(PDF) Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів:

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА КАНАДСЬКИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКИХ СТУДІЙ БУКОВИНСЬКИЙ ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ ЧЕРНІВЕЦЬКА ОБЛАСНА РАДА ЧЕРНІВЕЦЬКА МІСЬКА РАДА ФОНД ІМ. ФРІДРІХА ЕБЕРТА УКРАЇНА – РУМУНІЯ – МОЛДОВА: ІСТОРИЧНІ, ПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМИН У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРОЦЕСІВ Збірник наукових праць Т о м III Чернівці «Букрек» 2009 УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) У-45 Редколегія та автори висловлюють щиру вдячність Канадському Інституту українських студій Університету Альберти (Канада) за щедру підтримку, яка зробила можливим вихід цієї книги у світ і Чернівецькій обласній державній адміністрації, яка надала часткову підтримку цьому виданню Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та куль- У-45 турні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських про- цесів: Збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр. Під загальною редакцією А. М. Круглашова. – Чернівці: Бук- рек, 2009. – Т. III. – 480 с. ISBN 978-966-399-196-2 До збірника наукових статей увійшли розвідки, зроблені на основі доповідей та повідомлень, виголошених на Міжнародній науковій конференції «Україна – Руму­нія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів», що відбулася в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича 18–19 вересня 2007 року. Збірка наукових статей розкриває різноманітні аспекти політичних та історико- культурних особливостей формування та розвитку взаємовідносин України, Румунії та Молдови. Особлива увага приділена розвитку транскордонного та міжрегіонального співробітництва між цими державами. Для широкого кола читачів, насамперед науковців і дослідників цієї про- блематики, а також науковців-практиків та експертів, які професійно залучені до процесів співпраці між сусідніми державами. Вона може бути корисна і для інших зацікавлених читачів, яким небайдужі перспективи добросусідських відносин, що сприятимуть входженню України до європейської та світової спільноти. Статті подаються зі збереженням авторського стилю. Редакційна колегія не несе відповідальності за стиль, точність даних та оцінки, висловлені авторами публікацій, які представляють широку палітру поглядів, у тому числі суб’єктивних та дискусійних, на сучасний стан і минуле взаємин Укра­­ їни – Румунії – Молдови. УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) ISBN 978-966-399-196-2 © Буковинський політологічний центр, 2009 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ Ботушанський Василь Мефодійович – д. і. н., професор кафедри історії України Чернівець­кого національного університету імені Юрія Федьковича. Бурдяк Віра Іванівна – д. політ. н., професор кафедри політології та державного управління Черні­вецького національного університету імені Юрія Федьковича, заступник голови редколегії. Добржанський Олександр Володимирович – д. і. н., профе- сор, декан факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, спів- голова редколегії. Картунов Олексій Васильович – д. політ. н., завідувач кафедри гу­ манітарних дисциплін Інституту економіки та права «Крок». Когут Зенон – доктор, професор, директор Канадського Інституту Українських студій, Університет Альберти, співголова редколегії. Кожолянко Георгій Костянтинович – д. і. н., професор кафедри ет­ нології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Кресіна Ірина Олексіївна – д. політ. н., професор, завідувач відділом правової політології Інституту держави та права ім. Корецького НАН України. Круглашов Анатолій Миколайович – д. політ. н., професор, завідувач кафедри політології та держав­ного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, координатор (го­ лова) Буковинського політологічного центру, голова редколегії. Макар Юрій Іванович – д. і. н., професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Гакман Сергій Михайлович – к. і. н., доцент кафедри політології та державного управління Черні­вецького національного університету імені Юрія Федьковича, вчений секретар Буковинського політологічного цен- тру, відповідальний секретар. Мошняга Валерій Георгійович – д. політ. н., завідувач кафе- дри політології та державного управління Молдовського державного університету, Кишинів. Плохій Сергій Миколайович – д. і. н., професор Гарвардського університету. Пурич Штефан – доктор, декан історико-географічного факультету Університету імені Штефана Великого, Сучава. Сич Олександр Іванович – д. і. н., професор, завідувач кафедри но- вої та новітньої історії Чернівецько­го національного університету іме- ні Юрія Федьковича. Фісанов Володимир Петрович – д. і. н., завідувач кафедри між- народної інформації Чернівецького на­ціонального університету іме- ні Юрія Федьковича, заступник голови (координатора) Буковинського політологічного центру. РЕЦЕНЗЕНТИ Василенко Світлана Дмитрівна – д. політ. н., професор кафедри україно­знавства Одеської національної морської академії. Сіленко Алла Олексіївна – д. політ. н., професор, проректор Одеської націо­нальної академії зв’язку ім. О. С. Попова. Марчук Василь Васильович – д. і. н., професор, завідувач кафедри політо­логії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. UNIVERSITATEA NAŢIONALĂ «IURI FEDKOVYCI» DIN CERNĂUŢI INSTITUTUL CANADIAN DE STUDII UCRAINENE CENTRUL POLITOLOGIC BUCOVINEAN ADMINISTRAŢIA REGIONALĂ DE STAT CERNĂUŢI CONSILIUL REGIONAL CERNĂUŢI CONSILIUL ORĂŞENESC CERNĂUŢI FONDUL «FRIEDRICH EBERT» UCRAINA – ROMÂNIA – MOLDOVA: ASPECTE ISTORICE, POLITICE ŞI CULTURALE ALE RELAŢIILOR ÎN CONTEXTUL PROCESELOR EUROPENE ACTUALE Culegere de lucrări ştiinţifice V o l u m u l III Cernăuţi «Bukrek» 2009 УДК 94 (477) ББК 63.3(4УКР) У-45 Colegiul de redacţie şi autorii exprimă sincere mulţumiri Institutului canadian de studii ucrainene al Universităţii din Alberta (Canada) pentru sprijinul generos, care a făcut posibilă apariţia acestei cărţi, precum şi Administraţiei Regionale de Stat Cernăuţi pentru susţinerea sa parţială Ucraina – România – Moldova: aspecte istorice, politice şi У-45 culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale: Culegere de lucrări ştiinţifice / Centrul Politologic Bucovinean. Sub redacţia generală a lui A. M. Kruglaşov. – Cernăuţi: Bukrek, 2009. – Vol. III. – 480 p. ISBN 978-966-399-196-2 Culegerea de articole ştiinţifice cuprinde studiile realizate pe baza rapoartelor şi comunicărilor prezentate în cadrul Conferinţei ştiinţifice internaţionale «Ucraina – România – Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale», care s-a desfăşurat la Universitatea Naţională «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi în perioada 18–19 septembrie 2007. În culegerea de articole ştiinţifice sunt dezvăluite sub diverse aspecte trăsăturile politice şi cultural-istorice ale formării şi dezvoltării relaţiilor reciproce între Ucraina, România şi Moldova. O atenţie deosebită se acordă dezvoltării cooperării transfrontaliere şi interregionale între aceste state. Culegerea este destinată unui cerc larg de cititori, în primul rând oamenilor de ştiinţă şi cercetătorilor acestei problematici, precum şi savanţilor-practicieni şi experţilor implicaţi profesional în procesele cooperării între statele vecine. Ea poate fi utilă şi pentru alţi cititori interesaţi, cărora nu le sunt indiferente perspectivele relaţiilor de bună vecinătate menite să faciliteze intrarea Ucrainei în comunitatea europeană şi mondială. Articolele prezentate păstrează stilul autorilor. Colegiul de redacţie nu-şi asumă răspunderea pentru stilul, obiectivitatea informaţiilor şi aprecierilor exprimate de autorii publicaţiilor, care cuprind o gamă largă de opinii, inclusiv subiective şi discutabile, asupra stării actuale şi trecutului relaţiilor între Ucraina, România şi Moldova. УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) ISBN 978-966-399-196-2 © Centrul Politologic Bucovinean, 2009 Colegiul de redacţie Botuşanski Vasyl – doctor în istorie, profesor la catedra de istorie a Ucrainei a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi. Burdeak Vira – doctor în ştiinţe politice, profesor la catedra de politologie şi administraţie de stat a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi, adjunct al preşedintelui colegiului de redacţie. Dobrjanski Oleksandr – doctor în istorie, profesor, decanul facultăţii de istorie, politologie şi relaţii internaţionale a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi, copreşedinte al colegiului de redacţie. Fisanov Volodymyr – doctor în istorie, şeful catedrei de informaţii internaţionale a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi, adjunct al coordonatorului (preşedintelui) Centrului Politologic Bucovinean. Kartunov Oleksii – doctor în ştiinţe politice, şeful catedrei de ştiinţe umaniste a Institutului de Economie şi Drept «Krok». Kohut Zenon – doctor, profesor, directorul Institutului Canadian de studii ucrainene al Universităţii din Alberta, copreşedinte al colegiului de redacţie. Kojoleanko Heorhi – doctor în istorie, profesor la catedra de etnologie, istorie antică şi medievală a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi. Kresina Iryna – doctor în ştiinţe politice, profesor, şeful secţiei de politologie a dreptului a Institutului Statului şi Dreptului «Koreţki» al ANŞ a Ucrainei. Kruglaşov Anatoli – doctor în istorie, profesor, şeful catedrei de politologie şi administraţie de stat a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi, coordonatorul (preşedintele) Centrului Politologic Bucovinean, preşedintele colegiului de redacţie. Makar Iuri – doctor în istorie, profesor, şeful catedrei de relaţii internaţionale a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi. Hakman Serghei – candidat în ştiinţe istorice, docent la catedra de politologie şi administraţie de stat a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi, secretar ştiinţific al Centrului Politologic Bucovinean, secretar responsabil. Moşneaga Valeriu – doctor în ştiinţe politice, şeful catedrei de politologie şi administraţie de stat a Universităţii de Stat din Moldova, Chişinău. Plohii Serhii – doctor în istorie, profesor profesor al Universităţii Harward. Purici Ştefan – doctor, decanul facultăţii de istorie-geografie a Universităţii «Ştefan cel Mare» din Suceava. Syci Oleksandr – doctor în istorie, profesor, şeful catedrei de istorie nouă şi modernă a Universităţii Naţionale «Iuri Fedkovyci» din Cernăuţi. Recenzenţi Vasylenko Svitlana – doctor în ştiinţe politice, profesor la catedra de ucrainologie a Academiei Naţionale de Marină din Odesa. Silenko Alla – doctor în ştiinţe politice, prorector al Academiei Naţionale de Telecomunicaţii «A.S. Popov» din Odesa. Marciuk Vasyl – doctor în ştiinţe politice, profesor, şeful catedrei de politologie a Universităţii Naţionale Subcarpatice «Vasyl Stefanyk». Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University Canadian Institute of Ukrainian Studies Bukovynian Centre of Political Studies Chernivtsi Regional State Administration Chernivtsi Regional Rada Chernivtsi CITY COUNCIL FRIEDRICH EBERT FUND UKRAINE – ROMANIA – MOLDOVA: Historical, Political and Cultural Aspects of Their Relations in the Contemporary European Processes Context Collection of scientific аrticles V o l u m e III Chernivtsi «Bukrek» 2009 УДК 94 (477) ББК 63.3(4УКР) У-45 Editors and authors give thanks to Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta for the generous support, to Chernivtsi Regional State Administration for the partly support, which made possible to publish this book. Ukraine – Romania – Moldova: historical, political and cultural У-45 aspects of their relations in the contemporary European processes context: Collection of scientific аrticles / Bukovynian Centre of Political Studies. Edited by Anatoliy Kruglashov. – Chernivtsi: Bukrek, 2009. – Vol. III. – 480 p. ISBN 978-966-399-196-2 Throughout 18–19 September 2007 Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University hosted the International Scientific Conference «Ukraine – Romania – Moldova: historical, political and cultural aspects of their relations in the contemporary European processes context». A number of articles dedicated to the main topic of the Conference were included in this editorial. The articles are developed from the authentic speeches and reports made at the Conference. This edition highlights various aspects of political and historic-cultural peculiarities of Ukraine, Romania, Moldova relations’ molding and development. Of capital importance is the development and enriching of inter-regional and crossborder’s cooperation. The edition is designed for a wide range of readers, but primarily, acknowledges larger international readership: scholars and the given theme researches, scientists and experts involved in cross-borders cooperation. This edition may challenge large audiences of students and members of the general public who care about perspectives of good neighboring relations; facilitating Ukraine’s entering European and World community. All statements and opinions contained in the book are the responsibility of the individual contributors. Various and disputable opinions expressed in articles are those of the authors and do not necessarily reflect the opinion of the Editorial Board. УДК 94(477) ББК 63.3(4УКР) ISBN 978-966-399-196-2 © Bukovynian Centre of Political Studies, 2009 Editorial Board Botushanskyi Vasyl – Dr. Sc. (History), Professor, the Department of History of Ukraine of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University. Burdyak Vira – Dr. Sc. (Political Science), Professor, the Department of Political Science and State Administration of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University, the deputy of the Editor-in-Chief. Dobrzhanskyi Oleksandr – Dr. Sc. (History), Professor, Dean of the Faculty of History, Political Science and International Relations of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University, co-editor-in-chief. Fisanov Volodymyr – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of International Information of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University, the deputy of coordinator (Head) of the Bukovynian Centre of Political Studies. Hacman Serhiy – Candidate of Historical Science, Associate Professor of Department of Political Science and State Administration of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University, Secretary of the Bukovynian Centre of Political Studies. Kartunov Olexiy – Dr. Sc. (Political Science), Head of the Department of Arts of the Institute of Economics and Law “Krok”. Kohut Zenon – Ph. D., Professor, Director, Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta, co-editor-in-chief. Kozholyanko Heorhiy – Dr. Sc., Professor, Department of Ethnology, Ancient and Middle Ages History of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University. Kresina Iryna – Dr. Sc. (Political Science), Professor, Head of the Department of Legal Issues of Political Science of Koretsky Institute of State and Law of the National Acedemy of Sciences of Ukraine. Kruglashov Anatoliy – Dr. Sc. (Political Science), Professor, Head of the Department of Political Science and State Administration of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University, coordinator (Head) of the Bukovynian Centre of Political Studies, Editor-in-Chief. Makar Yuriy – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of the International Relations of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University. Moshnjaga Valeriy – Dr. Sc. (History), Professor Head of the Department of Political Science and State Administration of Moldova State University, Chişinău. Plokhiy Serhiy – Dr. Sc. (History), Professor Harward University. Purych Stefan – Ph. D. Of History, Professor, Dean of the Faculty of History and Geography of Stefan the Great University, Suceava. Sych Oleksandr – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of Modern and Contemporary History of Yuriy Fed’kovych Chernivtsi National University. Reviewers Vasylenko Svitlana – Dr. Sc. (Political Science), Professor, Department of Ukrainian Studies of Odessa National Maritime Academy. Silenko Alla – Dr. Sc. (Political Science), Professor, Pro-rector of Oleksandr Popov Odessa National Academy of Communication. Marchuk Vasyl – Dr. Sc. (History), Professor, Head of the Department of Political Science, Vasyl Stefanyk Prykarpatya National University. Зміст Анатолій Круглашов Нові можливості для давніх сусідів..............................................25 Розділ 1 УКРАЇНО-РУМУНО-МОЛДОВСЬКІ ВІДНОСИНИ: УРОКИ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ Теофіл Рендюк Гетьман України Іван Мазепа: трагічний маловідомий молдовсько-румунський слід................37 Юрій Макар Українці в Румунії: сучасне становище і перспективи в світлі євроінтеграційних процесів..............................................63 Фадей Яценюк Бендерська угода 1710 року: причини появи, основні засади та спроби реалізації..............................................74 Богдан Боднарюк Північні волості Молдови в епоху пізнього середньовіччя: особливості етнодемографічної ситуації......................................92 Маріан Токар Політика в контексті відносин «Центр – регіон»: політико-історичний досвід Буковини і Закарпаття...................105 Сорін Шіпош Записи французького офіцера Ф. Лазовського як свідчення про події на дністровському кордоні наприкінці XVIII ст.........116 Розділ 2 БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР СТОСУНКІВ: ЕНЕРГЕТИЧНІ ТА ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ Галина Дроздова Україна та Молдова в пострадянському інтер’єрі......................131 13 Євген Бурдельний Проблеми регулювання транскордонних міграцій в Республіці Молдова і Україні в контексті розширення ЄС........141 Віктор Петров Нова стратегія зовнішньої політики Румунії: уроки для України..........................................................................153 Олександр Пелін, Оксана Іваць Індикатори безпеки ЄС у контексті моніторингу україно-румуно-молдовських відносин.......................................166 Рoзділ 3 Політико-правові, соціально-економічні та громадські зв’язки між Україною, Румунією та Молдовою, їх європейська інтеграційна складова Віра Бурдяк Євроінтеграційні процеси в Україні, Румунії, Молдові на початку ХХІ століття................................................................177 Валентина Теоса Європейські перспективи Республіки Молдова крізь призму соціальної інтеграції нових членів Європейського Союзу.............................................193 Валерій Мошняга Республіка Молдова – Європейський Союз: еволюція та основні етапи відносин............................................204 Валерій Мошняга, Сергій Паліхович Державна адміністрація Республіки Молдова в контексті Європейської інтеграції.................................................................226 Владлен Макух Єврорегіон «Нижній Дунай» як важливий компонент євроінтеграції........................................239 14 Андрій Балинський Потенціал бізнес-асоціацій і громадських організацій в процесі європейської інтеграції.................................................252 Ольга Сурніна-Далекорей Інтеграція жінок у політичний процес у країнах Центрально- Східної Європи в 90-х роках ХХ – на початку ХХІ століття.....258 Сергій Гакман Динаміка транскордонної взаємодії органів влади та громадських організацій...................................273 Євгенія Юрійчук Євроінтеграційні аспекти трансформації виборчої системи в Україні...........................................................290 Мірчо Брі, Іоанн Хорга Європейські інструменти українсько-румунського транскордонного співробітництва................................................302 Василь Веренько Діяльність румунської опозиції у 2004–2007 рр.: досвід та уроки для України.........................................................318 Розділ 4 Формування спільних підходів до вивчення та практики управління етнонаціональними процесами у взаєминах між Україною, Румунією та Молдовою Юрій Остапець Еволюція партійної системи Румунії (1989–2008).....................329 Наталія Ротар Етнонаціональна складова передвиборчих програм політичних партій України на парламентських виборах 2006 та 2007 рр....339 Надія Бабич Мотивація етнопсихології буковинських українців і румунів як чинник добросусідства.............................................................353 15 Анатолій Круглашов, Костянтин Ткачов Придністровський конфлікт: локальне випробування глобальної ролі ЄС.........................................................................364 Ірина Петрова Стратегічні інтереси суб’єктів Придністровського конфлікту.......................................................383 Ігор Гаврада Міжетнічні відносини у регіональних мас-медіа (на прикладі преси Чернівецької області)...................................396 Наталія Нечаєва-Юрійчук Забезпечення прав національних меншин як фактор регіональної стабільності та безпеки (на прикладі Північної Буковини)................................................405 Розділ 5 Культурні, наукові та освітні виміри відносин між Україною, Румунією та Молдовою Анатолій Лисюк Стилістика політичного лідерства в пострадянських країнах Східної і Південно-Східної Європи: домінуючі моделі.............415 Анатолій Круглашов, Володимир Єфтемій Гуманітарні виміри транскордонної співпраці (на прикладі Єврорегіону «Верхній Прут»)................................425 Олександр Король, Олександр Неделя Порівняльний аналіз розвитку міжнародного туризму в Україні та Румунії.......................................................................452 Ярослав Кирпушко, Олена Димчук Транскордонна співпраця в сфері туризму як чинник інтеграційних комунікацій..........................................464 Список авторів................................................................................473 16 Cuprins Anatoli Kruglaşov Noi posibilităţi pentru prieteni vechi................................................31 Capitolul 1 RELAŢII UCRAINEANO-ROMÂNO-MOLDOVENEŞTI: LECŢIILE EXPERIENŢEI ISTORICE Teofil Rendiuk Urma româno-moldovenească tragică şi puţin cunoscută a hatmanului Ucrainei Ivan Mazepa.................................................62 Iuri Makar Ucrainenii din România: situaţie actuală şi perspective în lumina proceselor de integrare europeană....................................................72 Tadeu Iaţeniuk Acordul de la Bender din 1710: cauzele apariţiei, prevederile fundamentale şi încercările de realizare.........................91 Bogdan Bodnariuk Plasele de la nordul Moldovei în epoca medievală târzie: particularităţile situaţiei etnico-demografice....................................105 Marian Tokar Politica în contextul relaţiilor «Centru–Regiune»: din experienţa politico-istorică a Bucovinei şi Transcarpatiei . ......115 Sorin Şipoş Notiţele ofiţerului francez F. Lazowski – mărturii ale evenimentelor care au avut loc la frontiera de pe Nistru la finele sec. XVIII.........129 Capitolul 2 DIMENSIUNEA SECURITĂŢII RELAŢIILOR: ASPECTE ENERGETICE ŞI MILITAR-POLITICE Halyna Drozdova Ucraina şi Moldova: în interiorul postsovietic.................................140 17 Evgheni Burdelnyi Probleme ale reglementării migraţiilor transfrontaliere în Republica Moldova şi Ucraina în contextul extinderii UE..............151 Viktor Petrov Noua strategie de politică externă a României: lecţii pentru Ucraina.........................................................................165 Oleksandr Pelin, Oksana Ivaţ Indicatorii securităţii UE în contextul monitorizării relaţiilor ucraineano–româno–moldoveneşti....................................175 Capitolul 3 relaţii politico-juridice, social-economice şi publice între ucraina, românia şi moldova, componenta lor de integrare europeană Vira Burdeak Procesele de integrare europeană în Ucraina, România şi Moldova la începutul sec. ХХІ.....................................191 Valentina Teosa Perspectivele europene ale Republicii Moldova prin prisma integrării sociale a noilor membri ai Uniunii Uuropene (din experienţa de apropiere a politicii sociale din România şi UE)....................................................203 Valeriu Moşneaga republica moldova – uniunea europeană: evoluţia şi etapele principale de interrelaţionare.................................225 Valeriu Moşneaga, Serghei Palihovici Administraţia publică din Republica Moldova în contextul integrării Europene.......................................................236 Vladlen Makuh Euroregiunea «Dunărea de Jos» – componentă importantă a integrării europene..................................251 18 Andrei Balânschi Potenţialul asociaţiilor de business şi organizaţiilor publice în procesul integrării europene............................................257 Olga Surnina Integrarea femeilor din ţările Europei Centrale şi de Est în procesul politic din anii 90 ai sec. XX şi la începutul sec. XXI....................................................................271 Serghei Hakman Dinamica conlucrării transfrontaliere a administraţiilor publice şi organizaţiilor neguvernamentale..................................................288 Evhenia Yuriciuk Transformarea sistemului electoral al Ucrainei în contextul aspectelor integrării europene..........................................................301 Mircho Brie, Ioan Horga Instrumentele europene ale cooperării transfrontaliere ucraineano-române...........................................................................316 Vasyl Verenko Activitatea opoziţiei româneşti în perioada 2004–2007: experienţă şi învăţăminte pentru Ucraina........................................327 Capitolul 4 FORMAREA UNOR ABORDĂRI COMUNE FAŢĂ DE STUDIEREA ŞI PRACTICA DIRIJĂRII PROCESELOR ETNONAŢIONALE DINTRE UCRAINA, ROMÂNIA ŞI MOLDOVA Iuri Ostapeţ Evoluţia sistemului de partide din România (anii 1991–2008)..............................................................................337 Natalia Rotar Componenta etnonaţională a programelor electorale ale partidelor politice din Ucraina la alegerile parlamentare din anii 2006 şi 2007..................................................351 19 Nadia Babyci Motivarea etnopsihologică a ucrainenilor şi românilor bucovineni ca factor al bunei vecinătăţi...........................................362 Anatoli Kruglaşov, Constantin Tkaciov Conflictul din Transnistria: un examen local de importanţă globală pentru UE..........................380 Irina Petrova Interesele strategice ale actorilor conflictului transnistrean.............395 Igor Havrada Relaţiile interetnice în mass-media regională (exemplul regiunii Cernăuţi)............................................................404 Natalia Neceaieva-Yuriciuk Asigurarea drepturilor minorităţilor naţionale ca factor de stabilitate şi securitate regională (studiu de caz în Bucovina de Nord)................................................413 Capitolul 5 RELAŢII CULTURALE, ŞTIINŢIFICE ŞI DE ÎNVĂŢĂMÂNT ÎNTRE UCRAINA, ROMÂNIA ŞI MOLDOVA Anatoli Lysiuk Stilul liderilor politici în ţările postsovietice din Europa de Est şi Sud-Est: modele dominante . .........................424 Anatoli Kruglaşov, Volodymyr Eftemii Dimensiunile umanitare ale cooperării transfrontaliere (pe exemplul Euroregiunii «Prutul de Sus»)....................................450 Oleksandr Korol, Alexandru Nedelea Analiză comparativă a dezvoltării turismului internaţional în Ucraina şi România......................................................................462 Iaroslav Kyrpuşko, Aliona Dymciuk Cooperarea transfrontalieră în domeniul turismului ca fector al comunicaţiilor de integrare...........................................471 Lista autorilor .................................................................................473 20 CONTENTS Anatoliy Kruglashov New oррortunities for the old neighbours........................................25 Part 1 UKRAINIAN-ROMANIAN-MOLDAVIAN RELATIONS: LESSONS OF THE HISTORICAL EXPERIENCE Teofil Rendiuk Ukrainian hetman Ivan Mazepa: the tragic little-known Moldavian-Romanian trace.........................63 Yuriy Makar Ukrainians in Romania: modern standing and prospects in the European integration processes..............................................73 Fadey Yatseniuk Bendery agreement of 1710: reasons of appearance, major foundations and attempts for realization................................92 Bohdan Bodnaryuk Northern volosts of Moldova in the late middle ages: peculiarities of ethnic and demographic situation...........................105 Marian Tokar The politics in the context of the relations «Centre – region» as the political and historical experience of Bukovina and Transcarpathia......................................................115 Sorin Sipos Testimonials on the Dnister border in the notes of French officer Lazowski at the end of the 18th century..............130 Part 2 SAFE DIMENSION OF THE RELATIONS: ENERGY AND MILITARY-POLITICAL ASPECTS Galina Drozdova The Ukraine and Moldavia of postsoviet area.................................140 21 Evheniy Burdelnyi Problems of transboundary migration regulation in Moldova republic and Ukraine in the context of the EU expansion.........................................................................152 Viktor Petrov New strategy of foreign policy of Romania: lessons for Ukraine..........................................................................165 Oleksandr Pelin, Oksana Ivats EU safety indicators in the context of Ukrainian–Russian–Moldavian relations monitoring..................176 Part 3 POLITICALLY-LEGAL, SOCIALLY-ECONOMICAL AND SOCIAL RELATIONS BETWEEN UKRAINE, ROMANIA AND MOLDOVA, THEIR EUROPEAN INTEGRAL CONSTITUENT Vira Burdiyak Eurointegration processes in Ukraine, Romania, Moldova in the beginning of the 21st century.................................192 Valentyna Teosa European prospects of Moldova republic through the prism of social integration of the new members of the European Union (from the experience of the approaching of the new Romanian social policy to the EU)............ 204 Valeriy Moshnjaga Moldova republic – European Union: evolution and the main stages of relations . ....................................225 Valeriy Moshnjaga, Serghiy Palihovych Public administration of the republic of Moldova in the context of european integration . ..........................................238 Vladlen Makukh Euroregion «Lower Danube» as an important component of the European integration..........................................240 22 Andriy Balynskyi Potential of the business associations and non-governmental organizations in the process of the European integration ...............257 Olga Surnina Integration of women into the political process in Central and Eastern European countries in 1990 s – the beginning of the XXI century...........................................................................272 Serhiy Hacman Dynamics of the transboundary cooperation between the authorities and NGOs..................................................289 Evheniya Yuriychuk Eurointegration aspects of elections and referendums in Ukraine.............................................................302 Mircea Brie, Ioan Horga The Romanian-Ukranian cross-border cooperation as the European instruments............................................................317 Vasyl Veren’ko Activity of Romanian opposition in 2004–2007: experience and lessons for Ukraine.................................................328 Part 4 FORMATION OF THE JOINT APPROACHES TOWARDS STUDYING AND PRACTICING OF ADMINISTRATION OF THE ETHNO-NATIONAL PROCESSES IN RELATIONS BETWEEN UKRAINE, ROMANIA AND MOLDOVA Yuriy Ostapets Evolution of the party system of Romania (1991–2008)................338 Natalya Rotar Ethnic and national component of the election programs of the Ukrainian political parties in the parliamentary elections of 2006 and 2007..............................................................352 23 Nadiya Babych Ethnopsychological motivation of the Bukovinian Ukrainians and Romanians as neighborliness factor..........................................363 Anatoliy Kruglashov, Constantin Tkachyov Transnistrian conflict: local test of EU’s global role........................382 Irina Petrova Strategic interests of transnistrian conflict’s subjects......................396 Igor Gavrada Interethnic relations in the regional mass-media (case study of Chernivtsi oblast)......................................................405 Natalya Nechayeva-Yuriychuk Ensuring national minorities rights as a factor of regional stability and security (example of Northern Bukovyna)..................414 Part 5 CULTURAL, SCIENTIFIC AND EDUCATIONAL DIMENSIONS OF THE RELATIONS BETWEEN UKRAINE, ROMANIA AND MOLDOVA Anatoliy Lysiuk Political leadership stylistics in the post-soviet states of the Eastern and South-Eastern Europe: dominating models . ........................................................................424 Anatoliy Kruglashov, Volodymyr Eftemiy Humanitarian dimension of cross-border cooperation (example of «Upper Prut» euroregion)............................................451 Oleksandr Korol, Alexandru Nedelea Comparative analysis of international tourism development within Ukraine and Romania......................................463 Yaroslav Kirpushko, Alena Dimchuk Transfrontal collaboration in sphere of tourism as factor of integration communications..........................................472 About authors...................................................................................473 24 Анатолій Круглашов (Чернівці, Україна) Нові можливості для давніх сусідів С усідські стосунки сповнені суперечностей та захоплю- ючих інтриг, а часом – образ і розчарувань. З одного боку, сусіди – найближчі та найбільш знайомі люди. На кого, як не на них сподіватись, що вони першими прийдуть на допомогу? А з іншого боку, вони все одно – інші, нерідні, чужі, хоч наше та їхнє життя проходить поруч. Що вірно для міжлюдських відносин, то достатньою мірою стосується також і взаємодії поміж народами та країнами, в яких вони живуть та господарюють. Україні, Румунії та Молдові су- дилось пройти тривалий історичний шлях до ствердження як не- залежних держав, котрі визнає світ. Багато на цьому шляху було здолане разом або в тісній дружній взаємодії, а дещо, і його чи- мало, окремо, інколи навіть у певних суперечностях та гострій конкуренції. Тому розуміння як минулого, так і сучасного в наших взаємно переплетених та проникаючих відносинах – надзвичайно важливе та відповідальне завдання для науковців. А з розуміння цього має походити як сприйняття одне одного, так і починатись побудова нових перспектив співпраці. Побудова, яка видається тим легшою, чим більше ми знаємо про своїх сусідів, і вже точно більше, аніж оточуючий світ про всіх нас. І тим складнішою, чим сильніше наше знання обмежене неповнотою, а сприйняття – об- тяжене задавненими стереотипами та уявленнями, що чатують на нас із темних закутків колективної пам’яті. Та все ж таки, в стосунках між нашими країнами та їх гро- мадянами переважають спільні інтереси, а подальші перспек- тиви надають широкі, досі ще невикористані належним чином, можливості діяти задля власного добра та безпеки, узгоджуючи та гармонізуючи наші устремління в майбутнє. Одним із важливих засобів зміцнення існуючої довіри та подолання суперечностей є відкритість сторін до постійного діалогу, зацікавленість у його результатах, здатність висловлю- вати свої позицій та чути протилежну сторону. В цілому, між нашими трьома країнами такий діалог ведеться постійно, як на високому міждержавному та на урядовому рівнях, так і на 25 щоденному – в повсякчасних контактах пересічних наших грома- дян. Але часом цьому діалогові бракує усталеності та системності, а його наслідкам – тієї значимості, на яку можна і варто розраху- вати його учасникам. І тут свій внесок можуть і повинні робити науковці, публічні інтелектуали, експерти, і звичайно, як теорети- ки, так і практики в сфері міжнародних відносин та державного управління. Виходячи з усвідомлення нагальної потреби такого внеску, ще в 1999 р. мною було запропоновано започаткувати постійну діючу міжнародну конференцію, присвячену актуальним проблемам україно-румуно-молдовських взаємин, як таких, що відрізнялись відносно меншою дослідженністю та досить високим рівнем проблемності у формуванні та здійснені зовнішньої політики молодої української держави. Окрім цього, на їх розвиток суттєво впливали чинники етнополітики, оскільки для всіх цих держав існують питання задоволення запитів відповідних національних меншин та діаспор, які проживають на їх територіях (насам- перед, українців у Румунії та Молдові, а румунів – в Україні). Невипадково місцем проведення цієї конференції мали стати м. Чернівці, як традиційний локус зустрічі культур і впливів народів України, Румунії та Молдови. Природно, що в таких умовах саме Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича має бути втіленням і зберігачем традицій цього спілкування та стосунків, тому він був і обраний місцем проведен- ня цієї конференції. Така пропозиція знайшла належну підтримку як на історичному факультеті університету, який в той час очо- лював проф. Ю. І. Макар, так і серед керівництва Канадського інституту українських студій, а саме з боку проф. Франка Си- сина та Зенона Когута. За їх активного сприяння 16–17 травня 2001 року нарешті відбулась І Міжнародна наукова конференція «Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин». Її Матеріали вийшли друком 2002 року в чернівецькому видавництві «Букрек»1. Вихід друком цих Матеріалів та й сам факт проведення такої конференції викликали певний позитивний резонанс як у науко- 1 Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин. Міжнародна наукова конференція, 16–17 травня 2001 року. – Чернівці: Букрек, 2002. – 512 с. 26 вих колах, так і серед зацікавленої громадськості та управлінців. Учасники першої конференції ухвалили резолюцію, в якій було рекомендовано проводити такий форум кожні три роки. І на- ступний з них відбувся вже 23–25 вересня 2004 року. За його підсумками, після тривалої підготовчої та редакційної роботи, було видано вже не Матеріали конференції, а Збірку наукових праць2, до якої увійшли наукові статті, підготовлені з кращих доповідей, що пролунали на ІІ Міжнародній науковій конференції «Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів». Організаторами цієї конференції, поруч із традиційними її ініціаторами – кафедрою політології та соціології (теперішня на- зва, з 2006 року – кафедра політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин) ЧНУ, виступили знову Буковинський політологічний центр, Фонд Фрідріха Еберта, Уряд землі Карінтія (Австрія), Чернівецька об- ласна державна адміністрація та Чернівецька обласна і міська ради. Як можна побачити, друга міжнародна конференція дещо додала до своєї назви, щоби тим самим наголосити на особливо- му загальноєвропейському сенсі, тих смислових рамках, у яких відбувалось обговорення проблем минулого та сьогодення трьох держав, визначення їх національних та європейської перспектив. І, ось нарешті, у вересні 2007 року була проведена ІІІ Міжнародна наукова конференція на тему «Україна–Румунія– Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів». Її співорганізаторами виступили кафедра політології та державного управління ЧНУ, Буковинський політологічний центр, Фонд Фрідріха Еберта, Канадський Інститут Українських Студій. У конференції взя- ли участь науковці з України, Румунії, Молдови, в тому числі Придністров’я, а також із Білорусі. В ході роботи конференції були обговорені питання взаємин українського, румунського та молдовського народів, можливості співпраці України, Румунії та Молдови в запобіганні та розв’язанні регіональних конфліктів, пріоритети співпраці між трьома країнами та роль громадськості в 2 Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць. – Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2006. – 430 с. 27 їх формуванні та реалізації. Варто відзначити, що під час дискусій, жвавого обговорення доповідей та виступів учасників заходу пе- реважали взаємна зацікавленість, повага та усвідомлення пере- ваг від можливостей спільного вирішення проблем, які постають перед нашими країнами та народами. Знову було підтверджено, що м. Чернівці цілком дозріли до того, щоб стати місцем прове- дення «Чернівецького форуму» у форматі регулярних зустрічей політичних, управлінських, бізнесових та інтелектуальних еліт України, Румунії, Молдови. Проблема полягає в тому, що ця моя ініціатива все ще не зустріла належної підтримки з боку названих впливових кіл. Після відповідної авторської праці над текстами статей, які увійшли до збірки наукових праць, що виходить друком, ця книга нарешті потрапляє до наших шановних читачів. Вона складається з декількох тематичних розділів. Перший з них присвячено вивченню уроків історичного досві- ду україно-румуно-молдовських взаємин, де вміщено статті Тео- філа Рендюка, Юрія Макара, Фадея Яценюка, а також розвідки Бог- дана Боднарюка, Мар’яна Токара та Соріна Шіпоша. Дослідники дискують принципові питання національного минулого та істо- ричного досвіду спілкування сусідніх народів, висвітлюють маловідомі сторінки їх спільної спадщини. В другому розділі вміщено статті, які торкаються актуальних на наш час питань безпекових вимірів взаємин трьох сусідніх країн, де окрема увага звернута на військово-політичні та енергетичні аспекти їх співпраці. Тут читач має можливість ознайомитись із думками Галини Дроздової, Євгена Бурдельного, Віктора Пе- трова, а також Олександра Пеліна та Оксани Іваць. Доречно на- голосити, що тут уміщено результати праць не лише науковців- теоретиків, але й практиків із багаторічним досвідом діяльності в тих сферах, які вони вивчають та аналізують. Широку палітру політико-правових, соціально-економічних та громадських зв’язків між Україною, Румунією та Молдовою висвітлено в наукових розвідках Віри Бурдяк, Владлена Макуха, Ольги Сурніної-Далекорей, які ввійшли до складу третього розділу книги. Обговорення цього кола питань присвячений науко­вий доробок науковців Юрії Юрійчук, Сергія Гакмана, а також Іона Хорги, Мірчі Брі, Василя Веренька та інших авторів. Особли- ва увага тут приділена важливим євроінтеграційним аспектам 28 розвитку цих країн як окремо, так і в певній взаємодії між ними. На це, наприклад, звернута увага дослідників Андрія Балинсько- го, Валентини Теоси, Валерія Мошняги та Сергія Паліховича. Четвертий розділ включає праці тих авторів, чия увага зо- середжена на вивченні питань управління етнонаціональними процесами у взаєминах між Україною, Румунією та Молдовою. Своїми спостереженнями та результатами наукового вивчення цього проблемного поля діляться Юрій Остапець, Наталія Ротар, Анатолій Круглашов у співавторстві з Костянтином Ткачовим, Ірина Петрова, Ігор Гаврада та Наталія Нечаєва-Юрійчук. На жаль, в цьому єдиному розділові не представлена дискусія поміж науковцями з різних країн. Але погляд науковців, які застосову- ють різні методологічні підходи та системи аналізу, становлять безсумнівну перевагу цієї важливої складової частини книги. Гуманітарні аспекти двох та багатостороннього співробіт- ництва наших трьох країн розкриті в статтях за авторством Надії Бабич, Анатолія Лисюка, Анатолія Круглашова та Володимира Єфтемія, Олександру Неделі. Заслуговує на увагу також і стаття Ярослава Кирпушко та Олени Димчук. Всі статті написані українською або перекладені на українську, супроводжуються достатньо детальними резюме англійською та румунськими мовами. Редколегія зберегла стиль авторів і не втручалась у зміст їх текстів, твердження та дані, за які несуть відповідальності самі автори. Книга закінчується відомостями про авторів, які брали участь у формуванні цієї збірки. Її вихід у світ дозволяє не просто сподіватись, а вже й оптимістично стверджувати, що Міжнародна наукова конфе- ренція «Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та куль- турні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів» нарешті сформувалась та відбулась як діюча, що стає традиційною. Адже вона проходить регулярно, має свою усталену проблематику, визначене коло країн-учасниць, доволі стабільне ядро провідних експертів та аналітиків, які вважають її за вда- лу та зручну комунікативну площадку для свого професійного спілкування, зокрема обговорення конкретних проектів наукової та практичної взаємодії. Вона також викликає певний інтерес з боку інституцій громадянського суспільства, владних органів країн-сусідок, які відповідають за прийняття та впровадження важливих рішень у цій сфері. 29 За те, що досягнення цих результатів стало можливим, хочу висловити щиру вдячність авторам, які працювали над цією та попередніми збірками, членам редколегії, відповідальним працівниками інституцій, що надавали організаційну та іншу підтримку в підготовці та проведенні конференцій. Особли- во варто подякувати Канадському інституту українських студій Університету Альберти (директор Зенон Когут), завдяки якому став можливим вихід друком усіх трьох томів збірок за резуль- татами наукових конференцій, а також Чернівецькій обласній державній адміністрації (голова В. І. Куліш), яка надала часткову підтримку і для проведення конференцій, і для випуску останніх двох книг, разом із Чернівецькою обласною Радою (голова І. О. Шилепницький). Заслуговують на вдячну згадку сприян- ня керівництва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (ректор – проф. С. В. Мельничук) та факуль- тету історії, політології та міжнародних відносин (декан – проф. О. В. Добржанський), які незмінно зацікавлено та по-товариськи ставились до питань підготовки та проведення цих масштабних заходів. Окремо дякую колегам по кафедрі політології та держав- ного управління ЧНУ, Буковинському політологічному центру, чиєю старанністю й триваючим ентузіазмом втілюються у життя ініціативи з проведення цих та багатьох інших наукових і науково- практичних форумів, які відбуваються на широку регіональну та європейську тематику3, заслуговуючи на все більший авторитет і визнання. І, нарешті, потребує особливого відзначення внесок у підготовку цього видання його технічного редактора – к. політ. н. Ігоря Гавради та всього колективу Видавничого дому «Букрек» на чолі з енергійним директором п. Дариною Степанівною Туз. 3 До проблематики безпосередньо україно-румунських відносин також на- лежать проведені кафедрою політології та державного управління ЧНУ та Буко- винським політологічним центром інші заходи, результати яких відбиті, напри- клад, у наступних виданнях: Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут». Міжнародна наукова конференція 8–9 червня 2001 року. – Чернівці: Бук- рек, 2004. – 401 с.; Єврорегіони: потенціал міжетнічної співпраці: Збірка науко- вих праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – 256 с. 30 Anatoli Kruglaşov (Cernăuţi, Ucraina) Noi posibilităţi pentru prieteni vechi R elaţiile de vecinătate s-au caracterizat întotdeauna prin dispute şi intrigi, iar uneori – şi prin ofense şi dezamăgiri. Pe de o parte, vecinii sunt cei mai apropiaţi şi mai cunoscuţi. Cine dacă nu ei ne pot veni primii în ajutor? Pe de altă parte, ei totuşi sunt alţii, străini, chiar dacă toată viaţa ne-o trăim alături. Ceea ce este adevărat pentru relaţiile interumane se referă în mare măsură şi la relaţiile dintre popoare şi ţările în care trăiesc şi lucrează aceste popoare. Ucrainei, României şi Moldovei le-a fost dat să parcurgă o cale istorică îndelungată până la afirmarea lor ca state independente, recunoscute în lume. Multe etape ale acestei căi au fost parcurse împreună sau în relaţii strânse de prietenie, dar au existat şi destule momente de izolare, trăite uneori în contradicţii şi chiar concurenţă puternică. De aceea o misiune deosebit de importantă şi de răspundere a oamenilor de ştiinţă este de a explica relaţiile reciproce atât din trecut, cât şi din prezent. Iar din conştientizarea acestor momente ei trebuie să-şi formeze un mod comun de abordare şi să înceapă să construiască noi perspective de colaborare. Procesul va fi cu atât mai uşor, cu cât vom cunoaşte mai mult despre vecinii noştri, şi cu siguranţă că trebuie să ne cunoaştem mai bine decât ne cunosc alţii. Această misiune se complică încă mai mult din cauza informaţiilor limitate, iar concepţiile sunt produsul stereotipurilor, clişeelor care ne urmăresc din cele mai întunecate colţişoare ale memoriei. Şi totuşi, în relaţiile dintre ţările noastre şi cetăţenii lor predomină interesele comune, iar în perspectivă ele oferă posibilităţi largi, încă nefolosite, pentru bunăstarea şi securitatea proprie, coordonând şi armonizând aspiraţiile noastre de viitor. Un mijloc important de întărire a încrederii existente şi depăşire a contradicţiilor este deschiderea părţilor către un dialog permanent, interesul faţă de rezultatele lui, capacitatea de a prezenta poziţiile proprii şi a auzi cealaltă parte. În linii mari, între cele trei ţări ale noastre acest dialog se desfăşoară permanent, atât la nivel înalt, interstatal şi interguvernamental, cât şi zilnic, prin contactele directe ale cetăţenilor simpli. Uneori, însă, acestui dialog îi lipsesc stabilitatea 31 şi consecutivitatea, iar rezultatelor lui – importanţa la care speră participanţii la el. Şi aici contribuţia lor trebuie şi pot s-o aducă oamenii de ştiinţă, reprezentanţii intelectualităţii, experţii şi, fără îndoială, teoreticienii şi practicienii în sfera relaţiilor interstatale şi administraţiilor de stat. Pornind de la conştientizarea înţelegerii necesităţii acute a acestei contribuţii, noi încă în 1999 am propus iniţierea unei conferinţe internaţionale permanente, consacrată problemelor actuale ale relaţiilor ucraineano-româno-moldoveneşti, care se caracterizau printr-un grad relativ mai scăzut de cercetare şi un nivel destul de înalt al problematicii în ceea ce priveşte formarea şi promovarea politicii externe a tânărului stat ucrainean. Totodată, asupra dezvoltării lor au exercitat o influenţă substanţială factorii etnopolitici, întrucât în toate statele noastre există problema satisfacerii nevoilor minorităţilor naţionale şi ale diasporelor existente, care locuiesc pe teritoriile lor (în primul rând, ale ucrainenilor din România şi Moldova şi românilor din Ucraina). Nu întâmplător desfăşurarea acestei conferinţe a trebuit să aibă loc la Cernăuţi, care este locul tradiţional de întâlnire a culturilor şi confluenţă a popoarelor Ucrainei, României şi Moldovei. Este firesc că în aceste condiţii anume Universitatea Naţională «Yuri Fedkovyci» din Cernăuţi a devenit întruchiparea şi păstrătoarea tradiţiilor acestor contacte şi relaţii, de aceea ea a şi fost aleasă ca centru al desfăşurării conferinţei. Propunerea respectivă a găsit susţinerea cuvenită atât la Facultatea de Istorie a UNC, condusă pe atunci de Prof. Iuri Makar, cât şi din partea conducerii Institutului Canadian de studii ucrainene, şi anume a Prof. Frank Sisin şi Zenon Kogut. Datorită contribuţiei lor active, în zilele de 16–17 mai 2001 a avut loc în cele din urmă prima conferinţă ştiinţifică «Ucraina–România–Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor»1. Publicarea materialelor conferinţei, precum şi însuşi faptul organizării ei au găsit un ecou pozitiv concret atât în cercurile ştiinţifice, cât şi în mediul opiniei publice interesate şi al factorilor administrativi. Participanţii la prima conferinţă au adoptat o rezoluţie cu recomandarea de a organiza un forum asemănător la fiecare trei ani. Următoarea conferinţă a avut loc deja la 23–25 septembrie 2004. Pe baza rezultatelor ei, după o mare muncă pregătitoare şi de redactare, 1 Ucraina–România–Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale realţiilor. Conferinţă ştiinţifică internaţională, 16–17 mai 2001. – Cernăuţi: Bukrek, 2002. – 512 p. 32 de data aceasta au fost editate nu Materialele conferinţei, ci o Culegere de lucrări ştiinţifice2, care au cuprins articole pregătite din cele mai bune comunicări prezentate la cea de-a doua Conferinţă ştiinţifică internaţională «Ucraina–România–Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale». Organizatori ai acestei conferinţe, împreună cu tradiţionalii ei iniţiatori – Catedra de Politologie şi Sociologie (denumirea actuală, din 2006, – Catedra de Politologie şi Administraţie de Stat a Facultăţii de Istorie, Politologie şi Relaţii Internaţionale) a UNC, au devenit iarăşi Centrul Politologic Bucovinean, Fondul Friedrich Ebert, Guvernul landului Karintia (Austria), Administarţia Regională de Stat şi Consiliul Regional Cernăuţi, precum şi Consiliul Orăşenesc Cernăuţi. După cum se poate vedea, denumirea celei de-a doua conferinţe a devenit puţin mai lungă, evidenţiind prin aceasta sensul deosebit – general- european, cadrul semnificativ în care s-au desfăşurat dezbaterile asupra problemelor trecutului şi prezentului celor trei state, orientarea perspectivelor naţionale şi europene. Şi iată, în sfârşit, în septembrie 2007 a avut loc cea de-a treia Conferinţă internaţională «Ucraina–România–Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale». Coorganizatori au devenit Catedra de Politologie şi Administraţie de Stat a UNC, Centrul Politologic Bucovinean, Fondul Friedrich Ebert, Institutul Canadian de studii ucrainene. La conferinţă au participat oameni de ştiinţă din Ucraina, România, Moldova, inclusiv Transnistria, precum şi din Bielorusia. În cadrul conferinţei au fost dezbătute probleme ale relaţiilor popoarelor ucrainean, român şi moldovean, posibilităţile cooperării Ucrainei, României şi Moldovei pentru prevenirea şi stingerea conflictelor regionale, priorităţile colaborării dintre cele trei ţări şi rolul opiniei publice în formarea şi realizarea lor. Ar fi cazul să menţionăm că în decursul discuţiilor, dezbaterilor vii pe marginea rapoartelor şi comunicărilor participanţilor la conferinţă au dominat interesul reciproc, respectul şi înţelegerea avantajelor de pe urma posibilităţii de a soluţiona în comun problemele cu care se confruntă popoarele şi ţările noastre. S-a reafirmat faptul că oraşul Cernăuţi este destul de pregătit pentru 2 Ucraina-România–Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale: Culegere de lucrări ştiinţifice. – Cernăuţi: Casa de Editură „Bukrek”, 2006. – 430 p. 33 a deveni locul desfăşurării unui «for cernăuţean» de formatul unor întâlniri sistematice ale elitelor politice, administrative, de afaceri şi intelectuale din Ucraina, România şi Moldova. Rămâne doar ca această iniţiativă a noastră să găsească sprijinul cuvenit din partea acestor cercuri influente. După prelucrarea corespunzătoare a textelor articolelor care au intrat în culegerea de lucrări ştiinţifice, această carte va ajunge în sfârşit la stimaţii noştri cititori. Ea cuprinde mai multe capitole tematice. Primul este consacrat studierii experienţei istorice a relaţiilor ucraineano-româno-moldoveneşti şi cuprinde articolele semnate de Teofil Rendiuc, Iuri Makar, Tadeu Yaţeniuk, precum şi studiile lui Bogdan Bodnariuk, Marian Tokar şi Sorin Şipoş. Cercetătorii iau în dezbatere probleme principiale ale experienţei naţionale istorice de comunicare a popoarelor vecine, oglindesc pagini mai puţin cunoscute din patrimoniul lor naţional. La capitolul al doilea vom găsi articole care se referă la problemele actuale pentru prezentul nostru ale dimensiunilor de securitate ale relaţiilor dintre cele trei ţări vecine, unde o atenţie aparte se acordă aspectelor colaborării lor politico-militare şi energetice. Astfel, cititorul va avea posibilitatea să cunoască ideile exprimate de Halyna Drozdova, Evhen Burdelnyi, Viktor Petrov, precum şi Oleksandr Pelin şi Oksana Ivaţ. E cazul să accentuăm că la acest capitol au fost prezentate atât lucrări ale teoreticienilor, ci şi ale practicienilor cu o bogată experienţă de activitate în domeniile pe care le studiază şi analizează. Un spectru larg al relaţiilor politico-juridice, social-economice şi publice între Ucraina, România şi Moldova găsim în cercetările ştiinţifice efectuate de Vira Burdeak, Vladlen Makuh, Olga Surnina- Dalekorei, care au intrat în cel de-al treilea capitol al cărţii. La dezbaterea acestor probleme au contribuit prin comunicările lor savanţii Yuri Yuriciuk, Serghei Hacman, precum şi Ion Horga, Mircea Bri, Alexandru Nedelea, Vasyl Verenko ş.a. O atenţie deosebită a fost acordată aspectelor importante ale eurointegrării acestor ţări atât separat, cât şi într-o anumită concordanţă. În această direcţie, de exemplu, sunt orientate eforturile cercetătorilor Andrei Balânschi, Valentina Teosa, Valeriu Moşneaga şi Serhii Palihovyci. Capitolul al patrulea include lucrările autorilor care şi-au concentrat atenţia asupra studierii problemelor de dirijare a proceselor etnonaţionale în relaţiile dintre Ucraina, România şi Moldova. Despre observările lor şi rezultatele studierii ştiinţifice a acestui spectru de 34 probleme vom afla de la Iuri Ostapeţ, Natalia Rotar, Anatoli Kruglaşiov în colaborare cu Constantin Tkaciov, Iryna Petrova, Igor Havrada şi Natalia Neceaieva-Yuriciuk. Trebuie să constatăm cu regret că în acest capitol nu au fost prezentate dezbaterile cercetătorilor din diferite ţări. Or, opiniile savanţilor care folosesc diferite procedee metodologice şi sisteme de analiză reprezintă un avantaj neîndoielnic al acestei părţi componente importante a cărţii. Aspectele umanitare ale colaborării bilaterale şi multilaterale între ţările noastre au fost dezvăluite în articolele autorilor Nadia Babyci, Anatoli Lysiuk, Anatoli Kruglaşiov şi Vladimir Eftemi. Toate articolele scrise ori traduse în limba ucraineană sunt însoţite de rezumate detaliate în limbile engleză şi română. Colegiul de redacţie a păstrat stilul autorilor şi nu a intervenit în conţinutul textelor, opiniile şi materialul factologic, de care poartă răspunderea înşişi autorii. La sfârşitul cărţii sunt prezentate informaţii despre autorii care au participat la alcătuirea acestei culegeri. Publicarea ei ne permite nu pur şi simplu să sperăm, ci şi să afirmăm cu optimism că Conferinţa ştiinţifică internaţională «Ucraina- România-Moldova: aspecte istorice, politice şi culturale ale relaţiilor în contextul proceselor europene actuale» în cele din urmă a prins contururi, s-a realizat şi devine tradiţională. Ea se organizează sistematic, are problematica sa consacrată, un cerc de ţări-participante, un nucleu stabil de experţi şi analişti care o consideră drept o punte reuşită şi comodă de comunicare profesională, în special pentru discutarea proiectelor concrete ale conlucrării ştiinţifice şi practice. De asemenea, ea trezeşte un anumit interes din partea instituţiilor societăţii civile, autorităţile ţărilor vecine care răspund de adoptarea şi aplicarea unor decizii importante în această sferă. Pentru realizarea acestor obiective, dorim să exprimăm recunoştinţă sinceră autorilor care au lucrat la această culegere şi la ediţiile precedente, membrilor colegiului de redacţie, reprezentanţilor instituţiilor care au acordat ajutor organizatoric şi alt sprijin în pregătirea şi desfăşurarea acestei conferinţe. Mulţumiri deosebite Institutului Canadian de studii ucrainene al Universităţii din Alberta (director – Zenon Kogut), datorită căruia a devenit posibilă publicarea tuturor celor trei volume ale culegerilor cu rezultatele conferinţelor ştiinţifice, precum şi Administraţiei Regionale de Stat (preşedinte – V. I. Kuliş) şi Consiliului Regional Cernăuţi (preşedinte – I. O. Şylepnyţki) pentru ajutorul acordat la desfăşurarea conferinţei şi editarea ultimelor două cărţi. Cuvinte 35 de recunoştinţă merită conducerea Universităţii Naţionale «Yuri Fedkovyci» din Cernăuţi (rector – Prof. S. V. Melniciuk) şi decanatul Facultăţii de Istorie, Politologie şi Relaţii Internaţionale (decan – Prof. O. V. Dobjanski), care întotdeauna au manifestat înţelegere faţă de problemele pregătirii şi desfăşurării acestor activităţi de amploare. Aparte doresc să le mulţumesc colegilor de la Catedra de Politologie şi Administraţie de Stat a UNC şi Centrului Politologic Bucovinean, care prin străduinţă şi entuziasmul perseverent asigură transpunerea în viaţă a iniţiativelor privind pregătirea acestora şi multor altor foruri ştiinţifice şi ştiinţifico-practice, care se organizează cu o tematică largă regională şi europeană3, ceea ce sporeşte autoritatea şi recunoaşterea lor. Şi, în sfârşit, cuvinte de apreciere deosebită pentru contribuţia la pregătirea acestui volum adresăm redactorului tehnic Igor Gavrada, candidat în ştiinţe politice, şi întregului colectiv al Editurii „Bukrek”, în frunte cu energicul ei director, dna Daryna Tuz. 3 Problematicii relaţiilor ucraineano-române i-au fost consacrate şi alte activităţi organizate de Catedra de Politologie şi Administraţie de Stat a UNC şi Centrul Politologic Bucovinean. Ele au fost oglindite, de exemplu, în următoarele publicaţii: Relaţii etnice pe teritoriul Euroregiunii „Prutul de Sus”. Conferinţă ştiinţifică internaţională, 8–9 iunie 2001. – Cernăuţi: Bukrek, 2004. – 401 p.; Euroregiunile: potenţialul colaborării interetnice: Culegere de lucrări ştiinţifice. – Cernăuţi: Bukrek, 2004. – 256 p. 36 Розділ 1 УКРАЇНО-РУМУНО-МОЛДОВСЬКІ ВІДНОСИНИ: УРОКИ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ Теофіл Рендюк (Київ, Україна) Гетьман України Іван Мазепа: трагічний маловідомий молдовсько-румунський слід «Ц е був досвідчений державний муж, зручний політик, досконалий дипломат, а, головне, старий, з величезною практикою воєначальник і полководець, який адже ж умів ми- слити стратегічно і стратегічно бачити». Такими словами корот- ко, але дуже влучно, охарактеризував видатного гетьмана України Івана Мазепу Є. Маланюк – автор нарису «Ясновельможний пан Мазепа – тло і постать», надрукованого 1960 р. у Нью-Йорку [1]. В іншому нарисі – М. Андрусяка, виданого 1942 р. у Празі під назвою «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» вміщена інформація про те, що широкомасштабна меценатська діяльність гетьмана України в інтересах Православної церкви не обмежува- лася тільки українською територією, а охопила й країни Південно- Східної Європи та Близького Сходу, які на той час перебували під ярмом Османської імперії. У цьому контексті особливий інтерес у автора цієї роботи викликала підтверджена наступними дослідженнями роль двох сусідніх з Україною середньовічних православних Придунайських князівств – Молдови та Валахії – як стабільного моста для забез- печення стратегічних інтересів І. Мазепи на південно-західному напрямі його зовнішньої політики, в тому числі і зв’язків з пра- вославним світом Близького Сходу. До цього спонукало таке лаконічне повідомлення М. Андрусяка: «Збереглися до наших днів примірники арабської Євангелії, виданої коштом Мазепи в Алепо в 1708 році для богослужбового вжитку православних сирійців; 37 передмову до цього видання написав тодішній антіохійський Патріарх Атанасій, який славив Мазепу за його щедрість та мудрість, бажав йому довговічності і поручав православним свя- щеникам і мирянам арабських земель молитися за нього» [2]. У 1991 р. обидва нариси стали надбанням широкої громадськості незалежної України, завдяки їх передруку акціонерним товари- ством «Оберіг» окремою брошурою. Через два роки авторові, як співробітнику Посольства України в Румунії, пощастило стати одним з організаторів комплексної наукової експедиції за участю Інституту історії Національної Академії наук, Інституту археології та Інституту антропології НАН України, проведеної за маршрутом Батурин – Київ – Бен- дери – Варніца – Яси – Галац – Бухарест і тим самим долучитися безпосередньо до поглибленого вивчення контактів Івана Мазепи наприкінці XVII – на поч. XVIIІ століть з його сучасниками – го- сподарями Молдови Константіном Кантемиром (1685–1693 рр.), Константіном Дука (1693–1695 рр., 1700–1703 рр.), Антіохом Кантемиром (1695–1700 рр., 1705–1707 рр.), Міхаєм Раковіце (1703–1705 рр., 1707–1709 рр.) та Ніколаєм Маврокордатом (1709–1710 рр.), Валахії – Шербаном Кантакузіном (господарю- вав до 1688 р.) і, особливо, з Константіном Бринков’яну (1688– 1714 рр.), дослідження молдовської частини життя славного гетьмана України і смерті у 1709 році у Бендерах, а також епопеї багаторазового перепоховання його тіла у румунському місті Га- лац. Усе це було здійснено автором протягом останніх років під час численних контактів з молдовськими та румунськими науков- цями, представниками українських громад Республіки Молдова та Румунії, шляхом вивчення першоджерел, фахової вітчизняної та зарубіжної літератури, а також в рамках багаторазових виїздів на місця відповідних подій. Робота в Румунській Академії – найбільш давньому науково- му закладі сусідньої Румунії – дала неочікуваний результат: в її фондах стародавньої книги виявлено оригінальний примірник «Євангеліє», видане у січні 1708 року арабською мовою у місті Алепо (нинішня Сирія) за кошти гетьмана України Івана Ма- зепи. До Бухареста це «Євангеліє» повернулося тому (єдиний примірник в Румунії, який на сьогодні зберігається у фондах Румунської Академії, у 1881 р. був придбаний у військового історика Д. Папазоглу, а до того він належав відомому румун- 38 ському бібліографу К. Олтенічану. – Т. Р.), що воно, як зазнача- ли румунські дослідники стародавньої літератури ще в 1927 р., було надруковане в «типографії Константіна Бринков’яну, пе- ревезеній до Алепо» [3] спеціально для забезпечення духовних потреб підкорених турками православних арабів Близького Схо- ду. Факт наявності в м. Яси (при палаці господаря Молдови), в м. Бухаресті (при палаці господаря Валахії та при Патріархії), а також у Снагові (при місцевому монастирі, починаючи з 1694 р.), що в 30-ти км від валашської столиці, друкарень, які ви- давали книги грецькою, староукраїнською, румунською та араб- ською мовами, під керівництвом відомого культурного та духовно- го діяча Андрія/Антима Івіряну (родом з провінції Іберія, Грузія, грамоті та друкарській справі навчився у Києві) засвідчили різні румунські дослідники, в тому числі й авторитетний румунський історик українського походження Георгій Безвіконний у написаній ним у 1948 р., доопрацьованій, виданій у 1962 р. та перевиданій у 2004 р. книзі «Внесок в історію румунсько-російських відносин» [4]. Як зазначав автор, «видання арабською мовою заохочувалися і гетьманом України», маючи на увазі, зокрема, спонсорство ним «Євангеліє», «надрукованого 1708 р. в Алепо, в друкарні, яка була привезена з Валахії» [5]. Цей шляхетний та непоодинокий з боку І. Мазепи факт свідчить про те, що він добре усвідомлював значення зв’язків Православної церкви України з Єрусалимською, Олександрійською й Антіо- хійською патріархіями як важливого чинника засвідчення її належності до всесвітньої християнської цивілізації. Тому він періодично й направляв до цих первородних острівців істинної віри, зокрема, до Єрусалимської церкви Святого Гроба, з якою у гетьмана України встановилися особливо інтенсивні стосун- ки, свої цінні дари, а також приймав численні делегації від них. Такою, зокрема, була й прийнята ним на початку XVIIІ століття місія, очолювана двічі Антіохійським Патріархом (1685–1694 рр. та 1720–1724 рр.), а між цими роками – Алепським Митро- политом (1695–1719 рр.) Атанасієм ІІІ Даббасом, який після 1695 р. мандрував територією не тільки Валахії та Молдови [6], а й України у пошуках підтримки для Православної церкви Бли- зького Сходу, щиро отримуючи її і від І. Мазепи. У фундаментальному виданні «Україна – козацька держава», яке за сприяння автора виграло перше місце на Міжнародній 39 виставці «Гаудеамус-2005» у Бухаресті, на сторінці 792 чітко зазначено, що «меценатство Мазепи здійснювалося не тільки в Україні, а й сягало території за її межами... Прикладом того слу- жить фундування гетьманом І. Мазепою Євангелія арабською мовою, друкованого в Алепо в Сирії (1708 р.), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра з його гербом. Ме- ценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону і Царгорода». В зв’язку з цим слід уточнити, що всі ці контакти здійснювалися виключно через території Приду- найських князівств, оскільки Чорне море було закритим турками для пересування будь-яких делегацій з розташованого на півночі від нього просторі – як для купців, так і для тих представників українського гетьмана, які прямували до святих місць з щедрими подарунками для підвасальних Османській імперії православних християн арабського світу. Тобто, очевидне співробітництво між І. Мазепою та К. Брин- ков’яну в культурно-духовно-видавничій справі, у тому числі для потреб християн Близького Сходу, поруч з іншими напря- мами діяльності, чітко зафіксоване як таке явище, що мало ве- личезний резонанс як серед християн арабського світу, так і серед духовенства, політиків, дипломатів та культурних діячів Європи. Це підтверджує наявність зв’язків гетьмана України із господарем Валахії того часу К. Бринков’яну при їх житті, ви- вчення чого відкриває нову сторінку в українській історіографії щодо діяльності І. Мазепи на південно-західному напрямі. Саме цей маловідомий аспект став предметом дослідження даної ро- боти. Сприятливими політичними, військовими, культурними та духовними передумовами для встановлення та розвитку взаємо- зв’язків між новообраним у 1687 р. гетьманом України І. Мазепою та його південно-західними сучасниками – господаря- ми Молдови та Валахії виявилися, насамперед, багатогранна по- передня спадщина – військово-політичний союз та родинні зв’язки Богдана Хмельницького з молдовським господарем Васілієм Лупу, схожі геополітичні інтереси трьох підвасальних державотворень – України, Молдови та Валахії, благотворна діяльність Київського Митрополита молдовського походження Петра Могили, спрямо- вана на консолідацію традиційно дружніх стосунків між ними, єдина православна віра в українсько-молдовсько-валашському 40 просторі тощо. Саме на тлі духовно-культурної єдності і роз- почалися перші зв’язки гетьмана І. Мазепи з Валахією. Так унікальні книги, надруковані в Києво-Печерській Лаврі – «Ча- сослов», 1682 р. та «Житія Святих», 1689 р., – за вказівкою І. Мазепи доходять не тільки до м. Яси, а й до Бухареста, що, за умов провадження релігійної служби та організації церковно- го життя у Молдові та Валахії тих часів староукраїнською мо- вою, мало величезне духовно-просвітницьке значення. Дотепер збереглися власноручні записи тогочасного Митрополита Валахії Теодосія на примірнику «Житія Святих», яким він користувався особисто, а саме: «Теодосій, митрополит, лету 7209 (1701 року. – Т. Р.), липня 1. Ця свята книга, під назвою «Житія Святих», по- дарована цій Святій Митрополії Румунської Країни (Валахії. – Т. Р.) у Бухаресті нашим шановним благотворним паном, геть- маном України Іваном Мазепою, на його вічну пам’ять, була привезена у дні нашої смиренності Митрополита Румунської Країни Теодосія, який з великим прокляттям та страшенною зло- бою повеліває, щоб ніхто не посмів відчужувати її з цієї святої митрополії. Липня 1 7209» [7]. Не виключено також, що за вказівкою І. Мазепи до Валахії були відряджені українські фахівці з друкарської справи та гра- вюри, які з часом налагодили видавничу діяльність не тільки в Бухаресті, а і в інших валашських культурних центрах. У 1697 р., наприклад, прибулий, за даними румунських істориків, з України [8], згаданий вже культурний та духовний діяч А. Івіряну, після певного періоду роботи в друкарні господаря Молдови в м. Яси переїхав до валашскої столиці, з часом – до монастиря у Снагові і там перевидав староукраїнською мовою відому роботу Мелетія Смотрицького «Граматику словенскію» 1619 р., до якої напи- сав свою вступну частину, що підтверджує знання ним мови, на якій в Україні на той час видавалися книги як духовного, так і світського характеру [9]. У цьому контексті варто зазначити, що блискуче просування колишнього видавця по лінії церковної ієрархії, а саме обрання А. Івіряну в 1705 р. Єпископом Римника (Валахія), а на почат- ку 1708 р. – Митрополитом цього Придунайського князівства, значно спростили його можливості відновити зв’язки з Україною, де І. Мазепа був у розквіті сил та з яким господар Валахії К. Бринков’яну підтримував тісні контакти. 41 Відомо також, що у 1699 та 1704 роках колега і приятель А. Івіряну, як зазначають румунські історики, «Іван Баков – українець за походженням, відомий під ім’ям Іоанікіє про- ілюстрував і книги, видані і румунською мовою у м. Бузеу», що на сто кілометрів на північному сході від Бухареста. Серед його граверних робіт варто окремо виділити ілюстрації до «Мо- литвенику» 1699 р. й «Тріоду» 1700 р., на сторінках яких чітко відслідковуються чисто українські мотиви в декорі. Не випадково сучасні дослідники історії друкарської справи в Румунії виділяють роль тісно пов’язаних з Україною таких неординарних культурно- духовних діячів як А. Івіряну, І. Бакова, а також Тимофія Бакова (не виключено – Бикових, оскільки в румунській мові буква «â» читається як «и». – Т. Р.) у налагоджені та успішному розвитку зв’язків з українськими центрами культури всюди, де вони пра- цювали – в Бухаресті, Ясах, Снагові, Бузеу, Римнику тощо [10]. Водночас про контакти гетьмана України з молдовськими ду- ховними постатями, окрім традиційної передачі з Києва святих книг та сприяння організації самостійної видавничої справи в столиці Молдови Ясах, свідчить, наприклад, такий маловідомий факт. 13 грудня 1693 р., у зв’язку зі смертю Митрополита Молдови Дософтея – гарячого прихильника розвитку зв’язків з Україною – ієромонах Адріан надіслав листа І. Мазепі, в якому розповідав про діяння «Отця Митрополита, про щасливу пам’ять про нього в Польщі (читай – Західній Україні, яка на той час входила до скла- ду Речі Посполитої. – Т. Р.) та про велику втрату і горе» [11]. Слід підкреслити, що багатогранна діяльність І. Мазепи на духовно-культурній ниві як в Україні, так і за її межами знайшла особливу підтримку з боку молдовських та валашських господарів, які наприкінці XVII – на поч. XVIIІ століття виношували таємні плани щодо створення широкого антиосманського фронту, осно- вою якого мав стати політичний союз православних країн – Валахії, Молдови, України і навіть Росії. Яскравим прикладом цього може служити наступний достеменний історичний факт: «Шербан Кантакузино (господар Валахії. – Т. Р.) разом з Митро- политом Валахії Теодосієм і колишнім екуменічним Патріархом Діонісієм двічі відряджали ігумена монастиря Святого Павла з Афона Ісая до Москви, щоб просити в Петра І та в гетьмана Мазе- пи допомоги проти турок» [12]. Поїздка Ісая до Москви в другій половині 1688 р., без сумніву, здійснювалася через Батурин, де 42 посланець Патріарха мав зустріч з І. Мазепою набагато раніше, ніж з офіційними особами російській столиці, на той момент роздертої гострою політичною боротьбою між прибічниками старої влади княгині Софії та майбутнього імператора Петра І. Про цю поїздку видатний дослідник постаті І. Мазепи, відомий історик ХІХ століття Микола Костомаров писав, що Ісая «привіз грамоту і від... господаря Щербана. Щербан просив прийняти всіх християн під царську руку, запевняв, що і сам він, і його сусід... волоський господар бажають піддатися московському престолові ради єдиної віри і зараз вже дадуть на допомогу цареві 70 000 війська. Через цього ж архімандрита надіслав грамоту і серб- ський Патріарх Арсеній, він писав про те ж саме, але й застерігав проти згоди із західними християнами» [13]. У цьому контексті надзвичайно важливим уявляється виокрем- лення ролі гетьмана України як головного порадника невпевненої на той час у своїх силах Москви з порушеного у посланні Все- ленського Патріарха Діонісія, голів православних церков Бли- зького Сходу, Балкан, а також господарів Валахії та Молдови питання щодо визволення відповідних територій від турецького ярма. «Привезені Ісаєм грамоти, – продовжує М. Костомаров, – переписано і послано до Мазепи, щоб і він поміркував над ними, і Мазепа у своїй грамоті, що послав у Москву одностайно із сербсь- ким Патріархом зауважив на те, що західні помічники тільки про те і дбають, якби викорінити східне православ’я та замінити його на латинство у Царгороді та підданих йому землях» [14]. Варто також підкреслити високу довіру, якою користу- вався І. Мазепа у Москві, яка доручила гетьману України до- вести до відома лідера Валахії, яким у жовтні 1688 р. став Константін Бринков’яну – ще більш гарячий прихильник союзу з православною Україною та Росією, особливого рівня таємності повідомлення військово-політичного характеру про згоду Росії, заодно і гетьманської України, підтримати звернення християн- ських народів Балкан щодо їх звільнення з-під османського гноб- лення. З цього моменту і на цілих майбутніх 20 років між І. Ма- зепою та К. Бринков’яну встановилися тісні зв’язки політичного, дипломатичного, військового, культурного і духовного характеру. «З царського наказу, – пише М. Костомаров, – гетьман сповістив волоського господаря, що відповідно угоді, укладеній між царя- ми (на той час в Росії офіційно царювали брати Іван та Петро 43 Олексійовичі з регенткою-сестрою Софією. – Т. Р.) та польським королем, військо з обох держав по весні (1689 р. – Т. Р.) піде в похід, щоб небезпремінно визволити з мусульманської неволі усіх християн» [15]. За таких умов гетьман України опинився у центрі підготовки майбутніх військових подій масштабного характеру і без за- тримки висловив власне задоволення з цього приводу. Так, «28 вересня (1688 р. – Т. Р.) Мазепа звістив, що українці, як почули про похід, то вельми зраділи і «лінуватись ніхто не буде». – «Геть- ман, – уточнює М. Костомаров, – радив, щоб по весні рушати яко- мога раніше, щоб ворог не спалив у степу торішню суху траву і щоб не зробив степової пожежі, незручної... війську, а, небезпремінно, восени самим треба випалити степ: тоді й нова трава по весні поч- не швидко рости..., а військо буде йти по новій весняній траві, і це військо буде здоровіше, бо тоді ще не почнеться літня спека та не встигне з’явитися морове повітря, котре запорожці звичайно заносять з Криму через свої походи. А у бусурманів буде обмаль паші для коней... і тоді з ними легко буде справитися. Таку по- раду давав гетьман і, якби її послухали, то може б і похід був вдалий» [16]. Забігаючи наперед, слід зазначити, що глибокі знан- ня специфіки степу південного регіону України стали вкрай ко- рисними під час спільного вимушеного пересування І. Мазепи та Карла ХІІ від Полтави до Бендер влітку 1709 р. Характерне співпадіння у часі сприятливих історичних подій: таємний посланник господаря Валахії Ісая вдруге потрапив до Москви у вигідній та унікальній політичній ситуації: там на цей час (у вересні 1689 р.) перебував і І. Мазепа, засвідчуючи відданість новому царю Петру І, який остаточно покінчив з правлінням Софії та претендентом на владу В. Голіциним [17]. Майбутньому імператору, із врахуванням його далекоглядних зовнішньополітичних планів на південному та південно-західному напрямах, були дуже потрібні такі союзники як гетьман України та господар Валахії, які зуміли увійти у повну довіру царя. Щодо І. Мазепи, то М. Костомаров, зокрема, писав: «Моло- дий цар полюбив його і з того часу вважав його щиро відданим своїм слугою». Невипадковим уявляється той факт, що пізніше обидві постаті – І. Мазепа (за ефективну військову підтримку російського царя наприкінці XVII ст. в його антитурецьких по- ходах) та К. Бринков’яну (за надану допомогу у проведенні 44 успішних російсько-турецьких мирних переговорів на самому початку XVIIІ ст.) – у 1700 р. стали кавалерами ордена «Святого Андрія Первозваного» [18] – найвища нагорода, заснована Пе- тром І того ж року. І. Мазепа отримав цю найвищу в Росії того часу нагороду другим після російського канцлера Г. Головкіна, а незабаром орденоносцем став і К. Бринков’яну. Не випадково в офіційній залі Батуринського замку І. Мазепи поруч з портрета- ми царя, султана, французького та польського королів, наприкінці 1704 р. французький дипломат у Москві Ж. Балюз, який транзи- том відвідав гетьмана, бачив зображення і інших володарів [19], не виключено – і К. Бринков’яну. У свою чергу, як відомо, І. Мазепа допускав і протилеж- не – можливість створення з часом масштабної антиросійської політичної коаліції за участю Швеції, Польщі та Туреччини, в якій підвасальним Стамбулу Валахії та Молдові мала б належа- ти важлива роль. У цьому контексті не можна не погодитися з думкою В. Марочкіна – одного з перших сучасних українських дослідників ролі та місця І. Мазепи в історії України, який ще на початку нашої державної незалежності у статті, надрукованій у журналі «Україна» (№ 6, 1990 р.), влучно писав: «Гетьман України мріяв про визволення свого краю від царського деспотизму й шу- кав для цього собі союзників». У даному випадку, мабуть, йдеться не тільки про короля Швеції Карла ХІІ. Водночас, очевидно, з цих же міркувань І. Мазепа «підтримував таємні дипломатичні відносини з господарем Константіном Бринков’яну» [20]. Наразі, не маючи, можливо, ще достатньо доказів щодо цього з українського боку, оскільки все, що було пов’язано з іменем І. Мазепи безпощадно знищувалося протя- гом майже 300 років або потрапило до Стамбула, корисними уявляються дані, що збереглися стосовно діяльності канцелярії та методів ведення таємного листування самим К. Бринков’яну. За повідомленням свого особистого секретаря – флорентійця Антона Марія Дель Кіаро, господар Валахії «був пунктуальним та вмілим не тільки у всіх власних внутрішніх, а й у зарубіжних справах, підтримуючи активну кореспонденцію листами за допомогою добре оплачуваних дяків зі знанням італійської, латинської, німецької, польської, грецької, турецької мов», а також писарів з російської, угорської та слов’яно-руської (чи- тай староукраїнської. – Т. Р.). З метою сприяння інтенсифікації 45 зв’язків із сусідньою Україною та, водночас, з далекою Росією, при господарському палаці у Бухаресті К. Бринков’яну засну- вав спеціальну слов’янську школу, для якої з часом, при церкви св. Сави збудував окреме приміщення. Окрім цього, показовим є і те, що писарем із староукраїнської мови при господарській канцелярії, окремо від російської мови, був Теодор Корбя (1670–1725 рр., який свого часу отримав освіту у Києві і провів тут завершальний етап свого життя, де видав у віршах «Псал- тир»), що само по собі свідчить про наявність, необхідність та інтенсивність листування К. Бринков’яну з І. Мазепою. Цікаво, що брат Т. Корбя Давид настільки добре знав українську мову, що під час неодноразових подорожувань територією України, забезпечуючи і кореспондентський зв’язок між Бухарестом та Батурином, користувався документами, виданими для нього на ім’я українського купця Івана Давида. Після смерті 11 серпня 1707 р. був похований на території Печерської Лаври, що стало своєрідним визнанням його заслуг перед тогочасною Україною [21]. Додатковим аргументом на користь тези про таємність їх взаємозв’язків може послужити і той факт, що як український гетьман, так і валашський господар при потребі користували- ся конфіденційними текстами, закодованими цифровими ши- фрами. Цей шифр І. Мазепа завжди носив при собі в особи- стому медальйоні, разом з натільним хрестом. У гетьманській канцелярії ключ до такого шифру був відомий і писарю П. Ор- лику [22], а при канцелярії К. Бринков’яну – греку-левантійцю Ніколу де Порта з Кіоса та греку Спиридону [23]. Окрім того, користуючись повною довірою з боку російського царя Петра І, І. Мазепа до жовтня 1708 року, тобто до останньо- го дня перед своїм сміливим кроком – переходом на бік швед- ського короля Карла ХІІ, був посередником у здійсненні багатої кореспонденції між К. Бринков’яну і Петром І. Для цього він успішно використовував існуючу ще за часів Богдана Хмель- ницького інфраструктуру: 21 серпня 1654 року з метою спро- щення обміну інформацією між козаками та союзними сусідніми молдованами гетьманський писар І. Виговський разом зі старо- стою міста Сороки (Молдова) С. Лупу заснували на обох бере- гах Дністра постійно діючу спеціальну поштову службу [24]. Так, наприкінці серпня 1704 р. господар Молдови Міхай Раковіце «писав до Мазепи, що користуючись війною, яка виникла між 46 царем і шведським королем (йдеться про Північну війну 1700– 1721 рр. – Т. Р.), турки мають намір об’єднатися зі шведами, і не сьогодні-завтра татари на Україну кинуться» [25]. З часом ця по- штова служба, ефективно експлуатуючи паромний зв’язок через Дністер біля фортець Сороки та Бендери, стала використовувати- ся І. Мазепою не тільки для контактів з Ясами, а й з Бухарестом. Продовженням цього шляху стала переправа через Дунай в районі м. Галац, через яку здійснювалися чисельні контакти глибоко віруючого гетьмана України з православними патріархіями Близь- кого Сходу, насамперед з Єрусалимською церквою Святого Гроба, де наприкінці свого життя І. Мазепа заповів поховати його тіло. Окремо варто зазначити, що для майбутнього валашського госпо- даря К. Бринков’яну Україна не була terra incognito. Ще наприкінці літа 1678 р., після того, як 21 серпня того року турецькі війська за- хопили Чигирин, тодішній валашський господар Георге Дука взяв з собою молодого К. Бринков’яну в Україну [26], що позитивно вплинуло на його пізніші рішення щодо встановлення міцних зв’язків з І. Мазепою. Серед зовнішньополітичних чинників, які суттєво посприяли цьому, було поступове падіння військово- політичної могутності Османської імперії, переконливими озна- ками чого стала поразка турків під Хотином у 1621 р. та невдала облога ними Відня у 1683 р. – події величезного історичного зна- чення для подальшої долі Європи, в яких суттєву роль відіграла військова могутність українських козаків, що підігрівали орієнтацію свободолюбної нової генерації східноєвропейських лідерів, до яких належали як І. Мазепа, так і К. Бринков’яну, до антиосманських помислів і планів. За неповний рік до того, як І. Мазепу обрали гетьманом України, Росія (24 червня 1686 р.), до складу якої входила і Лівобережна Україна, приєдналася до створеної у 1684 р. «Священної ліги» – союзу Габсбурзької імперії, Речі Посполитої та Венеціанської Республіки, спрямова- ного проти Туреччини. З боку Валахії переговори щодо її можли- вого приєднання до Ліги проводив сам К. Бринков’яну протягом 1687–1688 років, аж до того, як 29 жовтня 1688 р. його обрали господарем цього Придунайського князівства. Не можна не відзначити позитивний вплив К. Бринков’яну на політичну лінію свого ставленика – молодого господаря Молдови К. Дука, що протягом середини 90-х років XVII століття забезпе- чило сприятливе ставлення останнього до зовнішньополітичних 47 інтересів І. Мазепи на південно-західному напрямі. У свою чер- гу, все це позитивно впливало на сприйняття українським геть- маном всього того, що було пов’язано з молдо-валашським чин- ником у власній політиці. Так, на початку свого гетьманування І. Мазепа підтримав переяславського полковника – молдованина Думітрашку-Райча, якому видав універсал на володіння селом Бе- резань і толерантно ставився до того, що останній, «будучи во- лохом, наставив сотниками своїх земляків» [27]. Відомо також, що за часів І. Мазепи одним з його авторитетних прибічників був миргородський полковник молдовського походження Дани- ло Апостол, який супроводжував гетьмана під час зазначеного вище перевороту Петра І у Москві, а пізніше – у 1708 р., разом з українським лідером перейшов на бік Карла ХІІ. Толерантність до сусідніх молдаван та співробітництво з ними були характер- ними практично для всього 22-річного періоду гетьманування І. Мазепи. Наприклад, після того, як у 1703 р. він приєднав під свою владу всю Правобережну Україну, усунувши С. Палія, не став за- перечувати, щоб брацлавським та могілівським полками коман- дували молдавани «Іван Грігораш, якого називають, – як писав М. Костомаров, – також Іваненком, та Савва Волошин». Вони на- лежали, як і полковник Шпак, до поводирів селян, які повстали під час походу Самуся 1702 р., а після придушення заворушень «повтікали за Дністер, тепер же знову появилися на Україні». Незабаром «Іваненко заволодів Вінницею та Брацлавом» і після вступу на царську службу носив титул дубосарського полковника [28]. Проте, при всій близькості інтересів та багато у чому схожості особистої долі, стосовно оцінки прямого таємного дипломатич- ного листування І. Мазепи з К. Бринков’яну в дослідників вини- кають певні труднощі, пов’язані, насамперед, з тим фактом, що, як зазначають окремі румунські дослідники, «спадкоємець Ма- зепи Пилип Орлик, бажаючи отримати симпатію турків, (у 1711 році. – Т. Р.) передає султанові у Константинополі кореспонденцію між Константіном Бринков’яном і Мазепою» [29]. Про тимчасову прихильність П. Орлика до Османської Порти, безперечно, про- явлену в ім’я досягнення ідеалів незалежності України, свідчить його особиста інструкція козацьким посланцям напередодні їх від’їзду до Стамбулу в 1711 р., в якій, зокрема, зазначалося: «Водночас кошовий отаман і надзвичайні посли мають уклінно 48 просити від імені Славного Гетьмана, всього Війська й усієї України прихильності й ласки...» [30]. Щодо посередницької ролі українського гетьмана в забез- печенні кореспондентського зв’язку між валашським господарем та російським царем, відповідна інформація як у румунських, так і в українських джерелах більш повна. Так, збереглися де- сятки листів К. Бринков’яну до Петра І та до інших російських офіційних осіб, в яких неодноразово уточнюється, що та чи інша кореспонденція надсилається через гетьмана І. Мазепу до Москви або отримана від нього і переправлена до Стамбула. Принаймні з 282 листів політико-дипломатичного характеру, надісланих К. Бринков’яну за межі Валахії, значна частина була призначена особисто І. Мазепі або по дорозі до Москви проходила через його руки [31]. Тому можна погодитися з твердженням П. Черноводя- ну – румунського дослідника з питань дипломатичної діяльності К. Бринков’яну про те, що останній у таємний спосіб здійснював «плідний обмін листами, у яких передавав... і деякі інформації стосовно політичного та військового характеру щодо турків» [32]. Cлід констатувати, що попереднє ефективне співробітництво І. Мазепи з К. Бринков’яну та паралельно – з цілою плеядою мол- довських господарів – сучасників видатного українського гетьма- на (на жаль, вони дуже часто мінялися на відміну від І. Мазепи та К. Бринков’яну, які, на їх честь і славу, були незмінними лідерами власних народів понад 20 років) на культурно-духовній ниві дало виключно позитивні результати для подальшої співпраці сторін у рамках ймовірного українсько-молдовсько-валашсько- російського, тобто суто православного альянсу, традиційно спря- мованого як проти Османської Порти, так і проти новоявлених на той час загарбницьких намірів Речі Посполитої та Австрійської імперії стосовно придунайських князівств. За таких умов вели- чезний людський, економічний, політичний, військовий та ду- ховний потенціал України, особливо з її унікальним релігійним центром – Києво-Печерською Лаврою, однозначно відіграв роль обнадійливого каталізатора для балканських народів у реалізації їх давніх надій щодо звільнення з-під нестерпного турецького ярма. Знайшли тут відображення суттєва і стабільна матеріально- фінансова підтримка інтересів православних християн Близького Сходу з боку гетьмана України І. Мазепи, який багато в чому діяв 49 за участю або за сприяння сусідньої Молдови та Валахії, за межа- ми яких починалося антиправославне свавілля мусульманського світу. Створенню ймовірного протитурецького військово-політич- ного союзу за участю православних країн – Валахії, Молдо- ви, Росії та України, частина якої входила до складу останньої, вивченню позиції Османської імперії та кримських татар щодо України була присвячена і відповідна політична діяльність та дипломатичне листування як українського гетьмана, так і мол- довських та валашських господарів. І. Мазепі як досвідченому політику європейського ґатунку та меценату загальноправослав- ного масштабу проблеми не тільки Придунайських князівств, а Європи у цілому були добре знайомі. Так, французький дипло- мат Жан Балюз, виконуючи наприкінці 1704 р. і роль зв’язківця Петра І, завітав до резиденції гетьмана України у Батурині для передачі відповідної кореспонденції, і після особистої зустрічі з І. Мазепою написав до Парижу листа, в якому про гетьма- на, зокрема, зазначав: «він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужо- земних країнах» [33]. Тому йому легко вдалося започаткувати ак- тивне листування, у тому числі й зашифроване, із своїми сучас- никами в столицях Молдови м. Яси та Валахії в м. Бухаресті. Так, у листі І. Мазепи, надісланого ним Петру І з Батурина 20 жовтня 1693 р., доповідалося про те, що він уже «вчинив особливу посил- ку до волоського та мультянського володарів (молдовського та ва- лашського. – Т. Р.)», користуючись тим, що «волоський господар кількаразово відзивався з тим, щоб грецькі купці ходили зі своїми куплями з цих малоросійських країв простим давнім шляхом на Яси, з доброю надією на свою повну цілість» [34]. За посеред- ництвом ніжинського купця Сави Олеферова, «з огляду на польсь- ких комендантів, котрі перебувають у Немирові й Сороках і котрі стежать за всілякими діями, – як зазначав сам І. Мазепа, – поси- лати мені й писати явно до тих володарів не можна», український гетьман вийшов спочатку на тодішнього молдовського господа- ря Константіна Кантемира, а згодом – і на валашського лідера К. Бринков’яну, з якими зав’язалося тривале таємне листування. Тогочасна Молдова, розташована на шляху активного дипло- матичного та культурно-духовного спілкування гетьманської України з Південно-Східною Європою та Близьким Сходом, при 50 всій її контрольованості з боку Туреччини, не могла залишити- ся осторонь від цього процесу. Так, посланник молдовського го- сподаря українського походження Іван Білевич ще у листопаді 1690 – у березні 1691 рр., прямуючи до Москви та у зворотно- му напрямі, детально обговорював з гетьманом України можливі шляхи спільного протистояння турецько-татарському натиску [35]. Водночас, у зазначеному вище листі І. Мазепи уточнювало- ся, що «волоський господар відпустив того згаданого посильного (Саву Олеферова. – Т. Р.) до мене і прислав через нього запеча- таний склад слів, писаний цифрами, з якого я зрозумів, що він, володар, бажає мати зі мною пересилки і не простим письмом, а щоб списуватися з ним тими цифрами» [36]. Слід підкреслити, що з боку молдовського та валашського господарів таємне ли- стування супроводжувалося, як правило, через довірливих по- сильних, і цінною інформацією щодо військових дій Османської імперії та планів підпорядкованих їй кримських татар, що було особливо важливим для І. Мазепи як гетьмана України, доля якої багато у чому залежала від військово-політичних намірів Ту- реччини. Яскравим прикладом цього може послужити черговий лист І. Мазепи, надісланий ним Петру І з Батурина 26 листопа- да 1696 р., в якому детально інформувалося про повернення з м. Яси власних посильних, які розповіли, що «у волоського госпо- даря є певна відомість, що кримський хан наказав усім кримсь- ким та білогородським (що розташувалися навколо нинішнього м. Білгорода-Дністровська. – Т. Р.) ордам, усякому готуватися й приспособлятись у теперішній військовий похід на нинішню зиму в...богохраниму державу Малу Росію» [37]. Активне використання І. Мазепою можливостей молдовських, як і болгарських та сербських кур’єрів, які в Європі менше по- трапляли в поле підозри численних російських агентів, продо- вжувалося багато років. Так, молдовський посильний забезпечу- вав таємне листування між українським гетьманом та княгинею Дольською, яка, у свою чергу, підтримувала зв’язки з польським королем С. Лещинським, що напередодні історичного виступу І. Мазепи восени 1708 р. мало для І. Мазепи велике значення. «Княгиня Дольська надіслала мені через одного волоха сей лист, зашивши його у шапку посланцеві», – такими словами пізно ввечері 16 жовтня 1707 р., будучи в Києві, гетьман повідомляв своєму генеральному писареві П. Орлику про кореспонденцію 51 з Польщі, в якій С. Лещинський викладав свої пропозиції щодо можливих політичних взаємостосунків, спрямованих проти Росії [38]. Безперечно, така небезпечна гра могла б мати і непередбачені наслідки для І. Мазепи. Такий доленосний, можна сказати, випадок, який стався у 1708 р., тобто напередодні переходу українського гетьмана на бік Карла ХІІ та С. Лещинського і до якого також, у певній мірі, мала відношення Молдова, детально описав М. Костомаров: «Проявився знов донощик, – пише він, – що довів про намір Мазепи зрадити царю: це був новохреще- ний рейтар Мирон, який визволився з турецької неволі. Прибув- ши до Києва, він дав знати, кому треба, що в Ясах він бачився з тутешнім мешканцем Василем Дрозденком; цей Дрозденко був сином колишнього брацлавського полковника Дрозда – завзятого Дорошенківського суперечника, якого Дорошенко, взявши в по- лон, звелів розстріляти. Дрозденко сказав Миронові: «Торік я був у Польщі коло короля Станіслава, саме тоді, коли туди прибув бу- сурманський посланець. Якраз того самого часу приїхав якийсь чернець до короля з листом від гетьмана Мазепи. Лист перечита- но при бусурманському посланцеві; в листі, казали, було обіцяно, що козацьке військо, вкупі з польським та кримськими татарами, воюватиме проти царського війська. Донощика з Києва відрядили у посольський приказ (тобто до Москви. – Т. Р.). Мирон говорив там, що Дрозденко звелів йому довести це до царя заради єдиної православної віри і заради того, що його батько був брацлав- ським полковником під московською державою. У Москві доносу не повірили, і цар утішав гетьмана ласкавою грамотою. Уряд так віднісся до доносу, бо не вірив, навчений вже попереднім доно- сом на Мазепу, а тим часом ми бачимо, що звістка Дрозда була правдива і відносилася саме до посилки Мазепою до Станіслава болгарського або сербського екс-архієрея» [39]. Характерним також є те, що стосунки між І. Мазепою та го- сподарями сусідньої Молдови виявилися настільки довірливими, що останні, через часту їх примусову зміну за вказівками турецького султана, або самі просили політичного притул- ку в Україні або робили це для їх близьких представників та родичів. Так, восени 1696 р. з м. Яси до Батурина повернув­ ся не тільки особистий посильний гетьмана на молдо-валаш­ ському напрямі Петро Волошин, а й, як писав сам І. Мазепа, 52 «значний тамтешній чоловік на їм’я Іван Драгинич, котрий у минулому часі кільканадцять років тому був намісником госпо- даря Дуки (Константіна Дуки (1693–1695 рр., 1700–1703 рр. – Т. Р.) на тому боці Дніпра в місті Немирові, бо в ту пору володар володів цією стороною від турецького султана» [40]. У тому ж листі український гетьман повідомляв царю, що «згаданого Івана Драгинича залишаємо при собі в Батурині, бо він бажає жити тут, у Малій Росії, бажаючи забрати сюди з Волоської землі свою дру- жину й дітей... Ще є тут у нас чоловік, котрий прибув з ними – Пе- тром Волошиним та Іваном Драгиничем, породи малоросійської, який має там, у Ясах, дружину і дітей, якого волоський господар спеціально виправив з ними, наказавши, щоб той чоловік подав циферну азбуку того володаря, якою він, володар (Антіох Канте- мир (1695–1700 рр., 1705–1707 рр. – Т. Р.) бажає чинити зі мною таємні обсилки, і того чоловіка я біля себе затримаю...» [41]. У свою чергу, К. Бринков’яну, наприклад, у 1697 р. через сво- го посла Д. Корбя у Варшаві, де І. Мазепа мав традиційно міцні зв’язки як вихованець польської столиці, К. Бринков’яну контак- тував з офіційним представником Росії у Варшаві А. Нікітіним на предмет можливого створення такого союзу. Це ж завдання Д. Корбя виконував і при поверненні до Бухареста через м. Чернівці, де місцевому старості – представнику Молдови К. Туркулецю було запропоновано вийти з-під військового підпорядкування Польщі та приєднатися до перспективних планів православних народів щодо спільного протистояння турецькій експансії [42]. Забігаючи наперед, зазначимо, що на підтримку старости м. Чернівців ва- лашський господар виступив і пізніше – 2 серпня 1704 р., коли звернувся з відповідним проханням до тодішнього польського короля Августа ІІ, який на той час перебував у тимчасових союз- ницьких відносинах з Росією, тобто і з І. Мазепою, проти Короля Швеції Карла ХІІ [43]. Окрім цього, К. Бринков’яну 16 вересня 1697 р. офіційно звернувся до східного сусіда з проханням направити проти бу- чацьких татар, які в якості вірних союзників Османської імперії наносили найбільш спустошливі удари по сусіднім придунай- ським князівствам, 2 тис. піших стрільців та 1 тис. вершників, серед яких «і козаків», «оскільки і Валахія, і Молдова були готові воювати за власне визволення з-під турків та протистоя- ти австрійсько-польському тиску». Готовність Молдови була 53 окремо підтверджена посланником господаря цього князівства Савою Константіном, який у травні 1698 р. провів тривалі пере- говори «у Батурині, у резиденції гетьмана України», після чого відбув до Москви. Майже через півроку, 10 вересня 1698 р. посланник валашського господаря мав повноваження про- сити українсько-російської допомоги з метою звільнення від турків гирла Дунаю, для чого ним пропонувалося «рухати- ся Канівською дорогою до Молдови 4 тис. пішим стрільцям та 10 тис. вершникам, яких було б достатньо», оскільки бу­­­­­­­­ла забез­печена і підтримка «Константіна Туркулеця – старости м. Чер­­­­­нівців та, водночас, керівника... місцевих... молдовських частин з 10 тис. відбірних вершників». У свою чергу, Валахія зобов’язалася, окрім чисто військової підтримки, надавати спільним українсько-російським збройним силам і допомогу провізією – пшеницею, медом, маслом, а також кіньми, биками, вівцями і навіть матеріалами для спорудження кораблів [44]. Примітно, що, починаючи з моменту підписання 24 жовтня 1698 р. Карловацького перемир’я між Австрією та Польщею, з одного боку, та Туреччиною – з іншого, і до перших днів 1700 р. склалася виключно сприятлива політично-військово-дипломатич- на кон’юнктура для консолідації взаємозв’язків між І. Мазепою та К. Бринков’яну, що пояснювалося змінами стратегічного характе- ру в позиції Росії, до політичної позиції якої на той час була ви- мушена прислуховуватися і Україна. Вихід Росії з переговорного процесу зазначених вище впливових європейських сил та прове- дення у Стамбулі сепаратних російсько-турецьких переговорів, які завершилися підписанням мирного договору від 23 липня 1700 р., стали переконливим сигналом того, що на сході від Придунайсь- ких князівств постає нова могутня військово-політична сила, з якою, до того ж, їх традиційно зв’язувала єдина православна віра. Все це у великій мірі «розв’язало» руки валашському господареві, який у своїй зовнішній політиці на початку XVIIІ століття рішучим чином став переорієнтуватися на схід, що було доведено, зокрема, тотальною підтримкою К. Бринков’яну офіційного представни- ка Петра І – Е. Українцева в ході зазначених вище переговорів з турецькою стороною, які завершилися для північно-східного сусіда успішно: Османська імперія погодилася з переходом до останнього Азову та прилеглих територій, а також відмови­­ли­­ся від подальшої сплати ним щорічної дані татарським ханам. 54 Показовим у плані переорієнтації К. Бринков’яну на схід може стати встановлення ним 16 вересня 1697 р. дипломатич- них відносин з Росією, у чому гетьман України відіграв важливу роль. Так, 3 жовтня того ж року І. Мазепа прийняв посланника валашського господаря Г. Кастріотула, який прямував до Москви, і далеко до прибуття останнього до кінцевої точки повідомив Пе- тру І про важливі деталі офіційної місії цього [45], тим самим позитивно посприявши цій події. У подальшому все листування К. Бринков’яну з Москвою та на зворотному шляху йшло тільки через І. Мазепу, кур’єри якого зустрічалися з валашським госпо- дарем та його представниками у заміському палаці Могошоая. Так, в особистому листі від 27 березня 1700 р. на адресу свого по- сланника в Москві К. Бринков’яну, зокрема писав про те, що, «по- чинаючи із січня і дотепер писав 5 разів і 4 рази надіслав 6 пакетів листів, отриманих від диякона Думи (Е. Українцева зі Стамбула. – Т. Р.), який нас дуже просив передати їх у такому ж вигляді гетьману» [46]. У цьому контексті зауважимо, що у даному листі йдеться лише про короткий тримісячний період початку 1700 р., протягом якого до І. Мазепи потрапили п’ять листів, власноручно написаних К. Бринков’яном. Можна з достатньою вірогідністю стверджувати, що до 1708 р. було чимало таких листів, доля яких ще чекає на українського дослідника. Прикладами цього є низ- ка документів, серед яких – написаний валашським господарем у м. Тирговіште лист від 5 лютого 1707 р, в якому він називає свого українського сучасника «Мазепу – світлішим гетьманом Запоріжжя» [47], а також аналогічне його зашифроване послання від 23 березня 1708 р., тобто за півроку до переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ, що свідчить про повну довіру до першого, на адре- су російського канцлера Г. Головкіна, де чітко підкреслюється незмінна посередницька роль українського гетьмана та віра в нього щодо забезпечення стабільного кореспондентського зв’язку Валахії з Росією. Це відображено в такому висловлюванні К. Бринков’яну з приводу власних листів: «...яких я надсилаю своєю людиною світлішому пану гетьману, згідно з Вашим попереднім дорученням, не сумніваючись у тому, що він без за- тримки через своїх людей передасть їх туди, де ви будете знахо- дитися» [48]. Безперечно, вся ця кореспонденція, разом з достеменно відомими фактами передачі К. Бринков’яну І. Мазепі, як на знак 55 глибокої поваги до нього, так і для подальшої передачі до Росії численних подарунків, коштовностей, вина і, навіть, продуктів і суттєвих грошових сум, здійснювалося за участю згаданих вище господарів Молдови, територією якої транзитувала відповідна пошта, із розумінням того, що від українського гетьмана у вирішальній мірі залежала якість, стан, оперативність та по- дальша доля тогочасного зв’язку, призначеного для московських високопоставлених осіб. Зазначена інтенсивність листування між І. Мазепою та К. Бринков’яну, посередницька роль гетьма- на України в забезпеченні кореспондентського зв’язку між Мо- сквою та Стамбулом і навпаки – ще раз підтверджує реальну можливість останнього у порушенні та обговоренні з валашським господарем будь-яких питань, у тому числі і щодо шляхів спон- сорства і передачі до Алепо у 1706 р. К. Бринков’яну друкарні, видання згаданої «Євангеліє» арабською мовою, що вписувало- ся у рамки відомої широкої матеріально-фінансової підтримки І. Мазепою Православної церкви Близького Сходу. Взимку 1707– 1708 рр., наприклад, у Бухаресті, по дорозі до давніх християн- ських центрів цього регіону, перебував Іполит Вишенський – пред- ставник Чернігівського архієпископа Івана Максимовича, – який возив до Церкви Святого Гробу в Єрусалимі традиційно багаті подарунки і від І. Мазепи. До наших днів збереглися враження І. Вишенського про Бухарест, як про «дуже велике місто з гарними палацами» [49]. Фактично, І. Вишенський повторив шлях, про- кладений багатьма попередніми поколіннями співвітчизників, у тому числі паломниками Макарієм та Сільвестром з Новгород- Сіверська, які в 1704 р., також через Батурин, відвідали Святі місця на Близькому Сході, перетинаючи територію Приду- найських князівств. У свою чергу Чернігівщина протягом 1704–1706 рр. дала притулок молдовському духівнику Пахомію, якому І. Максимович подарував книгу «Руно орошенноє», та який пізніше, в 1717 р., завершуючи свій земний шлях у ранзі архієпископа м. Роман (Молдова), був похований на території Печерської Лаври [50]. Про те, що І. Мазепа підтримував тісні зв’язки з православ’ям Близького Сходу, які здійснювалися в основному через територію Молдови та Валахії, звідки шлях українських посланців продо- вжувався через Дунай на Південь, свідчить і такий неординар- ний факт. У червні 1707 р. гетьман інспектував спорудження за 56 його кошти захисних споруд з чотирма вежами і трьома воротами навколо Печерської Лаври (довжина стіни 1190 м, товщина – до 3 м і висота 7 м) [51], що перетворили відповідну частину правого берега Дніпра на справжню фортецю. «Тут, як розкопували гору Печерську, – пише М. Костомаров, – знайшли купу старих мо- нет... Антіохійський Патріарх, якому послали їх на показ, назвав їх асірійськими» [52]. Шлях гетьманських кур’єрів до Антіохії та у зворотному напрямі пролягав володіннями двох православних князівств, до господарів яких у І. Мазепи була достатня довіра, та в обхід небезпечних просторів Північного та Північно-Західного Причорномор’я, повністю контрольованих кримськими та буд- жацькими татарами, а також їх господарем – ще могутньою на той час Турецькою імперією. Все це підтверджує роль придунайських князівств як зв’я- зуючого мосту, в тому числі і між церквою у країнах Східної та Південно-Східної Європи й православними віруючими му- сульманського простору. За цих умов можна припустити, що під час неодноразових відвідань уже згаданим Антіохійським Патріархом/Алепським Митрополитом Атанасієм цих країн відбулися і відовідні контакти з гетьманом України, який дав згоду на фінансування видання «Євангеліє» арабською мовою. Поряд з конкретними зусиллями, спрямованими на підтримку Православної церкви Близького Сходу, яка з 1516 р. стогнала під турецьким ярмом (наприклад, Єрусалимській, Олександрійській та Антіохійській патріархіям – остання була заснована ще в 38 р. н. е. апостолами Петром і Павлом – не дозволялося будува- ти храми, видавати духовну літературу, а православним вірую- чим – вільно жити в мусульманському середовищі [53]), ук- раїнський лідер зробив унікальної вагомості крок, який увічнив пам’ять про нього назавжди. Забігаючи наперед зазначимо, що багатогранні та міцні зв’язки славного сина українського наро- ду з Єрусалимською церквою відіграватимуть для нього доле- носну роль, глибоко позначаючи заключний етап життя гетьмана у молдовському місті Бендери та наступне перепоховання його тіла у церкві Святого Георгія у румунському місті Галац, яка підпорядкувалася Єрусалимській Патріархії. (На початковому етапі свого існування вона називалася Єрусалимською, такою за- лишаючись у народній пам’яті і пізніше, що послужило одним з мотивів для прийняття рішення нащадками І. Мазепи похова- 57 ти його тіло там, виходячи з обставин, які склалися на той мо- мент, та з усної заповіді гетьмана – після смерті бути похованим в Єрусалимі. – Т. Р.). Безмежна вдячність арабських християн на адресу І. Мазепи, яка дотепер збереглася, у тому числі в Румунії, за його неординар- ний жест підтримки їх духовного життя зафіксована у вступній частині алепського варіанту «Євангеліє» 1708 року. Так, на 3-й і 4-й сторінках цього раритетного видання, у віршах грецькою та арабською мовами, виокремлюється особиста роль «достойного та високоповажного пана Івана Мазепи ...блискучої особистості...», яка «відома своєю чистою та святою вірою, надала арабам у по- дарунок Боже письмо Євангелієм з повною мудрістю душею». Відповідаючи на запитання, хто є той, «хто подарував нам цю шляхетну книгу», автори арабських віршів пишуть: «Це – гетьман Іван Мазепа..., який став добре відомим своїм господарюванням у Малій Русі та який збагатив її віру, підняв її славу, представляє її шляхетність та до максимуму возніс відомість про неї» [54]. Безперечно, що антитурецька позиція К. Бринков’яну не могла залишатися непоміченою ні в Києві, ні в Москві, де до- бре усвідомлювали та небезпідставно вважали, що дії господа- ря Валахії могли б викликати небезпеку для його життя, насам- перед з боку Стамбула, що повністю виправдалося пізніше, у 1714 році, коли його, на замовлення турецьких властей, безжа­ лістно було страчено. Тому апогеєм співробітництва між І. Мазепою та К. Бринков’я- ну можна вважати визначення ще 17 січня 1701 р. саме України місцем можливого політичного притулку валашського лідера, у випадку виникнення загрози його життю і для шановних, ари- стократичного ґатунку близьких йому людей [55]. Так, у своєму листі-відповіді від 1 квітня 1701 р. до Петра І К. Бринков’яну висловлював щиру вдячність за надану йому спеціальну грамо- ту, якою підтверджувалася готовність прийняти валашського го- сподаря в Україні [56], що, безперечно, не могло статися без по- переднього обговорення з І. Мазепою та усвідомлення гетьманом відповідальності щодо цього важливого питання міждержавного значення. Проте, тоді ще ніхто, окрім Господа Бога, не знав, що Україна не стане притулком для К. Бринков’яну (канонізований за свою доброчинність на православній ниві у 1992 р. як святий Румунської 58 православної церкви [57]). Навпаки, історична доля складеться так, що румунська сторона прийме останки І. Мазепи назавжди (гетьман помер 2 жовтня 1709 р. у Бендерах (Молдова), похований біля місцевої церкви, а 10 березня 1710 р. перепохований у церкві Святого Георгія м. Галац (Румунія. – Т. Р.), а мешканці цієї країни збережуть живою пам’ять про українського гетьмана протягом трьохсот років – до наших днів, навіть за жорстких історичних умов його безпощадного переслідування, у тому числі оголошен- ня славному сину українського народу Російською православною церквою анафеми, яка цією церквою, на жаль, не знята і дотепер. Враховуючи зазначене, уявляється доцільним, насамперед з огляду на широке відзначення у 2008 р. в Україні та всюди у світі, де проживають українці, 300-річчя воєнно-політичного виступу геть- мана України Івана Мазепи та укладення українсько-шведського союзу, а також враховуючи подвійне значення історичної суті 2009 року – виповнення 370-річниці від дня народження та 300-річчя від дня смерті І. Мазепи, у контексті виконання Указу Президента України N 955/2007 від 9 жовтня 2007 року «Про відзначення 300 річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьма- на України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу», провести зокрема окрему тристоронню Міжнародну конференцію істориків України, Республіки Молдова та Румунії, присвяченій пам’яті І. Мазепи. Актуальним стає у світлі Указу Президента України № 1131/ 2007 від 21 листопада 2007 р. «Про деякі питання розвитку На- ціонального історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» та селища Батурин» залучення української сторони до досліджень реальних слідів І. Мазепи в Румунії, зокрема участь українських фахівців-археологів, можливо, і студентів, у про- веденні археологічних розкопок у м. Галац. З практичної точки зору, на майбутній тристоронній Міжнарод­ ній конференції істориків України, Республіки Молдова та Руму­­­­нії було б доцільно розглянути можливість створення координа­­­­цій­ ної асоціації вітчизняних та зарубіжних дослідників, чисельність яких збільшується та які все ґрунтовніше спеціалізуються на проблематиці, пов’язаній з життям і діяльністю І. Мазепи та його особливо важливою роллю в історії українського народу. 59 Список використаних джерел та літератури 1. Маланюк Є. Illustrissimus Dominus Mazepa – тло і постать. Ан- друсяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – Київ: «Оберіг». – 1991. – С. 7. 2. Там само. – С. 37. 3. Bianu I., Hodos N. Bibliografia românească veche. Vol. II. – Bucureş­­­ti. – 1927. – P. 34; Râpă-Buicliu D. Bibliografia românească veche. Additamen­­­­­ta I (1536–1830). – Galaţi: Editura Alma. – 2000. – P. 224. 4. Bezviconi Gh. Contribuţii la istoria relaţiilor romîno-ruse. (Din cele mai vechi timpuri pînă la mijlocul secolului al XIX-lea). – Bucureşti. – 1962. – P. 120. 5. Ibidem. 6. Fiodorov I., Crişan C. Valorificarea unei vechi descoperiri. 1705. Divanul lui Cantemir în limba arabă // Magazin istoric. – 2007. – № 10. – Р. 21. 7. Cazacu N. Aspecte din legăturile culturale ruso-romîne în secolul al XVII-lea // Glasul bisericii. – 1963. – Anul XXII. – № 7–8. – РР. 756–757. 8. Şerbănescu N. Antim Ivireanul tipograf // Biserica Ortodoxă Română. – 1956. – № 8–9. – Р. 694. 9. Erich A. Istoria tiparului românesc de la inceputuri până la apariţia marilor edituri comerciale. – Târgovişte: Ed. Biblioteca. – 2006. – P. 111. 10. Ibid. – PР. 100, 111, 205; Bezviconi Gh. Op. cit. – P. 105. 11. Cartojan N. Istoria literaturii române vechi. Vol. II. – Bucureşti. – 1942. – PP. 124–125. Див. також: Очерки истории Киево-Печерской Лавры и заповедника. – К. – 1992. – СС. 81, 83. 12. Păcurariu M. Istoria Bisericii Ortodoxe Române. Vol II. – Bucureşti. – 1981. – P. 291. 13. Історичні монографії Миколи Костомарова. Том Х. Мазепа. Ч. І. – Львів: Видавництво наукового товариства ім. Шевченка. – 1895. – С. 14. 14. Там само. 15. Там само. 16. Там само. – С. 15. 17. Там само. – С. 18; Костомаров М. Іван Мазепа // Іван Мазепа. Художньо-документальна книжка. – Київ: Веселка. – 1992. – С. 13. 18. Râpă-Buicliu D. Informaţii istorice privind personalitatea, sfârşitul şi locurile de înhumare ale marelui hatman ucrainean // Dominus. – 2003. Februarie. – P. 8. 19. Лист Жана Балюза про Мазепу // Іван Мазепа. Художньо- документальна книжка. – С. 77. 20. Râpă-Buicliu D. Op. cit. 21. Cernovodeanu P. În vâltoarea primejdiilor. Politica externă şi diplomaţia promovate de Constantin Brâncoveanu (1688–1714). – Bucureşti: SILEX. – 1997. – РP. 16–17; Bezviconi Gh. Op. cit. – PР. 118, 119, 121,123. 60 22. Історичні монографії Миколи Костормарова. Том Х. Мазепа. Ч. І. – СС. 153–155; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на по- чатку XVIII ст. – Київ: «Либідь». – 1994. – С. 58; Там само, див.: Лист Пи- липа Орлика до Стефана Яворського. 12 червня 1721 р. – СС. 160–162. 23. Исторические связи народов СССР и Румынии в XV – начале XVIII в. Том III (1673–1711 гг.). Москва. – 1970. – СС. 200–201. 24. Nistor I. Contribuţii la relaţiunile dintre Moldova şi Ucraina în secolul al XVII-lea // Academia Română. Memorii. Secţia istorie. Seria III. Tom XIII. – PP. 191, 205. 25. Історичні монографії Миколи Костомарова. Том Х. Мазепа. Ч. І. – С. 124. 26. Cernovodeanu P. Op. cit. – P. 6. 27. Історичні монографії Миколи Костомарова. Том Х. Мазепа. Ч. І. – С. 12. 28. Останні часи козаччини на Правобережжі. Додаток до: Історичні монографії Миколи Костомарова. Том ХІ. Мазепа. Ч. ІІ. – Львів: Видав- ництво наукового товариства ім. Т. Шевченка. – 1896. – СС. 260–261. 29. Panaitescu P. Călători poloni în Ţările Române. – Bucureşti. – 1930. – PP. 143–144. 30. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – С.191. 31. Cernovodeanu P. Op. cit. – P. 17. 32. Ibid. – P. 19. 33. Лист Жана Балюза про Мазепу // Іван Мазепа. Художньо- документальна книжка. – С. 77. 34. Донесення І. Мазепи царю про становище в порубіжних з Україною державах. Батурин, 20 жовтня 1693 року // Іван Мазепа. Художньо- документальна книжка. – СС. 122–123. 35. Bezviconi Gh. Op. cit. – P. 122. 36. Донесення І. Мазепи царю про стосунки з Молдавією // Іван Мазе- па. Художньо-документальна книжка. – С. 122, 123. 37. Там само. 38. Історичні монографії Миколи Костомарова. Том Х. Мазепа. Ч. І. – С. 153. 39. Там само. – С. 163. 40. Донесення І. Мазепи царю про стосунки з Молдавією // Іван Мазе- па. Художньо-документальна книжка. – С. 123. 41. Там само. – С. 124. 42. Georgescu-Buzău Gh. Un diplomat romîn la Moscova la începutul secolului al XVIII-lea: David Corbea ceauşul // Relaţii romîno-ruse în trecut. Studii şi conferinţe. – Bucureşti. – 1957. – P. 53–54; Panait P. I. Moldova în politica lui Constantin vodă Brâncoveanu // Anuarul Muzeului judeţean Vaslui. Vol. II. – Vaslui. – 1980. – PP. 301–307. 61 43. Cernovodeanu P. Op. cit. – P. 44. 44. Ibid. – P. 22; Bezviconi Gh. Op. cit. – P. 122. 45. Bezviconi Gh. Op. cit. – P. 116. 46. Copie de pe un hrisov al Prea înaltului meu Domn anul 1700, luna martie, 27 // Cernovodeanu P. Op. cit. – P. 87. 47. Traducere după o scrisoare grecească cifrată scrisă de domnul Ţării Româneşti postelnicului Gavril Ivanovici Golovkin. Târgovişte, 1707, februarie 5 // Cernovodeanu P. Op. cit. – PР. 113–114. 48. Tălmăcire după o scrisoare grecească cifrată, scrisă de domnul Ţării Româneşti Înălţimii Sale contelui Gavril Ivanovici Golovkin, iar această scrisoare a a sosit la Vitebsk în luna aprilie, 17 zile, anul 1708 // Cernovodeanu P. Op. cit. – PP. 120–121. 49. Маланюк Є. Illustrissimus Dominus Mazepa – тло і постать. Андру- сяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – СС. 37–38; Bezviconi Gh. Op. cit. – P. 123. 50. Bezviconi Gh. Op. cit. – PР. 124–125. 51. Очерки истории Киево-Печерской Лавры и заповедника. – С. 77. 52. Історичні монографії Миколи Костомарова. Том Х. Мазепа. Ч. І. – С. 148. 53. Fiodorov I., Crişan C. Op. cit. // Magazin istoric. – 2007. – № 10. – Р. 19. 54. Bianu I., Hodos N. Op. cit. – P. 34. 55. Bezviconi Gh. Op. cit. – P. 118. 56. Cernovodeanu P. Op. cit. – P. 89. 57. Constatin Brâncoveanu, între ortodoxie şi masonerie. – România libe- ră. – 2007. 6 octombrie. Supliment Aldine. – P. 4. Teofil Rendiuk Urma româno-moldovenească tragică şi puţin cunoscută a hatmanului Ucrainei Ivan Mazepa Doctorul în istorie Teofil Rendiuk în prezentul său studiu istorico- documentar, elaborat pe baza unui larg spectru de izvoare şi cercetări proprii, aduce la cunoştinţa cititorului aspecte mai puţin cunoscute privind relaţiile politice, diplomatice şi cultural-spirituale reciproce dintre hatmanul Ucrainei, Ivan Mazepa, şi contemporanii săi – domnitorii Moldovei şi Ţării Româneşti la sfârşitul sec. XVII şi începutul sec. XVIII, precum şi rolul vecinelor Ucrainei – România şi Republica Moldova în păstrarea, pe parcursul a 300 de ani, a memoriei despre personalitatea istorică deosebită şi ilustrul luptător pentru independenţa Statului Ucrainean. 62 Teofil Rendiuk UKRAINIAN HETMAN IVAN MAZEPA: THE TRAGIC LITTLE-KNOWN MOLDOVAN-ROMANIAN TRACE Historical documentary-essay of a PhD T. Rendyuk, based on a wide range of sources and its own research, reveals little known aspects of political, diplomatic, cultural and spiritual links between Hetman Ivan Mazepa and his contemporaries – the owners of Moldova and Valakhia at the end of XVII – beginning of XVII century, and the role of neighboring Romania, Ukraine and Moldova in preserving over 300 years the memory of the famous historical figure and a brilliant fighter for the independence of the Ukrainian state. Юрій Макар (Чернівці, Україна) Українці в Румунії: сучасне становище і перспективи в світлі євроінтеграційних процесів П оза межами України проживає, за різними даними, до 20 млн. українців1. Як, коли і за яких обставин вони туди потрапили? Так склалося, що протягом століть різні українські етнічні землі потрапляли під панування сусідніх держав, які на той час уже сформувалися. Спроби створити централізовану Українську державу здійснювалися з середини ХVІІ ст. Але, як відомо, цей процес завершився лише в останній декаді ХХ ст. Та й то, формування державності йде з великими труднощами через внутрішні і зовнішні обставини. До складу незалежної України не увійшло ряд колишніх українських етнічних земель, а тамтешні українці стали грома- дянами тих держав, до яких ті землі увійшли. Ті з них, хто зберіг 1 Макар В. Соціально-політична інтеграція українців у поліетнічне суспільство Канади. – Чернівці: Прут, 2006. – С. 7. 63 свою національну ідентичність, стали українськими автохтонами в державах, де вони проживають. Велика маса українців з тих чи інших причин назавжди зали- шила рідні землі, оселившись в багатьох країнах світу, склавши там більший чи менший прошарок іммігрантів. Що ж стосується Румунії, то тут українці є і як автохтони, і як іммігранти. Але в даному випадку важко говорити про іммігрантів, коли мова йде про людей, які вже протягом кількох століть проживають на території країни. Здебільшого на теренах Румунії українці компактно проживають у чотирьох історичних областях: Південній Буковині, Мараморщині, Східному Банаті та Північній Добруджі. Загалом українців Румунії умовно можна поділити на три групи: • автохтони у північних регіонах країни – Південна Буковина і частково повіт Ботошань, Мараморщина; • нащадки запорізьких козаків, які після зруйнування За- порізької Січі осіли в Північній Добруджі, створивши Задунайсь- ку Січ, що в нинішньому повіті Тульча в Румунії; • мешканці Східного Банату, що у західній частині Румунії, куди перші українці проникли ще у другій половині ХVІІ ст. з Закарпаття, а пізніше, у ХІХ і на початку ХХ ст. з Галичини чи інших українських земель, у процесі трудової еміграції2 . До Румунії по Першій та Другій світових війнах також потра- пила певна кількість українців. Це була здебільшого еміграція політичного характеру, яка у першому випадку осіла в основному в європейських країнах, а у другому – подалася згодом за океан3. Щодо чисельності української громади в Румунії. До її обчис- лення існує щонайменше два підходи. Один з них – офіційний, який базується на даних державного перепису населення, який востаннє відбувся у 2002 р. Інший – це підрахунки неофіційні, що здійснюються громадськими організаціями, науковцями, засобами масової інформації тощо. Котрий з них ближчий до істини, важко сказати. Якщо мати на увазі результати офіційного перепису, а за його наслідками українцями визнали себе 61 098 2 Моцок В., Макар В., Попик С. Українці та українська ідентичність у сучасно- му світі. – Чернівці: Прут, 2005. – С. 47. 3 Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі // Україна крізь віки. Т. 16. – Київ: Альтернативи, 1999. – С. 191–193. 64 громадян Румунії, то виникає запитання, хто такі русини. Таких перепис зафіксував 257 осіб. Крім того, виявилася ще 35 791 осо- ба липованів4. А ще ж є гуцули. Що криється за цією словесною еквілібристикою? Якщо співставляти результати румунського пе- репису з відповідними останніми переписами в інших суміжних з Україною державах, то впадає у вічі те, що в кожній з них на- явна тенденція до заниження даних стосовно чисельності на- явних національних меншин – не лише українців. Тут, знову ж таки, наявні декілька причин. По-перше, влада в кожній з країн тяжіє до мононаціональності населення, хоч і не такими бруталь- ними засобами, як це мало місце у міжвоєнний час. По-друге, складається враження, що, на жаль, бути українцем невигідно у зв’язку з низьким іміджем нашої держави на міжнародній арені. Якщо ж говорити про статистику позаурядову, то вона теж носить риси суб’єктивізму з протилежним від урядової знаком. За нею в Румунії проживало перед початком нинішнього століття від 200 до 350 тис. українців5. Дані запозичені з матеріалів Союзу українців Румунії. Вони можуть бути дещо завищені з цілком зрозумілих причин. При офіційних переписах часто поняття національність і громадянство плуталися на користь другого. Над більшістю українців Румунії висить страх, навіяний попередніми режимами, в тому числі й за майбутнє дітей. Розміри матеріалу не дозволяють вдаватися у деталі проблеми, яка потребує глибокого соціального аналізу. Але справжній показник може перебувати десь посередині між обома, вище наведеними. Тісно пов’язаним з піднятою проблемою національної при- належності є питання визнання чи невизнання рідної мови. Цікаво відзначити, що серед тих громадян Румунії, які вважають себе українцями, переважна більшість вважає своєю рідною мо- вою – українську. Ось як виглядає ця справа за наслідками пе- репису 2002 р. З 61 098 осіб, що заявили про приналежність до української громади, 56 116 осіб задекларували українську мову як свою рідну, що склало 93, 96% від усіх переписаних українців Румунії. Румунську мову оголосили для себе рідною 4 540 осіб або 7,43%, угорську – 149 осіб, або 0,24%, німецьку – 24 особи 4 Див.: Моцок В., Макар В., Попик С. Назв. праця. – С. 48–51. 5 Аза Л. О., Попик А. А., Швачка О. В. Українці Румунії: сучасний стан та пер- спективи етнокультурного розвитку. – Київ: Социс-Рівне; «Листа», 1999. – С. 13. 65 або 0,04%, русько-липованську – 226 осіб або 0,37%, сербську – 10 осіб або 0,02%, турецьку – 7 або 0,01%, татарську – 8, теж 0,01%. Наведені дані навіть свідчать, про те, що відсоток українців, які на час перепису визнавали українську мову своєю рідною, дещо зріс між переписами 1992 р. і 2002 р.6 . За даними перепису 2002 р. українці зосереджені переваж- но в повітах Марамуреш, Сучава, Тіміш, Караш-Северін, Туль- ча, Сату-Маре, Арад і Ботошань. Більшість українців Румунії є сільськими жителями. Перепис населення 1992 р., тобто відразу після розпаду соціалістичної системи та її носія – Радянського Союзу, зафіксував стан, коли українці в Румунії на 83,8% прожи- вали в селах. А загалом по країні сільські жителі складали лише 45,7%. Відповідно, українців у містах мешкало 16,2 %, а всього населення – 54,3%7 . У зв’язку з тим, що українці здебільшого є сільськими жите- лями, то в ряді сіл вони складають порівняно високий відсоток населення. Ми володіємо даними десятилітньої давності. Вони дещо застаріли, але не настільки, щоб суттєво відрізнятися від сучасного стану. Тоді вони виглядали наступним чином. У 59 се- лах українці складали понад 20% від усього населення, у тому числі, в 30 селах – від 20% до 49%, у 13 селах – від 50% до 89%, у 16 селах – понад 90%. Половина з тих сіл розташована у повіті Марамуреш, по декілька в інших повітах8 . Очевидно той факт, що більшість українців Румунії є сіль­ ськими жителями, сприяв більш високому рівневі збереження рідної мови. У Сучавському повіті, тобто у Південній Буковині, за наслідками останнього перепису він склав 99,8%, у Мараморсько- му – 98,47%, Караш-Северінському – 92,51% і Ботошанському – 99,22%. В інших повітах цей показник не такий оптимістичний, але також достатньо високий9. Авторові цих рядків, починаючи з 1992 р., доводилося неодноразово бувати в Румунії і брати участь в різноманітних заходах – міжнародних фестивалях української пісні і танку, з’їздах Союзу українців Румунії, відзначеннях ро- ковин видатних українців (Тарас Шевченко, Ольга Кобилян­ 6 Моцок В., Макар В., Попик С. Назв. праця. – С. 50. 7 Там само. – С. 51, 49. 8 Там само. – С. 49; Трощинський В. П., Шевченко А. А. Назв. праця. – С. 190. 9 Моцок В., Макар В., Попик С. Назв. праця. – С. 51. 66 ська, Сильвестр Яричевський та ін.), відкриттях осередків СУР, богослужіннях в православних і греко-католицьких церквах, ви- ступати в навчальних закладах і на міжнародних конференціях тощо. Доводилося неодноразово бувати й в українських селах. Вони є дуже цікавими з мовно-побутового боку. Наприклад, на Сучавщині, зовсім близько до кордону з Україною, мальовничо роз- кинулося село Негостина. Жителі – поголовно українці. Незважа- ючи на те, що школа румуномовна, з кількома годинами навчання української мови на тиждень, діти в позаурочний час спілкуються переважно рідною мовою. В першій половині 90-х рр. зусиллями громади села під орудою директора Комерційного банку в Сіреті Павла Гересим’юка (жителя села) зведено сільський будинок культури, на відкриття якого я їздив разом з незабутнім Назарієм Яремчуком і ім’я якого згодом надано цьому будинку. Інший при- клад. Після фестивалю в Тульчі колективам з України запропо- нували поїхати до українських сіл і там зустрітися з місцевими жителями. Чернівецькій делегації, учасником якої був Іван Дерда, пощасливило потрапити до села Святий Георгій, що в гирлі Ду- наю. До нього можна було дістатися лише невеличким річковим корабликом. Там ми потрапили в обійми нащадків запорізьких козаків, які користуються своєрідним діалектом української мови, але вважають себе стовідсотковими українцями10 . У контексті розуміння процесів, що відбуваються в україн­ ському середовищі Румунії, слід звернути увагу на рівень його власне української освіти. За даними Управління з питань освіти національних меншин Департаменту із захисту національних мен- шин уряду Румунії ще в 1997–1998 н. р. у школах з українською мовою викладання навчалося 443 учні (всі у повіті Марамуреш), зокрема в 1–4 класах (початкова освіта) – 219 учнів, у 5–8 кла- сах (гімназійна освіта) – 84 учні, в 9–12 класах (ліцейна освіта) – 140 учнів. Крім того, у дошкільних установах з українською мо­­ вою виховання перебувало 234 дитини11. За даними на кінець 90-х рр. українська мова викладалася у ліцеї ім. Тараса Шевченка, 13 загальних школах, 46 відділеннях і 253 класах12. Проте фактич- но українською мовою вивчалося лише декілька предметів, як, 10 Особистий архів Юрія Макара. 11 Трощинський В. П., Шевченко А. А. Назв. праця. – С. 195. 12 Там само. 67 наприклад, у ліцеї ім. Тараса Шевченка, відновленому 1997 р. у місті Сігет – Мармацієй, – лише 40% предметів (за іншими да- ними 70%)13 . Що стосується згаданого ліцею, то за свідченнями очевидців цей відсоток тепер суттєво упав14. Якщо продовжувати мову про ліцей ім. Тараса Шевченка, то на час його відкриття там працювало 24 вчителі, серед них – 15 українців. В ньому навчалося майже 300 дітей15. Але, на жаль, навчальний за- клад ще й дотепер не став повноцінним в розумінні того, що він мав би бути флагманом української освіти в Румунії. При тому, ліцеєві не вистачає навчальних площ, що не дозволяє йому розширювати навчальний процес і, відповідно, комплектувати педагогічний ко- лектив. Через відсутність педагогічного навантаження вчителі ча- сто працюють за сумісництвом, що, у свою чергу, призводить до того, що ряд предметів, які мали б вивчатися українською мовою, вивчаються румунською, а вчителі не мають належної кваліфікації. Перспективи активізації цього українського навчального закладу не дуже обнадійливі, оскільки села з компактним проживанням українців віддалені. Їх соціально-економічне становище складне, що суттєво звужує кількість бажаючих навчатися у ліцеї16. Як навчальним предметом українською мовою, за даними офіційної статистики, станом на 1997–1998 н.р. оволодівало 7 708 учнів, у тому числі, 3 775 – у 1–4 класах, 3 908 учнів – у 5–8 класах і 25 учнів – у 9–12 класах. З названої загальної кількості школярів, які тоді вивчали українську мову як предмет, 5 429 були мешканцями Мараморощини. В інших регіонах Румунії цей показник був, поза сумнівом, нижчим. У Сучавському повіті українську мову вивчало 1 792 школярі, в повіті Тіміш – 271 учень, у повіті Караш-Северін – 177 школярів, у повіті Тульча – 39 учнів17 . Крім того, українську мову вивчали діти в 148 групах дошкільних виховних установ. Загалом по Румунії навчання української мови забезпечували 409 вчителів і викладачів, а також 14 вихователів дошкільних установ. У най- ближчому до Чернівецької області Сучавському повіті українська мова в наші дні вивчається лише як окремий предмет у 38 школах з 13 Див.: Моцок В., Макар В., Попик С. Назв. праця. – С. 52–­­53. 14 Особистий архів Юрія Макара. 15 Моцок В., Макар В., Попик С. Назв. праця. – С. 53. 16 Особистий архів Юрія Макара. 17 Трощинський В. П., Шевченко А. А. Назв. праця. – С. 195. 68 румунською мовою навчання. В інших повітах, разом узятих, поза Мараморощиною, кількість таких шкіл майже удвічі менша. Зокре- ма, в Тульчанському повіті ще декілька років тому діяла лише одна група з вивчення української мови у селі Мурігіоль18 . Стосовно методичного забезпечення навчального процесу ук- раїнською мовою, то в Румунії ще до кінця 90-х рр. було видано 25 назв підручників українською мовою. Педагогічні кадри для дошкільних установ і початкової школи з українською мовою навчання готуються у педагогічних навчальних закладах Сігету- Мармацієй та Сучави, а викладачі української мови та літератури – у Бухарестському університеті. Крім того, на зламі століть в університетах міста Клуж-Напока і Сучава відкриті при кафедрах слов’янської філології секції української мови та літератури, які, на жаль, не дуже успішно розвиваються через брак належної бази і кваліфікованих викладачів-мовознавців. Сказане стосується й Бухарестського університету, в якого так само є труднощі з на- бором студентів на українську філологію19. Є ряд факторів, які не сприяють розвиткові освіти рідною мовою серед українців Румунії. Хоч влада Румунії формально й виконує взяті на себе перед вступом до Євросоюзу зобов’язання стосовно сприяння розвиткові національних меншин, насправді не завжди тим питанням переймається. На жаль, до сьогодні не вирішене питання відновлення функціонування українських шкіл у місцях компактного проживання українців. Не налагоджена си- стема підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів. Зрештою, спостерігається відсутність або недостатність навчальних про- грам і підручників для закладів з українською мовою навчання. Проте було б не зовсім коректно повністю перекладати від- повідальність за стан справ з українською освітою в Румунії на ру- мунську сторону. Одним з елементів зовнішньої політики України є всебічна співпраця і підтримка української діаспори. Формаль- но воно ніби так і є. Але насправді реальна допомога останній з боку Української держави бажає кращого. Якщо говорити про українців у Румунії, то це стосується, наприклад, як створення і поповнення бібліотек з українською методичною, навчальною 18 Щодо становища української національної меншини в Румунії (Інформацій- на довідка) // Поточний архів МЗС України. – 2004. – Лютий. 19 Там само. 69 та художньою літературою, так і підготовки чи перепідготовки педагогічних кадрів в Україні20. Щодо останнього, то слід мати на увазі, що відбуваються з цього приводу зустрічі чиновників освітніх відомств обох країн, складаються відповідні протоколи. Але насправді добрі наміри здебільшого залишаються на папері через громіздку бюрократичну тяганину. Крім того, більшість української молоді з Румунії не отримує достатньої матеріальної підтримки, що становить серйозну перешкоду до виїзду на навчан- ня в Україну. Останнім часом, особливо після набуття Румунією членства в ЄС, молодь здебільшого намагається потрапити на на- вчання на Захід. Мені доводилося зустрічати студентів з Румунії, в тому й українців, які здобувають українську освіту в Альбертсько- му, Саскачеванському чи якомусь іншому університеті в Канаді21. Говорячи про забезпечення невід’ємних прав національних меншин, варто звернути увагу на питання свободи світогляду і віросповідання. Відомо, що до 1948 р. більша частина віруючих українців у Румунії об’єднувалася навколо Греко-католицької церк- ви. Після її заборони було створено у складі Румунської православної церкви Православний український вікаріат з місцем перебування у Сігеті-Мармацієй. Згодом, у 1952 р., Православний український вікаріат реорганізовано на Протопопіат з підпорядкуванням його Румунському православному єпископату в Бая Маре. З 1990 р. відновлено Православний український вікаріат. Він перебуває під юрисдикцією Патріархії Румунської православної церкви і об’єднує понад 50 тис. вірних. Незважаючи на формально авто- номний статус Вікаріату, Румунська православна церква не толерує проведення богослужінь у Сучавському та Ботошанському повітах українською мовою. Взагалі, не знаходять позитивного вирішення клопотання про впровадження богослужіння українською мовою в українських населених пунктах22. Попри те, що тепер більшість українців Румунії належить до Православної церкви, частина з них є парафіянами Греко- католицької церкви. В 1996 р. в Румунії відновлено Генеральний вікаріат Української греко-католицької церкви з осідком в Сучаві. Як і в інших посткомуністичних державах, в Румунії існує про- 20 Там само; Особистий архів Юрія Макара. 21 Особистий архів Юрія Макара. 22 Моцок В., Макар В., Попик С. Назв. праця. – С. 54–55. 70 блема з поверненням вірним греко-католикам їх культових спо- руд, насамперед в Південній Буковині та Мараморощині23 . Мабуть не буде зайвим дещо сказати й про публікації україно­ мовних видань. Українці, на відміну від інших національних мен- шин Румунії, наприклад, угорців чи німців, не мають власного видавництва. Тим не менше, українські письменники Румунії мають можливість друкувати свої україномовні твори у держав- ному видавництві для національних меншин Критеріон, при якому функціонує українська секція. Через Раду національних меншин при уряді Румунії видаються українські періодичні ви- дання, такі як: двотижневик «Український вісник», щомісячник «Наш голос». Тривалий час ведуться дискусії щодо поширення і поліпшення якості україномовних радіо- і телепередач. Наявні в ряді міст недостатні за обсягом часу та змістом24. Щодо соціального статусу українців Румунії можна сказа- ти наступне. Вони практично представлені в усіх прошарках суспільства. Оскільки більшість з них є сільськими жителями, то, відповідно, вони в основному зайняті у сільськогосподарському виробництві. Але разом з тим, українці представлені й у про- мисловому виробництві, на транспорті, сфері обслуговування, суспільно-гуманітарній сфері тощо. Однак цілком зрозуміло, що в усіх інших сферах життя румунського суспільства, крім сільського господарства, українці значно слабше представлені, аніж інші національні меншини. Організаційно українців Румунії об’єднують дві громадські організації. Перша з них – Союз українців Румунії – виникла 1990 р., інша – Демократичний союз українців Румунії – 1996 р., як альтернатива першій. Власне, в наявності двох конкуруючих інституцій в українському середовищі проявляється споконвічна слабкість українців, яким дуже важко вдається вибудувати якусь доцільну організаційну структуру, яка б могла вести спільноту до відстоюваннях своїх прав. Перша з названих структур через рік після своєї появи стала членом Світового Конгресу Українців, а також користується фінансовою підтримкою Румунської держа- ви. Чимало для становлення СУР, його розвитку зробив один із його засновників і перший президент – Степан Ткачук, відомий 23 Там само. – С. 55. 24 Там само. – С. 55. 71 український письменник і громадсько-політичний діяч Румунії, який тривалий час представляв українську громаду в парламенті держави. Румунське законодавство передбачає представницт- во у виборних органах влади не лише політичних партій, але й національних меншин. Українці представлені в них, але частіше за квотою провідних політичних партій, а не етнічної групи25. Підбиваючи підсумок, варто зазначити, що в нинішніх умовах, коли Румунія досить впевнено долучається до процесів європей­ ської та євроатлантичної інтеграції, державна влада намагається, бодай формально, підтримувати європейські стандарти стосовно забезпечення прав національних меншин. Щоправда, від зміни державної політики румунські українці особливих преференцій не здобувають. На це вказують щонайменше три причини. По- перше, румунська влада не дуже поспішає реалізовувати взяті на себе зобов’язання щодо розвитку національних меншин, у нашому випадку – української. По-друге, сама українська гро- мада Румунії недостатньо активна у виборюванні своїх прав. А, по-третє, що дуже важливо, Українська держава не надає їй належної допомоги, мова не лише про матеріальну. Зрештою, те що відбувається у політичному житті нашої держави не заохочує зарубіжних українців до національної самоіндентифікації. І на самий кінець. Попри всі негаразди, попри неминучість асиміляції, як об’єктивного процесу, українці мають можливості для збереження і примноження своєї культурно-національної окремішності в умовах нинішньої Румунії, яка активізується в євроінтеграційних процесах. Iuri Makar Ucrainenii din România: situaţie actuală şi perspective în lumina proceselor de integrare europeană În articolul dlui Iuri Makar, pe baza unor materiale oficiale şi neoficiale, se face o încercare de a generaliza situaţia minorităţii naţionale ucrainene din România actuală. 25 Особистий архів Юрія Макара. 72 Autorul îşi concentrează atenţia asupra componenţei numerice a comuni- tăţii ucrainene, amplasării compacte a acesteia pe teritoriul României. Sunt oglindite rezultatele oficiale ale recensământului populaţiei din anul 2002, precum şi calculele făcute de organizaţiile publice, oamenii de ştiinţă etc. După aceasta, folosind o serie de criterii, autorul caracterizează starea actua- lă şi perspectivele păstrării de către ucrainenii din România a indentităţii lor cultural-naţionale. În ceea ce priveşte criteriile după care s-a condus autorul, el a ales în primul rând nivelul recunoaşterii de către ucrainenii din România a limbii materne (ucraineană sau alta). Din materialele disponibile autorul ajunge la concluzia că marea majoritate a persoanelor care se consideră ucraineni recunosc limba ucraineană ca limbă maternă. Următorul factor luat în consideraţie este nivelul învăţământului ucrainean. Autorul articolului îl consideră insuficient, întrucât în România, cu părere de rău, nu există şcoli cu predarea în limba ucraineană în sesnul deplin al cuvântului. Au fost analizate cauzele care frânează soluţiona- rea chestiunii privind învăţământul în limba ucraineană în România. În articol este abordată şi problema libertăţii concepţiilor şi a convingerilor religioase. Ucrainenii din România ţin de bisericile ortodoxă şi greco-catolică, ambele confruntându-se cu dificultăţi: cea ortodoxă – legate de limba slujbelor, iar cea greco-catolică – de retrocedarea locaşurilor de cult. Autorul a analizat şi as- pecte legate de publicaţiile în limba ucraineană, statutul social al ucrainenilor, organizarea vieţii lor. În încheiere se fac concluzii despre posibilitatea conservării şi dezvoltării identităţii naţionale a ucrainenilor din România contemporană, care păşeşte cu încredere pe calea integrării europene. Yuriy Makar UKRAINIANS IN ROMANIA: MODERN STANDING AND PROSPECTS IN THE EUROPEAN INTEGRATION PROCESSES An attempt of the Ukrainian minority generalization on the basis of official and unofficial documents is made. The author focused attention on the quantitative content of Ukrainian society and its compact dwelling in Romania. The article deals with the official data based on the census of population results of 2002, as well as the calculation data of social institutions, scientists, etc. Having chosen the raw of criteria, the author characterized the modern state and prospects of preserving the cultural and national identity by the Ukrainians in Romania. 73 As to the chosen criteria, first of all, the author stressed on the level to which the native language is acknowledged by the Ukrainians of Romania. According to present materials, the author draws the conclusion that a considerable majority of those who consider themselves the Ukrainians acknowledge the Ukrainian language as native one. The next factor under attention is the level of Ukrainian education. The author of the article considers it to be unsatisfactory due to the absence of Ukrainian – language schools in Romania, in the whole sense of this word. The reasons which delay the salvation of the Ukrainian – language education issue in Romania are analyzed. The article reveals as well the freedom of world view and religion. Ukrainians belong to the Orthodox and Greek Catholic Churches, which experience difficulties connected with the divine services for the Orthodox and the return of cult buildings for the Greek Catholics. The author analyzed the case of the Ukrainian – language publications, social status of Ukrainians and the way their life is organized. The author came to the conclusion that it should be made possible to preserve and develop national identity of Ukrainians in modern Romania, that is confidently moving forward to the European integration. Фадей Яценюк (Чернівці, Україна) Бендерська угода 1710 року: причини появи, основні засади та спроби реалізації В есною 2010 року буде відзначатись 300-річчя видатної пам’ятки української та загальноєвропейської державно- політичної думки – Бендерської угоди 1710 року. Поява цієї угоди пов’язана з першою значною політичною еміграцією з України, викликаною Полтавською катастрофою 1709 року. Політичний та організаційний характер еміграції визначалися тим, що територію українського державного утворення на Лівобережній Україні, яке носило назву «Військо Запорозьке», залишив її глава – гетьман Іван Мазепа, з яким було близько 500 козаків і майже 50 стар- шин – представників центральної виконавчої влади й місцевих 74 адміністрацій та керівник автономного політико-територіального утворення Запорозької Січі – кошовий отаман Костянтин Гордієнко з 4 тисячами козаків [36, c. 51–52]. Перша українська політична еміграція стала предметом ува- ги істориків як в Україні, так і за її межами. Вже Д. Бантиш- Каменський [3], А. Маркевич [27], А. Скальковський [34], М. Ко- стомаров [17], Д. Яворницький [42], досліджуючи мазепин­ську добу, аналізували державотворчі ідеї українських емігрантів. Серед праць з даної проблематики, які остаточно виділили українську еміграцію першої половини ХVІІІ століття в окре- мий напрям наукових досліджень, слід відзначити дослідження І. Борщака [4, 5, 6, 7], Б. Крупницького [23, 24], В. Різниченка [33], О. Оглоблина [28], О. Пріцака [31], О. Путра [32], О. Субтель- ного [36], В. Ульяновського [39], О. Лукашевича та К. Манжула [26], Л. Шендрика [40], В. Замлинського [16], В. Шевчука [41], О. Апанович [1], Л. Винара [9], О. Кресіна [18, 19, 20, 21, 22]. Автори публікацій звертають особливу увагу на Бендерську уго- ду між гетьманом і козаками, договори укладені з Кримським ханством та Оттоманською Портою, проекти договорів з Річчю Посполитою та Російською державою, маніфести, меморіали, політичні трактати, листи, що дає їм можливість проаналізувати політико-правову спадщину перших політичних емігрантів. Серед великої кількості документів української еміграції слід виділити епістолярну спадщину Пилипа Орлика – «Дедукцію» (Вивід прав України) [11, c. 45–49], «Маніфест до європейських урядів» [19, c. 379–382], «Щоденник» [13]. Синтетичним уза- гальненням ідей державності політичних емігрантів на чолі з Пи- липом Орликом є угода-договір – «Pacta et Constitutiones legume libertatumque Exercitus Zaporoviensis» [45, c. 1–17], укладена 5 квітня 1710 року в Бендерах між ним, як гетьманом-емігрантом – з одного боку, та старшиною, запорозьким і городовим козацтвом – з другого. Ця угода, крім офіційної назви «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», отримала ще й такі: Конституція Пилипа Орлика, Бендерська Конституція. Угода, укладена в Бендерах, видана багатьма мовами та ви- давництвами. Історики схиляються до думки, що спочатку вона була в двох варіантах. Перший – розширений, написаний латин­ ською мовою для доведення до європейських урядів і впливу на міжнародну думку. Другий – короткий, руською (українською) 75 мовою. Ці варіанти зберігалися у Генеральній Військовій кан- целярії у Глухові. Копія з латинського варіанта українською мо- вою, зроблена генеральним хорунжим М. Ханенком, була пере- дана його потомками О. Бодянському, який видав її в 1859 році [15, c. 242–255]. В 1929 році академік М. Василенко опублікував російський текст та зробив перший ґрунтовний науковий аналіз документа [8, c. 153–171]. В 1958 році в Аналах Вільної Академії Наук (США) ним був вміщений і англомовний варіант уго- ди [44, p. 1260–1295]. Найбільш вживаними в сучасних науко- вих дослідженнях є український текст угоди з латинської мови, який опублікували викладачі кафедри загального мовознав- ства і класичної філології Київського університету [29, c. 7–23] та літературний варіант Валерія Шевчука [38, c. 225–236]. В 1997 році колективом науковців інституту неолатинистики під керівництвом М. Трофимука було випущене чотиримовне пода- рункове (стилізоване під стародрук початку ХVІІІ століття) ви- дання «Конституція Української Гетьманської держави» [37]. Угода-конституція є творчим здобутком прогресивної ук- раїнської державної і політичної думки початку ХVІІІ століття. Вісімнадцяте століття, а точніше, його останні два десятиріччя – це час, коли схвалювалися конституції Сполучених Штатів Аме- рики, Польщі. В Російській імперії спроби створити конституцію мали місце тільки у першій чверті ХІХ століття, але закінчилися трагічним повстанням декабристів 1825 року. Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих держа- вотворчих і громадянських ідей, що були закладені в Конституції Орлика. Вперше в Європі в ній було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі засадах суспільно-політичного життя. Олена Апанович стверджує, що це була по суті перша в світі конституція [1, c. 216]. Авторство у документі не позначене, однак, без сумніву, остаточну його редакцію здійснив Пилип Орлик. Ілько Борщак, працюючи в архівах Франції, знайшов у бібліотеці-архіві замку Дентевіль (Східна Франція), що належав маркізі де Дентевіль, дружині сина гетьмана Григорія, скорочений латинський текст Конституції 1710 року з приміткою П. Орлика: «Я один зложив найбільшу частину договору й зредагував цілий договір» [7, c. 89]. У вироблені окремих положень брали участь: кошовий отаман 76 Костянтин Гордієнко, прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул Григорій Герцик, племінник І. Мазепи Андрій Войнаровський, Іван Максимович та інші [31, c. 6]. П. Орлик стверджував, що допомагали йому «на нарадах люди світського й духовного стану та численні знатні особи, що відвезли наші рішення на Україну» [31, c. 3]. Гетьман прагнув, щоб текст «Пактів й Конституцій законів та вольностей Війська Запорозького» набув поширення серед старшин Лівобережної та Правобережної України і мав силу для всієї України [8, c. 160]. Отже, Конституція 1710 року не була лише емігрантським тво- ром. Це був загальноукраїнський політичний акт. Появу угоди-конституції викликав конфлікт у Бендерах між Андрієм Войнаровським та українською старшиною восени 1709 року. Він був спричинений неоднозначністю питання про розподіл майна покійного гетьмана та наявністю двох чітко виз- начених сторін-претендентів на спадщину, так як Мазепа не зали- шив заповіту. Недостатня впорядкованість у Гетьманщині сфери управління фінансами, нечітке відділення державного скарбу від гетьманського та практика довільного, залежного від обставин, вирішення проблеми спадщини гетьманів, зробили неминучою майнову суперечку між індивідуальним спадкоємцем Івана Мазе- пи – його племінником Андрієм Войнаровським – з одного боку, та українською козацькою державою в особі генеральної старши- ни та кошового отамана Запорозької Січі – з другого. Знаходячись на території іншої держави під опікою Швеції, козаки не могли самостійно в судовому порядку вирішити цей конфлікт, тому змушені були звернутись до Карла ХІІ як до посередника. Колективне звернення старшини під назвою «Покірний меморіал Запорозького війська до святого королівського маєстату Швеції» [19, c. 329–337] від 26 вересня 1709 року було не лише прагненням козаків залишити за собою гетьманський скарб, але й мало значно ширше значення. «Покірний меморіал...» був фак- тично викладом політичних позицій старшини та Коша, бачен- ня ними ситуації, що склалася, та декларацією дій на майбутнє. «Покірним меморіалом...» старшина розглядала себе тимчасовим вищим представницьким органом на час безгетьманства не лише в еміграції, але й в Гетьманщині, так як не визнавала легітимність правління гетьмана Івана Скоропадського. 77 У зв’язку з тим, що фінансово-спадковий конфлікт переріс у судовий процес, який отримав назву – «Бендерська комісія», то «Покірний меморіал...» став першим документом майбутньої судової справи [10, c. 107–133]. Закінчився процес в листопаді 1709 року визнанням А. Войнаровського головним спадкоємцем скарбу. Шведський король, який сприяв передачі скарбів помер- лого гетьмана Войнаровському, схилявся до думки, що він разом зі спадком повинен узяти на себе тягар гетьманських обов’язків. Цього, мабуть, хотів і сам Мазепа, який прагнув передати до рук свого племінника всі засоби – державні і приватні, що були в нього, щоб полегшити йому відповідальне завдання керівника держави поза межами країни [43, c. 26]. Але А. Войнаровський, якого, як твердить О. Оглоблин, «вабили перспективи незалежно- го, багатого й безжурного життя» [28, c. 328], відмовився очоли- ти козаків Гетьманщини в екзилі, чим поставив їх у надзвичайно скрутне становище. Стати на чолі мазепинців випало на долю ге- неральному писарю – П. Орлику, якого було обрано на гетьман- ство 5 квітня 1710 року. Дискусії, які тривали під час діяльності «Бендерської комісії», виявили недосконалість системи гетьманської спадковості, фінан­ сової та судової систем, привели до появи різноманітних звер- нень, меморіалів. Виникла необхідність законодавчо-правового закріплення певних державотворчих положень та норм, юри- дичного оформлення співвідношення повноважень владних структур Гетьманщини, відносин між емігрантами. Діяльність «Бендерської комісії» стала поштовхом до розвитку українського конституційного права, розробки нових політичних принципів організації суспільства, що в кінцевому результаті і привело до необхідності укладення угоди між гетьманом і козаками та появи «Пактів й Конституцій...». «Пакти й Конституції...» складаються зі вступу-преамбули, 16 статей, післямови та присяги Пилипа Орлика, яка санкціонована та підтверджена шведським королем Карлом ХІІ. У преамбулі схематично була викладена історія українського народу козаць- кого, який, ще задовго до Володимира Великого, прийняв хри- стиянство, відіграв вирішальну роль в утворенні державності та прилученні українських земель до європейської цивілізації, але в силу історичних обставин потрапив у рабське ярмо Московського царства і тепер від нього звільняється [30, c. 25–27]. 78 Подана в преамбулі теорія походження українців від хозар служила авторам для спростування спадкових прав царської династії на українські землі (землі Війська Запорозького) та чіткого обґрунтування права Війська Запорозького вийти зі скла- ду Російської держави [20]. У шістнадцяти статтях «Пактів й Конституцій...» були сфор- мульовані головні принципи побудови держави: встановлення національного суверенітету і визначення кордонів держави; за- безпечення демократичних прав людини; визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства – єдності і взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади. Вже перша стаття «Пактів й Конституцій...» визначала, що політичне відокремлення від Москви неможливе без церковного відокремлення, без церковної самостійності, так як віра посідає перше місце серед богословських чеснот. Стаття відкрито заявля- ла про православ’я як панівну релігію в державі та відновлення автокефалії під зверхністю царгородського патріарха з митро- поличим престолом у Києві. При цьому гетьман «зобов’язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині» [30, c. 27]. Чітко визначався національно-державний суверенітет України. Україна обох боків Дніпра мала б бути на вічні часи вільною від чу- жого панування. Головним постулатом була повна територіальна незалежність від Москви. Цю територіальну цілісність країни зобов’язаний був оберігати гетьман [30, c. 28]. Обумовлювало- ся повернення додому всіх невільників-українців, очищення України від царських фортець і «справедливе відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні збройною силою» [30, c. 28]. Вперше, за період козацької доби, передбачалося повернути Києву його столичний статус [30, c. 34]. Серед статей «Пактів й Конституцій...» на перше місце вису- валася проблема взаємовідносин між владою (гетьманом) і наро- дом [30, c. 30–31]. Уже в преамбулі декларується, що головною причиною появи «Пактів й Конституцій...» стало прагнення об- межити владу гетьмана, адже гетьмани перейняли самодержав- ний стиль управління від московських царів. Гетьманська влада, або як стверджує В. Шевчук – «гетьманське самодержавство» [38, c. 231], мала обмежуватись, регулюватись та контролюватись 79 Генеральною Радою. Генеральна Рада складалася з генеральної старшини, полковників та «знатних ветеранів, досвідчених і вель- ми заслужених мужів» [30, c. 30] – виборних депутатів від кожно- го полку і послів від Запорозької Січі. Гетьман був зобов’язаний радитися з ними «про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи» [30, c. 30]. Тричі на рік (Різдво, Великдень, Покрову) Генеральна Рада повинна була скликати сесії – своєрідні сейми з широким представництвом. Без дозволу Генеральної Ради, «на власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися» [30, c. 30]. Всі поточні термінові справи, які не можна було відкладати, повинен був вирішувати гетьман, однак спільно з генеральною старшиною (кабінетом міністрів). Вважаючи, що «деякі Гетьмани Війська Запорозького узур- пували владу, порушуючи всіляке природне право й рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: «Я так хочу, я так велю» [30, c. 30], стаття шоста «Пактів й Конституцій...» значно обмежувала повноваження і владу гетьмана. Обмежен- ня гетьманської влади стосувалося адміністрації, суду, фінансів, виборів старшин, земельних питань, зовнішніх відносин. Гетьман не мав права створювати власний центральний виконавчий апарат та дипломатичний корпус поза структурами, підзвітними гене- ральним старшинам. Йому заборонялось: самовільне здійснення судових функцій; призначення чиновників будь-якого рангу; ко- ристування скарбом Війська Запорозького в приватних цілях; довільне надання земель, окрім рангових; ведення секретних зно- син з іноземними державами, «щоб не завдати шкоди цілісності батьківщини і загальному благу» [30, c. 31]. Таким чином, досить чітко формулювалися начала представ- ницького парламентського ладу, заснованого на демократичних засадах. Зміст шостої статті «Пактів й Конституцій...» свідчить та- кож про суттєве зменшення ролі монарха (гетьмана) у політичній свідомості його творців. Статтею дев’ятою встановлювався розподіл між держав- ним скарбом і тими коштами, які могли бути в особистому роз- порядженні гетьмана. Державний скарб відокремлювався від гетьманського й передавався в розпорядження генерального скарбника – «мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодуш- ного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би 80 млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби» [30, c. 32]. Важливі фінансові справи вирішуються виключно на зборах широкої старшинсько-козацької ради. Особи, які займали посади в державній скарбниці повинні були обиратися. Згідно з цією ж статтею гетьман отримував чітко визначені джерела особистого утримання на час обіймання поса- ди. Йому призначалися рангові маєтності, земельні володіння. «Пакти й Конституції...» вперше регламентували систему місце­ вого управління та самоврядування, яке повинно було очолюватись виборними полковниками. Уряди полковників, яких затверджу- вав гетьман, і сотників були не тільки військовими структура- ми, а й управляли всім населенням відповідного полку і сотні – мали адміністративно-політичну й соціально-економічну владу. Гетьман і урядовці повинні були взаємно поважати один одно- го: урядовці – «виявляти всіляку шанобливість до Ясновельмож- ного Гетьмана, віддавати йому належні почесті й вірно служи- ти», а гетьман – відноситись до них як до «бойових соратників, а не рабів», вважати «своїми помічниками» й не примушувати «до особистої залежності й безглуздої до недостойної при собі присутності» [30, c. 31]. Справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядає не гетьман, а генеральний суд, «який повинен винести рішення не поблажливе й лицемірне, а таке якому кожен мусить підкоритися» [30, c. 31]. Коли в діях гетьмана буде помітне щось шкідливе для народного добра, тоді старшина й козаки-радники мають право «виговорити» про те гетьманові, а він не має права на них «об- ражатися чи мститися, а навпаки – подбати про виправлення по- рушень» [30, c. 31]. Значна увага в «Пактах й Конституціях...» приділялась соціальним низам – рядовим козакам і посполитим. Уперше, з часу укладення «Березневих статей» (1654), в подібному документі з’явилися статті, які вимагали від гетьмана «пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог» [30, c. 32]. Гетьман зобов’язаний був опікуватися утриманням козацьких удів і сиріт. Заборонялося старшині, «урядникам» та «виборним» використовувати козаків і селян на своїх господарських роботах; відбирати у них ґрунти та майно; вимагати проїжджим гетьманським слугам у населення «подарунки, харчі, напої, підводи, супровід і охорону». Спеціальна 81 комісія, після звільнення українських земель від московського підданства, має провести ревізію «усіх видів публічних і приват- них володінь» старшини і повинностей підданих. Скасовувалися ненависні народу державні монополії, оренди, стації [30, c. 32– 35]. У порівнянні з іншими державними договорами гетьманів, у яких зовсім ігнорувалися інтереси низів українського народу, в Конституції П. Орлика законодавчо обмежувалися бюрократичні зловживання, що було суттєвим історичним державотворчим кро- ком уперед. «Пакти й Конституції...» визначали місце Запорозької Січі в територіальній та політичній структурі держави. Вона тракту- валась як частина Війська Запорозького, територіальний об’єкт, що обіймає певні землі на правах посідання. Зберігався особли- вий статус запорозьких козаків, забезпечувались їхні права «за давніми законами і привілеями». Чітко визначалась територія «Низового Війська Запорозького», гарантувалась її непорушність, визначались взаємні обов’язки в захисті територій, як Війська За- порозького в цілому, так і Запорозької Січі зокрема [30, c. 29–30]. «Пакти й Конституції...» вперше правовим чином визнавали ав- тономний статус Запорозької Січі в складі Війська Запорозько- го, визначали її окремі адміністративні кордони та форми участі Коша в управлінні Військом Запорозьким. Аналіз «Пактів й Конституцій...» свідчить, що вони стали першим українським внутрішнім конституційним проектом, були пройняті демократичним духом і визначали прогресив- ний історичний напрям розвитку державних реформ. Основною відмінною якістю, яка й дозволяє трактувати цей документ влас- не як Конституцію, є тенденція до утворення парламентської республіки в Україні, боротьба проти абсолютизму. Засуджен- ня корупції, готовність старшини боротися із зловживаннями в суспільстві, в якому вона домінувала – добрий знак для української еліти. Ця готовність мала в тогочасній Європі небагато парале- лей. В угоді-конституції були чітко сформульовані політико-правові засади будівництва української держави, якою вона бачилась емігрантам на початку ХVІІІ століття. Український народ, в особі визначних козаків, розробив реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на визнані природного права людини і на- роду на свободу і самовизначення, виробив ще незнані в Європі 82 демократичні засади суспільного життя, затвердив вибори всіх державних посад знизу доверху, прийняв нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальний захист основних верств на- селення. За твердженням Д. Яворницького в Конституції Орлика «викладено вповні весь ідеал політичних прагнень, які передові люди із Запорізького Війська бажали б утілити в Україні, а водно- час і в Запоріжжі» [42, c. 300]. Конституція є унікальним історичним документом. Вона за- свідчила високий рівень політичної думки української еліти. Не можна категорично стверджувати, що «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» є документом цілком новим і оригінальним, створеним політичними емігрантами на голому місці. Насправді вони систематизували та розвинули положен- ня, що були апробовані у договорах Гетьманщини з Російською державою, особливо державно-правові акти доби Івана Мазе- пи. Відсутність військового, політичного та адміністративного контролю царського уряду дала змогу емігрантам повніше відобразити ідеї та принципи державотворення, що визрівали в попередній період та внести комплекс нових ідей, які були викликані історичними реаліями та тривалим перебуванням емігрантів поза межами України. Саме в цих документах чітко проявилось концептуальне бачення української державності – її характеру, форми правління, державного устрою тощо. Важливо зазначити, що Конституція не залишалася лише пам’яткою політико-правової думки України першої половини ХVІІІ століття, але й протягом кількох років частково діяла на теренах Правобережної України. Після обрання Пилипа Орлика гетьманом в еміграції та прийняття угоди-договору постало пи- тання про її реалізацію. Перш за все, потрібно було визволити Україну від польського та московського панування. Для цього П. Орлик 10 травня 1710 року отримує від шведського короля Карла ХІІ Густава підтвердження українсько-шведського догово- ру, прийняття «Пактів й Конституцій...» і гарантію незалежності України та її кордонів [19, с. 353–354]. 1 грудня 1710 року в похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет- Гірея і Ю. Потоцького – представника «опозиційного» польсько- го короля С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною. Дипломатична підготовка 83 походу на Україну завершилась укладанням договорів з Крим- ським ханством [19, с. 366–369] і Туреччиною [19, с. 370–377]. Підтримуючи позицію П. Орлика турецький султан у листопаді 1710 року оголосив війну Московській державі [36, с. 67]. Для українського гетьмана-емігранта прийшов час реалізації важли- вих стратегічних планів. Наприкінці січня 1711 року об’єднані українсько-татарсько- польські сили вирушили в похід для звільнення Правобережної України від російської присутності. В складі армії перебувало 4 тисячі запорожців кошового отамана Костянтина Гордієнка, близько 2 тисяч поляків на чолі з київським воєводою Юзефом Потоцьким та 20–30 тисяч буджацьких і білгородських татар на чолі з сином хана Мехмед-Гіреєм. Козацькі полки очолив сам гетьман-емігрант. В організації походу взяли участь 40 шведсь- ких інструкторів [12, с. 255]. Українське населення радо зустрічало війська П. Орлика. Правобережні полки, за виключенням Білоцерківського, визна- ли його владу. Ось тоді й були зроблені спроби поширити дію Конституції на контрольовані території. В полкові та курінні адміністрації були розіслані тексти «Пактів та Конституцій...», але реальних умов для її стабільного застосування не було через постійні військові сутички, спустошеність територій. Ситуація ускладнювалась і через непорозуміння під час походу в Україну між козаками П. Орлика, польськими та татарськими загона- ми, активний опір військ гетьмана І. Скоропадського та графа Б. Шереметєва, поразку шведів у Померанії. Остаточного удару по намаганнях П. Орлика утвердитись в Україні та реалізувати основні засади угоди-конституції нанесло визнання турецьким урядом прав Московської держави на Лівобережжя [24, с. 33], а Польщі на Правобережну Україну [12, с. 258]. Крім цього розпочалася відкрита антиукраїнська політика урядів Англії, Голландії та інших країн. Вони були проти пере- бування козацького війська на території Туреччини, так як бояли- ся військових дій з боку московського царя. Довго перебувати в турецьких володіннях ні шведський король, ні гетьман-емігрант не могли. В 1714 році Пилип Орлик слідом за Карлом ХІІ Густа- вом виїхав у Європу. З цього часу розпочинається новий, майже тридцятирічний еміграційний період в житті П. Орлика, коли він перебуває у Швеції, Німеччині, Франції, Польщі та завершує свій 84 життєвий шлях в Османській імперії. Маючи статус законного во- лодаря України у вигнанні, П. Орлик намагається перебувати в епіцентрі всіх подій, що відбувалися в Європі. Мета його активної дипломатичної діяльності була одна – шляхом укладення різних міжнародних коаліцій добитися від Росії та Польщі звільнення України та відновлення єдиної і самостійної Української держа- ви. Щоб пояснити європейським королям свою позицію, він звертається до них із «Маніфестом...» та політичним меморіалом, який отримав назву «Вивід прав України». В «Маніфесті до європейських урядів» та «Виводі прав України» гетьман-емігрант з’ясовує причини, які призвели до появи козаків у Туреччині, розкриває трагізм українсько-російських відносин, просить прой- нятись інтересами України та бути посередниками в боротьбі за єдину соборну державу, яка б включала і Правобережжя, і Землі Запорозької Січі, і Лівобережжя. П. Орлик уперше в історії української суспільно-політичної думки спробував, апелюючи до міжнародного досвіду, теоретично обґрунтувати невід’ємне право українського народу на створен- ня незалежної національної держави й переконати європейських політиків у необхідності її визнання. Так, у «Маніфесті...», звер- таючи увагу європейських урядів на те, що «визволятись від гноблення є природним правом», гетьман підкреслював: «Ми не можемо незворушно дивитись на страждання нашої коханої Вітчизни, бачити порушення її прав за стількома пунктами. Ми не будемо діяти, керуючись почуттям помсти, а навпаки, згідно із справедливістю та правом, що дозволяє кожному боронити свою власну справу та свою власну мету» [19, с. 381]. Орлик прагнув продемонструвати перед Європою, що Україна є вільною, єдиною, соборною ще з часів Б. Хмельницького, а реалізація української національної ідеї сприятиме збереженню миру в європейському регіоні й не призведе до порушення вста- новленої рівноваги. «Кажу бо, – писав він, – що цей загальний мир не буде тривалим доти, поки не задоволиться справедливих жадань гетьмана Орлика щодо України, поки Московський Двір не задовольнить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього кня- зівства (України) через ослаблення Московщини порушиться європейська рівновага. Навпаки – як свідчить про це приклад 85 Генеральних Штатів (Голландії), котрі ніколи стільки не прислу- жилися спільній справі, як саме від часу, коли утворили могут- ню республіку» [11, с. 48]. При цьому він застерігав європейські країни, що коли вони не допоможуть Україні звільнитися з-під московського ярма й утвердити свою державну незалежність, то зіткнуться із серйозною небезпекою з боку Росії, «яка незаба- ром може змагати до повалення європейської свободи». «Ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, – стверджував П. Орлик, – легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави» [11, с. 49]. Прагнучи до створення незалежної Української держави П. Ор- лик не відкидав можливість, що гарантом або протектором її соборності може бути одна, або кілька держав, при яких був би максимальний рівень внутрішньої та зовнішньої самостійності. Серед таких держав розглядалась Франція, Швеція, Оттомансь- ка Порта. Його звернення до Швеції, Чехії, Угорщини, Франції, Австрії, Ватикану, Польщі закінчилися невдачею. Московське царство після Полтавської катастрофи зробилося могутньою дер- жавою, а після підписання в 1721 році Ніштадтського мирного договору та виходу Росії на балтійське узбережжя цар Петро І став імператором, а Московське царство – Російською імперією. З цього часу Російська імперія посіла провідне місце в Північній і Східній Європі. У шведсько-російський договір українське пи- тання навіть не було включене. Така ситуація призвела Орлика до спроби порозумітися з Пет- ром І. В 1721 році він написав листа Київському митрополиту Стефану Яворському, в якому просив посприяти в отриманні для нього амністії [28, с. 402–425], однак йому було відмовлено. Шукав він протекції і в Туреччині, де знаходились запорозькі козаки, з яких Орлик планував створити армію та використати в слушний момент. В березні 1722 року, прямуючи до Оттоманської Порти, Пилип Орлик таємно прибув із Польщі до Хотина, але був затриманий хотинським сераскером Абді-пашею. Чекаючи роз- поряджень зі Стамбулу щодо Орлика, Абді-паша посилив його спочатку біля Хотина в селі Румла, пізніше наказав пересили- тись до Хотина, а 19 травня 1722 року відправив його до султана. Хотинщина стала останнім клаптиком української землі в житті гетьмана-емігранта [14, с. 114–117]. Наступних двадцять довгих років він провів у турецьких володіннях, звідки йому забороня- 86 лося виїжджати. Спочатку він жив у Салоніках (Греція), потім у Буджаку та Молдові. Однак український гетьман завжди шукав можливостей за- лучити європейські держави до вирішення української справи. Особливо сильними були його сподівання в 1725 році. В цей рік помер Петро І, а французький король Людовік ХV узяв шлюб з Марією Лещинською – дочкою колишнього польського короля прошведської орієнтації Станіслава Лещинського. Однак францу- зи не хотіли загострювати свої відносини з Російською імперією із-за української проблеми [1, с. 237–238]. Не трапилось це і в 1733 році, коли помер промосковський став- леник – польський король Август ІІ. Вся Польща підтримувала Станіслава Лещинського, вбачаючи в ньому свого нового короля. Це вселяло в Орлика нові надії. Але Росія і Прусія не дозволили обрати С. Лещинського. Їх військова допомога сприяла обранню польським королем сина Августа ІІ – Фрідріха-Августа ІІІ [36, с. 145–152]. Слід зазначити, що якщо у Орлика можливі були варіанти протекції або союзу з багатьма державами, то з Москвою тако- го союзу не передбачалось. Гетьман-емігрант у своїх державо­ творчих проектах, аж до 40-х років, відкидав усяку можливість існування української держави в складі Російської імперії. Саме в цей час козаки Олешківської Січі, яка знаходилась на території турецьких володінь, в силу об’єктивних та суб’єктивних обста- вин, почали схилятись до компромісу з царем. Тоді вони поча- ли обговорювати питання про своє повернення [2, с. 53–55]. В серпні 1733 року запорозькі козаки отримали грамоту цариці Анни Іванівни про згоду на повернення та протекцію. Позиція запорожців змусила П. Орлика змінити своє ставлен- ня до ідеї українсько-російського співжиття. В листі до них від 23 квітня 1734 року він прохав переглянути рішення щодо по- вернення у підданство Росії та згрупував умови, при яких мож- ливе перебування запорозьких козаків у складі Російської держа- ви. Найбільш суттєві з них: підтвердження автономного статусу Війська Запорозького разом із Запорозькою Січчю; відновлення традиційного права і судочинства; право вільного вибору геть- мана та старшин; відмова московського уряду від розміщення своїх залог та адміністрації, збору податків та повинностей тощо. 87 Тільки при умові виконання царським урядом цих вимог, козаки можуть повернутися [2, с. 55–56]. Однак лист був написаний у той час, коли запорожці вже поча- ли повертатися в Московську державу і підписали в Лубнах умо- ви договору, запропоновані царським урядом [12, с. 74–78]. Оста- точний перехід козаків Олешківської Січі у царське підданство свідчив про те, що серед запорожців перемогла ідея автономного розвитку в межах Російської імперії. Заборона вільного пересування по країнах, постійна загроза бути схопленим російськими агентами, фінансова скрута, втра- та свого уряду, від’їзд запорожців, – усе це негативно позначи- лося на здоров’ї Орлика. В 1742 році в Яссах сімдесятирічний Пилип Орлик помер – завершилася державотворча місія великого українського патріота. Ідея визволення України, якою жив і для якої віддав усю свою силу Пилип Орлик, – не вмерла. Його духовна спадщина та дер- жавотворча діяльність дають сьогоднішнім українцям можливість глибше збагнути себе як націю. Коли в нашій державі були такі подвижники національної ідеї, як Пилип Орлик, то ми, попри всі свої невдачі й незлагоди, є нація енергоносна, нація зі світлим майбутнім. Список використаних джерел та літератури 1. Апанович О. М. Гетьман України – емігрант Пилип Орлик // Апа- нович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1993. – С. 209–253. 2. Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734– 1775. – К., 1998. – Т. 1. – 695 с. 3. Бантыш-Каменский Д. Н. Жизнь Мазепы. – М.: Тип. А. Семёна, 1834. – 92 с. 4. Борщак І. Вивід прав України П. Орлика // Стара Україна. – 1925. – № 1–2. – С. 1–10. 5. Борщак І. Діярій Пилипа Орлика // Стара Україна. – 1924. – № 9–10. – С. 134–136. 6. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: історичні есе. – Львів: Червона калина, 1991. – 255 с. 7. Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Записки НТШ. – Т. 134–135. – Львів, 1924. – С. 79–136. 8. Василенко Н. П. Конституция Филиппа Орлика // Ученые за- писки института истории российской ассоциации научно-иссле- 88 довательских институтов общественных наук. – Москва, 1929. – Т. ІV. – С. 153–171. 9. Винар Л. Андрій Войнаровський // Винар Л. Козацька Україна: Вибрані праці. – Київ – Львів – Нью-Йорк – Париж, 2003. – С. 378– 455. 10. Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи // Мазепа. Збір­ ник. – Т. 1. Праці Українського Наукового Інституту. Т. XLVI. – Варшава, 1938. – С. 107–133. 11. Гетьман Пилип Орлик. Вивід прав України // Вивід прав Украї­ ни. – Львів: Слово, 1991. – С. 45–49. 12. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. – К.: Альтернативи, 1999. – Т. 8. – 304 с. (Серія «Україна крізь віки»: В 15-ти томах). 13. Діярій гетьмана Пилипа Орлика / Опрацював для друку Ян із Токар Токаржевський-Карашевич // Праці Українського Наукового Інституту: Серія історична. – Т. ХVІІ. – Кн. 3. – Варшава, 1936. – 324 с. 14. Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина: Історичний нарис. – Чернівці: Молодий буковинець, 2002. – 464 с. 15. Договор и постановленія между Гетьманом Орликом и войском Запорожским в 1710 году // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1859. – Кн. ІІ. – С. 242–255. 16. Замлинський В. Творець першої української конституції: Пилип Орлик // Українська ідея: Перші речники. – К., 1994. – С. 63–80. 17. Костомаров Н. Руина. Мазепа. Мазепинцы. – М.: Чарли, 1995. – 800 с. 18. Кресін О. «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запо- розького...» 1710 року: політичний та правовий аспекти // Правова держа- ва. Щорічник науковий праць. – К., 2001. – Вип. 12. – С. 97–113. 19. Кресін О. В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини ХVІІІ століття: Монографія. – К.: Ін-т держа- ви і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 468 с. 20. Кресін О. П. Орлик, Г. Граб’янка і народження хозарського міфу // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К., 1996. – С. 490–491. 21. Кресін О. В. Мазепинці. – К.: ПБП «Фотовідеосервіс», 1994. – 112 с. 22. Кресіна І., Кресін О. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція. – К.: ПБП «Фотовідеосервіс», 1993. – 80 с. 23. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742): Огляд його політичної діяльності // Праці Українського Наукового Інституту. – Вар- шава, 1938. – Т. 42. – 258 с. 24. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742): Його життя і доля. – К.: Дніпро, 1991. – 80 с. 89 25. Лист П. Орлика до С. Лещинського від 7.09.1725 р. / Борщак І. Орликіяна // Україна. – Вип. 10. – 1953. – С. 826–827. 26. Лукашевич О., Манжул К. «Конституція» Пилипа Орлика – історико-правова пам’ятка ХVІІІ ст. – Харків: Основа, 1996. – 51 с. 27. Маркевич А. К пребыванию Карла ХІІ в Бендерах // Киевская ста- рина. – 1889. – № 12. – С. 642. 28. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / 2-ге доповнене видання. – Нью-Йорк – Київ – Львів – Париж – Торонто, 2001. – 464 с. 29. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Вісник Київського університету: Історико-філологічні науки / Упорядник Л. Г. Мельник. – К., 1991. – Вип. 2. – С. 7–23. 30. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозько­ го // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.: Знання, 1993. – С. 25–37. 31. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік / Пер. з латин. та приміт. М. С. Трофимука. – К.: Веселка, 1994. – 77 с. 32. Путро О. З історії першої української політичної еміграції (за архівними джерелами 18 ст.) // Вісник Київського інституту «Слов’янський університет». – 1998. – Вип. 1. – С. 183–192. 33. Різниченко В. Пилип Орлик – гетьман України. Борщак І. Вели- кий мазепинець Григор Орлик: Історичні оповіді. – К.: Укр. письменник, 1996. – 302 с. 34. Скальковский А. Филипп Орлик и запорожцы // Киевская старина. 1882. – № 7. – С. 106–132. 35. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея ХVІІ– ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Альтер- нативи, 1997. – 368 с. 36. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. / Пер. з англ. В. Кулика. – К.: Либідь, 1994. – 240 с. 37. Трофимук М. Конституція Української Гетьманської держави. – К., 1997. – 128 с. 38. Угода та Конституція Пилипа Орлика / Переклад з книжної української мови В. О. Шевчука // Мазепа: Збірник. – К.: Мистецтво, 1993. – С. 225–236. 39. Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави. – К., 1994. – С. 419–497. 40. Шендрик Л. П. Орлик і перша хвиля української політичної еміграції // Північна війна та її наслідки для України: Збірник історико- культурного заповідника «Поле Полтавської битви». – Полтава, 1992. – С. 15–18. 41. Шевчук В. Місія Пилипа Орлика // Шевчук В. Козацька держа- ва: Етюди до історії українського державотворення. – К.: Абрис, 1995. – С. 192–211. 90 42. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У трьох томах. – Львів: Світ, 1992. – Т. 3. – 456 с. 43. Яценюк Г. Боротьба за скарб гетьмана Івана Мазепи // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2004. – Т. 7. – С. 26–28. 44. Mykola Vasylenko. The Constitution of Pylyp Orlyk // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. – 1958, vol. VI. no. 3, 4 (21–22), p. 1260–1295. 45. Pacta et Constitutiones legume libertatumque Exercitus Zaporovien- sis // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей россий- ских при Московском университете. – Москва, 1847. – Кн. 1. – С. 1–17. Tadeu Iaţeniuk Acordul de la Bender din 1710: cauzele apariţiei, prevederile fundamentale şi încercările de realizare În articol sunt dezvăluite cauzele apariţiei, prevederile fundamentale şi încercările de realizare a remarcabilului monument al gândirii de stat şi politice ucrainene şi general-europene – Acordul de la Bender din 1710, cunoscut sub denumirea oficială «Pactele şi constituţiile legilor şi libertăţilor Oştii Zaporojene» şi Constituţia lui Pylyp Orlik. Apariţia lui este legată de prima emigraţie politică mai importantă din Ucraina şi necesitatea de a reglementa relaţiile dintre cazaci şi hatman. În acordul care a devenit primul proiect ucrainean de constituţie au fost formulate clar şi corect din punct de vedere juridic principiile politico-legislative ale edificării unui stat căzăcesc integru. Acordul-constituţie a elaborat modelul real al tipului de republică parlamentară, liberă şi independentă, întemeiată pe recunoaşterea dreptului firesc al omului şi poporului la libertate, credinţă şi autodeterminare. Au fost elaborate, pentru prima dată în Europa, principiile democratice ale vieţii sociale, a fost consfinţită eligibilitatea tuturor funcţiilor de stat de jos până sus, stabilindu-se raportul împuternicirilor structurilor administrative şi relaţiilor reciproce dintre hatman şi cazacii din emigraţie. Acordul cuprinde prevederi nemaiîntâlnite în societatea feudală despre protecţia socială a păturilor de bază ale populaţiei, lupta împotriva absolutismului, corupţiei şi abuzurilor. Pe parcursul întregii sale vieţi hatmanul în emigraţie P. Orlik, folosind mijloacele militare, politice şi diplomatice, a năzuit să realizeze prevederile fundamentale ale Constituţiei şi să elibereze Ucraina. 91 Fadey Yatseniuk BENDERY AGREEMENT OF 1710: REASONS OF APPEARANCE, MAJOR FOUNDATIONS AND ATTEMPTS FOR REALIZATION The article reveals the reasons of appearance, major foundations and attempts of realizations of the famous monument of the Ukrainian and European political thought – Bendery Agreement of 1710, known as Treaties and Constitution of Laws and Freedoms of Zaporizhia Army and Pylyp Orlyk’s Constitution. Its appearance connected with the first wave of political emigration from Ukraine and necessity to adjust relations between Cossacks and Hetman. The agreement being the first Ukrainian constitutional project contained political and legal grounds for development of the Cossack unitary state. The Agreement-Constitution developed a model of a free independent parliamentary state republic founded on recognition of the human right and people to freedom, belief and self-determination, it developed the first democratic foundations of social life in Europe, recognized election of all state post in all levels as well as determined relationship between hetman and Cossack-emigrants. It adopted a decision on social protection of prople, struggle against absolute power, corruption and abuse of power. Богдан Боднарюк (Чернівці, Україна) Північні волості Молдови в епоху пізнього середньовіччя: особливості етнодемографічної ситуації П роблематика даної статті присвячена загальному огляду та ретроспективному аналізу комплексу питань, що сто­ сується особливостей і тенденцій розвитку національних меншин й слов’янського (українського) етнічного елементу в Дністровсько- Прутському регіоні протягом доби пізньої античності та епо- хи середньовіччя (до кінця ХVІІ ст.). Оскільки ця тема в запро- 92 понованому ракурсі та в означених хронологічних межах на- уковцями поки що глибоко не досліджувалася, і ряд виділених проблем ще чекає свого ґрунтовного, всебічного вивчення, автор зробив спробу лише стислого висвітлення основних етапів заселення краю, пов’язаних з його геополітичною специфікою і строкатістю (розмаїттям) локального культурологічного тла, базуючись на даних археології, антропології, демографії, ста- тистики, історичної географії, етнології, свідченнях молдо- слов’янських хронік, інших джерел та ряду допоміжних істо- ричних дисциплін. Зрозуміло, що намічений напрямок досліджень потребує подальшої доскональної розробки. Для більш широкого розуміння окресленої тематики та її панорамного сприйняття, звернемося в першу чергу до синтезних даних палеоантропології. Упродовж століть у Дністровсько- Прутському межиріччі відбувалися неодноразові переміщення населення. При вивченні етногенезу в подібних районах антро- пологічні дані серед матеріалів суміжних дисциплін стають іноді найбільш яскравим показником міграції. Як відомо, культурні елементи можуть поширюватися в результаті дифузій та запозичень, проте поява нових антропологічних типів завжди свідчить про прихід нового населення. На початку нашої ери домінуючим населенням Дністровсько- Прутського межиріччя були племена сарматів і чітко етнічно невизначених носіїв черняхівської культури. Антропологічний матеріал по сарматах порівняно незначний: він представлений серією з Боканського могильника, котра налічує шість недеформо­ ваних черепів, а також окремими черепами з могильників Кри­ ничне, Куконешти, Токмазея й деяких інших. При співставленні виявляється близькість антропологічного типу цих черепів із сарматськими серіями України, на що вказують висновки московського антрополога М. С. Великанової [5, 6, 7, 8]. Означе­ ні матеріали підтверджують історичні й археологічні дані про переміщення на територію Дністровсько-Прутського межиріччя у перші століття нашої ери значних мас сарматського населення зі сходу, із степів Північного Причорномор’я. Цю думку аргу­мен- товано доводить у своїх публікаціях Е. О. Рікман [36, 37]. Від- значимо, що проникнення сарматів у межиріччя фіксується не ли-ше в пам’ятках сарматської культури. Антропологічні матеріали, проаналізовані, зокрема, Т. Алексєєвою, Б. Грековим 93 і Е. Грінсмут-Дальмер, визначають тут проникнення сарматів до іншого етнічного середовища – у склад носіїв черняхівської культури [2, 11, 12, 14]. Фізичний вигляд черняхівців на сьогоднішній день, в цілому, відомий достатньо добре. Зокрема, черняхівці Дністровсько- Прутського межиріччя вивчені, переважно, з могильників Бу­ дешти й Малаєшти. На території України (Прутський регіон) також досліджено декілька могильників (за Т. С. Кондукторовою) [26, с. 43]. Слід підкреслити, що поряд з деякими загальними рисами, черняхівці мали й певні локальні відмінності. Одним з та- ких локальних варіантів є черняхівське населення Дністровсько- Прутського межиріччя. Воно виділяється на загальному тлі особливою граціальністю – меншим зростом, зменшенням основних розмірів черепа й обличчя, послабленим рельєфом на самому черепі. Антропологічні особливості дозволили вченим (за даними К. Гуслистого, Г. Дебеца, М. Левіна, В. Дяченка) зв’язати походження черняхівців виділеного району з стародавніми фра- кійцями й вважати гето-фракійців однією зі складових (важливим етнокомпонентом) населення Дністровсько-Прутського межи- річчя в перших віках нашої ери [15, 17, 18, 19]. Разом з тим, при встановленні генетичного зв’язку дані антропології не відіграють вирішальної ролі. Проте доля сарматського елементу в черняхівському населенні була, як відзначає в своїх публікаціях Г. Федорів, незначною й кількісно нерівнозначна гето-фракійсько­ му компоненту [40, 41]. Таким чином, можна підкреслити, що вже на початку першого тисячоліття нашої ери антропологічний склад населення Дністровсько-Прутського межиріччя – результат складної взаємодії місцевих та прибулих племен. Значно поширена в даному регіоні протягом ІV–ХІІ ст. слов’янська культура представлена двома пам’ятками, котрі надали антропологічний матеріал, – могильником Х–ХІ ст. у с. Бранешти Оргеївського району Молдови й похованням ХІІ ст. в с. Василів Чернівецької області. Порівняння з обширними східнослов’янськими середньовічними матеріалами виявило, що обидві серії за всіма ознаками укладаються в межі змінності кра- ніологічного типу східних слов’ян. Аналізуючи проблему гене- тичних витоків населення межиріччя у цей період, дослідники М. С. Веліканова і Т. І. Алєксєєва [6, 2] дійшли висновків, що співставлення слов’янського палеоантропологічного матеріалу з 94 черняхівським окреслює і вирізняє достатньо глибоку відмінність між обома групами. Слов’яни представлені іншим антропологічним типом – вони більш високорослі й масивні, відрізняються більшими розмірами черепа та іншими пропорціями лицевого скелету. Зазначений напрямок відмінностей не може бути пояснено часовою (або «епохальною») змінністю. Тому вчені-антропологи і археологи, зокрема П. Бирня, М. Рафалович, Я. Головацький, В. Кобичев та І. Хинку, схиляються до думки про відсутність прямих генетичних зв’язків між черняхівцями й слов’янами Х–ХІІ ст. в басейні межиріччя, і про незначний генетичний внесок черняхівських племен у населення наступних періодів даного регіону, – він досить швидко розчинився в новому антропологічному середовищі, пов’язаному з балкано-дунайською культурою, яка активізувалася в Х–ХІІ ст. [4, 16, 24, 43]. На завершальному етапі етногенезу в межах території Дністровсько-Прутського межиріччя, до якого входить і Буковина, пов’язаному зі східнороманським переселенням у даний район й змішанням зі слов’янським елементом, склалося (сформувалося) його сучасне населення [22, 25, 27]. Уточнення хронологічних, географічних та багатьох інших аспектів східнороманського переселення – завдання наступних досліджень. Їх подальший розвиток тісно пов’язаний як із розширенням обсягу археологічних та антропологічних матеріалів ІІ тис. н. е., так і з підвищенням інформативності зарубіжних даних. В середньовічний період, коли територія Буковини входила (після монгольського нашестя) до складу Молдови, джерельна база, що стосується етно-демографічного процесу в Дністровсько- Прутському регіоні збільшилася та урізноманітнилася [1, с. 63–77]. Симптоматичною ознакою епохи стала активізація міграційних тенденцій, які охопили населення значної частини Східної Європи. Особливості переселенських рухів у даний час були обумовлені татаро-монгольською присутністю і військовою активністю Угорського королівства в Східному Прикарпатті. Після нашестя в середині ХІІІ ст. хана Батия на Західну Європу частина татаро-монгольських й половецьких орд, що входили в улус могутнього темника Ногая, розмістилася на рівнинах між Дунаєм та Дніпром, приєднавши до складу своїх кочевій південні степи Дністровсько-Карпатських земель [13, с. 192]. Монгольські 95 кочів’я відсікли ці землі від Подунав’я та Балкан, перекривши доступи значним міграційним рухам. Навздогін за рухом кочовиків відбулося велике переміщення осідлого населення зі сходу, з Північного Причорномор’я. В лісостепових районах Кодр, рідко заселених слов’янами та волохами від нижнього Реута до р. Лопушна й далі за Прут (частково просунувшись на північ – на терени Буковини), до р. Бирлад, у першій половині ХІV ст. з’явилися, за даними М. Авербух, Я. Мельничука і К. Максиміліана, численні нові землеробсько-скотарські посе­ лення колоністів – алан, слов’ян та інших народів, котрі складали різноетнічне населення причорноморських лісостепів [3, 28, 58]. Хоча основний потік переселенців йшов зі сходу, їх певна частина перемістилася також із захоплених татаро-монголами районів Подунав’я, з півдня [33, с. 106]. Міграція у Дністровсько-Прутське межиріччя, що здійснилася за відносно нетривалий час, була, як констатують В. Пічета, Г. Федорів-Давидов, Ю. Янсон, наслідком політики монгольських ханів, спрямованої на створення й господарське засвоєння на завойованих землях нових зон осідлості, котрі слугували переважно економічною та військово-політичною опорою зо- лотоординської державності, джерелом багатств феодалів, яких не міг забезпечити лише традиційний кочовий спосіб виробництва і побут [31, 42, 46]. Наслідком даної міграційної політики було швидке зростання, особливо у центральній частині Дністровсько- Прутського межиріччя міст, як відомо, поширених в Золотій Орді. На захоплених землях інтенсивно будувалися нові «ханські» міста [21, с. 71]. Для цього зганяли полонених ремісників з різних підкорених країн – характерна риса золотоординського соціально- політичного життя наприкінці ХІІІ – в першій половині ХІV ст. [45, с. 89; 69, с. 315]. Протягом першої половини ХІV ст., також за короткий строк, разом зі зростанням народонаселення й підйомом господарства всієї області на притоках Дністра, Реуті («Нове місто») і Ботні (Костешти) виникли міста з дуже строкатим етнокультурним тлом й змішаним населенням. Одну із помітних його частин склали вірменські переселенці з Криму та Закавказзя [20, с. 47– 48; 23, с. 66]. Вочевидь, значна частина була в примусово- му порядку організовано переселена джучидською владою, з метою освоєння й закріплення за собою захопленої території. 96 Тільки цим, на думку Л. Л. Полєвого, можна пояснити швидке переміщення сюди з віддалених частин Золотої Орди значних мас населення, які занесли синкретичну культуру золотоординських поселень ХІV ст., у котрій переплелися риси культур Північного Причорномор’я, Крима, Середньої Азії, Закавказзя, Київської Русі, Візантії та Нижнього Подунав’я [33, с. 109]. Слід відзначити, що такого етнокультурного впливу зазнав і південь Буковинського краю (див. наукові публікації П. Нестеровського, М. Попова, М. Смішка й К. Шмедеса [30, 32 ,38, 44]). Колоністи принесли з собою й досить розвинуте традиційне сільськогосподарське, особливо землеробське, виробництво, ство­ рили багатогалузеву міську ремісничу промисловість, що була в економічному плані зорієнтована на місцеві ринки, відповідно самі ринки з’явилися внаслідок розвитку протягом 40–60-х рр. ХІV ст. порівняно інтенсивного грошового обігу. Разом з тим необхідно підкреслити, що примусова колонізація в першу чергу південно-східної частини Дністровсько-Карпатських земель пов’язана із золотоординським пануванням, виявилася відносно короткочасною й не пережила влади джучидських ханів. Золотоординські поселення та міста (за матеріалами В. Наулка, І. Ністора, І. Порумбєску) припиняють існування в 60-х рр. ХІV ст. одночасно з витісненням татаро-монголів з даного регіону [29, 59, 67]. В другій половині ХІІІ – першій половині ХІV ст. північна і західна частини Молдови, які залишилися за межами татаро- монгольських володінь, стали театром воєнних дій, котрі вели Золота Орда, Угорщина, а надалі й Польща [39, 63, 68, 72]. Про зіткнення між ними свідчать не лише повідомлення писемних джерел стосовно походів, що здійснювалися переважно через Східне Прикарпаття, але також знахідки кочовницького поховання кінця ХІІІ ст. поблизу Сучави (територія Буковини), предметів озброєння ХІІІ–ХІV ст., які залишилися від карпатських походів у районах, де й на сьогоднішній день народна традиція і топоніміка зберігають пам’ять про колишню татарську присутність (див. матеріали М. Матєя й З. Воронки [54, 55, 57, 73]). Молдовське літописання знає лише одну версію відносно малолюдності земель Східного Підкарпаття напередодні появи Молдовської держави. Виникнення князівства в джерелах пов’язується з переходом волоського воєводи Драгоша зі своїми 97 людьми з Марамуреша за Карпати, «тому що там було відлюдне місце на околиці татарських кочовищ», повідомляє нам літопис «Оповідь коротка про молдовських господарів». Літописці ХVІІ ст. – Григорє Урєкє і Мирон Костін, використовуючи свід- чення джерел попереднього часу, також описують ці землі як занедбані, позбавлені населення в період до появи (формування) Молдовського князівства [60, с. 122; 61, с. 204]. Цікаво, що версії середньовічного молдовського літописання перегукуються з повідомленнями угорських хронік, автори котрих були сучасниками описуваних подій, або писали через відносно короткий проміжок часу (50–80 років). Внесена в працю Яноша Туроци (друга половина ХV ст.) хроніка Яноша Кюкюллеї (1320–1394) містить Главу ХLІХ під назвою «Як Молдова, яка перед тим була безлюдною, знов знайшла жителів» [47, с. 438]. У цій главі заселення країни пов’язується з діями повсталого марамурешського воєводи Богдана (майбутнього господаря Богдана І), який зібрав волохів і перейшов з ними в «землю Молдову», «довгий час позбавлену населення через близькість до татар». Блазька хроніка Наума Римнічану (кінець ХVІІІ ст.) містить переказ хронографа Янку-воєводи (Яноша Хуніаді, середина ХV ст.), який повідомляє, що після татаро-монгольського нашестя Молдова і Валахія були спустошені [47, с. 441]. Проте, свідчення літописів про пустельність земель на схід від Карпат не варто сприймати буквально. Дані археології свідчать лише про їх слаб- ку заселеність до початку ХІV століття. На археологічній карті Дністровсько-Карпатських земель до пе­ ріоду ХІІ – першої половини ХІІІ ст. віднесено близько 35 пунктів, де було відкрито поселення, або зібрані окремі знахідки кераміки цього часу. Майже всі вони зосереджуються на схід від р. Сирет, а більша частина у східних та південно-східних областях регіону. Між горами й р. Сирет (Буковинський регіон) відомо лише 3 пункти (тобто 5– 7%), матеріал котрих віднесений до ХІІ – середини ХІІІ ст. У другій половині ХІІ – першій половині ХІV ст. ситуація змінюється: між Сиретом, Прутом й горами розташовуються вже 38% (19 з 50) відо- мих за межами татаро-монгольських володінь пунктів із археоло­ гічними знахідками даного періоду [9, с. 85; 10, с. 144]. Важливо зазначити, що при всій відносності ці дані відобра­ жають поступове зростання населення після татаро-монгольського нашестя у західній, підкарпатській частині, внаслідок колонізації. 98 Наступ угорського феодалізму, котрий протягом ХІІІ ст. освоював трансільванське Підкарпаття, супроводжувався колонізацією се- куїв, валлонів та німців у верхів’ях річок Муреш, обидвох Тирнав і Олта, в місцях східнороманського заселення. На тлі загаль­ ного зростання народонаселення Трансільванії це призвело, як підкреслюють Д. Джуреску, К. Хорет, Ст. Матеш, до активізації міграційного руху серед волохів, які відтіснялися з їхніх земель [51, 52, 53, 58]. Однією з форм антифеодальної боротьби східно­ романського населення було досить потужне переселення (іноді цілими селами) за Карпати й на Буковину [65, с. 117]. Особливо посилився означений процес саме в 70–80-х рр. ХІV ст. Відносно інтенсивності (потужності) міграційних процесів у тогочасній Трансільванії можна судити по тому, що з 2064 сіл, згадуваних в документах між 1251–1350 рр. зникають 669, тобто 32,4% [64, с. 99]. На Буковині в цей час відмічається суттєве збільшення (активний приріст) місцевого населення: кількість поселень з 873 досягає на середину ХІV ст. 1416 [62, с. 135]. Природно, що волохів, котрі переходили на Дністровсько-Карпатські землі (зокрема басейн р. Прут), перш за все приваблювали близькі територіально, й сприятливі за природничими умовами, протилежні східні та північно-західні передгір’я Карпат. Такими були об’єктивні умови зовнішньої міграції населення, яка носила характер колонізації, тобто незвортнього заселення нових, слабоосвоєних місць. В основі подібного широкого переселення східноєвропейських середньовічних етносів були причини переважно соціально-економічного порядку: намагання волоського й русинського населення Трансільванії та Галичини уникнути феодального наступу (що поступово посилювався), на чолі котрого, крім того, перебували релігійно ворожі (католицькі) елементи; в епоху феодалізму даний чинник, як відомо, завжди відігравав одну з визначних ролей [34, с. 201; 35, с. 88–89]. Доречно також згадати ту обставину, що рух селянства часто підтримували позбавлені пільг та привілеїв общинна знать та місцеві дрібні феодали. Досить суттєве, щодо тенденцій впливу, значення мали й традиційні напрямки волоського карпатського відгонного скотарства, котрі підготували (і обумовили) процес переселення до вже означених місцевостей за межами гір. Переселення балканських слов’ян у наступний період відбувалися внаслідок експансіоністських війн Оттоманської Порти [715, с. 273]. 99 Сутність переселенського руху і тло колонізації Східного Під- карпаття на цьому етапі відобразились, як уже підкреслювалось, у літописній оповіді ХVІІ ст. про заснування Молдовського князівства, де реальні факти, які складають раціональне зерно розповіді, переосмислені традицією і переплітаються з пізнішими легендарними нашаруваннями [50, с. 246]. В інтерполяції Симеона Даскала до літопису ХVІІ ст. Григорє Урєкє описується, як волоські пастухи з Марамуреша під час полювання опинилися в районі сучасного м. Сучава, де знайшли пасіку русина Єцко, котрий повідомив їм, що «місця безлюдні… тут панують лише звірі й птахи… і простягаються вниз, до Дунаю, а вгору до Дністра і Прута, де межують з Країною ляхів… Зрозумівши ці слова, мисливці поспішили в Марамуреш, звідки вивели своїх людей у цей бік та інших побудили, оселилися спочатку біля гір й поширилися по Молдові вниз. А Єцко пасічник, як дізнався про поселення марамурешців, відразу ж попрямував і він у Країну ляхів, привів багато русів й оселив їх по річці Сучава вверх і по Сирету до Ботошан» [48, с. 191]. Й далі: «Серед пастухів, котрі потрапили в ці місця, був Драгош, який прийшов з Марамуреша, найповажніший з них. І вони поставили його старшим серед них» [48, с. 191]. Слабка заселеність Східного Підкарпаття і Буковини, елементи общинних звичаїв у середовищі переселенців, які обирають свого керманича, народний селянський характер стихійного пере­ селення волохів та формування у контакті волохів зі східними слов’янами (рушнами) східнороманського молдовського етносу – такими є реальні факти, що завуальовані в легендарну форму літописної оповіді. Новий етап колонізації Східного Прикарпаття й Буковини роз­почався з виникненням Молдовського князівства близько 1359 р. Уява про утворення Молдовської держави в результаті єдиночасного переселення значних мас східнороманського населення з-за гір, з Марамурешу («дескелекат»), що існувала в історіографії довгий час, була поставлена під сумнів ще Д. Ончулом: він сприймав це переселення (і розумів його) як достатньо тривалий процес колонізації [62, с. 210]. Сучасні дослідники, котрі вивчають проблему утворення Молдовської держави, загалом висвітлюють перехід воєводи Богдана з порівняно невеликою дружиною своїх прибічників як політичний акт, який поставив його на чолі руху молдовських 100 феодалів проти влади угорського короля [66, с. 69–70]. Проте одночасно продовжувалась і стихійна міграція населення з-за гір, не пов’язана безпосередньо з політичними подіями, котрі передували появі Молдовського князівства. Тим не менш, зроблений воєводою Богданом у боротьбі з королівською владою політичний хід, котрий сам по собі не міг помітно (відчутно) збільшити населення Молдови, безумовно, мав великі демографічні та соціальні наслідки. Подальше господарське й політичне зміцнення Молдовського князівства залежало не лише від його взаємовідносин з могутнім західним сусідом – Угорським королівством [49, с. 137]. На його східних кордонах, займаючи значну частину Дністровсько-Карпатських земель, знаходився один з найбільших військово-економічних центрів могутньої держави Джучидів – Золотої Орди, з численними поселеннями й великими містами, осередками ханської влади. Переміщене сюди населення було етнічно дуже строкатим. Татаро-монгольська присутність, постійна загроза нападів, економічна та політична залежність від місцевих бегів, які контролювали торговельні шляхи з Чорного моря у Центральну Європу, затримували економічне зростання, перешкоджали подальшому територіальному, демографічному, культурному й державному розвитку Молдови [70, с. 72]. Тому Молдовське князівство, що тільки-но утворилося, відразу ж почало вести боротьбу за витіснення татаро-монголів з терену Дністровсько-Карпатських земель. Успіхові цієї боротьби сприяли внутрішні феодальні усобиці, котрі спалахнули в Золотій Орді в 60–80-х рр. ХІV ст., розгром 1362 р. золотоординських військ місцевих бегів Кутлуга, Хаджи й Дмитрея на притоці р. Півден- ний Буг – Синіх Водах (зараз р. Синюха) литовсько-русинськими дружинами князя Ольгерда й велика битва на Куликовому полі 1380 р. Список використаних джерел та літератури 1. Молдавия в эпоху феодализма. Славяно-молдавские грамоты (XV век – первая четверть ХVII века). – Кишинёв, 1961. – Т. I; 1978. – Т. II. 2. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропо- логии. – М., 1973. 3. Авербух М. С. Войны и народонаселение в докапиталистических обществах (Опыт историко-демографического исследования). – М., 1970. 101 4. Бырня П. П., Рафалович Н. А. Проблема местного населения в Днестровско-Прутском междуречье и Балкано-Дунайская культура Х– ХІІ вв. // Известия АН МССР, 1978. – № 1. 5. Великанова М. С. Данные палеоантропологии о перемещении на- селения в Днестровско-Прутском междуречье в I–II тысячелетиях // Славяно-волошские связи: Сб. науч. статей. – Кишинёв, 1978. 6. Великанова М. С. Палеоантропология Прутско-Днестровского меж- дуречья. – М., 1975. 7. Великанова М. С. К антропологии средневековых славян Прутско- Днестровского междуречья // Советская этнография, 1964. – № 6. 8. Великанова М. С. К этнической антропологии Прутско-Днестров­ ского междуречья в I тысячелетии н. э. // Краткие сообщения Института археологии. – М., 1965. – Вып. 105. 9. Валентей Д. И. Проблемы народонаселения. – М., 1961. 10. Валентей Д. И. Теория и проблематика народонаселения. – М., 1967. 11. Греков Б. Д. Древнейшие судьбы Западной Украины // Новый мир, 1939. – № 10–11. 12. Греков Б. Д. Древнейшие судьбы славянства в Прикарпатских об- ластях // Вестник АН СССР, 1940. – № 10–12. 13. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и её падение. – М., 1950. 14. Грингмут-Дальмер Э. Развитие культурного ландшафта в запад- нославянских областях: проблемы, методы и результаты исследования // Советская археология, 1975. – № 2. 15. Гуслистий К. Г. Утворення української народності // Народна творчість та етнографія, 1960. – № 2. 16. Головацкий Я. Этнографическая карта русского народонаселения в Галичине, северо-восточной Угрии и Буковине // Славянский сборник, СПб., 1877. – Т. 2. 17. Дебец Г. Ф., Левин М. Г., Трофимова Т. А. Антропологический материал как источник изучения вопросов этногенеза // Советская этно- графия, 1952. – № 1. 18. Дебец Г. Ф. Палеоантропология СССР // Труды Института этно­ графии. – М., 1948. – Т. 4. 19. Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. – К., 1965. 20. Дашкевич Я. Р. Розселення вірменів на Україні в ХІ–XVIII ст. // Український історико-географічний збірник. – К., 1971. – Вип. 1. 21. Егоров В. Л. Причины возникновения городов у монголов в XIII– XIV вв. // История СССР, 1969. – № 4. 22. Заклинський Р. Географія Руси. Ч. 1. Русь галицька, буковинська і угорська. – Львів, 1887. 23. Копчак С. І. Населення українського Прикарпаття. – Львів, 1974. 24. Кобычев В. П. В поисках прародины славян. – М., 1973. 102 25. Королюк В. Д. Волохи и славяне русской летописи. – Кишинёв, 1971. 26. Кондукторова Т. С. Антропология древнего населения Украины. – М., 1972. 27. Мишко Д. Соціально-економічні умови формування української народності. – К., 1963. 28. Мельничук Я. С. К вопросу о так называемой волошской колони- зации и волошском праве в Карпатах в XIV–XVIII веках // Ежегодник по аграрной истории Восточной Європы за 1964 г. – Кишинёв, 1964. 29. Наулко В. М. Етнічний склад населення Української РСР. – К., 1965. 30. Нестеровський П. А. Прикарпатські русини (історико-географічний нарис). – Варшава, 1905. 31. Пичета В. А. Основные моменты исторического развития Запад- ной Украины и Западной Белоруссии. – М., 1940. 32. Попова Н. С. Русское население по восточному склону Карпат (гу- цулы – бойки – лемки). – М., 1867. 33. Полевой Л. Л. Очерки исторической географии Молдавии ХIII– XV вв. – Кишинёв, 1979. 34. Пашуто В. Г. Очерки истории Галицко-Волынской Руси. – М., 1950. 35. Рафалович И. А. Славяне VI–IX веков в Молдавии. – Кишинёв, 1972. 36. Рикман Э. А. Этническая история населения Поднестровья и при- легающего Подунавья в первых веках нашей эры. – М., 1975. 37. Рикман Э. А. Поздние сарматы Днестровско-Дунайского между- речья // Советская этнография, 1966. – № 1. 38. Смішко М. С. Ранньослов’янська культура Карпатського підгір’я // Наукові записки інституту суспільних наук. – К., 1953. – Т. 1. 39. Ставровський О. Словацько-польсько-українське прикордоння до 18 століття. – Братіслава–Пряшев, 1967. 40. Фёдоров Г. Б. Население юго-запада СССР в I – начале II тысяче- летия н. э. // Советская этнография, 1961. – № 5. 41. Фёдоров Г. Б. Древние славяне в Прутско-Днестровском между- речье. – М., 1966. 42. Фёдоров-Давыдов Г. А. Общественный строй Золотой Орды. – М., 1973. 43. Хынку И. Г. Памятники балкано-дунайской культуры Х–ХIV вв. лесостепной полосы Молдавии // Археология, этнография и искусствове- дение Молдавии. – Кишинёв, 1968. 44. Шмедес К. Географическое и статистическое обозрение Галиции и Буковины. – СПб., 1870. 45. Шушарин В. П. Этническая история Восточного Прикарпатья в IX– XII вв. // Становление раннефеодальных славянских государств. – К., 1972. 46. Янсон Ю. Э. Сравнительная статистика населения (состав насе- ления; брачность; рождаемость; смертность; механическое движение на- селения). – СПб., 1892. 103 47. Călători străini despre ţările române. – Bucureşti, 1972. – Vol. IV. 48. Hurmuzaki E., Densuşianu N. Documente privitoare la istoria români- lor. – Bucureşti, 1890. – Vol. I., Partea 2. 49. Diaconescu E. Vechi drumuri moldoveneşti. – Iaşi, 1939. 50. Drăganu N. Românii în veacurile IX–XIV pe baza toponimiei şi a ono- masticei. – Bucureşti, 1933. 51. Giurescu D. C. Ţara Românească în secolele XIV şi XV. – Bucureşti, 1973. 52. Giurescu C. C., Giurescu D. C. Istoria românilor. – Bucureşti, 1974. – Vol. I. 53. Horedt K. Contribuţii la istoria Transilvaniei în sec. IV–XIII. – Bucu- resţi, 1958. 54. Istoria medie a României. – Bucuresţi, 1966. 55. Istorie a României. – Bucuresţi, 1964. – Vol. II. 56. Maximilian K. Consideraţii antropologice asupra populaţiei prefeudale de la Dinogeţia (secolele X–XII) // Probleme de antropologie. – Bucuresţi, 1959. – Vol. 4. 57. Matei M. D. Studii de istorie orăşenească medievală (Moldova, sec. XIV–XVI). – Suceava, 1970. 58. Mateş Şt. Emigrări româneşti din Transilvania în secolele XIII–XX (Cercetări de demografie istorică). – Bucureşti, 1971. 59. Nistor I. Ronănii şi Rutenii în Bucovina. Studiu istoric şi statistic. – Bucureşti, 1915. 60. Nistor I. Problema ucraineană în lumina istoriei. – Cernăuţi, 1934. 61. Netta G. Exspansiunea economică a Austriei şi exploatările ei orien­ tale. – Bucureşti, 1930. 62. Onciul D. Epocile istoriei române şi împărţirea ei. – Bucureşti, 1906. 63. Panaitescu P. P. Obştea ţărănească în Ţara Românească şi Moldova. Orînduirea feudală. – Bucureşti, 1964. 64. Pascu Şt. Demografia istorică // Populaţia şi societatea. Studii de demo- grafie istorică. – Cluj, 1972. – Vol. I. 65. Pascu Şt. Voievodatul Transilvaniei. – Cluj, 1971. – Vol. I. 66. Philippide A. Originea românilor. – Iaşi, 1928. – Vol. 2. 67. Porumbescu I. Ceva despre trecutul şi prezentul Bucovinei. – Cernăuţi, 1889. 68. Stahl H. H. Contribuţii la studiul satelor devălmaşe româneşti. – Bucu- reşti, 1965. – Vol. III. 69. Studii de istorie a naţionalităţilor conlocuitoare din România şi a înfră- ţirii lor cu naţiunea română. – Bucureşti, 1976. – Vol. I. 70. Trebici V. Bucovina. Istorie şi demografie // Septentrion, 1990. – № 1. 71. Theodorescu R. Bizanţ, Balcani, Occident la începuturile culturii me- diavale româneşti (secolele X–XIV). – Bucureşti, 1974. 72. Vlad M. D. Colonizarea rurală în Ţara Românească şi Moldova (sec. XIV–XVI). – Bucureşti, 1973. 73. Voronca Z. Rutenizarea Bucovinei. – Cernăuţi, 1903. 104 Bogdan Bodnariuk Plasele de la nordul Moldovei în epoca medievală târzie: particularităţile situaţiei etnico-demografice Articolul cuprinde o privire de ansamblu şi analiza retrospectivă a întregului complex de probleme, care se referă la particularităţile şi tendinţele dezvoltării minorităţilor naţionale şi elementului etnic slav (ucrainean) în regiunea dintre Nistru şi Prut în perioada antică târzie şi evul mediu. Bohdan Bodnaryuk NORTHERN VOLOSTS OF MOLDOVA IN THE LATE MIDDLE AGES: PECULIARITIES OF ETHNIC AND DEMOGRAPHIC SITUATION The body of the article goes on to discuss ethno-demographic process peculiarities on the territory of Bukovyna in the medieval times. The factors that influenced that process are also analyzed. Moreover, the aspects of paleonthropology closely related with populations quantity characteristics of Dniester-Prut Region are based on the numerous factual data. Маріан Токар (Ужгород, Україна) Політика в контексті відносин «Центр – регіон»: політико-історичний досвід Буковини і Закарпаття П олітичні відносини по осі «центр – регіон» завжди при- вертають увагу в розрізі суспільно-політичного розвитку держав. Деяким із них слід вибудовувати нову адміністратив- но-територіальну систему відповідно до вимог часу, іншим – 105 відстоювати принцип владних відносин згідно з історичними традиціями. ХХ століття надало можливості багатьом сучасним українським областям реалізувати декілька різноманітних ва- ріантів політичних відносин в контексті функціонування різних політичних режимів. Але ця можливість була надана внаслідок світових і конкретно європейських трансформаційних процесів, подекуди надзвичайно трагічних. ХХ ст. в політичній історії принесло цілу низку кардиналь- них змін, котрі змушували суспільство мобільно реагувати на них, адаптовуватися або ж не сприймати змісту інституційних проявів у кожному конкретному випадку. Складність процесу трансформації політичних систем (або ж конкретних режимів) у географічних межах обох регіонів (Буковини й Закарпаття) по- лягала в тому, що цей ареал перебував на межі декількох дер- жавних утворень, на зіткненні політико-міжнародних інтересів країн Центрально-Східної Європи, на стратегічній осі «Схід – Захід». Історичний екскурс свідчить про непрості суспільно- політичні відносини місцевих жителів з політичною елітою різного рівня. Однак це стосувалося, передусім, періоду, коли жителі названих територій були насильно усунуті від можли- востей прийняття суспільно значимих політичних рішень, а відтак не могли впливати власними силами на перебіг подій. Це віддзеркалювалося також на ефективності політичного розвит- ку земель. Тому, лише починаючи з початку ХХ ст., коли в цьо- му процесі почали брати безпосередню участь місцеві жителі, на трансформації політичних відносин позначилися умови історико-географічного, світоглядно-ментального й політико- правового характеру. Так, лише одне невелике за територією Закарпаття впродовж ХХ століття носило різні офіційні назви географічної території, що відображала специфіку розвитку політичної системи держави, до якої край відносився: Підкарпаття (у складі Австро-Угорщини) [5, с. 86–134], Руська Країна (у складі Угорської Народної Республіки) [12], Підкарпатська Русь (у складі Чехословацької Республіки) [1], Карпатська Україна (від автономії у складі Чехо­ словаччини – до власної незалежності) [4], Підкарпатська терито­ рія (у складі Угорщини) [7], Закарпатська Україна (напівдержавне утворення з елементами радянізації політичної системи), Закар- патська область (у складі Української Радянської Соціалістичної 106 Республіки та за незалежності України) [10, с. 4]. Не менш складні зміни відбувалися і в Буковині. Такі швидкоплинні зміни вимагали адаптації політичних інститутів краю до вимог тієї чи іншої політичної системи, яка щоразу поглинала досить слабо розвинуті й відносно стабільні крайові політичні підсистеми. Виходячи з останнього слід розуміти й вплив трансформаційних процесів на партійні та електоральні системи. Оскільки згадані вище державні утворення мали відмінні одну від одної політичні системи, в межах яких функціонували різноманітні політичні ре- жими, то відповідно різними були й методи формування органів державної та місцевої влади. Необхідно врахувати й історичну своєрідність розвитку регіонів, яка впливала на різноманітні політичні зміни за останнє століття. Тому, досліджуючи дану проблему, слід виходити із певного аналізу окремих компонентів, які дають можливість об’єктивно змалювати комплексну картину суспільно-полі- тичних відносин у згаданих територіях на прикладі першої по- ловини ХХ ст. Для багатьох українських земель завершення Першої світової війни принесло кардинальні політичні зміни. Серед та- ких опинилися й своєрідні за своїм національно-культурним та історико-політичним розмаїттям Буковина і Закарпаття. Перша з названих територій підпала під юрисдикцію Румунії внаслідок реалізації «історичного права» на Буковину й побудову «Великої Румунії» [3, с. 613]. Друга – шляхом демократичного принципу волевиявлення увійшла до складу Чехословацької Республіки [1, с. 70–90]. В обох випадках визначальною стала Паризька мир- на конференція 1919–1920 р., котра й відіграла важливу роль у подальшій долі Північно-Західної Буковини, Північної Бес- сарабії, Закарпаття. Історичні перипетії тогочасності стали до- брою школою для збагачення політичних традицій місцевого населення. Незважаючи на різний політичний статус земель у межах на- званих держав, їх внутрішньополітичне становище мало спільні ознаки, що вплинуло й на розвиток суспільно-політичних відносин. Регіональна специфіка політичного життя характе- ризувалася можливостями проведення автономної політики в контексті владних відносин. Це можна прослідкувати в контексті аналізу наступних ключових характеристик: 107 1) Процес зміцнення нової політичної системи, формуван- ня режиму диктату й нерівномірності політичних відносин осі «центр – регіон». Запровадження нових політичних режимів надало особливої динаміки суспільно-політичному розвитку в зазначених нами краях. Якщо в Буковині цей режим визначався жорсткістю окупаційних умов, владним контролем з одного боку і зростан- ням національно-політичної свідомості громадян з другого [3, с. 620], то в Закарпатті, яке увійшло до складу Чехословацької Республіки під назвою Підкарпатська Русь у 1919 р., політичний режим відзначався більш позитивними й реальними умовами лібералізації суспільно-політичних відносин [2, с. 640]. Однак, незважаючи на активну державотворчу позицію, місцеве населення як Буковини, так і Закарпаття не спромоглося скористатися історичним шансом на створення єдиної держави. Під впливом офіційних кіл Бухареста і Праги було проголоше- но мирне єднання з жителями карпатських країв, хоча в обох ви- падках мала місце військова окупація (в Закарпатті на перші два роки). Були узгоджені офіційні документи, котрі підкріплювали входження провінцій до Румунії і Чехословаччини відповідно. Таким чином, на нові землі переносилася політична система монархічної Румунії, де владний контроль підсилювався повно- важеннями румунських військових, та демократичної Чехосло- ваччини [8, с. 569]. Впродовж 1919–1939 рр. Закарпаття отримало можливість реа­ лізувати себе в демократичній політичній системі. Здійснюва­лася поступова еволюція нової державної структури в Закарпатті та її інтеграція в політичну систему Чехословаччини. На практиці почалося становлення нової політичної еліти, представники якої висунули пріоритетне питання відстоювання дієвої автономії. Чехословацька політична система мала всі характерні риси де- мократичного суспільства, що перш за все виражалося в дієвості плюралізму, реалізації законодавчих основ, практиці політичного рівноправ’я [9, с. 71]. У цей же час характерно визрівали нерівномірності політичних відносин осі «центр – регіон». Незважаючи на різні політичні ре- жими, як румунська політична влада, так і чехословацька офіційно тримали на відстані питання реалізації автономно-регіональних політичних можливостей Буковини і Закарпаття. 108 2) Система владних відносин у цілому і динаміки політичних процесів. Владний контроль здійснювався через діяльність спеціальних політичних інститутів. З 1918 до 1920 рр. загальне керівництво Буковиною здійснював крайовий уряд (14 держсекретарів), а політичний контроль – два міністри-делегати. З 1920 р. владні по- вноваження отримав президент регіональної комісії з уніфікації, а держсекретарів замінили генеральні директори. З цього часу розпочалося гальмування регіональних владних повнова- жень. Прийняття нової Конституції Румунії 1923 р. викликало подальші зміни в адміністративному структуруванні у напрямку унітаризації держави. Це особливо проявилося в реалізації дея- ких реформ, основною ціллю яких і було порушення рівноваги відносин між центром і регіоном на користь диктату першого [8, с. 566]. Згідно з прийнятим чехословацькою владою Генеральним статутом про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі, було утворено Директорію як дорадчий орган в автономних справах. Адміністратор разом з військовим командуючим кон- центрували в своїх руках виконавчу владу. Проте стосунки між місцевою і центральною владою майже постійно перебува- ли в стадії конфлікту, оскільки надані у Генеральному Статуті широкі повноваження автономній владі не реалізовувались. У всіх управлінських органах відбувалося засилля чеських службовців, оскільки уряд вважав, що місцеві жителі ще не готові професійно виконувати управлінські функції в органах місцевої влади [6, с. 114–117]. З прийняттям Конституції чехословацька влада змушена була піти на деякі поступки у визначенні статусу Підкарпатської Русі, оскільки продовження конфлікту між центральною і місцевою владами не сприяло стабільності політичної ситуації в державі. Згідно зі змінами до Генерального статуту, прийнятими 26 квіт- ня 1920 р., цивільного адміністратора було позбавлено права здійснювати місцеву виконавчу владу. Замість адміністратора вводилась посада губернатора Підкарпатської Русі, до компетенції якого входило здійснення виконавчої влади у питаннях, віднесених до відання автономії. Конституція визначала посаду губернатора Підкарпатської Русі як найвищого представника автономії, який призначається на посаду президентом Чехословаччини. Було та- 109 кож зазначено, що губернатор відповідальний не лише перед Сой- мом Підкарпатської Русі, але й перед владою Чехословаччини [6, с. 122]. Тому трансформація політичної системи, а тим більше її стабілізація та поступова адаптація закарпатських регіональних інститутів до чехословацької політичної системи стала значним кроком уперед у порівнянні з попередніми спробами подібного характеру. 3) Адміністративні реформи, здійснені впродовж 20–30-х рр. ХХ ст. відповідно румунськими й чеськими владними інститу­ тами. Згадана Конституція Румунії 1923 р. покликала негайне ад- міністративно-територіальне реформування. Відправною точ- кою став Закон 1924 р. «Про адміністративну уніфікацію» [3, с. 619–620]. На території Буковини було утворено 5 повітів, котрі свідомо порушували однонаціональну компактність населення. Через це вплив на політичне життя українців окремо взятого повіту значно зменшувався. У 1929 р. було запроваджено нову адміністративну одиницю – міністерські директорати, котрі ліквідували у 1931 р. [8, с. 566–567] У цей час усі важелі влад- них відносин зосереджувалися в руках крайових губернаторів. У 1938 р. відбулось остаточне завершення багатоступеневої адміністративної реформи, внаслідок якої було утворено 10 об- ластей – цинутів, що остаточно ліквідувало традиційно уста- лену територіально-політичну цілість Буковини (завершилась «політика уніфікації»). Мета її полягала все ж у дисбалансі си- стеми владних відносин, в чіткій перевазі контрольного цен- тру над підконтрольним регіоном. Централістську політику підкріплювали й інші реформи, зокрема виборча і реформа землеволодіння (аграрна) [8, с. 568]. Впродовж 1919–1920 рр. чехословацький уряд провів ре- організацію адміністративно-територіального устрою в Під- карпатській Русі. У вересні 1919 р. у краї створюють політичний і шкільний реферати-відділи, а також охорони здоров’я. Зго- дом виникають судовий реферат, поліційний реферат, рефе- рат публічних робіт, реферат пошт і телеграфів, господарсь- кий та фінансовий реферат, реферат соціальної опіки [6, с. 122–123]. 110 Конституція Чехословацької Республіки надавала досить широкі права майбутньому Сойму (крайовому парламенту) Підкарпатської Русі. Згідно з нормами Конституції Сойм міг приймати закони, які стосувалися питань мови, релігії, освіти, а також функціонування місцевої адміністрації. Окрім цього, Сойму можна було приймати спеціальні закони, які стосувалися Підкарпатської Русі та діяли на її території, у випадку надання йому такого права парламентом Чехословаччини, у тому випад- ку, якщо прийняті закони не суперечать чинному законодавству Чехословаччини. Таким чином розпочалася інтенсивна інтеграція Закарпаття в політичну і державну систему Чехословацької Республіки. Цьому сприяли й інші реформи, зокрема земельна й освітня [6, с. 125, 354]. 4) Політика румунізації та чехізації освітньо-мовного про- стору. Одним із суттєвих важелів владної політики був процес мов- ного диктату з боку представників титульних націй. Можна сказати, що це лежало в основі політичних режимів Румунії і Чехословаччини. Скорочення українських класів у школах та університетах (вищий навчальний заклад в Закарпатті, незва- жаючи на обіцянки чехословацької влади, не було відкрито) підтверджував класичний варіант дій нової влади будь-де й будь- коли щодо посилення мовного контролю зокрема в освітньо- виховному просторі. Це стосувалося й використання української мови при богослужіннях і призначення до українських пара- фій священиків-українців, заборони поширювати україномовну літературу, заміни прізвищ. Усе це вписувалося в рамки ідеоло­ гічних концепцій румунізації та чехізації [8, с. 570; 6, с. 116]. Попри певні пом’якшення, навчально-виховний процес усе ж реально підсилював загальнодержавний контекст єдності ру­ мунської та чехословацької націй. 5) Політико-партійне життя регіонів, специфіка партійного структурування і протистояння. Незважаючи на стан облоги, введений офіційним Бухарестом, упродовж 1918–1928 рр. політико-партійне життя було достатньо активним [8, с. 572]. У цей час неабияк виросла й кількість політичних організацій. В Закарпатті і Буковині партії формува- лися як загальнодержавні, так і автономно-регіональні. Спільною 111 була й ознака утворення партій за національною приналежністю жителів (румунські/чеські, українські, єврейські, німецькі, угор- ські, русофільські) [8, с. 572; 11, с. 308]. Відповідно до органі­ заційного структурування й ідеологічного спрямування форму- валися програмні й статутні основи партій; одні стояли на за- садах централізаторської політики провідних державних націй, інші – відстоювали автономні ідеї (як приклад: Демократична партія об’єднання, Українська народна партія (автономні) – Націонал-ліберальна партія, Націонал-цераністська партія (за- гальнодержавні) в Румунії [8, с. 572–576] та Автономний земле- дільський союз, Християнська народна партія, Руська хлібороб­ ська (земледільська) партія (автономні) – Чехословацька соціал- демократична партія, Аграрна партія (загальнодержавні)) [11, с. 312–314]. Практика регіональної партійності в обох випадках мала свої традиції, а тому окремі політичні сили були носіями виключно регіональних інтересів. Переважна більшість партій функціонувала завдяки автори­ тетові її харизматичного лідера (І. Ністор, І. Бретіану, В. Бодна- реску, К. Кракалія в Буковині, А. Волошин, А. Бродій, С. Фенцик в Закарпатті). Протистояння державної й регіональної партійної еліти було зумовлене й тим, що румунські партійні функціонери, так само як і чеські, вважали, що місцеві лідери неспроможні вміло керувати партійними організаціями, а отже це повинні ро- бити професіонали, функціонери з більшим стажем. Своєрідністю була й участь духовенства в політико-партійному житті (Т. Стусяк в Буковині, А. Волошин в Закарпатті). Досить потужно в політичних партіях були представлені селянство й дрібні землевласники (Націонал-ліберальна партія в Буковині [3, с. 622] та Автономний земледільський союз, Християн­ська на- родна партія, Руська хліборобська (земледільська) партія в За- карпатті) [2, с. 645]. Характерними були й часті об’єднання партій (Ліга національно-християнського захисту, Націонал-християн- ська партія в Буковині [3, с. 623] та Об’єднана угор­ська партія, Карпаторуська республіканська земледільська партія в Закар- патті) [11, с. 219–220]. Для населення Підкарпатської Русі но- вим було те, що політичні реалії 20–30-х рр. ХХ ст. базувалися на підвалинах демократичного суспільства. А становлення бага- топартійної системи дало поштовх різнобічному розвитку полі- 112 тичної думки, ідейної боротьби та політичної культури в цілому. 6) Радикалізація українського національного руху. Незважаючи на різні умови політичного розвитку, як в Буковині, так і в Закарпатті відбувалася поступова еволюція українського національного руху. Його радикалізація була без- посередньо пов’язана з порушенням рівноваги владних відносин в контексті осі «центр – регіон». Вона знайшла вираження в діяльності українських політичних організацій (Українська на- родна організація, Українська народно-демократична партія в Буковині [8, с. 579–585], Українська селянська партія, Українське національне об’єднання в Закарпатті) [11, с. 223–240]. Упродовж досліджуваного періоду «українське питання» постійно актуалізувалося. Про це свідчать численні звернення та меморандуми українських політичних організацій та їх лідерів до власних урядів та Ліги націй. Проте, внаслідок розпорошення українських сил не вдавалося ефективно вирішувати необхідні пи- тання національної єдності. Тому логічними звучали ідеї єднання українців на політичній арені в єдину монолітну організацію. В Румунії такою стала Українська національна партія (1927) [8, с. 585–593], а в Закарпатті – Українське національне об’єднання (1939) [11, с. 228–240]. Діяльність останньої стала вершиною державотворчих змагань закарпатських українців у часи прого- лошення Карпатської України в 1939 р., які в повну силу заявили про себе як про політичну націю [4, с. 221–222]. Радикалізація національного руху наприкінці 30-х рр. ХХ ст. була й результатом загрози фашизації регіонів. Діяльність ук- раїнців мала надзвичайно важливе значення для консолідації на- селення на вирішення актуальних проблем тогочасності. 7) Характер виборних процесів. Надзвичайно подібними були виборні процеси в обох регіонах. Традиційною на той час в багатьох країнах була пропорційна ви- борча система. Деякі представники політичних сил включались до списків загальнодержавних партій (А. Мигасюк, В. Лукинюк, Л. Івасюк, Ю. Шпитко та ін. в Буковині та А. Волошин, Ю. Ре- вай, О. Борканюк, Е. Бачинський та ін. в Закарпатті) [8, с. 573; 11, с. 287–304]. Окремі партії брали участь як самостійні суб’єкти виборних процесів. У Закарпатті окремі національні партії йшли 113 на вибори як самостійно, так і блокуючись із більш потужними загальнодержавними організаціями. Таким чином, відносини між центральною та регіональною владами в Буковині й Закарпатті в першій половині ХХ ст. здійснювалися через призму українського національного від- родження [10, с. 3]. Внаслідок складних зовнішньополітичних об- ставин згадані регіони опинилися в різних політичних режимах, а представники регіональної політичної еліти перебували в стадії протистояння з централістськими органами влади через недотри- мання останніми політичних зобов’язань. Список використаних джерел та літератури 1. Болдижар М., Мосні П. Державно-правовий статус Закарпат- тя (Підкарпатської Русі) в складі Чехословаччини. – Ужгород, 2002. – 240 с. 2. Віднянський С. В. Політичні процеси в Закарпатті // Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Т. 5: Українці за межами УРСР (1918–1940). – К., 2003. – С. 621–694. 3. Віднянський С. В. Політичний рух на Буковині та Закарпатті // Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ століття. – С. 616–662. 4. Вони боронили Карпатську Україну: Нариси історії національно- визвольної боротьби закарпатських українців / Під заг. ред. М. М. Веге- ша. – Ужгород: Карпати, 2002. – 709 с. 5. Мандрик І. О. Проблеми відновлення державності Угорщини на першому етапі дуалізму (1867–1890 рр.). – Ужгород, 1997. – 200 с. 6. Нариси історії Закарпаття. – Т. ІІ. (1918–1945). – Ужгород: Вид-во «Закарпаття», 1995. – 664 с. 7. Офіцинський Р. Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщи- ни (1939–1944). – Київ, 1997. – 244 с. 8. Попик С. Д. Політичний рух на Буковині // Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. / Т. 5: Українці за межами УРСР (1918– 1940). – К., 2003. – С. 555–620. 9. Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918–1945. – Москва: Издательство «Европа», 2006. – 564 с. 10. Смолій В. А. Переднє слово // Державотворчий процес в Україні 1991–2006. – К., 2007. – С. 3–4. 11. Токар М. Політичні партії Закарпаття в умовах багатопартійності (1919–1939). – Ужгород, 2006. 12. Худанич В. І., Боднар В. Л. Руська Країна в 1918–1919 роках // Культура Українських Карпат: традиції і сучасність (Матеріали міжн. наук. конф.). – Ужгород, 1994. – С. 272–283. 114 Marian Tokar POLITICA ÎN CONTEXTUL RELAŢIILOR «CENTRU–REGIUNE»: DIN EXPERIENŢA POLITICO-ISTORICĂ A BUCOVINEI ŞI TRANSCARPATIEI Complexitatea procesului de transformare a sistemelor politice (sau a regimurilor concrete) în limita geografică a ambelor regiuni (Bucovina şi Transcarpatia) a constat în aceea că această areolă s-a aflat la graniţa câtorva organizaţii de stat, la contactarea intereselor de stat politico-internaţionale ale ţărilor din Europa Centrală şi de Est, la axa strategică «Est–Vest». Trecutul ne mărturiseşte despre legăturile social-politice destul de complicate dintre băştinaşi şi elita politică de diferite nivele. La transformarea relaţiilor politice au fost marcate condiţiile istorico-geografice, concepţia de caracter mental şi politico-juridic. În pofida statutului politic teritorial diferit în limita statelor numite mai sus, situaţia lor politică internă a avut criterii comune, care a influenţat asupra dezvoltării legăturilor social-politice. Specificul regional al vieţii politice se caracterizează prin posibilitatea de a realiza politica autonomă în contextul relaţiilor autoritare. Aceasta se poate vedea din contextul analizei următoarelor caracteristici, ca procesul de întărire a sistemului politic nou, formarea regimului de arbitraj şi inegalitate a relaţiilor politice pe axa «centru–regiune», sistemul relaţiilor autoritare în întregime şi dinamica proceselor politice, a reformelor administrative realizate în anii 20–30 ai sec. XX, conform instituţiilor române şi cehe autoritare, politica romanizării şi cehizării a culturii şi limbii, viaţa politică şi de partid a regiunilor, specifica structurării de partid şi opoziţie, radicalizarea mişcării naţionale ucrainene, caracterul proceselor naţionale. Marian Tokar THE POLITICS IN THE CONTEXT OF THE RELATIONS «CENTRE–REGION» AS THE POLITICAL AND HISTORICAL EXPERIENCE OF BUKOVINA AND TRANSCArPATHIA In the work it is stated that the complication of the processes of political systems of the concrete regimes in the geographical boundary-lines of these regions consist in that, that the events took place on the border of some state formations on clash of interests of states of Central Eastern Europe on the directions «East–West». The past testified on the complicated political 115 relations of the local inhabitants with the political elite on the different level. It can be followed in the context on analysis of such characteristics as the process of strengthening the new political system, the formation the regime of dictate and the disproportional of political relations on the disproportional of political relations on the direction «Centre–Region» and the administrative reforms which were made during 20–30-th years of the XX centuries by the Rumanian and Chech imperative institutions in the national politics, the party’s life of the regions, radicalism of the Ukrainian national movement, and the character of the elective processes. Сорін ШіпоШ (Орадя, Румунія) Записи французького офіцера Ф. Лазовського як свідчення про події на дністровському кордоні наприкінці XVIII ст. У зв’язку із зацікавленістю Франції у територіях, під­ контрольних Оттоманській Порті, туди було відправлено декількох французьких офіцерів з метою покращення захисту оттоманської армії. Під особливою увагою була оттоманська си- стема укріплень по лінії Дністра, де російські війська кілька разів атакували румунські території, що знаходилися у сфері впливу Оттоманської Порти. Мемуари французького офіцера Лазовського містять інфор­ мацію про значну частину європейського кордону, який нале- жав Порті. Фактично, Лазовський описав оттоманську систему укріплень на кордоні з Царською Імперією, а саме Чілію, Чета- теу Албе, Ізмаїльську та Бендерську фортеці1. Складені за таких обставин рапорти відсилалися Директорату. Їх доповнив п’ятий звіт, що був певним синтезом політичної та військової ситуації 1 Service historique de l’arme de Terre, Château de Vincennes, Fond Turquie d’Europe, Mémoire sur la forteresse Kilia, 4 pp.; Mémoire sur la forteresse d’Akerman, 10 pp.; Mémoire sur la forteresse d’Ismail, 8 pp.; Mémoire sur Bender, 8 pp. 116 Оттоманської Імперії під назвою «Інформація щодо поточної ситуації в Туреччині та її політичні стосунки з Французькою Республікою»2. Якщо звіти про Дністровську та Дунайську си- стеми укріплень вказують лише місяць та рік їх розробок – січень 1789 р., то завдяки останньому звіту нам відомо й власне день – 4 січня 1789 р. Переглядаючи інформацію, надану у звітах, зрозуміло, що французький офіцер особисто перебував на місцях, про які писав. Беручи до уваги той факт, що офіцер Лазовський знаходився на східному кордоні румунських князівств, можна стверджувати, що маємо справу з першим написаним джерелом румунської історії. Ми також вважаємо, що для глибшого аналізу джерела інформації, варто детально розглянути біографічні дані та особистість фран- цузького офіцера, для того, щоб чітко усвідомити причини та цілі, які спонукали Республіку призначити власне його кандида- туру контролювати оттоманський кордон вздовж Дністра, а також дослідити його записки у звітах, відісланих французьким орга- нам влади. Лазовський Джозеф Фелікс народився у Люневілі, графстві Мьорт, на північному заході Франції 20 листопада 1759 р3. На сьогодні ми виявили деякі деталі щодо походження його ро- дини. В положенні, поданому Комісією з громадських робіт та секції підривників до Комітету громадського порятунку, а саме в постскриптумі, редагованому почерком, відмінним від решти на- писаного звіту, йдеться про наступне: «Комісія вважає за необхідне звернути увагу Комітету на той факт, що громадянин Лазовський – польського походження, і може вороже ставитися до росіян, і його почуття помсти врешті-решт зрозумілі; однак, це може вплинути на дії, запропоновані Оттоманському Міністерству»4. З невеликого обсягу інформації, стосовно життя Лазовсько- го, який перебував на румунській території, дізнаємося, що він розпочав навчання у Національній школі з будівництва доріг 2 Idem, Observations sur l’etat présent de la Turquie et sur raports politique de cette puissance avec la Républiqur Française, 15 pp. 3 Service historique de l’branchée de Terre, Château de Vincennes, Dossier 7 yd 498 Lazowski Joseph Felix, Service du Lazowski (Joseph Félix); Brevet de Chef de Brigade du génie 4 Там же, Proposition au Comité au Salut Public. 117 та мостів 1 березня 1779 р5. Звіт, зроблений на прохання Комісії з громадських робіт та секції підривників громадянином Ламбларді, зазначає, що протягом навчання у школі він відвідував занят- тя з хімії, фізики, природознавства та гідродинаміки. Він також вивчав геометрію й алгебру6. Автобіографія, детально описана Лазовським та передана до Комітету громадського порятунку, свідчить, що він відвідував уроки з систем укріплень, які не вхо- дили до обов’язкових занять з проектування7. Повертаючись до звіту, представленого громадянином Ламбларді, можна зауважи- ти, що він високо цінує діяльність інженера Лазовського. У ньому згадується старанність Лазовського під час навчання в школі, на- городи, які він отримав на конкурсах у цій сфері8, а також його навчання на морських будівельних об’єктах у Франції9. Після закінчення школи Лазовського було призначено на поса- ду директора служби технічного контролю за каналами Орлеану, Люену та Урку, де він здійснював такі ж гідравлічні роботи, як і на Марні10. Ми не володіємо жодною подальшою інформацією про Лазовського аж до перших післяреволюційних років. Невідомі об- ставини чи термін, який Лазовський відбував у в’язниці. Рішенням Комітету із загальної безпеки його було звільнено 25 жовтня 1794 р11. Під час заворушень й смут у перші роки революції його вважали ворогом республіки та заарештували. Сам факт його звільнення й те, що він згодом виконував завдання Республіки 5 Там же, Service du Lazowski (Joseph Félix); Brevet de Chef de Brigade du génie; Etat de service de M. Lazowski (Joseph Felix). 6 Там же, Raport du citoyen Lamblardie sur le mémoire ce joint du citoyen Lazowski. 7 Він отримав дві нагороди за складання мап, перше місце – за ескіз та друге місце – за декорування. Він також отримав перше місце з архітектури, Там же, Au Comité de Salut Public de la Convention Nationale. 8 Там же, Raport du citoyen Lamblardie sur le mémoire ce joint du citoyen Lazowski. 9 Він проводив роботи у порті Дьєппу, коли був студентом у 1781 р. Він досліджував Joigny and Provins у 1782 р. та, у тому ж році, він завершив спо- рудження портового шлюзу. У 1783 р., коли він був студентом, його відіслали до Шербурзького порту та у квітні 1784 р., його було призначено інженером після завершення робіт з портовим рейдом. Там же, Raport du citoyen Lamblardie sur le mémoire ce joint du citoyen Lazowski. 10 Там же. 11 Там же, Au Comité de Salut Public de la Convention Nationale. 118 в Оттоманській Імперії, змушує нас вважати його арешт або по- милкою, або результатом висунутих йому звинувачень. Проте достовірних доказів цьому немає. Однак, вивчаючи інформацію стосовно військового життя Лазовського, на нашу думку, події, які сталися з ним, значно вплинули на його подальшу долю. Отже, щоб уникнути подібних ситуацій надалі, йому довелося поступи- ти на службу до Комітету з громадського порятунку, щоб показа- ти свою відданість Республіці12. Ми не виключаємо припущення стосовно існування домовленості між французькою владою та офіцером Лазовським, оскільки влада радила йому поступити на службу Республіці, і таким чином звільнитися від ув’язнення. Лазовський чудово знав, що Республіці конче були необхідні інженери-фахівці, що спеціалізуються на будівництві. У запиті, відправленому Комітету з громадського порятунку, читаємо на- ступне: «З’ясувавши, що Комітетові з громадського порятунку у Порті потрібні інженери, він вважає доцільним повідомити вас, що зміг би виконати це завдання як для цивільних споруд, так і для військових об’єктів, працюючи наразі інженером у Республіці, службу та накази якої він продовжуватиме виконувати»13. Йому було відоме прохання Порти до Франції направити інженерів, які спеціалізуються на військовому будівництві. У своєму листі, інженер Лазовський попросив про іншу можливість працювати на благо Республіки: керувати роботами в Тулоні14. Однак деталі, зазначені в кінці листа, не залишають жодного сумніву стосов- но бажаного місця для роботи15. Також були зазначені моменти стосовно розв’язання фінансових питань Республікою, якщо він буде прийнятий на роботу. Варто зазначити подробиці наприкінці листа, які описують прагнення Лазовського залишити Туреччину. 12 «Він повинен нести службу Республіці або в армії, або всередині, для ви- конання портових та фортечних робіт, або за кордоном, у країнах-союзницях Республіки», Там же. 13 Там же. 14 «Зрештою, оскільки ґрунтовні роботи в Тулоні вимагають активного нагляду за всім, що будується, він також вважає себе придатним для цієї роботи», Там же. 15 «Джозеф Фелікс Лазовський зазначає, що не маючи жодного іншого при- бутку, окрім від виконуваної ним роботи, для нього буде неможливим виконувати свою місію за кордоном без виплати авансу, враховуючи відстань, дорогу, споряд- ження та інструменти, які йому необхідно буде придбати. Він повністю відданий справі, але його віра не допоможе, Там же. 119 Єдиним спірним питанням було фінансове, а не відсутність ба- жання працювати16. Прохання Лазовського було направлено на розгляд до Комісії з громадських робіт, секції підривників. Завданням Комісії було проаналізувати запит та рекомендувати обрану позицію Комітету з громадського порятунку. Як було згадано вище, члени комісії попросили про надання громадянином Ламбларді бібліографічної характеристики Лазовського, можливо для того, щоб підтвердити свої припущення17. Висновки експертів комісії були на користь Лазовського18. Комісія рекомендувала Комітету з громадсько- го порятунку наступне, при умові придатності громадянина Лазовського для цієї роботи: «їм варто назначити його на поса- ду військового інженера на службі у Порті, призначивши його капітаном підривників ІІІ-го класу. Рапорт на підвищення в чині буде відісланий перед його від’їздом»19. Пропозиція, передана Комісії з громадських робіт Комітетом з громадського порятун- ку, була підтримана із однією умовою – документ про отримання посади капітана підривників буде передано Лазовському лише перед від’їздом»20. Організаційні дії щодо відправки офіцерів до Оттоманської Імперії були дуже оперативними. До прикладу, Лазовський був призначений капітаном групи підривників французької армії 11 грудня 1794 р21. Цікаво, що його призначили на посаду капітана І-го класу. Орган, який приймав рішення, не чітко дотримувався рішень Комісії з громадських робіт22. 16 «Він повністю відданий справі, проте його віра не допоможе». Там же. 17 «Перед здійсненням запиту стосовно громадянина Лазовського у Комітет з громадського порятунку Комісія вважала доречним дізнатися більше інформації про його роботу інженером та детально про його кваліфікацію». Там же, Proposition au Comité au Salut Public, 11 December 1794. 18 «Як наслідок з наданої інформації, випливає, що окрім теоретичних знань, набутих громадянином Лазовським у Школі спорудження мостів та доріг, до якої його прийняли 1 березня 1779 р., він також володів високими організаторськими здібностями, особливо у Шербурзі та Дьєппі». Там же. 19 Там же. 20 Там же. 21 Там же. Brevet de Chef de Brigade du génie, Donné à Paris, le [day and month lacking n.n.], l’an neuf de la Republique. 22 Там же, Le Citoien Lazowski, officier du génie, Au Ministre de la guerre, 15.01.1798 р. 120 Після виконання всіх адміністративних формальностей, від’їзд офіцера був лише справою кількох днів. Дійсно, 18 грудня 1794 р. він виїхав з Парижу до Туреччини23. Більш вірогідно, що лише у цілях безпеки, він вирішив подорожувати Середземним морем24. Нам невідомий його маршрут. Ми тільки володіємо інформацією, що він прибув до місця призначення та виконав свої завдання. Доказом цього є його доповіді старшому командуванню та листу- вання з різними відомствами Франції. Він належав до групи офіцерів, відправлених Францією у Туреччину з метою зміцнення системи оборони Імперії, яка переживає глибоку кризу. Головним завданням Лазовського, от- риманим від оттоманських службовців, було «здійснення контро- лю та проектування захисних фортець на кордонах з Дністром та Дунаєм»25. Це підтвердили звіти, представлені Міністру оборони, після його повернення у Францію. З листів, відісланих Міністру оборони, ми дізнаємося, що час, який він провів у Туреччині – приблизно два роки та сім місяців, був доволі складним. Завдяки рапортам по укріпленню берегів річок Дністра та Ду- наю для нас стала цікавою з історичної точки зору доля офіцера польського походження, французького військового, який перебу- вав на службі Порти. Для румунського історика великий інтерес становить той факт, як вищезгадані укріплення, деякі з них були збудовані візантійцями, інші – генуезькими воїнами, які контро- лювали басейн Чорного моря у XVIII ст., пізніше стали належа- ти Молдові26. В нових політичних реаліях фортеці були основою системи захисту у південно-східній Молдові перед їхнім заво- юванням турками. Після того, як Молдова потрапила під вплив Оттоманської імперії, периферійні укріплення були захоплені турками для жорсткішого контролю за новими провінціями, в яких вони були зацікавлені. Із загостренням кризи Оттоманська імперія перейшла у фазу оборони, в той час, як великі сусідні 23 Там же. 24 Там же, Service du Lazowski (Joseph Félix); Brevet de Chef de Brigade du génie; Etat de service de M. Lazowski (Joseph Felix). 25 Там же, Le Citoien Lazowski, officier du génie, Au Ministre de la guerre, 15.01.1798 р. 26 Mircea D.Matei, Geneza şi evoluţia urbană în Moldova şi Ţara Românească până în secolul al XV-lea, Iaşi, 1997; Vasile Drăguţ, Dicţionar de artă medievală românească, Bucureşti, 1976, pp. 88–89; pp. 92–93. 121 держави робили спроби повернути собі християнські провінції, завойовані Портою. Беручи до уваги нове геополітичне стано- вище Оттоманської імперії, основною метою системи укріплень на Дністрі було зашкодити Росії просуватися до гирла Дунаю. З часом укріплення ставали все більш неміцними та доступними для захоплення російськими військами, так як турецька влада не вкладала грошей у покращення системи оборони. Тому, для по- вного виконання тих функцій, задля яких були збудовані фортеці, вони потребували модернізації та швидкої адаптації до тогочас- них методів ведення війни. Оскільки на той час в Оттоманській імперії бракувало інженерів та архітекторів, здатних збудувати систему укріплень відповідно до сучасних стандартів епохи, вла- да все більше потребувала кваліфікованих робітників серед своїх союзників. Джозеф Фелікс Лазовський був одним з тих офіцерів, яких Франція направила до Туреччини з метою зміцнення оборо- ни імперії, яка переживала глибоку кризу. Головним завданням офіцера Лазовського, отриманим від оттоманських службовців, було здійснити проектування та контроль захисних фортець на кордонах з берегами річок Дністер та Дунай. Й справді, починаю- чи з січня 1795 р., коли французький офіцер прибув до Туреччи- ни, до липня 1797 р., коли він залишив столицю імперії, офіцер здебільшого займався контролем чотирьох фортець, щоб окрес- лити в загальних рисах заходи, які він запропонував Порті для покращення її системи оборони. Згідно зі звітною документацією ми переконані, що автор був досвідченим фахівцем та ідеальним спостерігачем. У текстах, написаних чіткою лаконічною мовою, позбавленою зайвих красномовностей, описано все, що на думку офіцера було доцільним в умовах бойових дій з гарнізонами ви- щезгаданих фортець. У них не згадувалося про історію споруд- ження укріплень, про їхню роль в часи інших режимів – можли- во, через відсутність такої інформації – лише чіткий технічний аналіз, з якого автор зробив короткі висновки про переваги та недоліки укріплень та, без сумніву, все, що було необхідне для покращення їхньої захисної функції. Фактично його місія зводи- лась до оцінки стану укріплень та до внесення пропозицій щодо оптимальних рішень для підвищення їх дієвості. Метод, обраний Лазовським для виконання своїх завдань, нас не дивує: він був військовим офіцером, працював у сфері, де порядок, чіткість та суворість були головними атрибутами у будь-якій ситуації. Окрім 122 цього, виконуючи певні замовлення, він діяв відповідно до нада- них йому попередніх наказів. Рапорти, детально розроблені Лазовським, були складені відпо­ відно до чіткого робочого графіку всіх оглянутих укріплень. На по- чатку звітів подається певна інформація стосовно місця укріплень; автор описав їх місце розташування відносно річок, пагорбів та інших форм рельєфу, що могли становити перевагу чи недолік у випадку облоги. Є ще й інший аспект, на якому наголошує автор, а саме детальний опис укріплень. Після аналізу системи укріплень вносилися пропозиції щодо покращення системи захисту фортеці. Дуже важливим аспектом є той факт, що автор кожного разу пояс- нював причини необхідності зруйнувати стіну чи збудувати башту або вирити захисний рів. Вся його робота була спрямована на по- кращення захисної системи фортеці. Зрештою, Лазовський зробив підрахунки стосовно необхідної кількості солдатів для того, щоб витримати довготривалу облогу. За задумом французького офіцера оборона складалася зі спорудження чотирьох укріплень на берегах річок Дністра та Дунаю, які б доповнювали одне одного. Згідно з записками автора, Чілія була «квадратною плоскою фортецею, яка будувалася на той момент на північному рукаві Дунаю, приблизно сім миль вниз вздовж Ізмаїлу»27. Акерман був «дуже старою маленькою фортецею у гирлі Дністра поблизу озера, яке наповнювалося водами з річки перед тим, як впадати у Чорне море»28. Ізмаїл, навпаки, був «великим містом із укріпленнями на кордоні з Бессарабією, на північному рукаві Дунаю, на відстані двох миль вниз від місця, де річка розділяється на кілька рукавів перед тим, як впадати у море»29. В Бендерах була «фортеця, яка простягалася на велику відстань між Хотином та Акерманом, вздовж Дністра, приблизно на 60 миль від першого міста і близько 45 миль від другого. На його території знаходиться старий замок з баштами, які можна використати так само, як і в Хотині, в якості складу, притулку для більшої частини гарнізону та сховища для жінок та дітей під час облоги»30. 27 Там же, Mémoire sur la forteresse Kilia, с. 1. 28 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Akerman, с. 1. 29 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Ismail, с. 1. 30 Там же, Mémoire sur Bender, с. 1. 123 Залежно від ситуації висновки автора щодо якості та ефективності системи укріплень змінювалися. Чіліа «збудована з трьох звичайних бастіонів, чотирьох міцних стін та нерівного бастіону, спорудженого на руїнах старої фортеці. Рови будуть наповнені водою, масивні насипи та загородження викладені кам’яною кладкою. Загалом виконані роботи набагато кращі, ніж в Бендерах та Ізмаїлі»31. На думку Лазовського, причини спо- рудження фортеці Чілії величною Портою пов’язані з «захистом рукава Дунаю біля фортечних стін й звідси вона отримала таку назву»32. Як зазначав автор, «цей рукав непридатний для судно- плавства через мілину біля гирла; лише дуже малі кораблі можуть підійматися тим рукавом, а уряд не може ігнорувати той факт, що під час минулої війни лише дуже малі та мілководні судна, а також російські артилерійські кораблі спромоглися перетнути цей рукав»33. Однак Акерман став найважливішим оборонним укріпленням на кордоні з Росією, відіграючи при цьому важли- ву роль у судноплавстві та торгівлі на Дністрі завдяки своєму сприятливому розташуванню після окупації Росією території між Дніпром та Дністром після укладеного миру у 1792 р. Як зазначав автор, з боку озера «місто захищене замком, збудованим на крутій, стрімкій та достатньо низькій скелі та двома кам’яними кладками, однією низькою з амбразурою, та другою – високою з насипами для артилерії. Перша знаходилася біля глибокого урвища, край якого був захищений баштою. Друга не має такої переваги. [...] Цей замок відокремлений від міста товстою стіною, яка оточує еспланаду, куди гарнізон може відступити у разі капітуляції»34. Рапорти, складені офіцером Лазовським, містять певну кри- тику укріплень, і стіни яких були потім вдвічі потовщені за­ для більшої ефективності оборони. До прикладу, у випадку з Ізмаїлом Лазовський написав наступне: перетворення Ізмаїлу на фортецю стане лише перевагою для нас. На південь ми матиме- мо велику річку, що омиває підніжжя гласису; на заході – велике болото, яке забезпечить захист із декількох фронтів; на сході – пагорб, на вершині якого ми могли б розташуватися й який спри- 31 Там же, Mémoire sur la forteresse Kilia, с. 1. 32 Там же. 33 Там же, Mémoire sur la forteresse Kilia, с. 1–2. 34 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Akerman, с. 2. 124 яв би підтриманню контролю за всією рівниною; й нарешті, на півночі ми матимемо лінію укріплень, кожне з яких полегшува- ло б спостереження у разі будь-якої атаки ворога та, як наслідок, відкриватиме вогонь з двохсотметрових захисних стін»35. У Чілії автор пропонував зберегти старі укріплення, необхідні як для за- хисту та і в якості укриття для гарнізону, оскільки форт для цього замалий. Все-таки башти старого замку після відновлення можуть слугувати притулком для солдат та в якості складів, оскільки деякі нові споруди можуть легко загорітися»36. Думки автора з приводу фортеці Акерману лише підтвердили той факт, що це були найважливіші укріплення на Дністрі та Дунаї. Як підсумував автор: «Якщо велична Порта вважає, що географічне розташування фортеці могло б ефективно сприяти проведенню політичних, торговельних та військових операцій, вона визнає, що їй варто привести фортеці до належного стану, незалежно від основних причин, про які ми говорили раніше, щодо укріплення всього Дністровського кордону; природа прилеглої території не- сприятлива для перетворення Акерману на надійну фортецю»37. Фактично автор пропонував удосконалити фортецю, щоб вона була здатна зупинити напади російських армій. Основні пропозиції Лазовського зводилися до того, щоб піддати ворога обстрілам захисників з великої території стін й запобігти його наближенню до фортеці шляхом спорудження нових укріплень або перебудови вже існуючих38. Французький офіцер предста- вив підрахунки стосовно кількості військових, необхідних для захисту фортець. Що стосується фортеці Акерману, то він при- близно підрахував, що «трьох- або чотирьохтисячний гарнізон з 900 кіньми, 50 глибокими ровами, 10 гаубицями та артиле- ристами у пропорційній кількості буде достатнім для захисту Акермана»39. Автор вважав, що для захисту Бендер на рік виста- чить 10-тисячного гарнізону, 120 урвищ, 30 гаубиць, військових боєприпасів на шість місяців та їжі40; що стосується Ізмаїлу, 35 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Ismail, с. 2. 36 Там же, Mémoire sur la forteresse Kilia, с. 1. 37 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Akerman, с. 3–4. 38 Там же, с. 4–5. 39 Там же, с. 6. 40 Там же, Mémoire sur Bender, с. 1, 8. 125 то він підрахував, що буде потрібно дев’ять або десять тисяч людей, 130 урвищ, а також 20 гаубиць й боєприпасів на шість місяців41. Проте для забезпечення захисту фортеці Чілії було необхідно 2400 чоловік та щонайбільше 150 коней, близько 20 урвищ, окрім чотирьох чи п’яти гаубиць42. Окрім технічних деталей, які стосувалися найдоцільніших заходів по зміцненню лінії безпеки, рапорти французького офіцера звертали увагу на важливості системи укріплень на Дністрі для Порти, щоб зберегти панування над провінціями Європи, а та- кож гостру потребу оттоманського керівництва знайти найкращі шляхи розв’язання проблем. Звіти Лазовського підтверджують, що в нього могли скластися власні погляди на стосунки Порти з Росією. «Я не залишу Дністер, – він писав, без нагадування урядові про те, що Хотин, Бендери й Акерман є єдиними форте- цями, які захищають його береги, і що вони далеко розташовані один від одного. Цих декілька фортець, які обороняють найбільш віддалений кордон Оттоманської Імперії на відстані 100 миль вздовж Дністра, могло б вистачити величній Порті, поки вона знаходиться далеко від ворога завдяки постійним союзни- кам – Польщі й татарам, вона могла б уповільнити просування російських військ за допомогою різних політичних ситуацій та сприятливих диверсій, таким чином маючи час, щоб зібрати чисельну армію з країн, чиї провінції вона завжди обороняла. Коли росіяни, вже втомлені від важких походів та зменшення їх чисельності через хвороби й шаблі татар, які підпорядковувалися Порті, досягали територій Імперії, їм необхідно було брати в об- логу по черзі Бендери та Хотин. Цьому сприяла велика відстань між цими двома фортецями, що дозволяла їм проникати на молдавську рівнину. Незважаючи на це, перебуваючи далеко від батьківщини, вони шукали безпечне місце, щоб вербувати новобранців й поповнювати боєприпаси, принесені ними для продовження боротьби»43. Висновки автора відображають заплутаність російсько-отто­ манських відносин у тій частині континенту, їхню динамічність, яка врешті-решт призвела до зміни балансу сил між двома 41 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Ismail, с. 8. 42 Там же, Mémoire sur la forteresse Kilia, с. 4. 43 Там же, Mémoire sur la forteresse d’Akerman, с. 6–8. 126 імперіями, еволюції кризи в Оттоманській Імперії. Французький офіцер помітив руйнування балансу сил у другій половині XVII ст.; факт того, що Порта втратила своїх традиційних союзників, татарів та Польщу, робить її вразливою для російських військ, які наближаються до Дністра. Висновок, акцентований декілька разів, стверджував, що захисні споруди Порти були застарілі, і таким чином полегшували перетинання росіянами кордону. Автор мемуарів, презентованих Директорату, був людиною, яка мала безпосереднє відношення до системи укріплень на кордоні Оттоманської Імперії та Росії. Рапорти містили деталі укріплень, планів та ескізи офіцера щодо покращення системи оборони Порти на кордоні з Росією. Всі вони засвідчують те, що автор був безпосереднім учасником подій на території, яку описував, що значно посилює важливість наданої інформації. Слушно зазначити, безпосередньо володіючи ситуацією в Оттоманській Імперії, Лазовський наполягав на розриві відносин Франції з Оттоманською Імперією, оскільки ці стосунки не при- несли очікуваних переваг його країні, крім того, він виступав за початок військової кампанії із завоювання Єгипту44. Час, який він провів у Оттоманській Імперії, змусив автора зіштовхнутися з певними перешкодами, через складні ситуації, які зазнала країна наприкінці XVIII ст. Автор довів, що союзницькі відносини Франції та Порти не приносили ані політичної, ані економічної користі його країні. З політичної чи військової точки зору, Ла- зовський вважав, що «Туреччина, яка не мала статусу могутньої держави, яку вони змушені були боятися та водночас встановити з нею дружні відносини, перетворилася на одну з найслабших держав Європи»45. Такі економічні аргументи, як-от переваги для Франції від обміну торгівлею чи стратегічні переваги, до прикладу, важлива роль Порти у захисті від Росії у протоках, за- перечувалися Лазовським. Французький офіцер довів, що після підписання Сістовського мирного договору Росією, Австрією та Портою, «росіяни та німці отримали переваги, порівнюючи наші 44 Service historique de l’arme de Terre, Château de Vincennes, Observations sur l’etat présent de la Turquie et sur raports politique de cette puissance avec la Républiqur Française, с. 1–15. 45 Там же, с. 2. 127 торгівельні відносини з Туреччиною»46. Окрім цього, збереження територіальної цілісності Оттоманської Імперії у зв’язку з кри- зою потребуватиме величезних витрат та жертв з боку Франції. Лазовський виступав проти надання політичної та військової підтримки Порті47. Дуже цікаво, що завдяки аргументам на ко- ристь відмови від союзу з Портою та переорієнтації політики на Єгипет й Близький Схід, він передбачив військову кампанію На- полеона в Єгипті48. Якщо економічні та політичні переваги були очевидними, то й труднощі військової кампанії в Єгипті не ви- кликали сумнівів. Однак ніхто не очікував військових ускладнень одразу після висадження французьких військ. Проте знаючи, що внутрішні механізми Оттоманської Імперії потерпали від коруп­ ції та нестачі зацікавленості клерків та військовокомандуючих, Лазовський передбачив найсприятливіші рішення для задово- лення інтересів Франції. Союз із Портою був неприроднім та занадто дорогим для країни, метою якої було управляти конти- нентом. Їм потрібен був сміливий політичний та військовий ма- невр, який Лазовський описав Директорату наступним чином: «Якщо доля Республіки – завжди бути європейським третей­ ським суддею, то які ж інші заходи можуть бути безпечніші для уряду, ніж швидке досягнення своєї мети, збереження союзу, який зараз ще більш неприбутковий та невигідний, ніж на по- чатку. Нам не варто навіть витрачати гроші на закупівлю зброї для здійснення інтервенції на території, які Туреччина ось-ось втратить; і замість того, щоб нерозсудливо виснажувати свої ресурси для підтримки мусульман, скарби Алжиру допомогли 46 Там же, с. 3. 47 «Але, здається, що ми навряд чи зможемо залишити турків у Європі (17); якщо, для того, щоб зробити це, нам доведеться втратити армію, флот й казну, таким чином, що ми боялися б наслідків такого виснаження, не є священним обов’язком утримувати такий альянс, який є тягарем для Республіки, й зміцнити нашу владу тими ж методами й засобами, які використали Росія та Австрія, щоб посилити свої» (Там же, с. 12). 48 «Коли вже архіпелаг належатиме нам, Єгипет природно зазнає занепаду. І для того, щоб отримати цю стратегічно важливу територію або, іншими словами, щоб звільнити єгипетський народ від рабства, від якого він довго страждав, достатньо буде заслати десять або двадцять тисяч мамелюків (воїнів-рабів), які не володіють військовими знаннями, й подалі від цих родючих земель» (Там же, с. 13). 128 б їх всіх вирішити, а столітня здобич повернеться у кругообіг та торгівлю»49. Звіти офіцера Лазовського загострюють увагу на зацікавленості Франції в Оттоманській Імперії та її кордоні з Росією. Одно- часно вони прогнозують політичну зміну інтересів його країни стосовно Порти. Майбутні військово-політичні події у Східній Європі та Балканах частково підтвердять здогадки французького офіцера щодо долі Оттоманської імперії. Вони доводять, що важ- лива роль Росії на той час все ще була недооцінена, на відміну від Франції. Sorin Şipoş Notiţele ofiţerului francez F. Lazowski – mărturii ale evenimentelor care au avut loc la frontiera de pe Nistru la finele sec. XVIII Pe fondul creşterii interesului Franţei pentru spaţiile aflate sub dominaţia Porţii sunt trimişi numeroşi ofiţeri francezi pentru a îmbunătăţi capacitatea de apărare a armatei otomane. O atenţie specială a fost acordată sistemului de fortificaţii otoman de pe linia Nistrului, locul pe unde trupele ruseşti au atacat în mai multe rânduri teritoriile româneşti aflate sub dominaţia Porţii. Memoriile ofiţerului francez Lazowski conţin informaţii asupra unei părţi însemnate din frontiera europeană a Imperiului Otoman. Concret, Lazowski descrie sistemul de fortificaţii otoman dinspre frontiera cu Imperiul Ţarist, respectiv cetăţile Chilia, Cetatea Albă, Ismail şi Bender. Rapoartele întocmite cu acea ocazie au fost înaintate Directoratului. Acestea sunt întregite de un al cincilea raport, un fel de sinteză privind situaţia politico-militară a Imperiului Otoman, intitulat «Observaţii cu privire la starea actuală a Turciei şi la raporturile politice ale acestei puteri cu Republica Franceză». Dacă în cazul rapoartelor despre sistemul de fortificaţii de pe linia Nistrului şi a Dunării este consemnată doar luna şi anul redactării – ianuarie 1798, pentru ultimul raport avem şi ziua, respectiv 4 ianuarie 1798. Relatările ofiţerului Lazowski evidenţiază interesul manifestat de Franţa faţă de Imperiul Otoman, faţă de frontierei sa cu Rusia, dar în egală măsură anunţă schimbarea de politică a ţării sale în raport cu Poarta. Evenimentele 49 Там же, с. 14. 129 politico-militare ulterioare din spaţiul Europei Răsăritene şi în Balcani vor confirma în parte consideraţiile ofiţerului francez în legătură cu destinul Imperiului Otoman, însă vor demonstra faptul că însemnătatea Rusiei, deşi recunoscută, a fost totuşi subestimată atunci când, spre exemplu, opunea această putere Franţei. Sorin Sipos TESTIMONIALS ON THE DNIESTER BORDER IN THE NOTES OF FRENCH OFFICER LAZOWSKI AT THE END OF THE 18th CENTURY Due to France’s interest in areas under the control of the Porte, several French officers were sent to improve the defence of the Ottoman army. Special attention was granted to the Ottoman fortification system on the Dniester line, where the Russian armies attacked the Romanian territories under the Porte domination several times. The memoirs of the French officer Lazowski comprise information on a great part of the Ottoman Empire European border. Basically, Lazowski described the Ottoman fortification system at the border with the Tsarist Empire. The accounts of officer Lazowski brings to the foreground the interest of France towards the Ottoman Empire and its borders with Russia. At the same time, they foretell the political change of his country concerning the Porte. The future political-military events in Eastern Europe and the Balkans would partly confirm the opinions of the French officer concerning the fate of the Ottoman Empire. Yet, they would show the fact that the importance of Russia, although acknowledged, was still underrated at the time, when it was opposed to France, for instance. 130 Розділ 2 БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР СТОСУНКІВ: ЕНЕРГЕТИЧНІ ТА ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ Галина Дроздова (Сімферополь, Україна) Україна та Молдова в пострадянському інтер’єрі Г еополітичні конструкції сьогодні, коли глобалізація пропо­ нує нову версію світового порядку, активно трансформу- ються в практичні конфігурації політичних взаємовідносин [1, с. 270]. Найбільш гостро геополітичні орієнтири проявляються в країнах, які модернізують свої соціально-політичні та економічні облаштунки. Будучи водночас вбудованими в різноманітні політичні формування, в різні типи геоекономічних залежностей, ці країни використовують просторово-географічні чинники в якості важли- вих орієнтирів свого розвитку, намагаються пристосувати їх для компенсації понесених збитків чи недоотриманих прибутків. У цьому сенсі Україна, Молдова і Румунія, як й інші напів- периферійні держави, наприклад Росія, активно використовують геополітичні орієнтири для розробки державної політики, пере- творивши їх у напрям свого позиціювання як на зовнішній, так і на внутрішній політичній арені. І це далеко не випадково для пострадянського простору. ХХ століття було позначене драматич- ними подіями. Тричі змінювались кордони держав, розпадались великі імперії. Після розпаду СРСР розпочався не завершений і досі процес змін міжнародного і регіонального балансу сил, якісної трансформації усієї архітектури політичних зв’язків та відносин [2, с. 28]. Залежно від конкретно-історичних параметрів країни головними, домінантними в процесі міжнародної ідентифікації стають ті чи інші аспекти. Щодо України, Молдови, Румунії та Росії, це проявилося і в проблемах прикордонного розмежуван- ня; і в необхідності регулювання багатьох одержаних у спадок 131 етно-національних і конфесійних конфліктів; і в налагодженні по суті нових відносин зі своїми союзниками і конкурентами на міжнародній арені; і в розв’язанні внутрішніх міжрегіональних і центр-периферійних протиріч, які порушують проблему збе- рігання територіальної цілісності країн тощо. Метою статті є виявлення спільних і відмінних рис міжнарод- ного становища України та Молдови на пострадянському просторі. Безумовно, це питання буде вирішено з урахуванням розстановки сил у регіональному політичному трикутнику Україна – Румунія – Молдова, а також змістом відносин із провідними міжнародними акторами регіону – Європейським Союзом, НАТО, Російською Федерацією. З 1991 р. двосторонні стосунки Україна – Молдова, Україна – Румунія формуються серед перманентного загострення ситуації навколо сепаратистської придністровської Молдавської Респуб- ліки, територіальних претензій Румунії на о. Зміїний. Україна втягнута в цей «заморожений конфлікт», який понад десятиліття є чинником нестабільності в цій частині Європи. Основною ге- нетичною проблемою відносин є домінування успадкованих від радянських часів методів ведення політики, в тому числі й на дво- сторонньому рівні [3, c. 18]. Спільне Україна та Молдова належать лише до трьох країн СНД (тре- тьою є Грузія), які офіційно проголосили мету – стати у майбут- ньому членами Європейського Союзу та/або НАТО. Цим ці дві країни декларують відмінність своїх стратегічних пріоритетів від тих, що визначила для себе Російська Федерація. Обидві країни протягом тривалого часу (поки що безуспішно) домагаються від ЄЄ визнання перспективи членства в цій організації. Позитивна позиція Румунії щодо європейських України та Молдови є запо- рукою розвитку успішної практики «дипломатичного діалогу» в Раді євроатлантичного партнерства та Раді Європи [4]. Україна, Молдова та Румунія належать до найбідніших країн Європи. За рівнем ВВП та доходів на душу населення Молдова посідає останнє місце у Європі. Україна – передостаннє. За під- сумками 2006 р., напередодні вступу Румунії в ЄС, показник ВВП на душу населення становив 36,4% від середньоєвропейського рівня [5]. 132 Одним із важливих напрямів зовнішньополітичної діяльності України та Молдови можна виділити створення коаліцій ГУ- УАМ і Балто-Чорноморської співдружності (БЧС), як про- тиваги російським імперським амбіціям. Перша з них спря- мована на досягнення консолідації з країнами Чорномор’я, Кавказу і Центральної Азії з метою створення транснаціональної транспортної і нафтогазової інфраструктури. Друга коаліція передбачає співробітництво з країнами Балтії та Чорномор’я з метою налагодження тісного політико-економічного та куль- турного співробітництва. БЧС (за умов її ефективної реалізації) відкриває широкі політичні перспективи та створює стратегічну вісь, яка дала б змогу стабілізувати весь Південно-Східний регіон пострадянського простору, проходила б по лінії Київ – Кишинів – Бухарест та Київ – Тбілісі – Баку. До того ж обидва стратегічні напрями добре узгоджуються, взаємодоповнюють і посилюють один одного. Варто нагадати, що ідея створення Балто-Чорноморської конфедерації не нова. Свого часу вона була висунута й ідеологами української державності М. Грушевським і С. Рудницьким [6, с. 34]. Але через дефіцит конструктивного лідерства Києва та за- цікавленості Кишинева ці об’єднання перебувають в стагнації. Україна, Молдова та Румунія зіткнулись із подібними пробле- мами посткомуністичних трансформацій: незавершеністю демо- кратичних та ринкових реформ, високим рівнем корупції, пробле- мами з реалізацією прав і свобод громадян. Україна та Республіка Молдова є фундаторами Співдружності незалежних держав і спільно беруть участь у діяльності усіх статутних органів СНД. В той же час обидві країни вибірково ставляться до ініціатив та проектів, що реалізуються в рамках Співдружності. Зокрема, ані Україна, ані Молдова не є учасни- ками Договору про колективну безпеку СНД («Ташкентського пакту»), який, за задумом його російських ініціаторів, мав стати альтернативою НАТО на пострадянському просторі. Україна та Молдова не брали участі в створенні Митного со- юзу (1997 р.), пізніше перетвореного у Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС). З травня 2002 року обидві країни ста- ли (і залишаються єдиними) спостерігачами в ЄврАзЕС. Відмінність у підходах обох держав до співпраці в рамках по- страдянських структур стала виразно проявлятись з 2001 року, 133 коли Україна на чолі з президентом Кучмою розпочала виразний дрейф у бік Росії, шукаючи там опору проектові авторитарно- корпоративної держави, а «комуністична» Молдова, розчарував- шись у політиці Росії стосовно придністровської проблеми, по- чала політику ситуативного зближення з Європейським Союзом. Молдова не приєдналася до проекту Єдиного економічного про- стору, угоду про створення якого підписали президенти Росії, України, Білорусі та Казахстану у вересні 2003 року [7]. Після приходу до влади в Молдові (2000 р.) Комуністичної партії на чолі з В. Вороніним офіційний Кишинів спробував зробити СНД пріоритетом зовнішньої політики, однак виявилось, що простір для маневру, на який може розраховувати Молдова в рамках СНД, є замалим. Уміла гра керівництва Придністров’я як у Києві, так і у Москві спричинила появу у двох ключових «центрах» СНД потужного протираспольського лобі, яке вияви- лося зацікавленим у збереженні статус-кво на невизначену пер- спективу. Емісарам Смірнова вдалося переконати як Київ, так і Москву в необхідності фіксації принаймні квазі-незалежності Тирасполя через федералізацію (а фактично конфедералізацію) Молдови. Практика підтримки Придністров’я при Президенті України Л. Кучмі, «план Президента України В. Ющенка», маючи підґрунтя експорту електоральної демократії в Придністров’ї та ініціювання «помаранчевої революції» в Тирасполі вказують, що ідея патронату України над придністровським регіоном у будь- якій міжнародно-правовій чи тіньовій формі, перманентно витає в коридорах київської влади. Але молдовські комуністи змінили риторику та на останніх виборах висунули антиросійську, проєвропейську виборчу програму та знову одержали перемогу. Еліти Москви та Києва підтримують (на відміну від усіх інших країн) регулярний діалог з Придністров’ям. Спроби контргри воронінської Молдови на російському та українському «полях» виявились малоефективними. В результаті в Кишиневі утвер- дилися в думці, що як Київ, так і Москва свідомо підігрують придністровському режиму, виступаючи «гарантами» збережен- ня того стану речей в регіоні. Показово, що внаслідок вищеозначеного в Молдові спос- терігається паралельне наростання антиросійських і антиук- раїнських настроїв. І Росія, і Україна все частіше сприймають- ся, особливо в опозиційних колах Молдови, як носії імпер- 134 ського, недружнього начала, що сповідують пострадянський, не- європейський тип ведення зовнішньої політики. Участь України та Молдови у пострадянських форматах не призвело ані до врегулювання придністровського конфлікту, ані до вирішення інших проблем двосторонніх відносин. У своєму ставленні до СНД Україна та Молдова виходять передусім із реалій економічної доцільності існування співдружності, розвит- ку взаємовигідних торгово-економічних відносин. Разом з тим координація зовнішньоекономічної діяльності України в рамках СНД спрямована на розвиток власної повноцінної економіки в різних географічних напрямах, без абсолютизації якогось з них. Обидві країни із застереженнями сприймають інтеграційні про- цеси в СНД. Зокрема, ані Україна, ані Молдова не входять до До- говору про колективну безпеку СНД («Ташкентського пакту») та Євразійського економічного співтовариства, обмежуючись стату- сом спостерігачів у останньому. Молдова більш вибірково, аніж Україна, ставиться до інтеграційних проектів в СНД, зокрема, не входить до Єдиного економічного простору (ЄЕП) Росії, України, Білорусі та Казахстану (але й ЄЕП не працює). Україна, Молдова та Румунія є партнерами по Організації Чор- номорського економічного співробітництва (ОЧЕС). Зміна систе- ми міжнародних відносин і необхідність самостійно відстоювати свої інтереси об’єктивно спровокували появу різних регіональних організацій: Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ), ОЧЕС [8]. Участь України та Молдови в такому регіональному інтеграційному об’єднанні як ОЧЕС обумовлена транзитним характером їх економік. Росія також входить в ОЧЕС. Ще в 2003 р. Президент Росії В. Путін дав вказівку: використати і підсилити роль ОЧЕС для розвитку південних регіонів Російської Федерації, а також розвивати прибережні зони, інфраструктуру при- бережних і курортних регіонів. В першу чергу, Росія концентрує зусилля на збереженні домінуючої ролі в регіоні, контролі над на- фто- і газопроводами і основними вантажопотоками на залізницях, авто- і авіамагістралях країн Центральної і Середньої Азії. У другу чергу, Росія останнім часом надає велику увагу питанням безпеки, розширення сфер діяльності BLACKSEAFOR та приєднанню до турецької ініціативи «Чорноморська гармонія» [9, с. 412–429]. Румунія стала членом ЄС в 2007 р. Росія зробила спробу еко- номічного тиску на ЄС в зв’язку з останнім розширенням. Україна 135 та Молдова належать до групи «нових сусідів ЄС», стосовно яких з боку Євросоюзу застосовується «Європейська політика сусідства» (ЄПС). І Україна, і Молдова неодноразово висловлю- вали незадоволення неадекватністю ЄПС своїм очікуванням, од- нак, на відміну від Росії, все ж беруть участь у розробці Планів дій в рамках ЄПС. Крім того, більш трьохсот тисяч жителів Мол- дови мають румунське громадянство. Варто нагадати, що 1 липня 2006 р. на урочистостях з вшанування призерів олімпіади з історії Молдови президент Румунії Траян Бэсеску заявив, що Бухарест запропонував Молдові вступити в ЄС єдиною державою. А також засудив план Молотова-Рібентропа, згідно з яким від Румунії були відокремлені Бессарабія та Північна Буковина (нині Чернівецька область України). Відмінне Молдова – типова мала аграрна держава з обмеженим колом ресурсів та можливостей. Україна належить до групи європейських середніх індустріальних держав із відповідними потенціалами, що можуть бути в повній мірі реалізовані у випадку завершення трансформаційних процесів. Україні вдалося забезпечити суверенітет і територіальну цілісність у повному обсязі, незважаючи на територіальні претензії окремих держав, тоді як Молдова має проблему Придністров’я, сепаратистської квазі-держави. Конституція Молдови містить норму про те, що Молдова – нейтральна держава, що обмежує простір для маневру і не дає можливості поставити питання про вступ до НАТО. Україна має статус позаблокової держави. Молдова включена до Пакту Стабільності – програми Євро- пейського Союзу для країн Південно-Східної Європи, на відміну від України. Молдова – єдина в СНД парламентарна держава. За Консти­ туцією і президент, і уряд обираються парламентом, що оби­ рається за пропорційною системою. Україна – парламентсько- президентська система з виразними авторитарними тенденціями. Україна, Молдова та Румунія є стратегічними союзниками. Однак ця об’єктивна спільність не використовується сторонами як фундамент для побудови зрілих партнерських відносин. Дер- жави повинні мати відправну точку – ідею єврорегіонів Верхній Прут (Буковина і Північна Бессарабія) і Нижній Дунай (Південна 136 Бессарабія, Буджак, частина Північної Добруджі і субрегіон Правобережної Молдови Галац – Браїла), з румунського боку це можуть бути Галац, Тулча, Ботошани [10]. Якість їх стосунків не може бути визнана задовільною. Останні роки лише додали негативного досвіду у відносини Києва, Кишинева та Бухаре- ста. З одного боку, держави-сусіди досить вдало співпрацюють в вирішенні придністровської проблеми. Президент України В. Ющенко ще в 2005 р. висунув особистий план врегулювання конфлікту, а в 2006 р. Україна ввела на придністровській дільниці українсько-молдавського кордону нові митні правила. З друго- го, – досі не вирішена проблема Дністровської гідроакумулюючої станції. І це тільки окремі випадки. Країни не створили атмосфери конструктивного діалогу з принципово важливих питань. Втрата російського ринку Руму­ нією та Молдовою, м’ясо-молочні, газові та інші війни між РФ та Україною приводять до економічних труднощів. Відсутність консолідованих дій не дала змоги жодній країні позбутися енер­ гетичної залежності від Москви. Підсумок невтішний – жодна з країн не наблизилась до вирішення важливих питань на свою ко- ристь. Тому за політичними торгами стоять економічні питання. Проблемні питання політики України стосовно Молдови • Придністровський конфлікт, українсько-молдовські відно­ сини розглядаються в контексті українсько-румунських відносин. Є стурбованість з приводу проявів румунсько- го експансіонізму, котрий підігрівається реальними діями румунських властей: наприклад, паспортизація населення Чернівецької області, заяви про об’єднання з Молдовою, протистояння біля Дунайського каналу і т. п. Українсько- молдовські відносини ускладнюються тим, що Румунія – член ЄС, НАТО, вона ближче до центрів сили, користується пріоритетною підтримкою США. Україна не готова до ескалації конфлікту з Румунією, подібна ескалація мог- ла б підірвати ідеологічні основи української держави, її національну ідею – євроатлантичну інтеграцію. Особливі відносини України з Придністров’ям, участь в переговор- ному процесі «5+2» – все це могло б заморозити процес асиміляції Молдови, стати українською геополітичною відповіддю румунському експансіонізму. • Дефіцит лідерства європейського типу. 137 Проблеми політики Молдови стосовно України • Схильність до імпульсивних та непослідовних дій. • Нездатність зацікавити Україну в проведенні промолдов­ ської політики замість протираспольської чи проросійської. • Нездатність сформувати промолдовське лобі в Києві, яке було б ефективнішим за протираспольське лобі. • Відкрита або латентна підтримка Румунії у всіх українсько- румунських дискусіях, зокрема стосовно гирла Дунаю чи шельфу острова Зміїний. • Неефективність використання існуючих багатосторонніх форматів, таких як СНД та ГУУАМ. Висновки По-перше, відносини України та Молдови мають бути покладені в ширший європейський контекст. Двостороння співпраця має отримати надійний внутрішній стрижень у вигляді спільного стратегічного пріоритету: інтеграції в Європейський Союз. Україна повинна б стати вузловою ланкою для створення дуги стабільності в Східній Європі, яка пролягла б від країн Балтії через Польщу до України. Далі стратегічна вісь, яка дала б змо- гу стабілізувати весь Південно-Східний регіон пострадянського простору, проходила б по лінії Київ – Кишинів – Бухарест та Київ – Тбілісі – Баку. В цілому ж це та геополітична конструкція, яка б дозволила стабілізувати архітектоніку міжрегіональної безпеки. Створення дуги стабільності дасть змогу запровадити ефек- тивну систему противаг імперсько-реваншистським проявам російської зовнішньої політики у плані відновлення свого беззастережного домінування в Східній Європі, на Кавказі і Центральній Азії. Це відкриває шлях до створення неформальної «Міжморської коаліції» країн басейну Балтійського, Чорного та Каспійського морів, спрямованої на інтенсифікацію розвит- ку співробітництва з ЄС і прискорення різнопланових процесів пан’європейської інтеграції [11]. По-друге, проблема Придністров’я може бути ефективно вирішена тільки в рамках спеціальної програми поступової інтеграції до ЄС, подібної до тої, що застосовується нині стосов- но країн Західних Балкан. Європейська інтеграція як альтернати- ва сепаратизму може стати проектом, що замінить в суспільній 138 свідомості ідеологічні засади, на яких тримається режим Ти- располя. Найбільш ефективним способом засвідчити спільну політичну волю в контексті процесу європейської інтеграції міг би стати спільний (України та ЄС) проект врегулювання придністровської проблеми, який би виходив з необхідності як закріпити суверенітет Молдови над усією її територією, так і за- безпечити весь комплекс прав і свобод національних меншин, що проживають у Придністров’ї. Україна та Молдова можуть запропонувати Румунії виступити з чотиристоронньою ініціативою, суть якої полягала б у визнанні перспективи членства України та Молдови в Європейському Союзі. Румунія мала б задекларувати готовність надавати всебічну підтримку процесові поступової інтеграції цих країн до ЄС (ви- ступити країною-гарантом), Україна та Молдова – прийняти си- метричну програму дій, яка б передбачала, зокрема, двостороннє співробітництво з метою оптимізації європейської політики цих країн. По-третє, в тому разі, якщо Росія дійсно стурбована своєю присутністю на Балканах, то, вірогідно, вона повинна уважно ста- витися до ідеї країн-посередників між Росією і Європою, якими в силу багатьох причин могуть бути Румунія та Молдова. Список використаних джерел та літератури 1. Галкин A. A. Размышления о политике и политической науке. – М., 2004. – 420 с. 2. Parker G. Geopolitics: past, present and future. L. Washington: Pinter, 1998. – 234 s. 3. Хелд Д., Гольдблатт Б., Макгрю Э., Перратон Дж. Глобальные трансформации / Пер. с англ. – М., 2004. – 345 с. 4. Искандеров С. Кто кого перетянет? – 1st News: Новости – 24.07.2007 г. 5. Опря Ф. Отстаивать экономические интересы Молдовы. Проект DIALOG.md. 6. Василенко С. Україна: Геополітичні виміри в загальноєвропейському процесі. – Одеса, 2000. – 289 с. 7. Аналітична розробока Центру мира, конверсії та зовнішньої політики України // http://foreignpolicy.org.ua: 7/2005 «Єдиний економічний простір: геополітичний проект під економічними лаштунками». Автори В. Філіпчук, О. Сушко. 8. Максименко І. Стратегія участі України в ОЧЕС // http://www.niss. gov.ua/book/Odesfilya/st_max.htm 139 9. Ляшенко О. Відносини України і Європейського Союзу у контексті європейської інтеграції країн Центральної та Східної Європи // Ук- раїнський історичний збірник. – К., 2001. 10. Аналітична розробока Центру миру, конверсії та зовнішньої по- літики України. http://foreignpolicy.org.ua. 16/ 2004 «Україна та Молдова: пострадянські реалії в європейську інтер’єрі». Автор О. Сушко. 11. «Міжмор’я» – геополітика Центральної Європи // www.sesna.com. ua/im/geoua.html Halyna Drozdova Ucraina şi Moldova: în interiorul postsovietic În articol se face o încercare de a evidenţia trăsăturile comune şi deosebirile în situaţia internaţională a Ucrainei şi Moldovei în spaţiul postsovietic. Autoarea ajunge la concluzia că problemele relaţiilor dintre ambele ţări trebuie rezolvate în contextul repartizării forţelor în triunghiul politic Ucraina–România–Moldova, precum şi pe fondul relaţiilor cu principalii actori internaţionali din regiune – UE, NATO, Federaţia Rusă. Relaţiile dintre Ucraina şi Moldova trebuie plasate într-un context european mai larg. Colaborarea bilaterală necesită un pivot intern sigur sub forma unei priorităţi strategice comune: integrarea în UE. Autoarea este de părerea că Ucraina trebuie să devină o verigă principală în crearea unui arc de stabilitate în Europa de Est, care să treacă de la ţările baltice prin Polonia până în Ucraina. Această axă strategică ar fi un factor de stabilitate în toată regiunea de sud-est a spaţiului postsovietic. Galina Drozdova UKRAINE AND MOLDOVA IN POSTSOVIET AREA The purpose of the article consists in political analysis of the Ukrainian- Moldavian relations’s stare on the contemporary stage as well as determination of the trends of their further development. The object of investigation is bilateral intergovernmental relations as a component of the contemporary system of international relations; the subject of investigation is bilateral relations between new independent states of the postsoviet area by the example of Ukrainian- Moldavian relations. Conclusions and recommendations of the thesis contain the synthesis of the research results which are given as the conclusions on the stare and trends of the concrete directions of the Ukrainian-Moldavian relations and as the concrete recommendations to the bodies of government. 140 Євген Бурдельний (Кишинів, Молдова) Проблеми регулювання транскордонних міграцій в Республіці Молдова і Україні в контексті розширення ЄС Міграційні виклики для розширеної Європи О станні розширення Європейського Союзу в 2004 і 2007 роках перекроїли геополітичну карту Центральної і Східної Європи, пересунувши східні кордони об’єднаної Європи до держав, які ще перебувають у процесі інституціонального будівництва – України і Республіки Молдова [16]. Все це спри- яло розумінню того, що Європейський Союз потребує особли- вих підходів до своїх безпосередніх «сусідів». У самому ЄС розширення організації розглядається як одна з альтернатив із протидії появі осередків нестабільності, конфліктних ситуацій і поширенню незаконної міграції, проводячи, внаслідок цього, взаємозв’язок між розширенням і внутрішньою безпекою [2]. Останні розширення Європейського Союзу значно вплинули на міграційні потоки з України і Молдови в ЄС. Це продикто- вано низкою факторів, серед яких в якості домінуючих можна виділити швидкий економічний розвиток і можливості праце- влаштування, що робить країни – члени ЄС більш привабли- вими порівняно з їхніми східними сусідами [5, 4]. Наприклад, за офіційним визначенням європейських експертів, Республіка Молдова залишається поки що найбіднішою країною за рівнем ВВП на душу населення в зоні безпосереднього сусідства з ЄС [3]. Крім цього, ці розширення для Європи відбувалися в специфічному демографічному контексті з історичної точки зору, що пов’язано з істотним демографічним спадом на всій території ЄС [4]. За даними доповіді Комісії з демографії Ради Європи сьогодні населення європейських країн становить 12% від загальносвітового, а в найближчі 50 років воно знизиться до 6,5%. За відсутності імміграції в 2050 році пропорція на­ селення ЄС старше 65 років збільшиться з 16% у 2000 році до 29% у 2050 [15, 4]. Це може призвести до безпрецедентного 141 тиску на пенсійну систему і систему соціального забезпечен- ня. Проста підтримка змінної величини загального населення потребує загального збільшення міграційних потоків з 300 000 до 860 000 осіб на рік [15, 5]. В результаті питання економічної імміграції як висококваліфікованих, так і низькокваліфікованих працівників швидко стає одним із топ-пріоритетів політичного порядку дня. У період 2010–2030 років зниження працездатно- го населення викличе нестачу трудових ресурсів у 20 мільйонів чоловік при збереженні імміграційних тенденцій. Подібний розвиток справить величезний вплив на загальний економічний ріст внутрішнього ринку і конкурентоздатність промислового сектора ЄС [7]. Якщо поточні тенденції і політики залишаться незмінними, середньорічний приріст ВВП у країнах – членах ЄС буде систематично падати з 2,4% в період 2004–2010 років до 1,2% у період 2030–2050 років [6, 5]. Нестача кваліфікованих працівників у Європі в низці секторів вплинула на думку бага- тьох європейських лідерів про користь просування активної, але фокусної імміграційної політики [15, 20]. Можливі масштаби міграції при розширенні ЄС на Схід викликають найбільш гострі політичні дискусії в країнах Європейського Союзу. Справді, розрив у заробітній платі (се- редня зарплата в державах-кандидатах становить 40% від євросоюзної) теоретично може призвести до масової міграції зі Сходу на Захід Європи. Домінуючий аргумент противників міграції зводиться до того, що низькокваліфіковані працівники будуть мігрувати на захід і відберуть робочі місця в місцевої робочої сили, а також знизять заробітки. Однак заради справедливості необхідно відзначити, що такі побоювання були характерні й для попередніх розширень ЄС, хоча виявилися безпідставними [17]. Тим не менше, у зв’язку з проблематичністю інтеграції мігрантів у приймаючі суспільства тема імміграції дедалі частіше зустрічається на порядку дня політичного життя Європи [16, 5]. Як Україна, так і Молдова є країнами походження, при- значення і транзиту різноманітних міграційних потоків [16, 5]. Але з точки зору процесів трудової міграції вони, у своїй більшості, розглядаються як країни походження тру- дових міграційних потоків [11, 5]. У випадку з Україною – співробітництво ЄС у сфері контролю над трудовими міграцій­ 142 ними процесами пов’язане з проблемою здійснення контролю над кордонами, що викликано більшими географічними роз- мірами країни [8, 15]. У випадку з Молдовою проблема викли- кана існуванням de facto самопроголошеного сепаратистського державного утворення, що затруднює здійснення контролю над певним сегментом кордону [8, 5]. Україна У силу свого геополітичного положення Україна є пере- важно країною походження і транзиту трудових міграційних потоків, спрямованих у Західну Європу й Росію. За статисти- кою кілька мільйонів українських трудових мігрантів перебува- ють за межами країни. Країнами призначення для української трудової міграції є переважно Російська Федерація, Польща, Італія, Португалія [11, 11]. У менших масштабах Україна є та- кож країною призначення для іммігрантів з країн СНД і Азії [11, 5–7]. Також необхідно відзначити, що через територію України проходять інтенсивні потоки транзитної міграції, включаючи нелегальну, які спрямовуються далі в країни Європейського Со- юзу [8, 11]. Вищеозначені міграційні тенденції змусили урядові структури впритул зайнятися питаннями розробки міграційної політики, починаючи з проблем здійснення контролю над в’їздом і перебуванням іноземців на території країни і закінчуючи еміграційною політикою, особливо виїздом українських грома- дян з метою працевлаштування за кордоном [11, 5–7]. Була ство- рена відповідна інституціональна структура, до якої увійшли відповідні державні органи: Державний Комітет України з питань національностей і міграції при Кабінеті Міністрів, Міністерство економіки, Міністерства культури і туризму, освіти і науки, охорони здоров’я, фінансів, юстиції, Державної прикордон- ної служби, різноманітні місцеві й автономні органи влади [11, 10]. Однак багато експертів сходяться на думці, що впроваджен- ня цих законодавчих актів пов’язане зі значними проблемами, які випливають із політичної нестабільності в державі й нестачі кваліфікованого персоналу [8, 95]. Незважаючи навіть на важливі трансформації в цій системі останнім часом, вона, як і раніше, стикається з проблемами недостатньої координації, недостачі фінасування й недостатньої розробки концепції міграційної 143 політики [8, 86]. Інституціональні зміни не встигають за юри- дичними змінами, а компетенції установ, причетних до процесу міграційного регулювання, розмиті [8, 95]. Важливість співробітництва з ЄС значно зросла після поя- ви спільного кордону між Україною і ЄС внаслідок розширень 2004 і 2007 років, враховуючи посилення транзитної нелегальної міграції до країн ЄС внаслідок цього процесу. Європейська Комісія виділила контроль над міграцією, протидію незаконній міграції, торгівлі живим товаром, контрабанді і транскордонній організованій злочинності, а також ефективне управління кордо- нами як пріоритет співробітництва між Україною і Європейським Союзом [16, 8]. Республика Молдова (РМ) Протягом вже понад десятиліття Молдова залишається однією з найбідніших країн регіону. Саме це послужило основним фак- тором, який сприяв масовій трудовій міграції із РМ за кордон. Географічне розташування РМ не сприймається мігрантами як можливий канал для незаконної міграції з території СНД або Азіатського регіону до ЄС. Українські кордони, що напряму ме- жують з ЄС, легше перетинати. За результатами соціологічних опитувань у міжнародній трудовій міграції задіяний кожен третій працездатний громадянин Республіки Молдова, тобто понад 600 тисяч осіб [18]. На жаль, частка нелегальних мігрантів становить приблизно 60-80% від загальної кількості мігрантів. Згідно з дослідженнями, мігрантів із РМ приймають: Росія – 54,7%, Україна – 2,8%, Італія – 18,0%, Греція, Португалія, Туреччина – від 3,9% до 4,4%, Ізраїль – 2,8%, інші – 9,8%. Протягом 1990-х рр. РМ прийняла низку нормативних до- кументів, що регламентують міграційні процеси [13, 173]. Почина- ючи з 2001 року, молдовський уряд починає приділяти підвищену увагу питанням трудової міграції і захисту прав мігрантів, які пра- цюють за кордоном, у тому числі шляхом створення відповідної інституціональної структури (у 2001 році створюється Державна Міграційна Служба, функції якої внаслідок низки перетворень були розподілені між кількома відповідними міністерствами). Наприкінці 2002 року була прийнята «Концепція міграційної політики Республіки Молдова», а відтак – «Закон Республіки 144 Молдова про міграцію», в яких викладені державні пріоритети в галузі державної міграційної політики [13, 175]. На міжнародному рівні РМ ратифікувала понад 20 міжнародних нормативних актів у галузі управління міграційними потоками і захисту прав мігрантів [13, 269]. Між Молдовою й Україною підписано Уго- ду про затримку і повернення осіб на державному молдовсько- українському кордоні. Розвиток державних структур і законодавчої бази в галузі міграції є, безумовно, результатом зовнішньополітичної орієнтації РМ на вступ до ЄС. Крім того, це доповнюється розумінням країною зростаючої важливості трудової міграції, особливо до країн Європейського Союзу [8, 124]. Молдові необхідно врахо- вувати не тільки величезну кількість молдавських незаконних мігрантів, але й той факт, що один із українських контрабандних каналів для мігрантів проходить по території РМ. Можна при- пустити, що ця тенденція може поступово посилюватися після вступу Румунії і Болгарії до ЄС у 2007 році [8, 118], що становить певні ризики для всього розширеного Європейського Союзу. По- при це, проблеми ускладнюються тим, що РМ не може повністю контролювати частину своїх кордонів на придністровському сегменті молдовсько-українського кордону. Важливим кроком до вирішення цієї проблеми стало відкриття в 2005 році Місії ЄС зі спостереження за молдовсько-українським кордоном на придністровському сегменті (EUBAM), яка здійснює моніторинг на всій цій ділянці кордону [8, 118]. Висновки і рекомендації Узагальнюючи вищевикладене, можна очікувати продовжен- ня і навіть прискорення міжнародних міграційних потоків у країни розширеного Європейського Союзу з території України і Республіки Молдова. У цьому контексті першочерговим завдан- ням стає консолідація міграційних політик у галузі розробки адек- ватних відповідей на причини, що сприяють цьому, поліпшення управління міграційними потоками як у самому ЄС (у проекті Конституційної Угоди для Європи, домовленості по якому було досягнуто 17–18 червня 2004 року в Брюсселі, вказується, що «ЄС слід розробити загальну імміграційну політику, яка би за- безпечила на всіх етапах ефективне управління міграційними потоками (…)»), так і безпосередньо в країнах-сусідах [4]. Не 145 викликає сумнівів, що керована імміграція могла б забезпечити одну з альтернатив незаконної міграції, якою тепер займаються цілі злочинні мережі, тим самим зменшуючи гостроту проблеми торгівлі людьми в Європі. Деякі європейські вчені та політичні діячі правого спектра політичної орієнтації бачать вирішення проблеми небажаної міграції передусім у законодавчих обмеженнях переміщення на- селення й більш ефективному контролі над зовнішніми кордона- ми держави. Однак реальність показує, що ці методи як правило не приносять очікуваних результатів. Крім того, ефективність цих методів іноді може бути піддана сумніву, особливо якщо вони пов’язані з порушеннями прав людини. Як відзначає дослідник з Оксфордського університету Ян Зелонка: «Шенгенська зона стала символом виключення бідних і, образно висловлюючись, менш цивілізованих європейських націй більш процвітаючими і зверхніми вищими націями» [12, 16]. У зв’язку з цим, беручи до уваги той факт, що основним «спусковим гачком» для крупномасштабної міграції населення є тривожна різниця в рівні життя, продовження і збільшення фінансової допомоги і впровадження різноманітних програм розвитку з метою підтримки і розвитку своїх східних сусідів з боку ЄС могло би бути одним з ефективних способів спрямуван- ня міграції в бажане русло. Більше того, це допомогло б східним країнам-сусідам успішно закінчити свої політичні й економічні трансформації [14,14]. Це усвідомлюється і безпосередньо в серці Євросоюзу, в якому міграційні аспекти як і раніше бу- дуть включені до стратегії ЄС із надання допомоги країнам, що розвиваються, в тісному партнерстві з ними самими [2]. В довготерміновій перспективі членство в Європейському Союзі, до чого офіційно прагнуть Україна і Республіка Молдова, може зняти багато міграційних проблем. Вступ до Євросоюзу дає но- вим членам можливість значного економічного росту за умови ефективного здійснення реформ у самих країнах, що вимагає, не в останню чергу, стабільності, компромісів, послідовності й політичної волі. Можна не сумніватися в тому, що підвищення рівня життя в Республіці Молдова і Україні певною мірою авто- матично зніме проблему незаконної міграції громадян цих країн у країни – члени ЄС. У зв’язку з цим хочеться звернути увагу на таке: аналіз міграційного впливу [19] показує, що міграційні 146 потоки cправляють позитивний вплив на економічний ріст у розширеному ЄС [9, 23]. Статистика свідчить, що міграція з 8 нових країн – членів ЄС на територію 15 старих країн – членів ЄС у період 2000–2006 років призвела до простого збільшення ВВП розширеного ЄС не менш ніж на 0,03%. Найбільше від цього виграють самі мігранти: їх дохід збільшиться більш ніж на 100% [9, 23]. Крім цього, переваги отримують і країни, котрі посилають, особливо завдяки грошовим переказам мігрантів на батьківщину. Виходячи тільки з економічної перспективи, стягнення по- датків з мігрантів може служити своєрідною компенсацією для тих прошарків населення, котрі страждають внаслідок підвищеної трудової міграції. Крім цього, на тлі демографічної проблеми, що посилюється, приймаючі європейські країни могли б частково зняти і цю проблему. Більше того, оскільки країни виходу несуть тягар видатків на освіту і т. д. своїх мігрантів, то приймаючі країни знову опиняються у виграші. Який же можна запропонувати вихід із становища, що скла- лося, в короткотерміновій, середньотерміновій і довгостроко­ вій перспективах? Спершу країни ЄС могли б паралельно з цілеспрямованою фінансовою допомогою й інвестуванням в економіку своїх східних сусідів, розглянути можливість розши- рення трудової міграції в Європу як кваліфікованих спеціалістів, так і простих робітників, враховуючи європейську демографічну проблему і потребу в додатковій робочій силі. Ця ініціатива може здійснюватися у формі своєрідної селективної імміграційної політики (наприклад, система балів), спрямованої на заповнен- ня існуючих ніш у певних секторах чи ринках праці [12, 16]. Це також сприятиме поступовому отриманню економічних переваг внаслідок міграції зі сходу на захід, допоможе уникнути масив- них і важко контрольованих міграційних потоків. Хоча деякі про- шарки населення в країнах ЄС (саме «блакитні комірці») можуть постраждати від цього, проте малоймовірно, що певні негативні ефекти зберігатимуться тривалий час [9, 24]. Таким чином, можливі рекомендації можна узагальнити і виділити в декілька крупних блоків: • Заходи загального характеру. Вирішення проблеми неле- гального виїзду за кордон, феномена торгівлі людьми і примусової праці мігрантів безпосередньо пов’язане зі 147 скороченням масової трудової еміграції, що залежить від поліпшення соціально-економічного становища України і РМ. Передусім необхідно вдосконалити фунціонування ринку праці в Україні і РМ, привести системи освіти у відповідність до потреб ринку праці. • Взаємодія різноманітних акторів управління трудовою міграцією. Треба забезпечити взаємодію між різними організаціями (державними органами, недержавними структурами, науковим і ескпертним співтовариством), що функціонують у сфері міграції, підвищити рівень кваліфікації партнерів у даній галузі. Важливо проводити консультативні зустрічі між експертами ЄС і спеціалістами із РМ і України для обміну інформацією і обговорення спільних проектів. Захист трудових мігрантів за рубежем повинен активно здійснюватися урядами України і Молдо- ви в іноземних державах, а також через взаємодію з орга- нами влади в країні призначення. • Удосконалення законодавства. Для розробки законодав- ства щодо управління міграційними потоками необхідно налагоджувати і зміцнювати зв’язки між організаціями на національному і міжнародному рівнях, забезпечити національних законодавців, громадянське суспільство необхідною інформацією в цій сфері шляхом подальшого приведення їх національних законодавств у відповідність до міжнародних стандартів, забезпечити поширення досві- ду різних країн у справі міграції. • Заходи практичного і правового характеру. З метою змен- шення обману, спекуляції і фальсифікації в оформленні віз, що позначається на нелегальному статусі, правовій і соціальній незахищеності працюючих мігрантів, необхідне впровадження програм з інформування, консультування і видачі віз в держави Європейського Союзу, наприклад, через створення відповідних Центрів. Необхідно посили- ти співробітництво Європейського Союзу з національною владою країн-сусідів, зокрема за посередництвом про- грам фінансової і технічної допомоги в сфері управління міграційними потоками і запобігання незаконній міграції. Крім цього, важлива роль в процесі інтеграції і реінтеграції трудових мігрантів належить збалансованій державній 148 політиці в галузі інвестування грошових переказів, участі трудових мігрантів у підприємницькій діяльності. • Міжурядові угоди. Усвідомлюючи необхідність і важливість реалізації планів європейської інтеграції країни, багато- стороннього співробітництва, не можна недооцінювати важливість двосторонніх дипломатичних відносин між Україною і Молдовою й державами прийому мігрантів із цих країн. Слід укласти двосторонні міжнародні угоди із працевлаштування мігрантів, їх правового і соціального захисту, особливо з конкретними країнами призначення. • Інформаційно-роз’яснювальні заходи. Слід вживати заходів з інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення щодо каналів і можливостей легального працевлаштуван- ня чи виїзду за кордон. Список використаних джерел та літератури 1. Blair Attacks Two-Tier Europe // BBC News, 6 October 2000, http:// news.bbc.co.uk 2. Communication from the Commission on Policy priorities in the fight against illegal immigration of third-country nationals, Brussels, 19.7.2006, COM(2006) 402 final, http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/site/en/com/2006/ com2006_0402en01.pdf 3. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament: «Wider Europe – Neighborhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbors», Brussels, 11.3.2003, COM(2003) 104 final. http://www.europa.eu.int/comm/external_relations/we/ doc/com03_104_en.pdf 4. Communication from the Commission to the Council and the European Parliament «Integrating Migration Issues in the European Union’s Relations with Third Countries», COM(2002) 703 final, Brussels, 3.12.2002,http:// www.iemed.org/cd1/documents/Documents%20a%20linkar/Commission/ Comissi%C3%B3%20europea%20informe%20Migration%20and%20 development%20COM(2002)703.p 5. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions «Applying the Global Approach to Migration to the Eastern and South-Eastern Regions Neighbouring the European Union», Brussels, 16.5.2007, p. 4, COM(2007) 247 final, http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/ site/es/com/2007/com2007_0247es01.pdf 6. European Commission (Manuscript completed in October 2006):»The demographic future of Europe – from challenge to opportunity», Luxembourg: 149 Office for Official Publications of the European Communities, http://ec.europa. eu/employment_social/publications/2007/ke7606057_en.pdf 7. Green Paper on EU approach to managing economic migration (presented by the Commission), Brussels, 11.1.2005, COM(2004) 811 final, http://ec.europa.eu/justice_home/doc_centre/immigration/work/doc/ com_2004_811_en.pdf 8. Jaroszewicz, Marta and Szerepka, Leszek (2007): «Migration challenges in the European Union’s Eastern Neighbourhood», Centre for Eastern Studies, Warsaw, http://pdc.ceu.hu/archive/00003169/01/migration_challenges.pdf 9. Labor Mobility After the European Union’s Eastern Enlargement: Who Wins, Who Loses?// A Report to the German Marshall Fund of the United States by Herbert Brücker1, IAB Nuremberg and IZA Bonn, http://www. gmfus.org/event/detail.cfm?id=358&parent_type=E 10. Labour Migration Assessment for the WNIS Region, produced by the IOM Mission in Ukraine in 2006, p. 5–7, http://www.iom.org.ua/docs/ im100_1.pdf 11. IOM’s Mission in Ukraine report (2006): «Labour Migration Assessment for the WNIS Region», http://www.iom.org.ua/docs/im100_1.pdf 12. Matloob, Piracha and Vickerman, Roger: «Immigration, Labour Mobility and EU Enlargement», Department of Economics, University of Kent, http:// www.kent.ac.uk/economics/research/1europe/RIIAChapter-final.pdf 13. Mosneaga V., Mohammadifard Gh., Corbu – Drumea L. (ed.) (2006): «Populaţia Republicii Moldova în contextual migraţiilor naţionale», Iaşi, editura PanEurope. 14. Nuray V. Ibryamova (2004): «Security, Borders, and the Eastern Enlargement of the European Union» in Jean Monnet/Robert Schuman Paper Series, Vol. 4, No. 15, May, http://www6.miami.edu/eucenter/ ibryamovasecurityfinal.pdf 15. Pascal Delisle: «The challenge of Labor Mobility in an enlarged European Union», Georgetown University and Sciences Po Paris. 16. Pribytkova I., Gromovs J.: «Migration Trends 2004–2006, Söderköping process countries», http://www.iom.org.ua/docs/im118_1.pdf 17. Travis, Alan. Expansion of EU Will Not Mean More Immigration // The Guardian, 6 June 2003, www.guardian.co.uk 18. Результаты социологических исследований 1998 и 1999–2000 годов представлены в работах: Мошняга В. Независимая Молдова и миграция / «См.: Мошняга В. Независимая Молдова и миграция / «Perspectiva». – Кишинэу, 1999; Мошняга В., Евдокимова Л., Коман А., Краузе А., Рус- нак Г. Трудовая миграция в лицах: люди и судьбы / CAPTES. – Кишинэу, 2000; Население Республики Молдова и трудовая миграция: состояние и современные формы / CAPTES. – Кишинэу, 2000. 150 Evgheni Burdelnyi Probleme ale reglementării migraţiilor transfrontaliere în Republica Moldova şi Ucraina în contextul extinderii UE Articolul dat examinează problematica extinderii Uniunii Europene şi migraţiei din Ucraina şi Republica Moldova. Ultimele extinderi ale UE din 2004 şi 2007 au condiţionat conştientizarea faptului că Uniunea Europeană necesită abordări specifice vis-a-vis de statele vecine – Ucraina şi Moldova. În sânul UE procesul extinderii este perceput drept o alternativă de contracarare a pericolului apariţiei focarelor de instabilitate, situaţiilor de conflict şi răspândirii migraţiei ilegale. Ultimele extinderi ale UE au influenţat procesele de migraţie din Moldova şi Ucraina pe teritoriul UE. Această situaţie este determinată de o serie de factori, printre care poate fi menţionată, în special, dezvoltarea economică rapidă şi posibilitatea de aderare la UE. Drept urmare, statele-membre ale Uniunii sunt mai atrăgătoare în comparaţie cu vecinii săi estici. Afară de această, ultimele extinderi au avut loc într-un context demografic specific, care este cauzat de declinul demografic european. În acest context chestiunea migraţiei lucrătorilor de calificare înaltă şi joasă a devenit una din priorităţile-cheie ale agendei politice a UE. Amploarea migraţiei posibile în urma extinderii UE spre Est trezeşte cele mai acute discuţii politice în statele membre ale UE. Însă trebuie de subliniat faptul că astfel de îngrijorări au fost caracteristice şi extinderilor precedente, dar ele s-au dovedit a fi neîntemeiate. Ucraina şi Moldova sunt state de origine şi de tranzit pentru diferite fluxuri migraţionale. Însă din punct de vedere al migraţiei de muncă ele, de fapt, reprezintă state de origine. Integrarea europeană a Ucrainei şi Moldovei a determinat elaborarea cadrului legal şi crearea sistemului instituţional relevant, care are drept scop gestionarea fluxurilor migraţionale, precum şi contracararea migraţiei ilegale şi a traficului cu fiinţe umane. La finele articolului autorul evaluează perspectivele migraţiei din Ucraina şi Moldova pe teritoriul UE, analizând avantajele şi dezavantajele acestor procese atât pentru statele respective, cât şi pentru statele membre ale UE. De asemenea, autorul formulează mai multe recomandări cu caracter aplicativ, care pot fi utilizate în domeniului academic, ştiinţific, de către reprezentanţii organelor de stat, organismelor internaţionale şi ai organizaţiilor neguvernamentale. 151 Evheniy Burdelnyi PROBLEMS OF TRANSBOUNDARY MIGRATION REGULATION IN MOLDOVA REPUBLIC AND UKRAINE IN THE CONTEXT OF THE EU EXPANSION This article examines the issue of EU enlargement and migration from Ukraine and the Republic of Moldova. The latest enlargements in 2004 and 2007 have determined the acknowledgement of the fact that the European Union needs specific approaches towards neighborhood countries – Ukraine and Moldova. In the heart of the EU the enlargement process is perceived as an alternative for combating the threat of appearance of the instability centers, conflict situations and spread of the illegal migration. The latest EU enlargements have influenced the migration processes from Moldova and Ukraine on the EU territory. This situation is caused by a number of factors and, in particular, by the fast economic growth and the possibility of employment in the EU. As the consequence, the EU member – states are more attractive in comparison with their eastern neighbors. Besides, the latest enlargements took place in a specific demographic context that is caused by the European demographic decline. Therefore, the issue of migration of high and low skilled workers has become one of the key priorities on the EU political agenda. The scale of possible migration as the consequence of the EU enlargement towards the East provokes the most acute political discussion in the EU member – states. However, it is important to highlight that such kind of fears has also been appearing during the past enlargements, but proved to be groundless. As Ukraine, as Moldova are the states of origin and transit for various migration fluxes. However, from labor migration point of view, these states are considered the states of origin mostly of the labor migration fluxes. European integration of Ukraine and Moldova influenced the creation of the legal and institutional frameworks that aim at coordinating the migration processes as well as the combating of the illegal migration and trafficking in human beings. The author evaluates the future prospects of migration from Moldova and Ukraine in the EU, analyzing the advantages and disadvantages of these processes as for these states, as for the EU member – states. Also, the author formulates a set of recommendations with the applicative character, which could be used by the exponents of the academic and scientific spheres, representatives of the state bodies, international and non-governmental organizations. 152 Віктор Петров (Бухарест, Румунія) Нова стратегія зовнішньої політики Румунії: уроки для України П ісля сорокап’ятирічного періоду перебування у соці- а­лістичному таборі (1945–1989 рр.) Румунія, як і Україна, зазнала суттєвих змін, ставши на шлях демократизації суспільно- політичного життя. Певний час нове румунське керівництво зайняло дещо очікувальну позицію у відносинах між Сходом та Заходом: підтримало тісні зв’язки з Москвою, у той же час декларувало про зближення із західноєвропейськими державами [5, с. 153–154]. Необхідно зазначити, що певні аспекти зовнішньої політики Румунії в українській політичній науці досліджуються до- сить інтенсивно. Як правило, дана проблема, серед цілого ряду інших питань, була предметом обговорення під час роботи низки міжнародних конференцій. Так, в період з 2001 по 2006 рр. розгля- далися історичні, політичні та культурні аспекти взаємин України, Румунії та Молдови [15, 16], етнічні відносини на території Єврорегіону «Верхній Прут» [6] та потенціал міжетнічної гар­ монізації [7]. Значний внесок у вивчення тематики двосторонніх стосунків та різноманітних площин співробітництва між двома державами здійснили науковці факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича загалом, і кафедри політології та державного управління зокрема [9, 10]. Однак, у жодному з вказаних ком- плексних тематичних досліджень не розглядалися особливості реалізації зовнішньої політики Румунії в Чорноморському регіоні, чим, власне, і визначається новизна даної наукової розвідки. Обравши шлях інтеграції до ЄС, румунський уряд спрямував фактично всі свої зусилля на досягнення своєї мети, що помітно змінило динаміку внутрішньо- і зовнішньополітичного розвитку країни. Так, у червні 1993 р. (Копенгаген) країни-члени ЄС ухва- лили рішення щодо поточного розширення за рахунок асоційова­ них країн ЦСЄ. Згідно з т. зв. Копенгагенськими критеріями членства країни-кандидати повинні були виконати ряд умов [8, с. 140]. Відповідно до Постанови уряду Румунії від 27 лютого 1995 р. 153 була створена Спеціальна комісія, яка і розробила Національну стратегію підготовки приєднання Румунії до ЄС. У розробці стратегії головними висхідними пунктами були: Європейська угода про приєднання, Ессенська стратегія, Стратегія соціально- економічного розвитку Румунії у перспективі 2000–2005 і навіть 2020 рр., а також ще 44 інших документи, як наприклад, секторіальні стратегії, галузеві програми, дослідження про пере- будову і переоснащення тощо [12]. Однак через внутрішні проблеми політичного та економічного характеру, а також значний вплив на населення націоналістичних партій [14, с. 136–138], протягом 1990–1996 рр. Румунія не змогла досягнути помітних успіхів у напрямку інтеграції в НАТО та ЄС. Нову сторінку у політичній історії Румунії, а відтак і мож- ливість отримати новий імпульс євроатлантичним потугам держави, відкрили парламентські та президентські вибори 1996 р. Слід констатувати, що курс на інтеграцію в НАТО та ЄС був зафіксований фактично одразу, у Базовій програмі макростабілізації та розвитку Румунії до 2000 р. [27, р. 5]. Крім того, в зазначеному документі вказувалося, що для вход- ження в Європейський Союз ця країна повинна була вирішити територіальні проблеми з сусідами. Тому в цей період розпо- чалися переговори з Україною на предмет укладання базо- вого політичного договору [27, р. 5]. Було вирішено знайти компромісне рішення т. зв. територіальних претензій, що успіш­ но реалізовано і в кінцевому результаті дало змогу Буха­ресту до- сягнути поставлених на міжнародній арені цілей. Приєднавшись 2 квітня 2004 р. до НАТО, керівництво Румунії почало посилено привертати увагу міжнародної спільноти до регіональної ролі держави шляхом актуалізації розгляду тема- тики регіону Чорного моря з точки зору його геополітичного та економічного значення, а також цільової привабливості для США та ЄС. Це й стало новим напрямком зовнішньої політики Бухареста. Румунія виявила бажання формувати власний стратегічний профіль зонального лідера євроатлантичного простору, виразни- ка, впроваджувача та захисника інтересів Заходу в карпатсько- балканському та чорноморсько-кавказькому регіоні. Досить яскраво вказана тенденція проявляється і на сучасно- му етапі. Чинний Президент Румунії Т. Бесеску, який прийшов 154 до влади наприкінці 2004 р., вважав, що Румунія втратила на- году стати впливовим політичним гравцем на пострадянському та югославському просторах і, особливо, у Чорному морі. Він не шкодував зусиль, щоб довести світовій спільноті і, насамперед, своїм стратегічним союзникам реальні успіхи, а також потенційні можливості країни на цьому напрямку. Ледь отримавши президентську посаду, він підтвердив про- голошений під час виборчої кампанії фундаментальний зов­ нішньополітичний пріоритет – встановлення спеціальних, приві­ лейованих відносин зі США та Великою Британією. Також заявив, що між Бухарестом та Вашингтоном досягнуто порозуміння щодо визнання за Румунією ролі лідера регіону, який Дж. Буш назвав «новою Європою» [1]. 12 січня 2005 р. у рамках зустрічі Т. Бесеску з верховним го- ловнокомандувачем військ НАТО у Європі Д. Джонсом, сторони дійшли висновку про надзвичайну важливість геостратегічного розташування Румунії у контексті зміцнення флангу Альянсу на Чорному морі. Бухарест, крім того, підтвердив готовність взяти на себе важливу роль у регіональній стабільності і стати потуж- ним елементом її рівноваги [25]. Черговою нагодою для лобіювання власної безпекової політики Румунії став візит Т. Бесеску до Лондона наприкінці січня 2005 р. Під час переговорів з Прем’єр-міністром Т. Блером він знайшов підтримку щодо того, що Чорне море є кордоном НАТО, а також аре- ною надзвичайної важливості у період вступу Румунії до ЄС [20]. Згідно з підходами румунського керівництва, доведеними, зокрема, в ході візиту Т. Бесеску до США у березні 2005 р., у результаті перемоги демократії в Україні та Грузії з’явилися пере- думови для створення в Чорноморському регіоні зони демократії, стабільності і безпеки, лідерство в якій повинно належати Румунії. Зазначена ідея визначення Румунії як регіонального центру вла- ди, за відповідної підтримки США, була ініційована румунським Президентом під час бесіди з Дж. Бушем. Т. Бесеску також актив­ но висловлювався за активніше залучення до переговорного про- цесу з вирішення придністровського конфлікту не лише ЄС, але й окремо Румунії та США [3]. На тлі поїздок та зустрічей з представниками Заходу привертає увагу перший робочий візит (14–15 лютого 2005 р.) новообра- ного Президента Румунії до Російської Федерації. В контексті 155 претензій Бухареста на регіональне лідерство Т. Бесеску запропо- нував російському Президенту підтримати ідею створення робочої оперативної групи з представників країн Причорномор’я, яка б координувала зусилля сторін при виникненні форс-мажорних об- ставин, а також в рамках програми протидії незаконному обігу зброї, наркотиків та нелегальній міграції [19]. У Вашингтоні (8–10 березня) Т. Бесеску переслідував мету представити американській стороні геополітичний та економічний потенціал розширеної зони Чорного моря з тим, щоб переконати Вашингтон у доцільності включення Чорноморського регіону в американську стратегію глобальної безпеки [21]. Вияв Румунією беззастережної готовості підтримувати зов- нішньо-політичні інтереси США взамін визнання за Бухаре- стом ролі регіонального лідера викликав у Вашингтоні стрима- ну реакцію. Уникаючи слова «лідер», Дж. Буш визнав Румунію як «спеціального союзника» за те, що вона «розділяє однакові з нами цінності», а не за якості гравця, який має вирішальне слово у Чорноморському регіоні [2]. Варто зауважити, що візит засвідчив активне прагнення Румунії набрати додаткової політичної ваги у якості регіонального чорно- морського лідера. Йдеться не лише про політичні міркування, але й про оголошену Румунією Ініціативу захисту кордонів (Border Defense Initiative), яка співпадає з пріоритетами американської адміністрації в регіоні і могла виявитися плідною політичною основою для співпраці та взаємодії в регіоні [21]. Наприкінці жовтня 2005 р. під час ХІІІ засідання Ради Міні- стрів закордонних справ країн-членів Організації Чорноморсько- го економічного співробітництва (ОЧЕС) Румунія перебрала на себе головування в цій структурі на наступні шість місяців. Бу- харест проголосив про наміри ініціювати процес реформування Організації, який передбачав відмову від принципу ухвалення рішень в її рамках консенсусним шляхом і перехід до мажоритар- ного голосування з метою уникнення можливості блокування ухва- лення рішень однією країною; розробку документа, який визначав би принципи і засади співробітництва між ОЧЕС та ЄС; створення енергетичного «кільця», яке б з’єднало енерготранспортні мережі держав-членів цієї структури тощо [11]. Тему використання головування країни в ОЧЕС з метою просування регіональних пріоритетів Бухареста продовжив 156 М. Р. Унгуряну, підбиваючи підсумки діяльності МЗС Румунії у 2005 р. Він оголосив про вже анонсоване раніше проведен- ня навесні наступного року Чорноморського форуму на рівні глав держав і урядів країн регіону. Заслуговує на увагу те, що Російській Федерації приділялося особливе місце – її участь у всіх можливих форматах регіонального співробітництва вба- чалась Румунією якщо не обов’язковою, то дуже бажаною. Не можна не відзначити, як уміло пасаж щодо місця та ролі Мо- скви в регіоні використав румунський міністр. Він підкреслив, що ця позиція принципово відрізняє Бухарест від «групи дуже молодих демократій так званої Спільноти демократичного вибо- ру», яку Румунія вважає ще «недостатньо зрілою для того, щоб демонструвати сигнали конструктивного ставлення до Чорно- морського регіону» [11]. Незважаючи на те, що у квітні 2006 р. закінчувалося голову- вання Румунії в Організації, румунська дипломатія намагалася не втратити в ній вплив. Зокрема, в ході зустрічі (1–3 березня 2006 р.) робочої групи з питань захисту навколишнього середовища ОЧЕС міністр навколишнього середовища і водного господарства С. Барбу підкреслила особливу роль Румунії в даній міжнародній структурі з огляду на те, що після її вступу в Євросоюз Чорне море стане кордоном ЄС, запропонувала затвердити Бухарест як координатора цієї робочої групи в 2007 р. [26]. Особливу увагу в контексті аналізу пріоритетів та тенденцій формування зовнішньополітичної стратегії Румунії в Чорномор­ ському регіоні заслуговує такий документ, як Стратегія національної безпеки. Згідно з Конституцією Румунії, кожен новий президент країни протягом 6 місяців з дня інавгурації повинен запропону- вати проект нової Стратегії національної безпеки [24]. Проте з різних причин внутрішньополітичного характеру, насамперед че- рез нескінченне протистояння та розбіжності всередині правлячої румунської коаліції «ДА» (пропрезидентська Демократична пар­ тія, пропрем’єрська Націонал-ліберальна партія та нейтральна Консервативна партія), чинний Президент Румунії вчасно не представив відповідний проект на обговорення. Спеціальне засідання Вищої Ради оборони країни (ВРОК), присвячене розгляду проекту нової Стратегії національної безпе- ки (далі Проект), відбулося з 8-місячною затримкою, лише в люто- му 2006 р. [11]. Передбачалося, що через 30 днів доопрацьований 157 варіант Проекту мав бути представлений знову на засіданні Ради для затвердження, після чого – винесений на розгляд парламенту. Але до кінця 2006 р. із вказаних вище обставин цей важливий для країни документ до законодавчого органу Румунії не потрапив. Таким чином, оскільки нова Стратегія не була прийнята та за- тверджена парламентом Румунії, варто звернутись до її Проекту в частині, що становить предмет даного розгляду. Таке звер- нення видається правомірним, враховуючи той аспект, що зов­ нішньополітична складова діяльності керівництва держави, як правило, знаходить консенсус навіть з опозиційними партіями, і існує велика вірогідність того, що Стратегію у цьому аспекті не буде змінено кардинально. Означеній проблематиці присвячена частина VІ документа під назвою «Румунія – динамічний вектор безпеки і добробуту в регіоні Чорного моря» [23]. В ній зазначається, що Румунія, з огляду на геополітичну важливість регіону та наявність в ньому асиметрич- них загроз, має фундаментальну геостратегічну зацікавленість у тому, щоб регіон Чорного моря був стабільним, демократичним і приєднаним до європейських та євроатлантичних структур. За цих умов Румунія діє послідовно в питанні організації Чорноморсько- го форуму «За діалог та партнерство», з одночасною підтримкою процесу розбудови Європейського регіону Чорного моря. Окремо акцентується на тому, що Румунія прагне приймати без- посередню і активну участь у вирішенні заморожених конфліктів зони як в рамках національних заходів, так і в багатонаціональному форматі. Інтерес Румунії полягає в тому, щоб процес розширення НАТО і ЄС не призвів до створення нових ліній розколу в регіоні Чорного моря, а також у підтримці перспективи європейської та євроатлантичної інтеграції сусідніх країн. Черговою демонстрацією важливості Румунії у забезпеченні безпеки східного кордону НАТО та ЄС стала конференція «Розвиток інфраструктури в зоні Чорного моря в новому євро- атлантичному контексті», організована в лютому 2006 р. Асо- ціацією ім. Дж. Маршалла спільно з посольствами Німеччини і США. Аналізуючи ситуацію в регіоні, Т. Бесеску в своїй промові на вказаному заході торкнувся низки важливих аспектів політики Румунії щодо цього питання. Сутність висловлювань Президен- та практично не відрізнялася від тез, які лунали з цього приво- ду раніше. Особливістю виступу стала заява про проведення 158 Румунією на початку літа 2006 р. Чорноморського Форуму, який повинен був об’єднати зусилля всіх Чорноморських країн для зміцнення безпеки регіону. Оскільки важливою складовою його розбудови Т. Бесеску назвав реалізацію спільних економічних проектів, логічною в цьому контексті прозвучала ідея щодо ство- рення Чорноморського єврорегіону, яка мала набути конкретних форм уже 29–30 березня 2006 р., коли в м. Констанца відбудеться ініційований офіційним Бухарестом захід [18]. Чорноморський форум «За діалог та партнерство» (ЧФДП) став логічним продовженням зазначеного напрямку румун- ської зовнішньої політики. Необхідність його заснування об­ ґрунтовувалася в румунському істеблішменті, в першу чергу, порівняно низькими обсягами торгівельного обігу між країнами регіону, а також неефективністю діяльності ОЧЕС. Водночас ру- мунська сторона не заперечувала, що однією із цілей Форуму є посилення політичного впливу та іміджу Румунії у Чорному морі [13]. Всупереч задуму Бухареста, масштабність проекту була зни- жена його ігноруванням з боку Росії та Туреччини, які були пред­ ставлені лише на рівні посла і державного міністра відповідно. Т. Бесеску висловив сподівання на приєднання Росії до проекту, визнавши, що жоден проект співпраці у регіоні не може бути по- вним без участі Росії. Остання відмовилась підписати підсумкову Резолюцію, з якою погодились 9 країн (країни ГУАМ + Вірменія, Болгарія, Греція, Румунія і Туреччина), в результаті чого вона так і не була підписана. Резолюція повинна була окреслити наступні сфери діяльності Форуму в регіоні: сприяння співпраці між регіональними і міжнародними організаціями, реалізація проектів співпраці і розвитку, вирішення криз та надзвичайних ситуацій, захист навколишнього середовища, боротьба з контрабандою та організованою злочинністю [4]. Аналіз перебігу Форуму свідчить про зміну тональності Бу- хареста стосовно своїх претензій у регіоні. Відзначаючи спротив своїм амбіційним ініціативам з боку низки країн, насамперед Росії, румунська влада вже публічно не заявляла про свої наміри стати регіональним лідером, зауважуючи, що таке позиціювання Румунії слід розглядати як одну з помилок її зовнішньої політики післяреволюційного періоду. Була висловлена згода з тим, що Румунія має лише зобов’язання члена НАТО та ЄС і нічого в 159 її зовнішній політиці не спрямоване на здобуття статусу ре- гіонального лідера [13]. Показовою є регіональна політика Бухареста через призму її відносин з Україною. Зокрема, напередодні від’їзду румунської делегації до Києва для участі у саміті країн-учасниць ГУАМ (травень 2006 р.) М. Р. Унгуряну наголосив на тому, що її участь випливає з особливого інтересу Румунії до перспектив про- сування демократичних цінностей у регіоні Чорного моря, за- безпечення його енергетичної безпеки, загальної стабілізації регіону [11]. Необережна заява посла Румунії в Азербайджані Н. Урєкє про можливість майбутнього вступу Румунії до «Організації за демократію і економічний розвиток – ГУАМ» викликала миттєву реакцію МЗС Румунії. В його комюніке, зокрема, зазначалося, що «Румунія не має наміру стати членом цієї організації, не планує жодних політичних дій, пов’язаних з цією тематикою, оскільки статус спостерігача вважається достатнім для характеру відносин Румунії з новоствореною організацією» [22]. Як спостерігач Румунія готова надати всю підтримку країнам-членам ГУАМ для прискорення реформ, які необхідно провести для їх наближення до європейських та євроатлантичних стандартів. Європейська Політика Сусідства і структурований діалог країн-членів ГУАМ є канвою, яка може забезпечити розвиток і поглиблення відносин між Румунією – членом НАТО і майбутнім членом ЄС – з державами-членами ГУАМ [22]. Вказане свідчить про те, що Бухарест вважає ГУАМ другоряд- ною організацією (у порівнянні з тими структурами, де він уже має або ж знаходиться на стадії здобуття членства), тому статус спостерігача в ній цілком задовольняє Румунію. Її інтерес до ГУАМ обмежується лише тим, що ця організація включає части- ну прикордонних з нею держав. Водночас Бухарест намагається діяти обережно, бути присутнім там, де ініціатором виступає Київ, не упустити момент, коли увага Заходу може бути сконцентрова- на більше на українських, ніж румунських зовнішньополітичних заходах. Виступ Т. Бесеску 23 червня 2006 р. на конференції «Румунія європейська, Румунія євроатлантична та Румунія у міжнародних відносинах» свідчить про те, що Румунія і надалі дотримува- тиметься нової тактики. Президент виступив за активізацію 160 співпраці країн Чорноморського регіону, позитивно оцінив ство- рення Чорноморського єврорегіону та проведення Чорноморсько- го форуму «За діалог та партнерство». Привертає до себе увагу той факт, що, як і на початку місяця, Т. Бесеску заявив про відсутність у нинішнього керівництва країни, на відміну від попередніх адміністрацій, намірів відвоювати для Румунії роль регіонального лідера. Отже, регіональний аспект зовнішньої політики коаліції правоцентристських сил Румунії, які здобули владу наприкінці 2004 р., характеризується наступальною стратегією, бажанням якомога швидше завоювати довіру з боку нових союзників по Північноатлантичному альянсу та майбутніх – з боку Євро­пей- ського Союзу. Яскравим свідченням цього стали численні заяви румунських високопосадовців, достатньо широко опри­люднених у порівняно короткий час, що минув після президент­ських ви- борів. Помірні результати практичного втілення двох найбільш амбітних проектів (Чорноморський єврорегіон та Чорноморсь- кий форум «За діалог та партнерство»), які мали стати «прори- вом» Румунії в економічному та політичному вимірах, змусили Бухарест переглянути самооцінку щодо своєї ролі в регіоні в бік більшої поміркованості та стриманості. Суттєве місце у безпековій політиці Румунії посідали заходи, пов’язані з участю в уже діючих в регіоні об’єднаннях, зокрема, Чорноморській військово-морській групі оперативної взаємодії «Блексіфор», покликаною проводити операції з пошуку і поря- тунку суден, які зазнали лиха, надання гуманітарної допомоги, розмінування, здійснювати захист навколишнього середови- ща тощо. З врахуванням серед країн-членів організації певних розбіжностей з питань її розвитку міністерство національної оборони Румунії дало власну оцінку ситуації (31.01.2005 р.). Регіон Чорного моря розглядається Румунією у більш широ- кому вимірі: до регіону включено країни узбережжя, країни Кавказу, Молдова з Придністров’ям. Крім того, враховуючи міжнародний аспект, до «розуміння розширений регіон Чорно- го моря» віднесено міжнародні організації – ООН, ЄС і НАТО [17]. Слід констатувати, що досвід Румунії на міжнародній арені ви- явився надзвичайно важливим для України. Адже перебуваючи 161 фактично в однаково вигідних геополітичних умовах, а також володіючи рівноцінним ресурсним потенціалом, сусідня держава змогла досягнути значно більшого в цій сфері. Зокрема, як Київ, так і Бухарест ще в першій половині 90-х рр. ХХ ст. оголосили про намір інтегруватися у євроатлантичний простір. Проте через низку обставин (постійну нестабільність внутрішньополітичної ситуації, відсутність чіткої лінії щодо шляхів реалізації зовніш­ ньополітичного курсу держави, несформованість національної ідеї тощо), Україна не змогла втілити в життя задекларовані наміри. В той же час Румунія в 2004 р. стала членом НАТО, а в 2007 р. була прийнята в ЄС. Як відомо, одним із пріоритетів зовнішньої політики нашої держави є закріплення за Україною статусу регіонального лідера, що здатний забезпечувати безпеку і стабільність у зоні Чорного моря. Паралельно такий самий напрямок формування міжнародного авторитету держави розглядався і Бухарестом, а після обрання Т. Бесеску президентом Румунії він отримав новий імпульс і впроваджувався більш активно. Слід конста- тувати, що в силу збігу низки геополітичних інтересів України та Румунії, між ними зберігається значний конкурентний потенціал у площині реалізації ними своїх пріоритетів у зоні Чорного моря. Конкретним проявом цього була стримана, а деколи і відверто негативна реакція Бухареста на ініціювання Україною власно- го плану врегулювання придністровської проблеми, який не включав Румунію до переліку учасників переговорного проце- су стосовно даного етнополітичного конфлікту. Згадана позиція Бухареста матеріалізувалась у неодноразових демаршах по- садових осіб Румунії на регіональних і міжнародних форумах, котрі переслідували мету використання членства у впливових міжнародних інституціях для певного тиску на Київ та досягнення бажаної мети. Тому, враховуючи більший авторитет та досягнуті сусідньою державою успіхи на міжнародній арені, необхідно констатувати, що Бухарест має більше шансів закріпити за собою статус регіонального лідера. Таким чином, розглянувши нову стратегію зовнішньої політики Румунії, а саме набуття статусу лідера в Чорноморському регіоні, ми переконалися у необхідності вивчення досвіду цієї держа- ви на міжнародній арені. Адже поставивши фактично однакові 162 з Україною цілі зовнішньополітичного розвитку держави, Бу- харесту все ж вдалось успішно інтегруватися у євроатлантичні структури, що, на жаль, нині залишається нереалізованим для українських дипломатів. Крім того, попри конкуренцію з боку України, Румунія значно більше, ніж наша країна, наблизилася до закріплення за собою статусу провідника безпеки та стабільності у регіоні. Список використаних джерел та літератури 1. Буга В. Бухарест готов предоставить всю территорию Румынии в распоряжение США // www.voltairenet.org/article133643.html (12.03. 2007 р.). 2. Буш получил от Бэсеску хороший совет относительно Молдовы // Azi. – 2005. – 3 октября. 3. Буш получил от Бэсеску хороший совет относительно Молдовы // www.azi.md/archive/2005/03/10/Ru (12.03.2007 р.). 4. В Бухаресте пройдет форум по стабильности в черноморском ре- гионе // www.rian.ru/politics/20060605/49024879.html (12.03.2007 р.). 5. Григоришин С. Формирование внешнеполитического курса пост- коммунистической Румынии // Європа: ідеї та процеси: Матеріали наукового симпозіуму / Буковинський політологічний центр, Бюро зі співробітництва в Україні фонду Ф. Берта. – Чернівці: Прут, 1998. – С. 153–162. 6. Етнічні відносини на території Єврорегіону «Верхній Прут»: Матеріали міжнародної наукової конференції / Буковинський політоло- гічний центр та Карінтійський інститут національних меншин. Під редакцією Анатолія Круглашова, Карла Андервальда та Гельвіга Вален- тина. – Чернівці: Букрек, 2004. – 401 с. 7. Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – 256 с. 8. Орінчай Н. Розширення Європейського Союзу: перспективи України // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. 1/ Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра політології та соціології. – Чернівці: Місто, 2000. – С. 139–143. 9. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІV. – Чернівці: Рута, 2006. – 512 с. 10. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. ІІІ. – Чернівці: Рута, 2005. – 432 с. 11. Поточний архів МЗС України. 12. Правительство Румынии. Департамент общественной информа- ции. Досье. – 1996. – февраль. 163 13. Приоритет регионального сотрудничества – это укрепление ста- бильности и безопасности, подчеркивает Виктор Ющенко // www. president.gov.ua/ru/ (13.03.2007 р.). 14. Пурич Ш. Румыния и современные интеграционные процессы // Європа: ідеї та процеси: Матеріали наукового симпозіуму / Буковинський політологічний центр, Бюро зі співробітництва в Україні фонду Ф. Ебер- та. – Чернівці: Прут, 1998. – С. 136–153. 15. Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні ас­ пекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр. Під загальною редакцією А. М. Круглашова. – Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2006. – 430 с. 16. Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні ас­ пекти взаємин: Матеріали міжнародної наукової конференції / Буковин­ ський політологічний центр. – Чернівці: Букрек, 2002. – 512 с. 17. Blackseafor. Political control and chain of command // www.blacksea- for.org/English/anasayfa.asp (12.03.2007 р.). 18. Bucureşti: «Dezvoltarea infrastructurii în zona Mării Negre în noul con- text euro-atlantic» //www.dwelle.de/romanian/nachrichten/2.158403.1.html (14.03.2007 р.). 19. Comunicat de presa. Preşedintele României, Traian Băsescu, a început astăzi o vizită de două zile în Federaţia Rusă, la invitaţia omologului său Vladi- mir Putin. Vă prezentăm declaraţia de presă a şefului statului român, făcută pe Aeroportul «Henry Coandă», înaintea plecării la Moscova // www.presidency. ro/date/5955_ro (12.03.2007 р.) 20. Comunicat de presa. Preşedintele României, Traian Băsescu, şi primul ministru Tony Blair, s-au întâlnit astăzi, 31 ianuarie a. c., la Londra, cu ocazia primei vizite de lucru a şefului statului român în Marea Britanie. – 2005. – 31 ianuarie //www.presidency.ro/pdf/date/5932_ro (12.03.2007 р.). 21. Comunicat de presă. Regiunea Mării Negre – Promovarea libertăţii, a democraţiei şi stabilităţii regionale. Alocuţiunea preşedintelui României, Traian Băsescu, la Council on Foreign Relations http://www.presidency.ro/ date/6034_ro (12.03.2007 р.). 22. Comunicat de presă privind posibilitatea ca România să devină mem- bru GUAM // www.mae.ro/index.php?unde=doc&id=29334&idlnk=&cat (11.03.2007 р.). 23. Documentul de politica, strategie, performanta si coordonare a politicil- or structurale pentru anul 2005 si perspectiva 2006–2008 // www.cdep.ro/ proiecte/2004/600/20/9/anexa03_14.pdf (14.03.2007 р.). 24. Duculescu V., Călinoiu C., Duculescu G. Constituţia României: comentată şi adoptată. – Bucureşti: «Lumina Lex», 1997. – 480 р. 25. Interviul acordat de catre Preşedintele României, domnul Traian Băsescu Cotidianului // Adevărul. – 2005. – P. 6. 164 26. Ministerul mediului şi gospodăririi apelor României. Informare de presă // www.infoterra.mappm.ro/presa/03.03.06e.pdf (15.03.2007 р.). 27. Programa de bază de macrostabilizaţie şi dezvoltare a României până anul 2000 // Аzi. – 1996. – 12 dесеmbrіе. – Р. 5. Viktor Petrov Noua strategie de politică externă a României: lecţii pentru Ucraina În procesul integrării în UE, guvernul român şi-a mobilizat practic toate eforturile pentru a-şi atinge scopul, care a schimbat dinamica politicii interne şi externe de dezvoltare. România a dorit să-şi construiască propria strategie de lider în spaţiului euro-atlantic, de apărător al intereselor Occidentului în regiunea carpato-balcanică, la Marea Neagră şi în Caucaz. Această tendinţă a fost evidenţiată în acest stadiu. După alegerea lui Băsescu ca preşedinte, acesta a confirmat priorităţile fundamentale ale politicii externe – relaţii speciale, privilegiate cu Statele Unite şi Marea Britanie, declarând că s-a ajuns la o înţelegere între Bucureşti şi Washington cu privire la recunoaşterea rolului de lider al României în regiunea Mării Negre. De atunci toate eforturile în României sunt îndreptate pentru a consolida acest statut. Viktor Petrov NEW STRATEGY OF FOREIGN POLICY OF ROMANIA: LESSONS FOR UKRAINE Selecting the way of integration to EU, the Romanian government has di- rected all actual efforts to achieve the purpose that has noticeably changed dynamics of internal and foreign policy development of the country. Roma- nia has expressed desire to form own strategic structure of the leader of the Euro-Atlantic space, as the defender of interests of the West in the Karpathian- Balkan and Black sea-Caucasian region. The specified tendency is shown good enough and at the present stage. Becoming the president, Besescu has confirmed a fundamental foreign pol- icy priority – an establishment of special, exclusive attitudes from the USA and with the Great Britain. He has also declared, that Washington recognized after Romania the role of the Black Sea region leader. Since that moment all efforts of Romania have are being directed on fastening to itself of this status. 165 Олександр Пелін, Оксана Іваць (Ужгород, Україна) Індикатори безпеки ЄС у контексті моніторингу україно-румуно-молдовських відносин У країна, Румунія і Молдова є учасниками великого євро­ пейського проекту. Статус і місце цих країн у Центрально- Східній Європі має визначатися не тільки за рівнем їх економічного розвитку або обсягом політичних повноважень, але й роллю у контексті загальноєвропейської безпеки. Вирішальним фактором ролі України, Румунії та Молдови у контексті загальноєвропейської безпеки є наявність на їх території важливих для усієї Європи трансконтинентальних комунікаційних коридорів. Контроль за комунікаційними коридорами має велике стратегічне значен- ня. Завдяки контролю за важливішими транспортними кори- дорами Центрально-Східної Європи, Польща та Україна разом контролюють увесь економічний та геополітичний простір між Балтійським і Чорним морями. Цим фактом вони автоматично відсувають від подібного контролю Румунію і Молдову. У най­ ближчій перспективі це загрожує торговельно-економічним та геополітичним дисбалансом між Північною та Південною Єв- ропою в цілому. Вплив комунікаційних коридорів на господарський ком- плекс території, через яку вони проходять, розповсюджується в зоні 200 км. Це надає реальну можливість використовувати динаміку показників національної дистанційованості населен- ня та індексів людського розвитку (ІЛР) окремих периферійних регіонів України та Румунії в якості ефективних індикаторів безпеки ЄС. Прикладні соціологічні дослідження за індексом національної дистанційованості Е. Богардуса відбуваються в Україні з 1994 ро- ку. За результатами багаторічного моніторингу, Н. Паніна при- йшла до висновку про «збереження високого рівня національного ізоляціонізму та ксенофобії». В Україні, стверджує вона, збері­ гається «мирне співіснування» людей різних національностей. 166 «У конфлікт з людьми, які ображають чужу національну гідність, як і раніше, доводиться вступати невеликій частині населення. Во- дночас залишається високий рівень національної відокремленості населення України. На початку 2005 року спостерігалося пев- не зниження поширеності ксенофобійних установок стосов- но більшості національностей, що позначилося на загальному рівні національної відокремленості, який трохи знизився (із 5,3 до 5,1 бала за семибальною шкалою Богардуса). Втім, доволі високий рівень національної відокремленості, ізоляціонізму й поширеності ксенофобійних установок у масовій свідомості на- селення України є серйозною перешкодою на шляху до відкритого демократичного суспільства» [1, 155]. Індекси національної дистанційованості Е. Богардуса ви- явилися достатньо чуттєвим інструментом дослідження. Так, за динамікою індексів тринадцятирічного моніторингу проекція потенційної зовнішній загрози для українців у цілому може бути пов’язана з наступними етнічними групами: американця- ми (+1,1 бала), поляками (+1,0), угорцями (+0,9) або турками (+0,8). При цьому, проекція безпосередньої загрози, наприклад з боку США, принципово неможлива через офіційно проголо- шений Україною курс на євроінтеграцію, вступ в НАТО та інші зовнішньополітичні пріоритети. Загроза може бути опосередко- вана цим курсом. Цей факт демонструє вибухове та максимальне зростання індексу дистанційованості населення України із американцями після події 11 вересня 2001 року (+0,5). Його підтверджували інші попередні результати моніторингу. Населення України пси- холо­гічно дистанціювало («відчужувало») від себе переважно ті національності, які асоціювалися з міжнаціональними конфлік­ тами, що виникають в світі. З’ясовано, що індекси соціальних дистанцій між етнічними гру- пами в Україні знаходяться на рівні, коли люди не згідні не тільки дружити або визнавати сусідські відносини, вони відмовляються працювати разом. Дистанції титульної нації з власним етносом у 2002 році досягли максимуму – 2,4 бала за шкалою Богардуса. В той же час в Україні, на відміну від США, важко однозначно ви- значити етнос, дистанційованість з яким пов’язана із проекцією потенційної зовнішньої загрози. На роль такого етносу найменше 167 Таблиця 1 ЗВЕДЕНА ТАБЛИЦЯ ІНДЕКСІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДИСТАНЦІЙОВАНОСТІ (середній бал: шкала 1–7 балів) Результати моніторингу загальноукраїнських показників національної дистанційованості за шкалою Еморі Богардуса Національна дистанційованість Індекс національної дистанційованості (шкала 1–7 балів) населення України від 1994 1996 1998 1999 2000 2001 2002 2004 2005 2006 Азербайджанців             5,8 5,8 5,7 5,8 Американців* 4,4 4,6 4,7 4,8 4,8 4,9 5,4 5,5 5,4 5,7 Арабів             6,1 6,1 6,0 6,1 Афганців             6,2 6,2 6,1 6,1 Білорусів* 2,7 2,6 2,5 2,4 2,8 2,7 4,2 4,1 3,9 4,1 Грузинів* 4,9 5,0 5,1 5,0 5,4 5,3 5,4 5,5 5,4 5,5 Євреїв* 3,8 3,8 3,9 3,8 3,9 3,9 5,1 5,1 5,0 5,2 Китайців             5,9 5,9 5,8 5,9 Кримських татар* 4,6 4,8 4,8 4,9 4,9 5,0 5,6 5,5 5,4 5,5 168 Молдован 4,6 4,7 4,8 4,8 5,1 5,1 5,3 5,2 5,1 5,4 Негрів             6,0 5,9 5,9 5,9 Німців* 4,5 4,6 4,8 4,7 4,8 4,9 5,2 5,2 5,1 5,3 Поляків* 4,4 4,5 4,6 4,5 4,8 4,9 5,0 5,0 4,8 5,0 Росіян 2,3 2,1 2.0 1,9 2,3 2,2 3,3 3,1 3,1 3,2 Румун* 4,7 4,9 4,9 4,9 5,2 5,2 5,4 5,4 5,1 5,3 Сербів 4,8 5.0 5,1 5,1 5,4 5,4         Словаків 4,6 4,8 4,8 4,8 5,0 5,0 5,1 5,1 4,9 5,1 Турків 4,9 5,2 5,3 5,4 5,6 5,6 5,9 5,9 5,7 5,8 Угорців* 4,6 4,8 4,9 4,8 5,1 5,1 5,4 5,4 5,1 5,3 Українців 1,8 1,4 1,5 1,5 1,6 1,6 2,4 2,2 2,2 2,1 Українців, які мешкають в інших     3,9 3,8 4,0 4,1 3,5 3,4 3,1 3,2 країнах Циган* 5,1 5,3 5,4 5,5 5,6 5,7 6,0 6,1 6,0 6,1 Чехів             5,3 5,3 5,1 5,3 Чеченців           6,1 6,3 6,4 6,4 6,3 Інтегральний індекс національної дистанційованості за 10-ма на- 4,4 4,5 4,6 4,5 4,7 4,8 5,3 5,3 5,1 5,3 ціональностями, позначеними «*» підходять росіяни. Індекс національної дистанційованості на- селення України з росіянами в 2005 році складав 3,1 бала, а динаміка його зростання за тринадцять років дослідження – одна з найнижчих (+0,6). Результати моніторингу дозволяють ствер- джувати, що етнічні росіяни інтегровані в українське суспільство не гірше етнічних українців, які мешкають в інших країнах (та- блиця 1). Дослідники КМІС виділили два очевидних чинники: «слов’ян­ ська нетерпимість» (ставлення до слов’янських етнічних груп – українців, росіян, білорусів, котрі мешкають в Україні великими групами) і «неслов’янська» (неприйняття інших етнічних груп). Якщо говорити про ставлення до слов’янських груп, то макси- мум нетерпимості припало на 1997 рік, а після виборів ставлення до них поліпшилося. Вважають, що «вибори негативно позна- чилися на міжетнічних відносинах. Пропаганда була спрямова- на на розкол між західною і східною частинами України, тобто між україномовними українцями і російськомовними україн­цями та росіянами. Щодо динаміки погіршення ставлення до якоїсь етнічної групи, то найгірша ситуація з американцями – індекс соціальної дистанції збільшився з 3,7 до 5,02. Виною тому є, за припущенням дослідників, війни, які США ведуть постійно [2]. Результати моніторингу за індексами національної дистанці­ йованості в Закарпатті, навпаки, показують зменшення соціаль- них дистанцій, зокрема між українцями та румунами. Цей факт, перш за все, відображає регіональні особливості відносин. Не виняток, що він пов’язаний із тим, що дистанції між етнічними групами в Закарпатті, які мають безпосередні міжетнічні контак- ти, суттєво відрізняються від вимірювання етнічних дистанцій як «соціальних категорій» на загальноукраїнському рівні (та- блиця 2). Другим припущенням є те, що за регіональними особливостя- ми динаміки індексів національної дистанційованості приховані спільні соціально-економічні інтереси. Основним показником, який офіційно використовується фахівцями ООН для зіставлення оцінки рівня і якості життя населення в різних країнах світу, є індекс людського розвитку (ІЛР). Він є інтегральною оцінкою трьох складових компонентів, що характеризують довголіття, рівень освіти і доходів населення країн світу. 169 Таблиця 2 ОБ’ЄДНАНА ТАБЛИЦЯ ІНДЕКСІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДИСТАНЦІЙОВАНОСТІ (Шкала Богардуса. Середній бал: шкала 1–6 балів) За результатами моніторингу індексів національної дистанційованості населення Закарпаття 1995–2007 рр. Соціальні дистанції Соціальні дистанції Соціальні дистанції 1995 року 1998 року 2007 року показник показник показник Інтегральний Інтегральний Інтегральний 170 до словаків 2,98 до словаків 3,13 до словаків 3,36 до угорців 3,00 до угорців 2,89 до угорців 3,39 до русинів 3,02 до русинів 2,68 до русинів 2,60 до росіян 3,26 до росіян 2,80 до росіян 2,87 до німців 3,41 до німців 3,25 до німців 3,85 до українців 3,45 до українців 2,22 до українців 1,81 до поляків 3,60 до поляків 3,75 до євреїв 3,65 до євреїв 3,67 до євреїв 3,93 Середній бал 3,68 Середній бал 3,37 Середній бал 3,46 до румунів 3,96 до румунів 3,80 до румунів 3,68 до американців 3,89 до кавказців 4,79 до кавказців 4,20 до кавказців 3,94 до циганів 5,31 до циганів 5,04 до циганів 4,48 Державним комітетом статистики України розроблена мето- дика та розраховані в 2005 році інтегральні показники, що ха- рактеризують рівень та соціально-економічні умови життя на- селення регіонів. Запропонована методика передбачає побудову інтегрального композиційного індексу, виходячи з 11 блоків показників (усього 25 показників), кожний з яких характеризує один з аспектів досягнутого рівня та тенденцій розвитку потенціалу населення регіону: 1) населення; 2) рівень життя; 3) соціальна сфера; 4) споживчий ринок товарів та послуг; 5) ринок праці; 6) промислове виробництво; 7) сільськогосподарське виробництво; 8) забезпеченість населення житлом; 9) забезпеченість населення засобами транспорту та зв’язку; 10) рівень злочинності; 11) стан довкілля. За допомогою інтегральних показників можна розрахувати місце регіонів у композиційному показнику рівня та соціально- економічних умов життя населення [3]. За допомогою інтегрального композиційного індексу можна розрахувати не тільки рівень життя, а й зміщення у темпах ре­ гіонального розвитку. Так, згідно із загальним виміром, лідерами в рівні соціально-економічних умов життя є центральні та східні регіони (м. Київ, Запорізька та Київська області). Місця компактного проживання румунів в Україні (Закарпатська та Чернівецька області) займають положення нижче середнього (18 та 13 місця). Вимір динаміки рівня життя показує зовсім іншу картину – явну регіональну перевагу західних регіонів над східними. Перш за все, випередження розвитку пов’язано із західними областя- ми: Волинською (+14), Тернопільською (+12), Вінницькою (+11). Місця компактного проживання румунів відстають від цих темпів зростання до 1,6 раза. Так темпи зростання у Чернівецькій області складають +9 балів, а у Закарпатської – +8 балів. 171 Таблиця 3 Місце регіонів у композиційному показнику рівня та соціально-економічних умов життя населення 2003 р. 2004 р. 2005 р. Регіон Величина компо- Величина Величина зиційного індексу, Місце компози-ційного Місце компози-ційного Місце бали індексу, бали індексу, бали Україна 65 - 58 - 58 - АР Крим 66 14 51 21 59 14 Вінницька 61 17 73 4 69 6 Волинська 61 18 54 15 71 4 Дніпропетровська 69 11 48 23 49 20 Донецька 45 25 34 26 28 26 Житомирська 67 13 52 20 49 21 Закарпатська 39 26 42 24 54 18 Запорізька 96 2 75 3 79 2 172 Івано-Франківська 51 23 49 22 52 19 Київська 79 7 85 2 77 3 Кіровоградська 81 6 53 17 46 23 Луганська 49 24 25 27 17 27 Львівська 57 20 58 12 57 16 Миколаївська 84 3 59 11 44 24 Одеська 68 12 54 16 63 11 Полтавська 84 4 73 5 70 5 Рівненська 59 19 61 10 58 15 Сумська 63 15 56 14 47 22 Тернопільська 57 21 62 9 65 9 Харківська 72 9 57 13 66 8 Херсонська 84 5 53 18 57 17 Хмельницька 63 16 70 7 69 7 Черкаська 79 8 71 6 64 10 Чернівецька 57 22 53 19 61 13 Чернігівська 72 10 67 8 63 12 м. Київ 108 1 110 1 120 1 м. Севастополь - - 42 25 37 25 Для остаточних висновків має значення абсолютна аль- тернативна тенденція до падіння рівня життя у промислових регіонах України: Миколаївській, Кіровоградській, Херсонській та Дніпропетровській областях (–21, –17, –12 та –9 відповідно). Для остаточних висновків треба також врахувати «усереднену» позицію Хмельницької області (+9 балів), яка займає «усередне- не» положення між двома альтернативними товарними потоками, що взаємно погашають один одного. Це товарні потоки у напрямку «Польща – Туреччина» та «Румунія – СНГ». До першого напрям- ку належать саме Волинська, Тернопільська та Вінницька, а до другого – Чернівецька та Закарпатська області. В Хмельницькій області, де ці потоки перетинаються, відбувається «усереднення» темпів у бік зменшення (таблиця 3). Перетинання на теренах України двох великих товарних потоків відбувається багато сотень років. Найкоротший шлях «із Варяг у Греки» не складав небезпеки до геополітичних трансформацій у Європі 1916–1918 років (таблиця 4). Небезпека не відчувалася під час існування Радянсько- го Сою­зу, який перерозподілив товарні потоки між країнами «соціа­лістичного табору». Небезпечним перетинання товарних потоків для ЄС стало після геополітичних трансформацій 1989– 1991 рр. Північна Європа отримала значні переваги перед Південною Європою після створення незалежної України. Це не може не викликати стурбованість у країнах середземно- морського басейну. Останнім часом це відчувається не тільки через загострення україно-румуно-молдовських стосунків, але й у президента Франції Ніколя Саркозі, що намагається ство- рити альтернативний Півночі Союз країн середземноморського басейну. Таким чином, за локальними протиріччями регіональних інте­ ресів прихована невирішеність глобальних геополітичних питань. Можливості економічного і політичного співробітництва України з країнами, що утворюють Балтійсько-Чорноморську вісь набага- то більші, ніж із країнами північноморсько-середземноморського напрямку. Інтенсивність україно-польської співпраці набагато вище україно-румуно-молдовської. Проблема, яка проявляється у формі численних україно-румунських або молдовсько-придні- стровських конфліктів, має більш глибоку, ніж прийнято вважати, 173 Таблиця 4 Динаміка місця регіонів у композиційному показнику рівня та соціально-економічних умов життя населення   Місце регіону 2003 р. Місце регіону 2004 р. Місце регіону 2005 р. Динаміка рівню життя Волинська 18 15 4 14 Тернопільська 21 9 9 12 Вінницька 17 4 6 11 Хмельницька 16 7 7 9 Чернівецька 22 19 13 9 Закарпатська 26 24 18 8 Київська 7 2 3 4 Рівненська 19 10 15 4 Львівська 20 12 16 4 Івано-Франківська 23 22 19 4 Харківська 9 13 8 1 174 Одеська 12 16 11 1 м. Севастополь - 25 25 0 м. Київ 1 1 1 0 Запорізька 2 3 2 0 АР Крим 14 21 14 0 Полтавська 4 5 5 -1 Донецька 25 26 26 -1 Черкаська 8 6 10 -2 Чернігівська 10 8 12 -2 Луганська 24 27 27 -3 Сумська 15 14 22 -7 Житомирська 13 20 21 -8 Дніпропетровська 11 23 20 -9 Херсонська 5 18 17 -12 Кіровоградська 6 17 23 -17 Миколаївська 3 11 24 -21 геополітичну природу. Саме на території України вирішується збалансованість загальноєвропейських відносин. Невирішеність питання україно-румуно-молдовських відносин висвітлює невирішеність питання збалансованого розвитку Північної та Південної Європи, загрожує цілісності та безпеці ЄС. Наявність емпіричних індикаторів глобальних геополітичних процесів надає можливість вирішення глобальних проблем мето- дами об’єктивного наукового моніторингу. Традиційні історико- культурні підходи до аналізу безпеки ЄС змушені поступитися місцем статистично обґрунтованому економіко-соціологічному аналізу. За допомогою емпіричних індикаторів науковці здатні бу- дувати статистично обґрунтовані моделі та пропонувати сценарії оптимального розвитку соціально-економічних та політичних відносин між європейськими народами. Список використаних джерел та літератури 1. Паніна Н. В. Українське суспільство 1994–2005: соціологічний моніторинг – К.: ТОВ «Видавництво Софія», 2005. – 160 с. 2. Кириченко І. Ксенофобія: випробування чужим // www.mankurty. com 3. Соціальні індикатори рівня життя населення: Збірник стат. – Київ: Держкомстат України, 2006. – С. 226. Oleksandr Pelin, Oksana Ivaţ Indicatorii securităţii UE în contextul monitorizării relaţiilor ucraineano–româno–moldoveneşti În articol sunt demonstrate posibilităţile colaborării economice şi politice a diferitelor regiuni ale Ucrainei, care formează axa Marea Baltică–Marea Neagră, într-o măsură mai mare decât pe direcţia nordul Mării Negre–Marea Mediterană. Existenţa unor probleme nesoluţionate în relaţiile ucraineano- româno-moldoveneşti demonstrează că în dezvoltarea echilibrată a Europei de Nord şi de Sud sunt multe chestiuni nerezolvate, ceea ce periclitează unitatea şi securitatea UE. 175 Oleksandr Pelin, Oksana Ivats EU SAFETY INDICATORS IN THE CONTEXT OF UKRAINIAN–RUSSIAN–MOLDAVIAN RELATIONS MONITORING In the article it is shown on the basis of indicators, that possibilities of economic and political collaboration of different regions of Ukraine with countries, which form a Black Baltic-sea ax, far more than with the countries of Mediterranean direction. Openness of question Ukrainian–Romanian– Moldavian relations lights up the question of the not balanced development of North and South Europe, and threatens integrity and safety of European Union. 176 Рoзділ 3 Політико-правові, соціально- економічні та громадські зв’язки між Україною, Румунією та Молдовою, їх європейська інтеграційна складова Віра Бурдяк (Чернівці, Україна) Євроінтеграційні процеси в Україні, Румунії, Молдові на початку ХХІ століття Є вропейський вибір, інтеграція до Євросоюзу стали стратегічним курсом для більшості пострадянських і постсоціалістичних країн ще на початку 90-х рр. ХХ ст. Серед зазначених у назві статті трьох країн – Україна, Румунія та Мол- дова, аналіз євроінтеграційних процесів яких є предметом роз- гляду в даній розвідці, найбільших успіхів у цьому напрямі до- сягла Румунія, зважаючи на те, що всі ці країни майже одночасно і з подібними можливостями розпочали свій шлях у Європу. Тож проаналізуємо євроінтеграційні успіхи кожної з цих країн і роз- почнемо з Румунії, яка виявилася найуспішнішою. Грудневу постсоціалістичну революцію 1989 р., спрямова- ну проти клану Н. Чаушеску, підтримало майже все населення Румунії, створивши цим необхідні стартові передумови для ре- формування суспільства, політики, економіки держави і проголо- шення курсу на євроатлантичну інтеграцію [17, с. 8]. Одним із головних завдань 90-х рр. для румунського політикуму стало збли- ження з Об’єднаною Європою, її вступ до НАТО [18, с. 3]. Член- ство Румунії в європейських структурах – ООН, Світовому банку, МВФ, ГАТТ, інших міжнародних і міждержавних організаціях значно скоротило шлях Румунії до обраної мети. Незважаючи на високе безробіття в країні, гальмування ринкових перетворень, 177 високу інфляцію та складні взаємини з сусідами, Румунія досягла значного результату в євроінтеграційних процесах [3, с. 37–42]. У другій хвилі п’ятого розширення, тобто з 1 січня 2007 р. у ЄС стало на 2 країни більше: в Союзі тепер є 27 країн і 1,5 млрд. населення [6]. Тисячі людей з нових членів ЄС – Румунії і Болгарії відсвяткували вступ до союзу в столицях обох країн. До них долучилися кілька європейських лідерів, що теж взяли участь у великому хороводі в Бухаресті, а глава Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу виступив у Софії зі спеціальною промовою. Проте вступ Болгарії і Румунії в Європі зустрічали вже не так оптимістично, як у 2004 р. початок п’ятого розширен- ня. Європейці в роздумах – чи варто ЄС далі розширюватися. За останніми новобранцями уважно спостерігали, вимагаючи від них боротьби з корупцією й організованою злочинністю; заборонили експортувати деякі види продовольчих товарів, а 55 болгарських літаків довелося доводити до європейських стандартів безпеки. Крім того, за кілька годин до Нового 2007 року Болгарія при- пинила роботу 2-х ядерних реакторів на Козлодуйській атомної електростанції, що було однією з умов її вступу в ЄС. Аналітики ЄС розглядають можливі ризики – чи допомога ЄС країнам буде використана за призначенням, чи вона буде вико- ристана взагалі, оскільки держав­ні структури двох країн мало ефективні, чи економіки Болгарії і Румунії зможуть змагати- ся з іншими країнами ЄС, після того як ліквідують торгівельні бар’єри. Стурбоване і населення західноєвропейських держав, передусім можливим потоком трудових мігрантів з нових країн, однак офіційні і Бухарест, і Софія вважають, що всі, хто хотів виїхати на Захід, уже виїхали. І все ж 15 старих країн ЄС, за ви- нятком Фінляндії і Швеції, вирішили ввести обмеження на пере- сування робочої сили з двох нових країн-членів Союзу. Адже і Румунія, і Болгарія значно бідніші від інших країн ЄС. У них ВВП на душу населення складає лише 33% від середньоєвропейського показника, тоді як, наприклад, у Польщі – 50%. Зазначимо, що офіційна церемонія прийняття Румунії до НАТО відбулася у травні 2004 р. Тож Румунія до вступу в ЄС тривалий час була членом НАТО. Набутий румунами досвід підготовки до вступу в ці міжнародні організації може бути корисним Україні в плані інформування населення про Альянс і ЄС, пере­ко­ну­­вання українського народу в доцільності вступу до них. Так, у жовтні 178 2003 р. у Румунії був організований загальнонаціональний рефе- рендум щодо внесення до Конституції змін і доповнень, які сто- сувалися багатьох питань внутрішньої та зовнішньої політики держави. Серед інших доповнень парламент вніс нові статті, за якими передбачався вступ Румунії до ЄС і НАТО. Враховуючи конституційний статус цього положення і відсутність в країні політичних сил, які виступали б проти євроатлантичної інтеграції, жодних додаткових ініціатив щодо організації окремого референ- думу з питання вступу до НАТО не висувалося. Водночас, незважаючи на позитивне ставлення всіх політичних сил і населення в цілому до євроатлантичних устремлінь країни, румунська влада приділяла значну увагу організації потужної роз’яснювальної роботи. Так, упродовж передвступного періоду на найпопулярніших телевізійних каналах організували цикли пере- дач «НАТО – нині!», «Досьє нашої інтеграції», «Румунія і НАТО», «Румунія і ЄС», які допомагали отримати найповнішу інформацію про ці організації, про перебіг подій, пов’язаних зі вступом до них Румунії, задати запитання і отримати на них вичерпні відповіді провідних фахівців. У циклі телевізійних передач «7 за НАТО» з відповідними роз’ясненнями перед телеглядачами виступили сім міністрів закордонних справ Румунії, які обіймали цю по- саду з 1989 р. Наведені приклади, на наш погляд, дозволяють зробити однозначний висновок про те, що румунський досвід інформування населення про Північноатлантичний альянс і ЄС може бути корисним Україні. Зазначимо, що шлях Румунії до ЄС був досить складним. Важко йшла ратифікація відповідного Договору в парламентах країн-членів ЄС. Доповідь Єврокомісії (2006) щодо готовності при­єд­нання країни до організації засвідчила, що не з усіх позицій Румунія мала однакові успіхи, хоч докладала титанічні зусилля, щоб довести ЄС свою спроможність долати труднощі, виправля- ти помилки. Тому остаточне позитивне рішення стосовно набут- тя Румунією (як і Болгарією) статусу повноправного члена ЄС – логічне і справедливе. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Ю. Маль­ ко сказав в інтерв’ю газеті «День», що румуни чітко усвідомлюють необхідність продовження роботи над виправленням ситуації у тих сферах, де на передвступних перемовинах Румунії вистави- ли червоні прапорці, зокрема щодо реформ у юстиції, боротьби з 179 корупцією, деяких аспектів реформування сільськогосподарської галузі тощо [7]. Відповідні структури Румунії наполегливо працю- ють над вирішенням проблем, розуміючи, що при відсутності про- гресу з боку ЄС до Румунії будуть застосовані жорсткі санкції, які, безперечно, викличуть суттєві негативні фінансові наслідки. Слід наголосити, що, як і у випадку з НАТО, євроінтеграційні прагнення уряду Румунії також підтримували всі політичні сили, всі верстви населення країни, демонструючи потужний загальнонаціональний консенсус. Враховуючи стартові соціально-економічні позиції України та Румунії на початку 90-х рр., румунський досвід реалізації євроінтеграційних прагнень для України досить корисний. Він багатоаспектний і стосується: реформування владних структур в інтересах досягнення кінцевої мети (наприклад, утворення в системі органів виконавчої влади міністерства європейської ін- теграції); суті передвступного переговорного процесу з ЄС; при- ведення національного законо­дав­ства у відповідність до євро- пейського; проведення глибоких реформ в економічній, пра- воохоронній сферах та інших різних питань життя країни. Румунські політики, члени уряду, місцеві органи влади, пересічні громадяни підтримують європейські й євроатлантичні інтеграційні прагнення України. Зазначимо, що це не лише політичне декларування підтримки, а й готовність поділитися досвідом. Наші сусіди наголошують, що вивчаючи цей досвід, Україні варто звернути особливу увагу на його негативні аспекти, помилки, яких не оминула Румунія, на те, як долалися труднощі на шляху до членства в ЄС і НАТО. Зауважимо, що вступ Румунії до ЄС не викликав негативних наслідків в україно-румунських відносинах і членство Румунії в ЄС слід розглядати як позитивний фактор розширення бази спілкування і співпраці між Україною і ЄС в контексті подаль- шого розвитку нашого співробітництва з важливою для Ук- раїни сусідньою державою – Румунією. Але суб’єкти зовніш- ньоекономічної діяльності в Україні повинні зважати на ті зміни у механізмах реалізації торговельно-економічних україно- румунських відносин, які випливають з факту членства Румунії в ЄС. По-перше, нині і на Румунію поширюється правило поста- чання до неї лише тієї української продукції, яка виготовлена за європейськими нормами. Українським експортерам це відомо, 180 адже впродовж останніх 7–8 років багато українських компаній успішно вирішували проблеми підвищення якості продукції і відповідної сертифікації виробництва. По-друге, в ЄС діють певні тарифні і кількісні обмеження щодо деяких категорій українських товарів. Незважаючи на визнання ринкового ста- тусу української економіки, Єврокомісія має право встановлю- вати т. зв. захисне мито з урахуванням енергетичної складової собівартості української продукції. Ці обмеження діють, зокрема, на продукцію трубних виробництв України. Щодо дії кількісних обмежень на деякі види металопрокату, то після вступу України у ВТО вони автоматично анульовані. Певний позитив є у збільшенні товарообігу між Україною та Румунією. Так, у 2006 р. вперше після 1991 р. він перевищив 1 млрд. дол. За обсягами експорту в Румунію, який тоді ж склав 707,6 млн. дол., Україна посідає 14-те місце серед 40 найважливі- ших зовнішньоеконо­міч­них партнерів Румунії, попереду її ре- гіональ­них сусідів Болгарії, Сербії, Словенії та Греції. У 2006 р. Україна стала найбільшим серед країн СНД імпортером румунсь- ких товарів, з обсягом імпорту 424,3 млн. дол., випередивши вперше Молдову та Російську Федерацію [7]. Отже, очевидна позитивна динаміка і тенденції щодо обсягів товарообігу між країнами, хоч варто зважати на доцільність роз- ширення номенклатури товарів взаємної торгівлі, визнати, що поставки до Румунії високотехнологічної продукції з України ще незначні. Повільно вирішуються питання реалізації взаємовигідних проектів в енергетиці й активізації інвестиційної діяльності. Кон- статуючи корисність становлення і розвитку системної співпраці на рівні торговельно-промислових палат (активні дії на румун- ському напрямку ТПП України, деяких регіональних палат, зо- крема Чернівецької, Закарпатської, Херсонської), слід розширити географію їх зв’язків, що дозволило б суб’єктам зовнішньоеко­ но­міч­ної діяльності значно краще орієнтуватися у взаємних по- требах і можливостях. Державна політика України також зосереджена на вирішенні актуальних завдань, пов’язаних зі створенням внутрішніх пере- думов для євроінтеграції. Україна постійно вживає заходів щодо вдосконалення чинної системи інституцій, відповідальних за реалізацію політики євроінтеграції та її міжвідомчої координації [10]. Формуючи зовнішню політику, Україна зробила серйозні, 181 але недостатні кроки щодо євроінтеграції. Напрями інтеграційної взаємодії України і ЄС в межах УПС такі ж, як і асоційовані уго- ди з іншими пострадянськими країнами. Сторони встановили регулярний політичний діалог, мета якого полягала в зміцненні зв’язків України з інтегрованим співтовариством європейських держав. На численних зустрічах українців із функціонерами ЄС вказувалося, що економічна співпраця призведе до інтенсивніших політичних відносин, зблизить позиції в міжнародних питаннях, зміцнить безпеку і стабільність в Європі. Зазначаючи однаковість підходу інститутів ЄС до країн-партнерів, вкажемо, що угоди про партнерство і співробітництво ЄС уклав з країнами, перспектива членства яких була невизначеною чи взагалі не проголо­шу­ва­лась як пріоритет розвитку. Цю форму відносин варто оцінювати в контексті спільної зовнішньої політики ЄС щодо пострадянських країн. Співпраця мала високий ступінь політичних ризиків через нестабільну політичну й економічну ситуацію в нових країнах [16, с. 5]. УПС укладені з країнами, які виникли на теренах колишньо- го СРСР, крім країн Прибалтики. Проте лише Україна, Молдова і Грузія заявили про намір стати членами ЄС. Отже, політичний зміст УПС обмежений тим, що договір не містить положень щодо перспективи асоційованих відносин з ЄС. Україна підписала Угоду з ЄС у 1994 р., що поліпшило загальну атмосферу взаємин. Регулярно проходять саміти Україна – ЄС, але ускладнюють політичний діалог різні підходи до інтеграційного процесу в Україні і ЄС [16, с. 12]. В Україні виконання положень Угоди про економічне зближення як основи інтенсивних політичних взаємин часто гальмувало тривале (майже десять років) вирішення головного питання зовнішньоекономічної політики – вступу до СОТ. Не вирішені також важливі положення довгострокових інтеграційних стратегій Україна – ЄС і ЄС – Україна. Україна не заявила про зовнішньополітичну консолідацію з ЄС у зміцненні європейської безпеки, входженні в європейський політичний, пра- вовий, економічний, інформаційний, культурний простір і визнанні двосторонніх взаємин як найбільш важливих, про що записано у Спільній стратегії ЄС щодо України і затверджено Гельсінським самітом у грудні 1999 р. У Стратегії інтеграції України до ЄС вка- зано, що зовнішньополітична консолідація вимагає ідентифікації політики ЄС щодо України, відокремлення її від політики ЄС щодо Росії; що Україна – перша з нових держав колишнього СРСР, які 182 підписали з Співтовари­ствами партнер­ську угоду, і що політика ЄС заснована на переконанні, що «повне виконання угоди є переду- мовою успішної інтеграції України в економіку Європи і допомо- же Україні підтвердити її європейську ідентичність». Це риторика політики ЄС, який не готовий дати чітку відповідь на пропозиції української дипломатії про перспективи асоційованих взаємин. Надії, що рішення Гельсінського саміту щодо України призведуть до зміни її статусу у взаєминах з ЄС, не виправдались. Навіть у випадку позитивної оцінки Єврокомісією внутрішніх політичних інститутів і економіки України в 1999 р., ці очікування були поспішні. Досвід країн ЦСЄ вказує, що відносини з ними ЄС будував на Європейських угодах, без жодної вказівки щодо визначеної перспективи чи термінів вступу, за винятком угоди з Польщею, у преамбулі якої, за ініціативою польської сторони, було зазначено, що Польща має намір набути повноправне член- ство в ЄС [1, с. 10]. Перші Європейські угоди прийняли ще до офіційного визнання Радою ЄС в 1993 р. копенгагенських критеріїв членства в ЄС – основи для країн-кандидатів при виконанні стратегій вступу. Україна ж передчасно підняла питання про асоційовану угоду, коли ще не досягла основних цілей УПС. Це суперечило практиці при- йняття ЄС нових інтеграційних планів, виходячи з попереднього досвіду. Механізм взаємодії політичних інституцій ЄС з третіми країнами в кінці 1990-х рр. був чітко визначеним, і повне вико- нання вимог до країн-партнерів вважалося необхідною умовою поглиблення співпраці. Указ Прези­ден­та України не досяг мети, а загальний характер затвердженої ним Стратегії (червень 1998 р.) не дав змоги прозахідній частині українських політиків вважати її програмою практичних дій. Конкретніший план дій для вступу в ЄС містить Послання Президента України до ВРУ «Європейський вибір. Концептуаль­ні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки» [4]. Внутрішньополітична консолідація базується на виборі, який має зробити українське суспільство на користь інтеграції до ЄС, а це означає, насамперед, зміцнення демократії, верховенства права, громадянського суспільства і подальше станов­лен­ня української політичної народності як повноправного члена сім’ї європей- ських націй. Важливим елементом внутрішньої консолідації є формування у суспільстві схильності до ідеї набуття членства в ЄС 183 як реальної можливості забезпечити гідне майбутнє для України та її громадян. За даними соціологічних опитувань, 67% українців підтримують цей курс, а жодна з представлених у Верховній Раді політичних партій не заперечує ідеї євроінтеграції. Зі свого боку ЄС постійно надавав підтримку політичним і економічним ре- формам в Україні впродовж 1992–2007 рр., здійснювану за до- помогою таких інструментів співпраці, як субсидії через цільові, міждержавні, спеціальні програми під егідою ТАСІС, що ко- ординували дії в Україні інших міжнародних інституцій, в т. ч. ЄБРР [19]. Враховуючи, що всебічний аналіз функціонування механізмів і задіяних інструментів сприяння реформам є окремим завданням, у межах статті вкажемо лише цілі і механізми ТАСIC як основ- ного інструменту допомоги, ефективність її заходів, поглиблен- ня політичного діалогу сторін. Перші проекти допомоги були затверджені у відповідь на пропозиції українського уряду. Але вже в 1991–1994 рр. посадовці Єврокомісії зіткнулися з невизначеністю політи­ків України щодо стратегії реформ, відсутністю цілісної їх концепції, розпорошенням коштів на окремі проекти. Спроби Єврокомісії надати сприянню системного характеру призвели до підвищення її ролі у визначенні пріоритетів допомоги, і, зреш- тою, вже в 1998 р. пріоритетні сфери сприяння на 50% визнача- лись ЄС [8, с. 41–42]. В Індикативній програмі ТАСІС для України на 1996–1999 рр. скорочено кількість пріоритетних напрямів допомоги, але їх межі все ж широкі. Програма мала три основні напрями: інституційна реформа і розвиток, економічні реформи і розвиток приватного сек- тора, енергетика і навколишнє середовище [20, с. 11]. Прийняті в грудні 1999 р. Радою ЄС нові регуляції надання допомоги державам- партнерам ЦСЄ відкрили новий етап сприяння реформам в Україні: по-перше, ввели стратегію відповіді, яка включала аналіз потреб України у реформуванні економіки й імплементації УПС та оцінку виконання вимог ТАСІС урядом України; по-друге, Рада ЄС дозво- лила фінансування у розмірі 20% бюджету програми інвестиційних проектів з прикордонного співробітництва, розвитку малого і се- реднього бізнесу, модерні­за­ції екологічної інфраструктури, транс- порту; по-третє, участь уряду України у розробці прог­рам суттєво активізувала політичний діалог сторін, підвищила ймовірність ефективного використання досвіду здійснюваних проектів. Надані 184 ЄС Україні в 1991–2001 рр. через національні і цільові програми дій кошти склали 1,072 млрд. євро [19]. У 2008 р. термін дії УПС між Україною і ЄС закінчився. Її заміна на нову угоду – один з ключових пунктів у відносинах України з ЄС. Про це йшлося на саміті Україна – ЄС 9 вересня 2008 р. у Парижі, де прийняли рішення про нову посилену Угоду між Україною та ЄС «Про асоціацію». За Угодою планується, що Брюс- сель та Київ розпочнуть переговори про встановлення безвізового режиму та Зони вільної торгівлі. Угода «Про асоціацію» покликана замінити УПС, яка діяла 10 років, і визначає 4 основні напрями співпраці України з ЄС: політичний діалог, зовнішня політика і політика безпеки; питання юстиції, свободи і безпеки; економічне співробітництво; створення повномасштабної Зони вільної тор­ гівлі [11]. З 2007 р. було проведено 9 раундів переговорів, за ре- зультатами яких попередньо досягли домовленості про перші два напрями у повному обсязі та за більшістю питань, які відносяться до економічного співробітництва. Переговори щодо Зони вільної торгівлі продовжаться у 2009 р., оскільки вони розпочалися після прийняття рішення про вступ України до СОТ. На підсумковій прес-конференції саміту Україна – ЄС Пре- зидент Франції Н. Саркозі заявив: «Сьогодні ми говоримо, що Україна є європейською країною, яка розділяє спільні цінності і спільну історію з Європою. Ми вперше офіційно представили таке формулювання. ЄС визнає європейські прагнення України і вітає європейський вибір України» [9]. Водночас «ЄС вважає, – підкреслив він, – що Угода «Про асоціацію» з Україною «не закриває жодного шляху, так само як і не відкриває жодного шля- ху», що ЄС таким рішенням хотів ще раз підкреслити спільність цінностей з Україною, спільність історії. Свої висловлювання Н. Саркозі аргументував тим, що ЄС не надав йому права робити інші заяви [13]. Актуальність питання зумовлена досить високими надіями (від України) щодо змісту та спрямованості майбутньої Уго- ди, яка буде підписана в 2009 р. чи в 2010 р., або ж дану Угоду «Про асоціацію» взагалі не підпишуть. Каталізатором такого не- гативного процесу може стати факт нинішньої політичної кри- зи в Україні – постійна боротьба між Президентом та урядом з одного боку, і парламентом – з іншого, перебування країни в стані перманентних виборів. Європу й так лихоманить від постійних 185 криз (дебати довкола прийняття євроконституції), і вона просто не готова прийняти в своє коло ще одну політично нестабільну країну; недосконала нормативно-правова база, яку наші депута- ти з великими зусиллями намагаються підвести під європейські стандарти. Україна ще 1994 р. взяла на себе зобов’язання про по- ступове приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС, але воно виконується дуже повільно. Пост- соціалістичні країни, поряд з іншими реформами, зробили це швидко, і як результат – вони члени ЄС; відчутно відсталим є економічний розвиток та низький рівень життя громадян України в порівнянні з громадянами країн ЄС. Українська економіка не структурована так, як це прийнято в ЄС, де діють міцні асоціації виробників і на національному, і на рівні ЄС. У нас же ринкові відносини слабкі і постадміністративні. Тому донести інформацію й отримати необхідну відповідь від виробників кож- ного сектора, а тим більше галузі – справа вкрай проблемна. Незважаючи на негативні моменти у взаєминах, європейські лідери на саміті Україна – ЄС підтвердили, що підпишуть нову розширену Угоду про партнерство та співробітництво на по- чатку 2009 р. Переконаність висловив Н. Саркозі, який вважає підписання цієї угоди за мету головування Франції в ЄС. Во- дночас ЄС дав зрозуміти Президенту В. Ющенку, що Україні за­ рано сподіватися на пришвидшені кроки інтеграції. Європа ще не готова підписувати більш важливі документи про політичну й економічну інтеграцію, а Україна, на нашу думку, тим паче. Угоду «Про асоціацію» хоч і не підписали, проте все ж існують про- екти майбутньої співпраці в економічній сфері, енергетичній, у створенні Зони вільного обміну. Таким чином, перспективу України щодо членства в ЄС погір­ шує, передусім, внутрішньополітична криза, низький рівень життя населення та не врегульовані відносини із сусідніми державами. Рух нашої держави до європейської спільноти можна порівняти з тупцюванням на місці. Однак, не можна однозначно стверджу- вати, що перспектив немає. Вони є, але для цього необхідно бути готовими дати відповідь з багатьох критеріїв і вимог Євросоюзу. І тому заяви про вступ України до ЄС в найближчі роки є надто оптимістичними. Аналізуючи євроінтеграційні процеси в Молдові, зазначимо, що починаючи з 2001 р., ця країна зробила відчутні кроки на шля- 186 ху до Європи. Вже з початку нового століття (28 червня 2001 р.) Молдова приєдналася до Пакту стабільності в Південно-Східній Європі, а 9 вересня в Кишиневі підписали Фінансовий меморан- дум програми TACIS. У листопаді 2002 р. РМ проголосила стратегію європейської інтеграції. У 2003 р. під час візиту В. Во- роніна до Брюсселю європейські чиновники високо оцінили кон- структивну позицію молдовської сторони у дебатах по концепції сусідства ЄС. У зв’язку з цим було заявлено, що Єврокомісія підготує індивідуальний план заходів ЄС для Молдови. У серпні 2003 р. уряд РМ прийняв рішення організувати Де- партамент з євроінтеграції на базі головного управління європей­ ської інтеграції МЗС, Національного бюро Пакту стабільності в Південно-Східній Європі при МЗС й головного управління з технічного співробітництва і європейської інтеграції при Мі­ ністерстві економіки. Далі були проведені реформи в сфері охо- рони здоров’я, всієї соціальної сфери, реформа науки, фіскальна амністія, відміна податку на прибуток, асиметрична торгівля з ЄС, реформа освіти. Останні реформи, які проведено в РМ, – це модернізація її правового поля за європейськими мірками, які но- сять системний характер. Молдова значно змінилася і підійшла до нової угоди з ЄС, до введення в країні загальноєвропейських свобод [2]. Зважаючи на активні дії уряду РМ щодо євроінтеграції, країну з різними візитами відвідали єврокомісар з розширення ЄС Г. Верхойген (4–5 грудня 2003 р.) та спеціальний координатор Пак- ту стабільності в Південно-Східній Європі Е. Бусек (29 лютого – 1 березня 2004 р.), який взяв участь у міжнародній конференції в Кишиневі «Республіка Молдова в рамках Пакту стабільності – реалізація і перспективи». 29 вересня 2004 р. у Брюсселі підписали Угоду про введення системи подвійного контролю за експортом з Молдови деяких видів металургійної продукції. Як зазначив міністр М. Лупу, ця нова система дозволяє здійснювати жорсткий нагляд за експортованою до ЄС металургійною продукцією. Го- ловний експортер – Рибницький металургійний завод [3]. 22 лютого 2005 р. делегація РМ і представники ЄС підписали в Брюсселі протокольне рішення про вступ у дію Плану діяльності Республіка Молдова – ЄС. 11 травня Президент В. Воронін узяв участь у саміті глав держав і урядів Процесу співробітництва в Південно-Східній Європі (SEECP) у Бухаресті. А вже 7 червня 187 він відвідав з робочим візитом Брюссель, у ході якого відбулися зустрічі в штаб-квартирі НАТО, Раді ЄС, парламенті та уряді Бельгії. В. Воронін вручив генсеку НАТО лист, в якому Республіка Молдова пропонувала розробити і реалізувати Індивідуальний план партнерських дій РМ – НАТО, спрямований на підвищення рівня і якості співпраці молдован з цією організацією [15]. У жовтні в Кишиневі було відкрито представництво Європейської комісії і розпочала свою діяльність моніторингова Місія ЄС на молдово-українському кордоні (EUBAM). Плідним у розширенні євроінтеграційної політики РМ був 2006 р. У квітні в Люксембурзі підписали угоду між РМ і Євро­ комісією про деякі аспекти авіапере­ве­зень, а в травні – рам- кову угоду між РМ і Комісією європейських співтовариств про зовнішню допомогу. В червні В. Воронін узяв участь у саміті Чорноморського форуму «За діалог і партнерство» і здійснив ро- бочий візит до Брюсселю. У результаті цього візиту заступник голови Єврокомісії, комісар з внутрішніх справ і юстиції, свобод і безпеки Франко Фраттіні запропонував створити в Кишиневі центр з видачі віз у шенгенську зону. Ф. Фраттіні пообіцяв уже в липні внести цю ініціативу на розгляд держав ЄС. 1 листопада в Брюсселі було підписано рамкову Угоду про співробітництво між урядом Республіки Молдова і Європейським інвестиційним банком. За цією Угодою Кишинів міг отримувати кредити на фінансування інвестиційних проектів [12]. У 2007 р. молдовани справами закріпили попередні домов­ леності. Вже в квітні з офіційним візитом до Кишинева при- був віце-президент Єврокомісії Ф. Фраттіні з нагоди інавгурації пілотного проекту ЄС – Єдиного центру по видачі віз, яка відбулася 25 квітня 2007 р. А 10 жовтня в Брюсселі підписали Угоду між Республікою Молдова і Євросоюзом про спрощення візового режиму для громадян РМ і про реадмісію громадян. У грудні в Брюсселі під час офіційного візиту Президента РМ В. Вороніна відбулася зустріч з верховним представником ЄС із зовнішньої політики і безпеки Хав’єром Соланою, який зазначив, що ЄС зацікавлений у подальшому розширенні й поглибленні реформ у РМ, що висунуті Президентом РМ заходи зі зміцнення довіри між Кишиневом і Тирасполем – надзвичайно продуктивні, вони серйозно змінюють політичний контекст врегулювання відносин, створюють атмосферу довіри і високої продуктивності. 188 В 2008 р. також майже щомісяця відбувалися плідні зустрічі керівництва РМ з офіційними представниками Брюсселю. Так, у лютому РМ відвідали єврокомісар із зовнішніх зв’язків і європейської політики Беніта Ферреро-Вальднер, а згодом – спецкоординатор Пакту стабільності в Південно-Східній Європі Е. Бусек. У травні В. Воронін узяв участь у засіданні Ради зі співробітництва Республіка Молдова – Європейський Союз, на якому з ініціативи європейських партнерів було прийнято рішення про початок переговорів з майбутньої юридичної уго- ди з Республікою Молдова. В червні в Люксембурзі підписали Спільну декларацію про мобільне партнерство між Молдовою і ЄС. Мета мобільних партнерств полягає в підвищенні якості управління міграційними потоками. Мобільне партнерство з РМ має широкомасштабні цілі, в т. ч. сприяння легальній імміграції і боротьбі з нелегальною. Саме цим питанням були присвячені консультації в рамках проекту «Мобільне партнерство» між Молдовою і Євросоюзом, які пройшли у вересні в Кишиневі. У жовтні Рада Європи підтвердила рішення ЄС про початок нового раунду переговорів з нової угоди між РМ і Євросоюзом. 28 листо- пада в Кишиневі відбувся саміт глав урядів держав Центрально- Європейської ініціативи. Вважаємо, що тут доцільно навести слова Президента В. Воро­ ніна, який сказав, що «європейська модернізація Молдови в ме- жах Плану Дій Молдова – ЄС стала найважливішим стимулом і фактором внутрішніх реформ. У першу чергу реформ загальноде- мократичного характеру» [3]. На його думку, євроінтеграція Мол- дови дозволила країні використати і нові інструменти вирішення придністровського питання. Місія ЄС на кордоні і одночасно реєстрація придністровських підприємств у правовому полі Мол- дови змінили всю динаміку врегулювання. Завдяки втручанню ЄС, Молдова і Придністров’я розширили міри довіри, рухаються до загальногромадянської консолідації та, включаючи придністров- ські підприємства, домоглись асиметричної торгівлі з ЄС.  Список використаних джерел та літератури 1. Белая Книга. Подготовка ассоциированных стран Центральной и Восточной Европы к объединению с внутренним рынком Европейского Союза: Неофициальный пер. – К.: УЕПЛАК, 2001. – С. 10. 189 2. Воронин В. Обновление Молдовы – это проект, к которому мы очень серьезно подготовились //http://www.presedinte.md/press. php?p=1&s=6842&lang=rus 3. Дрелинский В. Евроинтеграция Молдовы стала важнейшим сти- мулом внутренних реформ – президент // Независимая Молдова. – 2007. – 19 декабря. 4. Європейський вибір: Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки. Послання Президен- та України до Верховної Ради України від 30 квітня 2002 р. // http://www. kuchma.gov.ua 5. Єрьомін Є. Погляд на дельту Дунаю крізь призму часу // Дзеркало тижня. – 2003. – № 10. 6. Колесо обозрения «Лондонский глаз» зажглось цветами флага ЕС // http://­www.rbc.ua/rus/top/politics/-2007/01/01/­159110.shtml 7. Малько Ю. Непросте сусідство // День. – 2007. – 15 березня. 8. Методично-нормативний посібник з питань адаптації законодав- ства України до законодавства Європейського Союзу. – К.: М-во юстиції України. – С. 41–42. 9. На саміті Україна – ЄС Київ отримав перспективу членства і корот- кострокового безвізового режиму // http://www.nevsru.ua/ ukr /9 вересня 2008 р. 10. Немиря Г. Фактор глобалізації: Україна має ресурс, який може дати нову конкурентоздатність Європі // День. – 2008. – 17 липня. 11. Нова угода Україна – ЄС не відкриває жодного шляху. І не закри­ ває // http://www.nevsru.ua/ ukr /9 вересня 2008 р. 12. Новости-Молдова //(http://www.newsmoldova.ru/news.html?nws _id=604493& date=2007-02-16) (Дата перегляду – 1 березня 2008). 13. Пасова Т. Складнощі перекладу, або Саміт Україна – ЄС у заявах наших та європейських політиків // Голос України. – 2008. – 11 вересня. 14. Президент Республики Молдова Владимир Воронин отбыл сегод- ня в Брюссель (Бельгия), где провел встречи в штаб-квартире НАТО, Со- вете Европейского союза, парламенте и правительстве Бельгии // http:// www.presedinte.md/press.­php?p=­1&s­=­3067&lang=rus 15. Реальные шаги по евроинтеграции, предпринятые Республикой Молдова в период с 2001 по 2008 годы // Независимая Молдова. – 2009. – 20 февраля. 16. Угода про партнерство та співробітництво між Україною і європейськими співтовариствами та їх державами-членами. – К.: Пред- ставництво європейської комісії в Україні, 1997. – С. 9. 17. Codrea G. România şi Uniunea Europeană // Scutul patriei. – 2002. – 13 marţie. – P. 8. 18. Paşcu I. Romanian Armed Forces fully committed to NATO integra- tion // NATO’S Nations. – 2002. – № 3. – P. 17–18. 190 19. Speech by Mr. Romano Prodi, President of the European Commission «Europe’s new challenge» to the Conference on EU enlargement: constraints and opportunities // Ferrara. – 2002. – 20 apr. // http://www.europa.eu.int/futu- rum/documents/offtext/ sp200402_en.htm 20. TACIS Regional Cooperation. Indicative Programme 2000–2003 // Ex- ternal Relations Directorate General. – Brussels: European Commission, 2000. – 209/DG/RELEX/2000. – Rev. 1. – P. 11. Vira Burdeak Procesele de integrare europeană în Ucraina, România şi Moldova la începutul sec. ХХІ După cum se subliniază în articol, opţiunea europeană, integrarea în UE au devenit cursul strategic al majorităţii ţărilor postsovietice şi postsocialiste, care au pornit pe calea tranziţiei spre democraţie şi economia de piaţă, renunţând la orânduirea socialistă anterioară. La începutul anilor 90 ai sec. XX această cale şi-au ales-o şi ţările vecine – Ucraina, România şi Moldova. Autoarea analizează procesele de integrare europeană din aceste ţări, dezvăluie etapele colaborării lor cu Uniunea Europeană. Vom menţiona că ţările au pornit pe drumul spre Europa aproape concomitent şi cu posibilităţi asemănătoare, dar cele mai mari succese le-a obţinut România. Ea a reuşit să efectueze rapid schimbările democratice din sistemul politic, să treacă la economia de piaţă, să îndeplinească majoritatea condiţiilor pe care UE le pune în faţa ţărilor candidate şi la 1 ianuarie 2007 ţara a fost primită în membrii acestei organizaţii internaţionale. Anumite succese pe calea integrării europene a obţinut şi Republica Moldova. Aceste procese i-au permis ţării să folosească noile instrumente pentru soluţionarea conflictului din Transnistria. Datorită implicării UE, Moldova şi Transnistria şi-au lărgit măsurile de încredere, misiunea UE la frontieră şi totodată înregistrarea întreprinderilor transnistrene în spaţiul juridic al Moldovei au schimbat toată dinamica reglementării conflictului. În prezent cele două părţi ale R. Moldova înaintează în direcţia consolidării societăţii civile şi, datorită includerii întreprinderilor din Transnistria, au reuşit să obţină un comerţ asimetric cu UE. În Ucraina procesele de eurointegrare au o dinamică mai puţin pozitivă, întrucât perspectivele Ucrainei privind calitatea de membru al UE sunt afectate în primul rând de criza politică internă, nivelul scăzut de trai al populaţiei şi relaţiile nereglementate cu statele vecine. Pe calea spre comunitatea europeană 191 se poate spune că statul nostru bate pasul pe loc. Însă nu trebuie să se afirme categoric că nu există perspective. Ele există, însă pentru aceasta va trebui să corespundem multor criterii şi cerinţe ale UE. Vira Burdiak EUROINTEGRATION PROCESSES IN UKRAINE, ROMANIA, MOLDOVA IN THE BEGINNING OF THE 21ST CENTURY It is observed in the article that the European choice, integration to the EU is a strategic course of the majority of the post-Soviet countries which started their transformation towards democracy and market economics putting aside previous Socialist system. Such choice in the beginning of the 1990-s was also made by the neighboring countries – Ukraine, Romania and Moldova. The author analyzes European integration processes in the above mentioned countries, elucidates step-by-step their cooperation with the European Union. It should be mentioned that the states had begun their course to Europe almost at the same time, but Romania achieved the biggest success, it managed to carry out democratic changes in its political system very quickly, transform economics to the market one, fulfill the majority of conditions put by the EU for the candidate countries and on January 01, 2007 it became a member of the international organization. Certain progress in Eurointegration was made by Moldova Republic. These processes allowed the state to use new mechanisms for the solution of Transdniestrian conflict. Thanks to the EU interference, Moldova and Transdniestria broaded the measures of trust, EU boundary mission and simultaneously registration of the Transdniestrian enterprises in the legal field of Moldova changed the whole dynamics of conflict management. Nowadays these both parts of the Moldova Republic are moving towards the civil consolidation and have achieved the anon-central trade with the EU including the Transdniestrian enterprises. Eurointegration process in Ukraine doesn’t have such positive dynamics as the Ukrainian perspective for the EU membership is worsened, first of all, of the inner political crisis, low life level of the population and unregulated relations with the neighboring states. Movement of our state towards the European community can be described as the one which is making no headway. However, we can’t say for sure that there is no perspective. There is some but we should be prepared for that, correspond a lot of criteria and requirements of the EU. 192 Валентина Теоса (Кишинів, Молдова) Європейські перспективи Республіки Молдова крізь призму соціальної інтеграції нових членів Європейського Союзу (З досвіду наближення соціальної політики Румунії до ЄС) Д ля Республіки Молдова, яка направила свій вектор на­ ціональних інтересів до Європи, імплементація сучасної системи моніторингу ефективності всього комплексу практичної соціальної політики з метою корегування програм та планів є сьогодні на порядку денному соціальної політики. Водночас потрібно вивчити досвід країн, які пройшли підготовчий етап щодо активізації соціальної політики для того, щоб знайти мож- ливість здійснення власних практичних дій у відповідь на вимоги європейської суспільної програми розвитку. Порівняльний аналіз становлення та практичного застосування європейської соціальної політики виявляє її суть – наголос на пра- цю. Вимоги до претендентів на вступ до ЄС відображені у переліку 200 єврокомісій і систематизовані по чотирьох напрямках зако- нодавчих реформ: спільні демократичні, політичні, економічні й соціальні риси. Через призму соціальної політики у сфері праці вони містять конкретні завдання і цілі національних соціальних політик у процесі приєднання до європейської соціальної моделі, серед яких є рівень використання робочої сили, життя працюю- чих, однакові можливості, суспільний діалог тощо. Складність проблеми полягає в існуванні неминучих розбіж­ ностей між соціальною політикою країн членів ЄС та європейською моделлю, яка в деякій мірі протилежна американській моделі. Во- дночас перехідні країни «під час проведення обов’язкових реформ» часто застосовували економічну та соціальну політику, яка в свою чергу впливала на формування окремого типу соціальної політики країн у процесі переходу до демократії та ринкової економіки, що відрізняється від європейської соціальної моделі. У світлі європейських інтеграційних процесів слід виділити зміни у підходах до соціальної політики Румунії та проаналізувати практику наближення соціальної політики Румунії до ЄС. 193 Порівняння процесів розвитку соціальної політики показує, що наприкінці 90-х років у Румунії, як і в Молдові, суттєві зміни соціальної політики та існування ризиків, які вплинули на неефективність моделі національної соціальної політики, стали явними. У зв’язку з цими змінами дослідники відзначають такі фактори розвитку міжнародних та європейських організацій, як: економічний потенціал, політична орієнтація влади, вплив політичних партій, інших соціальних чинників (профспілок, груп за інтересами, традиційних інституцій – церков, суспільна свідомість, публічна поведінка). Спільним для обох країн є те, що на початковому етапі реформ у центрі політичної риторики та дебатів знаходяться людський капітал, реформи у суспільному секторі (рівень використання робочої сили, безробіття, освіта, медична допомога), які насправді стояли на другому місці після економічних реформ. Тільки у другій половині 90-х років соціальні реформи стали пріоритетними. Така методологія, яка в більшій мірі була привнесена, порушила єдність економічного і соціального реформування і призвела до тяжких наслідків [2:46–65; 6:903–907]. Дослідники румунських реформ виділяють кілька характерних особливостей у процесі становлення моделі соціальної політики у перехідний період. На фоні руйнування старої системи соціальної політики формування нової явно відбувається за принципом праці [1:248–249] і знаходиться під політико-ідеологічним впливом політичних партій, профспілок та груп за інтересами. Проблеми, труднощі та наслідки ринкових перетворень є змістовними, але сприймаються однаково: рівень життя населення суттєво зни­ зився. Слід зазначити, що і в Румунії, і в Молдові вищезазначений «аспект праці» під час політичних реформ стоїть на другому плані, як, до речі, і соціальна політика на початковому етапі. Скоріше це проявляється як «трудовий принцип організації соціальної політики», що призводить до загальних втрат у сфері соціальної політики і не компенсується соціальними гарантіями та доходами у сфері праці. Як результат у сфері труда застосовуються окремі заходи замість активної соціальної політики [1:257]. Такий спосіб застосування політики реформ підтверджує політичний, економічний, інституційний контекст соціальних пе- ретворень 90-х років у країнах, які стали членами ЄС до 2007 р. 194 Серед суттєвих характерних змін у соціальній політиці пере- хідного періоду є звуження сфер діяльності, шокова терапія як принцип політики реформ та зменшення ролі держави. У цих країнах можна побачити спільні проблеми та рішення під час проведення соціальної політики: рівень доходів пов’язаний з рівнем безробіття, відносно яких застосовується певна соціальна політика. Пенсійна система, соціальне забезпечення, охоро- на здоров’я та освіта перетинаються неоднаково у сфері праці. Взагалі темпи та швидкість реформування соціальної політики залежать від змін у законодавстві і рівня економічного розвитку: у більш розвинутих країнах соціальні реформи в галузі праці є продуктивнішими (Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Поль- ща та Словенія) і складнішими в інших країнах (Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словацька Республіка). Для виявлення історичних коренів соціальної політики у Молдові необхідно зважати на історико-політологічні характе- ристики соціальної політики Румунії до 1940 р., як комплексної та послідовної системи. Саме на цьому фундаменті відбулися наступні зміни: післявоєнне законодавство комуністичного режи- му, економічна та політична ситуація під час правління Н. Чау- шеску, насамкінець соціальна політика перехідного періоду, яка виражається в першочергових законодавчих актах та динаміці соціальних витрат [1:218–283]. Як правило, політичні реформатори пов’язують поразку та невідповідність перетворень 90-х років з успадкуваннями від минулої суспільної системи. На думку Н. Барра, її основні риси представляли сукупність безперечних цінностей, але й стільки же очевидних недоліків: • безпека праці, повне використання робочих рук у вироб- ництві, але водночас і приховане безробіття; • цілий перелік гарантованих державою соціальних благ, ба- гато з яких бракувало селянам; • на фоні загального медичного забезпечення та надання по- слуг їх якість не витримувала жодної критики; • дуже хороша загальна дошкільна, шкільна та вища освіта, але з явними недоліками – недостатня кількість студентів, надання переваги технічним спеціальностям [8]. Спробуємо коротко відмітити основні пріоритети та напря- ми соціальної політики Румунії для їх порівняння зі станом та 195 процесами, які відбулися у Молдові. На початку 90-х років у Румунії успадкована система соціальних гарантій покривала практично всі ризики. До нових соціальних благ перехідного періоду відносяться допомога по безробіттю (1991 р.), соціальне забезпечення членів суспільства на основі прав працюючих та роботодавців (1997 р.), реформа освіти (1997 р.) тощо. Всі зміни в 90-х роках були направлені з однієї сторони на збільшення переліку та якості нових послуг, а з іншої – на зменшення ролі держа- ви в прийнятті суспільно-політичних рішень. У той же час до цього процесу все більше долучалися профспілки та неурядові організації. Систему соціальної політики Румунії можна охарактеризува- ти як змішану або різноманітну. Логіка історико-проблемного та спеціального визначення соціальної політики Румунії представляє інтерес саме через тенденцію до об’єктивної оцінки кожного ета- пу 90-х років: • початковий етап – посткомуністична консервативно-кор- поративна модель; • 1996 рік – за ознакою владних партій це була соціально- демократична соціальна політика, а згідно задекларованим державою варіантом як «мінімально соціальна держава» це була скоріше за все моделлю соціальної політики з деякими універсальними елементами, або за іншими визначення­ ми – змішаною з обмеженням ролі держави [1:316–317]. У своєму новому вимірі соціальна політика розглядається як конкретна відповідь державної влади на соціальні запити. Проявляється взаємозв’язок між економікою та соціальною політикою, установлюється характер і напрямки відносин між ними. Насправді соціальна політика бере участь не тільки у роз- витку економіки, але й у формуванні соціальних нарахувань через суб’єкти господарювання. Ця точка зору відрізняється головним чином від тієї, яка існувала під час радянського періоду і ще існує й нині, що соціальна політика є сферою витрат. У такому випадку втрачається взаємозв’язок між соціальною політикою та параметрами економічного розвитку, який має зворотній вплив на соціальну політику та становище суспільства. Роль соціальної політики як стимул економічного зростання і роз- витку є новим, сучасним розумінням як для Румунії, так і для Молдови [3:66–69]. 196 Серед особливостей перехідного періоду 90-х років у Румунії аналітики зазначають бюджетний дефіцит, безробіття, зростання рівня життя. Розгляд в деяких дослідженнях структури і функцій соціальної політики, фінансування системи соціального захисту показує наявність застарілих точок зору, де не робиться наголос на сферу праці. Система соціальної політики охоплює різні види соціальних послуг та виплат (пільг, доплат), метою яких є забез- печення основних життєвих потреб, залежно від віку та рівня використання робочої сили. Сукупність наданих благ створює систему соціального захисту населення на основі принципу універсальності – однакові права на освіту для всіх громадян та система соціального захисту в надзвичайних випадках у вигляді соціальних гарантій для малозабезпечених верств населення. Отож, система соціальної захищеності Румунії має дві підсистеми: соціальне забезпечення та соціальна допомога, які взаємодоповнюються. У 90-х роках відбувається розширення змісту категорії «соціальна праця», яка визначає професію, на­ укову галузь, об’єкт досліджень та практичні методи вирішення соціальних проблем специфічними методами і механізмами. Подолання стереотипів про роль держави у благополуччі кожної людини заважає реформуванню соціальної політики, і як наслідок – виникає відторгнення реформ. Для соціальної політики Румунії у перехідний період потрібно досягти ста- більної рівноваги між універсальністю та винятковістю з метою її узгодження з міжнародним суспільно-економічним станови- щем. На думку дослідників Д. Мурешану, Р. Мірою, Ю. Чокін, Л. Паною, залежність специфіки соціальної політики країни від європейської моделі диктує необхідність такого підходу до розвитку людських ресурсів у вигляді спеціальної практичної політики, який би забезпечив конкурентоспроможність в умо- вах інтеграції та глобалізації економік [6:292–301; 326–338; 949–957]. На думку деяких експертів, у нинішніх умовах інвестиції в роз- виток людини є дуже вчасними, але вони не повинні здійснюватися спонтанно, а залежно від потреб розвитку країни та майбутньої ролі в ЄС. Таким чином, політика в сфері людського розвит- ку повинна розглядатися ширше, ніж праця на виробництві з метою професійної підготовки і охоплювати тимчасово не- працююче населення, розширюючи можливості працездатного 197 населення у сфері праці й одночасно надаючи перевагу професійній підготовці, навчанню та удосконаленню для підвищення конку­ рентоздатності країни. Ці процеси стають актуальними в плані економічного і соціального розвитку, а також боротьби з бідністю та незахищеністю. Отож стає актуальною необхідність застосу- вання передового досвіду в галузі соціальної політики, яка б за- безпечила створення умов та простору для розвитку й обміну в інформаційному суспільстві. Дослідники процесу реформування в Молдові вбачають зв’язок між цією проблемою та процесом ско- рочення промисловості, який заподіяв величезних економічних, соціальних та людських втрат [6:463–468]. Необхідно зазначи- ти, що в цих умовах сучасна політика потребує усвідомлення проблеми та її переорієнтації у бік промислового зростання. На нашу думку, це б створило основу для вирішення життєвих про- блем на ринку праці – створення достойних та добре оплачува- них робочих місць, переорієнтація мобільності робочої сили зі сфери зовнішньої міграції до внутрішньої системи працевлаш- тування через активізацію політики розвитку людини. Є цікавим також інший аспект цієї проблеми, а саме максимальне викори- стання нових політичних акторів соціальної політики в умовах демократії. До них відносяться такі корпоративні організації, як об’єднання роботодавців, роль яких у суспільно-економічному розвитку Румунії була оцінена ще в XIX ст. Фахівці вважають, що сучасні організації роботодавців є ре- зультатом політичної волі в умовах демократичного суспільства. Беручи до уваги брак практичного досвіду в діяльності ро­ ботодавців Молдови, а також недостатнє вивчення їх участі у соціальній політиці, вважаємо за необхідне звернутися до історії виникнення об’єднань роботодавців у Румунії, як відповідь на розвиток промисловості та капіталізму. Почина- ючи як клуб промисловиків у 1887 р., вони пройшли шлях до створення організацій роботодавців у 1903 р., які в XX ст. стали найважливішим демократичним інститутом і отримали особли- вий статус на зразок європейської соціальної моделі політичного діалогу. Регламент Конференції роботодавців / Союзу промисловиків Румунії (1903 р.) передбачає участь у соціальному діалозі, зв’язок економічних інтересів та соціальних проблем, завдання щодо членства організації у соціально-економічних радах усіх рівнів. 198 Наголошується на різні цілі учасників діалогу: держава гарантує реалізацію принципу рівноправного розподілу та справедливості через надання соціальних послуг шляхом укладання колективного договору; профспілки забезпечують суспільний спокій та розумні вимоги щодо оплати праці, об’єднання та суспільно-економічне виховання членів, а також можливість зміни трудових відносин. Роботодавці несуть відповідальність за залучення та викори- стання інвестицій, створення нових робочих місць, підвищення ефективності праці та збільшення заробітної плати. На відміну від Молдови, у Румунії визнається їх провідна роль у вирішенні проблем розвитку. Інститут суспільного діалогу координує інтереси договірних сторін з метою розвитку, в тому числі ринку та економіки, досягнення соціальних цілей за дотримання дер- жавних рішень [6, 865–880]. У Молдові подвійна функція роботодавців, яка полягає в захисті національних інтересів у глобальному економічному змаганні та участі у механізмі формування ідентичності, ще не усвідомлена повністю. Настав час залучити роботодавців до діяльності дер- жави, що є основою «раціонального керівництва» і відображає міжнародний підхід до особливої ролі роботодавців у соціальній політиці. Вважається, що критичний висновок дослідників про те, що «у Румунії не вдалось впровадити систему соціальної політики, яка б відповідала ринковим економічним відносинам розвину- тих європейських країн», безпосередньо пов’язаний із суттю європейської політики соціального розвитку, зосередженої у сфері праці, яка може бути пристосована до ситуації у Молдові [6, 1208]. Соціальна політика є складовою частиною системної організаційної єдності. Соціальна політика, поряд із іншими політиками: фінансової, кадрової, інвестиційної тощо, забезпечує діяльність у соціальній сфері. Соціальні орієнтири передбачають права людини, забезпечення рівних можливостей працевлаш- тування, зростання життєвого рівня, забезпечення соціального захисту залежно від можливостей країни, її стабільності тощо. Соціальна політика держави передбачає вирішення завдань країни, забезпечення потреб, зростання рівня життя, покращення умов праці [6, 903–907]. Згідно із зазначеними критеріями, ситуація у Республіці Мол- дова залишається дуже проблематичною: перехідна економіка 199 паралізувала соціальну активність підприємств, заподіяла шкоди суспільному середовищу, багато хто відмовився від соціальних планів через фінансову скруту, соціальні програми підприємств були скорочені до мінімуму, а розвиток підприємств передбачає цілий комплекс заходів, про які ми згадали вище. І все-таки вжиті заходи щодо формування соціального законодавства та системи соціального захисту, а саме щодо безробіття, захисту інвалідів та непрацездатного населення, дітей тощо стали відповіддю на найбільш гострі соціальні проблеми, але не відповідають сподіванням та очікуванням розвитку. За нашим переконанням, уроком цього періоду стало усві- домлення необхідності звільнення соціальної політики з-під дик- тату економічних ідеологій та течій, її пристосування до життєвих потреб населення та прагнення до вирішення проблем. Іншими словами, соціальна політика повинна стати фактором суспільно- людського розвитку. Певним прикладом партійної незалежності соціальної політики та її пріоритетності порівняно з економікою може стати модель європейських країн, де прихід до влади різних політичних партій не впливає на напрямок соціального розвитку. Змінюються акценти, політико-організаційні методи і політичні технології, але залишаються незмінними цілі, які забезпечують соціальну стабільність, єдність та розвиток. Водночас гарантією виборчої та партійної перемоги є не заяви, а практичні дії, направлені на вирішення конкретних проблем і реалізацію планів розвитку. Нині, коли Румунія стала повноправним членом ЄС, Молдова отримала статус держави, яка межує безпосередньо з Європейсь- ким Союзом. Це посилює актуальність вищезазначених аргумен- тів на користь розвитку процесу координації соціальної політи- ки Румунії і Молдови, в основі якої лежать узгоджені з ЄС про- цедури. В контексті наближення Молдови до ЄС, співробітни- цтво, націлене на поглиблення економічної та соціальної співпра- ці між двома країнами, сприятиме цьому. Більше того, для Молдови є актуальними уроки розвит- ку соціальної політики Румунії як необхідність розширення соціальної сфери, реорганізації існуючих ділянок, запровадження адекватних методів та нового менеджменту, залучення приватних джерел фінансування. З іншого боку, стає очевидним той факт, що безпідставна відмова від попередніх підходів та механічне 200 перенесення міжнародних методів не завжди дають очікувані результати, не відповідають європейським критеріям і цілям, на- приклад, в галузі освіти [6, 1207–1212]. Входження в європейський соціальний та економічний простір передбачає зближення соціальної політики, цілей економічного роз- витку та вирішення гуманітарних завдань. Координація соціальної політики Румунії та Молдови на основі європейських підходів, прописаних у Соціальній хартії ЄС (Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р.), договорі, підписаному в Ніцці в 2000 р., стає злободенною соціальною складовою розвитку цих країн, посилює його значення, направляє їх зусилля. Не можна не погодитись з тим, що розвиток західних держав і в певній мірі пострадянських країн підтверджує, що соціальна політика не означає тільки споживання ресурсів суспільства, але є також фактором виробництва, економічного та гуманітарного роз- витку. У цьому полягає цінність соціальної політики та її значення для суспільно-економічного розвитку, на що зважає політика ЄС. Майбутні перспективи європейської соціальної політики поляга- ють не в уніфікації, а в гармонізації, зближенні та співробітництві на двосторонній та багатосторонній основі. Період економічного зростання 2000–2005 рр. поставив пи- тання соціальної політики в одному ряду із завданнями економічної політики, об’єднав їх цілі в рамках стратегії роз- витку. Були визначені інструменти і механізми (зростання конкурентоспроможності економіки, подолання бідності), на- голошено на роль демократичних інституцій (суспільний ді- алог) та міжнародного співробітництва (Республіка Молдова – ЄС, Молдова – Румунія тощо). Дискусії навколо цих та інших питань за участю молдавських та румунських учених у рам- ках міжнародного науково-практичного форуму, який відбувся в Румунії, показали багатогранність та значимість завдань соціально-економічного розвитку в контексті європейської інтеграції [6]. Порівняльні дослідження різних аспектів цих процесів у Молдові та Румунії дають можливість виявити ряд ситуацій, які мають методологічну важливість для визначення контек- сту соціальної політики під час інтеграції. Не втратили свою актуальність й ідеї відомих політиків та економістів про те, що в контексті європейської інтеграції концептуальною основою 201 для економічного і соціального партнерства обох країн є спів- праця з метою збільшення функціональності та ефективності інституційних та адміністративних можливостей, зростання еко- номічної конкурентоспроможності обох країн, а також запро- вадження партнерства між державним та приватним сектором на демократичних принципах. У цьому контексті важливим як для Молдови, так і для Румунії є вироблення та впровадження реальної стратегії суспільної та економічної кооперації, доповнив її такими практичними діями, як-от: моніторинг та аналіз суспільного становища та соціальної політики, здійснення досліджень в суспільно-гуманітарній сфері та обговорення результатів, координація соціальних програм та засвоєння практики соціального менеджменту, спільна розробка програм розвитку людських ресурсів, координація систем освіти та інших важливих напрямків. Особливої важливості набули проблеми вільних кордонів, мо­ більності робочої сили в умовах соціального захисту та соціальних фінансових гарантій. Для наступного етапу координація законо- давства у соціальній сфері, пільг та соціальних доплат в галузі освіти та професійної підготовки, пенсійного забезпечення тощо може стати важливим кроком на шляху Молдови до Європей­ ського Союзу. Як висновок, слід відмітити, що європейський вектор соціальної політики є необхідною умовою для відмовлен­ ня від «політики управління бідністю» (5, 135) та соціальної політики виживання. У цьому полягає різниця між старим змістом та формуванням нової соціальної політики, інституцій, акторів і політичних методів, націлених на вирішення завдань соціально-гуманітарного розвитку. Це означає зміну акцентів політичної діяльності у сфері політичної риторики та політичних промов про демократію на користь практичної соціальної політики, яка покликана забезпечити реалізацію демократичних принципів, проголошених в усіх напрямках державної та суспіль­ ної життєдіяльності відповідно до європейських соціальних стандартів. Список використаних джерел та літератури 1. Mihuţ L., Lauritzen B. Modele de politici sociale / Models of Social Policy. – Bucureşti: Ed. Didactică şi pedagogică, 1999. – 320 p. 202 2. Moşneaga V. Sistemul protecţiei sociale a populaţiei din Republica Moldova: esenţa şi mecanismul realizării / Moldoscopie (Problemele analizei politice). Parte IV. – Chişinău: USM, 1994. – P. 46–65. 3. Poenaru M. Politica socială şi indicatori sociali. – Bucureşti: Editura ALL, 1998. – 224 p. 4. Porumb E.-M. Capitalul uman şi social. – Cluj Napoca: Editura Fundaţiei pentru Studii Europene, 2002. – 261 p. 5. Preda M. Politica socială romanească între sărăcie şi globalizare. – Iaşi: Polirom, 2002. – 208 p. 6. România şi Republica Moldova. Potenţialul competitiv al economiilor naţionale. Posibilităţi de valorificare pe piaţa internă, europeană şi mondială/ ed. coord. N. Belli, V. Ioann-Franc / Acad. Română. Centrul de documentare şi informare ec. V. I–II. – Bucureşti: 2004. – 1310 p. 7. Рынок труда и социальная политика в центральной и Восточной Европе. Переходный период и дальнейшее развитие / Под ред. Н. Барра. Пер. с англ. – М.: ИКЦ ДИС, 1997. – 496 с. 8. Genov N. Managing transformations in Eastern Europe. Sofia: UNESCO– MOST, 1999. – 138 p. Valentina Teosa PERSPECTIVELE EUROPENE ALE REPUBLICII MOLDOVA PRIN PRISMA INTEGRĂRII SOCIALE A NOILOR MEMBRI AI UNIUNII EUROPENE (DIN EXPERIENŢA DE APROPIERE A POLITICII SOCIALE DIN ROMÂNIA ŞI UE) Pentru Republica Moldova, care şi-a orientat vectorul intereselor naţionale în direcţia Europei, implementarea sistemului modern de monitorizare a întregului complex al politicii sociale în copul corectării programelor şi planurilor se află astăzi la ordinea zilei politicii sociale. Totodată este necesară studierea experienţei ţărilor, care au trecut prin faza de preaderare, în ceea ce priveşte dinamizarea politicii sociale pentru a găsi posibilităţi de realizare a activităţilor practice ca răspuns la cerinţele programului european social de dezvoltare. Atât pentru Moldova, cât şi pentru România este importantă elaborarea şi aplicarea unei strategii reale a cooperării economice şi sociale, suplimentarea ei cu asemenea activităţi practice, ca monitorizarea şi analiza situaţiei sociale şi a politicii sociale, efectuarea cercetărilor în sfera socio-umanitară şi discutarea rezultatelor, coordonarea programelor sociale şi valorificarea practicii managementului social, elaborarea comună a programelor de dezvoltare a resurselor umane, coordonarea sistemului de educaţie şi alte direcţii importante. 203 Valentyna Teosa EUROPEAN PROSPECTS OF MOLDOVA REPUBLIC THROUGH THE PRISM OF SOCIAL INTEGRATION OF THE NEW MEMBERS OF THE EUROPEAN UNION (FROM THE EXPERIENCE OF THE APPROACHING OF THE NEW ROMANIAN SOCIAL POLICY TO THE EU) Nowadays the implementation of the modern system of efficiency monitoring of the whole practical social policy complex aimed at the program and plan modification is the first priority in the sphere of social policy for Moldova Republic. At the same time it is necessary to study the experience of the countries which have passed the preparatory stage in the social policy promotion, in order to discover the possibility of executing of own practical actions in reply to the demands of the European social development program. It is important both for Moldova and for Romania to create and execute real strategy of the social and economic cooperation, addition of such practical actions to is as: social situation and social policy monitoring and analysis, carrying out research on the social sphere and discussing its results, coordination of social programs and acquiring the social management practice, common development of the human resources development programs, coordination of the education systems and other important directions. Валерій Мoшняга (Республіка Молдова, Кишинів) Республіка Молдова – Європейський Союз: еволюція та основні етапи відносин Р еспубліка Молдова – нова незалежна держава, що з’явилася внаслідок розпаду Радянського Союзу і стала на шлях по- будови демократичного суспільства із соціально орієнтованою ринковою економікою. Уява керівників молодої незалежної держави про інтеграцію в сучасний світ викристалізовувалась поступово, в міру доро- слішання політичної еліти країни. Із здобуттям незалежності 204 уявлялось, що входження до різноманітних міжнародних струк- тур, членство в них є важливим показником інтегрованості в міжнародне співтовариство. Республіка Молдова, напоєна не- залежністю і свободою, намагалась стати формальним членом багатьох міжнародних організацій. Поступово уява про міжнародну інтеграцію стала менш роман- тичною. Прийшло усвідомлення, що, по-перше, за членство в тих чи інших організаціях необхідно сплачувати внески. По-друге, формальне членство у міжнародних структурах зовсім не означає реальної інтеграції в міжнародне співтовариство. По-третє, Мол- дова, стаючи дорослішою, намагалась визначити основні напря- ми міжнародної інтеграції. Поступово приходить розуміння того, що для Молдови інтеграція – це, передусім, інтеграція в Європу, в європейські структури. 1. Республіка Молдова і Європейський Союз: еволюція зовнішньої політики Відзначимо, що відносини з державами Європейського Союзу розвивалися повільно. а) Перші 7 років характеризувалися відсутністю цілісної стратегії з обох сторін. Це було викликано тим, що Молдова про- грала початковий етап самовизначення на користь ЄС. На відміну від посткомуністичних європейських країн і держав Балтії, які з самого початку зробили однозначний вибір на користь ЄС і НАТО, Кишинів не проявив до ЄС належного зацікавлення, що було пов’язано з елементарним нерозумінням ролі Європейського Со- юзу в процесах створення єдиної, демократичної і процвітаючої Європи. Підтвердженням цьому може служити те, що в програмах дії перших двох урядів Молдови (уряд М. Друка (травень 1990 року – червень 1991 року) і уряд В. Муравскі (червень 1991 року – червень 1992 року) взагалі нічого не говориться про Європейський Союз. Аналогічна картина спостерігається і в програмі дій уря- ду А. Сангели-1 (червень 1992 року – квітень 1994 року). Тобто Республіка Молдова не могла запропонувати (і не пропонувала) чітких цілей для реалізації спільно з державами ЄС. Відсутність інтересу з однієї сторони не сприяло появі за- цікавленості до Республіки Молдова і з боку західно-європей- ських держав. Західноєвропейські держави, відповідно і ЄС як організація не розробили стратегії стосовно молдовської держави, 205 розмістивши її в геополітичному контексті країн пострадянського простору. Молдова, як і інші європейські держави СНД, успад- кувала юридичні рамки відносин між ЄС і СРСР – Договір про торгівлю і співробітництво, який надавав режиму найбільшого сприяння в торгівлі за умови продовження політичних і економічних реформ. Якщо стосовно центральноєвропейських держав і Балтії була ініційована програма PHARE, то стосовно країн СНД вводиться програма технічної підтримки (TASIS). У 1991 році Молдова стає її користувачем. Стосовно Молдови виділяють й інші причини, що загальмува- ли процес її інтеграції1: • незначна регіональна вага (територія і населення); • сповільнення реформ; • відсутність крупних західних фірм, котрі формували б політичний інтерес до Молдови; • тендітність державності і невизначеність у майбутньо- му, породжена придністровським конфліктом і наявністю російських військ на території країни. Республіка Молдова вирішує розвивати взаємовигідні від- носини по всіх напрямках. Це було обумовлено намаганням ні з ким не псувати стосунків, навчатися міжнародних справ, знахо- дити вигоду в політичній неконфліктності і обережності2. b) Підписання Польщею, Чехією, Словакією, Угорщиною, прибалтійськими та іншими країнами угод про приєднання до ЄС, стимулювали європейські устремління молдовської влади. В період листопад 1993 року – січень 1994 року мають місце неодноразові звернення президента М. Снєгура, прем’єр-міністра А. Сангели з проханням почати переговори із створення політико- правового механізму відносин з ЄС, підписати Угоду про парт- нерство і співробітництво. Інституціоналізацією молдовського інтересу до ЄС була акредитація на початку 1944 року М. Попова послом у Бельгії і головою місії Республіки Молдова при ЄС. У цей же період Молдову відвідує делегація Європейського Союзу. 1 Leancă I. Evoluţia relaţiilor externe // Tranziţia. Retrospective şi perspective. – Chişinău, Adept, 2002, p. 373–374. 2 См.: Мошняга В., Руснак Г. Факторы, которыми нельзя пренебречь // Мол- дова и мир, 1993, № 7–8. 206 21 квітня 1994 року було підписано Договір про партнерство і співробітництво (ДПС). У зв’язку з тим, що договір повинен був бути ратифікований всіма країнами Європейського Союзу, було підписано тимчасову угоду (21 грудня 1995 року, набула чинності 1 травня 1996 року). Парламент Республіки Молдова в Декларації про зовнішню політику (1995 р.) розцінює підписання ДПС як перший крок до європейської інтеграції. Водночас відзначимо, що в програмі діяльності уряду А. Сан- гели-2 (квітень 1994 року – січень 1997 року) на 1994–1997 роки (прийнятої 23 червня 1994 року) європейській інтеграції приділяється лише один рядок: співробітництво з Європейським Союзом назване серед зовнішньополітичних пріоритетів країни, поряд із СНД. При цьому відчувається певне прирівнювання ЄС до міжнародних організацій типу ООН, ОБСЄ та ін. Європейський Союз ще не уявляється важливим інститутом для реалізації національних інтересів Молодви3. В Концепції зовнішньої політики, прийнятій парламентом Молдови в 1995 році, визначено, що Республіка Молдова буде про- водити збалансовану зовнішню політику, розвивати двосторонні міждержавні (з країнами СНД; з державами Європи і Північної Америки; з країнами Азії, Африки і Америки) і багатосторонні відносини в рамках ООН та інших універсальних міжнародних організаціях; зміцнювати регіональне і субрегіональне спів- робітництво і т. д.4 При цьому відносини з СНД були названі се- ред провідних напрямів зовнішьної політики країни. В Концепції також був визначений як один з основних принцип постійного нейтралітету. ДПС вступив у дію в червні 1998 року терміном на 10 років. В основу партнерства закладена прихильність загальним цінностям (демократія, правова держава, права людини, ринкові відносини). Головна увага приділяється торговельно-економічним відноси- нам. Питання про приєднання Молдови до Європейського Союзу не порушується. 3 Klipii I. Evoluţia cadrului politic al problemei integrării europene // Moldova şi Integrarea Europeană. – Chişinău, Institutul de Politici Publice, 2001, p. 11–12. 4 Concepţia politicii externe a Republicii Moldova (direcţii principale de activitate) din 8 februarie 1995, Nr. 368–XVI // Monitorul Oficial al Republicii Moldova, 1995, Nr. 4, martie. 207 Основними напрямами дій ДПС були: • продовження політичного діалогу; • стимулювання торгівлі та інвестицій; • взаємодія в законодавчій, економічній, соціальній, фінан- совій та культурній галузях; • підтримка зусиль Республіки Молдова, котрі направлені на посилення демократії, розвиток економіки та завершення переходу на ринкову економіку. Це дало можливість розширити на Молдову програму технічної підтримки (TASIS, стати членом ВТО (8 травня 2001 року). Однак уніфікація законодавства Республіки Молдови і ЄС залишилася тільки на початковому етапі. с) З підписанням ДПС починається новий етап на шляху європейської інтеграції Республіки Молдова. В грудні 1996 року президент Лучинський, звертаючись до голови Європейської комісії Ж. Сантеру, висловлює чітке стремління Республіки Мол- дова стати до 2000 року асоційованим членом ЄС. Водночас відзначимо, що європейська інтеграція, як і раніше, залишається пріоритетом тільки зовнішньої політики. Уряд І. Чубук-1 (січень 1997 року – травень 1998 року) в програмі дій на період січень 1997 року – березень 1998 року не робить посилань на Європейський Союз, хоча з тексту можна зрозуміти, що мова йде про цю європейську організацію. У програмі, як і до цього, йдеться про багатовекторність зовнішьної політики, діяльність у багатьох регіональних організаціях (СНД, Чорноморське співробітництво, Латинський Союз, Франкомовний рух)5. Парламентські (1998) вибори акцентували увагу на проблеми європейської інтеграції Молдови. Створений після виборів уряд І. Чубук-2 (травень 1998 року – березень 1999 року) вперше в програмі діяльності на 1998–2001 роки виявляє інтерес до Європейського Союзу. Інтеграція в ЄС стає стратегічною метою Молдови6. Змінюються акценти і в стосунках з СНД, віддаючи пріоритет двостороннім відносинам. 5 Hotărîrea cu privire la programul de activitate a Guvernului Republicii Moldova pentru perioada ianuarie1997 – martie 1998. Nr. 30 din 5 februarie 1997 // Monitorul Oficial, Nr. 13–14 din 27 februarie. 6 Hotărîrea cu privire la programul de activitate a Guvernului Republicii Moldova pentru anii 1998–2001. Nr. 523 din 4 iunie 1998 // Monitorul Oficial, Nr. 54–55 din 18 iunie 1998. 208 Після фінансової кризи в Росії парламент приймає постанову, де відзначено, що «орієнтація на європейську інтеграцію стає вищим стратегічним орієнтиром країни». Уряд І. Стурзи (березень 1999 року – грудень 1999 року), що представляв інтереси «Альянсу за демократію і реформи», програму дій на 1999–2002 роки будує на реалізації цілей європейської інтеграції. Пропонується розробити і реалізувати національну стратегію інтеграції в Європейський Союз, активніше впровадити в молдовському суспільстві, економічній, політичній сферах, національному законодавстві вимоги Договору про партнерство і співробітництво, почати переговори з асоційованого членства, підписати Договір про вільний обмін, отримання сприят- ливого візового режиму для громадян Молдови в Євросоюзі7. Уряд І. Стурзи висунув новий курс зовнішньої політики Республіки Молдова, намагаючись відійти від застиглих схем Концепції зовнішньої політики (1995). Євроінтеграція починає ставати домінуючою темою політичних виступів Кишинева. Республіка Молдова активізує свої зовнішньополітичні дії в Пакті стабільності для Південно-Східної Європи. Однак унаслідок відставки уряду цілі євроінтеграції так і залишилися тільки про- декларованими8. Уряд Д. Брагіша (грудень 1999 року – березень 2001 року) змінює зовнішньополітичну орієнтацію країни на СНД, роблячи акцент на двосторонні зв’язки і відносини між державами9. Все це активізує дії громадянського суспільства Республіки Молдова, зацікавленого в єропейському виборі країни. В травні 2000 року 25 політичних і громадських формувань підписують Звернення про європейську інтеграцію, звертаються до Президента Мол- дови із закликом створити національну комісію з європейської інтеграції і розробити стратегію інтеграції Республіки Молдова в Європейський Союз. 7 Hotărîrea cu privire la programul de activitate a Guvernului Republicii Moldova pentru anii 1999–2002 «Supremaţia legii, Revitalizare economică, integrare europeană». Nr. 270 din 8 aprilie 1999 // Monitorul Oficial, Nr. 39–41 din 22 aprilie 1999, p. 52–53. 8 Cojocaru Gh. Е. Politica externă a Republicii Moldova. Studii. – Chişinău, «Civitas», 1999, p. 15–16. 9 Hotărîrea cu privire la programul de activitate a Guvernului Republicii Moldova «Legalitate, Consolidare şi Reforme – întru Bunăstarea Naţiunii». Nr. 20 din 11 ianuarie 2000 // Monitorul Oficial. Nr. 5–7, 13 ianuarie 2000. 209 d) Парламентські (2001) вибори привели до влади комуністів, які в передвиборній програмі обіцяли орієнтацію на СНД, входжен- ня в Союз Росії і Білорусі. Подальший розвиток подій показав, що курс на європейську інтеграцію не тільки не сповільнився, але навіть інтенсифікувався. Це було зумовлено вже існуючими на- працюваннями, міжнародними зобов’язаннями і реальною прак- тикою співробітництва Молдови з європейськими структурами. Молдова приєднується до Пакту стабільності для Південно- Східної Європи (2001), який розглядається як найбільш корот- кий шлях для входження в Євросоюз. Наприкінці 2002 року відбувається створення внутрішніх інституціональних рамок для досягнення цілей євроінтеграції Республіки Молдова: національ- ної комісії з європейської інтеграції (НКЄІ); парламентської комісії з європейської інтеграції; департаменту з європейської інтеграції в рамках МЗС. В. Воронін, виступаючи на європейській конференції в Афінах 16–17 квітня 2003 року, відзначив, що європейська ін- теграція стала пріоритетним напрямком державної політики як у внутрішньому, так і в зовнішньому плані. Європейська політика є для нас не тільки процесом повернення до європейської куль- тури і цивілізації, але й процесом відповідності європейським політико-економічним стандартам і нормам10. Просування і збе- реження вектора європейської інтеграції в зовнішній політиці є абсолютним пріоритетом незворотного курсу нинішнього уряду. Розширення Європейського Союзу затребувало вирішення про- блеми стабільності і безпеки на кордонах, у державах-сусідах11. З цією метою була розроблена стратегія «Розширена Європа і нове сусідство» (2003). Метою політики сусідства Європейського Союзу (ПСЄ) було розділити переваги розширення ближніми 10 Discursul D-lui Voronin, preşedintele Republicii Moldova la Conferinţa Europeană de la Atena // «Moldova Suverană», 2003, 18 aprilie. 11 Безпосередніми сусідами Європейського Союзу стали 16 держав Європи, Азії і Африки: Росія, Білорусь, Україна, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет, Ізраїль, Палестинська автономія, Ліван, Сирія. Якщо стосовно 15 країн були розроблені і прийняті Плани дій, то стосов- но Росії, виходячи з її масштабів, політичного і економічного потенціалу, ролі в сучасній політиці – «Стратегічне партнерство Європейський Союз – Росія». Республіка Молдова стала безпосереднім сусідом Євросоюзу після вступу в це співтовариство Румунії (1 січня 2007 року). 210 державами-сусідами, для яких у найближчому майбутньому немає перспектив на вступ до ЄС. Відзначимо, що неможливість вхо- дження Молдови в Європейський Союз у найближчій перспективі викликала певний песимізм у проєвропейськи налаштованих політичних еліт і громадянського суспільства Молдови12. Таблиця 1 Основні економічні показники держав-сусідів Розширеної Європи (на 2001 рік) Насе- ВВП Екс- Прямі % від Вн. Вн. Імпорт лення на порт іноземні Країна рівня імпорт експорт із ЄС (млн. душу в ЄС інвестиції ЕС (млн. Є) (млн. Є) (млн. Є) чол.) (Е) (млн. Є) (млн. Є) Ізраїль 6.4 19.578 79.7 36.721 32.032 15.557 8.544 3.397 Алжир 30.7 1.974 7.8 12.882 21.788 8.234 14.473 1.335 Єгипет 65.3 1.663 7.3 14.063 4.614 4.191 1.453 569 Лівія 5.4 1.776* ... 4.867 12.548 3.247 10.331 -112 Марокко 29.2 1.296 5.6 12.192 7.945 6.302 5.562 2.966 Туніс 9.7 2.301 9.9 10.622 7.379 7.563 5.892 543 Йорданія 5.2 1.901 8.3 5.344 2.553 1.535 98 189** Ліван 3.6 5.284 19.1 7.072 1.030 3.366 274 278** Палестина 3.0 1.591* 6.4 3.339* 653* 31*** 6*** 57** Сірія 17.1 1.292 4.8 6.970 6.121 2.287 3.747 229** Білорусь 10.0 1.352 5.7 8.966 8.286 1.387 917 189 Молдо- 4.3 417* 1.8 998 636 278 136 167 ва13 Росія 144.8 2.382 8.3 41.006 91.864 16.597 35.703 2.835 Україна 49.1 855 3.4 18.665 16.139 5.437 3.316 862 Джерело: Європейський Союз та Україна: стратегія відносин у кон- тексті розширення. – Київ: КІС, 2003, с. 102. Примітки: * – дані за 2000 рік; ** – за оцінками Світового Банку; *** – за оцінками Європейського Союзу. 12 См.: Moldova într-o Europă multi-nivelară / Moldova in a multi-layered Europe. 13 На 1 січня 2007 року ВВП на душу населення в Республіці Молдова становить 870 доларів США. 211 У вересні 2003 року Молдова отримала запрошення бра- ти участь в ПСЄ, Національна комісія з європейської інтеграції розробляє і передає до Європейської комісії Концепцію інтеграції Молдови в ЄС. У 2004 році європейський комісар з розширення Європейського Союзу Г. Ферхойген пропонує Молдові розробити Індивідуальний план дій, який визначить цілі співробітництва з Євросоюзом. У результаті чотирьох раундів переговорів з індивідуального плану дій, документ був затверджений (9 грудня 2004 року) і підписаний 22 лютого 2005 року. Відзначимо, що програма «Стабільність, економічне від- родження, соціальна безпека», розроблена урядом В. Тарлев-1 (квітень 2001 року – квітень 2205 року), була революційнішою, ніж програма уряду Брагіша. Вона містила розділ «Європейська інтеграція Республіки Молдова», в якому відзначалося, що з ме- тою реалізації інтеграції уряд розробить національні стратегії, котрі будуть сприяти інтеграції в ЄС. Він докладе всіх зусиль для більш ефективного функціонування міжурядового комітету з євроінтеграції, приведення національного законодавства до вимог європейського, впровадження вимог ДПС; інтенсифікує політико-дипломатичні дії з ініціації переговорів про асоційоване членство країни в Європейський Союз14. Уряд В. Тарлев-1 виходив з того, що Концепція зовнішьної політики (1995) не відповідає нинішньому характеру відносин Республіки Молдова з точки зору як внутрішньої, так і зовнішьної політики. Водночас він уважав, що небхідне глибоке і всестороннє опрацювання Концепції зовнішньої політики країни. Обґрунтування конценції здійснюється, виходячи з цивілізаційних, географічних, історичних, політичних і економічних основ. Підкреслюється, що Європейський Союз є одним із сучасних центрів сили, і Молдові треба бути з ним. Серед основних цілей нової Концепції повинні були стати: – європейська інтеграція Республіки Молдова, в тому числі й приєднання до Європейського Союзу; – просування нового політичного і економічного іміджу Республіки Молдова на міжнародній арені з метою залучення іноземного капіталу і конкурентоспроможної економіки; 14 Republica Moldova şi Integrarea Europeană. Cooperarea în Pactul de Stabilita- te. – Chişinău, Institutul de Politici Publice, 2003, p. 26. 212 – політико-дипломатичне забезпечення просування експорт- ного потенціалу країни15. 2. План дій «Європейський Союз – Республіка Молдова: реальний шлях європейської інтеграції» Підписання Плану дій Республіка Молдова – ЄС збіглося з парламентськими (2005) виборами. Основні політичні сили країни брали участь у виборчій кампанії під гаслами європейської інтеграції. Як ми відзначали вище, прихід комуністів до вла- ди в 2001 році сприяв їх поступовій еволюції вбік європейської інтеграції. Цьому сприяли підтримка європейських структур Мол- дови в період непідписання Президентом Республіки Молдова «Меморандуму Козака» (2003), успішне головування Молдови в третьому комітеті (Комітет міністрів) Ради Європи. З одного боку, це призвело до охолодження відносин між Молдовою і Росією (стану «неоголошеної холодної війни», з іншого боку, кращого взаєморозуміння Заходу і молдовської комуністичної влади»16. Більшість депутатів різної політичної орієнтації підтримали на президентських виборах (на другий термін) кандидатуру діючого президента, лідера молдовських комуністів В. Вороніна. Все це створювало певні надії на можливість політичного діалогу і кон- сенсусу між владою і опозицією. 24 березня 2005 року молдовський парламент одноголосно прийняв Декларацію про політичне партнерство в ім’я досяг- нення цілей європейської інтеграції. У Декларації про політичне партнерство чітко і однозначно зазначено: «Ми виходимо з того, що подальший розвиток Республіки Молдова не може бути 15 Proiectul «Concepţia politicii externe a Republicii Moldova» (redacţie nouă) // «Moldova Suverană», 2002, 1 mai, p. 3. 16 У британському тижневику «The Economist» (перший лютневий номер за 2007 рік) дана досить красномовна оцінка політичної еволюції як молдовсько- го Президента В. Вороніна, так і сприйняття його з боку Заходу. «Президент Республіки Молдова Владімір Воронін прийшов до влади як комуністичний лідер, рішуче налаштований перетворити свою бідну і розколоту країну в нову Кубу і, можливо, навіть приєднатися до союзу Росії і Білорусі. Однак через короткий час він став поміркованим соціал-демократом, орієнтованим на Захід... Владімір Воронін – особистість не авторитарна. Незважаючи на всі труднощі, Молдова, на відміну від Білорусі, являє собою взірець афінської демократії» (Див.: Образец афинской демократии // «Независимая Молдова», 2007, 6 февраля). 213 забезпечений без послідовного і безповоротного просування стратегічного курсу на європейську інтеграцію до мирного і де- мократичного врегулювання придністровської проблеми, ефек- тивного функціонування демократичних інститутів і гарантуван- ня прав національних меншин. Здійснення цих завдань можли- ве в умовах відповідального співробітництва влади й опозиції, стабільності внутрішнього політичного життя, наявності демо- кратичних гарантій вільного розвитку засобів масової інформації і надійного забезпечення незалежності Республіки Молдова у взаєминах із сусідніми державами». Це партнерство було дотримане і при прийнятті 22 липня 2005 року другого документа доленосного значення – Закону про основні принципи статусу східних районів Молдови. Тобто на момент реалізації плану дій у Молдові існував невідомий раніше політичний консенсус між головними політичними силами. Це відкривало нові можливості для виконання першочергових за- вдань, які стояли перед країною. Відповідно до урядової програми «Модернізація країни – добробут народу» уряду Тарлев-2 (з квітня 2005 року) цими завданнями є: суспільно-політичний розвиток, реінтеграція держави і європейська інтеграція. Це підтвердив і президент Воронін у промові при вступі на посаду. Президент- ським указом МЗС став МЗСЕІ, а посада міністра внутрішніх справ прирівнена до рангу заступника прем’єр-міністра. Тобто на момент вступу в дію Плану дій Республіка Молдо- ва являла собою державу, яка чітко визначила євроінтеграцію як фундаментальну національну цінність, яка зустрічає підтримку в умовах політичного консенсусу, створення інституціональних національних рамок інтеграції, а понад 2/3 населення країни підтримуть цю мету (див. Додаток, таблиці 2–4). Сприятливий цьому і регіональний контекст: вступ Румунії в ЄС, європейський курс України, що оформився внаслідок перемоги «помаранчевої революції»17. План дій «Європейський Союз – Республіка Молдова» визначає програму, стратегічні цілі й пріоритети відносин між ЄС і Молдовою на 2005–2007 роки. Він не заміняє діючі договірні рамки між Євросоюзом і Молдовою, визначені ДПС, 17 См.: Planul de acţiuni Uniunea Europeană – Republica Moldova. – Chişinău: Gunivas, 2006, p. 8–10. 214 а доповнює його, надаючи більш високого значення і акценту- ючи терміновість проведення економічних і політичних реформ, закріплених у Стратегії Партнерства і Співробітництва. Не се- крет, що ДПС – договір, підписаний в 1994 році, який ставив за основу економічні і торговельні відносини між ЄС і Республікою Молдова, не відображає чітких європейських намірів молдовської держави. Сьогодні він значною мірою не відповідає внутрішній і регіональній політичній кон’юнктурі, що склалася. План дій закриває прогалини ДПС. Він відкриває нові перспективи для партнерських стосунків, які охоплюють весь спектр життєдіяльності молдовського сус- пільства: • перехід від кооперації до інтеграції через участь Молдови у внутрішньому ринку, політиках і програмах ЄС; • посилення політичного співробітництва шляхом розробки механізмів політичного діалогу; • однозначна готовність ЄС підтримати врегулювання при- дністровського конфлікту; • законодавча конвергенція, економічна відкритість, обме- ження торгових бар’єрів; • підвищена фінансова допомога для виконання заходів, за- кладених у Плані дій; • можливість участі Республіки Молдова в культурних, просвітницьких, наукових, екологічних та інших програ- мах ЄС; • підтримка зусиль з гармонізації законодавства молдовської держави з правовими критеріями ЄС; • установлення діалогу в питанні про візи і можливість на- дання Молдові певних візових пільг. План дій «Європейський Союз – Республіка Молдова» вносить більше чіткості і ясності в галузях двостороннього співробітництва і встановлює пріоритетні дії; дозволяє зба- лансувати переважно економічний характер відносин ЄС – Республіки Молдова, передбачених в ДПС, низкою положень про співробітництво в політичній сфері й у сфері безпеки, в тому числі передбачає можливість приєднання Молдови до зовнішньополітичних позицій ЄС; забезпечує моніторинг діючих національних програм і стратегій Республіки Молдова (СЕРСУБ, Національна стратегія з попередження і боротьби з корупцією, 215 Національний план дій в галузі прав людини та ін.); сприяє уре- гулюванню придністровського конфлікту і передбачає участь ЄС в цьому процесі. План дій враховує європейські устремління Республіки Молдова, але одночасно містить чіткі і серйозні об- мовки: партнерство ґрунтується на європейських принципах і цінностях, а перспективи європейської інтеграції прямо залежать від успішного ходу внутрішніх реформ. Хоча План не передбачає приєднання Молдови до ЄС, зафіксовані заходи допоможуть Республіці Молдова наблизити- ся до критеріїв приєднання, а отже стати більш підготовленою державою для початку процедури приєднання до ЄС наприкінці реалізації Плану дій в 2008 році. Тому не дивно, що структура Плану схожа з копенгагенськими критеріями приєднання до ЄС: • політичні: стабільність інститутів, які гарантують де- мократію, верховенство закону, права людини, повагу і за- хист прав меншин; • економічні: наявність функціональної ринкової економіки і спроможність витримати конкуренцію на внутрішньому ринку ЄС; • правові: здатність взяти на себе і виконувати членські обов’язки, вірність цілям політичного, економічного і ва- лютного союзу. Вважаємо, що План дій буде реалізовуватися понад 3 роки. Це зумовлено низкою обставин: по-перше, Молдова була серед пер- ших країн, які підписали даний договір з ЄС. Вона не могла ско- ристатися аналогічним досвідом інших країн, по-друге, План дій для Молдови, як і аналогічні документи для Тунісу і Марокко, є найбільш об’ємними. Водночас Республіка Молдова серед країн першої хвилі, які підписали План дій, має найменші можливості для впровадження. Це зумовлено багатьма причинами: низкий рівень ВВП на душу населення, заморожений конфлікт тощо. По-третє, як вважають молдовські аналітики, основна проблема в тому, що більшість пунктів Плану – це зобов’язання для Республіки Молдо- ва. В той час, як зобов’язання мають загальний характер. І тим не менше План дій – це великий успіх. З допомогою цього інструмента були реалізовані важливі кроки відносно моніторингу молдовсько-українського кордону (місія ЄС допо- моги на кордоні), залучення Європейського Союзу до діалогу з вирішення придністровського конфлікту. Серед інших досяг- 216 нень відзначимо: успіхи в енергетичній галузі, диверсифікація енергетичних джерел, прогрес в економічних реформах, відміна смертної кари і електоральна реформа. Політика добросусідства з ЄС створює сприятливі можливості для реалізації низки переваг: 1. Перспектива приєднання до європейського спільного ринку, зростання можливостей в реалізації чотирьох свобод «спільного ринку»; 2. Розширення мандата Європейського банку інвестицій на держав-сусідів, упровадження нового фінансового інструмента («Європейський інструмент для сусідства») в 2007 році, який буде сфокусований на проектах транскордонного співробітництва, що фінансуються ЄС: TASIS, PHARE, MEDA, CARDS і Intereg18; 3. Спільна протидія ризикам безпеки, таким як тероризм, контрабанда зброї, регіональні конфлікти і кризові ситуації, організована злочинність, нелегальна міграція, трафік живих істот, наркотиків і зброї, як і фінансово-економічна злочинність; 4. Перспектива, що ЄС більш активно приєднається до розв’язання придністровського конфлікту. Так, у стратегії «Роз- ширена Європа – Сусідство: новий порядок відносин зі східними сусідами» відзначено: «Європейський Союз повинен відіграти важливу роль у розв’язанні придністровського конфлікту. Цивільні і військові можливості Європейського Союзу із розв’язання криз могли б сприяти зміцненю внутрішньої безпеки держав-сусідів ЄС»19. 7 жовтня 2005 року був підписаний Меморандум про моніто- ринг молдовсько-українського кордону експертами Європейсь- кого Союзу. Це новий крок у відносинах Республіки Молдова з ЄС. Відкрита місія європейської комісії в Кишиневі, шо є сиг- налом і символом довгострокового співробітництва, підвищеного інтересу Об’єднаної Європи до Молдови. Раніше поточні кон- такти Європейського Союзу з Молдовою здійснювались через 18 У світлі політики сусідства Брюссель розглянув питання (грудень 2006 року) про розширення фінансової допомоги Молдові в межах 1,2 млрд. Євро на період до 2010 року. Це більше ніж міжнародне співтовариство виділило коштів Республіці Молдова за попередні 15 років. 19 См.: Manole D. Politica europeană a «Noii vecinătăţi» şi impactul ei asupra Republicii Moldova // MOLDOSCOPIE (probleme de analiză politică). Nr. 2 (XXVI). – Chişinău, USM, 2004, p. 155–157. 217 посольства країн-членів ЄС у Молдовській державі. Через свого спеціального представника в Республіці Молдова Європейський Союз став активним політичним актором у Молдові. При цьому молдовська сторона висловлює прагнення, щоб Євросоюз з ди- пломатичного актора став актором політичної стабільності й без- пеки, розв’язання придністровського конфлікту. Інтерес Молдови до співробітництва в умовах сусідства Європейського Союзу проявляється в усіх сферах. З політичної точки зору це означає стабільність демократії, зміцнення без- пеки держави і її громадян. З економічної точки зору це означає позбавлення від «синдрому периферійної економіки» і пер- спектива широкого доступу на ринки ЄС, до фондів розвитку, інвестицій, технологій, консолідація преференціальних торгових відносин. Нарощування технічної і фінансової допомоги, посту- пове залучення до різноманітних програм і політик ЄС, участь у внутрішньому ринку ЄС через законодавчу стандартизацію і по- ступову інтеграцію транспортних, енергетичних систем і систем зв’язку. Соціальний аспект означає гармонізацію системи освіти, охорони здоров’я і захисту навколишнього середовища, доступу до інформації і захисту прав людини відповідно до європейських стандартів. Розв’язання «замороженого конфлікту» являє особли- вий інтерес і для Молдови, і для ЄС. Як показує досвід балтійських країн, зміцнення торгво- економічних відносин з державами ЄС може стати важливим аргументом для приєднання до ЄС. Для Молдови це важливо подвійно, адже це забезпечить економічну безпеку країни. Фінансова криза в Росії стимулювала інтерес Республіки Молдова до ринку ЄС. Серед проблем, що являють особливий інтерес в торгово-економічних відносинах Молдови і Євросоюзу, відзначимо: 1. Отримання дозволу Єврокомісії на експорт вин. 2. Отримання додаткових можливостей у рамках Спільної си- стеми преференцій (GSP). 3. Розширення можливостей Угоди про торгівлю текстильни- ми товарами, починаючи з 1 січня 2004 року. 4. Відкриття проекту TASIS «Вивчення економічних мож- ливостей зони вільного обміну між Європейським Союзом і Республікою Молдова» як необхідна умова для початку переговорів про підписання Договору про вільний обмін (ALS). 218 Існуючий План дій важливий не тільки для інтенсифікації європейської інтеграції, а й для поліпшення внутрішної політики Республіки Молдова. В грудні 2004 року почалося виконан- ня Стратегії економічного зростання і зниження рівня бідності (СЕРСУБ) Республіки Молдова на 2004–2006 роки, яка передбачає соціально-економічні заходи, спрямовані на забезпечення стійкого економічного росту і зниження рівня бідності. Значення СЕРСУБ важливе для розвитку країни на наступні чотири роки, в тому числі й для досягнення цілей, що стосуються європейської інтеграції. На сьогодні СЕРСУБ і План дій є ключовими стратегічними до- кументами для країни, а їх втілення в життя – пріоритет номер один для діючих державних структур. Дипломатичні зусилля Республіки Молдова з інтеграції в ЄС повинні супроводжуватися активними діями з європейської стандартизації внутрішньої політики («європеїзація внутрішьної політики»). Цього можна досягти шляхом просування послідовної програми реформування і структурної «підгонки» економіки, забезпечення сприятливих умов для залучення зарубіжних і місцевих інвестицій в економіку країни, створення сприятливо- го ділового середовища, заснованого на стабільних і послідовних законодавчих рамках. Інший аспект європеїзації внутрішньої політики полягає в тому, що в міру поглиблення відносин між Республікою Молдова і Європейським Союзом національна влада повинна буде дедалі більше звітувати перед Брюсселем, а також перед своїми виборцями20. Водночас не можна не бачити, що розширення Європейського Союзу на схід, безпосереднє сусідство з об’єднаною Європою може принести Республіці Молдова і низку негативних наслідків21: 1) збільшиться ізоляція Молдови по всіх аспектах; 2) зросте конкуренція, що знизить конкурентоспроможність молдавської продукції на ринку Євросоюзу; 3) аграрна політика Європейського Союзу зміцнить внутрішніх виробників сільськогосподарської продукції і водночас ослабить тих виробників, які перебувають поза Європейським Союзом; 20 См.: Planul de acţiuni Uniunea Europeană – Republica Moldova. – Chişinău: Gunivas, 2006, p. 45–46. 21 Cм.: Бурдельный Е., Ермолович А. «Расширенная Европа – соседство: раз- ные страны, общие интересы» (сравнительный анализ европейского вектора внеш- ней политики Республики Беларусь и Республики Молдова) // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Partea XXIV. – Chişinău, USM, 2004, p. 138–150. 219 4) після розширення, яке дуже дорого коштує, ЄС може відмовитися від ідеї подальшого розширення; 5) входження Румунії в ЄС може призвести до ускладнення візового режиму, створення додаткових незручностей для мол- довських громадян, які бажають в’їхати до країн Євросоюзу. Це, загалом, відбулося в січні 2007 року, коли Румунія стала повно- правним членом Європейського Союзу. Оцінюючи дії Республіки Молдова з європейської інтеграції в 2007 році, слід відзначити, що в першу чергу зусилля були сконцентровані на спрощенні візового режиму в рамках Єв- ропейського Союзу для громадян Молдови. Це виражалось (і виразилось) у створенні Єдиного Візового, Інформаційно- консультативного Центру Європейського Союзу в Республіці Молдова (відкритий у квітні 2007 року). Сьогодні 5 держав Європейського Союзу (Австрія, Данія, Словенія, Естонія, Латвія) беруть участь в діяльності цього Центру, відкритого при посольстві Угорщини в Республіці Молдова. На 2008 рік планується збільшення вдвічі кількість країн, які беруть участь в цьому пілотному проекті Європейського Союзу. Загальна кількість віз, виданих цим Центром за рік, повинна до- сягти 30 тисяч. По-друге, інтенсифіковані переговори і очікується відкриття 1 січня 2008 року в Кишиневі посольства Італії і Іспанії, країн Європейського Союзу, в яких найбільш масово представлені молдовські трудові мігранти. Просування в цьому напрямку, вважаємо, є досягненням молдовської дипломатії і влади, які на- полегливо прагнуть до відкриття посольств і співробітництва в першу чергу з державами, в яких молдовські трудові мігранти є реальним соціальним явищем. По-третє, спрощення візового режиму в цілому для просування молдовських громадян в Європейському Союзі. Внаслідок прове- дених переговорів і зміни позиції Республіки Молдова на пере- говорах (молдовська сторона спершу відмовилась підписувати угоду про реадмісію з Європейським Союзом), було парафовано спільний договір, у якому вказані питання спрощення візового режиму з питаннями реадмісії громадян. До кінця 2007 року планується підписання договору про спрощення візового режиму для молдовських громадян у Європейському Союзі. Це стосується як спрощення візового режиму для певних категорій молдов- 220 ських громадян (студенти та ін.), так і зниження вартості проце- дури оформлення візи до 5 євро. Крім цього, слід відзначити, що Європейський Союз зробив низку серйозних зрушень і в Плані. Це стосується низки суттєвих аспектів взаємин Європейського Союзу і Молдови. Європейський комісар із зовнішніх зв’язків і європейської політики сусідства Б. Ферреро-Вальднер зауважила, що «парафування Договору про полегшення візового режиму, суттєве просування в питанні от- римання Індивідуальних торгових преференцій і консолідації фінансової допомоги з боку Європейського Союзу є важливими елементами розвитку відносин з Молдовою»22. Відзначимо, що реалізація європейської інтеграції Республі- ки Молдова є комплексним, важким, тривалим і всеохоплю- ючим процесом, який зачіпає всі сторони суспільного життя і здійснюється через серію заходів і конкретних дій з приєднання Республіки Молдова до європейських демократичних стандартів і європейського рівня життя. Зауважимо, що молдовська влада розуміє це. Підтвердженням тверезого, раціонального підходу є розробка Національного пла- ну розвитку на 2008–2010 роки23. План враховує і виходить із мети гармонізації з європейськими стандартами і європейської інтеграції. Вона являє собою загальну програму впровадження європейських стандартів у всіх сферах, має стратегічне значення для всього суспільства, для кожного жителя Молдови. Список використаних джерел та літератури 1. Бурдельный Е., Ермолович А. «Расширенная Европа – соседство: разные страны, общие интересы» (сравнительный анализ европейского вектора внешней политики Республики Беларусь и Республики Молдова) // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Partea XXIV. – Chişinău, USM, 2004, p. 138–150. 2. Cebotari S. Interesul naţional al Republicii Moldova între Uniunea Europeană şi Comunitatea Statelor Independente // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Nr. 2 (XXIX), 2005. – Chişinău, USM, 2005, p. 139–150. 22 Благополуччя, стабільність, безпека. Європейський комісар Беніта Ферреро- Вальднер виокремила важливі аспекти розвитку відносин з Молдовою // «Неза- висимая Молдова», 2007, 5 вересня. 23 Національний план розвитку – загальна програма впровадження європейських стандартів у всіх галузях // «Независимая Молдова», 2007, 8 лютого. 221 3. Cebotari S., Saca V. Evoluţia relaţiilor Republicii Moldova cu Uniunea Europeană prin prisma interesului naţional // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Partea XXIV. – Chişinău, USM, 2004, p. 124–138. 4. Cojocaru Gh.Е. Politica externă a Republicii Moldova. Studii. – Chişinău, «Civitas», 1999. 5. Cooperare regională şi integrare europeană în Sud-Estul Europei: studii de caz. – Chişinău, USM, 2006. 6. Европейський Союз та Украiна: стратегия вiдносин в контекстi роз- ширення. – Кiев: КIС, 2003. 7. Garaz M. Integrarea Republicii Moldova în familia democraţiilor europene // Moldova şi Lumea, 2001, Nr. 4. 8. Гудым А. Республика Молдова и Европейский Союз как партне- ры. – Кишинэу, 2002. 9. Lowenhardt J. A Wider Europe: the View from Minsk and Chişinău. – London, 2001. 10. Manole D. Politica europeană a «Noii vecinătăţi» şi impactul ei asupra Republicii Moldova // MOLDOSCOPIE (Рrobleme de analiză politică). Nr. 2 (XXVI). – Chişinău, USM, 2004, р. 154–163. 11. Moldova între Est şi Vest: identitatea naţională şi orientarea europea- nă. – Chişinău, USM, 2001. 12. Moldova într-o Europă multi-nivelară / Moldova in a multi-layered Europe. – Kiev, FES, 2003. 13. Moldova şi integrarea europeană. – Chişinău, Institutul de Politici Publice, 2001. 14. Мошняга В., Руснак Г. Факторы, которыми нельзя пренебречь // Молдова и мир, 1993, № 7–8, p. 8–12. 15. Назария С. К вопросу о многовекторности внешней политики Ре- спублики Молдова // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Nr. 2 (XXIX), 2005. – Chişinău, USM, 2005, p. 150–166. 16. Neguţă A., Simionov A. Riscuri şi instabilităţi în Europa de Sud-Est. Impactul asupra politicilor Uniunii Europene // MOLDOSCOPIE (Probleme de analiză politică). Nr. 1 (XXVIII), 2005. – Chişinău, USM, 2005, p. 153–162. 17. Planul de acţiuni Uniunea Europeană – Republica Moldova. – Chişinău, Gunivas, 2006 18. Republica Moldova şi integrarea europeană: elemente de strategie. – Chişinău, Institutul de Politici Publice, 2003. 19. Republica Moldova şi integrarea europeană. Cooperare în Pactul de stabilitate. – Chişinău, Institutul de Politici Publice, 2003. 20. Politica externă a Republicii Moldova: aspecte ale securităţii şi colaborării regionale. – Chişinău, «Perspectiva», 1998. 21. Proiectul cu privire la Concepţia Politicii Externe a Republicii Moldova (redacţie nouă) // «Moldova Suverană», 2002, 1 mai. 22. Tranziţia. Retrospective şi perspective. – Chişinău, Gunivas, 2002. 222 Додаток Таблиця 2 Підтримка молдовським населенням курсу наТаблица вступ 2. до Європейського Поддержка Союзу, у курса молдавским населением відсотках на вхождение в Европейский Союз, в процентах. Квітень Квітень2003 2003 61 61 Листопад 2003 68 Листопад 2003 Травень 2004 57 68 Травень 2004 Листопад 2004 66 57 Листопад 2004 Грудень 2005 64 66 Грудень Лютий 2005 2006 70 64 Листопад Лютий 2006 2006 68 70 Листопад 2006 68 80 70 60 50 40 Series1 30 20 10 0 2003/04 2003/11 2004/05 2004/11 2005/12 2006/02 2006/11 Джерело:Источник: Barometrul de opinie publică. Republica Moldova. Noiembrie Barometrul de opinie publică. Republica Moldova. Noiembrie 2006. – 2006. – Chişinău, Institutul Chişinău, de politici Institutul publice, de politici publice,2006, p. 124. 2006, p.124 Таблиця 3 Еволюція громадської думки з питань міжнародної інтеграції Республіки Молдова, у відсотках Сер- Лю- Листо- Бере- Листо- Кві- Листо- Тра- пень тий пад зень пад тень пад вень 2000 2001 2001 2002 2002 2003 2003 2004 СНД 20 43 35 41 38 29 27 30 ЄС 38 51 47 40 38 42 51 47 Ні СНД, ні ЄС 32 2 - 4 4 4 4 2 Євразій- ське еко- номічне * * * * * 6 * * співтова- риство Союз Росії – * * * * * 16 * * Білорусі 223 Євразійське * * * * * 6 * * економічне співтовариство Союз Россії – * * * * * 16 * * Біларусі Немає 10 4 18 15 20 16 18 21 відповіді Немає 10 4 18 15 20 16 18 21 відповіді 60 50 40 Series1 Series2 30 Series3 20 Series4 10 0 8 2 1 3 1 4 1 5 /0 /0 /1 /0 /1 /0 /1 /0 00 01 01 02 02 03 03 04 20 20 20 20 20 20 20 20 Джерело: Barometrul de opinie publică. Republica Moldova. Noiembrie 2006. – Chişinău, Источник: BarometrulInstitutul de opinie de politici publică. publice, Republica 2006,Noiembrie Moldova. p. 124. 2006. – Chişinău, Institutul de politici publice, 2006, p.124 Таблиця 4 Підтримка молдовським населенням курсу на вступ у НАТО, у відсотках Таблица Кві- 4. Листо- Поддержка молдавским Тра- населением Гру- Листо- курса на вхождение Кві- в НАТО, в Листо- процентах тень пад вень пад день тень пад Квітень Листопад Травень Листопад Грудень Квітень Листопад 2003 20032003 20032004 2004 20042004 20052005 20062006 2006 2006 Так Так37 2637 26 26 35 26 34 35 34 34 34.3 34.3 34 Ні Ні 18 2418 19 24 19 19 20 19 23 20 18.1 18.1 23 Не буду Не буду братии 10 10 11 6 6 10 9.2 братии участь 10 10 11 6 6 10 9.2 участь Не знаю, 35 40 44 41 40 32 38.4 Не знаю, немає немає відповіді 35 40 44 41 40 32 38.4 відповіді 50 45 40 35 Series1 30 Series2 25 Series3 20 15 Series4 10 5 0 2003/04 2003/11 2004/05 2004/11 2005/12 2006/02 2006/11 Джерело: Barometrul de opinie publică. Republica Moldova. Noiembrie 2006. – Chişinău, Источник:Institutul dedepolitici Barometrul opinie publice, 2006, p.Moldova. publică. Republica 125. Noiembrie 2006. – Chişinău, Institutul de politici publice, 2006, p.125 224 Valeriu MOŞNEAGA republicA moldova – uniunea europeană: evoluţia şi etapele principale De interrelaţionare Închipuirile conducerii tânărului stat moldovenesc independent despre integrarea în lumea contemporană s-au cristalizat treptat, pe măsura maturizării elitei politice a ţării. La început, îndată după dobândirea independenţei, a persistat ideea că aderarea la diverse structuri internaţionale, calitatea de membru în ele este un indiciu al gradului de integrare în comunitatea internaţională. Treptat închipuirile despre integrarea internaţională au devenit mai puţin romantice. S-a ajuns la înţelegerea că, în primul rând, pentru calitatea de membru într-o organizaţie sau alta trebuie plătite nişte cotizaţii. În al doilea rând, calitatea formală de membru în structurile internaţionale încă nu înseamnă o integrare reală în comunitatea internaţională. În al treilea rând, Moldova, pe măsura maturizării sale, încearcă să determine direcţiile principale ale integrării internaţionale. Treptat se ajunge la înţelegerea faptului că pentru Moldova integrarea este în primul rând integrarea în Europa, în structurile europene. Valeriy MOSHNJAGA moldova republic – european union: evolution and the main stages of relations Imagination of leaders of young independent Moldova of the state about integration in the modern world crystallized gradually, as far as maturing of political elite of country. At first, with the receipt of independence appeared, that an entrance is to the various international structures, membership in them is the important index of integrating in an international concord. Gradually imagination about international integration became less romantic. An awareness came, that at first, for membership in those or other organizations it is necessary to pay payments. Secondly, formal membership and international structures quite does not mean the real integration in an international concord. Thirdly, Molodova, becoming more adult, tried to define basic directions of international integration. Understanding that for Moldova integration – it foremost integration to Europe comes gradually, in the European structures. 225 Валерій Мошняга, Сергій Паліхович (Республіка Молдова, Кишинів) Державна адміністрація Республіки Молдова в контексті Європейської інтеграції В исування ідеї європейської інтеграції на національному рівні, підписання Плану дій між Європейським Союзом і Республікою Молдова та отримання останньою статусу без- посереднього сусіда ЄС вимагає інтелектуального і теоретич- ного обґрунтування процесів європеїзації Молдови. Виходячи з політичних, економічних, наукових, соціальних, культурних тощо реальностей країни, необхідно розробити об’єктивний науковий комплексний підхід до цього процесу. Але незважаючи на те, що європеїзація Республіки Молдова викликає багато дискусій та досліджень, нині немає відповідей на всі питання, пов’язані з цим процесом1. Дослідження, які прово- дяться в РМ, направлені на концентрацію необхідних зусиль для наближення Молдови до європейських стандартів і не торкають- ся глибокого та комплексного вивчення цього феномену. Європеїзація – це, насамперед, процес, підхід до якого перед- бачає вивчення його акторів та стосунків між ними, етапів, еволюційного та статичного аспектів, механізмів європеїзації тощо. Окремою сферою європеїзації є державна адміністрація. Євро- пеїзація державної адміністрації має певні характерні риси та особливості. 1. Характерні риси європеїзації державної адміністрації Поняття європеїзації є порівняно новим у європейських до- слідженнях. Незважаючи на це, європеїзація має широкий аспект та різні значення. Будучи зосередженою на ідеї внутрішніх змін у рамках однієї держави, спричинених європейською інтеграцією, 1 Красномовною характеристикою ситуації навколо європейської інтеграції у Республіці Молдова є те, що й нині концепція «європеїзації» не використовується і не усвідомлюється, відсутні інституції, які б займались європейськими дослідженнями. 226 вона може мати різні тлумачення, залежно від геополітичних, часових, галузевих та інших критеріїв2. З цієї точки зору важ- ко окреслити загальноприйнятне визначення європеїзації. Для правильного розуміння цього процесу, форму виявлення та суть (європеїзації) необхідно визначати залежно від предмета вивчен- ня і, передусім, зважаючи на наданий статус. З часової точки зору смисл європеїзації змінювався. Спочатку вона використовувалась тільки в рамках ЄС і стосувалась виключ- но країн-членів. Після політичних змін у 90-х рр. ХХ ст. ми стали свідками спроможності переймати європейську модель. Зважа- ючи на це, європеїзація є процесом, який стосується: 1) країн- членів ЄС; 2) країн, які намагаються вступити в ЄС; 3) країн, які не зацікавлені європейською інтеграцією.3 В усіх трьох ситуаціях європеїзація має різне тлумачення. Поняття європеїзації, яке можна застосувати і для країн-членів ЄС, визначив К. Радаєллі, який інтерпретує його як «процеси створення (а), розповсюдження (б) та інституціоналізації (в) фор- мальних і неформальних правил, процедур, політичних парадигм, стилів, методів дій та вірувань і визнаних норм, які спочатку виз- начаються й консолідуються шляхом вироблення рішень ЄС та їх включення в національну логіку обговорення ідентичності політичних структур і публічної політики”4. Європеїзація взаємопов’язана з низкою інших процесів, що відбуваються на європейській політичній арені. К. Радаєллі вимагає точного визначення інтеграційної, конвергентної та гармонійної європеїзації5. Найбільш суттєвим є зв'язок між європеїзацією та європейською інтеграцією, де остання ви­ значена як процес досягнення європейської політичної єдності. Євроінтеграція передбачає європеїзацію, вона є однією з умов 2 Knill Ch. The Europeanisation of National Administrations: Patterns of Institu­ tional Change and Persistence. – Cambridge: Cambridge University Press, 2001; Egeberg M. (ed.) The Multilevel Union Administration: The Transformation of Executive Politics in Europe. – London: Palgrave Macmillan, 2006/ 3 Obydenkova A. Democratization, Europeanization and Regionalization beyond the European Union // European Integration Online Papers, т. 10 (2006), № 1 (http:// eiop.or.at/eiop/texte/2006-001a.htm). Виписка на 18 жовтня 2006 р. 4 Radaelli, C. (2000) Whither Europeanization? Concept Stretching and Substantive Change // European Integration Online Papers, т. 4, № 8 (http://eiop.or.at/eiop/ texte/2000-008a.htm). Виписка на 18 жовтня 2006 р. 5 Ibidem. 227 інтеграції, а також її результатом, оскільки процес європеїзації не зупиняється після приєднання до ЄС, а європейське об’єднання ще й нині не завершене. З іншої точки зору, європеїзація не передбачає й інтеграцію. Конвергенція не є обов’язковим завер- шенням європеїзації. Таким чином, європеїзація може призвести й до виникнення розбіжностей. Вона передбачає як гармонізацію, так і певні неузгодженості. Європеїзація державної адміністрації залишається вкрай не­ зрозумілою, особливо для тих держав, які не є членами ЄС6. І хоч робляться спроби з’єднати європейську інтеграцію з ре- формою адміністративних органів, дуже часто не вдається дове- сти їх прямий зв'язок. Більше того, є багато досліджень, в яких наголошується на абсолютній незалежності реформ державної адміністрації від процесу європейської інтеграції7. Така двояка ситуація випливає з того, що серед тридцять одно- го розділу переговорів з ЄС немає окремого, який би стосувався державної адміністрації. Єдина умова, що стосується державної адміністрації в сучасних інтеграційний процесах8, – це здатність імплементації та виконання європейського законодавства, що кон­ кретизується в адміністративній спроможності. Але й вона є недо- статньо чіткою, оскільки критерії оцінок державної адміністрації з цієї точки зору є неточними. Певну ясність в європейських ви- могах щодо державної адміністрації можна знайти в неофіційному ставленні структур, наближених до ЄС9. Разом з тим, це – ре­ комендації, які допомагають знайти ефективну модель державної адміністрації, але вони не мають наказового характеру. Те, що ЄС не висуває чітких вимог до державної адміністрації країни-кандидата, вказує на існування деяких важливих моментів. Не слід ігнорувати пояснення такої ситуації, оскільки «мовчан- 6 Для країн-членів ЄС європеїзація державної адміністрації означає, передусім, створення таких структур, які б забезпечили зв’язок між європейським і національним рівнями влади та відповідні до законодавства ЄС зміни. 7 O’Dwyer C. Reforming Regional Governance in East Central Europe: Europeanization or Domestic Politics as Usual? // East European Politics and Societies, т. 20 (2006), № 2. 8 Досвід ЄС не виключає, що в майбутньому можуть висуватись нові умови до держав кандидатів, у т. ч. стосовно державної адміністрації. 9 Osoianu I. Raport de evaluare a implementării Planului de Acţiuni Uniunea Europeană – Moldova (februarie 2005 – mai 2006). Compartiment: reforma administraţiei publice. Chişinău, 2006, pp. 2–4. 228 ня» є цінною інформацією та порадою відносно процесу ре- формування державної адміністрації. Відсутність чітких умов щодо державної адміністрації має різні пояснення і вони не є антагоністичними, а навпаки – взаємодоповнюються. Неясність регламентацій та вимог з боку ЄС стосовно дер­ жавної адміністрації можна пояснити також неспроможністю європейським центром змусити національні уряди країн-членів їх виконувати. Водночас всі згідні з тим, що європейські структу- ри могли б бути вимогливішими в разі інтеграції колишніх радян­ ських та соціалістичних держав, але цього не сталося. Навіть якщо приєднання цих держав до ЄС мало потужну політичну та геополітичну мотивацію, це не стало б перешкодою до висування конкретніших умов до національних урядів стосовно державної адміністрації. По-перше, ЄС не має єдиної адміністративної моделі. Дер- жави-члени зберегли не тільки свою специфіку, але й національні моделі державної адміністрації. «Європейський адміністративний простір» виступає швидше абстрактною та незрозумілою кон- струкцією, аніж емпіричною реальністю. І хоча проблема конвергенції державної адміністрації в рамках ЄС стала предме- том ширших і напруженіших дискусій у Європі, вони ще не ма- ють серйозних емпіричних аргументів10. По-друге, було б некоректно і невигідно, якби ЄС упроваджував певну модель державної адміністрації, особливо в інституційному плані. Відомо, що схожа політична та адміністративна си- стема, однакові інституції функціонують по-різному в різних суспільствах. Тут мають значення політична та юридична куль- тура, традиції суспільства. Тому для того, щоб адміністративна система була ефективною, вона повинна бути побудована з ура- хуванням специфіки відповідного товариства. По-третє, схоже, що ЄС використовує модель федератив- ного центру – встановлює тільки організаційні принципи. У такій ситуації має значення тільки існуючий режим та остаточ- 10 Börzel T. Europeanization: How the European Union Interacts with its Member States // S. Bulmer, Ch. Lequesne (Eds.), The Member States of the European Union. – Oxford: Oxford University Press, 2005. Featherstone K., Radaelli C. (Eds.), The Politics of Europeanization. – Oxford: Oxford University Press, 2003. 229 ний результат, до якого прагне система, а не модель державної адміністрації. До того ж розбіжності між державами-членами ЄС поєднуються з конкуренцією між ними. По-четверте, що стосується безпосередньо країн-претендентів, то свободу в галузі державної адміністрації стосовно пошуку шля- ху до адміністративної спроможності можна пояснити як спосіб виявлення незалежності та зрілості нових держав. Отже, для Республіки Молдова європеїзація державної ад­ міністрації не має точного і конкретного змісту. Вона припускає ви- користання демократичних принципів та мотивації ефективності. Для РМ європеїзація означає модернізацію державної влади, по- долання залишків радянської адміністративної системи та ство- рення власної. Державну адміністрацію не слід вважати головним чинником політичної системи та європейської інтеграції. Вона є автономною підсистемою, але політично залежною, і не може бути способом досягнення цілей, у т. ч. європейської інтеграції. 2. Європейські механізми державної адміністрації Республіки Молдова Головним питанням підходу до європеїзації державної адміністрації Республіки Молдова є визначення спроможності ЄС цю європеїзацію реалізувати (в т. ч. порівняно з іншими чин- никами) та спроможності РМ її сприйняти. У цьому контексті важливе значення мають механізми, через які реалізується європеїзація. Механізми європеїзації, в т. ч. державної адміністрації, цілком залежать від розташування держави відносно ЄС. Вони залежать від змісту європеїзації і поділяються на три групи, залежно від вищезазначених держав. Механізми європеїзації є неоднакови- ми для держав-членів, держав-претендентів і країн, які не нама- гаються вступити в ЄС. Республіку Молдова можна віднести до другої категорії, але з уточненням, що ця інтеграція чітко невиз- начена ЄС. Отож, найбільш суттєва різниця між європеїзацією держав- членів та держав, що не є членами, полягає у тому, що стосов- но перших передбачається двокомпонентний процес – вплив національних держав на європейські структури та протилеж- ну дію, тоді як для держав-претендентів європеїзація зводиться тільки до впливу на них ЄС. 230 Стосунки між цими двома акторами мають домінуючий вплив на спроможність європеїзації. Ієрархічні та не ієрархічні відносини передбачають неодмінно різні механізми і результати взаємодії. Як правило, перші досягають бажаних результатів, а другі, які ба- зуються на співробітництві та взаємній вигоді, не обов’язково до- сягають мети. З цієї точки зору є два типи механізмів європеїзації: 1) механізми, які не передбачають чинення тиску з метою адаптації; 2) механізми, які включають потенційний тиск з метою досягнення європеїзації. У цьому контексті поняття тиску має як негативні (санкції тощо), так і позитивні аспекти (переваги). Зважаючи на наявність або відсутність тиску, на кількість і види механізмів, європеїзація може мати дві форми: непряму та пряму дії. Перша реалізується через ідеологічний вплив на Республіку Молдова, коли європейська модель розвитку сприймається як найкраща для держави і суспільства. З цього випливають і тенденції досягнення європеїзації. Таким чином, стимули, зусил- ля ЄС є обмеженішими, оскільки РМ не зацікавлена безпосеред- ньо в європеїзації. Пряма дія передбачає активну роль ЄС у цьому процесі. У першому випадку перевагу слід шукати в суспільно- політичному середовищі, а в другому – вона надається ЄС. Г. Граббе виділяє п’ять механізмів, які використовуються ЄС з метою досягнення змін: 1) доступ до переговорів та до наступних етапів процесу при­­ єднання; 2) контроль та моніторинг; 3) моделі: законодавчі та інституційні умови; 4) гроші: підтримка і технічна допомога; 5) консультування11. Отже, механізм європеїзації, в т. ч. у галузі державної адміністрації, має такі складові: a) умови до держави, яка бажає інтегруватись (визначення мети); б) виділення ресурсів (інтелектуальних і матеріальних), необхідних для досягнення цілей; в) переваги в результаті європеїзації. Ці механізми можуть функціонувати незалежно. Вищезазначені позиції представляють тільки набір інструментів, які є в розпорядженні ЄС для реалізації європеїзації. 11 Grabbe H. How does europeanisation affect CEE governance? Conditionality, diffusion and diversity // Journal of European Public Policy, Т. 8, Issue 4, рр. 1013– 1031 (December 2001), р. 1023. 231 Ф. Шіммельфеніг та У. Седельмеєр вважають, що «держава приймає правила ЄС, якщо переваги, які надає ЄС, перевищу- ють витрати, пов’язані з їх прийняттям. Співвідношення між витратами та перевагами залежить від: a) якості умов; б) обся- гу та швидкості надання вигод; в) ступеня довіри до санкцій та обіцянок; г) суми витрат на імплементацію”12. Процес європеїзації державних органів Республіки Молдо- ва має два чітко визначені періоди. Перший період починається з 1990 р., коли було здійснено перші спроби реформування (місцевої) державної адміністрації, і закінчується підписанням Індивідуального плану дій ЄС–РМ. Другий етап починається після підписання Індивідуального плану дій ЄС–РМ і продовжується до нині. Звичайно, що лютий 2005 р. – умовна дата розмежування. У 2002 р. виникли перші умови для нового етапу європеїзації, але суттєва зміна в її галузі була обумовлена підписанням 22 лютого 2005 р. Індивідуального плану дій ЄС–РМ. Перший період характеризується переважно непрямою європеїзацією Республіки Молдова та молдовської державної адміністрації. Зусилля ЄС були направлені, головним чином, на соціалізацію політичної та адміністративної еліти Республіки Молдова, її ознайомлення з європейськими адміністративними досягненнями, принципами та моделями. Механізм експорту обмежувався консультаціями та порівняно невеликим обсягом фінансової допомоги. Вона здійснювалась особливо через TACIS, а також інші програми і структури. Протягом 1991–2003 рр. допо- мога ЄС Молдові склала понад 250 млн. євро, в т.ч. 98,1 млн. євро через програми TACIS, а протягом 2005–2006 рр. сума склала 42 млн. євро13. Суттєву роль відіграють також інші організації, які своїми зусиллями намагаються допомогти створенню передової державної адміністрації – IFES-Молдова, IDIS-Майбутнє тощо. З політико-адміністративної точки зору, модель європейської адміністрації не справила враження на молдовську політичну еліту. Переваги адміністративної реформи для неї були міні- мальними порівняно з необхідними витратами. Молдов­ська 12 Schimmelfennig F., Sedelmeier U. Governance by conditionality: EU rule transfer to the candidate countries of Central and Eastern Europe // Journal of European Public Policy 11.08.2004, р. 672. 13 Popescu L. Optimizarea practicilor şi politicilor Republicii Moldova de utilizare constructivă a ofertei asistenţiale a UE. – Chişinău, 2006, p. 13. 232 політична еліта, яка не пізнала радикальних змін в процесі демократизації, продовжує керуватися старими категоріями. В найкращому випадку це призводить до зміни форми, а не суті, в т. ч. державної адміністрації. В. Попа зазначає, що «організаційні принципи місцевої державної адміністрації, які знайшли своє відображення в Хартії автономії місцевої влади, протягом бага- тьох років були просто ширмою для тих, хто намагався доказу- вати, що Республіка Молдова сприймає і реалізує європейські демократичні цінності»14. Зусилля європеїзації в цей період направлені особливо на місцеву державну владу. Такий процес відбувається в паралель- них площинах, але дуже часто в рамках зусиль на демократизацію і створення потужних місцевих громад. Цьому є пояснення. Дер- жавна адміністрація, яка перебуває у політичній залежності, абсо- лютно логічно вимагає, в першу чергу, демократизацію політичної складової. Оскільки західна демократія виникає і розвивається із місцевих громад, таку схему можна застосувати і для Республіки Молдова. Підписання Плану дій ЄС–РМ надає процесу європеїзації якісно нового виміру. В дію вже вступає важливіший механізм – переваги завдяки наближенню до ЄС. Через те, що Молдова стане безпосереднім сусідом Європейського Союзу, змінюється ставлення самого ЄС. Однак суть механізмів не зазнає радикаль- них змін, План дій ЄС–РМ не передбачає приєднання. В дуже віддаленій перспективі європейської інтеграції, яка сьогодні є нереальною, механізм європеїзації відносно Республіки Мол- дова втрачає одну важливу складову – ініціювання процесу приєднання до Європейського Союзу. У такій ситуації перева- ги для Республіки Молдова набагато зменшуються. Адже дуже віддалена перспектива не може бути стимулом керівництва щодо прийняття реформ. Питання в тому, наскільки керівництво готове пожертвувати своїм становищем на користь уявної інтеграції? Адже направлені зусилля на інтеграцію є не благодійністю, а політичними ди­ відендами для будь-якої правлячої партії. 14 Popa V. Cadrul legal al administraţiei publice locale în Republica Moldova // Cartea albă. Situaţia autonomiei locale în Republica Moldova. – Chişinău, Cartier, 2000, p. 6. 233 Поняття переваг асоціюється не стільки з суспільством або державою як політичною установою; воно, передусім, стосується інтересів правлячої партії. Звичайно, перші два актори мають суттєве значення в процесі реалізації реформи, але початок ре- форм є виключною компетенцією правлячої партії (у певній мірі сподіваючись і на позицію опозиції). Переваги, які може надати європеїзація взагалі та державна адміністрація зокрема правлячій партії незалежно від її кольору в умовах Республіки Молдова, як і будь-якої навіть егоїстичної держави, зміцнює її позиції і утримання при владі. Перша перевага для правлячої партії полягає в її популярності як провідника європеїзації та європейської інтеграції. У Ре­ спубліці Молдова ідея європейської інтеграції досить потужно підтримується населенням. У 2002 р. вона стала національною ідеєю. Однак більшість населення не тільки не сприймає європейську інтеграцію, а навіть виступає за інший зовнішній вектор розвитку Молдови. А це означає, що підтримка тільки європейської ідеї невигідна для партії. Досвід країн Східної та Південно-східної Європи показує, що ідея європеїзації може ста- ти хорошою темою для політичних дебатів. Інша перевага пов’язана з суспільно-політичними наслідками європеїзації. Безперечно, покращення соціально-економічної ситуації позитивно впливає на імідж правлячої партії, але в дано- му випадку важливим є те, наскільки швидко це буде досягнуто. Якщо реформи проходять швидко, правляча партія їх сприймає. В іншому випадку, і особливо коли це вимагатиме багато ресурсів і розтягнеться на довгий термін, можна сказати, що вони будуть відкинуті. Ми встановили, що соціально-економічний аргумент в умовах глибокої кризи не став переконливим для молдовської політичної еліти. Є кілька витрат, пов’язаних з європеїзацією державної адміністрації правлячою партії. Будь-яка партія бажає зберегти свою владу, якщо говорити з ідеально-утопічної точки зору, на- завжди. Це означає, що європеїзація заважала б досягненню мети, її б відкинули з самого початку. Адміністративну реформу можна відкинути різними способами – від категоричного несприйнят- тя реформи, з посиланням на серйозну критику, і до формаль- ного її сприйняття та тихого саботування. Найбільш серйозні витрати правлячої партії пов’язані із забезпеченням політичної 234 нейтралізації державних службовців та децентралізації державної влади. Внаслідок європеїзації цих двох аспектів державної адміністрації, партії вважають, що вони втрачають можливість тримати ситуацію під контролем, у т. ч. ефективно управляти че- рез зникнення «вертикалі влади». Таким чином, в Республіці Молдова європеїзація державної адміністрації передбачає її модернізацію та демократизацію. Поки що механізми цього процесу не є ефективними і не змінюються. Єдиним винятком із правил, але з певними застереженнями, є період 1998–2000 рр., коли європейський фактор був важли- вим і конкретним. Схоже, План дій ЄС–РМ надасть європеїзації державної адміністрації нових зрушень. Разом з тим, інертність Республіки Молдова в сфері державної адміністрації є суттєвою і вимагає сконцентрованих та довготривалих дій з метою прове- дення реформи, в результаті якої можна було б сказати, що Мол- дова має ефективну державну адміністрацію з європейської та світової точки зору. Список використаних джерел та літератури 1. Börzel T. Europeanization: How the European Union Interacts with its Member States // S. Bulmer, Ch. Lequesne (Eds.), The Member States of the European Union. – Oxford: Oxford University Press, 2005. 2. Egeberg M. (ed.) The Multilevel Union Administration: The Trans- formation of Executive Politics in Europe. – London: Palgrave Mac- millan, 2006. 3. Featherstone K., Radaelli C. (Eds.), The Politics of Europeanization. – Oxford: Oxford University Press, 2003. 4. Grabbe H. How does europeanisation affect CEE governance? Conditionality, diffusion and diversity // Journal of European Public Policy, Vol. 8, Issue 4, pp.1013–1031 (December 2001). 5. Knill Ch. The Europeanisation of National Administrations: Patterns of Institutional Change and Persistence. – Cambridge: Cambridge University Press, 2001. 6. Obydenkova A. Democratization, Europeanization and Regionalization beyond the European Union // European Integration Online Papers, vol. 10 (2006), nr. 1 (http://eiop.or.at/eiop/texte/2006-001a.htm). Extras pe 18 oc- tombrie 2006. 7. O’Dwyer C. Reforming Regional Governance in East Central Europe: Europeanization or Domestic Politics as Usual? // East European Politics and Societies, vol. 20 (2006), nr. 2. 235 8. Osoianu I. Raport de evaluare a implementării Planului de Acţiuni Uniunea Europeană – Moldova (februarie 2005 – mai 2006). Compartiment: reforma administraţiei publice. Chişinău, 2006. 9. Popa V. Cadrul legal al administraţiei publice locale în Republica Moldova // Cartea albă. Situaţia autonomiei locale în Republica Moldova. – Chişinău, Cartier, 2000. 10. Popescu L. Optimizarea practicilor şi politicilor Republicii Moldova de utilizare constructivă a ofertei asistenţiale a UE. – Chişinău, 2006. 11. Radaelli, C. (2000) Whither Europeanization? Concept Stretching and Substantive Change. // European Integration Online Papers, vol. 4, nr. 8 (http:// eiop.or.at/eiop/texte/2000-008a.htm). Extras pe 18 octombrie 2006. 12. Schimmelfennig F., Sedelmeier U. Governance by conditionality: EU rule transfer to the candidate countries of Central and Eastern Europe // Journal of European Public Policy 11 august 2004. 13. Sîmboteanu A. Reforma administraţiei publice în Republica Moldova. – Chişinău, Museum, 2001. Valeriu MOŞNEAGA, Serghei PALIHOVICI ADMINISTRAŢIA PUBLICĂ DIN REPUBLICA MOLDOVA ÎN CONTEXTUL INTEGRĂRII EUROPENE Acest articol este dedicat cercetarii administrarii publice in Republica Moldova in contextul integrarii europeana. Problema europenizarii administratiei publice este actuala deoarece Republica Moldova, dorind sa devina membru al Uniunii Europene, face primii pasi pe calea integrarii europene. Un rol important in realizarea acestui proces il apartine administratiei publice. Ea reprezinta un sub-sistem autonom dar dependent de politic si nu este decit un mijloc de realizare a scopurilor, inclusiv si a integrarii europene. In prima parte al articolului se examineaza esenta si particularitatile procesului de europenizare a administrarii publice. Deasemenea se subliniaza ca notiunea de europenizare este folosita pentru a descrie procesele de entitate politica, geografica, temporara si sectorala in Europa. Deasemenea aceasta notiune se foloseste pentru a evidentia procesele care au loc cit intre statele- membri ale Uniunii Europene, dar si intre statele-vecine care doresc sa devina parte componenta a Uniunii Europene, sau care nu au aceasta intentie in viitorul apropiata sau chiar indepartat. Acesta notiune are mai multe sensuri si nuanse, delimitind europenizarea in contextul integrarii, convergentei si 236 armonizarii. In acest context europenizarea administrarii publice in statele care nu sint membri ale Uniunii Europene (de exemplu Republica Moldova), se manifesta ca un proces vag si incert. Aceasta poate fi demonstrat prina fapt ca Uniunea Europeana în cele 31 de capitole de negocieri nu include unul separat referitor la administratia publica. Unica ce se refera la administratia publica in procesele recente de integrare este capacitatea de implementare si îndeplinire a legislatiei europene, concretizat in capacitatea administrativa. Cauzele acestei situatiei constau in lipsa a unui model unic european de administratie publica; in incapabilitatea centrului sa-si impuna cerintile clare chiar si in fata sistemelor administrative nationale ale tarilor, care fac parte din Uniunea Europeana, etc. Pentru Republica Moldova europenizarea administratiei publice inseamna modernizarea, depasirea ramasitilor al sistemului administrativ sovietic si edificarea sistemului administrativ propriu regimului democratic. Sensul europenizarii pentru statul moldovenesc consta in descoperirea capacitatilor Uniunii Europene de a initia si a sustine procesul de europenizare, depistarea propriilor dorinte si posibilitati de a implementa acest proces in Republica Moldova. In partea a doua al articolului se examineaza mecanismele principale de europenizare al administratii publice in Republica Moldova. Sa mentionam ca utilizarea mecanismelor concrete de europenizare a administratiei publice depinde de pozitia statului fata de Uniunea Europeana, de procesele integrarii, de continutul, asteptarile si practicile realizarii procesului de europenizare. In acest context procesul de europenizare in Republica Moldova nu este o miscare in doua sensuri. Pentru Republica Moldova europenizarea se reduce doar la procesul de acţiune a Uniunii Europene asupra statul moldav. De aici rezulta ca mecanismele europenizarii includ aplicarea potenţială a presiunilor pentru realizarea adaptării. In acest context, presiueai include atit aspectele negative (penalizarile etc.), cît si cele pozitive (beneficiile). Mecanismul europenizarii, inclusiv in domeniul administratiei publice, are următoarele componente: conditiile inaintate statului care doreste sa se integreze (stabilirea scopului); acordarea resurselor (intelectuale si materiale) necesare realizarii conditiilor (atingerea scopului); beneficiile acordate in urma europenizarii. In Republica Moldova aceste mecanisme au fost si sint utilizate in mod indirect (1990–2005) sau direct (din 2005). La prima etapa greutatea presiunii a fost indreptata asupra europenizarii administrarii locale, in timp ce la a doua etapa accentul cade pe structurile administrarii publice centrale. In articol sint demonstrate avantajele, pe care le-a obtinut partidul de guvernamint utilizind mecanismele europenizarii al administrarii publice in Republica Moldova. 237 Valeriy MoSHnIJAGA, Serghіy PalihovYСH Public ADMINISTRAtion of the republic of moldova in the context of European integration This article is dedicated to the consideration of public administration of the Republic of Moldova in the context of European integration. This matter is an actual problem, as the Republic of Moldova, striving to become a rightful member of the United Europe, is undergoing through the process of European integration. An important role in achieving this goal lies on the public administration. The first part of the article unfolds the contents and particularities of the Europeanization process of the public administration. It is also noted that the term of Europeanization is made to characterize the process of political, geographical and time wholeness in different sectors. Yet it is still used to determine the processes, which take place not only within the countries which are part of the European Union, but also within the neighboring counties, which either want to become a part of the community or not. This term is given different meanings in order to track attention towards the processes of integration, convergence and harmonization. In this context the Europeanization of public administration within a state which is not part of the European Union (like Moldova), means that the process is uncertain. Within the 31 positions which are occupied in order to negotiate with the European Union, there is not a single one dedicated solely to the public administration, while the administrative ability is only mentioned within the plan of Introduction of the European legislation. The reason for this is the lack of a united European model of public administration, the inability of the Centre to present its requirements even to the national systems of public administration within the European Union, and various others. For the Republic of Moldova, the Europeanization of the public ad- ministration means a modernization, democratization and rejection of the remains of the Soviet administration system. The point of Europeanization for us consists in revealing the European Union’s ability to conduct an Europeanization, and the desire and ability of the Republic of Moldova to accept and introduce this process. The second part of the article is dedicated towards the consideration of the primary mechanisms of the Europeanization of the public administration of the Republic of Moldova. We will also note that the use of one mechanism or another clearly depends on the state’s disposition to interact with the European Union, processes of integration and on the amount of contents they fuse the process of Europeanization with. In this context, the process of Europeanization 238 in the Republic of Moldova is not a two-way process. This is a process which is influenced from the outside, from the European Union. Accordingly the mechanisms of Europeanization offer an influence from the outside, with a potential use of the encouragement and punishment tools. The mechanisms of Europeanization are: the requirements offered to the country which desires to get integrated (the determination of purposes); the granting of intellectual and material resources, which are to be used in order to achieve the desired goal; the advantage received after the Europeanization comes in effect. In the Republic of Moldova, these mechanisms have been activated in both a direct (2005) and indirect (1990–2005) form. On the first stage, the Europeanization of the local administration is considered more important. While the second stage focuses on the structures of the central administration. The article notes and unfolds the advantages, which the leading party had received after using the Europeanization mechanisms of the public administration in the Republic of Moldova. Владлен Макух (Одеса, Україна) Єврорегіон «Нижній Дунай» як важливий компонент євроінтеграції У країна, Молдова та Румунія в останні роки доклали ба- гато зусиль підтримці добросусідських відносин, роз- витку регіонального співробітництва, зміцнення зв’язків між прикордонними територіями. Діяльність єврорегіону «Нижній Дунай», створеного у липні 1997 р., спрямована на активізацію регіонального співробітництва, розвиток зв’язків трьох країн в економічній, соціальній, культурній та науковій галузях. На цей час до головних досягнень діяльності єврорегіону належить організація паромного сполучення між містами Рені (Україна) та Галац (Румунія), налагодження автомобільного зв’язку між ними. Розвиток повномасштабних прикордонних торгівельно-еконо­ мічних контактів між регіонами трьох країн залишається важли- вою складовою як міждержавних відносин, так і євроінтеграційних процесів у кожній з них. Надалі головною метою партнерського 239 співробітництва має стати становлення України як прогнозова- ного, надійного та стратегічного партнера ЄС зі стабільною по- літикою та розвиненою економікою. Аналіз досвіду єврорегіонів, проведений фахівцями євро- пейських регіональних об’єднань (Асоціація європейських при- кордонних регіонів, Асамблея європейських регіонів) указує на те, що кожен єврорегіон проходить чотири етапи розвитку транс- кордонного співробітництва: 1. Етап взаємного інформування про можливості кожної зі сторін-учасниць та їх пріоритети в сфері транскордонного співробітництва. На цьому етапі проводиться обмін інформацією про економічні, соціально-культурні, етнічні, комунікаційні та інфраструктурні особливості членів єврорегіону. Визначають- ся наявні проблемні питання, вирішення яких можливе завдяки спільній діяльності. Тривалість цього етапу – до 5 років. 2. Етап укладання угод, створення інших документів про співробітництво у конкретних сферах. На цьому етапі сторони вже контролюють ситуацію в єврорегіоні, визначилися із наявними проблемами та пріоритетними напрямками розвитку і розпочи- нають предметну роботу щодо спільного взаємовигідного вико- ристання переваг для досягнення бажаного результату. На цьо- му етапі також проводиться тісна співпраця з міжнародними організаціями для отримання фінансової та технічної допомоги, для вирішення питань, що мають значення не лише для євро­ регіону, але й для європейського простору в цілому. Тривалість цього етапу – до 7 років. 3. Етап гармонізації законодавства сторін-учасниць транскор- донного співробітництва. На цьому етапі члени єврорегіону, ма- ючи достатній досвід транскордонного співробітництва, можуть чітко визначитись з нормативними перешкодами, недоліками у національних законодавствах. Після спільного обговорення цих питань, їх погодження на національному рівні можуть висувати- ся пропозиції про внесення змін до законодавства, гармонізацію нормативних актів зацікавлених сторін. 4. Етап конкретної реалізації перспектив співробітництва, який може наступити через 13–15 років з моменту формуван- ня єврорегіону. Члени єврорегіону володіють повним об’ємом інформації, існують усталені зв’язки, встановлені партнерські контакти. Сторони врегулювали нормативні та законодавчі пи- 240 тання, розроблена довгострокова стратегія розвитку, створені механізми співробітництва та визначені джерела фінансування. Саме на цьому етапі на практиці реалізуються цілі та завдання, що ставились під час формування єврорегіону. Що стосується фінансової сторони, то основними донора- ми є програми TACIS та Interreg, при цьому використовуються можливості, що відкриваються інструктивним листом ЄС (квітень 2001 р.) з об’єднання використання зазначених програм. З кожним роком налагоджується співробітництво Одеської області, повітів Румунії та Республіки Молдова, міжнародних організацій, а та- кож бюджетів муніципалітетів та повітових рад, районних рад трьох сторін. Наприклад, фінансування проектів щодо будівництва поромної переправи Ізмаїл – Тульча та автомагістралі Рені – Галац можливе із залученням центральних бюджетів країн після підготовки та внесення цих проектів до урядів України та Румунії. Всі проекти також отримують співфінансування з місцевих бюджетів. У перспективі передбачається залучення спонсор­ських коштів приватних осіб і організацій, а також внесків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності сторін, що беруть участь у торговельно-економічному співробітництві в рамках єврорегіону, та які зацікавлені у розвитку взаємних зв’язків. Фінансування діяльності ради та робочих органів єврорегіону «Нижній Дунай» здійснюється за рахунок коштів програм TACIS, Interreg, інших міжнародних організацій, часткових внесків до фонду єврорегіону «Нижній Дунай», спонсорської допомоги підприємницьких структур, що задіяні у відповідних проектах та робочих заходах. До цього часу певну проблему становили різні строки запо- чаткування програм фінансування (окремо для трьох країн), у результаті чого українська сторона отримала фінансову допомогу набагато пізніше Румунії та Молдови. Хочеться сподіватися, що після відкриття програми «Україна–Румунія–Молдова» в 2008 р. подібна ситуація не повториться. Перспективними напрямками розвитку єврорегіону «Нижній Дунай» є: 1. Розширення транзиту, обробки і перерозподілу вантажо- потоків із Західної Європи в Закавказзя та Середню Азію, на Південь Росії, Близький Схід, Північну Африку і в зворотному 241 напрямі, а також з Росії, країн Східної і Центральної Європи на Балкани, в Туреччину, середземноморські країни і навпаки. Для цього слід використовувати і нарощувати виробничий потенціал портів Ізмаїл і Рені, судноплавної компанії «Українське Дунай­ ське пароплавство». Необхідно реконструювати і удосконалити систему наземних шляхів сполучень та активізувати роботу щодо функціонування міжнародних транспортних коридорів. 2. Покращення організації прикордонної торгівлі, тобто запро- вадження спрощеного порядку перетину кордону і торгівлі, що сприятиме активізації зв’язків між етнічно близькими на­ціями при- кордонних районів, розвитку підприємництва і ділової актив- ності місцевого населення. Кооперація підприємств галузей, в яких єврорегіон має найбільші переваги і перспективи, та тих, ро- бота яких спрямована на задоволення потреб місцевого населення. 3. Розвиток туристично-рекреаційного бізнесу з використан- ням багатого природного, рекреаційного та історико-культурного потенціалу регіону. Можливі такі види діяльності: • екскурсії по Дунаю, як в його верхів’ях, так і в дельті з виходом у Чорне море; • будівництво таборів, баз відпочинку, кемпінгів на берегах Дунаю та озерах Ялпуг, Кагул, Катлабух та ін.; • організація ліцензованого мисливства й рибальства в плавнях Дунаю, на його островах та придунайських озе- рах; • організація вітрильних і весельних подорожей по дельті Дунаю, на озерах і притоках. При активній рекламно-пропагандистській кампанії цей на- прямок діяльності може привернути увагу іноземних інвесторів для розвитку туристично-рекреаційного бізнесу і його інфра­ структури. 4. Розвиток підприємництва. Створення спільних підприємств з використанням існуючих потужностей та сировинних ресурсів. Подолання негативних чинників та протиріч у відносинах між членами єврорегіону «Нижній Дунай» на основі спільних домов- леностей та європейського досвіду вирішення прикордонних про- блем. Реалізація спільних проектів у різних сферах транскордон- ного співробітництва. До здобутків функціонування єврорегіону перш за все мож- на віднести формалізацію транскордонних зв’язків, підписання 242 взаємних угод та встановлення відносин партнерства між владою адміністративно-територіальних одиниць трьох країн, які входять до складу єврорегіону. Позитивним результатом є проведення кількох масштабних інтеретнічних форумів, які по черзі приймали Галац, Ізмаїл і Кагул, та достатньо інтенсивне співробітництво в гуманітарній сфері, що включає проведення спільних виставок, фестивалів, концертів, обмін творчими колективами. Контакти і зв’язки між членами єврорегіону дозволяють опе- ративніше та з кращим результатом реагувати на виникаючі тех­но- генні і природні аварії та катаклізми, координувати зусилля щодо боротьби з організованою злочинністю та нелегальною мі­грацією. Члени єврорегіону виступають партнерами під час реалізації проектів транскордонного співробітництва, що реалізуються за програмами технічної допомоги Європейського союзу PHARE і TACIS. Зокрема, в Одеській області був реалізований масштабний екологічний проект «Придунайські озера України: відновлення біологічного різноманіття та екосистем». Також за участю спеціалістів у сфері екології та природних ресурсів розроблено тристоронній проект між Україною, Румунією та Молдовою під назвою «Транскордонне співробітництво у менеджменті та сталому розвитку природоохоронних територій єврорегіону «Нижній Дунай». Зазначений проект передбачає поліпшення стану навколишнього середовища і стале викори- стання біосферних ресурсів єврорегіону «Нижній Дунай» на основі транскордонного співробітництва. Спільною групою українських, румунських та молдавських фахівців підготовлений проект «Розробка менеджмент-плану для захисту біологічного різноманіття та сталого розвитку природо­ охоронних територій єврорегіону «Нижній Дунай». Успішно реалізується проект «Бізнес-інфраструктура Одеської області, єврорегіон «Нижній Дунай», який має на меті сприяти роз- ширенню транскордонних економічних зв’язків між суб’єктами підприємництва єврорегіону. Водночас слід зазначити, що в інших сферах діяльності ре- альних результатів не досягнуто. Не досягло очікуваного ефекту співробітництво в господарській сфері. Були проведені декілька виставок та економічних місій, проте суттєвої активізації біз- нес-зв’язків між регіонами не спостерігалось. Практично не 243 використовується туристичний та бальнеоздоровчий потенціал української сторони. Найближчим часом у рамках єврорегіону «Нижній Дунай» основна увага буде приділятися: – розгляду питань відкриття в Одеській області, повітах Бреїла, Галац, Тульча (Румунія) і Кагул (Республіка Молдова) спільних центрів торгівлі та надання послуг населенню; – реалізації тристороннього проекту між Україною, Румунією та Республікою Молдова під назвою «Транскордонне співробітництво в менеджменті та сталому розвитку природоохоронних територій єврорегіону «Нижній Дунай». Зазначений проект передбачає поліпшення стану навколишнього середовища і стале використан- ня біосферних ресурсів єврорегіону «Нижній Дунай» на основі транскордонного співробітництва. Метою проекту є гармонізація природоохоронного законодавства згідно з міжнародними нор- мами; організація інституціональної структури транскордонного співробітництва на природоохоронних територіях Придунай- ського регіону; організація інтегрованої системи екологічного моніторингу та створення єдиної екологічної бази даних; виконан- ня заходів з відтворення водно-болотних угідь; стимулювання роз- витку екологічно сталої економіки, зокрема, шляхом створення та підтримки екологічно безпечного виробництва на підприємствах малого і середнього бізнесу; підвищення громадської свідомості з питань використання біосферних ресурсів, сталого розвитку при- родоохоронних територій Придунайського регіону; проведення тренінгів і підготовка спеціалістів з питань охорони довкілля, їх матеріально-технічне забезпечення. – реалізації проекту «Бізнес-інфраструктура Одеської області, єврорегіону «Нижній Дунай», який спрямовано на розвиток і зміцнення місцевого сектора малого та середнього підприєм­ ництва; розвиток системи надання інформації про можливості прикордонної торгівлі; збір інформації про проблеми, що існують у сфері прикордонної торгівлі, та систематичний по- шук шляхів їх розв’язання; розробка стратегій для відповідних галузей; розробка комбінованої стратегії розвитку туризму; розробка комбінованої стратегії використання сприятливих можливостей, що з’являться внаслідок поновлення судноплав- ства на р. Дунай; розробка комбінованої стратегії з переробки сільськогосподарської продукції; поява життєздатних місцевих 244 організацій, які зможуть продовжити роботу після завершення проекту, а саме: місцевого агентства з розвитку; секретаріату єврорегіону «Нижній Дунай»; агентства з регіонального розвит- ку в Одесі, які б були здатні вирішувати питання прикордонного співробітництва [1, с. 187]. Функціонування єврорегіону та його структур співробітни­ цтва, безумовно, сприятиме розвитку соціально-економічного, транскордонного співробітництва та координації діяльності в розвитку прикордонної інфраструктури між територіально- адміністративними одиницями та органами влади України, Мол- дови та Румунії, поєднанню регіональних та загальнодержавних інтересів, інтересів підприємців та населення. До очікуваних результатів від діяльності єврорегіону «Нижній Дунай» можна віднести: В економічній сфері: • стимулювання структурних перетворень в економіці шля- хом залучення іноземних інвестицій; • активізація спільної з іноземними інвесторами підприєм- ницької діяльності для нарощування експорту товарів та по- слуг; • збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісних товарів та послуг; • створення ринкової інфраструктури; • поліпшення використання природних, рекреаційних і тру- дових ресурсів; • прискорення соціально-економічного розвитку; • необхідність розширення автомобільних та річкових пунктів пропуску на державному кордоні України, вста- новлення спрощеного переходу кордону не тільки для мешканців прикордонних районів, але й для тих, хто буде працювати в інтересах зони; • організація спільних оптових ринків для реалізації про- дукції товаровиробників України, Молдови, Румунії; • створення спільних інтегрованих виробництв у харчовій та переробній промисловості з використанням інфраструкту­ ри особливо придунайських міст області. У соціальній сфері: • створення додаткових робочих місць, що дасть змогу зни- зити соціальну напругу в суспільстві; 245 • покращання умов життя населення внаслідок розвитку інфраструктури; • загальне підвищення добробуту народу. У політичній сфері: • розвиток політичного, економічного і культурного спів- робітництва сусідніх країн; • зміцнення економічних і культурних зв’язків між етнічно близькими народами прикордонних територій; • взаємне проникнення капіталів викличе зацікавленість у встановленні в партнерських державах стабільної політич- ної влади, буде стримувати від пред’явлення різноманітних претензій, у тому числі й територіальних. У фінансовій сфері: • збільшення обсягів іноземних інвестицій в економіку України і області; • збільшення надходжень у вигляді податків в державний бюджет і бюджет області; • прискорений розвиток фінансово-кредитних установ та організацій. Надалі країнам-учасникам єврорегіону «Нижній Дунай» до­ цільно активізувати налагодження зв’язків та договірних відносин з метою вирішення спільних проблем, серед яких: • периферійність адміністративно-територіальних одиниць України, Румунії та Республіки Молдова, що входять до його складу, тобто значна віддаленість від основних центрів ділової активності своїх держав; • досить низький відносно інших територій держав рівень соціально-економічного розвитку, що визначається як структурою господарства, так і рівнем життя населення, неефективне використання Дунайської водної ма-гістралі; • екологічна проблема забруднення Дунаю (який є не лише транспортною артерією, але й основним постачальником питної води), води для зрошення та водообміну в приду- найських озерах. Є надія, що за умов ефективного функціонування єврорегіон «Нижній Дунай» може бути використаний в якості механізму євроінтеграції як України, так і Молдови, сприяти налагоджен- ню плідних політичних та торгівельно-економічних відносин між трьома країнами-учасницями. 246 При визначенні завдань діяльності єврорегіону та напрямків транскордонного співробітництва українська сторона виходила із завдання нівелювання несприятливих чинників, що впливають на територіальний розвиток у цьому регіоні, та максимального вико- ристання переваг і сильних сторін. До таких слід віднести однакові природні умови ведення го- сподарства, які в значній мірі визначають структуру економіки. Перш за все це клімат та ґрунти, що сприяє веденню сільського господарства, визначає його виробничу спеціалізацію: вирощу- вання зернових і технічних культур, овочів, плодів та винограду. В тваринництві варто виділити характерне для регіону вівчарство, хоча цей напрям більш розвинутий в підсобних господарствах населення, в крупних сільгосппідприємствах перевага надається вирощуванню великої рогатої худоби та свиней. Відповідно до- сить добре розвинута переробна галузь: винзаводи, плодоовочеві консервні комбінати, м’ясопереробні заводи. Разом з проблемою утилізації промислових відходів, за- бруднення річкової води створює потенційну еконебезпечну ситуацію з непрогнозованими негативними наслідками для на- вколишнього середовища та здоров’я населення, що мешкає в зоні єврорегіону. Через фінансові труднощі не здійснюється або здійснюється частково будівництво та реконструкція каналізаційних мереж та очисних споруд в населених пунктах області, зокрема в містах Болград, Рені, Кілія, Вилкове. Насе- лення регіону потребує підвищення рівня життя, мешканці на- селених пунктів прикордонних адміністративно-територіальних одиниць поки що не відчувають економічних результатів діяльності єврорегіону. Дунай як пан’європейська водна транспортна магістраль визначає кілька перспективних напрямів для розвитку транскор- донного співробітництва: 1. Водний транспорт з відповідною інфраструктурою, що включає порти (Ізмаїл, Рені, Усть-Дунайськ в Україні, Галац, Брела, Тульча в Румунії), судноплавні компанії, поромні пере- прави, канали. Безпосередньо з водним транспортом пов’язана суднобудівна та судноремонтна промисловість (заводи в Із- маїлі, Кілії, Галаці). Логічним продовженням водних шляхів є автомобільний та залізничний транспорт. Дещо відособлений, але з непоганими перспективами розвитку повітряний транспорт: 247 аеропорти з відповідною інфраструктурою в Ізмаїлі, Болграді (Україна), Кагулі (Молдова), Тульчі, Галаці, Бреїлі (Румунія). 2. Рибальство на Дунаї та його притоках, придунайських озерах з відповідною інфраструктурою: рибопромислові підприємства (Румунія, Україна), риборозплідники (Румунія, Україна), науково- дослідні заклади (Румунія). 3. Туризм у всіх його різновидностях (круїзний, екологічний, зелений, спортивний рибальський і мисливський тощо) з викори- станням природних ресурсів дельти Дунаю. 4. Дещо новий, але деякими вченими виділений в самостійний, природоохоронний екологічний комплекс з відповідною ін- фраструктурою охорони та відновлення живих природних ре- сурсів дельти Дунаю (біосферні заповідники, ландшафтні заказ- ники). Останнім часом він набуває ознак виробничого комплексу внаслідок розвитку господарської діяльності – заготівля очерету на островах дельти Дунаю та в плавнях придунайських озер і притоках, організація туристичних турів, спортивного рибальства та мисливства. Названі галузі господарства займають основну долю в структурі економіки, зайнятості трудових ресурсів та формуванні доходів на- селення і адміністративно-територіальних одиниць усіх трьох країн, що входять до складу єврорегіону «Нижній Дунай». Тому зрозуміле бажання усіх сторін максимально активізувати економічні процеси за рахунок партнерства в рамках єврорегіону. До позитивних умов і переваг слід віднести чинники невироб- ничого характеру. Перш за все це близький етнічний склад насе- лення, що проживає в найбільш сприятливій та активній з точки зору єврорегіонального співробітництва частині Одеської області – Придунайському регіоні, в Молдові та Румунії. З іншого боку, в цих країнах і саме на території адміністративно-територіальних одиниць, що входять до складу єврорегіону, розміщені населені пункти, де компактно проживають етнічні українці. Спільний життєвий географічний простір, схожі умови ведення господар- ства, етнічна близькість населення та відсутність мовних бар’єрів визначили гуманітарний блок сфер співробітництва: культура, мистецтво, наука, освіта тощо. В якості третьої групи сприятливих умов можна назвати взаємну зацікавленість у подоланні привнесених в діяльність транскордонного регіону зовні негативних чинників. До таких 248 необхідно віднести нелегальну міграцію через територію регіону, прозорі кордони, що сприяють переміщенню контрабанди та зло- чинних елементів, необхідність попередження та боротьби з при- родними та техногенними катастрофами. За період діяльності єврорегіону «Нижній Дунай» було реалізовано низку спільних українсько-румунських проектів, зокрема, у сфері малого та середнього бізнесу, екології і навко- лишнього середовища, співробітництва на прикордонних водах, у забезпеченні культурних і освітніх потреб національної ру- мунської меншини. Структура та якість людських ресурсів в українсько-румунському прикордонні, розвиток уже сформо- ваних та діючих економічних, наукових та культурних зв’язків, підняття рівня освіти населення детермінує можливість розвитку прикордонного регіону, є основою та каталізатором ефективного соціально-економічного розвитку, незважаючи на всю складність відносин між Україною та Румунією [3, с. 447]. Українська частина єврорегіону стикається з низкою проблем щодо охорони навколишнього середовища. Для низового поло- ження та дельти Дунаю, у якому знаходиться українська частка єв- рорегіону, характерні загальний стан забруднення біосфери, еро- зії берегової частини Дунаю, забруднення придунайських озер та водних джерел за рахунок зливу промислових відходів вели- ких промислових підприємств, хімічних добрив та пести­ци-дів, а також високотоксичних отруйних речовин. Внаслідок ава- рій на промислових та хімічних підприємствах у верхів’ях Ду- наю, насамперед на території румунської частини євроре­гіо- ну, гостро постала проблема забезпечення регіону питною водою. Окрім того, розвиток регіонального співробітництва гальму­ ється недосконалістю механізму державної підтримки транс- кордонного співробітництва [2, с. 277]. Особливої актуальності проблема набуває у зв’язку з новим витком розширення Європей­ ського Союзу та запровадженням Нового Інструменту Сусідства на Європейському континенті. У м. Рені (Одеська область) з липня 2006 р. діє агентство регіонального розвитку єврорегіону «Нижній Дунай». Спільні проекти з Румунією та Молдовою на цей час проводяться у на- прямку розвитку депресивних регіонів (м. Вилкове та м. Кілія Одеської області), «зеленого туризму», створення нових робочих місць та облаштування шляхів. 249 З квітня 2007 р. керівництво над єврорегіоном «Нижній Ду- най» перейшло до Одеської області. За ініціативою представників Одеської області було обговорено питання щодо створення секретаріату, що постійно б контролював роботу єврорегіону. Очолювати секретаріат буде голова, яка буде обиратися шляхом голосування в регіоні, що головує в єврорегіоні. З 2007 р. почала працювати програма сусідства Україна-Ру- мунія-Молдова, на яку планується виділити значні кошти з бюд- жету ЄС на розвиток депресивних регіонів та на поліпшення їх соціально-економічного стану. Але, якщо у попередні роки про- грами допомоги ЄС виключали виділення коштів на розвиток інфраструктури, то нове фінансування дозволяє це зробити і на- дати ефективність проектам міжнародної технічної допомоги. Наявність управлінського секретаріату в Одесі дозволить прово- дити моніторинг ефективності використання засобів на потрібні Україні проекти (розвиток соціально-економічного потенціалу Одеської області, гендерні програми, розвиток інфраструктури та ін.) На цей час у єврорегіоні «Нижній Дунай» працює сім комісій, ключові з яких очолює Одеська область (комісії з економіки, транспорту, культури та освіти). У рамках єврорегіону «Нижній Дунай» вводяться в дію гу­ манітарні програми по декількох напрямках: по-перше, впер- ше в Україні прийнято дві ключові програми. Одна програ- ма називається «Шлях до Європи», спрямована на розвиток транскордонної співпраці в рамках єврорегіонів, інша – «Програ- ма співпраці із закордонними українцями на 2007 рік». На програ- му співробітництва Україна–Молдова–Румунія протягом 2007– 2013 рр. планується виділення близько 127 млн. євро. Від України в цій програмі беруть участь Одеська та Чернівецька області, спільний технічний секретаріат розташований у м. Одесі. Слід зазначити, що під час головування в єврорегіоні Одесь- ка область отримала винагороду «Парус Папенбургу» як най- динамічний регіон, що розвивається. У плані подальшого економічного розвитку, Одеська область пропонує створи- ти декілька спільних підприємств у промисловості, переробці сільгосппродукції, центрів оптової торгівлі, бізнес-інкубаторів. У сфері транспорту планується створити паромні переправи Ізмаїл–Тулча, Орлова–Ісакча, організувати регулярне міжнародне 250 сполучення по маршруту Ізмаїл–Рені–Джурджулешти–Галац, авіаційне сполучення з використанням аеропортів Одеси, Ізмаїла, Кагула, Тулчі, використання транзитних можливостей Регійського порту для обробки експортно-імпортних вантажів з прилеглих районів Молдови. В туристичній сфері планується організувати тури «винного» та «зеленого» туризму, провести спільні туристичні форуми та конференції. В сфері екології планується створити сучасні трансграничні системи попере- дження про надзвичайні ситуації, зокрема, створити центр раннього попередження щодо паводкової ситуації на Дунаї, роз- робити та впровадити системи моніторингу чинників навколиш- нього середовища на р. Дунай. Список використаних джерел та літератури 1. Проблеми регіонального розвитку півдня України / За ред. О. Л. Михайлюк і Л. В. Хомич. – Одеса, 2006. 2. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку / За ред. доктора економічних наук професора З. С. Варналія. – К.: Знання України, 2005. 3. Україна: стратегічні пріоритети та аналітичні оцінки – 2006. – К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 2006. Vladlen Makuh Euroregiunea «Dunărea de Jos» – componentă importantă a integrării europene Ucraina, Moldova şi România au depus în ultimii ani eforturi susţinute pentru menţinerea relaţiilor de bună vecinătate, dezvoltarea colaborării regionale şi consolidarea legăturilor între teritoriile de frontieră. Activitatea Euroregiunii «Dunărea de Jos», creată în iulie 1997, este orientată la dinamizarea colaborării regionale, dezvoltarea legăturilor dintre cele trei ţări în domeniile economic, social, cultural şi ştiinţific. Dezvoltarea contactelor comercial-economice de amploare între regiunile de frontieră din cele trei ţări continuă să fie o componentă importantă atât a relaţiilor dintre state, cât şi a proceselor de integrare europeană în fiecare din ele. În viitor scopul principal al colaborării reciproce trebuie să devină constituirea Ucrainei ca partener strategic previzibil şi sigur al UE, cu o politică stabilă şi o economice dezvoltată. 251 Vladlen Makukh EUROREGION «LOWER DANUBE» AS AN IMPORTANT COMPONENT OF THE EUROPEAN INTEGRATION The article is dedicated to the development of «Low Danube» region. The actuality of thesis is stipulated by the necessity to find proper ways of activating of cooperation among Ukraine, Romania and Moldova for the prosperity and harmonic co-existance. It is stressed that the political and economical processes in the «Low Danube» region are the key factors that promote the integration of Ukraine in the European community. The current problems of interstate cooperation in the «Low Danube» region are considered too. Андрій Балинський (Бельци, Молдова) Потенціал бізнес-асоціацій і громадських організацій в процесі європейської інтеграції З точки зору подальшої активізації зусиль Республіки Мол- дова в руслі загальноєвропейської інтеграції не можна не відзначити ту зростаючу роль і значення, яку можуть відігравати в цьому процесі асоціації і громадські організації, що є за своїм ста- тусом недержавними організаціями, а по суті – прообразом грома- дянського суспільства. Концептуальні підходи до вирішення про- блем європейської інтеграції у низці східноєвропейських країн, зокрема в сусідній Румунії, переконливо підтведжують наші дум- ки з цього приводу. Тому не буде перебільшенням стверджувати, що участь у цих процесах інституціональних представників гро- мадянського суспільства – асоціацій і громадських організацій – є об’єктивною необхідністю нинішнього часу. Однак найбільш продуктивна їх участь в процесах європейської інтеграції, на нашу думку, можлива на регіональному рівні. Як відомо, економічні показники розвитку країн – членів ЄС (ЄС – Європейський Союз) потребує проведення економічної 252 політики з метою ліквідації територіальних диспропорцій економічного розвитку всередині кожної країни ЄС. Навіть в нинішній час відмінності між регіонами ЄС, які динамічно роз- виваються (наприклад, Лондон – у Великобританії, Гамбург – у Німеччині, Брюссель – у Бельгії, Іль де Франс – у Франції та ін.) і депресивними районами (наприклад, Андалузія – в Іспанії, Ма- дейра – в Португалії, Іпейрос – у Греції та ін.), доволі істотні. Тому проблеми регіонального вирівнювання є однією з найважливіших цілей національної політики країн – членів ЄС [1, с. 14–15]. Сьогодні ці проблеми актуальні як для Румунії, котра з 1 січня 2007 р. стала повноправним членом ЄС, так і для України і Республіки Молдова, які тільки означили свої наміри інтегрува- тися в єдину Європу. У Румунії, зокрема, ще в 1998 р. був прийнятий і ефективно діє закон «Про регіональний розвиток». У Республіці Молдова закон «Про регіональний розвиток» був прийнятий порівняно недавно – 28 грудня 2006 р., а в Україні взагалі такого закону не існує. У контексті викладеного особливий інтерес для нас становлять регіони Румунії, України і Республіки Молдова, які розташовані на стику державних кордонів цих трьох сусідніх держав, і насам- перед Регіон розвитку «Південний Схід» (Румунія), Чернівецька область (Україна) і Регіон розвитку «Північ» (Республіка Молдова). Ці регіони мають багато спільного – складнопере- плетене історичне минуле, спільність культурних традицій, багатонаціональність населення. Багато в чому схожі природно- кліматичне середовище і ландшафт цих прикордонних регіонів. Нині між ними відроджується співробітництво в економіці, розши- ряються торговельні і культурні зв’язки, розвиваються відносини між організаціями громадянського суспільства, створюються спільні організаційні структури для поглиблення добросусідства і взаємовигідної співпраці. Спільним для цих регіонів, на жаль, є й той факт, що за рівнем економічного розвитку вони є одними з найбільш від- сталих регіонів у Європі. Тому саме для цих регіонів політика регіонального вирівнювання, що проводиться в ЄС, є особли- во гострою і актуальною. Саме тому проблеми європейської інтеграції такі важливі й пріоритетні для цих регіонів. І якщо проблеми регіонального вирівнювання економічного розвитку в Румунії вирішуються відповідно до прийнятої в ЄС політики і 253 національного законодавства в цій галузі, то в Республіці Молдо- ва ще тільки належить виробити регіональну політику, а в Украї­ ні – формувати як відповідну законодавчу базу, так і політику регіонального розвитку. Як свідчить досвід, вироблення такої політики неможливе без участі представників громадянського суспільства. Напри- клад, до складу Ради регіонального розвитку регіону «Північний Схід» (Румунія), крім представників органів місцевої публічної влади (повітових рад, примерій муніципіїв, міст і комун), пред­ ставників бізнесу, входять також представники від громадських організацій. Тобто представники громадянського суспільтва бе- руть безпосередню участь у виробленні конкретної регіональної політики і прийнятті інших ухвал, пов’язаних з регіональним розвитком. У нинішній час ефективна регіональна політика вже не- можлива без міжрегіонального співробітництва, зокрема й без міжнародного регіонального співробітництва. І саме асоціації і громадські організації показують ефективні зразки налагоджен- ня такого співробітництва. Воно проявляється і здійснюється різноманітними каналами і напрямками взаємодії. Це й участь в діяльності Єврорегіону «Верхній Прут», це й реалізація спільних проектів, це й організація і проведення спільних форумів, конференцій, виставок-ярмарків, екологічних, культурних, спор- тивних, молодіжних та інших спільних заходів. На підтвердження сказаного достатньо навести такі прикла- ди. У рамках функціонування Єврорегіону «Верхній Прут» гро- мадською організацією із Республіки Молдова «Marketing Plus» у 2002 році спільно із зацікавленими сторонами (громадськими організаціями і підприємствами сфери бізнесу) із Сучавського і Ботошанського повітів (Румунія) і Чернівецької області (Україна) було ініційовано створення міжнародної асоціації малого і се- реднього бізнесу «Small Euro Bussiness», яка сьогодні має свої філії в чотирьох країнах – Румунії, Україні, Італії і Німеччині. Діяльність цієї бізнес-асоціації спрямована на захист спільних інтересів і розширення взаємовигідного співробітництва між підприємствами малого і середнього бізнесу України, Румунії і Республіки Молдова – з одного боку, а також служить справі прискорення процесів європейської інтеграції через взаємодію з бізнес-асоціаціями Італії і Німеччини – з іншого боку. 254 Ефективним інструментом міжнародного міжрегіонального співробітництва, що сприятиме процесам європейської інтеграції, є реалізація спільних проектів. Так, наприклад, Міжнародна асоціація малого і середнього бізнесу «Small Euro Bussiness» у 2001–2003 рр. спільно з партнерами з Бєльцького і Унгенського повітів (Республіка Молдова), Ясського повіту (Румунія) і Автономного регіону «Фріулі–Венеція–Джулія» (Іта- лія) брала активну участь в реалізації проекту Tacis/Fare «Поліпшення процесів сільськогосподарського виробництва без шкоди для навколишнього середовища», який сприяв появі цілої низки примітних ідей і починань. Досить назвати тільки два з них: створення в Бєльцькому державному університеті ім. Алеку Руссо агробіологічного факультету і укладення угоди про партнерство між асоціацією малих і середніх підприємств Удіне (Італія) і Міжнародною асоціацією малого і середнього бізнесу «Small Euro Bussiness» [2, с. 23–24]. У даний час представники Міжнародної асоціації малого та се- реднього бізнесу «Small Euro Bussiness» і громадської організації «Marketing Plus» спільно з партнерами із Фалештської районної ради і Бєльцького науково-дослідного інституту польових куль- тур «Селекция» (Республіка Молдова), Ясської повітової ради і Ясського університету сільського господарства і ветеринарії (Румунія), а також управління сільського господарства антоном- ного регіону «Фріулі–Венеція–Джулія», італійської організації «INFORMEST» і аграрного факультету Удінського університету (Італія) завершують реалізацію проекту Tacis/Fare «Alter Energy». Мета цього проекту – дослідження можливостей високоврожай- них сортів рапсу і соняшника і організація виробництва біодизеля в умовах фермерських господарств Республіки Молдова з ураху- ванням набутого практичного досвіду виробництва альтернатив- них і відроджуваних джерел енергії в Італії і Румунії. У рамках цього проекту встановились міцні й довготривалі ділові й наукові зв’язки між органами місцевої публічної влади, університетами, спеціалізованими науково-дослідними інститутами і бізнес- асоціаціями Італії, Румунії і Республіки Молдова. Все це без- посередньо і доволі продуктивно служить справі прискорення процесів європейської інтеграції. Однак потенціал невикористаних можливостей у справі розши- рення подальшої і взаємовигідної міжнародної міжрегіональної 255 співпраці в контексті сучасних європейських інтеграційних процесів далеко не вичерпані. Виходячи з викладеного і беручи до уваги нові реалії – вступ Румунії з 1.01.2007 р. в члени ЄС, резервами ефективного прискорення європейських інтеграційних процесів на регіональному рівні, на нашу думку, можуть бути такі напрями співробітництва: – всебічна консолідація зусиль органів місцевої публічної вла- ди всіх рівнів і громадських організацій – представників грома- дянського суспільства; – розширення міжнародного міжрегіонального співробітницт- ва органів місцевої публічної влади, сфери бізнесу, асоціацій і громадських організацій шляхом реалізації спільних проектів, фінансованих Європейською Комісією та іншими міжнародними фінансовими організаціями і фондами; – сприяння в рамках наявних контрактів про співробітництво між Чернівецьким національним університетом ім. Юрія Федь- ковича, Сучавським університетом ім. Штефана чел Мааре і Бєльцьким державним університетом ім. Алеку Руссо, за уча- стю університетів з країн-членів ЄС, а також науково-дослідних інститутів України, Румунії, Республіки Молдова проведенню спільних наукових досліджень через реалізацію навчально- дослідних й науково-дослідних програм і проектів із загальнодо- ступних джерел фінансування (програми Tacis-Tempus та ін.). Ці заходи дозволять надати міжнародному регіональному співробітництву в Україні, Румунії і Республіці Молдова більш стрункого і цілеспрямованого характеру, орієнтованого на отри- мання конкретних і реально вимірюваних результатів як на по- точному етапі взаємодії, так і в більш тривалій перспективі. Список використаних джерел та літератури 1. На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / Є. Кіш, О. Вишняков, Л. Лендьєл та інші; за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К.: Логос, 2000. – 224 с. 2. Improvement of Agricultural Productive Process Through an Environ­ mentally Sustainable Approach (IAPP-ESA) / A. Balinschi; M. Lan­zutti, M. Feletig, etc.; TACIS; Cross Border Cooperation Programme. Beltsy, 2003, 24 p. 3. Integrarea europeană şi competivitatea economică (Simpoz. Int., 23– 24 sept., 2004, Chişinău). Ch.: Dep. Ed.-Poligr. al ASEM, Vol. 1, 372 p. 4. Ricq, Ch. Manual de cooperare transfrontalieră / Editor: Regia Autonomă «Monitorul Oficial», Bucureşti, 2000, 304 p. 256 5. România şi Republica Moldova. Potenţialul competitiv al economiilor naţionale. Posibilităţi de valorificare pe piaţa internă, europeană şi mondială. – Academia Română. Institutul Naţional de Cercetări Economice. Centrul de Informare şi Documentare Economică. Bucureşti, 2004, 1310 p. 6. Балынский, Андрей. Малый бизнес в великой стране. Bălţi: MAR­ KETING PLUS, SMALL EURO BUSINESS, 2004. – 14 c. Andrei Balânschi Potenţialul asociaţiilor de business şi organizaţiilor publice în procesul integrării europene Sunt examinate problemele participării asociaţiilor de business şi or- ganizaţiilor publice din Republica Moldova la procesele actuale de integrare europeană. Este oglindită practica pozitivă de participare a Asociaţiei businessului mic si mijlociu «Small Euro Business» la colaborarea regională internaţională a Republicii Moldova, Ucrainei şi României. Se face o apreciere a posibilităţilor ratate şi sunt determinate căile colaborării reciproc avantajoase a organelor administraţiei publice locale, asociaţiilor de business, organizaţiilor publice, universităţilor si instituţiilor de cercetări ştiinţifice în cadrul proceselor de integrare europeană actuală. Andriy Balynskyi POTENTIAL OF THE BUSINESS ASSOCIATIONS AND NON-GOVERNMENTAL ORGANIZATIONS IN THE PROCESS OF THE EUROPEAN INTEGRATION Problems of participation of business associations and public organizations from the Republic of Moldova into modern European integration processes are examined. Positive experience of International Association of Small and Medium Business «Small Euro Business» in participation in international regional collaboration among the Republic of Moldova, Ukraine and Romania is provided. Potential of unused possibilities is considered and ways of further mutually advantageous collaboration in terms of integration processes among local public authorities, business associations, public organizations, universities and research institutes are determined. 257 Ольга Сурніна-Далекорей (Ужгород, Україна) Інтеграція жінок у політичний процес у країнах Центрально-Східної Європи в 90-х роках ХХ – на початку ХХІ століття У даній статті автор з’ясовує можливості жінок у визначенні політичного курсу за нових режимів та їх місце в но- вих політичних системах, що постали в країнах Центрально- Східної Європи (далі – ЦСЄ) в 90-х роках XX – на початку XXI століття. Це дослідження спрямоване на розширення існуючого розуміння загальних факторів, що сприяють чи заважають по- літичному представництву жінок у країнах ЦСЄ. Сьогодні за- лучення жінок у політичні процеси як активних учасників, європейською спільнотою розглядається як одна з головних умов функціонування демократії. Це, зокрема, підтверджує у своїй доповіді про стан доступу жінок і чоловіків до політичної сфери Міжнародна парламентська Рада: «Ідея демократії буде справж- ньою та дійсно значимою тільки тоді, коли політичні рішення та національне законодавство приймаються спільно як чоловіками, так і жінками з рівною увагою до інтересів та здібностей обох половин населення» [1]. Отже, відзначимо, що проблемати- ка представництва жінок у політичних об’єднаннях та органах влади країн Центрально-Східної Європи, рівень якого є одним з індикаторів демократичності суспільства, є актуальною та важли- вою науково-практичною проблематикою. Чи можна сказати, що політичні устрої радянського типу в країнах ЦСЄ йшли на зустріч жінкам? У цьому аспекті вони були пройняті суперечностями: адже політика емансипації, на- приклад, мала глибше історичне коріння, ніж у західних країнах, однак завжди була меншою, ніж здавалося. До того ж їй значно зашкодило її радянське походження. Проте, жінки в колишніх комуністичних країнах за рядом ознак свого соціально- політичного статусу (зокрема, за рівнем освіти), не тільки могли скласти конкуренцію жінкам країн Заходу, але навіть випере­ джали їх. У нових умовах громадянської та політичної свободи таке становище ставить цікаві запитання відносно перспектив 258 і можливостей, існуючих для жінок у країнах, де вони досягли певного рівня в гендерному відношенні, але не мають реальної політичної організації. Тож розглянути проблеми взаємодії цих умов з виборчими та партійними системами країн ЦСЄ надзви- чайно важливо. Кількість жінок у парламентах посткомуністичних країн ЦСЄ на початку 1990-х років скоротилась у два, а в деяких державах і в три та більше разів: в Болгарії з 21% до 12,91%, у Чехословаччині з 30% до 11,49%, в Румунії з 34,41% до 3,61%, в Угорщині з 21% до 6,47%, у Польщі з 20,21% до 9,5%, в Україні з 30% до 2,9% [2]. Чому так сталось? Чому жінки фактично втратили формальне представництво після встановлення демократичних парламентів, що формуються шляхом багатопартійних виборів, заснованих на принципі конкуренції? Сьогодні проблема впливу різноманітних характеристик полі­ тичної системи на представництво жінок в органах влади є темою багатьох досліджень (Жидкова Н., Норіс П., Мозер Р., Метленд Р., Монтгомері К., Ліндберг С., Сведлунд Г. та інші). Так, російський автор Жидкова Н. Г. у праці «Виборча система, політичні партії та представництво жінок: теоретичний аспект» констатує, що політична культура є основним фактором, що перешкоджає політичній активності жінок і, безпосередньо, їх обранню в представницькі органи [3]. Проте є підстави стверджувати, що причини незначної кіль­ кості жінок серед політиків, окрім фактору політичної культури, також ховаються і в несприятливому впливі політичних інститу­ тів, які формують характер участі політичних акторів. Більшість вчених вважають, що на гендерну структуру парламенту безпо- середньо впливають елементи виборчої системи, зокрема, такі її показники, як величина округу, величина партії та електораль- ний поріг. Міжнаціональний аналіз показує наявність істотного зв’язку між типом виборчої системи і кількістю жінок, обраних у законодавчий орган. У середньому країни, які використовують пропорційну систему при партійних списках кандидатів, мають в два рази більше жінок (20%) у порівнянні з країнами, де діє система одномандатних округів (9%). Країни, де одночасно діють обидві системи (пропорційна і одномандатна), демонструють такі ж відмінності в жіночому представництві в залежності від систе- ми голосування [4]. 259 В основі більшої сприятливості пропорційної системи об- ранню жінок у парламент лежить багато взаємопов’яза­них факторів. Однак, більшість дослідників проблематики погод- жуються, що вибори за партійними списками пом’якшують культурні упередження стосовно жінок, примушуючи виборців таким чином голосувати за партії, а не за особистості. Вибори, засновані на голосуванні за конкретного кандидата у одноман- датних виборчих округах, сприяють тому, що гендер стає більш впливовим фактором у момент прийняття рішення про те, як голосувати. І досить часто таке рішення приймається не на ко- ристь жінок-кандидатів. Адже на перемогу у виборчому окрузі за мажоритарним принципом претендує тільки один кандидат. Тому впливові політичні сили гуртуються навколо двох, максимум трьох кандидатів. При цьому основні партії роблять ставку на сильних кандидатів, а оскільки представники меншин, як прави- ло, володіють меншим політичним капіталом, вони опиняються поза конкурентною боротьбою. І навпаки, в рамках пропорційної виборчої системи партійні списки, які намагаються відобразити ввесь спектр електорату, обов’язково враховують представників меншин, включаючи жінок (Жидкова Н. Г., Мозер Р., Метленд Р., Монтгомері К. А., Сведлунд Г., Ялусіч В., Антіч М.). Інші пояснення пов’язанні з величиною округу. Їх смисл полягає в тому, що оскільки багатомандатні округи сприяють збільшенню кількості партій, то це знижує пороговий мінімум, який потрібно подолати, аби бути обраним. З цього робиться ви­сновок про те, що система таких округів сприяє обранню більшої кількості жінок. Таку думку безпосередньо підтримує Н. Г. Жидкова [1, 132–133]. Так, на її переконання, величина округу безпосеред- ньо впливає на такий показник, як кількість мандатів, які партія отримує на виборах у конкретному виборчому окрузі, тобто на «величину партії». А в свою чергу саме величина партії здійснює безпосередній вплив на представництво жінок у парламенті. Що стосується країн ЦСЄ, щодо впливу величини округу на величину партії, американський дослідник Метленд, на основі проведених тестувань, приходить до недвозначних висновків. Так, дослідження російських регіонів продемонструвало стати- стично значимий та позитивний вплив величини округу на жіноче представництво. Так само позитивний, але не статистично значи- мий ефект, величина округу відобразила і на прикладі Польської 260 Республіки. В цілому, проаналізувавши 9 країн ЦСЄ, Метленд Р. дослідив, що в усіх країнах зі збільшенням величини партії збільшувався і відсоток жіночих представників. У п’яти випадках з дев’яти ці результати були статистично значущими [6, 333]. Порівняльний аналіз виборчих систем країн ЦСЄ показує, що жодна з них не використовує мажоритарну систему на пар- ламентських виборах у чистому вигляді. Всі країни даного ре­ гіону використовують змішану або пропорційну виборчі системи (таблиця 1). Таким чином, можна зробити висновок, що жодна з країн ЦСЄ не використовує виборчу систему, яка була б відверто не- сприятлива для жінок. Проте з них найменш сприятливими для жіночих виборчих можливостей є системи, які використовуються в Угорщині та Словенії. Щодо країн, які використовують пропорційні виборчі системи (Чеська Республіка, Словаччина, Польща) було зроблено висно- вок, що виборчі перспективи для жінок у цих країнах залежать від позиції, яку займуть представниці слабкої статі у виборчому списку [3]. Адже не секрет, що місце, яке займає кожен кандидат у списку є надзвичайно важливим принаймні з двох позицій: по- перше, ступенем наближеності до рекламної десятки, по-друге, шансами потрапити в парламент. Однак, наприклад, тільки в Польщі на виборах 1993 і 1997 років більше половини партій не визнали за необхідне включити жінок у першу рекламну десятку кандидатів у своїх списках. Загалом же, як зазначають В. Ялусіч та М. Антік, частка жінок у партійних списках на національних виборах у більшості країн ЦСЄ складає в середньому 13–16% (2001 р.). Однак, якщо поглянути на результати виборів, то можна помітити позитивну тенденцію: відсоток обраних жінок у пар- ламенти у порівнянні до жінок-кандидатів є меншим лише на декілька відсотків. До того ж дослідження показують, що частка жінок переобраних на подвійні і більше строки вища ніж частка чоловіків [3]. В усіх країнах результати виборів додатково виправляє вре- гулювання виборчого порогу – необхідного мінімуму голосів для проходження партії в легіслатуру. Як свідчить практика, високий електоральний поріг призводить до диспропорції між результатами виборів і представництвом партій у парламенті, але при цьому він сприяє більшій представленості в парламенті 261 груп, які не мають сильного політичного потенціалу (напри- клад, жінки). Низький електоральний поріг спричинює партійну фрагментацію, а високий зменшує її. Таким чином, можна припу- стити, що представленість жінок за пропорційною виборчою си- стемою безпосередньо пов’язана з мірою фрагментації партійної системи. Чим нижча партійна фрагментація, тим більше шансів у кандидатів жінок потрапити в парламент. Отже, високий електо- ральний поріг сприяє більшій представленості жінок у парламенті. Виборчий поріг у країнах ЦСЄ варіюється: у Словенії, Болгарії та Угорщині він складає – 4%, у Польщі, Чехії, Литві, Румунії, Македонії, Словаччині та Росії – 5%, в Україні – 3%. Таким чином, можна зробити висновок про те, що три елемен- ти виборчої системи – величина округу, величина партії і електо- ральний поріг – здійснюють найбільш вагомий вплив на парла- ментське представництво жінок. Однак не можна не відзначити, що ці три елементи взаємопов’язані між собою і стають вагомими факторами жіночого представництва лише за умови впливу такої важливої обставини, як прагнення і готовність самих жінок до участі у політиці. Безперечно, сприятливе для жіночого представ- ництва поєднання елементів виборчої системи може стимулювати політичну активність жінок, однак сама по собі виборча система лише структурує умови, в яких діють кандидати і виборці; вона не може детермінувати використання окремими особами позитив- них або негативних можливостей, створених цими умовами. Крім того, як зазначає Роберт Мозер, дослідження наслідків впливу виборчих систем на представництво жінок у посткомуністичних країнах є надзвичайно важким завданням, оскільки змішані виборчі системи, що застосовуються в більшості країнах ЦСЄ не є уніфікованими, вони надзвичайно різняться за формулами елек- торальних правил для кожного типу представництва і за мірою зв’язку між цими двома типами [9, 359–360]. В цілому аналіз виборчих систем країн ЦСЄ, очевидно, демонструє, що жінки мають вищі показники у тих системах, у яких незначна кількість місць формується в одномандатних окру- гах, а всі інші місця на основі пропорційності. Ті ж країни, які мають виключно пропорційну виборчу систему (Польща, Чесь- ка Республіка, Словаччина) характеризуються як країни з найви- щим рівнем представництва. «Дружність» пропорційної системи, наприклад, чітко прослідковується на прикладі таких країн, як 262 Болгарія, Хорватія, Македонія та Україна, в яких упродовж 1990-х років відбувались зміни в електоральних системах. У всіх країнах відбувся зріст у представництві жінок, коли виборча система змінилась у бік більшої пропорційності. І лише в Литві зміни в сторону більш пропорційної системи не призвели до збільшення рівня представництва жінок (таблиця 2). Єдиною країною, яка не вклалася в рамки даної гіпотези, стала Росія, що продемонструвала обернену взаємозалежність між виборчою системою та обранням жінок. Тут жінки на вибо- рах 1993 та 1995 років мали кращі показники в одномандатних округах. Усі ж інші країни продемонстрували вищі відсоткові показники обрання жінок у пропорційній частині електоральної системи, ніж у одномандатних округах цієї ж системи. Вихо- дячи з цих результатів, ми можемо зробити припущення, що в цілому наявність пропорційної системи сприяє обранню жінок у посткомуністичних країнах ЦСЄ. Вплив партійної системи на процес політичного рекрутування у порівняльних кроснаціональних дослідженнях розглядається у двох вимірах: кількість партій і розподіл партій по ідеологічному континууму. Встановлено, що можливості кандидатів залежать від трьох головних факторів, які визначають тип партійної систе- ми. По-перше, це кількість партій, по-друге, можливість появи і розвитку нових партій, по-третє, ступінь впливу лівих партій. Од- нак на питання, який з типів партійних систем надає більше мож- ливостей для рекрутування у легіслатури саме жінок, дослідники не дають чіткої відповіді, і питання поки залишається відкритим. У цілому, незалежно від типу партійної системи, побутує дум- ка, що партії більш схильні реагувати на тиск, що здійснюється на них з метою збільшення жіночого представництва, особли- во якщо висунення кандидатів здійснюється централізовано, як це відбувається при пропорційній системі, на відміну від одномандатної системи голосування, де процес висунення кан­ дидатів зазвичай знаходиться під контролем місцевих партій­ них органів. Більше того, при пропорційному голосуванні партії можуть спеціально включати жінок у свої списки, щоб збалан- сувати свій імідж з тим, щоб звернутися до більш широкого за- галу виборців. Така ситуація, як правило, не є характерною для випадків, коли один кандидат є центральною фігурою змагань в певному окрузі. 263 Що змушує нас стверджувати, що процеси централізації біль­ ше сприяють обранню жінок, ніж заважають? З одного боку, локалізована процедура номінації сприяє тому, що на вершині списку зареєстрованих кандидатів опиняється, як правило, найбільш видатна постать з даної місцевості. І жінки мають реальні шанси конкурувати з чоловіками в процесі завоюван- ня симпатії місцевих партійних еліт та виборців (нагадаємо, що жінки країн ЦСЄ відзначаються високим рівнем освіти та професійної кваліфікації). Проте результати наших досліджень дозволяють зробити припущення, що цими видатними місцевими постатями в країнах ЦСЄ переважно виявляються чоловіки. Крім того, як правило, в питанні збалансування виборчого списку, вирішальним моментом для місцевої партійної еліти є не стать кандидата, а його географічне положення, або інші характеристи- ки. Ще одним фактором, що може значно знизити шанси жінок потрапити до списку, є те, що партійні місцеві лідери можуть бути дуже консервативними у своїх поглядах на суспільне при- значення жінки (Угорщина, Словаччина, Польща, Росія). Все це призводить до формування обставин, за яких можливості вход- ження до влади на регіональному рівні, можуть бути невдалими для жінок. Централізоване прийняття рішень, на нашу думку, має потен­ ціал не допустити подібних сценаріїв, оскільки дає можли­вість всебічного аналізу всього списку кандидатів, які представляють партію. За таких обставин низький рівень представництва жінок може бути помічений і, отже, перетворений на законну турботу на центральному рівні для переходу до активних дій. Це, зокре- ма, підтверджує приклад Польщі. Так, прорив жінок у Польщі на виборах у 2001 році міцно пов’язаний з їх можливістю всередині ліво-демократичного альянсу переконати централізовану части- ну партії про потребу встановлення квот для забезпечення рівно­ правного представництва. На противагу країнам з багатою історією багатопартійності, в яких тільки декілька партій превалюють на політичній арені, країни ЦСЄ перехідного періоду характеризуються наявністю великої кількості партій. Зазвичай, в цих країнах на виборах кон- курують в середньому від 20 до 30 партій, і досить велика кількість партій реєструється (наприклад, 200 партій в Польщі в 1991 р.). У цілому, партійні системи посткомуністичних країн ЦСЄ про- 264 йшли досить важкий шлях становлення, проте і сьогодні біль­шість з них не відзначаються стабільністю. Однак, яких би трансформацій не зазнавала партійна система країн ЦСЄ, з огляду на дані на- ших досліджень є очевидним, що над політич­ними партіями і по- сьогодні продовжують превалювати чоло­віки. Виключення, як пра- вило, складають лише християн­сько-демократичні партії. Оскільки за оцінками, наприклад, словенських дослідниць В. Ялусіч та М. Антік, половина або навіть більше їх членів – жінки, окрім цьо- го вони мають сильні жі­ночі організації (наприклад, 61% членів Християнсько-демокра­тичної партії в Словенії є жінки; 52,3% чле- нів Християнських демократів у Чехії також інки; угорські християни-демократи також мають потужну жіночу спілку, яка нараховує 8000 членів [3]). Та чоловіки фактично тримають всі керівні посади в партіях. Вони ж формують програми партій та статути, а також стратегію формування списків, які, безсумнівно, часто протилежні політиці гендерної рівності. Отже, політичний характер і організаційна сила політичних партій в посткомуністичних країнах може істотним чином впли- вати на взаємоз’язок виборчих систем з жіночим представницт- вом. Проте поки що такий зв’язок ми охарактеризуємо як незнач- ний, або навіть з від’ємним показником. Справа в тому, що жіночі організації в цих країнах усе ще є неспроможні заставити партії приймати потрібні їм рішення або ж включати значну кількість жінок на перші виграшні позиції в їх списках. Патріархальне ставлення, а в деяких випадках і залишки комуністичного зако- нодавства роблять партії, через централізоване складання списків у руках партійного керівництва при пропорційній системі пере­ шкодою, а не підтримкою (як, наприклад, на Заході) жіночого представництва в посткомуністичних країнах (єдиною країною, що використала на користь цю загальноприйняту практику Захо- ду, стала Польща на виборах 2001 року). Зазвичай виділяють декілька характеристик партій, що ро- блять перешкоди на шляху до більшої участі жінок у політиці: характер організації партії, її ідеологія, партійні установи і жіноча активність. Безперечно, ідеологічна орієнтація партії – один з найважливіших індикаторів її прихильності у напрямку до жіночої участі в політиці. Більшість дослідників вважають, що ідеологічна складова партійної системи суттєво впливає 265 на представництво жінок у парламенті. Головна теза полягає в тому, що соціал-демократичні партії і партії «зелених» в більшій мірі сприяють просуванню жінок у парламент, ніж партії право- го ідеологічного спектра (П. Норіс [2], Г. Сведлунд [10]). Ліві партії частіше, ніж праві, використовують внутріпартійні кво- ти номінуючи кандидатів у легіслатури, в той час як інші партії (праві і центристи) притримуються риторичних стратегій в плані просування і підтримки жінок. Особи, відповідальні за затвер- дження кандидатів у депутати від цих партій, схильні вважати, що жінкам потрібно допомагати в просуванні у владу. Однак при цьому вони впевнені, що втручатись в процес висування не можливо, оскільки цей процес є, по-суті, справедливою, рівною і відкритою боротьбою. Тому партії правого крила не вживають жодних спеціальних заходів, направлених на залучення жінок у політику, це, зокрема, очевидно прослідковується на прикладі та- ких країн, як Чехія, Словаччина, Угорщина, Росія тощо. У даному аспекті посткомуністичні країни ЦСЄ підтверджують загальне припущення про те, що жінки в цілому мають вищі показ- ники серед партій лівого спрямування. У більшості країн регіону послідовники комуністичної ідеології є більш відкриті до жінок, у порівнянні з націоналістичними та консервативними партіями, хоча рівень відкритості залежить від кожної окремої країни. Так, наприклад, у Хорватії та Чеській Республіці ці партії були досить відкритими щодо питання про представництво жінок. В інших же країнах комуністичні партії були також лідируючими, навіть якщо жінки отримували скромний рівень підтримки, оскільки в партіях інших ідеологічних напрямків вони не отримували жодної підтримки. Так само прогресивними щодо залучення жінок до своїх лав були і соціал-демократичні партії, як, наприклад, Євро-ліві в Болгарії або в Польщі. Серед причин, що заохотили ці партії до за- лучення жінок, стала підтримка та поради від західноєвропейських соціал-демократичних партій, до яких вони звертались у намаганні розвинути розширене західноєвропейське послання. Частина цих порад робила особливий наголос на відкритості партій для жінок. Наголошуючи, що важливою умовою досягнення цими партіями в очах виборців образу «сучасної» та «західної/європейської» є за- лучення до своїх лав жінок. Таким чином, можна зробити висновок, що використання централізованого принципу процесу висунення кандидатів у 266 поєднанні з прозорими бюрократичними правилами та проце- дурами є найбільш сприятливими умовами просування жінок у парламент політичними партіями. Крім того, сприятливі для жіночого представництва в парламенті умови формуються, якщо в конкретній партійній системі переважають партії, що керуються при висунені кандидатів формально-регіональними принципами, а також існують партії лівої орієнтації, що, як правило, є найбільш чутливими до ідеї гендерної рівності. Отже, співвідношення між виборчими системами та успіхом партії можна розглядати як один із засобів впливу цих систем на жіноче представництво. На нашу думку, говорити про те, що ха- рактер виборчої системи повністю виключає вплив політичних партій на жіноче представництво, або, що політичний характер і організаційна сила політичних партій в посткомуністичних країнах переважає у впливі виборчої системи на представництво жінок, є неправомірним, що підтверджується рядом прикладів, які пере- конливо свідчать, що результати впливу виборчої системи безпо- середньо реалізуються або пом’якшуються через політичні партії, роблячи ці дві системи виборчого процесу взаємопов’язаними. Кожна змінна в процесі гендерного політичного представництва є вагомим фактором, що впливає на характер участі політичних акторів у цьому процесі. Безперечно, характер виборчої та пар­ тійної систем є не єдиними чинниками, що впливає на представ- ництво жінок у законодавчих інститутах, як ми вже говорили, на цей процес мають вплив також різноманітні соціальні, економічні і культурні фактори, включаючи силу жіночого руху, культурні упередження за або проти участі жінок у політиці, соціально- економічне становище жінок тощо. Країни ЦСЄ, незважаючи на вже досить тривалий процес демократизації, все ще продовжують боротьбу за консолідацію своїх нових демократичних інститутів і зазнають значних політичних трансформацій. Більшість з колишніх постсоціалістичних країн у 2004 році стали членами Європейського Союзу, що зобов’язало їх до масштабних змін та оновлень в усіх сферах суспільно-політичного життя. Сьогодні в очах європейської спільноти одним з показників демократичної легітимації є рівень представництва жінок та меншин у площині законодавчої та виконавчої політики. Отже, нові політичні системи, що постали в країнах ЦСЄ, повинні не тільки сприяти можливостям пристосу- вання нових учасників політичного процесу до новопосталих умов, 267 але і в процесі організаційного розвитку партійних та виборчих де- мократичних систем (що продовжуються в цих країнах) створюва- ти сприятливі умови для просування жінок-кандидатів на парла- ментських виборах та збільшувати кількість жінок-депутатів, яка поки що залишається на надзвичайно низькому рівні в усіх країнах ЦСЄ. Таким чином, результати виборів виключно важливі для легітимації демократій країн ЦСЄ, що борються за консолідацію своїх нових демократичних інститутів, однак, якщо в плані інституційної демократії ситуація є задовільною, то у відношенні представницької сторони демократії, ситуація є далекою від ідеалу. Безперечно, гендер є не останньою демаркаційною лінією, вздовж якої обговорюються різні інтереси, є й інші важливі фактори, що наділяють людей нерівними можливостями щодо представлення своїх інтересів у владі (зокрема, етнічність). Однак сьогодні вимо- га рівності – це не специфічна вимога жінок, або інших, не будемо приховувати, дискримінованих груп, це вимога сучасності, вимога ліберальної демократичної думки та практики. Таблиця 1 Виборчі правила 11 країн ЦСЄ (станом на 2005 рік) Країна Метод Величина округу Пропорційне представництво (дві системи – багатомандатні місцеві округи, заповнені згідно пропор- 8 багатомандатних Чеська ційного представництва; загально­ округів з величиною Республіка національний багатомандатний ок- 12–39 ­руг, заповнений згідно пропор­цій­ ного представництва) Змішаний (три системи – одноман- датний мажоритарний округ з аб- солютною більшістю, з наданням 176 одномандатних другого туру виборів; багатоман- округів, територіаль- датні місцеві округи, заповнені ні списки з вели- Угорщина згідно пропорційного представ- чиною 3–28, приб- ництва; загальнонаціональний бага- лизно 90 місць у на- томандатний округ, заповнений ціональному списку шляхом пропорційного розподілу «голосів – пропозицій») 268 Країна Метод Величина округу Багатомандатні місцеві округи, за- Усі 240 депутатів оби- повнені шляхом поєднання про- раються від 31 бага- Болгарія порційного представництва (для томандатного округу; партій) і квотою (для незалежних величина = 7,4 кандидатів) 71 депутат, обраний Змішаний (дві системи – одноман- по одномандатним ок- датні округи з простою більшістю ругам, 70 депутатів, голосів; загальнонаціональний ба- Литва обраних по загально- гатомандатний округ, заповнений національним спи­ згідно пропорційного представ- скам пропорційного ництва) представництва 35 депутатів, обра- Змішаний (дів системи – одноман- них по загальнонаціо- датні округи з абсолютною біль- нальним спискам про- шістю голосів; загальнонаціональ- Македонія порційного представ- ний багатомандатний округ, запов- ництва; 85 депутатів, нений згідно пропорційного пред- обраних по одноман- ставництва) датним округам Пропорційне представництво (дві системи – багатомандатні місцеві 391 депутат обира- округи, заповнені згідно пропор- ється від 42 багато- Польща ційного представництва; загальнона- мандатних округів; ціональний багатомандатний округ, 69 – з національних заповнений згідно пропорційного списків представництва) Змішаний (дві системи – одно- 225 народних депу- мандатні округи з простою біль- татів, обраних від пар- Росія шістю; загальнофедеральний багато- тійних списків; 225 – мандатний округ, заповнений згідно від одномандатних пропорційного представництва) округів 345 народних депу- татів обираються у Пропорційне предстаництво у ба- Румунія 42 багатомандатних гатомандатних місцевих округах виборчих округах з величиною 4–29 269 Країна Метод Величина округу Пропорційне представництво (один 150 народних Словацька загальнонаціональний багатоман- депутатів, обраних від Республіка датний округ, заповнений згідно про- партійних списків порційного представництва) Пропорційне представництво (один 450 народних депу- загальнонаціональний округ, запов- Україна татів, обраних від нений згідно пропорційного пред- партійних списків ставництва) Пропорційне представництво у ба- гатомандатних місцевих округах, другі 8 багатомандатних ок- Словенія національні списки відмінено, діє лише ругів = 11 система найкращих серед тих, хто програв (компенсаційний принцип) Джерело: Inter – Parliamentary Union //http://www.ipu.org/english/qksrch.htm Таблиця 2 Представництво жінок у парламентах країн ЦСЄ у відсотках (%) Країна 1993 рік 1998 рік 2001 рік Чеська 8,33 15,00 17,00 Республіка Угорщина 11,14 8,29 9,84 Болгарія 13,33 10,83 26,25 Литва 7,09 17,5 10,64 Македонія 3,33 7,5 17,50 Польща 13,00 13,00 20,22 Румунія 3,51 7,3 10,72 Росія 14,53 10,22 10,91 Словацька 15,71 12,66 19,33 Республіка Україна 3,8 7,91 5,33 Молдова 4,80 8,91 13,86 Латвія 14,00 17,00 20,00 Естонія 12,87 17,82 18,81 Словенія 12,22 7,77 13,33 Джерело: Inter – Parliamentary Union //http://www.ipu.org/wmn-e/world.htm 270 Список використаних джерел та літератури 1. Men and Women in politics. Democracy still in the Making. A World Comparative Study. Series «Reports and Documents», № 28. Inter-Parliament Union. Geneva, 1997. – P. 3. 2. Inter-Parliament union //http://www.ipu.org/wmn-e/world.htm 3. Жидкова Н. Г. Избирательная система, политические партии и пред- ставительство женщин: теоретический аспект // Политическая наука. – 2003. – № 1. – С. 127. 4. Moser R. The effects of electoral systems on women’s representation in post-communist states // Electoral Studies, 2001. – № 20. – P. 356. 5. Matland R. Explaining Women’s Representation: The Role of Legislative Recruitment & Electoral Systems //http://www.un.org/womenwatch/dawn/ egm/eql-men/docs/EP.4_Matland.pdf 6. Matland R. Women’s Representation in Post-Communist Europe / Women’s Access to Political Power in Post-Communist Europe / Ed. by R. E. Matland and K. A. Montgomery. – New York, 2003. – рp. 320–342. 7. Matland E. M., Montgomery K. A. Recruiting Women to National Legislatures: A General Framework with Application to Post-Communist Democracies / Women’s Access to Political Power in Post-Communist Europe / Ed. by R. E. Matland and K. A. Montgomery. – New York, 2003. – P. 19–342. 8. Lindberg S. I. Women’ Empowerment and Democratization: The Effects of Electoral Systems, Participation, and Experience in Africa // Studies in Comparative International Development. – Spring 2004. – Vol. 39. – No. 1. – PP. 28–53. 9. Swedlund H. An Analysis of Political Variables Affecting Women’s Representation in Western European Democracies//http://www.ruf.rice. edu/~wlreed/urgc/swedlund.pdf (03.07.2007) 10. Норрис П. Стратегии равенства и политическое представитель- ство. – Обеспечение равенства полов: политика стран Западной Европы / Под ред. Ф. Гардинер. – М., 2000. – 321 с. 11. Jalusic V., Antic M. Women – Politics – Equal opportunities. Prospect for Gender Equality Politics in Central and Eastern Europe, 2001 // http:// www.mirovni-institut.si/eng_html/articles/jalusic_antic.doc Olga Surnina Integrarea femeilor din ţările Europei Centrale şi de Est în procesul politic în anii 90 ai sec. XX şi la începutul sec. XXI În acest articol autoarea încearcă să explice posibilităţile femeilor în definirea cursului politic după regimurile noi şi locul lor în sistemele politice noi, care au 271 apărut în ţările Europei Centrale şi de Est în anii 90 a sec. XX. Se încearcă să se dea răspuns la următoarea întrebare: din ce cauză femeile au pierdut efectiv reprezentanţa formală după constituirea parlamentelor democratice, care se formează după alegerile parlamentare, întemeiate pe principiul concurenţei? În prezent influenţa diverselor caracteristici ale sistemului politic asupra reprezentanţei feminine în organele de conducere este obiectul multor cercetări. Majoritatea savanţilor consideră că la baza numărului mic de femei în rândurile politicienilor, afară de factorul culturii politice, stă şi în influenţa negativă a instituţiilor politice care formează caracterul participării actorilor politicieni. Ei susţin că asupra culturii şanselor egale a parlamentului influenţează elementele sistemului electoral, mai cu seamă aşa indici, ca mărimea sectorului, componenţa numerică a partidului şi pragul electoral. În ceea ce priveşte caracterul influenţei sistemelor de partid asupra perspectivelor feminine în politică, menţionăm că specificul politic şi puterea de organizare a partidelor politice în ţările postcomuniste sunt factori importanţi de influenţă asupra legăturii reciproce a sistemelor electorale cu reprezentanţa feminină. Totuşi deocamdată astfel de legătură o considerăm neînsemnată sau având un indiciu negativ. Cu toate acestea, în prezent implicarea activă a femeilor în procesele politice este considerată de către comunitatea europeană drept una dintre condiţiile primordiale de funcţionare a democraţiei. În acest context noile sisteme politice, care s-au format în ţările Europei Centrale şi de Est, sunt datoare nu numai să faciliteze posibilităţile de adaptare a noilor membri ai procesului politic la condiţiile puse, ci şi în procesul organizării şi dezvoltării sistemelor de partid şi electorale democratice (care continuă în aceste ţări) să creeze condiţii favorabile pentru promovarea candidaturilor femeilor la alegerile parlamentare şi sporirea numărului de deputaţi din rândul femeilor, care în prezent este mic în toate ţările Europei Centrale şi de Est. Olga Surnina INTEGRATION OF WOMEN INTO THE POLITICAL PROCESS IN CENTRAL AND EASTERN EUROPEAN COUNTRIES IN 1990 S – THE BEGINNING OF THE XXI CENTURY In this article the author argues on the potential of women in defining new regime policy which have appeared in the countries of Central and Eastern Europe in 1990s. In this investigation the author tries to answer the following question: why have women in fact lost their political representation after the establishment of democratic parliaments formed by means of elections and established on the principle of competition; besides those were the elections where many parties 272 have participated. Nowadays the problem of the influence of various features of the political system upon the representation of women in the bodies of power has been the object of many investigations. The majority of scientists consider that the reason of the insignificant number of women among the politicians, besides the factor of political culture, is hidden in the unfavourable impact of the political institutions which form the way of participation of political actors. They state that the parliament gender structure has been greatly influenced by the elements of the election system. These are mainly such figures as the size of the constituency, the party size, and electoral barrier. What concerns the character of the influence of party systems on the estimation of women’s prospective in politics, we should state that political character and organizational power of political parties in post- communist countries is the essential factor of the influence on the interaction between the electoral systems and women’s representation. However, yet we characterize such interaction as insignificant or even as one having negative features. Although, nowadays the recruitment of women as active participants of the political processes is viewed by the European Community as one the crucial conditions of the functioning of democracy. That is why new political systems that have appeared in the counties of Central and Eastern Europe should not only contribute to the promotion of new participants of the political process to the newly emerged conditions; they should in the process of organizational development of party and election systems (which still take place in these countries) as well create favourable conditions for the promotion of women candidates taking part in parliamentary elections and increase the percentage of women deputies which is still left on a very low level in all Central and Eastern European countries. Cергій Гакман (Чернівці, Україна) Динаміка транскордонної взаємодії органів влади та громадських організацій Т ранскордонне співробітництво в Україні стає одним з важ- ливих на­прямів європейської інтеграції, що здійснюється на регіональному рівні, і починає посідати провідне місце у процесі формування її регіональної політики. Поглиблення 273 транскордонного співробітництва відкриває нові можливості для активізації господарської діяльності на периферійних територіях й підвищення їх конкурентоспроможності шляхом мобілізації природно-ресурс­ного потенціалу сусідніх територій. Таке об’єд- нання зу­силь для вирішення спільних та ідентичних проблем найбільш ефективно здійснюється через реалізацію транскордон- них проектів у різних сферах суспільного життя. Проблему транскордонного співробіт­ництва різних суб’єктів українських прикордонних областей з їх партнерами із суміжних територій країн ЄС, зокрема єврорегіональну форму співпраці досліджували українські науковці З. Бройде, М. Лендьєл [8], Н. Луцишин, Н. Мікула [9; 10] та І. Студенніков [15], зарубіжні дослідники Б. Ауреску, В. Мошняга [11], Попеску Д. [13] та Ш. Пурич. Автор даної статті також присвятив цій проблемі низ- ку праць [1–6; 14; 18; 19]. Проте майже відсутній комплексний аналіз стосунків і транскордонної співпраці органів влади та різних сегментів громадського суспільства. Метою даної статті є аналіз транскордонної взаємодії, спів­ праці органів влади та неурядових організацій по різні боки кор- дону, їх змін за останні роки в контексті європейської інтеграції, реалізації Європейського інструменту сусідства, вступу Румунії до складу Європейського Союзу, подальших перспектив у контексті розширення ЄС на Схід. Регіональна політика держави у сфері розвитку транс- кордонного співробітництва повинна бути спрямована на організацію ефектив­ної системи підготовки та забезпечення реалізації транскордонних проектів. Ця система повинна бути адаптована до європейської, має забезпечувати узгодження загальноєвропейських, національних та регіональних інтере­сів і передбачати здійснення таких кроків: • формування законодавчого середовища для співробітництва; • заохочення співробітництва між територіальними органами влади і суб’єктами господарювання прикордонних територій з обох сторін кордону та створення спільних структур; • виявлення спільних та ідентичних проблем прикордоння і вибір пріо­ритетів розвитку співробітництва; • організація процесів розробки транскордонних проектів; • організація системи державної підтримки транскордонно- го співробітництва [10]. 274 Інституційне забезпечення розвитку транскордонного співро- ­ ітниц­тва передбачає функціонування основних та допоміж­них б (сприяючих) організацій та структур, що забезпечують коор­ динованість дій суміжних прикордонних територій та реалі­зують завдання їх спільного розвитку як своєрідної терито­ріально- суспільної системи. Основні структури транскордонного співробітництва охоплю- ють єврорегіони, міжнародні асоціації прикордонних територій тощо. Узагальнення світового досвіду діяльності таких струк- тур свідчить, що основна їх роль полягає у розробці стратегії спільного бачення розвитку транскордонного регіону, визначенні пріоритетів та забезпеченні їх фінансування, а також у подальшо- му здійсненні моніторингу реалізації завдань. Через такі структу- ри в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині пройшли значні обсяги фінансової підтримки як з фондів ЄС (наприклад, за програмами РНАRЕ витрачено близько 1 млрд. євро), так і з національних дже- рел. Програми Добросусідства, запропоновані ЄС, також базуються на здійсненні фінан­сової підтримки через єврорегіони. На кордонах України та нових держав-членів Євросоюзу на да- ний час функціонують шість єврорегіонів: «Буг» (Україна, Поль- ща, Білорусь), «Карпатський єврорегіон» (Україна, Польща, Сло- ваччина, Угорщина, Румунія), «Нижній Дунай» (Україна, Молдова, Румунія), «Верхній Прут» (Україна, Молдова, Руму­нія), «Дніпро» (Україна, Росія, Білорусь) та «Слобожанщина» (Україна, Росія). Інші прикордонні області також беруть участь у формуванні но- вих єврорегіонів, щоб через певний період весь пе­риметр кордону держави був охоплений єврорегіональними структурами. Це ство- рить умови уніфікації системи управління (координації) транскор­ донним співробітництвом відповідно до нормативно-методичного забез­печення ЄС та РЄ [9, c. 18–20; 10]. Слід зазначити, що на кордоні Республіки Молдова та Румунії є ще один Єврорегіон «Сірет–Прут–Ністру». Зупинимося на аналізі єврорегіонів за участі українських, румунських та мол- довських партнерів [17]. Першим єврорегіоном, до складу якого увійшли адміністра­ тивно-територіальні одиниці України та Румунії є Карпат­ський Єврорегіон, який об’єднує прикордонні адміністративно-тери­ торіальні одиниці п’яти держав – Польщі, Румунії, Словаччи- ни, Угорщини та України (Закарпатська, Івано-Франківська, 275 Львівська, Чернівецька області). Створений він був 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецен (Угорщина) підписанням міністрами за- кордонних справ України, Польщі та Угорщини відповідної декларації. Його засновниками стали представники регіонів України, Польщі та Угорщини, які підписали програмні та статутні документи [8, с. 52–53]. Повіти Румунії у 1993 р. отрима- ли лише статус спостерігачів, що було зумовлено недосконалістю національного законодавства, яке визначає повноваження регіону в тому, що стосується налагодження зв’язків із регіонами по той бік кордону. Лише після регіональної реформи в Румунії у 1997 р., а також ратифікації нею конвенції щодо транскордонної кооперації (відповідно до документів щодо її практичного за- стосування зона реалізації цього виду співробітництва може бути розширена до 25 км. вглибину від румунського кордо- ну, за винятком, коли йдеться про прикордонні повіти), 5 ру- мунських повітів стали повноправними членами цієї Асоціації [14, с. 134]. Першим єврорегіоном за участі адміністративно-терито- ріальних одиниць України, Республіки Молдова та Румунії став Єврорегіон «Нижній Дунай». 14 серпня 1998 р., після річної ро- боти сторін щодо вивчення національного законодавства трьох країн та визначення основних напрямків співробітництва, у ру- мунському місті Галац була підписана угода про формування єврорегіону, до складу якого ввійшли Одеська область України, райони Вулканешть, Кагул і Кантемир Республіки Молдова та повіти Бреїла, Галаць і Тульча Румунії. Внаслідок дворазового проведення адміністративної реформи у Республіці Молдова цю державу представляли три райони, потім – один повіт, і знову – три райони, які відповідно до положень Статуту ставали право- наступниками попередніх територіальних формувань у структу- рах Єврорегіону «Нижній Дунай» [15, c. 101–102]. Останнім після досить складного переговорного процесу, що тривав майже три роки (більш детально про проблеми ініціювання Єврорегіону «Верхній Прут», а також переговорного процесу щодо його утворення див. [1–3; 14]), 22 вересня 2000 р. був утворений Єврорегіон «Верхній Прут», членами якого стали Чернівецька об- ласть України, Белцький і Єдинецький повіти Республіки Молдова, а також Ботошанський і Сучавський повіти Румунії [16]. У жовтні 2003 р. до єврорегіону замість вказаних двох молдовських повітів, 276 після проведення в сусідній державі зворотної адміністративно- територіальної реформи, до єврорегіону приєдналися 6 новоутво- рених районів. Також до його складу ввійшла Івано-Франківська область України, хоча і з певними порушеннями рекомендацій Мадридської конвенції, оскільки вона немає безпосередніх кордо­ нів із членами єврорегіону іншої країни. Слід зазначити, що Чернівецька область, Ботошанський та Су- чавський повіти одночасно є членами Карпатського єврорегіону. Єврорегіони, в яких беруть участь прикордонні території України, Республіки Молдова та Румунія, відрізняються особли- востями утворення, розмірами територій, структурою, проте ма- ють низку спільних рис. Процес утворення єврорегіонів був ініційований зверху, тобто центральними органами влади. В цьому, правда, є й позитивні моменти, оскільки, з одного боку, це свідчить про те, що на рівні вищих органів влади є усвідомлення у необхідності більш широкої участі у єврорегіональних проектах. Це надзвичай- но важливо як з точки зору налагодження децентралізації про- цесу державного управління в цих країнах, так і в плані нала- годження добросусідських відносин між сусідніми державами. Водночас це стало позитивним і суттєвим імпульсом, оскільки зберігаються побоювання ініціативи серед місцевих властей, та особливо свавілля з боку центральної бюрократії, які, у свою чергу, відчувають побоювання щодо децентралізації влади та самостійності місцевих властей. Безумовно, що в цьому є й не- гативний аспект, оскільки місцеві власті залучаються до цього процесу зверху, без внутрішнього усвідомлення необхідності та- ких дій. Єврорегіони несуть в собі риси співпрацюючих прикордон- них регіонів, у яких представлені іннаціональні групи, що мають за лінією кордону основну частину свого етносу чи «історичну Батьківщину», де вони виступають як титульна нація. Якщо в Західній Європі єврорегіони створюються на території 10–15 кілометрів углибину кожної з держав, до яких належать прикордонні території, у нашому випадку глибина єврорегіонів набагато більша. У державах Євросоюзу головна мета єврорегіонів поляга- ла тільки в економічному зростанні територій, в той час як мета єврорегіонів створених на постсоціалістичному просторі більш ба- 277 гатогранна. Вона охоплює і економічні, і екологічні, і національно- культурні, і соціально-психологічні, і фінансові сфери. Українським територіям бракує досвіду реалізації транс- кордонного співробітництва, оскільки відповідну практику со­ ціалістичного періоду важко застосувати в нових умовах [6, 11, с. 159–160]. Спільними є й проблеми, складнощі, які стоять на перешкоді реалізації транскордонного співробітництва, проектів із залу- ченням технічної та фінансової допомоги з боку регіональних партнерів з країн ЄС і впливових міжнародних структур. Вони зводяться до наступного. Відсутні механізми взаємодії урядових і парламентських структур стосовно розгляду й узгодження на рівні держав пи- тань транскордонного співробітництва членів єврорегіонів і їхніх європейських партнерів. Немає чіткої нормативно-правової бази для здійснення за- гального фінансування транскордонних проектів (кредитування, концентрація місцевих, регіональних, державних бюджетних асигнувань й засобів приватних та міжнародних структур) і за­ безпечення відповідних гарантій. Сторони усвідомлюють необ­ хідність утворення спільних банків, або, як перший етап – організації кореспондентських рахунків, які працюватимуть з національними валютами відповідних держав. Немає також істотних змін в економічному співробітництві, які б збільшували надходження в державні і місцеві бюджети. Існуюча нині система оподатковування товарів і послуг, складні системи митної процедури, відсутність системи взаємовизнання сертифікатів, необхідність оформлення в різних структурах значної кількості інших документів роблять поки що невигідним розвиток товарообміну і кооперування в рамках єврорегіонів, так само як і залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Складається ситуація, коли суб’єктам підприємницької діяльності, що діють на території єврорегіонів вигідніше імпортувати товари і послуги через його кордони, ніж використовувати історичні регіональні економічні зв’язки. Недосконалими є механізми підтримки загальної діяльності прикордонних регіонів пострадянських країн Центрально-Східної Європи через програми ЄС. Фінансуються лише окремі проек- ти. Проте наближення кордону ЄС уселяє надію. Наприклад, за 278 останні роки прикордонні з Україною території західних сусідів отримали порівняно велику кількість грантів від Європейського Союзу, які націлені на розбудову шляхів сполучення, сільської інфраструктури та побуту. Можливо, з часом, коли прикордонні українські регіони стануть прикордонними безпосередньо з ЄС, з метою подолання відставання на них будуть націлені значно більші кошти. Структури єврорегіонів «Верхній Прут», «Нижній Дунай» та Карпатського Єврорегіону дуже схожі і відрізняється, в основному, кількістю комісій та їх галузевим напрямком. Вони утворені ви- ходячи, головним чином, з інтересів регіональних органів влади і майже нездатні виконувати функції незалежного посередника для пересічних громадян, які бажають брати участь у транскордонно- му співробітництві. Однак, на базі Карпатського Єврорегіону ви- никла ідея транскордонної фундації, метою якої була підтримка ініціативи громадських організацій та органів місцевого самовря- дування. Вона була втілена у проекті інституту Схід–Захід ство- ренням у 1995 р. Фонду Карпатського Єврорегіону (з 2000 р. – Карпатська фундація). Ця фундація виконує функцію посеред- ника між великими міжнародними фондами, зацікавленими у розвиткові громадянського суспільства, транскордонного співробітництва, міжетнічної співпраці, відродженні сільських громад регіону та місцевими громадськими організаціями, орга- нами місцевого самоврядування, які пропонують інноваційний підхід до згаданих проблем [8, с. 60]. У цьому контексті необхідно зауважити, що Єврорегіону «Верхній Прут» урядом України був наданий статус пілотного з метою відпрацювання елементів нової Концепції державної регіональної політики в тій частині, яка характерна для 19 при- кордонних регіонів України, а також елементів розвитку партнер­ ських зв’язків областей і міст України з відповідними структурами в країнах ЄС як нового субрегіонального механізму європейської інтеграції нашої країни. Зважаючи на те, що подолання більшості викладених вище проблем, які є спільними для всіх єврорегіонів на заході України, а також на те, що їхнє вирішення виходить за межі можливостей регіональних органів влади, Рада Єврорегіону «Верхній Прут» не- одноразово зверталася до президентів, урядів, прем’єр-міністрів України, Республіки Молдова і Румунії з метою звернення уваги 279 центральних органів влади на ці проблеми, а також пропонували- ся спільні механізми їх вирішення. Відомим є те, що з різних причин потенціал транскордонної співпраці України, Республіки Молдова та Румунії як по лінії співробітництва в рамках єврорегіонів, так і в середині інших інституціоналізованих структур не використовується в повну силу. Якоюсь мірою це пояснюється тим, що в деяких колах усіх трьох країн панують перестороги, пов’язані з не завжди позитив- ним іміджем сусідніх країн та наявністю відносно стійких не- гативних етнонаціональних та етнорегіональних стереотипів у колективній свідомості як на регіональному, так і на центрально- му/національному рівнях. Ще існують як в Україні, так і в Румунії та Молдові труднощі у розбудові громадянського суспільства, які заважають успіху зусиль дво- та багатосторонньої співпраці. Є й внутрішні проблеми по різні боки кордону, які пов’язані з незнан- ням на рівні стандартизованої роботи, необхідного для застосуван- ня європейських процедур взаємин, мов міжнародного спілкування організаторами заходів транскордонної співпраці (державні струк- тури, громадські організації), низькою можливістю менеджменту та вироблення проектів відповідного до єдиних європейських процедур, ментальними пересторогами дво- та багатосторонньої співпраці, які існують в деяких соціальних групах, дотриманням деяких стереотипів у розгляді проблем співпраці. Незважаючи на ці проблеми, слід відзначити зростаючий темп транскордонної співпраці, відносно швидкі корегування та європеїзацію менталітету акторів, які докладають зусиль до транскордонної співпраці. В зв’язку з тим, що останнім часом транскордонна співпраця відбувається через участь у реалізації транскордонних проектів, надзвичайну активність почали про- являти громадські організації. Хороший темп існує вже на рівні єврорегіону «Верхній Прут». На середньому рівні вико- ристовуються європейські фонди через проекти, розроблені ру- мунською стороною в рамках програми PHARE-2004–2006. Рі- вень важливості проектів зростає до тема­тичної та фінансової потужності, яку можна порівняти з потуж­ністю великих проектів, розроблених єврорегіонами з більшим робочим потенціалом, пе- рестороги двосторонньої співпраці по­в’язані тут із областю минулого, існує дуже хороший менеджмент проектів на рівні керівництва єврорегіону, яке розгортає багато публічних кон- 280 сультаційних програм та щодо обміну досвідом і т. ін. [13, с. 20] Досить стало чернівецькі представники керівництва євро-регіону розвивають та підтримують публічні, важливі проекти зі стимулю- вання громадської чутливості та підвищення рівня професіоналізму акторів, задіяних у розвиток транскордонної співпраці. Періодично мають місце тематичні наукові конференції, симпозіуми, семінари, круглі столи, які вони організовують, або в яких беруть участь. Динамічним центром ініціатив просування процесів публічної візуалізації Єврорегіону стала Робоча Комісія Єврорегіону «Верхній Прут» з питань освіти, науки, культури, охорони здоров’я, молоді і спорту, в якій головує українська сторона. Суттєво зростає темп діяльності Робочої Комісії з питань економіки, інфраструктури та туризму, в якій головує Чернівецька область. Гарними прикладами «динамічної широкої публічності» у пропагування ідей транскордонної співпраці в засобах масової інформації та у спеціалізованих виданнях є Чернівецький ре- гіональний центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого само- врядування, державних підприємств, установ та організацій, Кафедра політології та державного управління Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, Чернівецьке міське громадське об’єднання «Буковинський політологічний центр» та Чернівецьке обласне громадське об’єднання «Буковинські перспективи». Останнім часом з’являються наробки проектів стратегічного або інтеграційного типу з великим тематичним змістом (наприклад, створення бренду «Буковина» з туристичними та іміджевими ко- роткостроковими та довгостроковими перевагами, які Румунія та Україна могли б експортувати в країни Європейського Союзу), про- ектів, які охоплюють усю гаму напрямків співпраці [13, с. 20–21]. Значно покращилися останнім часом взаємини між неурядо­ вими організаціями Чернівецької області і відповідно Сучав­ ського та Ботошанського повітів. Інтенсифікувалися контакти між НУО єврорегіону, ведеться пошук шляхів для того, щоб контакти між НУО, які є вже партнерами, стали перманентними, інтерес українських партнерів щодо непрямого включення до програм PHARE через посередництво авторів та бенефіціантів з Румунії суттєво зростає. 281 Імплементація Регіональними Бюро з Транскордонного Спів­ робітництва Програм Сусідства Румунія–Україна та Румунія– Молдова PHARE CBC 2004–2006 відкрив нові можливості не тільки органів влади, а й неурядових організацій трьох країн. Можливий поворот інтересів факторів впливу в цій частині Європи стосовно необхідності вирішення проблем єврорегіону через об’ємні та конкурентні проекти. Оскільки вже стартує в рамках Інструменту сусідства нова Операційна програма Румунія–Україна–Молдова 2007–2013, яка використовується Румунією як частина структурних фондів, якими можуть користуватися країни-члени Союзу, назріла необхідність розповсюдження нових публічних дій щодо навчання українських партнерів у галузі розробки та імплементації проектів, оскільки це згенерувало відчутну активізацію інтересу українських НУО, особливо Чернівецької області, щодо участі в конкурсі проектів із залученням європейських фондів. Публічні заходи, які були здійснені до цього часу румунською стороною, мали позитивний відгук в українських колах, а «експортована» експертиза з ру­ мунського боку допоможе українським партнерам у подоланні профільних дисфункцій, з якими вже стикалися їх колеги з Румунії на етапі ознайомлення з проблематикою європейських проектів. Паралельно розгортатиметься Програма співпраці ENPI CBC Угорщина–Словаччина–Румунія–Україна, в яку з українського боку включені Закарпатська, Івано-Франківська області (як основні учасниці програми) та Чернівецька (як суміжна) [13, с. 20–21]. В контексті європейської інтеграції надзвичайно важливим є залучення громадськості до процесів розробки та прийняття рішень, що стосуються життя територіальної громади, що є одним із фундаментальних принципів демократії та розвитку громадянського суспільства. За умов сучасної системи непрямої демократії потреби громадян у формуванні політики не можуть бути виражені повною мірою, оскільки їхня участь обмежена, здебільшого, вибором своїх представників, але демократію не можна звести лише до виборчих інститутів та процесів (політичних партій, виборів тощо), оскільки це спричинює розрив між виборцями та обраними ними представниками влади. Сьогодні в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, існує реальна потреба створити ефективні механізми спілкування 282 та взаємодії між громадянами та їхніми представниками у міжвиборчі періоди. Актуальність цього процесу продиктована також тим, що більшість посткомуністичних країн перебувають на етапі переходу від моделі представницької демократії до демократії участі. Особливістю останньої є постійна залученість грома- дян до процесу консультацій та ухвалення владних рішень. Го- ловними факторами для функціонування демократії є наявність правових механізмів консультацій та участі у виробленні рішень, готовність представників влади проводити консультації, а також наявність компетентної організованої громадськості [17]. В Україні сьогодні функціонують близько 30 тис. громадських організацій, понад сто політичних партій; значна кількість не- державних (потенційно незалежних) засобів масової інформації; зростаюча кількість приватних дослідни­цьких та освітніх уста- нов і т. д. Проте поки що в рамках громадянського суспіль­ства відбувається те ж саме, що і в межах суспільної та політичної си- стем у цілому: формально створені інститути істотно не вплину- ли на практику повсякденних суспільних вза­ємодій і тим більше не перейшли на рівень культури. Звідси – песимізм і розчару- вання; намаган­ня пов’язати невдачі у творенні громадянського суспільства з менталітетом «серед­ньо­го» українця, якого ніхто не вивчає. Це зручне (саме через свою розпливчатість) слово «менталітет» дає змогу прикрити нашу необізнаність щодо склад- них механізмів соціокультурної трансформації, щодо того, як, за яких умов і чому відбуваються або не відбуваються зміни у тій чи іншій країні в бажаному напрямі [12]. Всі ці елементи разом взяті представляють собою громадян­ське суспільство. Інституціоналізоване громадянське суспільство – це розгалужена, багатоаспектна мережа різноманітних форм асоціативного життя, волевиявлення й формування громадської думки, забезпечених певною інфраструктурою й автономних сто- совно держави [7]. Ця суспільна підсистема може називатися громадянським суспільством лише за умови, якщо в ній панує зацікавленість суспільними (громадськими) справами, а індивідуалізм та конкурентність поєднуються із готовністю до співпраці, до кооперації зусиль заради досягнення спільних цілей. Як тип взаємодії громадянське суспільство має ту особливість, що його 283 суб’єктами виступають вільні і рівні індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі й великі справи, і дійсно їх роблять, добровільно входячи і виходячи з асоціацій, належачи, за зви- чай, до кількох із них одночасно. Окрема людина, яка є членом кількох асоціацій, є своєрідним містком, який забезпечує пере- хресне спілкування в цій мережі громадянського суспільства, що запобігає партикуляризму окремих об’єднань. Порівняно новим, але вже досить «популярним» методом здійс-нення громадського тиску на органи влади в Україні є діяльність коаліцій громадських (неурядових) організацій, яка спрямована на мобілізацію ресурсів для посилення спроможності громадянського суспільства відстоювати свої інтереси. Коаліції громадських організацій є тимчасовими об’єднаннями громад­ ських груп з метою лобіювання конкретних рішень. Вони прово- дять з представниками влади дискусії щодо специфічних проблем державної та місцевої політики, вивчають громадську думку щодо пріоритетів цих проблем, а також пропонують альтернативні шля- хи їх вирішення. Серед основних проблем, з якими стикаються такі коаліції в Україні, можна назвати такі: недостатнє розуміння мети та цілей своєї діяльності; проблеми лідерства та управління; брак ресурсів; внутрішні конфлікти тощо. Інституційна спроможність таких утворень є слабкою, окрім того, влада не готова розглядати їх як партнерів у процесі вироблення та впровадження рішень. Проте вони вносять свою суттєву роль у розбудові громадянсько- го суспільства, формують перші паростки діалогу та партнерства влади з громадськістю. Виходячи з вищевикладеного, зазначимо, що вже давно ста- ла нагальною участь широкого кола громадськості у діяльності робочих органів єврорегіонів, адже транскордонне співробіт­ ництво, відповідно до Мадридської конвенції 1980 р., – це форма співпраці не тільки територіальних властей, а й територіальних громад. Враховуючи те, що останнім часом транскордонне співробітництво між територіями України, Республіки Молдова та Румунії розвивається через реалізацію проектів, аплікантами в яких поряд з органами влади, а іноді навіть частіше, виступа- ють громадські організації, логічним було б їх широке представ- лення в керівних і робочих органах єврорегіонів, які виступають інституційним підґрунтям цього співробітництва. 284 Під час одного з тристоронніх міжнародних семінарів у рам- ках реалізації проекту «Громадський моніторинг розпорядчої діяльності місцевого самоврядування України, Республіки Мол- дова та Румунії щодо їх адаптації до вимог ЄС», за фінансової підтримки дирекції програми Схід–Схід «Партнерство без кор­ донів» міжнародного фонду «Відродження» (Україна), Фондів «Сорос–Молдова» та «Сорос–Румунія», що відбувався у жовтні 2008 р. у румунському місті Сучава, була висловлена ініціатива щодо створення Об’єднання неурядових організацій Єврорегіону «Верхній Прут». Поділяючи спільні європейські цінності, виступаючи за демократичний контроль громадськості над органами місцевої державної влади та органами місцевого самоврядування, виходячи з необхідності постійного діалогу гро­ мадянського суспільства з владними інституціями, представники неурядових організацій України, Республіки Молдова та Румунії створили ініціативну групу з питань організації «Об’єднання». Пі- с­ля певної організаційної роботи, в січні 2009 р., низка неурядових організацій утворили Чернівецьке об’єднання неурядових органі­ зацій Єврорегіону «Верхній Прут», до складу яких увійшло 19 громадських організацій. Триває процес утворення відповідних об’єднань на території Румунії та Республіки Молдова, після чого очікується створення спільного транскордонного координаційного органу. Однією з головних завдань цієї транскордонної коаліції є активізація ролі неурядових організацій у діяльності Єврорегіону, в тому числі шляхом висування та лобіювання представників об’єднання в його Робочі Комісії. Отже, за останні роки транскордонна взаємодія органів влади та неурядових організацій набуває позитивної динаміки. Від взаємних візитів ввічливості як владні структури, так і громадські організації перейшли до спільної проектної діяльності. Відбувається обмін набутим досвідом та взаємодія щодо вирішення конкретних проектних завдань. Внаслідок виконання спільних проектів та проведення спільних заходів громадськими організаціями, змінилося ставлення до них органами влади, а також відбулося певне їх об’єднання по різні боки кордону. Завершення процесу створення коаліції громадських організацій Єврорегіону «Верхній Прут» значно підсилить їх позицію як і у взаєминах з донорами, так і з органами державної влади й місцевого самоврядування. 285 В контексті вищевикладеного, автор вносить на розгляд наступні пропозиції: 1. З метою підвищення рівня та ефективності взаємодії органів влади і громадських організацій, а також сприяння проектній діяльності громадських організацій місцевим органам державної влади та органам місцевого самоврядування розширити практику надання грантів та співфінансування проектів (за Програмами Сусідства Європейського Союзу і т. ін.), спрямованих на соціально- економічний розвиток територій. 2. З метою посилення ролі громадянського суспільства, ко­ ординації діяльності громадського сектора та його впливу на при- йняття рішень органами влади, громадським організаціям ство- рити регіональні (міжрегіональні, транскордонні) коа­ліції (асо- ціації) неурядових організацій з різних напрямків діяльності. 3. Громадським організаціям (їх коаліціям) спільно із засоба- ми масової інформації України, Республі­ки Молдова і Румунія організовувати системний моніторинг якості послуг що нада- ються громадянам місцевими органами влади з обов’язковою публікацією результатів моніторингу. 5. З метою підвищення рівня взаємодії органів влади та різних сегментів громадянського суспільства у транскордонній співпраці між адміністративно-територіальними одиницями України, Республіки Молдова та Румунії, які входять до складу Єврорегіону «Верхній Прут»: • включити до складу всіх Робочих Комісій Єврорегіону представників громадських організацій (на підставі реко­ мендацій зборів представників громадських організацій або рішень коаліцій неурядових організацій); • створити окрему Робочу Комісію з питань лобіювання транскордонних проектів та участі місцевих органів влади у проектній діяльності. Список використаних джерел та літератури 1. Гакман С. Возможности и перспективы єврорегионов в контексте межгосу­дар­с­твен­ного сотрудничества Украины, Республики Мол­дова и Румынии // Mol­do­va, Romania, Ucraina: bună vecinătate şi colaborare regională. Materiale ale Simpo­zio­nului Ştiinţific Internaţional (Chişinău, 15– 16 octombrie 1998). – Chişinău, 1998. – P. 77–90. 2. Гакман С. Єврорегіон «Верхній Прут»: від ідеї до консти­тую­­ван- ня // Транскор­дон­не співробіт­ництво у поліетнічних регіонах Східної та 286 Південно-Східної Європи: Матеріали нау­кового симпозіуму 16–17 черв- ня 1999 р. – Чернівці: Зо­лоті літаври, 1999. – С. 105–112. 3. Гакман С. Єврорегіон «Верх­ній Прут» у контексті транскордонного співробітниц­тва // На шляху до Європи. Український досвід євроре­гі­онів: Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід / За ред. С. Максименка та І. Студенніко­ва. – Київ: Логос, 2000. – С. 133–145. 4. Гакман С. Розвиток міжетнічних взаємин на території Єврорегіону «Верхній Прут»: динаміка, реалії та перспективи // Єврорегіони: Потенціал міжетнічної гармонізації. Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 180–190. 5. Гакман С. Інститут єврорегіонів і перспективи регулювання міжет- нічних відносин на прикордонні // Вісник Національної академії держав- ного управління при Президентові України. – 2004. – № 2. – С. 323–329. 6. Гакман С. Транскордонне співробітництво в західних областях України в контексті розвитку єврорегіонів // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 3. – С. 193–199. 7. Колодій А. Сутність громадянського суспільства і механізми його впливу на політику // Доповідь на заключній регіональній конференції про- екту «Чемпіони громадянського суспільства» (Львів, 8 лютого 2003 р.). 8. Лендьел М. Досвід Карпатського Єврорегіону: поштовх до пере- осмислення моделі транскордонного співробітництва // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Ін- ту Схід–Захід / За ред. С. Максименка та І. Студенніко­ва. – Київ: Логос, 2000. – С. 49–70. 9. Мікула Н. Єврорегіони: Досвід та перспективи. – Львів: ІРД НАН України, 2003. – 222 с. 10. Мікула Н. Транскордонне співробітництво регіонів України: стан та перспективи // http://www.niss.gov.ua/book/Vlasyuk_mon/08-6.pdf 11. Мошняга В. Молдово-румыно-украинские еврорегионы: реаль- ность и ожидания // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18–19 вересня 2000. – Чернівці: Букрек, 2000. – С. 155–168. 12. Перешкоди на шляху інституціалізації громадянського суспільства в Україні // Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю «Суспільні реформи та становлення громадян­ського суспільства в Україні» (30 травня 2001 р., Київ, Українська Академія державного управління при Президентові Укра­їни). – Київ, 2001. – Т. 1. – С. 50–53. 13. Попеску Д. Статус Румунії як члена Європейського Со­юзу перетворює транскордонне співробітництво з Україною в галузь стратегічного європейського інтересу // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – 2007. – № 3 (7). – С. 19–21. 14. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини Украї- ни з центральноєвропейськими сусідами / Інститут регіональних та 287 євроінтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна» [Кол. моногр.] / А. Дулеба, К. Волчук, С. Гакман та ін. – К.: «К.І.С», 2004. – 360 с. (www. eru.org.ua, www.urr.org.ua, www.eastwestinstitute.info) 15. Студенніков І., Ткаченко В. Єврорегіон «Нижній Дунай» як чин- ник стабільності, добросусідства і розвитку // На шляху до Європи. Український досвід євроре­гіо­нів: Проект Київського центру Ін-ту Схід– Захід / За ред. С. Максименка та І. Студенніко­ва. – Київ: Логос, 2000. – С. 101–114. 16. Угода про утворення Єврорегіону «Верхній Прут» // Поточний архів Секретаріату Ради Єврорегіону «Верхній Прут» (далі – ПАСРЄВП). 17. Хмара О. Громадська експертиза як додатковий ресурс демократичної влади // «Громадянське суспільство». – 2008. – № 3(5). 18. Euroregiunea «Siret–Prut–Nistru»: Dezvoltarea ecomico-socială durabilă în cadrul euroregiunilor şi a zonelor transfrontaliere / Coord. C. I. Alecu, C. Stoica, I. Dornescu. – Iaşi, 2008. – 272 р. 19. Hakman S. Contactele interumane şi problema minorităţilor etnice în contextul colaborării transfrontaliere dintre Ucraina şi România // Regiuni, etnii şi identităţii regionale: Lucrurile Simpo­zionului Internaюional de antropologie culturalг din 17–19 mai 2006. – Arad, 2007. – P. 95–119. 20. Hakman S. Colaborarea transfrontalieră între Ucraina şi România: aspecte comparative şi de perspectivă // Euroregiunea «Siret–Prut–Nistru»: Dezvoltarea ecomico-socială durabilă în cadrul euroregiunilor şi a zonelor transfrontaliere / Coord. C. I. Alecu, C. Stoica, I. Dornescu. – Iaşi, 2008. – P. 195–202. Serghei Hakman Dinamica conlucrării transfrontaliere a administraţiilor publice şi organizaţiilor neguvernamentale Articolul este consacrat problemei cooperării regionale, în special a euroregiunilor, precum şi dinamicii conlucrării transfrontaliere a administraţiilor publice şi organizaţiilor neguvernamentale. Autorul prezintă o cercetare a particularităţilor euroregiunilor formate la frontierele de vest ale Ucrainei, care în ansamblu sunt următoarele: • euroregiunile au fost formate din iniţiativa organelor centrale de stat ale ţărilor-participante; • în componenţa euroregiunilor intră regiuni care au un caracter polietnic; • euroregiunile la care participă unităţile administrativ-teritoriale din cele trei ţări au suprafeţe mult mai mari decât euroregiunile din Europa de Vest; 288 • sarcinile acestor euroregini depăşesc domeniul economic, cuprinzând şi aspecte ecologice, culturale, financiare şi sociale. Autorul analizează piedicile legislative şi instituţionale, care stau în calea dezvoltării euroregiunilor în zonele limitrofe ale Ucrainei, Republici Moldova şi României, precum şi dinamica cooperării transfrontaliere a administraţiilor publice şi organizaţiilor neguvernamentale din zonele de frontieră ale celor trei ţări în contextul Programului Operaţional Comun România–Ucraina–Moldova 2007–2013. În articol se face o încercare de a examina importanţa dezvoltării societăţii civile şi impactul transfrontalier asupra acestui proces. Sunt demonstrate unele posibilităţi de impact ale diferitelor elemente ale societăţii civile asupra activităţii structurilor euroregionale. Autorul face o serie de propuneri referitoare la creşterea nivelului de conlucrare a administraţiilor publice şi organizaţiilor neguvernamentale în cooperarea transfrontalieră a unităţilor administrativ-teritoriale ale Ucrainei, Republici Moldova şi României, care fac parte din Euroregiunea «Prutul de Sus», inclusiv următoarele: • introducerea reprezentanţilor organizaţiilor neguvernamentale în com­ ponenţa tuturor comisiilor de lucru ale Euroregiunii; • înfiinţarea unei Comisii de Lucru a Euroregiunii pe probleme de lobbysm al proiectelor transfrontaliere şi de participare a administraţiilor publice şi organizaţiilor neguvernamentale la activitatea de proiecte. Serhiy Hacman DYNAMICS OF THE TRANSBOUNDARY COOPERATION BETWEEN THE AUTHORITIES AND NGOS The article is dedicated to the problem of regional cooperation, viz. Euroregions, and also dynamics of the transboundary cooperation between authorities and NGOs. The author examines the possibilities of the Euroregion on the Western boundaries which could be brought to the following: • they were created with the initiative of the central authorities of the state members; • frontier multi-ethnical political units affiliate to the Euroregions; • Euroregions which include Ukrainian territory are much bigger than Euroregions in the Western Europe; • Guidelines of the Euroregions «Higher Pruth» and «Lower Danube» comprise economic, ecological, national and cultural, social and psychological, financial sphere. 289 The author studies the main legislative and institutional obstacles on the way of the Euroregion development on the Ukrainian–Moldavian–Romanian boundary and analyses dynamics of the transboundary cooperation between authorities and NGOs on the adjoining territories of the three states in the context of the PHARE CBC 2004–2006, and also development prospects of such activity providing the beginning of the Common Operation Program Romania–Ukraine–Moldova 2007–2013. An effort to investigate the importance of the civil society development and transboundary influence on this process is made in the article. Possibilities for the increase of the influence of different elements of the civil society on the activity of Euroregion structures are described. The author suggests a number of offers regarding the increase of the cooperation level between authorities and different segments of the civil society in the transboundary cooperation between political units in Ukraine, Moldova Republic and Romania which are parts of the Euroregion «Higher Pruth». Among these offers are the following: • include the representatives of the NGOs to all the Euroregion Working Committees; • create separate Working Committee on the issues of transboundary projects lobbying and participation of the local authorities in the project activity. Євгенія Юрійчук (Чернівці, Україна) Євроінтеграційні аспекти трансформації виборчої системи в Україні Є вропейська інтеграція України закріплена на законодав- чому рівні як один із пріоритетних напрямків зовнішньої політики, а тому структурні зміни всередині держави та вступ до європейських структур визначені стратегічною метою зовнішньої політики України. Загальновідомо, політичний критерій вступу України до ЄС передбачає створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних засобів масової інформації; прийняття законодавства, що активно захищає права меншин, створення відповідних установ; посилення 290 боротьби з організованою злочинністю та корупцією; вирішення питань правового забезпечення та посилення спроможності бо- ротьби з відмиванням коштів; створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції та внутрішніх справ, гарантії незалежності судової влади, покращення функціонування судів; захист прав і свобод людини. Проте особливого значення набуває забезпечен- ня свободи парламентських, президентських та місцевих виборів відповідно до світових та європейських стандартів. В Україні на це вказується у працях Б. Бабіна, О. Ковальової, В. Ковтунця, Ю. Ключковського та ін. Проте українські дослідники виборчого права не приділяють достатньої уваги міжнародно-правовим до- кументам з виборчого права, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України і які є частиною національного законо- давства України. Саме тому вивчення трансформації виборчої системи України відповідно до вимог міжнародної спільноти та покращення конструктивного діалогу між європейськими та українськими урядовими та неурядовими інституціями стає осо- бливо актуальним у сучасних умовах. Український вчений О. О. Ковальова запровадила в науковий обіг поняття «субстантивної демократії», тобто визначення по- літичного режиму за критерієм якості функціонування полі- тичних інститутів і демократичної спрямованості політично- го процесу [5], що дає змогу оцінити політичні процеси, які від- буваються в Україні. Відповідно до третього Копенгагенсько- го критерію членства в ЄС однією з основних умов інтеграції України до міжнародного співтовариства як рівноправного суб’єкта є відповідність її національного законодавства загаль- ноєвропейським вимогам та стандартам (acquis communaitaire – правової системи ЄС) [6, 10]. Це означає, що на момент вступу до ЄС країни-кандидати повинні не тільки імплементувати до національної правової системи всі елементи acquis communautaire, але й адаптувати проекти нормативних актів, нератифіковані кон- венції ЄС і політичні ініціативи інститутів ЄС, забезпечити їхнє ефективне застосування в національній правовій системі від- повідно до адміністративних і судових процедур. Практичне здій- снення Програми інтеграції України до Європейського Союзу ви- магає правової гармонізації нормативно-правових актів до вимог ЄС. У цьому контексті висвітлення гармонізації, адаптації та апро- ксимації українського виборчого законодавства до європейських 291 політико-правових стандартів як пріоритетного напрямку євро- інте­­граційної політики України постає нагальним завданням. Методологічною основою для вивчення евроінтеграції є концепція європеїзації, представники якої є прихильниками поступової ліквідації неузгодженостей між національними і загальноєвропейськими нормативними рівнями, що передбачає дослідження впровадження на національному рівні директив загальноєвропейських центральних органів. Для України осо- бливо важливою видається здатність здійснити ті чи інші ре- форми, показати, наскільки сильними є коаліції прихильників чи супротивників виборчих реформ або якими механізмами гальмування реформування виборчого законодавства во­ лодіють національні інститути. Вплив європейської інтеграції на політику України зумовлює виникнення явища європеїзації. Під європейською правовою інтеграцією слід розуміти процес об’єднання та взаємного пристосування національних правових систем Європи в межах міждержавних правових систем з метою досягнення та збереження стабільності й розвитку європейського регіону та його суб’єктів [2, с. 36–37]. Дослідники цієї пробле- ми, зокрема Л. Луць, вважають, що сучасна європейська правова інтеграція містить такі основні стадії: 1) наближення національних правових систем до європейських міждержавних правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного законодавства до європейських правових стандартів; 2) входження їх до європейських міждержавних правових си- стем у межах єдиного правового простору та остаточна правова адаптація. При виникненні об’єктивної потреби з’являється ще одна стадія, що передує стадії наближення, яку називають стадією поглибленої взаємодії та узгодження засад формування міждер­ жавно-правової системи [7, с. 28]. Ефективність адаптаційного механізму залежить від вірного вибору способів інтеграції, серед яких найважливішими є гармонізація та уніфікація. На сьогодні найактуальнішим постає основний різновид правової уніфікації – нормативно-правовий, який в сучасних умо- вах набуває особливого значення. Така уніфікація здійснюється з метою зближення норм міжнародного та національного права, 292 а також однакового (уподібненого) їх застосування та усунен- ня розбіжностей. Основним засобом її проведення є міжнародні договори, резолюції та рекомендації міжнародних органів. Українські органи влади, підписавши Європейську кон­ венцію про захист прав та основних свобод людини, тим са- мим підтвердили наміри щодо впровадження Європейських стандартів та критеріїв, які гарантують забезпечення ефективної політичної демократії заради реалізації гарантованих прав та свобод людини. Президентські вибори 1991 р. в Україні дали підстави говорити про справедливість мінімалістської традиції розуміння демократії, яку заклав Й. Шумпетер. Згідно цієї концепції проведення вільних, демократичних виборів є неодмінною підставою для утвердження демократичного режи- му. Здобуття влади на основі виборів є мінімальним критерієм демократії. Демократична процедура зміни влади (чергуван- ня) закладає необхідні основи для можливості подальшої консолідації демократії [8, с. 13]. На сьогодні міжнародна спільнота визнає тільки ті вибори, які відповідають критеріям, закріпленим у основних міжнародно- правових документах. Це, зокрема, Статут ООН 1945 р., Загаль- на декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (Протокол № 1 1952 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. Окрім них проведення виборів в Україні потенційно повинно відповідати вимогам ряду регіональних стандартів, представле- них у таблиці 1. Б. Бабін виділяє три міждержавні системи, нормативні акти яких є для України визначальними – ОБСЄ, Рада Європи та Європейський Союз. При цьому він акцентує увагу на складності та неоднозначності класифікації та визначенні юридичної си- ли цих актів, розмаїтті суб’єктів прийняття та форм джерел, не- визначеність правової природи міжнародних програм для регу- лювання виборчих процесів [1, с. 66–67]. Серед документів європейських структур щодо виборів в Ук­ раїні відзначимо доленосні Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 2004 та 2007 років, які відіграли важливу роль для зовнішньополітичної легітимації влади. Це ж можна сказати й про звіти міжнародних місій зі спостереження від ОБСЄ. 293 Особливого значення для досягнення Україною так званого «acquis критерію» у сфері виборів має діяльність Європейської комісії за демократію через право, яка є консультативним органом Ради Європи з міжнародного, конституційного, виборчого права та прав людини. Діяльність Венеціанської комісії триває з 1990 р., після об’єд­ нання Німеччини, та викликана необхідністю здійснювати екс­пертизу законів і законопроектів на предмет їхньої відпо­ відності європейським стандартам, закріпленим документами європей­ських інституцій та практикою. Співробітництво з цією організацією відбувається на підставі угод із національними органами влади про співробітництво. В галузі виборчого права Європейська комісія виносить висновки щодо проектів законів про вибори та разом з ОБСЄ/ БДІПЛ спільні висновки щодо чинного національного законо- давства, при цьому Венеціанська комісія не втручається в полі- тичні процеси, а лише дає юридичні поради. Таблиця 1 Регіональні міжнародно-правові документи, яким повинно відповідати виборче законодавство в Україні в певні електоральні цикли Дата проведення Регіональні правові документи та вид виборів щодо виборів в Україні 1991 р. Статут Ради Європи 1949 р. Президентські Документ Копенгагенської наради Конференції Загальноукраїнський з людського виміру безпеки і співробітництва в референдум Європі 1990 р. 1994 р. Заключний акт НБСЄ 1975 р. Парламентські Паризька Хартія для нової Європи 1990 р. (дострокові) 1994 р. Органів місцевого Всі наведені вище самоврядування 1994 р. Декларація Міжпарламентського Союзу про вільні Президентські та справедливі (чесні) вибори 1994 р. (дострокові) 294 Дата проведення Регіональні правові документи та вид виборів щодо виборів в Україні 1998 р. Рекомендації ОБСЄ по спостереженню за вибо- Парламентські рами 1997 р. 1998 р. Органів місцевого Всі наведені вище самоврядування Декларація Стамбульської зустрічі на вищому 1999 р. рівні 1999 р. Президентські Хартія європейської безпеки ОБСЄ 1999 р. Всі наведені вище. 2000 р. Керівні принципи для конституційних референ- Загальноукраїнський думів на національному рівні 2001 р. (Венеціанська референдум комісія) Кодекс належної практики у виборчих справах 2002 р. (Венеціанська комісія) 2002 р. Конвенція про стандарти демократичних виборів, Парламентські виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав 2002 р. 2002 р. Вибори органів Всі наведені вище місцевого самоврядування 2004 р. Керівництво з оцінки виборчого процесу 2003 р. Президентські (Венеціанська комісія) вибори Кодекс належної практики у виборчих справах 2005 р. (Венеціанська комісія) Керівництво по спостереженню за виборами 2006 р. 2005 р. (ОБСЄ) Парламентські Декларація принципів міжнародного спостере­ ження за виборами 2006 р. прийнята на засіданні Виконавчої Ради Асоціації організаторів виборів країн Центральної та Східної Європи 2006 р. Вибори Керівництво по спостереженню за місцевими органів виборами 2003 р. (ОБСЄ) місцевого самоврядування 2007 р. Парламентські Всі наведені вище (дострокові) 295 Після прийняття Угоди про Партнерство та Співробітництво між Європейським Союзом і Україною від 14 червня 1994 р. Венеціанська комісія здійснювала детальний аналіз конститу­ ційного договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціону­вання дер­ жавної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року, Конституції України 1996 р. і таке ін. Проте громадськості Ук- раїни вона стала відомою після категоричного висновку про неконституційність проведення референдуму в Україні 2000 р. На підставі рішень Венеціанської комісії Моніторинговий комітет Парламентської Асамблеї Ради Європи прийняв 8 березня 2000 р. пропозицію Асамблеї «припинити членство України в Раді Європи, якщо так званий «референдум» з реформи інститутів влади, призначений на 16 квітня, відбудеться за існуючих обставин». Безумовно така думка сприяла прийняттю Конституційним Судом України рішень про виключення з переліку питань, винесених для всенародного рішення, питань про недовіру Верховній Раді України та можливість прийняття Конституції України всеукраїн­ ським референдумом. Загальновідомо, що результати референду­ му так і не набули чинності. Протягом 2000–2004 рр., в період електоральних кампаній, Венеціанська комісія неодноразово розглядала законопроекти щодо виборчого законодавства України, висловлювала рекомен­ дації та побажання стосовно їх удосконалення, проте вони були поодинокими і не мали системного характеру. Зауважимо, що проведення референдуму в Україні в 2000 р. із порушенням усіх можливих засад та із використанням небаченого досі адміністративного ресурсу послужило причиною прийняття Керівних принципів для конституційних референдумів на національному рівні 2001 р. Новий етап у діяльності Європейської комісії за демократію через право щодо України почався з 8 вересня 2005 р., коли був підписаний План співпраці між Центральною виборчою комісією та Координатором проектів ОБСЄ в Україні для проведення діяльності, пов’язаної з виборами в рамках проекту «Сприяння подальшому удосконаленню практики демократичного управління в Україні». Тільки протягом 2006–2008 рр. було прийнято 24 документи прямо чи опосередковано дотичних до виборчого 296 права України. Вони свідчать про такі основні форми діяльності як коментарі, попередні висновки та висновки щодо виборчого законодавства, а також практичні семінари для суддів та членів виборчих органів. Моніторинг основної діяльності Венеціанської комісії щодо України міститься у таблиці 2. Серед них, звичайно, найважливішими є висновки щодо проек- ту Закону «Про державний реєстр виборців», щодо Закону України «Про вибори народних депутатів України», про законодавче за- безпечення проведення дострокових виборів в Україні у 2007 р., щодо поправок до проекту Закону про статус народних депутатів України, щодо проекту Закону про парламентську опозицію. Негативна оцінка Венеціанської комісії окремих положень цих нормативних актів мала небажані наслідки для України. Зокре- ма, Комітет з питань іноземних справ Європарламенту визнав можливість європейської перспективи України, але відмовився надати їй статус «потенційного кандидата». Таблиця 2 Діяльність Венеціанської комісії щодо виборів в Україні 2006–2008 рр. Основні документи Дата Форми діяльності щодо виборів в Україні, прийняті Венеціанською комісією Попередній висновок Венеціанської ко- місії та ОБСЄ/БДПІЛ щодо проекту За- кону про державний реєстр виборців України, запропонований народними 20 січня Попередній депутатами України О. Задорожним та 2006 р. висновок Ю. Ключковським, прийнятий Радою Демократичних Виборів на 15 засіданні (15 грудня 2005 р.) та на 65-му пленар­ ному засіданні Венеціанської комісії (16–17 грудня 2005 р.) Висновок Венеціанської комісії та ОБСЄ/ БДПІЛ щодо Закону України «Про ви­бо­ ри народних депутатів України», прийня- 2 березня Висновок тий Радою Демократичних Виборів 2006 р. на 15 засіданні (15 грудня 2005 р.) та на 65-му пленарному засіданні Вене­ціан­ ської комісії (16–17 грудня 2005 р.) 297 Основні документи Дата Форми діяльності щодо виборів в Україні, прийняті Венеціанською комісією Висновок щодо можливостей конс- титуційного та законодавчого удоско- налення гарантування безперервного 22 червня Висновок функціонування Конституційного Суду 2006 р. України, прийнятого Венеціанською комісією на 67-му пленарному засіданні (9–10 червня 2006 р.) Висновок щодо можливості вступу на правах попереднього членства на основі 26 рішення про припинення виконання жовтня Висновок функцій українських парламентарів, 2006 р. прийнята Венеціанською комісією на 68 Пленарному засіданні (13–14 жовтня 2006 р.) 7 березня Коментар до проекту Закону «Про Коментар 2007 р. Парламентську опозицію в Україні» Попередній висновок щодо проекту 8 березня Попередній Закону «Про Парламентську опозицію 2007 р. висновок в Україні» Коментар щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законів України 7 березня Коментар щодо статусу депутатів Верховної Ради 2007 р. Автономної Республіки Крим та міс- цевих рад» Попередній висновок щодо Закону України «Про внесення змін до деяких 22 травня Попередній законів України щодо статусу депутатів 2007 р. висновок Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад» Попередній Попередній спільний висновок Вене- спільний висновок 23 травня ціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо Венеціанської 2007 р. проекту Закону про державний реєстр комісії та ОБСЄ/ виборців України БДІПЛ Попередній висновок про законодавче 29 травня Попередній забезпечення проведення дострокових 2007 р. висновок виборів в Україні 298 Основні документи Дата Форми діяльності щодо виборів в Україні, прийняті Венеціанською комісією Висновок про законодавче забезпечення проведення дострокових виборів в 5 червня Висновок Україні прийняте на пленарному засі- 2007 данні Венеціанської комісії 1–2 червня 2007 р. Попередній висновок щодо проекту 25 травня Попередній Закону «Про Парламентську опозицію 2007 р. висновок в Україні» Висновок щодо Закону України «Про внесення змін до деяких законів України 5 червня Висновок щодо статусу депутатів Верховної 2007 р. Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад» Спільний Спільний попередній висновок Вене­ попередній ціанської комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо 15 червня висновок проекту Закону про державний реєстр 2007 р. Венеціанської виборців України, прийнятий на 71-му комісії та ОБСЄ/ пленарному засіданні 1–2 червня 2007 р. БДІПЛ Коментарі щодо поправок до проекту 10 серпня Коментарі Закону про статус народних депутатів 2007 р. України Семінар для суддів з питань виборів, м. Київ (Висновки Венеціанської комісії 14–15 щодо українського виборчого законо- вересня Семінар давства, межі сприяння дотримання ви- 2007 р. борчих прав відповідно до ст. 3 про- токолу № 1) Однією із причин такого рішення є імовірна невідповідність ук- раїнських реалій щодо виконання третього Копенгаген­ського критерію, і, зокрема, висновок Венеціанської комісії про невід- повідність положень законопроектів «Про опозицію» та «Про імперативний мандат» загальноприйнятим демократичним нор- мам. Висновки базуються на відсутності європейського досвіду формалізації інституту парламентської опозиції, особливо зва- 299 жаючи на порушення прав народних депутатів мати вільний мандат і не належати ні до опозиції, ні до коаліції. Запроваджен- ня партійного імперативного мандата всупереч неодноразовим рекомендаціям міжнародних інституцій кваліфікується як відступ від демократичних норм, що існують в Україні. Надзвичайно вагомим аспектом взаємної співпраці є дове- дення до відома широких кіл наукової громадськості та широко- го загалу пересічних виборців змісту рекомендацій та висновків Венеціанської комісії, резолюцій Європейського Парламенту, висновків міжнародних комісій зі спостереження за виборами завдяки публікаціям у часописах «Вісник Центральної виборчої комісії», «Вибори та демократія» [3, 4, 9, 11, 12]. Таким чином, тісна взаємодія із міжнародними європейськими організаціями, а особливо Європейською комісією за демократію через право сприяє гармонізації виборчого законодавства України відповідно до світових та європейських стандартів виборчого пра- ва. Виконання третього Копенгагенського критерію стане осно- вою для забезпечення виконання першого політичного критерію, вагомим аргументом для пришвидшення євроінтеграційних про- цесів в Україні. Позитивні висновки Венеціанської комісії є не- від’ємним елементом зовнішньополітичної легітимації влади в Україні. Список використаних джерел та літератури 1. Бабін Б. Програмність міжнародного регулювання виборчих правовідносин в Україні / Бабін Борис // Вибори та демократія. – 2007. – № 1 (11). – С. 54–58. 2. Європейська інтеграція України: Політико-правові проблеми / За ред. В. П. Горбатенка: Монографія. – К., 2005. – 332 с. Європейські стандарти регулювання інституту політичних партій та його взаємозв’язку з інститутом виборів // Вибори і демократія. – 2007. – № 4. – С. 80–82. 3. Заключний звіт місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами // Вибори і демократія. – 2005. – № 2. – С. 45–48. 4. Ковальова О. О. Методологія Європейського Союзу з оцінки демо­ кратичності політичних інститутів держав-кандидатів на вступ / Ковальо- ва О. О. // Людина і політика. – 2003. – № 1. – С. 3–9. 5. Концепція Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Схвалена Законом 300 України від 21 листопада 2002 р. № 228-1V // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 3. – Ст. 12. 6. Луць Л. Деякі проблеми європейської правової інтеграції / Луць Л. // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. – Львів, 2002. – Вип. 1 (16). – С. 28. 7. Мельвиль А. Ю. Опыт теоретико-методологического синтеза струк- турного и процедурного подходов к демократическим транзитам / Мель- виль Ю. А. // Полис. – 1998. – № 2. – С. 13. 8. Підписано План співробітництва між Центральною виборчою комісією та Координатором проектів ОБСЄ в Україні // Вісник Центральної Виборчої Комісії. – 2005. – № 1. – С. 12. 9. Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2004. – № 29. – Ст. 367. 10. Резолюція Європейського Парламенту щодо парламентських виборів в Україні // Вісник Центральної Виборчої Комісії. – 2006. – № 2. – С. 40–65. 11. Спільний висновок Венеціанської комісії та Бюро з демократичних інституцій та прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ щодо Закону України «Про державний реєстр виборців» // Вибори і демократія. – 2007. – № 1. – С. 75–82. 12. Documents by Country return to list of countries. Режим доступу: http://www.venice.coe.int/docs/2002/CDL-AD(2002)023rev-ukr.pdf (Дата пе­ регляду 20 серпня 2007 р.). Evhenia Yuriciuk Transformarea sistemului electoral al Ucrainei în contextul aspectelor integrării europene În articol autoarea analizează relaţiile dintre subiectele şi participanţii la procesele electorale din Ucraina şi organizaţiile europene care se ocupă de monitorizarea alegerilor şi legislaţiei electorale în administraţiile publice, în calitate de criteriu minim al democraţiei. De asemenea este oglindită activitatea Comisiei de la Veneţia şi OSCE/BDIDO în cadrul dezvoltării democratice a sistemului electoral ucrainean. Autorul concluzionează că rolul instituţiilor europene în modernizarea, armonizarea şi unificarea normelor electorale în conformitate cu standardele politice mondiale şi europene este foarte important. Recomandările şi concluziile lor au un impact favorabil asupra consolidării democraţiei în Ucraina, devenind un element principal al procesului extrapolitic al legitimităţii autorităţilor. 301 Evheniya Yuriychuk EUROINTEGRATION ASPECTS OF ELECTІONS AND REFERNDUMS IN UKRAINE The body of the article goes on to discuss the problem of interaction of those entitled to vote and run for office in Ukraine with the European organiza- tions who are in charge of monitoring of elections and electoral legislature as democracy criteria. It should be mentioned that Venetian Commission, OSCE (Organisation for Security and Cooperation in Europe)/ODIHR’s (Office for democratic in- stitutions and human rights) activities, promoting democratic development of election process in Ukraine are under discussion. International treaties concerning democratic election standards which are undertaken by Ukraine to implement are analyzed. Principal problems to be resolved in order to avoid accusation of international organization and foreign states in non-democratic elections are discussed. The author articulates the importance of European institutions in upgrad- ing, harmonization and unification of electoral norms according to the Europe- an and world political standards and norms of law. Their recommendations and conclusions facilitate further favorable democracy consolidation in Ukraine as well as they are the integral part of the foreign policy legitimacy of powers. Мірчо Брі, Іоанн Хорга (Орадя, Румунія) Європейські інструменти українсько- румунського транскордонного співробітництва Вступ Є вропейська політика територіальної співпраці щодо зов- нішніх кордонів ЄС містить два основних компоненти: політику єдності та європейську політику сусідства. Політика єдності розроблена саме для усунення розбіжностей між регіонами та країнами-членами Європейського Союзу, між розвиненими і менш розвиненими країнами. В той час, як європейська політика 302 сусідства – абсолютно новий підхід у побудові відносин ЄС з сусідніми країнами, підхід, який виходить за межі традиційного співробітництва1. Транскордонна співпраця з Україною включена в рамкову програму, запропоновану європейськими інструментами сусідства і партнерства. За стратегічним договором з транскор- донного співробітництва на період 2007–2013 рр. за Румунією закріплюється право розвивати прикордонне співробітництво, за фінансової підтримки програми європейського сусідства і партнерства з Республікою Молдова і Україною, в межах тристоронньої програми співробітництва. Прилегла за цією про- грамою територія повинна включати чотири регіони Румунії, які лежать на кордоні з Молдовою, крім того, регіон Сучави та Тульчі на кордоні з Молдовою та регіон Браїла, прилеглий до цього рай- ону. Відповідно до забезпечення, до проекту стратегічного доку- мента включаються також регіони Мараморщини та Сату Маре (додані як території, що прилеглі до Сучави) в спільній робочій програмі транскордонного співробітництва, у форматі чотирьох – з Угорщиною, Словаччиною та Україною. Сучасні кордони є відображенням історичних перепитій. Європейське розмаїття цінується як важлива властивість, яка має використовуватись й примножуватись і надалі. Таке розмаїття можна помітити водночас і в соціальній, і культурній сферах усіх країн і регіонів Європи. Протягом усього періоду розвитку Європи ці соціальні та культурні системи призвели до форму- вання певних політичних і адміністративних структур, а також різних політичних дій. Населення Європи виховувалось і жило в різних соціальних і культурних умовах. Тому воно не бажає руйнувати власні традиції лише для того, щоб гармоніювати з рештою Європи, особливо, якщо це призведе до втрати ідентичності. Незважаючи на свободу пересування по Європі та стирання кордонів, соціальні й культурні розбіжності (вклю- чаючи різні устрої та адміністративні системи) будуть існувати завжди і стикатись на кордоні. Жодна країна ЄС, а також поза його межами не намагатиметься змінити свій традиційний лад, владу або юрисдикцію в залежності від ситуації в прикордонній 1 «Cooperare Transfrontalieră», http://europaindirect.ecosv.ro/cooperare_trans.htm (Дата перегляду 20 березня 2009 р.). 303 зоні. Більше того, жодна країна ніколи не зможе повністю гармонізувати своє законодавство відповідно до законодавства сусідніх країн. А результати стануть відчутними через довший проміжок часу: економічні, соціальні та юридичні проблеми і перешкоди, які з’являться в процесі співпраці, вплинуть на лю- дей з обох боків кордону2. Однак транскордонне співробітництво – не нове поняття. Люди і товари перетинали непостійні європейські кордони (зі змінним рівнем прикордонних послаблень) протягом останніх кількох сторіч. Проте після Другої світової війни Західна і Східна Європа були розділені на два ідеологічні та географічні ворогуючі табори. У Східній Європі посилилось політичне зна- чення міжнародних кордонів, а ступінь їх відкритості, відповідно, зменшився. Перетинати кордони стало не просто важко, а прак- тично неможливо. Кордони стали нездоланними бар’єрами між людьми3. Водночас, Західна Європа значно зменшила значення політичної та економічної функції міжнародних кордонів після вступу в силу концепції Європейського співтовариства. Дво- та тристороння місцева та регіональна співпраця в та- кому ключі мала б попереджати й долати не лише конфлікти і психологічні бар’єри, а й більшою мірою спрощувати процес встановлення партнерства з метою зменшення існуючих роз- біжностей єврорегіонів або подібних структур. Транскордонне співробітництво – результат європейських устремлінь, згідно з яким має встановлюватись партнерський рівень стосунків як на місцевому, так і на регіональному рівнях. Виникнення явища єврорегіонів пов’язують з розвитком місцевих автономій та регіоналізації, співробітництво в межах єврорегіонів полягає в створенні прямих зв’язків між регіонами і спільнотами з обох боків кордону. В Західній Європі такі єврорегіони працюють досить продуктивно і переваги від такої співпраці можна побачити в покращенні економічних та комерційних відносин між країнами- членами, обмін у культурній та науковій галузях, налагодження 2 Amalia Sturza, Cross-Border Cooperation and Neighborhood Programs Between Romania and Ukraine, in Ioan Horga, Suli-Zakar (coord.), Challenges and Perspectives in the Regional and Euroregional Issues in the New Europe, Oradea–Debrecen, 2006. – Р. 182. 3 Там само. 304 міжлюдських контактів, співпраця в галузі захисту довкілля, роз- виток транскордонного співробітництва в різних галузях. Важливе значення для цієї співпраці має фінансування з боку ЄС та інших фінансових міжнародних організацій з інвестиційних фондів та програм співпраці в цьому регіоні. 1. Єврорегіони – складова транскордонного співробітництва Термін «regio» походить від латинського «regere» та означає – позначати, малювати лінію, кордон. У стародавньому Римі термін «regio» застосовувався, швидше за все, для демаркації певних територій, аніж управління ними. Єврорегіони чи будь-які інші форми транскордонного співробітництва «не мають на меті запровадження нового ладу регіонального управління через добровільні асоціації різноманітних адміністративних структур або національних кордонів4.» Єврорегіони можна визначити як райони або регіони не лише економічного втручання, через яке дві або більше держав спільно використовують матеріальні і людські ресурси, ініціюючи та здійснюючи сільськогосподарські, промислові, транспортні, комунікаційні, туристичні та бізнесові програми5. За допомогою таких програм встановлюються відно- сини за спільними інтересами, а місцева влада отримує повно­ важення в міжнародному порядку6. Концепція єврорегіонів, як і співробітництво у формі міжнародних систем у Європейському просторі, заснована на стабільності, співпраці громадянського суспільства та спільності економічних і політичних інтересів. Відповідно до цієї концепції, Європа майбутнього – це не лише Європа держав, але й Європа регіонів із спільними економічними, політичними і військовими інтересами на міжнародному рівні7. 4 Alexandru Ilieş, România. Euroregiuni, Editura Universităţii din Oradea, Oradea, 2004. – P. 23. 5 Silviu Neguţ, Les eurorégions, in Révue Roumaine de Géologie, Géophyique et Géographie, 1998, tome 42. – P. 148. 6 Mihail Rariţa, Euroregiunile – începutul unei noi Europe, in Analele Universităţii Dunărea de Jos, Filosofie, http://www.filosofie.ugal.ro/anale%204/rarita.doc (Дата пе- регляду 18 березня 2009 р.). – P. 231. 7 Euroregiunea – viitoarea forma a cooperării transfrontaliere», http://www.euractiv.ro/ uniunea-europeana/articles%7CdisplayArticle/articleID_5260/Euroregiunea-viitoarea- forma-a-cooperarii-transfrontaliere.html (Дата перегляду 20 березня 2009 р.). 305 Згідно визначення, єврорегіони – території, розташовані вздовж державних кордонів, часто віддалені від столиці. В Центральній і Східній Європі такі прикордонні території особливо піддаються негативному впливу трансформацій, що мали місце в регіоні: високий рівень безробіття, слабкий розвиток, відсутність інозем­ них інвестицій, слабкі державні підприємства. При залученні приватного сектора розвитку та іноземних інвестицій можна побудувати довіру в прикордонних територіях і розворушити нестійку ситуацію в економічній, соціальній і політичній сферах зі своєю здатністю до конфліктів. Одна з базових основ концепції єврорегіонів – створення можливості для транскордонного еко­ номічного, соціального і політичного співробітництва. У деяких частинах Центральної і Східної Європи, особливо в Карпатському єврорегіоні, межа між конфліктом і співробітництвом є досить невиразною. Румунія ратифікувала угоду про транскордонне співро- бітництво в 1998 р., встановивши, таким чином, легальну про- граму транскордонного співробітництва, згідно якої, місцева влада, спільноти та організації можуть співпрацювати з сусідніми країнами вздовж кордону. Згідно з румунським законодавством, до інституцій, які можуть презентувати інтереси держави в цій сфері, відносять регіональні та місцеві ради. Нині Румунія входить до 11 єврорегіонів8: перший – Карпатський єврорегіон, єврорегіон Дунай – Кріс – Муреш – Тіса, єврорегіон Дунай 21, єврорегіон Сірет – Прут – Ністру, єврорегіон Верхнього Прута, єврорегіон Нижнього Дунаю, єврорегіон Джурджу – Русе, Дунайський єврорегіон, єврорегіон Південного Дунаю, єврорегіон Дунай – Добруджа, єврорегіон «Середній Дунай – Айрон Гейтс»9, а також єврорегіон Біхор – Хайду – Біхар. Єврорегіони є новою моделлю співпраці, яку впроваджує Румунія, незважаючи на соціальне і політичне середовище, яке не сприйняло таку позицію. І хоча влада на місцях і досі має певні адміністративні та фінансові проблеми в процесі кооперації, Румунії вдалось завершити безліч проектів і отримати великий 8 Alexandru Ilieş, op. cit. – P. 9–12. 9 See the site of Romanian Minister of Foreign Affairs, http://www.mae.ro/index. php?unde=doc&id=7283 (Дата перегляду 18 березня 2009 р.). 306 досвід, що стане в пригоді після румунської інтеграції. У Захід­ ній Європі єврорегіони є дуже ефективними механізмами, які безпосередньо підтримуються створеними Європейською Комісією фондами, покликаними заохочувати такий тип співпраці через програму INTERREG, для країн-членів ЄС та програму PHARE – для країн-сусідів ЄС та майбутніх членів10. Таким чином, транскордонне співробітництво з Україною здійснюється в рамках угоди про Європейське сусідство і партнерство та операційні програми транскордонного співробітництва. 1.1 Румунія та Україна як складові єврорегіонів Існує три єврорегіони, що включають українські та румунські території. Це – Карпатський єврорегіон, єврорегіон Нижнього Дунаю та єврорегіон Верхнього Прута. Карпатський єврорегіон (1993) – єдиний найбільший в межах території 104,989 км2 і населенням близько 10 млн. людей. Він охоплює частину території п’яти країн (Угорщина, Румунія, Словаччина, Україна та Польща) і характеризується розмаїттям національностей, культур та віросповідань. За даними Інституту Східно-Західних досліджень, Карпатський єврорегіон є «мікрокосмом нової Європи, що складається із нестабільної суміші націй і людей»11. Є, принаймні, три принципових аспекти такої нестабільності: етнічна приналежність, релігія та ізоляція. Район Карпатських гір та річки Тісра багатьма міжнародними експертами вважався регіоном підвищеної нестабільності, подібно до ситуації, що спалахнула в колишній Югославії. Карпатський єврорегіон, наголошує Інститут у доповіді за 1994 рік, «є одним із найбільш суперечливих регіонів Європи із значним потенціалом як до співпраці, так і до конфліктів. До того ж, цей віддалений і економічно слаборозвинений регіон був значною мірою нерозпізнаний центральними урядами і західними програмами підтримки»12. 10 Amalia Sturza, op. cit. – P. 183. 11 Zofia Kordela-Borczyk, The Case for Economic Cooperation and Development in the Central Carpathian Region: The Euroregion Model, http://www.dartmouth. edu/~gsfi/gsfiweb/htmls/papers/index.htm (Дата перегляду 12 березня 2009 р.). 12 Там само. 307 Карпатський єврорегіон має на меті: • просування місцевих інтересів залучених регіонів шляхом налагодження економічних, культурних, наукових та тури- стичних зв’язків у сусідніх країнах; • вплив на зменшення напруги та побудову добросусідських відносин; • лобіювання серед місцевих влад ідеї покращення транс- кордонного руху, відкриваючи нові прикордонні пункти; Румунські пріоритети в єврорегіоні стосуються покращення і розвитку пропускного пункту від Халмеу до Тарна Маре. До прикордонних територій регіону належать: в Угорщині – регіони Боршод–Абауй–Земплен, Хайду–Біхар, Хевес, Яс–Надь- кун–Сольнок, Сабольч–Сатмар–Берег, у Польщі – Підкарпатський регіон, у Румунії – регіони Біхор, Ботошани, Марамарош, Салай, Сучава, Сату Маре, в Словаччині – регіони Кошіце та Пресов, в Україні – Чернівецька, Івано-Франківська, Одеська, Закарпатська області. Єврорегіон Нижнього Дунаю (1997) охоплює частину тери­ торій Молдови, України та Румунії. Географічно розташований в центрально-східній частині Румунії, Молдові та на південно­ му заході України13. На цій території, площею 53,3 тис. км2, проживає близько 4 млн. чоловік. Згідно Основного догово- ру, єврорегіон «Нижнього Дунаю» включає: в Молдові – Кахул, Кантемір, Вулканєшті, в Румунії – Браїла, Галаті, Тульча та Одесь- ку область в Україні. Серед проектів14, запропонованих єврорегіонами, варто зга- дати такі: створення стратегії розвитку єврорегіону Нижній Дунай, впровадження тристоронньої транскордонної програ- ми між Україною, Румунією та Молдовою на 2007–2013 рр., за- снування прикордонного пункту Ісачеа – Орловца для товарів та пасажирів, покращення умов перетину кордонів по маршру- ту Тульча – Ізмаїл; створення органу швидкого реагування в разі стихійного заселення дельти Дунаю, створення центру транс­ кордонної інформації, сприяння розвитку зеленого туризму в 13 Alexandru Ilieş, op. cit. – P. 95. 14 See the site of Romanian Minister of Foreign Affairs, http://www.mae.ro/index. php?unde=doc&id=33347 (Дата перегляду 18 березня 2009 р.). 308 єврорегіоні, складання мап культурного туризму в межах території єврорегіонів, розвиток спільних туристичних продуктів і послуг в Тульчі й Одесі, заснування центру продажу риби в Галаті з ме- тою збуту європейським партнерам, відновлення транспортних з’єднань Румунія – Україна – Молдова, запровадження маршрутів Галаті – Джурджулешті (Молдова) – Рені (Україна), налагоджен- ня прямих сполучень між аеропортами Одеси і Тульчі. Єврорегіон Верхнього Прута (1997) включає також регіони Молдови, України та Румунії. До прикордонних територій ре­ гіону відносять: в Румунії – Сучаву та Ботошани, в Молдові – Бельці та Єдинці, в Україні – Чернівецьку область. Цей єврорегіон утворено з ініціативи Румунії і включено в Договір про добросусідські відносини і співпрацю між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р.15, що передбачає створення поса- ди секретаря та комітетів, які мають працювати з різноманітних питань і навіть президентство. Незважаючи на критику після підписання угоди, цей єврорегіон став оригінальною ідеєю, що пропонувала шляхи вирішення проблеми ставлення Румунії до українських територій та проблеми північно-східної частини. Було організовано міжнародні наукові конференції з проблем міжетнічних взаємин та захисту довкілля, обміну досвідом в адміністративній, соціально-економічній, культурній та освітній сферах, скасуванні податків та місцевих зборів при перетині кордону приватними особами, що населяють єврорегіон16. Єврорегіон підпадає під категорію територій з потенційно ви- соким функціональним рівнем та вимагає визначення шляхів знаходження взаємозв’язків між двома системами зі спільними традиціями, але різними з точки зору приналежності до ЄС. 2. Європейські інструменти стимуляції добросусідських відносин між Україною та Румунією Україна – найбільша країна на території Центральної та Східної Європи. Те, як вона розвиває відносини з сусідніми країнами, є надзвичайно важливим як для України, так і для інших держав, Alexandru Ilieş, op. cit. – P. 74. 15 16 Roxana Mazilu, Euroregiunile – realitate şi confuzii, in Cadran Politic, http://www. cadranpolitic.ro/view_article.asp?item=1692 (Дата перегляду 22 березня 2009 р.). 309 а крім того є запорукою стабільності й безпеки для Європи. З цієї точки зору, українсько-румунські взаємини є надзвичайно важливим фактором, особливо після інтеграції Румунії до ЄС. Як європейська держава, Румунія займає близько 1800 км зовнішнього кордону ЄС, включаючи кордон уздовж Дунаю та відкритий кордон по Чорному морю. ЄС підтримує прагнення Румунії в побудові добрих стосунків з Україною. Україна скористалася перевагами програми TACIS з Транс­ кордонного співробітництва, яка розпочалася у 1996 р. з метою фінансування транскордонних ініціатив на західному кордоні країн-членів ЄС та країн з заходу Росії: Білорусії, Молдови, України. Програма СВС TACIS сконцентрована на питаннях прикордонних стосунків, а саме: пільги при перетині кордонів, транскордонне співробітництво, довкілля. TACIS СВС – підпрограма TACIS, яка покликана сприяти здійсненню економічних реформ та розбудові молодих незалежних регіонів Монголії. TACIS СВС головним чином зосереджена на: • важливості проектів транскордонного співробітництва (ста­більних стосунках і партнерстві, визначенні слабких та сильних сторін партнерства, розуміння мотивацій та цілей). • надійне співробітництво (дії, спрямовані на місцеву під­ тримку, залучення місцевих партнерів, перевізна здатність, вплив на групи та беніфецарії). Стосовно цього Європейська Комісія запропонувала, окрім вже існуючих інструментів співпраці (PHARE CBS, INTERREG, TACIS, CARDS), представити новий інструмент сусідства, який мав би на меті допомогти прикордонним територіям країн. З цією метою в 2007 р. розпочав дію новий інструмент сусідства, який має на меті: • стимуляцію стабільного економічного та соціального роз- витку в прикордонних районах; • співпрацю з метою подолання спільних викликів з боку на- вколишнього середовища, охорони здоров’я, попереджен- ня і боротьби з організованою злочинністю; • гарантування безпеки та дієвості кордонів; • посилення міжлюдських взаємин. 310 Спільна програма Румунія–Україна–Республіка Молдова на 2007–2013 рр. Інструмент європейського сусідства і партнерства, спільна програма ENPI CBC Румунія–Україна–Республіка Молдова на 2007–2013 рр., встановлює основи транскордонного спів- робітництва в європейській політиці сусідства, яка має на меті не допустити появу нових розбіжностей між ЄС та його сусідами, а також забезпечити їм можливість брати участь в різноманітних ініціативах через тіснішу економічну, політичну, культурну та безпекову співпрацю. Згідно з документом, наступні території складають основу програми: румунські регіони – Су- чава, Яси, Ботошани, Васлуі, Галаті, Тульча, українські області – Одеська й Чернівецька та територія Молдови. Окрім того, до про- грами були включені прилеглі до названих регіонів території, які можуть впливати на співпрацю в прикордонному регіоні. В Румунії – регіон Браіли; в Україні – Івано-Франківська, Він- ницька області, десять районів Хмельницької та дванадцять районів Тернопільської областей17. Мета програми – покращити економічну, соціальну ситуацію та стан захисту навколишнього середовища в контексті захисту кодонів, інтенсифікація контактів між партнерами з обох боків кор- дону. Основні цілі Стратегії ENPI CBC переслідують три основних пріоритети: Пріоритет 1. Побудова більш конкурентоздатної економіки прикордонних територій з метою покращення економічних по­ казників шляхом урізноманітнення та модернізації економіки в раціональний спосіб. Пріоритет 2. Підтримка довгострокових рішень у ході підго­ товки до надзвичайних ситуацій, вирішення проблем довкілля, з якими зіштовхуються прикордонні райони, особливо таких, у яких слід діяти скооперовано. Пріоритет 3. Посилення зв’язків між людьми та спільнотами, що проживають в прикордонній зоні. 17 Programul Operaţional Comun România–Ucraina–Moldova 2007–2013, http:// www.fonduri-structurale.ro/Document_Files//transfrontaliera/00000041/yujkx_POC_ Ro-Ua-Md_feb_romana.pdf (Дата перегляду 22 березня 2009 р.). 311 Технічна складова програми передбачає її ефективне впровад- ження за допомогою адміністративної та технічної підтримки і збільшення допомоги при підготовці та моніторингу. Фінансовий внесок ЄС до програми склав загалом 126,718,067 млн. євро. Країни-партнери повинні вкласти зі своїх власних ре- сурсів мінімум 10% від вкладу ЄС для здійснення сумісного фінансування проектів (окрім технічної допомоги). Операційна програма матиме Об’єднаний технічний секрета­ ріат, що працюватиме в двох напрямках: Регіональне пред- ставництво транскордонного співробітництва в Сучаві (штаб- квартира) та Регіональне представництво транскордонного спів­ робітництва в м. Яси. В процесі впровадження Об’єднаний технічний секретаріат виконуватиме такі завдання: • надання інформації, реклами та здійснення зв’язків з громадськістю з метою висвітлення можливостей, запро- понованих операційною програмою Румунія – Україна – Республіка Молдова; • координація розвитку діяльності проектів, організовуючи «дні відкритих дверей» для потенційних учасників на основі розгляду заяв, заснування центрів інформаційної та технічної підтримки, «гарячих ліній»; • збір та реєстрація заяв, організація оціночних засідань та забезпечення роботи оціночних комітетів; • координація та нагляд за роботою представництв Об’єд- наного технічного секретаріату; • співпраця з відповідними до діяльності програми орга- нізаціями та інституціями; • допомога беніфеціаріям в організаційному процесі, коорди-нації та моніторингу програм, включаючи галузеві візити18. 18 http://cbc.mie.ro/Moldova/1pub/read.php?art_name=7_1%20-%20postaderare%20 coop%2E%20 transfrontaliera%20-%20RO#2_1_1 (Дата перегляду 10 березня 2009 р.). 312 Операційна програма транскордонного співробітництва Румунія – Україна – Угорщина – Словаччина19 Відповідно до забезпечення проекту документа, до програми залучено два румунських регіони – Марамареш та Сату Маре. Територія дії: • Угорщина: Сабольч–Сатмар–Берег; • Румунія: регіон Марамареш та Сату Маре; • Словаччина: регіон Прящивщини, Ксічки; • Україна: Закарпатська та Івано-Франківська області. Стратегічний ENPI CBC 2007–2013 встановлює загальний курс та засоби дій ЄС в межах транскордонного співробітництва. До них належать: • посилення економічного і соціального розвитку прикор- донних територій; • злагоджений підхід до спільних викликів та загроз з боку навколишнього середовища, охорони здоров’я, попере- дження та боротьба з організованою злочинністю; • гарантування безпеки та дієвості кордонів; • посилення міжлюдських взаємин. Із перерахованих засобів випливають пріоритети, кожен з яких має свою мету, що полягає в: Пріоритет 1: посилення економічного та соціального розвитку; Пріоритет 2: покращення стану довкілля; Пріоритет 3: покращення рівня ефективності управління кор- донами; Пріоритет 4: підтримка розвитку міжлюдських взаємин. Операційна програма транскордонного співробітництва в басейні Чорного моря20 У цій програмі беруть участь 10 країн: Болгарія, Молдова, Україна, Росія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Туреччина та Греція, виконавчий орган програми працюватиме в Румунії. Територія дії: Південно-східний регіон Болгарії – Сєвєроізто­ чен, Югоізточен; в Росії – Ростов, Краснодар, Адигея; в Україні – 19 http://www.fonduri-structurale.ro/Detaliu.aspx?t=transfrontaliera (Дата пере- гляду 22 березня 2009 р.). 20 Там само. 313 Одеса, Миколаїв, Херсон, Крим, Севастополь, Запоріжжя, До- нецьк; Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан (вся територія); Греція – Кентріки; Македонія – Тракі Анатоліки; Туреччина – Істам- бул, Текірдаг, Коцаелі, Зонгулдак, Кастамону, Самсун, Трабзон. Загальні цілі програми – підтримувати інтенсивніший еконо­ мічний та соціальний розвиток в басейні Чорного моря, заснова- ний на співпраці та тісному регіональному співробітництві. Ці цілі побудовані на сприянні місцевого розвитку, спільних цінностей, розвитку рівності, зменшення рівня гендерної дискримінації та цінування жіночого внеску в економічний та соціальний розви- ток, покращення стану навколишнього середовища та сприяння культурній інтеграції, взаємообміну між країнами Чорномор­ ського басейну21. Бюджет кожної програми складається з 50% від Європейського фонду регіонального розвитку, що представляє вклади країн- членів та доповнений рівними відрахуваннями (50%) від бюдже- ту «закордонних справ», що являє собою спільне фінансування третіх країн. Дві суми додаються в спільний бюджет, що може використовуватися для спільної вигоди країн-членів та третіх країн. Територія дії в Румунії охоплює північно-західну, північно- східну, південно-східну частину країни та включає п’ять ре­ гіонів, що є адміністративними одиницями рівня NUTS III: Сату Маре, Марамареш, Сучава, Ботошани, Тульча. Територія охоплює 32,760 км2, що складає 13,74 % загальної площі Румунії. Населення території – 2,366,179 млн. чоловік, що складає 10,56% населення Румунії. Щільність населення в регіоні є надзвичайно нерівномірною: в Ботошанах вона складає 93,35 чол./км2, а в регіоні Тульча – 30,9 чол./км2. Територія дії в Україні включає південно-західну, південно- східну та північно-східну частину країни. Український кордон включає п’ять регіонів: Чернівецька, Закарпатська, Івано-Фран­ ківська, Одеська області. Загальна територія 68,100 км2, складає 11,2% загальної площі України. Цю площу населяє 6,654,900 чол., що складає приблизно 12,6% загальної кількості населення країни. 21 http://www.fonduri-structurale.ro/Document_Files//transfrontaliera/00000041/ ac8lk_Fisa%20program%20 Marea%20 Neagra.pdf (Дата перегляду 22 березня 2009 р.). 314 Рівень економічних відносин між країнами досить незнач­ ний. Хоча рівень імпорту і експорту на кордоні вищий, ніж власне в країні, він досі є недостатнім. Таку ж ситуацію можна помітити і в інвестиційній сфері. Рівень економічного розвитку прикордонних територій є досить низьким, а рівень ВВП є нижчим від національного. Одеса – єдиний виняток, де місцевий ВВП є вищим від національного. Одним з можливих шляхів акселерації економічного розвитку цих територій є розвиток малого і середнього бізнесу, як подолання проблеми закриття старих підприємств та економічних реформ. Аналіз свідчить, що ця територія має великий потенціал для розвитку туризму, що міг би розвиватися краще при тіснішій співпраці між країнами. Розвиток малого та середнього бізнесу є дуже важливим завданням для цього регіону, так як обидві країни мають прога­ лини в цій сфері. Більша частина малого та середнього бізнесу прикордонної Румунії залучена в комерційній сфері, виробництві та сфері послуг. Розвиток малого та середнього бізнесу обох країн уповільнений браком інформації, що стосується довготермінових кредитів, отриманих для інвестицій, та в деяких випадках, браком підтримки місцевої влади, що подвоює податки та посилює адміністративні бар’єри. Що стосується розвитку туризму, то тут проблеми виникають через брак базових туристичних умов (доступ до громадських зручностей в сільській місцевості є обмеженою, особливо в Україні), недостатня інтегрованість інформаційних систем, що дозволила б взаємний доступ країн до інформації, недостатня кількість пунктів перетину кордонів, брак фахівців у туристичній сфері. Головною туристичною принадою в регіоні є природній краєвид (дельта Дунаю, гори, ріки), розписані церкви в Сучаві, більшість з яких знаходяться під протекцією ЮНЕСКО, істо­ ричні та архітектурні пам’ятки, природні резервації, традиції, святкування та ярмарки. Інфраструктура є ще однією проблемою обох країн. Дороги в цьому регіоні знаходяться в жахливому стані, транспортне з’єднання перебуває в стані, що не відповідає рівню розвитку міст та сіл. Стан залізничного сполучення в прикордонному регіоні – гірший від загальнонаціонального. Система постачання 315 води на Румунському кордоні покращилась, особливо в міських районах, але розвиток каналізаційних систем та систем очистки води залишається на низькому рівні. В Україні ситуація ще гірша. Система постачання води дуже стара, тому Україна потребує знач­ них капіталовкладень в цю сферу. Загальна довжина українсько- румунського кордону – 649,4 км, з яких 273,8 км по суходолу, 343,9 км по річці, 31,7 км по морю. При цьому країни сполучають лише 9 доріг, 5 залізниць та 4 пункти перетину кордону. Беручи до уваги всі ці аспекти, ми відчуваємо потребу в регіональній співпраці між цими країнами. В програмах спів- робітництва була використана інформація, отримана в результаті проведеного між країнами SWOT-аналізу. Висновки Стратегії регіонального розвитку мають різні риси впрова­ дження та росту. У країнах ЄС вони орієнтовані на створення необхідних умов для покращення ситуації в регіонах та розвиток національних економік. Для країн, що лише прагнуть стати чле- нами ЄС – це регіональний розвиток гідних економічних зв’язків, мінімізація розбіжностей між регіонами з точки зору безробіття та наявної інфраструктури. Розвиток регіональних програм, покликаних стимулювати транскордонне співробітництво між Україною та Румунією, від­ бувається за сприянням ЄС. Імплементація спільних стратегій заснована на базових угодах єврорегіонів, операційному розвит- ку транскордонного співробітництва та розширення зв’язків між українськими й румунськими інституціями. Mircho Brie, Ioan Horga Instrumentele europene ale cooperării transfrontaliere ucraineano-române Extinderea Uniunii Europene a dus la dezvoltarea programelor regionale, create pentru stimularea cooperării transfrontaliere între Ucraina şi România. Aplicarea unor strategii comune, axate pe acordurile de bază ale euroregiunilor, şi dezvoltarea accelerată a colaborării transfrontaliere au dus la intensificarea relaţiilor dintre instituţiile ucrainene şi româneşti. Cooperarea teritorială 316 europeană în problemele frontierelor exterioare are două componente de bază: politica unităţii şi politica europeană a vecinătăţii. Politica unităţii a fost elaborată special pentru înlăturarea discrepanţelor dintre regiunile şi ţările membre ale UE, ţările dezvoltate şi mai puţin dezvoltate. Totodată, politica europeană de vecinătate este o modalitate absolut nouă de construire a relaţiilor UE cu ţările vecine, modalitate care depăşeşte cadrul unei cooperări tradiţionale. Frontierele actuale sunt rezultatul peripeţiilor istorice. Diversitatea europeană este apreciată drept o proprietate importantă, care trebuie folosită şi înmulţită în viitor. Această diversitate poate fi întâlnită în sfera socială şi culturală din toate ţările şi regiunile Europei. Concepţia euroregiunilor, ca şi cooperarea în cadrul sistemelor internaţionale în spaţiul european, este structurată pe stabilitate, dar şi pe colaborarea societăţii civile şi comunitatea de interese politice şi economice. Conform acestei concepţii, Europa de mâine este nu numai o Europă a statelor, ci şi o Europă a regiunilor, cu interese economice, politice şi militare comune pe plan internaţional. Mircea Brie, Ioan Horga THE ROMANIAN-UKRANIAN CROSS-BORDER COOPERATION AS THE EUROPEAN INSTRUMENTS The extention of the European Union favored the development of regional programmes designed to stimulate cross-border cooperation between Romania and Ukraine. The implementation of common policies established by the constitutive agreements of the Euroregions, and operational development of cross-border cooperation have led to the increase of contacts between Romanian and Ukrainian institutions. The European territorial cooperation at the European Union’s outer borders has two major components: Cohesion Policy and European Neighborhood Policy. Cohesion policy is designed to reduce disparities between regions and Member States of the European Union, between developed and less developed countries while the European Neighborhood Policy is a new approach in the relations between the EU and its neighbours, an approach that exceeds the traditional one based on cooperation. The frontiers represent the history’s after-effects. Europe’s diversity is considered a valuable characteristic which should be exploited and promoted. This diversity can be noticed in the social and cultural life of all the countries and regions from Europe. The concept of Euroregion, as well as the cooperation in the international system form imposed in the European area is based on the strength and collaboration of the civil society 317 and the mutual economic and political interests. According to this concept, the future Europe can be understood not only as a Europe of states, but also as a Europe of Regions having economic, political and military interests at an international level. Василь Веренько (Чернівці, Україна) Діяльність румунської опозиції у 2004–2007 рр.: досвід та уроки для України Н а сучасному етапі політична опозиція відіграє важли- ву роль у будь-якому демократичному суспільстві. Вона забезпечує зміну політичних сил та груп біля керма державного апарату, кадрове оновлення у структурах влади, а також здійснення контролю за владою [12, р. 156]. У сучасній політологічній літературі прийнято розрізняти такі види опозиції: стосовно системи влади – лояльна і нелояль- на опозиція; за місцем дії  – парламентська і непарламентська опозиція; за способом дії  – системні і ситуаційно-орієнтовані опозиційні дії тощо. Ці види і форми опозиції залежать від потенціалу політичних конфліктів, від міри їх реалізації в політичному процесі, від розстановки політичних сил, міри їх зрілості і готовності до тих чи інших політичних дій. У разі, коли потенціал конфліктів ста- новить реальну загрозу консенсусу в суспільстві та державі, мова йде вже про фундаментальну опозицію або навіть про революційні рухи. Листопадово-грудневі (2004 р.) виступи «помаранчевих» в Україні є яскравим зразком переростання опозиції у революційний рух, спрямований на захоплення державної влади, здійснення про- гресивних суспільних перетворень. У центрі політичних декларацій, з якими опозиція звертала- ся до народу, закликаючи його на протистояння існуючому ре- 318 жиму, стояли корінні проблеми життєдіяльності суспільства – економічні, політичні, соціокультурні. При цьому опозиція, як правило, звинувачувала владу в неспроможності, нездатності й небажанні розв’язати вузол суперечностей, доведених до глобаль- ного суспільного конфлікту. Вона наголошувала на кон­сер­ватизмі, корумпованості влади, наявності у ній переплетіння «інтересів кланів» та «сім’ї» тощо. Конструктивні пропозиції що­до майбутніх перемін лише декларувалися, причому на рівні загальних га- сел – привабливих та перспективних для кожного, хто попадає в орбіту опозиційного протистояння. Доціль­ність, обґрунтованість, забезпеченість, повнота цих пропозицій здебільшого не обгово- рювалася. «Революційна опозиція» діяла за принципом «економії часу і енергії». Головна мета полягала у захопленні державної вла- ди, з вершин якої пропозиції щодо майбутніх перетворень будуть виглядати більш солідними, ніж у період протистояння. Загалом тематика дослідження політичної опозиції у Румунії впродовж тривалого часу ігнорувалася. Одні з перших праць, присвячені опозиційній проблематиці, відображають революційні події 1989 р. Однак специфіка того часу не могла в повному обсязі та в різних аспектах відобразити значення опозиційної діяльності на подальший розвиток румунського суспільства. На сучасному етапі найбільшу увагу вивченню діяльності опозиційних партій у Румунії, Україні та Молдові, їх порівняльному аналізу, приділяє відомий дослідник В. Брутер [1; 2]. Враховуючи недостатню вивченість вище зазначених питань, автор статті поставив перед собою за мету проаналізувати діяльність політичної опозиції у Румунії в 2004–2007 рр. у контексті демократизації румунського суспільства. Політичний досвід засвідчує, що прихід опозиції до влади може бути здійснено такими головними шляхами: 1) шляхом виборів більшості представників опозиції до парламенту або у результаті всенародних виборів «опозиційного Президента»; 2) насильниць- ким захопленням державної влади. В умовах глобалізації як пер- ший, так і другий шляхи є можливими лише за умови активної підтримки міжнародних фінансово-політичних об’єднань чи груп, окремих країн та урядів. Перебіг подій на Балканах та в Грузії, Іраку та деяких інших країнах доводить, що така підтримка (фінансова, консультативна, військова тощо) здійснюється лише за згодою або прямою участю найбільш впливової світової дер- 319 жави – США. Водночас для держав, які утворилися на терені колишнього СРСР, реалізація будь-якого із шляхів не може бути здійснена інакше, як через зіткнення геополітичних інтересів США (у союзі з країнами блоку НАТО) і Російської Федерації. При цьому кож- на із зацікавлених зарубіжних країн декларує своє невтручання у внутрішні справи держави, де розгортається криза, і водночас заявляє про свою підтримку демократичних сил і перетворень, які, за їх оцінками, мають протилежні визначення. В Україні ситуація розгорталася таким чином, що «опозиція» була більш близькою до Заходу і США, а існуюча влада – до Росії. Це розмежовува- ло політичні еліти, а вслід за ними – народні маси і території (регіони), що, у свою чергу, створило загрозу територіальній цілісності держави як такої. Не випадково в ході «помаранчевої революції» активізувалися такі ідеї, як федералізація України, утворення автономних республік чи навіть входження окремих регіонів України до складу сусідньої держави. Однак залишимо ці геополітичні аргументи в стороні, оскільки це не є безпосереднім предметом нашого дослідження і повернемося до аналізу розвит- ку подій у Румунії. Ми не випадково розпочали із короткого викладу розвит- ку подій в Україні 2004–2005 рр., оскільки лідер румунської опозиції Т. Басеску повною мірою використав фактор української «помаранчевої революції» для власної перемоги на президентсь- ких виборах. Коли румуни готувалися до 28 листопада, щоб у першому турі президентських виборів проголосувати за главу держави і обрати новий парламент, українська «помаранчева революція» вже сягнула свого апогею, і жителям Бухареста й Тімішоари телетрансляції з вулиць Києва навіювали ностальгічні спогади про події 15-річної давності: тоді нація в єдиному пориві змела режим Н. Чаушеску і більше не бажала бачити при владі комуністів. Однак «червоні» змінилися, пристосувалися і, зрештою, залишилися при владі на довгі роки, вже як соціал- демократи. Для своєї теперішньої кампанії провладні сили, які підтримували прем’єр-міністра Румунії А. Настасе, вибрали бла- китний колір, як і прихильники В. Януковича. Проте цим, напевно, і обмежується зовнішня схожість подій у Румунії та Україні. На відміну від української революційної ситуації, тут не йшлося про 320 історичний вибір для всієї нації. Румунія – європейська країна, вже член НАТО, впевнено рухається шляхом євроінтеграції, і пи- тання лише в тому, в якому стані Румунія приєдналася б до ЄС, а не в тому, – приєднається чи ні. У першому турі румунських президентських виборів 28 ли- стопада кандидат від помаранчевих Т. Басеску програв своєму конкурентові А. Настасе. І тут саме й відіграв свою роль «фак- тор України». Представники опозиції звинуватили ЦВК Румунії у фальсифікаціях при підрахунку голосів на виборах, що відбулися 28 листопада, – за їх словами, влада приписала 160 тис. зай- вих голосів діючому прем’єру А. Настасе. Проте «румунські помаранчевi» після першого туру виборів не одержали підтримки від спостерігачів ЄС, якi назвали вибори в Румунії такими, що відповідають демократичним нормам. Крім того, 4 грудня Вер- ховний суд Румунії відхилив вимоги опозиції. Тим часом Президент країни І. Ілієску закликав опозиційного кандидата дочекатися офіційних результатів виборів. «Басеску не має рації, коли провокує людей такого роду заявами, йому слід дотримуватися пристойності, дочекатися результатів підрахунку, щоб дізнатися думку народу» [5], – сказав глава держави. 13 грудня в Румунії обидва кандидати на посаду Президен- та держави заявили про свою перемогу на виборах. «Я буду сильним президентом» [4], – сказав кандидат від правлячої Соціал-демократичної партії, діючий прем’єр-міністр країни А. Настасе. Його суперник – представник опозиційного альянсу «Справед- ливість і правда», мер Бухареста Т. Басеску також оголосив про свою перемогу. «Я виграв президентські вибори», – заявив канди- дат від опозиції. При цьому він вказав, що опитування виборців на виході з дільниць для голосування проводилися за дві години до їх закриття, а отже, сказав Т. Басеску, за їх результатами не можна з абсолютною достовірністю зробити висновок про те, хто здобув перемогу. Румунський прем’єр – типовий представник правлячої еліти постсоціалістичної епохи, і в принципі його перемога означа- ла для Румунії не катастрофу, а лише пролонгацію ни-нішнього правління, яке часто називають відносно благополучним періодом «застою». Колишній дипломат, який з 2000 р. суміщував посади 321 глави румунського уряду та лідера правлячої соціал-демократичної партії. Цього до нього не дозволяв собі ніхто у країні, й позбутися таких повноважень заради посади президента він погодився не відразу. Однак, включившись у перегони, він задовго до виборів не сумнівався у своїй перемозі й готувався стати наступником президента І. Ілієску. А. Настасе неодноразово звинувачував главу держави в тому, що з його вини соціал-демократи перетворилися на партію нуворишів. Напередодні виборів А. Настасе намагався скоригувати свій імідж зарозумілого й відстороненого від потреб народу політика, й це йому, напевно, вдалося б, якби у країні не було опозиції, що постійно звинувачувала главу уряду в корупції, тиску на ЗМІ та спробах підтасувати результати першого туру. Помаранчева хвиля, здійнята прихильниками Т. Басеску після першого туру, за два тижні зробила фактично неможливе – 12 грудня з перевагою у 3% Т. Басеску переміг [10]. Саме тут і про- явилася сила румунської демократії [11]. Лідер соціал-демократів А. Настасе, який готувався тільки до перемоги, легко визнав свою поразку і привітав конкурента, навіть не дочекавшись офіційних результатів із ЦВК. Прем’єр сказав, що поважає волю народу. Більше того, він пообіцяв новому президентові Румунії підтримку Соціал-демократичної партії у питаннях проведення політики європейської інтеграції та в реформах, яких вимагатиме від Буха- реста Європейський Союз. Зазначимо, що на відміну від України, Євросоюз підтримував саме кандидата соціал-демократів А. Настасе, а не лідера опозиції. 8 грудня було оголошено про завершення переговорів про вступ Румунії до Євросоюзу з 1 січня 2007 р. Цей успіх був забезпечений зусиллями теперішнього уряду країни, зокрема міністра закордонних справ М. Джоане, якому А. Настасе навіть устиг пообіцяти посаду прем’єра в разі своєї перемоги на прези- дентських виборах [9]. Однак досягнення на ґрунті євроінтеграції і підтримка з Брюсселя виявилися недостатніми умовами для пе- ремоги кандидата від правлячої партії. Голова Єврокомісії Хосе Мануель Дурао Баррозо вже привітав Т. Басеску з перемогою і побажав йому швидше виконати зобов’язання, які відкриють Бухарестові шлях до ЄС. З цього моменту шукати паралелі між румунською ситуацією й українською вже немає сенсу, далі гра піде за внутрішніми ру- 322 мунськими законами. Перемога Т. Басеску в політичному житті Румунії – чинник, радше, психологічний. Згідно з Конституцією 1991 р. глава дер- жави виконує представницькі функції, а виконавчою вертикал- лю керує прем’єр-міністр, який призначається парламентом і підзвітний йому. Президент у Румунії – це символ нації, до дум- ки якого прислухаються при вирішенні складних політичних питань. Саме він вносить на розгляд парламентарів кандида- туру прем’єра. Т. Басеску повідомив, що на країну чекає ради- кальна реформа соціальної сфери з урізанням усіх дотацій на комунальні послуги та підвищенням податків. Опозиція при владі обіцяє також безкомпромісно боротися з корупцією та тіньовою економікою і попередила співвітчизників, що болісні реформи доведеться пережити заради вступу у Євросоюз. Противники опозиціонера стверджували, що революційна рішучість Т. Ба- сеску ні до чого доброго не приведе. Аналогічну позицію вис- ловила і австрійська газета «Прессе», яка висловила сумнів, що Т. Басеску зможе прискорити реформи, які повинні були стати умовою вступу Румунії до ЄС [11]. Більше того, можна заува- жити, що перемоги опозиційних політиків на виборах стали уже традицією у Румунії, хоча населення від цього поки що не одержує особливої користі. «На зміну одній корумпованій владі приходить опозиція, яка, у свою чергу, одразу ж втягується у темні махінації» [11]. Проте на думку інших, усе стало б на свої місця досить швидко, якщо б новому президентові вдалося заручитися для підтримки своїх планів парламентською більшістю. І саме тут Т. Басеску зіштовхнувся з першими серйозними випробуваннями. Річ у тім, що на парламентських виборах, які проходили паралельно з першим туром президентських 28 ли- стопада 2004 р., соціал-демократи одержали більше місць, ніж опозиційний альянс лібералів та демократів – Національно- ліберальної і Демократичної партій – і в палаті депутатів, і в сенаті [3]. І хоча есдеки не мали достатньо сил, щоб сформу- вати свій кабінет, розладнати плани опозиціонерів могли, що і підтвердилося через деякий час, зокрема ініціативою імпічменту. Прихильники звільнення з посади глави держави Т. Басеску, у першу чергу, соціал-демократи, а також представники Кон­ 323 сервативної партії разом із націоналістами з «Романія Маре», обвинувачували президента в перевищенні ним конституційних повноважень, «тоталітарних нахилах», прагненні підпорядкувати своїй волі уряд і секретні служби, корупції й багатьох інших «гріхах». Усього парламентарії приписували нинішньому президентові 19 фактів порушення Конституції. Тому не було дивним, що парламент висловився за відставку президента пере- важною більшістю голосів – за проголосувало 322 депутата, при необхідних 235 голосах [8]. Крім того, супротивники Т. Басеску стверджують, що він завдав шкоди іміджу Румунії своїми зовнішньополітичними заявами, які не випливали із програми коаліції, у яку входи- ли пропрезидентська Демократична партія й пропрем’єрська націонал-ліберальна партія. Ці заяви не були також погоджені з парламентом і урядом. Опозиціонери критикували президентсь- ку ініціативу про створення політичної осі «Вашингтон-Лондон- Бухарест», яка, на їхню думку, завдала шкоди відносинам Буха- реста з Євросоюзом. Прихильники відставки Т. Басеску вважали неприйнятними його антиросійські висловлення про те, що Росія вважає Чорне море «російським озером» [7]. На думку соціал-демократів, ця імпровізація завдала шкоди відносинам Румунії з Росією. Ідея імпічменту Т. Басеску належала СДП (соціал-демократична партія), ПРМ (Романія Маре) і ПК (Консервативна партія). Голов- ною «рушійною силою» імпічменту був голова СДП Мірча Джоа- не. М. Джоане розраховував, що імпульсивний Т. Басеску після оголошення в парламенті імпічменту подасть у відставку (спо- чатку Т. Басеску так і планував зробити), і будуть оголошені нові президентські вибори. М. Джоане планував взяти участь у цих виборах, заручившись підтримкою НЛП (націонал-ліберальної партії), що становила основу уряду. В обмін СДП обіцяла НЛП продовжити підтримку уряду меншості. Однак Т. Басеску в останній момент змінив свою думку й прийняв прагматичне рішення погодитися на референдум про відставку, передбачений конституцією у випадку відсторонення президента від влади парламентом. Таке рішення виправдало себе. Під час голосування Т. Басеску одержав більше 5,7 млн. голосів, що становить майже 75% від тих, хто прийняв участь у 324 референдумі. За відставку проголосували менше 2-х мільйонів громадян. Усього в референдумі взяли участь 44% виборців, це найнижча цифра виборчої активності, починаючи з 1990 р. [2]. На думку В. Брутера, «Успіх на референдумі не обіцяє Т. Басеску простого і легкого життя. Найскладніше для країни тільки розпочинається», адже референдум в жодному разі не здатен вирішити питання поточної конкуренції у протилежних політичних таборах Румунії. Більше того, після повернення пре- зидента на свою посаду, протиріччя між ним, прем’єр-міністром і парламентом залишилися, а отже, протистояння просуватиметь- ся далі по новому колу. Хіба можна у такому разі серйозно гово- рити про узгодженість румунської політики, котра є необхідною для реалізації реформ у державі? Занепокоєність з цього приводу висловили і представники Євросоюзу. Так, голова Європейської Комісії Ж. Мануель, Д. Баррозу висловив переконання, що і після референдуму Румунія буде продовжувати «просуватися по шляху необхідних реформ» [6]. Можна припустити, що виборцям Т. Басеску не дуже подоба- ються його грубуваті манери й постійне провокування політичних конфліктів навіть усередині свого близького оточення. Як зауважив один румунський аналітик, «Т. Басеску, принаймні, намагається обіцяти те, що інші політики навіть не вважають потрібним об- говорювати». У цьому контексті для напівдемократичного (без наявності стійких демократичних традицій) суспільства, яким є Румунія, це більш ніж важливо. Т. Басеску обіцяє людям про- рив у майбутнє, обіцяє робочі місця й свободу від корупції. І найголовніше, в нього немає реального опонента, якому б вірили, коли він говорить «ні». У цьому, напевне, і проблема румунської демократії, яка, як це не дивно, не потрібна, насампе- ред, соціально активному й досить вестернізованому середньому класу. За 15 років після революції ці люди майже переконалися в тому, що демократичним шляхом вони свої проблеми вирішити не можуть, і Т. Басеску, певною мірою, це їх останній шанс, і, одночасно, хвороба росту. Отже, можна підсумувати, що румунська політична криза не є чимось унікальним для сьогоднішнього ЄС. Певні кризові явища проглядаються і в інших країнах Центральної та Східної Європи. Це певною мірою спостерігається у Польщі, Словаччині, 325 Угорщині та Чехії. На перший погляд стан справ у цих країнах мав би стабілізуватися після приєднання до європейського дому. Проте ситуація склалася таким чином, що політичні традиції в цьому регіоні ще не досягли достатньої зрілості, а політичні си- стеми залишаються досить слабкими. Це й спричинило кризові явища, які проявилися після вступу до Євросоюзу. Саме тому більша частина Східної Європи показує відмінність між формальною і матеріальною демократією. Навіть при тому, що нові члени ЄС демонструють рівень політичних і громадянсь- ких свобод, майже тотожний тому, що спостерігається у розвине- них державах Європейського Союзу. Проте вони значно відстають у політичній свідомій участі своїх громадян і політичній культурі, що є віддзеркаленням наявних недоліків демократичного розвит- ку нових «прибульців» до Євросоюзу. Список використаних джерел та літератури 1. Брутер В. «Я»краина і «Ю»краина. Место встречи изменить нельзя // http://www.igpi.ru/info/people/bruter/1102688628.html (Дата перегляду 20.05.2008). 2. Брутер В. Политическая ситуация в Румынии после референдума 19 мая и перспективы // http://www.igpi.ru/info/people/bruter/1180033617. html (Дата перегляду 14.05.2008). 3. День. – 2004. – № 233. – 21 грудня. 4. Помаранчевий Бухарест // http://www.silanaroda.com/index.php? itemid=1638&modefull (Дата перегляду 19.03.2008). 5. Румуни зроблять революцію за українським сценарієм? // http:// www.ea-ua.info/news.php?news_show_type=1&news_id=1291 (Дата пере- гляду 18.03.2008). 6. Румыния: политическая чехарда продолжается // http://alleuropa. ru/index.php?option=com_content&task=view&id=330 (Дата перегляду 16.04.2008). 7. Румынские «оппозиционеры» оказались скоры на расправу // http:// www.prime-tass.ru/news/show.asp?id=1677&ct=articles (Дата перегляду 25.05.2008). 8. Румыны выбирают между президентом и пустотой // http://www. rnews.ru/view/other/874824/ (Дата перегляду 15.05.2008). 9. Сагайдачний І. Помаранчеві перемагають у Румунії // http://www. dt.ua/1000/1600/48741/ (Дата перегляду 23.04.2008). 10. Т. Бэсеску вступил в должность президента Румынии // http://www. uatop.com/?id=38368&part=all&action=1010&day=21&month=12&year= 326 2004 (Дата перегляду 14.04.2008). 11. http://news.bbc.co.uk/hi/russian/press/newsid_4094000/4094231.stm (Дата перегляду 18.04.2008). 12. Linz J. J. Transitions to Democracy / J. J. Linz // Washington Quarterly. – 1990. – Vol. 13. – 218 р. Vasyl Verenko Activitatea opoziţiei româneşti în perioada 2004–2007: experienţă şi învăţăminte pentru Ucraina În articol este analizată activitatea opoziţiei politice din România în perioada anilor 2004–2007 în contextul democratizării societăţii româneşti. Autorul examinează particularităţile funcţionării opoziţiei politice din România şi influenţa ei asupra proceselor politice şi activităţii de politică externă. În concluzii se subliniază că criza politică românească nu este un fenomen unic pentru UE în etapa actuală. Mai mult decât atât, statele din Europa de Est arată deosebirile existente între democraţia formală şi cea materială. Chiar şi în condiţiile când noile membre ale UE demonstrează un nivel al libertăţilor politice şi cetăţeneşti aproape egal cu cel existent în statele dezvoltzate ale Uniunii Europene. Însă ele rămân mult în urmă la capitolul maturităţii politice şi al culturii politice a cetăţenilor, ceea ce scoate în relief lacunele existente în dezvoltarea democratică a «noilor veniţi» în Uniunea Europeană. Vasyl Veren’ko Activity of Romanian opposition in 2004–2007: experience and lessons for Ukraine In the article activity of political opposition is analyses in Romania in 2004–2007 in the context of democratization of Romanian society. An author examines the features of functioning of political opposition in Romania and its influence on internal political processes and foreign-policy activity. It is marked in conclusions, that the Romanian political crisis is not something unique for today’s ES. Moreover, the states of East Europe show a difference 327 between formal and financial democracy. Even at tіme, that the new members of ES demonstrate the level of political and civil liberties, almost identical because observed in the developed states of European Union. However much they considerably fall behind in political conscious participation of the citizen’s political culture which is the reflection of present lacks of democratic development of «new-comers» to European Union. 328 Розділ 4 Формування спільних підходів до вивчення та практики управління етнонаціональними процесами у взаєминах між Україною, Румунією та Молдовою Юрій Остапець (Ужгород, Україна) Еволюція партійної системи Румунії (1989–2008) П роцеси посткомуністичних трансформацій в країнах Центральної і Східної Європи продовжуються вже більше 15 років. За цей історично короткий період в країнах но- вих демократій відбулися глибинні політичні і економічні зміни, які завжди викликатимуть стійкий інтерес вчених. В статті аналізується процес становлення партійної системи Румунії, ха- рактеризуються чинники, які мали визначальний вплив на даний процес в умовах трансформації суспільних відносин. Методологічними засадами дослідження еволюції партійної системи Румунії є методологія дослідження політичних партій і партійних систем, яка використовується в політичній науці (теоретичні моделі М. Дюверже, С. Ліпсета, С. Роккана, Дж. Сар- торі, інших) та методика вивчення перехідних суспільств (тран- зитологія). Консолідація партійних систем є частиною за- гального процесу консолідації демократії, тому питання про консолідацію партійної системи безпосередньо торкається перспектив демократії в посткомуністичних країнах. Перехід до демократії здійснюється в три етапи, які в політичній науці дістали назву: лібералізації, демократизації і консолідації. На кожному з цих етапів партійна система має свою конфігурацію і на її становлення впливають відповідні фактори. На етапі 329 лібералізації режиму відбувається політичне розмежування на правих і лівих, правлячі партії і опозиційні партії. Далі розме- жування відбувається в межах правлячої партії і опозиції. Такі розмежування символізують демонополізацію політики і по- чаток становлення національного поля політики, яке П. Бурдьє порівнює з ринком, де є виробництво і попит особливого товару – політичних партій, лідерів, політичних програм [1]. На етапі демократизації, як вважає російський дослідник С. Єлісеєв, визначальний вплив на розвиток партійних систем ма- ють інституційні чинники: політико-правове закріплення кордонів національної держави (наприклад, сецесія, ірредентизм, розпад федерацій); вибір системи правління; вибір виборчої системи [2]. Щодо вибору системи правління, то згідно з Конституцією Руму­ нії – вона є парламентською республікою. Вищим законодавчим органом якої є двопалатний парламент, котрий складається з Па- лати депутатів (345 депутатів) і Сенату (140 депутатів). Глава дер- жави – президент обирається кожні 4 роки загальним, прямим і таємним голосуванням [3, с. 105]. Досвід перехідних суспільств свідчить, що парламентська си- стема є більш стабільною і сприяє розвитку політичних партій. Прямі вибори президента підсилюють політичну поляризацію і надають політичній конкуренції мажоритарного характеру та сприяють персоналізації політики. На думку багатьох відомих політологів і соціологів виборча система є найбільш потужним інституціональним фактором формування партійної системи. Один із варіантів такого впливу є «закони М. Дюверже», в яких він показує, як та чи інша виборча система впливає на еволюцію і функціонування партійних систем [4, с. 265]. Вибори в парламент Румунії проводяться кожні 4 роки за пропорційною виборчою системою. Крім того 18 місць у Палаті депутатів зарезервовано за національними меншинами, яких на загальнонаціональному рівні визнано 18. Відповідно до законів Дюверже пропорційна виборча система сприяє формуванню багатопартійної системи [4]. Дослідження трансформаційних процесів, як правило, починається з висхідної точки перетворень. В Румунії це був диктаторський режим Н. Чаушеску. Саму можливість зміни політичного режиму в Румунії навіть провідні політологи на 330 Заході пов’язували виключно із станом здоров’я диктатора та природною зміною керівництва. Авторитарний режим Н. Чауше- ску спирався на розгалужений апарат Румунської комуністичної партії (РКП) та догматичну відданість 3 млн. її членів, які ста- новили 18 % населення країни [5, 413]. Компартія здійснювала тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя, вико- ристовуючи для цього структуру багатотисячної служби безпеки, яка оперативно придушувала найменші вияви громадського неза- доволення. Таким чином з середині 80-х років глибока криза охопила всі сфери суспільного життя Румунії, а з партійних трибун це назива- ли «золотою епохою» Н. Чаушеску. Перші акції протесту проти режиму Н. Чаушеску відбулися під час проведення виборів до місцевих органів влади у листопаді 1987 року. Шахтарі Решиці, робітники підприємств Братова та інших промислових центрів країни вийшли на вулиці, скандуючи гасла: «Дайте тепла», «Геть диктатуру», «Геть Чаушеску». Всі ці спонтанні акції протесту були жорстоко придушені. На відміну від інших країн Центрально-Східної Європи, де в процесі трансформації складався загальнонаціональний консен- сус еліти і контреліти, в Румунії таке протистояння закінчилося революцією. Події розпочалися 15 грудня 1989 року в Трансільва­ нії після того, як у невеличкій церкві міста Тимішоара місцевий кальвіністський священик Л. Тьокеш виступив проти режиму Н. Чаушеску. В результаті народного повстання 23 грудня вла- да в Бухаресті перейшла до Фронту національного порятунку (ФНП). Відсутність глибоких демократичних традицій у румунському суспільстві значною мірою впливала на характер посттоталітарних змін у країні. Відразу після повалення диктаторського режиму ФНП оголосив про розпуск РКП й усіх державних органів вла- ди та оприлюднив власну політичну платформу. Вона передба- чала створення системи політичного плюралізму, відмову від адміністративно-розподільчих методів управління економікою, поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, забезпечення прав і свобод особи та національних меншин. 28 грудня ФНП прийняв декрет, який обумовлював умови реєстрації і діяльності політичних партій. Згідно з декретом для 331 реєстрації політичної партії необхідно було подати у відповідний орган заяву підкріплену 251 підписом майбутніх її членів. Це дало можливість утворюватись новим і легалізуватись тим партіям, які вже почали на той час діяти. Перш за все, це Націонал-цареніст­ ська християнсько-демократична партія (НЦХДП), Націонал- ліберальна партія (НЛП), Румунська соціал-демократична партія (РСДП). Вони були названі «історичними партіями», оскільки мали свою історію, діяли в міжвоєнний період і були заборонені після Другої світової війни. Слід відмітити і про появу в цей час двох етнічних партій і Демократичного Союзу угорців Румунії (ДСУР) і антиугорської партії – Партії національної єдності Ру- мун (ПНЄР). У результаті прийняття даного декрету на протязі перших чо- тирьох місяців зареєструвалось 60 політичних партій [6, с. 204]. Для того, щоб зберегти вплив на суспільно-політичне життя в січні 1990 року було прийнято рішення про перетворення ФНП в політичну партію. Саме через цю структуру колишні комуністи могли знову брати участь у політичному житті. Це призвело до протистояння і масових демонстрацій проти ФНП опозиційних партій. Вони виступали проти монополії на владу ФНП. Резуль- татом було утворення Тимчасової ради національної єдності (ТРНЄ) 1 лютого 1990 року. Рішенням цього органу влади були призначені парламентські і президентські вибори на 20 трав- ня 1990 року. ТРНЄ складалася з усіх політичних сил Румунії і налічувала 253 члени. Перші парламентські і президентські вибори відбулися в Румунії без порушень і під наглядом іноземних спостерігачів. Згідно з остаточними результатами ФНП отримав переконливу перемогу, отримавши 263 місця з 396 в Палаті депутатів і 92 з 119 в Сенаті [3, с. 110]. Результати виборів до Палати депутатів були наступні: Фронт національного порятунку (ФНП) – 66,31% (263 місця), Демократичний союз угорців Румунії (ДСУР) – 7,23% (29), Національно-ліберальна партія (НЛП) – 6,41% (29), Румунський екологічний Рух – 2,62% (12), Націонал-цареністська християнсько-демократична партія (НЦХДП) – 2,56% (12) та інші [8]. Успіх на виборах ДСУР свідчив про те, що в країні існує ак- тивна, організована угорська меншина, яку слід враховувати як 332 впливовий політичний фактор. Перемога ФНП була забезпечена наступними чинниками: 1) популярною соціальною політикою; 2) пропагандою своїх дій під час революції; 3) контролем за ЗМІ; 4) старою партноменклатурою, яка залишилась в ФНП (4 млн. чоловік з сім’ями); 4) ФНП виступав за поступове реформу- вання економіки для того, щоб уникнути шокової терапії. НЛП, НЦХДП, навпаки, виступали за рішучий розрив з усім старим, за радикальні ліберальні реформи. Перемога ФНП не була сприйнята правими партіями (НЦХДП, НЛП, Націоналістичною партією «Велика Румунія» та іншими), які не визнали результатів виборів і організували по всій Румунії акції протесту. В столиці акції протесту переросли в крива- ву бійку з силами правопорядку і шахтарями долини Жіу, які були привезені владою на допомогу. Результатом цих подій була відставка новоствореного уряду П. Романа. Політичні події після виборів привели до того, що 27–28 грудня на ІІІ з’їзді ФНП відбувся остаточний розкол між лівим крилом партії з І. Ілієску і крилом, яке очолив колишній прем’єр П. Роман. Прихильники І. Ілієску 7 квітня 1992 року утворили власну партію – Демократичний фронт національного порятунку (ДФНП). Прихильники П. Романа утворили партію з назвою Де- мократична партія – ФНП. Одночасно з процесами розколу в ФНП в лютому 1992 року утворюється коаліція опозиційних партій Демократична конвенція Румунії (ДКР). В неї увійшло більше десятка різних організацій: «історичні партії», Партія «Громадянський Альянс» (ПГА), Аграр- на партія Румунії (АПР), Партія «Велика Румунія», Соціалістична партія праці (СПП), яка об’єднала частину колишніх членів РКП. У вересні 1992 року відбуваються другі парламентські і пре- зидентські вибори. В ІІ турі президентських виборів перемо- гу отримав І. Ілієску (62% голосів виборців). Його конкурент Е. Константинеску (ДКР) отримав вдвічі менше голосів виборців. Парламентські вибори 1992 року ознаменували собою перехід від псевдобагатопартійності, при якій домінував ФНП, до реальної багатопартійності, коли існує природня конкуренція між партіями. Результати виборів були яскравим свідченням цього: ДФНП – 27,71% (117), ДКР – 20,01% (82), ДП – ФНП – 10,18% (43), ПНЄР – 7,71% (30), ДСУР – 7,45% (27), Партія «Велика Румунія» – 3,89% 333 (16), СПП – 3,03% (13) [9]. За результатами виборів був сформо- ваний кабінет парламентської меншості (представники ДФНП і безпартійні міністри) на чолі з Н. Векерою. Для підтримки своєї політики ДФНП об’єднався з малими позапарламентськими партіями і змінив назву на Партію соціальної демократії Румунії (ПСДР). В парламенті ПСДР уклала угоду про співробітництво з націоналістичними ПНЄР, Партією «Велика Румунія» та крайніми лівими – АПР і СПП. В Палаті представників коаліція мала 53% мандатів, що дозволило їй бути при владі до виборів 1996 року. Опозиція в парламенті була представлена ДКР, яка складала- ся з 15 правоцентристських організацій. В серпні 1993 року до неї приєдналась Національна конфедерація вільних профспілок Румунії «Фреція» (600 тис. членів) на чолі з В. Чорбя. Напередодні виборів опозиційна ДПР – ФНП об’єдналася з «історичною пар- тією» РСДП, утворивши з нею Соціал-демократичний альянс (СДА). Такою була розстановка партійно-політичних сил на- передодні парламентських виборів 1996 року. Таким чином, основними суб’єктами виборчого процесу на- передодні парламентських виборів 1996 року були: ПСДР, ДКР та СДА. Парламентські і президентські вибори 1996 року зміни- ли політичний ландшафт країни і привели до цілковитої зміни влади. Понад 6 років знаходження при владі І. Ілієску та його при- хильників показали їх нерішучість у проведенні ринкових реформ. Вони також були звинувачені в популізмі, декларації фальшивої соціальної політики, в корупції. Тому електоральні симпатії на- передодні виборів були на стороні правих політичних сил. За результатами виборів до влади прийшли опозиційні політичні партії. В Палаті депутатів розподіл місць був наступ- ним: ДКР – 122, СДА – 53, ДСУР – 25, правлячі до цього сили от- римали: ПДСР – 91 мандат, ПВР – 19, ПНЄР – 18, інші 13 мандатів належали невпливовим партіям. Подібне співвідношення сил було і в Сенаті (ДКР – 53, СДА – 23, ДСУР – 11, правлячі ПСДР – 41, ПВР – 8, ПНЄР – 7 [9].В правлячу коаліцію ввійшли ДКР, СДА і ДСУР. Новий право-ліберальний уряд очолив мер Бухареста В. Чорбя. У першому турі президентських виборів лідер ПДСР І. Ілієску отримав 32,75% голосів виборців, а лідер ДКР Е. Константи­ 334 неску – 28,81%, лідер СДА П. Роман – 20,54%. Напередодні ІІ туру лідери ДКР І СДА підписали протокол про співробітництво і перемогу в ІІ турі отримав Е. Константинеску, набравши 54,41% голосів виборців [7]. Таким чином, у результаті виборів 1996 року в посткомуністич­ ній Румунії відбулася альтернативна зміна влади. Політичний маятник відхилився зліва направо. Цікавим є той факт, що в інших країнах Центрально-Східної Європи (Болгарія, Польща, Угорщи- на) до влади навпаки прийшли ліві сили (комуністи-реформатори, соціал-демократи та інші). За період владної каденції правоцентристських партій стало зрозумілим, що їх неоліберальна політика є незрозумілою для ви- борця. Крім цього в рядах правлячих структур почалася боротьба за владу між собою. Це привело до послаблення владної коаліції. ДКР залишили всі організації, які в неї входили в 1996 році. В 1999 році її основою були НЦХДП та НЛП. Знизився рейтинг і ДПР, яка була складовою СДА. Економічні проблеми і суперечності всередині право- ліберальної коаліції привели її напередодні виборів 2000 р. практично до розвалу. В цей час лідери ПСДР (І. Ілієску) та націоналістичної партії «Велика Румунія» В. Тудор дійшли зго- ди щодо співробітництва в ході парламентських і президент- ських виборів 2000 року. Вибори 2000 року назвали «волевияв- ленням порожніх шлунків». Ліберальні реформи надзвичайно погіршили життєвий рівень румунських громадян. Ринкові ре- форми не були сприйняті належним чином населенням Румунії в силу цілого ряду соціокультурних особливостей розвитку регіону [8, с. 387–388]. Правоцентристський альянс ДКР на чолі з Константинеску на виборах не отримав жодного депутатського мандата. Результати виборів до Палати депутатів були наступні: ПСДР – 36,57% (155 мандатів), Партія «Велика Румунія» – 19,46% (84), ДП (П. Роман) – 7,02% (31), НЛП – 6,89% (30), ДСУР – 6,79% (18) [8]. Президентом Румунії був обраний 71-річний І. Ілієску. Стрімкий ріст впливовості правих радикальних партій на початку нового тисячоліття викликало стурбованість як всередині країни, так і за її межами. Оскільки за політичну силу, яку очолював В. Тудор, голосувала молодь, а опорою І. Ілієску був низько освічений електорат похилого віку. 335 Таким чином, з 2000 року в Румунії розпочинається новий політичний цикл, пов’язаний з черговою спробою втілити в жит- тя соціал-демократичну програму суспільного устрою. Наступні чергові парламентські і президентські вибори в Румунії відбулися 28 листопада 2004 року. За результатами виборів до палати представників потрапили: Блок СДП і Гуманістичної партії – 36,61%, Союз Справедливості і Правди – 31,33%, Партія «Велика Румунія» – 12,96%, ДСУР – 6,17% [7]. Останні вибори показали, що кількість парламентських партій у Румунії зменшилась, а політичні сили для того, щоб потрапити до парламенту, почали утворювати партійні блоки. Охарактеризувавши еволюцію партійної системи Румунії, можна зробити наступні висновки: І. Формування партійної системи неможливо пояснити на основі якоїсь однієї теорії або на основі одного інституціонального фак- тора. Для такого аналізу необхідне поєднання декількох теорій. ІІ. Розвиток партійної системи Румунії можна поділити на на­ ступні етапи: 1 етап (1989–1992) – етап удаваної багатопартійності. На- справді ж в політичному житті домінує єдина партія – Фронт національного порятунку; 2 етап (1992–1996) – етап утворення реальної багатопартійної системи з електоральною конкуренцією і протиборством різних політичних партій і партійних програм; 3 етап (1996–2000) – утворюється двоблокова система з домінуванням правоцентристських сил; 4 етап (2000–2008) – двоблокова система з домінуванням лівоцентристських сил. ІІІ. На різних етапах розвитку в політичній системі Румунії і в соціумі загалом домінували різні партії. На початковому етапі трансформації суспільства домінували ліві партії (до 1996 року), дещо пізніше владними стають праві політичні партії (1996– 2000 рік), а потім ліві сили знову беруть реванш і приходять до влади (але вже як лівоцентристькі і соціал-демократичні). Це в свою чергу стало каталізатором розмежування на правому фланзі і утворення життєздатних правоцентристських і правих партій. Останні вибори 2004 року показали, що партійна система Румунії набирає обрисів багатопартійної двоблокової системи, де домінують дві політичні сили. 336 IV. Слід також виокремити і таку особливість утворення політичних партій в Румунії: всі вони мають кадровий і картель- ний характер. Жодна масова політична партія за цей період не була утворена. V. Відсутність в політичному спектрі крайніх лівих сил. І, на- впаки, присутність в парламенті Румунії останніх двох скликань націоналістичної партії «Велика Румунія». VI. Політична активність угорської національної меншини дозволяє їй мати свою власну політичну силу в парламенті Румунії – політичну партію Демократичний союз угорців Румунії. Список використаних джерел та літератури 1. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993. – С. 182–183. 2. Елисеев С. Социальные и политические размеживания, инсти- туциональные предпосылки и условия консолидации партийных си- стем у демократическом транзите // Политическая наука. Социально- политические размеживания и консолидация партийных систем. – М., 2004. – С. 76. 3. Центрально-Европейские страны на рубеже XX–XXI веков. Аспек- ты общественно-политического развития. – М.: Новый хронограф, 2003. – С. 105. 4. Дюверже М. Политические партии. – М., 2002. – С. 265. 5. Яровий В. Новітня історія Центральноєвропейських та Балкан­ських країн ХХ століття. – К.: Генеза, 2005. – С. 413. 6. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ в. В 3-х то- мах. – Т. 3. Трансформации 90-х годов. Ч. 2. – М.: Наука, 2002. – С. 204. 7. Результати виборів у Румунії // http://www.ipu.org/ 8. Власть – общество – реформы: Центральная и Юго-Восточная Ев- ропа. Вторая половина ХХ века. – М.: Наука, 2006. – С. 387–388. Iuri Ostapeţ EVOLUŢIA SISTEMULUI DE PARTIDE DIN ROMÂNIA (ANII 1991–2008) În articol este abordată evoluţia sistemului de partide din România. Actualitatea acestui studiu se bazează pe faptul că procesul evoluţiei sistemului de partide este neterminat, ceea ce ne face să credem că experienţa construirii sistemului de partide poate fi folosit şi de alte state aflate în proces de transformare. 337 Metodele esenţiale de cercetare sunt bazate pe procedeele teoretice de studiere a partidelor politice şi sistemului de partide, elaborate de specialişti străini şi din ţară, ca M. Diuverje, J. Sartori, S. Lipset, C. Roccan, O. Romaniuk, M. Primuş şi alţii. Autorul evidenţiază factorii esenţiali, care au exercitat o influenţă deosebită asupra dezvoltării sistemului de partide. Este vorba, în primul rând, de sistemul electoral, diviziunea social-politică a societăţii, trăsăturile caracteristice ale proceselor de transformare în societatea română. În articol se pune un accent deosebit pe analiza rezultatelor alegerilor parlamentare şi structurii parlamentare după rezultatele obţinute. Este scoasă în evidenţă şi participarea stabilă la alegeri a minorităţii ungare, astfel încât ea are în permanenţă reprezentanţi săi în parlamentul român. În concluzie se vorbeşte despre instabilitatea preferinţelor electoratului, precum şi despre fragmentarea şi instabilitatea sistemului de partide din România. Yuriy Ostapets EVOLUTION OF THE PARTY SYSTEM OF ROMANIA (1991–2008) The author of the article has considered the issues of the evolution of the party system of Romania. The topicality of this research is conditioned by the fact, that the process of evolution of the party system in Romania has not yet finished. That is why the experience of development of the party system could be used by the other states, where the transformational processes are taking place. This experience is valuable for the Ukrainian society as well. Theoretical approaches to the studying of the political parties and party systems have become the methodological foundations of the research. These approaches have been developed by the foreign and Ukrainian specialists: M. Dyverge, J. Sartori, S. Lipset, S. Roccan, O. Romaniuk, M. Prymush and others. The author of the article has defined main factors, which had made the essential influence on the development of the party system. These are: elective system, social-political divisions in a society, peculiarities of transformational processes in the Romanian society. Much attention is paid in the article to the analyses of results of parliament elections and structuring of the parliament by its results. 338 Наталія Ротар (Чернівці, Україна) Етнонаціональна складова передвиборчих програм політичних партій України на парламентських виборах 2006 та 2007 рр. Д ослідження передвиборчої риторики стає все популяр­ нішим предметом досліджень електоральних процесів не тільки на пострадянському просторі, але й в умовах стабільно функціонуючих демократій [2, 6, 10, 11, 34]. Незважаючи на те, що передвиборні програми уважно читає доволі незначний сегмент виборців, для науковців їх вивчення цікаве з декількох позицій: по-перше, вони є тим документом, за допомогою якого суб’єкти виборчого процесу позиціонують себе в дискурсивному політичному полі; по-друге, ці офіційні документи є вихідними у вивченні наступності артикуляції проблем передвиборної ри- торики; по-третє, передвиборні програми є документом, який структурує політичні дебати періоду виборів та наділяє суб’єкта виборчого процесу умовним комплексом політичних позицій. П. Пенінгс та Х. Кеман вказують на те, що «електоральні мані­ фести – це важливий та надійний ресурс даних», який є джерелом достовірної інформації про партійні переваги і стратегії уряду на короткий термін та інформації про розвиток масових партій, політики, ідеології, стратегії розв’язання проблеми політичної участі тощо [34, р. 36]. Політичні партії у своїх програмах пропонують власне світобачення й способи розв’язання актуальних проблем. Про- те, завданням передвиборних програм є переконання аудиторії в тому, що саме партійна точка зору істинна, бачення проблем суспільства – адекватне реальності, а саме за такого розуміння дійсності найбільш ефективно можна вирішити комплекс акту- альних для суспільства проблем. Передвиборна програма по- винна запропонувати таке розуміння поточної політичної та соціально-економічної ситуації, яке буде співставним з позицією сукупності виборців, на яких спрямовується програма. Передви- борна програма повинна доводити, що запропонований партією варіант розв’язання актуальних для електоральної аудиторії 339 проблем є найкращим з усіх можливих, найбільш прийнятним для неї та оцінюється як власна позиція. Для цього у партійних програмах використовуються різні системи аргументації – логічні аргументи, авторитетні символи, емоційні образи, риторичні по- втори, графічні виділення. Будучи політичними текстами, передвиборні програми одночас- но виконують тактичні та стратегічні завдання [1, с. 15]. Тактичні завдання пов’язані з інтенсивним поширенням інформації, впли- вом на виборців та практичною реалізацією партійної політики. У країнах розвинутої демократії передвиборчі партійні програми зорієнтовані на виконання саме тактичних цілей, тоді як в Україні навпаки, партії формують та структурують свої програми згідно із сукупністю стратегічних цілей, зокрема спрямовують їх на зміну або збереження поточної політичної ситуації, перерозподіл чи підтримку існуючого балансу між політичними силами. Передвиборні програми є концентрованим виразом ідеалів, за- вдань, цілей та намірів інституційного суб’єкта виборчого про- цесу, вони агрегують партійно-політичні цінності, тому їх слід розуміти як документи, що мають складну внутрішню струк- туру, специфіка якої підсилюється використанням образної політичної мови, розрахованої на сприйняття та оцінку як з боку суспільства в цілому, так і окремих електоральних груп. Однією з проблемних диспозицій, яка актуалізується під час електораль- них процесів в Україні, є дихотомія, політизація етнічності – нейтралізація етнічності. У період виборів національні меншини перестають сприйматися та оцінюватися політиками як чинники етнічної демографії, оскільки вони перетворюються на динамічну політичну позицію, яка передбачає публічну ідентифікацію з національною меншиною, виголошення вимог щодо визнання на офіційному рівні цих ідентичностей та колективних куль- турних (політичних) прав, які ґрунтуються на них. Це дозволяє оцінювати політичну меншину як «поле різних та конкуруючих позицій, які поділяються різними організаціями, партіями, рухами чи індивідуальними політичними акторами, кожен з яких прагне представляти меншину перед її членами, державою та зовнішнім світом, тобто прагнуть монополізувати легітимне представницт- во групи» [33, р. 105]. Окреслене вище розуміння функцій та завдань передвибор- них програм, дозволяє здійснити дослідження етнополітичної 340 складової цих партійних документів, використовуючи комплек- сний аналіз, який утворюється послідовністю чотирьох етапів: (1) політичний аналіз на рівні прямого слова; (2) аналіз засобів та прийомів, які використовуються партією; (3) аналіз ідей та апріорних посилань, системи суджень та логічних посилань; (4) аналіз прямих декларацій. Політичний аналіз на рівні прямого слова дозволяє визначити позиції політичних партій стосовно найважливіших, на їх погляд, політичних проблем, окреслити шляхи їх розв’язання та фактично з’ясувати самопозиціонування того чи іншого суб’єкта політичного процесу. Самопозиціонування може здійснюватися шляхом визна- чення власних позицій стосовно домінуючої політичної сили, що відкриває широкі можливості для інтерпретації позицій партії. Такий прийом самопозиціонування був використаний Партією регіонів на парламентських виборах 2006 р., коли перша частина передвиборчої програми «Рік Майдану – рік обману» була побу- дована із використанням словосполучень «Вони обіцяли», «Вони запевняли», «Вони пророкували», після яких наводилося власне бачення наслідків обіцянок, запевнень та пророцтв [7]. Подібний варіант самопозиціонування, однак у формі під­ твердження ідентичності з президентською гілкою влади, було використано блоком «Наша Україна» на парламентських виборах 2006 р. На противагу програми Партії регіонів, у передвиборній програмі цієї політичної сили використовувалися прийоми, що вказують на єдність з В. Ющенком та системою його політичних позицій – Ми були з Віктором Ющенком, коли він створю- вав опозиційний блок «Наша Україна»; Ми були з Віктором Ющенком, коли він сказав: «Я йду в Президенти»; Ми створили політичну силу; Ми разом з Президентом реалізуємо задумане і остаточно виконаємо передвиборні зобов’язання Віктора Ющен- ка [32]. Хоча такий варіант самопозиціонування не дозволяє виз- начити ставлення партії до проблем етнонаціонального розвит- ку українського суспільства, проте він вказує на протилежність позицій Партії регіонів та «Нашої України» з більшості актуаль- них питань і дозволяє припустити, що до цих питань належить комплекс проблем етнонаціональної політики. Ще одним варіантом самопозиціонування є визначення власно- го ставлення до тієї чи іншої політичної проблеми, яка визнача- ється цим суб’єктом виборчого процесу як найважливіша. На 341 парламентських виборах 2006 р. проблеми етнонаціонального роз- витку та етнонаціональної політики як вузлові були визначені в передвиборній програмі українського Народного Блоку Костенка і Плюща. В програмі під назвою «З Україною в серці!» наголошуєть- ся, що цей блок є патріотичною силою, яка ставить своєю метою перетворити Україну на державу, в якій поважаються українська мова, історія, культура, традиції, підтримується українське вироб- ництво, підприємництво і фермерство. Усі структурні елементи програми – Держава, Влада, Правосуддя, Соціальна політика, Охорона здоров’я, Економіка, Сільське господарство, Енерге- тика, Бюджет, Освіта, Культура, Духовність, Мовна політика, Наука, Довкілля, Молодь, Армія, Зовнішня політика – насичені пропозиціями щодо українізації усіх сфер функціонування українського суспільства [3]. Проте слід зауважити, що у перед- виборчій програмі вказується на необхідність створення умов для захисту та використання мов національних меншин без конкре- тизації сфер використання цих мов, що також створює сприятли- вий ґрунт для інтерпретації цього положення виборцями, опонен- тами та й самою політичною силою під час політичних дебатів. Подібний підхід, з використанням більш радикального розу­ міння етнонаціонального розвитку України, було запропоновано Всеукраїнським об’єднанням «Свобода». В передвиборній програ­ мі під назвою «Програма захисту українців» наголошувалося на необхідності створення Державного комітету мовної політики, відповідального за захист та поширення української мови, повер- нення до паспортів громадян України та свідоцтв про народження графи «національність», забезпечення пропорційного представ- ництва українців у всіх органах влади (не менше 78%) [25]. Третім варіантом самопозиціонування, який використовується у передвиборчих програмах, є актуалізація звернення до декількох політичних проблем, що подаються у зв’язці. Серед 14 політичних цілей, визначених Партією регіонів на парламентських вибо- рах 2006 р., пріоритетні проблеми етнонаціонального розвитку посіли 11 («Підтримка всіх національних мов і культур, що складають духовну скарбницю України») та 12 («Ми – за надання російській мові статусу другої державної мови в Україні. Наше гасло: «Дві мови – один народ!») позиції. А захист прав і свобод громадян, зокрема, у сфері віросповідання й використання рідної мови розглядаються цією партією, як ключ до успіху [7]. 342 У передвиборній програмі КПУ на парламентських вибо- рах 2006 р. етнополітичні проблеми також актуалізуються в комплексі з іншими. Серед 12 вони займають 9 позицію і пода- ються у контексті єдності народу України: «Зупинимо процес розколу України. Створимо умови для повноцінного культурно- го розвитку усіх націй і народностей, що проживають в Україні. Припинимо пропаганду культу наживи, жорстокості, насильства, пияцтва і розбещеності. Не допустимо реабілітації фашистських головорізів ОУН–УПА. Російській мові надамо статусу другої державної. Гарантуємо свободу совісті та віросповідання, не до- пустимо знищення канонічного православ’я. Захистимо моральні та духовні цінності українського народу» [9]. Аналіз змісту даної позиції КПУ дозволяє стверджувати, що вона містить опосередко- ване самопозиціювання стосовно політичних сил, які протилеж- но, ніж КПУ, оцінюють ОУН–УПА. Водночас, інкорпорація про- блеми ОУН–УПА, діяльність якої негативно оцінюється КПУ, до розділу передвиборчої програми «Ми – єдиний народ», засвідчує орієнтацію партії на імовірне обрання конфліктного підходу до розв’язання етнополітичних проблем розвитку українського суспільства. Подібна стратегія означення етнополітичних проблем у пе- редвиборних програмах була обрана також і Блоком «Наша Україна», у програмі якого національний розвиток розглядається в контексті проблем освіти, науки, культури та духовності в розділі «Нації – духовність та освіту!», перетинаючись із пробле- мами середнього класу, незалежного тестування, соціального за- хисту, міжконфесійного миру тощо [32]; Блоком Наталії Вітренко «Народна опозиція» (проблеми подвійного громадянства та державного статусу російської мови в контексті захисту прав і основних свобод людини включені до розділу «Європейські стандарти – в норми Конституції України» [31]); Народним блоком Литвина, у програмі якого вказується на необхідність запобігання конфліктам на релігійному ґрунті, створенні умов для діалогу церков і культур, поваги до всіх мов, збереження культурної спадщини та самобутності національних меншин [14]; Соціалістичною партією України, яка, посилаючись на внесений соціалістами закон про мови, вказує на забезпечення можливості кожному вільно користуватися рідною мовою [9]; Громадян- ським блоком ПОРА-ПРП етнонаціональні проблеми інтегровані 343 до розділу «Рівні можливості для розвитку особистості» та визна- чаються в категоріях мови, традицій і культури української нації та національних меншин [21]; опозиційним блоком «НЕ ТАК» етнонаціональні проблеми України конкретизовані в контексті мовного питання та включені до розділу проблем, що стосують- ся гуманітарної сфери: «Розв’язання проблеми російської мови через прийняття, на основі Європейської хартії регіональних мов, закону про статус російської мови, який забезпечить право російськомовних громадян без будь-яких перешкод використову- вати рідну їм мову. Ми впевнені: законодавче закріплення прав російської мови не суперечить розвитку української мови, а є реалізацією законних прав громадян України» [4]. Зауважимо, що окреслені шляхи визначення самопозиціону­ вання у передвиборчих програмах стосуються тих політичних партій, які у своїй діяльності спираються на чітко визначену ідеологічну конструкцію. В разі, якщо ідеологія партії є штучною (насамперед, партія влади) чи еклектичною, то самопозиціювання з певною імовірністю може бути визначено в системі влада – опозиція. Прикладом еклектичності передвиборчої програми і відповідно уникнення в її структурі актуальної для виборця України етнополітичної складової є передвиборчі програми Бло- ку Юлії Тимошенко, партії «Віче» та Партії політики ПУТІНА [23, 30, 15]. Аналіз засобів та прийомів, які використовуються партією, передбачає визначення суті риторичних прийомів, які вико- ристовуються у передвиборчій програмі та обраної системи аргументації. Більшість політичних партій України будують си- стему аргументації у передвиборчих програмах за допомогою емоційно-ціннісного підходу, який спирається на образи та сим- воли. Зокрема, на парламентських виборах 2007 р. Партія регіонів використала традиційний для української риторики прийом дихотомічного структурування політичних позицій: «Ми – різні: на Півночі та Півдні, Заході та Сході, але ми – громадяни єдиної країни. У цьому – запорука нашої сили і процвітання. …Ми – послідовні прихильники гасла: «Дві мови – один народ!» [20]; НУНС використала риторичний прийом заперечення небажаного: «ніхто не зазнаватиме мовних утисків» [17]; КПУ звернулася до прийому безапеляційного ствердження: «Основний Закон встано- вить інститут подвійного громадянства на підставі міжнародних 344 угод» [16]; Блок Литвина актуалізував ідеї абсолютної рівності: «здійснення реальних заходів для утвердження української нації як співтовариства вільних громадян незалежно від їхнього по- ходження, мови, віросповідань та політичних переконань» [18]; «Свобода» запропонувала аргументи, засновані на прийомі апеляції до справедливої дискримінації: «Регламентувати вжи- вання української мови у ЗМІ відповідно до кількості українців – не менш ніж 78 %» [19]. Відсутність передвиборчих програм, які використовують логічну систему аргументації, побудовану на логіці несуперечли- вих суджень пояснюється, на нашу думку тим, що жодна політична сила в Україні не сформулювала власного системного бачення того, що таке державна етнонаціональна політика, і тому у період виборів актуалізує найгостріше для українського суспільства пи- тання – мовне, яке є, по-перше, лишень однією з чисельних частин етнонаціональної політики та, по-друге, може бути презентовано в сучасних політичних та соціально-економічних умовах розвит- ку українського суспільства виключно за допомогою емоційних риторичних прийомів. Аналіз ідей, апріорних та логічних посилань, системи суджень дозволяє виявити те, що для політичної партії є аксіомою і тому може прямо не декларуватися. Зокрема, на парламентських ви- борах 2006 та 2007 рр. ПСПУ Н. Вітренко у передвиборних про- грамах позиціонувала себе як партія, що зорієнтована на створен- ня союзу України, Білорусі та Російської Федерації. Апріорі це передбачає, що ідея такого об’єднання пов’язана з розширенням сфери використання російської мови в Україні та в перспекти- вами надання їй статусу державної. Проте серед законодавчих ініціатив, які презентуються на рівні партійних медіа-ресурсів, не представлено жодної пропозиції, що акумулює бачення партією принципів формування та реалізації етнонаціональної політики в Україні [8]. Таким чином, апріорні посилання вступають у суперечність з прямими деклараціями цієї політичної сили. Подібного підходу до формулювання апріорних посилань дотримується й КПУ. Лідер комуністів П. Симоненко напередодні та під час виборчих кампаній 2006 та 2007 рр. підкреслював, що «наша програма передбачає державну підтримку україномовного видання, але не придушення податками російськомовного, кон- троль за чистотою мови на державному ТБ, замість викручування 345 рук недержавним, як це зараз робить керівництво Нацради з пи- тань телебачення та радіомовлення» [12]. Однак, активно пози- ціонуючи власне бачення моделі етнонаціональної політики Ук- раїни у період виборів, КПУ не інтегрує ці ідеї до сфери своєї парламентської діяльності, продовжуючи тим часом виголошен- ня їх поза парламентськими стінами. Така тактика свідчить про невідповідність партійних передвиборчих заяв та дій КПУ як парламентської партії. За іншою системою логічних конструкцій будувалися апріорні посилання БЮТу. Як зазначалося вище, на парламентських ви- борах 2006 р. ця політична сила фактично уникала актуалізації етнополітичних проблем, вкладаючи її у схему загально- людських потреб, громадянського суспільства та відродження духовності. У передвиборчій боротьбі 2007 р. своє ставлення до етнополітичного розвитку України БЮТ актуалізував у на- звах та слоганах, які використовувалися цією політичною си- лою. Зокрема, в межах передвиборчої стратегії блок розробив програму стратегічного розвитку України «Український прорив: до справедливої і конкурентоспроможної країни». Структур- ний аналіз назви цієї програми дозволяє стверджувати, що про- блеми справедливості та конкурентноздатності, типові для цієї політичної сили, є більш важливими для БЮТу, ніж ґрунт, на яко- му вони мають реалізовуватися – українське суспільство. Ще одним варіантом побудови системи апріорних посилань є позиція СПУ, яка до 2005 р. уникала публічного позиціонування з проблем етнонаціональної ситуації в Україні. Поворотним мо- ментом для партії став січень 2005 р., коли за ініціативою її лідера О. Мороза у ВРУ було зареєстровано законопроект, яким пропо- нувалося надати російській мові, поряд з українською, статусу офіційної [22, с. 15]. О. Мороз, вказуючи на причини появи цього законопроекту, зауважив, що президентські вибори 2004 р. ого- лили процеси, які відбуваються в мовному середовищі України, тому для унеможливлення політичних спекуляцій на мовному ґрунті варто вдосконалити чинне законодавство України, яке регламентує подальший розвиток української мови, регіональних мов та мов етнічних меншин. У даному випадку, не зважаючи на певні зміни в оцінці етнополітичних процесів в Україні, не варто говорити про зміну апріорних посилань СПУ. На нашу думку, це є свідченням пошуків шляхів розв’язання проблеми політизації 346 етнічності у період саме виборчих кампаній та використання етнонаціональних груп в якості джерела потенційного конфлікту. Специфічним є формулювання апріорних посилань щодо етнонаціонального розвитку України, використане Блоком Литви- на. Вище вказувалося, що ця політична сила у своїй передвиборній програмі не акцентувала увагу виборця на потребі вироблен- ня спеціальної державної політики у сфері етнонаціональних процесів. Проте апріорні позиції блоку були сформульовані дещо раніше – у «Маніфесті народного єднання», затверджено- му на сьомому позачерговому з’їзді партії 11 лютого 2005 р. У маніфесті наголошувалося: «Донбас і Галичина, Київ і Харків, Крим і Полісся – все це наш спільний дім, переданий у спадок всіма попередніми поколіннями, а люди, що його населяють – така ж неподільна, сформована упродовж років родина, покликана бе- регти цю неоціненну спадщину, примножувати її красу, багатство і славу і робити все для того, щоб кожній людині і кожній сім’ї жилося в оселі на ім’я «Україна» заможно, просторо і вільно» [13]. В цьому документі, практично підтвердженому діяльністю В. Литвина як спікера ВРУ, фактично йдеться про збереження існуючої практики правового регулювання мовної політики в Україні та відсутність потреби спеціального регулювання статусу російської мови. Аналіз прямих декларацій політичних партій щодо етно­ національної політики в Україні слід здійснювати із залучен- ням фактів, які характеризують зміст реальних кроків партій по втіленню проголошених у передвиборних програмах позицій. Одним з об’єктивних показників співставлення задекларованих позицій з реальними кроками є законотворча діяльність та правові ініціативи партій у Верховній Раді України. Після парламентських виборів 2006 р. народними депутатами було розроблено та по- дано чотири законопроекти, що належать до сфери етнополітики та які пройшли експертизу науково-експертного управління ВРУ. Три законопроекти були подані депутатами від Партії регіонів, зокрема це проекти законів України «Про національно-культурні автономії національних меншин України, ініційований В. Г. Ха- рою, «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та «Про внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ініційовані В. В. Колісниченком [26, 28, 29] та один 347 законопроект був поданий від депутата фракції «Наша Україна» О. О. Козаченко – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо використання в судочинстві мов національ­ них меншин)» [27]. БЮТ, як центр урядової коаліції та джерело урядових ініціатив, мав більше можливостей до інституціоналізації прямих декларацій щодо етнонаціональної політики. Зокрема, 4 лютого 2005 р. було ухвалено урядову програму дій «Назустріч людям», у якій в розділі «Духовність» вказувалося, що Уряд забезпечуватиме «за- доволення освітніх та культурних потреб національних меншин України, створення належних умов для відродження, збереження і всебічного розвитку етнічних спільнот, їх національно-культурних традицій; функціонування української мови як державної, вільний розвиток російської та інших мов згідно із законом про мови і Європейською хартією регіональних мов та мов національних меншин» [24]. Незважаючи на те, що програмою передбачали- ся розробка та реалізація конкретних урядових рішень щодо етнонаціонального розвитку України, ці ідеї залишилися на рівні декларацій. Актуалізовані вдруге, після парламентських виборів 2007 р., вони і під час теперішнього урядування Ю. Тимошенко залишаються абстракцією для урядової політики. Отже, за своєю суттю, передвиборні програми є прийомом політичної боротьби, який використовується з метою посилення позицій політичної партії у боротьбі за голоси виборців, впли- ву на структури влади та інститути, що володіють політичними ресурсами. Здійснений нами порівняльний аналіз етнополітичної складової партійних програм на парламентських виборах в Україні 2006 та 2007 рр. дозволяє зробити такі висновки. По-перше, передвиборні програми політичних партій України для самих партій є формальним документом, який за ситуації передвиборчої боротьби не має ресурсів для перетворення на об’єкт уваги з боку політичних опонентів, експертів, ЗМІ, виборців. По-друге, передвиборчі програми недостатньою мірою позиціонують кандидатів та насичені ідеями, які можна тлумачити на влас- ний розсуд, що не дозволяє виборцям визначити та зрозуміти дійсну позицію партії з того чи іншого питання. По-третє, про- блеми етнонаціональної політики та етнонаціонального розвит- ку України формулюються політичними партіями переважно в категоріях мовної політики, що концентрує увагу виборців на вузь- 348 ких питаннях, спроби розв’язання яких по суті неминуче генеру- ватимуть конфліктне протистояння в українському суспільстві. На нашу думку, всі політичні партії розуміють небезпеку політизації етнічності на ґрунті мовних проблем, і тому в своїй політичній діяльності у міжвиборчий період уникають реалізації позицій, задекларованих під час виборів. По-четверте, перетворення передвиборчих партійних програм на документ, що відображає настрої громадян та є джерелом ведення політичних дебатів між конкурентами можливе за умови, якщо вони відповідатимуть по- требам та інтересам громадян України, міститимуть виразний опис стратегічного курсу та партійних пріоритетів, конкретизу- ватимуть способи реалізації пріоритетних програмних положень, відповідатимуть основній партійній програмі та будуть формува- тися в ситуації публічної партійної політики. Список використаних джерел та літератури 1. Алтунян А. Г. Анализ политических текстов. – М.: Университетская книга; Логос, 2006. – 384 с. 2. Бебик В., Кобржицький В. Мифы и реалии предвыборных обеща- ний (анализ предвыборных программ кандидатов в Президенты Украи- ны) // Персонал. – 2004. – № 10. – С. 24–29. 3. Виборча програма Українського Народного Блоку Костенка і Плю- ща // Голос України. – 2006. – № 49. – 17 березня. – С. 4. 4. Виборчий блок політичних партій «Опозиційний блок НЕ ТАК!», СДПУ(О), Всеукраїнське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє», Політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Центр», Республіканської партії України: Передвиборна програма // Голос України. – 2006. – № 45. – 11 березня. – С. 4. 5. Владу і власність – трудовому народу України!: Передвиборна про- грама Комуністичної партії України // Голос України. – 2006. – № 50. – 18 березня – С. 4. 6. Ворона П. Партійні передвиборчі програми як маркетинговий метод популяризації політичних партій // Демократичне врядування. Науковий вісник. – 2008. – Вип. 1. 7. Добробут – народу! Владу – регіонам!: Передвиборна програма Партії регіонів // Голос України. – 2006. – № 31. – 17 лютого. – С. 4. 8. Законодательные инициативы. – Режим доступу: http://www.vitrenko. org/start.php?lang=1&part_id=4 9. Збудуємо Європу в Україні: Передвиборна програма Соціалістичної партії України до виборів у Верховну Раду 2006 року // Голос України. – 2006. – № 27. – 11 лютого. – С. 5. 349 10. Извлечения. Формы политических заявлений в ходе предвыбор- ных кампаний // Полис. – 1994. – № 4. – С. 125–137. 11. Клямкин И. М., Лапкин В. В. Социально-политическая риторика в постсоветском обществе // Полис. – 1995. – № 4. – С. 98–122. 12. Компартия готова к досрочным парламентским выборам. – Режим до- ступу: http://www.kpu.net.ua/kompartija-gotova-k-dosrochnim-parlamentskim- viboram/ 13. Маніфест народного єднання. – Режим доступу: http://narodna.org. ua/news/2005/02/22/1182/ 14. Народність, справедливість, законність: Програма Народного бло- ку Литвина // Голос України. – 2006. – № 44. – 10 березня. – С. 4. 15. Нова перспектива України: Передвиборна програма Політичної партії України «Партія політики ПУТІНА» // Голос України. – 2006. – № 32. – 18 лютого. – С. 4. 16. Передвиборна програма Комуністичної партії України «За наро- довладдя! Геть Диктатуру!». – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/ elect/electcontent.php3?c=567 17. Передвиборча програма Блоку «Наша Україна – Народна самообо- рона» «Для людей – а не для політиків!». – Режим доступу: http://www. politik.org.ua/elect/electcontent.php3?c=578 18. Передвиборча програма Блоку політичних партій «Блок Литвина» «Від безладу – до справедливого порядку!» – Режим доступу: http://www. politik.org.ua/elect/electcontent.php3?c=579 19. Передвиборча програма Всеукраїнського об’єднання «Сво- бода». – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/elect/electcontent. php3?c=595 20. Передвиборча програма Партії регіонів на парламентських ви- борах 2007. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/elect/electcontent. php3?c=563 21. Пора будувати, діяти і жити!: Виборча програма громадянського блоку ПОРА–ПРП // Голос України. – 2006. – № 23. – 7 лютого. – С. 5. 22. Пріоритети політичних партій: мовна політика та етнополітика. – К.: УНЦПД, 2007. – Вип. 1. Питання утвердження засад національної єдності, формування та реалізації мовної політики, стратегії взаємин у діяльності політичних партій. – 24 с. 23. Програма Виборчого блоку політичних партій «Блок Юлії Тимо- шенко» // Голос України. – 2006. – № 26. – 10 лютого. – С. 4. 24. Програма діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям». – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_ id=11639687&cat_id=60142 25. Програма захисту українців: Передвиборна програма Все­ українського об’єднання «Свобода» // Голос України. – 2006. – № 40. – 2 березня. – С. 4. 350 26. Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодав- чих актів України (щодо використання в судочинстві мов національних меншин)», № 2211 від 22.09.2006. – Режим доступу: http://gska2.rada. gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=28104 27. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (щодо регіональних мов та мов меншин)», № 2347 від 17.10.2006. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov. ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=28321 28. Проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», № 2344 від 17.10.2006. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=28318 29. Проект Закону України «Про національно-культурні автономії національних меншин України», № 1062 від 15.06.2006. – Режим досту- пу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=27442 30. Скажи собі: Україна – це я!: Передвиборна програма Партії «Ві­­- че» // Голос України. – 2006. – № 48. – 16 березня. – С. 4. 31. Справедливість, добробут, народовладдя, Союз з Росією і Бі- лоруссю: Передвиборна програма Блоку Наталії Вітренко «Народна опозиція» ПСПУ та Партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ) // Голос України. – 2006. – № 43. – 7 березня. – С. 4. 32. Україна у нас одна!: Передвиборна програма Блоку «Наша Укра- їна» // Голос України. – 2006. – № 35. – 23 лютого. – С. 4. 33. Brubaker R. Nationalism refrained. Nationhood and the national question in the new Europe. – Cambridge, 1996. 34. Hеnnings P., Keman H. Towards a new methodology of estimating party policy positions // Paper prepared for the Departmental research Meeting. – 2000. – 8 may. Natalia Rotar COMPONENTA ETNONAŢIONALĂ A PROGRAMELOR ELECTORALE ALE PARTIDELOR POLITICE DIN UCRAINA LA ALEGERILE PARLAMENTARE DIN ANII 2006 ŞI 2007 S-a constatat că în esenţa lor programele electorale sunt procedee de luptă politică, folosite în scopul întăririi poziţiilor partidului politic în lupta pentru voturile alegătorilor, pentru influenţa asupra structurilor şi instituţiilor puterii care au în mâinile lor resursele politice. Analiza comparativă a componentei etnopolitice a programelor de partid la alegerile parlamentare din Ucraina din anii 2006 şi 2007 permite să se facă 351 următoarele concluzii. În primul rând, programele electorale ale partidelor politice din Ucraina sunt documente formale pentru aceste partide, care în situaţia luptei electorale nu au resursele necesare pentru a le transforma în obiect al atenţiei din partea oponenţilor politici, experţilor, mediilor de informare publică, alegătorilor. În al doilea rând, programele electorale îi poziţionează insuficient pe candidaţi şi abundă de idei pe care fiecare le explică aşa cum îl taie capul, ceea ce nu permite alegătorilor să determine şi să înţeleagă poziţia adevărată a partidului într-o problemă sau alta. În al treilea rând, problemele politicii şi dezvoltării etnonaţionale a Ucrainei sunt formulate de către partidele politice cu precădere în categorii ale politicii de limbaj, ceea ce abate atenţia alegătorilor asupra unor probleme înguste, a căror soluţionare de fapt generează inevitabil situaţii de conflict în societatea ucraineană. După părerea noastră, toate partidele politice înţeleg pericolul politizării etnice în contextul problemelor de limbă, de aceea în activitatea lor politică în perioada dintre alegeri ele evită să realizeze scopurile declarate în campania electorală. În rândul al patrulea, transformarea programelor electorale ale partidelor în documente, care să exprime dispoziţiile cetăţenilor şi să devină o sursă de dezbateri politice între contracandidaţi, este posibilă doar cu condiţia că ele vor corespunde nevoilor şi intereselor cetăţenilor Ucrainei, vor conţine o descriere clară a cursului strategic şi priorităţilor partidului, vor concretiza căile de realizare a principiilor de program, vor corespunde programului de bază al partidului şi vor fi formulate în condiţiile politicii publice a partidului. Natalya Rotar ETHNIC AND NATIONAL COMPONENT OF THE ELECTION PROGRAMS OF THE UKRAINIAN POLITICAL PARTIES IN THE PARLIAMENTARY ELECTIONS OF 2006 AND 2007 It was proved that in its sense election programs are method of the political struggle which is used to strengthen the positions of the political party in its struggle for the votes, influence on the authorities and institutions which possess political resources. Performed comparative analysis of the ethnic and political component of the election programs of the Ukrainian political parties in the parliamentary elections of 2006 and 2007 allows us to draw the following conclusions. First of all, election programs of the Ukrainian political parties are formal documents for the parties themselves, which don’t have any resources in the situation of political struggle to change into the object of attention for the political opponents, experts, media, voters. Secondly, election programs insufficiently position the candidates and 352 contain ideas which can be ambiguously understood which don’t let voters define and understand real position of the party in particular issues. Thirdly, problems of ethnic and national policy and ethnic and national development of Ukraine are formed by the political parties mostly in the categories of language policy which concentrate voters’ attention on the narrow issues efforts of which solution will inevitable lead to the conflict in the Ukrainian society. We believe that all the parties understand the danger of the ethnic politicization on the basis of the language problems, that’s why in their political activity during the period between the elections avoid fulfillment of the promises made during the elections. Fourthly, transformation of the party election programs into the document which represents the citizens’ opinions and are sources for the political debates between the rivals is possible provided they will correspond to the demands and interests of the Ukrainian citizens, contain definite description of the strategic course and party guidelines, concretize ways of the execution of the priority program statements, correspond to the main party program and will be formed in the situation of the public party policy. Надія Бабич (Чернівці, Україна) Мотивація етнопсихології буковинських українців і румунів як чинник добросусідства П оштовхом до написання цієї статті стали, зокрема, дві дати: 110 років тому в Чернівцях вийшла друком пра- ця «Die Bukowina: Eine allgemeine Haimatkunde» (Czernowitz, 1899), укладена крайовим жандармерським командуванням № 13 цісарсько-королівської жандармерії, і 5 років опублікування цього дослідження з українським перекладом («Буковина: За- гальне краєзнавство. – Чернівці: Зелена Буковина, 2004). Ав- тор передмови до нового видання доктор історичних наук В. Ботушанський, назвавши його цікавою історико-краєзнавчою працею, в якій зібраний і сумлінно опрацьований об’єктивний історико-краєзнавчий матеріал, рецензований деякими тодішніми університетськими викладачами, пояснив, що жандармерія 353 «була тоді найбільш організована і дисциплінована сила в краї з певним числом інтелектуалів, зі значною інформацією «в ру- ках» про мешканців краю» [1, 7]. Мабуть, справедливо відомий знавець історії Буковини роздумує: «Автори ставили своїм за- вданням показати, по-перше, ті досягнення, які здобув край під скіпетром Габсбургів, зокрема Франца Йосифа, і, по-друге, підкреслити відданість поліетнічного населення трону, і, по- третє, довести, що жандарми даремно хліб не їдять, що вони вміють не тільки твердо підтримувати відповідними засобами порядок на місцях, існуючий державний лад у цілому, але й до- бре знають життя кожної національної групи населення краю і чого можна чекати від цих тубільців у правовому відношенні» [1, 8]. Щодо тубільців, то автор трохи перебільшив австрійські негативні оцінки, проте оце «але» і сьогодні є джерелом пізнання еволюції або статичності етнопсихології етносів, що й нині за- мешкують на Буковині, зокрема Північній, і зумовлюють харак- тер міжетнічних взаємин. Другою підставою висвітлення задекларованої теми є те, що в умовах незалежної України час від часу виникають про- блеми, яких не було на видноті ані в австрійський, ані в радян- ський період історії краю. Йдеться як про ставлення до офіційної державної мови, так і до мови і профілізації вищої освіти, а та- кож своєрідність поглядів на глобалізаційні тенденції у світовій цивілізації та долю етнокультур. Зрозуміло, що не будемо вдаватися до статистики понад сторічної давності ще й тому, що вона стосувалася усієї тодішньої Буковини. Звернемось до етнопсихологічних та геопсихічних аспектів характеристики двох кількісно найбільших етносів Бу- ковини, щоб зрозуміти глибинну мотивацію їх «приреченості» на гармонійне співжиття. Щодо геопсихологічних аспектів, то вони в Україні не всіма сприймаються серйозно, а вчені діаспори ма- ють в цьому значні напрацювання. Не можемо заперечити О. Кульчицькому, який пише: «В геопсихічному аспекті треба, у зв’язку із типами українського краєвиду і особливостями українського підсоння, врахувати можливі зміни, що їх вносять контакти із довкіллям (виділено нами – Н. Б.). … відчуття як проекція душі в різновидності краєвиду, супроводиться різновидностями психічної діяльності, різнорідно «ритмізує», «настроює» душу і викликує в шарах 354 підсвідомости резонанс усіх цих призабутих почувань і уявлень, які з ритмом душі, а одночасно і з ритмом краєвиду співзвучать, «настроєні» на той самий тон» [5, 22]. З іншої нагоди ми вже на- водили цю цитату з О. Кульчицького, але, зваживши на те, що те- пер, як і колись, українці замешкують переважно північ і частину сходу і заходу, а румуни – південну, південно-східну і частково центральну територію Буковини, а вздовж східної межі українці і румуни (молдавани?!) проживають змішано, і що предки румунів «були гірським народом», а предки українців – «народом степо- вим» [8, 33], можна пояснити деякі відмінності в ментальності цих двох народів, які, проте, є малозначущими перед значною спорідненістю. «Гірський краєвид має значення тільки на периферії України, тим то він більше позначився на племінних особливостях», – зауважує в іншій праці О. Кульчицький [5, 713]. Такі «племінні особливості» виявляють буковинські гуцули, цебто «гірські» українці (порівн. румунів Закарпаття і з Мараморощини в Румунії). Щодо інших виявів геопсихічного впливу, то варто враховувати вплив лісостепу: «Вчування в хвилясту лінію може схиляти лю- дину своєю руховою постаттю до станів неохоти до зусилля або обачности, обережности й компромісів, що зрікаються «прямої лінії». З другого боку, хвиляста лінія інколи є відповідником станів безтурботности, ігрової естетичної чи споглядальної на- станови, як і м’якої поступливости й згідливости супроти чу- жого опору й чужих впливів, аж до самозречення, толерантно- сти й схильности щось зносити, чомусь піддаватися» (виділено нами. – Н. Б.) [4, 711]. Можна сперечатися щодо такого методу характерології, але що саме такими були і зостаються буковинські українці (та й українці взагалі), у нас не викликає сумніву. Лісове ж довкілля «суцільністю своїх данностей безумовно вимагає від людини активної світосприймальної настанови… Властиві лісові як театрові боротьби форми співіснування надають кінець- кінцем світоглядові мешканця низової лісової смуги… радше песимістично-позитивістичного забарвлення в сенсі врахування виразної мови фактів « [4, 111]. За нашими спостереженнями, і румунам, і українцям з лісисто-передгірно-низинних районів якраз і притаманне таке світосприйняття. У розділі «Населення Буковини», опрацьованому обер- лейтенантом жандармерії Едуардом Фішером для «Загального 355 краєзнавства», автор застерігає від потрапляння на хиткий ґрунт невиразних гіпотез щодо походження, просування і родової приналежності корінного населення і пише неупереджено, як на наш погляд, про те, що навіть побіжний погляд «дозволяє зроби- ти висновок про схожість, котра домінує (виділено нами. – Н. Б.) тут між русинами й румунами в антропологічному плані, з чого випливає, що обидві народності впливають одна на одну і не є різко окресленими расовими групами, а також те, що безперерв- не схрещування крові відбувалося і відбуватиметься, внаслідок чого характерні расові ознаки дещо розмиваються і стають уже не такими чіткими» [8, 97]. Так воно є і сьогодні – змішані шлю- би досить часті, а нащадки таких родин отримують етнічні риси обох батьків. І в цій праці – ще 110 років тому! – доводили: «Те, що географічні чинники мають вирішальний вплив не тільки на культурний розвиток, але й на характер народу, ми чітко бачимо по нашому місцевому (тобто буковинському. – Н. Б.) населен- ню. Народам, які споконвіку займалися землеробством, власти- ва природна слабкість, що проявляється в любові до власності і до спокійного існування. Навпаки, найвищу міру енергії ми зустрічаємо насамперед у пастуших народів, які поєднують зі своєю рухливістю спроможність до масових виступів, а дисципліну – з силою» [8, 36]. Навряд чи хтось тепер писав би про частоту пульсу, пігментацію очей, колір шкіри з можливими відтінками, малий чи великий рот і т. ін. – народи, які розвиваються на такій території, якою була і є Бу- ковина щодо народонаселення, навряд чи можуть зберегти чисто- ту своєї раси (та й взагалі в сучасному світі про це говорити годі). А отже зазнавали трансформації і риси ментальності. Щоправ- да, про знайомих нам румунів – простих людей та представників т. зв. інтелігентних професій і на початку ХХІ ст. можемо сказати, як це зазначено в «Загальному краєзнавстві», що румун «замкну- тий і не кожному довіряє; він висловлюється обдумано і ніколи не бреше, але й не говорить правди, якщо вона йому може зашкоди- ти, у такому випадку мовчить. Але якщо здобути довіру румуна, то можна цілком покладатися на його вірність… Він ввічливо го- стинний і завжди готовий зробити невеликі послуги, навіть чужій людині, якщо вона попросить» [8, 51]. Щоправда, всі ці риси притаманні в першу чергу простим людям, як і їх миролюбність і покірність державі. Проте деякі інтелігенти, службовці, політики 356 і журналісти досить часто спекулюють на природній гордості румуна, його жвавому темпераменті, підштовхують людей до виступів задля задоволення окремих політичних амбіцій. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. саме почуття власної національної гідності, а також гордості та відважності забезпечи- ли румунському етносові Буковини пріоритетні умови суспільно- політичного та культурно-історичного життя в австро-угорській державі. Тяглість до свого етнічного центру, який знаходиться за межами України, збуджена політичними інсинуаціями, ча- сто породжує протиставлення себе своїм історичним сусідам- українцям, які своєю поступливістю, а нерідко й пасивністю («і я не я, і хата не моя» або «а шо – мені більше від усіх треба?») не вміли і не вміють належно обстояти свої національні інтереси. Щоправда, автор цитованого розділу «Загального краєзнавства» твердив, що «русин – фаталіст. Оскільки він виходить із уявлен- ня, що його доля знаходиться в Божих руках, то не боїться не- безпек… Як громадянин держави він миролюбний, терплячий і слухняний. Якщо хтось намагався чи й справді його скривдив, то він також може бути дуже нестримним та впертим, у цьому ви- падку його не може вгамувати жодне начальство, і лише засоба- ми найгострішої сили можна привести його до порядку» [8, 102]. І українці, і румуни «у більшості випадків мстиві і нещадні до своїх ворогів» та одночасно щиро гостинні, проте цю гостинність не можна зраджувати. У буковинських українців і румунів упродовж віків виробило- ся чимало спільних ментальних рис, наприклад: у представників обох народів легко заслужити довіру, але так само легко її втрати- ти; народи гостинні, але не терплять, коли цю гостинність зрад- жують; як громадяни держави – миролюбні, терплячі, слухняні; як солдати – хоробрі, нерідко до самозречення; досить горді і з почуттям незалежності тощо. Давні традиції і звичаї також мають у своєму змісті та у формі багато спільного; у побуті, одязі та господарюванні теж немає різких відмінностей – треба лише враховувати місцевість і щільність контактування обох народів. Те, що записав у своїх спогадах про буковинський ярмарок кінця ХІХ – початку ХХ ст. Г. Дроздовський, цілком можна сказати й про сучасні ярмарки: «Румунські та українські жінки й дівчата пропонували плоди своїх старань: чорні глиняні глечики з густою, білою сметаною… 357 Сюди ж долучалися сир та яйця, які мирно вживалися з кукуруд- зяним борошном» [2, 39]. Дозволимо собі стосувати слова етно- лога й етнографа професора Г. Кожолянка не лише до українців, а й до румунів Буковини: ці народи «належать до нації з дав- ньою культурою і релігією. У традиційних звичаях та обрядах втілилися висока мораль, своєрідний світогляд, вірування, гли- бока шана до предків, зразкові родинні звичаї, висока екологічна культура з шанобливим ставленням до природи та її явищ. В обрядових дійствах, символах, атрибутах втілені ідеї, óбрази, які викликають у людей певні переживання» [3, 25]. Румунська інтелігенція добре усвідомила цю роль звичаїв і обрядів і дбайли- во переносить їх із села, де вони органічніші, у місто, викликаю- чи цим відповідний стан національної душі. Донедавна українці робили це значно млявіше, тому свята, наприклад, рідної мови мали суто академічно-публіцистичний характер. Але ж «обряди як складники звичаїв і традицій виступають важливими засоба- ми ідеологічного впливу на молоде покоління, засвоєння тих мо- ральних засад, на яких ґрунтується суспільство. Обряд є однією з найважливіших форм предметного втілення масових думок і почуттів, що передаються традицією, звичаєм. Як загальноприй- нятий, обрядовий акт підкорює хід думок і почуття людей тому напрямкові, який виробили попередні покоління» [3, 13]. А той хід думок був доброзичливий, і попередні покоління прагнули жити у гармонійному світі. У свій час Г. Дроздовський не помічав серйозних етнічних непорозумінь, очевидно тому, що не був ані румуном, ані русином, які вже тоді неоднаково активно обстоювали свої права в австро- угорській державі: «Суперечності між націями? Звичайно, вони також мали місце там, де виникали взаємні претензії і ворожне- ча через національний пріоритет на кшталт того, хто з’явився у краї раніше; спокій міста аргументи, що наводилися радше для внутрішнього користування, тривожили рідко. А коли бажали все- таки загострити ситуацію, тоді виносили її на футбольне поле, по-спортивному і з легким шовістичним відтінком…» [2, 48–49] (йшлося про футбольні команди «Драгош Воде» і «Довбуш». – Н. Б.). Маємо тверде переконання, що між усіма народами світу були б добросусідські взаємини, якби в них не втручалися політичні та бізнесові інтереси. Ніхто не буде заперечувати доцільність збе- 358 реження національної самоідентичності, у якому б етнопросторі не опинилася людина. Але ось парадокс окремих українців, зо- крема буковинських: вони легко зрікаються своєї мови і своєї народної культури на догоду «моді» або політиці правлячої сили. Цього майже не трапляється серед сучасних румунів: вони, у т. ч. школярі, не соромляться рідної мови в людних місцях, не комплексують через свій акцент у мові українській, практично не беруть участі в дискусіях з приводу надання російській мові ста- тусу другої офіційної (хоч інколи поговорюють про свою мову як регіональну). І такий стан справ має історичне коріння, а голов- но зумовлений стійкістю національного характеру і підтримкою сусідньої Румунії – будучи загалом законопослушними громадя- нами України, буковинські румуни з самого початку незалежності України перебувають у зоні політичної уваги румунської держа- ви. Ще п’ять років тому була розроблена спеціальна урядова по- станова: «У відповідності до урядової програми на 2001–2004 роки, уряд Румунії планує підтримати збереження культурної та мовної ідентичності румунської спільноти за межами країни. Одним із пріоритетів зовнішньої політики румунської держа- ви залишається підтримка румунської національної меншини в Україні. Реалізація цієї мети супроводжується наступними кро- ками: • надання широкої фінансової та моральної підтримки діяльності румунських організацій на території України; • підготовка в Румунії інтелектуальної еліти для румунської спільноти в Україні в рамках реалізації освітніх, педа- гогічних, наукових та культурних програм; • підтримка і створення освітніх, культурних і політичних інституцій; • сприяння створенню прорумунського лобі в органах дер- жавної влади та бізнесі як на центральному, так і на міс- цевому рівнях; • організація широкої пропагандистської роботи, спрямо- ваної на визнання тотожності молдовського та румун­ ського етносів, спроби румунізації молдаван України, про- паганду так званої «історичної приналежності» земель Бу- ковини та Бессарабії до Румунії, поширення уніоністських ідей серед румунської спільноти через ЗМІ Румунії та України; 359 • активізація спроб приєднання румуномовних парафій УПЦ до Румунської православної церкви; • лобіювання інтересів румунської меншини на міждержав- ному рівні» [7, 342–343]. І весь хід подій, цікава і багатогранна робота консулату в Чернівцях засвідчує серйозність намірів щодо виконання цієї програми, як і наступних, очевидно, доповнень до неї. Що ж до українців, що здавна мешкають у Румунії, то на побутовому рівні у них, як свідчать спостереження, дуже слабо сформова- не стремління до самоідентифікації, а тому влада і не поспішає їх у цьому напрямі виховувати й освічувати. Українська ж вла- да, не маючи чіткої програми національного розвитку країни, навіть слово «національний» частіше замінює на «народний», чим позбавляє всі наміри життєдайного стрижня. Можливо, це вплив глобалізаційних тенденцій організації сучасного світового співжиття, мету яких дехто бачить у поступовому, але неухильно- му стиранні етнокультурних прикметних рис і виробленні якогось єдиного культурного, економічного і т. ін. простору, в якому буде менше умовностей і етнокультурних табу, які, мовляв, затриму- ють новочасний прогрес. Але ж Вавилонську вежу людство вже будувало!.. До речі, щодо релігійних вірувань, які мають глибоке історичне коріння, яке сьогодні дехто намагається подавати не в спільному для буковинців, а у відрубницькому аспекті. В 1899 році це пи- тання бачилося так: «…релігійні уявлення русинів і румунів май- же цілком збігаються; це зумовлено тією обставиною, що від за- снування Молдавського князівства на Буковині існувала тільки релігія, яку визнавали обидві національності. Переселенці, які прибували пізніше, були асимільовані місцевим населенням, тому помітних розходжень у релігійних поглядах обох народностей не спостерігається. Численні звичаї нагадують давнє слов’янське язичество, багато християнських свят ідентифікувалися з древніми поганськими» [8, 177]. Мабуть тому і сьогодні українці ходять на службу, де правлять по-румунськи, а румуни – в церк- ву, де правлять по-українськи, якщо ці церкви близько до їхнього дому. Чимало спільного в обрядах хрещення, весілля, похоронів, що теж виробилося впродовж вікових добросусідських контактів. Але і цей аспект бачимо з поглядів і поводження простих людей, а не вищих верств суспільства. 360 І це має цікаве пояснення, з яким, знаючи історію суспільно- політичних рухів на Буковині, важко не погодитись, хоч давність цього спостереження може послужити як заперечення: «Загалом складається враження, що румуни, як і русини Буковини, не на- лежать до чистокровних народностей. Особливо виявляється, що в тій зоні, де стикаються обидва народи, при схрещуванні слов’янської крові з іншою бере гору, як правило, перша. Тому, здається, що русинізм проявляє свою більш експансивну приро- ду поширенням серед нижніх верств; зате у вищих і міщанських суспільних класах перемагає румунський елемент» [8, 46]. Мож- на закинути австрійцеві Е. Фішеру тенденційність оцінки з позиції панівної тоді у краї нації, але навіть сучасна діяльність керівників громадських організацій, окремих журналістів, службовців і т. ін. переконує, що саме на них, а не на простих громадян покладається місія реалізації румунських державних програм збереження культурної і мовної ідентичності етнічних груп за межами країни. І це закономірно. І вони виконують цю місію достатньо професійно. Шкода лише, що більшість культурно-просвітницьких заходів організовується без залучен- ня інших етносів, зокрема українців, як і українські громадські організації не докладають зусиль до гармонізації сучасного гро- мадянського суспільства спільно з румунами. Наявний «холодок» у взаєминах саме на цих рівнях, звідки він час від часу повіває у не заангажовані політикою верстви населення краю. …Майже немає вже нащадків колишніх рошошан, що жили у Чернівцях під горою Цецино; не ті уже глибочани чи герцівці, продовжує вважати себе молдаваними багато новосельчан, важко розрізнити румуна і українця зі Сторожинеччини, у 6-й румуномовній гімназії вчаться не лише румунські діти, а й з українських або українсько-румунських родин, – це сучасна Бу- ковина, край, що його чорноземні рівнини і гірські (передгірні) пасовиська, ліси і прирічкові дністровські та прутські заплави, як і в давнину, є тим осонням, яке впливає на характер, поведінку і діяльність, у т. ч. психічну, тих людей, які під ним народилися і про- живають усе своє свідоме життя. Вплив однакових геопсихічних чинників забезпечує формування у різних етносів, яких історія привела під таке осоння, подібних ментальних і етнокультурних рис, що є запорукою взаємопорозуміння і злагоди. Потрібно лише не руйнувати зумисне цю гармонійність у нетотожному. 361 Список використаних джерел та літератури 1. Ботушанський В. Передмова наукового редактора до видання « Die Bukowina: Eine allgemeine Heimatkunde – Буковина: Загальне краєзнав­ ство. – Czernowitz, 1899. – Чернівці: Зелена Буковина, 2004. – С. 7–30. 2. Дроздовський Г. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця. – Чернівці: Молодий буковинець, 2001. – 254 с. 3. Кожолянко Г. Духовна культура українців Буковини. – Чернівці: Прут, 2007. – 404 с. 4. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Ен­ циклопедія українознавства. Загальна частина. – К.: Націон. акад. наук України, Ін-т археографії, 1995. – 800 с. (репринтне відтворення видання 1949 р.). 5. Кульчицький О. Український персоналізм. – Мюнхен–Париж: Укр. вільний ун-т, 1985. – 192 с. 6. Храмова В. До проблеми української ментальності // Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – С. 3–35. 7. Юрійчук Ю. Українсько-румунські відносини у світлі становища національних меншин: досвід і перспективи // Україна–Румунія–Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: Матеріали міжнар. наук. конф. – Чернівці, 2002. – С. 334–346. 8. Die Bukowina: Eine allgemeine Heimatkunde – Буковина: Загальне краєзнавство. – Czernowitz, 1899. – Чернівці: Зелена Буковина, 2004. – 487 с. Nadia Babyci Motivarea etnopsihologică a ucrainenilor şi românilor bucovineni ca factor al bunei vecinătăţi În capitolul «Populaţia Bucovinei», realizat de öber-locotenentul de jandarmerie Eduard Fischer pentru «Etnografia generală», autorul avertizează despre pericolul de a cădea în cursa unor ipoteze nebuloase privind originea, evoluţia şi apartenenţa etnică a populaţiei autohtone şi este, după părerea noastră, nepărtinitor atunci când scrie că chiar şi la o privire superficială «se poate face concluzia privind asemănarea care domină (sublinierea ne aparţine – N. B.) aici între rusini şi români sub aspect antropologic, de unde reiese că ambele popoare se influenţează reciproc şi nu sunt nişte grupe rasiale foarte distincte, precum şi faptul că amestecul permanent al sângelui a existat 362 şi va exista, din care cauză particularităţile caracteristice raselor se şterg întrucâtva şi încetează a mai fi atât de clare» [8, 97]. Te-ai mira ca azi să mai scrie cineva despre frecvenţa pulsului, pigmentaţia ochilor, culoarea pielii cu posibilele nuanţe, gura mare sau mică etc. E prea puţin probabil ca popoarele care se dezvoltă pe astfel de teritorii, cum a fost şi este Bucovina, să-şi fi putut păstra puritatea rasei lor (şi în genere în lumea contemporană despre aceasta nu se mai vorbeşte). De-a lungul secolelor ucrainenii şi românii bucovineni au dobândit multe trăsături psihologice comune. De exemplu, se poate câştiga uşor încrederea reprezentanţilor ambelor popoare, dar tot atât de uşor ea poate fi pierdută; popoarele sunt ospitaliere, dar nu le place când se face abuz de această ospitalitate; ca cetăţeni ai statului reprezentanţii lor sunt paşnici, răbdători, ascultători; ca soldaţi ei sunt viteji, deseori până la sacrificiu; sunt mândri şi au sentimentul independenţei etc. Vechile tradiţii şi obiceiuri au în esenţa şi forma lor multe elemente comune; nici în modul de trai, vestimentaţie şi gospodăria tradiţională nu există mari deosebiri – trebuie doar să se ţină cont de zona de convieţuire şi intensitatea contactelor dintre ambele popoare. Influenţa aceloraşi factori geopsihologici asigură formarea la diferite etnii, pe care istoria le-a adus sub acelaşi acorepiş, a unor trăsături mentale şi etnoculturale comune, ceea ce reprezintă o chezăşie a înţelegerii reciproce şi concordiei. Urmează doar să nu riunăm cu bună ştiinţă această armonie în diversitate. Nadiya Babych Ethnopsychological Motivation of the Bukovinian Ukrainians and Romanians as Neighborliness Factor In the chapter «Population of Bukovina» written by ober-lieutenant of gendarmery Eduard Fischer for the «General Country Studies» author warns about stepping on the unstable ground of the ambiguous hypotheses regarding the genesis, evolution and ancestral belonging of the native population. In our opinion he writes impartially about the fact that even a brief survey «allows to make the conclusion about the similarity which dominates among Rusyns and Romanians from the anthropological point of view which implies that both nationalities influence each other and are not roughly defined race groups, and also that continuous interbreeding goes on and because of it race features become rather vague and cease to be definite». A lot of common mental features appeared among Bukovinian Ukrainians and Romanians during the centuries: representatives of both nationalities trust 363 easily, but it is also easy to lose their trust; the nationalities are hospitable but can’t stand when their hospitality is trespassed; as citizens of the state they are peaceful, patient, obedient; as soldiers they are brave, often to the self-abnegation; they are rather proud and independent, etc. Ancient traditions and customs also have a lot in common: there aren’t strong differences in the lifestyle, clothes and household – one should only regard place of living and contact density of the both nationalities. Influence of the same geopsychological factors leads to the formation of the similar mental and ethnic cultural features among the different ethnic groups which were brought together historically, and it is a guarantee for the mutual understanding and harmony. It is also necessary not to destroy harmony in their difference intentionally. Анатолій Круглашов, (Чернівці, Україна) Костянтин Ткачов, (Мінськ, Білорусь) Придністровський конфлікт: локальне випробування глобальної ролі ЄС Вступ З початком нового тисячоліття Європейський Союз намага- ється відігравати дедалі активнішу роль у міжнародній політиці загалом, в урегулюванні різних конфліктів зокрема. Насамперед, він ставить перед собою за мету запобігати виник- ненню нових загроз регіональній та глобальній системі безпеки, попереджати виникнення локальних і регіональних конфліктів та сприяти примиренню сторін у разі їх розгортання. Для до- сягнення цих цілей ним використовуються можливості спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ) та європейської політики безпеки й оборони (ЄПБО). Після останнього розши- рення у 2007 р. ЄС довелося усвідомити той факт, що він безпосе- редньо межує із зоною придністровського конфлікту. Посилення тенденцій нестабільності на пострадянському просторові, пово- 364 рот російського керівництва до застосування сили за межами своєї країни в ході грузинсько-російського збройного конфлікту 2008 р. (що має далекосяжні наслідки), входження Молдови до «Східного партнерства» і перспективи, що відкривається у зв’язку з цим, ро- блять особливо актуальними дослідження проблематики участі Євросоюзу в процесі врегулювання конфлікту в Придністров’ї. У зв’язку з цим, доречно відзначити також зростання ролі ЄС у Північному Причорномор’ї, що є результатом його розширення та спроб зайняти активнішу позицію в цьому регіоні. Ці спроби також не залишилися непоміченими як з боку учасників придністровського конфлікту, так і міжнародних посередників у його врегулюванні. Частина з них, принаймні на офіційному рівні, покладають значні надії на участь ЄС у врегулюванні придністровського конфлікту, інші, навпаки, занепокоєні посиленням впливу Євросоюзу в цьому регіоні, вва- жаючи, що це може зашкодити їхнім інтересам. Такі нові явища та процеси заслуговують на уважний аналіз та поглиблене науко- ве вивчення. Мета статті – вивчити причини та передумови залучення ЄС до процесу пошуку дипломатичного вирішення придністровського конфлікту, з’ясувати його миротворчий потенціал та оцінити ре- зультати його діяльності у цій сфері. Завдання цієї наукової розвідки: проаналізувати фактори і при- чини, що змусили ЄС відмовитись від пасивної позиції та розпо- чати активний пошук шляхів врегулювання придністровського конфлікту; розглянути форми, механізми та інструментарій впли- ву ЄС на сторони та учасників конфлікту, його спроби досягти взаємоприйнятного вирішення спірних питань задля виходу з кризи в Молдові; зіставити підходи європейських інтеграційних інститутів із позиціями країн-посередників, виявити загаль- не і особливе в їхніх пропозиціях з вирішення замороженого конфлікту в Молдові; оцінити ступінь ефективності політики ЄС щодо цього конфлікту, потенціал впливу і можливості досяг- нення взаємоприйнятного компромісу за допомогою інституцій ЄС. На цій основі автори намагаються спрогнозувати ймовірні моделі поведінки ЄС за різних сценаріїв постконфліктного вре- гулювання. Відзначимо, що дослідники часто і справедливо підкреслюють, що Молдова є однією з найменш вивчених країн Європи. Але 365 на цьому тлі ще менш вивченою є політика Європейського со- юзу щодо придністровського конфлікту. Комплексний аналіз такої політики ЄС практично відсутній у роботах науковців: у небагатьох роботах (Вал, Емерсон, Нантой, Пельон, Пере- пелиця, Петрова, Пінцак, Попеску, Уільямз), присвячених цій темі найчастіше аналізуються або окремі аспекти цієї політики, або лише сучасний етап участі ЄС у процесі врегулювання придністровського конфлікту [6–8; 13; 14; 18–20; 22–36]. Такий стан наукової розробки теми робить необхідними звернення до неї, у межах визначених авторами статті її мети та завдань. Окрім наукової літератури, авторами використані інші джерела. Серед офіційних документів, які стосуються теми статті, слід відзначити спільні позиції Ради ЄС, декларації Європейського парламенту, присвячені придністровському конфлікту, або ті, в яких окремо згадується придністровський конфлікт (починаючи з 2003 р.). Їх кількість незначна, особливо в порівнянні з документами ЄС щодо конфліктів на території колишньої СФРЮ. І. Ілюзія дистанційованості: позиція ЄС щодо конфлікту в Молдові на початку 1990-х рр. Участь Європейського союзу в процесі врегулювання при- дністровського конфлікту на сучасному етапі можна назвати до- сить активною. Ступінь цієї активності суттєво відрізняється від тієї незацікавленості Європейських співтовариств у внутрішніх проблемах нової держави, Республіки Молдова, що мала місце в першій половині 1992 р., коли в Придністров’ї відбувалась ескалація конфлікту. В той час спроби припинити військові дії в регіоні за допомогою переговорів здійснювалися Росією, Україною та Румунією [20, с. 7]. Європейський Союз, що лише народжувався у цей період, не тільки не демонстрував зацікавленості у врегулюванні небезпечної ситуації в Молдові, але і певною мірою відмежувався від пострадянських країн у цілому. Незважаючи на численні декларації кінця 1980-х – початку 1990-х рр. про співробітництво з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР, конкретних і активних дій тоді ЄС так і не розпочав. На початку 1990-х рр. країни Західної Європи зіштовхнулися з економічною кризою, масштаби якої хоч і були меншими, ніж масштаби кризи у Східній Європі, однак не дозволяли членам ЄС надати новим демократіям Європи на- 366 лежну підтримку в подоланні економічних негараздів. Крім того, створення Європейського союзу супроводжувалось певними про- блемами в країнах-членах, що також не дозволяло їм проводити активну зовнішню політику у відносинах з країнами ЦСЄ та ко- лишнього СРСР [11]. Крім економічної кризи і проблем у сфері інтеграції, країни- учасниці ЄС зіштовхнулися із загрозливим зовнішнім викликом, що привернув максимум їхньої уваги на ціле десятиліття. Таким викликом стали криваві війни, якими супроводжувався розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія. Балканська криза виявилась одним із перших і, водночас, одним з найбільш серйозних «випробних полігонів» для дієвості СЗППБ. І саме ця криза продемонструвала нездатність ЄС вирішувати кризові ситуації на власному переддвер’ї без активного втручання США, залучаючи потенціал та можливості НАТО. В порівнянні з бал- канськими війнами, масштаб придністровського конфлікту був значно меншим, фаза активних бойових дій виявилася досить короткою, а кількість жертв – значно меншою. Крім того, Молдо- ва на початку 1990-х рр. була географічно достатньо далекою від кордонів ЄС. Усі ці фактори сприяли практично повній відсутності уваги з боку Євросоюзу до конфлікту в Придністров’ї. Такій настанові ЄС сприяло також те, що серед країн СНД найбільшу увагу він приділяв налагодженню партнерських відносин із Російською Федерацією. Саме відносини з Москвою і сприяння розвитку демократії в Росії були основним пріоритетом для Брюсселя. До того ж, на початку 1990-х рр. Москва, в якості зовнішньополітичної стратегії, використовувала так звану «док- трину Козирєва», згідно з якою Росія репрезентувала себе як пар- тнер Заходу, причому як партнер «молодший» [10]. Це влаштову- вало країни ЄС, особливо, коли керівництво Росії саме так себе і поводило в багатьох питаннях зовнішньої політики. У відповідь на це, ЄС розглядав країни СНД узагалі, і Молдову зокрема, як зону «легітимних» інтересів і впливу Росії, і не хотів дратувати її власним втручанням у конфлікти на території колишнього СРСР [36, с. 3; 28]. Отже, в 1990-х рр. Європейський Союз переважно не був зацікавленим і здатним брати активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Така його позиція також була обу- мовлена нерозумінням джерел, динаміки і впливів конфлікту в 367 Придністров’ї на систему регіональної та європейської безпеки в цілому; була відсутня стратегія врегулювання конфлікту, при чому внаслідок відсутності сталого інтересу, керівні інститути ЄС і не займалися розробкою такої стратегії. Як наслідок, Молдова не тільки не могла розраховувати на включення Євросоюзу до кола посередників із вирішення придністровського конфлікту, але й зіштовхнулася зі значними труднощами при спробі вивести відносини з ЄС на новий рівень. У 1992 р. ЄС розробив новий регіональний підхід до Східної Європи, а саме до країн пострадянського простору. Європейська рада почала проводити переговори з державами СНД про укладен- ня Угод про партнерство і співробітництво (УПС). З Молдовою переговори про укладення УПС почалися лише в 1994 р., після повторного звернення Президента Молдови М. Снєгура. Вже в 1996 р. президент П. Лучинські звернувся до голови Єврокомісії Ж. Сантера з листом, у якому йшлося про прагнення Молдови ста- ти повноправним членом ЄС. Однак, відповіддю на це і наступні звернення стали або мовчання, або негативна реакція чиновників із Брюсселя і столиць країн-членів. ЄС закликав Молдову зосе- редитися на виконанні УПС, у повноцінному виконанні якої не завжди був зацікавлений і сам [22, с. 1–2; 36, с. 1–2]. Таким чином, можна відзначити, що в 1990-х рр. Європейський Союз демон- стрував відмежування не тільки від придністровського конфлікту та його вирішення, але й ставився досить байдуже до Молдови в цілому. ІІ. Клопітне сусідство: залучення Брюсселя до мирного врегулювання придністровського конфлікту Позиція Європейського союзу щодо конфлікту в Придністров’ї стала помітно змінюватися з початком нового тисячоліття. Основою для такої зміни, в першу чергу, стало розширення Європейського союзу, що вже в короткостроковій перспективі по- винен був безпосередньо наблизитися до зони придністровського конфлікту [32]. В результаті такого розширення придністровський конфлікт загрожував стати фактором нестабільності на кордоні Євросоюзу. Вже в Документі ЄС щодо стратегії у відношенні до Молдови 2001 р. відзначалося, що конфлікт у Придністров’ї впли- вав на зовнішню політику та економічний розвиток Республіки Молдова (14, с. 34). Крім того, події 11 вересня 2001 р. у США 368 також змусили ЄС більш уважно поглянути на зони конфліктів, наближені до його кордонів. Перегляду відносин Євросоюзу з Молдовою і його ставлення до питань врегулювання придністровського конфлікту сприяло набуття Румунією перспектив повноцінної євроатлантичної і європейської інтеграції. Завдяки цьому Бухарест одержував можливість ак- тивніше впливати на позицію ЄС у відношенні до конфлікту в Придністров’ї. Завдяки діям Румунії Молдова змогла приєднатися до Пакту стабільності в Південно-Східній Європі [18]. Почина- ючи з 2003 р., деякі з експертів у ЄС заявляли про необхідність більш активної участі Румунії в переговорному процесі відносно Придністров’я [2]. У свою чергу Румунія, маючи власні інтереси в регіоні, висловлювала намір долучитися до переговорного проце- су. З 2007 р. Бухарест одержав можливість безпосередньо впливати на політику ЄС щодо придністровського конфлікту, хоча недавно Брюссель висловив негативне ставлення до перегляду формату «5+2» з метою включення Румунії до переговорів [1]. Важливим чинником залучення ЄС до переговорного про- цесу щодо Придністров’я стало усвідомлення слабкості та не- ефективності діяльності щодо його врегулювання з боку ОБСЄ. Остання за всі роки переговорів відзначалася як найбільш об’єктивний і зважений учасник переговорного процесу з врегу- лювання конфлікту в Придністров’ї. Однак, сам формат організації не дозволяв їй активніше та ефективніше брати участь у пере- говорах. Крім того, Росія, будучи не тільки посередником, але й однією із зацікавлених сторін у придністровському конфлікті, могла блокувати зусилля ОБСЄ з урегулювання конфлікту як зсе- редини організації, так і безпосередньо в процесі переговорів. Адже в рамках останніх як Росія, так і Придністров’я, згідно меморандуму 1997 р., мають право вето [23, с. 1]. Все це також підштовхувало Європейський Союз до участі в переговорному процесі та розширення складу його учасників. Очевидна різноспрямованість, а тому й неефективність зусиль посередників переговорного процесу (Росії та України) також спричинили необхідність залучення ЄС до переговорного про- цесу. Про те, що Росія ніколи не могла вважатися повноцінним посередником у переговорному процесі, а була зацікавленою стороною у конфлікті, що відкрито або приховано підтримувала керівництво Придністров’я, існує переконлива кількість свідчень 369 [6; 7; 23; 24]. Українська сторона, офіційний Київ також часом демонстрували свою зацікавленість у збереженні «заморожено- го» конфлікту в Придністров’ї [7; 8]. Така поведінка та очевидні різноспрямовані зацікавлення головних гарантів мирного врегу- лювання придністровського конфлікту породжували необхідність залучення Євросоюзу до переговорного процесу. Тому Кишинів, спостерігаючи ситуацію, що склалася, та часто стаючи фактичним заручником інтересів Москви і Києва в регіоні, неодноразово ви- ражав бажання залучити ЄС до процесу врегулювання конфлікту в Придністров’ї. Так, представники Євросоюзу брали участь на прохання президента М. Вороніна в роботі конституційної комісії, що розробляла основний закон для єдиної молдовської держави. Молдовське керівництво розуміє, що авторитет і ресурси Брюс- селя можуть справити позитивний вплив на хід переговорного процесу, а також підвищити престиж Молдови в очах мешканців Придністров’я, наприклад, за допомогою надання європейської перспективи цій країні з боку ЄС. Відсутність прогресу у врегулюванні конфліктів на території колишнього СРСР, у яких Росія виступає у якості миротворця, зміна зовнішньої політики Кремля, яка відбувалась унаслідок зміцнення В. Путіна при владі, змусили Євросоюз переглянути своє ставлення до придністровського конфлікту і ролі Росії у його врегулюванні. Все більш помітний відхід Росії від демократичних цінностей та важелів управління, її наполегливе, якщо не агре- сивне прагнення відновити контроль над країнами СНД змусили Брюссель по-іншому поглянути на ситуацію на пострадянсько- му просторові, відмовитися від «рожевих окулярів», через які він розглядав її на початку 1990-х рр. Нещодавні дії Москви в Абхазії і Південній Осетії додатково підштовхнули Євросоюз до тісного співробітництва з державами СНД, свідченням чому стало обго- ворення та створення «Східного партнерства». Присутність російських військ на території Молдови, що є відвертим порушенням міжнародних зобов’язань, узятих на себе Москвою, також є приводом для обґрунтованого занепокоєння Євросоюзу. Брюссель неодноразово закликав Кремль до виводу російського контингенту з Придністров’я, справедливо вважаю- чи це однією з важливих умов врегулювання конфлікту. Деякі з країн-членів ЄС, зокрема Нідерланди, у свій час закликали до вве- дення миротворчих сил ЄС у зону придністровського конфлікту 370 замість російського контингенту [4]. З аналогічним проханням до Брюсселя звертався і Кишинів, враховуючи прихильність російських миротворців до лише однієї сторони конфлікту, а саме – придністровської сторони [3]. Однак, системний опір Росії таким змінам у регіоні, а також відсутність погодженої і чіткої позиції серед членів ЄС з цього питання дотепер не дозволили демілітаризувати зону придністровського конфлікту, що суттєво звужує простір і можливості дипломатичних маневрів щодо його врегулювання. З часу свого більш активного залучення до врегулювання конфлікту в Придністров’ї Брюссель покладав особливі надії на Україну, вважаючи її здатною сприяти прискоренню переговор- ного процесу та остаточному врегулюванню конфлікту. Україна розглядалася як важливий регіональний актор, здатний чинити тиск на керівництво Придністров’я. При чому передбачалося, що такий тиск буде не тільки дипломатичним, але й економічним. Оскільки Україна має спільний кордон з Придністров’ям, а його економіка – тісні зв’язки з українською, закриття цього кордону з української сторони могло б сприяти економічній блокаді Ти- располя, що змусило б його зайняти гнучкішу позицію в пере- говорах. Однак, незважаючи на наполегливі заклики Кишине- ва, в період правління Л. Кучми зробити цього не вдалося. Під приводом збереження нейтралітету в переговорному процесі Україна не тільки не закривала кордон з Придністров’ям, але й продовжувала протягом певного періоду пропускати через свою територію вантажі з недійсними митними печатками. Ситуація стала змінюватися після Помаранчевої революції в Україні. Од- нак, цілком її переломити так і не вдалося, незважаючи на спроби узгоджених дій Києва та Кишинева, ініціатив, відомих як «План Ющенка», спроби впровадження яких в життя Україною виклика- ли незгоду та активну протидію з боку Тирасполя та Москви. Ра- зом з цим, складається враження, що окремі впливові економічні та політичні кола в Україні одержують набагато більше вигоди від відсутності прогресу в процесі врегулювання конфлікту, аніж від поступу до його вирішення, що не дозволяє Брюсселю цілком по- кластися на Київ у цьому питанні і не покращує імідж України. В цілому, варто звернути увагу на те, що ЄС за час своєї відносно активної участі в урегулюванні придністровського конфлікту так і не зумів визначитися зі своїм власним баченням 371 причин, ходу та шляхів виходу з цього протистояння. Брюссель, який став учасником переговорного процесу більш ніж за десять років після виникнення конфлікту, не ставив за мету донести до широкої громадськості власну точку зору на витоки останнього. При цьому можна відзначити активну підтримку ним позиції Ки- шинева в переговорному процесі з того часу, коли уряд Вороніна почав змінювати вектор зовнішньої політики з московського на брюссельський. Стосовно ж самого перебігу перемовин, ЄС, звісно ж, не мав підстав бути задоволений ним. У документах ЄС завжди особливо наголошувалось на деструктивній позиції Ти- располя у переговорах [напр. 15; 16], але водночас дипломатично замовчувалась підтримка саме такої позиції Москвою. Після ви- ходу Молдови із переговорів у форматі «5+2» через незначне пи- тання щодо територій у лютому 2006 р., Брюссель продовжував і продовжує проводити консультації та закликає всі зацікавлені сто- рони до відновлення переговорів. Разом із цим, демарш Кишинева в 2006 р. не зустрів скільки-небудь суттєвої критики з боку ЄС. Відносно шляхів вирішення конфлікту Брюссель вважає голов- ним не формальне наголошення на єдності молдовської держа- ви, а реальний розподіл владних повноважень та ресурсів поміж її суб’єктами всередині однієї держави. Втім, і в цьому випадку можна побачити «коливання генеральної лінії». Так, якщо раніше чиновники ЄС брали участь у діяльності конституційної комісії, що опрацьовувала проект федералізації країни, то в лютому 2009 р. спецпредставник ЄС в Молдові заявив про те, що перемо- вини по Придністров’ю мають відбуватись з урахуванням Закону РМ від 2005 р. про особливий статус східних територій (згідно цього документа Придністров’ю надається статус особливого автономно-територіального утворення) [9]. Такі факти дозволяють припустити, що в ЄС відсутня консолідована позиція щодо шляхів вирішення конфлікту, що не дивно в контексті відсутності спільної стратегії відносно придністровського конфлікту в рамках СЗППБ. III. Європейська перспектива для учасників конфлікту: можливості та їхні обмеження Намагаючись змінити роль пасивного спостерігача на роль активного учасника врегулювання придністровського конфлікту ЄС, у першу чергу, докладав та докладає зусилля з налаго- дження політичного діалогу між Кишиневом та Тирасполем, 372 вважаючи за єдино можливе врегулювання існуючих супереч- ностей політичними засобами. Задля досягнення цієї мети Брюс- сель збільшив свою присутність у регіоні, насамперед створив інститут спеціального представника ЄС у Молдові, першим серед основних завдань діяльності якого стало «…сприяння мирному врегулюванню придністровського конфлікту…» [17]. Човникова дипломатія та участь у переговорах у форматі «5+2» були основ- ними механізмами налагодження політичного діалогу поміж сторонами конфлікту до припинення праці в цьому форматі в 2006 р. З такою ж метою відбуваються дво- та багатосторонні пере- говори за участю Молдови, Росії та України. Останні три роки ЄС, головним чином, завдяки посередництву свого Спецпредставника намагається сприяти відновленню переговорів між Молдовою та Придністров’ям. Проте донині Брюсселю так і не вдалося повер- нути ці сторони за стіл переговорів. Як Кишинів, так і Тираспіль використовують тактику затягування, відкладають зустрічі, що намічені, висувають одне до одного заздалегідь неприйнятні умо- ви і не бажають іти на компроміси, при цьому звинувачуючи одне одного в небажанні співпрацювати. Намагаючись врегулювати придністровський конфлікт, Брюссель використовує й економічні важелі впливу, а та- кож підтримує економічні заходи Кишинева щодо Тирасполя. Євросоюз бачить основну причину блокування перемовин у неконструктивній позиції придністровського керівництва, на яке і прагне впливати наявними засобами. Як приклад, можна навести наступне. Слідом за заміною митних печаток у Молдові в 2001 р., внаслідок чого придністровські митні печатки ста- ли недійсними, ЄС у 2004 р. запровадив додаткові перевірки експортованої з Молдови сталевої продукції, а саме продукції придністровського металургійного заводу з м. Рибниця. У ході митної війни поміж Кишиневом та Тирасполем, яка розгорну- лась внаслідок заміни митних печаток, Брюссель підтримав саме Молдову. Були започатковані перемовини за участю Молдови з метою переконання Києва ввести жорсткий митний контроль на східному кордоні Молдови [31, c. 5]. Таким чином, ЄС намагав- ся не тільки натиснути на Тирасполь економічними засобами, але й протидіяти нелегальному експорту та реекспорту, які про- ходять через контрольовану останнім територію. В цілому мож- на відмітити, що економічні засоби мають короткотерміновий 373 вплив на позицію придністровського керівництва, що не див- но з урахуванням існуючої позиції з боку Москви та часом непослідовних заходів, які вживаються Києвом. З метою здійснення тиску на Тирасполь, впорядкування й контролю за переміщенням товарів та людей через українсько- молдовський кордон, у грудні 2005 р. на українській території по- чала діяти Місія ЄС з прикордонної допомоги Молдові та Україні (МЄЗПД), переговори щодо утворення якої велись ще з 2003 р., але тоді наражались на супротив Києва. Зміна офіційної позиції Києва з цього питання стала можливою лише завдяки подіям так званої Помаранчевої революції. Проте, не дивлячись на амбіційні завдання цієї місії, прогнози дослідників щодо її діяльності були маловтішні. Формат місії, малочисельність її штату, широкі ділові інтереси та корупційні схеми, на боротьбу з якими місія була спря- мована, – все це прирікало її діяльність на скромні результати. Звичайно, певні позитивні зрушення мали місце, але здебільшого у місії була можливість лише заявляти про факти нелегальних ділових операцій та ухилення від сплати податків [12], без змоги вплинути на виправлення такого становища. Як вже відзначалось, ЄС активно прагне залучити сторони до діалогу, вдаючись до різних методів. Якщо вести мову про можливості його впливу на поведінку політичних та бізнес-еліт сторін, що конфліктують, то вони відрізняються стосовно Киши- нева та Тирасполя. Молдова сама активно прагне до тіснішого політичного та економічного співробітництва з ЄС, яке розглядає у перспективі свого прагнення вступу до ЄС. Якщо б Брюссель запропонував Молдові перспективу входження до Європейського Союзу, то з такою пропозицією його можливості впливати на Кишинів зросли б багаторазово. Адже євроінтеграційний досвід переконливо підтвердив, що інструмент розширення є для ЄС одним із найпотужніших засобів впливу на зовнішньополітичній арені. З Тирасполем ситуація виглядає складнішою, оскільки він спирається на підтримку Москви. Тим не менше, якби Брюссель міг запропонувати придністровській еліті можливість її кооптації до політичної системи Молдови з найменшими втратами вла- ди та відповідних ресурсів із певними гарантіями (за винятком кількох найбільш одіозних осіб у керівництві Придністров’я), такий варіант цілком міг би зацікавити Тирасполь та сприяти змінам у ньому. Для Києва питання входження до ЄС також є 374 пріоритетним, відповідно його належне використання дозволяло б Брюсселю додати Україні рішучості та визначеності у власній позиції та діях щодо вирішення придністровського конфлікту. У випадку ж із Москвою вести мову про можливості впливу ЄС найскладніше, тим більше, якщо враховувати спрямованість сучасної політики Кремля стосовно країн ЄС у стилі «divide et impera», за якої Москва надає перевагу не діалогу з ЄС в цілому, а перемовинам з найбільш впливовими країнами-членами. Втім, у разі більшої згуртованості та чіткої артикуляції власної позиції, а також проактивної позиції, яку варто зайняти в стосун- ках з Москвою, Брюссель у змозі здійснювати певний тиск на російське керівництво, пропонуючи в якості умови розгортання тіснішої співпраці в економічній та політичній сферах зрушення у придністровському, врегулювання та посилення тиску на ти- распольське керівництво. Особливо дійовою така політика мог- ла б стати у випадку скоординованих дій у цьому відношенні в європейсько-американському тандемі, оскільки Вашингтон також виявляє інтерес до врегулювання цього конфлікту та має деякі важелі впливу на Росію. Не варто недооцінювати значення та можливості впливу на врегулювання придністровського конфлікту, які могли б надати не тільки зовнішні, але й внутрішні актори, зокрема інститути громадянського суспільства Молдови та Придністров’я. Вони зацікавлені у вирішені цього конфлікту та могли б отримати чималі вигоди від його розв’язання. Але треба відзначити, що громадянське суспільство з обох сторін може поки що дуже об- межено впливати на власні уряди та їх політику. Це склалось унаслідок багатьох причин. Громадянське суспільство на обох берегах Дністра, як і в більшості пострадянських країн, ще недо- статньо розвинуте, його осередки фрагментовані, багато в чому залежні від держави, а його інститути – маловпливові. В само- му ж Придністров’ї ця загальна ситуація погіршується внаслідок існування консолідованого авторитарного режиму, який напо- легливо експлуатує мобілізуючі механізми конфліктного про- тистояння. Розуміння необхідності залучення громадянського суспільства до врегулювання придністровського конфлікту вже присутнє в ЄС та артикулюється ним у відносинах зі сторонами конфлікту. Брюссель прагне підтримати розвиток громадянсько- го суспільства в обох сторонах протистояння, він обговорює та 375 готовий підтримувати окремі проекти з розвитку місцевого гро- мадянського суспільства [5]. Висновки Таким чином, узагальнюючи розгляд політики ЄС щодо вирішення придністровського конфлікту, можна констатувати суттєві зрушення в її еволюції. Вона зазнала суттєвих змін від позицій спостерігача, що досить відсторонено ставився до його розвитку та перебігу, до глибшого розуміння Брюсселем при- роди та спрямованості придністровського протистояння та його намагань проводити більш активну, системну політику щодо цього конфлікту. Ці зусилля мають на меті пошук адекватних дипломатичних, економічних та інших політичних засобів впли- ву на його учасників та країн-посередників з метою вирішення придністровського конфлікту. Зміні такої позиції сприяла більша консолідованість позицій країн-членів щодо локальних та регіональних конфліктів у Європі, а особливо ж на спільному кордоні розширеного ЄС, часткове вивільнення їх уваги та, відповідно ресурсів Брюсселя з балкан- ського регіону на пострадянський простір, зростаюче розуміння ним викликів і загроз, які несе цей конфлікт для майбутнього Європи і пострадянського регіону. Свій внесок робить і присутність Румунії в складі ЄС, отже вплив Бухареста на його СЗППБ, хоча значення останнього чинника поки що не варто перебільшувати. Проте, вплив та можливості ЄС в цій ситуації виявляються недостатніми для того, щоб ефективно сприяти розв’язанню цієї регіональної проблеми, що набуває якості хронічної. Відзначимо, що позиції Кишинева та Брюсселя в частині зусиль з розв’язання конфлікту тяжіють до подальшого зближення. Помітне також те, що ставлення Києва до придністровського конфлікту також зазна- ло певних змін, еволюціонуючи від його доволі формальної за- лученості до активного намагання віднайти засоби вирішення кон- флікту та зробити свій внесок у стабілізацію ситуації в регіоні. Але цього ж не можна констатувати щодо лінії діалогу Брюссель–Москва–Тирасполь. Російська сторона не підтримує, а часом відверто блокує зусилля, спрямовані на зняття проблемати- ки цього конфлікту з загальноєвропейського порядку денного, ви- ходячи при цьому як із власних геополітичних, так і ідеологічних міркувань. Придністровський конфлікт надає чималі можливості 376 демонстрації значення та статусу Росії у регіоні, він слугує зна- ряддям доказу російським виборцям ефективності та значимості політики сучасного кремлівського керівництва, його спроможності не лише декларувати, але й стверджувати великодержавність Росії. Збіг інтересів щодо використання та подальшого накопи- чення як реального, так і символічного російського капіталу в Придністров’ї та завдяки ньому не дозволяє тим часом сподіватись на пошуки Кремлем формули вирішення конфлікту, яка б влаш- тувала як Кишинів, так і Тирасполь. У свою чергу, в ЄС все ще немає дійових важелів упливу на РФ, які б дозволяли сподіватись на залучення її керівництва до розв’язання цього конфлікту на боці Брюсселю. Певну перспективу відкривають можливості послідовного використання Брюсселем засобів та каналів горизонталь- ного діалогу як молдовських, так і придністровських еліт, а ще більшою мірою – залучення до нього їх громадянських суспільств. Ці зусилля можуть у віддаленій перспективі прине- сти вагомі позитивні результати. Але вони вимагають значних інвестицій у громадянське суспільство, залучення незаангажо- ваного експертного середовища, політичної волі країн-учасниць мирного врегулювання регіонального протистояння, далеко не єдиних у своїх політичних інтересах на пострадянському просторові. Для успіху таких зусиль потрібен уважний секто- ральний підхід ЄС до сторін-конфліктантів, при активному, але збалансованому залученні до цих зусиль України, а також не- втомному пошуку формули порозуміння з РФ. Досягнення та- кого результату цілком можливе, але воно не схоже на справу найближчого майбутнього. Список використаних джерел та літератури 1. Гамова С. Брюссель умерил пыл Бухареста // Независимая газета. – № 14. – 27 января 2009 г. – С. 6. 2. Гамова С. Удавка на шее Приднестровья. Европейцы указали рос- сийским миротворцам на выход // Время новостей. – № 102. – 6 июня 2003 г. – С. 5. 3. Гамова С., Нечаев Г. Помирить по-европейски // Новые известия. – № 61. – 8 апреля 2004 г. – С. 4. 4. Григорьев Е. Голландия лоббирует «дохлую кошку». Предложение о войсках ЕС в Приднестровье способно породить лишь новые пробле- мы // Независимая газета. – № 148. – 22 июля 2003 г. – С. 5. 377 5. Еврокомиссия намерена поддержать совместные экономические и социальные проекты Молдавии и Приднестровья // Информационное агентство «Regnum». 28.01.2009 р. Доступно в Інтернеті: Информацион- ное агентство «Regnum» <http://www.regnum.ru/news/1117244.html> [Дата перегляду 14 червня 2009 г.]. 6. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье. Доступно в Інтернеті: Портал о конфликте в Приднестровье 1992 года, <http://voyna1992.ru/ public/11-konflikt-v-pridnestrove-g.-n.-perepelica.html> (Дата перегляду 21 лютого 2009 р.). 7. Петрова І. Проблема ефективності дипломатичних заходів держав- гарантів по врегулюванню придністровського конфлікту // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Зб. наук. праць. – Випуск 12. – Рівне: РДГУ, 2008. – C. 258–263. 8. Пінцак В. Придністровський конфлікт як фактор ускладнення транскордонних взаємин України // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Зб. наук. праць. – Випуск 12. – Рівне: РДГУ, 2008. – C. 207–209. 9. Спецпредставитель ЕС в Молдавии проникся «духом» молдавско- го закона об автономии Приднестровья // Информационное агентство «Regnum». 13.02.2009. Доступно в Інтернеті: Информационное агентство «Regnum» <www.regnum.ru/news/1124390.html> (Дата перегляду 14 черв- ня 2009 р.). 10. Фененко А. Балканский кризис и российские внешнеполитические приоритеты // Pro et Contra. – 2001. – Том 6. – № 4. – Сторінки: онлайн. Доступно в Інтернеті: <http://www.carnegie.ru/ru/pubs/procontra/55579. htm> (Дата перегляду 28 березня 2009 р.). 11. Шрёдер Х. Европа и государства СНГ: перспективы сотрудниче- ства // Мировая экономика и международные отношения. – 1993. – № 12. – С. 94–102. 12. Annual Report. European Border Assistance Mission to Moldova and Ukraine. 2008. 25 pp. Доступно Інтернеті: European Border Assistance Mission to Moldova and Ukraine <www.eubam.org> (Дата перегляду 14 червня 2009 р.). 13. Brancati D. Decentralization: Fueling the Fire or Dampening the Flames of Ethnic Conflict and Secessionism? International Organisation. 2006. No. 60. P. 651–685. 14. Ciobanu C. NATO/EU Enlargement: Moldova and the «Frozen and Forgotten» Conflicts In Post-Soviet States. Washington, D.C.: US Institute of Peace. 2004. Pages: online. Доступно в Інтернеті: <www.ipp.md/public/ biblioteca/74/en/Report%20July%2025,%20revised.doc> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 15. Council Common Position 2003/139/CFSP of 27 February 2003 concerning restrictive measures against the leadership of the Transnistrian region 378 of the Moldovan Republic // Official Journal of the European Union. No. L 53. 28.2.2003. P. 60–61. Доступно в Інтернеті: EUR-Lex – Access to European Union law <http://eur-lex.europa.eu/> (Дата перегляду 30 квітня 2009 р.). 16. Council Common Position 2008/160/CFSP of 25 February 2008 concerning restrictive measures against the leadership of the Transnistrian region of the Republic of Moldova // Official Journal of the European Union. No. L 51. 26.2.2008. P. 23–25. Доступно в Інтернеті: EUR-Lex – Access to European Union law <http://eur-lex.europa.eu/> (Дата перегляду 30 квітня 2009 р.). 17. Council Joint Action 2005/265/CFSP of 23 March 2005 appointing a Special Representative of the European Union for Moldova // Official Journal of the European Union. No. L 81. 30.3.2005. P. 50–52. Доступно в Інтернеті: EUR-Lex – Access to European Union law <http://eur-lex.europa.eu/> (Дата перегляду 30 квітня 2009 р.). 18. Dura G. EU membership gives Romania new opportunities in its relations with Moldova // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2007. No. 1. Pages: online (4 pp.). Доступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата пере- гляду 26 березня 2009 р.). 19. Emerson M. Should the Transnistrian tail wag the Bessarabian dog? // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2003. No. 12. Pages: online. Доступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 20. Emerson M., Vahl M. Moldova and the Transnistrian conflict. Pages: online. Доступно в Інтернеті: <www.ecmi.de/jemie/download/ 1-2004Chapter4.pdf> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 21. EU-Moldova Action Plan // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2004. No. 1. Pages: online (32 pp.). Доступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 22. Gheorghiu V. Moldova on the way to the European Union: distance covered and next steps to be done. Chişinău: Institute for Public Policy. 11 pp. Доступно в Інтернеті: <www.ipp.md/biblioteca.php?l=en&idc=32> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 23. Gheorghiu V., Nantoi O., Popescu N. External Factors in the Transnistria Conflict Settlement: a Role for the European Union // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2004. No. 3. Pages: online. Доступно в Інтернеті: <www.ceeol. com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 24. Hill W. H. The Transdniestrian Settlement Process – Steps Forward, Steps Back: The OSCE Mission to Moldova in 2005/2006 // OSCE Year Book 2006. Доступно в Інтернеті: Centre for OSCE Research, <http://www.core- hamburg.de/CORE_english/pub_osce_inh_06.htm> (Дата перегляду 25 лю- того 2009 р.). 25. Munteanu I., Munteanu A. Transnistria: a paradise for vested inte­­rests // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2007. No. 4. P. 51–66. Доступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 379 26. Nantoi O. The Ukrainian Plan on Transnistria: Pros and Cons // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2005. No. 6. Pages: online. Доступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 27. Ora J. Frozen conflicts and the EU – a search for a positive agenda // Estonian Ministry of Foreign Affairs Yearbook. 2006. P. 50–58. Доступно в Інтернеті: <web-static.vm.ee/static/failid/192/Jaap_Ora.pdf> (Дата перегля- ду 26 березня 2009 р.). 28. Pellon G. Top-down internationalisation of the Transnistrian conflict: qualitative analysis of multiple-actor conflict management. Louvain-La- Neuve: Universite Catholique de Louvain. Доступно в Інтернеті: <www. cecri.ucl.ac.be/GPellonPP318.pdf> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 29. Popescu N. European Union’s foreign policy change towards Moldova. Bucharest: National School of Political Studies and Public Administration, NATO Studies Center, 2003. 60 pp. 30. Popescu N. Moldova’s European Policy Options // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2004. No. 2. Pages: online (10 pp.). Доступно в Інтерне- ті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 31. Popescu N. The EU and Transnistria. Budapest: Centre for Policy Studies, CEU, Open Society Institute, 2005/2006. 9 pp. 32. Popescu N. The EU in Moldova. Settling conflicts in the neighbourhood // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2005. No. 12. Pages: online (50 pp.). До- ступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 33. Racz A. The EU Border Assistance Mission to Ukraine and Moldova: a preliminary analysis Journal of Foreign Policy of Moldova. 2005. No. 12. Pages: online (8 pp.). Доступно в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата пере- гляду 26 березня 2009 р.). 34. Sallai J. Moldova, Enclave of Eastern Europe: A Political Safety Risk of the EU // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2007. No. 1. P. 59–87. Доступ- но в Інтернеті: <www.ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). 35. Williams A. Conflict resolution after the Cold War: the case of Moldova // Review of International Studies. 1999. No. 25. P. 71–86. 36. Wrobel J. The European Union and Moldova // Journal of Foreign Policy of Moldova. 2004. No. 8. Pages: online. Доступно в Інтернеті: <www. ceeol.com> (Дата перегляду 26 березня 2009 р.). Anatoli Kruglaşov, Constantin Tkaciov Conflictul din Transnistria: un examen local de importanţă globală pentru UE De la începutul noului mileniu Uniunea Europeană încearcă să joace un rol mai activ în relaţiile internaţionale, inclusiv reglementarea conflictelor. În 380 acest scop sunt folosite posibilităţile politicii externe şi de securitate comune şi ale politicii europene de securitate şi apărare. Numeroşi factori, printre care apropierea graniţelor UE de conflictul din Transnistria, acţiunile Rusiei în conflictul armat cu Georgia din 2008, au devenit impolduri pentru o implicare mai activă a UE în reglementarea conflcitului din Transnistria şi readuc în actualitate cercetările privind evoluţia rolului UE în reglementarea acestui conflict. În anii ’90 Bruxelles-ul nu era interesat şi capabil să participe eficient la soluţionarea conflictului din Transnistria. La baza acestei poziţii stăteau mai multe cauze. Dintre ele am putea invoca dificultăţile privind crearea UE la începutul anilor ’90, criza economică din acea perioadă, care a afectat Europa Occidentală, războaiele de pe teritoriul fostei Iugoslavii, spre care era concentrată toată atenţia UE, caracterul prioritar al relaţiilor UE cu FR în detrimentul relaţiilor cu alte ţări din CSI, neînţelegerea factorilor, dinamicii şi influenţei conflictului din Transnistria asupra sistemului de securitate regională şi europeană în ansamblu. Însă la începutul sec. ХХI poziţia UE faţă de reglementarea conflictului din Transnistria s-a schimbat simţitor. În politica externă a Bruxelles-ului au survenit modificări esenţiale din mai multe cauze. Printre acestea se înscriu extinderea UE, în urma căreia ea s-a apropiat nemijlocit de zona de conflict; procesul de integrare europeană a României, interesată în reglementarea conflictului; conştientizarea slăbiciunii şi ineficacităţii activităţii OSCE în procesul stingerii conflictului. Pentru UE au devenit evidente şi ineficienţa, lipsa de coordonare a eforturilor mediatorilor procesului de negocieri (Rusia şi Ucraina), interesul lor în păstrarea stării de fapt. Trecerea FR la o politică mai agresivă faţă de ţările CSI, prezenţa trupelor ei pe teritoriul Moldovei în pofida angajamentelor pe care Moscova şi le-a asumat au devenit de asemenea o sursă de îngrijorare pentru Bruxelles. Cu toate acestea, el nu este capabil să ia o atitudine consolidată, unilaterală faţă de reglementarea conflictului din Transnistria. UE depune eforturi pentru reglementarea conflictului respectiv. În acest scop ea facilitează participarea Moldovei şi Transnistriei la dialogul politic prin toate mijloacele de influenţă politică. De asemenea, Bruxelles-ul sprijină măsurile economice ale Chişinăului faţă de Tiraspol, completându-le şi consolidându-le cu măsuri proprii. În acest scop a fost creată şi funcţionează Misiunea UE pentru asistenţa de frontieră acordată Moldovei şi Ucrainei. Tot în scopul soluţionării conflictului UE încearcă să influenţeze asupra elitelor Moldovei şi Transnistriei, să atragă institutele societăţii civile din ambele părţi, să exercite influenţă asupra Moscovei şi Kievului. Astfel, putem constata o evoluţie esenţială în politica UE faţă de reglementarea conflictului din Transnistria de la faza contemplativă la una proactivă şi de sistem. La aceasta au contribuit consolidarea poziţiilor ţărilor membre ale UE 381 faţă de conflictele din Europa, aderarea României la UE, apropierea poziţiilor Burxelles-ului şi Chişinăului, modificarea politicii Ucrainei faţă de acest conflict. La reglementarea lui nu contribuie poziţia distructivă a Tiraspolului şi politica Rusiei în zonă. O anumită perspectivă în reglementarea lui pot avea atitudinea sectorială a UE faţă de părţile implicate în conflict cu participarea Ucrainei şi obţinerea unor relaţii de reciprocitate cu Rusia. Anatoliy Kruglashov, Constantine Tkachyov Transnistrian Conflict: Local Test of EU’s Global Role As of the beginning of the new millennium the European Union has sought to play a more active role in international relations, including conflict settlement. To that end the possibilities provided by the CFSP and ESDP have been used. Numerous factors, including the EU’s approaching the area of the Transnistrian conflict, Russia’s actions in the military Georgio-Russian conflict in 2008, have attracted the EU to participation in the settlement of the conflict in Transnistria and make research of the evolution of the EU’s role in this conflict settlement topical. In the 1990s Brussels was inattentive and could not participate actively in the settlement of the Transnistrian conflict. A lot of factors caused this position. Among them the following could be noted: difficulties in creation of the EU at the beginning of the 1990s, an economic crisis in Western Europe at the same time, wars in the territory of the former Socialist Federal Republic of Yugoslavia which attracted attention of the EU, priority of the EU's relations with the Russian Federation at the expense of relations with other CIS countries, failure to understand the sources, dynamics, and influence of the conflict in Transnistria on the system of regional and European security. However, at the beginning of the 21st century the EU’s position in relation to settlement of the Transnistrian conflict changed dramatically. Brussels’s foreign policy changed due to a number of reasons in this connection. Among them there are the EU’s enlargement as a result of which it became an immediate neighbour of the conflict area, process of European integration of Romania interested in the conflict resolution; understanding of weakness and inefficiency of the OSCE’s operation in the conflict settlement. For the EU the following was apparent as well: inefficiency and different directions of the efforts of the negotiation-process mediators (Russian and Ukraine), their interest in preservation of the status quo. The Russian Federation’s transition to more aggressive policy in relation to the CIS countries, presence of its army in Moldova’s territory in spite of the obligations accepted by Moscow also 382 became a source of trouble to Brussels. However, the latter has been unable to provide a clear consolidated position on the issue of the settlement of the Transnistrian conflict. The EU endeavours to settle the conflict in question. To that end it assists in involvement of Moldova and Transnistrian to political dialogues using the means of political pressure available. Brussels also supports Chişinău’s economic measures concerning Tiraspol completing and strengthening them with its own ones. Therefore the EU Border Assistance Mission was established and has operated. To resolve the conflict the EU attempts to influence Moldova’s and Transnistria’s elites, to attract the civil-society institutions of the both parties, to influence Kyiv and Moscow. Thus, substantial evolution of the EU’s policy concerning settlement of the Transnistrian conflict from passive to proactive and systemic could be stated. This has been encouraged by consolidation of the position of the EU’s member states in relation to conflicts in Europe, Romania’s accession to the EU, rapprochement of Brussels’ and Chişinău’s positions, change in the Ukraine’s policy concerning the conflict. Tiraspol’s destructive position and Russia’s policy in the region do not promote settlement of the conflict in question. The EU’s sector approach to the parties in conflict with the Ukraine’s involvement and search for understanding with Russia have certain prospects for the settlement. Ірина Петрова (Чернівці, Україна) Стратегічні інтереси суб’єктів Придністровського конфлікту Д ослідження будь-якого етнополітичного конфлікту вимагає визначення закономірності його виникнення та еволюції, а також факторів переходу стадій розвитку. Розглянувши існуючі варіанти періодизації придністровського конфлікту, автору ви- дається доцільним запропонувати власне розуміння етапності його розгортання. На першому етапі (літо 1988 р. – вересень 1990 р.) – виникнен- ня конфліктної ситуації – простежується зародження протиріч між конфліктантами, що полягали в різному ставленні до відцентрових 383 процесів у СРСР, ідеологічних постулатів, поділу економічних потужностей та культурно-лінгвістичних проблем. Це сприяло кристалізації первинних суб’єктів конфлікту та мобілізації навко- ло них населення. Другий етап – конфліктна взаємодія. Його умовно можливо поділити на дві фази за характером методів взаємодії: • листопад 1990 р. – березень 1992 р. – латентна фаза. Вона характеризується прийняттям Декларації про держав- ний суверенітет РМ та створенням ПМР. В цей період поглиблюється політична конфронтація та відбувається часткове виокремлення вторинних суб’єктів конфлікту – Румунії та СРСР. • березень 1992 р. – липень 1992 р. – збройна ескалація. Відзначається веденням відкритих військових дій сторін, кульмінацією яких стають бої за Бендери. На останньому, третьому етапі інституціалізації конфлікту, безпосередні конфліктуючі сторони вступають у переговор- ний процес для вирішення своїх протиріч, звернувшись до по- середників. Ця фаза починається з підписання влітку 1992 р. Уго- ди про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова й триває доте- пер. Саме в цей період відбувається остаточне формування вто- ринних (Україна, Румунія, Росія) і третинних (ОБСЄ, США, ЄС) суб’єктів конфлікту. Визначення етапів розвитку етнополітичного конфлікту в Придністров’ї дозволяє перейти до аналізу співвідношення сил протидіючих сторін на кожній стадії розвитку конфлікту. В своєму розвитку придністровський конфлікт пройшов фазу виникнення конфліктної ситуації, конфліктної взаємодії (латентного протистояння та збройної ескалації) і в середині 1992 р. розпочав етап переговорного процесу або фазу інституціалізації. Аналізуючи придністровський конфлікт з точки зору конфліктології, можна прийти до висновку, що на його першій стадії сформувались детермінанти конфлікту, до яких мож- на віднести етнічну неоднорідність, виникнення статусних протиріч, погіршення існуючого мовного стану слов’янського населення, неадекватну комунікацію, соціальну дезінтеграцію як наслідок політико-економічної нестабільності тощо. Крім 384 того, відбулось усвідомлення конфлікту шляхом виявлення його предмету, визначення інтересів протидіючих сторін та способів їх досягнення. Розгляд першого етапу в розвитку придністровського конфлікту свідчить, що протистояння між Кишиневом і Тирасполем почало- ся, коли була оголошена «мовна революція», яка переслідувала триєдину мету: латинізацію і румунізацію молдавської мови з одночасним наданням їй статусу державної. Саме мовне питан- ня стало предметом етнополітичного конфлікту і розкололо мол- давське суспільство на два табори: прихильників запропонова- них перетворень та їх противників. Перші згуртувались навколо республіканської молдавської влади, другі – навколо регіональної придністровської еліти. Таким чином сформувались первинні суб’єкти конфлікту – Молдова та Придністров’я. На цьому ж етапі відбулась мобілізація населення на- вколо суб’єктів конфлікту через усвідомлення колективної ідентичності. Так, мобілізація молдавського населення навколо республіканської влади відбулась за національно-лінгвістичним принципом, а мобілізація придністровців мала дещо складнішу структуру, оскільки етнічний склад населення регіону виклю- чав застосування лише національного критерію. Серед факторів мобілізації населення Придністров’я можна назвати прин- цип «радянськості», антирумунські настрої, ідею збереження цілісності СРСР, відданості ідеям інтернаціоналізму та іншим постулатам комуністичної ідеології. Важливо проаналізувати фактори, що зумовили обрання сто- ронами агресивних стратегій захисту своїх інтересів. Одним з таких чинників є предмет спору, у випадку придністровського конфлікту ним була зміна лінгвістичного середовища. Відомо, що вирішення конфліктних ситуацій, що виникли на основі куль- турних та релігійних проблем, є найбільш складними, оскільки реалізація саме цих запитів є однією з базових суспільних потреб індивідів, для задоволення яких вони готові йти на крайні захо- ди. Наступним тактико-визначальним фактором є стосунки між конфліктантами, а саме ступінь їх інтеграції та взаємодії. Стосун- ки між політичними елітами Молдавії та Придністров’я можна охарактеризувати радше як суперництво за політичний вплив у республіці та контроль за економічними потужностями. Крім вищезазначених, важливим фактором був той, що обидві сторо- 385 ни розраховували на певну зовнішню підтримку: Кишинів – на підтримку Румунії, а Тирасполь – союзного центру. Отже, в середині 1989 р. сформувались суб’єкти конфлікту, які мали соціальну базу, визначили свої інтереси та методи їх захи- сту, в результаті чого відбувається переростання протистояння в стадію відкритих дій. На другому етапі придністровського конфлікту відбулась конфліктна взаємодія сторін, яка пройшла дві стадії: латентну та збройної ескалації. На латентній стадії відбулось утворен- ня незалежної держави Республіка Молдова та продекларова- но утворення Придністровської Молдавської Республіки. В цей час поглиблюється політична конфронтація між безпосередніми учасниками конфлікту, відбувається його ескалація. Протисто- яння переростає свою первинну наочність і з соціокультурного, економічного і правового стає політичним, закумулювавши весь спектр вимог учасників конфлікту. Процес супроводжується роз- ширенням предмету суперечки, тобто віднесенням до нього всіх супутніх спірних проблем (економічних, соціальних, ідеологічних, політичних), поляризацією стосунків. Прагнення Молдови до си- лового варіанту вирішення конфлікту переводить його в площину конфлікту військового, озброєне насильство використовується як головний засіб вирішення суперечностей. Ще одним негативним чинником, що вплинув на ескалацію придністровського конфлікту, стало втручання третіх сил (Румунії, Росії та України), які, за теорією конфліктології, теж стають учасниками конфлікту. По- разка збройних сил Молдови в протиборстві з придністровською стороною та неофіційне втручання третіх сил спричинили зміни в співвідношенні сил суб’єктів конфлікту і сприяли переходу до третього етапу розвитку придністровського конфлікту, його інституціалізації. Інституціалізація придністровського конфлікту характеризує собою «відоме і рівноважне співвідношення сил». Даний варіант, хоча й переводить питання в площину мирного врегулювання, створює ситуацію «ні війни, ні миру». Рівновага сил, відома обом конфліктуючим сторонам, на тлі різного розуміння майбутнього політичного устрою держави, може привести до нового витку про- тистояння. Проте, як свідчить практика переговорного процесу, пер- спектива нового озброєного зіткнення не влаштовує жодну зі сторін. На цій стадії особливого значення набувають посередники, політика 386 яких як по відношенню до безпосередніх суб’єктів конфлікту, так і до самого конфлікту є впливовим фактором для його врегулювання. Таким чином, у придністровському конфлікті можна відзна­ чити формування не тільки первинних його суб’єктів – Молдо- ви та ПМР, але й вторинних – Росії, України, Румунії, які мали безпосередні зацікавленості та впливи в даному регіоні, а також суб’єктів третього порядку – ОБСЄ, що долучилась до переговор- ного процесу, та ЄС і США, зацікавленість яких в цьому регіоні проявилась дещо пізніше. Саме така класифікація учасників конфлікту дозволяє нам не тільки чіткіше уявити собі причини й передумови його виникнення та ескалації, але і виокремити ті позитивні та негативні впливи зовнішніх по відношенню до безпосередніх учасників сил, інтереси та політика яких стали визначальними для процесу його врегулювання. Однією з найвпливовіших сил на пострадянському просторі є Росія, зацікавленість та ступінь залучення якої до розгортання та врегулювання придністровсько-молдовського конфлікту дозволя- ють віднести її до його учасників вторинного плану. Розглядаючи мотивацію дій РФ на цих теренах, потрібно враховувати, що у зовнішньополітичному аспекті Росія не лише не відмовляється від відновлення статусу наддержави, але все наполегливіше праг- не й надалі залишатись впливовим центром формування всього геополітичного ландшафту Європи, особливо ж – Східної Європи та регіону Чорноморського басейну. Придністров’я є важли- вим військово-стратегічним плацдармом Росії, що забезпечує їй вплив у Південно-Східній Європі та на Балканах. Крім того, на думку багатьох аналітиків [1, 2, 6, 8], таке регіональне об’єднання чорноморським держав, як ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), що 22 травня 2006 р. трансформува- лось у «Організацію за демократію та економічний розвиток – ГУАМ», створене як альтернатива російському впливові в регіоні та як провідник політики США в цій частині світу, що не може не турбувати РФ. Саме тому збереження статусу ключової фігури, зовнішньополітичні пріоритети якої визначають розстановку сил між Кишиневом та Тирасполем, дозволяє їй суттєво обмежувати прозахідні устремління Молдови та гальмувати процес посилен- ня впливу НАТО і США в регіоні. Оскільки Росія не має намірів включитися до процесу євро- пейської інтеграції, а хоче бути самодостатньою пануючою силою 387 в Східній Європі, то на неї очікують непрості відносини з такими європейськими і євроатлантичними співтовариствами, як НАТО і ЄС. Подальше розширення НАТО і ЄС й надалі буде розглядатися Російською Федерацією як зазіхання на її життєво важливі інтереси в Європі, як загроза її національній безпеці. Остання ж розуміється Кремлем усе в більш широкому сенсі. Такі претензії Росії, безумов- но, призведуть до зіткнення інтересів, а отже, й до поновлення не- безпеки регіональної конфронтації в Європі. У таких умовах роль придністровської проблеми, як і самого Придністров’я, а також їх впливу на міжнародні процеси різко зростають. Крім вищеназваних, чималий вплив відіграє військово-полі- тичний фактор, а саме присутність на території Придністров’я російських озброєнь. Згідно зі Стамбульськими домовленостями 1999 р., РФ зобов’язувалась ліквідувати їх до 2002 р. Але, не- зважаючи на часткове виконання Москвою взятих зобов’язань, основна частина озброєнь так і залишається на цій території. Крім очевидного небажання останньої втрачати військові ресурси, що надають відчуття захищеності від потенційного військового ти- ску Молдови, причиною невирішеності цього питання є небажан- ня самої Росії позбавляти себе останнього військового форпосту в цьому регіоні і таким чином втрачати один із дієвих важелів впливу на ситуацію. Варто підкреслити, що для Москви Придністров’я – важіль політичного впливу на Київ. Саме в цьому ПМР є стратегічним пар- тнером РФ. Російськоорієнтований Тирасполь дозволяє здійсню­ вати вплив Росії на культурно-ідентичні їм області Півдня та Схо- ду України, Криму. Проблемне питання культурно-ідеологічної орієнтації населення останнього слугує моментом занепокоєння української влади щодо територіальної цілісності держави та особ­ ливим засобом політичного тиску на неї з боку Росії. Крім вищезазначеного фактора, на особливу увагу заслуговує і ставлення Москви до посередницької місії Києва, а саме до по- силення її ролі у цьому регіоні. Зі зміною зовнішньополітичних пріоритетів України та зростання її ваги в переговорному процесі як сили, що найбільше влаштовує Кишинів, Тирасполь, Брюссель і Вашингтон, відповідно виникає небезпека (з точки зору Кремля) відносного зменшення ваги Росії та її можливо- стей утримувати статус визначального гравця в районі Чорно- морського басейну. 388 Разом із цим не слід недооцінювати той вплив, який справляє Придністровський та інші етнополітичні конфлікти пострадян­ ського простору на внутрішньополітичну ситуацію в самій Росії. Для неї все більш характерними стають процеси консолідації російського суспільства шляхом форсованого створення образу ворога в особі незалежних пострадянських республік. Їм посиле- но «інкримінуються» не тільки порушення прав російськомовного населення (які подекуди, на жаль, мають місце), але й відкрите декларування прозахідної орієнтації власного державного роз- витку. Неосталіністські ідеологічні кліше та ментальні архе- типи кремлівської пропаганди часів «холодної війни» успішно реанімуються у масовій свідомості і вже справляють вагомий вплив на політичну самосвідомість та поведінку пересічних росіян. Особливо наполегливо експлуатується ідея витіснення Росії з територій, що історично були під її впливом. Усе це при- зводить до формування «фантомних болів» травмованої масової свідомості, які породжують реваншистські, агресивні настрої в суспільстві [5]. Таким чином, попри наявність у російському політичному середовищі різних підходів до придністровського врегулюван- ня, неврегульованість конфлікту, розтягування на невизначений термін його переговорної стадії, що передбачає визначальний вплив посередників, до деякої міри є більш вигідним для Кремля, аніж його остаточне врегулювання. Вплив іншого зовнішньополітичного гравця – Румунії на про- цес врегулювання придністровського конфлікту визначається зма- ганням двох домінуючих тенденцій у її зовнішній політиці. Перша з них спрямована на приєднання «історичних земель», що фак- тично означає об’єднання з РМ в одну державу. Домінування цієї тенденції на початку 1990-х років у значній мірі сприяло виник- ненню придністровського конфлікту. Друга – на євроінтеграцію, для швидшої реалізації якої є сенс відмовитись від дискусійного, непопулярного в західних демократичних колах питання про об’єднання розмежованого «румунського народу». Останнім часом у румунській зовнішньополітичній стратегії переважає друга тенденція, яка й визначає намагання Румунії до- лучитись до врегулювання придністровського конфлікту: з одного боку, Бухарест прагне стати експортером безпеки в Чорноморсь- кому басейні і поліпшити таким чином свій імідж в очах Захо- 389 ду, з іншого – навіть мінімальна участь Румунії у переговорному процесі може дати їй змогу претендувати на роль регіонального лідера в зоні Чорноморського басейну. Слід відзначити, що, на думку багатьох аналітиків, такі амбіції Румунії мають об’єктивні підстави. Адже країна є членом НАТО і в 2007 р. стала повноправ- ним членом Євросоюзу. Ця держава, маючи чималий потенціал у найрізноманітніших галузях, претендує на роль головного стратегічного союзника США в регіоні Чорного моря і здатна вже сьогодні стати повноцінним регіональним лідером. Для того, щоб здійснювати вагомий вплив на регіональну політику, Румунія повинна виконувати активну роль у наддер- жавних об’єднаннях країн регіону. Перший крок до цього зробле- ний – Румунія, разом із Болгарією, яка також здатна здійснювати певний вплив у регіоні, висловили бажання долучитись до трансформованого ГУАМ [4]. У перспективі Румунія може ста- ти повноцінним членом цього об’єднання, яке на сьогодні роз- глядається багатьма аналітиками як альтернатива СНД і здатна стати свого роду євроатлантичним аналогом Пакту Стабільності для Південно-Східної Європи (ПСПСЄ). Якщо ПСПСЄ – це, можна сказати, підготовча група для вступу до Євросоюзу (тому приклад – Хорватія), то ГУАМ може стати підготовчою групою для вступу в НАТО [1]. Вступ Грузії, України і Молдови в НАТО означатиме успішну роль Румунії в регіоні і те, що проект ГУАМ повноцінно відбувся. Взагалі ж, підключившись до американських стратегічних проектів щодо перевлаштування «глобальної периферії», Румунія і Україна, разом із Польщею, поступово можуть скласти серце- вину Молодої Європи, що включає країни Центру і Сходу конти- ненту. Досліджуючи інтереси та геополітичні зацікавленості України в Придністров’ї зокрема, та в регіоні Чорноморського басейну загалом, можна констатувати, що вони поділяються на декілька напрямків. Так, серед найбільш очевидних можна згадати зазначені вище інтереси, пов’язані з наявністю великої кількості українських громадян у ПМР, стримуванням економічних потоків, спільністю кордонів, а відтак й існування проблем безпеки тощо. Ще донедавна зовнішня політика України не давала приво- ду аналізувати її з точки зору захисту національних інтересів на міжнародній арені та реалізації геополітичної стратегії. Боротьба 390 України за статус впливової сили на пострадянському просторі та в Чорноморському регіоні впродовж усіх років її існування як незалежної держави позначалась неефективністю, відсутністю дієвих засобів економічного та дипломатичного впливу на ситуацію. Але після перемоги «помаранчевої революції» та обрання на посаду Президента В. Ющенка в 2004 р. зовнішньополітичні орієнтири та статусні очікування України в цьому регіоні зазна- ли суттєвої трансформації. Зовнішньополітичний вектор значно хитнувся в бік Заходу (Європи та США) та, незважаючи на де- кларативне бажання співпраці, відхилився від Росії. Саме сучасні українські інтереси націлені насамперед на дистанціювання від останньої та вихід зі сфери її впливу – як економічного, так і політичного. Тим більше, що Чорноморський регіон з його потуж- ним економічним потенціалом дає реальні можливості це зробити. На думку політолога С. Глебова, «встановивши свої національні кордони, Україна не тільки позбавила Росію декількох тисяч кілометрів північного узбережжя Чорного моря з розвиненою стратегічною інфраструктурою, але й вкрай обмежила російську військову присутність у регіоні…» [2]. Ще одним моментом, що впливає на зовнішньополітичну активність України в Чорноморському басейні, є її бажання пре- тендувати на роль регіонального лідера, конкуруючи за цей ста- тус перш за все з Румунією. В цьому напрямку існують певні перспективи, оскільки, незважаючи на те, що Румунія раніше оголосила про свою західну орієнтацію та вже зробила певні підтверджуючі кроки (членство в НАТО та вступ до ЄС), Укра- ї­на стала новою країною «перемоги демократії» й дає можли­ вість, у разі підтримки США, НАТО та ЄС, послабити позиції Ро­сії не тільки як чорноморської, але й як середземноморської держави. Зацікавленість України в активній участі у врегулюванні придністровського конфлікту пов’язана ще й з тим, що її визна- чальна в цьому процесі роль може розглядатися як одна з умов для більш швидкого просування по шляху європейської інтеграції, оскільки це не тільки сприятиме закріпленню позитивного іміджу України на Заході як однієї з посередників у врегулюванні конфлікту, але й остаточно зніме питання про ймовірність вход- ження ПМР до її складу. 391 Переходячи до аналізу інтересів у зоні придністровського конфлікту третинних його суб’єктів, таких як США, ЄС та ОБСЄ, зауважимо, що політика перших двох у даному регіоні значно активізувалась лише з початком нового століття. Їх відносно індиферентне ставлення та пасивну позицію в перше десятиліття існування конфлікту пояснюють багатьма фактора- ми, серед яких і пріоритетність вирішення інших європейських конфліктів, і мовчазні поступки Росії цієї сфери впливу в обмін на відмову від боротьби за вплив на Балканах, і відсутність нової американської зовнішньополітичної концепції, яка сфор- мувалась у сучасному вигляді з приходом до влади в США неоконсерваторів тощо. Так, на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин мож- на констатувати, що Придністров’я входить до зони національних інтересів Сполучених Штатів Америки. Не тому, що великій країні з почесним званням «світового жандарма» цікава ця вузь- ка смужка землі, але тому, що і настільки невелика територія в змозі дестабілізувати всю Європу. Очевидно, що придністровське питання для США є, насамперед, питанням ліквідації російської військової присутності. США – одна з держав у сучасному світі, що чітко усвідомлює свої цілі та пріоритети і має у своєму розпорядженні ресурси для їх досягнення. Отже, найважливішим завданням США і НАТО є ліквідація російської присутності в Придністров’ї, особливо – військової. Саме проросійські настрої в керівництві ПМР і в населен- ня Придністров’я не влаштовують євроатлантичних стратегів. Сполучені Штати розуміють, що, не вирішивши проблеми російської зброї й ОКРВ у Придністров’ї, вони одержують цілу низку проблем, у тому числі й ризик поступового, неконтро- льованого насичення цією зброєю Балкан, що в першу чергу загрожує Європі, дестабілізує її південно-східну окраїну і надалі веде до надмірних витрат на врегулювання все ще існуючих тут конфліктів. Не меншим подразником є проросійські настрої керівництва ПМР та її населення в цілому. Демілітаризація регіону, що впритул підступає до нових кордонів НАТО, до- зволить реалізувати політико-правові варіанти геополітичного сценарію, що відповідає інтересам Вашингтона. Тому Білий Дім не має наміру упускати ініціативу, тому по­ слі­довно розгортає вивірені плани врегулювання. Для цього в 392 нього є усе: і міжнародні організації, місії яких неодмінно очо­ люють представники американського Державного департаменту (4 Голови Місії ОБСЄ у Молдові), і непостійний у своїй багато­ векторній політиці Київ, який знаходиться у прямій залежності від західних кредитів, і Румунія, що сподівається на отримання нових фінансових потоків, і багато чого іншого [3]. Аналітики Російсько-придністровського аналітичного цен- тру виділяють ще одну причину інтенсифікації дій американців щодо врегулювання придністровського конфлікту: «Сполученим Штатам сьогодні як ніколи потрібна хай маленька, але перемога. Навіть незважаючи на те, що за словами одного з найвідоміших політологів США Д. Саймса, «США – єдина наддержава, що володіє незіставними можливостями», Вашингтону необхідний тріумф хоч від однієї успішно проведеної миротворчої місії, щоб у черговий раз продемонструвати свою «обраність» в однополюс- ному світі. Адже ні Сомалі, ні Косово, ні Афганістан, ні Близький Схід дивідендів Америці не додали» [7]. Придністровський конфлікт може надати цей шанс. Як не пара- доксально звучить, але конфлікт у Придністров’ї має ряд особли- востей, що вигідно відрізняють його від усіх інших. По-перше, це відсутність чинника ісламського екстремізму і фундаменталізму. На обох берегах Дністра живуть переважно православні. Появи терористів-камікадзе, що всякий раз відкидають переговорний процес назад від його завершення, тут навряд можна чекати. По-друге, нетривале за часом озброєне протистояння, відсутність у сторін реальних можливостей вирішити проблему силовим ме- тодом. По-третє, майже десятилітнє мирне існування розділеної Молдови з великим переговорним потенціалом. На відміну від інших «гарячих» точок тут немає непримиренності між народа- ми. Можна говорити про недалекоглядність, авантюризм і помил- ки політиків, але не про ненависть між людьми. Стратегічна мета Альянсу в цій частині світу пов’язана з необхідністю збільшення безпеки і стабільності в регіоні. Після вступу Болгарії та Румунії до НАТО була завершена побудова поясу безпеки навколо конфліктних зон на Балканах, що зробить Чорне море ще важливішим регіоном, де проходитиме головний маршрут торгівлі між Сходом і Заходом, особливо з погляду транс- портування енергоресурсів. У результаті, об’єднана зона безпеки 393 розширилася, і Чорне море перестало бути ізольованим, ставши продовженням ланцюга Середземномор’я – Каспій – енергоре- сурси Кавказу, Казахстану і Близького Сходу. Аналізуючи зовнішньополітичні впливи на Придністров­ський конфлікт, не варто ігнорувати інтереси в цьому регіоні ще одного впливового геополітичного гравця – ЄС. Насамперед слід врахо- вувати, що проблеми існування та неврегульованості придністров­ ського конфлікту становлять істотну загрозу євро­пейській безпеці. Таке твердження пояснюють декілька факторів. По-перше, геополітичне розташування зони конфлікту, адже після розширен- ня ЄС вона знаходиться на його східних кордонах. По-друге, велика кількість опосередкованих учасників, які мають різноспрямовані інтереси, що не сприяють процесам об’єднання Європи. По-третє, цей регіон здатен дестабілізувати всю європейську систему безпе- ки. По-четверте, вирішення цієї проблеми може стати своєрідною лабораторією з розробки алгоритму врегулювання подібних конфліктів. І, насамкінець, виникає ціла низка перешкод у тих інтеграційних політико-економічних процесах, які характерні для сучасного етапу розвитку нашого континенту. Розглянувши інтереси різних зовнішньополітичних сил у придністровському конфлікті, можна зробити висновок про те, що їх різноспрямованість, багатошаровість та переплетіння є ключовим фактором зволікання, неефективності та малої результативності процесу врегулювання конфлікту. На дано- му етапі нормалізація придністровсько-молдовських стосунків цілком залежить від тих сил, які їх підтримують. Саме тому, на нашу думку, можливі варіанти врегулювання придністровського конфлікту варто розглядати через призму зацікавленості в їх реалізації зовнішньополітичних сил, що діють у регіоні. Варто наголосити, що сукупність сучасних регіональних про- блем, потенційних можливостей і напрямків зовнішньої політики держав регіону та їх економічних перспектив разом із ураху- ванням того стратегічного місця, яке посідає придністровський конфлікт зокрема та Чорноморський регіон загалом у сучасній системі безпеки, тільки посилять зацікавленість різних держав та об’єднань у регіональних справах. Ці так звані об’єктивні ха- рактеристики регіону дають усі підстави прогнозувати сплеск міжнародної активності в регіоні в майбутньому саме в контексті 394 налагодження надійної регіональної системи безпеки, від якості котрої залежатиме практична реалізація потенційних можливо- стей цих теренів. Список використаних джерел та літератури 1. Асаров Б. Ключевой элемент. Зона Черного моря и Республика Мол- дова: вызовы безопасности и евроатлантические перспективы // Moldova Azi. – 2005. – 17 апреля. 2. Глебов С. Глобальні і регіональні виміри безпеки в Чорноморсько- му регіоні (сучасний етап розвитку міжнародних відносин) // Контекст. – 2001. – № 7 // http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name= News&file=article&sid=1692&mode=thread&order=0&thold=0 (дата пере- гляду 12.02.2006). 3. Градировский С. Малая шахматная доска // Независимая газета. – 2002. – 29 июля. 4. ГУАМ стал международной организацией и будет дружить с ЕС и НАТО, но против России // http://www.newsru.com/world/23may2006/ guam.html#1 (дата перегляду 23.03.2006). 5. Круглашов А., Петрова І. Чи допоможуть європейські ліки хронічній кризі Придністров’я? // Політика і час. – 2006. – № 4. – С. 44–57. 6. Кулик В. К вопросу о роли Украины в Приднестровском урегули­ ровании // Приднестровье в геополитической системе координат XXI ве­ ка. – Тирасполь: РИО ПГУ, 2002. – С. 58–68. 7. Российско-Приднестровский информационно-аналитический центр. Приднестровская луза // http://www.dnestr.ru/pressa/pr_1101_40.htm (дата перегляду 17.07.2003). 8. Testimony of Bruce P. Jackson before the Committee on Foreign Relations «The Future of Democracy in the Black Sea Region» // http://harvard-bssp.org/ bssp/2005/presentation/presentations/Jackson_ENG_final.doc (дата перегля- ду 8.03.2006). Irina Petrova INTERESELE STRATEGICE ALE ACTORILOR CONFLICTULUI TRANSNISTREAN Deşi rolul primordial al conflictului transnistrean a fost acela de a constitui o pârghie de influenţare a Moldovei, acesta a devenit ulterior un instrument rusesc de gestionare a echilibrului strategic zonal – de influenţare a opţiunilor de politică externă ale României, de înaintare a NATO spre Est, având efecte chiar şi în relaţia 395 globală SUA-Rusia. Astfel, miza conflictului a depăşit cu mult importanţa locală a secesiunii unei regiuni faţă de un stat. În evoluţia acestui conflict, negocierile Chişinăului cu Transnistria au fost deseori lipsite de coerenţă. Perioadele de radicalism şi inflexibilitate au alternat haotic cu cele de tolerare a celor mai agresive şi umilitoare. Chişinăul nu şi-a propus linii principiale de conduită în relaţia cu ceilalţi actori implicaţi – Rusia, dar mai ales cu Ucraina, un alt actor foarte important. Singurul efort consecvent a fost acela de internaţionalizare a rezolvării conflictului şi de implicare a unor instituţii precum OSCE sau UE, dar nici acestea foarte coerente şi, oricum, fără rezultate notabile. Irina Petrova STRATEGIC INTERESTS OF TRANSNISTRIAN CONFLICT’S SUBJECTS The article deals with a complex research of external factors upon conflict management in Transnistriа region. The motives and presuppositions for its triggering are established on all stages of conflict development. It is claimed, that the conflict is the arena for competition for more than two of its immediate participants – but also for such international players as Russia, Ukraine, Romania, US, EU and the OSCE. The article contains a comparative analysis of these actors’ policies with concern to the conflict. Ігор Гаврада (Чернівці, Україна) Міжетнічні відносини у регіональних мас-медіа (на прикладі преси Чернівецької області) Б уковина традиційно і небезпідставно вважається прикла- дом мирного співіснування чисельних національностей і етнічних груп, що проживають на її території. Досить ви- сокий рівень етнічної толерантності в області засвідчили ре- зультати соціологічних досліджень, що проводилися протягом 396 2002–2003 рр. кафедрою політології та соціології ЧНУ. Так, відсоток респондентів, які висловили доброзичливе ставлення до представників інших національностей у 2002 р. становив 69,7%, а у 2003 р. – 70,5%. Порівняно невеликою виявилася частка на- селення, якому притаманна не зовсім доброзичлива (2002 р. – 13,0%, 2003 р. – 14,5%) або чітко недоброзичлива (2002 р. – 4,5%, 2003 р. – 5,9%) позиція щодо представників інших національ­ ностей [25, с. 59]. Проте не варто абсолютизувати глибокі традиції буковинської толерантності, оскільки показники, що характеризують етнічну нетерпимість мають тенденцію до невеликого, але від того не менш суттєвого, зростання [26, с. 90]. Припускаємо, що одними із головних причин підвищення нетерпимості можуть бути: а) вкорінені у масовій свідомості етнічні стереотипи, б) недостатній рівень поінформованості і дещо упередже- не ставлення населення до історичної, соціально-побутової та культурної самобутності інших етносів, в) низьке або ж дещо неадекватне представлення позицій етнонаціональних груп у медійному просторі. Звісно, вести сьогодні мову про критичний рівень напру- ги в міжнаціональних відносинах немає підстав, однак не слід ігнорувати сигнали, що свідчать про існування непорозумінь між представниками титульного народу та національних мен- шин. Гостра полеміка, що досить часто виникає на сторінках місцевої преси довкола етнонаціональних проблем є, напевно, чи не найбільш промовистим прикладом того, що етнічна тематика захоплює не тільки науковців. Часто зопалу автори публікацій схильні вдаватися до різких та безапеляційних оцінок, що не сприяє ані порозумінню між сторонами дискусій, ані підвищенню рівня толерантності. Очевидно, що подібні факти дають підставу науковцям вести мову про небезпеку «образу ворога», ство- ренню якого сприяє «не завжди толерантна і виважена позиція щодо етнічних почуттів як румунських, так і українських ЗМІ» [25, с. 63]. В цьому контексті цікавими та показовими виявилися резуль- тати соціологічного дослідження проведеного у травні 2007 р. співробітниками та студентами кафедри політології та держав- ного управління ЧНУ. Зокрема, респондентам було задане запи- тання: «Чернівецька область безпосередньо межує з Румунією 397 та Молдовою. З чим асоціюються у Вас ці країни?», результати відповіді на яке представлені в таблиці 1. Таблиця 1 З чим асоціюються у Вас Румунія та Молдова? (у %) Румунія Молдова Надійний партнер 14,5 11,25 Територіальні претензії до України 27,75 9,00 Добрий сусід 37,50 39,00 Агресивний суперник 12,75 9,00 Регіональний лідер 12,50 5,75 Вино 10,25 54,00 Відпочинок 23,75 11,00 Гостинність 12,25 19,25 Суперечки навколо кордонів 24,50 12,25 Підтримка євроінтеграційних 9,50 5,25 намірів України Спільна історія 25,50 22,00 Інше 1,25 3,25 Важко відповісти 7,00 6,75 Очевидно, що до формування стереотипних образів сусідніх країн та етносів значною мірою свідомо чи стихійно причетні мас-медіа. Свого часу автору доводилося здійснювати моніторинг та аналізувати інформаційне представлення етнонаціональної тематики у випусках новин місцевих телерадіокомпаній [27]. Результати того дослідження зумовили постановку питання про те, чи можна вести мову про кількісну та якісну різницю між висвітленням етнонаціоних питань у друкованих та аудіовізуальних ЗМІ. Тому впродовж листопада – першої поло- вини грудня 2006 р. проводився моніторинг преси Чернівецької області. Мета дослідження полягала у аналізі інформаційних матеріалів етнонаціонального характеру, спрямованих на ви­ світлення життя національних громад краю та взаємовідносин у трикутнику «Україна – Румунія – Молдова», у з’ясуванні то­ нальності цих матеріалів та їхньої впливовості на рівень етнічної толерантності. Об’єктами дослідження стали обласні та районні україномовні газети. До першої групи були віднесені: «Буковинське віче», «Бу- ковина», «Чернівці», «Молодий буковинець», «Доба», «Ва-банк», 398 «Погляд», «Свобода слова», «Час», «Версії». До другої – «Кар- пати» (Путильський р-н), «Хотинські вісті» (Хотинський р-н), «Дністрові зорі» (Сокирянський р-н), «Рідний край» (Сторожи- нецький р-н), «Голос краю» (Заставнівський р-н), «Новий день» (Глибоцький р-н), «Слово правди» (Новоселицький р-н), «Вільне життя» (Кіцманський р-н). Також зазначимо, що в місцях ком- пактного проживання румуномовного населення районні газети мають свої румуномовні версії – «Новий день» – «Monitorul de Hliboca», «Рідний край» – «Megal natal», а герцаївська «районка» «Hazeta de Herza» виходить лише румунською мовою. Методологія дослідження. Моніторинг проводився за двома основними напрямками: 1) міжнаціональні взаємини в регіоні; 2) політика Румунії та Молдови щодо українців в Румунії та Молдові, румун і молдован в Україні. Кожна інформаційна згадка, що стосувалася тематики дослідження, оцінювалася за трибаль- ною шкалою: нейтральні повідомлення – не містять оціночних суджень та носять інформаційний або описовий характер події; позитивні повідомлення – містять оціночні твердження позитив- ного напрямку або спрямовані на формування у читача позитивної оцінки події чи особи; негативні повідомлення – містять оціночні твердження негативного напрямку або спрямовані на формуван- ня у читача негативної оцінки події (особи). До вибірки потра- пили 146 газетних номерів. Площа кожного проаналізованого матеріалу вимірювалася у квадратних сантиметрах. Гіпотеза дослідження полягала у припущеннях, що, по-перше, інформаційна політика друкованих засобів масової інформації певним чином формує рівень поінформованості громадян щодо етнонаціональної проблематики, по-друге, друковані мас-медіа на відміну від аудіовізуальних можуть частіше й детальніше звертатися до висвітлення етнонаціональних питань, по-третє, надруковані в пресі інформаційні матеріали можуть суттєво впли- вати на громадську думку в питаннях міжетнічної толерантності та сприяти/перешкоджати конструктивному міжкультурному й міжетнічному діалогу. Результати дослідження. Насамперед слід зазначити на певній обмеженості практичного та науково-теоретичного використання отриманих результатів, що пояснюється на- ступними чинниками. По-перше, короткий часовий період проведеного дослідження не дозволяє простежити динаміку 399 висвітлення етнонаціональних питань у обласній та місцевій пресі. Звідси, по-друге, результати дослідження не можуть бути екстрапольовані на більш тривалі проміжки часу. По-третє, на- укова цінність отриманих результатів зменшена неможливістю порівняти їх із аналогічними показниками минулих років, оскільки подібні дослідження в минулому не проводилися. По- четверте, враховуючи вищенаведені причини, некоректно вести мову про виявлення в середовищі преси Чернівецької області яких-небудь специфічних особливостей, тенденцій чи про їхню зміну стосовно висвітлення етнонаціональної тематики. Ми можемо лише короткостроково простежити й статично конста- тувати увагу друкованих ЗМІ до інформаційного забезпечення етнонаціональних та супутніх із ними соціально-економічних й суспільно-політичних процесів. Кількісні показники проведеного аналізу представлені в таблиці 2. Відзначимо насамперед, невисокий, на наш погляд, рівень уваги друкованих медіа до проблем етнічного характе- ру. Протягом майже двох місяців у 18 газетах ми віднайшли ли- шень 24 матеріали, що цілком або певною мірою можуть бути віднесені до тематики дослідження. Що ж стосується якісного аналізу отриманих результатів, то насамперед впадає у вічі певна описовість при висвітленні подій, автори матеріалів дуже рідко вдаються до аналітичного викладу. Дванадцять проаналізованих матеріалів [3, 5, 6, 7, 9, 11, 14, 15, 17, 19, 22, 23] відносяться до жанру інформаційного повідомлення, який передбачає лише безособову та ціннісно нейтральну подачу фактів без будь-якого їх аналізу. П’ять статей [1, 2, 10, 20, 21] класифіковані нами як репортаж, тобто як інформація подана учасником або очевидцем події із залученням коментарів чи елементів інтерв’ю. І лише в трьох матеріалах [4, 16, 18] проглядаються спроби авторів аналітично осмислити розглядувану проблему, причому стаття В. Ботушанського тяжіє до академічного викладу. Спокусливо вважати, що причиною низької аналітичності є відсутність професійності журналістів, однак таке припущення швидше за все не відповідає дійсності. Вірніше буде говорити про недостатній рівень фахових знань із розглядуваних проблем, особливо коли мова йде про узагальнення або оцінку суспільно- політичних явищ і процесів. Оптимальним у даному випадку 400 видається звернення до експертів, які можуть компетентно ко- ментувати події та пояснювати їх приховану суть. Таблиця 2 Розподіл матеріалів етнонаціональної тематики на шпальтах місцевої преси Кількість Кількість Газета Площа, см2 номерів матеріалів Буковинське віче 14 2 342 Буковина 12 2 636,75 Молодий буковинець 16 2 102 Доба 7 2 220 Ва-банк 7 1 90 Свобода слова 7 2 91,5 Погляд 13 4 873 Час 6 3 930 Версії 7 0 0 Чернівці 7 0 0 Карпати 5 0 0 Хотинські вісті 7 0 0 Дністрові зорі 7 0 0 Рідний край 6 1 22,5 Голос краю 7 1 250,25 Новий день 6 1 250,25 Слово правди 6 2 154,5 Вільне життя 6 1 129,5 ВСЬОГО 146 24 4092,25 Якщо аналізувати отриманий матеріал з точки зору тематичності, то у появі статей, як правило, проглядається «прив’язка» до тієї або іншої події. Так, факт передачі румунсь- кою стороною на початку листопада 18 тис. книг для культурно- освітніх потреб румуномовної громади краю знайшов своє інформаційне відображення у кількох виданнях [5, 7, 19]. Про переїзд Генконсульства Румунії у нове приміщення та події, якими він супроводжувався, повідомили «Буковина» [3] та «По- гляд» [11]. Участь кіцманчанина М. Куєка у реставрації церкви в українському селі Негостин Сучавського повіту описали «Вільне життя» [24] і «Молодий буковинець» [6]. Активно висвітлила преса роботу протягом 7–10 листопада 2006 р. Міжнародної школи україністики, в якій взяли участь та обмінялися 401 педагогічним досвідом вчителі української мови, літератури та народознавства із України, Румунії та Молдови: «Ва-банк» [9], «По- гляд» [13], «Час» [17]. Інформацію про брифінг голови Держав­но­- го комітету України у справах національностей та міграції С. Ру- дика, присвяченому результатам української частини Спільного моніторингу задоволення прав румунської національної мен- шини України та української національної меншини Румунії, подали «Погляд» [10], «Свобода слова» [14], «Слово правди» [22], «Час» [16]. Іншими темами, до яких зверталися друковані ЗМІ області, були: офіційні візити та міждержавні контакти України й Румунії [12, 15, 21, 23], співпраця у сфері культури між Україною, Румунією і Молдовою [2], співпраця територіальних громад трьох країн [1], історико-етнічне минуле краю [4] тощо. Тобто, можемо стверджувати про домінування у висвітленні етнонаціональних проблем т.зв. «подієвості», тобто інформація, як правило, з’являється не відособлено, а в контексті інших подій. Проведений аналіз не дає підстав говорити про самостійність та позаконтекстну актуальність інтересу ЗМІ до висвітлення питань етнонаціонального характеру. Стосовно емоційно-інтелектуальної спрямованості проана- лізованих матеріалів зазначимо, що практично усі вони витримані переважно у нейтральній, дещо рідше в позитивно-офіційній тональності. І лише два матеріали газети «Час» [16, 18] яскраво позиціюються як відверто критичні, а місцями вони мають і не- гативну тональність. Причому у цих статтях у гострій полемічній формі викладені судження щодо вкрай низького забезпечення національно-культурних прав української громади в Румунії, щодо неправомірності заяв про утиски румуномовної громади області. В цілому ж вказані матеріали не є чимось винятковим і цілком органічно вписуються у систематичну редакційну інформаційну політику, суть якої полягає у твердженні про політику подвійних стандартів урядових кіл Румунії, про існування антидержавни- цьких настроїв в середовищі румунських національно-культурних товариств Чернівецької області тощо. Таким чином, проведений аналіз дозволяє стверджувати, що етнонаціональна проблематика на сторінках друкованих ЗМІ області протягом листопада-грудня 2006 р. не може розглядатися не лише як одна із пріоритетних, але й навіть як така, що регуляр- но з’являється у медійному просторі. 402 Список використаних джерел та літератури 1. Твердохліб В. Ставчани румунські й молдовські – у Ставчан черні­ вецьких // Буковинське віче. – 2006. – 24 листопада. – С. 1. 2. Васкан В. Фестиваль молодих талантів // Буковинське віче. – 2006. – 29 листопада. – С. 3. 3. Новосілля консульства // Буковина. – 2006. – 1 листопада. – С. 1. 4. Ботушанський В. Практика творення української державності // Бу- ковина. – 2006. – 3 листопада. – С. 1, 2. 5. Румунія передала області 18 тисяч книг // Молодий буковинець. – 2006. – 10 листопада. – С. 2. 6. Церкву в Румунії відреставрував буковинець // Молодий букови- нець. – 2006. – 24 листопада. – С. 4. 7. Румунія передала школам області книги // Доба. – 2006. – 16 листо- пада. – С. 2. 8. Ботюк В. Іврит, німецьку, румунську і польську на Буковині вже вчать у дитсадках // Доба. – 2006. – 14 грудня. – С. 4. 9. Міжнародна школа україністики // Ва-банк. – 2006. – 9 листопада. – С. 2. 10. Агатов В. І до нацменшин руки дійшли // Погляд. – 2006. – 3 ли- стопада. – С. 3. 11. У румунського Генконсульства новосілля // Погляд. – 2006. – 3 ли- стопада. – С. 2. 12. Агатов А. Держсекретар МЗС Румунії особисто піклується про бу- ковинських румунів // Погляд. – 2006. – 10 листопада. – С. 3. 13. Гаргаля А. Мова серед собі подібних // Погляд. – 2006. – 14 листо- пада. – С. 5. 14. ОБСЄ перевірить, як живеться українцям в Румунії // Свобода сло- ва. – 2006. – 2 листопада. – С. 2. 15. Українці привітали румунів з національним днем Румунії. Румуни вшанували Ольгу Кобилянську // Свобода слова. – 2006. – 7 грудня. – С. 1. 16. Кобевко П. Каламутники // Час. – 2006. – 2 листопада. – С. 4. 17. З 7 по 10 листопада в Чернівцях працює Міжнародна школа україністики // Час. – 2006. – 9 листопада. – С. 2. 18. Ан Тонеску. Як підступний Бухарест не здурив цілий ЄС // Час. – 2006. – 30 листопада. – С. 3. 19. Левіна А. Бібліотеки сіл збагатилися // Рідний край. – 2006. – 3 листопада. – С. 1. 20. Бачинська М. «Ми українці, ми – українське» // Голос краю. – 2006. – 3 листопада. – С. 2. 21. Шапка М. Ми маємо стати гідними сусідами Євросоюзу, а в не- далекому майбутньому – його складовою // Новий день. – 2006. – 3 ли- стопада. – С. 1. 22. Україна – Румунія: двосторонній моніторинг забезпечення прав національних меншин // Слово правди. – 2006. – 4 листопада. – С. 1. 403 23. Українці привітали румунів з національним днем Румунії. Румуни вшанували Ольгу Кобилянську // Слово правди. – 2006. – 9 грудня. – С. 1. 24. Куєк М. Церкву в Румунії реставрував художник з Киселева // Вільне життя. – 2006. – 17 листопада. – С. 5. 25. Круглашов А. Буковинська етнополітична мозаїка. Історична спадщи- на та сучасні тенденції // Політичний менеджмент. – 2004. – № 2. – С. 47–67. 26. Буркут І., Ярмистий М. Динаміка міжетнічних відносин у Чернівецькій області на сучасному етапі (за матеріалами соціологічних опитувань та періодичної преси 2002–2003 років) // Буковинський жу­р- нал. – 2004. – № 1. – С. 87–97. 27. Гаврада І. Проблеми висвітлення етнонаціональної тематики у випусках новин (на основі моніторингу чернівецьких телеканалів) // Політологічні та соціологічні студії. Зб. наук. праць. – Т. 3. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 418–429. Igor Havrada RELAŢIILE INTERETNICE ÎN MASS-MEDIA REGIONALĂ (EXEMPLUL REGIUNII CERNĂUŢI) Regiunea Cernăuţi se consideră a fi un exemplu clar de coexistenţă paşnică a multor naţionalităţi şi grupuri etnice, care locuiesc pe teritoriul ei. Acest articol este o încercare de a aborda tema oglindirii relaţiilor interetnice în presa regională. Se înţelege de la sine că materialele informative, publicate în presă, pot influenţa opinia publică în ceea ce priveşte toleranţa interetnică şi pot frâna sau dinamiza dialogul intercultural şi internaţional constructiv. Analiza ziarelor aparute în regiunea Cernăuţi (în perioada noiembrie – decembrie 2006) demonstrează că mass-media acordă foarte puţină atenţie problemelor etnice. Pe parcursul perioadei de două luni, în 18 publicaţii au apărut doar 24 de materiale, care aveau un caracter descriptiv. Douăsprezece materiale pot fi clasificate la genul de mesaj informativ, care conţine o mulţime de fapte neutre lipsite de analiză şi scrise fără a fi indicat numele autorului; cinci articole pot fi clasificate la genul de reportaj şi numai în trei materiale pot fi evidenţiate unele elemente ale încercării de abordare analitică a problemelor etnice şi naţionale. În ceea ce priveşte vectorul emoţional şi intelectual al materialelor analizate, trebuie de subliniat faptul că ele sunt scrise într-o tonalitate emoţională neutră, uneori oficial-pozitivă. Şi numai două materiale publicate în ziarul «Ceas» ocupă o poziţie critică faţă de procesele etnice şi chiar conţin unele elemente de tonalitate negativă. Analiza efectuată ne permite să afirmăm că în perioada noiembrie – decembrie 2006 în presa regională problematica etnică şi naţională nu poate fi considerată dominantă. 404 Igor Gavrada INTERETHNIC RELATIONS IN THE REGIONAL MASS-MEDIA (CASE STUDY of CHERNIVTSI OBLAST) Chernivtsi region is traditionally considered to be an example of the peaceful co-existences of numerous nationalities and ethnic groups which live on its territory. In the article an effort is made to investigate description of the international relations in the regional papers. It is obvious that printed information materials can considerably influence public opinion in the issues of inter-ethnic tolerance and promote or hinder constructive intercultural and inter- ethnic dialogue. Analysis of the newspapers in the Chernivtsi region (November – December 2006) showed comparatively low level of attention of the press to the ethnic problems. Only 24 articles which were of mostly descriptive kind were published during two months in the 18 publications. Twelve among them were data messages which had to be given in neutral form without any factual analysis; five articles were made as reports and only in the three articles efforts of the analytical investigation of the ethnic and national problems were made. Regarding the emotional and intellectual direction of the analyzed materials, they were all neutral, more rarely positively official. And only two articles in the «Chas» newspaper were obviously critical, and in some parts even negative. Fulfilled analysis allows us to state that ethnic and national topicality in the regional press during November – December 2006 can’t be viewed as priority. Наталія Нечаєва-Юрійчук (Чернівці, Україна) Забезпечення прав національних меншин як фактор регіональної стабільності та безпеки (на прикладі Північної Буковини) Г лобалізація з одного боку та регіоналізація з іншого – ось основні тенденції світового суспільно-політичного розвит- ку початку ХХІ століття. Особливо яскраво дані тенденції про­ явилися в Європі. Тут, починаючи з другої половини ХХ ст., посту- пово зникають кордони між окремими національними державами 405 і водночас зростає роль окремих регіонів і регіонального само- врядування у вирішенні проблем життєдіяльності територіальних громад. Гармонізація процесів глобалізації та регіоналізації в сучас- ному світі є, напевно, нездійсненною мрією окремих політичних романтиків. Водночас, забезпечення прав національних меншин, що проживають на території певної країни, є реальним кроком на шляху до гармонізації вищезгаданих процесів та забезпе- чення регіональної стабільності на континенті. На нашу думку, Північна Буковина в цьому відношенні може слугувати зразком національної коректності та лояльності. Згідно з переписом населення, що проводився в 2001 р., у Чернівецькій області проживають представники близько 80 національностей, найчисельнішими з яких є українці (75%), ру- муни (12,5%), молдовани (7,3%), росіяни (4,1%), поляки, євреї, білоруси та німці (разом близько 1% населення). Перепис населення (2001 р.) підтвердив, що кількість румунів та молдаван на території Чернівецької області залишається незмінною (12,5% населення визнали себе румунами, 7,3% – мол- дованами) [1]. Районами компактного проживання румунського та молдовсь- кого населення (яке спільно складає 19,8%) є Герцаївський, Гли- боцький, Сторожинецький та Новоселицький. В області реально діють 11 румунських національно-культурних товариств, зокре- ма обласне товариство румунської культури ім.М.Емінеску, яке налічує 10 тис. членів, є засновником друкованого органу – газети «Плай ромінеск» та двомовного видання «Дзвін Буковини». В інформаційному просторі краю румунська та молдов­ ська громада мають 12 друкованих періодичних видань, з яких «Конкордія» та «Зоріле Буковіней» фінансуються з державного бюджету, «Газета де Герца», «Рідний край», «Новий день», «Сло- во правди» (двомовна) – з районних. 426 годин щорічного телевізійного ефіру та 230 годин радіо­ мовлення готує до виходу та видає в ефір румуномовна редакція Чернівецької облдержтелерадіокомпанії (яка має загальнодер- жавну форму власності). Однією з найважливіших потреб кожної національної спільноти, яка проживає за межами батьківщини, є можливість навчатися рідною мовою. На Буковині у представників румуно-молдовської 406 громади практично немає проблем із здобуттям освіти рідною мовою. З 450 шкіл, що діяли станом на 2005/2006 н. р., 81 була ру- муномовна, а 10 – змішані з румунською та українською мовами навчання. В процентному відношенні це складає приблизно 20% від загальної кількості шкіл і навіть перекриває спільний відсоток румунського та молдовського населення у Чернівецькій області. Загалом понад 20 тисяч школярів навчаються румунською мо- вою, вивчають її, а також румунську літературу, історію, культуру румунів та молдаван. 26 травня 2008 р. міністр освіти та науки України І. Вакарчук підписав наказ № 461 «Про затвердження програми поліпшення вивчення української мови у загальноосвітніх навчальних за- кладах з навчанням мовами національних меншин на 2008– 2011 рр.» [2]. В ньому мова йде про те, щоб з 1 вересня 2008 р. у загальноосвітніх закладах з навчанням мовами національних меншин збільшити кількість годин на вивчення української літератури в 10-х та 11-х класах (по дві години на тиждень додат- ково за рахунок варіативної складової навчальних планів); запро- вадити в 10-х класах двомовне вивчення історії України та мате- матики (дві години на тиждень), з першого вересня збільшити у других – четвертих класах години на вивчення української мови (по одній годині на тиждень), а в п’ятих класах запровадити дво- мовне вивчення історії України (півгодини на тиждень). Даною програмою передбачено ще ряд заходів, покликаних полегшити випускнику школи з навчанням мовами національних меншин вступ до будь-якого вищого навчального закладу України, пошук та реалізацію в подальшій професійній діяльності в Україні. Проте даний наказ викликав величезний резонанс з боку як працівників системи середньої освіти, так і національних громадсько-культурних товариств, у першу чергу румунсь­ ки­х. Причому одностайності в їхніх оцінках даного наказу не простежується. Так, вчителі шкіл з румунською мовою викладан- ня адекватно оцінюють ситуацію і розуміють, наскільки складно їхньому випускникові складати іспити, продовжувати навчання та реалізуватися в професійному житті без знання української (державної) мови. Так, Г. Попеску, директор школи села Буківка Герцаївського району зазначив: «Це дуже добре. Тепер наші учні будуть краще знати українську мову, адже це зараз так потрібно. Коли я сказав батькам, дітям, вчителям про те, що кількість годин 407 на вивчення української мови збільшиться, усі сприйняли це по- зитивно» [3]. Проте окремі представники румунських товариств Буко- вини вважають, що проект згаданого урядового документа був підготовлений «без залучення представників мовних мен- шин». Більше того, на їхню думку, даний наказ міністра освіти та науки України «спрямований проти національно-культурних прав національних меншин і суперечить Європейській хартії регіональних мов та мов меншин» [4]. Депутат Чернівецької обласної ради В. Терицану на засіданні прес-клубу ринкових реформ 23 грудня 2008 р. оприлюднив відкритий лист до прези- дента України, прем’єр-міністра, голови ВР України, уповнова- женого ВР України з прав людини Н. Карпачової щодо проекту Концепції реалізації державної мовної політики, в якому, на дум- ку національних громад, порушуються їх конституційні права. Цей лист підписали керівники Румунської спільноти України, Всеукраїнської Ради російських співвітчизників, Всеукраїнської ради Демократичної спілки угорців України [5]. На думку вищезгаданих представників національно-куль- турних товариств даний наказ свідчить мало не про насильницьку українізацію і згодом призведе до закриття шкіл з національними мовами викладання. Різновекторність позицій румунських вчителів та громадсько- політичних діячів свідчить про багатогранність даної проблеми. Якщо для батьків та вчителів вивчення української мови пред- ставниками національних громад, що постійно проживають на території України, є логічним, необхідним та досить позитив- ним явищем, оскільки сприятиме подальшому професійному та кар’єрному зростанню їхніх дітей та випускників, то для представників національно-культурних товариств дане питання містить політичний аспект і може бути використане ними для власного піару як захисників рідної мови та культури. Представники ж української влади переконані, що даний наказ «має на меті допомогти учням шкіл з навчанням мо- вою національних меншин». Як відзначив заступник началь- ника управління освіти і науки Чернівецької ОДА, начальник відділу дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти Чернівецької ОДА Б. Потурнак, «дехто кричить «українізація», а цей наказ лише має на меті допомогти учням шкіл із навчанням 408 мовою національних меншин. Адже зараз, куди не піди – всюди потрібна державна мова. А з 2010 року завдання у зовнішньому тестуванні будуть взагалі без перекладу – лише українською. Ми зовсім не утискаємо національні меншини, але українську мову зобов’язані знати всі, хто живе у нашій державі» [6]. Мовне питання було і залишається актуальним в Україні і до сьогодні. І найбільшою, на нашу думку, проблемою є саме його політизація, що наочно підтверджують останні дискусії з приводу наказу № 461 міністра освіти України І. Вакарчука. З одного боку, частина румуномовного населення нашого регіону підтримує ідею більш глибокого вивчення української мови, розуміючи, що румунській молоді з кожним роком стає дедалі складніше знайти себе в суспільному, політичному та економічному житті країни без знання державної мови. Ні для кого не є секретом, що для багатьох студентів родом з Герцаївського, Глибоцького районів Чернівецької області проблематично навчатися спеціальності українською мовою, оскільки їм не вистачає мовної практики – і не лише письмової, але й розмовної. А це, в свою чергу, впливає на якість засвоєних ними знань та їх майбутній фаховий рівень. Саме тому переважній більшості випускників середніх шкіл з румунською мовою навчання доводиться перші роки навчання у вищих навчальних закладах, технікумах, училищах присвятити й вивченню української мови. Щодо вищої освіти, то, починаючи з 2002/2003 навчально­го року в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федь- ковича на математичному, фізичному, хімічному, біологічному, географічному та інших факультетах при наборі 10 та більше студентів молдовського та румунського походження відкриваються міні-групи з румунською мовою навчання. Крім того, в університеті є відділення румунської мови та літератури, на якому у 2006–2007 навчальному році навчалося 102 студенти. У педагогічному коледжі Чернівецького національного універ­ ситету ім. Ю. Федьковича на відділені початкових класів для ру- муномовних шкіл навчаються понад 100 студентів. Крім того, підписання міждержавного договору про співпрацю між Україною та Румунією передбачає відкриття у Чернівцях полікультурного університету. Щороку випускники ЧНУ за результатами конкурсу їдуть на навчання до вищих навчальних закладів Румунії та Молдови. 409 Якщо проаналізувати та підсумувати фінансове забезпечення, яке надається українською владою для підтримки національно- культурного розвитку румунської та молдовської етнічної громади, то стане очевидним, що Україна виділяє коштів на підтримку ру­ мунів у Чернівецькій області значно більше, ніж сусідні держави – з урахуванням витрат на фінансування румуномовних та змішаних шкіл області ця цифра складає понад 51 800 тис. грн. Водночас спостерігаємо певну дисгармонію у суспільному жит­ ті румунської та молдовської меншини на Буковині. Згідно з пере- писом населення 2001 року 52% румунів не володіли українською мовою. У переважній більшості населених пунктів Герцаївського, Глибоцького та Сторожинецького районів встанов­лено двомовні таблички назв населених пунктів. На всіх румуномовних загальноосвітніх навчальних закладах, більшості сільських та се- лищних рад також встановлено двомовні таблички. Така ситуація призводить до того, що частина населення області (близько 10%) є відірваною від суспільно-політичного життя, обмежена у професійному та кар’єрному рості в Україні. Беручи до уваги той факт, що будь-яка людина, яка прагне реалізуватися в тій чи іншій країні, обов’язково вивчає державну (чи офіційну мову) даної країни, виникає запитання, де бачать своє майбутнє і майбутнє своїх дітей ті представники румунської та молдовської громади, які відмовляються від вивчення державної мови в Україні. Більше того, складно уявити собі подібну ситуацію в сусідній Румунії, яка дуже стурбована становищем румунської національної громади та забезпеченням її прав на території України і не дуже – становищем українців в Румунії. Проте останнє повинно було б більше турбувати українську владу, однією з функцій якої є за- безпечення та захист прав українців й за межами України, але це – тема для окремого дослідження. Незважаючи на те, що українська сторона здійснила ряд кроків для покращення становища румунської національної громади в Україні, що у Чернівецькій області діє ряд шкіл, газет, щодня в телевізійному та радіоефірі присутні програми румунською мовою, не можна обминути своєю увагою певну невідповідність між реаль- ним становищем прав румунської національної громади в Україні та, власне, позицією Румунії в даному питанні. Досить лаконічно дану проблему сформулював член правління УНП С. Хмара. На його думку, «керівництво Румунії намагається провадити фактич- 410 но відкриту румунізацію частини Буковини...». І далі: «Бухарест не створив необхідні умови для національного розвитку українців в Румунії, зокрема в Мармарощині, навмисно політизує питання ста- тусу острова Зміїний і навіть дозволяє деякі «вольності» з видачею румунських паспортів громадянам України» [6]. Тобто забезпечення прав румунської національної громади в Україні не убезпечило Україну від реалізації так званої політики «малих кроків» з боку правлячих кіл Румунії щодо Бессарабії та Північної Буковини, суть якої полягає у прагненні інтегрувати ці території спочатку в економічному та культурному планах, а потім і політично [7]. Видача румунських паспортів громадянам України може вва- жатися однією з центральних проблем у даному питанні. У цьому контексті хотілося б звернути увагу на окремі аспекти цієї проблеми. В першу чергу мова йде про те, що Конституцією України подвійне громадянство заборонене, натомість румун­ ське законодавство його дозволяє. З одного боку, виглядає при- родним процес отримання громадянства Румунії представниками румунської національної громади в Україні, адже багато хто з них бачить своє майбутнє саме на історичній батьківщині. З іншого – набуття громадянства іншої держави означає відмову від україн­ ського відповідного до чинного законодавства нашої держави. Однак чимало румунських паспортів отримують ті громадяни України (як румуни і молдавани, так і українці, і представники інших національностей), основним мотивом яких є отримання так званих «дивідендів» від обидвох держав – можливість вільно перетинати кордон, здійснювати підприємницьку діяльність тощо. Саме тому практика набуття румунського громадянства громадянами України без відмови від українського свідчить про готовність обох сторін (як тієї, що надає громадянство і, відповідно, паспорт як документ, що його засвідчує, так і тієї, що звертається у відповідні структури з клопотанням про отриман- ня громадянства іншої держави (в даному випадку – Румунії) без відмови від українського) порушувати українське законодавство. Слід зазначити, що до недавнього часу отримати румунське громадянство (і, відповідно, паспорт) було досить нескладно – достатньо було надати документи, що родичі претендента прожи- вали на території Румунії до 1940-х років ХХ століття (до складу якої входила і Північна Буковина) [8]. Відповідно, процес набуття 411 румунського громадянства відбувався як відновлення втрачено- го. Точних даних про кількість отриманих мешканцями Букови- ни румунських паспортів за час незалежності України (від 1991 до 2009 року) на сьогодні немає. На сайті «Буковина он лайн» знаходимо досить цікаве журналістське розслідування з даного питання. Згідно з офіційними даними, представленими на сайті, з 2002 по 2007 рр. громадяни України та Молдови разом отри- мали 3041 паспорт. Проте неофіційні дані, як вказано на сайті, в десятки разів перевищують офіційні – мешканці Чернівецької області за ними отримали близько 212 тис. паспортів (не від­ мовляючись при цьому від українських). Ця цифра викликає більше запитань, ніж відповідей і не може вважатися беззапереч- ною. Проте подібні розбіжності лише вказують на той факт, що проблема існує і потребує втручання як з боку українських, так і румунських властей, особливо в контексті подій літа 2008 року на Кавказі. Забезпечення прав національних меншин є вагомим фактором регіональної безпеки. Проте регіональної стабільності можна досягти лише при активній інтеграції представників національ­ них груп у суспільно-політичне життя краю. Україна зацікавлена в гармонійних взаємовідносинах представників усіх національних груп, що проживають на її території, проте без активної позиції останніх реалізувати це неможливо. Активна позиція в питанні вивчення державної мови та, відповідно, професійної реалізації в Україні (в тому числі і на державній службі всіх рівнів) для представників румунської та молдовської громади з боку керівників національно-культурних товариств лише сприятиме зростанню регіональної стабільності в регіоні. А дотримання і духу, і букви закону всіма сторонами взаємодії та взаємна по- вага лише прискорять цей процес. Буковина віддавна славилась своєю толерантністю та вмінням налагодити мирну співпрацю та співжиття представників різних національностей. Незва- жаючи на усі історичні перипетії ХХ століття, наш край зали- шився і багатонаціональним, і толерантним. Саме тому, в світлі історичних уроків кінця ХХ – початку ХХІ ст. (національні конфлікти на теренах колишньої Югославії, сучасної Росії тощо) було б доцільно на основі попереднього історичного досвіду по- будувати нові етнонаціональні взаємовідносини в окремо взятому єврорегіоні. 412 Список використаних джерел та літератури 1. Хто розбудує Буковину? // Час 2000. – № 27 за 17 липня 2008. – Стаття № 08 // http://www.2000.cv.ua/2008/27/08?print 2. http://www.mon.gov.ua/laws/MON_461_08.doc 3. Румунські школи згідні додатково вивчати українську // http://www. molbuk.com/news/5286-rumunsk-shkoli-zgdn-dodatkovo-vivchati.html 4. Українські румуни вимагають відставки міністра освіти // http:// www.unian.net/ukr/news-291806.html 5. Чернівецькі румуни не хочуть вчити історію та математику українською мовою // http://zik.com.ua/ua/print/2008/12/23/163351 6. Степан Хмара: «Румунія має відмовитися від імперської зовнішньої політики щодо України» // http://www.unp-ua.org/ua/bodycomments/10517. htm 7. Румунські школи згідні додатково вивчати українську // http://www. molbuk.com/news/5286-rumunsk-shkoli-zgdn-dodatkovo-vivchati.html 8. Штрудель В. Кількість румунських паспортів, виданих буковинцям, невідома // www.bukovina.biz.ua 9. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. – К.: Політична думка, 1996. – С. 210. 10. Штрудель В. Вказ. праця. Natalia Neceaieva-Yuriciuk ASIGURAREA DREPTURILOR MINORITĂŢILOR NAŢIONALE CA FACTOR DE STABILITATE ŞI SECURITATE REGIONALĂ (STUDIU DE CAZ ÎN BUCOVINA DE NORD) Acest articol este consacrat stării comunităţii naţionale româneşti în nordul Bucovinei, asigurării drepturilor ei constituţionale la educaţie în limba maternă, la dezvoltare naţional-culturală liberă în Ucraina. Autoarea menţionează că în prezent autorităţile ucrainene au făcut anumiţi paşi pentru asigurarea acestor drepturi. Pe teritoriul regiunii Cernăuţi funcţionează şcoli cu limba de predare română, există ziare româneşti, emisiuni de radio şi TV. Totodată se păstrează unele elemente negative, în special nivelul insuficient de cunoaştere a limbii de stat de către unii reprezentanţi ai comunităţii naţionale româneşti, tendenţiozitate din partea unor reprezentanţi ai societăţilor naţional-culturale româneşti referitor la soluţionarea problemelor acute ale comunităţii naţionale româneşti. 413 Natalya Nechayeva-Yuriychuk ENSURING NATIONAL MINORITIES RIGHTS AS A FACTOR OF REGIONAL STABILITY AND SECURITY (EXAMPLE OF NORTHERN BUKOVYNA) This article is dedicated to the position of Romanian ethnic group in Northern Bukovyna, ensuring its constitutional rights on education in native language, on free cultural development in Ukraine. The author points out, that Ukrainian authorities did a number of steps forward ensuring of these rights. There are many schools with Romanian language of studies, more than ten Romanian newspapers, TV and radio programs in Chernivtsi region. But there are some negative phenomena too. One can find between them insufficient level of Ukrainian language skills of separate representatives of Romanian ethnic group, bias of some representatives of Romanian national cultural organizations in decision of urgent Romanian ethnic group problems etc. 414 Розділ 5 Культурні, наукові та освітні виміри відносин між Україною, Румунією та Молдовою Анатолій Лисюк (Брест, Білорусь) Стилістика політичного лідерства в пострадянських країнах Східної і Південно-Східної Європи: домінуючі моделі Д ержави Східної і Південно-Східної Європи у своїй більшості відносяться до так званих лідерських держав, соціально-політичне життя яких регулюється не стільки зако- нами, скільки політичною волею окремих персон, які займають домінуючі владні позиції. Тому для того, щоб зрозуміти зміст і спрямованість процесів, що відбуваються в цих державах, важли- во звернутися до феномена політичного лідерства. Інтегративним його параметром є стилістика лідерства, тоб- то спосіб, манера, «почерк» взаємодії лідера з реальними і потенційними послідовниками. Втілюючи єдність ціннісного і діяльного начал активності суб’єкта, політична стилістика «виражає ступінь засвоєння і творчого розвитку суб’єктом суспільно визнаних зразків мислення і дії в сфері державної влади» [1, с. 6, 13]. Стиль характеризує як стан суб’єктивних орієнтацій соціальних акторів, так і спосіб їх втілення в дійсність. Слід відзначити, що проблема стилістики політичних лідерів є недостатньо розробленою. Існуючі ж дослідження можна роз- бити на дві групи. По-перше, це хрестоматійне зведення всієї сукупності стилістик лідерства до їх розподілу на демократичні, авторитарні і змішані стилі. По-друге, це вивчення стилістичних особливостей політичних комунікацій в рамках PR-технологій. У реальності стиль діяльності політичного лідера є цілісним і багатогранним феноменом, що відображає базисні її параме- три, які, в свою чергу, здатні форматувати домінуючі в масовій 415 свідомості образи політичних лідерів [2]. Метою даної роботи є аналіз стилістики політичного лідерства в усій різноманітності й своєрідності її компонентів на прикладі політичних лідерів пост­ радянських держав Східної і Південно-Східної Європи. Стилістика лідерства конкретного політика своєрідна. Однак ця особливість не перешкоджає виокремленню панівних у рамках окремих культурно-історичних систем стилів лідерства, якісні особливості яких виражені в: (1) темпераменті й характері особистості лідера; (2) способах прийняття політичних рішень; (3) мовних характеристиках; (4) особливостях комунікацій з соціальною масою і політичною елітою; (5) інтенсивності інтеракцій лідера з різними соціальними ак- торами; (6) ступені ідеологізації (або раціоналізації) політичних дій; (7) відкритості чи закритості політичної поведінки лідера. Домінуючий у певному суспільстві стиль політичного лі- дерства зумовлений головним чином культурологічними факто- рами, що реалізуються на чотирьох рівнях. По-перше, на рівні мегасуб’єктному (цивілізаційному). По-друге, на метасуб’єктному, представленому в національній політичній культурі. По-третє, на мезасуб’єктному, що виражає політичні цінності певних соціальних груп. По-четверте, на рівні мікросуб’єктному, що вказує на політико-культурні орієнтації окремих політичних акторів. Сукупність цих факторів формує конкретну стилістику діяль­ ності політичного лідера. Безумовно, стилістика лідерства кон- кретного політика своєрідна і унікальна. Тим не менше, в різних історико-культурних системах спостерігається домінування ціл­ ком визначених стилів політичної поведінки. Правильно вибраний стиль збільшує політичний вплив лідера на послідовників. Слід відзначити, що в більшості національних політичних культур політичні стилі лідерів утворюють одне з од- ним єдине ціле. В деяких культурах стилі ніби нашаровуються один на один. В інших – чергуються залежно від обставин і персо- ни лідера. Оптимальний політичний стиль, його здатність до син- тезу є одним із вирішальних аргументів досягнення політичного успіху, як це було, приміром, в політичній кар’єрі Б. Клінтона [3, с. 179–180]. 416 Залежно від культурологічних і соціально-психологічних скла- дових стилістики можна виділити типові для даного політичного співтовариства образи політичних лідерів, включаючи і їх па- тологічні елементи. Мова, безумовно, йде про «чисті стилі». В політичній практиці ми маємо справу, як правило, з їх змішаними варіантами. Генетично сучасні стилі є похідними від авторитарно- бюрократичного стилю, представленого в практиці партійно- комуністичних лідерів. Сукупність його «родових рис» тією чи іншою мірою успадкувало наступне (пострадянське) покоління політичних лідерів, незалежно від їх політико-ідеологічних орієнтацій. Авторитарність стилю проявлялась передусім у тому, що на- явною була однонаправлена система залежностей між лідером і послідовниками («згори – вниз») при атрофованих каналах зворотно- го зв’язку. Авторитарний лідер самочинно визначав цілі діяльності соціальної спільноти, способи їх досягнення. Авторитарність цьо- го стилю «знімалась» частково його бюрократичністю, тобто тим, що політичний лідер був однією з ланок цілісної й ієрархізованої бюрократичної системи із заздалегідь заданими і локалізованими в політоїді управлінськими функціями. Звідси усередненість і особистісна невиразність стилю. Стандартизація політичної поведінки. Соціально-просторове становище лідера – над спільнотою. Політичний образ – Начальник. Відсутність залежності політичної долі/кар’єри лідера від уподобань соціальних мас мінімізувало роль темпераменту і політичної риторики. Пере- важав тип флегматика, тобто політика зовні незворушного, не- квапливого, зі слабким проявом внутрішніх душевних станів. У публічних виступах використовувався «новояз»: мова політично формалізована, лексично «висушена», позбавлена діалогічності, експресивності, індивідуальної виразності. Основна риса характеру – цільність і несуперечливість, сцементовані єдиною ідеологією («священна корова»), спільними політичними інтересами і відсутністю протиріччя між цілями політичної діяльності і самої діяльності. В міру «подряхління» соціальної системи – зниження тонусу вольової активності лідерів, викликане рутинізацією політичної системи, політичним конформізмом, комфортністю соціального і матеріального середо- 417 вища існування. У мисленні переважало відтворення заздалегідь заданих, ідеологічно забарвлених моделей вирішення проблем. Надмірна стурбованість другорядними деталями, нездатність до інновацій і адекватного сприйняття дійсності. Догматизм. Відносини з політичною елітою регулювались усвідомленням спільності «кастових» (номенклатурних) інтересів. Відома поблажливість до вчинків її представників, намагання вирішити всі проблеми «в своєму колі». Разом з тим, «кожен повинен знати своє місце». Звідси певна холодність і повчальність лідера сто- совно «нижчестоящих». Взаємодія з народом носила патерналістський характер, була ритуалізована, формалізована, позбавлена природності й безпосередності. Позиція владного, суворого, авторитарного бать- ка стосовно дітей, яких необхідно тримати «в руках», в суворості, але при дрібних бешкетуваннях допустима поблажливість. Основна патологічна характеристика авторитарно-бюрокра- тичного стилю, що історично проявилася, – прогресуючий старе- чий маразм, тобто нездатність лідера коригувати свою політичну поведінку відповідно до об’єктивної реальності і викликів часу. Подібний стиль з невеликими варіаціями, що залежать від особистісного темпераменту, характеризував практично всіх державних лідерів соціалістичної Східної Європи, включаю- чи і радянські республіки. Зрозуміло, існували й регіональні відмінності. Очевидним, наприклад, було прагнення Ніколае Чау- шеску стать не просто лідером держави, але й Батьком нації. З іншого боку, на тлі політичного і особистісного монументалізму керівника радянської України Володимира Щербицького була помітна політична сентиментальність партійного лідера Білорусі Петра Машерова. Радикальна пострадянська трансформація в Східній і Півден­ но-Східній Європі призвела до встановлення «сполученості» політичної долі лідера з мотиваціями соціальних мас, що, у свою чергу, спричинило видозміну стилістики лідерства. Віднині політичному лідеру доводиться діяти в якісно новому соціальному просторі («політичний ринок»), в умовах гострої конкуренції за голоси й симпатії виборців. Головне його завдання – переконати людей в тому, що «товар» у вигляді власної персони є найбільш якісним із інших і здатний найбільшою мірою задовольнити соціальні потреби. Способи просування на ринок даного «това- 418 ру» викликали нові стилі лідерства. Найбільш яскравий і коло- ритний з них – авторитарно-популістський. Авторитарність цього стилю полягає у прагненні лідера до єдиновладдя, тотальності соціального контролю і грунтується на широко розпосюдженому в суспільстві, внаслідок краху базових цінностей, почутті соціального мазохізму. Мільйони людей ви- словили готовність в обмін на зняття відповідальності за власну долю забезпечити лояльність і підтримку лідеру. Таким чином, авторитарність є не стільки нав’язаною ззовні, скільки прийня- тою всередині (послідовниками). Популізм стилістики проявляється в демонстрації лідером своєї надпартійності, прагнення в політиці представляти на- род як такий, недеферинційований за соціальними групами і специфічними інтересами, безпосередньому, без посередників, зверненні до мас, апеляції швидше до їх почуттів, ніж до розуму, егалітарності публічних декларацій. Суть такої політики М.Вебер сформулював так: «Демократія, це коли народ обирає лідера, якому він довіряє. Після цього обраний народом лідер говорить: «А тепер замовкніть і підкоряйтеся мені». Ні народ, ні партія не повинні втручатися в те, що він робить» [4, с. 151]. Соціально-просторове становище лідера – в центрі соціуму. Політичний образ – Господар, Батько. Позиція «народного трибуна» передбачає високу значимість у діяльності лідера темпераменту. Носій авторитарно-популістського стилю – найчастіше холерик. Схильний віддаватися справі при- страсно і енергійно, але при цьому неврівноважений, схильний до бурхливих емоційних реакцій, його поведінка буває неперед- бачувана. Як правило, володіє вродженим ораторським даром. Прекрасно володіє аудиторією. Мова експресивна, виразна, ек- зальтована. Вміє спрощено тлумачити суть складних проблем. Схильний давати гранично сміливі обіцянки, не розкриваючи механізму їх реалізації. Спостерігається випередження акта мов- лення над актом мислення. Сильна воля, цілеспрямовановість і рішучість. Підкорення всіх своїх життєвих принципів єдино «вартісній цілі» – владі. Сприй- няття світу за принципом: «я або вони». Сильна підозріливість і недовірливість, прагнення все проконтролювати і замкнути на собі. Ставка на особисту відданість. Здатність до маніпулювання іншими. Ідеологічна «розмитість» позиції, що визначає як невизначеність 419 політичного курсу, так і його хитання залежно від обставин. За- перечення ідей, що не відповідають власним. Розум швидше інтуїтивний, ніж раціональний. Нестача євристичних здібностей компенсується загостреністю політичного «чуття», активним вико- ристанням минулого досвіду. Здатний до ризику й імпровізації. Ставлення до політичної еліти страждає двоякістю. Оскільки авторитарний популіст за своєю природою є «народним заступни- ком», то його політика невідворотно будується на протиставленні народу й еліти, віддаючи словесну перевагу першому. Звідси антиелітарна риторика, демонстративне відчуження від еліти, публічне «побиття» її представників, а також періодичне при- внесення деяких з них в якості «жертовного ягняти» на вівтар «народної любові». Посилення ж режиму особистої влади вимагає від лідера опори на більш міцні основи, аніж симпатії народу. Як наслідок, неафішоване загравання з елітою і її задобрювання. Постійне підкреслювання кровнородинного зв’язку з наро­ дом. Загострена потреба в народній любові. Претензія на те, щоб бути єдиним Представником, Захисником і Глашатаєм інте­ресів «простої людини». Активно використовується механізм пси­ хологічного зараження. Авторитарність стилю просякнута сен­ тиментальністю. Можлива патологія стилю – параноїдальний психоз, тобто перетворення самовпевненості в манію величі, велемовності – в зациклювання на суперідеї, енергійності – в агресивність, спро- щення світу – в його біополярність і т.п. У класичному вигляді подібний стиль представлений в діяльності білоруського президента А. Лукашенка, чому сприяли не тільки цивілізаційні, політико-культурні, але й його психічні якості, деміургом яких є невблаганна і невтолима жага влади, «поклик влади». У сучасній Республіці Молдові, незважаючи на інституційні обмеження у вигляді парламентської республіки, помітні про­ яви авторитатно-популістських рис у псевдокомуністичній обо­ лонці в діяльності президента Володимира Вороніна. Очевидний тренд в бік такого стилю і президента Румунії Траяна Басеску. В Придністров’ї у своєму панславістському варіанті цей стиль чітко проявляється в політичній практиці Ігоря Смирнова. Окремі його риси з акцентом на популістичність можна виявити в лідерстві Ю. Тимошенко. 420 Крім авторитарно-популістського, на політичній авансцені в пост- радянський період яскраво проявився змішаний стиль лідерства – авторитарно-демократичний, пройнятий національною ідеєю. Його носіями як правило були лідери національно-демократичних рухів. Авторитарність стилю не стільки політична, скільки особистісна і проявляється присутністю в свідомості і діяльності лідера елементів долеобранності, мессіанства, біполярності політичного світосприйняття. Ступінь прояву авторитарності об- межена освіченістю і культурою лідера, орієнтацією, як правило, «на Європу», апеляцією до західної громадської думки. Соціально-просторове становище лідера – попереду соціуму. Політичний образ – Пророк. Необхідність актуалізації глибинних національних почуттів, «архетипів» покликала до політичного життя лідера з інтенсивно пульсуючим темпераментом, сильною волею і енергетикою. То- нус діяльності підвищує загострене сприйняття національного приниження як особистого болю. Готовність до жертовності й страждання. Як і авторитарний популіст, володіє вродже- ним ораторським даром. Політичній мові властиві: а) добре володіння мовою титульної нації; б) експресивність і афектність; в) патетичність і саркастичність; г) слабка орієнтація на склад аудиторії. Національна ідея надає світосприйняттю лідера цільність, твердість і ясність смислових орієнтацій. Напружена віра у викладені постулати. Різкість в оцінках і послідовність в діях. Прагнення до максимізації цілей і певна частка політичного романтизму. Лідер завжди готовий взяти на себе ініціативу і відповідальність. На кілька кроків зазвичай випереджає масо- ву свідомість. Тому часто виступає в ролі орача й сіяча, а плоди збирають інші. Не сприймає зовнішніх обмежень, намагається самостійно встановлювати правила гри. Не завжди адекватно оцінює себе, інших, ситуацію. У поведінці відчувається нестача розкутості, гнучкості й артистизму. Ставлення до владної еліти надмірно ідеологізоване. Вплив на соціальну масу здійснюється за класичними канонами: через мову, символи, цінності й інтереси. Можлива патологія – шизофренія, тобто перетворення афектності в емоційну спустошеність, нерозуміння – в аутизм, цільності натури – в роздвоєння особистості. 421 Типовими носіями такого стилю були такі лідери національно- орієнтованих рухів Білорусі, України, Молдови, Румунії як Зенон Позняк, Вячеслав Чорновіл, Юрій Рошка, Корнелій Вадим Тудор та ін. Демократичний стиль політичного лідерства притаманний політичним лідерам більшості пострадянських держав Східної Європи. Для нього характерна ставка на командну політичну гру і максимальна співучасть в обговоренні і прийнятті рішень. Соціально-просторове становище лідера – розчинність в соціумі. Політичний образ – Маклер. Зовні політична стилістика маклера може бути бляклою і тьмя- ною. Зумовлено це тим, що Маклери за своєю природою прагма- тики. Вони прораховують, а не вірять. Вони рахують, а не фантазу- ють. Швидше пристосуються, аніж ризикнуть. Маклерна природа визначає їх схильність до компромісів. Звідси невідворотність «порожевіння» червоних і «почервоніння» білих. Найчастіше мова позбавлена зовнішніх емоційних і риторич- них прикрас. Її «план висловлення» переважно обумовлений освіченістю і вихованням лідера, а «план змісту» – особливостями сповідуваної ідеології. Якщо Господар зачаровує і наказує, Про- рок віщує і передбачає, то Маклер – переконує і пропонує угоду. Процес мислення в цілому інноваційний, відкритий для рефлексії, однак надто ідеологізований, що створює небезпе- ку, з одного боку, засмічення процесу мислення стереотипами, а з іншого – посилення його ілюзорності. Очевидна здатність аналізувати, порівнювати, знаходити істотне, а також визнавати власні помилки і прорахунки. Активна робота серед державної еліти із залучення її на свій бік. При взаємодії з масовим виборцем основний акцент робить- ся на ідеологічній ідентифікації, а також на демонстрації лідером уміння просто й швидко вирішувати соціальні проблеми. По суті справи відбувається обмін делегованих владних повноважень на потенційні і реальні матеріальні вигоди. Типовою маклерською природою володів, наприклад, україн­ ський президент Л. Кучма. Результати соціологічних досліджень (2003 р.) показали, що в уявленні українців найбільш вираженим в його персоні виявилося, як не дивно, те, що «він найменше із зол» – 39,3% опитаних. Високу підтримку отримали такі його 422 особистісні якості як доброта (20,3%), що він «один з нас – про- ста людина» (18,4%), «розуміє турботи людей» (16,3%). На те, що він – природжений лідер, вказали тільки 6,8% респондентів [5, с. 15]. За сукупністю своїх якостей Л.Кучма втілював образ «доброго дяді», соціальну стабільність, неможливість повер- нення до минулих часів, як «радянських», так і хаосу «епохи Кравчука». Можлива патологія політичного стилю: у соціал-демократичних лідерів – некрофілія, а саме: нераціональні блукання в «пошу- ках втраченого часу» і безглузді викликання духів померлих предків; у лідерів ліберальної і консервативної спрямованості – епілептоїд, тобто домінування ідеологічних схем, абстрактних правил і принципів над життєвими реаліями і колізіями. Подібна стилістика політичної діяльності є найбільш поши- реною в пострадянських державах. Типовими Маклерами були і І. Ілієску, і А. Нестасе, і С. Шушкевич, і Л. Кравчук, і Д. Брагиш, і М. Снєгур, і П. Лучинський, і Л. Кучма, і В. Янукович, і ін. Що ж стосується в цілому тенденцій зміни стилістики політичного лідерства в державах Східної і Південно-Східної Європи, то очевидно, що вони будуть визначатися особливо- стями трансформації політичних режимів, політико-культурних орієнтацій, вибором інтеграційного вектора «на захід» або «на схід». У випадку домінанти «євроатлантичного шля- ху» різноманітні стилі політичного лідерства неодмінно бу- дуть пропущені крізь «прокрустове ложе» бюрократизації і демократизації. У разі ж зміцнення авторитарних тенденцій, в політичній стилістиці лідерів будуть наростати харизматичні на- чала в популістській оболонці. Список використаних джерел та літератури 1. Соловьев А. И. Политическая культура: проблемное поле метатео- рии // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические на­ уки. – 1995. – № 3. – С. 3–14. 2. Лысюк А. И. Стилистика политического лидерства в Республике Беларусь // Материалы Межд. научно-практической конференции «Фор- мирование общественных лидеров в посткоммунистическом обществе». – Минск.: НИСЭПИ, 1997. – С. 27–35. 3. Greenstein F. I. There He Goes Again: The Alternating Political Style of Bill Klinton // Рolitical Science and politics. – 1998. – Num. 2. – P. 179–181. 423 4. Мигранян А. М. Плебисцитарная теория демократии Макса Вебера и современный политический процесс // Вопросы философии. – 1989. – № 6. – С. 148–158. 5. Бандурович О. Ю., Стегний А. Г., Чурилов Н. Н. Образ лидера: представления и предпочтения жителей Украины // Социологические ис- следования. – 2003. – № 3. – С. 38–46. Anatoli Lysiuk STILUL LIDERILOR POLITICI ÎN ŢĂRILE POSTSOVIETICE DIN EUROPA DE EST ŞI SUD-EST: MODELE DOMINANTE Majoritatea statelor din Europa de Est şi Sud-Est fac parte din categoria aşa- numitelor state de lideri, în care viaţa social-politică este reglementată nu atât de legi, cât de voinţa politică a unor persoane care ocupă posturi dominante în sistemul puterii. Pentru a înţelege sensul şi orientarea proceselor care au loc în aceste state, este important să ne referim la fenomenul «liderismului» politic. Transformările postsovietice radicale în Europa de Est şi de Sud-Est au dus la stabilirea unui «angrenaj» între destinul politic al liderului şi motivaţiile maselor sociale, ceea ce, la rândul său, a ipmus modificarea stilului liderilor. Acum liderul politic trebuie să acţioneze într-un spaţiu social calitativ nou («piaţa politică»), în condiţiile unei concurenţe dure pentru simpatiile electoratului. În ceea ce priveşte tendinţele schimbării stilului liderilor politici în statele din Europa de Est şi Sud-Est, este evident că ele vor fi determinate de particularităţile transformării regimurilor politice, orientările politico-culturale, alegerea vectorului de integrare «spre vest» sau «spre est». În cazul dominantei «opţiunii euroatlantice», stilul liderilor politici va trebui să treacă inevitabil prin «patul lui Procust» al birocratizării şi democratizării. Dacă, însă, se vor consolida tendinţele autoritare, în stilul politic al liderilor vor căpăta amploare începuturile charismatice în cochilie populistă. Anatoliy Lysiuk POLITICAL LEADERSHIP STYLISTICS IN THE POST-SOVIET STATES OF THE EASTERN AND SOUTH-EASTERN EUROPE: DOMINATING MODELS The majority of post-Soviet states of Eastern and South-Eastern Europe are leader states. Thus, in order to understand the content and direction of processes taking place there, it is important to address to the phenomenon of political leadership. 424 Stylistics, that means the way of leader’s interaction with real and potential followers, is an integrative parameter of this phenomenon. Style characterizes not only the state of subjective orientations of social actors, but also the way of their realization. Political leadership style, which is dominant in certain society, is conditioned mainly on cultural and psychological factors, the totality of which forms specific stylistics of leader’s activities. In different historical and cultural systems observed is the domination of certain styles of political behavior. Bearer of a specific style is corresponded with certain image of a political leader. First of all, in the article analyzed is authoritarian-bureaucratic style, which is represented by the image of a Chief (party-communist leaders). This style to a certain degree was inherited by the next (post-Soviet) generation of political leaders. Radical post-Soviet transformation of USSR and Eastern, as well as South- Eastern European states, caused the dependence of political leader’s fate on political preferences of social masses, which, in its turn, caused the change of the very stylistics of leadership. The most brilliant and picturesque styles are the authoritarian-populist and authoritarian-democratic ones. Dominant political images – the ones of a Chief and a Prophet. Democratic style of political leadership became the most widespread one; it is characteristic to the majority of post-Soviet leaders in Eastern and South- Eastern Europe. Political image characteristic to this style is the image of a Broker. Анатолій Круглашов, Володимир Єфтемій (Чернівці, Україна) Гуманітарні виміри транскордонної співпраці (на прикладі Єврорегіону «Верхній Прут») Вступ У спіх регіонального розвитку України чималою мірою визначається набуттям її адміністративно-територіаль­ ними одиницями певної політичної суб’єктності, в якій значне місце посідає зовнішньоекономічна та транскордонна діяльність. Остання все частіше потрапляє в центр уваги основних владних 425 інституцій держави. І це, насамперед, зумовлено посиленням євроінтеграційного вектора зовнішньої політики України, її на- маганнями дотримуватись курсу на отримання в майбутньому членства в Європейському Союзі. Окрім подолання зовнішніх перешкод на шляху його здійснення, успішне втілення в життя цієї стратегічної мети вимагає цілісного реформування системи державного управління та місцевого самоврядування. Їх нині діюча модель не задовольняє ані суспільних очікувань, ані потреб щодо здійснення ефективної національно-державної політики. Особливе значення має подолання пострадянських практик надмірної централізації влади, шляхом послідовної національної адаптації та реалізації принципів регіональної політики ЄС, за- провадження європейської моделі адміністрування територій в Україні. За сучасних умов транскордонне співробітництво є пріо- ритетним напрямом регіональної політики Ради Європи та ЄС. Для України – це відносно новий напрям, який доцільно виокре- мити у самостійний розділ регіональної політики держави, об’єктом якої повинні бути: • проблеми просторового та соціально-економічного роз- витку транскордонних регіонів України; • прикордонна торгівля; • забезпечення конкурентоспроможності на транскордонних ринках; • проблеми розвитку прикордонної інфраструктури; • формування та адміністрування єврорегіонів тощо. Державна регіональна політика є складовою національної стратегії розвитку України. Але існуюча традиційна модель взаємин Києва з регіонами на основі системи центрпери- ферійних, патронажно-клієнталістських відносин вичерпала себе. Більше цього, чим далі, тим більше вона загрожує висна- женням і марнуванням ресурсів країни, загостренням стосунків між окремими регіонами та їх елітами, а в найгіршому варіанті свого подальшого розвитку вона може генерувати відцентрові, навіть дезінтеграційні тенденції, що загрожують консолідації суспільства та єдності країни. Впровадження європейської моделі регіональної політики на основі концепції «відповідальної регіоналізації» є шляхом до суспільно-політичної та соціально- економічної консолідації суспільства. Нагальною вимогою 426 часу стає подолання інституційних, соціально-економічних та морально-психологічних перешкод розвитку регіонів [8]. Як напрямок змін, що відбуваються, та які мають значний потенціал подальшої динамізації, викликає інтерес транс- кордонне співробітництво між Україною, Республікою Мол- довою і Румунією. Їх уряди докладають зусиль для приско- рення економічних і соціальних перетворень, націлених на якнайшвидше завершення перехідного періоду, і подолан- ня тієї негативної спадщини, яка існує в них, на відміну від країн історичного ядра ЄС. У цьому контексті транскордонне співробітництво (ТКС) стає корисним для всіх зацікавлених у його розвиткові сторін інструментом взаємодії. Це стосується виконання ним допоміжної адміністративно-політичної функції у процесах європейської інтеграції, і, що очевидніше, сприяння економічному і соціальному співробітництву, яке є важливою складовою частиною добросусідських відносин трьох країн. Такі стосунки покликані стимулювати не тільки економічне зростання і, відповідно, підвищувати життєвий рівень громад, розташованих у периферійних зонах держав-сусідок, але й відігравати помітну роль у подоланні взаємної недовіри, яка була успадкована від минулого і залишається, на жаль, неподоланою і донині; Збалансоване, відповідальне та партнерське ставлен- ня до ТКС дозволяє йому перетворюватися також і на один із дійових механізмів захисту і розвитку національних меншин по різні сторони кордонів. Внаслідок своєї важливості та практичної значимості про- блематика транскордонного співробітництва та регіональних аспектів міжетнічних взаємин на території Єврорегіону «Верхній Прут» знайшла своє відображення у працях низки авторів. Серед українських дослідників до неї послідовно звертаються, насампе- ред, Б. Ауреску, З. Бройде, С. Гакман [1; 2; 3], А. Круглашов [14], М. Лендьєл, П. Надолішній, В. Фісанов. Серед румунських варто згадати доробок таких авторів як О. Неделя, Є. Патраш, Ш. Пурич [10], а також молдовських науковців В. Брутера та В. Мошня- ги. Попри ці зусилля менш дослідженими все ще залишається питання транскордонного співробітництва в галузі етнополі­ тики, гармонізації міжетнічних відносин, міжособистісні виміри співпраці мешканців Прикордоння, зокрема спрощеного перети- ну кордонів, малого прикордонного руху та ін. 427 Метою даної статті є вивчення актуальних проблем роз- витку прикордоння Чернівецької області з Румунією та Мол- довою, насамперед критичний огляд використання тих форм транскордонної співпраці, які стосуються гуманітарних аспектів діяльності партнерів у рамках Єврорегіону «Верхній Прут». У статті аналізується стан транскордонних відносин Чернівецької області із сусідніми державами на сучасному етапі їх взаємин, внесені окремі пропозиції щодо їх покращання. І. Синдром меншовартості та його наслідки: соціально-культурні аспекти транскордонної співпраці в форматі ЄР «Верхній Прут» Території, які склали основу Єврорегіону «Верхній Прут», насамперед історична Буковина віддавна були прикордонним краєм. За австрійської доби у XVIII – на початку ХХ століть основні галузі краю розвивались, виходячи з її транзитного потенціалу на перехресті «шовкового шляху» з Європи на Схід та дороги «з варяг у греки» від Балтики до Чорного і Середземного морів. Спираючись на ці давні традиції, у 1997 р. керівництвом трьох країн було ініційовано створення Єврорегіону «Верхній Прут». Аналіз формування Єврорегіону не є окремим завдан- ням даного дослідження, і якраз щодо цього періоду існує значна література. Але треба зауважити, що його утворення, через певні бюрократичні перепони та існуючі різночитання мети й завдань майбутньої діяльності між учасниками домовленостей, була реалізована тільки у 2000 р. У 2002 р., в значній мірі за ініціативою Чернівецької облдержадміністрації, було прийнято розпоряд- ження Кабінету Міністрів України, яким на цей Єврорегіон було покладене «експериментальне опрацювання механізмів транс- кордонного співробітництва як елементів процесу європейської інтеграції і розбудови регіональної політики» [23]. У січні 2004 р. Чернівецькою областю та румунськими члена- ми Єврорегіону «Верхній Прут» (Ботошанським та Сучавськими повітами відповідно) було погоджено систему з-понад 70 «дзер- кальних» транскордонних проектних пропозицій (зокрема, розбу- дова прикордонної інфраструктури в дзеркальному відображені). На основі цього було визначено основні напрямки розвитку Чернівецької області у Державній стратегії регіонального розвит- ку до 2015 року [8]. 428 Серед основних завдань єврорегіону можна виділити розви- ток та вдосконалення торговельних та економічних відносин, розробку нових проектів співробітництва; розвиток та спільне впровадження передових технологій; практичну реалізацію сучас- них механізмів та заходів загальноєвропейської безпеки, пошук нових моделей розвитку національних інфраструктур, в які були включені енергетичні системи, транспортні і комунікаційні мережі; розробка спільної політики в галузі техногенно-екологічної безпе- ки; активізацію та гармонізацію діяльності у сферах науки, куль- тури, освіти, спорту, розвитку національних меншин, молодіжної політики; модернізацію системи охорони здоров’я населення, роз- виток рекреаційної діяльності та туризму [3, с. 128]. Для виконання поставлених завдань була сформована чітка структура єврорегіону, а саме: Рада керівників адміністративно- територіальних одиниць – членів Єврорегіону – Рада Євроре­гіону з виконавчим головою на чолі; Секретаріат Ради Єврорегіону; Робочі комісії Єврорегіону (їх всього чотири) та робочі групи. Співробітництво членів Єврорегіону «Верхній Прут» координується Радою Єврорегіону, яка складається з керівних осіб органів влади адміністративно-територіальних одиниць – членів Єврорегіону, що мають відповідні повноваження згідно з національним законодавством або одержані від органів центральної влади держав-засновників. Хоча усі чотири комісії були створенні одночасно ще у вересні 2000 р., темпи та ефективність їх роботи суттєво відрізняється. Робочі Комісії з питань економіки, інфраструктури та туризму, а також з питань екологічної безпеки, охорони навколишнього се- редовища, сталого розвитку регіону і діяльності Екоєврорегіону з перших днів розпочали певну роботу. Вони розпочали навіть спільну працю у рамках проектів за фінансової підтримки країн Європейського Союзу. Що стосується Робочих Комісій з питань науки, освіти, культури, охорони здоров’я і спорту та з питань розвитку міжрегіональних і міжнаціональних зв’язків, місцевого самоврядування і засобів масової інформації, то вони тільки по- чинають робити кроки назустріч практичним діям, деякою мірою активізувавши свою роботу після першої щорічної ротації. І хоча в деяких комісіях контакти відбуваються відносно часто, перед- часно стверджувати, що між їх членами вже склався сталий, а тим більше продуктивний діалог. 429 Розвиток транскордонного співробітництва через єврорегіони – це, насамперед, формування системи проектів, що відповідають євроінтеграційним пріоритетам державної та європейської регіональної політики, виконання робіт із розбудови транспортної та прикордонної інфраструктури, яка забезпечуватиме сталий соціально-економічний і просторовий розвиток території, та за­ побігання зростанню розривів у економічному і соціальному роз- витку на новому кордоні ЄС з Україною. На превеликий жаль, проекти, які розробляються в межах Єврорегіону, переважно спрямовані на розвиток економіки, транзитного та рекреаційного потенціалів області. Культур- ним та освітянським проектам надається другорядне значен- ня в системі транскордонної співпраці. Цьому можна знайти декілька пояснень. По-перше, економічні та інші вищеназвані проекти обіцяють досить швидку віддачу чи то у вигляді до- даткових фінансових надходжень, чи то в іншій матеріальній результативності. Це й спонукає їх учасників до максимального узгодження взаємних інтересів. По-друге, такі проекти, в разі їх успішного виконання, легко забезпечують набуття сторонами, що їх ініціювали та виконали, певного символічного, іміджевого капіталу [25], підтверджуючи в очах населення цих територій або політичного керівництва держав-сусідок правильність дій бізнес-партнерів, адекватність своїм посадам очільників адміністративних одиниць Єврорегіону, які надали ту чи іншу підтримку у розробці та реалізації цих проектів. Отже, по-третє, такі проекти відносно легко й упродовж доволі стислого часу проходять шлях від первинної ідеї до кінцевого результату, що дозволяє ще й персоніфікувати та капіталізувати матеріальні та нематеріальні вигоди від їх успіху. Натомість, проекти гуманітарного співробітництва здебільшо­ го не обіцяють ані першого, ані другого ефекту. І зрідка можуть вести до отримання третього з них. До того ж, вони, в своїй основі мають ту чи іншу політичну складову, зміст і спрямуван- ня якої визначається не на місцях, в адміністративних одиницях Єврорегіону, а в столицях сусідніх країн. А там кут їх бачення та й інтереси сторін можуть суттєво різнитись, аж до появи супе- речливих устремлінь. Отже, на проекти гуманітарної співпраці впливають не лише, а інколи й зовсім не прагматичні чинники, а фактори передусім ідеологічного, пропагандистського, а ча- 430 сом і геополітичного характеру. Щодо наслідків таких впливів, треба відверто констатувати – інтереси України, Румунії та Мол- дови, попри часто-густо вживану риторику демократичного, європейського або євроатлантичного забарвлення [24], поки що далеко не ті, що йдуть від однорідності чи то односпрямованості, але і навіть від прагнення та вміння шукати спільний зна- менник своїх устремлінь, будувати на цих засадах систему їх узгодження й взаємної кореляції. Відтак шлях до врахування та практичного втілення у справи інтересів країн-учасниць ТКС і місцевих територій щодо цієї категорії проектів видається значно складнішим, більш витратним, менш очевидним у своїх результатах. А тому – не надто вигідним і привабливим для інвестування в них людського капіталу та організаційних, не кажучи вже про фінансові, ресурсів. Такі проекти, за рідким ви- нятком, опиняються на периферії уваги владних чинників, сто- личних і місцевих політичних, адміністративних та бізнесових еліт. Насправді ж без розвинутої, всеохоплюючою гуманітарної співпраці важно забезпечити формування стійких добросусідських, партнерських взаємин між сусідніми державами. Вона визначає клімат взаємної довіри, якого поки що бракує. Саме вона має потенціал формування позитивного іміджу націй-сусідок, що та- кож залишається пріоритетним і проблемним їх завданням [11, с. 210]. Звичайно, все вищевідзначене не означає повної бездіяльності, а тим більше безперспективності гуманітарноспрямованої проект­ ної співпраці у форматі ТКС та Єврорегіону «Верхній Прут» зокре­- ма. В його рамках створювалися профільні комісії, серед завдань яких передбачалося й вирішення проблеми забезпечення прав осіб, що належать до національних меншин і міжетнічних відносин, розвиток інших напрямків освітньої, мас-медійної, культурної форм і сфер співпраці. На жаль, робота цих комісій є пере­важно формальним, а нерідко й далеким від регулярності процесом. Натомість, за умови ефективної її організації та підтримки з боку центральних і регіональних органів влади вона могла би суттєво допомогти у створенні спільних підходів та механіз- мів взаємодії у цій галузі, з тим, щоби напрацьований досвід поширити далі, на увесь спектр дво- і тристоронньої співпраці країн-сусідок. 431 Щоправда, останніми роками в рамках цього Єврорегіону простежується тенденція до «заповнення» культурного вакууму у тристоронніх відносинах. Так, щорічно проводяться Міжнародні фольклорні фестивалі «Буковинські зустрічі» та «Веселка Бу- ковини»; в 2007 р. спільно з музейним комплексом «Буковина» Сучавської повітової ради Чернівецьким краєзнавчим музеєм був реалізований проект «Збереження та використання культурної спадщини», організовуються спільні виставки, присвячені історії, побуту, культурі та науково-технічним досягненням українців Румунії та інше. В 2008 р. Чернівецька область виграла кілька грантів гуманітарного спрямування в тому числі, націлених на створення інтегрального туристичного проекту на базі Хотинської фортеці та забезпечення транскордонного міжкультурного діалогу (Чернівецька міська рада). Це новий досвід, який може стати по- чатком якісно іншого етапу транскордонної проектної співпраці в гуманітарній сфері. В освітній сфері, в рамках виконання Базової угоди про співробітництво в галузі освіти між управлінням освіти і на- уки Чернівецької облдержадміністрації та Сучавським повітовим шкільним інспекторатом відбувається обмін досвідом на рівні загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій Чернівецької області та Сучавського повіту. Але, треба відзначити, що ця співпраця за- початкована ще до утворення ЄР «Верхній Прут». Підписано також договір між Чернівецьким і Сучавським університетами про науково-культурну співпрацю в галузі технології, фолькло- ристики, культури. Отже, робота в напрямку реалізації спільних транскордонних проектів у культурній та освітній галузі по- ступово налагоджується. Інше питання – рівень фінансування цієї роботи, ступінь зацікавленості та внесок місцевих влад у реалізацію таких проектів, узгодженість та наслідки їх дій. Тут залишається доволі багато відкритих питань, розв’язання яких до того ж обтяжується недостатньою прозорістю та публічністю їх вирішення, відносною закритістю для демо- кратичного контролю з боку ЗМІ та недержавних організацій, які виявляють зацікавленість щодо власної участі в освітньо- культурних, етнонаціональних та інших напрямках гуманітарної транскордонної співпраці. Таким чином, гуманітарна складова транскордонної співпраці в рамах ЄР «Верхній Прут» поки що не є достатньо розвинутою, 432 щоби охопити увесь спектр проблем, які потребують уваги та взаємодії влади та населення територій, що входять до його скла- ду. Образно кажучи, вона потерпає від недооцінки та може бути маркована як відносно «меншовартісна» в очах національних та регіональних управлінських еліт. ІІ. Спиною до спини: етнополітичні аспекти транскордонного співробітництва В історії етносів, які проживають на теренах України, Румунії та Молдови, а також на території Єврорегіону «Верхній Прут» є чимало спільного. По різні боки державних кордонів українці, румуни та молдовани є автохтонними мешканцями, ведуть спосіб життя, який має багато спільного в своєму господар- ському, соціальному та духовно-культурному укладі. Їм дово- диться зустрічатися з подібними, а часом і однаковими мовни- ми проблемами, розв’язувати питання організації навчання, культурної діяльності, дбати про збереження власної національної ідентичності в умовах більш давніх асиміляційних та сучасних глобалізаційних впливів. Разом із тим у їх становищі та у вирішенні проблем, з якими вони повсякчас зустрічаються, є певні відмінності. Це пов’я­ зано з рядом факторів. Насамперед, за офіційними даними у Молдові українців майже у десять разів більше, аніж у Румунії. За останніми даними в Молдові їх налічується 602,6 тис. осіб. Вони проживають у ряді міст та сільських місцевостях до- сить компактно, складаючи там значний відсоток від усього населення [8]. Збереженню української самобутності сприяло й те, що ряд районів нинішньої Молдови у 20-ті рр. XX ст. був переданий до неї зі складу України, щоб, таким чином, створити Молдовську Автономну Республіку у складі УРСР. Внаслідок же подій 1940 р. Молдова виділена в окрему союзну республіку. В Румунії після Другої світової війни умови для збереження українцями своєї ідентичності виявилися складнішими. Відразу після війни власті країни значною мірою сприяли задоволен- ню культурно-національних запитів українців [9, с. 191]. Але в пізніший період національна політика Бухаресту відрізнялася відвертими асиміляційними настановами, ворожістю до збере- 433 ження національних ідентичностей, відмінних від румунської. Тому, як справедливо відзначає румунський дослідник Ш. Пурич, як наслідок такої політики, на 1 січня 1990 р. у повітах Сучава та Ботошани не існувало жодного навчального закладу, в якому б вивчалась українська мова [10, с. 157]. Якщо вести мову про сучасний стан забезпеченості національ­ них прав меншин, зокрема українців у Молдові та Румунії, а та- кож румунів та молдован в Україні, можна виділити перш за все їх освітні, культурно-інформаційні запити, реалізацію прав на сво- боду думки, совісті, віросповідання, на створення національно- культурних товариств. В розрізі забезпечення перелічених запитів і прав українців на прикордонні України, Молдови та Румунії існують проблеми, які потребують свого вирішення. Перш за все, це стосується на- вчання рідною мовою, без чого важко говорити про збереження етнічної самобутності. Важливим і визначальним механізмом управління освітою національних меншин у прикордонних регіонах є підписання угод, протоколів та інших документів між центральними га- лузевими органами двох країн, адже вони надають відповідну легітимність співробітництву місцевих органів освіти по різні боки кордону. 25 серпня 1995 р., ще до підписання базового політичного договору між двома державами, між Міністерством освіти та науки України і Міністерством виховання та досліджень Румунії була укладена Угода про співробітництво. Відповідно до статті 15 цієї Угоди щорічно підписуються відповідні Про- токоли про співробітництво в освітянській галузі між означе- ними міністерствами, які передбачають надання сторонами, на основі взаємності, стипендій на здобуття загальної середньої, вищої освіти та навчання в аспірантурі та докторантурі для ру- мунських громадян українського походження та, відповідно, для українських громадян румунського та молдавського походження [19]. У листопаді 1997 р. укладено також тристоронній протокол- угоду в галузі освіти між Україною, Румунією і Молдовою. Осо- блива увага у цих документах приділяється проблемі вдоско- налення знань з української мови, та, відповідно, румунської, одержанню освіти представниками своєї діаспори. Багато заходів, передбачених у документах центральних вла- стей, здійснюються у контактній прикордонній зоні за активною 434 участю регіональних владних та інших державних інституцій і структур. Наприклад, найбільш інтенсивно та різносторонньо спів- працюють Чернівецький національний університет ім. Ю. Федь- ковича та Сучавський університет «Штефан чел Mape». На те­ риторіях сусідніх країн вони проводять спільні археологічні, географічні та фольклорні експедиції студентських груп, обмін науково-методичною літературою, науково-дослідну роботу в бібліотеках партнерів тощо. Між ними започатковується регу- лярний обмін студентами-практикантами, проведення спільних конференцій тощо. Проте, якщо українська сторона щорічно направляє на навчан- ня в Румунію обумовлену кількість абітурієнтів, то румунська сторона не має таких можливостей, адже рівень знань української мови в абітурієнтів з Румунії не відповідає вимогам навчання навіть у середній школі. Причиною такого становища є те, що в Румунії тривалий час практично не було навчальних закладів з українською мовою викладання [1, с. 461]. Що ж до Румунії, то за даними перепису 1992 р. тут проживає близько 66 тис. українців, з них у повітах Марамуреш – близь- ко 56% (майже 37 тис. осіб), Сучава – 14,5% (близько 10 тис. осіб). Якщо офіційні дані щодо українців у Молдові не дуже розходяться з дійсними, то щодо українців у Румунії різниця до- сить значна. На це звертають увагу навіть науковці цих країн, зазначаючи, що в Румунії українців налічується щонайменше 150–200 тис. осіб. За даними українських ЗМІ та громадсь- ких організацій цей показник сягає від 500 тис. до 1 млн. осіб. Зрозуміло, що останнє означає швидше бажане, аніж дійсне [9, с. 189]. Розбіжності в цифрових показниках і незгода сторін з цього приводу доволі яскраво демонструють труднощі діалогу щодо вирішення проблем меншин вже на цьому, початковому рівні їх аналізу. Але повернемося до розгляду освітніх запитів українців у Румунії. Після повалення режиму Чаушеску в Румунії почали відновлюватися українські класи та школи. Робити це прийшло- ся майже з «нуля», адже за відповідного режиму всі українські школи були закриті. Демократизація румунського суспільства, звернення жителів українського походження призвели до то- го, що тепер «українська мова як рідна» викладається у 41-му насе- леному пункті Сучавського повіту та у 3-х Ботошанського повіту. 435 В першому повіті є 147 класів та 18 груп, що охоплює 1909 учнів, а в другому – 16 класів з 88 учнями. Треба зазначити, що в деяких випадках вчителі та викладачі проводять уроки з 3–4 учнями, що є достатньо важливим фінансовим зобов’язанням з боку румунської держави [10, с. 157]. Можна сказати, що саме освітянська сфера розвивається найбільш інтенсивно у тристоронніх відносинах. На перший погляд все добре. Однак процес розвитку української національної освіти натикається постійно на труднощі, пов’язані не стільки з позицією центральних органів влади обох держав, скільки з діями місцевих властей і навіть інертністю та слаб- кою самоорганізацією самих українців Румунії та прикордон- ня [5, с. 205], які не важко зрозуміти, аналізуючи минуле, де вони піддавались тиску та переслідуванням і розмірковуючи над майбутнім української молоді в обох державах. Не рідкими в цих регіонах Румунії є випадки недофінансування або й не фінансування вивчення української мови чи виведення її поза межі навчальних планів шкіл [9, с. 192]. Дещо інший історичний контекст та теперішнє політичне ста- новище в Молдові обумовили те, що в цій країні, починаючи з кінця 80-х – початку 90-х рр., поступово створюються умови для використання української мови в сфері освіти. У цілому ряді шкіл республіки українська мова й література уведені як окремі пред- мети, створені експериментальні класи, у яких процес утворення здійснюється українською мовою. Наприклад, у 2006–2007 навчальному році в 57 навчальних закладах республіки, у тому числі 6 ліцеях, українська мова й література викладалися як навчальна дисципліна 3 години на тиждень. У трьох навчальних закладах республіки, які знаходять- ся в межах Єврорегіону «Верхній Прут» – в ліцеї с. Унгурь (р-н Окниця), лицеї с. Нихорень (р-н Ришкань), школі м. Бричень, функціонують експериментальні класи, в яких процес навчання ведеться українською мовою [8]. Щодо українських культурно-національних товариств, то їх у сучасній Молдові діє 12. Серед них: Товариство української куль- тури в Республіці Молдова (Кишинів); Жіноча громада жінок Молдови (Кишинів); Українська громада в Республіці Молдо- ва (Кишинів); Союз українців Республіки Молдова (Кишинів); Спілка українців Придністров’я ім. О. Бута та ще ряд регіональних товариств української культури в Тирасполі, Рибниці, Бендерах, 436 Дубосарах, Кам’янці. Всі вони так чи інакше ведуть роботу зі збе- реження й примноження національно-культурної самобутності українців [8]. Після повалення режиму Н. Чаушеску, внаслідок Грудневої революції 1989 р. у Румунії тут почали складатись сприятливіші умови для розвитку громадянського суспільства. В річищі цих процесів було засновано організацію культурно-громадського спрямування, яка була покликана консолідувати українську гро- маду Румунії та забезпечити представлення та захист її інтересів перед румунським суспільством і владою. Так постав Cоюз українців Румунії (СУР). З 1991 р. СУР є членом Всесвітнього конгресу українців з центром у м. Торонто (Канада). В 1996 р. з’явилася нова українська організація – Демократичний союз українців Румунії (ДСУР) [18, с. 195]. На жаль, СУР та ДСУР не можуть знайти спільної мови, і в результаті українці Румунії не мають єдиної національно-політичної структури, єдиного лідерства. На сучасному етапі СУР розпочав організаційну робо- ту щодо створення Союзу української молоді Румунії, основним ареалом діяльності якого повинні стати повіти Марамуреш, Суча- ва, Тіміш, Ботошани, Тульча [16, с. 203]. Якщо спробувати узагальнити актуальні проблеми українців у Молдові та Румунії, то недостатнє поки що їх вирішення об’єктивно можна пояснити неготовністю загальнодержавних і місцевих органів влади цих країн до їх розв’язання на сучас- ному рівні, недостатньою спроможністю самих українців до відстоювання своїх національно-культурних прав та інтересів. Важливе значення має й невиразність української державної політики в цьому напрямку, брак системної підтримки Києвом української діаспори взагалі, в цих двох країнах зокрема. Остання політика доволі різко контрастує з підходами Бухаресту до захи- сту румунської меншини в Україні, яка базується на, щонаймен- ше, політиці протекціонізму [15, с. 226]. Говорячи про зусилля української держави щодо гармонізації міжетнічних відносин у контексті транскордонного діалогу, слід за- значити, що в країні проживає майже 410 тис. румунів та молдаван. За останнім переписом населення, який відбувся в грудні 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. представників титульної нації – українців (77,8% населення) і 11,9 млн. (22,2%) представників по- над 130 інших національностей, серед яких 258,6 тис. молдаван 437 та 151,0 тис. румунів (0,3%) [2, С. 371]. Цей перепис виявив деякі важливі нові тенденції в етнонаціональній структурі українського суспільства та в окремих регіонах країни. У контексті проблематики нашої розвідки окремі дослідники звертають увагу те, що румуномовне населення України, яке налічує, якщо врахувати осіб, які під час перепису населен- ня назвали себе румунами і тих, що назвали себе молдаванами, майже 410 тис. осіб, значно випередило за чисельністю навіть білорусів, які посідають третє місце після українців та росіян. Звичайно, фактор мови не є єдиним і безпомилковим індикатором національної ідентифікації, чинником самоусвідомлення та ет- нічної стратифікації як в Україні, так і в світі загалом. Але й нехтувати й недооцінювати його, як свідчить історичний досвід та політичні реалії, також не варто і навіть небезпечно. Тож етнополітична сумарна вага цієї частини українського населення значно зросте, якщо взяти до розгляду той факт, що більша ча- стина румуномовного населення України компактно проживає в Чернівецькій області. В трьох її районах (Герцаївському (92,9%), Глибоцькому (56,88%) та Новоселицькому (64,83%)) Чернівецької області вони становлять більшість. При аналізі цього питання не можна не брати до уваги до- сить складну, болючу і суперечливу проблему етнокультурної самоідентифікації та етнічного розмежування молдавської й румунської меншин на території України. Маючи єдину літера­ турну мову, класичну літературу, традиції, внаслідок складних політичних подій XVIII–XX ст., ці етнічні групи розвивалися у різних геополітичних просторах та національно-державних реаліях, що суттєво вплинуло на подальший процес їх групової самоідентифікації. До того ж цей процес триває далі, про що свідчить і динаміка зміни чисельності румун та молдаван в Україні. Так, порівнюючи перепис 1989 р. та перепис 2001 p., можна помітити, що кількість осіб, які визнали себе румунами, збільшилася, складаючи порівняно з 1989 р. 112%, а тих, хто визнав себе молдаванами, зменшилася, складаючи відповідно 79,7%. Особливо помітна ця динаміка у Чернівецькій області, в якій порівняно з 1989 р. румуни складали 114,2%, а молда- вани – 79,5%. Такі відносні зміни, при більш-менш усталеній загальній питомій вазі румуномовного населення у Чернівець- кої області, пояснюється низкою причин, які впливають на 438 подальший розвиток та продовження процесу самоідентифікації членів цих двох етнічних груп [16, с. 199–200]. По-перше, демократизація етнонаціональної політики в Україні відкрила як для представників титульної нації, так і для носіїв румунської та молдовської ідентичності можливості вільного вибору своєї етнічної належності. В таких умовах та частина румуномовного населення, представники якої самі або їх батьки були, під тиском чи виходячи з конформістських міркувань, записані молдованами, вирішили повернутись до своєї попередньої етноідентифікації. По-друге, справляє помітний вплив зовнішній чинник, а саме зусилля румунської держави щодо заперечення існування мол- довського етносу, що позначається на тих мешканцях, які сприй- няли формулу «один народ – дві держави» як задовольняючу їх сумніви та запити. По-третє, належність до румунської громади стала відкривати для окремих її представників значно більші ресурсні можливості та життєві перспективи, в тому числі праце­ влаштування та здобуття освіти (особливо, з часу вступу Румунії до НАТО та ЄС). Останні значно переважають ті можливості, які в змозі поки що надавати своїм співвітчизникам в країні та за кордоном Республіка Молдова. Пропагандистські зусилля, цілеспрямована агітація та цілком прагматичні розрахунки чи калькуляції пересічних громадян, перед якими стояла і ще стоїть проблема пошуків джерел до існування, теж впливають на користь зміни вектору самоусвідомлення в бік румунської ідентичності. Наведені чинники не вичерпують їх перелік та не обмежуються визначеною їх ієрархією. Вони доволі рухливі, нестійкі, отже, й подальші, в тому числі, зворотні зміни в цьому процесі залиша- ються теоретично можливими. Що стосується культурно-освітніх та інформаційних запитів власне румунської національної меншини, то лише у Чернівецькій області, де румуномовне населення проживає найкомпактніше, діють 87 шкіл з румунською мовою навчання, 4 школи – з українсько-румунськими мовами навчання, 1 школа – з українсько-російсько-румунською мовами навчання. В цих школах навчається понад 23 тис. учнів. В області діють також 48 дитячих дошкільних виховних установ з румунською мовою навчання і виховання. Педагогічні кадри для шкіл області з ру- мунською мовою навчання готують Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича та педагогічний коледж імені 439 Осипа Маковея. Для забезпечення інформаційних запитів осіб, які належать до національних меншостей, в області налагодже- на й діє відповідна інформаційна мережа. Задля задоволення інформаційних потреб національних громад краю розповсюд- жуються 28 періодичних друкованих видань. Найбільша част- ка – понад 20 видань – належить румуномовним друкованим періодичним виданням, серед яких є дво- і тримовні видання (українсько-румунські, українсько-російсько-румунські) [8]. Це, зокрема, «Zorile Bukovinei», «Concordia», «Glasul Bukovinei» та інші видання. З метою сприяння розвиткові етнічної духовності, утверджен- ня цінностей духовної спадщини та збереження рис, які визна- чають спільноту (рідна мова, традиції, духовність), в Україні діють близько десяти румунських та молдавських національно- культурних товариств. Природно, найрозвинутішою мережею таких товариств (13) володіє румунська громада нашої області. Серед них наймасовішими є Християнсько-демократичний альянс румунів України (ХДАР), Всеукраїнська науково- педагогічна Асоціація «Арон Пумпул», Товариство румунської культури ім. М. Емінеску, культурно-спортивний клуб «Драгош- Воде», медичне товариство «Ісідор Бодя», Ліга румунської молоді «Жунімя»; з міським статусом (м. Чернівці) – Товариство «Голгофа», екологічне товариство «Стежарул», об’єднання ру- мунських письменників [14, с. 57]. На жаль, щодо чисельності та кількості активістів даних культурних товариств достовірна інформація відсутня. В Чернівецькій області віднедавна також діють два на- ціонально-культурних молдавських товариства: Міжрайонне то- вариство молдавської культури (м. Новоселиця) та Чернівецьке товариство молдавської культури (м. Чернівці) [8]. Їх утворення є надзвичайно важливим та показовим, оскільки офіційна наукова та політична точка зору Румунії полягає в тому, що ніякого мол- давського народу не існує, тому не може існувати й молдавська культура. Дехто з румунських політиків наполягає й на тому, що немає перспективи й молдовська державність, вимагаючи і від України дотримання лише такого підходу. «Делікатність» стано- вища українських політиків і вчених полягає ще й в тому, що су- часний Кишинів не поділяє цього підходу Бухаресту. Цю позицію теж повинна враховувати українська держава, навіть зважаючи на 440 зворотній тиск Бухареста [12, с. 283]. Тим більше, що вона не має права ігнорувати і вільний вибір чималої частини українського громадянства, які визначають себе саме як молдовани, а не руму- ни. Інше питання, полягає в тому, як діють дані товариства, який їх вплив на молдавське населення області та країни в цілому? На це питання, в тому числі через обмаль часу від початку діяльності цих організацій, поки що немає повноцінної й несуперечливої відповіді. Безумовно, у румунської національної меншини, в українській частині Єврорегіону існує низка невирішених проблем, увагу до яких привертають колективні звернення, протести, окремі висту- пи лідерів національно-культурних товариств, нерідко натхненні позицією Бухареста [13, с. 208]. Все частіше звучить вимога по- вернення колишньої нерухомості, що належала національним громадам, у власність культурологічних товариств. Дана про- блема в області поки що не вирішена, бо вона не вирішена й на рівні всієї держави. Україна, скоріше за все, не зможе навіть у досяжній перспективі стати на шлях тотального повернення чи реституції майна його колишнім власникам. А селективне вирішення цієї проблеми тільки посилюватиме соціальну напру- гу та протилежно спрямований тиск на державу. Тим не менше, саме представники румунських національно-культурних това- риств домагаються прискорення дій щодо утворення в Чернівцях полікультурного університету або створення на наявних факуль- тетах Чернівецького національного університету ім. Ю. Федько- вича окремих румуномовних академічних груп. Останнє питання залишається дискусійним, хоча б і тому, що в умовах України здо- буття вищої освіти румунською мовою може суттєво обмежити професійні можливості майбутніх дипломованих спеціалістів, їх інтеграцію в загальнонаціональне професійне середовище. А відкриття полікультурного університету в перенасичено- му ВНЗ освітньому просторові Чернівців може мати не лише прагматичну, але й культурно-духовну перспективу успішного вирішення за умови його справжньої полі, – а не моно, – чи навіть бікультурності. Справді актуальними й потребуючими вирішення залиша- ються проблеми видання творів румуномовних письменників України, хрестоматій відповідних письменників. Щоправда, за ос- танні роки як за загальнодержавною підтримкою, так і зусиллями 441 обласної влади збільшується випуск книг румунською мовою. Чекає на свій час відкриття музею М. Емінеску в Чернівцях. Потребує системного вирішення проблема забезпечення робочи- ми місцями громадян України, які закінчили навчальні заклади в Румунії та Республіці Молдова. Існує проблема ігнорування українськими роботодавцями дипломів цих країн. Це призводить до того, що більшість обдарованої молоді, не бачачи перспекти- ви працевлаштуватися на Батьківщині, лишається працювати в Румунії або Молдові. Поки що ж органами державної влади це питання не береться до належної уваги. Хоча існують можливості для реалізації транскордонних проектів по забезпеченню молоді робочими місцями в тих адміністративно-територіальних одини- цях, які входять до складу Єврорегіону. ІІІ. Не дрібне питання: малий прикордонний рух громадян та значення цієї форми співробітництва На сьогодні проблема розвитку ТКС Чернівецької області з Румунією та Молдовою в галузі розширення малого при- кордонного руху є майже невирішеною. В той же час сторони доб­ре розуміють, що його впровадження дозволить подолати психологічний дискомфорт, що виник у мешканців прикордон- них територій України та Молдови після розпаду СРСР та всту- пу Румунії до ЄС у 2007 р., що потягло за собою запровадження візового режиму. Основними категоріями громадян, які підпадають під прави- ла, що регулюють малий прикордонний рух, є мешканці прикор- донних населених пунктів, які мають родичів на прикордонній території суміжної країни, громадяни, які перетинають кордон із метою туризму та відпочинку за кордоном, зокрема так зва- ного «зеленого туризму», студенти, громадяни, які прямують на лікування, та кілька інших категорій громадян. Слід зазначити, що найгострішим проблемним питанням перетину державно- го кордону з суміжними державами, в першу чергу з Румунією, стало запровадження візового режиму та ускладненого порядку оформлення і видачі віз. 19 грудня 2003 р. у Києві була підписана Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Румунії про умови взаємних поїздок громадян, положення якої передбачають спрощену процедуру видачі віз для громадян обох країн [20]. 442 Згідно з цією угодою для певних категорій українських громадян збережено практику видачі так званих безкоштовних віз, зокрема, мешканців прикордонних із Румунією територій. Хоча і за такі, умовно безкоштовні візи, також потрібно було заплатити 7 доларів консульського збору і надати документальне підтвердження місця проживання. Після вступу Румунії до ЄС українське МЗС встано- вило нові візові такси для румунських громадян. Румунська сто- рона, особливо ЗМІ, відреагували миттєво, звинувативши Україну у недотриманні пунктів укладених угод. Згідно з новими таксами громадянам Румунії для отримання візи в звичайному режимі треба було заплатити 20 доларів, а в терміновому режимі – 40 [29]. А для громадян України румунські візи коштують від 38 до 70 доларів [29]. З такими умовами мешканці прикордонних територій, осо- бливо румуномовне населення, на можуть змиритися. Постійне очікування на лібералізацію чинного візового режиму між Україною та Румунією, зокрема зменшення консульського збору за оформлення візових документів, призводить до неоднозначно- го ставлення людей до такої ситуації та її витоків. Вирішення даного питання повністю залежить від зацікав­ леності політиків по обидва боки кордону. З Румунією перего- вори лише починаються, оскільки ця держава вступила до ЄС, але ще не увійшла до Шенгенської візової зони. В інтерв’ю українським ЗМІ Посол Румунії Траян Лауренціо-Христя заявив, що нині громадяни України не мають проблем з отриманням ру- мунських віз – мешканці прикордонних з Румунією територій звертаються до консульств в Одесі та у Чернівцях. Запроваджен- ня малого руху на кордоні України та Румунії та модернізація контрольно-перепускних пунктів дозволить зменшити наван- таження на консульства і поглибить гуманітарні і торговельні контакти між двома країнами [10]. Проте конкретних термінів впровадження цього руху ні центральна влада, ні місцева не називає. Затягування з їх відкриттям, особливо румунською сто- роною, зрозуміла – спрощений перетин кордону призведе до під­ вищення рівня нелегальної міграції до країн Західної Європи. Тому Румунія зволікає із вирішенням цього питання. Українська сторона більш зацікавлена в якнайшвидшому вирішенні да- ного питання, адже його вирішення стане ще одним кроком до Європи. 443 На кордоні Чернівецької області з Молдовою ситуація дещо інша. Транскордонне співробітництво на чернівецькій ділянці українсько-молдовського кордону відбувається тільки через три контрольно-перепускні пункти, що значно впливає на відносини в середині Єврорегіону. Згідно з Угодою між урядами України та Молдови, підписаною 29 травня 2006 року, громадяни України і Молдови, які постійно проживають в адміністративних при- кордонних районах (в т/з 50 кілометровій зоні) перетинають державний кордон у спрощеному порядку за внутрішніми па- спортами або паспортами для виїзду за кордон [21; 27]. Таким чином, значно спрощуються умови перетину державного кор- дону для тисяч громадян Новоселицького, Кельминецького та Сокирянського районів і жителів прилеглих районів Молдови, полегшуються родинні зв’язки, обмін культурними цінностями, створюються більш сприятливі умови для залучення інвестицій, реалізації спільних проектів, спрямованих на розвиток ділового, культурного, соціального та гуманітарного співробітництва. ТКС Чернівецької області з Молдовою в цьому плані носить більш змістовний характер, аніж із Румунією. Висновки та пропозиції Отже, як зазначалося вище, транскордонне співробітництво на Буковині в останні роки розвивається, здебільшого в рамках Єврорегіону «Верхній Прут». Метою його створення, згідно з уста- новчими документами, є розширення існуючих субрегіональних зв’язків та сприяння подальшому розвитку транскордонного співробітництва адміністративно-територіальних одиниць дер­ жав-засновників, окремих міст, інших населених пунктів, орга­ нів місцевого самоврядування, державного управління, окремих установ, підприємств, неурядових і громадських організацій, національних меншин та громадян у сферах економіки, освіти, науки, культури і спорту. Він націлений також на розбудову нових механізмів міждержавного співробітництва та безпеч- ний сталий розвиток регіону в рамках інтеграції до сучасного загальноєвропейського процесу. В останні роки з боку експертів і громадських активістів зростає невдоволення ефективністю діяльності Єврорегіону «Верхній Прут» та його інституційною мережею. Передусім це стосується його надмірної заформалізованості та бюрократичної 444 напівзакритості. Є підстави для обґрунтованих сумнівів у плідності діяльності такої структури, адже її результати не завжди помітні навіть фахівцям, які вивчать проблематику розвитку ТКС, не кажучи за пересічних громадян, задля доброту та покращення рівня життя яких створювався і цей Єврорегіон. Транскордонне співробітництво, єврорегіони зокрема, тільки тоді можуть ста- ти діючими, якщо їх діяльність підтримають не тільки державні інститути, а й населення в цілому. Досить цікавою в цьому контексті є ідея, висунута в листопаді 1999 р. представниками громадських організацій Ботошан- ського повіту Румунії, про створення платформи неурядових організацій Єврорегіону «Верхній Прут». Крім того, що ство- рення самої платформи неурядових організацій відповідає роз- витку принципу субсидіарності і націлене на децентралізацію влади і демократизацію, ця платформа могла би відігравати істотну роль також і у питанні міжетнічних взаємин, викори- стовуючи при цьому транскордонні механізми. І хоча попередні переговори щодо створення платформи велися з представни- ками неурядових організацій усіх суб’єктів Єврорегіону, на жаль, до процедури підписання 16 травня 2001 р. у м. Бельци Республіки Молдова протоколу про співробітництво неурядо- вих організацій, що діють на території Єврорегіону, не була за- прошена жодна організація з України. Скоріше за все відбувся прикрий організаційний зрив. При цьому неурядові організації Чернівецької області продовжували бути зацікавлені в такому співробітництві, а деякі з них уже нагромадили певний досвід транскордонної кооперації [3, с. 51]. Лише наприкінці 2008 р. у Сучаві та Чернівцях відбулись організаційні заходи громадських організацій, спрямовані на створення нового формату реалізації цієї ідеї [6, с. 34]. Зокрема, з українського боку висловили готовність та зацікавленість у її втіленні в життя такі НДО як Буковинський політологічний центр, Буковинський центр реконструкції та розвитку, Буковинські пер- спективи та деякі інші громадські об’єднання. Надихає надією те, що й румунські та молдовські колеги також висловлюють небайдужість до такого започаткування. На жаль, не дивлячись на те, що з 2000 р. відбуваються постійні конференції, консультації та працюють відповідні Робо- чі Комісії, нині можна констатувати, що програмні цілі та зав- 445 дання Єврорегіону, закладені в його статутних документах, не виконуються належним чином. Принаймні громадяни, які прожи- вають на територіях, що входять до даного утворення, не помічають іншого. Виникає парадоксальна ситуація, коли у діяльності Єврорегіону зацікавлене лише вузьке коло осіб, пов’язаних із його утворенням. Більше того, деякі мешканці, зокрема Букови- ни, навіть не знають, що вони живуть на території Єврорегіону «Верхній Прут». Тому для того, щоб покращити роботу Єврорегіону, на наш погляд, необхідно: 1. Постійно надавати та максимально поширювати інформа­ цію про діяльність Єврорегіону. В першу чергу необхідно створити відповідні веб-сторінки, присвячені діяльності Єврорегіону на сайтах місцевих органів влади та самовря- дування або ж започаткувати окремий колективний транс- кордонний медіа-проект, за інформаційне наповнення та організаційно-фінансове забезпечення якого відповідали би всі його учасники. Так, Чернівецькою обласною радою була зроблена спроба організувати таку сторінку, але, ма- буть, через вічні проблеми з фінансуванням такий проект був закритий. 2. Урядам країн-засновників єврорегіону необхідно надати більше повноважень щодо зовнішьополітичної діяльності регіональним і місцевим органам влади, забезпечивши їх відповідними ресурсами для реалізації цих повноважень. 3. В бюджетах територій, які входять до складу ЄР «Верхній Прут», передбачити виділення коштів на ви- конання спільних міжрегіональних проектів. Зокрема тих, які можуть виконуватись за допомогою фондів та програм ЄС, приділивши паритетну увагу фінансовій та організаційній підтримці проектів саме гуманітарного спрямування. 4. Вищим навчальним закладам Єврорегіону, зокрема Черні­ вецькому національному університету ім. Ю. Федьковича, спільно з Сучавським університетом Штефана Великого ініціювати та забезпечити проведення спільних тренінгів із написання та виконання проектів ТКС. 5. Забезпечити практику щорічної підготовки публічної звітності про діяльність ЄР «Верхній Прут» на кожній з його територій у ЗМІ та перед громадськістю. 446 6. При перегляді (ротації) складу його робочих органів та комісій обов’язково включати до них провідних вчених- екпертів і лідерів громадянського суспільства на територіях членів-учасників. Без втілення цих та низки інших раніше висловлених пропозицій [7, с. 393–394; 17, с. 254–255] практичне використання багатю- щого потенціалу ТКС у форматі Єврорегіону «Верхній Прут» за- лишатиметься і надалі недостатнім, здебільшого віртуальним. Це пов’язано, в першу чергу з тим, що Україна, Румунія та Молдова нині вирішують досить різні проблеми національно-державного розвитку. Більше того, між цими країнами існують певні протиріччя, які перешкоджають їх повноцінному діалогу, адже або одна, або інша сторони час від часу пред’являють претензії до сусідів. Завершуючи розгляд проблем транскордонних гуманітарних вимірів відносин Чернівецької області з Румунію та Молдовою, можна дійти висновків, що в наших країнах, із різним успіхом, продовжується вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення прав і можливостей національних меншин, створю- ються умови для задоволення їх культурних потреб, у першу чер- гу – освітніх та інформаційних. Не дивлячись на певні проблеми, все ж таки відносини між різними етнічними групами в державах- сусідках не виходять за рамки толерантності. Але ця толерантність піддається значним випробуванням та деформаціям, нерідко стає заручником мінливої політичної кон’юнктури, наслідки чого в змозі подолати не лише заходи національно-державної етнополітики, але й узгоджені дії центральних та регіональних влад України, Румунії та Молдови, лідерів наукової думки та гро- мадянського суспільства в їх спільному Прикордонні. Для успішного вирішення існуючих проблем гуманітарного співробітництва чимале значення має інтенсифікація міжлюдських контактів на території спільного Прикордоння, а значить і розвиток спрощеного переходу українсько-румунського кордону для гро- мадян, які мешкають у цій зоні. За умов невідкладного вирішення цих та інших важливих питань транскордонне співробітництво в нашому регіоні (тобто в межах Єврорегіону «Верхній Прут») має шанс стати прикладом вдалого розв’язання етнополітичних проблем, якого так бракує на пострадянському просторові та в Південно-Східній Європі. 447 Список використаних джерел та літератури 1. Гакман С. Організація освіти національних меншин у поліетнічних регіонах (на прикладі Чернівецької області України та Сучавського повіту Румунії) // Вісник Національної академії державного управління при Президенті України. – 2004. – № 3. – С. 458–466. 2. Гакман С. Забезпечення прав національних меншин та міжетнічні взаємини у контексті українсько-румунських відносин // Вісник На­ ціональної академії державного управління при Президенті України. – 2004. – № 1. – С. 370–376. 3. Гакман С. Особливості транскордонного діалогу регіональних еліт (на прикладі Єврорегіону «Верхній Прут») // Національні та регіональні еліти: хто формує політику? – Чернівці: Букрек, 2002. – С. 42–58. 4. Гостюк М. Перспектива еврорегиональной политики (на примере Черновицкой области) // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтація небезпеки. – Чернівці: Букрек, 2000. – С. 143–146. 5. Григоришин С., Заболотнюк В. Деякі аспекти етнічної політики постсоціалістичної Румунії та їх вплив на відносини з Україною // Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. Тематичний випуск: Етнополітика й етнополітологія країн Центральної та Східної Європи. – Чернівці: Рута, 2005. – Т. ІІІ. – С. 201–209. 6. Завершився трьохсторонній проект // Буковинський вісник державної служби та місцевого самоврядування. – 2008. – № 4. – С. 34–35. 7. Звернення учасників міжнародної наукової Конференції «Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут», Чернівці, 8–9 червня 2001 року // Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут». – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 393–394. 8. Поточний архів відділу у справах національностей та міграції Чернівецької обласної державної адміністрації (2007 р.). 9. Макар Ю. Українська діаспора в Молдові та Румунії: спроба порівняльного аналізу // Етнічні взаємини на території Єврорегіону «Верхній Прут». Міжнародна наукова конференція, 8–9 червня 2001 року, Чернівці. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 185–194. 10. Пурич Ш. Північнобуковинські румуни та південнобуковинські українці у періоді 1989–2001 років // Етнічні взаємини на території «Верхній Прут». Міжнародна наукова конференція, 8–9 червня 2001 року, Чернівці. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 151–165. 11. Петров М. ЗМІ Румунії про відносини з Україною в гуманітарній сфері // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2006. – Т. 14. – С. 206–213. 12. Петров М. Український вектор у рішеннях та заявах парламентів Румунії // Матеріали V Міжнародної історико-краєзнавчої конференції, 448 присвяченої 130-річчю заснування Чернівецького національного уні- верситету імені Юрія Федьковича. У двох томах. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. – Т. 2. – С. 281–284. 13. Петров В. Український вектор зовнішній політики Румунії на су- часному етапі // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2007. – Т. 15–16. – С. 54–59. 14. Круглашов А. Щоб поліетнічні регіони приваблювали толерант­ ністю // Віче. – 2005. – № 4. – С. 54–61. 15. Максименко І. В. Українсько-румунські відносини у контексті розши- рення ЄС на Схід // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 3(8). – С. 225–233. 16. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами / Інститут регіональних та євро­ інтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна». – К.: «К.І.С.», 2004. – 360 с. 17. Рекомендації Міжнародної науково-практичної конференції «Євро­ регіони України як новий засіб формування демократичного поліетнічного суспільства» (Чернівці, 17–18 квітня 2003 р.) // Єврорегіони: потенціал міжетнічної гармонізації: Збірка наукових праць. – Чернівці: Букрек, 2004. – С. 254–255. 18. Теутуляк В. Українсько-румунські відносини: сучасний стан та пер- спективи розвитку // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2007. – Т. 15–16. – С. 192–197. 19. Угода про співробітництво між Міністерством освіти і науки України та Міністерством виховання та досліджень Румунії від 25 серпня 1995 р. – Поточний архів МЗС України. 20. Чорней Ю. Україну від Європи від’єднав ще один кордон. Ру- мунський… // Доба. – 2004. – 2 липня. 21. Бухарест: говоримо про малий прикордонний рух // Режим досту- пу: http://eu.prostir.ua /news/ 205437.html. – Дата перегляду 23.03.2009. 22. До Молдови на велосипеді // Режим доступу: http://www.oda.cv.ua/ index.php?option=com _content &task=view&id=928&Itemid=1 (Дата пере- гляду 19.02.2009). 23. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Деякі питання роз- витку транскордонного співробітництва у межах Єврорегіону «Верхній Прут» № 59-р від 14.02.2002. // Режим доступу: http://www.univ.km.ua/ visnyk/151.pdf (Дата перегляду 30.03.2009). 24. Воронюк В. Україна–Румунія: від спільних проблем до спіль- них рішень // Режим доступу: http://www.niisp.gov.ua/conference. php?razdel=confer&doc=ukr-rum (Дата перегляду 12.01.2009). 25. Див., напр.: Дунай та Карпати не перепона тісній співпраці // Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1201/ (Дата перегляду 16.12.2008). 26. Corneliu Filip Românii din Ucraina şi consulatul general al României de la Cernăuţi // Evenimentul. – 2007. – 27 noiembrie. 449 27. Olesea Sîrbu Cooperarea regeonală transfrontalieră – oportunitate de dezvoltare a statelor mici în procesul extinderii uniunii europene: Teză de doctor în economie/ Academia de studii economice din Moldova. – Chişinău, 2009. – 170 p. 28. Euroregiunea «Prutul de Sus» nu mai are activitate // Evenimen- tul. – 2005. – 11 februarie // Режим доступу: http://www.evenimentul.ro/ articol/euroregiunea-prutul-de-sus3.html (Дата перегляду 25.03.2009). 29. Tip de vize, termen de valabilitate şi motivul eliberării vizei/ Consulatul General al Ucrainei la Suceava (România). Режим доступу: http://cons-ua.ro/ ro/cons-pytannia/typy_viz.htm (Дата перегляду 19.02.2009). Anatoli Kruglaşov, Volodymyr Eftemii DIMENSIUNILE UMANITARE ALE COOPERĂRII TRANSFRONTALIERE (PE EXEMPLUL EUROREGIUNII «PRUTUL DE SUS») În articol autorii analizează starea relaţiilor transfrontaliere ale regiunii Cernăuţi cu statele vecine la etapa actuală prin prisma colaborării lor în domeniul umanitar. Sunt examinate problemele actuale ale dezvoltării zonelor de frontieră ale regiunii Cernăuţi cu România şi Moldova, în primul rând fiind studiate sub aspect critic folosirea acelor forme de cooperare transfrontalieră, care sunt legate de activitatea partenerilor în cadrul Euroregiunii «Prutul de Sus», şi anume aspectele socio-culturale ale cooperării transfrontaliere pe teritoriul ei, aspectele etnopolitice ale colaborării transfrontaliere şi micul trafic de frontieră al cetăţenilor, este demonstrată importanţa acestor forme de cooperare. Se menţionează că dezvoltarea cooperării transfrontaliere prin intermediul euroregiunilor se bazează, în primul rând, pe un sistem de proiecte ce corespund priorităţilor de integrare europeană ale politicii regionale de stat şi europene, realizării activităţilor de edificare a infrastructurii de transport şi de frontieră, care trebuie să asigure dezvoltarea social-economică şi spaţială durabilă a teritoriului şi prevenirea creşterii decalajelor în dezvoltarea economică şi socială la noua frontieră a UE cu Ucraina. Cu părere de rău, proiectele elaborate în cadrul Euroregiunii sunt orientate cu precădere la dezvoltarea economiei, a potenţialului de tranzit şi recreativ al regiunii. Proiectelor culturale şi educaţionale li se acordă o importanţă secundară în sistemul cooperării transfrontaliere. Pentru soluţionarea cu succes a problemelor existente în cooperarea umanitară o mare însemnătate o are intensificarea contactelor interumane pe teritoriile limitrofe comune, deci şi dezvoltarea trecerii simplificate a frontierei ucraineano-române pentru persoanele care locuiesc în zona de frontieră. 450 Autorii ajung la concluzia că scopurile de program şi obiectivele Euroregiunii, consfinţite în documentele ei statutare, nu se realizează în mod satisfăcător. Ei formulează şi argumentează propuneri de natură să contribuie la depăşirea fenomenelor stagnante în dezvoltarea cooperării transfrontaliere. Anatoliy Kruglashov, Volodymyr Eftemiy HUMANITARIAN DIMENSION OF CROSS-BORDER COOPERATION (EXAMPLE OF «UPPER PRUT» EUROREGION) This article analyses the actual situation with cross-border cooperation of Chernivtsi oblast (Ukraine) with neighboring states throughout prism of their humanitarian aspects. Border territories problems are considered and critically reassessed, first of all being placed in the institutional and legal framework of Upper Prut Euroregion. Authors deal with social and cultural components of cross- border cooperation; systemize ethno-national dimensions of trilateral relationship. They paid attention towards people to people programs and initiatives. It’s stated that cross-frontier movement and cooperation is grounded first and foremost on the certain projects, aimed at fulfillment of European integration aspiration of Ukraine and implementation of standards of the EU regional policy. Very priority is advancement towards developed infrastructure, able to sustain stable social and economic progress of the territories concerned. In the same time avoiding of a sharp contrast amidst neighboring territories after the EU Enlargement of 2007 is a considerable strategic goal either. Most part of the projects are of economically oriented, some of them care about recreation and tourists facilities in the region. Cultural and educational initiatives are less fortunate with getting support and underestimated with regional and state authorities. Authors declare that in order to resolve these problems parties have to intensify inter-personal contacts all over Upper Prut Euroregion. For instance, Romania and Ukraine have to lift up visa regime for nationals of both countries. In conclusions stated that programs and aims of the Euroregion aren’t successfully implements as yet. There are a lot of obstacles preventing effectiveness of the cross-border cooperation, including formalism, bureaucratic approach prevailing, lack of transparency in decision making process, low level of NGO engagement in the activity of its institutions and bodies. They propose some practical measures to overcome these obstacles and improve functioning structures of the Euroregion at whole. 451 Олександр Король (Чернівці, Україна) Олександр Неделя (Сучава, Румунія) Порівняльний аналіз розвитку міжнародного туризму в Україні та Румунії 1. Вступ Т уризм згідно зі стандартами Всесвітньої туристської ор­ ганізації – це діяльність осіб, які здійснюють поїздки і пере­бувають у місцях, що знаходяться за межами їх звичного се­ ре­довища на термін до одного року, з будь-якою метою, але без зай­­­­ няття діяльністю, що оплачується з джерел у місці перебування. Таке визначення, очевидно, відрізняється від традиційного розуміння туризму як поїздки виключно з пізнавальною метою або на відпочинок. Необхідність розширити поняття туризму за межі його тра- диційного розуміння було викликано зростаючими міжнарод- ними туристськими потоками і збільшенням їхнього впливу на міжнародну торгівлю та світову економіку. Одне з перших визначень туриста належало Комітету експертів з питань статистики Ліги Націй (1937 р.). Воно одержало між- народне визнання і в основному дійшло до наших днів з дея- кими пізнішими поправками. Сьогодні у міжнародній практиці широко використовується визначення, вироблене на Міжнарод- ній конференції зі статистики подорожей і туризму (Оттава, 1991 р.) і схвалене Всесвітньою туристською організацією (ВТО) і Статистичною комісією ООН. Відповідно до нього турист – це відвідувач, тобто «особа, яка подорожує і здійснює перебування в місцях, що знаходяться за межами її звичного середовища, на термін не більше 12 місяців з будь-якою метою, окрім заняття діяльністю, що оплачується з джерел у місцях, які відвідуються» [1, с. 6]. Запропонована дефініція дозволила чіткіше окреслити ту ча- стину подорожуючих осіб, яка виступає об’єктом статистичних 452 досліджень у туризмі. В підсумкових документах Оттавської конференції і технічних посібниках ВТО турист визначається як відвідувач. Це поняття рекомендується використовувати як основне в статистиці туризму. Воно поширюється разом з туристами і на одноденних відвідувачів. Очевидно з цієї причини в Оттавському визначенні відсутня мінімальна тривалість перебування за ме- жами звичного середовища (24 години), яка присутня у багатьох національних туристських законодавствах. Туризм не є однорідним явищем. Передусім його можна по- ділити на внутрішній і міжнародний (international tourism). Міжнародний туризм на відміну від внутрішнього передбачає поїздки за межі країни. Він охоплює відвідувачів, які не є рези- дентами країни призначення (country of destination). Міжнародний туризм поділяється на дві форми – іноземний (inbound) і зарубіжний (outbound), які різняться за напрямками ту- ристського потоку. Той самий турист може бути класифікований як іноземний і зарубіжний одночасно залежно від того, стосовно якої країни описується його поїздка. Розрізняють країну поход- ження, де він є зарубіжним туристом, і країну призначення, де він – іноземний турист. Статистика міжнародного туризму складається з двох основних розділів: статистика туристських потоків і статистика туристсь- ких доходів і витрат. Для кожного з них ВТО розробила перелік основних показників, інформативних і таких, що відносно легко вимірюються. Найважливішим показником туристських потоків є кількість прибуттів (arrivals). 2. Міжнародні туристські прибуття до України Під кількістю прибуттів розуміється число зареєстрованих відвідувачів тієї чи іншої країни, які не є її резидентами, за пев- ний проміжок часу, зазвичай за рік. Усіх їх можна поділити на одноденних відвідувачів і туристів, тобто відвідувачів, що пере- бувають у країні призначення понад одну ніч (таблиця 1). Всі показники вимірювання прибуттів у міжнародному туризмі поділяються на такі категорії [16]: • TF – прибуття міжнародних туристів, що обліковуються на кордоні (за винятком одноденних відвідувачів); • VF – прибуття міжнародних відвідувачів, що обліковуються на кордоні (враховуючи туристів та одноденних відвідувачів); 453 • TCE – прибуття міжнародних туристів, що обраховуються в колективних туристичних закладах; • THS – прибуття міжнародних туристів, що обліковуються в готелях і подібних закладах. Таблиця 1 Показники вимірювання прибуттів у міжнародному туризмі Об’єкт Показник Місце обліку Коментарі Відвідувач Прибуття На кордоні На кордоні Не враховуються по- У готелях та подібних селення у приватному Турист Прибуття закладах секторі. Рахується кожне нове У колективних турис- поселення в іншому тичних закладах закладі розміщення. При вимірюванні прибуттів у міжнародному туризмі надається перевага обліку на кордоні. Однак не всі країни можуть збирати такі дані. Тоді замість цих показників можуть бути використані інші. Оскільки турист може за рік здійснити декілька подорожей або протягом однієї поїздки відвідати декілька країн, фактичне число туристів менше за кількість прибуттів. За даними ВТО прибуття до Європи та України розподілились так (таблиця 2) [16]: Таблиця 2 Міжнародні туристичні прибуття (млн.) Роки TF 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 Європа 316,4 396,2 395,8 407,4 408,6 425,6 443,9 458,0 Україна 3,716 6,430 9,174 10,516 12,513 15,629 17,630 18,935 У 2004 р. Україна посіла 14 місце у рейтингу країн міжнародного туризму. Протягом двохтисячних років міжнародні туристичні прибуття до України зросли майже у 3 рази з 6,430 млн. у 2000 р. до 18,935 млн. у 2006 р. Найбільший річний приріст був зафіксований у 2001 р. (+42,7% до попереднього року), а протя- 454 гом 2002–2006 рр. він коливався від +7,4% у 2006 р. до +24,9% у 2004 р. (таблиця 3). Таблиця 3 Річні прирости міжнародних туристичних прибуттів (%) Роки TF 01/00 02/01 03/02 04/03 05/04 06/05 Європа -0,1 2,9 0,3 4,2 4,3 3,2 Україна 42,7 14,6 19,0 24,9 12,8 7,4 Для глибшого аналізу міжнародних туристичних потоків до України слід розглянути структуру прибуттів (таблиця 4). Таблиця 4 Структура міжнародних туристичних потоків Країни 2004 рік 2005 рік Приріст Туристичні походження 05/04 витрати на тис. (%) тис. (%) туристів (%) особу ($) Міжнародні туристичні прибуття до України Росія 5994 38,4 6043 34,3 0,8 124 Польща 1793 11,5 3489 19,8 94,6 111 Молдова 2898 18,5 2780 15,8 -4,1 31 Угорщина 2011 12,9 1957 11,1 -2,7 370 Білорусь 1768 11,3 1841 10,4 4,1 53 Німеччина 141 0,9 189 1,1 34,0 882 Румунія 97 0,6 161 0,9 66,0 30 США 78 0,5 73 0,4 -6,4 234 Ізраїль 44 0,3 51 0,3 15,9 462 Решта країн 643 4,1 725 4,1 12,8 105 Всього 15629 100,0 17630 100,0 12,8 135* * – число розраховане як середньозважене Україна має значний сухопутний кордон та безвізовий режим із Росією, яка є країною–постачальником туристів. Як наслідок, у 2005 р. відвідувачі з Росії посідали перше місце у структурі іноземних туристів – на них припадало 34%. Переважна більшість російських туристів (80%) відвідували Україну з приватною ме- 455 тою. Друге місце посідали туристи з Польщі (20%). Цікаво, що в 2004 р. за кількість прибуттів до України Польща посідала 4-те місце, поступаючись Молдові та Угорщині. Протягом 2004–2005 рр. частка туристів з Росії, Молдови та Білорусі зменшилася з 68% до 60%, хоча абсолютна кількість прибуттів з цих країн до України не змінилась. Водночас внаслідок запровадження з 1 вересня 2005 року безвізового ре- жиму в’їзду в Україну та транзитного проїзду через її територію для громадян держав – членів Європейського Союзу значно збільшилась кількість туристів з таких країн: з Словаччини (+159 тис. осіб або +98%), з Польщі (+1,7 млн. осіб або +95%), з Румунії (+64 тис. осіб або +66%), з Німеччини (+48 тис. осіб або +34%). Таким чином частка прибуттів з цих європейських країн разом з Угорщиною зросла з 27% у 2004 р. до 35% у 2005 р. Зростання прибуттів з цього регіону є позитивним явищем, оскільки туристи з Євросоюзу витрачають значно більше гро- шей аніж відвідувачі з країн СНД. 3. Доходи України від іноземного туризму Статистика ВТО туристських доходів (receipts) охоплює до- ходи у грошовому виразі (US$), одержані країною призначення від іноземного туризму за певний проміжок часу, зазвичай за рік. Вони складаються з витрат відвідувачів, що здійснили прибуття до даної країни. Основними статтями витрат іноземних туристів в країні призначення є: розміщення, харчування, внутрішній транспорт і пальне, екскурсії, розваги, шопінг та ін. Цей показ- ник охоплює доходи, одержані як від туристів, так й від одно- денних відвідувачів. Витрати останніх можуть бути суттєвими особливо у тому випадку, коли вони проживають у прикордон- них територіях та здійснюють поїздки до сусідніх країн з ме- тою купівлі там товарів і послуг. Такі поїздки можуть мати ре- гулярний характер, що робить їх вагомим джерелом доходів від іноземного туризму. Туристські доходи виключають витрати, пов’язані з перевезен- ням іноземних туристів транспортними компаніями країни їхнього походження або третьої країни. Ці доходи виділяються окремо і мають назву міжнародні транспортні доходи. Їх частка у сукупних витратах іноземних туристів у світі складає близько 18%. 456 ВТО подає всю вартісну статистику (US$) в поточних цінах, що не відображає реальної динаміки явища. Цю проблему можна розв’язати, перейшовши до реальних вартісних показників через індекс цін. Індекс цін (СРІ – Consumer Price Index) – це помножене на 100 відношення вартості певного набору товарів чи послуг в доларах в даному періоді до вартості того ж самого набору в певному ба- зовому періоді. Для досліджуваного періоду індекс цін мав такі значення (таблиця 5): Таблиця 5 Індекс споживчих цін, US$ Роки 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005 РІ 100 112,9 116,2 118,1 120,8 123,9 128,2 За даними ВТО доходи від іноземного туризму в Європі та Україні розподілились так (таблиця 6) [16]: Таблиця 6 Доходи від іноземного туризму (млрд.) Роки US$ 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005 Європа 211,9 231,6 228,3 241,2 282,9 328,5 348,2 Україна 0,191 0,394 0,573 0,788 0,935 2,560 3,125 Роки US$ 1995 2000 2001 2002 2003 2004 2005 Реальні доходи від іноземного туризму (в цінах 1995 р.) Європа 211,9 205,1 196,5 204,2 234,2 265,1 271,6 Україна 0,191 0,349 0,493 0,667 0,774 2,066 2,438 Доходи від іноземного туризму залежать від кількості прибуттів. Таким чином річні прирости цих показників змінюються в одно- му напрямку, хоча й з різною величиною (таблиці 3, 7). Протягом двохтисячних років (за винятком 2004 р.) в Україні спостерігалося помірне зростання доходів з річним приростом, 457 який зменшився від +41% у 2001 р. до +16% та +18% у 2003 і 2005 рр. відповідно. Шалений приріст +167% зафіксований у 2004 р. не має об’єктивних підстав і може бути пояснений засто- суванням в Україні з грудня 2003 р. нової методики оцінювання показників міжнародного туризму. 4. Дохідність іноземного туризму в Україні Знаючи кількість прибуттів і доходи, можна визначити до- хідність іноземного туризму, яка розраховується шляхом ділення другого показника на перший. Таблиця 7 Річні прирости реальних доходів від іноземного туризму (%) Роки 01/00 02/01 03/02 04/03 05/04 Європа -4,2 4,0 14,7 13,2 2,4 Україна 41,3 35,3 16,0 166,9 18,0 У 1995 р. ВТО провела дослідження доходності туристських напрямів. Доходи з одного прибуття склали в середньому 708 US$. Значення цього показника сильно варіювались. Дохід із прибут- тя був нижчим у країнах (Канада, Мексика), які мають спільний сухопутний кордон з головними країнами–постачальниками туристів (у цьому випадку США), а також у соціалістичних (колишніх соціалістичних) країнах (Китай). Високий рівень доходів із прибуття відзначається в країнах, які віддаленні від великих ринків збуту, мають значні митні перешкоди, характе- ризуються високою вартістю життя або орієнтовані на туристсь- ку еліту [1, с. 53]. Того ж 1995 р. доходи з одного прибуття в Європейському туристичному регіоні становили 669 US$, в Україні – 51 US$. У 2005 році цей показник у цінах 1995 р. у Європі мав значення 611 US$, в Україні – 138 US$. Тобто, дохідність іноземного туризму в Україні майже у 4,5 раза була меншою за середньоєвропейський показник. Така картина пояснюється структурою іноземних туристів і тривалістю їх перебування у країні призначення (чим вище у ту- риста доходи та чим довше він перебуває у місці перебування, тим 458 більше він витрачає там грошей). З усіх іноземних туристів 94% до України прибувають із сусідніх країн, з якими немає митних перешкод. Україна має спільний сухопутний кордон з головною країною-постачальником туристів – з Росією. Як наслідок 88% поїздок мають неорганізований характер і здійснюються з при- ватною або діловою метою. Такі поїздки є нетривалими та мають регулярний характер, що значно зменшує дохідність з одного при- буття. 5. Туризм у Румунії Генеральний секретар Всесвітньої туристичної організації зазначив: «Країна, яка має дельту Дунаю, Чорне море та Буковинські монастирі, могла б жити лише за рахунок туризму». Згідно з останнім звітом Всесвітньої ради з туризму та подорожей («Румунія. Вплив подорожей і туризму на зайнятість і економіку», Лондон), Румунія, маючи унікальний культурний та природний спадок та пропонуючи цілорічні атракції, розглядається, як країна з величезним потенціалом. Європейці почуваються захищеними у Румунії – країні без те- рористичних загроз. Найбільш цікавими для іноземних туристів могли би бути SPA-курорти та сільський туризм. У 2006 р. в Румунії було зафіксовано 6037 тис. іноземних відвідувачів, як одноденних, так і власне туристів (таблиця 8). Таблиця 8 Іноземні відвідувачі Румунії – 2006 р. Регіони/країни Відвідувачі Євросоюз 2803000 Європейські країни – не члени Євросоюзу 2886000 Північна Америка 164000 Ізраїль 62000 Японія 14000 Решта 108000 Всього 6037000 Джерело: Національний інститут статистики 459 У 2006 р. на внутрішній та іноземний туризм припадало 19630 тис. ночівель, зафіксованих у зареєстрованих засобах розміщення. Цього ж року загальні витрати іноземних і внутрішніх туристів становили 2955 млн. €. Витрати іноземних відвідувачів становили 1,1% ВВП, разом із внутрішніми туристами – 3,5% ВВП. У 2005 р. у готельному і ресторанному господарстві було зайнято 151 тис. осіб, що становить 1,6% працездатного населення. За- вдяки туризму відбувся значний ріст зайнятості в таких галузях економіки, як транспорт, розваги, сфера послуг. Водночас було зареєстровано 2822 агенцій подорожей, 2638 з яких ліцензовані як туроператори; видано 937 ліцензій гідам і екскурсоводам. Забезпечуючи структурні, продуктові, сервісні та маркетингові вдосконалення, рекомендовані Майстер-планом розвитку націо- нального туризму, можна досягти збільшення кількості іноземних туристів в 2,5 рази (15485 тис. відвідувачів) до 2026 р. (табли- ця 9). Протягом 2006–2026 рр. витрати іноземних туристів зростуть більше 8 разів – до 7,7 млрд. €. Водночас у 4,5 рази зростуть до- ходи від внутрішнього туризму – до 8,3 млрд. € (таблиця 10). Частка туризму у ВВП Румунії до 2026 р. зросте до 6,9% (таб­лиця 11). Таблиця 9 Іноземні відвідувачі Румунії, 2006–2026 рр. 2006 2011 2016 2021 2026 Регіони/країни (млн.) (млн.) (млн.) (млн.) (млн.) Євросоюз 2,803 3,777 4,990 6,569 8,642 Європейські країни – 2,886 3,428 4,022 4,663 5,340 не члени Євросоюзу Північна Америка 164 235 337 484 695 Ізраїль 62 89 128 184 263 Японія 14 23 37 60 86 Решта 108 155 222 319 459 Всього 6,037 7,707 9,736 12,279 15,485 Джерело: Майстер-план розвитку національного туризму 460 Таблиця 10 Витрати туристів, 2006–2026 рр. Витрати Витрати Загальні іноземний внутрішніх туристичні Роки туристів туристів витрати (млрд. €) (млрд. €) (млрд. €) 2005 0,877 1,878 2,755 2011 1,726 2,385 4,561 2016 2,947 4,058 7,005 2021 4,798 5,914 10,712 2026 7,740 8,329 16,069 Джерело: Майстер-план розвитку національного туризму Таблиця 11 ВВП Румунії та доходи від туризму Роки 2005 2011 2016 2021 2026 ВВП Румунії (млрд. €) 79,3 106,1 142,0 181,3 231,3 Доходи від туризму 2,755 4,561 7,005 10,712 16,069 (млрд. €) Доходи від туризму /ВВП 3,5 4,3 4,9 5,9 6,9 Румунії (%) Джерело: Національний банк, Міністерство фінансів, Майстер-план 6. Висновок Вищевказані дані засвідчують, що міжнародний туризм в Україні показував позитивні прирости за всіма досліджуваними показниками майже протягом усього періоду. Натомість у міжнародному туризмі в Європейському туристичному регіоні 2001–2003 рр. позначились незначним спадом і стагнацією внаслідок вересневих терактів у США у 2001 р., військових дій в Іраку та млявої світової економічної кон’юнктури, що настали за цими терактами. В Україні ці європейські та загальносвітові тенденції себе не проявили, що засвідчує недо- статню інтегрованість української туристичної індустрії у світову економіку. Проте іноземний туризм в Україні є досить неефектив- ний, його дохідність в 4,5 раза менша за аналогічний європейський показник. 461 Майбутнє туристичної індустрії передбачає становлення Ру­ мунії як якісної туристичної дестинації з природним та культур- ним спадком, який відповідає стандартам Європейського союзу до 2013 р., а також дбайливе до навколишнього середовища зро- стання туризму на рівні вищому за інші європейські дестинації. Список використаних джерел та літератури 1. Александрова А. Ю. Международный туризм. – М.: Аспект-Пресс, 2002. – 470 с. 2. Гуляев В. Г. Организация туристской деятельности. – М.: Нолидж, 1996. – 312 с. 3. Долматов Г. М. Международный туристический бизнес: история, реальность и перспективы. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. – 320 с. 4. Ильина Е. Н. Туроперейтинг: организация деятельности. – М.: Фи- нансы и статистика, 2003. – 256 с. 5. Крачило Н. П. География туризма. – К.: Вища школа, 1987. – 208 с. 6. Любіцева О. О. Ринок туристичних послуг. – К.: Альтерпрес, 2003. – 436 с. 7. Мальська М. П., Худо В. В., Цибух В. І. Основи туристичного біз­ несу. – Київ: Центр навчальної літератури, 2004. – 272 с. 8. Сапрунова В. Б. Туризм: эволюция, структура, маркетинг. – М.: «Ось-89 «, 1997. – 160 с. 9. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М.: Дело ЛТД, 1993. – 864 с. 10. Явкін В. Г., Руденко В. П., Король О. Д. та ін. Проблеми географії та менеджменту туризму. – Чернівці: Рута, 2006. – 260 с. 11. Nedelea, Al., Tourism Market, Didactical Press, Bucharest, 2003. 12. Nedelea, Al., Marketing Policies in Tourism, Economica Press, Bucha- rest, 2003. 13. Nedelea, Al. (coord.), Tourism Marketing, Derc Publishing House, USA, 2008. 14. www.mturism.ro – Romanian Department of Tourism. 15. www.tourism.gov.ua – сайт Державної служби туризму і курортів України. 16. www.unwto.org – сайт Всесвітньої туристської організації. Oleksandr Korol, Alexandru Nedelea Analiză comparativă a dezvoltării turismului internaţional în Ucraina şi România Scopul studiului este evaluarea indicilor principali ai dezvoltării turismului internaţional în Ucraina şi România pe fundalul Regiunii turistice europene. În 462 corespundere cu scopurile şi standardele OMC, au fost caraterizaţi indicatorii principali după care s-a făcut evaluarea turismului internaţional în Ucraina şi România, şi anume: fluxurile turistice (sosirile) şi veniturile. În scopul descoperirii tendinţelor a fost analizată dinamica acestor indicatori în anii 1995, 2000–2006, iar pentru România s-a făcut prognoza până în anul 2026. Dacă vorbim despre indicatorii valorici (venituri şi cheltuieli), ei au fost rectificaţi pe măsura inflaţiei, pentru aceasta folosindu-se indicele de preţuri (СРІ). Toţi indicatorii numiţi mai sus au fost comparaţi între ei, ceea ce a permis să se stabilească rentabilitatea turismului străin. Oleksandr Korol, Alexandru Nedelea COMPARATIVE ANALYSIS OF INTERNATIONAL TOURISM DEVELOPMENT WITHIN UKRAINE AND ROMANIA The aim of this paper is to analyze the inbound tourism in Ukraine against the background of WTO European. The statistics of inbound tourism comprises two basic sections: statistics of tourist arrivals, and statistics of tourism receipts. The number and structure of tourist arrivals to Ukraine in 1995–2005 are described. The receipts from inbound tourism in above-mentioned countries during the same period of time are estimated. By applying of Consumer Price Index (CPI), the tourism receipts are recalculated for the prices of 1995. The profitability of inbound tourism in Ukraine in 2005 is calculated. Tourism is understood as one of the form of population migration, not connected with place of residence or work changes. The necessity of definition of the term «tourism» arouse in the 1st half of the XX-th century, caused by growth of tourists’ flow, tourism economic significance increase and, as a result, efforts to statistically account the travelers. The Committee of Experts in Statistics at the Nations’ League was the first to offer definition of the term «tourist» (1937). The term found international acknowledgement and preserved its form till nowadays, with some further amendments. As of our days, a definition, worked out at International Conference for Travels and Tourism Statistics (Ottawa, 1991), is widely used in international practice. A World Tourism Organization (WTO) and the UN Committee for Tourism Statistics approved the definition. According to it, tourist is a visiting person, i.e., «a person who travels and stays in places outside his/her usual environment for not more than one consecutive year with any purpose excluding activities, paid from the sources in the places of visit. In Ukraine profitability of inbound tourism is much less than that in Europe. This situation is explained by the structure of arrivals to these countries: the 463 majority of tourists arrive from neighboring countries, that have no customs obstacles with. Regarding Romania, the general secretary of the International Tourism Organization states that: «Such a country which owns the Danube Delta, the Black Sea, The Bukovina monasteries could live and prosper from tourism only.» According to the last country report of the World Travel and Tourism Council («Romania, The Impact of Travel & Tourism on Jobs and the Economy», London), Romania is seen as a country with a huge potential, having a unique cultural and natural heritage and offering year-round attractions. The Europeans feel safer in Romania, which is not a country threatened by terrorism. The foreigners may be interested mostly in the spa and rural tourism. There were 6,037,000 foreign visitors to Romania in 2006. This includes day visitors as well as tourists staying at least one night in the country. Romania is considered the country which possesses the richest and most varied natural touristic resources created by man and this gives a great disposability for tourism. An important element for the promotion of the Romanian tourism is the financial support which Romania is going to receive by means of structural funds from the European Union. Ярослав Кирпушко, Олена Димчук (Чернівці, Україна) Транскордонна співпраця в сфері туризму як чинник інтеграційних комунікацій У зв’язку з масштабним розширенням ЄС на схід і формуван- ням нового кордону між ЄС та Україною на початку ХХІ століття змінюється і формат співпраці як держав, так і прикордон- них регіонів включно. Зміна характеру економічних, політичних відносин внаслідок якісних і кількісних змін в структурі ЄС має безпосередній вплив на формування нової системи відносин між регіонами, зокрема прикордонними регіонами України та регіонами країн нових членів ЄС. Взаємопереплетення економік і формування спільного економічного простору для переміщення між державами ресурсів, товарів та капіталів сприяють досягнен- ню макроекономічної стабільності та економічному зростанню 464 країн. Усі посткомуністичні країни – західні сусіди України – вже здійснили заходи для вступу до Європейського Союзу, і за- раз є його повноцінними членами. Україна також мостить свій шлях до економічної інтеграції з розвинутими європейськими країнами. Однією із форм зближення вітчизняної економіки із національними економіками сусідніх держав є транскордонне співробітництво, яке відкриває нові можливості для активізації господарської діяльності на периферійних територіях і підвищує їх конкурентоспроможність [2, с. 127]. В цьому сенсі роль і значення прикордонних територій та регіонів як бази розвитку транскордонного співробітництва набуває ключового значення. Насамперед, важливим є концеп- туальне обґрунтування головних цілей, принципів і механізмів єврорегіональної інтеграції України, а також визначення інстру­ ментів ефективного єврорегіонального співробітництва. Дослідженню проблеми транскордонного співробітництва як форми і чинника розвитку європейської економічної інтеграції присвячені праці М. Долішнього, П. Бєлєнького, З. Буречка, І. Ілька, Є. Кіш, Н. Мікули, С. Писаренко, В. Ткаченка, О. Топчієва, О. Чми- ра та ін. Варто окремо згадати чернівецьких дослідників транс- кордонного співробітництва на україно-румуно-молдовському кордоні, зокрема А. М. Круглашова, С. М. Гакмана. Метою статті є дослідження розвитку євроінтеграційних процесів західних регіонів України під впливом інструментів Європейської політики сусідства і партнерства. Основними за- вданнями дослідження є: визначення впливу транскордонного співробітництва в туризмі на формування та посилення інтеграції у сфері людських комунікацій; дослідження транскордонного співробітництва як підґрунтя для стимулювання розвитку та ре- гулювання ринку туристичних послуг в Україні. Новий Європейський Інструмент Сусідства і Партнерства (ЄІСП) призначений для фінансування заходів з транскордонного співробітництва по обидва боки зовнішнього кордону розшире- ного ЄС. Зокрема, такий його напрямок як Румунія, Україна та Республіка Молдова, спрямований на поліпшення економічної, соціальної та екологічної ситуації на програмній території в контексті безпечних і захищених кордонів через розширення контактів між партнерами по обидва боки кордону, виявлення спільних проблем і пошук ефективних шляхів їх вирішення. 465 Одним із пріоритетів даної програми є сприяння реалізації туристичного потенціалу регіону. Базовий принцип ЄС – збере- ження в інтеграційному процесі національної ідентичності та розмаїття культур. Для української держави, яка лише утверджує власний суверенітет і незалежність, розглядає євроінтеграцію як основу національної самоідентифікації, – цей принцип є чи не найважливішою цінністю [5]. Бурхливий розвиток світового туристичного ринку протя- гом останнього півстоліття у першу чергу обумовлений таки- ми новітніми тенденціями і закономірностями як соціалізація світової економіки, фундаментальні зрушення у її структурі, передусім випереджаючий розвиток сфери нематеріального ви- робництва, глобалізація товарних, фінансових і ринків праці, формування всесвітнього інформаційно-комунікативного просто- ру, що суттєво вплинуло на посилення ролі у світовій економічній системі сектору послуг [4, с. 148]. Сфера туризму характеризується тимчасовим і добровільним переміщенням (входженням, «зануренням») масових людських потоків в інше географічне, природне та соціокультурне сере- довище з метою здійснення подорожі (мандрівки). Це зумов- лено інтенсивним збагаченням спектра культурних і духовних потреб сучасної людини, поглибленням багатоаспектної взаємодії соціумів, універсалізацією та глобалізацією системи економічних, політичних, культурних і комунікативних зв’язків, а також роз- витком засобів комунікації. Задовольнити такий широкий спектр потреб, запитів та інтересів покликаний у повній мірі тури- стичний ринок. Водночас такі масові подорожі людей в інше соціокультурне середовище прискорюють процеси економічної та культурної взаємодії соціумів, інтенсифікують щільність міжкультурної комунікації [1, с. 163]. На цьому фоні багата туристичними ресурсами Україна виглядає досить скромно в тому, що стосується їх використан- ня. Ми маємо великі можливості для динамічного розвитку туристичної галузі, розширення міжнародного співробітництва у цій сфері. Використання значного рекреаційно-туристичного потенціалу України залежить як від активної підтримки уряду та місцевих органів влади, так і від розробки системи наукового та рекламно-інформаційного просування національного туристич- 466 ного продукту на зовнішньому ринку [3, с. 401]. Одним з таких ринків є європейський. Україна і Румунія останнім часом зробили чимало кроків на шля- ху подальшого розвитку добросусідських відносин. Зацікавленість народів історією (часто спільною), культурою, природою є сприят- ливим фактором розвитку взаємних туристичних потоків. Про це свідчать, зокрема, результати першого і другого конкурсів проектів у рамках Програми сусідства «Румунія – Україна» (бюд- жет Tacis Crossborder Cooperation 2005). Більшість проектів, що от- римали фінансування, передбачають сприяння розвитку туристич- ного сектору. А саме: «Створення транскордонної мережі розвитку та просування туристичних та інвестиційних можливостей Івано- Франківської області України та повіту Марамуреш Румунії», «ВелоКраїна» (Івано-Франківська область); «Популяризація спільної культурної спадщини в транскордонному регіоні Чернівці – Сучава»; «Розробка інтегрального туристичного продукту для розвитку культурного туризму на Буковині» (Чернівецька область); «Посилення інтеграції прикордонних регіонів у сфері розвитку сільського та зеленого туризму» (Одеська область). Метою даних проектів є створення умов та основи для розвит- ку транскордонного туризму в прикордонних регіонах; започат- кування ініціатив співробітництва з європейськими агенціями та обмін досвідом через розвиток інституцій та інституціональних рамок для транскордонного туризму; підвищення якості та кількості послуг в регіонах, які можуть приймати міжнародних та місцевих відвідувачів; спільне створення системи просування туризму; вивчення можливостей щодо спрощення системи про- ходження кордону для пішоходів та велосипедистів; залучення українських та іноземних туристів до екологічно чистого, доступ- ного та активного відпочинку у Карпатському регіоні впродовж незимового сезону; просування фольклорних традицій етнічних громад, ремісницької та культурної спадщини прикордонних районів; збереження спадщини предків; розвиток і зміцнення інфраструктури, в тому числі у сфері зеленого туризму, та ство- рення нової; покращення технічного оснащення; розробка ефек- тивних шляхів управління туристичним сектором; створення мережі туристичних центрів в Українських та Румунських при- кордонних регіонах. 467 Завдяки інструментам Європейської політики добросусідства на розвиток туристичної галузі України тільки за період з 2007 по 2009 рр. було виділено 2 860 502 євро. В Україні є багато занедбаних або зруйнованих замків, фор- тець і церков. Можна нарахувати понад 1500 архітектурних пам’яток, багато з яких чекають на реставрацію та адаптацію для потреб сучасного туристичного руху. Недостатнє фінансування цих об’єктів є на даний момент головним бар’єром, що затримує подібні дії. В таких умовах, не знайшовши фінансово спроможного пар- тнера з боку держави та місцевої влади (але не без їх участі), Дер- жавний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця» – одне із 7 Чудес України – в серпні 2008 року розпочав реалізацію проекту, націленого на збереження і розвиток всієї природно- рекреаційної площі Хотинської фортеці, залучення туристів, у т. ч. іноземних, до відвідування фортеці, отримав від Європейської спільноти грант в розмірі 701 651 євро. Отже, потрібно приділяти більшу увагу розвитку співро- бітництва з Європейським Союзом з огляду на можливості про- сування національного туристичного продукту на європейському ринку, залучення до інформаційного простору передового досвіду організації туристичної діяльності, посилення євроінтеграційних процесів у нашій державі. У даному контексті головними партнерами у галузі туриз- му повинні виступати: місцева громада і бізнесові структури, органи місцевої влади і недержавні організації. Вдалим при- кладом є співпраця Буковинського центру реконструкції і роз- витку (БЦРР), Хотинської районної громадської організації «Центр Євроінтеграції» (громадські недержавні організації), Хотинської міської ради, відділу туризму Чернівецької державної адміністрації, Державного історико-архітектурного заповідника «Хотинська Фортеця» і Торгово-промислової палати Сучав- ського повіту (Румунія), «організована» Європейським Союзом в рамках реалізації вищезгаданого проекту транскордонного співробітництва. Така кооперація є новітньою, унікальною та, що є головним, плідною формою партнерства в туристичній сфері. Ініціював цю діяльність БЦРР – член Національної Асоціації Агентств Регіонального Розвитку України, – працівники якого 468 ще задовго до реалізації проекту зрозуміли, що сталий розвиток туризму в регіонах України та висока конкурентоспроможність національних туристичних послуг значною мірою досягається через організацію партнерства та співробітництва провідних учасників туристичної діяльності. Успішне впровадження цього проекту підтверджує ефективність такої поглибленої співпраці між суб’єктами туристичного ринку, урядовими та міжнародними організаціями. Основними завданнями проекту є розширення пропозиції туристичних послуг для українських та іноземних громадян через мобілізацію усіх можливих компонентів туристичного потенціалу цього регіону, ретельне дослідження туристичного попиту та намагання створити продукт, що відповідає даному попиту, підвищення рівня пропонованого сервісу та активізація дій щодо просування туристичного продукту на міжнародні рин- ки. Слід окремо зазначити, що важливим завданням, яке стоїть перед виконавцями проекту, є роз’яснення місцевим мешкан- цям їх Європейської історії. В основі історико-культурних тури- стичних продуктів, які створюються зараз і на перспективу, на нашу думку, могла б бути закладена нова концепція історичного цивілізаційного рубежу. Цей рубіж між християнським і му- сульманським світами протягом кількох століть проходив по територіях сучасних України, Румунії, Молдови, Угорщини, Словаччини, Австрії. На цьому рубежі, багатому подіями, що відіграли важливу роль в європейській історії, створені і збере- глися чисельні історичні, культурні та архітектурні пам’ятки. Ми вважаємо, що є доцільним створення на цій основі інтегрального туристичного продукту, який би сприяв позиціонуванню регіону на туристичному ринку як України, так і Європи. Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що роз- виток транскордонного співробітництва в цій сфері сприяти- ме як розширенню ринку туристичних послуг, так і розвит- ку регіональної економіки та підприємництва, що збільшить економічну та соціальну вигоду для країн-учасниць. До того ж реалізація спільних проектів з удосконалення туристичної сфери окремих регіонів за участю міжнародних організацій сприятиме підвищенню конкурентоспроможності України на світовому рин- ку туристичних послуг. 469 Перспективним напрямком розвитку міжнародного туристично- го співробітництва на найближче десятиріччя є активне створення в Україні, Румунії та Республіці Молдова різноманітних недержав- них громадських туристичних організацій, їх входження у світові об’єднання, міжнародні організації та асоціації різного спрямуван- ня. Програмна територія має великий туристичний потенціал, який може значно зрости внаслідок тісної співпраці трьох країн. Резуль- татом має стати розширення сфери надання послуг, запроваджен- ня міжнародних стандартів якості туристичних послуг, розвиток рекламної діяльності та бізнесових партнерських стосунків. Що ж стосується саме України, то особливості її географічного розташування та рельєфу, сприятливий клімат, багатство природно- ресурсного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потенціалу створюють для нашої держави можливості для інтен­ сивного розвитку різних видів туризму та визначають перспекти- ви перетворення України на конкурентоспроможний туристичний центр світового рівня. Розбудова в Україні туристичної галузі, яка дедалі більше інтегрується у світову туристичну індустрію, є одним із ключо- вих напрямів структурної перебудови економіки. Пріоритетність розвитку в’їзного туризму позитивно позначається на підвищенні якості життя в Україні, створенні додаткових робочих місць, поповненні валютних запасів держави, підвищенні її конкурент- ного статусу на міжнародній арені. Інтенсивна транскордонна співпраця України, Румунії та Рес- публіки Молдова сприятиме стабільному соціально-економіч­ного розвитку прикордонних територій; заохочуватиме подальшу спів- працю для подолання спільних проблем, в таких сферах, як навколишнє середовище, охорона здоров’я, запобігання та бо­ ротьба з організованою злочинністю; забезпечуватиме ефективні та безпечні кордони; сприятиме міжлюдським контактам у фор­ маті «від людини до людини». Список використаних джерел та літератури 1. Внутрішній туризм в Україні: окремі аспекти / Інститут туризму Фе­ дерації профспілок України. – К., 2002. – 162 с. 2. Коваленко Ю. О. Провідні напрями співпраці України з міжнарод­ними туристичними установами // Актуальні проблеми міжнародних від­носин: Зб. наук. праць. – Вип. 51. – Ч. II. – К.: Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Інститут міжнародних відносин. – 2005. – С. 127–130. 3. Козловський Є. Організаційно-правові засади управління туристич- ною галуззю // Вісн. НАДУ. – 2005. – № 1. – С. 400–406. 4. Костина (Антонюк) К. В. Сучасні тенденції розвитку міжнародних туристичних ринків // Вісник Донецького державного університету економіки і торгівлі. – 2006. – № 4(32). – С. 148–157. – 0,62 д. а. 5. http://www.susidstvo.od.ua Iaroslav Kyrpuşko, Aliona Dymciuk COOPERAREA TRANSFRONTALIERĂ ÎN DOMENIUL TURISMULUI CA FACTOR AL COMUNICAŢIILOR DE INTEGRARE Modificгrile relaţiilor economice şi politice, оn urma schimbгrilor calitative şi cantitative ale structurii UE au o influentг nemijlocitг asupra formгrii unui nou sistem de relaţii оntre regiuni, inclusiv – оntre regiunile de frontierг ale Ucrainei şi noii membri ai UE. Noul Instrument de Vecinгtate şi Parteneriat (ENPI) este menit pentru finanţarea activitгţilor de colaborare transfrontalierг pe ambele parţi ale graniţei externe a Uniunii Europene extinse, inclusiv – direcţiei Romвnia – Ucraina – Republica Moldova. Una din prioritгţile acestui program este acordarea sprijinului оn realizarea potenţialului turistic al regiunii. Оn ultimul timp Ucraina şi Romвnia au fгcut paşi importanţi оn direcţia dezvoltгrii de mai departe a relaţiilor de bunг vecinгtate – Programului de vecinгtate «Romвnia – Ucraina». Ţinвnd cont de posibilitгţile promovгrii produsului turistic naţional la nivel european, dezvoltarea colaborгrii cu Uniunea Europeanг necesitг o atenţie mai mare. Colaborarea оntre organizaţiile neguvernamentale şi cele de stat, iniţiatг de Uniunea Europeanг şi Centrul Bucovinean pentru Reconstrucţie şi Dezvoltare, оn cadrul realizгrii proiectului de colaborare transfrontalierг, este o formг nouг şi unicг de parteneriat оn domeniul turistic. Din punctul nostru de vedere, la baza produselor turistice istorico-culturale care sunt create pentru ziua de astгzi şi perspectivг, poate sta o nouг concepţie a istoriei şi civilizaţiei. Un domeniu de perspectivг a colaborгrii turistice internaţionale pentru deceniul apropiat este crearea dinamicг, оn Ucraina, a diverselor organizaţii turistice neguvernamentale, alinierea lor la comunitгţile mondiale, organizaţiile şi asociaţiile de divers profil. 471 Yaroslav Kirpushko, Alena Dimchuk TRANSFRONTAL COLLABORATION IN SPHERE OF TOURISM AS FACTOR OF INTEGRATION COMMUNICATIONS The change of character of economic, political relations as a result of high- quality and quantitative changes in the structure of the EU has a direct influence on forming of the new system of relations between regions, in particular, by the boundary regions of Ukraine and regions of new member countries of the EU. New European Neighbourhood and Partnership Instrument (EINP) is intended for financing of measures on a cross-border cooperation for both sides of external border of the extended EU, in particular, such its direction as Romania, Ukraine and Republic of Moldova. One of priorities of this program is assistance in realization of tourist potential of the region. Ukraine and Romania have lately undertaken quite a big steps on the way of subsequent development of their neighborliness – Neighbourhood Program «Romania – Ukraine». It is needed to take more attention for development of collaboration with European Union, taking into account possibilities of advancement of national tourist product at the European market. The newest and unique form of partnership in the tourist sphere is a collaboration of public and state organizations that was initiated by the European Union and Bukovinian Center for Development and Reconstruction within the framework of realization of the cross-border cooperation project. In basis of historical and cultural tourist products which are created presently and on a prospect, in our opinion, new conception of historical civilization border would be stopped up. The perspective direction of international tourist cooperation development to the nearest decade is active creation in Ukraine of various non-state public tourist organizations, their including in world associations, international organizations and associations of different direction. 472 Список авторів Балинський Андрій Валентинович – доктор економічних наук, доцент кафедри фінансів та бухгалтерського обліку Бель­ цького державного університету імені Алексу Руссу. Сфера наукових інтересів: міжнародне регіональне економічне спів­ робітництво, економічне прогнозування, планування регіо­ наль­ного розвитку, бізнес-планування, фінанси та банківська діяльність, маркетинг. Боднарюк Богдан Михайлович – кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чер­ нівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Брі Мірчо – доктор наук, викладач факультету міжнародних відносин та європейських досліджень університету Орадя, член Інституту єврорегіональних досліджень, завідувач кафедри між­ народних відносин та європейських досліджень. Дипломований в галузі історії, географії, соціології, має докторський ступінь з історії. Сфера наукових інтересів: соціальна історія, історична демографія, історія міжнародних відносин, соціологія релігії, культурологічна антропологія, єврорегіоналізм та питання кордонів. Автор 5 робіт та більше 30 статей і досліджень в цій сфері. E-mail:

Бурдельний Євген Миколайович – магістр політичних наук, заступник директора управління зовнішніх зв’язків Парламенту Республіки Молдова. Сфера наукових інтересів: міжнародна тру- дова міграція, міжнародна міграція в контексті розширення ЄС, різні аспекти європейської інтеграції, розвиток парламентської дипломатії. Бурдяк Віра Іванівна – доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Досліджує соціально-політичні, правові та духовні проблеми суспільного розвитку, зокрема специфіку політичних трансформаційних змін, становлення політичних еліт, проблеми розвитку турецької етнічної спільноти Болгарії та зв’язок країни з глобальними між­ народними організаціями. Автор більше 100 наукових публікацій. E-mail:

473 Веренько Василь Іларійович – аспірант кафедри політоло­ гії та державного управління Чернівецького національного уні­ верситету імені Юрія Федьковича. E-mail:

Гаврада Ігор Остапович – кандидат політичних наук, аси­с­ тент кафедри політології та державного управління Черні­­­­­вець­ кого національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: медійний простір сучасної України, держав­­­ на інформаційна політика, маніпулятивні медійні технології. E-mail:

Гакман Сергій Михайлович – кандидат історичних на­ ук, заступник директора – начальник науково-дослідного від­ ділу Чернівецького регіонального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників державних органів, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій; доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федькови- ча. Член Робочої Комісії Єврорегіону “Верхній Прут” з питань нау- ки, освіти, культури, охорони здоров’я, молоді і спорту. Координа- тор Чернівецького об’єднання неурядових організацій Єврорегіону “Верхній Прут”. Вчений секретар, член координаційної ради Буко- винського політологічного центру. Автор більше 70 наукових праць. Сфера наукових інтересів: міжнародні відносини ХХ століття, етнонаціональна політика, міграційні процеси, проблеми притул- ку та біженців, транскордонне співробітництво, конфліктологія. E-mail:

Димчук Олена Василівна – аспірантка Київського тор­ говельно-економічного університету, проектний менеджер Бу- ковинського центру реконструкції і розвитку. Сфера наукових інтересів: ринок туристичних послуг України, транскордонне співробітництво, розробка та аналіз інвестиційних проектів, во- допостачання та водовідведення, раціональне природокористу- вання. E-mail:

Дроздова Галина Валентинівна – кандидат історичних наук, заступник Голови Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з інформації. Докторант Одеського національ­ ного університету імені І. І. Мечникова. Єфтемій Володимир Борисович – магістрант кафедри політології та державного управління Чернівецького національ- 474 ного університету імені Юрія Федьковича. E-mail: ieftemii@ rambler.ru Іваць Оксана Михайлівна – здобувач кафедри соціології та соціальної роботи Ужгородського національного університету, Е-mail:

Кирпушко Ярослав Васильович – кандидат географічних наук, директор Буковинського центру реконструкції і розвит- ку. Сфера наукових інтересів: раціональне природокористу- вання, розвиток АПК, фінансові ринки, туризм, транскордонне співробітництво. E-mail:

Король Олександр Дмитрович – кандидат географічних наук, доцент кафедри географії та менеджменту туризму Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера на­ укових інтересів: менеджмент та маркетинг туристичної інду­ стрії, екскурсознавство. E-mail:

Круглашов Анатолій Миколайович – доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління, директор Центру європейських та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, координатор (голова) Буковинського політологічного центру. Сфера наукових інтересів: європейська інтеграція, історія та теорія політичної думки, зокрема історія української та російської політичної думки, посткомуністичні трансформації, етнополітика. E-mail:

;

Лисюк Анатолій Іванович – кандидат філософських наук, доцент кафедри політології і соціології Брестського державного університету імені О. С. Пушкіна. Докторант кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера наукових інтересів: проблеми політичного лідерства на пострадянському просторі. Макар Юрій Іванович – доктор історичних наук, профе- сор, завідувач кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. E-mail:

Макух Владлен Володимирович – кандидат політичних наук, науковий співробітник Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень. 475 Мошняга Валерій Георгійович – Молдовський держав- ний університет, факультет міжнародних відносин, політичних і адміністративних наук, доктор-габілітат політичних наук, про- фесор, завідувач кафедри політології і громадського виховання, заслужений діяч науки Республіки Молдова «Om Emerit». Сфера наукових інтересів: міграції, політичні партії і партійні систе­ми, ев- ропейська інтеграція, публічна адміністрація. Е-mail: mosneaga@ hotmail.com,

,

Неделя Олександр – професор Університету імені Штефана Великого, Сучава. Нечаєва-Юрійчук Наталія Вікторівна – кандидат історич­ них наук, в. о. доцента кафедри гуманітарних дисциплін Буковинської державної фінансової академії, член Буковинсько- го політологічного центру. Сфера наукових інтересів: політична історія Європи ХХ ст., “заморожені конфлікти” на пострадян­ ському просторі, місце та роль Росії в сучасному світі. E-mail:

Остапець Юрій Олександрович – кандидат політичних наук, доцент кафедри політології, декан факультету суспільних наук Ужго- родського національного університету. Сфера наукових інтересів: політичні партії і партійні системи, електоральні процеси. Паліхович Сергій Іванович – здобувач кафедри політології і громадського виховання факультету міжнародних відносин, політичних і адміністративних наук Молдовського державного університету. Сфера наукових інтересів: публічна адміністрація. Е-mail:

. Пелін Олександр Володимирович – кандидат філософських наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи Ужгород­ ського національного університету. Е-mail:

Петров Віктор Олександрович – перший секретар Посоль- ства України в Румунії. Сфера наукових інтересів: політика Румунії в Чорноморському регіоні, безпекові аспекти енергетичної політики Румунії, євроінтеграційна політика Румунії. Петрова Ірина Вікторівна – кандидат політичних наук. Сфе- ра наукових інтересів: етнополітичні конфлікти в сучасному світі, зокрема придністровсько-молдовський конфлікт. E-mail:

476 Рендюк Теофіл Георгійович – кандидат історичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посланник, Посольство України в Румунії. Ротар Наталія Юріївна – доктор політичних наук, професор кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера на­ укових інтересів: сучасний політичний процес в Україні, пробле- ми трансформації політичної культури українського суспільства, участь населення України в політичних процесах періоду посткомуністичних трансформацій. E-mail:

Сурніна-Далекорей Ольга – аспірант кафедри політології Ужгородського національного університету. Ткачов Костянтин Євгенович – магістр політичних на­ ук (спеціальність – Європейські дослідження), випускник магі­ стратури «Європейські дослідження», Європейський гуманітар­ ний університет, Вільнюс, Литва. Сфера наукових інтересів: зовнішня політика ЄС, міжнародні відносини, етнополітичні конфлікти в Європі. Е-mail:

Теоса Валентина – доктор політичних наук, кафедра міжнародних зв’язків Молдовського державного університету. Токар Маріан Юрійович – кандидат історичних наук, доцент кафедри політології Ужгородського національного університету. Сфера наукових інтересів: політико-партійне життя західно- українських земель в ХХ – на початку ХХІ століття, характер владних відносин в умовах різних політичних режимів, політична регіоналістика. Е-mail:

Хорга Іоанн – голова “Jean Monnet” на кафедрі єврорегіональ­ них досліджень і директор Інституту єврорегіональних дослі­ джень Орадя – Дебрецен. Член наукового комітету європейської магістерської програми “Будуємо Європу” в університеті Сієна та “Specialistes en problemes politiques, juridiques de l’Europe Centrale” в університеті Рейму. Секретар Асоціації університетів Карпат­ ського регіону. Редактор “Eurolime”. Нині цікавиться проблемами кордонів, транскордонного співробітництва, регіонального роз- витку, роль медіа та релігії у формуванні європейської свідомості. E-mail:

Шіпош Сорін – професор факультету історії, географії та міжнародних відносин університету Орадя, де викладає 477 середньовічну історію Румунії, історію Трансільванії, відтворення образу румунського суспільства в згадках іноземців, регіональну антропологію. Науковий доробок складається з десяти публікацій та монографій, виданих самостійно або в співавторстві, 70 рецензій та статей у вітчизняних та іноземних журналах. Голов- ний редактор щоденної газети “Crisana antiqua et mediaevalia”, секретар редакційної колегії щоденної газети “Eurolimes” та ре- дактор “Munţii Apuseni”. Юрійчук Євгенія Петрівна – кандидат історичних наук, до- цент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Сфера на­ укових інтересів: правові проблеми становлення радянської влади в Україні, питання української державності в ХХ столітті, сучасні політичні процеси в країнах СНД, питання реалізації прав люди- ни та проблеми легітимності політичної влади. E-mail: britska@ mail.ru Яценюк Фадей Степанович – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. 478 Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Канадський інститут українських студій Буковинський політологічний центр Чернівецька обласна державна адміністрація Чернівецька обласна рада Чернівецька міська рада Фонд ім. Фрідріха Еберта УКРАЇНА – РУМУНІЯ – МОЛДОВА: ІСТОРИЧНІ, ПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМИН У КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПРОЦЕСІВ Збірник наукових праць Том ІІІ Науковий редактор А. М. Круглашов Заступник наукового редактора В. І. Бурдяк Технічний редактор І. О. Гаврада Перекладачі Т. Г. Андрієш, В. В. Богатирець, С. В. Кіршенблат Редактор Микола Максимець Коректор Людмила Корчева Комп’ютерна верстка Світлани Жукової Підписано до друку 30.07.2009. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 27,9. Обл.-вид. арк. 29,6. Наклад 500 прим. Вид. № 214. Зам. № 509. Верстка, редагування та друк видавничого дому «Букрек»