Роберт Луїс Стівенсон — Вікіпедія

Ро́берт Луїс Сті́венсон (також іноді Роберт Лу́їс Белфо́р Стівенсон; англ. Robert Louis Balfour Stevenson; 13 листопада 1850, Единбург — 3 грудня 1894, Апіа, Самоа) — шотландський письменник, есеїст, поет і мандрівник. Здобув світову славу завдяки роману «Острів скарбів», який є класичним зразком пригодницької літератури, а також романам «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» (1886) та «Викрадений^[en]» (1886). Автор збірки віршів «Дитячий сад віршів^[en]» (1885) та численних оповідань. Автор історичних романів («Чорна стріла», «Принц Отто^[en]» тощо), психологічних повістей тощо.

Стівенсон народився в Единбурзі, там же здобув освіту. Більшу частину свого життя він страждав від серйозних бронхіальних захворювань, але, попри слабке здоров'я, встиг написати багато творів й активно подорожував. У молодості обертався в літературних колах Лондона; його підтримували письменники й літературні критики Сідні Колвін^[en], Ендрю Ленг^[en], Едмунд Госс^[en][13], Леслі Стівен^[en] та Вільям Ернст Генлі^[en] (останній, імовірно, став прототипом Джона Сільвера в романі «Острові скарбів»).

У 1890 році Стівенсон оселився на Самоа; там його почав непокоїти дедалі більший вплив європейської та американської культури на острови Південних морів, через що тематика його творчості змінилася: від романтики й пригод він перейшов до більш похмурого реалізму.

У 1894 році Стівенсон у віці 44 років помер від інсульту у своєму будинку на острові^[14]. Він став знаменитістю ще за життя, але після смерті мав неоднозначну репутацію серед критиків, хоча нині його твори користуються загальним визнанням. У 2018 році посів 26-те місце серед найбільш перекладаних авторів світу^[15].

Роберт Луїс Стівенсон народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі за адресою Говард-плейс, 8, Единбург, Шотландія, у родині Томаса Стівенсона (1818—1887), провідного інженера, будівельника маяків і портів, та його дружини Маргарет Ізабелли (уродженої Балфур, 1829—1897). Роберт був єдиною дитиною в сім'ї. При народженні був охрещений як Роберт Льюїс Балфур Стівенсон (Robert Lewis Balfour Stevenson).

Приблизно у віці 18 років він змінив написання імені Lewis на Louis (в українській мові ця зміна спричинює розбіжність у написанні — Льюїс^[16][17] або Луїс^[18], іноді Люїс^[19]). Фахівець із творчості Стівенсона Ернест Джеймс Мехью (Ernest James Mehew)^[20] у своїй статті про Роберта Луїса Стівенсона для Національного біографічного словника (2004) вказує, що написання Lewis Стівенсон змінив через те, що його батько дуже не любив іншу людину з таким ім'ям, причому зміна написання не супроводжувалася зміною вимови^[21]. У 1873 році Стівенсон відмовився від прізвища Балфур.

Традиційною справою родини Стівенсонів було проєктування маяків. Дід Роберта, якого теж звали Роберт Стівенсон^[en], був інженером-будівельником, а брати Томаса (дядьки Роберта) Алан^[en] і Девід^[en], теж працювали в цій галузі. Дід Томаса по материнській лінії Томас Сміт^[en] також займався цією професією. Однак родина матері Роберта належала до джентрі, а її родовід сягав Олександра Балфура (Alexander Balfour), який у XV столітті володів землями Інчрі у Файфі^[22]. Батько його матері, Льюїс Балфур^[en] (1777—1860), був пастором Церкви Шотландії в сусідньому Колінтоні^[en][23] (нині це передмістя Единбурга), а серед її братів і сестер були лікар Джордж Вільям Балфур^[en] і морський інженер Джеймс Балфур^[en].

Більшу частину дитячих канікул маленький Стівенсон проводив у будинку свого діда по материнській лінії. Пізніше він писав^[24]:

Тепер я часто замислююся, що саме я вспадкував від цього старого пастора. Мушу припустити, що він любив проповідувати, та і я теж, хоча ні про нього, ні про мене ніколи не казали, що ми любили їх слухати.

Дід Роберта Льюїс Балфур і його мати були схильні до легеневих захворювань, тому для зміцнення здоров'я їм часто доводилося переїжджати в тепліші кліматичні умови. Від них Стівенсон успадкував схильність до кашлю й лихоманки; у 1851 році, після переїзду родини до вологого й прохолодного будинку за адресою 1 Inverleith Terrace^[25], вона посилилася. Коли Стівенсону виповнилося шість років, родина знову переїхала до сонячнішого будинку за адресою 17 Heriot Row, але схильність до сильних захворювань узимку супроводжувала його аж до 11-річного віку.

Хвороби постійно супроводжували Роберта аж до дорослого життя і зробили його надзвичайно худим. Сучасники вважали, що він хворів на туберкульоз, але нині вважають, що це була бронхоектазія^[26] або саркоїдоз^[27]. Заради здоров'я Стівенсона та його матері сім'я також проводила літо в курортному містечку Брідж-оф-Аллан^[en], у Норт-Бервіку та в Піблзі^[en]. Вважається, що «Печера Стівенсона» в Брідж-оф-Аллан стала прообразом печерного житла Бена Ганна, персонажа роману Стівенсона 1883 року «Острів скарбів»^[28].

Обидва батьки Стівенсона були ревними пресвітеріанами, але суворе дотримання кальвіністських принципів у родині не практикували. Набагато релігійнішою була няня Стівенсона Елісон Каннінгем (Alison Cunningham), яку в родині називали Каммі^[30][31]. Хоча вона була глибоко відданою та вірною родині Стівенсонів і дуже любила маленького Роберта^[32], притаманне їй поєднання кальвінізму й народних вірувань стало для нього першим яскравим проявом релігійних почуттів і джерелом перших кошмарів. Елісон ніжно доглядала за ним під час хвороб, читаючи йому твори Джона Баньяна та Біблію і розповідаючи казки про ковенантерів. Пізніше Стівенсон згадував цей час у вірші «Країна ковдр» (The Land of Counterpane)^[33] у збірці «Дитячий сад віршів^[en]» (1885), присвятивши книгу своїй няні^[34].

Стівенсон мав незвичну зовнішність і був ексцентричним, і коли його у віці 6 років віддали до найближчої школи, йому було важко там адаптуватися. Ця проблема повторилася у 11 років, коли він перейшов до Единбурзької академії^[en], але під час літніх канікул у Колінтоні він жив у злагоді зі своїми двоюрідними братами, з якими жваво грав.

Через постійні хвороби він часто пропускав заняття у школі, тому тривалий час його навчали приватні репетитори. Читати він пізно навчився, у 7 або 8 років, але ще до цього він диктував своїй матері та няні придумані ним історії, які він нестримно писав упродовж усього дитинства. Його батько пишався цим захопленням: він також писав історії у вільний час, але його ж власний батько, знайшовши їх, наказав йому: «кинь ці дурниці і займися ділом». Він оплатив друк першої публікації Роберта у віці 16 років під назвою «Повстання в Пентленді: сторінка історії, 1666 рік» (The Pentland Rising: A Page of History, 1666). Це був опис повстання ковенантів, опублікований у 1866 році, до 200-ї річниці цієї події.

У вересні 1857 року, у шестирічному віці, Стівенсон пішов до Школи містера Хендерсона (Mr. Henderson's School) на Індія-стріт в Единбурзі, але через слабке здоров'я пробув там лише кілька тижнів^[35]. Він повернувся туди лише в жовтні 1859 року, уже у восьмирічному віці^[36]. Під час своїх численних пропусків занять він навчався з приватними репетиторами.

У жовтні 1861 року, у віці десяти років, він пішов до Единбурзької академії^[en], незалежної школи для хлопчиків, і навчався там із перервами протягом приблизно 15 місяців^[37]. Восени 1863 року він провів один семестр в англійській школі-інтернаті у Спрінг-Гроув в Айзелворті^[en] в Міддлсексі (нині це міська територія Західного Лондона^[en]). У жовтні 1864 року, коли його здоров'я поліпшилося, 13-річного Стівенсона відправили до приватної школи Роберта Томсона на Фредерік-стріт в Единбурзі, у якій він навчався аж до вступу до університету^[38].

У листопаді 1867 року Стівенсон вступив на інженерний факультет Единбурзького університету^[39]. Він від самого початку він не виявляв особливого ентузіазму до навчання, а натомість присвячував багато сил тому, щоб уникати лекцій. Важливим аспектом цього етапу життя Стівенсона стала дружба, яку він зав'язав з іншими студентами в дискусійному клубі під назвою «Споглядальне товариство^[en]» (The Speculative Society) — зокрема, з Чарльзом Бакстером (Charles Baxter), який згодом стане його фінансовим агентом, та професором Флімінгом Дженкіном^[en], у будинку якого влаштовували аматорські вистави (у них брав участь і Стівенсон) і чию біографію він пізніше напише. Імовірно, найважливішою людиною на цьому етапі його життя був двоюрідний брат, Роберт Алан Моубрей Стівенсон^[en] («Боб»)^[40] — жвавий і безтурботний молодий чоловік, який замість сімейної професії вирішив вивчати мистецтво^[41].

У 1867 році родина Стівенсонів уклала договір на оренду котеджу «Свонстон» у селі Свонстон^[en], розташованому біля підніжжя Пентлендських пагорбів^[en], з метою використовувати його як літній будинок для відпочинку. Вони орендували котедж до 1880 року^[42]. У ці роки молодий Роберт Луїс часто відвідував котедж: його приваблювало тихе сільське життя й відчуття віддаленості від цивілізації. Проведений там час, імовірно, справив вплив на його пізніші твори і взагалі на життя, зокрема на любов до природи й необжитих місць. Нині вважають, що цей будинок і його романтичне розташування надихнули Стівенсона на створення кількох творів^[43][44].

Щороку під час університетських канікул Стівенсон влаштовував подорожі й оглядав інженерні споруди своєї родини. Зокрема, у 1868 році він приїхав в Анструтер, а також провів шість тижнів у містечку Вік^[en] в окрузі Кейтнесс, де його родина будувала морську дамбу і маяк. Він повертався до Віка кілька разів протягом свого життя і згадував це місце у своїх подорожніх записах^[45]. Крім того, у 1869 році він супроводжував свого батька під час його офіційної поїздки до маяків на Оркнейських і Шетландських островах, а в 1870-му провів три тижні на острові Еррейд^[en][46][47]. Пізніше ця місцевість стала місцем дії оповідання «Веселі хлопці^[en]» та пригод Девіда Балфура у романі «Викрадений^[en]»^[48].

Робертові подобалося життя мандрівника, але подорожував він не стільки з цікавості до інженерії, скільки через те, що мандрівки постачали багатий матеріал для творчості. Ідея подорожування з батьком йому сподобалася, оскільки подібна подорож Вальтера Скотта з Робертом Стівенсоном надихнула того на написання роману «Пірат^[en]» (1822).

У квітні 1871 року Стівенсон повідомив батька про своє рішення присвятити себе літературі. Хоча старший Стівенсон, вочевидь, був розчарований, це не стало для нього сюрпризом, і мати Стівенсона повідомила, що той «чудово змирився» з вибором сина. Щоб забезпечити певну фінансову стабільність, родичі погодилися на компромісному рішенні: Роберт може відмовитися від вивчення інженерії, але повинен вивчати право, у тому ж Единбурзькому університеті, а потім отримати дозвіл на адвокатську діяльність^[en] у Шотландії. Про свою відмову продовжувати сімейну справу Стівенсон розмірковує у збірці віршів Underwoods, виданій у 1887 році^[49].

Обґрунтовуючи свою відмову від традиційної професії своєї родини, Стівенсон у 1877 році опублікував твір «Захист ледарів» (An Apology for Idlers)^[50]. У ньому він писав:

Саме зараз, коли кожен змушений, під загрозою заочного вироку за порушення респектабельності, обрати якусь прибуткову професію й працювати в ній майже з ентузіазмом, вигук з боку протилежної сторони — тих, хто задоволений, маючи достатньо, і воліє тим часом спостерігати та насолоджуватися, — має в собі дещо від бравади та хвастощів. <…> Щаслива людина — це знахідка, краща за п'ятифунтову банкноту. Вона — справжній осередок доброзичливості, що випромінює світло та практичним підтвердженням великої теореми про придатність життя до життя. <…> Вона на практиці демонструє велику Теорему про життєздатність життя. Отже, якщо людина не може бути щасливою, не залишаючись бездіяльною, вона повинна залишатися бездіяльною^[51].

Стівенсон відходив від традицій свого виховання і в інших аспектах. Його манера вдягатися стала більш богемною; він і раніше носив довге волосся, але тепер почав одягати вельветові жакети і рідко приходив на вечірки у традиційному вечірньому вбранні^[52]. Оскільки батьки обмежували його у грошах, він відвідував дешеві паби й борделі. Однак ще важливішою була внутрішня зміна: він почав відкидати християнство і проголосив себе атеїстом^[53].

Стівенсон багато читав, і під впливом прочитаного відкинув суворі доктрини кальвіністського християнства, які палко сповідував його батько. Розбіжності в поглядах на релігію стали основною причиною гострого внутрішньосімейного конфлікту. Листи Стівенсона свідчать про гострі суперечки між ним і його батьком, а також про його біль через те, що його світогляд завдавав страждань батькам. Хоча він відкинув релігійні догмати (зокрема, віру в безсмертя душі), його виховували в пресвітеріанському оточенні, яке справило на нього великий вплив. Стівенсона завжди цікавили моральні принципи, якими людина повинна керуватися у своїх рішеннях.

У січні 1873 року, коли Робертові було 22 роки, його батько натрапив на статут клубу LJR (Liberty, Justice, Reverence  — «Свобода, справедливість, шанування»), членами якого були Стівенсон і його двоюрідний брат Боб. Статус починався так: «Забудьте про все, чого навчили нас батьки». Розпитуючи сина про його переконання, батько зрозумів: Роберт більше не вірить у Бога і втомився удавати із себе того, ким він не був: «Чи маю я перетворити все своє життя на брехню?». Батько зізнався, що ця новина його розбила: «Ти перетворив все моє життя на провал». Мати Роберта назвала це одкровення «найтяжчим горем», яке її спіткало. Пізніше Роберт писав своєму другові Чарльзу Бакстеру^[54]:

О Господи, як же це приємно — просто взяти й змарнувати щастя (ймовірно) єдиних двох людей у світі, яким ти хоч трохи не байдужий.

Утім, здається, що заперечення Стівенсоном віри своїх батьків не переросло в довічний атеїзм чи агностицизм. У примирливому листі до батька, датованому лютим 1878 року, 27-річний Стівенсон писав^[55]:

Християнство — це, серед іншого, дуже мудре, благородне й дивне вчення про життя… Розумієте, я ставлюся до нього як до вчення про життя і як до мудрості для цього світу… У мене добре серце і я вірю в себе, у своїх ближніх та в Бога, що створив нас усіх… У Біблії є чудовий текст, не знаю де саме, — про те, що все сприяє на благо тим, хто любить Господа. Яким би дивним це вам не здавалося, усе так чи інакше наближало мене до того, яким, на мою думку, ви самі хотіли б мене бачити. Це справді дивний світ, але для тих, хто прагне його знайти, Бог явлений відкрито.

Відвідувати церкву в Шотландії Стівенсон так і не повернувся, але в останні роки свого життя, уже на Самоа, викладав у недільній школі, а також писав і проголошував молитви, які були опубліковані посмертно^[57]. Проте в 1888 році, ще до початку подорожі, унаслідок якої він опинився на Самоа, журнал Scribner's Magazine^[en] опублікував твір Pulvis et Umbra^[58] (назва походить від рядка з твору Горація: «Ми — лише пил і тінь»)^[59]. У цьому есе Стівенсон висловлює таку думку^[60]:

Наші релігії та моральні настанови підігнані, щоб лестити нам, аж поки вони не стали безсильними й сентиментальними, і лише догоджають і послаблюють. <…> Рід людський давніший за десять заповідей; а кістки та кругообіги Космосу, у суглобах якого ми лише мох та грибки, — ще давніші.

Один із критиків, намагаючись узгодити ці суперечливі духовні погляди Стівенсона, висловив думку, що автора цікавила лише мова релігії і що він прагнув

…викликати почуття трепету й натхнення, пов'язані з глибокою духовністю та великою літературною красою [[[Біблія короля Якова|Біблії короля Якова]]]^[61].

Поворотним моментом у житті Стівенсона стало літо 1873 року, проведене в Кокфілд^[en], графство Саффолк, у резиденції професора Черчилля Бабінгтона^[en], дружина якого, Мод, була двоюрідною сестрою Стівенсона. Там 23-річний Стівенсон зустрів двох людей, які стали для нього дуже важливими: міс Френсіс Джейн Сітвелл (Фанні) та Сідні Колвін^[en]. Сітвелл у той момент була розлученою 34-річною жінкою, яка виховувала сина. Вона викликала прихильність до себе в багатьох, хто її зустрічав, зокрема Колвіна, і врешті-решт, у в 1901 році, він із нею одружився. Стівенсон також відчував до неї симпатію: протягом двох років вони вели тепле листування, у якому його ролі змінювалися від залицяльника до сина (він називав її «Мадонна»). Колвін став літературним радником Стівенсона, а після його смерті був першим редактором його листів. Він розмістив перший оплачений матеріал Стівенсона в журналі The Portfolio^[en] — есе під назвою «Дороги» (Roads), опубліковане під псевдонімом L. S. Stoneven^[62].

Невдовзі Стівенсон поринув у лондонське літературне життя і познайомився з багатьма його представниками, зокрема з Ендрю Ленгом^[en], Едмундом Госсом^[en] та Леслі Стівеном^[en], редактором журналу Cornhill Magazine^[en], якого зацікавили твори Стівенсона. Одного разу Стівен запросив Стівенсона відвідати в Единбурзькій лікарні^[en] пацієнта на ім'я Вільям Ернст Генлі^[en] — енергійного й балакучого поета з дерев'яним протезом замість ноги. Згодом Генлі став близьким другом Стівенсона, а час від часу навіть його літературним співпрацівником, аж поки в 1888 році їхню дружбу не припинила сварка. Генлі часто вважають прообразом пірата Джона Сільвера у романі Стівенсона «Острів скарбів»^[63].

У листопаді 1873 року, страждаючи від нервового виснаження та зіткнувшись із загрозою розвитку захворювання легенів, Стівенсон за рекомендацією лікарів приїхав до містечка Ментона на Французькій Рив'єрі. Там йому дійсно стало легше; у квітні 1874 року він повернувся й присвятив себе навчанню, але потім ще кілька разів повертався до Франції. Він здійснював часті й тривалі поїздки в околиці лісу Фонтенбло, зупиняючись у Барбізоні, Грез-сюр-Луені та Немурі і стаючи членом тамтешніх поселень художніків. Він також їздив до Парижа, де відвідував галереї та театри. У Франції він завжди почувався як вдома; він вільно володів французькою мовою та любив французьку літературу^[64].

14 липня 1875 року, у 24-річному віці, Стівенсон склав випускний іспит із права, а через два дні був прийнятий до Шотландської колегії адвокатів і отримав дозвіл на адвокатську діяльність^[en] у Шотландії^[65]. Його батько навіть повісив на будинку на Геріот-Роу мідну табличку з написом «Р. Л. Стівенсон, адвокат». Знання юриспруденції відбилося у творах Стівенсона, але юридичною практикою він ніколи не займався: усю свою енергію він витрачав на подорожі та письменництво.

Однією з мандрівок, які здійснив Стівенсон, була подорож на каное по Бельгії та Франції із сером Волтером Сімпсоном^[66], його другом по "Споглядальне товариство^[en], частим супутником у подорожах та автором книги «Мистецтво гольфу» (1887)^[67]. Ця подорож стала основою його першої книги про подорожі «По внутрішніх водах^[en]» (1878)^[68]. Поєднання описового стилю та дещо сором'язливих особистих спостережень у цій книзі отримало схвальні відгуки читачів.

У вересні 1876 року, подорожуючи на каное з Волтером Сімпсоном, Стівенсон опинився у Грез-сюр-Луені, де познайомився з Фанні Ван де Гріфт Осборн^[en] (1840—1914).

Фанні народилася у США, в Індіанаполісі, у 17 років вступила в шлюб і переїхала до Невади, до чоловіка Семюеля після його участі в Громадянській війні. В шлюбі народила троє дітей — Ізобель Осборн^[en] («Белль»), Ллойд^[en] та Гарві (який помер у 1875 році). Шлюб не був щасливим: через зради чоловіка він постійно перебував на межі розпаду. У 1875 році Фанні вивезла дітей до Франції, де разом з Ізобель почала вивчати мистецтво^[69]. На момент, коли Стівенсон познайомився з Фанні, вона вже була визнаною авторкою коротких оповідань для журналів.

Невдовзі після цієї першої зустрічі Стівенсон повернувся до Британії, але, судячи з усього, Фанні запала йому в душу. Свої почуття він описав в есе «Про закоханість» (On falling in love) для журналу Cornhill Magazine^[en][70]. На початку 1877 року вони знову зустрілися і стали коханцями. Більшу частину наступного року Стівенсон провів з нею та її дітьми у Франції. У серпні 1878 року вона повернулася до Сан-Франциско, а Стівенсон залишився в Європі. Він здійснив свою знамениту пішу подорож з осликом через Севенни, яка згодом лягла в основу книги «Мандрівки з осликом у Севеннах^[en]» (1879)^[71].

У серпні 1879 року Стівенсон, не порадившись із батьками та попри заперечення друзів, вирушив у ризиковану подорож до Каліфорнії, до Фанні. Він купив квиток другого класу на пароплав «Девонія»^[72] — частково щоб заощадити гроші, а частково щоб дізнатися, як подорожують інші, та заради пригодницького духу. Далі він перетнув Північну Америку від Нью-Йорка до Каліфорнії на жахливому емігрантському поїзді. Пізніше він написав про цей досвід у книзі «Емігрант-аматор^[en]»^[73]. Це був хороший досвід для його письменницької діяльності, але подорож підірвала його здоров'я.

У Монтерей, Каліфорнія, Стівенсон прибув, уже перебуваючи на межі смерті, але місцеві фермери його виходили, і він повністю одужав. Деякий час він проживав у готелі French Hotel, розташованому за адресою 530 Houston Street (нині в цій будівлі розташовується музей Роберта Стівенсона Robert Louis Stevenson House^[en])^[74]. Живучи в ньому, Стівенсон часто обідав у борг у сусідньому ресторані, яким керував француз на ім'я Жюль Сімоно (Jules Simoneau); нині на місці, на якому він стояв, розташована площа Сімоно Плаза. Стівенсон був рішуче налаштований жити за рахунок власних коштів і наполегливо працював над своїми творами, напівголодуючи, щоб заощадити гроші. Кілька років по тому він відправив Сімоно примірник свого роману «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом» (1886) із присвятою, у якій зазначив, що якби Роберт Луїс Стівенсон коли-небудь забув Жюля Сімоно, це була б ще дивніша історія^[75]. Перебуваючи в Монтереї, Стівенсон написав проникливу статтю про «стару тихоокеанську столицю».

До грудня 1879 року Стівенсон відновив здоров'я настільки, що наважився поїхати далі, до Сан-Франциско. Там, намагаючись забезпечувати себе за рахунок письменницької діяльності, він перебував у стані боротьби із самим собою^[76]:

Жодна душа ніколи не розповідає мені НОВИН про людей чи події; усі пишуть мені проповіді; це добре для мене, але навряд чи це необхідний харч для людини, яка живе зовсім сама на сорок п'ять центів на день, а іноді й менше, маючи безліч важкої роботи та багато тяжких думок.

До кінця зими його здоров'я знову погіршилося, і він опинився на межі смерті. Фанні на той час оформила розлучення зі своїм попереднім чоловіком і одужала від власної хвороби, тож вона приїхала до Стівенсона і доглядала його, доки він не одужав. Пізніше він писав про цей час^[77]:

Це був дивний, жалюгідний період мого життя; і за всіма законами він мав би призвести до моєї смерті; але через деякий час мій дух знову піднявся в божественному запалі й відтоді з великою енергією та успіхом штовхає й підганяє моє нікчемне тіло вперед.

Батько Стівенсона, дізнавшись про стан сина, відправив надіслав йому телеграмою гроші, щоб допомогти йому пережити цей період. У травні 1880 року Роберт і Фанні одружилися; їй було 40, йому — 29. Про одруження Роберт писав^[78]:

Коли я одружувався, мене не цікавило моє щастя; це був свого роду шлюб «на межі смерті»; і якщо я зараз тут, то це завдяки турботі тієї жінки, яка одружилася зі мною, коли я являв собою лише купу кашлю й кісток, схожу радше на символ смертності, ніж на нареченого.

Зі своєю дружиною та її сином Ллойдом Стівенсон помандрував на північ від Сан-Франциско до долини Напа. Літній медовий місяць подружжя провело в покинутому гірничому таборі на горі Сент-Гелена^[en] (нині це Державний парк імені Роберта Луїса Стівенсона^[en]). Цей досвід він пізніше описав у книзі «Скватери Сільверадо^[en]» (1883)^[79].

Стівенсон познайомився з Чарльзом Ворреном Стоддардом^[en], співредактором журналу Overland Monthly^[en] та автором збірки есе «Ідилії Південного моря» (South-Sea Idyls)^[80]. Той закликав Стівенсона зробити подорож у Південну частину Тихого океану — багато років по тому він ще повернеться до цієї ідеї.

У серпні 1880 року Стівенсон разом із Фанні та Ллойдом відплив із Нью-Йорка до Великої Британії. На причалі в Ліверпулі їх зустріли батьки Стівенсона та його друг Сідні Колвін, які раділи його поверненню додому. Поступово його дружині завдяки своєму шарму й дотепності вдалося владнати суперечки між батьком і сином та стати частиною його родини.

Стівенсони жили, постійно переміщаючись між Шотландією й континентальною Європою, і провели дві зими в Давосі. У 1884 році вони врешті-решт оселилися у Вестборні^[en] — англійському містечку на південному узбережжі Борнмута. Стівенсон переїхав туди заради того, щоб дихати морським повітрям^[81]. Сім'я жила в будинку, який Стівенсон називав «Скеррівор», — на честь шотландського маяка^[en], який побудував його дядько Алан^[82].

З квітня 1885 року 34-річному Стівенсону склав компанію романіст Генрі Джеймс. Вони вже зустрічалися в Лондоні раніше і незадовго до цього обмінювалися думками в журнальних статтях про «мистецтво художньої літератури», а згодом і в листуванні, висловлюючи захоплення творчістю один одного. Джеймс переїхав до Борнмута, щоб допомагати своїй недієздатній сестрі Алісі, і прийняв запрошення щодня відвідувати Скеррівор для спілкування зі Стівенсонами за обіднім столом^[83].

Через слабке здоров'я Стівенсон здебільшого був прикутий до ліжка; про своє тодішнє життя він казав: «як довгоносик у печиві»^[84]. Утім, саме впродовж трьох років, проведених у Вестборні, він написав більшу частину своїх найпопулярніших творів — «Острів скарбів», «Викраденого», «Химерну пригоду з доктором Джекілом та містером Гайдом» (яка закріпила його широку популярність) та збірки «Дитячий сад віршів» та «Підлісок».

У 1887 році помер Томас Стівенсон, батько Роберта. Відчувши себе вільним, він вирішив дослухатися до порад свого лікаря та спробувати повністю змінити клімат. Разом зі своєю овдовілою матір'ю та родиною Стівенсон вирушив до Колорадо. Але після приземлення в Нью-Йорку вони вирішили провести зиму в Адірондаках, у лікувальному котеджі (нині він називається «Котедж Стівенсона^[en]») у містечку Саранак. Під час надзвичайно холодної зими Стівенсон написав деякі зі своїх найвідоміших есе, зокрема Pulvis et Umbra^[85]. Він також розпочав роботу над романом «Володар Баллантре» і безтурботно планував на наступне літо круїз до південної частини Тихого океану^[86].

У збірці есе «Спогади й портрети^[en]» Стівенсон згадував свої перші письменницькі кроки^[87]:

Щоразу, коли я читав книгу чи уривок, який мені особливо подобався, де щось було сказано або передано дотепно, де стиль вирізнявся явною силою або вдалим колоритом, я мусив одразу сідати й намагатися повторити цю якість. Нічого не виходило, і я це знав; я пробував знову, і знову не виходило — не виходило ніколи; але в цих марних спробах я принаймні набув певний досвід у ритмі, гармонії, побудові та узгодженні частин. У такий спосіб я старанно копіював Газліта, Лема, Вордсворта, сера Томаса Брауна, Дефо, Готорна, Монтеня, Бодлера й Обермана^[en].

У своїх критичних есе про літературу Стівенсон рідко ґрунтовно аналізував стиль і зміст^[88]. У творі A Penny Plain and Two-pence Coloured (1884) він припускає, що його власний підхід багато в чому завдячує перебільшеному й романтичному світу, у якому він опинився ще дитиною як гордий власник Skelt's Juvenile Drama^[89] — іграшкового набору картонних акторів-персонажів для мелодраматичних п'єс^[90]. У A Gossip on Romance (1882)^[91] та A Gossip on a Novel of Dumas's (1887)^[92] він натякає, що розважати — це краще, ніж повчати.

Себе Стівенсон вбачав послідовником традицій сера Вальтера Скотта — оповідача, який вправно переносив своїх читачів далеко від їхнього повсякденного життя й обставин. Його не вабив французький реалізм, оскільки він, на його думку, був схильний до брутальності й потворності. В оповіданні «Носій ліхтаря» (The Lantern-Bearer, 1888) він критикує Еміля Золя за те, що той не намагався віднайти у своїх героях благородство^[93].

В оповіданні «Скромне заперечення» (A Humble Remonstrance, 1884)^[94] Стівенсон заперечує твердження Генрі Джеймса, висловлене тим в оповіданні «Мистецтва прози» (The Art of Fiction, 1884)^[95], що роман конкурує із життям. На думку Стівенсона, жоден роман не здатен навіть сподіватися зрівнятися за складністю із життям: роман просто абстрагується від життя, щоб створити власний гармонійний візерунок^[96]:

Єдиний метод людини — чи то вона розмірковує, чи творить — полягає в тому, щоб напівзакрити очі від сліпучого сяйва та хаосу реальності <…> Життя — річ жахлива, нескінченна, нелогічна, груба й зворушлива; натомість твір мистецтва — охайний, обмжений, самоізольований, раціональний, плавний і вихолощений… Роман — твір мистецтва — існує не завдяки своїй схожості з життям, яка є вимушеною й матеріальною, <…> а завдяки своїй безмірній відмінності від життя, умісній і показовій.

Утім, не зовсім зрозуміло, чи існували реальні підстави для розбіжностей із Джеймсом^[97]. Стівенсон подарував Джеймсові примірник роману «Викрадений», але тому більше подобався овіяний романтикою «Острів скарбів». Стівенсон писав цей твір для хлопчиків і вважав, що ця книга «не потребує ні психологічності, ні вишуканості», але саме їй приписують заслугу у звільненні дитячої літератури від «кайданів вікторіанського дидактизму»^[98].

У студентські роки Стівенсон упродовж короткого часу називав себе «затятим соціалістом». Але вже у 26-річному віці він писав^[99]:

Що ж до мене, то я з певним жалем згадую той час, коли я був соціалістом. <…> Тепер я знаю, що, перетворюючись із роками на консерватора, я проходжу через нормальний цикл змін і рухаюся звичайною орбітою людських думок.

Двоюрідний брат і біограф Роберта Стівенсона сер Грем Балфур^[en] стверджував, що Стівенсон^[100]…

…імовірно, протягом усього життя, якби його змусили голосувати, завжди підтримував би консервативних кандидатів.

У 1866 році 15-річний Стівенсон дійсно проголосував за Бенджаміна Дізраелі, демократа від партії торі^[en] і майбутнього прем'єр-міністра Великої Британії, на посаду лорда-ректора Единбурзького університету^[en] — тобто він був проти явно неліберального суперника, історика Томаса Карлайла^[101], відомого своїми антидемократичними та прорабськими поглядами^[102]. У статті «Післязавтра» (The Day After Tomorrow), опублікованій у The Contemporary Review у квітні 1887 року, Стівенсон висловив таку думку^[103][104]:

Ми всі стаємо соціалістами, навіть не усвідомлюючи цього. <…> Наше законодавство стає дедалі авторитарнішим, набуває благодійного забарвлення, переповнюється новими обов'язками й новими штрафами і породжує цілу зграю інспекторів, які тепер із блокнотами в руках починають затьмарювати обличчя Англії.

Тут Стівенсон посилається на постійне розростання соціального законодавства у Великій Британії після ухвалення першого з ініційованих консерваторами Законів про фабрики^[en] (на підставі яких у 1833 році було засновано професійну Фабричну інспекцію^[en]). Стівенсон застерігав, що цей «вагон нових законів» зумовлює погане майбутнє^[105]:

Така дурна й егоїстична тенденція, мабуть, виявиться непереможною; і якщо соціалізм взагалі є практичним правилом життя, то є всі шанси, що наші онуки ще побачать той день і ще скуштують радощів існування в суспільстві, яке набагато більше нагадує мурашник, ніж будь-яка попередня політична спільнота людей.

Утім, посилаючись на цей нарис, сучасні шанувальники-лібертаріанські оминають той факт, що Стівенсон вказував на необхідність відмовитися від класичних ліберальних вігістських^[en] уявлень про lаissez-faire. Він писав^[106]:

Свобода слугувала нам довгий час, але, можливо, настав час шукати нових кумирів. Як і всі інші принципи, вона з часом виявилася суперечливою. Крім того, вона, як і всі інші чесноти брала свою плату. <…> Багато благ, які ми звикли вважати дарами свободи й спільними для всіх, насправді були благами багатства і черпали свою цінність із бідності нашого ближнього. <…> Щоб свобода була бажаною, вона має включати доброту, мудрість та всі чесноти вільних; але вільна людина, як ми бачили її в дії, була, як і колись, лише господарем багатьох ілотів; а раби й досі погано харчуються, погано одягаються, погано навчаються, погано живуть, з ними поводяться зухвало, а до шахт і майстерень їх жене батіг голоду.

У січні 1888 року 37-річний Стівенсон, реагуючи на те, як американська преса висвітлює Земельну війну в Ірландії^[en], написав політичне есе, у якому що висував загалом консервативну тезу: необхідність «припинення внутрішнього насильства за допомогою суворого закону». Журнал Scribner's відмовився публікувати це есе; воно так і не було опубліковане за життя Стівенсона. Воно називалося «Сповідь юніоніста^[en]», але, незважаючи на його назву, Стівенсон не захищав ані союз із Британією (вона «велично продемонструвала свою нездатність керувати Ірландією»), ані «лендлордізм» (який в Ірландії майже неможливо захистити більше, ніж, як він бачив на власні очі, на золотих копальнях Каліфорнії). Натомість він протестував проти готовності «легко» пропускати злочини — «негідні вбивства та найжорстокіші прояви бойкотування» — там, де їх вважають «політичними^[107]».

Вперше в літературі ім'я Стівенсона з'явилось у 1866 році.

У 1873 році він став професійним письменником. Найвідоміший його роман «Острів скарбів», що його видали окремим виданням у 1883 році, приніс автору широкий успіх.

А все почалося із забави. Як розповідав сам Стівенсон:

Одного разу я накреслив карту острова; вона була старанно і красиво розфарбована. Я назвав свій витвір „Островом скарбів“. Я чув, що існують люди, для яких карти нічого не значать, але не можу собі цього уявити! Назви, обриси лісів, напрямок доріг і річок, доісторичні сліди людини;— от невичерпне джерело для всякого, у кого є очі і хоч на гріш уяви. Коли я спрямував замислений погляд на карту свого Острова, то серед придуманих лісів заворушилися герої моєї майбутньої книги. Засмаглі обличчя їх і блискуча зброя висувалися із найнесподіваніших місць; вони снували туди і сюди, боролися і шукали скарби на декількох квадратних дюймах щільного паперу…

У читацькій пам'яті Р. Л. Стівенсон нерідко виявляється автором однієї книги — «Острів скарбів». Тим часом складні вузли багатьох літературних проблем на англійському ґрунті сходяться як колись, так і тепер до творчості Стівенсона. І коли письменник Грем Грін ставить його ім'я в ряд найвпливовіших своїх учителів — це не просто жест. Щоб зрозуміти велич Стівенсона, треба згадати про нього як про автора багатьох інших книг і ретельно розібрати очевидну романтику, що так виразно виділила його творчість. «Подорож усередину країни» чи шляхові нариси Стівенсона про його подорож по Франції розпочинають традицію, що втілилася пізніше в книгах Джерома К. Джерома «Дозвільні думки ледаря», «Троє в одному човні», де подорож підмінюється стандартною «прогулянкою» і де нібито сам собою виявляється ідіотизм обивательського побуту.

Інша знаменита робота Стівенсона, «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда», вийшла в 1886 році.

Третя значна робота письменника, «Володар Баллантре», написана під час подорожі Південними морями на борту яхти «Каско». «Володаря Баллантре» можна назвати шотландським варіантом «Братів Карамазових», не в розумінні впливу, а тому, що Стівенсон сам дійшов до тієї ж ідеї — через розпад стародавньої родини показати поворот у національній історії. Два брати, чиї відносини, крім відмінності темпераментів, до крайності ускладнені і боротьбою політичною, і боротьбою за право успадкування. Старший став учасником заколоту 1745 року — останньої спроби шотландців відокремитися від Англії. Тим часом молодший залишився вдома, заволодівши маєтком та нареченою брата.

Письменник з дитинства хворів на туберкульоз. Лікарі порадили йому змінити клімат. Спочатку він збирався оселитися в Австралії, але клімат Самоа визнали для нього набагато кориснішим. У результаті подружжя Стівенсонів, всього за 200 фунтів стерлінгів, придбало 126 гектарів землі в горах за 5 кілометрів від столиці Західного Самоа — Апії.

У грудні 1889 р. Роберт Стівенсон і його дружина Фанні прибули на Самоа на борту шхуни «Екватор». Вони оселились на острові Уполу. Незабаром тут, неподалік міста Апіа, побудували віллу Вайліма — грандіозну на той час для Самоа будівлю. Насправді це був звичайний європейський будинок, але для тубільців, що звикли жити в пальмових хатинках з критим листям дахами, він здавався на рідкість розкішним. Нові поселенці привезли із собою все, щоб зробити життя в цьому дикуватому місці максимально комфортним, — книги і меблі, ліки й іграшки для дітей, навіть музичну скриньку. Тубільці боялися її як вогню, думаючи, що в ній живуть злі привиди.

Улюбленим місцем письменника, крім робочого кабінету і бібліотеки, став зал із каміном. Стівенсон не уявляв життя без каміну, хоча тут він був непотрібний. Температура на Самоа рідко опускається нижче +20 °C. Так чи інакше, але дотепер Вайліма залишається на Самоа єдиним будинком з каміном.

Незважаючи на благодатну атмосферу, Стівенсон не написав на Самоа жодної серйозної книги. Століття романтизму закінчилося. Саме в цей час йшов активний розподіл Полінезії між Британією, Америкою і Німеччиною. Письменник включився в боротьбу за права місцевого населення й отримав на цій ниві славу серед аборигенів. Він став національним героєм Самоа. Відтоді його ім'ям на Західному Самоа називають готелі і вулиці, ресторани і кафе.

На жаль, ні любов тубільців, для яких подружжя Стівенсонів улаштувало у своїй віллі лікарню, ні ненависть колонізаторів, ні благодатний клімат не допомогли письменнику. 3 грудня 1894 року він помер від туберкульозу на тлі хронічної дихальної недостатності, заповівши поховати себе недалеко від свого нового будинку.

Дитячі роки Роберта Луїса описані в книзі для дітей «Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда» / А. Кокотюха; художник М. Німенко. — Київ : Грані-Т, 2008. — 88 с. : ілюстр. ; 20 см. — Серія «Життя видатних дітей». — 3000 примірників — ISBN 978-966-465-126-1 (в оправі)

• Роберт Луїс Стівенсон. Твори в 5 томах. Переклад з англійської. — Київ: Українознавство, 1995 (прим.: вийшло лише 2 з 5 томів).
  • Том 1: Острів скарбів; Нові арабські ночі^[108]. Переклад з англійської: Петро Таращук, Ростислав Доценко, Юрій Корецький, Юрій Лісняк. — Київ: Українознавство, 1995. 384 стор. ISBN 5-7770-0855-0.
  • Том 2: Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом; Вечірні розмови на острові; Викрадений^[109]. Переклад з англійської: Іван Коваленко, Максим Стріха, Олександр Терех, Юрій Лісняк. — Київ: Українознавство, 1995. — 350 стор. ISBN 5-7770-0856-9

• Роберт Л'юіс Стівенсон. Дивний винахід д-ра Екілла: повісті. Переклад з англійської: ?. — Львів: ?, 1921. — 125 стор. (Бібліотека «Нового Часу» ; чис. І)^[110].
• Роберт Луїс Стівенсон. Химерна пригода з доктором Джеком та містером Гайдом. Острів Голосів. Переклад з англійської: М. Стріха та Ю. Лісняк. — Київ: Знання, 1993. — 64 стор.
• Франкенштайн: готичні повісті. Переклад з англійської: Наталя Тисовська, Катерина Плугатир, Антоніна Нішта. — Київ: KM Books, 2010. — 315 стор. (Золотий бестселер). ISBN 978-617-538-022-2

• Роберт Л'юіс Стівенсон. Остров з закопаними скарбами. Переклад з англійської: не вказано. Львів: Товариство «Українська літературна скарбниця», 1918. 191 стор. — (Українська літературна скарбниця; Ч.1)^[110]
• Роберт Л'юіс Стівенсон. «Острів скарбів». Переклад з англійської: Сергій Буда (вірш «Незважливому читачеві» переклав Максим Рильський); вступна стаття та редакція: М. Калинович. Київ: Слово, 1929. 232 стор. (перевидання 1957)^[111][112]
• Роберт Л'юіс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький. Київ-Одеса: Молодий більшовик, 1936. 275 стор.^[112]
  • (передрук) Роберт Л'юіс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький. Київ: Молодь, 1974. 191 стор.
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький. Київ: Веселка, 2003. 204 стор. (серія «Пригоди. Фантастика»). ISBN 966-01-0242-9
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка. Київ: Школа; НКП, 2005. 287 стор. (серія «Світ неймовірних пригод»). ISBN 966-661-444-8 («Школа»). ISBN 966-339-256-8 (НКП)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка; ілюстрації: Роберт Інґпен. Київ: Махаон-Україна / Рідна мова, 2009. 238 стор. (серія «Шукачі пригод»). ISBN 978-611-526-073-7 (передрук з однаковим ISBN у 2010)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка. Київ: НКП, 2010. 287 стор. (серія «Бібліотека шкільної класики»). ISBN 978-966-339-879-2
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка. Київ: НКП, 2011. 287 стор. (серія «Дитячий світовий бестселер. Англія»). ISBN 978-617-592-139-5
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Юрій Корецький за редакцією Ростислава Доценка; ілюстрації: Роберт Інґпен. Київ: Махаон-Україна / Рідна мова, 2014. 238 стор. (серія «Шукачі пригод»). ISBN 978-617-526-073-9
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: І. Толока, С. Тугай. Харків: КСД, 2006. 160 стор. (Моя улюблена класика). ISBN 966-343-357-4; ISBN 978-966-343-357-8 (додатковий наклад)
• Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла; Острів скарбів. Переклад з англійської: Н. Б. Клименко, О. А. Росінська. Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. 416 стор. (Бібліотека світового бестселера). — ISBN 966-338-446-8
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переказ з англійської: Л. Кузнєцова; художник: В. Котляров. Київ: Країна мрій, 2009. 256 стор. (Серія «Улюблені книжки», «Всеволод Нестайко радить прочитати»). ISBN 978-966-424-170-7 (передрук з однаковим ISBN у 2010, 2011, 2012, 2013)
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: І. Базилянська; малюнки: Н. Козлова. Харків: Школа, 2009. 544 стор. ISBN 966-8114-48-5 (Золота серія «Бібліотека пригод»)
• Роберт Луїс Стівенсон [автор адаптації тексту для дітей: Андрій Клімов]. Острів скарбів. Переклад з російської: Світлана Скляр; художник: Михайло Курдюмов. Харків: КСД, 2010. 237 стор. (Серія «Бібліотека пригод»). ISBN 978-966-14-0883-7; ISBN 978-966-14-0883-7 (додатковий наклад у 2011)
• Роберт Луїс Стівенсон [автор адаптації тексту для дітей: Е. Дамі]. Острів скарбів: Переклад з французької: С. А. Гордієнко; худож. Тоні Вульф. Харків: Ранок, 2013. 48 стор. (Світова класика — дітям). ISBN 9786170905574
• Роберт Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської: Олександр Гончар. Київ: Знання, 2015. 253 стор. ISBN 978-617-07-0234-0
• Роберт-Луїс Стівенсон. Острів скарбів. Переклад з англійської та примітки: Віктор Губарев; обкладинка та ілюстрації: Юрій Симотюк. Львів: Урбіно, 2018. 272 стор. ISBN 978-966-2647-52-5

• Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: І. Коваленко; ілюстрації: В. Колтунов. — Київ: Дитвидав, 1958. — 224 стор.
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: І. Коваленко^[113]. — Харків: ТОВ Septima, 2006. — 288 стор. (серія «У світі пригод»). — ISBN 966-674-123-7
• Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: Микола Дмитренко; малюнки: Ольга Воронкова. — Київ: KM Books, 2015. — 272 стор. ISBN 978-966-923-003-4
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Чорна стріла. Переклад з англійської: Микола Дмитренко. — Київ: KM Books, 2017. — 280 стор. ISBN 978-617-7409-72-3

• Роберт Луїс Стівенсон. Викрадений. Переклад з англійської: І. Коваленко. Київ: Молодь, 1960. 215 стор. (Серія «Бібліотеки пригод та наукової фантастики»)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Викрадений. Переклад з англійської: І. Коваленко; упорядник серії: Юрій Винничук. Львів: ЛА «Піраміда», 2006. 352 стор. (Серія «Піраміда пригод»). ISBN 966-8522-79-6

• Роберт Луїс Стівенсон. Катріона. Переклад з англійської: І. Коваленко; Художник: М. Штаєрман. Київ: Молодь, 1961. 260 стор. (Серія «Бібліотеки пригод та наукової фантастики»)
  • (передрук) Роберт Луїс Стівенсон. Викрадений. Катріона: романи. Переклад з англійської: Іван Коваленко. Київ: Наш Формат, 2015. 478, стор. (Серія «Класика»). ISBN 978-617-7279-19-7

• Роберт Л'юіс Стівенсон. Корабельна катастрофа. Переклад з англійської: В.Бойченко. Київ: Веселка, 1984. 359 стор.

• Роберт Л. Стівенсон. Пекельна пляшка / Переклад з англійської. Гайденав: Заграва, 1947. 82 с.
• Книга пригод. Оповідання / Упор. Олександр Терех; Мал. Володимира Савадова. – К.: Веселка, 1983. – 320 с. – (Бібліотечна серія)
  • Роберт Льюіс Стівенсон. Сатанинська пляшка: [Оповідання] (с. 142—172., пер. з англ. Олександра Тереха)
• Роберт Луїс Стівенсон. Сатанинська пляшка: оповідання. Переклад з англійської: О. І. Терех. — Київ: Веселка, 2003. 54 с. (Серія «Золотий жук. Диво-пригоди»). ISBN 966-01-0252-6
• Жінка зі сну. Антологія англійських готичних оповідань / Упоряд. Юрій Винничук. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2025. — 496 с. — ISBN 978-617-585-302-3.
  • Роберт Стівенсон. Пекельна пляшка (с. 183-214, анонімний переклад за виданням 1947 р. у літературній редакції Юрія Винничука)

• Роберт Л. Стівенсон. Клюб самовбийників / Переклад з англійської. — Вінніпег: Canadian-Ukrainian Pub. Co., 1920. — 27 с.
• Роберт Луїс Стівенсон. Філдінг і Річардсон. // Всесвіт, 1969, № ^{[джерело?]}
• Роберт Луїс Стівенсон. Вересовий трунок: поезії. // Всесвіт, 2000, № 5—6.