenników wysokiego udziału ko- biet we władzy, ale samych pań było w gremiach rządzących nadal 1 A. Żukowski, Partycypacja wyborcza kobiet…, s. 50. 2 S. Spurek, Kobiety, partie…, s. 60. 3 W lutym 2001 powstała Platforma Programowa SLD-Forum Równych Szans i Praw Kobiet, w Unii Wolności w marcu 2001 powołano Forum Ko- biet, a w Unii Pracy reaktywowano Krajową Sekcję Kobiet Unii Pracy, (zob. więcej: S. Spurek, Kobiety, partie…, s. 62, 63. 4 A. Żukowski, Partycypacja…, s. 50. 5 Badanie zrealizowane przez CBOS na zlecenie M. Fuszary oraz Ins- tytut Spraw Publicznych w dniach 25-30 maja 2000 roku na reprezen- tatywnej próbie losowej dorosłych mieszkańców Polski (1010 osób), zob. więcej: M. Fuszara, Zmiany w świadomości kobiet w Polsce w latach dziew- ięćdziesiątych [w:] Kobiety w Polsce na przełomie wieków, s. 23. 285 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII zbyt mało. Zarówno w 1997, jak i w 2000 r. ponad połowa bada- nych respondentów opowiadała się za podjęciem działań, których celem byłoby zwiększenie udziału kobiet w życiu publicznym. Respondenci chętnie wskazywali na prawne zagwarantowanie kobietom określonego procentu miejsc w rządzie oraz w waż- nych instytucjach państwowych i publicznych. Ponad połowa ba- danych stwierdziła, że byłby to sprawiedliwy sposób zmniejsze- nia dyskryminacji kobiet1. Próby wprowadzenia ustawowych kwot mandatów dla kobiet spotykały się jednak w parlamencie ze zde- cydowanym sprzeciwem ugrupowań prawicowych. Jednak dzię- ki wewnętrznym uregulowaniom wprowadzonym przez niektóre partie polityczne w kadencji Sejmu 2001-2005, nastąpił wzrost liczebności kobiet z 13% do 20%. Podobną tendencję mogliśmy zaobserwować w samorządach lokalnych. Było to także wynikiem działań organizacji wspierających kobiety w wyborach. Analizując obecność kobiet wśród kandydatów do organów władzy lokalnej, można było zauważyć, iż ich odsetek powoli wzrastał z 21% w 1998 r. do 25,50% w 2002, co w konsekwencji przełożyło się na niewielki wzrost w poszczególnych organach samorządowych2. Za sprawa Kongresu Kobiet Polskich, który odbył się w Warszawie w 2009 r. rozpoczęto prace nad obywatelskim projektem ustawy o parytetach na listach wyborczych. Najważniejszym zadaniem biura Kongresu stała się realizacja dwóch podstawowych postulatów: 1) wprowadzenia do ordynacji wyborczej systemu parytetowego (50% kobiet, 50% mężczyzn na wszystkich listach); 2) utworzenia niezależnego (wybieranego przez Sejm) organu – Rzeczniczki ds. Kobiet i Równości, która będzie chronić prawa kobiet oraz troszczyć się o ich równe szanse i możliwości3. Przygotowany przez Kongres Kobiet Polskich obywatelski projekt ustawy o parytetach na listach 1 Ibidem, s. 27 i 28. 2 Udział kobiet wśród ogółu radnych w 1998 r. wynosił 15,7%, a w 2002 – 17%, zob. więcej. M. Niewiadomska- Cudak M., Metody zwiększania reprezentacji politycznej kobiet w Polsce [w:] Cechy, procesy, przebudowa, red. W. Paruch, P. Maj, T. Koziełło, Rzeszów 2011., s. 222. 3 Strona internetowa Kongresu Kobiet, http://www.kongreskobiet.pl, „Postulaty”, inf. z 1 X 2009 r. 286 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat wyborczych, został złożony w Sejmie 21 grudnia 2009 roku. Zebrano pod nim 156 tys. podpisów poparcia. Podpisy zbierano w całej Polsce. Inicjatorki akcji argumentowały, że polska polityka ma niemal wyłącznie męskie oblicze. Kobiety są przedmiotami politycznych decyzji, a nie ich podmiotami1. Zdaniem przedstawicieli Kongresu Kobiet mała liczba kobiet w polityce nie jest kwestią ich świadomego wyboru. To nie prawda, że kobiety nie są polityką zainteresowane oraz że wyborcy niechętnie widzieliby wzrost ich zaangażowania2. Większa liczba kobiet w Sejmie to ich większa niezależność i nadzieja na zmianę politycznych priorytetów3. Wykres. 4 Źródło: CBOS, Agata Grabau; Polityka dla kobiet, Przegląd Nr 50(520) 29.12.2009 r. s.9 1 Por. A. Grabau, Polityka dla kobiet, Przegląd Nr 50(520) 20 grudnia 2009 r., s. 6. 2 Zob. więcej: Ł. Wawrowski, Co da Polkom tzw. ustawa parytetowa, [w:] B. Kłos, J. Szymańczak (red.), Zasada równości i zasada niedyskryminacji, Warszawa, 2011. – S. 141. 3 A. Grabau, Polityka dla kobiet, Przegląd Nr 50(520) 20 grudnia 2009 r., s 6. 287 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Respondentom zadano pytanie: Gdyby prawo w Polsce stano- wiło, że kobiety powinny zajmować określony procent miejsc w rządzie, administracji państwowej i kierownictwie ważnych insty- tucji publicznych, to jaki to powinien być procent? Jak wynika z powyższego wykresu 51% respondentów uznało, że 50% ważnych stanowisk w państwie powinny zajmować ko- biety. Jednak podczas prac nad projektem w sejmowej podkomi- sji odrzucono koncepcję parytetu. Argumentowano, że zawierał on wiele błędów merytorycznych. Kontrowersje budził artykuł 33 Konstytucji RP na który powoływali się projektodawcy. Wskazy- wali oni bowiem, że celem ustawy jest pełniejsza realizacja wyra- żonej w art. 33 Konstytucji RP zasada równości kobiet i mężczyzn we wszystkich dziedzinach życia. Jak zauważa Marek Chmaj takie ujęcie było pewnym nieporozumieniem, gdyż w art. 33 konstytucji ustawodawca odniósł się do równych praw, ale tylko «w życiu ro- dzinnym, polityczny, społecznym i gospodarczym»1. Ostatecznie w toku prac nad projektem, do ustawy zostały wprowadzone istotne zmiany, w konsekwencji których przy- jęto 35% kwotę wyborczą. Ostatecznie nowy Kodeks wybor- czy2 uchwalony przez Sejm Rzeczypospolitej Polskiej 5 stycznia 2011 r. miał zmienić istniejący status quo. W przepisie art. 211§3 pkt 1 zapisano, że liczba kandydatów – kobiet nie może być mniejsza niż 35% liczby wszystkich kandydatów na liście. Przepis ów stanowił iż lista, na której pań będzie mniej niż 35%, nie może być zarejestro- wana3. Zapis ten stosuje się w zakresie układania list do Sejmu, gdyż do Senatu wprowadzono okręgi jednomandatowe. Podobne rozwią- zania przyjęto w stosunku do list w wyborach samorządowych, a 1 Marek Chmaj, Parytet płci w kodeksie wyborczym, [w:] Kodeks wy- borczy, wstępna ocena, Warszawa 2011, s. 197. 2 Ustawa z dnia 5.01.2011 r. – Kodeks wyborczy (Dz. U. nr 21, poz. 112). 3 Okręgowa komisja wyborcza wzywa osobę zgłaszającą listę do usunię- cia wady zgłoszenia w terminie 3 dni. Zgłaszający powinien w takiej sytuacji dokonać zmian kandydatów na liście ( nie stosuje się art. 212 § 6 zakazujące- go dokonania zmian po zgłoszeniu listy). W przypadku nieusunięcia wady we wskazanym terminie komisja postanawia o odmowie rejestracji listy w całości (art. 215) zob. więcej: A. Rakowska, K. Skotnicki: Zmiany w prawie wyborczym wprowadzone przez Kodeks wyborczy, Przegląd Sejmowy 2011, nr 4, s. 13. 288 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat mianowicie do rad gmin, rad powiatów oraz sejmików wojewódz- kich, a także list w wyborach do Parlamentu Europejskiego. Rozwią- zania wprowadzone przez kodeks wyborczy odnoszące się do kwot płci, budziły jednak poważne wątpliwości, co do ich zgodności z szeregiem norm konstytucyjnych. Podnoszono kwestie ich sprzecz- ności z wyrażoną w art. 32 ust. 1 zasadą równości wobec prawa oraz ustanowioną w art. 33 zasadą równouprawnienia kobiet i mężczyzn1. Wątpliwości pojawiły się także w zakresie zgodności rozwiązań wprowadzających kwoty z zasadą pluralizmu politycznego wyrażo- ną w art. 11 Konstytucji RP2. Zasada ta gwarantuje nie tylko wolność tworzenia, ale i wolność działalności partii politycznych. Jak argu- mentował W. Sokolewicz «ingerencja władz publicznych w życie wewnętrzne partii jest dopuszczalna tylko w rażących przypadkach oczywistego i drastycznego naruszenia prawa, jeśli służy przy tym realizacji jakichś zasad konstytucyjnych lub ustawowych»3. Zdaniem A. Szmyta wprowadzenie kwot na listach kandydatów bez wątpie- nia zawęziło funkcję wyborczą partii politycznych4. Na ograniczenie swobody podmiotów zgłaszających kandydatów przez wprowadze- nie w kodeksie tzw. parytetów płci, zwracał także uwagę Grzegorz Kryszeń5. Podkreślał on jednak, że ustanowiona forma parytetu nie rezerwuje z góry kobietom określonej liczby mandatów w organie przedstawicielskim, bowiem ostatecznie o ich przydziale rozstrzyga wola wyborców wyrażona w akcie głosowania6. Natomiast Marek Chmaj przekonywał, iż w obecnym kształcie ustawy nie ma argu- mentów przemawiających przeciw zgodności z konstytucją przy- jętych rozwiązań. Przepisy artykułu 211§3, gdzie zastrzeżono, że 1) liczba kandydatów-kobiet nie może być mniejsza niż 35% liczby 1 Ibidem,s.14 2 Ibidem 3 W. Sokolewicz, uwaga 6 do art. 11 Konstytucji, (w:) Konstytucji Rzec- zypospolitej Polskiej. Komentarz, t. V, red. L. Garlicki, Warszawa 2007. 4 A. Szmyt, Opinia w sprawie wprowadzenia parytetu płci na listach wy- borczych, „Przegląd Sejmowy” 2010, nr 3, s. 137. 5 G. Kryszeń, Problematyka zgłaszania kandydatów w świetle kodek- su wyborczego(w:) Kodeks wyborczy, Wstępna ocena, Wydawnictwo Se- jmowe, Warszawa 2011, s. 179. 6 Ibidem 289 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII wszystkich kandydatów na liście; 2) liczba kandydatów mężczyzn nie może być mniejsza niż 35% liczby wszystkich kandydatów na li- ście, oraz art. 425 § 3 i 457 § 2 kodeksu wyborczego należy, zdaniem tego autora, uznać za zgodne z art. 32 i art. 33 konstytucji1. Nowy kodeks wyborczy wszedł w życie z dniem 1 sierpnia 2011 r. tuż przed zaplanowanymi na 7 października wyborami do Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej. Do Senatu, jak już wspomniano, obowią- zywał system większościowy, gdzie od wyborów w 2011 r. wpro- wadzono okręgi jednomandatowe. Uchwalone zmiany wprowadziły wiele kontrowersji w gremiach decyzyjnych niektórych partii poli- tycznych. Zaczęły one także wprowadzać swoje wewnętrzne ure- gulowania, co do umieszczania kobiet na listach wyborczych2. W konsekwencji tego, wśród ogółu kandydatów znalazło się 43,5 % kobiet3. Tabela 34. Kobiety na listach wyborczych % kobiet % kobiet % kobiet na partia na listach w pierwszej 3 Miejscu 1 PO 43,4% 40,6% 34% PSL 41,7% 22,0% 15% PiS 39,8% 21,2% 24% RP 44,5% 39,8% 10% SLD 44,4% 36,6% 15% Źródło: M. Fuszara Kobiety w wyborach parlamentarnych 2011, www.isp.org.pl/uploads 1 M. Chmaj, Parytet płci w kodeksie wyborczym, [w:] Kodeks wyborczy, Wstępna ocena, Wydawnictwo Sejmowe, Warszawa 2011., s. 205. 2 Organy krajowe Platformy Obywatelskiej ustaliły dodatkowo, że dwie kobiety muszą być w pierwszej piątce każdej listy wyborczej do Sejmu RP, zob. więcej: M. Niewiadomska-Cudak, Uregulowania prawne dotyczące reprezentacji kobiet w kolegialnych organach władzy w Polsce, w kontekście wyników wyborów parlamentarnych w 2011 r., Studia Wyborcze, Tom XII 2012, Łódź 2012, s. 9. 3 http://Wybory 2011.pkw.gov.pl 290 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat Wiele z nich nie miało jednak dużych szans na mandat, gdyż liderami list w przeważającej większości zostawali mężczyźni. «Jedynkami» na listach było zaledwie 21% kandydatek1. Najwię- cej kobiet-liderek list miała Platforma Obywatelska, a na drugim miejscu było Prawo i Sprawiedliwość. Mimo, że Ruch Palikota czy Sojusz Lewicy Demokratycznej umieścił ponad 44% kobiet na li- stach, to liderami byli głównie panowie. Z wyliczeń Jarosława Flisa wynikało, że w Platformie Obywa- telskiej «jedynki» okazały się w 100% «biorące»2. Trzeba jednak zaznaczyć, iż liderowanie na liście partii politycznej z wysokim poparciem społecznym, to gwarancja mandatu. Kobiet do zdobycia mandatu senatora było jeszcze mniej, bo za- ledwie 14% ogółu startujących3. W konsekwencji wyborów do Sej- mu weszło 23,91% kobiet, a do Senatu 13%. Co prawda uregulo- wania kwotowe nie odniosły zamierzonego celu4, ale wymogły na partiach politycznych wprowadzenia większej ilości kobiet na listy wyborcze. W porównaniu z elekcjami w 2007 i 2005 roku liczba pań na listach wszystkich ugrupowań mających swoje przedsta- wicielstwo w Sejmie, wzrosła dwukrotnie, co obrazuje poniższa tabela. Tabela 35. Kobiety na listach wyborczych w latach 2005, 2007 i 2011 roku Komitet 2011 2007 2005 wyborczy PO 43,4% 21,1% 21,0% PiS 39,8 % 19,2% 21,0% SLD 44,4% 22,2% 27,6% 1 M. Niewiadomska-Cudak, Uregulowania prawne dotyczące reprezen- tacji kobiet w kolegialnych organach władzy w Polsce…, s. 10. 2 Zob. dane dostępne na http://jaroslawlis.blog.onet.pl 3 http://Wybory 2011.pkw.gov.pl 4 Nie zwiększyły w sposób znaczący udziału kobiet w polskim parlamen- cie- przyp. autorki. 291 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Komitet 2011 2007 2005 wyborczy PSL 41,7% 18,2% 19.6% RP 44,5% Wszystkie 43,5% 23,1% 24,5% Listy PO, PiS, SLD i PSL 42,3% 20.1% 22,1% Łącznie Źródło: M. Fuszara Kobiety w wyborach parlamentarnych 2011, www.isp.org.pl/uploads Zgodnie z przypuszczeniami Marka Chmaja samo pojawienie się dużej liczby kandydatek, nie spowodowało wzrostu udziału ko- biet w parlamencie1. Partie polityczne mogły odegrać ważną rolę przy wyborze i skutecznym promowaniu kandydatek oraz przyzna- niu określonego miejsca na liście, ale robiły to w sposób bardzo zachowawczy, być może obawiając się zwiększenia ich szans w uzyskaniu mandatu. Jak trafnie zauważa M. Chmaj dobrym roz- wiązaniem byłoby powszechne wprowadzenie przez partie poli- tyczne do swoich statutów regulacji w zakresie umieszczania kan- dydatów na listach wyborczych. Prawne usankcjonowanie kwot miało więc także znaczenie dlatego, że rozpoczęło debatę na temat obecności kobiet w polityce, zmusiło liderów partyjnych do po- szukiwania kompetentnych kobiet, nie pozwoliło na odwoływanie się przy układaniu list jedynie do popularnych w polityce old boys networks2. Zdaniem J. Marszałek-Kawa kobiety, które decydują się na działalność polityczną, wnoszą do dyskursu publicznego nie tyl- ko merytoryczne argumenty, ale także bardziej wyważony sposób 1 M. Chmaj. Parytet płci w kodeksie wyborczym (w:) Kodeks Wyborczy, Wstępna ocena, Wydawnictwo sejmowe, Warszawa 2011, s. 205-206. 2 M. Fuszara, Doreprezentowanie kobiet na listach wyborczych to sukces częściowy, www.kulturaliberalna.salon24.pl. ., (13.10.2011 r.) 292 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat prowadzenia debaty1. Magdalena Środa i Kinga Dunin uważają, że bez kwot wolność wyboru byłaby bardziej ograniczona. Mecha- nizm kwotowy wolność poszerza, bo możemy wybierać nie tylko między mężczyznami, którzy są tradycyjnie nominowani przez in- nych mężczyzn, ale również między nimi a kobietami2. Im więcej kobiet na listach wyborczych, tym większa szansa uzyskania man- datu. Zestawienie odsetka kandydatek do władz uchwałodawczych w samorządach w wyborach w 2010 roku z wybranymi kobietami- -radnymi potwierdza tą tezę. W sytuacji, w której odsetek kandy- datek na listach do rad gmin w elekcji w 2010 roku wynosił przy- najmniej 50%, co najmniej jedna trzecia radnych w tych gminach w kadencji 2010-2014 to kobiety. Parytet – jako gwarancja zacho- wania «masy krytycznej» reprezentacji kobiet – okazał się w tym przypadku mechanizmem efektywnym we wspieraniu rzeczywi- stego udziału kobiet w polityce. Tylko brak uregulowań prawnych w wyborach samorządowych, które odbyły się przed uchwaleniem nowego Kodeksy wyborczego sprawił, iż w skali kraju było jedy- nie 2,5% gmin, w których wśród kandydatów przynajmniej połowa osób była płci żeńskiej3. Dokonując analizy niskiej partycypacji kobiet w obszarze polityki należy podkreślić, iż bez dalszych zmian legislacyjnych dysproporcji w organach kolegialnych wyrównać się nie da. Regu- lacje prawne także mogą nakazać podmiotom zgłaszającym listy kandydatów, aby rozmieszczać kandydatów i kandydatki w odpo- wiednim porządku. Mogą one w pewnym stopniu zadecydować o sukcesie wyborczym, tzw. uzyskaniu mandatu4. Dużą rolę do 1 J. Marszalek-Kawa, Brakuje nam solidarności, czyli dlaczego kobiety nie głosują na kobiety? [w:] Kobiety w polityce, s. 222. 2 K. Dunin, M. Środa, Dlaczego potrzebne są parytety i jak ich bronić? http:// www.stowarzyszeniekongreskobiet.pl/parytety 3 M. Druciak, M. Fuszara, A. Niżyńska, J. Zbieranek, Kobiety na polskiej scenie politycznej, http;// www.isp.org.pl/uploaads/lemanager, s. 20. 4 To czy kwoty będą skuteczne zależy od praktyki wprowadzania tych kwot przez władze partyjne oraz od sankcji jakie będą nałożone na partie pol- ityczne w przypadku braku realizacji systemu kwotowego na swoich listach wyborczych, ważne są także korzyści płynące z tego tytułu dla partii polityc- znych, zob. więcej:A. Żukowski, Partycypacja wyborcza kobiet – wyzwania i dylematy, Toruń 2011 r., 47-49. 293 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII odegrania mają również partie polityczne. Zmiana ustawy o par- tiach politycznych może iść w kierunku zmian w statutach pod- miotów politycznych dotyczących wprowadzenia zapisu konstru- owania list wyborczych na zasadzie naprzemiennego umieszczania na nich kobiet i mężczyzn Liczniejsza obecność kobiet w polityce, może jednak potęgować u mężczyzn poczucie większej konkuren- cji. Zdaniem Magdaleny Szponar kobiety są mało atrakcyjne dla partii politycznych, gdyż z reguły dysponują dużo niższym kapi- tałem nie wnoszącym zaplecza inansowego do partii1. Kobieta ma szansę zrobienia kariery politycznej przy dobrym inansowym zabezpieczeniu. Obecne kampanie wyborcze są bardzo kosztowne i nie każdą kandydatkę stać na wydatkowanie sporej kwoty na mar- ketingowe działania. Na mniej spektakularny wzrost kobiet w gremiach parlamen- tarnych mogła także mieć wpływ słaba świadomość Polaków na temat nowych mechanizmów kwotowych. Z badań Centrum Bada- nia Opinii Społecznej i Instytutu Spraw Publicznych2 wynikało, że prawie połowa Polaków (41%) w ogóle nie wiedziała na miesiąc przed wyborami, na czym polega nowy mechanizm kwotowy. Po- nad jedna czwarta twierdziła, że ma on zagwarantować kobietom odpowiedni odsetek miejsc w ławach sejmowych, a jedynie 22% respondentów wiedziało, iż polega on na przeznaczeniu dla kobiet 35% miejsc na listach wyborczych do sejmu. Ta niska świadomość społeczna wskazuje na brak wystarczających informacji ze strony środków masowego przekazu na ten temat, ale także jest wynikiem małego zainteresowania wyborców nowymi zmianami wprowa- dzonymi w wyniku uchwalenia kodeksu wyborczego. Warto przypomnieć, iż kwoty nie obowiązywały w wyborach do Senatu, gdzie po raz pierwszy wybierano nowych senatorów w jednomandatowych okręgach wyborczych. System ten jednak nie 1 M. Szponar, Kobiety w polityce – aktywne czy pasywne, op. cit., s 48 (w:) J., Marszałek- Kawa, Kobiety w polityce, Toruń 2010. 2 Wiedza i opinie Polaków o prawie wyborczym i mechanizmach kam- panii. Komunikat z badań, Centrum Badania Opinii Społecznej, Instytut Spraw Publicznych, Warszawa, wrzesień 2011 roku. 294 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat sprzyja większej reprezentatywności kobiet w gremium izby wyż- szej, gdyż wyborcy w przeważającej mierze głosowali na przedsta- wicieli partii politycznych, a nie na poszczególnych kandydatów. Wszelkie głosy dotyczące rozszerzenie tego systemu na wybory samorządowe wydają się więc mało przydatne dla podwojenia ilo- ści kobiet w organach kolegialnych. Systemy większościowe nie wpływają korzystnie na partycypację wyborczą kobiet. Dlatego też prawo wyborcze przewidujące kwoty w proporcjonalnych sys- temach wyborczych należy modyikować w kierunku chociażby obowiązkowego systemu na przemienności kobiet i mężczyzn na listach wyborczych. Proces legislacyjny dotyczący większej repre- zentacji kobiet w organach kolegialnych dopiero się w Polsce roz- począł. Nie należy więc go hamować, ale ulepszać, aby w sposób aktywny realizować działania zmierzające do zapewnienia równo- ści szans kobiet i mężczyzn w życiu politycznym. Odpowiadając na pytanie postawione na wstępie artykułu na- leży stwierdzić iż, mimo że wprowadzenie takich uregulowań jak ustawowe kwoty było poprzedzone dylematami prawnymi i poli- tycznymi, to jednak mogą one w perspektywie czasu doprowadzić do zwiększenia się reprezentacji kobiet w organach kolegialnych w Polsce. Warto jednak pamiętać, że warunkiem skutecznego syste- mu kwotowego jest jego kompatybilność z systemem wyborczym, a same regulacje kwotowe należy uzupełnić o przepisy dotyczące kolejności umieszczania kandydatek i kandydatów na listach wy- borczych. Sankcje prawne w postaci niezarejestrowania list, gdzie nie respektuje się zapisów ustawowych to kolejny bodziec służący zwiększenia politycznej reprezentacji kobiet. Wprowadzenia kwot nie tylko mobilizuje kobiety do większej aktywności politycznej ale także zmusza partyjnych liderów do «otwarcia się na panie» i dostrzeżenia ich ważnej roli w polskiej polityce. 295 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Bibliograia 1. Chmaj M., Parytet płci w kodeksie wyborczym, [w:] Kodeks wyborczy, wstępna ocena, Warszawa 2011. 2. Grabau A., Polityka dla kobiet, Przegląd Nr 50(520) 20 grudnia 2009 r. 3. Fuszara M, Zmiany w świadomości kobiet w Polsce w latach dziewięćdziesiątych [w:] Kobiety w Polsce na przełomie wieków red. M. Fuszary, Warszawa 2001. 4. Kryszeń G., Problematyka zgłaszania kandydatów w świetle kodeksu wyborczego(w:) Kodeks wyborczy, Wstępna ocena, Wydawnictwo Sejmowe, Warszawa 2011. 5. Kurczewski J., Równouprawnienie płciowe reprezentacji w opinii polskich parlamentarzystów [w:] Kobiety w Polsce na przełomie wieków. Nowy kontrakt płci?, red. M. Fuszary, Warszawa 2001. 6. Marszalek-Kawa J., Brakuje nam solidarności, czyli dlaczego kobiety nie głosują na kobiety ? [w:] Kobiety w polityce, Toruń 2010. 7. Niewiadomska- Cudak M., Metody zwiększania reprezentacji politycznej kobiet w Polsce [w:] Cechy, procesy, przebudowa, red. W. Paruch, P. Maj, T. Koziełło, Rzeszów 2011. 8. Niewiadomska-Cudak M, Uregulowania prawne dotyczące reprezentacji kobiet w kolegialnych organach władzy w Polsce, w kontekście wyników wyborów parlamentarnych w 2011 r., Studia Wyborcze, Tom XII 2012, Łódź 2012. 9. Norris P., Women`s Representation [w:] P. Norris, Electoral Engineering: Voting Rules and Political Behaviour,New York 2003. 10. Rakowska A, K. Skotnicki: Zmiany w prawie wyborczym wprowadzone przez Kodeks wyborczy, Przegląd Sejmowy 2011, nr 4. 11. Sokolewicz W., uwaga 6 do art. 11 Konstytucji, (w:) Konstytucji Rzeczypospolitej Polskiej. Komentarz, t. V, red. L. Garlicki, Warszawa 2007. 12. S. Spurek, Kobiety, partie, wybory, Łódź 2002. 13. Szmyt A., Opinia w sprawie wprowadzenia parytetu płci na listach wyborczych, «Przegląd Sejmowy» 2010, nr 3. 14. Szponar M., Kobiety w polityce – aktywne czy pasywne, (w:) J., Marszałek- Kawa, Kobiety w polityce, Toruń 2010. 15. Wawrowski Ł., Polityka równych szans. Instytucjonalne mechanizmy zwiększania partycypacji kobiet w strukturach politycznych na przykładzie państw Unii Europejskiej. Toruń 2007. 16. Wawrowski Ł., Co da Polkom tzw. ustawa parytetowa, [w:] B. Kłos, J. Szymańczak (red.), Zasada równości i zasada niedyskryminacji, Warszawa 2011. 296 Małgorzata Niewiadomska-Cudak Próby wprowadzenia parytetów i kwot w zapisach ustawowych w Polsce na przestrzeni ostatnich dwudziestu lat 17. Zielińska E, Sytuacja kobiet Polsce w świetle zmian legislacyjnych okresu transformacji [w:] Kobiety w Polsce na przełomie wieków. Nowy kontrakt płci?, red. M. Fuszara, Warszawa 2001. 18. Żukowski A, Partycypacja wyborcza kobiet Wyzwania i Dylematy, Toruń 2011. Źródła internetowe: 1. Dane dostępne na http://jaroslawlis.blog.onet.pl 2. Druk sejmowy nr 569, www.orka.sejm.gov.pl/Rejestrd kadencja Sejmu 101 posiedzenie, 3 dzień, http://orka.2sejm.gov.pl/Debata3.nsf/ main/417593D4 3. Dunin K., Środa M., Dlaczego potrzebne są parytety i jak ich bronić ? http:// www.stowarzyszeniekongreskobiet.pl/parytety 4. Druciak M., Fuszara M., Niżyńska A., Zbieranek J., Kobiety na polskiej scenie politycznej, http;// www.isp.org.pl/uploaads/lemanager, s. 20. 5. Fuszara M., Doreprezentowanie kobiet na listach wyborczych to sukces częściowy, www.kulturaliberalna.salon24.pl. ., (13.10.2011 r.) 6. M. Fuszara, S. Spurek, Rządy i uczestnictwo, [w:] Polityka równości płci Polska 2007, Raport przygotowany w ramach projektu «Gender Mainstreaming Initiative» w ramach Gender Thematic Trust Fund, Warszawa 2007, op. cit. s. 32, www.analityka gospodarcza.uni.lodz.pl/ attachments/article/53 7. Kwoty dotyczące płci w systemach wyborczych w Europie, Raport Parlamentu Europejskiego, www.kongreskobiet.pl 8. Projekt ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn, www.gender.pl/ readarticle.php 9. Uchwała w sprawie wniesienia do Sejmu projektu ustawy o równym statusie, http://ww2.senta.pl/k5/dok/uch/031/182uch.htm 10. Projekt ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn, www.gender.pl/ readarticle.php?article, 27.09 2012. 11. Czas na kobiety – odrzucenie projektu ustawy o równym statusie kobiet i mężczyzn, http://www.bochniarz.pl/pl/a/ 12. Strona internetowa Kongresu Kobiet, http://www.kongreskobiet.pl, «Postulaty», inf. z 1 X 2009 r. 13. http://Wybory 2011.pkw.gov.pl Źródła prawa: 1. Ustawa z dnia 3 grudnia 2010 roku o wdrożeniu niektórych przepisów Unii Europejskiej w zakresie równego traktowania (Dz.U. z 210 r., Nr 254, poz. 1700) 2. Ustawa z dnia 5.01.2011 r. – Kodeks wyborczy (Dz. U. nr 21, poz. 112). 297 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Małgorzata Niewiadomska-Cudak atteMpts to iMpleMent parities and quotas in statutory provisions in poland over the last tWenty years The activities of women in public sphere requires support through the various ways of inluencing a level of female representation. Parities and quotas are found to be the most eficient ones as for the representation. As a Report of European Parliament states, in one on two countries in the world lately there were quota systems regarding gender imposed to improve political participation of females. In 45 countries quotas were noted in constitutions or country’s acts, and in the other 50 countries – political parties voluntarily agreed to guaranty both genders appropriate amount of places on the electoral lists. The article is an attempt to present female’s pursuance to implementing electoral quotas in terms of gender and an attempt to answer a question whether imposing quotas is equalizing chances for women to enhance their appearance in representative bodies. Малгожата Нєвядомська-Цудак Спроби впровадЖення паритетів та квот у законодавчих полоЖеннях у польщі протягом оСтанніх двадцяти років Активність жінок у громадській сфері потребує підтримки через різні засоби впливу на кількість жіночої репрезентації. Найбільш ефективними в цьому плані є паритети та квоти (контингент). З рапорту Європейського парламенту випливає, що в кожній дру- гій країні світу нещодавно ввели квотативні системи щодо статі з метою активізації участі жінок в політичному житті. В 45 країнах квоти записані в конституціях або законах, а ще в 50 політичні партії зобов’язалися до заповнення відповідної кількості місць у списках як чоловіками, так і жінками. Ця стаття є спробою висвітлення зусиль польських жінок щодо за- провадження виборчих квот, а також спробою дати відповідь на питан- ня, яке значення для вирівнювання шансів жінок та їх участі в представ- ницьких владних структурах має впровадження виборчих квот. 298 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim Andrzej KOBUS kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskiM rucheM dysydenckiM Niewielu badaczy zwraca uwagę na fakt, iż październik 1956 r. tak ważny dla przeobrażeń politycznych w Polsce (jednocześnie naznaczony dramatycznymi wydarzeniami na Węgrzech) był za- razem tzw. Polsko-Ukraińskim Miesiącem Przyjaźni. Wiązały się z tym liczne wizyty polskich delegacji partyjnych, i nie tylko, na Ukrainie i ukraińskich w Polsce. Wśród polskich delegatów udają- cych się na Ukrainę nie brakowało osób jawnie wypowiadających się konieczności reform systemu komunistycznego, sympatyzują- cych z W. Gomółką i jego programem politycznym. Po stronie ukraińskiej polscy goście niejednokrotnie natraiali na uważnych słuchaczy poważnie zainteresowanych zachodzą- cymi w PRL zmianami społeczno-politycznymi. 7 października 1956 r. w «Українській Культурі» organie Ukraińskiego Mini- sterstwa Kultury ukazał się artykuł Aleksandra Ścibora-Rylskie- go, redaktora naczelnego polskiej «Nowej Kultury», w którym to autor zwracał się do ukraińskiej inteligencji tymi słowami: Jak wiecie, polscy naukowcy i pisarze prowadzą obszerne dyskusje o drogach rozwoju sztuki. Kontrowersje ogniskują się wokół zasto- sowanych we współczesnym realizmie, metod. Różni ludzie przed- stawiają różne pomysły. […] My w Polsce popieramy różnorod- ność tendencji, różnorodność artystycznych punktów widzenia. Jesteśmy za różnorodnością w sztuce. Nasza dyskusja odbiła się echem wśród Czechów, Jugosłowian i Węgrów. Dobrze byłoby, gdyby artyści ukraińscy sprecyzowali swoje opinie w tej sprawie [10, s.18]. Na radzieckiej Ukrainie miał miejsce duży popyt na polskie wydawnictwa i pozycje książkowe. Na jednej z centralnych ulic Kijowa – Chryszczatyku – znajdowała się niezwykle popularna księgarnia z obszernym polskim działem. W polskie książki za- opatrywały się tam setki kijowian oraz mieszkańców innych miast ukraińskich. Na Ukrainę w formie prenumeraty docierały również 299 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII takie czasopisma jak: «Polityka», «Kultura», «Życie Literackie», «Twórczość» [4, s. 94]. W tym okresie czasu autorzy polscy obecni byli nie tylko na półkach księgarskich czy w oicjalnej prasie ukraińskiej. Na dłu- go przed powstaniem ukraińskiego samizdatu, samwydawu, (który zacznie się rozwijać dopiero w późnych latach 60-tych) w różnego rodzaju odpisach po Ukrainie krążyły teksty Leszka Kołakowskie- go . Centralny problem pism L. Kołakowskiego – wzajemna rela- cja pomiędzy polityką i moralnością – wzbudzał szczególnie żywe zainteresowanie i ośmielał krytycznie nastawionych do państwa intelektualistów ukraińskich [4, s. 94]. Dotrzeć można było także, zwłaszcza w latach 60., do wy- dawnictw sprowadzonych nielegalnie z Zachodu. Tak było np. z uznawaną dziś za kultową na Ukrainie w latach 60. książką emi- gracyjnego twórcy ukraińskiego Iwana Koszeliwca Україньська літуратура в УСРР. Prawdopodobnie pierwsze egzemplarze tej książki zostały w 1965 r. przywiezione z Polski przez studentów ukraińskich [4, c.73]. Do PRL tego typu literatura mogła dotrzeć za sprawą żywych kontaktów wielu osób w Polsce ze środowiskami emigracyjnymi. Ponieważ zaś, środowiska te utrzymywały żywe kontakty z ukraińskim emigrantami, stąd Polska mogła w tym wy- padku wystąpić jako idealny kanał przerzutowy z Zachodu na tery- torium Związku Radzieckiego. W latach 60. na Ukrainie rozwinął się niezależny ruch szistde- siatnykiw, zaś w drugiej połowie lat 70., aż po początek lat 80. działała Ukraińska Grupa Helsińska, jednak obydwie te inicjatywy nie miały poważniejszych kontaktów z polską opozycją. Natomiast w pierwszej połowie lat 80. o Ukrainie i ukraińskich środowiskach niezależnych sporo pisała polska prasa podziemna. W numerze 14. z 1980 r. redakcja «Biuletynu Dolnośląskiego» – wydawanego nielegalnie we Wrocławiu – zaprezentowała petycję utworzonego na emigracji w Europie Zach. Ukraińskiego Narodo- wego Ruchu Wyzwoleńczego adresowaną do Sekretarza General- nego Organizacji Narodów Zjednoczonych (ONZ). Sygnatariusza- mi dokumentu powstałego 24 maja 1980 r. byli: Serhij Babycz, Anatolij Bernychuk, Iwan Hel, Iwan Ilozyk, Witali Kałynczewko, 300 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim Mykoła Matusewicz, Myrosław Marynowicz, Wasyl Owsijenko, Zorian Papadiuk, Wasyl Romaniuk, Petro Ruban, M. Rudenko, Ołek Satyhyj, Andrij Turyk, Bogdan Czujko, Jurij Szuchewicz oraz Ołeś Berdczyk . W petycji autorzy tekstu powołując się na Deklarację Antykolonialną ONZ z 1960 r. domagali się wolności dla Ukrainy. Sugerowano w ten sposób jednoznacznie, iż Ukraina pod dominacją Związku Radzieckiego jest oiarą jego kolonial- nych i imperialnych ambicji [15, s. 14-15]. Fakt zaprezentowania takiego dokumentu przez polską prasę podziemną był tutaj bardzo wymowny. Znaczna część polskich kół opozycyjnych niezwykle poważnie zainteresowana była sytuacją w Związku Radzieckim, aspiracjami niepodległościowymi poszczególnych jego republik oraz działalnością polityczną wywodzących się z tych krajów śro- dowisk emigracyjnych. Powód był niezwykle prozaiczny. Ruchy narodowościowe na terenie Związku Radzieckiego niezwykle osłabiały spoistość całego ZSRR, to zaś nie pozostawało bez wpły- wu na kondycję bloku wschodniego, do którego wtrybionym pozo- stawał i sam PRL. W 1984 r. kilkakrotnie na temat radzieckiego środowiska dysy- denckiego obszerne materiały prezentował podziemny – wydawany w Warszawie – «Tygodnik Mazowsze». Ukazywały się one m.in. w stałej rubryce pisma zatytułowanej: «W bloku», (funkcjonował również tytuł «W bloku i poza blokiem» − w zależności od numeru pojawiały się one zamiennie). Np. w numerze 75/76 redakcja w spe- cjalnym materiale w sposób wnikliwy i interesujący przedstawiała czołowe postaci i przedsięwzięcia radzieckiego środowiska dysy- denckiego. Naświetliła jego zasadnicze problemy i wyzwania stoją- ce przed tamtejszymi opozycjonistami [3, s. 6]. Ten sam «Tygodnik Mazowsze» w następnym numerze, 77., informował z kolei obszernie o relacjach polsko-ukraińskich oraz ukraińskiej emigracji politycznej [1, s. 3]. Pismo nie unikało, więc tematów trudnych i kontrowersyjnych, zwłaszcza dla starszego pokolenia czytelników, doskonale zdających sobie sprawę z całej złożoności relacji polsko-ukraińskich − zwłaszcza w XX wieku. Wątek ukraiński kontynuowało również w kolejnych numerach, w 87. pod tytułem: «Ukraiński poeta o Polsce» zaprezentowanym 301 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII został tekst powstały w jednym z radzieckich łagrów, rozpowszech- niony następnie w ukraińskim i rosyjskim samizdacie. Jego autorem był odsiadujący 10-letni wyrok, ukraiński poeta – Wasyl Stus . W tekście tym autor napisał: «W totalitarnym świecie nie ma drugiego narodu, który by tak oiarnie bronił swoich ludzkich i narodowych praw. Polska daje przykład Ukrainie. Psychologicznie my, Ukraiń- cy, jesteśmy bliscy, może najbliżsi ze wszystkich polskiemu charak- terowi, ale brak nam tego, co najważniejsze – świętego patriotyzmu, który jednoczy Polaków. Jaka szkoda, że Ukraina nie jest gotowa do pobierania lekcji u polskiego nauczyciela. Reżim ZSRR i oicjalnej Polski, ważąc się na walkę z ludem orę- żem najbrutalniejszego ucisku policyjnego, znowu ujawnił swoją antynarodową i despotyczną istotę. Po Polsce (najprawdopodob- niej autorowi chodzi o nieodległy okres stanu wojennego w PRL – A.K.) – tak myślę – wierzyć w moskiewskie ideały może jedynie ostat- ni głupiec i nikczemnik. Związkowy wariant wyzwolenia byłby nie- zwykle skuteczny także dla ZSRR. Gdyby zapoczątkowany przez inży- niera Klebanowa ruch związkowy rozprzestrzenił się w całym kraju, rząd sowiecki − być może − stanąłby w obliczu najbardziej auten- tycznego przeciwnika. Ruch helsiński, a może i ruch patriotyczno – narodowy są bowiem dla tego kraju wyższą matematyką. Natomiast ruch walczący o kawałek chleba i godziwą płacę dla robotnika – jest zrozumiały i akceptowany przez wszystkich. Jestem zachwycony polskimi bojownikami ducha i żałuję, że nie jestem Polakiem. Polska otworzyła nową epokę w świecie totali- tarnym i przygotowuje jego upadek. Ale czy polski przykład powtó- rzy się i u nas – oto pytanie. Polska podminowywała Rosję przez cały wiek XIX, także i teraz próbuje to robić. Życzę uczestnikom polskiego powstania najpomyślniejszego losu i mam nadzieję, że reżim policyjny 13 grudnia nie stłumi świętego płomienia wolno- ści. Ufam, że w zniewolonych krajach znajdą się siły, które przyjdą s sukurs wyzwoleńczej misji polskich bojowników wolności » [20, s.4]. Wcześniej, bo już w 1983 r., w audycji z dnia 12 październi- ka, o obozowych notatkach W. Stusa informowało Radio Swoboda, również eksponując jego słowa poświęcone Polsce i polskim wy- darzeniom [12, k. 9-12]. 302 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim Do tak miejscami gorzkich, zwłaszcza w kontekście sytuacji społeczno-politycznej na Ukrainie, i jednocześnie wzniosłych i pełnych patosu słów w nawiązaniu do polskiego ruchu «Solidar- ności» Stusa skłaniały jego całe lata spędzone w ukraińskim ruchu dysydenckim. Pilnie przyglądał się temu, co dzieje się w jego kraju i w miarę możliwości również temu, co działo się poza granica- mi Związku Radzieckiego, przede wszystkim w Polsce. Jak już wspomniano Stus odsiadywał w tym czasie dziesięcioletni wyrok po skazaniu go przez sąd w Kijowie 2 października 1980 r. na tyle właśnie lat obozu o specjalnym rygorze. W obronie skazanego Stu- sa wystosował w dniu 19 października 1980 r. specjalny list prote- stacyjny również represjonowany w tym czasie Andriej Sacharow . Swoją karę Stus odbywał w tzw. obozach permskich (trzy obozy w pobliżu miejscowości Czusowe w obwodzie permskim). W 1985 r. nazwisko Stusa znalazło się wśród kandydatów do literackiej Na- grody Nobla. To m.in. spowodowało, iż był jeszcze gorzej niż do- tychczas traktowany przez władze obozowe. Zmarł w nocy z 3 na 4 września 1985 r. przebywając w karcerze obozowym, w którym od 28 sierpnia prowadził głodówkę [17, s. 689]. W. Stus bez mała stał się taką ikoną ukraińskiego ruchu dysy- denckiego, jak A. Sacharow w przypadku dysydentów rosyjskich. Niezmiernie, więc istotnym wydaje się fakt, iż życiorysach obydwu tych wybitnych radzieckich dysydentów odnaleźć można «polskie wątki» i udowodnić ich zainteresowanie Polską i polskim ruchem opozycji politycznej. Zadania tyleż słusznego, co wywołującego spore kontrowersje w polskim podziemiu podjęła się w połowie lat 80. opozycyjna organizacja Solidarność Walcząca. Otóż wychodząc z założenia, iż rolą środowisk opozycyjnych jest przybliżać do siebie nie tylko koła dysydenckie i niezależne inicjatywy społeczne, ale również całe narody, Solidarność Walcząca zdecydowała się na wydanie serii znaczków pocztowych nawiązujących do idei niepodległości wschodnich sąsiadów Polski: Litwy, Białorusi i Ukrainy. Szcze- gólne kontrowersje wzbudził dwujęzyczny znaczek poświęcony Ukrainie. Obok wizerunku św. Jerzego prezentował on symbol śro- dowisk ukraińskich walczących o niepodległość swojego kraju – tryzub [9, s. 122]. 303 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Wielu osobom bezpośrednio związanym czy sympatyzującym tylko ze środowiskami opozycyjnymi – reprezentującym zarówno starsze (zwłaszcza), jak i młodsze pokolenie – symbol ten jedno- znacznie kojarzył się z ukraińskimi środowiskami nacjonalistycz- nymi zaangażowanymi w pogromy ludności polskiej na połu- dniowo-wschodnich kresach Rzeczpospolitej latem 1943 r. oraz w okresie późniejszym. Solidarności Walczącej zarzucono, iż oto propaguje ideologię, która przyczyniła się do dramatu wielu Pola- ków. Wielkiej odwagi i determinacji ze strony środowisk opozy- cyjnych wymagało podjęcie działań na rzecz dotarcia do możliwie jak najszerszego kręgu społecznego z tą trudną i zawiłą prawdą historyczną, iż tryzub nie był tylko symbolem mordu czy bestial- stwa, ale i heroicznego oporu tysięcy Ukraińców wobec władzy radzieckiej. Takiej trudnej misji podjęli się właśnie członkowie Solidarności Walczącej. Będąc świadomymi, iż nie wystarczą tyl- ko tak spektakularne posunięcia, jak zaprezentowanie tryzuba na solidarnościowym znaczku, działacze Solidarności Walczącej kon- tynuowali uparcie podjętą już wcześniej akcję szerokiego informo- wania i upowszechniania wiedzy o wschodnich sąsiadach Polski i ich trudnej historii we wszystkich pismach i gazetkach związanych właśnie z tą podziemna organizacją. W swoich działaniach członkowie Solidarności Walczącej nie ograniczyli się tylko do terytorium Polski, ale starali się również dotrzeć np. do Ukraińców żyjących w granicach Związku Radziec- kiego. Kornel Morawiecki, w latach 80. przywódca Solidarności Walczącej, po latach o tej działalności wypowiadał się w sposób następujący: […] wspomnijmy tylko o jednej akcji, którą przepro- wadziliśmy w połowie lat osiemdziesiątych. Przygotowaliśmy kil- kaset kopert z nadrukiem Towarzystwa Przyjaźni Polsko-Radziec- kiej. Do środka włożyliśmy gazetki Solidarności Walczącej w języku ukraińskim i rosyjskim. W większych były całe paczuszki bibuły. Chyba we wszystkich kierowanych na Ukrainę-także znaczki poczty Solidarności Walczącej z hasłami i symbolami niepodległości tego kraju. Adresy zdobyliśmy z różnych źródeł. Dużo pomógł m.in. Mi- kołaj Iwanow . W umówionym dniu wysłaliśmy tę pocztę, wrzucając 304 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim ja do skrzynek w kilkunastu polskich miejscowościach. Większość tej korespondencji doszła do adresatów i musiała zrobić wrażenie, gdyż wydarzenie to komentowały m.in. serwisy światowe BBC. […] My w SW (Solidarności Walczącej – A.K.) uważaliśmy, że zbliżenie z innymi nacjami sowieckiego imperium stanowi jeden z kluczy do jego rozsadzenia [9, s. 137-138]. W drugiej połowie lat 80. w związku z odwilżą zapoczątkowaną w ZSRR przez Michaiła Gorbaczowa, dużo zaczyna się zmieniać na samej Ukrainie. Zaczął odradzać się Kościół greckokatolicki – rozwiązany przez władze radzieckie w 1946 r. m.in. z powodu po- parcia, jakiego udzielił ukraińskim ruchom niepodległościowym w trakcie II wojny światowej. Od sierpnia 1987 r. na Ukrainie za- inicjowano wielką akcję społeczną na rzecz ponownej legalizacji Kościoła greckokatolickiego. Na terenie Watykanu wsparcia od- radzającemu się Kościołowi greckokatolickiemu udzielili m.in. przedstawiciele Episkopatu Polski [8, s. 201]. 7 lipca 1988 r. powstał Ukraiński Związek Helsiński nawiązują- cy po części do rozbitej na początku lat 80-tych Ukraińskiej Grupy Helsińskiej. Mianowicie Związek posuwał się znacznie dalej niż czyniła to Grupa na przełomie dekad. Opublikował on tzw. Dekla- rację Zasad, która zakładała odrodzenie się państwowości ukraiń- skiej i przebudowę Związku Radzieckiego na zasadzie konfedera- cji niezależnych państw [19, s. 53-55; 6, s. 8; 8, s. 19]. Od początku 1988 r. intensywnie zaczął się rozwijać ruch na- rodowy. We Lwowie i Kijowie powstały inicjatywy społeczne jed- noznacznie akcentujące swój narodowy charakter. We Lwowie był tzw. Demokratyczny Front, zaś w Kijowie – Narodowy Związek Sprzyjania Przebudowie. Podobne inicjatywy zaczęły się rów- nież rodzić w innych miejscach kraju. Najsilniejszą jednak z po- wstających w tym okresie czasu inicjatyw obywatelskich okazał się być założony przez kijowską inteligencję twórczą: Народний рух України за перебудовою (Narodowy Ruch Ukrainy na rzecz Przebudowy, NRU). W listopadzie 1988 r. Związek Pisarzy Ukra- iny z siedzibą w Kijowie wybrał nowy skład tamtejszego komitetu partyjnego. Za zgodą tego komitetu powołano grupę inicjatywną w składzie: Jwan Dracz, Wołodymyr Maniak, Jurij Muszkietyk, 305 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Oksana Musijenko, Borys Olijnik, Dmytro Pawłyczko, Borys Ro- goza, Mychajło Słaboszpicki, Stanisław Telniuk, Wiktor Teren. Właśnie ta grupa rozpoczęła na szeroką skalę propagowanie idei utworzenia pozapartyjnej masowej organizacji, jaką miał stać się NRU. W lutym 1989 r. «Литературная Газета» opublikowała projekt programu NRU. Program nie był tak radykalny jak te, które w tym czasie przedstawiały analogiczne inicjatywy w republikach nadbałtyckich, czy chociażby przedstawiony Ukraiński Związek Helsiński. Powstrzymywał się mianowicie od żądań przekształce- nia ZSRR w konfederacje, czy powołania własnych sił zbrojnych i wprowadzenia odrębnej waluty. J. Dracz i D. Pawłyczko spotkali się w sprawie projektu z M. Gorbaczowem, który generalnie nie potępiał programu NRU, lecz apelował o konieczne zachowanie związku trzech słowiańskich narodów, na wypadek gdyby ZSRR zaczął ulegać jakimś przeobrażeniom [14, s. 543]. Nie ulega wątpliwości, że NRU stawał się z każdym miesiącem coraz popularniejszy na Ukrainie. Od kwietnia 1989 r. w samym Lwowie działało już blisko 50 kół NRU. 1 lipca 1989 r. w Kijo- wie odbyła się pierwsza regionalna konferencja ruchu [14, c. 543]. 2 lipca na ulicach ukraińskiej stolicy odbyła manifestacja z udzia- łem kilkunastu tysięcy demonstrujących. Z niebiesko-żółtymi la- gami i hasłami domagali się oni suwerennej Ukrainy i wyrażali swe poparcie dla NRU – inicjatywy, która, o czym była już mowa, nie posuwała się tak daleko i nie akcentowała dotąd w swoim progra- mie odrębności państwowej Ukraińskiej Socjalistycznej Republi- ki Radzieckiej. Właściwie dopiero teraz, pod wpływem tzw. ulicy NRU zaczął włączać do swojego programu hasła niepodległościo- we [2, s. 7]. Natomiast w dniach 8–10 września 1989 r. miał miejsce pierwszy ogólnokrajowy zjazd NRU. W zjeździe uczestniczył ponad tysiąc delegatów, przede wszystkim z zachodniej i centralnej Ukrainy. Co niezwykle ważne, Ukraińcy stanowili tylko 85% uczestników zjaz- du. Pozostałe 15% uczestników byli to reprezentanci pozostałych narodów zamieszkujących Ukrainę. W oicjalnych dokumentach zjazdowych potępiono wszelkie formy antysemityzmu, wsparto ruch Tatarów krymskich odradzający się na terenie Krymu i wyciągnięto 306 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim rękę ku Rosjanom zamieszkującym republikę, wychodząc z prze- konania, iż nie da się budować na Ukrainie czegokolwiek bez tej bardzo licznej grupy narodowej [14, s. 544]. NRU od samego początku, pomimo, iż w swojej nazwie od- woływał się do przymiotnika narodowy, absolutnie odcinał się od jakichkolwiek form nacjonalizmu. Zrzeszał po prostu tych wszyst- kich, którym zależało na uzyskaniu większej suwerenności przez Ukrainę. Poważnie przypominał on polski ruch «Solidarności». Choć tamta rodziła się jako ruch stricte robotniczy, to szybko prze- kształciła się w organizacje zrzeszającą wszystkie grupy zawodowe i społeczne. Podobnie rzecz się miał z NRU, który w swoich sze- regach rychło zgromadził przedstawicieli różnych narodowości – przy zachowaniu jednak ukraińskiej większości i różnych profesji. Podobieństwa do polskiego ruchu odnosiły się także do warstwy zewnętrznej. Zdarzało się mianowicie, iż nazwa NRU pisana była polską solidarycą, np. w wydawanym przez lwowskie struktury ru- chu piśmie «Віче» [7, s. 1]. Sam NRU zaczął również od lata 1989 r. docierać ze swoim programem także do polskiego odbiorcy, mianowicie za sprawą wydawanego od niedawna w sposób legalny w PRL opozycyjnego dziennika. Była nim «Gazeta Wyborcza». Pismo to bardzo dużo pisało o Ukrainie, niejednokrotnie narażając się w ten sposób na ingerencje działającej w tym czasie jeszcze cenzury. W numerze z 10 lipca 1989 r. «Gazeta Wyborcza» pod znamiennym tytułem: «Chcemy być niezawisłym państwem» opublikowała wywiad z działaczem NRU Bohdanem Horyniem, w którym to tekście ukra- iński opozycjonista wypowiadał się w sposób następujący: Mamy wszelkie podstawy, żeby być suwerennym, normalnym państwem jak wszystkie kraje Europy [22, s. 6]. W dalszej części tekstu doszło do wspomnianej interwencji cenzury, natomiast kolejne zdania wypowiedzi Horynia przed- stawione zostały już w całości. Zadeklarował on m.in.: Przykład «Solidarności» jest dla nas bardzo cenny. Z waszego wyborczego zwycięstwa cieszyło się mnóstwo ludzi [22, s. 6]. Poza tym Horyń wypowiadał się szeroko o demokratycznym, tolerancyjnym cha- rakterze NRU, zwracając uwagę, iż jego celem jest skupienie wokół 307 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII siebie wszystkich mieszkańców Ukrainy, bez względu na ich przy- należność narodową. Te słowa Horynia dla polskiego czytelnika były szczególnie ważne, gdyż nie ulega wątpliwości, iż wielu Po- laków obawiało się odrodzenia ukraińskiego nacjonalizmu, który już niejednokrotnie w historii XX w. w Europie Wschodniej przy- nosił tragiczne rezultaty. W wypowiedzi Horynia należy również dostrzec ewolucję poglądów kierownictwa NRU latem 1989 r., które do swojego programu zaczęło również włączać kwestię od- rębności państwowej Ukrainy, o czym jeszcze w 1988 r. i pierw- szych 1989 r. nie było mowy. Kilka tygodni później w tej samej gazecie, w jej numerze 79. z 28 sierpnia 1989 r. ukazał się kolejny obszerny materiał poświęco- ny NRU. Również w tym wypadku redakcja «Gazety Wyborczej» poświęciła sporo miejsca na swoich łamach w celu zaprezento- wania bogatego tekstu odnośnie tej wielkiej, ukraińskiej inicjatywy społecznej [13, s. 6]. Rok 1989 na Ukrainie to nie tylko eksplozja wielkiego ruchu narodowego, ale to także okres niezwykle bujnego rozwoju ukra- ińskiego ruchu drugoobiegowego. W powstających pismach pod- ziemnych nierzadko obecnymi były również polskie akcenty. Np. w lwowskim piśmie «Поступ» (Postęp) w jego październikowym 13. numerze ukazał się szeroki wywiad z Bogdanem Borusewiczem Pytany przez dziennikarzy B. Borusewicz szeroko opowiadał o po- czątkach polskiej opozycji politycznej, m.in. o powstaniu i działal- ności KOR- u. Opisywał również powstanie w Polsce pierwszych, niezależnych pism drugoobiegowych np. «Robotnika». W dalszej części wywiadu B. Borusewicz odniósł się do powstania «Solidar- ności» i jej roli w latach 80-tych. W wypowiedzi Borusewicza dla ukraińskiego pisma drugoobiegowego nie mogło również zabrak- nąć odniesień do sytuacji w Polsce w ostatnich miesiącach. Mówił on o niedawnych wyborach do parlamentu, w których olbrzymi sukces odniosła «Solidarność» i o olbrzymiej odpowiedzialności, jaka spoczywa na powstałym niedawno rządzie T. Mazowieckiego . Dla czytelnika ukraińskiego, niewątpliwie również świadomego konieczności przeprowadzenia na Ukrainie stosownych reform ekonomicznych, bardzo ważne były słowa Borusewicza o olbrzy- 308 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim mim wysiłku, jaki czeka społeczeństwo polskie w związku z prze- prowadzanymi głębokimi reformami gospodarczymi. Słowa tym bardziej ważne, iż w zasadzie żadna opozycja przejmująca władzę na fali euforii z osiągniętego sukcesu nie informuje, jak wielkie będą jeszcze koszta jej dalszych kroków. Nie uczyniła tego polska opozycja w czerwcu 1989 r., natomiast miała jeszcze czas na przy- gotowanie się do takiej wielkiej debaty o kosztach społecznych po- ważniejszych reform w kraju opozycja ukraińska. We wrześniu 1989 r. ukazał się 1. numer nieoicjalnego pisma Ukraińskiej Autokefalicznej Cerkwi Prawosławnej zatytułowany «Наша Віра». W tym inauguracyjnym numerze pisma redakcja oprócz wielu tekstów poświęconych właśnie Ukraińskiej Autokefa- licznej Cerkwi Prawosławnej zamieściła również obszerny materiał na temat Prawosławnej Cerkwi Autokefalicznej w Polsce [16, s. 2]. Z kolei pismo «Вісті Українського Національного Руху Підляшшя», które zaczęło ukazywać się pod koniec 1989 r. w 1. numerze z grudnia przyniosło informacje o wizycie w Polsce na przełomie listopada i grudnia Mychajła Gorynia, jednego z lide- rów Ukraińskiego Związku Helsińskiego i jednocześnie aktywne- go działacza NRU. Redakcja «Вісті Українського Національного Руху Підляшшя» nie poinformowała jednak w tekście ani gdzie, ani z kim konkretnie spotkał się w Polsce M. Goryń [11, s. 2]. Również u schyłku 1989 r. zaczęło się ukazywać w wersji rosyjsko- języcznej drugoobiegowe pismo «Пути». Pierwszy numer pisma – grudniowy – przyniósł kilka interesujących artykułów takich auto- rów jak A. Sacharow, W. Bukowski czy A. Michnik [5, s. 2-11]. Dokonując krótkiego przeglądu polskich akcentów w rozwija- jącym się w tym czasie na Ukrainie ruchu drugoobiegowym należy dodać, że również na terenie PRL w 1989 r. podejmowano próby niezależnego wydawania po ukraińsku dla samych Ukraińców. Do takich prób zaliczyć należy projekt związany z pismem «Основи. Суспільство й культура Підляшшя», za którym stał Jerzy Gawry- luk z Bielska Podlaskiego i krąg osób z nim związanych. Środo- wisko to opracowało kilka numerów pisma «Основи. Суспільст- во й культура Підляшшя» poruszającego kwestie polityczne, 309 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII kulturalne i religijne. W numerze 3. z kwietnia 1989 r. pismo zapre- zentowało np. podstawowe wytyczne programowe rozwijającego się na Ukrainie NRU. Zespół redakcyjny tworzący 3. numer pisma zamieścił również na jego łamach napisany wyjątkowo po polsku materiał poświęcony powstałemu pod koniec 1988 r. w Warszawie Towarzystwu Pomost. Redakcja poinformowała swych czytelników, że powstające Towarzystwo postawiło sobie za cel popularyzowanie na terenie Polski wiedzy o historii i kulturze Białorusinów, Litwinów, Ukra- ińców i innych mniejszości zamieszkujących PRL [18, s. 63]. 28 września 1989 r. oicjalnie ukazująca się «Літературна Україна» opublikowała program NRU przyjęty na niedawno za- kończony zjeździe. Zakładał on konieczność politycznego, ekono- micznego i kulturalnego odrodzenia Ukrainy oraz budowy demo- kratycznego i otwartego społeczeństwa. Niestety zabrakło w nim mowy o wspomnianych powyżej kosz- tach społecznych zakrojonych na tak szeroką skalę działań. Pro- gram NRU również nie był jednoznaczny, co do kwestii dalszego statusu Ukrainy. Mianowicie pomiędzy przywódcami ruchu po- wstały rozbieżności, co do tego, czy Ukraina powinna zmierzać do całkowitej odrębności i niezależności, czy też podjąć walkę o realną suwerenność w ramach Związku Radzieckiego. Dysydenci działający od schyłku lat 70-tych i przez większą część dekady lat 80-tych byli za pełną niepodległością Ukrainy. Z kolei działacze reprezentujący jeszcze pokolenie szistdesiatnykiw nalegali na pozostanie w ramach państwowości radzieckiej. W ciągu najbliższych miesięcy, a więc u schyłku 1989 r. i w pierwszej poło- wie 1990 r. coraz widoczniejszą będzie dominacja tych działaczy, którzy optować będą za bardzo daleko idącym usamodzielnieniem się Ukrainy. Jednak, czy w przyszłości górę wziąć miało bardziej radykalne skrzydło NRU, czy to bardziej umiarkowane, to w 1989 r. najważniejszy był jeden podstawowy fakt – narodził się wielki, odpowiedzialny ruch społeczny, który mógł stać się alternatywą dla rządzącej partii komunistycznej. Ruch, który na wielu płaszczyznach przypominał polski, wielki ruch solidarnościowy. 310 Andrzej Kobus Kontakty polskiej opozycji politycznej z ukraińskim ruchem dysydenckim Wykorzystane źródła 1. Walka o Ukrainę // Tygodnik Mazowsze. – 1984. – № 77. – S. 3-4. 2. Barwy narodowe // Gazeta Wyborcza. – 1989. – № 48. – S. 6-7. 3. W bloku // Tygodnik Mazowsze. – 1984. – № 75/7. – S. 5-6. 4. Bunt pokolenia. Rozmowy z intelektualistami ukraińskimi / Відп. ред. B. Berdychowska. O. Hnatiuk. – Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2000. – 285 s. 5. Горбачёв и реформы. Свою точку зрения высказывают: Андрей Са- харов, Мирослав Джилас, Адам Михник, Татьяна Коорягина, Юрий Афанасев, Владимир Буковский, Фред Анаденко, Николай Шуль- гин, Александр Дольский // Пути. – 1989. – № 1. – C. 2-11. 6. Gill W. Gill N. Stosunki Polski z Ukrainą w latach 1989–1999. – Toruń: Wyd-wo. Adam Marszałek, 1994. – 123 s. 7. Інформаційне повідомлення // Віче. – 1989. – № 1. – C. 1-2. 8. Kamiński A. Z. Kozakiewicz J. Stosunki polsko-ukraińskie. Raport. – Warszawa: Centrum Stosunków Międzynarodowych. Instytut Spraw Publicznych, 1997. – 59 s. 9. Kornel. Z przewodniczącym Solidarności Walczącej Kornelem Morawieckim rozmawia Artur Adamski. – Wrocław : Wyd-wo Kontra, 2007. – 276 s. 10. Lewycky B. Polityka i społeczeństwo na Ukrainie sowieckiej 1953– 1980. – Warszawa : Wyd-wo CDN, 1988. – 153 s.; 11. Михайло Горинь в Польщі // Вісті Українського Національного Руху Підляшшя. – 1989. – № 1. – C. 2-3; 12. Музей-Архів і Документаційний Центр Українського Самвидаву в Ки’ві, Василь Стус – 64, k. 9-12. 13. Narodowy Ruch Ukrainy // Gazeta Wyborcza. – 1989. – № 79. – S. 6-7. 14. Новітня історія України (1900–2000) / Відп. ред. А. Слюсаренкo, В. Гусева, В. Литвинa. – K. : Вища шк., 2002. – 719 с. 15. Pismo Ukraińskiego Narodowego Ruchu Wyzwoleńczego // Biuletyn Dolnośląski. – 1980. – № 14. – S. 14-15. 16. Православна автокефальна церква в Польщі // Наша Віра. – 1989. – № 1. – C. 2-3. 17. Słownik dysydentów. Czołowe postacie ruchów opozycyjnych w krajach komunistycznych w latach 1956-1989. – Warszawa : Karta, 2007. – T. 2. – 802 s.. 18. Towarzystwo Pomost // Основи. Суспільство й культура Підляшшя. – 1989. – № 3. – C. 63-65/ 19. Українська Гельсінська Група. До 30-річчя створення: історія, докумен- ти / Під ред. O. Зінкевич і В. Овсієнкo. – К.: Смолоскип, 2006. – 128 с. 20. Ukraiński poeta o Polsce // Tygodnik Mazowsze. – 1984. – № 87. – C. 3-5. 21. Chojnowski A. Ukraina. – Warszawa : TRIO, 1997. – 235 s. 22. Chcemy być niezawisłym państwem // Gazeta Wyborcza. – 1989. – № 45. – S. 5-6. 311 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Андрій Кобус контакти польСької політичної опозиції з українСьким диСидентСьким рухом У пропонованій науковій розвідці досліджуються проблеми спів- праці польської та української опозиційних груп, контактів греко-ка- толицької церкви, яка підпільно діяла у Радянській Україні з поль- ською католицькою церквою, а також діалогу української еміграції з польським еміграційними середовищами. Автор наголошує, що цій проблемі сучасні дослідники не посвятили дотепер жодної моно- графії. У пропонованій статті автор аналізує розвиток українського дисидентського руху, напрямки і регулярність його контактів з поль- ською опозицією. Також розглядаються відносини між незалежними українськими середовищами і польською опозицією. Автор звертає увагу на те, що вже в 60-х роках, а ще більше – наприкінці 80-х років, ці відноси- ни стають частішими. Для українських незалежних діячів польська опозиція і зміни в Польщі були свого роду стимулом активізації своєї діяльності. У статті наголошується, що постання незалежної само- врядної профспілки «Солідарність» і легалізація її діяльності ще у Польській Народній Республіці стало дієвим прикладом для На- родного Руху України. З іншої сторони для польських опозиційних діячів було важливим поширення ідей «Солідарності» на Схід, що, на їх думку, повинно було унеможливити реанімацію сталінізму у країнах Центрально-Східної Європи. Andrew Kobus polish political opposition’s contacts With the ukrainian dissident MoveMent The article highlights the problem of the Polish and Ukrainian oppo- sition groups’ cooperation, ties of the Greek-Catholic Church, which se- cretly cooperated in the Soviet Ukraine with the Polish Catholic Church, as well as dialogue of the Ukrainian emigration with the Polish emigra- tion environments. The author emphasizes the-then period issue has never been investigated by modern scholars in a single monograph. The present article discloses the problem of the development of the Ukrainian dissi- dent movement, direction and frequency of its contacts with the Polish opposition. 312 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє Furthermore, the relationship between the independent Ukrainian en- vironment and the opposition are under study. The author draws attention to the fact that in the 60’s, and even more precisely in the late 80’s, these relationships are becoming more frequent and fruitful. Noteworthy, the Polish opposition and drastic changes in Poland appeared for Ukrainian independent igures to be a kind of stimulus for its activities revitalizing. The author focuses on the rise of independent self-governing trade union “Solidarity” and the legalization of its activity even in the Polish People’s Republic was an effective model for the People’s Movement of Ukraine. On the other hand, “Solidarity” essential ideas’ spread in the East was quite signiicant for the Polish opposition activists, which, in their opin- ion, was to prevent the resuscitation of Stalinism in Central and Eastern Europe. Сергій ШВиДЮК регіональна політика польщі: ретроСпектива і погляд у майбутнє Проаналізовано регіональну політику Польщі з погляду її ста- новлення і перспектив розвитку. Відзначено, що польська регіо- нальна політика пройшла декілька етапів розвитку. Наприкінці 1990-х рр. польські політичні еліти, здійснюючи адміністратив- но-територіальну реформу, обрали шлях децентралізації дер- жавного управління і перетворили регіональні представницькі органи воєводств на важливі суб’єкти регіональної політики. Визначальне значення для формування засад й інструментів ре- гіональної політики Польщі мала перспектива, а згодом повно- правне членство у Європейському Союзі. На початковому етапі регіональна політика Польщі мала лише міжрегіональний сегмент, за відсутності внутрішньо регіональної складової. Поступово від заходів спрямованих на підвищення можливостей абсорбції коштів Структурних фондів і Фонду гуртування ЄС вона стала трансформуватися на спіль- ну політику уряду, територіального самоврядування та інших 313 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII суб’єктів публічної політики на основі багатосекторного підхо- ду до сталого розвитку територій. Ключові слова: регіон, регіональна політика, Структурні фонди, Фонд Гуртування, політика гуртування, Польща. З другої половини 1990-х рр. минулого сторіччя польські по- літичні еліти зробили ставку на децентралізацію і, як ви- явилось, не помилилися. Децентралізація на адміністратив- но-управлінському й територіально-просторовому рівні дала змогу наблизити центри вирішення повсякденних проблем розвитку територій до людей, які на них проживають, а також позбавитися від значної фінансової, а головне політичної за- лежності від центру. Вирішальне значення на цьому шляху мала перспектива, а згодом і повноправне членство Польщі у Європейському Союзі. На відміну від України, де попри неодноразові спроби роз- почати структурні реформи незмінною залишається парадигма політичної, адміністративної і фінансової централізації, децен- тралізована формула дистрибуції влади у Польщі дала змогу розвивати соціальний і економічний простір держави, виходя- чи з можливостей і потенціалу кожного регіону, водночас вра- ховуючи загальнонаціональні інтереси і потреби звичайних громадян, незважаючи на місце їх проживання. Тобто мова йде про регіональну політику, сучасний підхід до реалізації якої передбачає усю діяльність органів державної влади (централь- них і регіональних), приватних осіб, установ та організацій в регіоні задля підвищення конкурентоспроможності регіональ- ної економіки, стимулювання розвитку регіонів та зменшення просторових диспропорцій розвитку. Для української держави, модернізаційний процес в якій затягнувся вже більше ніж на два десятиліття, корисно й до- цільно аналізувати і запозичувати позитивний доробок інших держав, особливо тих, які були у схожих вихідних умовах, шу- каючи нові моделі розвитку, що мали замінити попередній до- свід побудови соціалізму. 314 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє Метою цієї статті є дослідження регіональної політики Поль- щі як із погляду ретроспективи, так і проекції в майбутнє у контексті можливості використання її елементів в Україні. Проблемами регіональної політики цікавляться географи, економісти, політологи, сучасні європеїсти, фахівці з держав- ного управління, культурологи, соціологи, тому теоретичний доробок з проблематики значний. Серед відомих дослідни- ків В. Бурдяк [1], З. Варналій [2], Б. Вось [24], Т. Гроссе [15], М. Долішній [3], І. Зварич [4], Г. Зеленько [5], М. Кітінг [6], А. Кузнєцов [10], О. Мрінська [7], Л. Нагорна [8], Т. Поткан- ські [9], Н. Ротар [11], Г. Шамборовський [12] та ін. Для Польщі характерні регіональні відмінності, зумовлені з одного боку різним ступенем розвитку суспільно-економіч- них структур і високим рівнем сільського господарства в еко- номіці країни, а з іншого – занепадом промислових регіонів. Нерівномірність просторового регіонального розвитку країни також сильно зумовлена історичними чинниками. Регіональ- ні відмінності були закладені ще в епоху середньовіччя і під- силилася унаслідок трьох поділів Польщі (1772–1918 рр.), але найбільший слід у просторовій структурі розвитку польських регіонів залишив соціалістичний період часів ПНР. Через це польський простір став характеризуватися трьома видами диспропорції: по-перше, розривом у розвитку між великими містами і рештою країни; по-друге, між східною і західною частинами країни; по-третє – зростаючими внутрішньорегіо- нальними диспропорціями. В результаті оксамитової революції 1989 р. в Польщі не ста- лося трансформації регіональної політики, оскільки її реалі- зація була просто припинена, а накопичений у соціалістичний період досвід регулювання розвитку регіонів стало неможливо застосовувати на початку 1990-х рр. в ринкових умовах. Перш за все тому, що всі заходи з індустріалізації відсталих районів були розраховані на умови планової економіки і не орієнтовані на створення стимулів для розміщення приватних підприємств [10, с. 150]. До того ж надмірна централізація регіональної 315 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII політики в ринкових умовах різко знижувала ефективність розроблюваних заходів впливу на економіку регіонів. У підготовленому в 1992 р. ОЕСР огляді було проаналізова- но проблеми політики регіонального розвитку Польщі і запро- поновано шляхи подолання виявлених труднощів [23]. Зокрема рекомендовано провести мега-структурні зміни (ввести еконо- мічні стимули, запровадити ринкову систему ціноутворення, реконструювати виробництво, відновлювати навколишнє се- редовище), здійснити макроекономічні реформи і структурні зміни (приватизація, стимулювання розвитку підприємницької діяльності, податкова система) або, як альтернативу, провести децентралізацію. На відміну від ліберальних польських реформаторів почат- ку 90-х років, прихильників неокласичної школи, «Солідар- ність» і її послідовники на правому фланзі в політичній сфері виступали за децентралізацію і розширення повноважень регі- онів, що у перспективі створило передумови для активної ре- гіональної політики. Однак темпи та об’єми децентралізації, головним чином у питаннях управління коштами Структурних фондів у рамках заходів регіональної політики Польщі, відбу- валися не надто швидко і послідовно. Демократизація влади почалася з муніципального рівня – вже в 1990 р. проведено вільні вибори органів самоврядуван- ня в ґмінах. Завдяки цьому суб’єкти місцевої публічної адміні- страції, що мали виборні представницькі органи, а також власні бюджетні доходи стали важливими акторами політики розвитку країни. Однак за цими змінами не відбулося необхідних пере- творень на регіональному рівні, тобто створення системи само- врядування на рівні воєводств. Тому регіональна політика у 90-х рр. була неповною і недосконалою, оскільки містила винятково міжрегіональний сегмент, а саме – політику центральної влади щодо воєводств. Відсутнім був внутрішньорегіональний компо- нент, тобто діяльність самоврядної регіональної влади, що здій- снюється всередині даного регіону. Ці функції частково заміню- вав воєвода – керівник територіальної виконавчої влади. 316 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє Першою формою регіональної політики у Польщі на межі 80-90-х рр. ХХ ст. стало втручання держави на територіях, яким загрожувало високе структурне безробіття. Наступні змі- ни були спричинені наближенням інтеграції до ЄС. В рамках програми PHARE реалізовувалися передвступні програми, зо- рієнтовані на підтримку регіонального розвитку і підготовку адміністративного потенціалу у галузі європейської політики гуртування такі, як STRUDER, RAPID, CROSSBORDER. З 2000 р. ЄС запустила поряд з PHARE дві нові передвступ- ні програми ISPA і SAPARD [24, с. 104]. Умовою їх упрова- дження в Польщі стала підготовка першого стратегічного до- кументу згідно із засадами програмування ЄС – «Вступного національного плану розвитку на 2000–2003 рр». Ці три перед- вступні фонди мали створити умови для побудови у Польщі інституційних засад регіональної політики і політики гурту- вання Євросоюзу. Польські дослідники вважали, що нова регіональна політи- ка, побудована на принципах децентралізації може бути важ- ливим елементом реструктуризації і модернізації економіки, а також слугувати активізації регіональних фінансових ресурсів і місцевого інтелектуального потенціалу [15, с. 188]. Корінна зміна моделі регіональної політики у Польщі на- стала 1 січня 1999 р. зі входом у життя комплексної територі- альної реформи, у результаті якої утворено 16 воєводств, 308 повітів, 65 міст зі статусом повітів і майже 2,5 тис. ґмін. Від- тоді сталися лише невеликі зміни меж ґмін і повітів, причому число останніх збільшилося до 314. Здійснюючи адміністративно-територіальну реформу, поль- ська влада заклала в її основу принципи системи NUTS (No- menclature of territorial units for statistics – Номенклатура те- риторіальних одиниць для статистики) – універсальної регіо- налізації, що діє у ЄС. Великі воєводства відповідали рівневі NUTS 2, що становила основу необхідної інституційної систе- ми та інструментарію європейської політики гуртування. На рівні воєводств поряд з воєводою – представником уря- ду, утворено виборні представницькі органи самоврядування 317 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII воєводств – сеймики. Також було запроваджено фінансову ка- тегорію бюджету воєводства і передано низку повноважень з центрального рівня на воєводський у дусі існуючого в ЄС принципу субсидіарності [10, с. 151]. Проведена адміністративно-територіальна реформа мала ключове значення для розвитку регіональної політики у Поль- щі, оскільки запроваджувала децентралізацію публічної влади і триступеневий поділ територіального самоврядування (ґміна, повіт, воєводство). Найважливішим стало встановлення регіо- нального самоврядування – суб’єкта, якому надано право са- мостійно визначати стратегію і плани розвитку воєводства, а також програми і проекти для їх реалізації. Однак попри децентралізацію адміністративно-управлін- ської системи децентралізація у сфері фінансової політики була не такою швидкою. З цієї причини можливості абсорбції коштів Структурних фондів були не великими. У науковій і по- літичній дискусії стосовно необхідності подальшої децентра- лізації саме у фінансовій сфері «Польща відомств» протистав- лялася «Польщі регіонів» [24, с. 131], і саме на користь другої звучали вагоміші аргументи. Зміни, що стосувалися територіального устрою, зробили можливим програмування суспільно-економічного розвитку на рівні воєводства. Необхідні для цього загальні засади, кри- терії і механізми регіональної політики Польщі були виробле- ні в рамках «Національної стратегії регіонального розвитку на 2001–2006 рр.» [18]. Місією цієї стратегії стало пристосування моделі регіональної політики Польщі до стандартів ЄС. Наступна важлива зміна моделі регіональної політики була пов’язана зі вступом Польщі до ЄС 1 травня 2004 р. і можли- вістю користуватися фінансовими засобами гуртування. Поль- ща прийняла засади політики гуртування ЄС у сфері програ- мування, управління, фінансування, моніторингу, оцінки і відбору проектів. Перший пакет Структурних фондів і Фонду гуртування вар- тістю 12,8 млрд. євро (у цінах 2004 р.) надійшов до Польщі у 2004–2006 рр. Ключовим документом, що визначав рамки 318 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє впровадження політики гуртування у Польщі у першому пе- ріоді програмування, був «Національний план розвитку на 2004–2006 рр.» [20], а також узгоджені на його основі «Засади підтримки спільноти» [21] – спільний документ Європейської Комісії і уряду Польщі. Впровадженню політики гуртування служили секторальні програми транскордонної підтримки, а також «Інтегрована операційна програма регіонального розвитку» [25] у рамках якої було сконцентровано близько 3 млрд. з 12,8 млрд. євро, тобто близько 23% ресурсів європейської політики гуртуван- ня. Інтегрована операційна програма регіонального розвитку обіймала 16 регіональних сегментів, що управлялися Міні- стерством регіонального розвитку у співпраці з органами самоврядування 16 воєводств. До пріоритетів зазначеної опе- раційної програми включено: 1) розбудову та модернізацію інфраструктури з метою зміцнення конкурентоспроможності регіонів, 2) зміцнення розвитку людських ресурсів у регіонах, 3) місцевий розвиток і 4) технічну допомогу. «Інтегрована опе- раційна програма регіонального розвитку» дозволила створи- ти в польських регіонах інституційний потенціал у сфері здій- снення сучасної регіональної політики. У 2007–2013 рр. до Польщі надійшов черговий пакет Струк- турних фондів і Фонду гуртування, на цей раз вартістю близь- ко 59,5 млрд. євро (у цінах 2004 р.) або 67,3 млрд. євро у цінах (на 2007 р.) у рамках двох цілей політики гуртування ЄС – кон- вергенція і територіальна співпраця [22, с. 16]. У цей період поглибилася децентралізація системи управління коштами по- літики гуртування у Польщі. Прийняття документу «Національні стратегічні рамки на 2007–2013 рр. щодо підтримки економічного зростання і збіль- шення робочих місць» [19], стало новим кроком до збільшення самостійності регіонів, оскільки він передбачав поряд з сек- торальними і макрорегіональними проблемами та технічною допомогою 16 регіональних операційних програм, що адміні- струвалися на рівні воєводств. У рамках шістнадцяти воєводських операційних програм і децентралізованої частини операційної програми «Людський 319 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII капітал» опинилося близько 34% коштів політики гурту- вання. Додатково на 2007–2013 рр. підготовлено макрорегі- ональну операційну програму «Розвиток Східної Польщі», спрямовану на п’ять найбідніших воєводств (Люблінське, Підкарпатське, Підляське, Свєнтокшиське і Вармінсько-Ма- зурське). Адміністрування програми покладено на міністра регіонального розвитку. Ухвалена в липні 2010 р. «Національна стратегія регіональ- ного розвитку 2010–2020: регіони, міста, сільські території» [17] ґрунтувалася на новому способі мислення щодо розви- тку і регіональної політики. Найважливіша зміна полягала у зміцненні ролі та рангу регіональної політики як політики, що має вирішальне значення для просторового розвитку Польщі, а також спрямовує зусилля в рамках інших публічних політик. З 2010 р. регіональна політика Польщі ґрунтується на запро- понованій ОЕСР новій парадигмі розвитку. Відходячи від тра- диційного розподілу засобів з метою зміцнення і використан- ня територіального потенціалу різних регіонів, вона повинна стати спільною політикою уряду, територіального самовряду- вання та інших суб’єктів публічної політики стосовно певної території. Таким чином запроваджено багатосекторний підхід до розвитку територій [17, с. 1389]. Змінилася також сама система реалізації регіональної по- літики, насамперед за рахунок збільшення ефективності шля- хом запровадження принципу обумовленості і механізмів конкуренції за доступ до державних коштів, а також сконцен- трованості регіональної політики на стратегічних напрямках діяльності. Підвищенню ефективності регіональної політики посприяє і більш раціональне управління всіма коштами, що виділяються на розвиток, які до цього часу залишалися у сфері діяльності міністерств та інших державних органів. Розподіл ресурсів тепер здійснюється в рамках так званого процесу «те- риторіалізації» [17, с. 1512], і це дозволяє виділяти кошти від- повідно до принципу субсидіарності. Завдяки цьому в регіонів збільшилася можливість фінансувати заплановану ними діяль- ність і краще її координувати. 320 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє З урахуванням нових завдань, що стоять перед Польщею, регіональна політика стала одним із найбільш важливих еле- ментів політики в галузі розвитку. Найважливішим завданням на найближчі кілька років у Польщі визначено підвищення конкурентоспроможності польської економіки шляхом залу- чення невикористаних трудових ресурсів, поглинання і ство- рення інновацій, стимулювання розвитку соціального капіта- лу, забезпечення належних технічних та організаційних умов для збільшення інвестицій і підтримки змін в структурі ВВП та зайнятості населення [17, с. 1394]. У перспективі 2020 року польські регіони повинні бути кра- щим місцем для життя завдяки підвищенню його рівня і якості, а також створенню таких суспільно-економічних та інституцій- них рамок, котрі збільшують можливості розвитку у всіх регіо- нах, реалізації прагнень і можливостей місцевих спільнот, що на них проживають. Головна увага тут приділятиметься міським центрам, котрі трактуються як вузли мережі економічної, сус- пільної, наукової, культурної та інституційної співпраці, а тим самим, як центри, здатні до розвитку цілого регіону. Новацією є також так звані «територіальні контракти» [17, с. 1516]. Вони замінюють колишню концепцію укладання угод різними державними органами з метою реалізації заходів розви- тку найважливішого значення на думку певної території. Тери- торіальний контракт дозволить урядові і самоврядуванню воє- водства погодити найважливіші цілі і заходи, що реалізуються (і фінансуються) в рамках політики регіонального розвитку. Нова регіональна політика у Польщі ґрунтується на спо- собі мислення, запропонованому в «Зеленій книзі у справі територіального гуртування» [14]. Цей документ рекомендує краще використання різноманітних можливостей розвитку окремих регіонів і стосується одного з трьох вимірів політи- ки гуртування ЄС – територіального, котрий з грудня 2009 р. після набуття чинності Лісабонської угоди став однією з клю- чових засад ЄС. Перелік цілей нової регіональної політики також співз- вучний з баченням розвитку ЄС, представленим в «Стратегії 321 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Європа 2020» [13], що замінила Лісабонську стратегію. Сис- тема цілей створює тріаду конкурентоспроможність – гурту- вання – ефективність, засновану на новому способі мислення про роль регіональної політики і способи її реалізації. Ці цілі дають змогу сконцентруватися на шансах і можливостях, а не на ускладнюючих розвиток бар’єрах. Підсумовуючи, зазначимо, що модель регіональної політи- ки Польщі еволюціонувала від пасивної імплементації прин- ципів і цілей політики гуртування ЄС, а також зосередження на поділі доступних фінансових ресурсів до поступового ви- роблення власного бачення механізмів її реалізації, з ураху- ванням сучасних підходів до розвитку ЄС. У Польщі відбув- ся перехід від централізованої моделі регулювання розвитку регіонів до перетворення самих регіонів на ключові суб’єкти політики регіонального розвитку, значення і вплив яких у пер- спективі буде лише посилюватися. З огляду на це, українським реформаторам варто взяти до уваги, що успішність і конкурентоспроможність української економіки і держави загалом повинні корелювати з урахуван- ням потреб, можливостей і потенціалу регіонів. А для цього, як засвідчує польський досвід, потрібно відмовлятися від цен- тралізаційно-вирівнювальної моделі регіональної політики, де регіони виступають її об’єктами, і переходити до децентралізо- ваної моделі управління регіонально-просторовим розвитком. список використаних джерел 1. Бурдяк В. Регіональна етнополітика в Україні: ризики та виклики соціальній стабільності // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – К., 2009. – Вип. 44. (підсерія «Курасівські читання»). – C. 296-306. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ipiend.gov.ua/ img/scholarly/ile/nz_44_48.pdf 2. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: Монографія / за ред. З.С. Варналія. – К.: НІСД, 2007. – 280 с. 3. Долішній М.І. Регіональна політика на рубежі ХХ–ХХІ століть: нові пріоритети. – К. : Наукова думка, 2006. – 511 с. 322 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє 4. Зварич І.Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст. – К., Дельта. – 2009. – 320 с. 5. Зеленько Г.І. «Навздогінна модернізація»: досвід Польщі та Украї- ни. – К.: «Критика», 2003. – 215 с. 6. Китинг М. Новый регионализм в Западной Европе / М. Китинг // Логос. – 2003. – № 6 (40). – С. 67-116. 7. Мрінська О.В. Регіональна політика в країнах Європейського Со- юзу і можливості використання її досвіду в Україні (суспільно-гео- графічне дослідження): Автореф. дис... канд. геогр. наук: 11.00.02 / О.В. Мрінська ; НАН України. Ін-т географії. – К., 2005. – 20 с. 8. Нагорна Л.П. Регіональна ідентичність: український контекст. – К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. – 405 с. 9. Потканскі Т. Досвід Польщі у формуванні політики регіонального розвитку // Формування політики регіонального розвитку: досвід країн Центральної та Східної Європи в контексті вступу до ЄС / Канадський інститут урбаністики, Листопад 2006. – С. 3-38. [Елек- тронний ресурс] – Режим доступу: http://derzhava.in.ua/Lists/2/ Attachments/1857/CEE_Report_UKR1.pdf 10. Региональная политика стран ЕС / Центр европейских исследова- ний ИМЭМО РАН. Отв. ред. А.В. Кузнецов. – М. : ИМЭМО РАН, 2009. – 230 с. 11. Ротар Н. Представництво регіональних інтересів в Україні: пробле- ми та перспективи // Наукові записки Інституту політичних і етно- національних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. – К., 2009. – Вип. 44. (підсерія «Курасівські читання»). – C. 237-244. 12. Шамборовський Г. Регіональна політика Європейського Союзу. – К. : Знання, 2011. – 188 с. 13. EUROPE 2020. A strategy for smart, sustainable and inclusive growth. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/ LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2010:2020:FIN:EN:PDF 14. Green Paper on Territorial Cohesion Turning territorial diversity into strength. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://eur-lex. europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2008:0616:FIN:EN: PDF 15. Grosse T. Wyzwania polityki rozwoju regionalnego w Polsce // Międzynarodowy Przegląd Polityczny. – 2004. – № 1(6). – S. 188-199. 16. Hausner J. Modele polityki regionalnej w Polsce // Studia Regionalne i Lokalne. – 2001. – № 1(5). – S. 5-24. 17. Krajowa Strategia Rozwoju Regionalnego 2010 – 2020: Regiony, Miasta, Obszary wiejskie // Monitor Polski. – 2010. – Nr. 36. – Poz. 423. – S. 1374-1571. 323 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 18. Narodowa Strategia Rozwoju Regionalnego 2001-2006. [Електронний ре- сурс] – Режим доступу: http://www.nsrr.gov.pl/NR/rdonlyres/385E4AAA- 08EC-4D93-A639-5942772B261F/0/6536_nsrr01.pdf 19. Narodowe Strategiczne Ramy Odniesienia 2007-2013 wspierające wzrost gospodarczy i zatrudnienie / Ministerstwo Rozwoju Regionalnego. – Warszawa, maj 2007 r. – 165 s. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.funduszeeuropejskie.gov.pl/WstepDoFunduszyEuropejskich/ Documents/NSRO_maj2007.pdf 20. Narodowy Plan Rozwoju 2004-2006. [Електронний ресурс] – Ре- жим доступу: http://bip.mrr.gov.pl/Dokumenty%20oicjalne/Okres% 20prog ramowania%202004-2006/Akty%20prawne%20PL/Docu- ments/2NPR20042007.pdf 21. Podstawy Wsparcia Wspólnoty. Promowanie rozwoju gospodarczego i warunków sprzyjających wzrostowi zatrudnienia. – Bruksela – Warszawa, Grudzień 2003. [Електронний ресурс] – Режим досту- пу: http://www.funduszestrukturalne.gov.pl/NR/rdonlyres/3FAE9823- CD76-4125-A6E2-D7D340AB5E50/22278/pww_pl300805.pdf 22. Polityka regionalna w Polsce / Ministerstwo Rozwoju Regionalnego. – Warszawa, 2011. – 41 s. 23. Regional Development Problems and Policies in Poland. OECD Centre for Co-operation with European Economics in Transition. – Paris, 1992. – 66 p. 24. Woś B. Rozwój regionów i polityka regionalna w Unii Europejskiej oraz w Polsce. – Wrocław : Oicyna Wydawnicza Politechniki Wrocławskiej, 2005. – 177 p. 25. Zintegrowany Program Operacyjny Rozwoju Regionalnego 2004–2006 // Dziennik Ustaw. – Nr. 166. Poz. 1745. – S. 351-596. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zporr.garr.pl/pliki/DzU351596_ zporrinal_23sier.pdf Сергей Швыдюк региональная политика польши: ретроСпектива и взгляд в будущее Проанализировано региональную политику Польши с точки зре- ния ее становления и перспектив развития. Отмечено, что польская региональная политика прошла несколько этапов развития. В конце 1990-х гг. польские политические элиты, проводя административно- территориальную реформу, избрали путь децентрализации государ- 324 Сергій Швидюк Регіональна політика Польщі: ретропектива і погляд у майбутнє ственного управления, превратив региональные представительские органы воеводств в важные субъекты региональной политики. Определяющей для формирования оснований и инструментов региональной политики Польши была перспектива, а впоследствии полноправное членство в Европейском Союзе. На начальном этапе региональная политика Польши имела лишь межрегиональный сегмент при отсутствии внутрирегиональной составляющей. Постепенно от мероприятий направленных на по- вышение возможностей абсорбции средств Структурных фондов и Фонда сплочения ЕС она стала трансформироваться в общую по- литику правительства, территориального самоуправления и других субъектов публичной политики на основе многосекторного подхода к устойчивому развитию территорий. Ключевые слова: регион, региональная политика, Структурные фонды, Фонд Сплочения, политика сплочения, Польша. Sergii Shvydiuk regional policy in poland: retrospective and look to the future The issue on the regional policy of Poland in terms of its development and prospects is under study. It should be noted that the Polish regional policy underwent several stages of its development. In the late 1990s, the Polish political elite, implementing administrative and territorial reform, pursued decentralization of public administration, making provinces the important subjects of the regional policy. Noteworthy, of particular importance for formulation of the principles and tools of regional policy in Poland was the prospect and further full-ledged membership in the European Union. Consequently at the initial stage the regional policy in Poland had only interregional segment, without any intra-regional component. Gradually the policy transformed from the EU Structure Funds and the Cohesion Fund strengthening absorption capacity to a common policy of the government, local governments and other public policy agents based on multi-sectorial approach to sustainable development of territories. Keywords: region, Regional Policy, Structural Funds, the Cohesion Fund, the cohesion policy, Poland. 325 Олександра Гісса Проблема «євроскептицизму» в Польщі (на прикладі діяльності політичних партій) Олександра ГІССА проблема «євроСкептицизму» в польщі (на прикладі діяльноСті політичних партій) У статті досліджено євроскептичні настрої в Республіці Польща в процесі інтеграції до Європейського Союзу, розгляну- то ідеї основних євроскептично налаштованих парламентсь- ких партій, проаналізовано результати соціологічних опитувань стосовно ставлення поляків до членства в ЄС та наведено осно- вні причини євроскептицизму як в владних, так і суспільних колах. Зазначається про важливість аналізу польського випадку скеп- тичного ставлення до євроінтеграції для подолання євроскеп- тичних настроїв в Україні. Ключові слова: євроскептицизм, ЄС, Польща, «Самооборона Республіки Польща», «Право і справедливість», «Ліга польських родин», євроінтеграція. Ш лях України до ЄС пов’язаний як зі суспільно-політич- ними здобутками, так і прорахунками. Суспільству і вла- ді слід ще вирішити чимало складних неоднозначних проблем. Однією з цих проблем стала певна активізація євроскептич- но налаштованого населення загалом та окремих політичних сил зокрема. Тому доцільно було би дослідити цю проблему на прикладі країн, які нещодавно вже вступили до Євросоюзу. В цьому ракурсі цікавим, на нашу думку, є досвід Польщі як країни, з якою в України, по-перше, є спільне історичне мину- ле, а по-друге, її можна вважати однією з держав, які активно підтримують вступ України до ЄС. Питання польського євроскептицизму як до, так і після вступу знайшло відображення в наукових працях польських і західноєвропейських науковців. Так найбільш ґрунтовні до- слідження з даної тематики проводились такими авторами як Ф. Хартлеб, А. Щербяк, А. Браницький, Д. Савов, М. Жер- нек, С. Ріісхой, П. Копецкі, К. Мюде, Б. Напєральскі. Втім, ця 326 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII проблема недостатньо висвітлена в працях українських вчених і потребує більш детального аналізу. Метою статті є аналіз феномену євроскептицизму в Польщі на прикладі партій, в ідеології та діяльності яких проявились євроскептичні тенденції. Польща стала однією з 10 країн, що приєднались до Євро- пейського Союзу в 2004 році, після підписання Ніццького дого- вору. Це приєднання означало для Польщі, насамперед, розрив з комуністичним минулим, повернення до Європи, надавало їй шанс посилити демократію, відкривало нові перспективи еко- номічного розвитку. Втім, дослідження, проведені напередодні виборів показали досить високий рівень недовіри до ЄС як на суспільному, так і на партійному рівнях. Серед основних причин такого ставлення дослідники виді- ляють декілька причин: • по-перше, страх втратити самостійність, свободу та на- ціональну ідентичність. • по-друге, деякі непорозуміння з Німеччиною – супереч- ливі історичні питання, розбіжності у ставленні до зо- внішньої політики США, німецько-російське будівни- цтво трубопроводу в Балтійському морі. • по-третє, економічна складова інтеграції. • по-четверте, потужний вплив Католицької церкви, яка протягом століть була одним із найважливіших чинни- ків збереження польської ідентичності [1, с. 236]. У той же час варто наголосити, що ставлення до ЄС в Поль- щі на різних етапах інтеграції відрізнялось. Якщо кінець 80-х років ознаменувався закликом відійти від комуністичного ми- нулого та формувати трансатлантичну Європу, то парламент- ські вибори 2001 року привели до влади політичні сили, які вбачали в інтеграційному процесі загрозу національній іден- тичності, християнським цінностям та можливість стати для ЄС постачальником дешевої робочої сили. Серед партій, які пройшли до парламенту, можна виокремити як представників «м’якого», так і «жорсткого» євроскептицизму. Однак врахо- вуючи те, що під «м’яким» євроскептицизмом можна розуміти 327 Олександра Гісса Проблема «євроскептицизму» в Польщі (на прикладі діяльності політичних партій) будь-яку незгоду з політикою ЄС і під цю категорію можна під- лаштувати риторику майже всіх партій, то доцільно було б до- слідити саме ідеологію та діяльність тих партій, які в повній мірі заперечували ідею євроінтеграції Польщі. Найбільш відкритим та беззаперечним антиєвропейським угрупуванням в польському Сеймі була Ліга польських родин (Liga Polskich Rodzin). ЛПР була створена напередодні виборів як коаліція різних правих та католицько-націоналістичних пар- тій та організацій і отримала майже 8% голосів, що дозволило їй зайняти 38 з 460 місць у сеймі. Програма партії базувалась на ідеях польського національного відродження та спиралась на підтримку католицького «Радіо Марія». Партія виступала як проти реформ в середині країни, так і проти інтеграції в цілому. ЛПР заперечувала договір про приєднання, посилаючись на те, що він обійдеться Польщі в 10 мільярдів доларів торговельного дефіциту та спричинить еміграцію більше 1 мільйона поляків. Лідери партії наголошували на тому, що Польща недостатньо економічно розвинена для вступу у таке велике об’єднання. Окрім того, ЛПР виступала проти легалізації легких нарко- тиків, евтаназії та одностатевих шлюбів. Партія вважала, що об’єднана Європа певним чином загрожує незалежності Поль- щі, а тому схвалювала ізоляціоністський курс. У програмі пар- тії, зокрема, зазначалося: «Ми вважаємо державний суверені- тет основою розвитку кожної держави. Всі спроби обмежити національну незалежність наднаціональними структурами не- прийнятні для нас. Ми підтримуємо багатосторонню співпра- цю між вільними суверенними державами, але з позицій поваги до їх прав і свобод» [2, c. 227]. Зрозуміло, що така позиція пев- ним чином суперечила ідеї об’єднаної Європи. Іншим, досить успішним євроскептичним політичним угру- пуванням на цих виборах була партія Самооборона Республі- ки Польщі (Samoobrona Rzeczypospolitej Polskiej) на чолі з Анджеєм Леппером. СРП – це популістська протестна партія, відома своїми численними акціями громадянської непокори в дев’яностих роках. Її первинною мотивацією було те, що Єв- ропа не принесе вигоди польському селянину. Партія з’явилася 328 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII як об’єднання польських селян, тому виступала за активну роль держави в економіці, особливо в сільському господарстві та будівництві. У 2000 р. Самооборона розгорнула активну дія- льність, організувавши пікети на найбільших автомагістралях республіки з метою привернути до себе увагу. Однак під час президентських виборів того ж року її лідер А. Леппер отримав лише 3% голосів, хоча вже в 2001 р. в ході парламентських ви- борів Самооборона посіла третє місце, заручившись підтрим- кою 10,5% виборців, здобувши 53 місця в Сеймі і 2 – в Сенаті республіки. СРП виступала за мораторій на виплату зовніш- нього боргу, збільшення фінансування соціальних програм для підтримки сільського господарства Польщі. Разом з тим, партія не підтримувала надмірного зростання іноземних інвестицій в Польщі, ідею легалізації легких наркотиків, евтаназії та абортів, реєстрації одностатевих шлюбів, відділення церкви від держа- ви, введення професійної армії і відміну призову в армію. Як і Ліга польських родин, СРП наголошувала на важливості збере- ження національної ідентичності. Однак, пересвідчившись, що більшість громадян підтримують Європейську інтеграцію, а не ізоляціонізм Самооборони, партія зменшила свою активність, і протягом кампаній референдуму взагалі не висловлювала з цих питань чіткої позиції. І хоча лідер партії А. Леппер заявляв, що Польща зробила помилку, віддавши перевагу відносинам із За- ходом, повернула спину до Сходу, партія не закликала вибор- ців голосувати проти вступу країни в ЄС. Замість цього було висунуте гасло «Вирішувати вам». [3, с. 26]. Втім, слід зазначити, що активна євроінтеграційна агітація уряду певною мірою обмежувала інформаційні можливості єв- роскептиків: автори, які агітували проти вступу до ЄС, могли розраховувати на публікацію лише в деяких часописах, загаль- ний тижневий наклад яких сягав не більше 10% денного на- кладу популярних в Польщі проєвропейських газет. Єдиним недрукованим засобом масової інформації, який зайняв не- гативну позицію щодо вступу до ЄС, було вже згадане нами католицьке «Радіо Марія», популярне, головним чином, серед жителів сіл та людей старшого віку. 329 Олександра Гісса Проблема «євроскептицизму» в Польщі (на прикладі діяльності політичних партій) Дослідники визнають, що проблема рівного доступу «єв- роскептиків» та «єврооптимістів» до ЗМІ дійсно існувала. Так, наприклад, створена в 2001 р. фундація «За рівні можливості» зверталася з цього приводу до Єврокомісії, висловлюючи зане- покоєння фактами обмеження доступу до медіа тим, хто актив- но виступає проти приєднання Польщі до ЄС, але ці зауважен- ня не були почуті [4, с. 9]. Однак такі обмеження не завадили вплинути на громадську думку. На початку 2000-х рр. відбувся значний спад прихильності до ідей інтеграції. Кількість поля- ків, які підтримували членство в ЄС, поступово зменшилась зі 77% в червні 1994 р. до 55% в березні 2002 р. [5, с. 249]. Значна частина польського суспільства ставилась до єдиної Європи не найкраще – 47% опитаних поляків вважали, що користь від контактів між Варшавою і Брюсселем отримає головним чи- ном сам ЄС, а майже половина опитаних вважала, що з огляду на стан польської економіки їхня країна не готова до вступу в Європейський Союз [6, с. 3]. Як відомо, успішна інформаційна кампанія уряду напередод- ні референдуму забезпечила 77,6% підтримки членства, хоча і була досягнута за доволі низької виборчої активності. Проблема полягала у тому, що в польському суспільстві все ж існувало до- сить багато застережень та побоювань, пов’язаних зі вступом до Європейського Союзу, адже майже 23% голосів на референдумі все-таки було подано проти інтеграції [7], тому активне суспіль- но-політичне обговорення членства продовжувалось не лише після референдуму, а й після приєднання до ЄС. Так, навіть від- разу після вступу, згідно з опитуваннями громадської думки, 41% опитаних не довіряли ЄС. Більше того, близько 31% вважа- ли, що Польщі невигідне членство, а 36% очікували погіршення рівня життя у найближчий рік [6, с. 2]. Проте в зв’язку з тим, що переважна більшість все ж висловлювала довіру ЄС і краї- на приєдналась до співтовариства, польським «євроскептичним партіям» довелося переглянути свою тактику, здійснюючи свою політичну діяльність вже в межах Європейського Союзу. І, слід зазначити, не безуспішно. За результатами виборів в Європей- ський парламент ЛПР отримала 16% голосів, котрі забезпечили 330 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII їй 15 з 54 місць, зарезервованих в парламенті ЄС для Польщі, а «Самооборона» набрала 10% голосів і, відповідно, обійняла 6 з 54 місць. Не дуже втратили свої позиції ці партії і на внутрішніх парламентських виборах 2005 року. Так, СРП набрала 11,41% відсотки голосів, а Ліга польських родин – 7,97%, що, на думку експертів, лише підтвердило розчарування певної частини на- селення у вступі до ЄС. Крім того, на виборах 2005 р. до сейму з результатом у 26,99% голосів пройшла ще одна скептично налаштована щодо ЄС пар- тія – «Право і справедливість» («Prawo i Sprawiedliwość»). За- снована братами Качинськими ще на передодні виборів 2001 р., ця партія, хоч і вказала вступ до ЄС одним зі своїх основних програмних зовнішньополітичних пріоритетів, прославила- ся своєю національно орієнтованою політикою. Партія за- хищала позицію, згідно з якою, членство в ЄС може відбува- тись лише на вигідних для Польщі умовах. Окрім того, ПіС не приховувала своїх проамериканських поглядів, підтримувала діяльність НАТО, виступала проти федералізації ЄС, наголо- шуючи у своїх передвиборних програмах, що Європейський Союз повинен служити Польщі, а не навпаки. Отримавши на виборах другий після «Громадянської платформи» резуль- тат та здобувши перемогу на президентських виборах в особі Лєха Качинського, ПіС стала партією влади, а отже, партією, здатною чинити найбільший вплив не лише на внутрішню, але й зовнішню політику держави. Більше того, партія під- писала коаліційну угоду з уже згаданими нами євроскептич- но налаштованими Лігою польських родин і Самообороною. Їх лідери Анджей Леппер і Роман Гертих отримали портфелі віце-прем’єрів. Зрозуміло, що союз цих трьох партій викликав у Брюсселі занепокоєння з приводу розвитку продуктивних стосунків з Польщею. І, дійсно, в цих відносинах відчувався деякий рівень напруги, але внутрішня парламентська криза по- ставила питання зовнішньої політики на другий план. Робота коаліційного кабінету супроводжувалася неодноразовими кри- зами, скандалами, ротаціями міністрів, взаємними звинувачен- нями членів коаліції в корупції і протизаконній діяльності. 331 Олександра Гісса Проблема «євроскептицизму» в Польщі (на прикладі діяльності політичних партій) Так, серед звинувачених виявився і сам Анджей Леппер, який в результаті був відсторонений від займаних посад. Після цього партія «Самооборона» внесла до парламенту Польщі пропози- цію про саморозпуск Сейму і проведення дострокових виборів у зв’язку з політичною кризою в країні. І таке рішення справді було прийнято. Перемогу на вибо- рах, що відбулися 21 жовтня, отримала «Громадянська плат- форма» Дональда Туска, набравши 41,64% голосів. Друге місце посіла «Право і справедливість» (32,04%). Коаліцію пар- тія-переможець сформувала з Польською селянською партією. «Самооборона» і «Ліга польських Родин» до Сейму так і не потрапили. Тим не менше, партія братів Качинських мала у польському Сеймі другу за чисельністю парламентську фракцію. Без го- лосів цієї партії неможливо було прийняти жодне важливе рі- шення. Одним із таких питань стала ратифікація Лісабонсько- го договору. Кабінет нового прем’єра країни Дональда Туска зробив багато для того, щоб ратифікація договору відбувалась без особливих проблем у Сеймі. Втім, Я. Качинський заявив, що фракція його партії не підтримає ратифікацію договору в його нинішньому вигляді. Колишнього прем’єра хвилювали в основному питання легалізації одностатевих шлюбів та проб- лема можливості фінансових претензії німців, зокрема тих із них, хто був переселений з земель, що відійшли до Поль- щі після Другої світової війни. У зв’язку з цим лідер «Права і справедливості» наполягав на тому, щоб при схваленні дого- вору до ратифікаційного документу була додана преамбула, де б містилось положення, що «Польща є суверенною країною», а її конституція «має пріоритет над базовим договором Євро- союзу». Політик також наполягав на тому, щоб у преамбулі підтвердили так званий «принцип Йоаніни», згідно з яким, можна відкладати ухвалення рішення в Раді міністрів ЄС. На думку Качинського, це допомогло б Польщі уникнути залеж- ності від великих країн Євросоюзу. Втім, Президент Польщі все ж погодився підписати Лісабонський договір, але тільки після схвалення цього документу Ірландією. Глава польської 332 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII держави особливо підкреслив, що і в новій ситуації в ЄС, після підписання Лісабонського договору, «Польща є і буде держа- вою суверенною». І хоча євроскептики поступились деякими позиціями, їм вдалось показати силу власного впливу не лише на зовнішню політику Польщі. Ішлося і про загальноєвропей- ський контекст. Їм, зокрема, вдалось добитись «права на не- участь» у Хартії основних прав Євросоюзу [8]. При цьому варто звернутись і до громадянських настроїв Польщі стосовно членства ЄС. Так, згідно досліджень Євроко- місії, в 2009 р. (рік ратифікації Лісабонської угоди) 61% опита- них підтримали членство, а 8% висловились «проти», в той же час, 74% опитаних визнали, що Польща має більше переваг від членства, аніж недоліків [9]. Ці дані засвідчують досить низький рівень суспільного скепсису в Польщі, в той час як євроскепти- цизм у середовищі еліт представлявся більш поширеним яви- щем. Варто відзначити, що позиція політиків певним чином ві- добразила страх можливого зникнення самобутності польського національного характеру і загрозу ЄС щодо релігійного життя, культурних цінностей і традицій держави. Проте в польському суспільстві культурні та ідеологічні аспекти не чинили значний вплив на формування євроскептичних настроїв. Польські гро- мадяни були стурбовані швидше впливом ЄС на загальну си- туацію в економіці. Причиною таких розбіжностей може бути той факт, що погляди політичної еліти не сповна відображали думку людей, або ж рівень довіри до влади був настільки низь- кий, що суспільство свідомо вибирало протилежну позицію по відношенню до тієї, яку займав його уряд [10, c 19]. Як бачимо, в роки, що передували вступу Польщі до ЄС іс- нували досить потужні євроскептичні настрої і тенденції, що виявлялись у діяльності насамперед правоконсервативних по- літичних партій, які певною мірою впливали на громадянську думку в країні та ставлення населення до ЄС. Однак це не ста- ло на заваді успішному приєднанню країни до Євросоюзу. На нашу думку, досвід Польщі потребує подальшого вивчення, адже може бути корисним при вивченні феномену євроскепти- цизму в сучасній Україні. 333 Олександра Гісса Проблема «євроскептицизму» в Польщі (на прикладі діяльності політичних партій) список використаних джерел 1. Петрович І. Політичні дискусії в Польщі стосовно членства держа- ви в структурах Європейського Союзу / І. Петрович // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць. – № 12. – Рівне, 2011. – С. 235-240. 2. Szczerbiak A. Opposing Europe or Problematizing Europe? Euroscepticism and ‘Eurorealism’ in the Polish Party System / Aleks Szczerbiak // Opposing Europe? The Comparative Politics of Euro- scepticism, 1. – Oxford & New York : Oxford University Press, 2008. – P. 221-243. 3. Riishøj S. Europeanisation and Euro-scepticism. Experiences from Poland and the Czech Republic /Soren Riishøj // Political Science Publication. – 2010. – № 2. – 60 p. 4. Стародуб А. Новітні суспільно-політичні дискусії у Польщі стосов- но вступу до Європейського Союзу / Андрій Стародуб // Інформа- ційно-аналітична доповідь Інституту Євро-Атлантичного співро- бітництва. – № 2. – К.: Визвольний шлях, 2004. – 21 с. 5. Szczerbiak A. Polish euroscepticism in the run-up to EU accession / Aleks Szczerbiak // European Studies – An Interdisciplinary Series in European Culture, History and Politics. – Amsterdam, NY, 2004. – P. 247-268. 6. European Commission «Eurobarometer 2004.1: Public Opinion in the Candidate Countries – Poland Executive Summary». – Brussels, 2004. – 11 p. 7. Obwieszczenie Państwowej Komisji Wyborczej z dnia 9 czerwca 2003 r. o wyniku ogólnokrajowego referendum w sprawie wyrażenia zgody na ratyikację Traktatu dotyczcego przystpienia Rzeczypospolitej Pol- skiej do Unii Europejskiej [Електронний ресурс]/Офіційний сайт національної виборчої комісії Республіки Польща. – Режим до- ступу: http://referendum2003.pkw.gov.pl/informacje_prasowe/Obwie- szczenie_o_wyniku_referendum_akcesyjnego.htm 8. Тимофейчев А. Братья Качиньские угрожают Лиссабонскому до- говору [Електронний ресурс]/Офіційний сайт British Broadcasting Company – Режим доступу: http://news.bbc.co.uk/hi/russian/inter- national/newsid_7308000/7308907.stm 9. Standard Eurobarometer 72 / Autumn 2009 – TNS Opinion & Social [Електронний ресурс]/Офіційний сайт Єврокомісії – Режим досту- пу: http://ec.europa.eu/public_opinion/archives/eb/eb72/eb72_pl_en_ exec.pdf 10. Toomey M. Euroscepticism in Central Europe. A comparative analysis at elite and mass level of Poland, the Czech Republic, and Slovakia / Michael Toomey // Thesis. – Lund University MEA. Department of Political Science, 2007. – 33 p. 334 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Александра Гисса проблема «евроСкептицизма» в польше (на примере деятельноСти политичеСких партий) В статье исследованы евроскептические настроения в Республике Польша в процессе интеграции в Европейский Союз, рассмотрены идеи основных евроскептически настроенных парламентских пар- тий, проанализированы результаты социологических опросов каса- тельно отношения поляков к членству в ЕС и приведены основные причины евроскептицизма как во властных, так и общественных кругах. Отмечается важность анализа польского варианта скепти- ческого отношения к евроинтеграции для преодоления евроскепти- ческих настроений в современной Украине. Ключевые слова: евроскептицизм, ЕС, Польша, «Самооборона Республики Польша», «Право и справедливость», «Лига польских семей», евроинтеграция. Alexandra Hissa the probleM of «euroscepticisM» in poland (the case of political parties’ activities) Article deals with the problem of eurosceptic mood in Republic of Poland in the process of integration to the European Union, the ideas of the main eurosceptic parliament parties are investigated, the results of the social polls concerning polish attitude to EU membership are analyzed and the main reasons of euroscepticism at both mass and elite level are researched. The importance of the analysis of polish experience of euroc- septicism is indicated, as it can be used for overcoming euroscepticism in modern Ukraine. Key words: euroscepticism, EU, Poland, «Self-defense of Polish Re- public», «Law and Justice», «League of Polish families», eurointegration. 335 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Андрей РОЛёНОК реСоветизация иСторичеСкой памяти и «идея европы» в белоруССком идеологичеСком диСкурСе Данный текст является частью исследования, посвященного проблеме конструирования европейской идентичности в бело- русском идеологическом дискурсе. Исследование получило под- держку на конкурсе грантов, организованном Европейским гу- манитарным университетом благодаря средствам, переданным ЕГУ президентом Европейского Парламента господином Йержи Бузеком. Д ля понимания данной части необходимо прояснить общий исследовательский замысел и основные параметры иссле- дования. С расширением Европейского союза в 2004 году «Европа» начала граничить с Беларусью. Риторика официальных вла- стей с тех пор не могла ограничиваться констатацией инаково- сти или вражескости «Европы», стратегия коммуникативного замалчивания (по принципу «белорусская модель – единствен- ная модель») также исчерпала себя. Возникла необходимость тематизации «идеи Европы» в ее сопричастности «белорус- ской модели» общественного развития. Данная необходимость еще более актуализировалась с запуском программы «Восточ- ное партнерство» в 2007 году. В этом контексте важно не просто артикулировать специфи- ку тематизации «идеи Европы» в белорусском идеологическом дискурсе, но и определить стратегии конструирования евро- пейской идентичности как горизонта белорусской националь- ной идентичности. «Идея Европы» понимается в данном исследовании как пустое означающее, которое «наполняется содержанием» в рамках идеологического дискурса. Подобное «наполнение» претендует на монополизацию смысла (стратегия гомогени- 336 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе зации) и носит идеализированный характер (стратегия идеа- лизации). Под белорусским идеологическим дискурсом в данном ис- следовании будет пониматься идеология белорусского госу- дарства (далее – ИБГ). ИБГ не имеет концептуального един- ства и структурируется преимущественно через отнесение к высказываниям (программным речам) президента Республики Беларусь А. Лукашенко, транслируемым в государственных СМИ1. Так, стартовой точкой в оформлении ИБГ принято счи- тать 2003 год – Доклад президента Лукашенко на семинаре ру- ководящих работников по вопросам совершенствования идео- логической работы2. В дальнейшем идеологический дискурс пополнился множеством книг и учебных пособий по «идео- логии белорусского государства»3. Из года в год он продолжал «обрастать» новыми высказываниями (обращениями, посла- ниями, директивами, декретами, программами, концепциями) президента, оперативно интегрирующимися в идеологический дискурс и расхватывающими на цитаты. Особо отличаются в «пропаганде» государственной иде- ологии государственные СМИ (телевидение, радио, газеты, журналы и т.д.). Свою нишу в пространстве идеологиче- ской работы занимает общественно-политический и научно- 1 Это вербальный или дискурсивный уровень ИБГ. Кроме этого, наличествуют институциональный уровень, представленный сетью государственных учреждений и «специалистов» по идеологической работе, и визуальный уровень, представленный совокупностью транс- лируемых в СМИ (и не только) образов (например, серия бигбордов «За Беларусь»). 2 Лукашенко А.Г. Сильная и процветающая Беларусь должна иметь прочный идеологический фундамент // Народная газета. – 2003. – 29 марта. 3 См. подробный анализ концептуально различных версий идеологии белорусского государства: Рудкоускi П. Паустанне Беларусi. – Вiльня: Iнстытут беларусiстыкi, 2007. – C. 15-70.; Федута А. Коллективный политинформатор и агитатор // Неприкосновенный запас. – 2006. – №3 (47). http://magazines.russ.ru/nz/2006/47/fe14.html 337 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII популярный журнал «Беларуская думка»1 (далее – «БД»), учрежденный Администрацией Президента РБ (издается с 1991 года). Выбор в качестве предмета исследования материалов жур- нала «БД» обусловлен следующими факторами: • в журнале (чаще всего в специальной рубрике «Улада») печатаются топовые представители режима / гос. аппа- рата (министры, ген. прокурор, представители законо- дательной, исполнительной и судебной власти и др.), передовые «идеологи» режима (Мельник, Яскевич, Ре- шетников, Бабосов и др.) и другие представители все- возможных государственных институтов или в целом «прогосударственные мыслители». • с 2009 года журнал входит в перечень Высшей Аттеста- ционной Комиссии (ВАК) РБ (для публикации резуль- татов диссертационных исследований) и претендует не только на измерение «общественно-политический» или «популярный», но и «научный» (в отличие, например, от газет); • журнал репрезентирует официальную точку зрения бело- русских властей, ибо издается (с 1995) Администрацией Президента (ранее – НИИ Минэкономики Республики Беларусь, Советом Министров РБ) и входит с 2007 в со- став «БелТА (Белорусское телеграфное агентство)»; • главный редактор Вадим Гигин является активным участником публичных дискуссий2 (особенно на исто- рические темы) и включен (за «заслуги» в идеологиче- ской работе) в список граждан, невъездных на террито- рию стран ЕС; 1 «На страницах журнала обсуждаются и находят свое решение актуальные вопросы, связанные с дальнейшим совершенствованием «белорусской модели развития», а также вырабатываются рекомендации по преодолению наиболее значимых экономических и социальных проблем, стоящих перед государством». (http://beldumka.belta.by/ru/ about). - Таково самопозиционирование редакции журнала. 2 http://news.tut.by/politics/271250.html 338 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе • на протяжении советской истории «БД» также был пропагандистским изданием (с 1922 по 1927 – журнал «Вперед», с января по март 1927 – «Весткі ЦК КП(б)Б», с марта 1927 – «Бальшавік Беларусі», с 1952 – «Комму- нист Белоруссии»). С целью сужения предметной области исследования опре- делена выборка статей журнала «БД» за 2011 год. Выбор обу- словлен нижеследующим: 1) 2011 год является поворотным во взаимоотношени- ях ЕС и Беларуси. Те позитивные политические контакты, установленные в рамках программы «Восточное партнер- ство», оборвались после президентских выборов в декабре 2010 года. Жестокий разгон мирного собрания граждан 19 декабря 2010 года, арест кандидатов в президенты и после- дующие политические репрессии в адрес представителей оппозиции и гражданского общества способствовали ухуд- шению отношений с «Европой»: ОБСЕ не признал выборы демократичными, ЕС ввел визовые санкции для госслужа- щих, спонсоров, бенефициаров и пропагандистов режима А. Лукашенко. 2) Кроме того, 2011 год войдет в историю РБ как период экономического кризиса, девальвации белорусского рубля, ин- фляции, увеличения государственного долга и продажи гос. собственности, обнищания граждан и, как следствие, целой серии гражданских протестных акций («Стоп-бензин», «Мол- чаливые акции протеста»). Отдельно стоит сказать о теракте в минском метро 11.04.11 г. За 2011 год идеологическим работ- никам предстояла большая работа по созданию «правильных» интерпретаций происходящих политических и социально-эко- номических событий. Существенно увеличивали объем рабо- ты события во «внешнем мире»: «арабская весна», «долговой кризис Европы», «угроза технического дефолта в США», «гу- манитарная интервенция в Ливии и убийство Каддафи», «со- здание Таможенного Союза и Единого Экономического про- странства» и др. 339 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 3) Многие исследователи (например, А. Сарна1) уже отме- чали ранее, что оценка «идеи Европы» в риторике белорус- ских властей зависит от текущих отношений с Россией: если 2010 год прошел под эгидой «информационных войн», то 2011 ознаменовался «перезагрузкой» дружеских отношений (чему поспособствовало вступление России в предвыборный период – выборы в Госдуму и выборы президента). Сообразно транс- формации отношений с РФ трансформируется и образ Евро- пы2. Исходя из этого, можно предположить, что конструиро- вание европейской идентичности в идеологическом дискурсе носит конъюнктурный характер. При проведении исследования применялись стандартные методики поиска и обработки данных в процессе монито- ринга материалов периодического издания (журнала «БД»), а также методы дискурс-анализа и контент-анализа при вы- явлении специфических особенностей и общих характери- стик (качественных и количественных показателей) текстов. Мониторинг «БД» осуществлялся за период с 1 января по 31 декабря 2011 года (за это время вышло 12 номеров). В сплошную выборку были включены все тексты на русском и белорусском языках, в которых есть отсылка к «идее Европы» в самом широком смысле3: упоминание европейских стран, событий, персон; доминантное обсуждение европейских цен- ностей («демократия», «свобода», «гражданское общество» и др.), осмысление «белорусской модели» / «пути» развития, 1 Сарна А. Европейская идентичность белорусов и имидж Европы в белорусских СМИ // Пути европеизации: между политикой и конструированием идентичности (1990-2010). Под ред. О. Шпараги. – Минск : И.П. Логвинов, 2011. – С. 225-256. 2 Интенсификация экономических и политических отношений, на- пример, с Китаем, Венесуэлой или Кубой также трансформирует то- нальность высказываний о Европе и артикуляцию перспектив европе- изации Беларуси. 3 Сразу следует отметить, что изобразительный аспект при конс- труировании имиджей Беларуси и Европы практически не использо- вался, так что основное внимание было уделено вербальным текстам. 340 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе векторов внешней политики и дебаты об истории белорусов в контексте европейской цивилизации. При этом важно было оценить не только тематическую направленность публикации, но и ее оценочный характер – то отношение (позитивное, нега- тивное, нейтральное), которое высказывал к излагаемому ма- териалу автор сообщения В 2011 году в журнале было опубликовано 205 авторских текстов (не считая публикаций социологических опросов, поздравлений, писем в редакцию). Абсолютное большин- ство текстов написано на русском языке и только 20 тек- стов (9,76% от общего количества) на белорусском. Как отмечает главный редактор В. Гигин: «Моўная палітыка ча- сопіса «Беларуская думка» адлюстроўвае становішча ў нашым грамадстве. Мы прымаем матэрыялы на той мове, на якой іх прыносіць аўтар, рыхтуем інтэрв’ю на той мове, на якой субя- седнік гатовы размаўляць з нашым журналістам. Але ж атрым- ліваецца, што ў асноўным гэта руская мова. Мы нават плацім большы ганарар беларускамоўным аўтарам, але і гэта не дапа- магае. Якое тут выйсце? Магчыма, трэба проста перакладаць пэўную колькасць тэкстаў на беларускую мову?»1. В данном высказывании просматривается тенденция идеологического дискурса монополизировать право репрезентации белорусс- кого общества: язык авторских публикаций, представленных в журнале «БД», конструируется как находящийся в прямой корреляции с состоянием общества в целом. Общей целью исследования являлся анализ специфики тематизации «идеи Европы» и определение стратегии кон- струирования европейской идентичности как горизонта бело- русской национальной идентичности в белорусском идеоло- гическом дискурсе на примере журнала «Беларуская думка» (период – 2011 год). Поставленная цель детализировалась в ре- шение следующих теоретических задач: 1) выявить специфи- ку идеологической репрезентации белорусской национальной 1 Гiгiн В. З павагай да чытачоу // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 9. 341 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII идентичности («белорусской модели») в контексте сопричаст- ности «идее Европы»; 2) определить условия возможности и измерения европеизации «белорусской модели» в идеологиче- ском дискурсе; 3) проанализировать тенденции и особенности трансформации исторической памяти (о белорусах и белорус- ской государственности в контексте европейской цивилиза- ции / «идеи Европы») в идеологическом дискурсе. Решению последней задачи и посвящен представленный в номере фраг- мент исследования. В предыдущих частях исследования было выяснено следую- щее: в белорусском идеологическом дискурсе доминирующим является нарратив о «белорусской модели» как альтернативе глобальному капитализму; в качестве нормативного основа- ния «белорусской модели» конструируется ре-актуализирован- ный социализм, позволяющий, в свою очередь, критиковать западные/европейские (в идеологическом дискурсе «Запад» отождествляется с «Европой») ценности (демократия, парла- ментская республика и др.) и позиционировать ЕС в целом и программу «Восточное партнерство» (далее – «ВП») в частно- сти преимущественно как угрозу национальному суверенитету; с другой стороны, в идеологическом дискурсе наличествует ре- презентация Беларуси как европейского государства (пропаган- дирующего сохранение «истинных» европейских ценностей) и обосновывается необходимость избирательной европеизации по модели «ВП» (сообразно идеологически понятым нацио- нальным интересам); нерефлексивная апелляция к дискурсу «модели» (белорусской и западной/европейской) с опорой на редуцированное понимание глобализации, заимствованное из левой критики, является попыткой гомогенизации европейской и белорусской идентичности; в белорусском идеологическом дискурсе «идея Европы» выступает как горизонт конструирова- ния белорусской национальной идентичности. Выявлено также, что «белорусская модель» в политичес- ком и идеологическом измерениях конструируется как фунди- 342 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе рованная в советском прошлом. Иными словами, преемствен- ность между «белорусской моделью» и советским прошлым обнаруживается первично в политическом (например, при попытке идеологического обоснования сильной президент- ской власти1) или идеологическом измерениях2. Данная тема первично артикулируется в контексте проблемы трансформации сформировавшейся политической системы РБ. Так, главный редактор журнала В. Гигин в тексте «Белорусская политическая система: перспективы развития» обращаясь к дан- ной проблеме, формулирует главный тезис: специфика белорус- ской политической модели заключается в ре-советизации3 («ре- монте советской системы»). «Нынешняя политическая система Беларуси сформировалась во многом на «советском субстрате», то есть с учетом того опыта развития, типа политического ли- дерства, которые существовали в БССР. <…> По большому сче- ту, модель правления, которая ныне действует в нашей стране, во многом отражает ожидания, существовавшие у советских граждан накануне перестройки. Они ждали перемен, изменений и политической, и социально-экономической ситуации, но при этом не хотели коренной ломки устоявшегося уклада жизни. 1 «Наилучшей формой правления, с учетом сегодняшней специфики, является президентская республика». Дашичев В. Почему социализм? // Беларуская думка. – 2011. - №5. – С. 53. 2 Подчеркивается преемственность идеологического курса СССР и современной РБ: «Пасля распаду СССР iдэялогiя як такая не знiкла. Яна сышла у цень, перайначылася, а не знiкла. Культуру народа, традыцыi, каштоунасцi i звычаi нацыi так проста нельга забыць, зацямнiць цi замянiць. I тое, што сёння адбываецца у нашым жыццi, жыццi нашых сем’яу, працоуных калектывау, мiкрагруп, i ёсць тая самая iдэялогiя». (Хука М. Наша прафесiя, лёс i жыццё // Беларуская думка. – 2011. – №6. – С. 58. 3 Хотя следует заметить, что в более раннем (июльский №7) тексте В. Гигин призывал, скорее, к избирательной де-советизации политической системы РБ: «icнуючай палiтычнай сicтэме Беларусi неабходна пэуная мадэрнiзацыя <…> неабходна адмовiцца ад некаторых старых савецкiх механiзмау палiтычнай актыунасцi, якiя маральна састарэлi» Гiгiн В. Палiтычныя рэзервы // Беларуская думка. – 2011. – №7. – С. 18. 343 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII То есть речь шла не столько о перестройке, сколько о ремонте советской системы. Такой «ремонт» и был осуществлен в Ре- спублике Беларусь. При этом белорусские власти отказались от ряда существенных, но отживших свое атрибутов советской си- стемы: однопартийной диктатуры, «единственно правильной» партийно-государственной идеологии, которая контролировала все сферы жизни, канула в Лету и всесильная репрессивная ма- шина»1. Однако фактически, кроме временного избавления от Большого Брата, существенно отличительных черт независимой белорусской политической системы от «советского образца» об- наружить достаточно тяжело: есть диктатура, есть идеология, есть вертикаль, есть репрессивная машина. Изменился градус, но не суть указанных явлений. Автор и сам пишет, что «Вместе с тем многие традиции, прежде всего в самом стиле управления, методике подбора и расстановки кадров, остались прежними»2. К числу главных факторов, обуславливающих необходи- мость трансформации существующей политической модели, согласно автору, причисляются не столько последствия эко- номического кризиса, сколько появление новой генерации, не обладающих «совковым» сознанием. «В Беларуси уже вырос- ла полноценная возрастная генерация граждан, которые роди- лись в суверенном государстве и не помнят времен СССР, а следовательно, в их среде не действуют стереотипы и нормы поведения советского общества, поэтому для их политической социализации необходимо применять новые, более современ- ные формы и методы работы»3. Схожей позиции придержива- ется также доктор исторических наук В. Дашичев. С его точки зрения, стоит избегать ошибок советского прошлого – неспо- собности системы к самосовершенствованию (инертность). «Советское руководство исходило из того, что существующая 1 Гигин В. Белорусская политическая система: перспективы развития // Беларуская думка. – 2011. – №9. – С. 58-59. 2 Гигин В. Белорусская политическая система: перспективы развития // Беларуская думка. – 2011. – №9. – С. 58. 3 Гигин В. Белорусская политическая система: перспективы развития // Беларуская думка. – 2011. – №9. – С. 60. 344 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе советская система является верхом совершенства, отвечает «истине в последней инстанции» и не подлежит никакому из- менению»1. Итак, несмотря на то, что белорусская политиче- ская система, выстроенная на советском субстрате, доказала свою эффективность и устойчивость в контексте современных (глобальных и национальных) вызовов, является конкуренто- способной политической моделью, это не отменяет необхо- димость ее модификаций и обновлений сообразно динамике современного мира. В качестве «рецепта», например, уже упомянутый В. Даши- чев ратует за то, чтобы «белорусский социализм»2 строился с опорой на опыт «конвергентного социализма» (взять лучшее из советского социализма и западного капитализма). Паде- ние социалистического строя в Советском Союзе и в странах Восточной Европы отнюдь не означало, по мнению автора, провала социализма. В качестве положительных особенно- стей социализма в СССР выделяются, например, сильная го- сударственная власть, государственная собственность на при- родные недра и ресурсы, национализация СМИ, всемерное развитие духа коллективизма3. Это элементы ре-советизации. Положительные элементы капиталистической системы мож- но отнести к элементам «европеизации»: 1) права и свободы личности, 2) многопартийность, парламентаризм, демокра- тия и наличие оппозиции, 3) сменяемость власти, 4) мелкое 1 Дашичев В. Почему социализм? // Беларуская думка. – 2011. – №5. – С. 47. 2 «Белорусскую модель» автор называет «белорусским социализ- мом» («традиции славянской соборности, общинности, справедливо- сти»). «Белорусский социализм» противопоставляется как классиче- скому капитализму («эгоцентризм, безработица, резкая имущественная дифференциация населения»), так и российскому «олигархическому» или «номенклатурному» капитализму. «Белорусская модель» в очеред- ной раз позиционируется как действующая альтернатива глобальному капитализму. (Дашичев В. Почему социализм? // Беларуская думка. – 2011. – №5. – С. 45). 3 См. подробнее: Дашичев В. Почему социализм? // Беларуская дум- ка. – 2011. – №5. – С. 51-52. 345 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII и среднее предпринимательство в сочетании с крупными го- сударственными предприятиями, 5) частная собственность на переходное (к общенародной) время1. 1.1. Идеализация советского прошлого В 2011 году исполнилось 20 лет журналу «БД». Редакция ре- шила оценить пройденный путь, предложив для наглядности следующую периодизацию истории журнала: 1) «рамантыч- на-авантурыстычны период (1991–1995), 2) «дынамiчна-ус- нёслы» период (1995–2007), 3) «стваральна-наступальны» пе- риод (2007–2012). Выбор названия интересующего нас 3 пе- риода был мотивирован дальнейшей легитимацией «бело- русской модели» (поиск которой завершились в прошлый, «дынамiчна-уснёслы» период) под лозунгом «строительство сильной и процветающей Беларуси» и необходимостью дать отпор «завистникам» и «недоброжелателям» данного про- цесса. Тематически «стваральна-наступальны» период цен- трирован на «политике» и «обществе», но «истории» так- же отводилось существенное место2. Следует заметить, что в 2011 году материалы, посвященные исторической пробле- матике, публиковались преимущественно в разделе «Гicто- рыя» (13 текстов), а также в иных разделах «Час i асобы» (5), «Палiтыка» (5) «Фiласофiя» (4), «Лiтаратуразнаўства» (3) и др. В 2011 году наличествовала также специальная рубрика «70 гадоў з дня пачатку Вялiкай Айчыная вайны» (5). В числе наиболее интересных и значимых статей последне- го периода упоминается текст российского автора, доктора экономических наук, профессора М. Делягина «Белоруссия как «советская Шамбала»3. Подобное упоминание является по- 1 См. подробнее: Дашичев В. Почему социализм? // Беларуская дум- ка. – 2011. – №5. – С. 52-53. 2 «Гiсторыя – таксама своеасаблiвы брэнд «Думкi»». (Лоугач В. Дум- кi пра «Думку» // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 16). 3 Делягин М. Белоруссия как «советская Шамбала» // Беларуская думка. – 2008. – №4. – С. 74-77. 346 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе казательным: во-первых, используется прием «чужой речи» (иностранец высказывается о Беларуси/эффект внешней леги- тимации), характерный для всего периода в целом и для 2011 года в частности, во-вторых, подчеркивается приоритетность для журнала стратегии «идеализации советского прошлого». Так, в тексте Делягин М. в качестве примера для российских модернизаторов приводит «советский белорусский проект», опора на который способствует, по мнению автора, эффек- тивности режима Лукашенко («белорусской модели») в соци- ально-экономической и политических сферах. «Поразительно, но при анализе советского опыта развития Белоруссии трудно удержаться от ощущения, что она была вы- брана в качестве своего рода «советской Шамбалы» – поли- гона для создания и отладки действительно принципиально нового, советского типа человека и принципиально нового, советского типа общества, гармонично увязывающего этого человека с качественно новым типом общественных отноше- ний. И действительно, Белоруссия была во время Советского Союза и остается по сей день самым советским элементом со- ветской цивилизации. <…> Так, в советские годы именно Бе- лоруссия была полигоном для отработки и отладки для после- дующего применения в масштабах всей страны практически всех современных технологий, для опробования которых ее природно-климатические условия были применимы хотя бы в минимальной сфере»1. Данный идеализированный мотив «Бе- ларусь как советская Шамбала» становится одним из ключе- вых в рамках «стваральна-наступальнага» периода истории журнала «БД». В 2011 году он распространился на идеализа- цию всего советского прошлого в целом. Итак, ранее выяснилось, что в идеологическом дискурсе сохраняется преемственность между «белорусской моделью» и советским прошлым не только в политическом измерении. Преемственность дискурсивно обнаруживается на различных 1 Делягин М. Белоруссия как «советская Шамбала» // Беларуская думка. – 2008. - №4. – С. 75. 347 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII уровнях1 (мировоззренческом, экономическом и др.). Это так- же существенным образом форматирует историческую память и/или модель интерпретации и оценки исторических событий. Во-первых, происходит осовременивание советского прош- лого. Показательной в этой связи является статья Б. Лепешко, доктора исторических наук. Стратегия на осовременивание обосновывается (в числе прочего) через доказательство евро- пейскости советского прошлого. Феномен «советской цивили- зации» (автор не операционализирует использование данного термина) анализируется автором как европейский проект, «по- скольку именно европейская интеллектуальная традиция зало- жила основы советского миропонимания и соответствующий теоретический базис»2. Иными словами, европейскость совет- ской цивилизации проявляется, согласно автору, в интеллек- туальной преемственности (например, Маркс как европейский мыслитель) и в опыте реализации гуманистического идеала (например, идея социальной справедливости). Автор конкре- тизирует: «Когда мы говорим о связи советского опыта с за- падной интеллектуальной традицией, то имеем в виду, прежде всего, универсализм идеи социальной справедливости, тре- бования отмены частной собственности, лозунга социальной справедливости»3. Рассуждая в этой логике, автор приходит к смелому выводу, что гибель СССР означает гибель западной цивилизации (выросли на одном интеллектуальном базисе). 1 Первый премьер-министр РБ В. Кебич в интервью журналу высказал схожую мысль: «Тот, кто ставит крест на всем советском, глубоко заблуждается. Очень многое надо взять оттуда. Тот же бесплатный проезд школьников, о котором говорили на Всебелорусском собрании. Бесплатное образование, бесплатное медицинское обслуживание. Один недостаток – узурпация власти единственной партией». (Кебич В. Тот, кто ставит крест на всем советском, глубоко заблуждается // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С. 34.) 2 Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. -– №4. – С. 72. 3 Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. - №4. – С. 72. 348 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе Европейское измерение советской идентичности не означа- ет, согласно автору, чуждость «советского» «национальному». Скорее, советская цивилизация – это также и национальный проект, с присущим ему пониманием ценностей, приоритетов. Парадоксальный характер советской цивилизации («генетиче- ски выросла не только из западной, но и национальной духов- ной традиции») обосновывает «мессианизм особого рода» и «идеализм» советского народа: «нашему народу действитель- но свойственен мессианизм особого рода, основанный на идее решения именно общечеловеческих задач, а не задач узкона- циональных и потому эгоистических»1. – Во, вторых, стратегия «идеализации советского прошло- го» способствует преобладанию негативно-ностальгических тональностей в оценке такого события, как распад СССР. Наглядным примером является статья российского полито- лога и публициста С. Кара-Мурза «Причины краха советского строя». Автор различает советский проект (представление о благой жизни) и советский строй (воплощение проекта). Распад СССР – это крах советского строя, но не проекта. В целом, автор позитивно оценивает советский проект. Основную внутреннюю причину распада советского строя автор видит в кризисе мировоззрения, приведшем к кризису легитимации в целом: советский строй оказался преимуще- ственно инертным и не смог выработать адекватные меха- низмы социализации для нового поколения, выросшего во время послевоенной индустриализации и урбанизации. «Советское общество и государство не справилось с задачей обновления средств легитимации общественного строя в процессе сме- ны поколений, не смогли обеспечить преемственность в смене культурно-исторического типа, которая происходила в ходе модернизации и урбанизации и совпадала с кризисом выхода об- щества из мобилизационного состояния 1920–1950-х годов»2. 1 Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 76. 2 КАРА-МУРЗА С. Причины краха советского строя // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 17. 349 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Если в сознании старшего поколения в 1960–70-е года со- ветский строй был легитимирован памятью о массовых со- циальных страданиях в годы войны (минимизация страда- ний), то представители послевоенного поколения утратили память о страданиях и требовали «приключений и зрелищ» (максимилизации наслаждения). Но советский строй, ориен- тированный на удовлетворение крестьянских потребностей, не мог признать и удовлетворить потребительские потреб- ности («потребность в приключении») нового поколения горо- жан. Это способствовало «дрейфу к утопии «Запада» в среде интеллектуалов и молодежи», а впоследствии привело к кри- зису легитимности всей политической системы1. Идеологическое послание данного текста, можно свети к следующему: утопический потенциал советского проекта не исчерпан, несмотря на мировоззренческий/легитимационный кризис советского строя. Следовательно, ре-актуализация советского проекта при условии извлечения ошибок из совет- ского строя как опыта воплощения проекта является вполне уместной политической моделью. – В-третьих, СССР догматически позиционируется как единственный исток белорусской государственности. Иные интерпретации и оценки называются мифами (в том числе и опыт Белорусской Народной Республики (далее – БНР)2. 1 Косвенно автор также фиксирует слабые стороны избыточного патернализма, свойственного советскому строю: «Он ведет к инфан- тилизации сознания в благополучный период жизни. Люди отучаются ценить блага, созданные усилиями предыдущих поколений, рассматри- вают эти блага как неуничтожимые, «данные свыше». Социальные ус- ловия воспринимаются как явления природы, как воздух, который не может исчезнуть». (КАРА-МУРЗА С. Причины краха советского строя // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 16). 2 «Сегодня достаточно часто апеллируют к опыту Белорусской Народной Республики (БНР), называя его опытом первой реальной государственности. Сразу же хочу оговориться: стоило бы лишь приветствовать то, что на- циональная государственность возникла не в 1991 году, а почти на столетие раньше. Но столь же важно исключать из нашего научного оборота мифологические сюжеты» (Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 77). 350 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе Советская цивилизация якобы ««выносила» в себе белорус- скую государственность»: «Будем реалистам: белорусское государство, БССР, было во многом рождено Великой Ок- тябрьской социалистической революцией»1. Получается, что согласно предложенной аргументации у белорусской госу- дарственности есть лишь советское наследие и она лишает- ся (не-советской) истории («осуществлялась фактически с нуля» – как пишет автор)2. Более подробно об этом пойдет речь ниже (в пункте «Идеологизация истории Великого кня- жества Литовского»). – В-четвертых, происходит «советизация» белорусского сознания посредством противопоставления западного миро- воззрения белорусскому («идет война мировоззрений»3). Так, «западное мировоззрение» есть набор «рефлексивно-ин- стинктивных признаков»4 (чуждость сострадания, отношение к ближнему как товару) и является безнравственным в своей сути. К предикатам белорусского мировоззрения относятся совесть и справедливость, честь и достоинство, сострадание и милосердие, чувства долга и ответственности, свободное самопожертвование5. Формирование данных качеств, соглас- но идеологическому нарративу, происходило в советском про- шлом, а конкретнее именно эти качества продемонстрировали наши предки в первые дни ВОВ во время защиты Брестской 1 Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 77. 2 В этой идеологической перспективе «белорусизация» выступает «двигателем» формирования национального самосознания и обретения национальной традиции, конструирования национального наследия. 3 «Запад» есть тот экран, на который белорусские политические элиты посредством идеологии проецируют свой образ инаковости, страхи быть другим. 4 Интересно, что в этом контексте с опорой на словарь В. Даля авторы позволяют себе косвенно сравнить западное мировоззрение с животными страстями. Байнев В., Винник В. Гарантии преемственности курса // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 89. 5 Байнев В., Винник В. Гарантии преемственности курса // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 90. 351 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII крепости. Так осуществляется советизация белорусского ми- ровоззрения1. С другой стороны, все указанные ценностные установки фун- дированы в христианстве (точнее – православии), которое вы- ступает как нравственная основа белорусского мировоззрения. Православие белорусского мировоззрения противопоставляется в идеологическом дискурсе светскости западного. «Светскость» в данном контексте является чуждой неоколонизаторской ценно- стью: «Западная идея «светского» государства является по сво- ей сути фикцией, пустышкой, не имеющей жизненного начала и научной основы. Более того, идея «светского» государства губи- тельна для народа, так как представляет собой необходимейшее средство для того, чтобы затушить в жизни народа живительное пламя духовности в угоду целому ряду мировых «неоколонизато- ров»2. Можно сказать, что происходит ре-актуализация христиан- ско-православых ценностных установок. Это становится основанием для критики западных/евро- пейских ценностей. Авторами критикуются такие, рыночные механизмы, как, например, «приватизация» и такие рыночные ценности, как, например, равенство возможностей. Согласно мнению авторов, они таят себе угрозу скрытых дискримина- ций и неравенств. «Процесс приватизации таит в себе фун- даментальную трансформацию – народ неизбежно лишает- ся «корневого» права – права быть субъектом, созидающим, творящим свою судьбу, определяющим свое настоящее и бу- дущее, а в целом – он перестает быть субъектом истории»3. 1 Хотя, например, Б. Лепешко в своей статье ратует за сохранение преемственности времени (за современность советского) и против «ниспровержения советских ценностей, которые наши отцы и деды формировали в далеко не простых условиях выживания в ходе войн и разрухи». Однако автор почему-то отказывается называть это «со- ветизацией сознания». (Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 79). 2 Байнев В., Винник В. Гарантии преемственности курса // Белару- ская думка. – 2011. – №4. – С. 93. 3 Байнев В., Винник В. Гарантии преемственности курса // Белару- ская думка. – 2011. – №4. – С. 92. 352 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе Это обосновывает необходимость государственного регулиро- вания в экономической сферы, т.е. сохранения (реставрации) советской модели плановой экономики. Критикуется также доминирование прагматических цен- ностных установок в мировоззрении белорусов после распада СССР: «Советское общество «перекормило» нас идеалисти- ческими формулами о царстве всеобщего благоденствия, ком- мунистическими проектами, и психологически такой поворот к меркантильности, прагматичности вполне понятен. Но уже сегодня заметно понимание того, что с водой мы в очередной раз выплеснули и ребенка. Становится очевидным: прагма- тизм – не гарантия общественного согласия, общественного довольства и благополучия, он вовсе не синоним прогресса. Прагматизм не может выступать в роли общественного идеала по определению, поскольку сам по себе не решает основных вопросов человеческого общежития»1. Прагматизм конструи- руется как исторически чуждая православным белорусам эфе- мерная ценность. 1.2. Политика памяти и поглощение националистического дискурса Конструирование идентичности предполагает ре-интер- претацию исторического прошлого, понимание настоящего, проектирование будущего. Конструирование идентичности предполагает определенную политику исторической памяти. В Беларуси наличествуют множество артикуляций истори- ческого прошлого, но только одна из них (идеологическая) претендует (под прикрытием понятия «национальный инте- рес») на монополию. В среде историков (и не только) суще- ствует конфликт националистической и идеологической ин- терпретаций истории. На протяжении независимой истории Беларуси данные дискурсы существенно эволюционировали. Идеологический дискурс абсорбировал националистический. Невнимание к историческим темам, феноменам, личностям, 1 Лепешко Б. Феномен советской цивилизации // Беларуская думка. – 2011. – №4. – С. 79. 353 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII захваченным националистическим дискурсом на ранней ста- дии, сменилось стратегией на включение и переоценку «на- ционалистически» маркированных тем, феноменов, персон/ личностей1. Так, например, для подтверждения эффективно- сти идеологии белорусского государства в формировании на- циональных символов, идей, героев, главный редактор В. Ги- гин обращается к данным исследования кампании «Будзьма» (организаторы – «БИСИ» и «НОВАК») на тему «Чем нам гор- диться: историческая память, национальные герои и бренды глазами современных белорусов». Узнавание себя белорусами отдельной нацией (51,8%) или триединой славянской нацией с украинцами и русскими (41,9%), лучшие писатели (Колас, Купала), лучшая музыкальная группа («Песняры»), самые по- пулярные исторические персонажи (Ф. Скорина, П. Машеров, К. Калиновский, Ефросинья Полоцкая), архитектурные симво- лы («Мирский замок», «Национальная библиотека»), позици- онирование ВКЛ как источника национальной государствен- ности – все это и многое другое уже артикулировано, согласно автору, в идеологии белорусского государства в период пре- зидентства А. Лукашенко (что, собственно, лишний раз под- тверждает ее эффективность). Однако автор принципиально не согласен с выводами исследователей о том, что «в бело- русском обществе произошла «десоветизация» исторического мировоззрения, а большая часть белорусов (около половины) не способна к содержательной символической идентификации белорусского мира». Скорее, наоборот: «и в культурном про- странстве, и в сфере идеологии наблюдается преемственность между советским прошлым Беларуси и современным суверен- ным периодом. <…> Можно с уверенностью сказать, что по- 1 Более того, в новой «Концепции национальной безопасности», утвержденной президентом в конце 2010 года, альтернативные интер- претации истории косвенно признаются (потенциальной или реально существующей) угрозой национальной безопасности: «утрата значительной частью граждан традиционных нравственных ценностей и ориентиров, попытки разрушения национальных духовно-нравственных традиций и необъективного пересмотра истории, затрагивающие данные ценности и традиции». ( http://www.pravo.by/main.aspx?guid=3871&p2=1/12080) 354 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе литическое и историческое сознание современных белорусов сформировалось под приоритетным влиянием тех установок, символов, постулатов, которые были сформированы офици- альной идеологией»1. Нетрудно заметить, что в идеологическом дискурсе для большей достоверности и с целью легитимации проводимой политики памяти (в конструировании ключевых националь- ных символов, событий, персон) используются данные социо- логических опросов2. Рассмотрим некоторые из них. Так, отвечая на вопрос «В Вашей семье празднуют День По- беды в Великой Отечественной войне?»3 46,2% респондентов указали, что «да, это самый важный праздник», 44,1% – просто выбрали ответ «да». В качестве наиболее важных событий в истории Белару- си респонденты выбрали Великую Отечественную войну (22,6%), Грюнвальдскую битву (9,4%), распад СССР (21,1%), Обретение независимости в 1991 году (32,2%)4. Следует от- метить, что, видимо, сознательно не указывается тип опроса (закрытый или открытый), а также редакция при публикации результатов определяет иерархию значимости ответов («Оте- чественная война» и «распад СССР» идут ранее «Обретения 1 Гигин В. Белорусская политическая система: перспективы разви- тия // Беларуская думка. – 2011. – №9. – С. 65. 2 Социологические опросы представлены в каждом номере журнала. Источник всегда один – прогосударственный аналитический центр ECOOM. 3 Опрос проведен в апреле–мае 2011 года аналитическим центром ECOOM. Опрошено 1520 граждан РБ в возрасте от 16 лет и старше во всех регионах страны. Выборка квотная, ошибка выборки в допустимых пределах. Иные ответы: «да, но регулярно» – 7,4%, «нет» – 1,7%, нет ответа – 0,6% // Беларуская думка. – 2011. – №5. – С. 61. 4 Республиканское исследование проведено в сентябре–октябре 2011 года аналитическим центром ECOOM. Выборка квотная, репре- зентирует население Беларуси по полу, возрасту, территориальным зо- нам. Опрошено 1642 гражданина Беларуси в возрасте 16 лет и старше. Ошибка выборки в допустимых пределах. Иные варианты ответа: дру- гие события (11,6%), затрудняюсь ответить (3,1%) // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 98. 355 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII независимости», хотя количественные данные требует иной последовательности). Отвечая на вопрос «Кто, по Вашему мнению, является сим- волом СССР?», большинство респондентов указало на Ленина (21,8%) и Сталина (19,3%), следующим идет Гагарин (9,4%) и Жуков (7,9%)1. Результаты приведенных данных и способ их подачи сви- детельствует о доминировании в идеологическом дискурсе стратегии ре-советизации памяти современных белорусов – узнаванию советских символов и конструированию символи- ческой преемственности (между советским и современным прошлым) уделяется чрезмерное внимание. In Memorium. Стратегия ре-советизации исторической памяти проявляется также в особом почтении или защите от критиков представителей просоветской (идеологизиро- ванной) историографии (например, Л. Абецедарский (1916– 1975)). Так, доктор исторических наук, профессор Н. Сташ- кевич (по совместительству ученик Л. Абецедарского) не со- гласен с тем, что Л. Абецедарский был конъюнктурщиком и подгонял исторические факты под заранее сконструирован- ную схему2. «Нельга сказаць, што ён факты падганяý пад сваю канцэпцыю ýз’яднання беларускага, рускага i ýкраiнскага народаý»3. Кроме защиты концепции Л. Абецедарского, автор в духе Учителя обвиняет всех оппонентов (П. Урбан, Я. За- прудник, А. Калубович) данной концепции в пронацистской по- зиции и/или коллаборационизме. 1 Республиканское исследование проведено в октябре–ноябре 2011 года аналитическим центром ECOOM. Выборка квотная, репрезенти- рует население Беларуси по полу, возрасту, территориальным зонам. Опрошено 1521 гражданина Беларуси в возрасте 16 лет и старше. Ошибка выборки в допустимых пределах. Беларуская думка. – 2011. – №11. – С. 15. 2 См. подробнее: Падокшын С.А. Беларуская думка у кантэксце гiсторыi i культуры. – Мн. : Бел. навука, 2003. – С. 6-18. 3 Сташкевiч Н. Лаурэнцiй Абэцэдарскi: народжаны стаць гicсторы- кам // Беларуская думка. – 2011. – №7. – С. 62. 356 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе В общем, с точки зрения автора, Учитель писал всегда только «истину» и опирался исключительно на историческую традицию. Например, истинными были его трактовки пери- ода ВКЛ: «Л.С.Абэцэдарскi шчыра пicаý пра той гвалт, якiм суправаджалася ýвядзенне царкоýнай унii у Рэчы Паспалiтай, паказываý прыгнечанае становiшча праваслаýнага насель- нiцтва, што цалкам абвяргае мiф пра нейкую «рэлiгiозную талерантнасць», якая нiбыта iснавала ý ВКЛ, нават у часы Рэчы Паспалiтай. У кнiзе паказана, што нi ý ВКЛ, нi, тым больш, у Рэчы Паспалiтай не было нiякай дэмакратыi, а было засiлле i свавольства шляхты i магнатаý»1. Примечательно, что подобная оценка расходится с той оценкой, которую дает пресс-секретарь МИД РБ А. Савиных, рассуждая о кон- струировании «национальных брендов»: «А такой интересный факт, что Великое Княжество Литовское было первым госу- дарством в средневековой Европе, в котором конституционно было закреплено равенство всех религий и запрещены любые религиозные конфликты и распри, сегодня обретает особую актуальность»2. Еще одним идеологизированным историком, удостоенным особых почестей на страницах журнала, являлся Я. Трещенок (1931–2011). Он был автором многочисленных учебников по истории Беларуси (включая учебное пособие для 11-х классов общеобразовательной школы, изданное в 2009 г.), идеологии белорусской государственности, разрабатывал концепцию ис- торического образования (2002–2003). В связи с его смертью в 13.08.2011 в журнале появился текст в память о нем. Дан- ная публикация является ярким примером идеологизации и/ или политизации смерти идеолога. Например, одной из клю- чевых работ Я. Трещенка, «характеризующего его как круп- ного ученого», авторы называют учебник по идеологии «Го- сударственная идеология и национальная идея РБ» (2008). 1 Сташкевiч Н. Лаурэнцiй Абэцэдарскi: народжаны стаць гicсторы- кам // Беларуская думка. – 2011. - №7. – С. 65. 2 Савиных А. Имидж государства // Беларуская думка. – 2011. – №11. – С. 5. 357 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ключевыми темами его творчества авторы назначают «единст- во восточного славянства», «восточноевропейская православ- ная цивилизация», «советское общество»1. Заслуга Я. Трещенка (=причина памяти в идеологическом дискурсе) заключается, таким образом, в разработке идеологически правильной исто- рической концепции с опорой на единство восточных славян, православие, советское прошлое и маргинализацию всего за- падного/европейского2. Таким образом, превалирование в идеологическом дискур- се стратегии ре-советизации исторической памяти и соответ- ственно идеализация советского прошлого задают шаблон интерпретации иных исторических событий, персон, проб- лем, тем, символов. Для легитимации проводимой политики памяти (в конструировании ключевых национальных симво- лов, событий, персон) используются данные социологических опросов (особый тип репрезентации их результатов). В идео- логическом дискурсе неформально конструируется имманент- ная система символической значимости, определяющая, кого и за что стоит помнить, а кого и за что следует забыть. При этом происходит поглощение (ре-интерпретация и оценочная инверсия) идеологическим дискурсом националистического, независимого, оппозиционного. 1 Бондаренко К., Дмитрачков П. Личность и история // Беларуская думка. – 2011. – №9. – С. 94-97. 2 «В условиях Беларуси второй половины ХІХ – начала ХХ века не могло сложиться единого национального движения, и фактически фор- мировались две идеи, или два белорусских проекта – католический и православный. Первый складывался на католической культурно-циви- лизационной основе, и его разработчики тянулись к Западной Европе, второй был связан с православным, или, как отмечал Я.И. Трещенок, русским миром, идеологи которого, так называемые «западнорусы», не только ориентировались на Россию, но и учитывали особенности бело- русов, по сути, выражая их интересы. Поэтому, считал ученый, нега- тивные оценки «западнорусизма» должны быть пересмотрены, ибо это течение не было антибелорусским, как его представлял А. Цвикевич и его сторонники». (Бондаренко К., Дмитрачков П. Личность и история // Беларуская думка. – 2011. – №9. – С. 96). 358 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе 1.3. Идеологизация истории Великого княжества Литовского В белорусском идеологическом дискурсе «Великое княже- ство Литовское» (далее – «ВКЛ») конструируется как не-бе- лорусское государство. Трактовки, утверждающие обратное, признаются идеологическими и нелегитимными. В идеологи- ческом дискурсе предпринята попытка доказать ошибочность основных тезисов и аргументов альтернативной «национали- стической» трактовки: 1) ВКЛ как национальное белорусское государство, 2) Вильно как утраченная белорусская столица, 3) «литвины» как исконный этноним белорусов. 1) «ВКЛ» (как идеологический конструкт) не является на- циональным белорусским государством, потому что а) в те времена отсутствовало само понятие «нация»1, б) официаль- но существующий в ВКЛ язык нельзя считать национальным (не все авторы называют/признают в качестве официального языка ВКЛ «старобелорусский»), в) ВКЛ не представляло со- бой этнокультурно однородной территории2, г) восточносла- вянское население не являлось обособленной этнической группой. «Великое княжество Литовское не являлось белорус- ским национальным государством. Во-первых, в силу своего 1 «Основным свойством данных концепций, идущих вразрез с совре- менными представлениями о генезисе наций, является перенос в дале- кое прошлое современных национально-политических реалий, благода- ря чему делается вывод о «белорусском» характере ВКЛ. Между тем ВКЛ не могло быть «национально-белорусским» государством хотя бы по той простой причине, что в ту эпоху самого понятия «нация» в совре- менном смысле слова не существовало». (Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С.73). 2 «ВКЛ – типичное феодальное государство, представляющее собой союз этнически и культурно разнородных областей, объединенных ло- яльностью к верховному сюзерену – литовскому князю. Что отнюдь не подразумевало этнокультурной однородности территорий». (Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С.73). 359 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ненационального (донационального) характера. И, во-вторых, по причине того, что население, которое проживало на терри- тории современной Беларуси в рамках ВКЛ, не оформилось в обособленную этнополитическую группу, сохраняя множе- ственные культурно-языковые, религиозные и ментальные свя- зи с другими восточными славянами – «русичами»1. Получает- ся, что в ВКЛ идея общерусского единства доминировала среди восточнославянского населения над «национальной» идеей, которая так и не была сформулирована. Более того, «восточно- славянские владения, сохраняя лояльность литовскому сюзе- рену, четко отличали себя от Литвы; самосознание восточных славян ВКЛ оставалось «русским», то есть основывалось на приверженности православной церковной традиции и «русской старине» – государственно-правовым нормам и привилегиям, существовавшим здесь со времен Киевской Руси»2. 2) Историк В. Шимов также обращается к языковому кри- терию, оставляя за скобками проблему самосознания, и на основе данных Всероссийской переписи населения 1897 года доказывает, что Виленский край (а тем более Вильно) нельзя считать исключительно белорусским. Это преимущественно полиэтничный регион, который не стоит считать культурным наследием конкретного этноса. «Виленский край (как и исто- рическая Литва в целом) на рубеже XIX–XX веков оставался полиэтническим регионом, существовавшим поверх этноязы- ковых границ, и не мог считаться эксклюзивным достоянием какой-либо из проживавших на его территории этнических групп»3. Автор, при этом, не обращает внимание на тот факт, что имперские переписи населения являются также способом легитимации определенной этнокультурной политики импер- ской власти. 1 Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С.74. 2 Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С. 75. 3 Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С. 79. 360 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе Более того, согласно автору, необходимость обозначения «белорусскости» Вильно и Виленского края возникла в рам- ках идеологии «белорусского литвинизма»1 в контексте проти- востояния с «западноруссизмом». Если в рамках «западнорус- сизма» предполагалась интеграция (с учетом православного вероисповедания) в «большую русскую нацию» и переход от восточно-диалектного белорусского языка (просторечия) к престижному литературному языку (имперского центра), то в рамках «литвинизма» (с учетом католического вероиспове- дания) предполагалась интеграция в польский национальный проект. Однако, несмотря на общность языка, белорусского- ворящие католики существенно отличались от православных2: «католическое белорусскоговорящее население, проживавшее в окрестностях Вильно в начале ХХ века, представляло собой специфическую этнокультурную группу, весьма отличную по своему этногенезу и социокультурным характеристикам от основной массы православных белорусов, что делало далеко 1 В свою очередь, «литвинизм» во второй половине XIX века рас- кололся на два на правления. Первое являлось результатом эволюции «литвинизма» в польскую региональную идеологию, то есть предста- вители этого направления (крупная земельная аристократия и шлях- та) мыслили себя как часть польской нации, а свой край – как область исторической Польши. Вторая версия «литвинизма» получила распро- странение на белорусской почве. Эта идеология (обозначим ее как «бе- лорусский литвинизм») формируется на базе тех «промежуточных», «переходных» идентичностей, которые возникли в результате противо- борства и взаимного наложения «литовско-польской» и «русской» идей. (Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Белару- ская думка. – 2011. – №1. – С. 77). 2 «Основную массу белорусскоязычного населения, проживав- шего вокруг Вильно, составляли католики, бывшие по своему этно- генезу славянизированными балтами. Очевидно, помимо языка, с основной массой белорусов эту группу населения мало что связы- вало. Православные белорусы генетически наследовали «русскому» населению ВКЛ и той культурно-религиозной традиции, которая сложилась на этих землях во времена Киевской Руси». (Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С. 81). 361 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII не очевидным объединение этих групп в рамках единого на- ционального проекта. Поэтому мы не можем определять ка- толическое население, доминировавшее в округе Вильно, как априори белорусское, а значит, и утверждать «исконно бело- русский» характер этого региона»1. 3) В идеологическом дискурсе «литвинская» идентич- ность не является белорусской. Данная идентичность есть продукт экспансии западной культуры (преимущественно со стороны католической Польши), что привело, в свою очередь, к «забыванию» традиционной «русской» киево-византийской традиции». «Литвинизации» подвергались, в первую оче- редь, высшие слои православного общества, наиболее тесно интегрированные в правящий класс государства, а также насе- ление регионов, непосредственно примыкавших к Литовской митрополии и к XVI веку уже включавшихся современника- ми в понятие «Литва» (Западная Беларусь) <…> литвинизм» как национально-политическая идентичность был изначально чужд основной массе восточнославянского населения Белару- си, являясь достоянием католических балтских элит Великого княжества Литовского»2. В целом, проблема этнокультурного происхождения белору- сов неоднократно артикулировалась в журнале в предыдущие годы3. Оценка значения «литвинов» в происхождении бело- русской нации (наличие/отсутствие преемственности) явля- ется показательным примером политики памяти (или иде- ологизации истории). Если в 2009 году филолог Л. Левшун проблематизировала тему путем фиксации неоднозначности или многозначности понятия «литвины», то в статье политоло- 1 Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С. 81. 2 Шимов В. Виленский край: этноконфессиональная проблема // Беларуская думка. – 2011. – №1. – С. 75, 76 3 Левшун Л. Концепт «литвины» в этнокультурном самосознании белорусов // Беларуская думка. – 2009. - №11. – С. 102-109; Латышонак О. Краiна Беларусь icнуе з XVI стагоддзя // Беларуская думка. – 2010. – №1. – С. 80-87. 362 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе га Е. Подлесного «Белорусы и литвины: разрешим ли спор?»1 превалирует негативная оценка феномена «литвины». Автор пытается доказать, что с точки зрения исторической правды (читай – мнения автора) «литвины» не являлись белорусами, что в современном белорусском обществе происходит попытка мифологизации «литвинов», что «литвины» являются при- мером разрушения национальной идентичности белорусов. Автор конструирует образ «литвинов» как врага белорусской нации с чуждыми ценностными установками (католицизм, польский язык, чрезмерная светскость и т.д.). «Литвины» – это экран для проецирования белорусского образа европейца («Чужого») и конструирования белорусской идентичности. Автор также не согласен, с тем, что термин «белорусы» введен российскими властями в 19 веке для закрепления про- винциального статуса местного населения (колониальная им- перская политика). Отказ от «белорусов» в пользу «литви- нов» автор обозначает как пример мифологизации и вслед за известным историком, учителем А. Лукашенко Я. Трещенком называет «литвинов» «вечным меньшинством на белорусской земли»2, господствующим классом при чужеземцах (в духе марксизма-ленинизма), выдающих свои узко-групповые цен- ности за универсальные ценности белорусов. Подводя итоги, автор говорит о том, что понимание «литвинов» как белорусов является идеологическим и отправителем данного сообщения выступают потомки «литвинов», навязывающие современным белорусам чуждый взгляд на историю, пытающихся необосно- ванно репрезентировать белорусскую нацию. «Литвины» по- теряли монополию на доминирующее положение в обществе и 1 Примечательно, что статья начинается с отсылки к тексту Тоби- на Э. «Хто I як ахалуiзавау лiцвiнау», опубликованного в 2010 году в «Народнай волi». Автор обозначает данный текст как пример национа- листической «возрожденческой» историографии и тем самым еще раз вскрывает конфликт, реально существующий в среде историков (и не только) – конфликт националистической и идеологической интерпрета- ций истории. 2 Подлесный Е. Белорусы и литвины: разрешим ли спор? // Беларуская думка. – 2011. - №6. – С. 83. 363 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII влияние на духовную жизнь. И в настоящее время их потомки не имеют ни морального, ни исторического права говорить от имени белорусского народа, называть его «литвинским» и по- прежнему отстаивать концепцию «адраджэння», навязанную ими в 1990-е годы молодой Республике Беларусь в качестве государственной историографии, отражающей не историю бе- лорусского народа, а субъективные взгляды «литвинов» как отдельной социальной группы на прошлое нашей страны»1. Иными словами, право делегирования и ре-артикуляции исто- рии может находиться только в руках правящей группы, т.е. должно быть монопольным. Ценностное измерение или позиция автора сводится к те- зису: «мы – Белорусы, Русские европейцы»2. В общем, у нас есть общность с россиянами, литовцами, поляками, но есть и принципиальные различия – «мы – европейцы». Наша ев- ропейскость сводится к мультикультуральной модели госу- дарства – мирному сосуществованию наций (культур, кон- фессий, этносов). «Вместе с тем, многоконфессиональный и полиэтнический народ современной Беларуси объединяет по- томков и русинов, и литвинов, и россиян, и поляков, и иудеев, и татар, являющихся гражданами одного государства»3. Основой белорусского мультикультурализма становится идея граждан- ской нации. Причем, понятие «литвины» не связывается напря- мую с данной идеей, хотя преемственность более чем очевидна. 1.4. Историческая память и легитимация власти («белорусской модели») Стратегия ресоветизация исторической памяти не только задает шаблон интерпретации и оценки исторического про- шлого, она направлена на легитимацию наличной политичес- кой и социально экономической модели развития белорусского 1 Подлесный Е. Белорусы и литвины: разрешим ли спор? // Белару- ская думка. – 2011. - №6. – С. 91. 2 Подлесный Е. Белорусы и литвины: разрешим ли спор? // Белару- ская думка. – 2011. - №6. – С. 91. 3 Подлесный Е. Белорусы и литвины: разрешим ли спор? // Белару- ская думка. – 2011. - №6. – С. 91. 364 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе общества (и соответственно легитимацию власти). Так, в ста- тье «Белорусский геополитический выбор: исторический ас- пект» «молодой ученый» А.Свиридов пытается посредством интерпретации истории осознать специфику геополитическо- го выбора Беларуси сегодня. Предложенная автором интерп- ретация полностью соответствует идеологическому дискурсу. Например, Беларусь понимается как часть славянской (рус- ской) цивилизации. Автор заимствует данную интерпретацию у знаменитого отечественного идеолога В. Мельника1. В це- лом, статья также является примером осовременивания исто- рии, исходя из политической и идеологической конъюнктуры. Это конструирует рамку интерпретации любых историчес- ких событий и персонажей. Подчеркивается, что белорусская идентичность исторически укоренена в славянском мире, пра- вославии, советском прошлом. Исходя их этого, все западно- европейское (в частности польское) обозначается как чуждое. 1) Подчеркивается автономия Полоцкого княжества в со- ставе Киевской Руси, и даже региональное лидерство полоц- кого политического пространства. ВКЛ позиционируется как «балто-славянская империя» возникшая вследствие распада геополитического поля единой Руси2. 2) Отрицается белорусскость Речи Посполитой. Последняя выступает как пример полонизации национальной аристокра- тии, забвения белорусского языка, нивелирование вопроса о белорусской национальной государственности. «Что каса- ется белорусской составляющей в Речи Посполитой, то она, как считает отечественный историк М. Бич, была утрачена еще во второй половине XVII века. «Гэта адбылося ў вынiку паланiзацыi нацыянальнай арыстакратыi, буйнапамеснай i 1 «Принятие православия восточными славянами было тем выбором, который предопределил характер их последующего социокультурного развития. С этого момента берет свое начало процесс формирования Бе- ларуси как органичной части славяно-православной, или славяно-рус- ской, цивилизационной общности» (Мельник В. Основы идеологии бе- лорусского государства / В. Мельник. – Минск, 2009. – С. 226.). 2 Свиридов А. Белорусский геополитический выбор: исторический аспект // Беларуская думка. – 2011. – №2. – С. 103. 365 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII сярэдняй шляхты, якiя ў пагонi за саслоўнымі прывiлеямi i вольнасцямi, за ўладу ў Рэчы Паспалітай адраклiся ад роднай мовы, культуры і, урэшце, зліліся з польскiмi феадаламi «ў адзiны народ шляхетны». Iснаванне беларускага этнасу iмi не прызнавалася. Беларускую мову i культуру дзяржава не абара- няла... Паказальна, што пытанне аб беларускай дзяржаўнасці ні ў якай форме не ставiлася і ў ходзе паўстання супраць цары- зму ў 1794 годзе»1. 3) Вхождение «белорусских земель» в состав Российской империи обозначается как возвращение в «лоно славяно-пра- вославной цивилизации»2. Это эмансипация, а не колониза- ция3: в составе Российской империи происходит «располячива- ние» белорусов, способствовавшее возрождению белорусского языка и формированию национального самосознания. «Но, в отличие от колониальных государств Европы, где четко раз- граничивались права и обязанности метрополии и колонии, в российском государстве на новые территории распространя- лись российские законы – эти земли непосредственно входили в ее состав. То же касалось и белорусского пространства. Не- возможно найти убедительные доказательства, обосновываю- щие положение белорусских земель в составе Российской им- перии как объекта колониальной эксплуатации. <…> именно в Российской империи, казалось бы, загубленный, оставлен- ный навечно в Речи Посполитой и превращенный в диалект белорусский язык получает свою новую жизнь, а вместе с ним начинает ощущать свою историческую субъектность белорус- 1 Свиридов А. Белорусский геополитический выбор: исторический аспект // Беларуская думка. – 2011. – №2. – С. 105. 2 «Северо-восточной Руси удалось сломить сопротивление соседа и вернуть западнорусские земли в лоно славяно-православной цивилиза- ции» (Свиридов А. Белорусский геополитический выбор: исторический аспект // Беларуская думка. – 2011. – №2. – С. 105.). 3 «Не белорусское Вильно, а российская Москва объединила под сво- ей властью народы великих просторов Восточно-Европейской равни- ны». (Свиридов А. Белорусский геополитический выбор: исторический аспект // Беларуская думка. – 2011. – №2. – С. 102). 366 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе ский народ»1. Именно в это время была артикулирована идея национального возрождения и именно в это время творили В. Дунин-Марцинкевич, К. Калиновский, Я. Купала, Я. Колас, М. Багданович. Аналогичной позиции придерживается и упо- мянутый автор Е. Подлесный. Он обозначает присоединение белорусских земель к Российской империи как эмансипацию белорусов: «Вместе с тем исторической аксиомой является факт безболезненного и в абсолютном большинстве добро- вольного отказа белорусов от униатства и их массовое возвра- щение к вере отцов и дедов после вхождения в состав Россий- ской империи. Этим доказывается чужеродность унии и крах намерений лишить белорусов их национального самосознания и собственной идентичности как нации»2. 4) По аналогии с вхождением «белорусских земель» в состав Российской империи «добровольное» включение в состав СССР обозначается как возможность сохранения своей националь- ной идентичности и независимости. А. Свиридов подводит нас к тому, что окончательно белорусская модель сформирова- лась в рамках советского пространства: «В рамках советского геополитического пространства в Беларуси складывается осо- бая монолитная социально-экономическая структура, до сих пор определяющая сохранение политической независимости белорусского пространства»3. Более того, советская идентич- ность белорусского геополитического пространства выводит белорусов, согласно мнению автора, на глобальный уровень осмысления своих приоритетов, за рамки регионального вос- точноевропейского мышления. 5) СССР маркируется как опыт империи. Так, доктор истори- ческих наук Б. Лепешко в статье «Судьбы империи и имперское 1 Свиридов А. Белорусский геополитический выбор: исторический аспект // Беларуская думка. – 2011. – №2. – С. 105-106. 2 Подлесный Е. Белорусы и литвины: разрешим ли спор? // Белару- ская думка. – 2011. – №6. – С. 90. 3 Свиридов А. Белорусский геополитический выбор: исторический аспект // Беларуская думка. – 2011.– №2. – С. 106. 367 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII мышление» пишет1: «Тот факт, что Советский Союз являлся империей – общее место в рассуждениях не только публици- стов, но и серьёзных исследователей»2. Согласно мысли автора, идея империи присуща русскому национальному самосознанию, но реализация этой идеи всегда приводила к противоположному результату. Автор обраща- ется к В. Соловьеву, артикулирующему универсальную идею русских в своей книге «Русская идея» (1888): «исключение национального эгоизма из теории и практики общественной и государственной жизни, работа на «человечество», а не «нацию», вселенская христианская истина как идеал. «Нацио- нальная общественная мысль, как правило, ставила на пер- вый план общечеловеческое и лишь затем национальное; прио- ритет в иерархии имперских дел всегда отдавался фактору религиозному и моральному; основополагающая идея была да- лека от прагматических условий ее осуществления; о само- ценности империи мало кто рассуждал, скорее она рассма- тривалась как некая органическая и неизменная данность»3. Более того, СССР в идеологическом дискурсе маркирует- ся как приемник Российской империи и имперского мышления. «СССР возник на обломках Российской империи и фактиче- ски наследовал не только территории, многонациональное 1 Фиксируя наличие множественности возможных концепций и де- финиций, автор подчеркивает парадоксальность понятия «империя»: «С одной стороны, понятие «империя» воспринимается общественным сознанием как нечто вполне ясное и определенное. Скажем, это обяза- тельно «завоевание», «большая территория», «насилие», «многонацио- нальность», «универсальная идея» и некоторые иные характеристики. С другой – для представителей научного знания категория «империя» представляет собой системную дефиницию, коренящуюся в таких сфе- рах обществоведения, как история, право, политология, психология, философия, социология. А единой, междисциплинарной дефиниции такого рода не существует». (Лепешко Б. Судьбы империи и имперское мышление // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 21). 2 Лепешко Б. Судьбы империи и имперское мышление // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 20. 3 Лепешко Б. Судьбы империи и имперское мышление // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 22. 368 Андрей Ролёнок Ресоветизация исторической памяти и «Идея Еврорпы» в белорусском идеологическом дискурсе народонаселение, своего рода конгломерат народов, но и гео- политическую роль своей предшественницы»1. Формально-ло- гический аргумент о том, что в СССР не реализовывался мо- нархический принцип и поэтому СССР не является империей, автор считает не убедительным и второстепенным. В целом, автор позитивно оценивает опыт СССР как империи, несмо- тря на наличествующие нарушения прав человека и репрессии. Автор посредством позитивных оценок имперских прак- тик и имперского мышления пытается легитимировать ли- нию преемственности между Российской империей, Совет- ским Союзом и современными интеграционными проектам на постсоветском пространстве («Таможенный союз», «Единое экономическое пространство»). Так обосновывается «реа- нимация империи» и дискурс о новом качестве имперской практики и имперского мышления: Беларусь (через принад- лежность/сопричастность к Российской империи, СССР и Таможенному Союзу) конструируется в идеологическом дис- курсе как империя. Следовательно, как и любая империя, Бела- русь имеет право не только на автономную модель развития, но и свою универсальную миссию. Таким образом, стратегия ресоветизации проявляется не только в политической или социально-экономической сферах, но и в контексте конструирования исторической памяти; иде- ализация и осовременивание советского прошлого (и победы в ВОВ в частности) задает параметры интерпретации любых исторических событий (символов, персон и др.) сообраз- но бинарной логике «свой-чужой» («чужим» становится все не-советское – западное, европейское, католическое и т.д.); позиционирование СССР как единственного источника бело- русской государственности маргинализирует историю ВКЛ и БНР (маркирование ВКЛ и БНР в качестве источников бело- русской национальной государственности провозглашается в идеологическом дискурсе мифологизацией исторической па- 1 Лепешко Б. Судьбы империи и имперское мышление // Беларуская думка. – 2011. – №10. – С. 23. 369 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII мяти); стратегия ресоветизации исторической памяти направ- лена на достижение легитимации наличной политической власти (под прикрытием идеологемы «белорусская модель») и ее внешнеполитического курса, а одним из новых способов достижения поставленной цели становится включение в иде- ологический нарратив националистических, оппозиционных, независимых дискурсов. Следовательно, историческая поли- тика носит в РБ конъюнктурный характер и может изменять- ся в зависимости от внешнеполитического курса или иных потребностей идеологии белорусского государства. «Идея Европы», кроме парадоксальных случаев (признание Совет- ского Союза европейским проектом), редуцируется к чуждым белорусам ценностям и критикуется, а символическим вопло- щением «чужого европейского» в контексте конструирования исторической памяти (или более предметно – проблемы гене- зиса белорусов) становится идентичность «литвинов», кото- рой противопоставляется «русиность» или «евро-русскость» белорусов. «Идея Европы» остается горизонтом конструиро- вания белорусской идентичности. Заключая, следует отметить, что главная идея данного тек- ста заключалась не столько в том, чтобы зафиксировать про- явления доминирующей в идеологическом дискурсе страте- гии ресоветизации исторической памяти (на примере журнала «БД»), сколько в том, чтобы показать, как посредством данной стратегии конструируется белорусская идентичность в ее со- причастности к «идее Европы». Andrew Rolenok resovietization of historical MeMory and the «idea of europe» in belarusian ideological discourse The objective of the given research is to analyze the speciics of the «Idea of Europe» and deine the strategies of the European iden- tity’s construction as a horizon of the Belarusian national Identity in the Belarusian Ideological Discourse using the example of the journal 370 Юлия Котская «Восточное партнёрство» для Беларуси: новый вызов и старые тупики «Беларуская думка» (2011 issue period). The set objective is detailed in course of solving the following theoretical tasks: 1) reveal the speciics of the ideological representation of the Belarusian national Idea («Belaru- sian model») in the context of being involved with the «idea of Europe»; 2) deine the conditions of the possibility as well as the measurement of the Europeanization of the «Belarusian model» in the ideological discourse; 3) analyze the tendencies and peculiarities of the transformation of histori- cal memory (concerning Belarusians and Belarusian statehood in the con- text of the European civilization/ «the idea of Europe») in the ideological discourse. By using the critical-ideological approach, as well as certain methods of content and discourse analyses, the results of the given research prove the following hypothetical statements: the «idea of Europe» is positioned independently of itself and is necessary to the ideology of the Belarusian State as a horizon for constructing a Belarusian identity, in order to le- gitimize the political articulation of the Belarusian national identity in its involvement with Europe. If the ideological articulation aspires towards the monopoly of the «European Idea, the task of the critical theory of Europe is to de-monopo- lize and de-idealize the «idea of Europe» showing the basis of the existing interpretations/evaluations. Keywords: «idea of Europe», Belarusian ideological discourse, con- struction of the national identity, «Belarusian model», selected europeani- sation, re-sovietization of historical memory. Юлия КОТСКАЯ «воСточное партнёрСтво» для беларуСи: новый вызов и Старые тупики В цій статті розглядаються взаємовідносини ЄС ти Біло- русі в рамках програми «Східне партнерство» с урахуванням проголошених цілей та завдань Програми. Досліджуючи осно- вні формати співробітництва Білорусь – Європейський Союз+1, 371 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Європейський Союз+6, а також спільну проектну діяльність, автор констатує відсутність прогресу в суспільно-політичній та проектній площині взаємодії ЄС та Білорусі. Запропоноване ЄС фінансування, а також європейські цінності в сфері держав- ного управління, економічного розвитку та забезпечення прав лю- дини поки що особливо не приваблюють офіційний Мінськ, якому для прийняття цих цінностей доведеться випустити політичних в’язнів, відмовитись від вибіркового правосуддя та провести по- літичні та економічні реформи. Ключові слова: Європейський Союз, Європейська політика добросусідства, Східне партнерство. Е вропейская политика добрососедства (ЕПД) оказалась способна не в полной мере обеспечить те же реформы и преобразования, которые были реализованы в странах ЦВЕ, присоединившихся к Европейскому Союзу во время «большо- го расширения» 2004 года. Стимулы и побудительные эффек- ты существенно не повлияли на отношение ряда постсовет- ских стран к проведению реформ, необходимых с точки зрения ЕС. В ситуации критики ЕПД, а также военно-политического конфликта между Россией и Грузией и газовой войны между Россией и Украиной, Евросоюз приходит к выводу о необходи- мости более активных действий в данном регионе ради дости- жения стабильности на своих восточных границах и укрепле- ния своей энергетической безопасности. Ответом стала новая инициатива «Восточное партнёрство» (ВП). Восточное партнёрство является частью Европейской по- литики добрососедства и призвано углубить отношения как между ЕС и его восточными соседями, так и между самими го- сударствами Восточного партнёрства. Основная проблема при этом заключается в том, насколько новая инициатива адапти- рована к своеобразным реалиям каждой из шести стран-участ- ниц Программы и насколько её предложения оказались при- влекательным для проведения в этих государствах реформ и преобразований с точки зрения европейских ценностей. Восточное партнёрство, ввиду новизны самой политиче- ской инициативы как таковой, не имеет еще богатой библио- 372 Юлия Котская «Восточное партнёрство» для Беларуси: новый вызов и старые тупики графической базы, в частности развернутого научного анализа участия в этой Программе Беларуси. Однако необходимо от- метить исследовательскую активность ряда авторов, которые последовательно занимаются данной тематикой. Среди них – белорусские исследователи Денис Мельянцов, Андрей Егоров, зарубежные политологи Анаис Марин, Аркадий Мошес. Основной целью данного исследования является проведе- ние анализа взаимоотношений ЕС и Беларуси в рамках про- граммы «Восточное партнёрство» с учётом заявленных ее целей и задач. Автор поставил перед собой следующие зада- чи: изучить основные цели и задачи программы «Восточное партнёрство»; исследовать форматы сотрудничества в рамках Программы, рассмотреть проектную деятельность государств Восточного партнёрства. «Минус» Старт Необходимо напомнить, что Восточное партнерство было инициировано Польшей и поддержано Швецией в Брюсселе 26 мая 2008 года. На заседании Европейского Совета 19-20 июня 2008 года шведско-польская инициатива получила поддержку. Еврокомиссии было предложено подготовить предложения относительно «Восточного партнерства», акцентируя вни- мание на необходимости дифференцированного подхода к странам-участницам на основе ЕПД [5]. 8 декабря 2008 года министры иностранных дел ЕС утвердили предложенную Ев- рокомиссией программу «Восточное партнерство» по формуле «27 +5 (6)». Цифра «6» означала возможное участие в проекте Беларуси. Участие страны в программе зависело от процессов демократизации, соблюдения прав человека, реформы избира- тельного законодательства и либерализации экономики. По- сле ряда шагов официального Минска навстречу Брюсселю – освобождения политзаключенных, объявления экономической либерализации, запланированных изменений в избирательном законодательстве – 20 марта 2009 года на саммите Евросоюза в Брюсселе лидеры 27 стран приняли решение о присоединении к программе «Восточное партнерство» Беларуси. 373 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Фактически уже с момента запуска Программы участие Бе- ларуси в ней как равноценного партнёра имело ряд условий и оговорок. И хотя дверь перед страной никто не закрывал, хло- пать ими приходилось не раз как ЕС, так и Беларуси. Согласно Декларации, Восточное партнёрство подразуме- вает двусторонний (ЕС+1) и многосторонний форматы (ЕС+6) взаимодействия. Основные цели Восточного партнерства – это содействие многостороннему сотрудничеству между ЕС и ре- гионом Восточного партнерства, а также укрепление взаимо- отношений между самими странами-партнерами [7]. Европейский Союз+6 Многосторонний формат программы «Восточного парт- нёрства» (Далее – ВП) основан на нескольких уровнях и состо- ит из ряда структур и учреждений. В виде таблицы это можно представить следующим образом: Уровень Участники Периодичность 1 уровень Саммит глав государств и Проводятся каждые правительств членов ЕС и 2 года стран-партнёров. 2 уровень Встреча министров Проводится ежегодно иностранных дел. Встреча отраслевых ми- Проводятся на времен- нистров. ной основе 3 уровень Тематические платформы Собираются 2 раза (4 платформы) в год 4 уровень Форум гражданского об- Пленарное заседание щества. проводится один раз в год Парламентская ассамблея Восточного партнёрства Euronest 374 Юлия Котская «Восточное партнёрство» для Беларуси: новый вызов и старые тупики Анализ участия Беларуси в структурах и учреждениях ВП, а, следовательно, и равнозначное и выгодное сотрудничество с ЕС и странами ВП, показал прямую зависимость последнего от общественно-политической ситуации в Беларуси, которая изменилась в негативную сторону после драматического завер- шения президентских выборов 2010 года. Так, например, стра- на не участвовала во втором саммите ВП в Варшаве в сентябре 2011 [3], в стадии обсуждения находится участие в Беларуси в предстоящем саммите 2013 года в Вильнюсе [4]. На последней встрече министров иностранных дел стран ЕП в мае 2013 года в Кракове Беларусь представляла заместитель министра ино- странных дел Елена Купчина [1]. Теперешний глава беларуского МИД Владимир Макей является невъездным в страны ЕС. Де- ятельность Беларуси в Парламентской ассамблеи ВП Euronest приостановлена ввиду отсутствия в стране демократически из- бранного парламента и несоблюдения прав человека [3]. Таким образом, высшая политическая элита Беларуси фак- тически не принимает участия в Восточном партнёрстве, тем самым лишая себя равноправного диалога со странами-парт- нёрами внутри Программы и снижая и без того невысокие по- зиции страны на европейской арене, а значит – и лишая граж- дан Беларуси тех преимуществ, которые им предлагает ЕС. Европейский Союз+1 Основной целью двустороннего сотрудничества ЕС в рам- ках Восточного партнерства является укрепление двусторон- них отношений с каждой из стран-партнеров. Однако и тут в графе «Беларусь» стоят прочерки. В этой группе постсовет- ских стран Беларусь – единственное государство, которое до сих пор не подписало с ЕС соглашение о партнёрстве и сотруд- ничестве, соответственно, она тем более не ведет никаких пе- реговоров по Соглашению об ассоциации. В отличие от своих соседей за период действия ВП так и не были начаты перего- воры по DCFTA, упрощению визового режима и соглашению о реадмиссии, а также отсутствует какой-либо визовый диа- лог, который бы позволил в перспективе отменить шенгенские визы для граждан Беларуси. 375 Таблица 1. двустороннее сотрудничество Ес и стран Восточного партнёрства [8] Упрощение Переговоры по Переговоры по визового режима Визовый соглашениям DCFTA и соглашения о диалог об ассоциации ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ реадмиссии Армения начались в июле -- технический диалог -- 2010 г. уже развернут, однако переговоры еще не начаты Азербайджан начались в июле не выполнено -- -- Том XII 376 2010 г. обязательное условие начала переговоров, а именно, членство в ВТО Беларусь -- не выполнено -- -- обязательное условие начала переговоров, а именно, членство в ВТО Грузия начались в июле -- вступило в силу в -- 2010 г. марте 2011 г. Молдова начались в январе должны начаться в 2011 г. вступило в силу в начат в июне 2010 2010 г. 2008 г. г. Украина начались в марте начались в феврале 2008 вступило в силу в начат в октябре 2007 г. г. 2008 г. 2008 г. Юлия Котская «Восточное партнёрство» для Беларуси: новый вызов и старые тупики Рассматривая вышеприведенные данные в таблице, двус- тороннее сотрудничество Беларуси и ЕС можно, скорее всего, определить как отсутствие этого самого сотрудничества, чем охарактеризовать положительные и отрицательные его стороны. Отсутствие диалога на различных институциональных плат- формах только возводят новые барьеры в общении как для граждан Беларуси, так и ЕС. Подтверждает вышеперечисленные заключения и проек- тная деятельность Беларуси в рамках программы «Восточное партнёрство». Средства Восточного партнёрства (600 млн. евро) разделе- ны на три приоритетные задачи [9]: 1. Комплексное институциональное развитие (CIB) – 175 млн. евро; 2. Пилотные программы регионального развития – 75 млн. евро; 3. Многосторонний формат – 350 млн. евро. Программы «Комплексного институционального развития» не будут запущены в Беларуси ввиду отсутствия подписания специального Меморандума. Отметим, что в это же время дру- гие страны-соседи участвуют в этом проекте и соответственно: • Армения получит около 32 млн. евро, • Азербайджан – 19 млн. евро, • Грузия – 31 млн. евро, • Молдова – 50 млн. евро, • Украина – 40 млн. евро. Таким образом, Беларусь лишается как минимум 1/3 фи- нансирования ВП, а участие Беларуси в проектах программы «Восточное партнёрство» опять сопряжено с все теми же ого- ворками и проблемами. Подтверждает данную тенденцию и само общее количество проектов, реализованных ЕС в Беларуси за последние несколь- ко лет. Согласно информации Базы данных проектов ЕС в стра- нах Восточного партнёрства, в период 2005–2011 гг. Беларусь реализовала 66 проектов. Это, к примеру, в 5 раз меньше, чем в случае с Украиной [9]. 377 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Количество проектов Ес в странах Восточного парт­ нёрства: • Украина – 338 • Грузия – 271 • Армения – 174 • Молдова – 133 • Азербайджан – 92 • Беларусь – 66. Исходя из всех этих фактических данных, можно количе- ственно оценить уровень упущенных РБ финансовых возмож- ностей. Качественные потери страны и ее граждан от такого состояния взаимоотношений ЕС–Беларусь требуют отдельно- го изучения. Выводы Констатируя стабильное отсутствие прогресса в обще- ственно-политической и проектной плоскости взаимодействия ЕС и Беларуси, можно утверждать, что программа «Восточное партнёрство» на сегодняшний день не обеспечивает баланси- рования между ценностным и прагматичным подходом в отно- шении Беларуси. С одной стороны, ЕС должен сохранить од- нозначную позицию в отношении соблюдения прав человека и демократических свобод в Беларуси. С другой – официаль- ный Минск признаёт на сегодня только строго прагматичное сотрудничество, основанное на значительных финансовых предложениях. Выделенное финансирование в рамках Вос- точного партнёрства, а также европейские ценности в сфе- ре государственного управления, прав человека и экономики пока особо не привлекают официальный Минск, которому для принятия этих ценностей придётся выпустить политических заключённых, отказаться от выборочного правосудия и про- вести политические и экономические реформы. Отсюда, в сложившихся реалиях, сложно оптимистичес- ки оценить усилия Минска по преодолению сложившихся во взаимоотношениях с Брюсселем и странами ЕС тупиковых си- туаций. 378 Юлия Котская «Восточное партнёрство» для Беларуси: новый вызов и старые тупики спосок изпользуемых источников 1. Беларусь еще раз дала понять, что в «Восточном партнерстве» ее интересуют только деньги. [Электронный документ]: Режим доступа: http://naviny.by/rubrics/eu/2013/05/18/ic_news_627_416999/ посещён (20.05.2013) 2. Беларусь отказалась от участия в саммите Восточного партнерства. [Электронный документ]: Режим доступа: http://naviny.by/rubrics/ politic/2011/09/30/ic_news_112_377448/ посещён (20.05.2013) 3. Заседание ПА «Восточного партнерства» открылось без участия Беларуси. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www. dw.de посещён (21.05.2012) 4. Эксперты: за приглашение на саммит в Вильнюсе Лукашенко будет драться до последнего. Режим доступа: http://ru.deli.lt/news/politics/ eksperty-za-priglashenie-na-sammit-v-vilnyuse-lukashenko-budet-dratsya- do-poslednego.d?id=60495763#ixzz2VnkwE7Wk посещён (21.04.2013) 5. Communication from the Commission to the European Parliament and the Council – Eastern Partnership {SEC(2008) 2974} [Электронный документ]: Режим доступа: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=C OM:2008:0823:FIN:EN:HTML посещён (03.01.2009) 6. Eastern Partnership Funds. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.easternpartnership.org/content/eastern-partnership-funds посещён (29.05.2013) 7. Joint Declaration of the Prague Eastern Partnership Summit. 7 May 2009, Prague. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www. consilium.europa.eu/uedocs/cms_data/docs/pressdata/en/er/107589.pdf посещён (07.05.2009) 8. The EaP’s bilateral dimension. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.easternpartnership.org/content/eap-s-bilateral-di- mension посещён (29.05.2013) 9. The EaP’s multilateral dimension. [Электронный документ]: Режим доступа: http://www.easternpartnership.org/content/eap-s-multilateral- dimensionпосещён (29.05.2013) Юлия Котская «воСточное партнёрСтво» для беларуСи: новые вызовы и Старые тупики В данной статье предпринята попытка проанализировать взаи- моотношения ЕС и Беларуси в рамках программы «Восточное 379 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII партнёрство» с учётом заявленных целей и задач Программы. Ис- следуя основные форматы сотрудничества Беларуси – Европейский Союз+1, Европейский Союз+6, а также совместную проектную дея- тельность, автор констатирует отсутствие прогресса в общественно- политической и проектной плоскости взаимодействия ЕС и Белару- си. Предложенное финансирование, а также европейские ценности в сфере государственного управления, прав человека и экономики пока особо не привлекают официальный Минск, которому для принятия этих ценностей придётся выпустить политических заключённых, отказаться от выборочного правосудия и провести политические и экономические реформы. Ключевые слова: Европейский Союз, Европейская политика до- брососедства, Восточное партнёрство. Julia Kotskaiya «eastern partnership» for belarus: neW challenges and the old deadlocks The article aims to analyze the relationship between the EU and Be- larus within the framework of the «Eastern Partnership» with the stated goals and objectives of the Programme. Exploring the basic formats of cooperation between Belarus – EU+1, EU+6, and joint project activities, the author notes the lack of progress in the political relations and project cooperation between the EU and Belarus. The proposed inancing and European values in governance, human rights and the economy still does not attract the oficial Minsk, which for the adoption of these values will have to release political prisoners, stop selective justice and carry out political and economic reforms. Key words: European Union, European policy of neighborhood, East- ern partnership. 380 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави АЛІСА ЖУКОВСьКА відношення інСтитутів громадянСького СуСпільСтва болгарії до євроатлантичного та європейСького курСу дерЖави Автор аналізує процес європейської та євроатлантичної ін- теграції Республіки Болгарія у період 1991–2007 рр. і відношення головних інститутів громадянського суспільства до обраного зовнішньополітичного курсу держави. У статті розглянуто ди- наміку ставлення громадської думки й неурядових організацій до ідеї вступу держави до НАТО і ЄС та практичного здійснення інтеграційної політики. Зроблено висновок, що болгарське грома- дянське суспільство не тільки активно підтримувало євроінте- грацію, а й долучалося до процесу її реалізації. Ключові слова: громадянське суспільство, громадська думка, неурядові організації, європейська інтеграція. Р озвиток регіональних міжнародних організацій та інсти- тутів протягом останніх десятиліть ставить питання про можливість активізації громадянського суспільства у регіо- нальному аспекті. Так, уже з 1990 р., вивчаючи зовнішньопо- літичні, європейські та євроатлантичні інтеграційні процеси, нове керівництво й уряди постсоціалістичних країн Централь- ної, Східної та Південної Європи (за винятком окремих країн колишньої Югославії, де склалася інша ситуація) розпочали реформи у соціально-економічній і політичній сферах, ви- значили основні стратегічні цілі, переорієнтували зовнішньо- економічні зв’язки зі східноєвропейського (російсько-радян- ського) напряму на західний з перспективою вступу до ЄС, а зовнішньополітичні – на інтеграцію в НАТО, кінцевою метою яких стало досягнення членства в північноатлантичних струк- турах [3, с. 112]. У демократичних країнах воля громадянсько- го суспільства є джерелом прийняття політичних рішень та курсу розвитку держави. Метою статті є аналіз відношення 381 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII громадської думки й неурядових організацій як інститутів гро- мадянського суспільства до євроатлантичної та європейської політики Болгарії. Зі становленням єдиного ринку, а згодом – і валютного сою- зу, Європейська спільнота утвердилася як найпотужніше у світі регіональне інтеграційне об’єднання. Європейська інтеграція є досить складним комплексом політичних, економічних, соці- окультурних та інших процесів, спрямованих на всебічне збли- ження держав і націй європейського субконтиненту, переваж- но західного геокультурного кола. Прагнення більшості країн ЦСЄ вступити до ЄС дають останньому підстави здійснювати безпрецедентний вплив на реструктуризацію їхніх інституцій та цілої низки публічних політик, що обумовлений великою кількістю і обов’язковістю виконання правил, пов’язаних із членством. Права людини, ліберальна демократія, верховен- ство закону – фундаментальні основи легітимної державності у ЄС. Найбільш важливою військово-політичною організацією Європи і світу з другої половини ХХ ст. був і залишається Пів- нічноатлантичний Союз (НАТО), сформований у 1949 р. Цей Альянс узяв на себе як політичні, так і суто військові функції, але створювався він, перш за все, як система колективної обо- рони. У подальші роки політична складова постійно підсилю- вала роль НАТО в забезпеченні миру та стабільності на конти- ненті. Нова стратегія союзу на концептуальному і практичному рівні закріплює розширення зони відповідальності Альянсу за межі договірної території країн-членів, що створює можливість військового втручання НАТО у військові конфлікти в будь-якій точці земної кулі. Тобто НАТО з євроатлантичної системи пере- творюється на глобальну [12, с. 302-303]. Стосовно членства Болгарії в ЄС та НАТО у болгарському суспільстві завжди існував консенсус. Цю ідею від початку під- тримували всі болгари. У роки застою та демократичних змін уряди змінювалися, але пріоритети болгарської зовнішньої по- літики залишалися незмінними – членство в НАТО та ЄС [18, с. 151]. Можна виділити декілька фаз розвитку суспільних на- строїв та відношення болгар до НАТО та ЄС. Першою з них є 382 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави період з кінця 1989–1992 р. У цей час НАТО розглядається все ще як блок, який протистоїть колишній системі колективної безпеки соціалістичних країн. З одного боку, ця система безпо- воротно розпалася, а з іншого – громадська думка не виражає ідей її реанімації. Із самого початку частина населення з полі- тичних причин орієнтувалася на НАТО як на «перспективного партнера». Стремління до членства у ЄС у цей час було більш зрозумілим і масовим. Період 1993–1999 рр. може бути охарак- теризований як «прагматична ознайомча фаза». Прихильники євроінтеграції становлять більшість. Кількість прибічників ідеї членства у НАТО зростає і варіюється від однієї третьої до половини громадян Болгарії. Їх частка є найбільшою серед молоді, людей із вищою освітою і хорошим матеріальним за- безпеченням, жителів міста. Суспільні настрої, однак, все ще коливаються під впливом несприятливої кон’юнктури у світі, Європі та регіоні [10, с. 10]. На думку М. Янової, директора Інституту з маркетингу і соціальних досліджень, суспільні на- строї зазнали серйозних змін. Спочатку ЄС та НАТО вигля- дали для болгар як дещо безкрайньо далеке, як деяка «земля обітована», де болгари все-таки непрошені гості. Причиною цього було відчуття неповноцінності, а також факт, що роками Болгарія була ізольованою від розвинених європейських країн. Внаслідок політичних змін 1997 р., коли після невдалого керів- ництва соціалістичного уряду його змінив уряд демократич- них сил, ідеї про членство в НАТО і ЄС перетворились в більш реальну і досяжну для болгар мету. З того часу в болгарському суспільстві продовжують переважати позитивні настрої сто- совно європейського і євроатлантичного майбутнього Болгарії [18, с. 151-152]. 2000–2002 рр. є часом, коли сформувалася потужна со- ціальна підтримка членства країни у НАТО. Ані зміна влади усередині країни, ані зовнішньополітичні обставини у цей пе- ріод не впливають на суспільне ставлення до інтеграції. Праг- нення до членства у НАТО є усвідомленою потребою безпе- ки болгар у такій мірі, що ідеологічні міркування відійшли на другий план. На цьому історичному етапі не було жодного 383 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII соціального прошарку, в якому б підтримка входження Болгарії до Альянсу не домінувала. Таке ставлення до НАТО пов’яза- но із очікуванням швидкої і безболісної інтеграції Болгарії до Європи. Масові суспільно-політичні настрої відзначаються взаємопов’язаністю уявлень про членство країни у НАТО й пришвидшення процесу євроінтеграції. Болгари вважають, що НАТО, на відміну від ЄС, швидше і більш категорично демон- струє позитивні зміни у своєму ставленні до Болгарії. У цей пе- ріод близько 85% громадян, які симпатизують вступу держави до Альянсу, вважали, що і Болгарія змінила своє ставлення до НАТО на більш позитивне в останні роки. Найбільш активно підтримували євроатлантичну інтеграцію громадяни із високим соціальним і матеріальним статусом. Якщо ставлення до ЄС не залежить від партійних симпатій, то відношення до НАТО у значній мірі продовжує бути залежним них. Незважаючи на офіційні заяви лідерів соціалістів про підтримку приєднання до атлантичних структур, їх потенційний електорат негативно на- лаштований щодо вступу. Співвідношення «за» і «проти» член- ства у НАТО серед прихильників БСП було 19:69%, у той час, коли серед прибічників СДС – 80:14 [10, с. 11]. Громадяни, які висловлювали підтримку вступу РБ до ЄС становили 84%. Єв- роентузіазм у найбільшій мірі поділяли соціальні групи, які за принципом генерують соціальні зміни – молодь, інтелігенція, випускники, жителі великих міст [4]. Збільшення політичної, економічної і культурної відкри- тості країни супроводжувалося й усвідомленням болгарами користі та необхідності встановлення й підтримки більш ши- роких і тісних контактів із міжнародною спільнотою. У період 2003–2007 рр. більшість громадян Болгарії були переконані в позитивних наслідках зовнішньополітичної орієнтації Болга- рії як до традиційних, так і до відносно нових партнерів. За даними національного дослідження, 73,2% болгар вважають за потрібне встановлення тісних зв’язків із Балканськими дер- жавами. Прагнення до співробітництва із сусідніми країнами зумовлено спільністю історії та бажанням подолати довготри- валу ізоляцію, викликану колишньою ворожнечею [23, с. 18]. 384 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави Громадська думка в Болгарії у 2003 р. значною мірою вислов- лювала підтримку євроінтеграції. Близько 85% громадян ви- казали позитивне ставлення стосовно приєднання країни до ЄС. Соціальні групи, які були негативно налаштовані до вхо- дження Болгарії у Європейський Союз, включали прихильни- ків БСП та людей із низькими прибутками. Лише 3,5% болгар сприймали ЄС виключно негативно [14]. Підтримка приєд- нання значною мірою залежала від позитивного образу ЄС у болгарському суспільстві. Європейські структури пов’язували із покращенням майбутнього молоді, зменшенням безробіття, свободою пересування, безпекою, процвітанням і захистом. Важливо зазначити, що у цей період виникла своєрідна поля- ризація по відношенню до ЄС. З одного боку, підтримка євро- інтеграції була найнижчою серед людей із низьким соціальним та освітнім статусом, а з іншого – найбільшими прихильника- ми вступу країни до ЄС були громадяни із вищою освітою та середньою і високою заробітною платою. Тим не менш, їх під- тримка не означала некритичного схвалення усіх дій болгар- ського уряду чи Єврокомісії, а навпаки – ретельну та уважну участь. Найбільш позитивні результати від членства Болгарії у ЄС громадяни вбачають у таких напрямах: підвищення якості життя (65%), входження національних фірм у європейський ри- нок (58%), доступ до європейських фондів (54%), покращення захисту прав споживачів (53%), швидке подолання організова- ної злочинності і розповсюдження наркотиків (50%), залучен- ня західноєвропейських інвестицій (38%), прискорення еко- номічного розвитку (37%), покращення захисту прав людини (35%). Серед негативних наслідків участі Болгарії у Європей- ській спільноті виділяють наступні: висока ціна за приєднання (58%), зростання конкуренції з боку імпортних товарів (57%), закриття блоків АЕС «Козлодуй» (47%), зростання безробіття у результаті неконкурентоздатності (30%) [15]. Залежності від ступеня підтримки євроінтеграції можна ви- ділити три основні групи громадян. Першу з них складають бол- гари, які є твердими прихильниками членства Болгарії у ЄС – 53%. Серед них більшість становлять люди віком до 40 р., 385 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII зі середньою та вищою освітою, жителі Софії та великих міст із середнім та високим доходом, а також студенти та службов- ці. Вони добре поінформовані про умови і наслідки приєднання до ЄС. І хоча мають критичне ставлення до окремих заходів і кроків держави в євроінтеграційному процесі, все ж дотриму- ються думки, що країна не має майбутнього поза ЄС. Готовність цих громадян голосувати за приєднання до Союзу у разі прове- дення референдуму є дуже високою – 93%. Другу велику групу складають помірковані прихильники – 30% населення. Це гро- мадяни, позитивно налаштовані до Європейського Союзу, але мають побоювання щодо наслідків вступу до нього Болгарії. Третя група включає близько 12–15% болгар, які є противника- ми євроінтеграції країни. Близько двох третин з них переконані, що геополітична орієнтація Болгарії повинна бути на Російську Федерацію, а інша частина – що Європа як економічна модель є занадто «соціалістичною», а Болгарія потребує більш лібераль- ного соціального і економічного розвитку [16]. У 2005 р. спостерігається широка суспільна підтримка єв- роінтеграційного курсу держави – 84%. Соціально-демогра- фічний аналіз показує, що найбільше схвалення болгарського членства у ЄС спостерігається серед керівних кадрів (95%) та серед прихильників правих партій (94%). Пенсіонери залиша- ються найбільш стриманою відносно майбутнього членства соціальною групою [5]. У цей же період значно збільшується обсяг інформації про євроінтеграцію країни та спостеріга- ється якісне покращення розуміння безпосередніх наслідків приєднання громадянами. Все більше людей починають очі- кувати змін в особистому та професійному житті у результаті членства в ЄС [17]. За даними Євробарометру, з усіх країн, які не є членами ЄС, саме в Болгарії чітко виражена позитив- на зміна поглядів на інтеграцію як на покращення існуючого стану. Болгарія входить до ряду країн, у яких простежується найнижчий рівень негативізму стосовно членства у ЄС [6]. Із наближенням вступу соціальний профіль єврооптимістів та європесимісти залишався стійким. У першій групі домінува- ли молодь, жителі Софії та великих міст, люди із вищою та 386 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави середньою освітою. Набагато частіше починають виказувати підтримку громадяни вільних професій, приватні підприєм- ці, службовці та студенти, громадяни із високою заробітною платнею. У той же час, серед європесимістів найбільшу част- ку становили люди старшої вікової категорії (за 50 р.), жителі малих міст та сіл, громадяни із початковою освітою. Часто негативно налаштованими до євроінтеграції були й фермери, пенсіонери, болгари, місячні доходи яких складали не біль- ше 100 левів на одного члена сім’ї [16]. Дані національного дослідження, проведеного у листопаді 2007 р., свідчать про високе схвалення болгарами євроінтеграційної політики дер- жави. 78,2% громадян підтримують вступ РБ до ЄС, 9,9% не підтримують інтеграційних прагнень країни та 11,9% мають байдуже ставлення [23, с. 21]. Таким чином, громадська дум- ка протягом усього періоду європейської та євроатлантичної інтеграції підтримувала курс держави на приєднання до цих міжнародних структур. Сучасна демократія немислима без суттєвої та активної участі неурядових організацій. Вони є її головним гарантом і водночас її результатом. Важливу роль громадські організації відіграють у суспільно-політичному секторі, зокрема мають вплив не лише на внутрішньополітичні процеси, а й на зовніш- ній курс держави. Ще на початковому етапі демократичних перетворень Болгарія обрала північноатлантичний та євро- пейський шлях розвитку. НУО, як одні із провідних інститутів громадянського суспільства, приймали активну участь у інте- граційних процесах країни. Залучення «третього сектору» до роботи з проблем національної безпеки має велике значення для підвищення компетентності управляючих, вироблення і проведення політики у даній галузі, просвітницької діяльності з метою роз’яснення громадянам політичного курсу держави. У Болгарії існує немало НУО, діяльність яких у тій чи іншій мірі торкається питань членства країни у НАТО та ЄС. Їх ро- бота, у загальному, спрямована на проведення моніторингу, навчання політиків, журналістів, дослідників, які працюють у цій сфері, участь у дискусіях, вироблення пропозицій [20, с. 67]. 387 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII За даними реєстру неурядових організацій [9], у Болгарії діє близько 190 об’єднань, сфера діяльності яких пов’язана із питаннями міжнародної та європейської політики. Основни- ми організаціями, інтерес яких становлять питання безпеки та євроатлантичної інтеграції Болгарії є Атлантичний клуб й Об’єднання «Джордж Маршал»–Болгарія. У 1991 р. було засновано Атлантичний клуб. Це була перша неурядова організація, яка підтримувала членство Болгарії у НАТО. З жовтня 1992 р. Клуб приєднався до Асоціації Пів- нічноатлантичного договору. Метою організації є сприяння участі Болгарії у міжнародних відносинах, заснованій на про- відній ролі євроатлантичного товариства у вирішенні міжна- родних проблем ХХІ ст. Діяльність Атлантичного клубу спря- мована на розширення діалогу за зміцнення трансатлантичної безпеки. Клуб приймає участь в обміні цінностями, традиція- ми та інформацією для кращого розуміння сучасних процесів глобалізації. Атлантичний клуб стабільно співпрацює із уря- дом Болгарії, Міністерством зовнішніх справ, Міністерством оборони. Окрім того, він підтримує зв’язки із такими міжна- родними організаціями, як НАТО, ЄС, ОБСЄ, ЮНЕСКО, як і з впливовими міжнародними неурядовими організаціями [2]. У період з 1991 до 2004 р. Атлантичний клуб проводив ши- року діяльність з висвітлення відносин Болгарії та НАТО, процесу приєднання країни до блоку та підтримки її інте- граційних прагнень. Об’єднання «Джордж Маршал»–Болга- рія є неурядовою організацією, яка була утворена у 2001 р. Її метою є сприяння розвитку громадянського суспільства у Болгарії та встановленню безпеки і стабільності у Південно- Східній Європі і Чорноморському регіоні. Серед головних програмних цілей НУО важливе місце на- лежить підтримці успішного розвитку болгарської оборонної індустрії у процесі інтеграції до НАТО і ЄС. Стратегія діяль- ності організації передбачає співробітництво із парламентом з питань реформ у політиці безпеки і оборони та членства у НАТО й ЄС; здійснення консультативних проектів з Народ- ними Зборами та урядом відносно інтеграції до НАТО [21]. 388 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави Діяльність Об’єднання відбувається у формі вироблення на- уково-дослідних програм, законопроектів, аналітичних до- кладів, проведення тренінгів, семінарів та конференцій, кон- сультацій. У результаті спільної діяльності Атлантичного клубу та Об’єднання «Джордж Маршал»–Болгарія у співробітництві із Інститутом євроатлантичної безпеки, Університетом наці- онального і світлого ринку, Інститутом регіональних та між- народних досліджень, Центром дослідження національної безпеки і оборони – БАН, Інститутом дослідження безпеки і міжнародних відносин у 2001 р. була створена Коаліція «Ре- форма у секторі безпеки». Коаліція підготувала сьомий До- клад НЗ, присвячений різним аспектам і готовності Болгарії до членства у НАТО. Також у ході консультацій із НУО було прийнято такі важливі документи, як Концепція національної безпеки РБ, Військова доктрина РБ, План 2004 та ін. [22]. Хоча підтримка приєднання Болгарії до Північноатлан- тичного договору була домінуючою, все ж існувала незначна частина громадянського суспільства, яка негативно ставилася до вступу країни до НАТО, представлена такими організація- ми, як Болгарський комітет за нейтралітет та Асоціація при- хильників нейтралітету [13]. Їх критика державного курсу на приєднання до Альянсу ґрунтувалася на ідеї альтернативного розвитку зовнішньої політики Болгарії у сфері національної та міжнародної безпеки. Засуджуючи військові дії блоку у війні в Югославії, названі неурядові організації виступали за нейтра- літет і позаблоковий стан країни. З самого початку взяття курсу Болгарії на інтеграцію до ЄС він отримав широку підтримку серед неурядових організацій в країні. За даними досліджень, проведених у 2006 р., 98% ан- кетованих неурядових організацій висловили своє позитивне ставлення до приєднання країни до ЄС [19, с. 27]. Більшість громадських об’єднань тією чи іншою мірою визначали свою діяльність у руслі підтримки євроінтеграційної політики дер- жави. Але найбільш активними організаціями та такими, які мали за мету саме сприяння євроінтеграційним прагненням 389 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Болгарії були Центр інформації та розвитку євроінтеграції, Агенція стійкого розвитку і євроінтеграції та Організація «Єв- роінтеграція». Програмні документи цих об’єднань визначають головні напрями діяльності НУО, пов’язані із роз’ясненням та популяризацією основних питань європейської інтеграції Бол- гарії, формуванням європейської свідомості та ідентичності у болгарському суспільстві, всіляким сприянням органам дер- жавної влади у процесі приєднання країни до ЄС. Діяльність громадських організацій пов’язана зі створенням та участю у різноманітних проектах, організацією й проведенням семіна- рів, конференцій, суспільних дебатів («Переговори про пов- ноправне членство в ЄС та захист національних інтересів», «Перспективи розвитку громадянського суспільства та його адаптація до європейських стандартів», «Болгарія – один рік перед повноправним членством у ЄС») [7]. Окрім того, громадські організації долучалися й до проце- су вироблення і прийняття політичних рішень. До прикладу, у 2004 р. коаліцією неурядових організацій було підготовлено «Альтернативна доповідь НУО про поступ Болгарії у процесі приєднання до ЄС» [1]. У ній розглянуто ряд проблем, вклю- чених у Річний звіт Європейської комісії 2003 р. про стан процесу євроінтеграції Болгарії. У доповіді було визначення і роз’яснення основних питань, пов’язаних із наближенням членства країни у ЄС, подано комплексний аналіз досягнень уряду у соціальній сфері забезпечення головних прав і сво- бод громадян. У 2004 р. з ініціативи громадських організацій створено Громадську коаліцію сталого використання фондів ЄС [11]. Коаліція була створена із метою роботи у відповід- них проектах та контролю процесів планування й виконан- ня програм таких європейських фондів, як ISPA, PHARE, SAPARD у зв’язку із приєднанням Болгарії до ЄС. Діяльність вказаної Коаліції була спрямована на забезпечення громадян- ського контролю, прозорості і ефективності використання фондів (Європейський фонд регіонального розвитку, Євро- пейський соціальний фонд, Фонд гуртування). До неї також входили представники природоохоронних НУО, включені до 390 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави роботи груп з планування: розробка Національного плану розвитку, оперативна програма «Навколишнє середовище», оперативна програма «Транспорт», програма «Розвиток сіль- ського господарства та сільських регіонів». Під час реалізації проекту «Громадська участь у регіональному розвитку у дер- жавах-кандидатів Європейського Союзу Болгарії та Румунії» до Коаліції приєдналися НУО із різних регіонів, які працю- вали й у інших секторах громадянського суспільства. Зна- чною була роль громадських організацій, особливо Асоціації дунайських міст, у створенні єврорегіонів між Болгарією та Румунією («Дунай-південь», «Данубіус», «Нижній Дунай», «Дунай 21 ст.») [8]. Таким чином, з самого початку демократичних перетворень у Болгарії перед країною постало питання обрання зовнішньо- політичного курсу розвитку держави та самовизначення у гео- політичному просторі. Особливість болгарського політичного життя полягає у тому, що курс на євроатлантичну та європей- ську інтеграцію підтримувався усіма урядами РБ. Головні ін- ститути громадянського суспільства – громадська думка та не- урядові організації – протягом усього періоду інтеграції країни виказували свою прихильність до ідеї вступу Болгарії у НАТО і ЄС. Активна підтримка громадянським суспільством цієї ідеї створила умови та у значній мірі сприяла входженню Болгарії до цих міжнародних структур. список використаних джерел 1. Алтернативен доклад на НПО за напредъка на България в процесса на присъединяване към ЕС. – София, 2004. – октомври. – с. 30. 2. Атлантическият клуб [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.atlantic-club.org/index.php?bg_about_the-atlantic-club 3. Бурдяк В. Інтеграція постсоціалістичних країн у сучасну загально- європейську систему безпеки / В. Бурдяк // Політологічні та соціо- логічні студії. Збірник наукових праць. – Т. VI. – Чернівці : Видав- ничий дім «Букрек», 2008. – С. 111-122. 4. Българското общественно мнение в навечерието на 2001 г. [Елек- тронний ресурс] – Режим доступу: http://alpharesearch.bg/useriles/ ile/public2001.pdf 391 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 5. Евробарометър 64 Общественото мнение в Европейския Съюз [Електронний ресурс] – Режим доступу: ec.europa.eu/public_opi- nion/archives/eb/eb64/eb64_bg_nat.pdf 6. Евробарометър 65.2 Общественото мнение в Европейския Съюз [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ec.europa.eu/public_ opinion/archives/eb/eb65/eb65_bg_nat.pdf 7. Изпълнени проекти 2000–2008 [Електронний ресурс] – Режим до- ступу: http://www.eurointegration-bg.com/prog_01.html 8. Илиева М. Европейска интеграция на България [Електронний ре- сурс] / М. Илиева. – Режим доступу: http://www.prokarstterra.bas.bg/ geo21/2007/1-07/pp4-9.html 9. Информационен портал за неправителствените организации в България [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www. ngobg.info/bg/search.html?OrgName=&Region=0&ScopeOfActivity= 8&Submit=%D1%82%D1%8A%D1%80%D1%81%D0%B5%D0%B D%D0%B5 10. Йорданова Л. Членството на България в Европейския съюз: обще- ствени нагласи и очаквания / Л. Йорданова // Българското общество пред присъединяване към Европейския съюз. – София : «Изток-За- пад», 2006. – С. 9-27. 11. Какво е Гражданската коалиция за устойчиво ползване на фондо- вете на ЕС? [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www. bluelink.info/eu-funds/coalition.shtml?x=1578 12. Лукашевич В. М. Глобалістика: Навчальний посібник. 2-ге видан- ня, доповнене та виправлене. / В. М. Лукашевич. – Львів : «Новий світ-2000», 2007. – 440 с. 13. Марин А. Неутралитетът – алтернатива за България [Електро- нний ресурс] / А. Марин. – Режим доступу: http://members.tripod. com/~bg_neutrality/spisanie/marin.html 14. НЦИОМ: Три четвърти от българите одобряват членството ни в ЕС [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.mediapool.bg/ нциом-три-четвърти-от-българите-одобряват-членството-ни-в-ес- news117120.html 15. Обществено мнение 2003. Алфа Рисърч [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://alpharesearch.bg/useriles/ile/ AlphaResearch2003.pdf 16. Обществено мнение 2004. Алфа Рисърч [Електронний ресурс] – Ре- жим доступу: alpharesearch.bg/useriles/ile/AlphaResearch2004.pdf 17. Обществено мнение 2005. Алфа Рисърч [Електронний ресурс] – Ре- жим доступу: http://alpharesearch.bg/useriles/ile/Alpha Research 2005.pdf 392 Аліса Жуковська Відношення інститутів громадянського суспільства Болгарії до євроатлантичного та європейського курсу держави 18. Осадца І. Оборонна стратегія Болгарії у контексті її членства в НАТО / І. Осадца // Політологічні та соціологічні студії. Збірник на- укових праць. – Т. VI. – Чернівці : Видавничий дім «Букрек», 2008. – С. 150-163. 19. Оценка на капацитета на неправителствинете организации и бизне- са / [В. Маринов, В. Гарнизов, Г. Георгиев] – София : НИБА Кон- султ, 2006. – 248 с. 20. Пудин К. Структурите на гражданското общество в националния сектор за сигурност и отбрана / К. Пудин // Икономически алтерна- тиви. – 2010. – № 2. – С. 63-73. 21. Сдружение «Джордж Маршал» – България [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.gcmarshall.bg/about_bg.html 22. Слатински Н. Проучване на потенциала и опита на неправител- ствения сектор да влияе върху отбранителните решения в България [Електронний ресурс] / Н. Слатински. – Режим доступу: http:// nslatinski.org/?q=bg/node/205 23. Топалова В. Българското общество и европейската интеграция. Со- циологически аспекти / В. Топалова. – София : Институт по социо- логия при БАН, 2009. – 312 с. Алиса Жуковская отношение инСтитутов граЖданСкого общеСтва болгарии к евроатлантичеСкому и европейСкому курСу гоСударСтва Автор анализирует процесс европейской и евроатлантической интеграции Республики Болгария в период 1991–2007 гг. и отно- шение главных институтов гражданского общества к выбранному внешнеполитическому курсу государства. В статье рассмотрено динамику отношения общественного мнения и неправительствен- ных организаций к идее вступления страны в НАТО и ЕС и прак- тическому осуществлению интеграционной политики. Сделано вывод, что болгарское гражданское общество не только активно поддерживало евроинтеграцию, но и принимало участие в процес- се её реализации. Ключевые слова: гражданское общество, общественное мнение, неправительственные организации, европейская интеграция. 393 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Аlisa Zhukovska the attitude of the civil society institutions of bulgaria to the euro-atlantic and european policy of the state The author analyzes the process of the Euro-Atlantic and European integration of the Republic of Bulgaria in 1991–2007 and the attitude of the main civil society institutions to the states chosen foreign policy. In the article describes the dynamics of the public opinion’s and NGO’s attitude to the idea of NATO and EU membership and practical implementation of the integration policy. Drawn conclusion, that Bulgarian civil society not only has actively supported the integration, but also, been involved in the process of its realization. Key words: civil society, public opinion, NGO, European integration. Євгенія АРТьОМОВА політичний євроСкептицизм: угорСька модель Розглядаються чинники та особливості формування угорської моделі «політичного євроскептицизму», що формується в країні після приходу 2010 р. до влади уряду ФІДЕШ на чолі з Віктором Орбаном. Ключові слова: Європейський Союз, політичний євроскепти- цизм, угорська модель, Віктор Орбан, ФІДЕШ. П роцес об’єднання національних держав в більш значущі наднаціональні утворення і структури став наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. певним трендом економічних і по- літичних світових процесів, а найвищим апофеозом утворення таких міжнародних структур видавався Європейський Союз. Проте нині ЄС вже не виглядає так привабливо, як раніше, і майже в усіх державах-членах Євросоюзу відмічається значне 394 Євгенія Артьомова Політичний євроскептицизм: угорська модель зростання скептичних настроїв щодо політики європейської інтеграції як на масовому, так і на елітарному рівнях. До цього призвели події останніх років: старіння націй, фінансово-еко- номічна криза, збільшення кількості емігрантів та зростання на цьому тлі міжкультурних конфліктів. До того ж проблеми в зоні євро негативно вплинули не тільки на ЄС, а й на його сусідів і партнерів. Разом всі негативні фактори, поруч з європейською тен- денцією розмивання суверенітету і національної ідентичності, дали поштовх для збільшення скептичного настрою в країнах Східної Європи, порівняно нещодавно охоплених ейфорією від швидких темпів євроінтеграції. Саме через невизначе- ність майбутнього ЄС тут, як і в західноєвропейських країнах Об’єднання, сьогодні ставлять питання про можливість роз- паду єврозони і навіть виходу з ЄС. Тому вивчення проблеми євроскептицизму, його проявів і впливу, особливо у Східній Європі, сьогодні є дуже актуальним, враховуючи українське прагнення до європейської інтеграції. Метою цієї статті є роз- гляд чинників та особливостей формування угорської моделі «політичного євроскептицизму». Останнім часом Угорщина стала країною зі стрімко зроста- ючими євроскептичними настроями. Після приходу до влади у 2019 р. націонал-консервативного уряду партії ФІДЕШ – Угор- ський громадянський союз на чолі з Віктором Орбаном основ- ним стимулюючим чинником розвитку євроскептичних настро- їв в Угорщині стали постійні звинувачення з боку ЄС з приводу внутрішньої політики держави (саме тому євроскептицизм тут найбільшою мірою має політичний характер, на відміну, напри- клад, від соціально-економічної його природи в країнах Балтії). Адже ця політика спрямована на захист власної самостійності та національної ідентичності. Не дивно, що вона опинилася в центрі постійної критичної уваги «євробюрократії». Крім того, угорські націоналісти, прийшовши до влади, вжи- ли деяких заходів кейнсіанського характеру (націоналізація приватних пенсійних фондів, банківський податок, спеціаль- ний податок на ТНК тощо), які об’єктивно зміцнили угорську 395 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII економіку, призвели до зниження державного боргу і дефіциту бюджету (нижче 3% ВВП), встановлення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, але увійшли у певну суперечність з неолібе- ральною політикою ЄС. Уряд В. Орбана зосередив свої зусилля на відродженні традиційного для країни сільськогосподарсько- го виробництва, підвищена увага приділяється споконвічно угорським породам свиней і корів, встановлені особливі пра- вила кредитування, але перш за все на меті – вивільнення з-під гніту ЄС з його фіскальним та іншим контролем. Запроваджені урядом ФІДЕШ податки на банки і корпорації зашкодили інтересам західних банків і компаній, які працюють в Угорщині. «Це є причиною, чому так багато країн ЄС, вели- ких корпорацій і навіть деякі чиновники ЄС виступають про- ти того, що ми робимо, тому що, з їхньої точки зору, завдано збитків європейській економіці», – вважає В. Орбан [1]. Угор- ській владі, яка піклується про захист економічного суверені- тету держави, не подобається, що 90% банківського сектору належить іноземцям. «Поважаючи міжнародні домовленості і відповідні економічні норми, ми повинні прагнути збільшити частку угорського капіталу в нашій банківській системі, – ска- зав нещодавно угорський прем’єр, – уряд хотів би, щоб при- наймні 50% банківської системи були в угорських руках» [2]. А з початку 2012 р. до цих проблем додалася і проблема, пов’язана з новою редакцією конституції Угорщини, яка всту- пила в силу 1 січня 2012 р. Протягом декількох років її актив- но просував прем’єр-міністр країни В. Орбан і його партія ФІДЕШ, котра отримала на останніх парламентських виборах 2/3 мандатів і користується найбільшою за останні два десяти- ліття підтримкою народу. Саме це відкрило можливість кон- ституційних змін. В новій конституції (точніше, «Основному Законі», як вона тепер називається) основним є поворот до християнських і на- ціональних коренів угорського народу, на противагу лібераль- ній державності, що сприяла, за словами Орбана, ерозії суве- ренітету, а також деградації суспільної моральності, економіки і культурної ідентичності. 396 Євгенія Артьомова Політичний євроскептицизм: угорська модель Преамбула до угорської конституції носить назву «Деклара- ція віри в націю»: в ній згадується Бог, християнство як осно- ва угорської державності, в самому тексті закріплено «право крові» (вступити в угорське громадянство тепер може кожен етнічний угорець), проголошено шлюб «союзом чоловіка і жінки» та прописано «право на життя з моменту зачаття» (за- борона абортів). Правляча партія також змінила назву країни – з Угорської Республіки на Угорщину. В Основний закон уві- йшли положення, що розглядаються як натяки на перегляд кор- донів: «Угорщина, керуючись ідеєю єдності угорської нації, несе відповідальність за долю угорців, які живуть за її межа- ми». «Угорщина захищає своїх громадян». «У кожного угор- ського громадянина є право на захист Угорської держави під час його перебування за кордоном». Було здійснено об’єднання Центрального банку зі служ- бою фінансового моніторингу одночасно з виведенням їх з-під контролю Європейського Центрального Банку, більш жорст- ким стало законодавство в області асиміляції емігрантів і пе- редбачено закриття великої кількості ЗМІ, які пропагують амо- ральний спосіб життя. В. Орбан відкрито заявляє, що хоче уникнути для свого на- роду долі Римської Імперії, котра розклалася зсередини і стала легкою здобиччю для зовнішніх сил. В своєму виступі в Євро- парламенті в Брюсселі, куди його в ультимативній формі ви- кликав голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, угорський лідер нагадав про те, що спочатку Європа об’єдналася навколо християнських цінностей і ідей солідарного суспільного жит- тя (У. Черчілль, Ж. Монне), котрими пізніше було знехтувано. Крім того, В. Орбан запевнив, що ні він, ні його партія не зби- раються відмовлятися від фундаментальних демократичних принципів й обмежувати волю народу і його волевиявлення. Однак угорський прем’єр, як вважають деякі політологи, опи- нився під тиском ЄС (в основному ЄС не влаштовувала неза- лежна політика Центрального банку Угорщини). Після прийняття нової редакції Конституції парламент встиг ще тричі внести до неї значні поправки, останні були прийняті 397 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 12 березня 2013 р. Вони зокрема передбачають, що стипендії від держави отримуватимуть тільки ті студенти, які візьмуть на себе зобов’язання, закінчивши університет, довгий час пра- цювати в країні. У тому випадку, якщо випускники угорських вузів побажають виїхати в іншу країну, вони повинні будуть виплатити державі суму, витрачену на їхнє навчання. Також встановлюється заборона бродяжництва, визначається понят- тя сім’ї з метою ліквідувати саму можливість легалізації одно- статевих шлюбів. Нові поправки були піддані критиці з боку угорської опозиції і Конституційного суду країни, повнова- ження якого тепер істотно обмежені лише оцінкою процедури законотворчості. Проти висловилися також представники Єв- росоюзу, США та Рада Європи. У свою чергу, В. Орбан звину- ватив ЄС у втручанні у внутрішні справи країни. Сьогодні Віктора Орбана називають одним з найяскравіших політиків Європи і чи не головним «порушником європейсько- го спокою». Мета уряду Орбана і партії ФІДЕШ полягає в то- му, щоб створити (чи відтворити) нову Угорщину, що означає необхідність позбутися «старої» Угорщини, якою керують зовнішні сили. «Те, що створили наші прапрадіди, було віді- бране Першою світовою війною і світом, який за нею прий- шов. Створене нашими прадідами відняла Друга світова війна і система світу, встановлена після неї. Те, що створили наші діди і батьки, відняв комунізм», – пояснив нещодавно Орбан в ході презентації плану розвитку країни на найближчі двадцять років. Роль злої зовнішньої сили в історії послідовно викону- вали Австрійська імперія, нацистська Німеччина, Радянський Союз. У зовсім недавньому минулому цю роль взяв на себе Брюссель і дружні йому американці. Спадщина цих зовнішніх сил підлягає знищенню – у тому числі і нав’язані Брюсселем інститути [3]. Під час саміту Вишеградської групи 6 березня 2013 р. В. Орбан виступив у Варшавському університеті з доповіддю «Майбутнє Європи», де заявив: «Питання для нас зараз, осо- бливо в контексті майбутнього Європи, полягає в тому: Угор- щина – це «біла ворона» (мовою оригіналу – «чорна вівця») 398 Євгенія Артьомова Політичний євроскептицизм: угорська модель або це історія успіху? Наші супротивники, ті, хто більш кри- тично ставиться до нас, намагаючись визначити Угорщину як «білу ворону», регіонального порушника виступають проти ідей, які створили Європу» [1]. В. Орбан переконаний, що посткомуністичні країни більше не можуть, як двадцять років тому, шукати на Заході переві- рені рецепти для вирішення своїх соціальних чи економічних проблем. «Ось єврозона знаходиться в біді більш серйозній, ніж у нас, – сказав він. – Ми не можемо копіювати реальні про- блеми для країн Центральної Європи, щоб придумувати свої власні відповіді на всі питання». За його словами, «у мину- лому було доцільно використовувати рішення західних країн, але тоді ми були на початку перехідного періоду. Сьогодні ми не повинні, і нам не потрібно робити це. [...] Нам не потрібно кожного разу вислуховувати все, що нам говорять бюрократи в Брюсселі. Я виявив, що країни Центральної та Східної Європи повинні проводити свою власну політику без оглядки на Євро- пейський Союз» [1]. Тим часом лідери ФРН та Франції, які, до речі, вперше взяли участь у саміті Вишеградської групи у форматі 4+2, тривалий час уникають жорсткої критики на адресу В. Орбана, хоча на- стільки значимі події на просторі ЄС просто не можуть зали- шатися поза їхньою увагою. А головні політичні сили Польщі (партії «Право і справедливість» і «Громадянська платформа») разом з прем’єр-міністром Дональдом Туском на зустрічі з В. Орбаном навіть відкрито виразили схвалення і підтримку кур- су угорського уряду. До речі, саме з Польщею з 2010 р. Угорщи- на шукає політичного союзу для протистояння старій Європі. Якщо розглядати питання витоків угорського євроскепти- цизму, то слід відзнгачити, що у 90-ті рр. ХХ ст. в країні була лише одна політична партія, яка виступала проти атлантично- го вектору зовнішньої політики Угорщини, а саме Угорська Партія Справедливості і Життя (лідер партії Іштван Чурка). Ця партія виступала проти вступу Угорщини в НАТО, глобалізму, американського імперіалізму. Партія засудила бомбардуван- ня Югославії силами НАТО в 1999 р. та вторгнення США і їх 399 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII союзників в Ірак в 2003 р. Також серед її основних вимог – ска- сування Тріанонського договору, яким Угорщина після Першої світової війни була позбавлена двох третин території. Але все ж ця партія не відрізнялась помітним євроскептицизмом. Але з початку 2000 р. євроскептицизм в Угорщині політич- но оформлюється, і нині найбільш міцною євроскептичною партією, котра також виступає за багатополярний світ, є націо- нал-популістська Партія «За кращу Угорщину» («Йоббік»). Як заявлено на її офіційному сайті «Партія «За кращу Угорщину» відкрита для співробітництва з будь-якими партіями і рухами, котрі відстоюють традиційні цінності і виступають проти дик- тату ЄС і нового світового порядку глобалізації». Показово, що ця партія виникла вже після того, як Угорщи- на стала членом НАТО в 1999 р., а потім і Євросоюзу в 2004 р., ставши реакцією на втому угорців від «європейських ціннос- тей», котрі вбивають національну ідентичність, пропагують політкоректність для всіх можливих меншин за рахунок прав корінного населення і державного суверенітету країни. Лідери партії впевнені, що приєднання Угорщини до ЄС – не найкра- щий вихід для неї. На думку всіх членів партії і їх сторонників, уряд Угорщини при вступі в Євросоюз прийняв невигідні умо- ви, віддавши країну до рук брюссельських бюрократів. Лідер партії Габор Вона (справжнє призвище – Зазривець), в своїх статтях і виступах, присвячених міжнародній проблема- тиці, критикує попереднє ліве керівництво Ференца Дюрчаня і теперішнє праве керівництво В. Орбана за їх невідповідний угорським інтересам підхід до зовнішньої політики. Також він критикує США за їх прагнення одноосібно керувати світом, Г. Вона закликає більш активно співробітничати з основними центрами спротиву новому світовому порядку – Китаєм, Росі- єю, Іраном. Певні ідеї угорської підтримки розвитку в східному ключі можна знайти у виступах Мартона Денд’єша, котрий відповідає за питання зовнішньої політики партії. Так, виступаючи на між- народному форумі в Китаї, він зазначав, що азійський вектор повинен стати основним в майбутній зовнішній політиці Угор- 400 Євгенія Артьомова Політичний євроскептицизм: угорська модель щини. У цьому зв’язку від підкреслив, що Угорщина є єдиною країною в Європі з азійським корінням. Іншого разу, в посоль- стві Ірана, Денд’єш ще раз заявив, що, будучи географічно єв- ропейською країною, Угорщина має певний східний дух і душу, частина угорського народу і він сам є за походженням нащадка- ми розбитих у ХІІІ ст. монголами іраномовних аланів, частина котрих пішла з половцями в Угорщину. Тому не лише історичні, культурні, але й більш сильні економічні і політичні зв’язки ма- ють буди встановлені зі Сходом. Іншою причиною орієнтації на Іран, з точки зору поділяючих такі погляди угорських політиків, є його незалежна поведінка на зовнішньополітичній арені, на- родний і консервативний характер революції 1979 р., прагнення до самобутності, свободи, суверенітету, повернення до власних традицій, тобто той шлях, яким має йти також і Угорщина. Партія «За кращу Угорщину» в політичному полі не «пасе задніх», вона отримує істотну кількість місць в парламенті і народ до неї дослухається. Так, на парламентських виборах в Угорщині 2010 р. партія отримала 47 місць із 386. Взагалі партія була створена групою праворадикально налаштованих студентів гуманітарного факультету Будапештського універси- тету і вихідцями з Партії справедливості і життя, котрі були невдоволені політикою керівництва. Партія брала участь у виборах 2006 р. та приймала активну участь в антиурядових демонстраціях у вересні-жовтні цього ж року. На парламентських виборах 2006 р. вона набрала мен- ше 2% голосів і в національний парламент не пройшла. В 2007 році було створено воєнизоване крило партії – «Угор- ська гвардія», заборонене в липні 2009 р. На виборах в Європейський Парламент в 2009 р. список Партії «За кращу Угорщину» набрав 14,77% голосів угорських виборців, що дало їй можливість зайняти третє місце і отрима- ти 3 місця в Європарламенті із 22 місць, зарезервованих для Угорщини. В жовтні 2009 р. партія стала ініціатором створен- ня Альянсу європейських національних рухів – об’єднання ультраправих партій, включаючи французький Національний фронт і Британську національну партію. 401 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Цікаво, що партія «За кращу Угорщину» не просто існує в угорській партійній системі як пережиток минулого, а навпа- ки відображає зростаючі в суспільстві реальні євроскептичні настрої, які прорвалися, на думку політиків ЄС, в прийнятті нової конституції Угорщини в 2012 р. Це призвело до того, що між ЄС та Угорщиною не припиняється відкритий конфлікт. 13 березня 2012 р., наприклад, Рада міністрів країн ЄС при- йняла рішення про покарання Угорщини за систематичне неви- конання цією країною скорочення норм бюджетного дефіциту. Ще 22 лютого Єврокомісія порекомендувала залишити Угорщи- ну з 1 січня 2013 р. без допомоги із так званого «фонду згурто- ваності». В конкретному угорському випадку мова йде про суму в 495 мільйонів євро. Прийняття такої міри по відношенню до країни-члена ЄС ще не мало місця в практиці Євросоюзу. На засіданні Європейської ради міністрів фінансів в березні 2012 р. думки присутніх розділилися. Позицію Угорщини тоді прийня- ли міністри фінансів Румунії, Болгарії, Швеції, Великобританії, Чехії, Латвії, Литви, Австрії та Іспанії. Скоріше за все, вони ви- ступили за перенесення на вересень кінцевого рішення питан- ня. Таким чином, вважають експерти, в цьому конкретному ви- падку до ядра головних «євроскептиків» ЄС – Великобританії, Швеції і Чехії додалися країни балканської (Болгарія і Румунія) та прибалтійської (Латвія, Литва) периферії. Політична ситуація в Угорщині і деяких інших країнах мо- же свідчити про те, що в Євросоюзі існує достатньо впливове політичне лоббі, котре зрозуміло безвихідь розвитку неолібе- ральної моделі і готове розповсюдити досвід угорського експе- рименту на свої країни. Але можливо, що це лише страх перед викликами економічної кризи і певне розмивання культурного і національного суверенітету в пошуках нової фінансової під- тримки. Та в будь якому разі. в інших державах ЄС уважно слідкують за тим, що відбувається в Угорщині й оцінюють на- самперед ступінь протидії проведеним реформам зі сторони світової спільноти і міжнародних структур. Як прогнозують експерти, навіть якщо В. Орбан підкориться під натиском Со- юзу, ЄС в найближчі роки чекають глобальні зміни. 402 Євгенія Артьомова Політичний євроскептицизм: угорська модель Адже процес вростання країн Східної Європи в Євросоюз виявився більш затяжним і більш болючим для обох сторін, ніж подібні процеси, пережиті в інших державах – скажімо, в країнах Скандинавії. Взаємна недовіра нікуди не поділася, хоча об’єктивних плюсів поки що більше, ніж мінусів. Тут ба- гато в чому грає роль й віддаленість Східної Європи від Захід- ної, що зміцніла під час Холодної війни. Для Західної Європи Східна Європа продовжує залишатися внутрішньою «іншою Європою» і навіть просто певним придатком. І процеси змішу- вання народів Західної і Східної Європи та формування єди- ної європейської ідентичності не зможе посилити лише підви- щення економічного рівня нових членів ЄС. Адже, крім більш низького рівня соціально-економічного розвитку, існують та- кож проблеми ідентичності, питання регулювання й управлін- ня інститутами ЄС. Якщо в зовнішній і оборонній політиці багато в чому досяг- нута домовленість, то у внутрішній політиці все ще залиша- ються різні погляди саме між новими і старими членами ЄС, що і посилює євроскептицизм в цих країнах. Євроскептики наводять найбільш різкі доводи проти неоліберальних ново- введень в ЄС, культу політкоректності і толерантності, захисту різних меншин на шкоду інтересам більшості. Саме ці полі- тики і політичні партії особливу увагу приділяють питанням національної пам’яті та історії, традиційно релігійної ідентич- ності своїх народів, питання про християнські корені Європи. У всій Східній Європі можна чітко побачити ті політичні сили, котрі виступають за багатополюсний світовий устрій. Ступінь їх радикалізму різна, але всі вони є якоюсь мірою представниками євроскептичного руху, євроскептичної тен- денції. Тому не варто недооцінювати прояви євроскептицизму в політичних партіях, бо це може дати відповідь на питання: яким чином можна побудувати нову Європу і чи взагалі це по- трібно, або ж як зберегти Європу такою, яка вона є зараз і не зруйнувати її, як покращити економічну ситуацію і зменшити проблеми в інших сферах європейської політики. Ці пробле- ми можна вирішити, тільки виявивши їх і маючи альтернативу, 403 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII а таку можливість здатні надати на сьогоднішній день лише опозиційні і євроскептичні партії. список використаних джерел 1. Венгрия в поисках союза с Польшей для противостояния старой Европе: обращение Виктора Орбана к полякам [Электронный ре- сурс] – Режим доступа: http://regnum.ru/news/polit/1634150.html 2. Бочкарева Т. Венгрии не нравятся иностранцы в капитале мест- ных банков [Электронный ресурс] – Режим доступа: http:// www.vedomosti.ru/finance/news/10062381/vengrii_ne_nravyatsya_ inostrancy_v_kapitale_mestnyh_bankov 3. Серебряная О. Новый театр Виктора Орбана [Электронный ре- сурс] – Режим доступа: http://slon.ru/world/novyy_teatr_viktora_ orbana-918336.xhtml евгения Артёмова политичеСкий евроСкептицизм: венгерСкая модель Рассматриваются факторы и особенности формирования венгер- ской модели «политического евроскептицизма», формирующейся в стране после прихода 2010 г. до власти правительства Фидеш во гла- ве с Виктором Орбаном. Ключевые слова: Европейский Союз, политический евроскепти- цизм, венгерская модель, Виктор Орбан, ФИДЕШ. Yevgeniya Artyomova the political euro-skepticisM: hungarian Model The article discusses the factors and speciic features of the Hungarian model «political euroscepticism», formed in the country after coming to power in 2010 Fidesz government headed by Victor Orban. Keywords: European Union, a political euroscepticism, Hungarian model, Victor Orban, FIDESZ. 404 Галина Івасюк Роль Німеччини у формуванні об’єднаної Європи Галина ІВАСЮК роль німеччини у формуванні об’єднаної європи У статті розглядається участь Німеччини в євроінтегра- ційному та глобалізаційному процессах, що сприяло зростанню впливу ЄС на світову політику. Основними чинниками вибору Німеччиною європейського вектору стали геополітичні та куль- турні особливості формування держави, а також зміни у між- народному середовищі. Саме фактори формування європейської політики ФРН, особливості німецького шляху на Захід та вплив Німеччини на політику ЄС стали предметом дослідження. Ключові слова: Європейський Союз, Німеччина, зовнішня по- літика Німеччини, європейська інтеграція, об’єднана Німеччина. З самого початку Європейський Союз створювався як ме- ханізм недопущення загальноєвропейської війни шляхом поєднання економік ворогуючих сторін, і згодом він пере- ріс у високоефективне економіко-політичне конфедеративне утворення. З політико-безпекової та економічної точки зору європейська інтеграція була би неможливою без Німеччини. Значення цієї країни для Європи слід розглядати не лише в контексті економічного потенціалу, але й крізь призму її гео- політичних та культурних особливостей, що зумовили німець- ку позицію щодо європейської інтеграції на різних етапах ні- мецької та європейської історії. Основний масив літератури традиційно зосереджується на політико-безпекових аспектах інтеграції Німеччини до Європи, що відбувалися в рамках єв- роатлантичних інститутів. Зокрема, Дж. Фрідмен в аналітичній статті «Німецьке питання» розглядає особливості геополітич- ного розташування Німеччини як передумову її зовнішньої політики від об’єднання німецьких земель до сьогодні [9]. А. Шільдт та Д. Зігфрід у роботі «Історія німецької культури від 1945 р. до наших днів» детально описують процес перетво- рення політичної культури Німеччини, і зокрема зовнішньо-по- літичних цінностей з метою її євроатлантичної інтеграції [10]. 405 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Р. Петелин [5] та В. Дашичев [1] присвятили свої статті про- блемі німецької єдності в контексті євроатлантичної інтеграції Німеччини. Слід зазначити, що участь ФРН у діяльності Єв- ропейських співтовариств та її вплив на процеси на континен- ті внаслідок обмеженого суверенітету Західної Німеччини не знаходили достатнього висвітлення. Тому метою даної статті є аналіз місця Німецької держави в об’єднаній Європі. Для цьо- го було поставлено такі завдання: простежити розвиток ідеї об’єднаної Європи та позицію Німеччини в цьому питанні, дослідити геополітичне та культурне підґрунтя Німеччини як основу її європейської політики та значення Німеччини у кон- тексті зростання політичної ваги Європейського союзу. Після завершення Першої світової війни активізувалися спроби створення механізмів відвернення майбутніх глобаль- них військових конфліктів. Тут, перш за все, необхідно згадати ідею Пан’Європи, яка в міжвоєнні роки активно розвивала- ся в рамках пацифізму та полягала у визнанні внутрішнього культурної спорідненості усіх народів Європи як передумови для її політичної єдності. В єднанні пацифісти бачили засіб викорінення воєн. Книга Р. Куденхове-Калергі «Пан’Європа» з’явилася у світ в 1923 р. і відіграла помітну роль у формулю- ванні початкової концепції європейської єдності. Автор вихо- див з необхідності об’єднати материкову Європу перед облич- чям СРСР, США і Великобританії [8]. З власним проектом Пан’Європи прем’єр міністр Франції А. Бріан виступив вперше у вересні 1929 р., розгорнувши ідею в офіційному французькому Меморандумі про організацію режи- му європейського федерального союзу. Цей документ викликав стриману реакцію, та оскільки він відповідав пацифістським віянням свого часу, ніхто не зважився відкрито заперечувати проти його положень. Тривале обговорення проекту дозволяло незгодним з ідеєю Бріана втопити її в дискусіях. У Німеччині французький настрій на європейську федерацію сприймали як чергову завуальовану спробу закріпити домінування Франції на континенті. За проектом А. Бріана, до Пан’Європи не повинні були входити Великобританія, США і Радянський Союз. У та- 406 Галина Івасюк Роль Німеччини у формуванні об’єднаної Європи кому випадку Німеччина залишилася без підтримки Лондона, Вашингтона і Москви, і їй в Пан-Європі автоматично відводила- ся підпорядкована роль. Проте проект не було реалізовано вна- слідок кардинальних змін у міжнародній системі та розгортання війни наприкінці 30-х років [8]. Базовими причинами розгортання Другої світової війни ста- ли багатовікова німецько-французька ворожнеча; домінування у політичній культурі Німеччини авторитарного компоненту, що сприяло появі націонал-соціалістичної диктатури, а також труднощі із зовнішньополітичною орієнтацією Німеччини, по- в’язані з її геополітичним розташуванням. Тому основними передумовами міцного і тривалого миру на континенті стало поєднання Німеччини і Франції партнерськими зв’язками, змі- на суспільних, в тому числі й зовнішньополітичних, цінностей Німеччини та її інтеграція до західного військово-політичного блоку. Це також сприяло зростанню ролі і місця Німеччини в європейських справах та чіткого вибору нею зовнішньополі- тичного вектору. Інтеграція об’єднаної Німеччини до Європи стала ключем до успіху проекту європейської інтеграції у формі Європей- ського Союзу [5, с. 30-47]. Як показала історія, стабільність та демократія в Німеччині є запорукою безпеки в Європі. В свою чергу перед Німеччиною від заснування держави Бісмарком внаслідок географічного розташування стояла загроза розпаду на частини під тиском коаліції сусідів з заходу, сходу та пів- дня [7]. Тому в німецької влади, за умов постійної конкуренції і військових дій в Європі, було два варіанти здійснення полі- тики: маневрування у системі союзів між Заходом та Сходом, забезпечуючи собі вагоме значення в Європі як мирний посе- редник, що пропонував Бісмарк, або ж завоювання у два етапи гегемонії в Європі збройним шляхом, підкоривши спочатку За- хід, а згодом розпочавши експансію на Схід [9]. Ще одним ба- ченням майбутнього була побудова німецько-російської конти- нентальної коаліції проти західноєвропейських держав, адже, як відзначив Х. Маккіндер, ці дві держави об’єднує здатність наступати у всіх напрямках і бути під загрозою тиску з усіх 407 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII сторін [3, с. 366-367]. Проте, маючи географічну змогу діяти в багатьох напрямках, німецька політична еліта після відстав- ки О. Бісмарка не зупинилась на поділі впливу з якою-небудь державою, і зрештою перемогла концепція двоступеневого на- ступу, яка не принесла Німеччині успіху. Внаслідок Першої світової війни Німеччина опинилася в скрутному становищі, і на хвилі реваншизму владу отримали націонал-соціалісти, які здійснили спробу завоювати провідні позиції в Європі знову ж таки воєнним шляхом. Проте поразка у Другій світовій війні і розпад Німеччини під тиском західно-східної коаліції підтвердили думку О. Біс- марка про згубність для німецької держави встановлення геге- монії військовим шляхом. Водночас західні союзники дійшли до висновку, що підкорена Німеччина становитиме загрозу ре- ваншизму і нової війни в Європі, якщо не отримає гідну аль- тернативу. Тому вони дали змогу Західній Німеччині віднови- ти економіку та державність, хоч і з певними обмеженнями у здійсненні зовнішньої політики. Для уникнення відродження реваншизму у ФРН була проведена ціннісна переорієнтація і сформована ліберально-демократична політична культура, що робило ФРН невід’ємною частиною західного світу [10]. Ще одним механізмом унеможливлення повернення до минулого стала прив’язка західнонімецької економіки до економік інших європейських держав, тобто, іншими словами, євроінтеграція. В той же час між СРСР та США посилювалися як розбіжнос- ті у поглядах на майбутнє Німеччини, яку СРСР бачив розді- леною й економічно знищеною, так і конфронтація у інших важливих питаннях світової політики, що свідчило про наяв- ність конкуренції за світове панування. Міжблокове протисто- яння унеможливило державну єдність Німеччини, крім того, необхідно мати на увазі певну пересторогу щодо об’єднаної німецької держави і з боку її західних союзників та партнерів (особливо Франції), які не бажали зміни балансу сил у західно- му союзі на користь США. Це питання ускладнювалося ще й тим, що об’єднання Німеччини та її євроатлантична інтегра- ція могла б стати прецедентом для країн Східної Європи. Тому 408 Галина Івасюк Роль Німеччини у формуванні об’єднаної Європи лише після багаторічного переговорного процесу, ослаблення СРСР та його зближення зі США стало можливим відновлення німецької єдності [5, с. 30-47]. Прихильність західнонімецької держави до європейської ін- теграції видавалася цілком природною з геополітичної т очки зору. На думку першого канцлера ФРН К. Аденауера, найбіль- шою помилкою Бісмарка було маневрування між Сходом і За- ходом. Він вважав, що навіть сильна Німеччина, яка, проте, не може знайти свого місця у складних міжнародних відносинах, знову становитиме загрозу своїм сусідам і насамперед самій собі через небезпеку відродження мілітаризму й реваншизму. Ось чому він віддав перевагу інтеграції на Захід, нехай і ціною тимчасового розколу країни [4]. К. Аденауер відкидав обіцян- ки Сталіна про об’єднання Німеччини взамін за нейтральний статус країни. він стверджував, що «лише включивши в себе вільну Німеччину, Європа може побудувати греблю проти чер- воного потопу». Він зазначав, що «ми повинні кордони лікві- дувати, щоб у Європі виникли господарські регіони, які могли б стати основою європейської єдності народів». Тому К. Аде- науер справедливо вважається одним із батьків-засновників Європейського Союзу [6]. Важливість франко-німецького союзу в контексті об’єднан- ня Європи відзначали провідні політики «Старого світу». Зок- рема, В. Черчілль вважав, що «першим кроком на шляху від- творення європейської сім’ї народів має бути налагодження партнерства між Францією і Німеччиною, духовне відроджен- ня Європи без участі Франції та Німеччини просто неможли- ве» [4]. Слід було подолати довічну ненависть між двома сусід- німи народами, що так часто воювали один з одним. Із 1958 по 1962 рр. між Аденауером та де Голлем відбулося 15 зустрічей. Результатом цієї попередньої роботи було підписання 22 січня 1963 р. в Єлисейському палаці угоди про примирення і дружбу, яка діє досі [4]. Таким чином вирішувалося питання німецько- французького конфлікту, закладалася економічна база партнер- ства та створювався західний політичний блок, що вирішувало і проблему ключового вектору німецької зовнішньої політики. 409 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Хоча нова західнонімецька влада вже не загрожувала миру в Європі, значно складніше було змінити культурно-ідеологічні цінності, адже саме в них корінилася загроза відновлення ав- торитарного режиму. Основними напрямками переорієнтації стало створення відчуття спільної відповідальності за злочини нацизму, формування еліти, вільної від ідей націонал-соціаліз- му, прищеплення ліберально-демократичних цінностей та за- кріплення прозахідної зовнішньої політики на рівні цінностей. З метою виключення можливості німецької агресії в майбут- ньому, необхідно було викликати всенародне почуття вини і каяття. За переконанням філософа К. Ясперса, це не моральна вина особисто кожного, а колективна метафізична вина поко- лінь, що відійшли від Бога, і кульмінацією цього розвитку став прихід до влади Гітлера [10, с. 63-64]. Для виходу з кризи пропонувалися два варіанти – повер- нення до німецької класичної культури чи повернення до хрис- тиянства. Концепт християнської Європи був одним із найпо- пулярніших в першому повоєнному десятилітті. З початком холодної війни пропагувалося протиставлення європейської свободи і тоталітарного колективізму. На місце зла замість Гіт- лера ставився Сталін. Це справляло заспокійливий вплив на німців, оскільки їм здавалося, що принаймні стосовно цього зла вони завжди займали правильну позицію [10, с. 64-66]. До початку холодної війни ідеологічна робота зводилась до двох основних напрямків: підтримка будь-яких політичних сил, що виступали проти більшовизму, та пропаганда американської демократії і ліберальних цінностей [10, с. 66-67]. Завдяки зусиллям західних союзників та новоствореної елі- ти, Німеччина стала економічним двигуном Європи і бар’єром від радянської експансії. Проте гострою проблемою, що пе- решкоджала реальному політичному впливові на світову по- літику, залишався розкол німецької держави. Г. Коль увійшов в історію як канцлер німецької єдності і, водночас, був гаря- чим прихильником інтеграції Європи. Він отримав прізвись- ко «канцлера двох Є – єдності і євро». Проти введення єдиної європейської валюти «євро» виступали праві партії, чимало 410 Галина Івасюк Роль Німеччини у формуванні об’єднаної Європи бізнесменів і провідних фінансових експертів, проте канцлер Коль здобув перемогу. Сенс цієї перемоги для нього – бачення Європи, яку не потрясають війни, в якій гроші витрачають не на новітні системи озброєння, а на добробут [2]. Для Німеччи- ни ЄС дав реальну можливість впливати на світову політику, а сама євроінтеграція без участі Німеччини втрачає сенс. Об’єднання Німеччини забезпечило не лише самовизначен- ня німецької нації, фактичну незалежність німецької держави та створило підґрунтя для її світового впливу, а й стало свід- ченням глобальних геополітичних перетворень. Німецька єд- ність означала припинення протистояння двох систем, а це від- кривало можливості до поширення політичних, економічних та культурних відносин на глобальному рівні, тобто створюва- ло підґрунтя глобалізації. Зрештою, лише об’єднана Німеччи- на могла бути фундаментом сильного Європейського Союзу. Окрім повноправного входження до єдиної Європи, ФРН стала невід’ємною і нарешті рівноправною частиною західного оборонного союзу. На думку ряду російських аналітиків, євро- атлантична інтеграція об’єднаної Німеччини призвела до поси- лення ролі США в Європі та дала привід для посування НАТО на Схід [1, с. 143-154]. Німеччина водночас зберегла амбіції на незалежну і сильну роль в світовій політиці. Тому, перебуваю- чи в міцних і сталих зв’язках у межах НАТО, Німеччина заці- кавлена в розвитку проекту Європейського Союзу як механізму впливу на світову політику. Її політична еліта внаслідок поразки у двох світових війнах пересвідчилася у правильності позиції О. Бісмарка щодо згубності для німецької держави досягнен- ня гегемонії військовим шляхом. Основною гарантією безпеки для німецької держави залишається НАТО, а основним важелем впливу на світову політику – Європейський Союз. Економічна інтеграція дає не лише стимул для економічного розвитку та від- криває нові ринки, а й робить Німеччину бажаним стратегічним партнером для багатьох країн, що розвиваються, а цього ФРН не могла б досягти військовим шляхом, загрожуючи суверені- тету молодих держав. У такий спосіб Німеччина поширює свій вплив в країнах Азії, Латинської Америки, частково Африки. 411 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Особливе значення для ФРН відіграє політика у Східній Єв- ропі [11]. Цей регіон завжди був історично важливим для Ні- меччини, яка ще в період феодальної роздрібненості шляхом «Натиску на Схід» намагалась встановити тут свою гегемонію. Окрім економічної вигоди, тісні відносини з країнами Східної Європи дають Німеччині певний захист від потенційної росій- ської експансії. Також країни «нової Європи» можуть бути со- юзниками Німеччини у прийнятті деяких політичних рішень в Євросоюзі. Особливе значення для ФРН у контексті розгортан- ня процесу євроінтеграції відіграє розвиток всебічних відносин із Російською Федерацією, що дозволяє забезпечувати безпеку та стабільність на східному кордоні Євросоюзу. Важливим мо- ментом у відносинах Німеччини з партнерами в рамках ЄС є і вирішення питання кордонів та національних груп, що вважа- ється запорукою миру і може бути фактором стабільності Со- юзу у випадку політичної чи економічної кризи. Таким чином, ідея Об’єднаної Європи, що виникла на по- чатку ХХ століття. передбачала мирне врегулювання числен- них конфліктів та створення єдиного центру сили з геополі- тичної точки зору. Досягнення цих цілей було неможливе без Німеччини, оскільки вона, знаходячись у центрі та володіючи левовою часткою ресурсного потенціалу, була її невід’ємною інтегруючою складовою. Власне, інтегративна функція і по- стала наслідком її зовнішньої політики від заснування держа- ви, не зважаючи на різні концепції та їх наслідки. І система союзів О. Бісмарка, і «політика зигзагу» Вільгельма ІІ, і навіть агресивна зовнішня політика Гітлера мали побічним наслідком інтеграцію Європи в тій чи іншій формі: у формі союзів, що перехрещуються на Німеччині, чи у формі союзу, що проти- стоїть Німеччині, чи у формі німецької імперії. Розкол Німеч- чини означав розкол Європи, і без відновлення Німецької дер- жави неможливо було створити політично сильну об’єднану Європу. Військово-політичний вплив на об’єднану Німеччину створював потужний важіль тиску на зовнішню політику Єв- ропи, що в контексті холодної війни довгий час унеможливлю- вало німецьку єдність. У ХХІ столітті об’єднана Німеччина є 412 Галина Івасюк Роль Німеччини у формуванні об’єднаної Європи основою не лише Європейського Союзу, а й єдності Західної та Східної Європи. Без перебільшення можна стверджувати, що німецька культура є однією із базових для побудови європей- ської ідентичності та західних цінностей, а німецька економі- ка постає фундаментом європейської єдності. Тому стабільний розвиток і процвітання Німеччини – запорука миру та безпеки не лише на європейському континенті, але й у світі. список використаних джерел 1. Дашичев В. Перестройка и объединение Германии // Свободная мисль. – 2008. – №1. – С.143-154. 2. Бойові слони не здаються: Політичний портрет канцлера ФРН док- тора Гельмута Коля [Електронний ресурс] // День. – 1998. – №179. – Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/114468. 3. Мальський М.З., Мацях М.М. Теорія міжнародних відносин: Під- ручник. 2-е вид., перероблене і доп. – К. : Кобза, 2003. – 528с. 4. Райхель Ю. Найрозумніший німецький державний діяч із часів Біс- марка [Електронний ресурс] // День. – 2009. – №19. – Режим досту- пу: http://www.day.kiev.ua/282616. 5. Петелин Р.В. Объединение Германии 1989-1990 гг.: историографи- ческий аспект // Новая и новейшая история. – 2003. – №1. – С. 30-47. 6. Підлуцький О. Конрад Аденауер: батько нової Німеччини [Електро- нний ресурс] // Дзеркало тижня. – 2006. – № 2 (581). – Режим до- ступу: http://dt.ua/SOCIETY/konrad_adenauer_batko_novoyi_nime- chchini-45649.html. 7. Русско-германский союз по Бисмарку [Електронний ресурс] // Все- мирная история в лицах. – Режим доступу: http://vivl.ru/bismark/ souyz.php 8. Cистемная история международных отношений в четырех томах. 1918-2003. События и документы [Електронний ресурс] / Под ред. А.Д. Богатурова. – М. : Московский рабочий, 2000. – Т.1. – 520 с. – Режим доступу: http://www.obraforum.ru/lib/book1/. 9. Фрідмен Дж. Німецьке питання [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://inozmi.glavred.info/articles/238.html. 10. Schildt A. Siegfried D. Deutsche Kulturgeschichte: die Bundesrepublik – 1945-bis zur Gegenwart. – Bonn : Bundeszentrale für politische Bildung, 2009. – 696 s. 11. Tatsachen über Deutschland [Електронний ресурс]. – Frankfurt am Main: Sozietäts-Verlag, 2007. – 192 s. – Режим доступу: http://www. tatsachen-ueber-deutschland.de. 413 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Галина ивасюк роль германии в формировании единой европы В статье речь идет о роли Германии в евроинтеграционном и глобализационном процессах. Восстановление германской госу- дарственности сделало возможным как влияние ЕС на мировую по- литику, так и привлечение в глобализационный процесс стран со- циалистического лагеря. К выбору европейского вектора внешней политики Германия шла постепенно, в связи с геополитическими и культурными особенностями формирования государства, а также под влиянием изменений в международной среде. Именно факторы формирования евроатлантической политики ФРГ, особенности не- мецкого пути на Запад и влияние Германии на политику ЕС и стали предметом исследования. Ключевые слова: Европейский Союз, Германия, внешняя поли- тика Германии, европейская интеграция, объединенная Германия. Galina Ivasiuk gerMany’s role in the forMation of the united europe The article focuses on the role of Germany in the European integration and globalization. Restoration of German state made it possible for the EU to inluence upon world politics and to involve the socialist countries into the globalization process. Accepting the choice of the European vector of foreign policy by Germany was gradual, due to geopolitical and cultural features of state formation, as well as due to changes in the international system. The factors of Euro-Atlantic politics of Germany, peculiarities of German way to West and Germany’s inluence on EU politics became the subject of the research. Keywords: European Union, Germany, German foreign policy, European integration, united Germany. 414 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії Любов МеЛьНичУК ратифікація як Структурний компонент євроінтеграції румунії У статті обґрунтовано основні положення та особливості Договору про вступ Румунії та Болгарії до ЄС. Проаналізовано процедуру та процес ратифікації Договору щодо вступу до ЄС у Румунії та державах ЄС, дії румунського уряду з виконання умов і реалізації взятих на себе зобов’язань, що спрямовувалися на роз- виток політичного діалогу з ЄС і участь у діяльності його інсти- туцій, реалізацію внутрішніх реформ з метою дотримання кри- теріїв членства в ЄС. На основі звітів Румунії та Європейської Комісії щодо готовності Румунії до членства в ЄС встановлено прогрес Румунії на шляху до ЄС та проблеми, що потребували негайного вирішення, в першу чергу, реформи державного управ- ління, функціонування системи правосуддя, подолання корупції, забезпечення прав людини. Ключові слова: Європейський Союз (ЄС), європейська інте- грація, інтеграція Румунії до ЄС, ратифікація, реформи, коруп- ція, переговори. Н а сучасному етапі розвитку світових політичних проце- сів, виникає тенденція до об’єднання країн у економічні та політичні структури. Прикладом такого об’єднання може слугувати Європейський Союз. Як наслідок, таке інтегру- вання призводить до появи на міжнародній арені нових по- літичних акторів, які відіграють важливу роль у формуванні світової політики та світових політичних процесів. Сталий процес поглиблення європейської інтеграції, її функціональ- ного поширення на все нові та більш глибокі сфери співро- бітництва з поступовим залученням постійно зростаючих за інтенсивністю та складністю форм наднаціонального, феде- ралістського співробітництва супроводжується практично перманентним процесом розширення її географічних меж. Водночас, процеси поглиблення та розширення завжди здій- снювалися паралельно. 415 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Румунія, будучи недостатньо стабільною як в економічно- му, так і в політичному плані спромоглася досягнути значних результатів і стати країною-членом ЄС. Оскільки наша держа- ва прагне так само інтегруватися до ЄС, важливим для нас є перейняття досвіду від нашого ближнього сусіда, зокрема на- слідування дій румунського керівництва в правильному напря- мі для досягнення бажаного результату. Вищезазначені обставини зумовили актуальність дослі- дження процесів інтеграції Румунії до Європейського Союзу. Практичне значення дослідження обумовлюється не лише географічним сусідством Румунії з Україною, але й схожістю суспільно-політичних процесів, що відбуваються в обох дер- жавах. Джерельна база дослідження включає спектр документів, головним чином ЄС та Румунії, матеріали періодики та інфор- маційних агентств, а також інтерв’ю, промови. Важливе міс- це займають інформаційно-аналітичні довідки, розміщені на Веб-сайтах інститутів ЄС. Їх важливе значення полягає в тому, що вони містять саме офіційну інформацію стосовно ряду про- блем європейської інтеграції Румунії, яка відображає офіційну позицію уряду щодо них. Необхідно підкреслити, що означені матеріали стали базою для написання румунськими дослідни- ками величезної кількості статей, які доповнювали, розширю- вали або реферували дані тексти. Метою дослідження є вивчення особливостей й специфіки ратифікації як структурного компоненту євроінтеграції Руму- нії. Визначена мета зумовила постановку і вирішення такого завдання: простежити специфіку ратифікаційного періоду приєднання Румунії до Європейського Союзу. В абатстві Ноймюнстер (Люксембург) 25 квітня 2005 р. представники Румунії – президент Т. Бесеску, прем’єр-міністр К. Попеску-Терічану, міністр зовнішніх справ М.-Р. Угнуряну та Голова-переговорник з ЄС Л. Орбан поставили свої підпи- си під тексом Договору про вступ Румунії та Болгарії до ЄС. Багаторічні зусилля Румунії з просування до ЄС увінчалися успіхом. 416 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії Відповідно до положень Договору Румунія могла отримати членство в ЄС з визначеної дати – 1 січня 2007 р. Це означало набуття усіх прав та прийняття на себе зобов’язань членства. Разом з тим, починаючи безпосередньо з дня підписання Дого- вору, Румунія отримала статус активного спостерігача у робо- ті установ ЄС і могла брати участь у засіданнях Європейської Ради, Ради ЄС, Європейського Парламенту, Європейського комітету постійних представників (COREPER), Робочих груп Ради, Європейської Комісії, Комітету регіонів, Економічного і соціального комітетів, зокрема з підготовки законодавства Спільноти, однак без права голосу [16, с. 16]. Договір про вступ Румунії та Болгарії до ЄС, а офіційно він називався «Договір між Королівством Бельгія, Чеською Ре- спублікою, Королівством Данія, Федеративною Республікою Німеччиною, Естонською Республікою, Грецькою Республікою, Королівством Іспанія, Французькою Республікою, Ірландією, Італійською Республікою, Республікою Кіпр, Латвійською Ре- спублікою, Литовською Республікою, Великим Герцогством Люксембург, Угорською Республікою, Республікою Мальта, Королівством Нідерланди, Австрійською Республікою, Респуб- лікою Польща, Португальською Республікою, Республікою Сло- венія, Словацькою Республікою, Республікою Фінляндія, Ко- ролівством Швеція, Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Ірландії (державами-членами) Європейського Союзу та Республікою Болгарія і Румунією про приєднання Республіки Болгарія і Румунії до Європейського Союзу» [17], будучи до- статньо схожим до Договору про вступ інших десяти держав ЦСЄ, відрізнявся від нього як за формою, так і за змістом. Якщо Договір про приєднання десяти держав складався з самого Договору, Акту про коректування ними установчих до- говорів ЄС [1] і загальних Додатків, то Договір про приєднання Румунії та Болгарії до ЄС складався з: • загальної частини, до якої входив безпосередньо Дого- вір[17]; • Протоколу про умови та домовленості щодо прийняття Болгарії і Румунії до ЄС [15] та Акту (Закону) про умови 417 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII приєднання Республіки Болгарія і Румунії та зміни в до- говори, на яких заснований Європейський Союз [2], до яких входили, також Додатки до Протоколу [3] та Додат- ки до Акту [4], переліки домовленостей та постійних і тимчасових заходів, погоджених у ході переговорів; • Заключного акту, який включав текст Заключного акту [10], Декларації та Листи між ЄС та Болгарією і Руму- нією про процедури і заходи перед приєднанням [12]. З огляду на тривалий період часу між виробленням і під- писанням двох договорів, а також те, що завершальний етап переговорів з acquis охарактеризувався змінами за такими па- раметрами як кількість учасників переговорів (збільшення з 15 до 25), інституційна та нормативно-правова реформа ЄС, Договір з Румунією і Болгарією поряд з Актом містив ще й Протокол, який включав положення про ряд технічних присто- сувань до нового законодавства ЄС [15]. Усі технічні питання вступу, узгоджені 11 лютого 2005 р., були розроблені одночас- но з Договором і внесені до тексту Протоколу, Акту та додатків до них VII-IX. Безпосередньо Договір про приєднання Республіки Болга- рія та Румунії до ЄС складався з шести статей. У статті 1 констатувалося, що дві держави вступили до ЄС і приєднуються до Договору про заснування Конституції для Європи та Договорів про заснування ЄС та Євроатому, зміне- них або доповнених. Умови приєднання до установчих дого- ворів ЄС будуть регламентуватися Протоколом з приєднання, який додавався до Договору і був його частиною [17, с. 17]. У статті 2 обумовлювалося, що якщо на момент дати при- єднання Конституція Європи не вступить у силу, умови при- єднання до установчих договорів ЄС будуть регламентува- тися Актом з приєднання, який додавався до Договору і був його частиною. З моменту вступу в силу Конституції Акт буде замінений на Протокол, який набуде чинності автоматично [17, с. 18]. У статті 3 повідомлялося, що положення, які стосуються прав і обов’язків Держави-члена, повноважень і юрисдикції 418 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії інститутів ЄС викладені в договорах, до яких Румунія приєд- налася [17, с. 18]. Тобто всі договори ЄС ставали складовою частиною зако- нодавства Румунії. При цьому встановлювався принцип вер- ховенства права ЄС над внутрішнім законодавством, яке мало застосовуватися в Румунії. У статті 4 визначалися умови та хронологічні межі рати- фікації договору і передачі ратифікаційних документів на збе- рігання уряду Італійської Республіки – до 31 грудня 2006 р. Після цього, 1 січня 2007 р., Договір мав вступити у силу. При цьому обумовлювалося, що якщо Румунія чи Болгарія своє- часно не передасть ратифікаційних документів, договір набуде чинності для тієї з держав, яка виконає умови своєчасно. У ви- падку несвоєчасної подачі документів про ратифікацію Рада внесе необхідні поправки в Протокол приєднання або, де це можливо, в Закон про приєднання [17, с. 18]. Зміст останнього зауваження, по суті, полягав у тому, що терміни набуття членства і взаємних зобов’язань країн-канди- датів та ЄС, зокрема завершення перехідних періодів, можуть бути відтерміновані на певний час. У статті 5 зазначалося, що текст Договору, що засновує Кон- ституцію для Європи, має бути перекладений болгарською та румунською мовами і прикріплений до Договору щодо приєд- нання [17, с. 19]. У статті 6 повідомлялося, що текст Договору про приєднан- ня перекладається на мови усіх країн, які його підписали, усі примірники є автентичними і зберігатимуться в архіві Італій- ської Республіки [17, с. 19]. Протокол про умови та домовленості щодо прийняття Бол- гарії і Румунії до ЄС, Акт (Закон) та зміни до договорів, на яких заснований Європейський Союз були розроблені одночасно з Договором про вступ і становили його невіддільну частину. Акт та Протокол щодо приєднання, по суті, мали одинаковий зміст, їх тексти відрізнялися лише посиланням на текст Євро- пейської Конституції, Договору про заснування Європейсько- го Співтовариства та Договору про Євроатом [2; 15]. 419 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Певний дубляж документів пояснювався тим, що під час розробки Договору про вступ передбачалося, що Акт та Про- токол набудуть чинності залежно від обставин та термінів До- говору про створення Конституції для Європи. Частина I Протоколу і Акту (принципи) містить визначен- ня та положення основоположних договорів і актів, прийнятих інституціями ЄС і Європейського центрального банку щодо вступу Румунії та Болгарії до ЄС. Зазначалося, що Договори і Акти ЄС можуть зазнавати змін і доповнень, які мають бути узгоджені під час переговорів з кожним кандидатом, а також, що дві нові держави-члени зобов’язані дотримуватися конвен- цій та угод, укладених ЄС з третіми країнами, угод між держа- вами-членами і положення Шенгенської угоди. Частина II (Загальні положення: структурна перебудова до- говорів) містить інституційні положення, що обумовлювали участь Румунії в інститутах та установах ЄС. У ній зазначало- ся, що румунська мова ставала однією з офіційних мов ЄС. Частина III (постійне положення) вказувала на необхідність адаптації ряду актів і постанов, вказаних у додатках 3–5 [15, с. 33; 2, с. 210]. Частина IV (тимчасові положення) стосувалася перехідно- го періоду і заходів, погоджених в ході переговорів (вміщено в додатку), тимчасові інституційні та фінансові положення всту- пу Болгарії та Румунії до ЄС [15, с. 35-42; 2, с. 211-217]. Від- повідно до них передбачалося, що Румунія матиме 35 місць в парламенті в період з дати фактичного приєднання до Союзу до часу нових виборів до Європейського парламенту (2009). Руму- нія зобов’язана провести вибори до Європейського парламенту в будь-який час від моменту підписання Договору про приєд- нання, але «не пізніше 31 грудня 2007 року»; якщо європейська конституція набуде чинності в 2007 р., Румунія до 2009 р. ма- тиме 14 голосів у Раді, 15 місць в Економічному і Соціальному комітеті, 15 місць в Комітеті Регіонів [15, с. 35-36; 2, с. 211-212]; Румунія здійснить свій внесок до статутного капіталу Європей- ського інвестиційного банку – 42,3 млн. євро, а також до Фонду досліджень вугілля і сталі – 29,88 млн. євро.; Румунія отримає 420 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії з Шенгенського фонду допомогу, спрямовану на фінансування заходів з реалізації Шенгенської угоди на зовнішніх кордонах 297,2 млн. євро у 2007 р., 131,8 млн. євро у 2008 р., 130,8 млн. євро у 2009 р.; допомога, передбачена у рамках підготовки до вступу, яка надається за PHARE, PHARE – CBC (транскордонне співробітництво), ISPA, SAPARD і Фондом перехідного періоду, становитиме: 1399 млн. євро у 2007 р, 1972 млн. євро у 2008 р., 2603 млн. євро в 2009 р. [15, с. 36-40; 2, с. 212-215]. Частина V (Положення про імплементацію Протоколу/ Акту) включає в себе положення про інституційну адаптацію ЄС, необхідну після вступу Румунії та Болгарії, а також умови застосування актів ЄС в обох державах і заключні положення [15, с. 42-45; 2, с. 218-220]. Додатки Протоколу та Акту практично однакові для обох документів і включають списки угод та конвенцій, до яких Ру- мунія і Болгарія повинна приєднатися з дати вступу [3]; пере- лік документів, які будуть адаптовані з урахуванням участі Ру- мунії та Болгарії в ЄС [5]; заходи, узгоджені після переговорів з 31 розділу acquis [6], а також перелік зобов’язань, які взяла на себе Румунія перед вступом до ЄС. Перехідні періоди, погоджені сторонами в ході переговорів були викладені в Додатку VII Акту і Протоколу. Вони перед- бачали, наприклад, наступні хронологічні рамки: за Розділом 2 – Вільне пересування людей – Перехідний період 2+3+2 роки на вільне пересування робітників [6]; за Розділом 3 – свобода надання послуг – 5 років [6]; за Розділом 6 – політика в сфері конкуренції – 3 роки для сплати податку на прибуток у небла- гонадійних сферах, у металургії тощо; за Розділом 9 – Тран- спортна політика – 2-3 роки на міжнародні перевезення, 7 років на вантажні перевезення; за Розділом 10 – Оподаткування – 3-7 років залежно від сфери [6] та ін. Додаток VIIІ Акту і Протоколу був присвячений аналізу розвитку і реформ сільськогосподарського сектора Румунії на період 2007-2009 рр. [7]. Додаток IX Договору про приєднання містив конкрет- ні зобов’язання, взяті на себе Румунією з тим, щоб закрити 421 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII переговори про вступ 14 грудня 2004 р. По суті, це вимоги, реалізація яких уможливлювала вступ Румунії до ЄС відпо- відно до передбачених термінів. Заключний акт констатував підписання сторонами Догово- ру, їх політичну згоду зі структурою і додатками Договору, а також на зумовлену Договором адаптацію правових норм і ін- ституцій ЄС [10]. Заяви, додані до Договору про приєднання, були політичними і не мали юридичної сили. Обмін листами між ЄС і Румунією та додаток до них визначав порядок проце- дур, які стосувалися інформації та консультацій сторін з при- воду прийняття рішень та інших заходів, які повинні здійсни- тися до вступу Румунії в Європейський Союз [12]. Таким чином, Договір про приєднання Румунії до ЄС не просто констатував бажання і згоду договірних сторін на при- єднання Румунії до ЄС у 2007 р., а й містив специфічні по- ложення про умови щодо термінів вступу, які могли відтер- мінуватися на рік у випадку їх невиконання. Ці положення визначали подальшу програму дій румунського уряду щодо вступу в ЄС на період до 2007 р. Першим практичним кро- ком Румунії у цьому напрямку стала ратифікація Договору про вступ в Парламенті. Негайно після підписання Договору президент (указом 357 від 3 травня 2005 р.) та прем’єр-міністр Румунії (рішенням від 28 квітня 2005 р.) подали Договір в Парламент на ратифікацію [14]. 11 травня 2005 р. Договір був зареєстрований у Палаті депутатів Парламенту для обговорення, а 12 травня була роз- роблена і 13 травня оприлюднена сприятлива Спільна допо- відь Комісії парламенту з Європейської інтеграції та комісій Палати депутатів і Сенату. Питання про ратифікацію Договору було включене 17 травня 2005 р. до порядку денного спільного засідання палат і того ж дня було прийняте. 20 травня 2005 р. Договір був відправлений президенту для промульгації, а 24 травня проект закону про ра- тифікацію Договору про вступ Румунії до ЄС став законом. Румунський уряд затвердив меморандум 12 травня 2005 р., відповідно до якого позиція Румунії з європейських справ ви- 422 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії значалася згідно з новою процедурою міжвідомчої координа- ції. Вона встановлювала щотижневі наради на чолі з Прем’єр- міністром за участю представників Міністерства закордонних справ, Міністерства європейської інтеграції і міністерств з окремих питань [16, с. 16]. Дії румунського уряду щодо реалізації взятих на себе зо- бов’язань здійснювалися відповідно до Планів пріоритетних дій щодо європейської інтеграції на 2005–2006 рр., котрі визна- чали ряд заходів, у тому числі прийняття законів та імплемен- тацію норм ЄС у таких сферах: близько 900 з питань реалізації політичних критеріїв, близько 260 – економічних критеріїв, більш ніж 3400 для досягнення Румунією спроможності взяти на себе зобов’язання членства в ЄС [13]. Як засвідчують звіти офіційного Бухареста за 2005–2006 рр., основні зусилля румунського уряду з реалізації курсу на вступ до ЄС до визначеної дати, 1 січня 2007 р., спрямовувалися у таких напрямках: розвиток політичного діалогу з ЄС і участь у засіданнях Європейської Ради, Ради ЄС, Європейського Пар- ламенту, Європейського комітету постійних представників (COREPER) і Робочих груп Ради, Європейської Комісії, Коміте- ту регіонів та Економічного і соціального комітету як активного спостерігача; узгодження і переклад законодавства ЄС; розви- ток співробітництва у рамках Європейської угоди; внутрішні реформи з досягнення відповідності політичним критеріям. Особлива увага приділялася прийняттю в парламенті актів, які б розвивали і закріпляли демократію і верховенство закону, реформам державного управління та судової системи, захисту прав людини і національних меншин, зокрема, дотриманню громадянських, політичних, економічних, соціальних і куль- турних прав та захист дітей; проведення внутрішніх реформ на шляху відповідності економічним критеріям, зокрема до- сягнення макроекономічної стабільності та набуття конкурен- тоспроможності на ринках ЄС; внутрішні реформи за 30-ма розділами acquis, особливо тими, які встановлювали перехідні періоди; здійснення реформи державного управління; безпо- середнє виконання умов вступу, визначених у Договорі [16]. 423 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 16 травня 2006 р. ЄК оприлюднила чергові звіти по Румунії та Болгарії. Загальний звіт констатував помітний прогрес обох країн в економічній сфері та відповідності критеріям acquis, у зв’язку з чим ЄК високо оцінила їх досягнення в успішній трансформації політичної та економічної систем, у функціо- нуванні демократії та ринкової економіки. Разом з тим Комісія зазначала, що існує ряд областей, які потребували подальшого вдосконалення [9, с. 2]. Звіти констатували відповідність Румунії політичним кри- теріям членства в ЄС, вказували на окремі факти і досягнутий нею прогрес у цій сфері: значні кроки в реформуванні судової системи і покращення умов роботи в судах; прогрес в боротьбі з корупцією, особливо стосовно високопосадових осіб; децен- тралізація державного управління та реформи державної служ- би; прогрес у боротьбі з торгівлею людьми та в реформуванні системи по догляду за інвалідами і психічно хворими; у сфері захисту дітей, прогрес у реституції майна. Разом з тим звіти кон- статували, що деякі питання залишаються невирішеними, і на- голошували, що судам і прокуратурі необхідно більш ефективно використовувати наявні ресурси; процесуальні кодекси потребу- ють подальшої раціоналізації; необхідно продовжувати зусилля у боротьбі з корупцією на високому рівні та активізувати діяль- ність Міністерства юстиції, Національного антикорупційного управління та всіх інших державних установ у цьому напрямку; слід обмежити практику видання урядом надзвичайних поста- нов, яка завдає шкоди парламенту; необхідно покращити умови життя та санітарні умови у в’язницях і психіатричних устано- вах, усувати випадки жорстокого поводження під вартою; боро- тися з торгівлею людьми; докладати зусиль щодо соціальної ін- теграції циганської меншини, боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і всіх форм нетерпимості [9, с. 5-6]. В економічних блоках звітів Румунії, як і раніше, наголошу- валося на функціонуванні макроекономічно-стабільної рин- кової економіки та активній реалізації програми структурних реформ, що дозволить їй цілком відповідати економічним кри- теріям у найближчий час. 424 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії Саміт Європейської Ради, що відбувся 15-16 червня 2006 р. в Брюсселі, схвалив травневі звіти Комісії про підготовку Ру- мунії та Болгарії до членства в ЄС. Водночас Рада закликала обидві держави рішуче активізувати свої зусилля з підготовки до вступу і висловила переконання, що за наявності політичної волі обидві країни можуть подолати наявні перешкоди і ста- ти членами ЄС 1 січня 2007 р. У зв’язку з цим саміт закликав країни-члени Союзу до прискорення ратифікації Договору про вступ. Погоджуючись на вступ Румунії до ЄС з 1 січня 2007 р., Ко- місія, разом з тим, обумовлювала певні заходи, які пересліду- вали мету захистити ЄС від наслідків розширення. По-перше, вказувалися загальні заходи, які обумовлювалися законодав- ством ЄС і складалися з необхідних профілактичних або від- новних заходів, заснованих на acquis, які Комісія зобов’язана використовувати для вирішення будь-якого недоліку, що може перешкоджати належному функціонуванню політики ЄС. По- друге, вказувалися інструменти, засновані на основі Договору про вступ, які могли бути застосовані до трьох років після при- єднання [8, с. 7-9]. Комісія визначала супроводжуючі заходи, передбачені для Румунії Договором про вступ, у сфері судової системи та бо- ротьби з корупцією, щодо питання про використання сільсько- господарських фондів та продовольчої безпеки необхідні для виправлення кризових ситуацій та забезпечення функціону- вання політики ЄС [8, с. 9-12]. Незважаючи на означені проблеми, Висновки звіту конста- тували, що від моменту публікації травневого звіту Румунія до- клала значних зусиль для завершення підготовки до членства в ЄС і достатньо підготовлена для задоволення політичних, економічних і acquis критеріїв 1 січня 2007 року [8, с. 12-13]. Керівництво Румунії врахувало рекомендації Комісії і відпо- відно до них, а також на виконання раніше взятих зобов’язань з 1 січня по 31 жовтня 2006 р. в Румунії було прийнято 534 нормативних актів, які відповідали комунітарному праву, зо- крема: законів – 110, постанов (Ordonanţe) – 10, надзвичайних 425 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII постанов – 12, розпоряджень уряду – 105, постанов (Ordin) – 275, рішень, циркулярів, протоколів тощо – 20, з них 129 нор- мативних актів було перенесено безпосередньо з комунітарно- го права. Попри це, з огляду на масштаби корупції, яка ставила під загрозу реальне виконання законодавства ЄС, Комісія вда- лася до розробки механізму співпраці та перевірки прогресу з вирішення конкретних проблем в області судової реформи та боротьби з корупцією в Румунії. Цей механізм, схвалений рі- шенням Комісії 13 грудня 2006 р., передбачав комплексну вза- ємодію румунського уряду та інституцій ЄС щодо завершення судової реформи та викорінення корупції на високому рівні та в сфері місцевого самоврядування. Таким чином, Європейська Комісія не поставила питання про перенесення вступу двох країн до ЄС на 2008-й рік. В результаті резюме Саміту Європейської Ради в Брюсселі 14-15 грудня 2006 р., яке підсумувало ратифікаційний період європейської інтеграції Румунії, було лаконічним, адже Євро- пейська Рада тепло вітала Болгарію та Румунію в якості чле- нів Європейського Союз з 1 січня 2007 року. Вступ Румунії та Болгарії відзначив успішне завершення п’ятого розширення Європейського Союзу. список використаних джерел 1. Act concerning the conditions of accession of the Czech Republic, the Republic of Estonia, the Republic of Cyprus, the Republic of Latvia, the Republic of Lithuania, the Republic of Hungary, the Republic of Malta, the Republic of Poland, the Republic of Slovenia and the Slovak Republic and the adjustments to the Treaties on which the European Union is founded // Oficial Journal of the European Union. – 23.9.2003. – L 236. – Р. 33-49 2. Act concerning the conditions of accession of the Republic of Bulgaria and Romania and the adjustments to the Treaties on which the European Union is founded // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/203-220 3. Annex I:List of conventions and protocols to which Bulgaria and Romania accede upon accession (referred to in Article 3(3) of the Protocol) // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/46-48 426 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії 4. Annex I:List of conventions and protocols to which Bulgaria and Romania accede upon accession (referred to in Article 3(3) of the Act of Accession) // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/221-223 5. Annex II:List of provisions of the Schengen acquis as integrated into the framework of the European Union and the acts building upon it or otherwise related to it, to be binding on and applicable in the new Member States as from accession (referred to in Article 4(1) of the Protocol) // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/49-55 6. Annex VII:List referred to in Article 20 of the Protocol: transitional measures, Romania // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/138-188 7. Annex VIII:Rural development (referred to in Article 34 of the Protocol) // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/196-200 8. Communication from the Commission. Monitoring report on the state of preparedness for EU membership of Bulgaria and Romania / Commission of The European Communities. Brussels, 26.9.2006, COM(2006) 549 inal // European Сommission. – Режим доступу: http://ec.europa.eu/enlargement/pdf/key_documents/2006/sept/re- port_bg_ro_2006_en.pdf. –51 р. 9. Communication from the Commission. Monitoring report on the state of preparedness for EU membership of Bulgaria and Romania {SEC(2006) 595, SEC(2006) 596, SEC(2006) 598}/ Сommission of the European Communities. Brussels, 16.5.2006, {COM(2006) 214 inal} // European Сommission. – Режим доступу: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/ LexUriServ.do?uri=COM:2006:0214:FIN:EN:PDF. – 11 р. 10. Final Act: I.Text of the Final Act // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/379-390 11. Final Act: II.Declarations // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/391-392 12. Final Act: III.Exchange of Letters between the European Union and the Republic of Bulgaria and Romania on an information and consultation procedure for the adoption of certain decisions and other measures to be taken during the period preceding accession // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/393-395 13. Planul de Masuri Prioritare pentru Integrare Europeana pentru anul 2005/ Guvernul României // Ministerul Dezvoltarii Regionale si Turismului. – Режим доступу: http://www.mdrl.ro/_documente/dialog_Ro_UE/Plan_ masuri_2005.pdf. – 255 р. 14. Presedintele Romaniei Domnului Adrian Nastase, resedintele Camerei Deputatilor / Presedintele Romaniei Traian Basescu/ Bucuresti, mai 427 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 2005 // Parlamentul Romaniei. – Режим доступу: http://www.cdep.ro/ proiecte/2005/100/80/4/ap184.pdf 15. Protocol concerning the conditions and arrangements for admission of the Republic of Bulgaria and Romania to the European Union // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/29-45 16. Raport asupra progreselor înregistrate în pregătirea pentru aderarea la Uniunea Europeană în perioada septembrie 2004 – iunie 2005. – Iunie 2005 / Guvernul României // Ministerul Dezvoltarii Regionale si Turismului. – Режим доступу: http://www.mdrl.ro/_documente/dia- log_Ro_UE/Raportanual2005.pdf. – 207 р. 17. Treaty between the Kingdom of Belgium, the Czech Republic, the Kingdom of Denmark, the Federal Republic of Germany, the Republic of Estonia, the Hellenic Republic, the Kingdom of Spain, the French Republic, Ireland, the Italian Republic, the Republic of Cyprus, the Republic of Latvia, the Republic of Lithuania, the Grand Duchy of Luxembourg, the Republic of Hungary, the Republic of Malta, the Kingdom of the Netherlands, the Republic of Austria, the Republic of Poland, the Portuguese Republic, the Republic of Slovenia, the Slovak Republic, the Republic of Finland, the Kingdom of Sweden, the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland (Member States of the European Union) and the Republic of Bulgaria and Romania, concerning the accession of the Republic of Bulgaria and Romania to the European Union // Oficial Journal of the European Union. – 21.6.2005. – L 157/11-28. Любовь Мельничук ратификация как Структурный компонент евроинтеграции румынии В статье обоснованы основные положения и особенности дого- вора о вступлении Румынии и Болгарии в ЕС. Проанализированы процедуру и процесс ратификации Договора о вступлении в ЕС как в Румынии, так и в государствах ЕС, действия румынского прави- тельства по выполнению условий и реализации взятых на себя обя- зательств, которые направлялись на развитие политического диалога с ЕС и участие в деятельности его институтов, реализацию внутрен- них реформ с целью соблюдения критериев членства в ЕС. На основе отчетов Румынии и Европейской Комиссии о готовности Румынии к 428 Любов Мельничук Ратифікація як структурний компонент євроінтеграції Румунії членству в ЕС установлен прогресс Румынии на пути в ЕС и пробле- мы, требующие немедленного решения, в первую очередь, реформы государственного управления, функционирования системы правосу- дия, преодоление коррупции, обеспечение прав человека. Ключевые слова: Европейский Союз (ЕС), европейская интегра- ция, интеграция Румынии в ЕС, ратификация, реформы, коррупция, переговоры. Liubov Melnychuk ratification as a structural coMponent of roMania’s eurointegration The body of the article goes on to discuss the problem of fundamental principles and speciic characteristics of the Bulgarian and Romanian EU Accession Treaty. The author discloses the procedure of the EU Accession Treaty ratiication in Romania and EU states, the Romanian Government program to implement the commitments, aimed at enhancing the political dialogue with the EU and participating in its institutions’ involvement, internal reforms implementation for the adjustment to the EU membership’s criteria. Noteworthy, its advancement towards the EU membership and the issues, requiring immediate solution are determined on the basis of monitoring report on the state of preparedness for EU membership of Romania. Primarily, they are public administration reforms, the system of justice, corruption ighting strategies, human rights protection. Key terms: European Union (EU), Eurointegration, Romania’s Eurointegration, ratiication, reforms, corruption, negotiations. 429 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Р о з д і л IV Україна в процесах європейської інтеграції Наталія РОТАР роль офіційного євроінтеграційного диСкурСу в оновленні політичних ідентичноСтей громадян україни: регіональний вимір Модель конструювання регіональної ідентичності Черні- вецької області як регіону, потенційно зацікавленого в процесах європейської інтеграції, базується на конкретних практиках самопозиціонування, таких як ідентифікація, що ґрунтується на пошуку та акцентуванні ментальних характеристик регіо- ну; ідентифікація, зорієнтована на демонстрації унікальності території та населення; існування в регіоні домінуючого дис- курсу ідентичності при недостатньо актуалізованій проблемі іміджу регіону; традиціоналізація символів. Офіційна позиція, що поширюється в чернівецькому комунікативному просторі, ґрунтується на ідеологемах усвідомлення культурно-психологіч- ної єдності населення регіону, що виражається через звернення до толерантності в умовах поліетнічності та (2) унікальності, що закріплюється в символах чернівецької регіональної спіль- ноти за допомогою до актуалізації образів історичного мину- лого як насамперед, європейського минулого. Окреслена модель формування регіональної ідентичності не є випадковою для Чернівецької області, адже саме такий варіант пошуків регіо- нальної ідентичності характерний для економічно слабких те- риторій. Ключові слова: офіційний дискурс, політичні ідентичності, регіональна ідентичність, європейська інтеграція. 430 Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір В сучасній політичній науці сформувалося достатньо варі- ативне методологічне поле дослідження дискурсивних практик влади, метою яких є використання вербального по- тенціалу впливу на громадян. Зокрема, в рамках кратологіч- ного підходу дискурс публічної комунікації визначається як діяльність з виробництва та відтворення особливого різновиду владного ресурсу – комунікативного капіталу, який є стійкою системою комунікацій, що дозволяє відтворювати ситуацію взаємної довіри між її учасниками [47, р. 57]. Дискурс публіч- ної комунікації з позицій семіотичного підходу характеризу- ється як динамічна активна знакова система, що формує спіль- не смислове поле у політичному комунікативному просторі [48, р. 73]. Формуючи смислове поле, публічний політичний дискурс фактично наповнює змістом ментальні структури у спільнотах різного масштабу відповідно до смислових уста- новок та інтерпретацій, що домінують у посланнях комуні- каторів. З позицій комунікативістського підходу, який науко- вим співтовариством визначається як синтетичний, дискурс публічної комунікації є знаково-символічною діяльністю, що здійснюється у публічному комунікативному просторі, під час якої реалізуються функції формування комунікативного влад- ного ресурсу та дизайну ментальних структур суспільної свідо- мості відповідно до комунікативних стратегій. Саме останній підхід дослідження комунікативних практик є, на нашу думку, найбільш продуктивним у вивченні ролі офіційних дискурсів в оновленні політичних ідентичностей громадян України на ре- гіональному рівні. Зважаючи на те, що тематичною характеристикою дослі- джуваного комунікативного дискурсу є проблема європейської інтеграції, вважаємо необхідним визначити зміст та основні характеристики образу європейської інтеграції, яким потен- ційно має бути насичений політичний комунікативний дискурс як загальнонаціонального та регіонального рівнів. Незважаючи на множинність та різноплановість теорій євро- пейської інтеграції, образ ЄС сьогодні відображається змістом 431 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII трьох основних метафор: ЄС – це контейнер; ЄС – це рівновага контейнерів, ЄС – це рух [44; 45, р. 502-503]. Метафора кон- тейнера формує уяву про ЄС як єдність – зафіксоване ціле, що функціонує як держава [48, p. 72-74]. Це передбачає фундамен- тальну подібність або навіть ідентичність між внутрішнім по- рядком однієї держави і внутрішнім порядком ЄС. У медійному просторі метафора контейнеру розшифровується через поняття європейського дому або європейської незалежності. Метафора рівноваги контейнерів дає можливість зрозуміти, що ЄС – це взаємодія між зафіксованими цілими, які досягаються шляхом постійного пошуку взаємних компромісів [46, р. 65-59]. Ця ме- тафора підкреслює мудрість європейських дипломатів, які роз- глядають ЄС як арену для постійного змагання національних інтересів. Метафора руху не передбачає наявності зафіксованих постійних персоналізованих акторів [49, р. 11-13]. ЄС у цьому випадку розуміється як динамічна структура, для якої головною рисою є постійні зміни, тобто процеси інтеграції, а не на її ре- зультати. Метафора руху, як правило, медійно конкретизується як постійне укладання договорів або як гальмування потягу. Отже, з’ясувавши зміст метафоричного образу ЄС, яким насичується комунікативний політичний простір у країнах ЄС, проаналізуємо офіційний комунікативний дискурс регіо- нальний органів влади Чернівецької області (1) на присутність метафор, що відповідають європейському образу ЄС (2) в контексті потенційного впливу офіційного дискурсу на проєв- ропейське оновлення політичних ідентичностей населення об- ласті. Інформаційний масив дослідження утворила сукупність інформації, розміщеної на офіційному сайті ЧОДА у період з 16 березня 2010 р. (хронологічно найдавніше повідомлен- ня, з яким можна ознайомитися на сайті) по 16 липня 2013 р. (останнє повідомлення на момент написання статті). Тематич- не насичення та хронологія офіційного євроінтеграційного ко- мунікативного дискурсу наведені у таблиці 1. 432 Таблиця 1 в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір тематика офіційного євроінтеграційного дискурсу Чернівецької обласної державної адміністрації (16.03.2010–16.07.2013) Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу № дата Назва 1 2 3 1 16.03.2010 Відбувся семінар з питань політики Європейського Союзу у сфері регіо- нального розвитку та транскордонного співробітництва 2 13.04.2010 Чернівецька область готується відзначити День Європи 3 21.05.2009 На Соборній площі в Чернівцях буковинці відзначили День Європи 433 4 11.03.2010 Підписано Декларацію про утворення Асамблеї Українських прикордон- них регіонів та єврорегіонів 5 17.05.2010 День Європи відзначили на Глибоччині 6 18.06.2010 Святкування Дня Європи на Буковині тривають протягом всього травня 7 20.09.2010 Завдяки проектам транскордонної співпраці для розбудови прикордонної інфраструктури Буковини буде залучено додаткові кошти 8 23.09.2010 Михайло Гайнічеру взяв участь у відкритті семінару «Експортна підтрим- ка українських підприємств на ринках ЄС та третіх країнах» 9 25.10.2010 Михайло Гайнічеру: Враховуючи значний потенціал Буковини, можна розраховувати на залучення коштів Європейського Союзу для розвитку інфраструктури області Продовження таблиці 1 1 2 3 10 01.12.2010 На Буковині розпочала роботу міжнародна конференція з поглинання транскордонного співробітництва ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ 11 03.12.2010 Буковина залучатиме інвестиції в рамках реалізації трансєвропейських проектів 12 26.01.2011 Відбулося засідання робочої комісії Єврорегіону «Верхній Прут» 13 25.02.2011 У Європі оцінили роботу української влади на чотири з плюсом 14 11.05.2011 Тези виступу Голови Чернівецької обласної державної адміністрації М.Папієва на засіданні круглого столу «Буковинський діалог – 2011» Том XII 15 13.05.2011 Буковина як важлива регіональна складова Європейської інтеграції 434 16 22.05.2011 Звернення Президента України Віктора Януковича з нагоди Дня Європи в Україні 17 22.05.2011 Буковина здатна очолити європейську ходу регіонів 18 23.05.2011 У Чернівцях створили «Європейське містечко» 19 23.05.2011 День Європи святкували на Глибоччині 20 25.05.2011 Михайло Папієв: Політика транскордонної співпраці має будуватися, ви- ходячи з інтересів регіонів 21 18.07.2011 Махайло Папієв: на Буковині буде відновлено європейський транспорт- ний коридор 22 19.07.2011 Чернівецька область, ЄС та ПРООН продовжать співпрацю для розвитку місцевих громад Продовження таблиці 1 в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір 1 2 3 23 18.08.2011 У Сторожинецькому районі планують взяти участь у впровадженні друго- Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу го етапу спільної операційної програми «Румунія – Україна – Республіка Молдова 2007–2013» 24 22.09.2011 Президент України Віктор Янукович запустив План дій щодо лібераліза- ції візового режиму з ЄС 25 28.09.2011 На Буковині розпочався перший етап дводенної міжнародної конференції «Сільське господарство на кордонах Європейського Союзу» 26 12.12.2011 Передбачається продовження виконання Державної цільової програми підготовки фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції 435 27 21.12.2011 Україна та ЄС досягли порозуміння щодо повного тексту угоди про Асо- ціацію – Віктор Янукович 28 27.02.2012 Курс України на євроінтеграцію є незмінним – Глава держави 29 19.04.2012 Буковина готується до відзначення Дня Європи 30 14.05.2012 До Дня Європи відбудеться дебатний турнір «Європейський чи євразій- ський союз: переваги для України» 31 21.05.2012 Михайло Папієв ініціюватиме патронування регіонів України країнами Європейського Союзу 32 27.06.2012 Михайло Папієв: якщо б євроінтеграція відбувалася за регіональним принципом, то Буковина була б першою серед інших регіонів України 33 12.09.2012 Україна відзначить День європейської співпраці Продовження таблиці 1 1 2 3 34 19.09.2012 Співпрацюємо для потужної та об’єднаної Європи 35 20.11.2012 День європейської співпраці був відзначений і в рамках спільної опера- ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ційної програми «Румунія – Україна – Республіка Молдова 2007–2013» 36 20.11.2012 Облдержадміністрація у партнерстві з Сучавською повітовою радою впроваджує проект «Модернізація повітової дороги» 37 04.03.2013 Відбувся тренінг для головних бенефіціарів в рамках спільної операцій- ної програми Румунія – Україна – Республіка Молдова 2007–2013 38 20.03.13 Програма ділових консультаційних послуг Європейського Банку Рекон- Том XII 436 струкції та Розвитку (BAS) 39 14.05.2013 Буковина відзначатиме День Європи 40 21.05.2013 Оголошення. (Програма «Підтримка політики регіонального розвитку України») 41 16.07.2013 Проведення економічного євро Саміту Європейського ділового союзу «Інвестиції: Росія – СНД – ЄС» 42 16.07.2013 Проведення Лондонського інвестиційного роуд-шоу Європейського ді- лового союзу 43 17.07.2013 План міжнародних заходів на 2013–2014 р., що проводяться Європей- ським діловим союзом Джерело: Складено за [1–41]. Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір Аналіз даних, наведених у таблиці 1, засвідчив, що структурно офіційний євроінтеграційний дискурс чернівецької регіональної влади утворюється поєднанням п’яти тематичних напрямів, зок- рема, інформація про спільні проекти з ЄС (12 повідомлень); інформація про державну євроінтеграційну політику України, інформація про святкування у Чернівецькій області Дня Євро- пи, виступи регіональних лідерів з проблем євроінтеграції (по 9 повідомлень); інформація про наукові семінари та конференції з проблем європейської інтеграції (3 повідомлення). Найбільш цікавим і важливим для визначення впливу офіційного дискур- су на оновлення політичних ідентичностей є та частина інфор- маційного масиву, в якій сконцентровано виступи регіональних лідерів з проблем євроінтеграції та інформація про наукові семі- нари та конференції з проблем європейської інтеграції, адже у роботі останніх брали участь і офіційні особи області. Для визначення ролі офіційного євроінтеграційного дис- курсу в оновленні політичних ідентичностей громадян Укра- їни важливим є з’ясування ідеологем, за допомогою яких від- буваються самоідентифікація Чернівецької області у процесах європейської інтеграції. По-перше, регіон позиціонується як «благословенний край», який пишається багатовіковими «тра- диціями міжнаціональної злагоди та толерантності, самобут- німи звичаями, високими зразками спільної культури, які збе- рігаються та дбайливо передаються прийдешнім поколінням буковинців» [34]. По-друге, в офіційному медійному дискурсі наголошується, що регіон не тільки історично й географічно є європейським, він ментально – європейський, адже «протягом 143-х років ав- стрійської доби розвиток Чернівців і Буковини ... здійснював- ся ... з використанням кращого в Європі досвіду розбудови та облаштування багатонаціональної імперії Габсбургів. Цей під- хід до створення на Буковині міні-моделі Європи був сто років тому талановито втілений на фронтоні Чернівецької філії ав- стрійського «Ерсте Банку» – алегоричні фігури римських богів уособлювали поліетнічні території імперії. Зауважу, що Буко- вині вже тоді було відведено одну з центральних, ключових 437 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII позицій» [34]; «Ми відчуваємо себе частиною Європи не лише географічно, а й ментально», засвідчуємо «спільність європей- ських цінностей» [17]; «Чернівецька область – екологічно чис- та область, Європа в мініатюрі» [20]. По-третє, вказується, що саме Чернівецька область як час- тина України «відновлює історичну роль Буковини (і Півден- ної, і Північної) як регіонального інтегратора ідей та реальних механізмів продуктивної транскордонної співпраці на користь наших громад» [34]. У промовах офіційних осіб наголошуєть- ся, що Буковина є надзвичайно важливим регіоном промис- лового, транскордонного і туристичного потенціалу, що «має свою школу із транскордонного співробітництва, тому заслу- говує на те, щоб її проблеми були почутими» [19]. По-четверте, обґрунтовується, що Чернівецька область – це регіон з особливим статусом, що актуалізується та посилю- ється євроінтеграційними процесами. Геополітичне значення Чернівецької області для України визначається тим, що Чер- нівці і Буковина завжди були місцем діалогу між українським та європейськими народами, «тут творилася європейська по- літика, творилася нова Європа», Буковині «час повернути ко- лишній статус. У цьому я бачу історичну місію нашого краю» [3]. Саме така інтерпретація змісту історичної місії краю до- зволяє офіційно заявляти, що Буковина «сьогодні має всі під- стави знову стати своєрідним взірцем розбудови регіональної складової європейської інтеграції» [34]. По-п’яте, чернівецький регіон на рівні офіційного дискурсу позиціонується як «більш проєвропейський», ніж інші регіони України, на що вказують «львівські протистояння 9-го трав- ня», які засвідчили, що «нині тільки Буковина за рівнем свідо- мості, толерантності здатна очолити європейську ходу регіонів України до Європи, демонструючи приклад міжконфесійної злагоди та міжнаціонального спокою і терпимості» [3]. Окрес- лений вище вектор регіональної політики ідентичності спо- нукав голову ЧОДА М. Папієва заявити: «Я переконаний, що місто буде в авангарді того, щоб довести всім, що Чернівецька область – найкраща в Україні» [18]. 438 Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір Отже, модель конструювання регіональної ідентичнос- ті Чернівецької області як регіону, потенційно зацікавленого в процесах європейської інтеграції, базується на конкретних практиках самопозиціонування, таких, як ідентифікація, що ґрунтується на пошуку та акцентуванні ментальних характе- ристик регіону; ідентифікація, зорієнтована на демонстрації унікальності території та населення; існування в регіоні до- мінуючого дискурсу ідентичності при недостатньо актуалі- зованій проблемі іміджу регіону; традиціоналізація символів. Аналіз офіційного дискурсу засвідчує, що офіційний євроінте- граційний регіональний дискурс зорієнтований на внутрішні особливості регіону з одночасним стимулюванням обговорен- ня «хто ми?». Офіційна відповідь, що поширюється в черні- вецькому комунікативному просторі, ґрунтується на ідеологе- мах усвідомлення культурно-психологічної єдності населення регіону, що виражається через звернення до толерантності в умовах поліетнічності та (2) унікальності, яка закріплюється в символах чернівецької регіональної спільноти за допомогою актуалізації образів історичного минулого – насамперед, єв- ропейського минулого. Окреслена модель формування регіо- нальної ідентичності не є випадковою для Чернівецької облас- ті, адже саме такий варіант пошуків регіональної ідентичності характерний для економічно слабких територій. Для формування проєвропейських ідентичностей у грома- дян України надзвичайно важливим є та частина офіційного євроінтеграційного дискурсу, яка дозволяє громадянину дати собі відповідь на питання «хто ми в Європі?». Офіційний дис- курс чернівецької регіональної влади достатньо чітко визна- чає ті маркери самоідентифікації, які активно споживаються і відтворюються масовою свідомістю. Отже, Ми (Чернівецька область) в Європі – це: Раціоналісти: «Буковина намагається використати всі пере- ваги, які надає сьогодні транскордонне співробітництво» [16]; «До Європейського Союзу входить 27 держав, Україна скла- дається із 27 регіонів. А тому Чернівецька область ініціювати- ме, аби кожна європейська країна взяла собі під патронат один 439 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII регіон нашої держави. Таким чином ми забезпечимо інтегра- цію України в європейський політичний, економічний, право- вий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі у недалекому майбутньому» [17]. Об’єкт для інвестицій: «Чернівецька область планує залучи- ти кошти Єврокомісії для розвитку прикордонної інфраструк- тури, облаштування пунктів пропуску через державний кордон України, а також для попередження населення про можливі по- вені, захисту від шкідливої дії вод й аварійних забруднень у басейнах річок Прут і Сірет шляхом впровадження сучасної системи моніторингу з автоматичними станціями» [16]. Потерпаємо від: «українські експортери мають невигідні умови експорту на зовнішні ринки, особливо у країни ЄС», але «крайова влада знає проблеми експортерів, пропоную зверта- тися до нас. Ми вживатимемо усіх заходів для оптимізації ва- шої роботи» [15]; «програма, яка містить у назві перелік трьох держав (Програми Сусідства «Румунія – Україна – Молдова 2007–2013»), має бути не змаганням проектних менеджерів, а спробою ЄС прозоро допомогти своїм сусідам. Отже, якщо до- тримуватись визначення ENPI як «нового фінансового інстру- менту, за допомогою якого ЄС надає підтримку Східній Європі, Південному Кавказу та країнам Південного Середземномор’я», можна гарантовано уникнути «гладіаторських боїв» за гранти, учасниками і заручниками яких стали українські аплікати» [34]; «Якщо офіційний Бухарест в імплементації керується ви- ключно принципом: «Допомагаючи країнам-сусідам, ЄС допо- може собі», ... тоді стає зрозумілим результат у 3% грантового фінансування українських аплікантів за результатами майже дворічної оцінки румунськими експертами спільних проектів 1-го та 2-го пріоритетів Програми» [19]. Зорієнтовані на співпрацю з країнами­сусідами, чле- нами Єс: «Наші спільні (між Україною та Румунією – Н.Р.) першочергові завдання – це використання потенціалу співп- раці в економічній площині (транзит, розвиток спільних під- приємств, кластерів), соціальній (родинні зв’язки, угода про місцевий прикордонний рух) та освітньо-культурній (не тільки 440 Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір фестивалі та програми обміну студентами, але й більш вагомі спільні транскордонні проекти)» [34]. Забезпечимо успіх євроінтеграційного поступу України: «Ми маємо усвідомлювати, що Європа починається не за кор- донами України. Вона починається із кожного з нас. А Букови- на сьогодні, по праву, очолює європейську ходу регіонів нашої держави. І я певен, що на цьому шляху нас чекає успіх» [17]. Для позиціонування «Ми в Європі» в офіційному регіональ- ному медійному дискурсі використовується багатофакторна модель, для якої характерними є побудова подієвих маркерів ідентичності, пов’язаних із процесами реалізації крупних ре- гіональних проектів та акцентування на стратегічному та гео- політичному статусах чернівецького регіону. Варто вказати на те, що офіційно виголошене невдоволення структурним розпо- ділом гранту Програми Сусідства «Румунія – Україна – Мол- дова 2007–2013» на тлі відсутності будь-якої офіційної інфор- мації на офіційному сайті ОДА щодо використання отриманої суми, поширює споживацький інтерес як маркер ідентифікації «Ми (Чернівецька область) в Європі». Останнє підтверджуєть- ся тим, що в офіційному регіональному євроінтеграційному дискурсі у Чернівецькій області образ Європейського Союзу конкретизується насамперед через можливості економічно- го характеру: «відкриваються нові можливості для залучення коштів на розвиток найрізноманітніших галузей» [16], тоді як всі інші характеристики ЄС як нового типу соціальності для України взагалі не згадуються. Отже, образ ЄС як ідентифікатор у формуванні нових по- літичних ідентичностей для громадян України є суто прагма- тичним. Проте традиційна для Європи метафора рівноваги контейнерів, як відображення механізму калькуляції взаємних вигод та конкуренції у всіх сферах життєдіяльності суспіль- ства, не може бути використана в Україні у чистому вигляді. До певної міри це пояснюється тим, що у масовій політичній сві- домості образ Європи має доволі складну динаміку, оскільки не існує у смисловому контексті сам по собі, а перебуває у тіс- ному взаємозв’язку з образами інших геополітичних суб’єктів. 441 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Незважаючи на зафіксовану кон’юнктурну компоненту офіцій- ного інформаційного євроінтеграційного дискурсу, в масових заходах, зокрема програмах святкування Дня Європи на тери- торії Чернівецької області, відбувається культурна ідеалізація країн Європи, адже у цьому вимірі євроінтеграції найлегше утримувати рівновагу контейнерів. Жодне масове святкуван- ня Дня Європи не супроводжувалося соціально-економічним контестом, який є пріоритетом участі Чернівецької області у євроінтеграційних проектах. На нашу думку, офіційний чер- нівецький регіональний євроінтеграційний дискурс функціо- нально набере ознак маркеру ідентифікації тоді, коли офіційна риторика, окрім заяв, міститиме інформацію про результати діяльності влади. список використаних джерел 1. Буковина готується до відзначення Дня Європи [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_ content&task=view&id=11320&Itemid=145 2. Буковина залучатиме інвестиції в рамках реалізації трансєвропей- ських проектів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda. cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=view&id=11320&Ite mid=145 3. Буковина здатна очолити європейську ходу регіонів. 22.05.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=12603&Itemid=145 4. Буковина як важлива регіональна складова Європейської інтеграції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 5. Відбувся семінар з питань політики Європейського Союзу у сфері регіонального розвитку та транскордонного співробітництва [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу: 6. Відбувся тренінг для головних бенефіціарів в рамках спільної опе- раційної програми Румунія – Україна – Республіка Молдова 2007– 2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/page/ vidbudetsya-trening-dlya-golovnikh-beneitsiariv-v-ramkakh-spilnoi- operatsiinoi-programi-rumu-0 7. Відбулося засідання робочої комісії Єврорегіону «Верхній Прут» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 442 Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір 8. День європейської співпраці був відзначений і в рамках спільної операційної програми «Румунія – Україна – Республіка Молдо- ва 2007-2013» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda. cv.ua/page/den-evropeiskoi-spivpratsi-buv-vidznachenii-i-v-ramkakh- spilnoi-operatsiinoi-programi-rumuniya- 9. День Європи відзначили на Глибоччині [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content& task=view&id=11320&Itemid=145 10. До Дня Європи відбудеться дебатний турнір «Європейський чи єв- разійський союз: переваги для України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content& task=view&id=11320&Itemid=145 11. Завдяки проектам транскордонної співпраці для розбудови прикор- донної інфраструктури Буковини буде залучено додаткові кошти [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 12. Звернення Президента України Віктора Януковича з нагоди Дня Європи в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=view&id=11320& Itemid=145 13. Курс України на євроінтеграцію є незмінним – Глава держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 14. Махайло Папієв: на Буковині буде відновлено європейський тран- спортний коридор [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=view&id=11320& Itemid=145 15. Михайло Гайнічеру взяв участь у відкритті семінару «Експортна під- тримка українських підприємств на ринках ЄС та третіх країнах» 23.09.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/ old/index.php?option=com_content&task=view&id=9058&Itemid=145 16. Михайло Гайнічеру: враховуючи значний потенціал буковини, можна розраховувати на залучення коштів Європейського Союзу для розвитку інфраструктури області. 25.10.2010 [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_ content&task=view&id=9373&Itemid=145 17. Михайло Папієв ініціюватиме патронування регіонів України краї- нами Європейського Союзу 21.05.2012 [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&tas k=view&id=17511&Itemid=145 18. Михайло Папієв: на Буковині буде відновлено європейський тран- спортний коридор. 18.07.2011 [Електронний ресурс]. – Режим 443 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=vi ew&id=12602&Itemid=145 19. Михайло Папієв: Політика транскордонної співпраці має будувати- ся, виходячи з інтересів регіонів. 25.05.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content& task=view&id=11564&Itemid=145 20. Михайло Папієв: Якщо б євроінтеграція відбувалася за регіональним принципом, то Буковина була б першою серед інших регіонів України. 27.06.2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/ old/index.php?option=com_content&task=view&id=18280&Itemid=145 21. На Буковині розпочався перший етап дводенної міжнародної конфе- ренції «Сільське господарство на кордонах Європейського Союзу» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 22. На Буковині розпочала роботу міжнародна конференція з поглинан- ня транскордонного співробітництва [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&tas k=view&id=11320&Itemid=145 23. На Соборній площі в Чернівцях буковинці відзначили День Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 24. Облдержадміністрація у партнерстві з Сучавською повітовою радою впроваджує проект «Модернізація повітової дороги» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/page/ obl derzh administratsiya-u-partnerstvi-z-suchavskoyu-povitovoyu- radoyu-vprovadzhue-proekt-modern 25. Оголошення. (Програма «Підтримка політики регіонального розви- тку України») [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda. cv.ua/page/ogoloshennya-2 26. Передбачається продовження виконання Державної цільової про- грами підготовки фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/ old/index.php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 27. План міжнародних заходів на 2013-2014 р., що проводяться Євро- пейським діловим союзом [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/page/plan-mizhnarodnikh-zakhodiv-na-2013-2014-r- shcho-provodyatsya-evropeiskim-dilovim-soyuzom 28. Президент України Віктор Янукович запустив План дій щодо лі- бералізації візового режиму з ЄС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=vi ew&id=11320&Itemid=145 444 Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір 29. Проведення економічного євро Саміту Європейського ділового союзу «Інвестиції: Росія – СНД – ЄС»Проведення Лондонського інвестиційного роуд-шоу Європейського ділового союзу [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/page/provedennya- ekonomichnogo-evrosamitu-evropeiskogo-dilovogo-soyuzu-investitsii- rosiya-snd-es-0 30. Проведення Лондонського інвестиційного роуд-шоу Європейсько- го ділового союзу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// oda.cv.ua/page/provedennya-londonskogo-investitsiinogo-roud-shou- evropeiskogo-dilovogo-soyuzu-0 31. Програма ділових консультаційних послуг Європейського Банку Ре- конструкції та Розвитку (BAS) [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://oda.cv.ua/page/programa-dilovikh-konsultatsiinikh-poslug- evropeiskogo-banku-rekonstruktsii-ta-rozvitku-bas 32. Святкування Дня Європи на Буковині тривають протягом всього травня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/ index.php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 33. Співпрацюємо для потужної та об’єднаної Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/page/spivpratsyuemo-dlya- potuzhnoi-ta-ob-ednanoi-evropi 34. Тези виступу Голови Чернівецької обласної державної адміністра- ції М. Папієва на засіданні круглого столу «Буковинський діалог – 2011». 11.05.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=view&id=11320& Itemid=145 35. В Європі оцінили роботу української влади на чотири з плюсом [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index. php?option=com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 36. У Сторожинецькому районі планують взяти участь у впровадженні другого етапу спільної операційної програми «Румунія – Україна – Республіка Молдова 2007-2013» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=vi ew&id=11320&Itemid=145 37. У Чернівцях створили «Європейське містечко» [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: 38. Україна відзначить День європейської співпраці [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: 39. Україна та ЄС досягли порозуміння щодо повного тексту угоди про Асоціацію – Віктор Янукович [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=view &id=11320&Itemid=145 445 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 40. Чернівецька область готується відзначити День Європи [Електрон- ний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option= com_content&task=view&id=11320&Itemid=145 41. Чернівецька область, ЄС та ПРООН продовжать співпрацю для розвитку місцевих громад [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oda.cv.ua/old/index.php?option=com_content&task=view&id= 11320&Itemid=145 42. Checkel J. T. Social construction and integration / J. Checkel // Journal of Europe and Public Policy. – 1999. – Vol, 6 (4), special issue. – Р. 545-560. 43. Declaration on European Identity. Copenhagen, 14 December 1973. [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ena.lu/declaration_ european_identity_copenhagen_14_december_1973-020002278.html 44. Drulak P. Metaforicke plakaty Evropy / P. Drulak // Mezinarodni politika. – 2006. – № 4. – Р. 40-41. 45. Drulak P. Motion, Container and Equilibrium: Metaphors in the Dis- course about European Integration / P. Drulak // European Journal of International Relations. – 2006. – № 12 (4). – Р. 499–531. 46. Moravcsik An. The Choice for Europe: Social Purpose & State Power from Messina to Maastricht / An. Moravcsik. – London: UCL Press, 1998. – 482 р. 47. Political as Text and Talk: Approaches to political discourse / Ed. By P. Chilton, C. Schaffner. – Philadelphia: John Benhamins North Ameri- ca, 2002. – 498 р. 48. Rosamond B. The comparative study of European politics: a distinctively European ield of political science? / B. Rosamond // Perspectives on Europe. – 2013. – Vol. 43(1). – P. 72-78. 49. Schmitter P.O. Examining the Present Euro-Polity with the Help of Past Theories / P.O. Schmitter // Governance in the European Union / Marks G. (ed.). – London: Sage, 1996. – P. 1-15. Наталья Ротар роль официального евроинтеграционного диСкурСа в обновлении политичеСких идентичноСтей граЖдан украины: региональное измерение Модель конструирования региональной идентичности Черно- вицкой области как региона, заинтересованного в процессах евро- пейской интеграции, основана на конкретных практиках самопози- 446 Наталія Ротар Роль офіційного євроінтеграційного дискурсу в оновленні політичних ідентичностей громадян України: регіональний вимір ционирования, таких как идентификация, основанная на поиске и акцентировании ментальных характеристик региона; идентифика- ция, ориентированная на демонстрацию уникальности территории и населения; существование в регионе доминирующего дискурса иден- тичности при недостаточно актуализированной проблеме имиджа ре- гиона; традиционализация символов. Официальная позиция, которая распространяется в черновицком коммуникативном пространстве, основывается на идеологемах (1) осознания культурно-психологи- ческого единства населения региона, что выражается через обраще- ние к толерантности в условиях полиэтничности и (2) уникальности, что закрепляется в символах черновицкой регионального сообщества при помощи актуализации образов исторического пришлого, прежде всего как европейского прошлого. Обозначенная модель формирова- ния региональной идентичности не случайна для Черновицкой об- ласти, ведь именно такой вариант поисков региональной идентичнос- ти характерен для экономически слабых территорий. Ключевые слова: официальный дискурс, политические идентич- ности, региональная идентичность, европейская интеграция. Natalia Rotar the role of the official discourse of european integration in updating political identities of citizens of ukraine: the regional diMension Model construction of regional identity as a region of Chernivtsi re- gion, interested in the processes of European integration, based on the speciic practices of self-positioning, such as identiication based on inding and emphasizing the mental characteristics of the region, iden- tiication, focused on demonstrating the uniqueness of the territory and population, the existence in the region of the dominant discourse identity when not actualized the issue of image of the region; traditionalization characters. The oficial position, which is distributed in Chernivtsi com- municative space, based on ideologemes (1) awareness of the cultural and psychological unity of the people of the region, which is expressed through an appeal to tolerance in a multi-ethnicity and (2) uniqueness that is ixed in the symbols of the Chernivtsi regional community by updating 447 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII images historical newcomers, especially as the European past. Allocated model of regional identity is not coincidental to the Chernivtsi region, because it is such an option searches the regional identity is characteristic of economically weak regions. Key words: oficial discourse, political identity, regional identity, Eu- ropean integration . Ірина ЦІКУЛ принципи формування євроінтеграційного парламентСького диСкурСу Парламентський дискурс за чіткими ознаками суб’єктності, типологічними особливостями й інформаційними класифікатора- ми становить усталену в плані дослідження історії парламента- ризму категорію та динамічну складову законодавчого процесу в структурі політичної комунікації. Аналіз та узагальнення науко- вих підходів до визначення змісту поняття «парламентський дис- курс» дозволили виокремити даний тип як різновиду політичного дискурсу. У статті автор на основі розкриття змісту, встанов- лення меж, виявлення й узагальнення ознак та окреслення особли- востей парламентського дискурсу, визначає принципи формування євроінтеграційного парламентського дискурсу. Ключові слова: демократизація, політична комунікація, дис- курс, політичний дискурс, парламентський дискурс. І нтенсивний розвиток комунікаційних технологій, що про- стежується на зламі XX–XXI ст., значно полегшив вироблен- ня та розповсюдження соціально значущої інформації і сприяв формуванню глобального інформаційного простору, до якого вдалося залучити цілі співтовариства, політичні, економічні, релігійні та культурні інститути. Сучасні засоби масової кому- нікації, передаючи невідомі раніше об’єми інформації мільйо- 448 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу нам людей, справляють значний вплив на різні сфери життя суспільства, відображаючи та формуючи громадську думку. Можна оптимістично стверджувати, що за своєю об’єктивною природою нові комунікаційні технології повинні сприяти де- мократизації всіх сфер суспільного життя. Проте в силу не менш об’єктивно існуючої нерівномірності доступу до джерел інформації було б помилковим заперечувати реальну можли- вість концентрації управління інформаційними потоками в ру- ках достатньо вузького кола осіб. Проблеми комунікації займають важливе місце у спектрі гу- манітарних досліджень. Усвідомлення того, що будь-яке спіл- кування визначає вербальну форму в якості основної, змушує дослідників суспільно-політичних процесів звертати увагу на мовну складову даних феноменів. Сучасне гуманітарне знання (політологічне, соціологічне, психологічне, лінгвістичне тощо) об’єднує загальний об’єкт наукового дослідження – сукупність комунікативних актів, дій і реакцій на них. Кожну з гуманітар- них наук в цьому об’єкті цікавить певна складова комуніка- тивного процесу в цілому. Для лінгвістів це, насамперед, сис- тема засобів вираження, вербальні механізми комунікації. Для психологів – сам процес комунікації. Для політологів – роль різних компонентів влади в політичній комунікації, їх цілі та завдання. Кожен з цих фахівців будує свої моделі політичної комунікації та визначає власні шляхи аналізу об’єкта. Поряд з цим останнім часом простежується неухильне зрос- тання наукового інтересу до дослідження політичного дискурсу. Метою статті виступає визначення принципів формування єв- роінтеграційного парламентського дискурсу на основі розкрит- тя змісту поняття, встановлення меж, виявлення і узагальнення ознак та окреслення особливостей парламентського дискурсу. Різним аспектам політичного дискурсу та конкретним його формам присвячена велика кількість статей і моногра- фій. Зокрема, до теперішнього часу опубліковано ряд науко- вих праць, в яких узагальнюється внесок різноманітних ідей- них течій, шкіл і окремих учених в розробку загальної теорії політичного дискурсу та вивчення конкретних його видів. 449 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Класичними працями, в яких досліджуються проблеми дискур- су, можна назвати твори Ю. Габермаса, Т. Ван Дейка, М. Фуко та М. Гайдегера. Деякі аспекти політичного дискурсу знахо- дять своє відображення в роботах зарубіжних та вітчизняних науковців, серед яких слід відзначити М. Гаврилову, М. Ільї- на, Є. Кожем’якіна, П. Кузьміна, О. Міхальову, В. Павлуцьку, Є. Переверзєва, Г. Почепцова, Є. Шейгал, Дж. Сейдел та М. Гейса та ін. [14; 15; 18; 20; 22]. Політика – це колективна, складноорганізована та ціле- спрямована діяльність, яка потребує налагодження комуніка- тивних зв’язків між державою і громадянами, між окремими представниками влади й окремими громадянами. З моменту свого виникнення політика є найважливішим джерелом і меха- нізмом організації спільної життєдіяльності людей, потужною зброєю цілеспрямованих перетворень в житті суспільства. По- літика виникає там, де індивіди живуть в межах певних тери- торіальних, національних, соціальних чи інших організованих утворень та відчувають потребу в зміні оточуючої соціальної дійсності. Політика існує там, де взаємодія індивідів у рамках вищезазначених утворень відбувається з допомогою вербаль- них (мова) та невербальних (політичні символи) засобів. Полі- тика не може існувати поза діяльністю окремих індивідів, соці- альних груп і спільностей, поза політичною комунікацією, яка пов’язує та спрямовує суспільно-політичне життя. Політична комунікація являє собою сукупність процесів інформаційного обміну та передачі політичної інформації, що структурують політичну діяльність і надають їй нового значення [3, с. 36.]. На думку французького соціолога Р.-Ж. Шварценберга, по- літична комунікація – це процес передачі політичної інфор- мації, за допомогою якого інформація циркулює між різними елементами політичної системи, а також між політичною і со- ціальною системами. Безперервний процес обміну інформаці- єю здійснюється як між індивідами, так і між керуючими та керованими з метою досягнення консенсусу [21, с. 174]. Вітчизняні політологи, розглядаючи політичну комунікацію, розуміють під нею процес циркуляції політичної інформації, 450 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу який структурує функціонування субєктів і обєктів політичної системи та інститутів громадянського суспільства, формує по- літичну культуру та соціальні настрої громадян. [17, с. 347-348]. Політична комунікація – це смисловий аспект взаємодії суб’єктів політики шляхом обміну інформацією в процесі бо- ротьби за владу або її здійснення. Вона пов’язана з цілеспря- мованою передачею та вибірковим прийомом інформації, без якої неможливий політичний процес. За допомогою комуні- кації передаються три основні типи політичних повідомлень: спонукальні (наказ, переконання); власне інформативні (ре- альні або вигадані відомості); фактичні (відомості, пов’язані зі встановленням і підтримкою контакту між суб’єктами по- літики) [6, с. 16]. Зважаючи на наведені вище визначення, можна зробити висновок, що важливою складовою політико-комунікаційних процесів є передача, переміщення та обіг політичної інформа- ції. Політична інформація являє собою сукупністю знань, ві- домостей і повідомлень про явища, факти та події політичної сфери суспільства. З її допомогою передаються політичний досвід і знання, структурується політичне життя, координу- ються зусилля людей, відбувається їх політична соціалізація й адаптація. Комунікація у сфері політики, або політична комунікація, подібно до будь-яких інших комунікаційних актів, може пе- реслідувати різну мету, зокрема передачу інформації, зміну думки або зміну поведінки. Проте ключовою в цьому процесі, поза сумнівом, виступає зміна поведінки, оскільки саме вона становить стрижень владно-управлінських відносин у суспіль- стві. Циклічність політичної комунікації, на яку вказує наяв- ність зворотнього зв’язку, дозволяє розглядати її як складову політичного процесу, без якої сам цей процес представляється неможливим. Відповідно, використаннязасобів масової кому- нікації і контроль над змістом повідомлень, що передаються, виступає в інформаційному суспільстві однією з обов’язкових умов для утримання, реалізації, а в певних випадках і заво- ювання влади. Таким чином, політичну комунікацію мож- 451 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII на розглядати також як особливий вид політичних відносин, за допомогою якого домінуючі в політиці суб’єкти регулюють виробництво і розповсюдження суспільно-політичних ідей [10, с. 308]. Виступаючи одним із компонентів політичного процесу, політична комунікація відрізняється від інших видів взаємодії: по-перше, масовим характером сприймаючої сторо- ни, що включає макроспівтовариства, групи та окремих індиві- дів; по-друге, особливою змістовною значущістю інформації, що передається; по-третє, особливими умовами реалізації кому- нікативного контакту (політичний режим, політична ситуація). Простір політичної комунікації, виступаючи своєрідним со- ціально-інформаційним полем політики, структурує політичну діяльність та надає їй нового значення [3, с. 27]. Загалом мож- на стверджувати, що від ступеня володіння засобами політич- ної комунікації залежить можливість держави реалізовувати політичні проекти на всіх рівнях. Політична комунікація має свою власну, особливу мову – так звану мову влади, або політичний дискурс. Як зазначає Г. Лассуелл, мова політики – це мова влади, мова рішень. Вона реєструє рішення і вносить до них поправки. Це бойовий за- клик, вердикт і вирок, закон, постанова і норма, спірні питан- ня, коментарі тощо [12, с. 266-267]. Визначення Г. Лассуелла найбільш повно охоплює всі сфери політичного життя, мовою яких є політичний дискурс. У процесі взаємодії з громадянським суспільством держа- ва та різноманітні суспільні структури намагаються позиціо- нувати себе, головним чином, за допомогою політичного дис- курсу. В даний час політика носить переважно дискурсивний характер, оскільки політичний дискурс обслуговує всі сфери політичного життя суспільства з метою здійснення впливу на реципієнтів. Це, насамперед, пов’язано з тим, що більшість політичних дій, які є мовленнєвими, реалізуються в інфор- маційному середовищі за допомогою політичної комунікації. У висвітленні політичних процесів інформаційна складова ві- діграє важливу роль, оскільки уявлення про політику форму- ються, перш за все, за допомогою інформаційного фону і на 452 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу основі політичного дискурсу в засобах масової комунікації. Не останню роль відіграє й той факт, що пряма комунікація між політичними діячами і громадянами ускладнена, що ще раз підкреслює значущість політичного дискурсу. Незважаючи на збільшення уваги до політичного дискурсу, загальноприйнятого визначення цього явища поки що немає. Разом із цим у сучасній науковій думці існують численні інтер- претації феномена політичного дискурсу, під яким, зазвичай, розуміють знаково-символічний спосіб комунікації, спрямова- ний на виробництво та відтворення знань, образів, сенсів, зна- чень, цінностей, інтерпретацій, які здійснюють функції репре- зентації, позиціонування й ієрархізації соціальних суб’єктів в динамічному просторі політичного поля [19]. Багато дослідни- ків (М. Фуко, А. Грамши, Р. Барт, Ю. Хабермас, П. Бурдьє та ін.) дотримуються думки про те, що дискурс – це могутній владний ресурс, який, володіючи знаковим характером, виконує функцію регулювання, розподілу та відтворення владних відносин. На думку П. Кузьміна, дискурс в політиці можна розгля- дати як спосіб комунікації, заснований на вербальному та невербальному обміні ідеями, позиціями, поглядами учасни- ків політичного життя у відповідності з їх переконаннями та певними правилами, нормами з метою прийняття політичних рішень [11, с. 223]. За А.М. Барановим, політичний дискурс є сукупністю всіх мовленнєвих актів, що використовуються у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися згідно з існуючими традиціями та отримали пере- вірку досвідом [1, с. 39]. Політичний дискурс – це спосіб тлумачення соціальної ре- альності в ключових термінах політики (перш за все, влади). Політичним дискурсом є певний вид практичної мовної діяль- ності, що обслуговує політичні процеси та структурований від- повідними текстами (поняттями, концептами). Виокремлюючи владний компонент політичного дискурсу, доречно навести ви- значення російських вчених Є. Переверзєва та В. Кожем’якіна, які під політичним дискурсом розуміють здійснену в певних історичних і соціальних рамках інституційно організовану 453 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII та тематично сфокусовану послідовність висловлювань, ре- цепція яких здатна підтримувати та змінювати відносини до- мінування та підкорення в суспільстві [15, с. 76]. Відповідно всі комунікативні стратегії переконання в рамках політичного дискурсу слугують одній меті – боротьбі за владу. Спрямуван- ня свідомості на боротьбу за владу – це специфічна характе- ристика політичного дискурсу. Політичний дискурс – це дискурс, створюваний політика- ми. Обмежуючи політичний дискурс професійними рамка- ми, діяльністю політиків, можемо відзначити, що політичний дискурс є водночас формою інституціонального дискурсу. Це означає, що дискурсами політиків уважаються ті дискурси, котрі створюються в такій обстановці, як засідання уряду, се- сія парламенту, з’їзд політичної партії. Відповідно, дискурс є політичним тоді, коли він супроводжує акт у політичній об- становці. Метою політичного дискурсу є створення підґрун- тя для переконання адресатів, мотивація та спонукання до дії [5, с. 377-379]. В теорії політичної комунікації дискурс висту- пає інструментом вербалізації політичної боротьби та, відпо- відно, складовою еволюції парламентської моделі демократії. Політичний дискурс представляє світ політики. До нього вхо- дять політичні виступи, офіційні тексти з політичної тематики, наприклад постанови, укази, закони, наукові політологічні стат- ті, газетно-публіцистичні тексти. Кожен із цих різновидів полі- тичного дискурсу має свої цілі. Зважаючи на те, що практично у всіх сучасних демократичних суспільствах одним із найваж- ливіших політичних інститутів є парламент, важливе місце в системі комунікативних відносин між владою та громадськістю належить парламентському дискурсу, оскільки саме мова парла- ментарів у значній мірі відображає політичну культуру суспіль- ства. Суспільне призначення парламентського дискурсу полягає в тому, щоб навіяти адресатам (громадянам співтовариства) не- обхідність «політично правильних» дій та оцінок. Структура парламентського дискурсу визначається пере- важно ієрархічною (вертикальною) організацією, що відпові- дає принципам формування, організації і реалізації адміністра- 454 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу тивної комунікації. Парламентський дискурс як за змістом, так і за формою багато в чому визначається класифікатором депу- татської мотивації, яка, на думку, Д. Герцога, має трирівневу структуру: на вищому щаблі знаходиться потреба у владі, на другому – захист інтересів громадян, далі – потреба у підви- щенні професійних знань [8, с. 161]. Для демократичного парламентського дискурсу характерні: • плюралізм комунікативної поведінки в політичній сфері спілкування (стратегії можуть варіюватися в залежності від типу комунікації, позицій та особистісних характе- ристик учасників політичної комунікації); • діалоговість політичного спілкування (незалежність су- спільної і політичної діяльності призводить до активіза- ції та розкріпачення учасників комунікації); • індивідуалізація політичного спілкування (неповторність особистого стилю, унікальність вираження й оформлен- ня ідей і думок різними людьми, збільшення кількості особистісних моделей спілкування у політичному кому- нікативному просторі); • розвиток публічної мови (спонтанні виступи, публічне спілкування (інтерв’ю, бесіди, ток-шоу, публічні диску- сії, політичні дебати). Процес соціалізації парламентського дискурсу дозволяє пар- ламентарям встановлювати і підтримувати соціальні стосунки, сигналізувати про свою приналежність до конкретної суспіль- ної групи, утверджувати особистісно-політичну ідентичність, яка повинна відповідати визначальним ідентифікуючим озна- кам парламентської партії (депутатській фракції або групі). Діалоговість парламентського дискурсу суттєво впливає на його зміст. Так, наприклад, засідання погоджувальної ради, ко- регування порядку денного пленарних засідань, консультації керівників депутатських фракцій і груп, робота в комітетах як складові дискурсу можуть набувати суперечливого забарвлен- ня, оскільки депутат повинен рахуватися з вимогами партійної дисципліни чи консолідованим рішенням профільного коміте- ту [2, с. 105-106]. 455 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Парламентський дискурс за чіткими ознаками суб’єктнос- ті, типологічних особливостей, інформаційними класифікато- рами становить усталену в плані дослідження історії парла- ментаризму категорію та динамічну складову законодавчого процесу в структурі політичної комунікації. Суб’єктам парла- ментського дискурсу притаманна інтенція боротьби, ступінь якої багато у чому залежить від предмета, актуальності та три- валості повідомлення. У даному контексі доречно звернути- ся до класифікації парламентського дискурсу, запропонованої М. Желтухіною. За результатами порівняльного аналізу депу- татських виступів дослідниця виділяє у парламентському дис- курсі наступні типи повідомлень: • інформаційні – визначаються описовістю, браком конф- ронтаційних елементів та мінімальним впливом суб’єкта комунікації на адресата; • аргументативно­аналітичні – пов’язані з професій- ною здатністю до переконання за допомогою логіко-по- нятійного апарату; • імперативні – властивий ситуаціям, коли пріоритетни- ми стають методи емоційно-експресивного тиску, кате- горичність суджень, гіперболізація, некоректна метафо- ричність тощо [9, с. 28-29]. Зауважимо, що окреслені типи парламентського дискурсу перебувають у прямій залежності від його предмета, завдань, що висуваються перед різними політичними силами з метою збільшення кількості прихильників і зазвичай розв’язуються за допомогою застосування або владних, або комунікативних повноважень. Підсумовуючи, зазначимо, що парламентський дискурс – це багато в чому оцінювальне явище, яке виявляється у тому, як депутатами оцінюється суспільно-політична ситуація в країні чи за її межами: оцінка окремих політичних, соціальних, еко- номічних, культурних подій тощо. Відповідно, емоційність та раціональність в парламентському дискурсі є взаємообумов- леними. Залежно від предмета обговорення та мети політик- 456 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу адресат може активізувати той чи інший вид оцінювання: емо- ційний чи раціональний. У зв’язку з цим можна стверджувати, що в системі полі- тичної комунікації парламентський дискурс дедалі помітніше впливає як на основні інформаційно-організаційні чинники розвитку політичної системи, так і на зміст електоральної сві- домості та, відповідно, позицій громадян в період виборчих кампаній. При цьому виникає потреба вдосконалення орга- нізаційного забезпечення парламентського дискурсу з метою підвищення відкритості й публічності парламентської комуні- кації та зміцнення комунікативних зв’язків з іншими гілками державної влади. список використаних джерел 1. Баранов А.Н. Лингвистическая теория аргументации (когнитивный подход) / А.Н. Баранов. – М. : Наука, 1990. – 253 с. 2. Ганжуров Ю. Парламентський дискус в публічних комунікаціях / Ю. Ганжуров // Політичний менеджмент. – 2005. – №6. – С.103-113. 3. Грачев М.Н. Политическая коммуникация / М.Н. Грачев // Вестн. Рос. ун-та дружбы народов. – Серия : Политология. – 1999. – № 1. – С. 24-39. 4. Грачев М.Н. К вопросу об определении понятий «политическая коммуникация» и «политическая информация» / М.Н. Грачев // Вестн. Рос. ун-та дружбы народов. – Серия : Политология. – 2003. – № 4. – С. 34-42. 5. Демьянков В.З. Интерпретация политического дискурса в СМИ / В.З. Демьянков // Язык средств массовой информации : учеб. пособие для вузов / под ред. М. Н. Володиной. – М., 2008. – С. 374-393. 6. Денисюк, С.Г. Технологічні виміри політичної комунікації : моно- графія / С.Г. Денисюк. – Вінниця : ВНТУ, 2010. – 276 с. 7. Дискурс як когнітивно-комунікативний феномен : монографія / за заг. ред. І.С. Шевченко. – Х. : Константа, 2005. – 356 с. 8. Желтухина М.Р. Тропологическая суггестивность мас-медиаль- ного дискурса: о проблеме речевого воздействия тропов в языке СМИ : монография / М.Р. Желтухина. – М. : Из-во ВФ МУПК, 2003. – 656 с. 9. Желтухина М.Р. Комическое в политическом дискурсе конца ХХ ве- ка / М.Р. Желтухина. – М. : Из-во ВФ МУПК, 2000. – 264 с. 457 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 10. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология : учебник. – М. : Юристъ, 2002. – 511 с. 11. Кузьмин П.В. Дискурс как способ политической деятельности / П.В. Кузьмин // Ученые записки Таврического национального уни- верситета им. В.И. Вернадского, Серия: философия. Том 19(58). – Симферополь, 2006. – №2. – С.222-227. 12. Лассуэлл Г. Язык власти / Г. Лассуэлл // Политическая лингвисти- ка. – Вып. 20. – Екатеринбург, 2006. – С. 264-279. 13. Михалева О.Л. Политический дискурс: способы реализации аго- нальности / О.Л. Михалева // Построение гражданского общества: материалы междунар. гуманитар. конгресса «Русский язык: его со- временное состояние и проблемы преподавания». – Иркутск : Изд- во Ирк. гос. пед. ун-та, 2002. – Ч. 3. – С.96-105. 14. Павлуцька В.О. Політичний дискурс: особливості та функції / В.О. Павлуцька // Вісник Житомирського державного університету. Випуск 39. Філологічні науки. – Житомир, 2008. – С. 218-221. 15. Переверзев Е.В., Кожемякин Е.А. Политический дискурс: многопа- раметральная модель / Е.В. Переверзев, Е.А. Кожемякин // Вестник ВГУ, Серия: лингвистика и межкультурная коммуникация. – Белго- род, 2008. – №2. – С.74-79. 16. Политические коммуникации / Под ред. А.И. Соловьева. – М. : Ас- пект Пресс, 2004. – 332 с. 17. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шапо- вал (заст. голови) та ін. – К. : Парламентське видавництво, 2011. – 808 с. 18. Почепцов Г.Г. Теория коммуникации / Г.Г. Почепцов. – М.: Рефл- бук ; Ваклер, 2001. – 651 с. 19. Русакова О.Ф., Максимов Д.А. Политическая дискурсология: пред- метное поле, теоретические подходы и структурная модель полити- ческого дискурса / О.Ф. Русакова, Д.А. Максимов // Полис. – 2006. – № 4. – С. 26-43. 20. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Пер. с нем. под ред. Д. В. Скляднева, послесл. Б.В. Маркова. – СПб.: Наука, 2000. – 380 с. 21. Шварценберг Р.-Ж. Политическая социология : пер. с фр. / Р.-Ж. Шва- рценберг. – М., 1992. – Ч. 1. – 180 с. 22. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса / Е.И. Шейгал. – М.: ИТДГК «Гнозис», 2004. – 326 с. 458 Ірина Цікул Принципи формування Євроінтеграційного парламентського дискурсу ирина Цикул принципы формирования евроинтеграционного парламентСкого диСкурСа Парламентский дискурс, исходя из четких признаков субъект- ности, типологических особенностей и информационных класси- фикаторов составляет устоявшуюся в плане исследования истории парламентаризма категорию и динамическую составляющую зако- нодательного процесса в структуре политической коммуникации. Анализ и обобщение научных подходов к определению содержания понятия «парламентский дискурс» позволило выделить данный тип в качестве разновидности политического дискурса. В статье автор, на основе раскрытия содержания понятия, установления пределов, выявления и обобщения признаков, а также очерчивания особенно- стей парламентского дискурса, определяет принципы формирования евроинтеграционного парламентского дискурса. Ключевые слова: демократизация, политическая коммуникация, дискурс, политический дискурс, парламентский дискурс. Iryna Tsikul principles of parliaMentary european of the parliaMentary discourse on european integration The present study analyzes clear subjectivity, typological features and information classiiers grounds of parliamentary discourse as an estab- lished category and dynamic component of the legislative process in the structure of political communication in terms of parliamentarism history research. The focus of the study revolves around analysis and synthesis of scientiic approaches to the determination of «parliamentary discourse», enabling the author to single out this type as a form of the political dis- course. The body of the article goes on to discuss the problem of parlia- mentary discourse essence, its delineation, identiication and synthesis of its markers, deines the principles of European integration parliamentary discourse, various discourse genres and their characteristic structures. Keywords: democratization, political communication, discourse, po- litical discourse, parliamentary discourse. 459 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Юрій МАЦІЄВСьКий міЖнародна ізоляція гібридних реЖимів: випадок україни Метою статті є перевірка прогностичного потенціалу тео- рії виживання і зміни гібридних режимів С. Левітскі і Л. Вея на прикладі України. Спираючись на ключові тези авторів про за- лежність стабільності режиму від організаційного потенціалу держави і сили зовнішнього демократичного тиску, зроблений висновок про збільшення системної уразливості країни у випад- ку накладання санкцій. Якщо санкції будуть накладені, ізоляція може призвести до зміни влади. В іншому випадку ізоляція може бути використана зовнішніми гравцями для отримання страте- гічних переваг коштом України. Ключові слова: міжнародна ізоляція, санкції, стабільність режиму в Україні Ч ому попри зростаючу критику дій українського керівни- цтва і негативні оцінки парламентських виборів 2012 р., санкції не були накладені? Які були мотиви у США та ЄС щодо накладання чи не накладання санкцій? Врешті, чи при- датна теорія виживання і зміни режимів С. Левітскі і Л. Вея [1] для пояснення відсутності санкцій і майбутнього політичного режиму в Україні? Перелічені питання розглядатимуться у трьох частинах роботи. На початку буде описаний політичний контекст між- народної ізоляції керівництва України, далі стисло подана мо- дель виживання і зміни режимів, а в кінці зроблені дедуктивні узагальнення щодо можливих наслідків накладання санкцій і запропоновані причини їх відсутності. Політичний контекст Згортання демократизації в Україні вперше було відзначене у звіті Freedom House у березні 2011р., коли Україна випала з гру- пи «вільних країн» і повернулася до групи «частково вільних» країн. Через місяць організація підготувала спеціальний звіт 460 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України про щодо стану демократії в Україні [2]. З того часу негативні оцінки тільки посилювались аж поки не досягли піку у виступі А. Меркель у Бундестазі, яка 10 травня 2012 р. прирівняла Україну до Білорусі, назвавши її диктатурою1 [3]. Майже через місяць, 5 червня, в інтерв’ю радіо «Свобода» колишній посол США в Україні Стівен Пайфер у більш стриманому тоні заявив таке: «я не виключаю, якщо ситуація із демократією, із права- ми та свободами в Україні погіршуватиметься – офіційний Ва- шингтон повернеться до питання санкцій проти України» [4]. 22 вересня 2012 р. Сенат США ухвалив резолюцію в якій за- кликав керівництво України негайно звільнити Ю. Тимошен- ко і інших політичних в’язнів. У резолюції було звернення до Держдепартаменту США запровадити заборону на видачу віз «для усіх відповідальних» за ув’язнення і погане поводження з Ю.Тимошенко і іншими опозиційними політиками [5]. Вре- шті 10 грудня 2012р. рада ЄС ухвалила резолюцію по Україні де поряд з визнанням регресу у стандартах проведення виборів підтвердила готовність підписати з Україною Угоду про асоціа- цію за умови «відчутного прогресу» у трьох раніше визначених сферах – відповідність парламентських виборів міжнародним стандартам, вирішення питання вибіркового правосуддя і здій- снення раніше визначених реформ, зокрема прийняття з участю опозиції Виборчого кодексу, реформування судової системи і впровадження конституційної реформи [6]. На фоні цих заяв погіршення усіх показників демократиза- ції, що були відзначені у звіті Freedom House за 2012 р., тільки посилили градус напруги навколо України [7]. В українських медіях суть дискусій переважно зводилась до питання – будуть санкції чи ні? Зосередження уваги лише на факті санкцій не дало можливості поглянути далі – які є мотиви санкцій і яких наслідків очікує Захід від застосування чи незастосування санкцій? 1 За цим емоційним порівнянням стояла не так стурбованість німець- кого канцлера занепадом ліберальних цінностей в Білорусі та Україні, як реакція на антигерманізм української влади, типова для Німеччини нехіть щодо розширення ЄС на Схід і давня орієнтація на Росію. 461 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII На початку одне зауваження. У коментарях українських спостерігачів домінує думка про те, що Захід не піде на оголо- шення санкцій чи то з економічних міркувань [8], щоб, мовляв, не втратити свій бізнес, чи з геополітичних міркувань, щоб не втратити Україну [9]. Ця думка є надто поверхневою, тому, що: 1) відштовхується від хибного уявлення про геополітичну вагу України у протистоянні Заходу і Росії, 2) санкції (ізоляцію) розглядає лише як демонстраційний засіб тиску чи ресурс у досягненні стратегічних переваг. Україна перестала бути пріоритетом для США ще напри- кінці другого президентського терміну Джорджа Буша. По- при включення України до Європейської політики сусідства, європейці не дали Україні чітких перспектив вступу до ЄС, як вони це зробили для Болгарії і Румунії. Ця непослідовність послабила західний демократичний вплив і дозволила проро- сійськи налаштованим елітам в Україні педалювати тему без- успішності вступу до ЄС. Україна й далі залишається у «сірій зоні», а «втома від України» скінчилася роздратуванням че- рез недотримання В. Януковичем обіцянок «вирішити справу Тимошенко». Окрім того, підхопивши емоційну заяву А. Мер- кель, західна преса нагнітала негатив про Україну напередодні фінальної частини чемпіонату Європи з футболу. Там, мовляв, расизм, ксенофобія і диктатура. Про те, що расизму і ксенофо- бії в Україні немає, побачили самі вболівальники. А от про дик- татуру чи авторитаризм часто можна прочитати і в українських ЗМІ. Політичний режим в Україні не є ні тим, ні іншим. Це гіб- ридний режим, що поєднує конкурентні вибори з неповагою до закону і глибоко вкоріненим клієнтелізмом. З приходом до влади В. Януковича цей режим схиляється у бік авторитариз- му. Але концентрація повноважень в рухах президента, ніве- лювання ролі парламенту і суду, зменшення політичної конку- ренції, посилення тиску на ЗМІ і втручання силових структур у політичний процес не гарантують встановлення авторита- ризму. Цьому заважають такі структурні чинники, як глибока фрагментація еліт, регіональні поділи, системна корупція, що «роз’їдає» бюрократію і силові структури, низька економічна 462 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України ефективність, що підриває легітимність владної команди і – чи не найважливіше – неприйняття українцями самої ідеї авто- ритаризму [10, с. 34-35]. У складній міжнародній і напруже- ній внутрішній ситуації влада може ще більше посилити тиск на опозицію, ЗМІ чи громадські організації, але сумнівно, що за існуючих структурних обмежень такі дії будуть мати очіку- ваний ефект. Режим в Україні буде й далі не більше ніж ква- зі-авторитарним [11]. Тим не менше, що нам каже теорія про зв’язок санкцій (міжнародного тиску) і виживання режимів? Західний тиск чи внутрішні ресурси? Західні політологи Стівен Левіцкі і Лукан Вей запропону- вали теорію виживання і зміни гібридних режимів. Вони бе- руть до уваги три фактори: інтенсивність зв’язків з заходом (рух людей, товарів, послуг, капіталів, чи ідей), організаційний потенціал держави і правлячої партії (керованість державою) і уразливість держави до західного тиску. Аналізуючи ці фак- тори у випадку 35 країн протягом 1990–2008 рр., вони виявили наступне. Коли зв’язок із Заходом був значний, як у Східній Європі, гібридні режими демократизувались. Збільшення тиску на владу, підтримка опозиції вели до зміни балансу ресурсів, а це збільшувало ціну утримання влади. Висока інтенсивність зв’язків підштовхувала автократів відмовитись від влади за- мість її утримання будь-якою ціною. Там, де був зв’язок низький, як у країнах колишнього СРСР, зовнішній демократичний тиск був слабшим. У цих країнах ре- жими формувалися відповідно до організаційних можливостей (organizational capacity) еліт. Там, де держава і правляча партія були добре організовані, правлячі групи змогли подолати опо- зицію і втримати владу. Якщо ж держава і правляча партія були слабкими, виживання режимів було під загрозою. Якщо адміні- стративний потенціал влади недостатній для попередження від- ступництва еліт чи придушення протестів, влада вразлива навіть до слабких дій опозиції. В таких країнах третій фактор – ураз- ливість держави до західного демократичного тиску (Western 463 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII leverage) – часто був вирішальним. Там, де стратегічний чи еко- номічний потенціал держави стримував такий тиск (як у випад- ку Росії) або там, де був значний антидемократичний тиск (Росії на Білорусь), навіть слабкі режими збереглися без змін. Якщо ж західний ресурс виявлявся сильнішим, ті режими не встояли. Так і в Україні після «Помаранчевої революції» виникла слабка «дефектна демократія». Проте за відсутності тісних зв’язків із Заходом нові лідери часто ставали автори- тарними (як у Грузії), а там, де Захід діяв непослідовно, слабка демократія не змогла консолідуватись (як в Україні). Перелі- чені фактори є важливими, але на результат – збереження чи падіння гібридного режиму – вплив мають й інші чинники: економічні, історичні, а також організаційний потенціал влад- них і опозиційних еліт. Тому деякі режими змінюються в іншо- му напрямку, ніж передбачала теорія. Так, наприклад, авторам здавалося, що після 2004 р. Україна починає рухатись у демо- кратичному напрямку, але протягом п’яти років президентства В. Ющенка українські еліти не змогли виробити принципи де- мократичної політичної гри, що й дозволило його наступнику швидко розширити повноваження і встановити контроль над законодавчою і судовою гілками влади. Що нам каже ця теорія? Ізоляція – це різновид західного ресурсу, який, у випадку застосування, має показати наскільки український режим вразливий до західного тиску. Однак тео- рія С. Лєвіцкі і Л. Вея не каже нам, які мотиви – ціннісні чи стратегічні – переважують у тому чи іншому випадку. Санкції: мотиви і наслідки Чому попри «брудні» вибори США і ЄС утрималися від на- кладання санкцій? У Вашингтону й Брюсселю були свої моти- ви. У США склалося два погляди щодо санкцій: експертний і урядовий. Міжнародні організації та їх представники (як Девід Кремер (президент Freedom House) чи Стівен Пайфер (експерт близького до демократів Інституту Брукінгза, посол США в Україні (1997–2000 рр.)) висловлюються щодо необхідності введення санкцій [12]. Натомість урядовці вважають, що кра- 464 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України ще здійснювати «тиск через залучення» – відновлення співп- раці з МВФ, участі американських компаній в енергетичних проектах тощо. Такі дії мають стримати Україну від подаль- шого сповзання до авторитаризму і в орбіту Росії. У сум’яттях ЄС суперечності між демократичними ціннос- тями і геополітичними інтересами були примирені в резолюції по Україні. «Стара Європа» сприйняла аргументи дипломатів з «Нової Європи», які більше стурбовані геополітичними на- слідками вступу України до Митного союзу і підтвердила го- товність підписати Угоду про асоціацію, розуміючи, що її ви- конання буде проблематичним. Метою санкцій є зміна влади, зміна політики або отримання стратегічних переваг на свою користь. Проте у США та ЄС розуміють, що санкції – це дуже непевний інструмент, і ефект може бути зворотнім. Тому на Заході не самі санкції, а погрозу використання санкцій розглядають як засіб тиску на В. Яну- ковича. Отже, санкції не сходять з порядку денного, а залиша- ються засобом «м’якого тиску». Якби санкції – обмеження контактів українського керівни- цтва, замороження їх рахунків і діючих програм – були б на- кладені, це означало б жорстку міжнародну ізоляцію. Жорстку тому, що Росія, Китай та ще кілька країн залишилися б єдиним вікном комунікації з зовнішнім світом. В умовах фактичної ізо- ляції від контактів із західними установами і лідерами і зростаю- чого тиску з боку Росії В. Янукович може почати рух у напрямку Митного союзу. Попри те, що для Заходу Україна не є важлива у геополітичному сенсі, для США, а особливо ЄС, втрата України стала б відчутною іміджевою поразкою. Тому питання санкцій, напевно, залишатиметься відкритим і буде використовуватись як засіб тиску на українську владну верхівку. «М’яка ізоляція», імовірно, збережеться до вирішального моменту президентських виборів. Тоді міжнародна делегіти- мація В. Януковича може схилити шальку терезів на бік конку- рента, і влада може бути змінена. Отже, ненакладання санкцій після виборів має означати, що Захід не хотів робити «холос- тий постріл». 465 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Додатковими факторами відсутності санкцій слід вважа- ти такі: збереження політичного плюралізму в українсько- му парламенті, суперечливі сигнали від української опозиції і небажання погіршувати і так погане становище громадян. Результат опозиції – 177 місць у Верховній Раді дуже конт- растує з Росією і Білоруссю, де опозиція немає і близько по- дібного представництва. Проте спочатку опозиція заявила про невизнання виборів і бажання скласти мандати, потім – про невизнання виборів, але участь у роботі парламенту. Врешті визнання виборів опозицією позбавило Захід мотиву для ін- тервенції. Попри те, що у заявах окремих західних політиків та експертів санкції не мали стосуватися громадян, останні одно- значно понесли б втрати. Ці втрати могли бути більшими, ніж навіть компенсації у вигляді спрощеної процедури отримання шенгенських віз, збільшення кількості стипендій для навчан- ня українських студентів у Західних університетах, підтрим- ки незалежних ЗМІ чи громадських організацій. Це непрямі втрати, або недоотримана вигода від непідписання угоди про зону вільної торгівлі й політичну асоціацію з ЄС, замороження Україно-НАТОвських програм, відсутності інвестицій, погір- шення міжнародного іміджу країни. Отже, між погіршенням і потеплінням відносин України з Заходом міг би залишитись «серединний варіант», або м’яка ізоляція з перспективою потепління, якщо В. Янукович не по- чне зближення з Митним союзом. Санкції – це вказівка на те, що з керівництвом країни не можна вести мову у форматі демократичного діалогу. У Ва- шингтоні і Берліні розуміють, що санкції не зроблять україн- ську владу демократичною. Навпаки, санкції лише посилять антизахідну пропаганду, віддалять Україну від ЄС, але най- гірше, що вони можуть бути використані В. Путіним для бло- кування Угоди про асоціацію. Отже, санкції можуть посилити системну вразливість країни, тобто мати протилежний ефект. Хто цим скористається і з якими результатами – буде видно у найближчі кілька місяців. Попри те, що західні політики та експерти майже в унісон заявляють, що дотримання лібе- 466 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України ральних цінностей є умовою відновлення діалогу і ключем до розмороження процесу підписання угоди про асоціацію з ЄС, стратегічні міркування так і не стали пережитком ні в Москві, ні Берліні чи Вашингтоні. Ліберальні цінності є важливими, але не менш важливими є стратегічні інтереси. Санкції щодо недемократичних лідерів дуже рідко мали оздоровчий ефект – повернення до демократичних правил гри. Частіше бувало на- впаки – посилення репресій, особливо у персоналістських ре- жимах, як у випадку А. Лукашенка [13]. Це добре усвідомлюють у західних столицях, тому існую- ча ізоляція, напевно, буде використана як інструмент «м’якого тиску» з метою: а) збереження впливу на керівництво Укра- їни, б) зменшення «системної уразливості» режиму Януко- вича на початку нової хвилі рецесії. На що тут розраховує Захід? Очевидно, на 1) власний потенціал; 2) організаційну слабкість режиму; 3) переконання в тому, що В. Янукович не пі- де на зближення з В. Путіним у стратегічних питаннях (вступ до Митного союзу). Якщо ж В. Янукович і піде на стратегічні поступки В. Путіну (погодиться вступити до Митного союзу чи обере м’якший варіант – створить спільний з Росією кон- сорціум по експлуатації ГТС, дозволить приватизувати страте- гічні галузі, землю тощо), ця втрата, як вважає С. Пайфер, не є важливою для Заходу у поточній ситуації. У Західних столицях добре розуміють, наскільки напруже- ними є стосунки між Москвою і Києвом, перш за все у питан- нях газу. Допуск американської Chevron і англо-нідерландської Shell на український ринок свідчить про те, що В. Янукович має намір звільнитися від газового зашморгу В. Путіна. Попри перерозподіл ресурсів на користь «сім’ї», стабіль- ність режиму є низькою. Індекс стабільності, що був складе- ний з п’яти показників, виявив внутрішню слабкість правлячої команди [14]. Низька стабільність, або нездатність реагувати на внутріш- ні і зовнішні виклики є свідченням уразливості режиму. Сфор- мований навколо України імідж є таким, що після переважно негативних оцінок виборів рішення про санкції було б легко 467 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII прийняти навіть тим країнам, які традиційно виступають лобіс- тами України в ЄС. У таких умовах вплив «непередбачуваних змінних» – новий виток економічної кризи, обвал гривні, тех- ногенна чи екологічна катастрофа – могли би стати фактором, що порушить керованість всередині країни. В разі міжнародної ізоляції і внутрішньої нестабільності хижацькі українські еліти будуть рятуватися самі, але не факт, що будуть рятувати країну. Отже, м’яка ізоляція є відкладеним у часі інструментом тиску з метою збереження впливу на ситуацію в країні, або інструмен- том зміни влади, якщо та зробить стратегічні помилки. Якщо В. Янукович не зробить стратегічних помилок, він може втриматись при владі до закінчення президентських по- вноважень. Проте коли журналісти пишуть про, буцімто, не- пряму купівлю таких поступок західними компаніями Shell та Chevron, які погодились виплатити Україні 6 млрд. грн. у ви- гляді «бонусів» за доступ до надр [15], С. Пайфер та Е. Чоу стверджують, що ніякого торгу (фінансова допомога від компа- ній в обмін на політичні поступки (звільнення опозиціонерів, формування опозиційного уряду) не буде [16]. Це вказує на те, що західні компанії і західні уряди діють окремо і кожен з цих гравців має свої цілі в Україні. Якщо для компаній важливим є доступ до стратегічних ресурсів (родовищ), то для західних урядів настійливе нагадування про взяті на себе зобов’язання (прагнення приєднатися до ЄС) і можливе накладання санк- цій залишаються оптимальною стратегією щодо керівництва України. Виконання цих вимог означатиме поступову втрату влади, але без правових наслідків. Не виконання – фактично те саме, але з імовірними правовими наслідками. Президент це усвідомлює, тому намагається не робити поспішних кроків. Але часу на прийняття важливих рішень залишається все мен- ше. В таких умовах шансів залишитись при владі після 2015 р. у В. Януковича фактично немає. Якщо ці висновки правильні, то для забезпечення політич- ного майбутнього В. Янукович змушений буде виконати ви- моги Заходу або Росії. Міжнародна ізоляція, в яку себе загнав президент, – це ресурс, яким не можуть не скористатися ні на 468 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України Заході, ні в Росії. Таким чином, гра й далі триває на україн- ському полі, але В. Янукович тут не суддя і навіть не гравець. Українські еліти, якого б кольору вони не були, на жаль, не ба- чать далі власних маєтків. Тому ними й далі грають, як м’ячем на футбольному полі. Біда в тому, що такі ігри завжди є про- грашними для країни, яка щоразу стає трофеєм у чужих руках. Чи є тут позитивний сценарій для влади і громадян? Найкращий сценарій для влади і народу був, якби сама «вла- да» пішла «чисто». Це означає знайти спосіб звільнити опо- зиційних політиків, відновити політичний діалог з Заходом, закінчити справу з підписати угоди про асоціацію з ЄС, до- могтись від опозиції і «зовнішніх гравців» гарантій особистої безпеки і спокійно жити далі. Проте у країнах, де є політичні в’язні, прикладів «чистого» відходу від влади не було. Тому цей варіант для України є малоймовірним. Який би сценарій був позитивний для суспільства? Самоорганізація, громадський тиск на владу і опозицію й альтернативна координація на місцях могли би стати таким сценарієм. Варіант ненасильницької неспівпраці з режимом у прийнятній для громадян формі, народжений у неформальних мережах комунікації, міг би показати владі в Україні і на За- ході, що з суспільством треба рахуватись. Обидва варіанти виглядають малоймовірним у теперішніх умовах. Як насправді поведе себе влада і громадяни у неспри- ятливій міжнародній обстановці, буде свідчити про здатність двадцятилітнього суспільства відповідати викликам сучасного світу. Висновки: Запропонований сценарій розвитку відносин між Заходом і Україною є дедуктивною проекцією теорії С. Левіцкі і Л. Вея. Якщо теорія правильна, крім пояснення, вона повинна прогно- зувати події, що підпадають у сферу її дії. Отже, накладання санкцій мало би призвести до збільшення системної уразли- вості України, її імовірного сповзання в орбіту Росії, що ста- ло б іміджевою поразку Заходу. Збереження «м’якої ізоляції» 469 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII з перспективою потепління виглядає більш відповідальним кроком США і ЄС. В цих умовах президент України з метою вирішення питання особистого політичного майбутнього зму- шений буде зробити стратегічний вибір на користь Заходу чи Росії. Якщо ж ціна поступок виявиться більшою, ніж ціна збе- реження влади, діюче владне угрупування може змінитись. Розгляд умов, за яких можливий такий розвиток подій, є важ- ливим напрямком подальших досліджень. список використаних джерел і літератури 1. Levitsky S., Way L. Competitive Authoritarianism: Hybrid Regimes After the Cold War / Steven evitsky, Lucan A. Way // Problems of International Politics: Сambridge University Press, 2010. – 517 pages. 2. Б’ючи на сполох: на захист демократії в Україні. Звіт Freedom House щодо стану демократії та захисту прав людини в Україні. [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.freedomhouse.org/sites/ default/iles/inline_images/Freedom%20House_UKR.pdf 3. Меркель: в Україні – диктатура та репресії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=3zxPs9QzcoY 4. Україна рухається до російського авторитаризму – Стівен Пайфер [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.radiosvoboda. org/content/article/24604785.html 5. S.Res.466 Calling for the release from prison of former Prime Minister of Ukraine Yulia Tymoshenko. [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу : http://www.gpo.gov/fdsys/pkg/BILLS-112sres466ats/pdf/BILLS- 112sres466ats.pdf 6. Висновки Ради ЄС по Україні (повний текст документу) [Елек- тронний ресурс]: Тиждень.ua – Режим доступу до журналу: http:// tyzhden.ua/Politics/67242. – Назва з екрану. 7. Freedom House. Nations in Transit. Ukraine [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.freedomhouse.org/report/nations-transit/ 2012/ukraine 8. Стратієвський Є. Україна Януковича: Європа не покарає, Росія не приборкає. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zaxid. net/home/showSingleNews.do?ukrayina_yanukovicha_yevropa_ne_ pokaraye_rosiya_ne_priborkaye&objectId=1256375 9. Фесенко В. США навряд чи вводитимуть санкції проти України, – політолог. Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zaxid.net/ home/showSingleNews.do?ssha_navryad_chi_vvoditimut_sanktsiyi_ proti_ukrayini__politolog&objectId=1256163 470 Юрій Мацієвський Міжнародна ізоляція гібридних режимів: випадок України 10. Мацієвський Ю. В. Інволюція конституціоналізму і квазі-автори- тарний режим в Україні / Юрій Мацієвський // Вибори і демократія. – 2011. – № 3. – С. 49-56. 11. Мациевский Ю. Смена, транзит или цикл: динамика политического режима в Украине в 2004-2010 гг. // Полис. – 2010. – № 5. – С. 17-37. 12. Екс-посол Пайфер: У США більше не сприймають Україну як де- мократичну державу [Електронний ресурс]:Інформаційне агентство УНІАН – Режим доступу: http://www.unian.ua/news/535602-eks-po- sol-payfer-u-ssha-bilshe-ne-spriymayut-ukrajinu-yak-demokratichnu- derjavu.html. – Назва з екрану. 13. Escribà-Folch A. Authoritarian Responses to Foreign Pressure: Spen- ding, Repression, and Sanctions [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу : http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1475214 14. Мацієвський Ю. Від хаосу до порядку: чи стабільний політичний ре- жим у пост-помаранчевій Україні / Юрій Мацієвський // Наукові запис- ки НаУКМА. Серія «Політичні науки». – 2011. – Том 121. – С. 17-20. 15. Єрьоменко А. Отсель грозить начнем «Газпрому» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dt.ua/ECONOMICS/otsel_grozit_na- chnem_gazpromu-103128.html 16. Paifer S., Chow E. Wishful Thinking About Washington and Energy [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.brookings.edu/ research/opinions/2012/06/27-ukraine-pifer Юрий Мациевский меЖдународная изоляция гибридных реЖимов: Случай украины Целью статьи является проверка прогностического потенциа- ла теории выживания и смены гибридных режимов С. Левитски и Л. Вэя на примере Украины. Опираясь на ключевые тезисы авторов о зависимости стабильности режима от организационного потенци- ала государства и силы внешнего демократического давления, сде- лан вывод об увеличении системной уязвимости страны в случае наложения санкций. Если санкции будут наложены, изоляция может привести к смене власти. В противном случае изоляция может быть использована внешними игроками для получения стратегического преимущества за счет Украины. Ключевые слова: международная изоляция, санкции, стабиль- ность режима в Украине 471 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Yurii Matsiyevsky international isolation of hybrid regiMes: the case of ukraine This paper seeks to test the predictive potential of S. Levitsky and L. Way theory of hybrid regimes’ survival and change by placing Ukraine into focus. Taking the key theses of the authors about the dependence of the regime’s stability on the state administrative capacity and the external democratic pressure, the paper predicts the growth of systemic vulner- ability of Ukraine, if the sanctions are imposed. This could lead to the removal of Ukraine’s oficials from power or will be used by the external players for gaining strategic advantages at the expense of Ukraine. Keywords: International Isolation, Sanctions, Stability of Ukraine’s regime Олена ОСеЛьСьКА кризові тенденції в європейСькому Союзі та перСпективи залучення україни у великі інтеграційні проекти В статті досліджується сучасна ситуація з розвитком євро- пейської інтеграції в умовах економічної та соціально-політичної кризи у Єврозоні з точки зору перспектив включення України до Європейського або Євразійського інтеграційних проектів. Мо- делюються можливі сценарії розвитку системи міжнародних зв’язків між Україною, Європою та Росією та аналізується їх перспективність з точки зору розробки зовнішньополітичного курсу української держави у середньостроковій перспективі. Ключові слова: Єврозона, європейська криза, Євразійський союз, ідеологія інтеграції, модель проміжної інтеграції. М инуло всього декілька місяців, як Євросоюз отримав Но- белівську премію миру за десятиліття, проведені без воєн, демократизацію колишніх країн соцтабору та розвиток міжна- 472 Олена Осельська Кризові тенденції в Європейському Союзі та перспективи залучення України у великі інтеграційні проекти родної торгівлі. Однак сьогодні як ніколи чітко позначилися най- глибші економічні суперечності, що перешкоджають розвиткові регіону. Фінансова криза, що виникла на Кіпрі, наочно демон- струє відсутність системних інститутів і механізмів для вирішен- ня фінансових, і не тільки, проблем на території Єврозони. Думки аналітиків щодо вирішення проблем в Європі розі- йшлися. Одні вважають, що це можливо тільки в разі перефор- матування Єврозони (виходу з неї країн з більш слабкою еко- номікою), інші запевняють, що ситуація вже налагоджується і підстав для паніки немає. Актуальність даної тематики полягає в тому, що цивіліза- ційний вибір між об’єднаною Європою та Росією постав сьо- годні перед Києвом особливо гостро. Незважаючи на спроби сучасної української влади балансувати і проводити маятни- кову дипломатію між Брюсселем та Москвою, простір для ви- бору зменшився до критичного. До того ж, сьогодні можна спостерігати інтенсивну хвилю укладання двосторонніх тор- говельних та інвестиційних домовленостей у світі. ЄС хоча й знаходиться у кризі, але його торгівельна політика в ній аж ніяк не знаходиться. Україна повинна зайняти місце в першій хвилі нових торговельних угод. Якщо вона випаде з цього потоку, їй буде набагато складніше повернутися до переговорів, оскільки ЄС найближчим часом буде серйозно займатися поглибленням торгівельних відносин з іншими партнерами в світі. Якщо Україна обере шлях на інтеграцію до Євросоюзу, вона могла б допомогти зберегти відкритий характер континенталь- ного проекту, запобігти замиканню євроспільноти в самій собі. Сьогодні Київ для ЄС є іспитом на те, якою мірою останній може бути привабливим для інших. Виходячи з усього вищезгаданого, метою даної роботи є аналіз кризових явищ розвитку європейської інтеграції в умо- вах економічної та соціально-політичної кризи з точки зору перспектив включення України до Європейського чи Євразій- ського інтеграційних проектів. У 2012 р. Європейський Союз здійснив безліч заходів для пом’якшення фінансових наслідків кризи, яка набирає обертів. 473 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Одним із них було створення Європейського стабілізаційно- го механізму – постійно діючого фонду фінансової допомоги нужденним країнам ЄС. Ще однією, не менш важливою, мірою було наділення Європейського центрального банку великими повноваженнями, що дозволяють йому втручатися на ринках облігацій для допомоги проблемним країнам. Ці заходи, які допомогли Єврозоні залишитися на плаву в 2012 р., будуть ді- яти і в 2013 р., тому, швидше за все, Єврозона переживе і цей рік. Але вони не вирішують трьох фундаментальних проблем європейської кризи. Більш докладно про те, чому цей рік буде особливо важливим для Євросоюзу розповів засновник і голо- вний експерт Stratfor Джордж Фрідман у своїй статті «2013 р. стане для Європи вирішальним» [1]. По-перше, європейська криза – це насамперед криза кон- курентоспроможності. Економіки південних країн Єврозони, які перед кризою мали високі кредитні рейтинги, сьогодні не є ні конкурентоспроможними, ні такими, що розвиваються. Інша справа економіки Північної Європи і виробничі класте- ри, які виникли за останнє десятиліття в Азії. Якщо раніше периферійні європейські економіки для заповнення проріх у своїй конкурентоспроможності могли скористатися кредитно- грошовими механізмами, то із введенням єдиної валюти така опція стала неможливою. Більш того, в результаті цього єдино можливим виходом для цих економік є бюджетно-податкові механізми економії, що прийняли за останні кілька років ха- рактер хворобливих скорочень зарплат і соціальних виплат. По-друге, криза має яскраво виражену політичну природу. Європейський Союз є не федерацією, а «збірної» національних держав, об’єднаних міжнародними договорами. А це означає, що прийняття рішень в ЄС – це завжди процес балансування між європейською інтеграцією та національним сувереніте- том. Всі політичні рішення, які приймаються в Брюсселі для боротьби з кризою, спираються на передачу суверенітету над- національним інститутам, як у випадку надання фінансової до- помоги країнам, що знаходяться в тяжкому становищі, так і при встановленні контролю за національними бюджетами з боку 474 Олена Осельська Кризові тенденції в Європейському Союзі та перспективи залучення України у великі інтеграційні проекти загальноєвропейських структур. Через свій наднаціональний характер ці рішення ведуть до виникнення непорозумінь між країнами, які прагнуть насамперед захистити свої національні інтереси і до внутрішніх конфліктів в самих країнах (в урядо- вих верхах або серед населення). По-третє, європейська криза загрожує суспільній стабіль- ності в деяких країнах, особливо на периферії Єврозони. Захо- ди економії, що вживаються на вимогу Брюсселя, викликають зростанню суспільного невдоволення, загрозливого для влади традиційних політичних партій та сприяєть зміцненню пози- цій радикальних лівих і правих партій. Всі три вищезгадані проблеми європейської кризи, що так підсилилися у 2012 р., будуть впливати на європейський регіон і в цьому році. Більш того, в 2013 р. криза сягне ядра Єврозони. У 2012 р. економіки Півночі Єврозони (Німеччина, Франція, Голландія, Австрія та Фінляндія) страждали від кризи менше, ніж їх південні сусіди. У них був відносно низький рівень без- робіття, а деякі навіть демонстрували хоча і незначне, але все ж таки зростання. У зв’язку з цим головні події кризи розгор- талися на периферії Єврозони. У 2013 р. дві найбільші еко- номіки Єврозони (Німеччина і Франція) покажуть мінімальне зростання або навіть стагнацію. Це стане дуже негативним чи- ном, що позначиться на всій Європі. Париж буде намагатися боротися з кризою шляхом запуску структурних реформ, щоб підвищити конкурентоспроможність французької економіки і стимулювати економічну активність. Цим заходам, до яких належить і реформування ринку праці, не зрадіють французькі профспілки. Невдоволення профспі- лок і загальне уповільнення економіки призведуть у 2013 р. до найбільших з початку кризи масових протестів. Економічний застій в Німеччині навряд чи призведе до кар- динальних змін у внутрішній політиці, враховуючи, що упо- вільнення буде поступовим, а рівень безробіття буде рости повільно і відносно невисокими темпами. Крім того, парла- ментські вибори, які очікуються у вересні або жовтні 2013 р., істотно сповільнять в Німеччині процес прийняття рішень і, 475 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII відповідно, до виборів ніяких фундаментальних змін не буде і в німецькій зовнішній політиці. Вибори в Німеччині сповільнять прийняття рішень і на за- гальноєвропейському рівні. Лідери Євросоюзу, швидше за все, спробують обговорити лише кілька інституційних реформ, у тому числі перегляд союзних договорів і випуск єврооблігацій, але суттєвих змін найближчим часом Євросоюзу навряд чи варто очікувати. З деякою часткою ймовірності можна прогно- зувати, що в цьому році все ж будуть досягнуті домовленості з декількох менш важливих питань, таких як технічні аспекти банківського союзу та реформування бюджету ЄС. У той же самий час економічний спад у Північній Європі призведе до того, що країни цього субрегіону Єврозони ста- нуть ще менш охоче надавати фінансову допомогу країнам єв- ропейської периферії. Але, швидше за все, необхідна допомога все ж буде надана. Також можна стверджувати, що криза продовжить руйну- вати економіки периферії Єврозони. Греція, Іспанія, Португа- лія, Італія та Кіпр переживуть черговий спад своїх економік і зростання безробіття. У всіх цих країнах буде наростати со- ціальний протест, і цього рокуми побачимо множинні масові демонстрації і страйки. Кидається в очі зростаючий розрив між рівнями життя прав- лячих еліт і населення країн європейської периферії. Саме цей момент буде ключовим у 2013 р.: існує загроза, що деякі уряди будуть скинуті. Але навіть якщо до влади прийдуть опозицій- ні партії, їм доведеться зіткнутися з тими ж проблемами, які не змогли вирішити їхні попередники. Іншими словами, зміна по- літиків не призведе до зміни політики. В більшості своїй ці кра- їни в будь-якому випадку змушені будуть застосовувати заходи жорсткої економії, але слід також очікувати і деякого зростання зговірливості і поблажок з боку їх кредиторів. Під загрозою ес- калації кризи європейські інституції підуть на поступки. Фундаментальні протиріччя між національними інтересами і зовнішньополітичними пріоритетами серед країн-членів ЄС, що виникли через європейську кризу, призводять до загострен- 476 Олена Осельська Кризові тенденції в Європейському Союзі та перспективи залучення України у великі інтеграційні проекти ня політичної, дипломатичної та економічної роз’єднаності на території Європейського субконтиненту. Політична фраг- ментація найгостріше буде відчуватися всередині Єврозони. Франція намагається більш активно просувати ідею найтісні- шого економічної солідарності в Європі за допомогою випуску єврооблігацій та аналогічних механізмів, що може призвести до невдоволення з боку Німеччини. У рік виборів Берлін і Па- риж навряд чи досягнуть згоди з приводу подібних питань. Великобританія, яка не входить в Єврозону, буде намагати- ся захистити свій суверенітет і переглянути свій статус у Євро- пейському Союзі. Але Лондон не покине ЄС в 2013 р. Країни, що входять до Єврозони, посилять співпрацю для подолання структурних недоліків валютного союзу. Східно- та Централь- но-Європейські країни, що не входять до Єврозони, будуть ба- лансувати між прагненням до більш активної участі в проце- сах прийняття рішень і перевагами, якими вони користуються, не будучи частиною валютного союзу. Втім, європейський проект сам по собі залишається привабли- вим і передовим в площині розвитку конкурентоспроможної еко- номіки та ідей у сфері сенсів, тобто, іншими словами, європейці можуть пояснити, для чого вони існують і підтвердити це в мате- ріальній площині. А реалізація європейського напрямку зв’язків та інтеграції дозволяє приєднатися до розвинутого в соціальному плані проекту, що забезпечує високий рівень життя. А це озна- чає, що навіть у сучасних геополітичних умовах Європейський союз являє собою привабливий проект для України, проте його еліти не володіють політичними та економічними можливостями запропонувати повноцінний механізм інтеграції держави до ЄС. Зовнішньою фундаментальною умовою інтеграційного про- цесу є готовність ядра інтеграції до розширення і прийняття об’єкта інтеграції. Здається, ні Європа, ні НАТО не були гото- ві прийняти Україну в її сучасному форматі розвитку. Рефор- ми, які необхідно було провести для інтеграції в західні проек- ти, сприймалися як загроза для становища національної еліти, отже, спрацьовували механізми самозбереження і логіка, що За- хід повинен інтегрувати Україну в сучасному нереформованому 477 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII стані. Очевидно, що розрахунок робився на геополітичну логіку Заходу про необхідність виштовхування Росії на північний схід Євразії, що повинно було уповільнити процеси відновлення Москви як силового центру, політики та ядра тяжіння для реін- теграції пострадянського простору. У цьому контексті Росія як центр інтеграції готова при- йняти Україну, про що свідчать як історична і соціокультур- на спільнота, так і сучасні військово-політичні, економічні та культурні проекти (СНД, ЄЕП, ЄврАзЕС, ОДКБ). У 2012 р. Україна могла протистояти домаганням з боку Ро- сії, відчутно знижуючи свій імпорт російського газу. Але це було можливим завдяки режиму економії і теплій зимі, а не серйозному прогресу в диверсифікації енергопостачань (як у Польщі чи Прибалтиці) або більш тісної співпраці з Європей- ським Союзом. Тому в 2013 році слід очікувати, що Київ буде більш поступливим і готовим йти на компроміс у відносинах з Москвою. Тож тепер розглянемо східний вектор. Зараз україно-російські відносини якщо не в глухому куті, то в стадії зависання, і чіткої перспективи виходу з цієї фази зависання поки не видно. При цьому в Україні досить цікава ситуація щодо інтеграції. Згідно з соціологічними опитуван- нями, якби був референдум за вступ до ЄС чи Євразійського союзу, населення проголосувало б і за один, і за інший варіант. Обидві ідеї нібито підтримують. «Кожен третій українець хоче бути і в Європейському со- юзі, і в Євразійському союзі. Це наша реальність», – заявляє В. Фесенко у своїй статті «Україна не може дозволити собі оби- рати між ЄС та ТС» [2]. За словами політолога, на мотивацію впливає економічна складова, «третина товарообігу припадає на ЄС, трохи більше на Росію і країни Митного союзу. Тому для України важливо мати партнерів і там, і там. Вона не може дозволити собі розкіш або-або», – підкреслив Фесенко [2]. Останнім часом Росія домоглася вражаючого успіху у від- новленні свого впливу серед країн колишньої радянської пери- ферії. Після твердої демонстрації своєї волі у війні з Грузією у 2008 р. Москва доклала руку і до повалення неугодних їй 478 Олена Осельська Кризові тенденції в Європейському Союзі та перспективи залучення України у великі інтеграційні проекти прозахідних урядів в Україні, Грузії та Киргизії. Також Росія більш тісно інтегрувалася з Білоруссю і Казахстаном за допо- могою створення Митного союзу, який до 2015 р. Москва пла- нує розширити до Євразійського Союзу. Але зростання впливу Росії не є рівномірним на всьому по- страдянському просторі. Кремль вимушений протистояти як внутрішнім національним елітам колишніх радянських респу- блік, які сильно відрізняються між собою залежно від країни походження, так і зовнішнім гравцям, які прагнуть оскаржити вплив Москви в регіоні. Тому можна очікувати, що й у 2013 р. Росія продовжить нарощувати свою присутність і вплив в од- них регіонах, тоді як в інших вона зіткнеться зі серйозними перешкодами. У 2013 р. найважливішим у російському зовнішньополітич- ному «порядку денному» може стати налагодження відносин з Україною. Росія буде форсувати інтеграційні процеси з Укра- їною шляхом взяття під свій контроль української газотран- спортної системи та закликами Києва приєднається до Митного союзу. Тож Україна може і має використати цю нагоду задля під- вищення свого статусу у відносинах із східним партнером. Але для цього Україна має зробити зовнішньополітичний вибір. Також слід зауважити, що в цей час на пострадянському про- сторі відсутня дієва ідеологія інтеграції. Навпаки, навіть Росія, як найбільш потужний інтеграційний центр, не може сьогодні висунути дієву ідеологію подальшого розвитку. Практично всі пострадянські режими намагаються імітувати демократію, тим самим, запозичивши чужу ідеологію, і де-факто початково орі- єнтуються на зовнішні центри сили. Це обумовлено поразкою в «холодній війні», ідеологічним схилянням пострадянських еліт перед західним гедонізмом (споживанням, а для еліти – надспоживанням), відсутністю віри у власні традиції, техно- логічною відсталістю, а також необхідністю легітимації внут- рішньої влади перед єдиною наддержавою (сучасний варіант отримання ярлика на князівство). Росії та країнам колишнього СРСР при розробці інтеграцій- ної Великої ідеї необхідно спиратися на об’єднавчі й об’ємні 479 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII фактори, а релігія повинна стати, та власне вона вже і є, фун- даментом одного з її елементів. Можна виходити з того, що на рівні народів, а не еліт, існує почуття спільності між народами колишнього СРСР, зберігається тяга один одному на рівні куль- тури, релігії і світогляду. Ідеологічною основою для інтеграції пострадянського про- стору могла б стати євразійська ідеологія, яка має глибоку концептуальну розробку, історичну спадкоємність і прийняття елітами і народами форм і методів та об’єднання. Отже, росій- ський імперський проект повинен стати привабливим, перш за все, для еліт пострадянського простору. У цьому контексті російська еліта має запропонувати програму і механізм інкор- порації елітарних груп і населення околиць, але не асиміляції еліт колишніх пострадянські держав у нову / стару імперську систему. Необхідно відмовитися від національної асиміляції периферії, так як цей процес, врешті-решт, призведе до параду суверенітетів периферії при першому ж послабленні Центру. Отже, мінуси євразійської інтеграції України можуть бути аргументовані тезами російського філософа О.С. Панаріна, який зазначав, що інтеграційний процес має два взаємопов’яза- ні аспекти: інструментально-прагматичний, інфраструктур- ний, покликаний забезпечити єдиний економічний, інформа- ційний, правовий простір та духовно-ціннісний, призначений для сполучення цього простору вищим сакральним (цінніс- ним) сенсом» [3, c. 267]. Саме ці дві складові в Росії, як в інте- граційному ядрі, не є в цей час привабливими для пострадян- ських еліт і суспільств. Підсумовуюче усе вищесказане, можна зробити висновок, що основною логікою розвитку зв’язків України з Європою та Росією є одна особливість – сучасна Росія не є привабли- вою моделлю, проте вона готова як центр інтеграції прийняти Україну в своїй проект, в той час як ЄС висуває моделі співп- раці, які не передбачають повноцінної інтеграції. В сучасних геополітичних умовах проміжного простору і розділеної держави Україні необхідна концептуальна розробка такої моделі взаємодії з Європою і Росією, яка б сприяла збе- 480 Олена Осельська Кризові тенденції в Європейському Союзі та перспективи залучення України у великі інтеграційні проекти реженню територіальної цілісності держави і підвищила б її економічні і, як наслідок, соціальні дивіденди, а також рівень регіональної суб’єктності. Моделювання на короткострокову і середньострокову перс- пективу дозволяє вивести три сценарії, за яких буде розвиватися система міжнародних зв’язків між Україною, Європою та Росією. Перший: в умовах глобальної економічної кризи, розши- рення ЄС буде неможливо, навпаки – Франція і Німеччина прагнутимуть підвищити рівень вертикальної інтеграції кра- їн-членів Європейського союзу з метою більш консолідованих дій щодо подолання кризових економічних явищ. При такому сценарії в ЄС практично не буде зовнішньополітичної енергії для розширення своєї сфери відповідальності, крім уже вису- нутих проектів на кшталт Східного партнерства. У цьому сце- нарії Німеччина і Франція будуть наполягати на стабільних по- ставках енергоносіїв з Росії й унормовано сприяти інтеграції України в Євразійське простір. Стабільність східних кордонів ЄС зніме цілу площину проблем: від нелегальної імміграції до стратегічного енергетичного фактора. У цьому сценарії Євро- па і Росія поділяють відповідальність в західній частині СНД, а конкуренція між двома центрами сили проходить в обумов- леній системі координат. Другий: Росія в короткостроковій перспективі переходить від вербального рівня модернізації до реального, що передба- чає активні інтеграційні процеси на пострадянському просто- рі. Залежно від обраного шляху модернізації (енергетичний, індустріальний чи інноваційний) Україна може зайняти відпо- відну нішу в новому євразійському просторовому проекті. Третій: умови глобальної економічної кризи швидко дола- ються Європейським Союзом і всією західною цивілізацією, а капіталістична економіка, подолавши рецесію, стає ще більш життєздатною, ніж до кризових явищ. У цих умовах західна цивілізація починає новий етап наступу на Схід, і активізують- ся процеси інтеграції України в ЄС. Видається, що перша модель є більш вірогідним сценарі- єм. В сучасних геополітичних умовах українському експерт- 481 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ному співтовариству і політикуму оптимальним шляхом було б виробити такий зовнішньополітичний курс, який би не розри- вав державу між євразійським та європейським напрямками, а «закільцьовував» б їх в один вектор. Можливими варіантами таких подій був би розвиток загальних просторів між Росією і ЄС і роль моста, яку могла б відігравати Україна. Загальна модель проміжної інтеграції в сучасних умовах була б найбільш оптимальною, оскільки не розривала б Укра- їну по цивілізаційному розлому, підвищувала б її регіональну роль і суб’єктність у якості проміжного простору між Схо- дом і Заходом Євразії. Але хоча вона має ряд переваг, однак у випадку її реалізації скоріше може розглядатися в якості об- меженої в часі моделі. Така політика, по суті, є модернізова- ним варіантом зовнішньополітичної лінії Президента України Л.Д. Кучми. Виходячи з історичного і політичного досвіду її реалізації, протягом середньострокової перспективи зовніш- ньополітичний вибір таки доведеться робити. список використаних джерел 1. Фридман Дж. 2013 год станет для Европы решающим http://www. km.press.md/news/6610-2013.html 2. Панарин А.С. Правда железного занавеса / Панарин Александр Сергеевич. – М. : «Алгоритм», 2006. – 636 с. 3. Украина не может позволить себе выбирать между ЕС и ТС – Фесенко// режим доступа [http://www.news24ua.com/ukraina-ne- mozhet-pozvolit-sebe-vybirat-mezhdu-es-i-ts-fesenko] елена Осельская кризиСные тенденции в европейСком Союзе и перСпективы вовлечения украины в большие интеграционные проекты В статье исследуется современная ситуация с развитием европей- ской интеграции в условиях экономического и социально-полити- ческого кризиса в Еврозоне с точки зрения перспектив включения 482 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.) Украины в Европейский или Евразийский интеграционные проекты. Моделируются возможные сценарии развития системы международ- ных связей между Украиной, Европой и Россией и анализируется их перспективность с точки зрения разработки внешнеполитического курса украинского государства в среднесрочной перспективе. Ключевые слова: Еврозона, европейский кризис, Евразийский союз, идеология интеграции, модель срединной интеграции. Olena Oselska crisis trends in the european union and the perspectives for ukraine to be involved in grate integration projects In the article there is researching the current situation of European integration development in the economic, social and political crisis in the Eurozone in terms of possibilities for Ukraine to be included in the European or Eurasian integration projects. Also the author considers possible models of the international relations system between Ukraine, Europe and Russia, and analyzes their prospects in terms of foreign policy development of the Ukrainian state in the medium term. Key words: Eurozone, the European crisis, the Eurasian Union, integration ideology, the median integration model. Ігор ЖОВКВА Стратегічне партнерСтво україни і польщі у контекСті євроінтеграційних процеСів у Східній європі (1995–2005 рр.) Впродовж досліджуваного періоду українсько-польські від- носини пройшли шлях від становлення до найбільш глибокого ступеня розвитку відносин – стратегічного партнерства, яке 483 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII особливо яскраво виражається в дотриманні спільної позиції в міжнародній та загальноєвропейській політиці. Зокрема, взає- мопідтримка у процесі європейської інтеграції є свідченням реа- лізації задекларованих принципів стратегічного партнерства. Ключові слова: стратегічне партнерство, трансформація, європейська інтеграція Н а початковому етапі після здобуття Україною незалеж- ності розвиток українсько-польських відносин характе- ризувався доволі високими темпами. Згадаймо, що Польща стала першою державою, що визнала незалежність України. Базовий Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між двома державами було укладено вже у ході першого офіційного візиту Президента України до Рес- публіки Польща (травень 1992 р.). У травні 1993 р. відбувся офіційний візит в Україну Президента Республіки Польща, у ході якого було створено Консультативний комітет Прези- дентів України та Республіки Польща (ККП). У 1995 р. у від- носинах між двома державами з’явилась формула «стратегіч- ного партнерства». Метою дослідження є аналіз стратегічних відносини Укра- їни з Польщею на предмет існування чи відсутності страте- гічних сфер співробітництва у контексті євро інтеграцій- них процесів у Центрально-Східній Європі. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1995 р. до грудня 2004 р. Нижня хронологічна межа знаменує початок відносин між Україною та Польщею як повноцінними суб’єктами між- народних відносин, двома незалежними державами. Верхня межа означена подіями Помаранчевої революції в Україні і вступом у 2004 р. Польщі до ЄС, що позначилось на розвитку українсько-польських відносин. Розвиток українсько-польських відносин є предметом до- слідження науковців Л. Зашкільняка, Г. Зеленько, Ю. Макара, В. Моцока, Я. Дашкевича, Н. Сербіної та ін. Різні аспекти укра- їнсько-польських стосунків вивчали Я. Онишкевич, З. Бжезін- ський, Є. Козакевич, С. Бурант, З. Козак, Г. Пєтрзак, В. Мален- 484 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.) довський, Я. Новаковський, З. Найдер, Б. Візімірська, М. Чех, М. Чієшлік та ін. Поняття «стратегічне партнерство» вперше вжите в Комю- ніке за результатами засідання Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща, що відбулося 27– 28 вересня 1995 р: «Сторони погодилися з тим, що необхідно віднайти адекватні організаційні форми з метою забезпечення практичної ефективності їх стратегічного партнерства» [1]. Юридично стратегічне партнерство між Україною та Поль- щею було закріплене у Спільній заяві «До порозуміння і єд- нання», підписаній під час державного візиту Президента Рес- публіки Польща в Україну 20–22 травня 1997 р. Якими ж стали причини та мотиви встановлення відносин стратегічного партнерства між Польщею та Україною? 1. Обидві держави володіли співставним економічним, вій- ськовим, фінансовим, технологічним та гуманітарним потенціалом, що дозволяло їм на паритетних засадах встановлювати особливий статус відносин без шкоди для іншого партнера. 2. Обидві держави відігравали важливу геополітичну роль у регіоні Центральної та Східної Європи та мали спільні погляди на питання розвитку регіональної та європей- ської безпеки. 3. Обидві держави на середину 1990-х років мали перед собою схожі завдання щодо інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. 4. Обидві держави виявили зацікавленість у довгостроко- вій співпраці у декількох галузях. Основними стратегічними сферами стратегічного співро- бітництва стали такі. Військова сфера. Ще в листопаді 1997 р. між Україною та Польщею була підписана Угода про створення спільної вій- ськової частини миротворчих сил для участі в міжнародних миротворчих та гуманітарних операціях (українсько-поль- ський батальйон). Було прийнято рішення використати УПБ у миротворчій операції НАТО в Косово (КФОР). 485 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII У липні 2000 року українська частина УПБ була розміще- на в Косово, де у складі багатонаціональної бригади «Схід» виконувала завдання, визначені керівництвом КФОР. Новим доказом стратегічної співпраці між Україною та Польщею у військовій сфері стало запрошення Польщею українських ми- ротворців до виконання завдання зі стабілізації Іраку у поль- ській зоні відповідальності. З 1 вересня 2003 р. українські миротворці приступили до ви- конання своєї місії, становлячи другий за чисельністю інозем- ний контингент у польській зоні відповідальності та четвертий за кількістю в усьому Іраку. Місія українських миротворців в Іраку завершилась 30 грудня 2005 р., після чого українська присутність в державі була забезпечена на рівні обмеженого миротворчого персоналу із військовослужбовців та працівни- ків органів державної влади (кількістю до 50 чоловік). Політична сфера. Впродовж другої половини 1990-х ро- ків важливим виміром відносин України та Польщі стала полі- тична сфера. Про це свідчить інтенсивність діалогу між двома державами на найвищому рівні. Президенти двох країн у дру- гій половині 1990-х років зустрічалися 6-7 разів на рік. Україна має розвинуті механізми регіонального політичного співробітництва з Польщею – наша держава є активним учас- ником Центральноєвропейської ініціативи, до якої у 1996 р. її запросила саме Польща, учасником процесів Балто-Чорно- морського співробітництва. Механізми співпраці в межах цих організацій можуть цілком бути використані для поглиблення контактів із розширеним Євросоюзом, членом якого з 2004 ро- ку є Польща. Впродовж другої половини 1990-х років Польща активно декларувала свою роль «адвоката українських прагнень до ін- теграції з Європою». Вступивши до НАТО і Європейського Со- юзу, Польща прагнула забезпечити ситуацію, щоб на кордонах з Україною не виникла «нова лінія розподілу Європи». Водно- час, з огляду на перебіг міжнародних подій у світі, поступово стало зрозуміло, що Польща не зможе повною мірою виконати взяту на себе роль «адвоката України в Європі». Адже позиції 486 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.) Польщі у НАТО чи ЄС були недостатньо сильними для того, щоб належним чином забезпечувати реалізацію національних інтересів України. Наочним прикладом цього може слугувати висунута у січні 2003 р. ініціатива Польщі щодо розробки «східного виміру» політики Європейського Союзу, який би містив і концепцію особливих відносин з Україною. Пропозиції Польщі містили необхідність чіткого визначення перспективи членства в ЄС для України, а також невідкладного надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Крім того, Польща запропону- вала створити в рамках ЄС Європейський фонд демократії для підтримки неурядових організацій в Україні, Білорусі, Мол- дові і Росії, Європейську програму стипендій для підтримки обміну студентами, Європейську програму стажувань для під- тримки обміну випускниками вузів та молодими фахівцями. Також Польща запропонувала підтримувати програми і кафед- ри європейської інтеграції в університетах України та створи- ти Європейський інвестиційний фонд для Східної Європи з метою підтримки малого та середнього бізнесу. І Польща, й Україна сподівалися, що новий «східний вимір» стане невід’ємною складовою політики Європейського Союзу. Проте пропозиції Польщі так і не отримала належного розви- тку всередині інституцій ЄС. економічна сфера. Досить тісною є співпраця Польщі та України в економічній сфері. До моменту вступу в ЄС Поль- ща стабільно входила у першу трійку торговельних партнерів України і продовжує утримувати свої позиції. Водночас саме в економічній сфері між двома державами існує ряд доволі важких проблем. Головною з них є економічні втрати для обох країн після вступу Польщі до ЄС. У рамках економічної сфери співробітництва двох держав слід виділити й енергетичну сферу співробітництва. Мова йде про продовження збудованого нафтопроводу Одеса–Броди на територію Польщі у рамках проекту Євро-Азійського нафто- транспортного коридору (ЄАНТК). Україна та Польща разом 487 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII з іншими зацікавленими державами – Росією, Азербайджаном, Казахстаном, а також ЄС – мали створити міжнародний кон- сорціум та домовитись про порядок реалізації цього проекту. Наприкінці 2005 р. такий консорціум так і не був створений, а зволікання Польщі у справі добудови газопроводу Одеса– Броди до польського міста Плоцьк ще у 2003 р. призвело до прийняття Україною рішення тимчасово використовувати наф- топровід Одеса–Броди у реверсному режимі. Соціально-гуманітарна сфера. У цій сфері двом державам протягом усього періоду відносин довелося вирішувати низку складних проблем, які виникли внаслідок попереднього трива- лого історичного розвитку відносин. Однією з таких проблем стало питання поховання поль- ських вояків на Личаківському цвинтарі у Львові (через не- вирішеність цієї проблеми доводилось навіть скасовувати зу- стрічі Президентів України і Польщі). У 2005 р. це питання нарешті знайшло своє цивілізоване вирішення, і поховання польських вояків у Львові було відкрито. Іншою проблемою стало питання вшанування жертв трагічних подій 1943 р. на Волині. У липні 2003 року Президенти України та Польщі ра- зом виступили зі Спільною заявою з цього приводу, лейтмоти- вом якої стали слова про те, що «конфлікти минулого не мо- жуть перекреслити те, що протягом століть поєднує Україну і Польщу» [2]. Вдалося подолати сторонам і суперечності стосовно став- лення до операції «Вісла». У квітні 2007 р. підписано відпо- відну спільну заяву. Важливим питанням у гуманітарній сфері стало рішення щодо взаємного візового режиму. З 2004 р. польські громадяни користуються правом безвізового в’їзду в Україну, а з україн- ських громадян не стягується плата під час оформлення віз для в’їзду до Польщі (щоправда, з польського боку ця модель змі- ниться, коли Польща вступить до Шенгенської зони ЄС). Доповнюючи усе вищезазначене, слід відзначити, що 2004 рік був оголошений Роком Польщі в Україні, а 2005 рік – Роком України в Польщі. 488 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.) Аналіз українсько-польських відносин відповідно до критеріїв та ознак стратегічного партнерства Критерій 1. Наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами. Польща та Україна мають декілька важливих стратегічних сфер співробітництва – економічну, політичну, соціально-гу- манітарну. Критерій 2. Однакове розуміння сторонами змісту відно- син партнерства. Дві держави вкладають однакове розуміння у відносини стратегічного партнерства одна з одною. Доказом цього є те, що в досліджуваний період не лише Президент України заявляє, що Польща є стратегічним парт- нером України, а й Президент Польщі неодноразово називає Україну стратегічним партнером Польщі. Схожа практика спо- стерігається і в заявах інших державних та політичних діячів України та Польщі. Критерій 3. Наявність попередньої практики координації зовнішньополітичних дій держав на міжнародній арені. Польща та Україна мали попередню практику координації зо- внішньополітичних дій на міжнародній арені та продовжили її після встановлення відносин стратегічного партнерства. Польща досить часто відмовлялась від тих чи інших дій на міжнародній арені заради збереження інтересів свого стратегічного партнера. Досить згадати лише приклад кінця 1990-х років, коли Польща опиралася планам Росії побудувати обхідний газопровід навколо України територією Польщі, незважаючи, що він приносив би їй значні матеріальні прибутки. Мотивація Польщі була простою – даний проект іде на шкоду національним інтересам України. Крім того, не можна не згадати однозначну підтримку Поль- щею рішення України про підготовки нової Стратегії відносин з НАТО, метою якої було членство в Альянсі (незважаючи на доволі стриману реакцію решти членів НАТО); розробку Поль- щею пропозицій про нову східну політику в рамках ЄС тощо. Україна, у свою чергу, на жаль, не демонструвала адекватних прикладів координації політики зі свого боку. 489 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Критерій 4. Поступальність відносин співробітництва. Після проголошення стратегічного партнерства польсько- українські відносини у цілому розвивались по висхідній. Винятком може служити період 2001–2002 років, коли поль- сько-українські відносини зазнали певного спаду через внут- рішньополітичні проблеми в Україні та неврегульовані питан- ня спільного історичного минулого двох держав. Критерій 5. Наявність чітких механізмів реалізації та коор- динації стратегічних інтересів в рамках партнерства. Польща та Україна мають стабільно діючі механізми реалі- зації та координації стратегічних інтересів у рамках партнер- ства, головним з яких є Консультативний комітет Президентів України та Республіки Польща (ККП), в рамках якого пред- ставники Президентів зустрічаються кожного року з метою проведення консультацій. Комітет у першу чергу займаєть- ся проблемами регіональної безпеки, стратегією економічної співпраці, проблематикою національних меншин, питаннями регіональної співпраці та створення нових магістралей для транспортування енергоносіїв. У 1993 р. також була створена Українсько-польська зміша- на Комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва, яка є інституційним механізмом економічного співробітництва між Україною та Польщею. Існує Польсько-українська комісія з питань регіонального співробітництва. У парламентській сфері діють Українсько-польська та Польсько-українська парламентські групи. У березні 1999 р. розпочала свою діяльність Постійна українсько-польська Конференція з питань європейської інтеграції, якою керують заступники Міністрів закордонних справ України та Польщі. У гуманітарній сфері діє Українсько-польський / Польсько- український Форум. Критерій 6. Закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремому міждержавному документі. Між двома країнами не існує окремого двостороннього до- кумента, в якому би чітко визначалися сфери та цілі стратегіч- ного партнерства між двома державами. 490 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.) Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що українсько- польські відносини відповідають більшості критеріїв страте- гічного партнерства. Розвиток українсько-польського страте- гічного партнерства має надалі продовжуватися у напрямку поглиблення його рівня. Визначаючи модель, до якої можна віднести стратегічне партнерство України та Польщі, слід від- значити, що обидві держави мають тенденцію будувати ці від- носини за різними зразками. Так, можна припустити, що на першому етапі після встановлення стратегічного партнерства Україна виходила з необхідності розбудовувати такі відносини за моделлю «асиметричне стратегічне партнерство». В Україні мотивували це нібито існуючою асиметрією у від- носинах між нашими державами. Подібні думки ґрунтувалися на тому, що на той час Польща мала значно кращі від України темпи економічного розвитку та демонструвала більші, у по- рівнянні з Україною, успіхи у своїх інтеграційних зусиллях. Водночас можна з великою часткою впевненості стверджува- ти, що Польща з самого початку будувала свої відносини з Україною за моделлю «тактичне партнерство для страте- гічних результатів». Згадаємо, що Польща звернула свої погляди до України тільки тоді, коли перед нею реально постала перспектива майбутнього членства в НАТО та ЄС. Однак ще до моменту вступу до цих між- народних організацій Польща зрозуміла, що може не отримати у них такого становища, яке б вирізняло її серед інших держав- членів. Якщо всередині НАТО проблему знаходження адекватної позиції Польща вирішила за рахунок встановлення стратегічного партнерства зі США, то в ЄС вона спробувала закріпити за собою роль «локомотива» інтеграції країн Східної Європи – передусім України – до Європейського Союзу. Саме такою роллю і поясню- ються відповідні ініціативи Польщі – такі, наприклад, як вже зга- дувана розробка нової «східної політики» ЄС. У такій ситуації Україні однозначно слід прийняти запро- понований Польщею варіант побудови своїх відносин з нею за моделлю «тактичне партнерство заради стратегічних ре- зультатів», а не «асиметричного стратегічного партнерства», 491 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII яке намагалась будувати Україна. Однак, оскільки пропонована модель є найбільш складною для встановлення та реалізації се- ред усіх інших моделей, розвиток подальших відносин з Поль- щею вимагатиме від України залучення додаткових внутрішніх та зовнішніх ресурсів. Реалізація відносин з Польщею за моделлю «тактичне партнерство для стратегічних результатів» перш за все допоможе усвідомити Україні, що вона сама є доволі потуж- ним центром сили у регіоні Центральної та Східної Європи. На сьогоднішній день Україна має чітко відокремити для себе тактичні та стратегічні цілі своєї зовнішньої політики. Тактичні цілі полягають у необхідності здобуття членства у НАТО та ЄС чи принаймні встановлення якомога тісніших відносин з цими інституціями. Для досягнення тактичних цілей Україні безумовно буде необхідним стратегічне парт- нерство з Польщею. У той же час головною, стратегічною ме- тою зовнішньої політики України має стати набуття статусу впливової держави-лідера у регіоні Центральної та Східної Європи. І для досягнення цієї мети партнерства з Польщею буде недостатньо. На сьогоднішній день Україна має широке поле для маневру з тим, щоб зміцнити свою роль у Центральній та Східній Євро- пі. Отже, свої подальші відносини з Польщею Україна повинна будувати з огляду на свою стратегічні цілі – приєднатися до ЄС і стати лідером у своєму регіоні. Оскільки очевидно, що Польща планує у підсумку досягнути схожих з Україною цілей, єдиним варіантом є розбудова відносин між двома державами за модел- лю «тактичне партнерство заради стратегічних результатів». список використаних джерел 1. Комюніке засідання Консультаційного Комітету Президентів Укра- їни і Республіки Польща 27–28 вересня 1995 р. // Україна на між- народній арені. – К., 1999. – С.182. 2. Спільна заява Президента України і Президента Республіки Поль- ща. Про примирення – в 60-у річницю трагічних подій на Волині. [Електронне джерело]. – Режим доступу: www.president.gov.ua / activity / zayavinterv / reference / 173790009.html. 492 Ігор Жовква Стратегічне партнерство України і Польщі у контексті євроінтеграційних процесів у Східній Європі (1995-2005 рр.) игорь Жовква СтратегичеСкое партнерСтво украины и польщи в контекСте євроинтеграционных процеССов у воСточной европе (1995-2005 рр.) На протяжении исследуемого периода украинско-польские отно- шения прошли путь от становления до наиболее глубокой степени развития отношений – стратегического партнерства, которое особен- но ярко выражается в соблюдении общей позиции в международной и общеевропейской политике. В частности, взаимоподдержка в про- цессе европейской интеграции является свидетельством реализации задекларированных принципов стратегического партнёрства. Ключевые слова: стратегическое партнёрство, трансформация, европейская интеграция Ihor Zhovkva ukraine and poland: the peculiarities of the developMent of the european integration (1991–2004). The historical-political preconditions and the factors of the Ukrainian- Polish cooperation’s under the new geopolitic conditions, the main conformities of natural laws and the tendencies of the political relations, the mechanisms of formatting and realizing the bilateral relations and their transformation on the level of the strategic partnership are elucidated. The place of the Ukrainian-Polish relations in the structure of the international relations and their, role in the ensuing of stabilization in Central-Eastern Europe is presented. The mutual activity of the Ukrainian-Polish peaceful battalion in the different points of the world are shown, the inluence of the processes of the European Union expansion on the development of Ukrainian-Polish relations is analyzed. Keywords: strategic partnership, transformation, the geopolitic space, the European integration 493 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Руслан МУхАМеТОВ украина меЖду евроСоюзом и роССией: опыт геополитичеСкого анализа У статті викладаються основні інтереси Росії і Євросоюзу на Україні. Автор зазначає, що інтерес Брюсселя в Україні поля- гає в забороні Росії. Показано, що Україна є важливою для ЄС як країна-транзитер російських енергоресурсів. Автор встановив, що газотранспортна система Україна – сфера суперництва між Росією і ЄС. Багато уваги приділено національним інтересам Ро- сії на Україні у військовій сфері. Автор вважає, що між Брюссе- лем і Москвою існує конкуренція не тільки за зовнішню орієнта- цію, але і за внутрішній політичний устрій України. Ключевые слова: Украина, Евросоюз, Россия, НАТО, Черно- морский флот, Таможенный союз, Северный поток. Б ывшие республики Союза ССР формируют пространство международной конкуренции. Они являются предметом стратегического и политического соперничества между РФ и ЕС. Ключевой страной в этом противостоянии выступает Укра- ина. Это обусловлено тем, что она занимает выгодное геополи- тическое положение. Его определяет расположение на пере- крестке путей из Западной и Центральной Европы в Россию, а также из Балтийского региона в Черноморский. Важной чертой геополитического положения Украины является выход к Чер- ному и Азовскому морям. Заинтересованность Европы в Украине связана с необхо- димостью противостояния российскому центру тяжести, раз- витие которого потенциально может пошатнуть геополитиче- ские позиции Европы. Это обусловлено тем, что, как считают в Брюсселе, Россия изменила провозглашавшимся ею ранее демократическим идеалам, уже отошла от демократических ценностей и отбросила демократические модели, на которые прежде ориентировалась. Иными словами, утверждается, что Россия движется по пути построения авторитарного режима. 494 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа Образ России, вставшей на путь построения авторитарного государства, дополняется образом страны с возрождающими- ся имперскими амбициями. Для Брюсселя Россия – это ревизи- онистская держава, которая стремится вернуть себе былую власть на постсоветском пространстве. Российско-грузинский вооруженный конфликт в 2008 г. и «газовые войны» с Украиной Брюссель счел свидетельством империалистических намере- ний России [2, с. 64-65]. На Западе в последние годы сложился стереотип России как страны, которая пытается противодейство- вать развитию демократии на постсоветском пространстве. За- пад считает, что Россия с помощью экономических рычагов пы- тается оказать политическое давление на эти страны [7, с. 11-12]. Европейский союз стремится окружить себя «кольцом дру- жественных, хорошо управляемых государств», т.е. усилия Брюсселя направлены на приближение соседних государств к европейским нормам и стандартам. Украина, как и ее коллеги из постсоветского лагеря, должны перенять как можно больше европейского управленческого опыта. Другими словами, «экс- порт» как можно большего набора норм и правил ЕС соседя- ми является задачей Европейской политики соседства в целом и Восточного партнерства в частности. ЕС возлагает на себя миссию «европеизации» соседних государств, что, по мнению разработчиков данной стратегии, должно обеспечить стабиль- ность, безопасность и процветание Европейскому континенту [6, с. 5]. Это связано еще и с тем, что ЕС столкнулся с проблемой пе- риферийности Восточной Европы. «Европеизация» Украины повысит статус Польши, Словакии, Венгрии и других стран, на настоящий момент являющихся окраинными, пограничны- ми, т.е. Брюссель ставит своей целью отодвинуть восточные границы ЕС как можно дальше на восток. Поэтому европей- ские страны заинтересованы в создании так называемой бу- ферной зоны на границах ЕС. Для Европы Украина важна как страна-транзитер российс- ких энергоресурсов. Роль Киева в обеспечении энергетической безопасности Евросоюза значительна, поскольку большая часть 495 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII поставляемых в государства-члены ЕС российских углеводоро- дов транспортируется через Украину. Примерно 40% потребля- емого Европой природного газа поступает из России (75% из этого объема идет транзитом через Украину). Поэтому Брюс- сель заинтересован в обеспечении стабильных, бесперебойных поставок энергоносителей в страны ЕС через Украину. Конфликты между Москвой и Киевом в газовой сфере, ко- торые имели место в 2000-е годы, продемонстрировали, что Брюссель заинтересован в отстаивании интересов Украины. Ев- росоюз выступает за диверсификацию энергоресурсов Украи- ны путем доступа к прямым поставкам из Центральной Азии, за усиление сотрудничества в энергетической сфере в рамках организации ГУАМ (Грузия, Украина, Азербайджан, Молдо- ва). В частности, в одном из ее документов подчеркивается активизация усилий, направленных на реализацию совмест- ных программ и проектов по транспортировке энергоресурсов Каспийского региона на европейский энергетический рынок с использованием территорий государств-участников Объеди- нения [5]. Главным энергетическим проектом блока ГУАМ является создание «Евразийского нефтетранспортного коридора», ко- торый предусматривает транспортировку «черного золота» из Азербайджана через Грузию по трубопроводу Баку – Супса, за- тем танкерами в Одессу (Украина) и далее в Польшу по трубе Одесса – Броды. Второй проект – газопровод «Белый поток». Это идея украинской стороны по диверсификации поставок природного газа в Европу и снижению энергетической зависи- мости от России. Согласно концепции разработчиков, данный газопровод должен пройти параллельно Евразийскому нефте- транспортному коридору, т.е. из Азербайджана в грузинский порт Супса, затем по дну Черного моря на Украину и оттуда в ЕС, минуя Россию. «Белый поток» рассматривается как основной конкурент другим потенциальным трубопроводам, прежде всего «На- букко», которым предполагается поставлять природный газ из Центральной Азии в европейские страны через Турцию. Важ- 496 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа ным преимуществом «Белого потока» перед «Набукко» явля- ется тот факт, что при его строительстве может быть исполь- зована уже существующая инфраструктура Южного Кавказа, Украины и Европы, что значительно удешевит его стоимость. Необходимо отметить, что появление идеи Белого потока имеет не столько экономические, сколько политические пред- посылки. Загруженность подобного трубопровода газом на данный момент ничем не обеспечена. С геополитической точки зрения создание транспортного коридора в направлении с востока на запад в обход России, по замыслу Брюсселя, позволит: • диверсифицировать маршруты поставок энергоносите- лей в целях ослабления зависимости стран ЕС от России и обеспечить таким образом энергетическую безопас- ность; • демонтировать транспортную систему бывшего СССР, во многом проходящую по территории России и обе- спечивающую стратегический контроль над экспортом центрально-азиатских энергоресурсов; • открыть Европейскому союзу путь к сотрудничеству со странами, стремящимися к созданию независимых от России маршрутов транспортировки энергоносителей; • установить контроль над углеводородными запасами региона и не допустить, чтобы эти ресурсы попали в распоряжение России; • за счет контроля над энергоресурсами обеспечить уста- новление политического контроля ЕС над странами ре- гиона; • установить и закрепить геополитический плюрализм, независимость (от России) новых независимых госу- дарств. В ближайшие годы роль Украины в энергетической безо- пасности Европы будет снижаться. Это обусловлено тем, что Россия создаёт независимые от Украины пути и маршруты по- ставки природного газа и нефти в государства-члены ЕС. На- пример, «Северный поток» и «Южный поток». 497 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Политика ЕС на постсоветском пространстве в целом и на Украине в частности противоречит российской концепции «ближнего круга». Согласно ей, каждый субъект, претендую- щий на сколько-нибудь осязаемое влияние в международных процессах, должен располагать зоной приоритетного влияния, которая, как правило, охватывает либо пограничные с ним тер- ритории, либо бывшие колонии и доминионы. Это связано с тем, что политика Брюсселя соответствует концепции геопо- литического плюрализма. Суть данной концепции сводится к недопущению возникновения на евразийском пространстве новой сверхдержавы. «Яблоком раздора» между Москвой и Брюсселем является газотранспортная система (ГТС) Украины. Это можно объяс- нить несколькими причинами. ГТС – это важный транзитный путь для поставок российского газа в страны ЕС. Пропускная способность ГТС на входе составляет 288 млрд. куб. м, на вы- ходе 178 млрд. куб. м в год, в том числе 142 млрд. куб. м газа в европейские страны. Стратегическое значение ГТС обусловле- но и выгодным географическим положением Украины между основными газодобывающими регионами (Россией и прика- спийскими государствами) и основными потребителями газа в Европе. Наконец, ГТС Украины имеет уникальную систему га- зохранилищ мощностью в 30 млрд. кубометров газа. Эти хра- нилища играют ключевую роль в обеспечении энергетической безопасности государств-членов Евросоюза. Таким образом, внешнеполитическим приоритетам Моск- вы отвечает участие России в эксплуатации газотранспортной системы Украины. Другими словами, Кремль добивается от украинской стороны выполнения договоренностей о создании Международного консорциума по управлению и развитию га- зотранспортной системы Украины. Украина важна для России по причинам военного характе- ра, ибо Севастополь – это главная военно-морская база Чер- номорского флота (ЧФ). Базу в Севастополе по своей природе и созданной Россией веками инфраструктуре вообще трудно сравнивать с какими-либо другими военно-морскими базами в 498 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа мире, т.к. там большая и глубокая гавань, а корабли защищены со всех сторон берегами. База в Севастополе имеет для РФ исключительно регио- нальное военно-политическое значение, т.е. для продвижения своих интересов в Черноморском бассейне. Для России он остается средством демонстрации своего флага в постсовет- ских республиках, символом вечного российского присутствия в Украине, иллюстрацией военной и экономической мощи РФ. Военно-стратегическое значение ЧФ для России в настоящее время минимально, т.к. он сейчас не способен противодейство- вать объединенным морским группировкам соседних стран НАТО. Черноморский флот России поддерживается на самом минимальном уровне боевой готовности. ЧФ РФ представляет собой соединение из единичных экземпляров разнотипных ко- раблей, большая часть которых уже просто устарела. В частно- сти, ракетный крейсер «Москва» в составе флота с 1983 года, большой противолодочный корабль «Керчь» – с 1974 года, сто- рожевые корабли «Сметливый», «Ладный» и «Пытливый» – с 1969, 1981 и 1982 года соответственно. Другими словами, большинство кораблей ЧФ числятся в боевом составе сугу- бо из соображений политического престижа. Кроме того, для России ВМБ в Севастополе имеет и экономическое значение. Строительство новой военно-морской базы в Новороссийске и/или абхазском Очамчире обойдется, по мнению экспертов, в 10–12 млрд. долл. [1]. Территория Украины используется Россией как транзитная для транспортировки природного газа и нефти в Европу. Круп- нейшие из газопроводов – Союз, Уренгой – Помары – Ужгород. Так, с начала 2012 г. на конец октября транзит российского газа по территории Украины составил 64,8 млрд. куб. м. Для срав- нения: в 2011 г. объемы транзита в страны Евросоюза за такой же период были 81 млрд. куб. м (на 16,2 млрд. куб. м больше). По предварительным данным Центра Разумкова, всего в 2012 г. через Украину было поставлено около 80 млрд. кубометров рос- сийского газа. Для сравнения: в 2011 г. транзит газа через Укра- ину в Европу составил чуть более 101 млрд. кубометров [9]. 499 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Таким образом, для России важно обеспечить беспере- бойный транзит углеводородов через территорию Украины. Имидж России как надежного поставщика энергоресурсов нужен государству не просто для того, чтобы произвести на остальной мир хорошее впечатление. Как считает К.С. Гаджи- ев, имидж страны «представляет собой важнейший капитал, способствующий укреплению геополитического статуса госу- дарства на мировой арене, обеспечению его безопасности, за- щите и продвижению национальных интересов» [4, с. 6]. Международная репутация России страдала из-за перебо- ев в транзите природного газа через территорию Украины. Энергетические войны подорвали имидж России на Западе как постоянного и стабильного поставщика энергоносителей. Прекращение поставок углеводородов в Украину были оцене- ны в Европе как использование энергетического оружия в по- литических целях. Критики Москвы утверждали, что Россия использует свой контроль над поставками энергии для при- нуждения других стран. Кроме того, регулярные энергетиче- ские войны Москвы с Киевом подтолкнули Евросоюз к поиску альтернативных поставщиков «голубого топлива» (например, газопровод «Nabucco»). Российско-украинские энергетические войны продемон- стрировали зависимость поставщика (России) и потребите- лей (западноевропейских партнеров) энергоресурсов от стра- ны-транзитёра (Украины). В последние годы российской стороной целенаправлен- но реализуются планы диверсификации экспортных поставок нефти, наращиваются мощности трубопроводного транспорта в направлениях, исключающих транспортировку нефти и газа по территориям сопредельных государств. Основными реали- зуемыми российской стороной проектами по диверсификации направлений экспорта являются «Северный поток» и «Южный поток». «Северный поток» («Nord Stream») – магистральный га- зопровод для прямых поставок российского газа потребите- лям в Евросоюзе. Маршрут данного трубопровода идет по 500 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа дну Балтийского моря из российского Выборга в германский Грайфсвальд. Реализация проекта началась в апреле 2010 г. Первая очередь «Северного потока» была запущена в эксплу- атацию 8 ноября 2011 г., вторая очередь – 8 октября 2012 г. Мощность газопровода составляет 55 млрд. куб. м газа в год. Вторым проектом является «Южный поток» («South Stream»), который пройдет по дну Черного моря из Новорос- сийска в болгарский порт Варну, а затем разделится на две ветви – через Сербию и Венгрию в Австрию и через Грецию на юг Италии. Планируемая мощность этого газопровода со- ставит 60 млрд. куб. м газа в год. В декабре 2012 г. началось строительство морского участка газопровода «Южный поток». Строительство европейского сухопутного участка планирует- ся начать на территории Болгарии в июне 2013 г. Первые по- ставки газа по газопроводу запланированы на конец 2015 г. Основная цель вышеназванных проектов заключается в обе- спечении прямых коммуникаций между продавцом (Россией) и покупателями (страны Западной, Центральной и Юго-Вос- точной Европы), минуя территорию Украины. Таким образом, Россия стремится сократить зависимость от Украины как страны-транзитера, увеличивая число аль- тернативных маршрутов доставки природного газа в государ- ства-члены ЕС. Доля транзита российского газа через терри- торию Украины продолжит снижаться. Этот факт можно объяснить запуском газопровода «Северный поток», увеличе- нием транзита энергоносителей через Республику Беларусь по газопроводу «Ямал – Европа». Для России неприемлемо членство Украины в НАТО. Офи- циальная позиция РФ относительно продвижения Североат- лантического альянса на восток за счет инкорпорирования в свои ряды стран, непосредственно примыкающих к нашим границам, заявленная в Концепции внешней политики от 12 июля 2008 г., является следующей: Россия сохраняет отри- цательное отношение к расширению НАТО, особенно к пла- нам приема в члены организации Украины. 501 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Расширение Североатлантического альянса за счет включе- ния постсоветских государств и приближение его военной ин- фраструктуры непосредственно к российским границам зна- чительно осложняет для Москвы чисто военную обстановку. Это проявляется в том, что Альянс получает практически пря- мой доступ к центральным, ранее тыловым, районам, имею- щим ключевое в военно-экономическом отношении значение. Во-вторых, увеличивается досягаемость российской террито- рии со стороны тактической ударной авиации НАТО, которая уже сегодня теоретически способна проникать в воздушное пространство России и достигать целей в глубине территории страны, а также средств предупреждения, боевого управления и разведки. Наконец, после вступления стран Балтии в Севе- роатлантический альянс в непосредственной близости от рос- сийских границ возникла неконтролируемая с точки зрения Договора об обычных вооруженных силах в Европе (ДОВСЕ) зона, «свободная» от ограничений на размещение обычных во- оружений, в том числе и ВС других стран НАТО. Продвижение НАТО на восток имеет негативные полити- ческие последствия для России. Это прежде всего ощутимо сужает свободу действий России на постсоветском простран- стве в выборе средств и способов защиты жизненно важных интересов, лишает Москву свободы дипломатического манев- ра при решении сложных международных ситуаций, в которых могут быть затронуты ее внешнеполитические приоритеты. Что касается политико-психологических последствий рас- ширения НАТО на восток, то в России будут усиливаться все больше ощущения «жизни в осажденной крепости», воен- но-политической изоляции страны, возрождаться антизапад- ные и милитаристские тенденции в общественном сознании. Территориальное расширение Альянса может привести к уси- лению позиций антизападных сил, изменению соотношения сил внутри самой России не в пользу линии на взаимодействие и сотрудничества с Западом. Данная тема всегда являлась болевой точкой в российско-ук- раинских отношениях. Вопрос о вступлении Украины в альянс 502 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа активно продвигали предыдущие украинские власти. Так, в январе 2008 г. заявление с просьбой присоединиться к членству в НАТО подали тогдашние президент Виктор Ющенко, премьер-министр Юлия Тимошенко и спикер Верховной рады Арсений Яценюк. Действующий президент Украины Виктор Янукович не просто скорректировал внешнеполитическую ориентацию Киева, а по сути отменил курс на вступление страны в НАТО. В частности, Янукович подписал закон об основах внутренней и внешней политики Украины. В документе нет ни слова о том, что стра- тегическим направлением внешней политики является евроат- лантическая интеграция. Вместо этого в законе говорится, что «основным принципом внешней политики страны является со- блюдение Украиной политики внеблоковости, что означает неу- частие в военно-политических союзах» [8, с. 2]. Таким образом, вопрос о членстве Украины в НАТО на дан- ный момент снят с повестки дня. Одним из главных внешнеполитических приоритетов России в ближнем зарубежье является вовлечение в Таможенный союз (ТС) Украины, без которой ни одна из интеграционных структур на постсоветском пространстве не может считаться полноцен- ной военно-политической или экономической организацией. Другими словами, Москва предлагает Киеву войти в ТС, обещая взамен энергоносители по льготным ценам. Украина стремится завершить переговоры по соглашению об ассоциации с Евро- союзом, частью которого является соглашение о создании зоны свободной торговли. Официальный Киев предлагает сотрудни- чество с ТС в формате «три плюс один» (Россия, Белоруссия и Казахстан плюс Украина), т.е. он готов постепенно присоеди- няться только к некоторым правилам Таможенного союза. Пред- ставители ЕС заявляют, что любое участие Киева в ТС сделает невозможным дальнейшие переговоры о подписании договора об ассоциации между Украиной и Евросоюзом. По представлениям России, место Украины находится в «Русском мире». Русский мир – это глобальный культур- но-цивилизационный феномен, состоящий из России как ма- теринского государства и русского зарубежья, объединяющий 503 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII людей, которые независимо от национальности ощущают себя русскими, являются носителями русской культуры и русского языка, духовно связаны с Россией и неравнодушны к ее делам и судьбе [3, с. 4]. Между Брюсселем и Москвой существует конкуренция не только за внешнюю ориентацию, но и за внутренний политиче- ский строй Украины. Так, ЕС поместил права человека в центр своих отношений со всеми третьими странами. Это обусловле- но тем, что уважение прав человека, демократических ценно- стей и верховенства права, как считают в Брюсселе, является ключевым элементом стабильности и благополучия государств (хотя часть экспертов считает, что права человека используют- ся Западом в качестве внешнеполитического инструмента для продвижения собственных интересов). Евросоюз считает та- кие принципы, как права человека, демократия, верховенство права особенно важными для страны, которая стремится всту- пить в договорные отношения, основанные на политической ассоциации. Другими словами, соблюдение странами-партне- рами вышеназванных принципов определяет уровень их отно- шений с Союзом. Россия, напротив, придерживается принципа невмешатель- ства во внутренние дела суверенных государств. Москва го- ворит о необходимости обеспечить каждому народу права на выбор собственного пути развития. Другими словами, каждая страна имеет право распоряжаться своей судьбой, своими ре- сурсами, суверенно определять социально-экономическую и политическую модель своего развития. Таким образом, между Брюсселем и Москвой существует конкуренция как за внешнюю ориентацию, так и за внутрен- ний политический строй Украины. В настоящий момент все ближнее зарубежье России является зоной конфликтов и борь- бы за влияние, а на Украине это проявляется в наиболее яркой форме. Украина выступает ключевой страной в стремлении России к усилению влияния на постсоветском пространстве. Она также входит в зону непосредственных интересов и Евро- пейского Союза. 504 Руслан Мухаметов Украина между Евросоюзом и Россией: опыт геополитического анализа список использованных источников 1. Баранов М. Куда идет российский флот // Коммерсантъ-Власть. – 2008. – №7. 2. Баталов Э.Я. Европейские образы России: вчера, сегодня завтра // Россия в Европе = Russia in Europe: как нас воспринимают в Евро- пе и евроатлантическом сообществе / [под ред. В.В. Журкина (отв. ред.) и др.]. – М. : Ин-т Европы РАН : Рус. сувенир, 2007. 3. Батанова О.Н. Русский мир и проблемы его формирования. Авто- реф. диссер. на соиск. уч. ст. канд. полит. н. – М., 2009. 4. Гаджиев К.С. Имидж как инструмент культурной гегемонии // Ми- ровая экономика и международные отношения. – 2007. – №12. 5. Кишиневская Декларация глав государств ГУУАМ «Во имя де- мократии, стабильности и развития» от 22 апреля 2005 года [Электронный ресурс] // ГУАМ [Сайт]. – URL: http://www.guam.org. ua (дата обращения: 25.01.2013). 6. Лонгхарст К. Дифференциация европейской политики соседства и ее последствия для Украины. 2008. июль. 7. Носов М.Г. Россия и Европа: стереотипы и реальность // Россия в Европе = Russia in Europe: как нас воспринимают в Европе и евро- атлантическом сообществе / [под ред. В.В. Журкина (отв. ред.) и др.]. – М. : Ин-т Европы РАН : Рус. сувенир, 2007. 8. Соловьев В., Калныш В. Янукович исполнился чувства должности // Коммерсантъ. 04.06.2010. 9. Уже меньше половины [Электронный ресурс] // Газета «Взгляд» [Сайт]. – URL: http://vz.ru/economy/2013/1/10/615303.html (дата об- ращения: 25.01.2013). Руслан Мухаметов украина меЖду евроСоюзом и роССией: опыт геополитичеСкого анализа В статье излагаются основные интересы России и Евросоюза на Украине. Автор указывает, что интерес Брюсселя в Украине заклю- чается в сдерживании России. Показано, что Украина важна для ЕС как страна-транзитер российских энергоресурсов. Автор установил, что газотранспортная система Украина – сфера соперничества меж- ду Россией и ЕС. Много внимания уделено национальным интере- сам России на Украине в военной сфере. Автор считает, что между 505 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Брюсселем и Москвой существует конкуренция не только внешнюю ориентацию, но и за внутренний политический строй Украины. Ключевые слова: Украина, Евросоюз, Россия, НАТО, Черномор- ский флот, Таможенный союз, Северный поток. Ruslan Muhametov ukraine betWeen the eu and russia: an atteMpt of geopolitical analysis In the text the main interests of Russia and the European Union in Ukraine are studied. The author points out that the interest of Brussels in Ukraine is that contain Russia. It is shown that Ukraine is important for the EU as a transit country of Russian energy. The author found out that the gas transportation system of Ukraine is area of competition among Russia and the EU. Much attention is paid to the national interests of Russia in Ukraine in the military sphere. The author believes that rela- tions between Brussels and Moscow are the competition is not only the external orientation, but also for the internal political system of Ukraine. Key words: Ukraine, the EU, Russia, NATO, the Black Sea Fleet of the Russian Federation, The Customs Union, Nord stream. Георгій Боднараш євроінтеграційний диСкурС парламентСьких партій україни, румунії та реСпубліки молдова У статті розглядається євроінтеграційний дискурс парла- ментських партій України, Румунії та Республіки Молдова. Ав- тор наводить паралелі між україномовним та румуномовним євроінтеграцінйим дискурсом, характеризує ідеологію євроінте- граційного дискурсу, безпосередньо пов’язану зі семантикою та прагматикою мовних одиниць, враховує те, що аналіз дискурсу 506 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова здійснюють у двох основних аспектах: комунікативному й когні- тивному. Ключові слова: євроінтеграційний дискурс, румуномовний дискурс, україномовний дискурс, парламентські партії. П роцеси європейської інтеграції породили цілий комплекс важливих соціокультурних наслідків, серед яких, зокре- ма, і виникнення окремого виду дискурсу, тематично присвя- ченого питанням європейської інтеграції. Початок його функ- ціонування датують 90-ми роками ХХ ст. Актуальність цього дослідження зумовлена розвитком у країнах східної Європи європейського інтеграційного дискурсу, який будується на но- вих концептуальних засадах, і є важливим з погляду вивчення мовно-політичних механізмів конструювання новостворюва- них ідеологій. Мета дослідження полягає у виявленні засобів репрезента- ції концептів Європейського Союзу, Європи, в україномовно- му та румуномовному політичному дискурсі з питань європей- ської інтеграції, розглянутих в аспекті їх лінгвопрагматичних особливостей. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких основних завдань: • встановити мовні засоби репрезентації Європейського Союзу в україномовному та румуномовному політично- му дискурсі з питань євроінтеграції; • охарактеризувати риторичні засоби, що структурують досліджуваний дискурс парламентських партій Украї- ни, Румунії та Республіки Молдова. Євроінтеграційному дискурсові притаманне дотримання офіційного стилю та спільності тематики, що виокремлює цей дискурс як особливий різновид політичного дискурсу і спри- яє його жанровій своєрідності, яка відповідає формам спіл- кування в політиці. Стратегії цього дискурсу випливають із його мети – інтеграції європейських держав у політико-еко- номічний союз – та зводяться до досягнення об’єднувальної цілі. Слід підкреслити, що офіційні тексти в досліджуваному 507 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII корпусі переважають. Відтак євроінтеграційний дискурс ста- новить різновид політичного дискурсу, щільно пов’язаний зі сферою офіційного спілкування. Проблема євроінтеграції займає помітне місце в сучас- них дослідженнях з політології (Р. Левенталь, C. Lalumiere), соціології (V. Leeuwen,), філософії (H.M. Baumgartner), при- кладної лінгвістики (R. Wodak, М.В. Ільїн, А.А. Філінський, А. Ченкі) та інших наук, які так чи інакше мають справу з дискурсивними практиками [1; 2]. В Україні та Росії євроін- теграційний політичний дискурс досліджують В. Кравченко, А.М. Баранов, А.Д. Бєлова, Р. Водак, О.С. Фоменко, О.Й. Шейгал, Г.М. Яворська, румуномовний – Анабелла-Глорія Нікулеску- Горпін, А. Георгіце, А. Ківу, Л. Хоарце-Кереушу, Ш. Горда тощо [16-19]. Якщо починати розглядати єврінтеграційний дискурс укра- їнських парламентських партій, то у програмі Об’єднаної Опо- зиції «За Батьківщину» виокремлено окремий пункт «Євро- пейська Україна», де зазначається, що «Україна була, є і завжди буде європейською державою. Тому наше завдання – не «йти до Європи», а вивести країну в число європейських країн, що найбільш динамічно розвиваються, бути активними учасника- ми будівництва об’єднаної Європи майбутнього». Наш вибір – сучасна демократична держава, сильна, заможна, авторитет- на у світі. У нашому суспільстві мають утвердитися цінності демократії і верховенства права, нові норми і стандарти, які дозволять підвищити якість життя, реформувати політичну та економічну системи, досягти високого рівня конкурентоспро- можності, набути впливу в Європі та світі. Ми твердо переко- нані, що є лише один спосіб виконання цього завдання: участь України в загальноєвропейських об’єднавчих процесах, а в перспективі – повноправне членство України в Європейському Союзі, як стратегічна мета. Альтернативою може бути тільки нарощування відсталості, зростання бідності, розбазарювання всього нашого багатого потенціалу. Ми сприятимемо реаліза- ції цього завдання, інтегруючи Україну у європейський діло- вий, інформаційний, науковий, освітній, культурний простір, 508 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова детально інформуючи громадян про переваги європейської ін- теграції» [13]. Першочерговими для них є завдання скасування принизливих візових режимів, передусім, досягнення домов- леності про встановлення безвізового режиму з ЄС. У програмі Партії Регіонів не виокремлено окремого пунк- ту європейському майбутньому України, а в розділі «Україна – світове визнання», йдеться, що партія виступає за здобуття асоційованого членства в Євросоюзі, створення зони вільної торгівлі, зняття візових бар’єрів між Україною та ЄС [10]. Про- те партія не відмовляється від посилення економічної спів- праці в рамках зони вільної торгівлі з країнами СНД тощо. Варто зауважити, що у своєму євро інтеграційному дискур- су Партія Регіонів все більше використовує «козир» опозиції – євроінтеграцію. Все більше заяв лунають зі сторони представ- ників цієї партії про те, що ЄС чекає Україну, що Україна ви- конує всі зобов’язання перед ЄС. Однак це відбувається не на офіційно-програмному рівні, в є чистим популізмом. Новостворена партія «УДАР» Віталія Кличка виокремила у своїй програмі розділ, присвячений інтеграції України до євро- пейської спільноти. «Очевидно, що підписання та ратифікація Угоди про асоціацію – лише стартова позначка процесу інте- грації. Впродовж десяти років Україна цілком спроможна стати глибоко інтегрованою складовою внутрішнього ринку Євро- пейського Союзу, де будуть імплементовані найважливіші регу- ляторні норми Європейського Союзу, спрямовані на захист як виробників (роботодавців), так і споживачів, забезпечення висо- ких стандартів якості товарів, послуг, умов праці, соціального та екологічного захисту» [11], йдеться у програмі партії. Цікавий, але очікуваний євроінтеграційний дискурс веде ВО «Свобода». У своїй програмі вона виокремила розділ «Зо- внішня політика і оборона. Європейський україноцентризм та сильна держава». У ньому йдеться про необхідність визна- чення європейського україноцентризму стратегічним курсом Держави, згідно з яким Україна прагне стати не лише геогра- фічним, але й геополітичним центром Європи; припинити вся- ку участь України в наддержавних утвореннях, ініційованих 509 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Москвою: Співдружності Незалежних Держав (СНД), Єдино- му Економічному просторі (ЄЕП), Євразійському економіч- ному співтоваристві; спрямувати зовнішньополітичні зусилля на побудову тісної політичної та економічної співдружності з природними союзниками – країнами Балто-Чорноморської геополітичної осі (Швеція, Норвегія, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Болгарія, в перспективі – Білорусь та ін.). Ініціювати взаємовигідні угоди між цими державами та Украї- ною в усіх стратегічно важливих галузях: торгівлі та митній політиці, енергетичній безпеці та транзиті, обороні тощо) [12]. Можна з упевненістю сказати, що євроінтеграційний дис- курс парламентських партій Республіки Молдова дуже поді- бний до українського варіанту, не зважаючи на те, що він має свою національно-лінгвістичну особливість, адже його можна віднести до румуномовного дискурсу, який проводиться пере- важно румунськими політичними партіями. Спільність євроін- теграційного дискурсу молдовських партій з дискурсом укра- їнських полягає у цивілізаційних та геополітичних реаліях. І в Україні, і в Республіці Молдова парламентські партії поділені на 2 табори: про-європейські та проросійські. Відповідно, Ко- муністичні партії двох країн, Партія Регіонів виступають за мі- німальний євроінтеграційний дискурс та більше лобіюють ін- теграцію в політичні та економічні союзи з Росією. Спільність євроінтеграційного дискурсу молдовських партій з румунськи- ми полягає у використання румунської мови, а відтак і певних специфічних понять, як: «Comunitatea Europeană» (Європей- ські Спільність) замість «Uniunea Europeană» (Європейський Союз). Такі випадки не є правилами, але дуже часто зустрі- чаються, адже в понятті «Comunitatea Europeană» вкладаєть- ся зовсім інше значення, воно є більш ширшим за «Uniunea Europeană», наголошує на природну історичну спільність, а не на просто договірний союз. Ліберальна Партія Республіки Молдова виступає за євро- пейську та євроатлантичну інтеграцію шляхом максимального зближення до політичних, економічних та безпекових струк- тур Європи. Політичний пріоритет Республіки Молдова – ін- 510 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова теграція в ЄС. З цією метою в програмі партії зазначається, що обов’язкові «модернізація, на основі західноєвропейських цінностей, суспільства та держави, беручи до уваги традиції та специфіку нашого народу» [14]. Ліберальна Партія оголо- сила, що в подальшому, вироблятиме низку комплексних еко- номічних, соціальних та культурних програм, які сприятимуть встановленню в Республіці Молдова європейських стандартів. Демократична Партія тільки тангенто згадує проблему єв- ропейської інтеграції. У своєму дискурсі вона пропонує ли- ше «імплементацію європейських цінностей демократії» [17]. Партія Комуністів піднімає питання європейської інтеграції, говорячи про необхідність «інтеграції у СНД та в європейсько- му просторі», вважаючи, що зближення з Європою можливе шляхом наближення стандартів СНД до стандартів ЄС. Най- більша партія Республіки Молдова не виробила європейську модель розвитку країни, рекомендуючи у своїй програмі про- йти два послідовні етапи подолання сьогоднішньої кризи. Під час першого етапу комуністи виступатимуть за «усунення на- слідків реформ, реанімацію економічного та технічно-науково- го потенціалів країни та повернення до попередніх соціальних відносин». У наступному етапі реанімації соціалізму партія планує забезпечувати «пряму участь робітничого класу у ке- рівництві країною. Планується встановлення соціалістичного порядку в економіці з метою максимального забезпечення по- треб робітничого класу» [15]. Комуністи вважають, що «аргументом цьому є тенденції західних держав підкорювати молдовську економіку, вони за- хоплюють наш ринок та привласнюють державну власність, вони нав’язують несправедливі договори, надають кредити на нереальних умовах, щоб наголосити на залежності нашої кра- їни від зовнішніх кредиторів». Політичні партії по-різному розглядають перспективи євро- пейської інтеграції, особливо стосовно ролі та місця держави у цьому процесі, конкретних способів реформування економіки та суспільства, імплементації європейських стандартів, залу- чення інвестицій, ролі громадянського суспільства. 511 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Зважаючи на комплексні завдання, які стоять перед партія- ми, у питаннях євроінтеграційних процесів партії є доволі не- дорослими та непідготовленими. Політичні партії, які мають когерентні проекти, вже переступили етап популістських де- кларацій щодо європейської інтеграції та виробляють конкрет- ні кроки досягнення цієї мети. Інший елемент, який впливає на євроінтеграційний дискурс та розуміння ставлення партій до євроінтеграції, – це розумін- ня ними геополітичної орієнтації держави. Тобто інтеграція в ЄС чи в СНД. Молдовські християнські демократи вважають: щоб Мол- дова знайшла своє місце в європейській архітектурі, держава повинна перейти до дипломатичного наступу, з метою пере- конати західних партнерів у серйозність євро інтеграційних намірів країни. Перебування у СНД, наміри деяких кіл приєд- нати Республіку Молдова до Союзу Росія–Білорусь є «нездо- ланними перешкодами на шляху до інтеграції в ЄС». Шанси Молдови вступити до ЄС прямо залежать від її здат- ності приєднатися до країн південно-східної Європи. Приєд- нання до цієї групи держав призведе до виходу Молдови з гру- пи країн, до якої її сьогодні відносять спільно з Україною та Білорусією. На думку молдовських християнських демократів, останні дві країни мають серйозні проблеми, які не повинні вплинути на процес євроінтеграції Молдови. У свою чергу, Ліберальна Партія вважає, що Республіка Молдова є інтегративною частиною європейського культур- ного простору і основні зусилля спрямовані на забезпечен- ня гідного місця у європейській архітектурі полягають – без сумніву – у приєднанні до європейських та євроатлантичних структур. На думку лідерів партії, держава повинна зрозуміти логіку розширення ЄС на сході, Молдова повинна пройти той же шлях, якого пройшли і країни Центральної Європи. Спочат- ку вступити до НАТО, а потім – в ЄС. Тому Молдова повинна відмовитися від статусу постійного нейтралітету, який є «не- ефективним принципом національної безпеки. Військовий ви- 512 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова мір НАТО не повинен бути претекстом вилучення Республіки Молдови з процесу євроатлантичної інтеграції» [14]. Національно-Ліберальна Партія Румунії виокремила у сво- їй політичній програмі цілий розділ «Зовнішні відносини та європейські справи», де виокремленні декілька підпунктів, в яких піднімаються питання: представництво громадян Румунії у структурах ЄС; якість процесу координації європейськими справами; реалізація комунітарної політики. Особливу увагу НЛП приділяє рекрутуванням персоналу для 1100 робочих груп Європейської Комісії. НЛП вважає, що «стратегічні завдання Румунії в європей- ській інтеграції полягають у поглибленні інтеграційних проце- сів одночасно з порушенням на національному рівні проблем, що стосуються довготривалого соціально-економічного розви- тку ЄС у глобальному контексті» [3]. Народна Партія – Дан Діаконеску у своїй програмі не ви- окремила окремий розділ для питань європейської інтеграції, а обмежилася лише тим, що в розділі про «Захист та просуван- ня національних інтересів Румунії на міжнародному рівні» [9] зазначається про необхідність виконанувати всі зобов’язання перед ЄС та захищати економічні, військові та політичні інтер- еси Румунії як країни-члена ЄС та НАТО. Національно-Царанистська Християнсько-Демократична Партія вважає, що «Румунія є сьомою за розміром країною в ЄС і повинна стати і сьомою за впливом, тому повинна стати відповідальною країною, з вільними громадянами, які вірять у їх майбутнє та майбутнє нації». У програмі партії виокремле- ний окремий підпункт «Румунія у складі Європейського Сою- зу». У ньому йдеться, що НЦХДП активно працювала будучи при правлінні у 1996–2000 рр. з метою прискорити процеси єв- роінтеграції, щоб у країні встановилася автентична демократія західного типу. Проте приєднання Румунії до ЄС ще не означає її інтеграцію. Партія виступає за Політичний Союз, а не чисто економічний. В програмі йдеться про те, що в цьому політич- ному союзі повинні поважатися національна ідентичність та культура відповідно до принципу субсидіарності [8]. 513 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Консервативна Партія Румунії у розділі «Хартія ціннос- тей» виокремила підпункт «Європейська ідея», де зазначаєть- ся: «вважаємо, що приєднання Румунії до ЄС є, поза очевид- них економічних переваг, кроком історичної справедливості та можливість відродити нашу колективну ментальність, яка потерпіла від комунізму. Вважаємо, що приєднання до ЄС є кроком вперед у плані нашої власної відповідальності. Не можемо уявити, що хтось прийме нас у свою сім’ю без того, щоб спочатку впевнитися, що ми цього варті. Тож, ми пови- нні зробити все для того, щоб відповідати цим критеріям. Ми повинні мати власний образ та роль у цьому європейському концерні» [4]. Соціально-Демократична Партія Румунії також виокремила окремий розділ у своїй програмі, який називається «Наш май- бутній вибір: інтеграція у міжнародну спільноту». У розділі йдеться про те, що «з точки зору інтересів Румунії, ЄС є най- головнішим елементом багатополярного світу. Поглибленням інтеграції країн-члені та приєднання нових країн південно- Східної Європи, ЄС стане з часом найсильнішою політичною та економічною структурою» [5]. СДП надає особливу роль у своєму євроінтеграційному дискурсу питанням європейської інтеграції Республіки Молдова. Більше того, вона враховує і інтереси більше 10 млн. етнічних румун, які не є громадянами Європи і проживають за межами Румунії, а особливо в Укра- їні та Сербії. Партія виступає за підтримку на шляху до євро- інтеграції і цих країн. «У відносинах з Республікою Молдова підтримуємо принцип розвитку особливих відносин, приві- леїв, на основі прагматичної спільно виробленої стратегії, яка б призвела до культурної та економічної інтеграції Румунії з Республікою Молдова в Об’єднаній Європі». У програмах Демократичного Союзу Угорців Румунії та Наці- онального Союзу Прогресу Румунії не приділено окремої уваги питанням європейської інтеграції. В програмі останньої зазна- чається, що «НСПР є політичною силою, яка сповідує націо- нальні цінності, відкрита інтенсифікації інтеграційних процесів, яка розуміється у питаннях ефективного управління публічними 514 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова інтересами, яка просуває соціальну демократію та виступає за створення на новій основі сильно активної держави» [6]. Ліберально-Демократична Партія Румунії у своїй програмі наголошує на тому, що Румунія повинна консолідувати свою роль у європейській конструкції шляхом відкриття доступу на європейські ринки румунської продукції, ноу-хау та техноло- гій, з метою інтелектуальної та матеріальної синхронізації Ру- мунії з європейськими економіками [7]. Євроінтеграційний дискурс румунських парламентських партій відрізняється від дискурсу українських та молдовських тим, що у ньому вже наголошується більше на інтенсифіка- ції інтеграції в ЄС. Більше того, береться до уваги не лише інтеграція самої Румунії, а ще й Республіки Молдова (Соці- ально-Демократична Партія), а також інших сусідніх країн, де проживає румунська меншина – як румуни, які не є громадя- нами ЄС. В румунському євроінтеграційному дискурсі мож- на частіше зустріти поняття «громадянин ЄС– не громадянин ЄС» з наголосом на тому, що потрібно об’єднати всіх у рамках спільної Європи. Євроінтеграційний дискурс є сферою, в межах якої створю- ється ідеалізований образ європейської спільноти, заснованої на спільних цінностях, таких як безпека, гідність, єдність, згур- тованість, надійність, національне лідерство, рівноправність, свобода, соціальний порядок, справедливість, стабільність, упевненість, християнські цінності. Аналіз дискурсу здійсню- ють у двох основних аспектах: комунікативному й когнітивно- му [2]. Ідеологія розглядається водночас і як фактор впливу, і як результат дискурсивної практики. Ідеологія євроінтеграційного дискурсу безпосередньо по- в’язана зі семантикою та прагматикою мовних одиниць (лексем, висловлень, різних типів речень), які сукупно втілюють ідео- логічний зміст концепту Європа. Нова ідеологія «об’єднаної Європи», яка формується за допомогою євроінтеграційного дискурсу, має складну структуру із кількох змістових компо- нентів. Проаналізований матеріал свідчить, що основними з них є компоненти, які можна позначити як «спільні цінності», 515 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII «європейська інтеграція», «європейська ідентичність» та «роз- ширення». Ключовою для формування нової ідеології Європейського Союзу виявляється семіотична опозиція «свій» – «чужий». B pумуномовному дискурсі ця опозиція отримала своє відо- браження перш за все в метафорі «Дому» (Casă). Метафорич- ний європейський Дім – це не просто об’єднання націй під спільним дахом, але й засіб розподілу європейського суспіль- ства на основі зазначеної семантичної опозиції. До цього дом належать лише «свої», тому в євроінтеграційному дискурсі з’являється образ європейської сім’ї. При аналізі текстів, що структурують євроінтеграційний дискурс румунських, українських та молдовських політичних партій, нами було виділено шість протиставлень, які репрезен- тують семіотичну опозицію «свій» – «чужий»: «Захід – Схід»; «ЄС – не-ЄС»; «Європейці – не-європейці»; «Громадяни – не- громадяни»; «Минуле Європи – майбутнє Європи». На основі дослідження євроінтеграційного дискурсу парла- ментських партій України, Румунії та Республіки Молдова можна стверджувати, що в євроінтеграційному дискурсі вимальовується позитивний образ об’єднаної Європи, майбутнє якої пов’язане з ідеальним суспільним устроєм; саме до цього майбутнього слід рухатися європейському суспільству. У розглянутому нами мате- ріалі керування колективними уявленнями про нову європейську спільноту відбувається за допомогою вживання значущих ідеоло- гем, наприклад: розширення простору, Нова Європа, європейське майбутнє, громадяни, європейська ідентичність. Більшість лексичних інновацій євроінтеграційного дискур- су є термінами або номенклатурними словами, які позначають предмети та явища, що стосуються політичної сфери спілку- вання в межах євроінтеграційного дискурсу. Вони репрезен- тують як нові, так і старі явища та поняття. Такі поняття, як «європейські громадяни», «європейська ідентичність», «роз- ширення», набувають в досліджуваному дискурсі ідеологічно- го значення. Румуномовні лексикографічні джерела репрезентують кон- цепт Європа лексемами «Comunitatea Europeană», «spaţiul 516 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова european»; відмічається також синонімічний зв’язок цих слів із позначенням «Вătrâna Europă» (Cтара Європа). Аналіз ме- тафоричних моделей, що функціонують у євроінтеграційному дискурсі, дозволив виявити певні тенденцій розвитку цього дискурсу та простежити вплив змін соціально-політичного характеру на функціонування мови політики. Переважна біль- шість метафор євроінтеграційного дискурсу презентує ідею єдності (єдиний організм, єдина родина, партнерство, дружба), а також, на рівні почуттів, об’єднувальні емоції – готовність погоджуватися тощо. Про суперечки та конфлікти в євроінте- граційному дискурсі не йдеться чи майже не йдеться, хіба, що лише у дискурсі українських та молдовських проросійських партій, що можна вважати специфічною і досить нетривіаль- ною ознакою цього різновиду політичного дискурсу. Провідна комунікативна стратегія євроінтеграційного дис- курсу парламентських партій України, Румунії та Республі- ки Молдова – стратегія кооперації, яка підпорядкована меті об’єднання громадян ЄС та країн-кандидатів навколо ідеї Нової Європи. Ця стратегія реалізується за допомогою відпо- відних комунікативних тактик та риторичних прийомів і узго- джується з безконфліктним характером євроінтеграційного дискурсу, що і відкриває нове поле для досліджень. список використаних джерел 1. Кравченко В.Л. Євроінтеграційний дискурс як вид політичного дискурсу // Зб. наук. пр. Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. Серія Філологічні науки. – Вип. 1-2 (48-49). – Полтава : Техсервіс, 2006. – С. 312-320. 2. Кравченко В.Л. Семантичні та лінгвопрагматичні характерис- тики концепту Європа у сучасному англомовному політичному дискурсі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://disser. com.ua/content/338942.html 3. Програма Національно-Ліберальної Партії Румунії [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pnl.ro/subpagina/ capitolul-12-rela-iile-externe-i-afacerile-europene 4. Програма Консервативної Партії Румунії [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://www.partidulconservator.ro/valori- conservatoare/carta-valorilor/ 517 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII 5. Програма Соціально-Демократичної Партії Румунії [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://library.fes.de/pdf-iles/ ialhi/90141/90141.pdf 6. Програма Національного Союзу Прогресу Румунії [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unpr.eu/description. php/Ideologie/16/ 7. Програма Ліберально-Демократичної Партії Румунії [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unpr.eu/description. php/Ideologie/16/ 8. Програма Національно-Царанистської Християнсько-Демокра- тичної Партії Румунії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pntcd.eu/programul-politic-al-partidului-national-tara- nesc-crestin-democrat 9. Програма Народної Партії – Дан Діаконеску [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://www.partidul.poporului.ro/node/463 10. Програма Партії Регіонів [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу: http://partyofregions.ua/program_ru/images/Prog_off_sokr.pdf 11. Програма Партії «УДАР» Віталія Кличка [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://klichko.org/ua/about/programma/ zovnishnya-politika-ta-bezpeka 12. Програма Партії ВО «Свобода» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.svoboda.org.ua/pro_partiyu/prohrama/ 13. Програма Об’єднаної Опозиції «За Батьківщину» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://frontzmin.ua/mediailes/pdf/ZA_ prog.pdf 14. Програма Ліберальної Партії Республіки Молдова [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pl.md/pageview. php?l=ro&idc=212 15. Програма Комуністичної Партії Республіки Молдова [Електро- нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pcrm.md/main/index_ md.php?action=program 16. Chivu A. Construcţia mitică a discursului politic în România post- comunistă. O analiză longitudinală a discursului prezidenţial [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу: http://doctorat.snspa.ro/sites/ default/files/doctorat/alexandru%20chivu/Alex%20Chivu%20 Rezumat%20Teza.pdf 17. Gorda Ş. Partidele politice şi integrarea europeană [Електронний ре- сурс]. – Режим доступу: http://www.e-democracy.md/monitoring/ politics/comments/20030707/ 18. Niculescu-Gorpin A. Modalităţi de persuadare şi efectul perlocuţionar în discursul politic [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// ebooks.unibuc.ro/ilologie/dindelegan/39.pdf 518 Георгій Боднараш Євроінтеграційний дискурс парламентських партій України, Румунії та Республіки Молдова 19. Gheorghiţă A. Discurs politic şi construcţia imaginii candidaţilor în alegerile prezidenţiale din 2000 [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу: http://web.ulbsibiu.ro/andrei.gheorghita/documents/a08.pdf Георгий Боднараш евроинтеграционный диСкурС парламентСких партий украины, румынии и реСпублики молдова В статье рассматривается евроинтеграционный дискурс парла- ментских партий Украины, Румынии и Республики Молдова. Автор проводит параллели между украиноязычным и румыноязычным ев- роинтеграционным дискурсом, охарактеризовует идеологию евро- интеграционного дискурса, которая непосредственно связана с се- мантикой и прагматикой языковых единиц, учитавет то, что анализ дискурса осуществляют в двух основных аспектах: коммуникатив- ном и когнитивном. Ключевые слова: евроинтеграционный дискурс, румыноязычный дискурс, украиноязычный дискурс, парламентские партии. Heorhii BODNARASH european integration coMponent of the political parties’ activities in ukraine, roMania, Moldova: a coMparative analysis The article examines the European integration discourse of parlia- mentary parties of Ukraine, Romania and Republic of Moldova. The author draws a parallel between Ukrainian speaking and Romanian speaking discourse on European integration, describes the ideology of European integration discourse which is directly connected with seman- tics and pragmatics of linguistic units, takes into consideration that dis- course is being analized in two different aspects: communicative and cognitive ones. Key words: European integration discourse, Romanian speaking dis- course, Ukrainian speaking discourse, parliamentary parties. 519 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ОКСАНА ДОКАШ політика формування та характер міСцевих органів влади та управління західної україни (вереСень 1939 – червень 1941 рр.): Спроба Структурно-функціонального аналізу В статті аналізуються радянська пропагандистська кампа- нія напередодні вступу Червоної Армії в Західну Україну, струк- тура системи управління Західною Україною після 17 вересня 1939 р., пріоритети політики формування місцевих тимчасових органів влади та управління, ідеологічні постулати та норма- тивні засади проведення виборів Українських Народних Зборів, політико-правові наслідки прийняття Декларації про входжен- ня Західної України до складу УРСР, принципи формування та функціональне призначення виконавчих комітетів місцевих рад трудящих, значення виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, місцевих рад трудящих 1940 р. для утвердження сталінського тоталітарного політичного режиму. Ключові слова: сталінський тоталітарний режим, Західна Україна, тимчасові органи влади та управління. П остановка наукової проблеми та її значення. Історич- на проблематика утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні (вересень 1939 – червень 1941 рр.), на наше переконання, потребує ґрунтовного політологічного аналізу, зокрема засобами структурно-функціонального ме- тоду як способу дослідження, який ставить за мету розділи- ти складний об’єкт на складові частини, вивчити зв’язки між ними і визначити місце і роль усіх складових частин у функці- онуванні об’єкта як цілого. Так, знаний вітчизняний політолог В. Горбатенко сформулював політичну формулу радянського тоталітаризму як наявність системного, всеохоплюючого ха- рактеру застосування методів свідомого (планового) регулю- 520 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) вання суспільних відносин в усіх підрозділах та сферах сус- пільства, у свідомості кожного громадянина, що тримався на цілісному бюрократичному механізмі, підвалини якого стано- вила номенклатурна (залежна від певних інстанцій), система призначення державних службовців на керівні посади та іде- ологія правлячої комуністичної партії [4, с. 103]. Сталінізм як певний тип влади і суспільства, який мав тоталітарний харак- тер і відрізнявся від інших форм тоталітаризму, що існували як в СРСР в різні періоди, так й в інших державах світу та спирався на власну ідеологію, правлячу партію по суті зроще- ну з державним апаратом, механізм централізованої державної влади, вождизм як тип владних відносин і масовий терор як метод панування [23, с. 30-31]. Аналіз останніх досліджень. Серед вдалих спроб вітчиз- няної історичної науки критично оцінити причини, характер та наслідки утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні варто назвати публікації К. Кондратюка [9- 10], М. Кучерепи [12-13], Ю. Ленартовича [15], М. Литвина [16-17], та ін. Окремо варто вказати на історико-правничі сту- дії В. Макарчука [18-19]. Прикладом історико-політологічного аналізу окресленої проблематики можуть слугувати моногра- фії Б. Яроша [24-25] . метою даної статті є структурно-функціональний політо- логічний аналіз політики формування місцевих органів влади та управління Західною Україною (вересень 1939 – червень 1941 рр.). Досягнення поставленої мети вимагає вирішення наступ- них завдань: • характеристика структури та характеру тимчасових ор- ганів влади та управління Західною Україною у вересні- жовтні 1939 р.; • розкриття нормативно-процедурних аспектів виборів до Українських Народних Зборів; • визначення політико-правових наслідків ухвалення Декларації про входження Західної України до складу УРСР; 521 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII • з’ясування місця та ролі в новій державно-політичній системі партійних комітетів та виконавчих комітетів місцевих рад депутатів трудящих. Виклад основного матеріалу. Агресія Німеччини проти Польщі 1 вересня 1939 р., що поклала початок Другій світо- вій війні, безпосередньо зачепила південно-східні воєводства Польщі з домінуючим українським населенням. Підготовку СРСР до нападу на Польщу супроводжувала потужна про- пагандистська кампанія. В унісон з нацистською пропаган- дою радянська також покладала усю відповідальність за по- чаток війни на Польщу, що була утворена «згідно з планами імперіалістичної Антанти», а тепер «правляча кліка Польщі ввергла трудящі маси Західної України в криваву бійню в ім’я імперіалістичних інтересів великих польських капіталістів, поміщиків та осадників» [14, с. 3]. На початку вересня 1939 р. військова Рада Українського фронту видала постанову, де, зок- рема, наголошувалось: «З метою позитивного впливу на міс- цеве населення слід вступати до міст під «Інтернаціонал» та українські марші й пісні, організовувати мітинги з виступами ораторів українською мовою, розповсюджувати українську пресу, вести агітацію і пропаганду, що ми друзі і визволителі, в жодному разі не допускати аморальних вчинків командирів і бійців» [16, с. 57]. У листівці-відозві командувача Українсько- го фронту С. Тимошенка від 17 вересня 1939 р., що розкидала- ся з літаків, говорилось: «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів» [13, с. 31-32]. На нашу думку, вступ частин Червоної армії в Західну Украї- ну 17 вересня 1939 р. став не тільки реалізацією умов таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., але й перебранням фактичного контролю над краєм під приводом того, що «від радянського уряду не мож- на також вимагати байдужого ставлення до долі єдинокровних українців і білорусів, які проживають у Польщі, перебуваючи у Польщі на становищі безправних націй, і які тепер зовсім кинуті на волю випадку» [3, с. 23] та початком юридичного оформлення цього контролю . 522 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) Специфіка тоталітарного режиму із домінуючим впливом репресивно-каральних органів зумовлювала й підготовку та безпосереднє здійснення агресії СРСР проти Польщі у серед- ині вересні 1939 р. Так, відповідно до наказу наркома вну- трішніх справ СРСР Л. Берії № 001064 від 8 вересня 1939 р. у Київському особливо військовому окрузі створювалось п’ять оперативно-чекістських груп чисельністю по 50-70 осіб кож- на. Таємна директива Берії № 720 від 15 вересня передбачала створення тимчасових органів влади, до складу яких входили командири опергруп НКВС. Крім звичного для будь-яких вій- ськових кампаній завдання щодо швидкого зайняття установ зв’язку, адміністративних будівель, банків, друкарень, архівів тощо, оперативно-чекістські групи мали заарештувати най- більш реакційних представників урядової адміністрації (ке- рівників місцевих органів поліції, жандармерії, прикордонної охорони і філій ІІ Відділу Генштабу, воєвод та їхніх найближ- чих помічників), керівників т. зв. контрреволюційних партій [7, с. 178-179]. На тлі розгортання репресивно-каральної практики органів НКВС роль політорганів Червоної армії в організації тимча- сових органів влади та управління не мала такого виразного щодо місцевого населення конфронтаційного характеру, зокре- ма через агітаційно-пропагандистські, нерідко «українізатор- ські» заходи, вони «допомагали» в їх формуванні на рівні міст, містечок та сіл. Наприклад, 34-й кавалерійській дивізії було доручено «допомогти в створенні місцевого управління» в містах Теребовлі, Рогатині, Ходорові, Бірчі та селянських комі- тетів в 55 селах [11, с. 26]. Ще напередодні приходу радянських військ у містах і селах Галичини та Волині колишні члени КПЗУ почали створювати революційні комітети. Так, у Луцьку, Любомлі, Ковелі та інших населених пунктах ревкоми почали створювати загони черво- ної гвардії [13, с. 35]. Проте такої «самодіяльності» з боку най- більш налаштованих прорадянських сил західноукраїнського регіону, які рік перед тим залишилися без розпущеної Комін- терном Комуністичної партії Західної України як складової 523 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Комуністичної партії Польщі, нова влада не могла дозволити, оскільки завдання формування апарату нових органів влади та управління покладалось на політичні органи Червоної армії. Досягнувши домовленостей із Німеччиною щодо розмежу- вання території колишніх т. зв. південно-східних, переважно українських за своїм етнічним складом, теренів Польщі, Ра- дянський Союз зосередився на політико-правовому закріплен- ні нового статусу цих земель. Впродовж перехідного періоду владу на місцях повинні були здійснювати тимчасові органи, створення яких ініціювалося у зверненні від 29 вересня 1939 р. командувача Українського фронту маршала С. Тимошенка – обласні (воєводські), міські, повітові тимчасові управління та селянські комітети. 3 жовтня 1939 р. в колишніх південно-схід- них воєводствах Другої Речі Посполитої було утворено облас- ні тимчасові управління: Львівське, Станіславське, Тернопіль- ське і Луцьке. З організацією обласних тимчасових управлінь в колишніх воєводствах тимчасові органи народної влади Захід- ної України набули такої будови: обласні тимчасові управління в межах колишніх воєводств; тимчасові управління міст і пові- тів; повітові і волосні з’їзди селянських комітетів, що склика- лися за рішеннями тимчасових управлінь; селянські комітети волостей; селянські комітети сіл [1, с. 63]. Якщо останні скла- дались переважно із місцевих селян-бідняків, то вищі щаблі тимчасового управління очолювали надіслані зі Сходу партій- ні, комсомольські та радянські керівники. Так, Військова рада Українського фронту 3 жовтня затвердила Луцьке обласне тим- часове управління на чолі з одним зі секретарів Київського об- кому КП(б)У В. Бегмою [13, с. 37-38]. Починаючи з кінця вересня 1939 р., в усіх містах Західної України створювалась озброєна робітнича гвардія з підпоряд- куванням її тимчасовим управлінням, а по селах – озброєні селянські дружини, які підпорядковувались відповідним се- лянським комітетам, при цьому перша одночасно виконувала функції судів, виявляла і вилучала зброю, виловлювала офі- церів польської армії, колишніх поліцаїв, осадників та інших ворогів нового порядку [2, с. 106-107]. 524 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) Одним із перших заходів сталінського режиму стало ство- рення місцевих комітетів КП(б)У та первинних партійних ор- ганізацій на підприємствах, в установах та організаціях краю відповідно до постанови ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. «Про створення первинних партійних організацій і оголошення при- йому до партії в західних областях УРСР». Процес формуван- ня партійних структур відбувався форсованими темпами, без врахування місцевої специфіки. Так, тільки впродовж кінця 1939 – початку 1940 рр. в західні області тільки для заміщення посад секретарів райкомів перших, других і третіх секретарів райкомів було скеровано 495 партпрацівників. В 1940 р. до ре- гіону було скеровано ще 3845 партійних працівників різного рівня [10, с. 157]. Проте тимчасові органи влади та управління, фактич- но сформовані політорганами Червоної армії та переважно укомплектовані прибулими партійними працівниками, не мо- гли вирішувати питання державного устрою та суспільного ладу краю. Постанова ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. без- апеляційно визначала, що «ініціативу по скликанню Народних Зборів Західної України і створенню Комітету по організації виборів бере на себе тимчасове управління м. Львова» [8, с. 76], тобто фактично створений під керівництвом політорга- нів Червоної армії локальний інститут тимчасової влади пере- бирав на себе «народну ініціативу» всього населення Західної України. Уже 7 жовтня було опубліковане «Положення про ви- бори до Українських Народних Зборів Західної України» [13, с. 39]. Промовистим є той факт, що попри існування Коміте- ту з підготовки до Народних Зборів, рішення про визначення дня голосування 22 жовтня 1939 р. та скликання самих Зборів 26 жовтня того самого року було ухвалене Військовою радою Українського фронту [22, с. 3 ]. Незважаючи на те, що організацією висунення, реєстрацією та агітацією за кандидатів в депутати Народних Зборів займа- лися надіслані зі сходу керівні партійні кадри, місцеві мешкан- ці все ж таки допускалися до виконання первинних, номіналь- них функцій, бо, наприклад, вони становили 77% агітаторів 525 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII із понад 51,7 тис. осіб та 85% зі 49 тис. членів дільничних ви- борчих комісій [2, с. 125]. Проведена під контролем радянських партійних та репресив- но-каральних органів виборча кампанія Народних Зборів дала очікувані організаторами результати, проте виразно виявила й несприйняття нової влади значною частиною місцевого насе- лення [5, с. 13]. У виборах до Народних Зборів Західної України взяло участь 4434 тис. виборців. 90,9% них проголосували за кандидатів, які були виставлені селянськими комітетами, тим- часовими управліннями, зборами робітників по підприємствах, зборами робітничої гвардії, зборами інтелігенції. В той же час 325,9 тис. виборців проголосували проти запропонованих кан- дидатів, а 75,9 тис. бюлетенів були визнані недійсними [3, с. 40]. За результатами голосування було обрано 1484 депутати. Кан- дидати в депутати, які балотувалися по 8 виборчих округах Луцької області і по 3 виборчих округах Львівської області, не одержали більше половини голосів, але в них було призначено проведення нових виборів [1, с. 98]. Опосередковане уявлення про пасивний спротив місцевого, передовсім польського насе- лення, на нашу думку, дають результати виборів по Тернопіль- щині, де вони залишалися найбільш організованими: проти за- пропонованих кандидатів висловилося 37 тис. виборців та ще майже 33,6 тис. бюлетенів були визнані недійними [3, с. 40-41]. Як аргументовано вказує В. Макарчук, фактичні умови, в яких скликалися і проходили Народні Збори Західної України, як і жоден із плебісцитів, здійснюваних у період між двома сві- товими війнами, не були вільними від втручання зацікавлених сил, а тому не можуть вважатися порушенням усталених зви- чаєм правових норм. Тим самим громадяни колишньої Другої Речі Посполитої легітимно отримали радянське підданство, а рішення Народних Зборів про націоналізацію великої про- мисловості, банків та великої земельної власності створили легітимну, як за мірками права того часу, основу для перетво- рень економічного життя [18, с. 15-16]. Не тільки переважна більшість українців, але й чимало євреїв та поляків прагнули возз’єднання із Радянською Україною, навіть не відаючи про 526 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) усі подальші наслідки такого рішення. Про порівняно демокра- тичний характер виборів до Народних Зборів Західної України свідчить те, що близько 25% виборців зуміли у тій чи іншій формі (голоси проти, неявка на вибори тощо) висловити свою незгоду із запропонованими кандидатами [18, с. 25]. Можемо погодитись із В. Гулаєм, що хоч етнічна структура депутатів Народних Зборів (українці – 92,2% депутатів, євреї – 4,3%, поляки – 3%,) [6, с. 186] й не зовсім пропорційно відо- бражала етнічну структуру всього населення краю, але споді- ватися наприкінці 30-х років та ще й в умовах розгортання ві- йни на пропорційне представництво різних етнічних спільнот в органах влади, не можна було навіть в т. зв. «західних демо- кратіях», а не те що в умовах сталінської тоталітарної дійснос- ті, а тому визнавати домінуючий український етнічний склад депутатів Народних Зборів Західної України, коли в попередні роки українці фактично були усунуті від представництва в ор- ганах влади, негативним моментом було б неправильно. Мотивуючи своє прагнення про включення Західної Украї- ни до складу УРСР, у своїй Декларації, зокрема наголошували: «Український народ в колишній польській державі був прире- чений на вимирання. Його долею було пригнічення, знищення і грабунок. Польські пани робили все, щоб сполячити україн- ське населення, заборонити навіть саме слово Українець, замі- нивши його на слова «бидло» та «хлоп» [6, с. 187]. 1–2 листопада 1939 р. П’ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. 13–15 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради Української РСР ухвалила закон про прийняття Західної України до свого складу. При- йнятий Верховною Радою УРСР 1 листопада 1939 р. Закон пе- редбачав прийняти Західну Україну до складу Української Ра- дянської Соціалістичної Республіки і «возз’єднати тим самим великий український народ в єдиній українській державі» [21, с. 245]. 14 листопада Верховна Рада УРСР одностайно ухвали- ла закон про прийняття до складу республіки Західної України. Після цього Народні Збори припинили своє існування. 527 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Можемо стверджувати хронологічну та фактичну синхрон- ність дій сталінського тоталітарного режиму в Західній Украї- ні та Західній Білорусі [20] зі створення тимчасових управлінь, ініціювання скликання та підготовки виборів депутатів Народ- них Зборів, ухвалення ними рішень про встановлення радян- ської влади та возз’єднання. Наприкінці 1939 – початку 1940 р. в західні області УРСР було скеровано зі сходу 1534 адміністративних працівники, 60 комуністів призначили на роботу редакторами районних та багатотиражних газет, 265 осіб – для заповнення вакансій у су- дах та прокуратурі, 1215 комуністів і комсомольців – як інструк- торів та пропагандистів партійних комітетів і т. д. [13, с. 44]. Поряд із формуванням системи партійних органів розбудо- вувалася система виконавчих комітетів рад депутатів трудя- щих. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. на території Західної України було утворено шість областей. Замість повітів у січні 1940 р. створено 202 сільські райони. У Волинській, Дрогобицькій і Рівненській об- ластях створено по 30 районів, Львівській і Станіславській – по 37, Тернопільській – 38 районів. У Львові, крім того, ство- рено 4 міських райони [10, с. 157]. Згодом на 24 березня 1940 р. було призначено вибори де- путатів від західних областей до Верховних Рад СРСР і УРСР. Вибори місцевих рад депутатів трудящих відбулися в західних областях УРСР тільки 15 грудня 1940 р., а до цього функції їх виконавчих комітетів виконували призначені відповідними пар- тійними комітетами виконкоми рад (без рад – прим. О. Докаш). За своїми масштабами організаційно-агітаційна підготовка виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР перевищували вибори до Народних Зборів, проте непоодинокими стали випадки під- палення виборчих дільниць, нищення бюлетенів і наочної агіта- ції [16, с. 46]. Так, в ході виборів 15 грудня 1940 р. потрібно було обрати 6 обласних, 200 районних, 80 міських і понад 5 тис. сіль- ських Рад загальною чисельністю близько 80 тис. депутатів [1, с. 126]. Тільки у Волинській області до виборів депутатів Вер- ховної Ради СРСР та УРСР було залучено 24 тис. агітаторів [15, 528 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) с. 105]. Результат такого «народного волевиявлення» був наперед визначений партійними структурами, які добирали відповідних кандидатів на безальтернативній основі, з врахуванням фактів брутального втручання партійних та репресивно-каральних ор- ганів у виборчий процес, коли, наприклад, у процесі реєстрації кандидатів на виборах до Верховних Рад СРСР та УРСР 24 бе- резня 1940 р. тільки у Волинській області на різних етапах було знято 278 небажаних для нової влади кандидатів [25, с. 130]. Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, на основі проведеного політологічного структурно-функціо- нального аналізу можемо стверджувати, що у вересні-жовтні 1939 р. в Західній Україні були закладені основи радянської державно-політичної системи, яка відзначалася цілковитим домінуванням партійних комітетів. Структура та функції міс- цевих тимчасових органів влади та управління, в переважній більшості сформованих політорганами Червоної армії під контролем органів НКВС, хоча й були покликані забезпечити нормальне функціонування краю в різних сферах, але на прак- тиці не були самостійними у постановці та вирішення питань соціально-економічного та культурного розвитку, а політичні питання перебували під жорстким партійним «табу». Проведе- ні, хоча й з масованим використанням партійно-ідеологічних та репресивно-каральних структур сталінського тоталітарного режиму, вибори до Українських Народних Зборів тим не мен- ше дозволили переважній більшості населення Західної Укра- їни однозначно висловитись за возз’єднання із рештою укра- їнського народу. Виконавши наперед визначене ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У функціональне призначення та ретельно відібрані за своєю структурою вони заклали легітимні основи для вклю- чення Західної України до складу Української РСР, проведення наступних виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР, обласних, районних, міських, сільських та селищних рад депутатів тру- дящих. Цікавим напрямом подальших наукових досліджень може стати компаративний аналіз політико-правових механіз- мів та засобів утвердження сталінського тоталітарного режиму в Західній Україні та Західній Білорусі в 1939–1941 рр. 529 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII список використаних джерел 1. Бабій Б.М. Возз’єднання Західної України Українською РСР / Б.М. Бабій. – К. : Видавництво Академії наук Української РСР, 1954. – 195 с. 2. Варецький В. Л. Соціалістичні перетворення в західних областях УРСР в довоєнний період / В.Л. Варецький. – К. : Видавництво АН УРСР, 1960. – 298 с. 3. Возз’єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі (1939–1949 рр.). Збірник документів і матеріалів / Упоряд.: Павлюк В., Пількевич С., Ярошенко А. / В. Павлюк, С. Пількевич, А. Ярошенко / За ред. П. Гудзенка, Ф. Шевченка. – К. : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1949. – 211 с. 4. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть / В.П. Горбатенко. – К. : Академія, 1999. – 240 с. 5. Гриневич В.А. Суспільно-політичні настрої населення України у роки Другої світової війни: автореф. дис. … докт. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / В.А. Гриневич. – К., 2008. – 31 с. 6. Гулай В.В. Міжетнічна комунікація в Західній Україні у роки Дру- гої світової війни: монографія / В.В. Гулай. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2011. – 460 с. 7. Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС в західних облас- тях України у вересні-жовтні 1939 року (за матеріалами Держав- ного архіву Служби безпеки України) / І. Ільюшин // 1939 рік в історичній долі України і українців: матер. Міжнар. наук. конф., 23– 24 вересня 1999 р. / Ред. кол.: К.К. Кондратюк (гол. ред.) та ін. – Львів : Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2001. – С. 178-182. 8. Ковалюк В.Р. До питання про скликання Народних Зборів За- хідної України / В.Р. Ковалюк // Актуальні проблеми суспільно- політичного і духовного розвитку в Україні. Вісник Львівсько- го університету. Серія суспільні науки. – Вип. 30. – Львів : Світ, 1992. – С. 75-81. 9. Кондратюк К. Політичні, соціально-економічні та духовні аспек- ти «радянізації» західних областей України у 1939-1941 роках / К. Кондратюк // 1939 рік в історичній долі України і українців: матер. Міжнар. наук. конф. 23–24 вересня 1999 р. / ред. кол.: К.К. Кондратюк (гол. ред.) та ін. – Львів : Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2001. – С. 21-30. 530 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) 10. Кондратюк К. Становлення і характер радянської влади в Захід- ній Україні (вересень 1939 – червень 1941 рр. / К. Кондратюк, С. Кондратюк // Галичина. Науковий і культурно-просвітній кра- єзнавчий часопис. – 2001. – № 5-6. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 347-356. 11. Крушельницкий А.В. Воссоединение Западной Украины с Совет- ской Украиной: Сентябрь-ноябрь 1939 г. / А.В. Крушельницкий, И.М. Нечаев // Советские архивы. – 1979. – № 3. – С. 23-28. 12. Кучерепа М.М. Волинь у геополітичних планах СРСР і Німеччини 1939 р. / М. Кучерепа // Друга світова війна і доля народів Укра- їни: матер. 2-ї Всеукр. наук. конф., м. Київ, 30–31 жовтня 2006 / Ред. кол.: Ю. А. Левенець (співголова) та ін. – К. : Зовнішторгвидав, 2007. – С. 19-34. 13. Кучерепа М.М.. Волинь: 1939–1941 рр.: навч. посіб. / М. Кучерепа, В. Вісин. – Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2005. – 486 с. 14. Лавров П. Польські осадники – люті вороги трудящих селян Західної України / П. Лавров // Вільна Україна. Орган Політичного Управлін- ня Українського Фронту. – Львів, 1939. – № 10 (5 жовтня). – С. 3. 15. Ленартович О.Ю. Український національно-визвольний рух на Во- лині в роки Другої світової війни: монографія / О.Ю. Ленартович. – Луцьк : Волин. нац. ун-т. ім. Лесі Українки, 2011. – 412 с. 16. Литвин М. Сталін і Західна Україна. 1939–1941 рр. / М. Литвин, К. Науменко. – К., 2010. – 80 с. 17. Литвин М.Р. 1939. Західні землі України / М.Р. Литвин, О.І. Луць- кий, К.Є. Науменко. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Кри- п’якевича НАН України, 1999. – 152 с. 18. Макарчук В.С. Державно-правовий статус західноукраїнських зе- мель у період Другої світової війни (1939–1945 рр.): історико-пра- вове дослідження: автореф. дис. … докт. юрид. наук: спец.: 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / В.С. Макарчук. – К., 2007. – 35 с. 19. Макарчук В.С. События сентября 1939 года в свете доктрины интер- темпорального права и права на «самопомощь» / В.С. Макарчук // Партитура Второй мировой. Кто и когда начал войну? / Н.А. Нароч- ницкая, В.М. Фалин и др. – М. : Вече, 2009. – С. 208-240. 20. Мигун Д. 17 сентября в истории страны: к вопросу о воссо- единении Западной Беларуси и БССР в 1939 году [Електронний ресурс] / Д. Мигун. – Режим доступу: http://beldumka.belta.by/ isiles/000167_974625.pdf [Дата звернення: 15.05.2013 р.]. 21. Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і ма- теріалів / Упор.: М.І. Панчук (керівник), І.Л. Гошуляк, С.С. Діброва, 531 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Ю.І. Зінченко, Ю.А. Левенець, С.П. Пишко, Л.П. Польовий, А.А. Со- ловйова, О.А. Спірін, Д.С. Щедріна / Ред. кол.: І.Ф. Курас (гол.) та ін. – К. : Наукова думка, 1994. – 560 с. 22. Про день виборів // Вільна Україна. Орган Політичного Управління Українського Фронту. – Львів, 1939. – № 12 (6 жовтня). – С. 3. 23. Терлецька І.В. Сучасний історіографічний дискурс тоталітаризму як форми тоталітаризму: монографія / І.В. Терлецька. – К. : Київ- ський національний торговельно-економічний університет, 2009. – 162 с. 24. Ярош Б.О. Сторінки політичної історії західноукраїнських земель (30–50-ті рр. ХХ ст.): монографія / Б.О. Ярош. – Луцьк : Ред.-вид. від. «Вежа» Волинського державного університету імені Лесі Укра- їнки, 1999. – 194 с. 25. Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30– 50-ті роки ХХ століття (історико-політологічний аспект): моногра- фія / Б.О. Ярош. – Луцьк : «Надстир’я», 1995. – 176 с. Оксана Докаш политика формирования и характер меСтных органов влаСти и управления западной украины (Сентябрь 1939 – июнь 1941): попытка Структурно-функционального анализа В статье анализируются советская пропагандистская кампания накануне вступления Красной Армии в Западную Украину, структу- ра системы управления Западной Украины после 17 сентября 1939, приоритеты политики формирования местных временных органов власти и управления, идеологические постулаты и нормативные основы проведения выборов украинского Народного Собрания, по- литико-правовые последствия принятия Декларации о вхождении Западной Украины в состав УССР, принципы формирования и функ- циональное назначение исполнительных комитетов местных советов трудящихся, значение выборов в Верховные Советы СССР и УССР, местных советов трудящихся 1940 г. для утверждения сталинского тоталитарного политического режима. Ключевые слова: сталинский тоталитарный режим, Западная Украина, временные органы власти и управления. 532 Оксана Докаш Політика формування та характер місцевих органів влади та управління Західної України (вересень 1939 – червень 1941 рр.) Oksana Dokash politics and nature of forMation of local governMent and adMinistration in Western ukraine (septeMber 1939 – june 1941): an atteMpt of structural and functional analysis In this article the author analyzed Soviet propaganda campaign before joining the Red Army in Western Ukraine, the structure of governance in Western Ukraine after September 17, 1939, policy priorities of tempo- ral formation of local authorities, ideological postulates and regulatory framework of the Ukrainian People’s Assembly elections, the political and legal consequences of decision Declaration on the entry of Western Ukraine in the USSR, the principles of the formation and functionality of the executive committees of local councils of workers, the importance of elections to the Supreme Soviet of the USSR and the Ukrainian SSR, local workers’ councils in 1940 for the establishment of a totalitarian Sta- linist political regime. Key words: Stalin’s regime, Western Ukraine, temporary government and control. 533 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII РозділV Огляди та рецензії АНАТОЛІй КРУГЛАШОВ новий етап розвитку європейСьких Студій в чернівецькому національному універСитеті імені юрія федьковича П очинаючи з 1990-х років у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича почали з’являтись перші паростки формування власних курсів за напрямком Європейські студії. Зокрема, автор цих рядків першим запо- чаткував з 1994–1995 років такий спеціалізований курс «Про- блеми європейської інтеграції», який викладався студентам історичного факультету (нині – факультет історії, політології та державного управління. Пізніше при кафедрі політології та соціології (від 2006 р. – кафедра політології та державного управління) було утворено Центр європейських студій (з 2001 року). Він у 2006 році був перетворений на загальноуніверси- тетський Центр європейських та регіональних досліджень, а з 2010 року на його базі утворено Науково-дослідницький інсти- тут європейської інтеграції та регіональних досліджень ЧНУ. Попри цю сюжетну лінію процесу інституціоналізації єв- ропейських досліджень, колектив кафедри політології та дер- жавного управління визначив європейські дослідження одним із постійних пріоритетів науково-дослідницької роботи кафе- дри. Більше того, з 2006 року колектив кафедри виконує від- повідальну місію – забезпечує на факультеті та в університеті підготовку магістрів державної служби, що спеціалізуються на вивченні світової та європейської інтеграції. Логічним до- повненням та подальшим розвитком цієї діяльності стало за- 534 Анатолій Круглашов Новий етап розвитку європейських студій в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича провадження з 2010 року як однією з двох спеціалізацій з під- готовки бакалаврів політології «Європейської та регіональної інтеграції». Важливим визнанням певних результатів прове- деної за попередні роки роботи стало рішення про підтримку проекту «Наближаючись до всебічних знань про європейську інтеграцію в Україні» Програмою Жана Моне «Кафедра єв- ропейських студій», яка фінансується Європейським Сою- зом. Автором ідеї проекту та відповідно завідувачем кафедри в рамках цього проекту є доктор політичних наук, професор Анатолій Круглашов. Учасниками виконання проекту є група науковців у складі: проф. Ротар Н.Ю, доц. Мельничук І.М., Молочко П.О., ас. Колесников О.В. та аспірант кафедри (до 2012 року) Є.Ю. Олійник. Сам проект здійснюється на кафедрі з вересня 2011 р. до серпня 2014 р. Він має на меті підготовку кваліфікованих фахівців (експертів) у сфері європейської інтеграції серед студентів і аспірантів кафедри політології та державного управління, факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Проект складається із таких основних напрямків діяльності кафедри: По-перше, це навчальна робота. Вона здійснюється у ви- гляді викладання трьох курсів із циклу європейських студій, а саме: • «Теорія та історія європейської інтеграції» - для сту- дентів 3-го курсу спеціальності «Політологія» (спеціа- лізація «Європейська та регіональна інтеграція»); • «Інституції та політичні процеси ЄС» - для студен- тів 3-го курсу спеціальності «Політологія» (спеціаліза- ція «Європейська та регіональна інтеграція»); • «Політика європейської інтеграції України» - для сту- дентів магістратури за спеціальністю «Державна служ- ба». Всі три курси викладаються керівником проекту. По-друге, це підготовка та видання навчальних посібників до згаданих вище курсів, що не мають аналогів в Україні. 535 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Й, по-третє, це організація та проведення низки науково- практичних заходів у царині Європейських студій. Так, у трав- ні 2012 року колективом науковців, що виконують проект, було проведено Регіональний науково-методичний семінару «Нові методи викладання курсів з європейських студій». Наступ- ного, 2013 року, кафедра імені Жана Моне провела Всеукра- їнський науково-методичний семінар «Підготовка та видан- ня навчальної літератури з європейських студій в Україні: оцінка якості та перспективи». Завершальним серед цих заходів має стати Науково-практична конференції «Вивчення сучасних процесів європейської інтеграції в системи підго- товки державних службовців», яка планується на травень 2014 року за міжнародною участю. В рамках проектної діяльності кафедри імені Ж. Моне відбувається проведення засідань Євроклубу за участю сту- дентів, аспірантів та фахівців з питань європейських студій. Цього року керівництво Євроклубу перейшло до студента Омеляна Тарнавського. Відбувається також проведення окре- мих круглих столів або панелей, присвячених обговоренню процесів європейської інтеграції та відносин України з ЄС, в рамках щорічної міжнародної конференції студентів та аспі- рантів. Окрім передбаченої проектом діяльності, колектив кафе- дри ініціює нові кроки у розвитку Європейських студій не лише в університеті, а за його рамками – у місті Чернівцях та в Чернівецькій області. Так, після підготовчої роботи на базі ліцею № 2 Чернівецької міської Ради, який очолює А.І Сігітов, з цього року розпочиналась діяльність експериментального майданчику з проблеми «Формування ключових компетент- ностей учнів ліцею через систему європейських цінностей», робота якого розрахована на період 2013–2017 рр. Науковим керівником цього експерименту призначено зав. кафедрою проф. Круглашова А.М., а його виконавцями з боку кафедри також стали доц. І.С. Недокус та ас. У.Ю. Гев’юк. Разом із ліцеєм № 2 важливим партнером виконання цього проекту є Чернівецький обласний інститут післядипломної освіти, з 536 Анатолій Круглашов Новий етап розвитку європейських студій в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича боку якого до діяльності майданчика долучено В. Чебаника, О.Є. Сахновського та інших працівників цього Інституту. Помітним практичним кроком у цьому новому напрямку стало проведення Обласного конкурсу учнівських наукових робіт «Український вимір процесів європейської інтеграції» за ініціативою зав. кафедри. Ця ініціатива була підтримана Департаментом освіти, науки, молоді та спорту Чернівецької обласної державної адміністрації (директор – М.Й. Бауєр) та забезпечувалась силами працівників кафедри, Інституту післядипломної освіти, НДІ європейської інтеграції та регі- ональних досліджень і, звичайно, Чернівецького міського лі- цею. Підсумки конкурсу у вигляді науково-практичної конфе- ренції було підведено на базі ліцею напередодні Дня Європи, за результатами нагороджено переможців конкурсу, що посі- ли призові місця, Дипломами Департаменту ОНМС ЧОДА та грошовими преміями. Перші забезпечив Департамент, а дру- гі – проф. Круглашов. Результати конкурсу підводило компе- тентне журі, до складу якого поруч із авторитетними вчите- лями – практиками С.М. Возняк та О.М. Майданник увійшли відомі науковці – професори Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю., Фіса- нов В.П., та а також доценти Недокус І.С., Швидюк С.М., Мо- лочко П.О. та інші. Обласний конкурс викликав помітне заці- кавлення серед учнів області та вчителів. За його підсумками висунута ідея перетворити такий конкурс на постійно дію- чий, за підтримки Міністерства освіти та науки України. Цю ініціативу підтримав Директор Департаменту ОНМС ЧОДА М.Й. Бауер, за доручення якого підготовлено та спрямовано до профільного міністерства відповідні пропозиції. Таким чином, процес викладання Європейських студій та наукової роботи за напрямком Європейські дослідження в ЧНУ триває і поширюється далі, зростаючи як у діапазоні про- ведених заходів, так і у вимірах їх якісного наповнення. 537 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Олексій КОЛеСНиКОВ європейСькі Студії в чернівецькому національному універСитеті імені юрія федьковича: доСвід нді європейСької інтеграції та регіональних доСлідЖень О дним із ключових і водночас найбільш затребуваних на- прямів сучасних суспільно-політичних досліджень в Україні, як і в багатьох інших державах, є Європейські студії, або Європейські дослідження, що становлять міждисциплі- нарну галузь знань із різних аспектів соціально-економічного, політичного і культурного розвитку країн Європи, в якій осо- бливе місце посідають процеси європейської інтеграції. Для нашої країни розвиток європейських досліджень є важливим ще й тому, що держава проголосила своїм стратегічним курсом здобуття у майбутньому членства в ЄС. Відтак досягнення цієї мети вимагає вирішення низки завдань, серед яких чільне міс- це посідає належне наукове осмислення процесів європейської інтеграції та підготовка фахівців, здатних забезпечити прак- тичну реалізацію євроінтеграційного курсу країни. У цьому сенсі цікавий досвід накопичено в Чернівецькому національ- ному університеті імені Юрія Федьковича (ЧНУ), що може слугувати прикладом доволі успішного поєднання науково-до- слідницького, навчально-освітнього та інформаційно-просвіт- ницького компонентів Європейських студій. На загал, перші спроби створити організований осередок європейських досліджень у ЧНУ припадають на 2001 р., коли в межах проекту Міжнародного фонду «Відродження» на базі кафедри політології та соціології було створено Центр євро- пейських студій, який очолив завідувач кафедри А. Круглашов. Провідним же центром у мережі аналогічних наукових осеред- ків був визначений Одеський національний університет імені Іллі Мечнікова. Проте згодом фінансування проекту було при- 538 Олексій Колесников Європейські студії в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича пинене, а тому про якісь вагомі результати роботи говорити не доводиться. Надалі центр зберігав певний рівень активності, намагаючись поєднувати свої зусилля як із колективом кафед- ри-засновника, так і з діяльністю громадського об’єднання «Буковинський політологічний центр» (зареєстрований у Чер- нівцях наприкінці 1997 р.). У 2006 р. Центр європейських студій було реорганізовано у Центр європейських та регіональних досліджень ЧНУ на чолі з проф. А. Круглашовим. Однак така зміна назви суттєво не по- значилась ні на профілі, ні на якості діяльності новостворено- го центру, і принциповим питанням його подальшого розвитку залишалася проблема пошуку ресурсів. Початок нового етапу в розбудові інституційної основи Єв- ропейських студій в університеті поклало створення у 2010 р. Науково-дослідницького інституту європейської інтеграції та регіональних досліджень ЧНУ (www.rieirs.org), який став пер- шим і поки що єдиним осередком наукових досліджень зі ста- тусом НДІ у рамках університету. Його директором було при- значено вже згадуваного проф. А.Круглашова, а заступником директора з наукової роботи – проф. Н.Ротар. Сьогодні НДІ Європейської інтеграції та регіональних до- сліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича справедливо претендує на роль одного з клю- чових осередків Європейських студій в Україні. Сама ж тема- тика європейських досліджень наскрізно проходить через усю діяльність Інституту та великою мірою зумовила його струк- туру. Звичайно, провідна роль при цьому належить відділу до- сліджень процесів європейської інтеграції України (керівник – проф. А. Круглашов), співробітники якого здійснюють комп- лексні наукові дослідження з питань європейської інтеграції України для встановлення закономірностей євроінтеграційних процесів, тенденцій розвитку міжнародного політичного спів- робітництва на сучасному етапі розширення Євросоюзу і пер- спектив української політики щодо зближення з ЄС. Проте й інші структурні підрозділи НДІ в межах своїх наукових пріоритетів звертаються до питань Європейських 539 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII студій. Так, працівники відділу досліджень пострадянського простору (керівник – доц. І. Мельничук) вивчають альтерна- тивні інтеграційні проекти і процеси у порівнянні з європей- ським досвідом; відділ досліджень Південно-Східної Європи аналізує взаємозвязки європейської інтеграції та внутрішніх трансформаційних процесів у країнах регіону, здійснює оцін- ку втрат і здобутків цих країн на шляху до ЄС, а також впливу розширень на розвиток самого Європейського Союзу; відділ транскордонної співпраці та регіональних досліджень (керів- ник – доц. Я. Кирпушко) зосереджує увагу на проблемах між- регіонального і транскордонного співробітництва як у серед- ині Європейського Союзу, так і між країнами-членами ЄС та сусідніми державами. Врешті, в межах своїх наукових завдань тією чи іншою мірою звертаються до питань європеїстики і на- уковці Центру білорусистики, літуаністики та балтійських сту- дій (керівник – доц. І. Недокус) та Лабораторії етнополітичних досліджень (керівник – доц. П. Катеринчук), адже аналізовані ними проблеми напряму повязані з європейським простором. Заслуговує на увагу той факт, що за доволі короткий (три- річний) термін діяльності НДІ Європейської інтеграції та ре- гіональних досліджень ЧНУ вже може похвалитися чималими здобутками, що стали важливим внеском у розвиток Європей- ських студій в Україні. Зокрема, у 2011 р. за авторством спіробіт- ників Інституту А. Круглашова, Н. Ротар та І. Мельничука та за підтримки Представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Укра- їні та Білорусі вийшла друком аналітична доповідь «Зовніш- ня політика України – 2010: незмінна мінливість пріоритетів». У ній автори розглядають стан і підсумовують основні пробле- ми зовнішньої політики України напередодні президентських виборів 2010 р., висловлюють власні оцінки щодо основних дій Києва на міжнародній арені, досліджують кроки української держави в деяких пріоритетних сферах її зовнішньої політики, насамперед, у галузі військово-політичної та енергетичної без- пеки, співпраці з НАТО та іншими організаціями, місце та роль України в тих міжнародних структурах, що становлять для неї особливий інтерес і значення. На підставі проведеного аналізу 540 Олексій Колесников Європейські студії в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича автори доповіді пропонують певні узагальнення щодо поточ- ної на той момент ситуації у вітчизняній зовнішній пролітиці та найбільш притаманних їй тенденцій, а також висловлюють припущення щодо можливих напрямів зміни зовнішньої полі- тики Києва та їх наслідків у майбутньому. Також за безпосередньої участі директора Інституту проф. А. Круглашова Товариством «Український Народний Дім в Чернівцях» і Мережею центрів європейської інформації Укра- їни в рамках проекту «Мікрогрантова підтримка Центрів єв- ропейської інформації – шлях до розвитку Мережі ЦЄІ» (ви- конувався за підтримки Міжнародного фонду «Відродження») підготовлено та видано дві частини довідника «Європейська інтеграція на початку нового тисячоліття». Довідник орієн- тований на широке коло читачів та знайомить їх з історією створення, розширення та інституційною структурою Євро- пейського Союзу; містить відомості про країни ЄС, їх дер- жавний устрій, офіційну політику та членство в міжнародних організаціях, статистику щодо населення і показники соціаль- но-економічного розвитку, інформацію про освіту, культуру і туризм у країнах – членах ЄС, дані про візовий режим, роботу посольств і консульсьських установ. До того ж, книга висвіт- лює основні етапи побудови відносин Україна – ЄС, напрями співпраці, формування євроінтеграційної політики України та перспективи набуття Україною членства в Євросоюзі. Врешті, НДІ Європейської інтеграції та регіональних до- сліджень ЧНУ започатковане нове тематичне наукове видан- ня – щорічник «Регіоналізм та інтеграція», в якому найбільша увага приділяється питанням, напряму повязаним або ж дотич- ним до Європейських студій. І перший випуск цього щорічни- ка вже незабаром побачить світ. Доволі активно співробітники Інституту працюють і на ниві організації та проведення різноманітних наукових заходів, по- вязаних з Європейськими студіями. Ці заходи проводяться як на базі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, так і у співпраці з Чернівецькою облас- ною державною адміністрацією, Чернівецьким регіональним 541 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII центром перепідготовки та підвищення кваліфікації праців- ників органів державної влади, органів місцевого самовря- дування, державних підприємств, установ і організацій та іншими партнерами. Серед таких заходів відзначимо всеукра- їнські науково-методичні семінари «Нові методи викладання курсів з Європейських студій» (25 травня 2012 р.) та «Підго- товка і видання навчальної літератури з європейських студій в Україні: оцінка якості та перспективи» (23 травня 2013 р.), проведені за підтримки Програми Жана Моне; круглі столи «Українсько-румунські двосторонні відносини: досягнення, проблеми, перспективи» (17 вересня 2011 р.), «Міжрегіональ- не співробітництво як фактор європейської інтеграції України» (16 жовтня 2012 р.) та «Забезпечення прозорості та відкритості вітчизняних органів влади в контексті європейського досвіду» (27 травня 2013 р.); тематичні секції з питань європейської інтеграції на щорічних міжнародних конференціях студен- тів, аспірантів і молодих учених «Розвиток політичної на- уки: європейські практики та національні перспективи», що вже традиційно проводяться в ЧНУ. На окрему згадку заслуговує Міжнародна конференція «Поширення інформації про політику Європейського со- юзу поза його межами: пропозиції щодо конструктивних сусідських взаємин та нова зовнішня комунікаційна стра- тегія Єс» (пройшла в ЧНУ 8 червня 2013 р.). Ця конференція була проведена в рамках комплексного проекту «ініціати- ви та обмеження у функціонуванні еволюціонуючих євро- пейських кордонів», що виконувався за підтримки Програ- ми Жана моне багатостороннім консорціумом дослідників з низки університетів Європи (координатор – проф. і. Хорга з Університету Орадя в Румунії), учасником якого був і Нді Європейської інтеграції та регіональних досліджень ЧНУ. У рамках конференції було презентовано основні результа- ти згаданого проекту, а також проведено науковий семінар «Нові підходи до поширення інформації про управління кордонами в Єс» за участю провідних учених із Румунії, Угорщини, Франції, італії, Португалії, Чилі та України. 542 Олексій Колесников Європейські студії в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича Важливим аспектом діяльності інституту є активне впро- вадження наукових результатів у систему вищої освіти та підготовки державних службовців. так, на базі кафедри політології та державного управління ЧНУ, з якою інс­ титут взаємодіє найтісніше, у 2010 р. засновано спеціалізацію «Європейська та регіональна інтеграція» для студентів, що навчаються за напрямом підготовки «Політологія». Відтак, майбутні політологи сьогодні мають змогу впродовж двох років поглиблено вивчати Європейські студії та здобувати всебічні знання з питань європейської інтеграції. Зокрема, на цій спе- ціалізації викладаються такі спецкурси, як «історія та теорія європейської інтеграції», «інституції та політичні процеси в Єс», «Політичний регіоналізм в Європі», «Єврорегіони: те- орія та практика», «Безпекові аспекти європейської та єв- роатлантичної інтеграції» тощо, при чому два і цих курсів викладаються директором Нді проф. А.Круглашовим за підтримки Програми Жана моне. Крім того, з 2006 р. кафе- дра здійснює підготовку магістрів за спеціальністю «дер- жавна служба» та спеціалізацією «світова та європейська інтеграція». і в цьому сенсі також стає в нагоді інститут- ський науковий доробок. Врешті, серед останніх цікавих заходів, започаткованих за ініціативи Нді Європейської інтеграції та регіональ- них досліджень ЧНУ, слід відзначити обласний конкурс учнівських наукових робіт «Український вимір процесів єв- ропейської інтеграції», проведений у лютому – червні 2013 р. спільно з Департаментом освіти і науки, молоді та спорту Чернівецької облдержадміністрації та інститутом після- дипломної педагогічної освіти Чернівецької області на базі Чернівецького ліцею № 2. У майбутньому цей конкурс планується зробити щорічним заходом, що стане важливою складовою інформаційно-просвітницької діяльності НДІ. таким чином, можемо констатувати, що, будучи ство- реним лише декілька років тому, Науково­дослідницький інститут європейської інтеграції та регіональних дослі- джень Чернівецького національного університету імені 543 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Юрія Федьковича сьогодні демонструє неабиякі успіхи і насправді може вважатися одним із найбільш активних академічних осередків Європейських студій в Україні. Цей успіх великою мірою забезпечується за рахунок вдалого поєднання науково­дослідницького, навчально­освітнього та інформаційно­просвітницького компонентів Європей- ських досліджень та активного впровадження неаукових результатів у навчальний процес. Ігор НеДОКУС впровадЖення європейСьких Стандартів дерЖавної СлуЖби в україні як напрям наукових доСлідЖень кафедри політології та дерЖавного управління О дним із напрямів удосконалення державного управління в Україні є проведення науково-педагогічної роботи з ме- тою підвищення рівня інституційної спроможності державної служби в нашій державі, адаптації законодавства про держав- ну службу та службу в органах місцевого самоврядування до стандартів Європейського Союзу. У цьому контексті важли- вим є становлення і розвиток освітньої діяльності з підготовки фахівців за спеціальністю «Державна служба» спеціалізація «Світова та європейська інтеграція». По-перше, створення та розвиток системи професійного навчання державних служ- бовців стимулюється новими політичними, економічними, соціальними, геополітичними викликами нашій державі. По- друге, вирішальну роль у проведенні адміністративної рефор- ми має відіграти нова генерація кадрів управління – державні службовці, фахівці в галузі управління. Як наслідок, реалізація 544 скороти назву Ігор Недокус Впровадження Європейських стандартів державної служби в Україні як напрям наукових досліджень кафедри політології та державного управління стратегічних питань кадрового забезпечення державної служ- би вимагає активної підготовки магістрів державного управ- ління за окремою освітньо-професійною програмою у вищих закладах освіти України для всіх галузей суспільного життя та сфер управління. З 2006 року у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича ведеться підготовка магістрів за спеці- альністю «Державна служба» (спеціалізація «Світова та євро- пейська інтеграція») та проводиться науково-дослідна робота у даній сфері. Базовим навчальним структурним підрозділом нашого вузу, який відповідає за підготовку фахівців спеціаль- ності «Державна служба» є факультет історії, політології та державного управління, зокрема кафедра політології та дер- жавного управління. Також до навчального процесу залучені економічний факультет, факультет комп’ютерних наук, юри- дичний факультет. Підготовка фахівців у галузі наук «Державне управлін- ня» в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича ведеться за денною та заочною формами навчан- ня. Впродовж терміну роботи магістратуру закінчили понад 150 слухачів. Серед випускників нашої кафедри – керівники та заступники голів місцевих органів виконавчої влади, голо- ви районних рад, працівники апарату Верховної Ради України, понад 50 керівників управлінь, відділів, головних спеціалістів Чернівецької обласної державної адміністрації, понад 40 по- садових осіб органів місцевого самоврядування тощо. Зараз на кафедрі навчається 55 слухачів за спеціальністю 8.1501005 «Державна служба» за державним замовленням та 20 – за конт- рактною формою. Спеціалізація магістратури «Світова та єв- ропейська інтеграція» передбачає варіативну частину, яка містить наступні дисципліни: «Міжнародне законодавство», «Міжнародна політика», «Міжнародні організації», «Політика європейської інтеграції України» Відповідно до визначених наукових пріоритетів науковці ба- зової кафедри політології та державного управління звертались до аналізу прикладних і концептуальних вимірів державного 545 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII управління та державної служби. На це скеровували свою ді- яльність проф. Круглашов А.М., Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю., доц. Мельничук І.М., Недокус І.С., Гуйтор М.М. та інші. До навчаль- но-методичної та наукової діяльності кафедри у царині держав- ного управління залучені фахівці інших вузів України, зокрема Національної академії державного управління при Президенто- ві України: д. н. держ. упр., проф. Іваніцька О.М., Войтович Р.В., Гонюкова Л.В., Руденко О.М., к.н. держ.упр. Краснейчук А.О., Нинюк І.І. Викладачі магістратури є авторами навчально-методичних праць з проблем державного управління. Серед них: Катеринчук П.М. Місцеве самоврядування в Україні. На- вчальний посібник. – Чернівці : Прут, 2006. – 104 с.; Катеринчук П.М., Ярмистий М.В. Основи державного управ- ління: Навчальний посібник. – Чернівці : Прут, 2008. – 172 с. Круглашов А. Вступ до спеціальності «Державна служба». Методичні матеріали. – Чернівці : Рута, 2007. – 16 с. Круглашов А.М. Нормативно-правове забезпечення дер- жавного курсу України на європейську та євроатлантичну ін- теграцію. Навчально-методичний посібник. – Чернівці : Рута, 2004. – 168 с. Богатирець В.В Англійська мова для магістрів – фахівців державного управління: Навчальний посібник. Частина І. – Чернівці : Рута, 2008. – 40 с.; Німецька мова у сфері державного управління: фахові на- вчальні тексти німецькою мовою для магістрів спеціальності Державна служба / укл. В.В. Семенко. – Чернівці : Рута, 2009. – 48 с. Макар Ю.І., Гдичинський Б.П, Макар В.Ю, Попик С.Д., Ро- тар Н.Ю. Україна в міжнародних організаціях: Навчальний по- сібник / За ред. Ю.І.Макара. – Чернівці : Прут, 2009. – 880 с.; Ярмистий М.В. Організація діяльності державних службов- ців органів публічної влади. Навчальний посібник. – Чернівці : Прут, 2009. – 220 с.; Технології комп’ютерних мереж: навч. посібник / укл. Ю.В. Танасюк. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2010. – 100 с. 546 Ігор Недокус Впровадження Європейських стандартів державної служби в Україні як напрям наукових досліджень кафедри політології та державного управління Юрійчук Є.П. Міжнародне законодавство. Методичні ре- комендації для спеціальності Державна служба. – Чернівці, 2010. – 32 с. Ярмистий М.В. Діловодство в органах державної влади: теоретичні та практичні аспекти: Навчальний посібник. – Чернівці : Букрек, 2010. – 184 с.; Ярмистий М.В. Етика поведінки державних службовців. Навчальний посібник. – Чернівці : Прут, 2011. – 210 с. Запобігання протидії корупції в органах влади. Навчальний посібник. За ред. Ярмистого М.В. – Чернівці : Прут, 2011. – 170 с. Круглашов А.М., Недокус І.С., Гуйтор М.М. Магістерська робота (для слухачів магістратури за спеціальністю «Держав- на служба»): Навчальний посібник. – Чернівці: ЧНУ, 2012. – 116 с. Серед напрямів наукових досліджень викладачів магістра- тури «Державна служба» виокремимо: 1. Проведення комплексних наукових досліджень з держав- ноуправлінських питань європейської інтеграції України для встановлення закономірностей євроінтеграційних процесів, тенденцій розвитку міжнародного політичного співробітни- цтва на сучасному етапі розширення Євросоюзу і перспек- тив української політики щодо зближення з ЄС (проф. Кру- глашов А.М., проф. Федуняк С.Г.); 2. Питання трансформації політико-управлінських відно- син у державах Центрально-Східної Європи у процесі їх єв- ропейської інтеграції (проф. Бурдяк В.І., доц. Мельничук І.М., доц. Стрельчук Н.В., доц. Недокус І.С.); 3. Європейська практика електронного урядування (проф. Ротар Н.Ю.) 4. Фінансові механізми державного управлінням регіо- нальним розвитком з урахуванням європейського досвіду (начальник Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, к.е.н., доц. Романів М.В., доц. Кир- пушко Я.В.); 5. Організаційно-правові механізми та нормативно-правове забезпечення діяльності місцевих органів державної влади та 547 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII місцевого самоврядування (директор Чернівецького регіо- нального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня, державних підприємств, установ та організацій Ярмис- тий М.В., доц. Катеринчук П.М., доц. Юрійчук Є.П., доц. Швидюк С.М.); 6. Європейський досвід формування державної соціальної політики (проф. Фісанов В.П., доц. Гуйтор М.М.). Така науково-педагогічна база дозволила провести низку міжнародних та всеукраїнських наукових та наукових прак- тичних заходів з державно-управлінських проблем, серед яких: міжнародний науково-практичний семінар: «Перспекти- ви розвитку місцевого самоврядування в контексті політичної реформи в Україні та транскордонного співробітництва (гру- день 2006 р.), міжнародний науковий колоквіум «Україна-ЄС: між сусідством та інтеграцією» (за підтримки університетів Реймс-Шампань (Франція) та Банска-Бистриця (Словаччина) (червень 2008 р.), міжнародна наукова конференція «Розвиток політичних систем та інститутів державного управління по- страдянських країн» (квітень 2009 р.) та ін. Більшість названих наукових форумів завершилися виданням збірок матеріалів. Впродовж останніх років кафедра політології та державно- го управління виступала організатором конференцій та науко- во-практичних семінарів, у форматі яких працювали секції з державного управління: міжнародна науково-практична кон- ференція «Україна – Білорусь: політичні, економічні та куль- турні аспекти взаємин» (квітень 2005 р.), міжнародна науко- во-практична конференція «Україна – Білорусь – Польща та Литва: від колізій минулого до спільних європейських ціннос- тей та перспектив співпраці» (квітень 2008 р.), міжнародна на- уково-практична конференція «Україна – Румунія – Молдова: історичні, економічні та культурні аспекти взаємин» (вересень 2007 р., вересень 2010 р.). Проведені заходи сприяли налаго- дженню наукових контактів з фахівцями, експертами з держав- но-управлінської проблематики Румунії, Молдови, Польщі, Бі- лорусі, Литви, Франції, Словаччини, Росії та інших країн. 548 Ігор Недокус Впровадження Європейських стандартів державної служби в Україні як напрям наукових досліджень кафедри політології та державного управління Викладачі кафедри політології та державного управління – активні учасники наукового життя України та інших країн в га- лузі наук «Державне управління». Так, проф. Круглашов А.М., доц. Мельничук І.М., Недокус І.С., Гуйтор М.М. представляли Чернівецький національний університет імені Юрія Федькови- ча на таких наукових форумах: міжнародна науково-практична конференція «Виклики та стратегічні орієнтири розвитку люд- ського потенціалу державного управління» (червень, м. Новго- род-Сіверський), щорічні всеукраїнські громадські слухання «Рішельєвські читання» (вересень, м. Одеса), міжнародна на- уково-практична конференція «Наука і влада: теоретико-мето- дологічні та практичні аспекти розвитку державного управлін- ня» (жовтень, м. Ялта) та ін. Кафедра політології та державного управління у науковій та науково-просвітницькій діяльності тісно співпрацює з територі- альним управлінням Національного агентства України з питань державної служби (керівник – М.І. Лєньков) та Чернівецьким регіональним центром перепідготовки та підвищення кваліфі- кації органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня, державних підприємств, установ та організацій (керівник – М.В. Ярмистий). Серед спільних заходів – науково-практичні семінари, тематичні «круглі столи», обговорення законопроек- тів щодо реформування державного управління та державної служби в Україні. Так, впродовж 2011–2013 рр. проведено: • «круглий стіл» «Підготовка фахівців галузі знань «Дер- жавне управління» в контексті адміністративної рефор- ми» (4 травня 2011 р); • «круглий стіл» «Законодавчі ініціативи щодо забез- печення діяльності державних службовців в Україні» (23 травня 2011 р.); • «круглий стіл» «Державна служба України в історично- му аспекті» (20 червня 2011 р.); • «круглий стіл» «Участь регіональних органів виконав- чої влади та інститутів місцевого самоврядування в про- цесах європейської інтеграції України: управлінські ас- пекти» (13 жовтня 2011 р.); 549 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII • обговорено впровадження програм розвитку лідерства на регіональному рівні (31 жовтня 2012 року); • «круглий стіл» «Гендерна рівність в українському су- спільстві: реальність та перспективи» (21 листопада 2012 року); • науково-практичний семінар «Статут територіальної громади як інструмент розвитку місцевого самовряду- вання» (4 грудня 2012 року); • «круглий стіл» «Питання відкритості органів виконав- чої влади» (5 лютого 2013 року); • «круглий стіл» щодо обговорення проекту Закону Укра- їни «Про службу в органах місцевого самоврядування» (нова редакція) (26 березня 2013 року); • «круглий стіл» «Державна служба в Україні: нова якість» (4 липня 2013 року) У контексті проведення наукових досліджень у цій сфері важливим є не лише організація наукових розробок, а й прак- тична реалізація результатів наукових досліджень в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядуван- ня. До навчального процесу (викладання курсів, керівництво та рецензування магістерських робіт, робота в ДЕК) залучені керівники місцевих органів виконавчої влади та місцевого са- моврядування. Такі форми взаємодії теорії і практики у сфе- рі державного управління, які використовуються науковцями кафедри політології та державного управління, надають мож- ливість не тільки здійснювати апробацію результатів наукових досліджень, але й дають змогу формулювати нові проблемні питання з метою їх подальшого науково-практичного опрацю- вання. Кафедра політології та державного управління спільно з Чернівецьким регіональним центром перепідготовки та підви- щення кваліфікації органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організа- цій започаткували видання збірника наукових статей «Влада та управління» (вийшли 2 томи), який стане фаховим виданням у галузі знань «Державне управління». Збірник висвітлює теоре- 550 Ігор Недокус Впровадження Європейських стандартів державної служби в Україні як напрям наукових досліджень кафедри політології та державного управління тичні та науково-практичні підходи, погляди та результати на- укових досліджень проблем державного управління, місцевого самоврядування, державної служби, перепідготовки та підви- щення кваліфікації, розвитку інформаційного простору в дер- жавному управлінні. Щодо сфери європейської інтеграції, то у збірнику передбачено окремий розділ «Європейська інтеграція і транскордонне співробітництво», у форматі якого опубліко- вано наступні дослідження чернівецьких науковців: 1. Анатолій КРУГЛАШОВ, Оксана РЕВУЦЬКА. Євроадап- тація правової системи України: інституційні аспекти; 2. Павло КАТЕРИНЧУК. Проблема реформування системи місцевого самоврядування у контексті євроінтеграційних очі- кувань України; 3. Наталія РОТАР, Антоній КНЯЗЄВ. Основні принципи функціонування моніторингу системи Е-урядування в країнах Європейського Союзу; 4. Сергій ГАКМАН. Транскордонна співпраця регіональних властей та неурядових організацій щодо подолання негатив- них стереотипів взаємного сприйняття; 5. Анатолій КРУГЛАШОВ, Олексій КАФАНОВ. Висвітлен- ня проблем європейської інтеграції України у чернівецьких ре- гіональних ЗМІ; 6. Андрій СІГІТОВ. Організація управління профільним на- вчанням в старшій школі: світовий досвід; 7. Сергій ГАКМАН. Регіональний досвід реалізації європей- ського інструменту сусідства та партнерства. 8. Зіновій БРОЙДЕ. Виклики та можливості міжнародного, державного, регіонального і місцевого управління сталим те- риторіальним розвитком. 9. Анатолій КРУГЛАШОВ, Олексій КАФАНОВ. Роль ЗМІ у процесі європейської інтеграції України (регіональний аспект). До науково-дослідницької роботи з проблем державного управління та державної служби, європейської інтеграції залу- чені слухачі магістратури спеціальності «Державна служба». Тематика магістерських досліджень має практичну спрямова- ність та зорієнтована на роботу місцевих органів виконавчої 551 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII влади та місцевого самоврядування Чернівецької області з ура- хуванням європейського досвіду: Державне регулювання етнополітичних процесів на терито- рії єврорегіону «Верхній Прут» (Халавка Т.); Зарубіжний досвід місцевого самоврядування в Україні: особливості використання потенціалу територіальних громад (Кіореско Д.); Використання європейського досвіду державного управлін- ня міжнародними перевезеннями в Україні (Головата С.); Нормативно-правове забезпечення екологічної політики Європейського Союзу (Толмач В.); Використання європейських програм підтримки реформу- вання державного управління в Україні (Калиняк І.); Впровадження світового досвіду державного управління у сфері цивільного захисту в Україні: організаційно-правовий аспект (Кікена О.); Зарубіжний досвід впровадження етичних стандартів діяль- ності державних службовців (Попик Р.) та ін. Науково-практичне значення захищених магістерських ро- біт підтверджується тим, що здобутки багатьох досліджень ви- користані при підготовці відповідних курсів, модулів програм підготовки магістрів спеціальності «Державна служба», інших спеціальностей. Студенти спеціальності – автори публікацій в наукових та на- уково-публіцистичних виданнях з проблем державного управ- ління, учасники конференцій, семінарів, «круглих столів». Свідченням науково-педагогічної роботи кафедри політології та державного управління Чернівецького національного універси- тету імені Юрія Федьковича стали результати Всеукраїнського конкурсу «Кращий державний службовець», де наші випус- кники серед переможців в категорії «спеціаліст»: Купчанко М. (2010 р., друге місце), Раєвський Д. (2011 р., друге місце). До перспективних завдань розвитку наукової діяльності ка- федри політології та державного управління Чернівецького на- ціонального університету імені Юрія Федьковича у сфері до- слідження державноуправлінських проблем віднесемо: 552 Ігор Недокус Впровадження Європейських стандартів державної служби в Україні як напрям наукових досліджень кафедри політології та державного управління • розширення зв’язків з провідними науковими установа- ми у сфері європейської інтеграції як в Україні, так і за кордоном; • організацію та проведення науково-практичних комуні- кативних заходів спільно з органами державної влади та місцевого самоврядування Чернівецької області; • забезпечення наукового супроводу діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самовря- дування; • залучення співробітників кафедри до реалізації «пілот- них» проектів в органах державної влади; • підготовку резерву науково-педагогічних і наукових працівників шляхом активного залучення слухачів, ма- гістрів до виконання науково-дослідної роботи кафедри. 553 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII відомоСті про авторів Байковський Петро Богданович – аспірант кафедри краї- нознавства та міжнародного туризму Львівського національ- ного університету імені Івана Франка. Богатирець Валентина Вікторівна – кандидат політич- них наук, доцент кафедри сучасних іноземних мов та перекла- ду факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. Боднараш Георгій Вікторович – здобувач кафедри політо- логії та державного управління Чернівецького Національного Університету імені Юрія Федьковича. Бурдяк Віра Іванівна – доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління Чернівецько- го Національного Університету імені Юрія Федьковича. До- сліджує політичні, правові та духовні проблеми суспільного розвитку, зокрема специфіку трансформаційних змін, станов- лення партійних систем і політичних еліт, етнічних взаємин у країнах ЦСЄ, зв’язок країн з глобальними міжнародними організаціями. Учасник всеукраїнських і міжнародних науко- вих конференцій і конгресів. Автор майже двохсот наукових публікацій. E-mail:

Гев’юк Уляна Юріївна – асистент кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та між- народних відносин Чернівецького Національного Універси- тету імені Юрія Федьковича. Сферу наукових інтересів ста- новлять: інститут парламентських виборів, виборчий процес, виборча система, учасники виборів, виборче законодавство. Е-mail:

554 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Герман Марін Георгійович – аспірант кафедри політології та державного управління Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича. Гісса Олександра Костянтинівна – здобувач кафедри між- народної інформації Чернівецького національного університе- ту ім. Ю. Федьковича. Сфера наукових інтересів: євроінтегра- ція України, євроскептицизм, розвиток ЄС. Деркач Маріанна Ігорівна – аспірант кафедри політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Докаш Оксана Юріївна – кандидат політичних наук, до- цент кафедри філософських та соціальних наук Чернівецького торгово-економічного інституту КНТЕУ. Досліджує трансфор- маційні процеси на західноукраїнських землях в роки Другої світової війни, а також проблеми влади, політичних режимів, трансформація та модернізація політичної системи України, політична психологія та політична міфологія. Жовква Ігор Іванович – кандидат політичних наук, доцент кафедри зовнішньої політики і дипломатії Дипломатичної Академії України при Міністерстві закордонних справ Украї- ни. Фахівець в галузі аналізу процесу прийняття зовнішньо- політичних рішень і дослідження проблематики стратегічного партнерства в зовнішній політиці України. Автор низки науко- вих статей, навчальних посібників і монографій. Жуковська Аліса Олександрівна – аспірант кафедри політо- логії та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького Національного Уні- верситету імені Юрія Федьковича. Сферу наукових інтересів становлять проблеми розвитку та функціонування інститутів громадянського суспільства в Болгарії. E-mail:

555 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Зінько Ігор Зіновійович – кандидат економічних наук, до- цент кафедри країнознавства та міжнародного туризму Львів- ського національного університету імені Івана Франка. Сферу наукових інтересів становлять зовнішня політика країн Захід- ної Європи та сучасні соціально-економічні і політичні про- цеси в Україні. E-mail:

Івасюк Галина Олександрівна – аспірант кафедри між- народних відносин факультету історії, політології та міжна- родних відносин Чернівецького Національного Університету імені Юрія Федьковича. Сферу наукових інтересів становлять дослідження проблем зовнішньої політики Німеччини та ево- люція системи міжнародних відносин. Калитчак Роман Григорович – кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служ- би Львівського національного університету імені Івана Фран- ка. Сферу наукових інтересів становлять регіональні виміри розширення Європейського Союзу та проблеми зовнішньої політики країн Північної і Південної Америки. E-mail:

Кандюк Олексій Богданович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та державного управління фа- культету історії, політології та міжнародних відносин Чер- нівецького Національного Університету імені Юрія Федько- вича. Досліджує проблеми формування зовнішньополітичної стратегії США. Капінус Оксана Андріївна – аспірант кафедри країнознав- ства і міжнародного туризму факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Е-mail:

556 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Карпчук Наталія Петрівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри міжнародної інформації факультету міжнарод- них відносин Східноєвропейського національного університе- ту імені Лесі Українки. Колесников Олексій Володимирович – кандидат політич- них наук, асистент кафедри політології та державного управ- ління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Досліджує проблеми сучасних електоральних процесів, використання політичних і виборчих технологій, по- літичної реклами та політичного PR, політичної комунікації та маніпулювання. E_mail:

Коцька Юлія Володимирівна – магістр політології (Євро- пейські студії), дослідник та журналіст, сфера наукових інтер- есів: процеси європейської інтеграції, транскордонне співро- бітництво, участь Білорусі у діяльності єврорегіонів. E_mail:

Круглашов Анатолій Миколайович – доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету іме- ні Юрія Федьковича (Україна), а також професор та куратор магістерської програми «Європейські дослідження» Європей- ського гуманітарного університету (Вільнюс, Литва). Сфера наукових інтересів: європейська інтеграція, політичні транс- формації в посткомуністичних та пострадянських країнах, по- літична регіоналістика та етнополітологія. E_mail:

Лисюк Анатолій Іванович – доктор політичних наук, до- цент кафедри політології та соціології Брестського державного університету імені О.С. Пушкіна. E-mail:

557 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Мацієвський Юрій Володимирович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології, керівник Центру політичних досліджень Національного університету «Острозька Акаде- мія». Е-mail:

Мельничук Ігор Миколайович – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Черні- вецького національного університету імені Юрія Федьковича. Коло наукових інтересів – проблеми зовнішньої політики та міжнародних відносин, проблематика політичного лідерства та еліт, технологія виборчих кампаній. Мельничук Любов Ністорівна – кандидат політичних наук, асистент кафедри міжнародних відносин Чернівецького націо- нального університету імені Юрія Федьковича. Молочко Павло Олександрович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. Сфера наукових інтересів: політичні трансформації в пострадянських країнах, політичні партії та партійні сис- теми. Мухаметов Руслан Салихович – кандидат політичних наук, асистент кафедри теорії та історії політичної науки Уральсько- го федерального університету. Недокус Ігор Степанович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Черні- вецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: політичний режим Республіки Бі- лорусь, трансформаційні процеси на пострадянському про- сторі. E-mail:

558 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Рибак Олександр Сергійович – аспірант кафедри політо- логії та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Коло наукових інтересів визначається дослідженням проблем виникнення та управлін- ня політичними ризиками в інституціональному вимірі на рів- ні локальних, національних та наднаціональних спільнот. Рольонок Андрій Володимирович – магістр філософії, лектор Європейського гуманітарного університету (Вільнюс, Литва). Сфера наукових інтересів: сучасна критична соціальна теорія, історична пам’ять, політичне конструювання ідентич- ності, менеджмент вищої школи. E-mail:

Ротар Наталія Юріївна – доктор політичних наук, про- фесор кафедри політології та державного управління Черні- вецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: політична участь громадян в умовах трансформаційних процесів, принципи формування електо- ральної, протестної та дискурсивної моделей політичної учас- ті, проблеми становлення демократії участі в Україні. E-mail:

Терещенков Євгеній Юрійович – кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин на пострадян- ському просторі факультету міжнародних відносин Санкт- Петербургського державного університету. Сфера наукових інтересів: політика Європейського Союзу на пострадянському просторі, суспільно-політичні процеси та міжнародні відноси- ни в Європі, євразійська інтеграція, міжнародний образ Росії. E-Mail:

Тодоріко Аліна – здобувач кафедри політології та держав- ного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. 559 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII Утко Галина Мирославівна – аспірантка кафедри країноз- навства та міжнародного туризму Львівського національного університету імені Івана Франка. Фортельний Ігор – аспірант кафедри політології та дер- жавного управління Чернівецького національного університе- ту імені Юрія Федьковича. Цікул Ірина Василівна – кандидат політичних наук, асис- тент кафедри політології та державного управління Черні- вецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: дослідження проблем та перспек- тив становлення паритетної демократії в Україні, особливості становлення та розвитку інституту парламентаризму. E-mail:

Шведа Юрій Романович – кандидат політичних наук, до- цент кафедри політології філософського факультету Львів- ського національного університету імені Івана Франка. Швидюк Сергій Мирославович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федь- ковича. Шкуро Антон Сергійович – аспірант кафедри політології та державного управління Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича. Юрійчук Євгенія Петрівна – кандидат історичних наук, правник, докторант кафедри політології та державного управ- ління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Досліджує питання української державності ХХ ст., сучасні політичні процеси в країнах СНД, питання реа- лізації прав людини та проблеми легітимності політичної вла- 560 ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Том XII ди. Автор багатьох публікацій у науковій періодиці, серед яких монографії та брошури. E-mail:

. Kobus Andrzej (Кобус Андрій) – викладач Інституту історії університету імені Яна Кохановського (Кельци, Польща), член Польсько-Чеського Наукового Товариства. Коло наукових ін- тересів – історія Центральної і Східної Європи. Автор кілька десятків наукових статей. Niewiadomska-Cudak Małgorzata (Малгожата Нєвядом- ська-Цудак) – кандидат політичних наук, доцент Вищої щколи фінансів та управління (Варшава, Польща). Сферу наукових інтересів складають гендерна політика та проблеми місцевого самоврядування. 561 УДК 321.01.:316 ББК 66.0.+60.5 П50 Політологічні та соціологічні студії. Т. XII. Політичні вимі- П50 ри процесів європейської інтеграції : зб. наук. праць / наук. ред. А. М. Круглашов. – Чернівці: Букрек, 2013. – 564 с. ISBN 978-966-399-534-2 До збірника наукових праць, присвяченого 15-річчю кафедри політології та дер- жавного управління, увійшли статті дослідників, присвячені політичним вимірам процесів європейської інтеграції. Автори звертаються до аналізу методологічних проблем вивчення та викладання євро інтеграційних процесів, інституціональних та функціональних вимірів європейської політики, національних особливостей єв- ропейських інтеграційних процесів та місця України в єроінтеграційних процесах. Видання розраховане на науковців, викладачів, державних службовців, аспі- рантів і студентів-політологів, державних управлінців, соціологів, міжнародників, істориків, усіх, хто цікавиться проблемами європейської інтеграції. УдК 321.01.:316 ББК 66.0.+60.5 © ЧНУ, 2013 © Автори, 2013 ISBN 978-966-399-534-2 © Видавничий дім «Букрек», 2013 Наукове видання Міністерство освіти та науки України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Кафедра політології та державного управління Буковинський політологічний центр ПОЛІТОЛОГІЧНІ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ СТУДІЇ Збірник наукових праць Том XII Тематичний випуск Політичні виміри процесів європейської інтеграції Науковий редактор А. М. Круглашов Коректор Мирослава Токарюк Комп’ютерна верстка Світлани Жукової Формат 60х84/16. Умовн. друк. арк. 32,78. Наклад ???? прим. Зам. № 876. Видавець та виготовлювач в и д а в н и ч и й д і м p u b l i s h i n g h o u s e Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ЧЦ №1 від 10.07.2000 р. телефон адреса e-mail web-сайт [0372] 552 943 58000, м. Чернівці,

www.bukrek.net вул. Радищева, 10